25 вересня о 19:00Вебінар: Співпраця вчителя та батьків: модернізовані підходи та нетипові форми взаємодії

Урок "Сучасні війни та їх психологічні особливості"

Про матеріал
Дана методична розробка дає можливість ознайомити учнів з воєнно-політичними конфліктами; аналізує особливості воєнного конфлікту в Україні; визначає роль ЗС у воєнному конфлікті.
Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

 

 

 

на тему: «Сучасні війни та військові конфлікти, їх психологічна особливість»

 

      з предмету: « Захист Вітчизни»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                     Викладач-методист

                                                                        дисципліни «Захист Вітчизни»

                                                В.П. Піщанський

 

 

 

 

НЕМІШАЄВЕ – 2019р.

 

 

 

Зміст

 

Вступ.

  1. Суть та зміст сучасних воєнних конфліктів, їх класифікація.

 

  1. Воєнний конфлікт.
  2. Основні воєнно-політичні цілі конфліктів.
  3. Вирішення завдань воєнно-політичних цілей конфліктів.
  4. Характеристика воєнних конфліктів.
  5. Аналіз воєнних конфліктів.
  6. Особливості воєнного конфлікту в Україні.
  7. Зміни ролі видів ЗС в воєнних конфліктах.

 

  1. «Психологічна війна». Сутність та основні компоненти.

 

  1.  Основні завдання інформаційно-психологічного і пропагандистського забезпечення сучасних війн і конфліктів.
  2. Методологічні засади морально-психологічного забезпечення ЗСУ.

 

  1. Літературні джерела.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

В сучасних умовах у світі та його регіонах відмічається зростання кризових ситуацій, результатом яких, як правило, є різні за масштабами воєнні конфлікти. Вони вже перетворились у постійні супутники розвитку міжнародних відносин, впливають на них і створюють серйозну загрозу національній безпеці країн, в тому числі і Україні, навколо якої вони діються. Виходячи з уроків воєнного конфлікту в Косово, можна стверджувати, що вони вже набули об'єктивного характеру у міжнародних відносинах і на майбутнє не виключаються.

Особливе і виключно специфічне геополітичне становище України у Європі та світі змушує нас реагувати на події поблизу неї. Саме з цієї причини нагальною є потреба в аналізі суті та змісту сучасних воєнних конфліктів, виявлення їх впливу на національну безпеку України, а також визначення деяких напрямків забезпечення її національної безпеки, стратегічної стабільності та оборонної достатності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Cуть та зміст сучасних воєнних конфліктів, їх класифікація

 

  1.        Воєнний конфлікт.

 

Воєнний конфлікт - форма розв'язування (вирішення) політичних, соціальних, територіальних, етнічних, релігійних (конфесійних) та інших протиріч між конфліктуючими сторонами із застосуванням воєнної сили з різними політичними цілями і масштабом воєнних дій. Сутністю воєнного конфлікту є збройне зіткнення між угрупованнями військ (сил) сторін, а змістом - сукупність воєнних (бойових) дій тактичного і оперативного рівня, які організуються і проводяться по єдиному плану і замислу для досягнення воєнно-політичних цілей.

Під цим кутом зору зараз необхідно проаналізувати історичні воєнні конфлікти, які відбулися за останнє десятиріччя.

Аналіз воєнних конфліктів сучасності і висновки, які впливають на національну безпеку України:

Після закінчення "холодної війни" проблема забезпечення миру та безпеки набула нових рис. Припинення ідеологічного протистояння і біполярного світу призвели до "зростаючого" шквалу локальних конфліктів, перш за все - внутрішньодержавних, що формуються кризовою ситуацією і створюють осередки напруженості в тому чи іншому регіоні, впливають і складають серйозну загрозу регіональній стабільності в різних точках земної кулі.

Часто конфлікти використовувались для здійснення силового тиску на ймовірного або потенційного противника. Саме цим можна пояснити політику втручання США в регіональних конфліктах під приводом захисту "національних інтересів", "свободи і демократії", "прав людини", конфлікт у Косово - яскраве тому підтвердження.

