Урок-психологічне дослідження "Гімн почуттю кохання у творах класиків української літератури".

 

« Гімн почуттю кохання у творах класиків української літератури»

(інтимна лірика Тараса Шевченка, Івана Франка, Володимира Сосюри).

Урок - психологічне дослідження

 (11 клас)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема уроку: Гімн почуттю кохання у творах класиків української літератури.

Мета уроку: поглибити знання одинадцятикласників про життя та інтимну лірику Т. Шевченка, І. Франка, В. Сосюри; удосконалювати навички й уміння роботи в групах, уміння порівнювати та робити висновки, виразного читання напам’ять, культури зв’язного мовлення; виховувати позитивні загальнолюдські цінності.

Тип уроку: урок –психологічне дослідження. 

Обладнання: портрети письменників, збірки їх творів,   презентація до уроку; роздатковий матеріал.

Хід уроку:

1 Вступне слово вчителя.

    «Поезію творить любов, а не злоба», - говорив Дмитро Павличко. Любов стояла і стоїть біля витоків життя, стверджує в людині людське, підносить над злом. Любов робить людину кращою, зігріває її теплом, дає наснагу для діяльності, для творчості…

Любов великих людей – завжди легенда. Згадайте Біатриче Данте, Лауру Петрарки, Наталію Гончарову Пушкіна… Про особисте життя видатних людей треба говорити делікатно й обережно.      Кожна людина має право на своє, особисте, на певні таємниці. А геній – тим більше…

   Сьогодні на уроці ми будемо працювати в групах. Кожна з груп виступатиме в ролі дослідників інтимної лірики класиків української літератури Тараса Шевченка, Івана Франка, Володимира Сосюри.

2 Робота в групах.

Група № 1.

Інтимна лірика Тараса Шевченка.

Справжнім шедевром інтимної лірики Т. Шевченка є поезія «Дівичії ночі». Вона виражає здатність автора глибоко розкрити психологію молодої дівчини, високохудожньо передати найтонші переживання ліричної героїні. Емоційність сприйняття посилюється тим, що сповідь серця ведеться від першої особи.

Учениця виразно читає напам’ять поезію «Дівичії ночі».

Розплелася густа коса

Аж до пояса,

Розкрилися перси-гори,

Хвилі серед моря;

Засіяли карі очі,

Зорі серед ночі,

Білі руки простяглися -

Так би й обвилися

Кругом стану. І в подушку

Холодну впилися,

Та й заклякли, та й замерли,

З плачем рознялися.

«Нащо мені коса-краса,
Очі голубині,
Стан мій гнучий... коли нема
Вірної дружини,
Немає з ким полюбитись,
Серцем поділитись...
Серце моє! серце моє!

Тяжко тобі битись
Одинокому. З ким жити,
З ким, світе лукавий,
Скажи мені... Нащо мені
Тая слава... слава.
Я любить, я жити хочу
Серцем, не красою!
А мені ще й завидують,
Гордою і злою.

Злії люди нарікають.
А того й не знають,
Що я в серці заховала...
Нехай нарікають,
Гріх їм буде... Боже милий,
Чому ти не хочеш
Укоротить свої темні,
Тяжкі мені ночі!..
Бо я вдень не одинока —
З полем розмовляю,
Розмовляю і недолю
В полі забуваю,
А вночі...» — та й оніміла,
Сльози полилися...
Білі руки простяглися,
В подушку впилися.

Першим коханням Тараса була Оксана Коваленко. Їй присвячена поема «Мар’яна-черниця». А спогади про красуню Оксану вилив у вірші « Ми вкупочці колись росли».

Учень виразно читає напам’ять поезію « Ми вкупочці колись росли».

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись —
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер мені, старому,
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер, старим.
І бачиться — в селі убогім
(Мені так бачиться) нічого
Не виросло і не згнило,

Таке собі, як і було.

І яр, і поле, і тополі,
І над криницею верба
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотній неволі.
Ставок, гребелька, і вітряк
З-за гаю крилами махає.
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов та й гуляє
Попід горою; по горі
Садочок темний, а в садочку
Лежать собі у холодочку,
Мов у раю, мої старі.

Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались...
І не дощем, і не слова
Гладесенько Сатурн стирає...
Нехай з святими спочивають
Мої старії... — Чи жива
Ота Оксаночка? — питаю
У брата тихо я. — Яка?
— Ота маленька кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
— Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того? З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає; або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І не вбога,-
Та талану господь не дав...
А може й дав, та хтось украв
І одурив святого бога.
«Ганні вродливій» (так назвав Т. Шевченко дружину полковника Платона Закревського, власника села Березова Дудка, що на Полтавщині) поет присвятив поему «Слепая», а також поезії «Г.З.» та «Якби зустрілися ми знову…»

Учень виразно читає напам’ять поезію «Якби зустрілися ми знову…»

 Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!

 

    Чи соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття стала на шляху до поєднання долі Т. Шевченка з Варварою Рєпніною. Їй, правнучці гетьмана Кирила Розумовського, небозі декабриста Сергія Волконського, високоосвіченій, інтелігентній, духовно багатій жінці, Т. Шевченко подарував свій автопортрет, присвятив поему «Тризна», що є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарної жінки.

   Добра, дотепна, мила й ласкава до людей, вона допомагала вбогим і нещасним, роздавала все, що мала, брала найактивнішу участь у житті тих, хто звертався до неї за порадами. Глибоко ненавиділа кріпацтво.

   Мати не дозволила їй побратися з молодшим братом російського поета Баратинського, в якого Варвара закохалася. Він був ад’ютантом батька. Ця рана зробила її ще сентиментальнішою. Зламане особисте життя стало безрадісним. З’явившись у Яготині, Шевченко порушив сонну одноманітність життя родини Рєпніних. Уперше 35-літня Варвара Рєпніна побачила Шевченка у своєму родовому маєтку в Яготині навесні 1843 року. Він справив на неї сильне враження.

      Т. Шевченко в Яготині працював над серією малюнків «Живописна Україна». На одному з літературних вечорів у маєтку Рєпніних він прочитав свою поему «Слєпая». Сюжет твору був вигаданий, однак поштовхом для написання стала страшна звістка про трагедію подруги дитячих літ поета — Оксани. Тому своїй божевільній героїні він дав таке ж ім’я — Оксана, глибоко переживаючи її муки, адже його Оксаночка, зведена москалем, також збожеволіла, як і зведена панами героїня поеми.

   Варвара говорила: «О, якби я могла передати вам усе, що пережила, слухаючи ці рядки. Які почуття, які думки, яка краса і який біль! Лице моє було мокре від сліз, і це було щастя...» Спочатку нічого не могла вимовити, як опанувала себе,  сказала: «Я замовлю золоте перо й подарую його вам».

У серці княжни спалахнула любов. І хоч у її душі це було вже вдруге, у душі почуття розцвіло всіма квітками перших, палких, чистих переживань. Ревнувала до всіх.

    Незабаром поет виїхав з Яготина на десять днів, а коли повернувся, то стримувані княжною почуття прорвалися: побачивши, що він входить до їдальні, Варвара одна з усього товариства підвелася з крісла, але поет привітався з усіма загальним поклоном. Княжна, як школярка, почервоніла, крутнулася і втекла. Вона не зважала на те, що її поведінка викликала у присутніх здивування.

Другого дня ввечері поет отримав від княжни повість під назвою «Дівчина».

    У чотирьох розділах авторка описала етапи свого духовного життя. Спочатку — перші неясні мрії дівчинки про любов, далі описала переживання у віці 18 — 25 літ. А наприкінці порівнювала себе, немолоду вже людину, «з лірою з порваними струнами, що від них зцілила тільки одна християнська любов, як місточок через безодню до людей».

   Сповідь княжни дуже вразила Шевченка. Чуйний і добрий, він був зворушений до глибини серця. Почуття свої передав у письмовій відповіді авторці, закінчивши її словами: «О добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені віру в існування святих на землі». Але княжна чекала не цієї «канонічної», а «живої» реакції на свою  сповідь.