"Вибух націоналізму", за словами англійського історика А.Тойнбі, ініціював ланцюгову реакцію змін, викликав загострення національної самосвідомості і зростання інтересу етносу до власної культури, здійснив вплив на ті країни і регіони, в яких національні питання, здавалось би, вже вирішені. Виникло те, що можна вже класифікувати його як "вторинний націоналізм".

Реалії сьогодення такі, що тенденції виникнення воєнних конфліктів в світі і регіонах не тільки не зменшуються, а навпаки - зростають. Історичний досвід показує, що за останнє десятиріччя,  на планеті відбулося більше як 50 конфліктів, у яких більше ніж в 40 випадках застосовувалась воєнна сила. Всього у другій половині двадцятого та на початку двадцять першого сторіччя збройні сили світової спільноти в бойових діях по припиненню різних конфліктів застосовувались у 120 країнах. Основними причинами виникнення конфліктів є політичні, економічні, етноконфесійні, територіальні та інші. За оцінкою Женевського центру проблем безпеки, до 90 % конфліктів виникають з цих причин.

Після закінчення "холодної війни" ми стали свідками спалаху конфліктів в Центральній Європі (громадянська війна в Югославії) і нових державах СНД (в Нагірному Карабасі, Грузії, Молдові та Таджикистані), а також в Росії (Чечні) та інших конфліктах. Протиріччя, особливо на основі територіальних зазіхань, можуть стати джерелом майбутніх конфліктів у Східній та Південно-Східній Європі. Складним і небезпечним вузлом протиріч є Ближній та Середній Схід, а посилення ісламського фундаменталізму має суттєвий вплив на ситуацію в Закавказзі та Середній Азії. Назрівають конфлікти в нових державах Центральної Азії. В сучасних умовах усякий воєнний конфлікт спроможний перерости в локальну, регіональну або великомасштабну війни, це робить обстановку в окремих регіонах вибухонебезпечною, а світ крихким.

Більшість конфліктів (5 з 8, тобто 62 %) відносяться до внутрішньо-державних, вони виникли з внутрішніх причин на етноконфесійних і територіальних протиріччях конфліктуючих сторін, детермінуються агресивним сепаратизмом і боротьбою за незалежність і самовизначення, з однієї сторони, і відстоюванням територіальної цілісності держави - з іншої. Протистояння між державними структурами і сепаратистськими рухами всередині держави викликають високу політичну і соціальну напругу і призводять до збройного зіткнення конфліктуючих сторін. Для ліквідації (припинення, розв'язання) конфлікту, як правило, вводяться миротворчі сили. А окремі конфлікти переростають в міждержавні і навіть коаліційні (наприклад, Боснійський - НАТО і Югославія).

38 % конфліктів (3 з 8: Карабахський, Ірако-Кувейтський, операція "Лис в пустелі") являють собою міждержавні конфлікти, вони викликані політичними та економічними причинами і, крім конфлікту в Нагірному Карабасі, носять регіональний масштаб - "коаліції держав НАТО проти Іраку".

 

1.2  Основні воєнно-політичні цілі конфліктів.

 

Основними воєнно-політичними цілями конфліктів є:

- забезпечення безпеки поставок нафти в Західну Європу і звільнення території Кувейту;

- посилення позицій США і НАТО на Ближньому, Середньому Сході і на Балканах;

- дестабілізація обстановки і спроба усунення законно обраних режимів Саддама Хусейна, Мілошевича, що перебувають в опозиції США;

- боротьба за перерозподіл влади і стратегічних джерел сировини (зокрема, нафти) в Чечні між мафіозними угрупованнями Центру і регіону;

- примушення керівництва Іраку до виконання резолюцій Ради Безпеки ООН № 687 про знищення ЗМУ (операція "Лис в пустелі" - 1998 р.);

- боротьба за незалежність і самовизначення окремих етноконфесійних груп населення і відстоювання суверенітету і територіальної цілісності держави;

- призупинення конфлікту, підтримування миру і стабільності в регіонах.