   Мати Варвари, дізнавшись від княжни Кейнаутової про написану дочкою «Дівчину», забажала ознайомитися з доньчиним твором. Княжна Варвара прочитала матері і свою повість, і відповідь Шевченка. Мати суворо зауважила дочці, що вона занадто легко пускається в сердечні зізнання. А почувши відповідь, що Шевченко для неї не чужий, що вона його любить і довіряє, сказала, що це безсоромність.

    У найближчі дні Шевченко і княжна в очах усього оточення мали вигляд двох закоханих, що посварилися. Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни збентежила його. Він щиро оточив її німбом святості, готовий був молитися на цю аристократку, в якій відкрив для себе стільки духовної краси. Але чи до цього почуття вдячності, щирої симпатії й приязні додавалося глибоке почуття, що єднає двох? Очевидно, ні.

     Сумний настрій Шевченка мав свою причину: він був переконаний, що Варвара його кохає, і це завдавало йому душевних страждань. Тарас досі не зустрічав такої співзвучної його душі жінки, і в жодної з жінок не бачив такого захоплення ним. Але його почуття не було коханням.

     Думки про моральні муки, які чекали Варвару, були нестерпними для поета, як і можливе припущення, що вона сама зізнається йому в коханні. Це була кульмінація їхніх непростих, досить напружених стосунків. Шевченко не відповів на почуття, як чекала Варвара. Княжна все зрозуміла. Вона опанувала себе, погодилася бути названою сестрою, говорила про те, як віра допомагає їй у житті. Варвара Рєпніна мучилася, страждала і з туги та смутку навіть заслабла.

     Остання зустріч Шевченка з княжною була сердечною. Варвара трималася спокійно й лагідно. У розмовах з поетом навіть не спромоглася сказати, що могла б полюбити його дружину, якби він одружився. Проте Шевченко відчував інше. Був стриманим, холодним, мовчазним. Так, принаймні, їй здавалося. Згодом поет поїхав з маєтку Рєпніних.

     Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Шевченка, бкла любов до Ликери Полусмакової, колишньої наймички, кріпачки. Сучасники поета скептично ставилися до цього об’єкта кохання. Вона була для Шевченка останньою соломинкою, яка могла врятувати його від самотності, останньою надією на створення родини. Поет запропонував Ликері одружитися. Вірив, що саме з нею вдасться «лихо донести й поховать лихе, дожити в хаті тихій і веселій». Адже неодмінною умовою «благодаті» він вважав сімейну ідилію у власній хаті.

Учениця виразно читає напам’ять поезію «Л…»

Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В святій неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його – ми люде!
Моя ти любо! усміхнись,
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести,
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.

Не судилось Ликері стати Шевченковою долею. Згодом вона виходить заміж за перукаря Яковлева. А серце поета переповнює біль, розпач, безнадія та усвідомлення страшної всепоглинаючої самотності. І лише у 1904 році, по смерті свого чоловіка-пияка, Ликера, залишивши дітей у Петербурзі, приїхала до Канева і приходила на могилу Шевченка.

Група № 2.

Інтимна лірика Івана Франка.

Ольга Рошкевич – перше кохання поета. Вона була освіченою. Перекладала Золя і Гонкурів, збирала весільні пісні, працювала у виданнях І. Франка, стежила за розвитком жіночого руху, була причетною до відкриття у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) жіночої гімназії. Іван Франко присвятив їй свою першу збірку «Балади й розкази».

    Поет згадував : «Скінчивши 7-й клас гімназії, я перший раз пустився під час канікул у дальню мандрівку. Перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при зборі сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия…

Зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізніше трохи більшу освіту і людей, ніж я знав досі…»

    То був 1874 рік. Від цього часу Франко залишив своє серце в Лолині. Сюди незабаром полинуть його листи Ользі.

Вони мріяли одружитися. Для себе готували подарунок: збірку весільних пісень з Лолина, які збирала Ольга. Збірці судилося вийти тоді, коли Іван та Ольга вже не були разом.

Перешкодою для щастя став арешт поета та його захоплення соціалізмом. Священик Рошкевич, батько нареченої, Іванові цього простити не міг, хоч дуже поважав його, пророчив хлопцеві велике майбутнє.

    Франко здався не одразу. Що з того, що думав батько Ольги, що проти їхнього зв’язку весь світ? Ольга ж його кохає.

І він знаходить найрізноманітніші способи, щоб листуватися з дівчиною. То він передає через друга Ярослава книжку, в якій наколоті букви. Ольга ховається від батька і ночами виписує букви, складає слова від коханого. А то друзі привозять чистий аркуш паперу, який потрібно потерти цибулиною, щоб проявився текст.

У хаті щодня сварки. Мати нарікає на свою долю, що нагородила її такою впертою донькою. Батько сердиться. Він розуміє, що тепер не так легко віддати Ольгу заміж.

    Ольга, начитавшись роману Чернишевського «Що робити?», надумала фіктивно одружитися, щоб вийти з-під контролю батьків. Але церковний шлюб з Володимиром Озаркевичем, також священиком, ніжним, делікатним братом майбутньої української письменниці Наталі Кобринської був довгим. Перед одруженням Ольга пише до Франка: «Не кажи, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш. Що буду робити, про що я буду думати, все то буде тісно пов’язано з твоєю роботою, з твоїми думками. Мене не буде ніхто примушувати, буду працювати стільки, скільки зможу, і буду з того рада…»

    Франко знав, що так станеться. Знав, але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг.

Учениця виразно читає напам’ять поезію «І ти прощай!»

І ти прощай! Твого ім’я

Не вимовлю ніколи я,

В лице твоє не гляну!

Бодай не знала ти повік,

Куди се я від тебе втік,

Чим гою серця рану.

Мене забудь швиденько ти,

Своїх діток люби, пести,

Будь вірна свому мужу!

І не читай моїх пісень,

І не воруш ні вніч, ні вдень

Сю тінь мою недужу.

А як де хтось мене згада,

Най тінь найменша не сіда

На вид твій, квітко зв’яла!

І не блідній, і не дрожи,

А спокійнісінько скажи:

«Ні, я його не знала!»

     Згодом Ольга отримує від Франка ще один лист: «Люблю тебе, тільки не так, як давніше, а сто раз глибше, щиріше, сердечніше, відколи знаю, що й ти скомпромантована, як я, що ти терпиш… Я тепер себе і все кладу в твою руку, роби як знаєш… Рішайся і будь переконана, що я все буду тебе любити і вічно буду тобі вірний…»

     Шлюб з Володимиром Озаркевичем Ольга Рошкевич взяла у Лолині 14 вересня 1879 року. Ні Ольга, ні Франко не знали, чому Озаркевич, син посла, громадського діяча, згодився одружитися на «бідній дочці провінційного священика». Тільки потім усе стало ясно. Володимир, свідомо нехтуючи своєю кар’єрою, переносячи глузування близьких, протягнув руку колишній Франковій нареченій з поваги й пошани до поета. Він дав можливість Ользі працювати і займатися корисною справою, перекладати, писати. Його дім завжди був відкритий для друзів Франка в найскрутніші хвилини.

   Для Франка протягом усього життя було священним ім’я Ольги, а колишня колишня наречена до самої смерті зберігала Іванові листи, з якими не хотіла розлучатися й після смерті, та заповідала сестрі Михайлині покласти у труну. Звісно, для читачів вони втрачені.

Станіславські друзі постійно згадували ім’я Юзефи Дзвонковської,

розумної дівчини, з досить-таки передовими й оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була окрасою їхнього гуртка і що вони всі закохані в неї. Однак вона нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна, добра… На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, покохав. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного – витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювали одну жінку в іншій. То був час, коли він усіх, і себе самого, переконував, що рана серця загоїлася, що між ним і Ольгою лишилися тільки ділові стосунки. Ольга сама просить, щоб він не мучився, щоб покохав якусь достойну його любові дівчину. Нехай він оглянеться по світу. Світ такий широкий… Вона наперед благословляє його на любов.