 

1.3  Вирішення завдань воєнно-політичних цілей конфліктів

 

Воєнно-політичні цілі конфліктів, як правило, досягались вирішенням таких завдань:

- застосуванням політико-дипломатичних, економічних та інших мирних засобів і механізмів ООН і ОБСЄ (вводом економічних санкцій, економічної блокади проти Іраку, Югославії, Росії), прийняттям резолюції Ради Безпеки ООН № 687, яка засуджує агресію Іраку проти Кувейту і передбачає знищення засобів масового ураження (ЗМУ) Іраку та ін.;

- демонстрацією воєнної сили (присутністю угруповань ВМС, ВПС і СВ НАТО, США і контингентів військ ООН в районах конфліктів, проведенням морської блокади, встановленням контролю за польотами в окремих зонах повітряного простору, воєнно-політичним і фінансовим тиском на уряди держав, де порушуються права людини, пред'явленням ультиматумів і таке інше);

- застосуванням воєнної сили, проведенням воєнних кампаній, операцій і бойових дій коаліційними багатонаціональними силами (багатонаціональними силами проти Іраку і силами НАТО проти Югославії), а також спеціальними операціями Збройних Сил (ЗС), Міністерства внутрішніх справ (МВС) і Федеральної служби безпеки (ФСБ) Російської Федерації (РФ) проти незаконних військових формувань у Чечні;

- проведенням миротворчих операцій і наданням гуманітарної допомоги біженцям, забезпеченням безпеки їх повернення в райони проживання.

 

1.4.  Характеристика воєнних конфліктів.

 

За воєнно-стратегічними показниками воєнні конфлікти останнього десятиріччя можуть характеризуватись:

а) за масштабами:

- регіональні - 4 (Ірако-Кувейтський, Чеченський, операція "Лис в пустелі" і Косовський);

- локальні- 3 (Карабахський, Грузино-Абхазський і Боснійський);

- обмежений - 1 (Придністровський);

б) за кількістю учасників:

- коаліційні - 3 (операція "Буря в пустелі", операція "Лис в пустелі" і Боснійський, де відповідно приймали участь коаліційні сили 30 держав світу, двох країн і 16 країн НАТО проти однієї держави);

- міждержавні (одна держава проти другої) - 1 (Карабахський - Азербайджан та Вірменія);

- внутрішньодержавні - 4 (Придністровський, Грузино-Абхазський, Боснійський, Чеченський);

в) по кількості сил і засобів, які залучаються в конфлікті:

- від окремих невеликих формувань до значних угруповань військ (сил) оперативного і оперативно-стратегічного масштабу. До конфліктів, в яких залучались малочисельні формування військ (сил), відносяться: Карабахський, Придністровський, Грузино-Абхазський. В них приймали участь в основному підрозділи Сухопутних військ (СВ) і військові формування інших видів Збройних Сил. До конфліктів з участю угруповань оперативно-тактичних з'єднань і частин відноситься чеченський, де з боку РФ застосовувались: обмежений контингент ЗС, МВС і ФСБ проти незаконних військових формувань Чечні.

Самими показовими за кількістю сил і засобів, що залучались в операції, були: "Буря в пустелі", "Лис в пустелі", Косовська, де застосовувались всі види ЗС, роди військ і спеціальних військ;

г) за засобами збройної боротьби, що застосовувались:

у трьох конфліктах - операція "Буря в пустелі", "Лис в пустелі" і "Союзницька сила", застосовувались з боку США і НАТО найсучасніші види озброєнь, перш за все, високоточна зброя (ВТЗ), стратегічний бомбардувальник В-2А, літаки тактичної авіації F-117А, крилаті ракети морського базування (КРМБ) "Томагавк", крилаті ракети повітряного базування (КРПБ), протирадіолокаційні ракети (ПРР) ALARM, багатоцільові некеровані ракети (НКР) з касетною бойовою частиною (БЧ), керовані авіаційні бомби з лазерним наведенням, бомби і боєзапаси зі збідненим ураном, бетонобійні і спеціальні бомби для виводу з ладу злітно-посадкових смуг (ЗПС) аеродромів і систем енергозабезпечення. Високу ефективність показав зенітно-ракетний комплекс (ЗРК) "Патріот", а також космічні системи розвідки, наведення і зв'язку, сили і засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), АСУ військами і зброєю, таке інше. В інших конфліктах (60 %) застосовувалась в основному стрілецька зброя, легке ракетно-артилерійське озброєння, бронетанкова (БТ) техніка і вертольоти, як правило, старого зразка колишнього СРСР;

д) за тривалістю:

- швидкоплинні - від 3-х днів (операція "Лис в пустелі") до 2,5 місяців -Косовський;

- затяжні - від 3-х років - Чеченський до 10 років - Карабахський; а деякі з них не урегульовані і до теперішнього часу - Грузино-Абхазський, Карабахський, Ірако-Кувейтський;

є) за інтенсивністю (напруженістю бойових дій):

- середньої інтенсивності - 40 % (операції "Буря в пустелі", "Лис в пустелі", "Союзницька сила");

- низької інтенсивності - 60 % (всі інші конфлікти

1.5.  Аналіз воєнних конфліктів.

 

Аналіз воєнних конфліктів останнього десятиріччя дозволяє стверджувати про зміни ролі і задач в них видів ЗС.

Головною особливістю початкового періоду сучасних і майбутніх воєнних конфліктів і воєн є те, що ведучою роллю, яка колись належала СВ і починалась їх наземним вторгненням після завершення стратегічного розгортання, є зміна головної ролі ВПС і ВМС (Сил Повітряно-Морського нападу). Всі конфлікти за участю ЗС США і НАТО починались проведенням повітряних наступальних операцій (кампаній), які мали різний строк дії (3 доби в операції "Лис в пустелі", 43 доби в операції "Буря в пустелі" і 79 діб у Косовському конфлікті). Причому в операції "Лис в пустелі" і "Союзницька сила" наземний компонент - угруповання СВ, не застосовувався. Отже, основні функції по відбиттю нападу здійснювались силами і засобами ППО і ВПС Іраку і Югославії. Тому можна стверджувати, що роль військ ППО і ВПС в війнах і воєнних конфліктах зростає, вони першими починають збройну боротьбу і захищають від ударів життєво важливі державні і воєнні об'єкти, інфраструктуру і комунікації, забезпечують їх життєдіяльність і функціонування.

 

1.6.  Особливості воєнного конфлікту в Україні.

 

Російська агресія проти України: причини, наслідки та уроки гібридної війни.

Резонансні світові події останніх років, зокрема революційні зміни влади та збройні конфлікти в країнах Північної Африки, Близького Сходу та колишнього СРСР, свідчать про появу нових форм і методів, до яких вдаються провідні держави, намагаючись досягти своїх зовнішньополітичних цілей і владнати міждержавні розбіжності. На заміну класичним військовим агресіям, коли застосовуються збройні сили, приходять так звані гібридні війни. Вони мають прихований характер та спостерігаються, переважно, у політичній, економічній, інформаційній і спеціальній сферах. Військо для вирішення окремих завдань залучається в невеликій кількості. Суттю такого підходу є зміщення центру зусиль з фізичного знищення противника в рамках масштабної війни до вживання засобів “м’якої сили” проти країни-противника з метою дезінтеграції та зміни її керівництва, включення до сфери свого впливу.

Причини та особливості гібридних війн. Характерними особливостями гібридних війн є:

агресія без офіційного оголошення війни;

приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті;

широке використання нерегулярних збройних формувань (у т.ч. під прикриттям мирного населення);

нехтування агресором міжнародними нормами ведення бойових дій та чинними угодами і досягненими домовленостями;

взаємні заходи політичного та економічного тиску (за формального збереження зв’язків між двома країнами);

широка пропаганда та контрпропаганда із застосуванням “брудних” інформаційних технологій;

протистояння у кібернетичному просторі.

Оскільки Росія розв’язала військову агресію проти України, то необхідно зайвий раз звернутися до зазначеної тематики і узагальнити вже зроблені висновки та надані оцінки, врахувавши при цьому нові чинники у розвитку обстановки, спрогнозувати дії Російської Федерації щодо нашої держави та країн демократичного вибору колишнього СРСР.

У зв’язку з цим доцільно розпочати з причин виникнення самої концепції гібридних війн та пояснити, чому саме вона активно використовується різними країнами для досягнення своїх цілей.

Головною з таких причин є наявність нових потужних видів зброї (у т.ч. масового знищення), що робить класичні війни вкрай небезпечними, як для самого агресора, так і для всього світу. Адже це призведе до масових жертв серед мирного населення, з’являться масштабні потоки біженців, руйнуватимуться транспортні та промислові інфраструктури (включно з критично-небезпечними ядерними та хімічними об’єктами), розірвуться існуючі торгівельно-економічні зв’язки тощо.