У вересні-жовтні 1883 року Франко написав, як цього вимагав етикет, листа до матері Юзефи з проханням «о руці і серці» її дочки. Відмова Юзефи вразила його. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитися з ним. Франко страждав. Лише потім довідався про справжню причину відмови. Юзефа була хвора на сухоти. Скоріше чи пізніше хвороба мала звести її в могилу. Вона тому й не могла стати його дружиною. Відмовила, як і всім іншим, хто старався «о її руку». Інші нічого не знали, а Франкові вона сказала.

     Коли він сам, Іван Франко, відчув, що дні його лічені,зібрав колись про неї написані поезії і захотів видати окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу.

Учень виразно читає напам’ять поезію «Поклін тобі, моя зів’яла квітка!»

Поклін тобі, моя зів’яла квітка,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Останній сей поклін!
Хоч у життю стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце грів,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не приймила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі сумній і одинокій
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,

Тебе шука душа,
І до твоєї груди припадає,
У стіп твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втіша.

І як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість втрачу,
І викидаю, мов гадючий звій;
Весь день, мов щось святе, в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.

     Жінка, яка завжди була поруч, – дружина Ольга Хоружинська. Родом із Слобожанщини, з маленького села Боркина на Харківщині, де народилася 10 квітня 1864 року у сім’ї титулярного радника.

Саме тоді, коли в Києві перебував Франко,(1885 рік) з Харкова приїздить О. Хоружинська. Позаду Інститут шляхетних дівчат. Тепер вона – слухачка Вищих жіночих курсів, які зробили зі слобожанської провінціалки розвинену й освічену дівчину з демократичними поглядами. Ольга була привітною, дотепною і відразу впала в око Франкові. Він їй теж сподобався енергією, розмахом думки, культурою, розумом. Куди до нього тутешнім женихам! Та й зовнішність – гарні очі, високий лоб… Ольга своїм товаришам розповідає, що Франко – людина «передових поглядів», на жінок дивиться як на товариша й друга, сподвижника в боротьбі. Перед Ольгою Франко не приховував, що йому такий друг потрібен, саме зараз...

У вересні 1885 року Франко написав листа О. Хоружинській:

« Що б ви сказали, якби якийсь-небудь галичанин, приміром я, приступив до вас з просьбою бути моєю дружиною, моєю жінкою?» Лист до майбутньої дружини холодний і розсудливий. Ольга приймає пропозицію Франка. Він радіє, що вона відважилася через кордон подати йому руку та розділити з ним важке самотнє життя. «За Ваш лист я мусив хоч крихітку полюбити Вас, - пише Франко Ользі, - показалася мені Ваша щира і ясна душа в гарнім світі».

      Франко не кривив душею: «Я мусив хоч крихітку полюбити Вас…» Так, Ольга знає, що він колись писав першій Ользі, Рошкевич. Нехай та далека й загублена любов буде його зіркою. Вона ж буде тою, хто піде з ним поруч, ділитиме з ним кусник черствого хліба, горе, біду, все. Буде його захисницею й прихистом. Зробить те, що не відважилася зробити ще жодна жінка. Ольга прийшла до нього в найтяжчі хвилини життя і врятувала.

     О. Хоружинська вивчала українську мову, була вірною дружиною, доброю матір’ю (подарувала Франкові 4 дітей), дала гроші на його навчання в аспірантурі. Допомагала чоловікові в літературній праці, видавала заснований ним журнал «Житіє і слово», на свої кошти опублікувала книжку автора «В поті чола» і вдруге збірку «З вершин і низин». Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Хіба цього замало? Хіба це не свідчення жертовності й любові? Здавалося б, що саме їй і були адресовані любовні гімни. Але… З листа до Агатангела Кримського: «Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. От ся любов перемучила мене дальших 10 літ».

    Ім’я та прізвище цієї панночки Цилина Журовська. Народилася в Трускавці, мешкала в Дрогобичі та Львові, де працювала поштовим службовцем. Там її і побачив Франко. Журовська була єдиною з коханих Франка, яка не любила поета, не розуміла його поривань, холодно реагувала на освідчення і вірші. Тільки на схилі літ зрозуміла, хто любив її і обезсмертив своєю любов’ю. До образу Журовської Франко добирає зовсім інші епітети й символи. Ця жінка була надзвичайно примхливою і гордою, не відповіла на любов поета. Ось чому в його уяві вона «женщина чи звір», «сфінкс». Він боявся промовити до неї і слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну це смішило й злило водночас.

Звучить пісня на слова І. Франка «Як почуєш вночі край свойого вікна…»

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна.

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

Фатальне кохання, яке охопило серце поета у 40-річному віці, не

принесло нічого, крім страждань.

 Група № 3.

Інтимна лірика Володимира Сосюри.

    Володимир Сосюра – дитя першого кохання, як він сам писав про себе, зрання знаходив спільну мову з жінками. Зустрічаючи вродливих жінок, закохувався в них. А його першим коханням стала Дуся Фоменко. У романі «Третя рота» читаємо: «Коли я переступив поріг хати, то побачив дівчину з червоними трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя, чорними бровами, що, як птиця, влетіла в мою душу, а моє серце стиснулося від щастя. Три роки я любив її так, як ніколи й нікого не любив до неї». Це був квітень 1917 року.

    Першою дружиною поета стала Віра Берлін, з якою він зустрівся у Харкові в 1922 році. Згодом у них народилося двоє синів – Олег і Микола. Одного разу, згадує Віра Касперівна, прокинувшись уночі, вона побачила Володимира, що ходив туди-сюди, повторюючи рядки, а з очей текли сльози. «Послухай, я для тебе написав вірш»,- сказав він.

Учениця виразно читає напам’ять поезію «Так ніхто не кохав…»

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

    Сталося так, що Віра Касперівна покинула поета і з синами перейшла жити на іншу квартиру. Полишила його в час найбільшої душевної напруги, коли над ним надвисла смертельна небезпека.

      Зовсім інша жінка чекала  Володимира на життєвому шляху. Це була Марія – його «синьооке щастя і горе». У спогадах «Говорить моє серце» Марія Данилова так згадує свої юні роки і першу романтичну зустріч із Сосюрою: «Я була щаслива! Мене любила якась незвичайна людина, ні на кого не схожа». Поет покохав її щиро, присвятив цілий цикл віршів, що увійшли до золотого фонду української класики. Зокрема і цей, написаний у важкий для України і для них особисто 1931 рік.

Учень виразно читає напам’ять поезію «Марії» («Якщо помножити любов усіх людей…»)

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов — як день,
не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, —
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер їх під зорями колише, —
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, —
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, —
зачарувать мене не зможе він —
твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!

     Щаслива жінка, що змогла заполонити серце поета, а він залишив про неї прекрасний художній шедевр. Сосюру любили всі, особливо жінки, які відчували його красу у слові. Багатьом із них він присвятив поезії, а тепер ці перлини належать світові. «Захоплювався поет іноді жінками, - писала Марія Гаврилівна у своїх спогадах, - але ці захоплення не були для Володимира Миколайовича чимось вульгарним, розвагою у житті». Кохання – це небо, сонце, квіти. Усе це знаходить творче втілення у віршах, а всі жіночі образи зливаються в єдиний образ коханої жінки – синьоокої Марії.

    Маріїні спогади про Володимира написані з глибоким розумінням значення поета Сосюри для української літератури. Це роздуми дружини, яка пережила разом з ним усі злигодні, радощі й болі, що випали на його долю, з мудрістю щиро закоханої людини. З Марією митець прожив решту життя. Саме їй першій він читав свої вірші. Їхньому коханню судилися важкі випробування. Довга розлука без надії зустрітися не притупила цих почуттів. Одного разу Марія вийшла з дому і не повернулася, однак устигла попередити сина, що її викликали до комітету держбезпеки. Можливо, саме тому, що  попередила, вона не зникла назавжди.