Не менш важливим чинником є також бажання агресора применшити свою роль у розв’язанні конфліктів задля уникнення санкцій з боку інших країн та міжнародних організацій, а також для недопущення втрати свого авторитету та позицій на світовій арені.

Ще однією причиною відмови від масштабного застосування військової сили є намагання країн-агресорів встановити свій контроль над об’єктами агресії (у т.ч. інтегрувати їх до своїх політичних, економічних та безпекових систем) без надмірних для них збитків, що можуть зашкодити нападникам у реалізації власних геополітичних та економічних інтересів.

У той же час ведення гібридної війни потребує наявності або створення певних обов’язкових передумов внутрішнього та зовнішнього характеру. Насамперед, країна-агресор повинна мати сильну та дієву владу, спроможну, незважаючи на існуючі проблеми, згуртувати громадськість довкола єдиної національної ідеї. Це – по-перше.

По-друге, для успішного застосування методів гібридної війни у агресора має бути перевага над противником у військовій, економічній та інформаційній сферах, що надаватиме йому необхідні важелі тиску (впливу) на об’єкт агресії, виснажуватиме цей об’єкт морально-психологічно та економічно.

По-третє, успіх у гібридній війні з об’єктом агресії можливий лише за умов слабкості його влади, міжнародної ізоляції, розколу у суспільстві, деградації економіки, а також зниження дієздатності та деморалізації силових структур.

У будь-якому випадку країна-агресор має бути готовою до відсічі з боку об’єкта агресії, а також до того, що останній матиме підтримку інших країн та міжнародних організацій (у т.ч. в плані надання політичної, економічної, інформаційної та військової допомоги і запровадження санкцій проти агресора).

Етапи типової гібридної війни.

Етап перший – підготовчий. На підготовчому етапі (який може тривати кілька років) керівництвом країни-агресора, за активного залучення спецслужб, вживаються заходи з формування ідеологічних, політичних та військових передумов майбутньої агресії. Ці заходи включають:

зміцнення системи державної влади в країні, включно з посиленням контролю над усіма сферами її життєдіяльності;

ідеологічну обробку власного населення задля об’єднання довкола ідей націоналізму, великодержавного шовінізму, захисту так званих “національних цінностей та інтересів”, боротьби із “зовнішнім ворогом” та в умовах “обложеної фортеці” тощо, а також максимальне послаблення опозиції у всіх її проявах;

захоплення інформаційного простору країни-противника та використання його у своїх інтересах для формування у суспільстві відповідного настрою;

руйнація державної влади країни-об’єкта агресії, у т.ч.: підкуп впливових урядовців, політичних діячів та керівництва силових структур; просування агентів впливу на посади у державних органах влади; розпалювання протистояння між різними політичними силами та встановлення контролю над ними (у першу чергу, з числа ідеологічно близьких і корумпованих партій та рухів);

внесення розколу серед населення країни-противника шляхом стимулювання внутрішніх суперечностей політичного, міжнаціонального та міжрелігійного характеру (зокрема, у рамках створення та підтримки різних партій, рухів та організацій відповідного, у т.ч. екстремістського спрямування);

всебічне послаблення країни-об’єкта агресії, підрив довіри населення до влади, а також поширення протестних та сепаратистських настроїв у суспільстві у спосіб провокування соціально-економічних та інших проблем (у т.ч. шляхом застосування елементів торгівельно-економічних та енергетичних війн);

дискредитацію зовнішньої та внутрішньої політики країни-противника, нав’язування її керівництву та населенню певних ідей та цивілізаційних цінностей шляхом проведення активної інформаційної кампанії із застосуванням спеціальних методів “зомбування” суспільства з широким залученням як державних, так і неурядових організацій.