    Їй випало побувати в різних концтаборах, і всюди – каторжна праця,  холод і голод. У Карабасі, у кам’яному кар’єрі, виготовляли сировину для асфальтного заводу. Взимку і влітку добували камінь на підвісних люльках на висоті кількох десятків метрів. Гостре каміння ранило тіло. Увесь час мучила спрага, бо води в степи давали лише по півлітри на день. Узимку їли сніг, а влітку, коли випадав дощ, пили з калюж.

     Після смерті Сталіна Марії оголосили амністію. В арештантській робі, у грубих тюремних чоботях, вона вирішила їхати до Києва, де жили її мама та сестра, але не до чоловіка, бо думала: «Хіба вона йому тепер потрібна така худюща, з обвітреним морозом обличчям, потрісканими мозолястими руками? За 6 каторжних років вона дуже змінилася, посивіла. Що з того, що про неї писав поет багато віршів, якими зачитувалися жінки усієї країни?»

Ні Марія, ні Володимир увесь цей час не знали одне про одного… усе ж сестра Марії через кілька днів зателефонувала на квартиру до Володимира Миколайовича. Слухався взяв син Марії Володя. Поет негайно побіг назустріч із щасливими сльозами на очах, щоб скоріше побачити її – свою дружину. І поніс додому на руках, легеньку,як пір’їнку, як найдорожчий скарб.

6 жовтня 1954 року В. Сосюра написав ще одну поезію «Марія».

Учениця виразно читає напам’ять поезію «Марія» («Ти вернулась, нарешті вернулась…»)

Ти вернулась, нарешті вернулась,
Мов життя усміхнулось мені,
І душа для любові проснулась,
Як до сонця земля навесні.

Розгорнулись сувої тумана,
І розвіялась ночі імла.
Скільки мук ти зазнала, кохана,
Скільки сліз ти у тьмі пролила!

Ними я свою душу тривожу,
Серце в груди так стомлено б’є
І дивитись без сліз я не можу
На печальне обличчя твоє.

Але вірю я в щастя безкрає,
Вірю в щастя моє золоте,
Знову зірка моя засіяє,
Знов троянда моя розцвіте.

Коли можна од горя проснуться,
Значить можна радіти ізнов
Знов пісні мої з серця поллються
Про мою неповторну любов.

3 Бесіда з учнями.

•          Які риси ви найбільше цінуєте в людях?
•          Які з цих рис повинна мати ваша кохана людина?
•          На чому будуються гармонійні стосунки?

(Кожна з груп отримує завдання розмістити по порядку 10 кроків до гармонійних стосунків. Де і після чого розмістити «емоційні наслідки» та «шлюб»?)

Робота в групах «10 кроків до гармонійних стосунків»

Учнів розподілити на 3 групи. Кожній  роздати завдання (у конверті-валентинці розрізані словосполучення та аркуш А4, на якому будуть розміщувати «кроки»), клей. Треба розмістити по порядку 10 кроків до гармонійних стосунків, тобто з чого починаються стосунки……як розвиваються……чим закінчуються? Чи кожен з кроків матиме емоційні наслідки? Де розмістити цей запис?  Після якого з кроків має бути шлюб?Де розмістити запис шлюб? На виконання завдання дати певний час.

Ідеальний варіант розміщення.

1 Очі до тіла

2 Очі в очі

3 Голос до голосу

4 Рука в руці                                         ЕМОЦІЙНІ

5 Рука на плечі                                     НАСЛІДКИ

6 Рука на талії

7 Обличчя в обличчя

8 Рука до голови

9 Руки до тіла

10 Доторкнутися нижче талії

ШЛЮБ

ПОЯСНЕННЯ.

Дослідження вчених Британського університету показали, що можна виділити 10 кроків до гармонійних стосунків (дослідження вченого Десмонда Моріса).

1 Очі до тіла (людина побачила перед собою іншу людину).

2 Очі в очі (вони зустрілися поглядами).

3 Голос до голосу (заговорили, почали спілкуватися).

4 Рука в руці (спілкування приємне, симпатія, хочеться бути ближчими одне одному, триматися за руки).

5 Рука на плечі (бажання обійняти за плечі, ніби відгороджуючи від усіх, щоб людина була лише з вами).

6 Рука на талії (стати ближчими одне одному, створити власну атмосферу спілкування, приємну для обох).

7 Обличчя в обличчя (поцілунок).

8 Рука до голови (бажання жити, перейматися думками іншої людину).

9 Рука до тіла (постійне бажання обіймати людину).

10 Доторкнутися нижче талії (людина вже не має особистого простору, бажання інтимних стосунків).

Усі 10 кроків матимуть емоційні наслідки для людини. Стосунки будуть найбільш гармонійними, міцними, чим довше люди знаходяться на стадії перших 6 кроків. Це основа, фундамент стосунків. Шлюб в ідеалі має відбутися після усіх 10 кроків.

•          Чи актуальні ці кроки в сучасному суспільстві?
•          Чого більше, на вашу думку, у побудові стосунків: морального чи аморального?

4 Оцінювання.Учні заповнюють таблицю.

Прізвище, ім’я учня/учениці	Мій бал	Коментарі	Бал вчителя

 

5 Слово вчителя.

Завершити урок хочу легендою про кохання.

Легенда про кохання.

Коли Бог створив світ, навчив усіх живих істот продовжувати рід – народжувати дітей. Поселив Господь жінку та чоловіка в полі, навчив їх будувати курінь, дав чоловікові в руки лопату, а жінці – жменю зерна. «Живіть, продовжуйте свій рід, - сказав Бог, - а я піду». Повернувся через рік з архангелом Гавриїлом. Приходить рано-вранці до сходу сонця. Бачить: сидять чоловік і жінка біля куреня, перед ними стоїть колиска з дитиною, а в полі дозріває хліб. Чоловік і жінка дивляться то на світанкову зорю, то в очі одне одному. І в ту мить, коли їхні погляди зустрілися, Бог побачив у них якусь невідому силу, красу. Вона була прекраснішою за небо і сонце, землю і зірки. Бог подумав: «Звідки взялася ця краса і що воно таке?»  «Це кохання», - відповів Гавриїл. «Що таке кохання?»- спитав Бог. Потім підійшов до чоловіка, торкнувся його плеча своєю рукою і сказав: «Навчи мене кохати, чоловіче!» Але чоловік навіть не помітив дотику Господнього, дивлячись у вічі дружині. Господь розгнівався і сказав: «Значить не хочеш навчити мене кохати? З цієї хвилини ти старітимеш. Кожен рік життя забиратиме по краплі твою молодість і силу. Нехай всихає твій розум, нехай порожнім робиться серце. А я прийду через п’ятдесят років». Минуло п’ятдесят років. Прийшов Господь знову. Дивиться: стоїть біленька хата, на пустирі виріс сад, колоситься пшениця, а біля хати сидять дідусь і бабуся й дивляться в очі одне одному. І побачив Бог у їхніх очах ще могутнішу силу – вірність. «Мало тобі старості тобі, чоловіче? Так помирай, помирай, сумуючи за життям та коханням, іди в землю. А я прийду подивлюся, що станеться з твоєю любов’ю». Прийшов Бог через три роки і бачить: сидить дідусь біля могили, очі в нього засмучені, але в них не тільки любов і вірність, а й пам'ять серця. І цим чоловік красивий. Підійшов він до чоловіка і сказав: «Дай мені красу, що хочеш за неї проси». «Не можу, - відповів чоловік,- ця краса дісталася мені дорогою ціною. Ціна її – смерть, а ти – безсмертний. Ніщо не може зрівнятися з коханням – ні вічна молодість, ні безсмертя».

Моє побажання кожному з вас знайти своє кохання, берегти його, цінувати, відчувати себе коханим і кохати самому.

6 Домашнє завдання.

Скласти твір-мініатюру «Що найважливіше у стосунках між коханими людьми?»

 Роздатковий матеріал.

Очі до тіла	Очі в очі
Голос до голосу	Рука в руці
Рука на плечі	Рука на талії
Обличчя в обличчя	Рука до голови
Рука до тіла	Доторкнутися нижче талії

 

Емоційні наслідки

Шлюб

 

10 кроків до гармонійних стосунків