Етап другий активний. На активному етапі (як правило, триває до року) проводиться прихована агресія проти обраної країни з метою безпосередньої реалізації поставлених цілей. Для цього передбачаються наступні кроки:

  • у країні-об’єкті агресії створюються незаконні збройні формування з представників місцевих антиурядових сил, до них залучаються співробітники спецслужб, найманці та бойовики;
  • у країні провокується внутрішній конфлікт на політичній, соціально-економічній, конфесійній та міжнаціональній основі, а також стимулюються процеси його переростання у масові виступи населення, акції громадської непокори, безлад та сутички демонстрантів з правоохоронними органами;
  • позиціюються (призначаються) лідери акцій протесту з числа представників опозиційних політичних сил загальнодержавного або місцевого рівнів, а також ними створюються альтернативні “органи влади”;
  • учасники акцій протесту захоплюють (у т.ч. за участю незаконних збройних формувань та спецслужб країни-агресора) урядові будівлі та важливі об’єкти транспортної і промислової інфраструктури, а також блокують діяльність силових структур (включно з використанням мирних жителів у вигляді “живих щитів”);
  • на територію країни-об’єкта агресії вводяться регулярні збройні сили -агресора під виглядом місцевих збройних формувань (“загонів самооборони”, “ополченців” тощо) з метою допомогти опозиції та сепаратистам захопити владу в державі або в її окремих регіонах. При цьому можлива прихована участь регулярних збройних сил країни-агресора у бойових діях на боці противників чинного уряду країни-об’єкта агресії;
  • проводяться масштабні інформаційні кампанії з підтримки антидержавних сил в країні-об’єкті агресії, а також з дискредитації дій її керівництва щодо забезпечення конституційного ладу в державі.

Етап третій заключний. На завершальному етапі (тривалість необмежена) агресором проводиться наступна робота щодо закріплення своїх позицій в країні-об’єкті агресії:

  • надається всебічна підтримка новій (колишній опозиційній) владі в країні-об’єкті агресії або сепаратистським режимам в її окремих регіонах (включно зі створенням органів влади та силових структур сепаратистів);
  • надається допомога у проведенні “референдумів” щодо спрямованості зовнішнього та внутрішнього курсу країни-об’єкта агресії, статусу її регіонів, тощо, а також у проведенні “виборів” центральних та місцевих (у т.ч. сепаратистських) органів влади;
  • легалізуються самопроголошені державні утворення в країні-об’єкті агресії, затягуються процеси врегулювання ситуації на її території під виглядом посередницької участі у мирних переговорах. При цьому, країна-агресор жодним чином не визнає себе стороною конфлікту;
  • створюються умови для забезпечення військової присутності агресора в країні-об’єкті агресії на довготривалій / постійній основі (у вигляді “миротворчих сил” або збройних формувань сепаратистів), а також для реалізації інших, у т.ч. економічних інтересів.

Починаючи з другої половини 90-х років минулого століття, елементи та технології концепції гібридних війн застосовувались Росією у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабасі, а також США, НАТО і ЄС у Косові, Іраку, Лівії та Сирії. З початку ХХІ ст. аналогічний сценарій активно використовується Російською Федерацією також і щодо України (у рамках встановлення російського контролю над пострадянським простором під гаслом побудови “російського світу”).

Гібридна війна Росії проти України. Головна мета РФ щодо України  послабити та децентралізувати нашу державу, привести до влади проросійське, підконтрольне Росії керівництво, зірвати її європейський курс, повернувши Україну під контроль Російської Федерації. При цьому стратегія та тактика дій Москви проти України включає послідовні кроки з реалізації розглянутих вище підходів.

Перший етап. На першому (підготовчому) етапі з початку 2000-х років до середини 2013 року, такі дії включали:

У період другого президентського терміну Л. Кучми посилення російського впливу на керівництво України та проведення через нього вигідних для Росії рішень. Наслідком цього стала відмова української влади від курсу на вступ до НАТО та ЄС (у 2003 році після так званого “кольчужного скандалу”), а також “визначення” спадкоємцем Л. Кучми ставленика Росії В. Януковича. Однак через помаранчеву революцію Росія не досягла бажаного.

За президентства В. Ющенка проведення масштабних заходів щодо дискредитації ідей помаранчевої революції, а також керівництва України та його європейського і євроатлантичного курсу; дестабілізація обстановки в Україні та поглиблення розколу в українському суспільстві на прихильників Заходу і Росії; підрив української економіки скороченням торгівельно-економічних зв’язків з Російською Федерацією та використанням енергетичного чинника в якості інструменту тиску на Україну (у т.ч. у рамках т.зв. газових війн). Це створило передумови для перемоги В. Януковича на президентських виборах та для “розвертання” вектору руху нашої держави із Заходу на Схід.

Під час правління режиму В. Януковича закріплення досягнень Російської Федерації в Україні та остаточна її переорієнтація на Росію у спосіб: підкупу та корупціоналізації представників української влади (у т.ч. на вищому рівні); впровадження агентів російського впливу у керівництво України; послаблення та деморалізація українських силових структур, насамперед в Криму (керівниками майже всіх силових відомств України за часів В. Януковича були громадяни Росії); посилення російської присутності в українській економіці; поширення у нашій державі ідей приєднання до російських інтеграційних ініціатив в обмін на кредити та економічні преференції; розгортання масштабних проросійських рухів в Україні та її окремих регіонах (у першу чергу на Кримському півострові та у східних і південних областях).

Наслідком такої політики Москви стала відмова керівництва України від підписання Угоди про асоціацію з ЄС у листопаді 2013 року та переорієнтація на Росію і Митний союз, що спровокувало розгортання в Україні революції гідності.

Зазначимо, що масштабне “бомбування” як російського суспільства, так і частини українського населення на основі ідей російського великодержавного шовінізму сформували передумови для реалізації наступних етапів гібридної війни проти України в плані анексії Криму та провокування збройного конфлікту на сході нашої держави (у рамках проекту створення т.зв. Новоросії).

Другий етап. На другому (активному) етапі орієнтовно з початку листопада 2013 року, вживаються наступні заходи:

У період підготовки до захоплення Криму та подальшої дезінтеграції України розгортання масштабної інформаційної кампанії з дискредитації революції гідності в Україні (як “фашистського заколоту”) та нової влади нашої держави (як “військової хунти”), а також нав’язування ідеї щодо “необхідності захисту російськомовного населення на українській території”; організація в Криму та на Сході України т.зв. загонів самооборони з числа місцевих жителів та російських громадян, у т.ч. співробітників спецслужб, військовослужбовців сил спеціального призначення, членів козачих та інших напіввійськових формувань; створення угруповань військ, призначених для вторгнення до АР Крим та демонстрації сили поблизу кордонів України під виглядом проведення навчань та забезпечення безпеки Зимових олімпійських ігор у Сочі в січні-лютому 2014 року. При цьому свої активні дії в українському Криму Росія розпочала у найбільш сприятливий для неї момент, який характеризувався послабленням української влади через об’єктивну тимчасову відсутність президента, прем’єр-міністра та керівників силових відомств (які втекли до Росії), а також деморалізацією особового складу українських правоохоронних органів в умовах революційних подій у нашій державі.

Під час анексії Криму захоплення російськими спецслужбами (під виглядом “невідомих осіб”) урядових будівель у Сімферополі та усунення від влади керівництва АРК; розгортання в Криму т.зв. загонів самооборони (“зелених чоловічків”), які взяли під контроль владні структури Кримського півострова та ключові об’єкти його інфраструктури, блокували підрозділи силових структур України на території АР Крим; введення російських військ до Криму під виглядом військових навчань та під прикриттям відповідних статей Угоди про умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України; “легалізація” факту окупації Криму шляхом проведення “референдуму” з питання статусу АР Крим, а також прийняття відповідних рішень парламентом та президентом Російської Федерації щодо включення Криму до Росії як суб’єкту РФ; остаточна ліквідація органів української влади в Криму, а також витіснення українських військ з території Кримського півострова.

У такий спосіб Росія анексувала Крим та створила “підстави” для його інтеграції до складу Російської Федерації. У той же час російська анексія Криму не була визнана переважною більшістю країн та викликала негативну реакцію США, ЄС і їх партнерів, які ввели санкції проти Росії.

Під час створення т.зв. Новоросії та розв’язання збройного конфлікту на сході України дестабілізація східних та південних областей України шляхом організації масових антивладних (“антимайданівських”) акцій протесту, сутичок з правоохоронними органами та прихильниками єдності України, а також захоплення адміністративних будівель; реалізація “кримського” сценарію у Донецькій та Луганській областях, у т.ч. встановлення контролю над частиною їх територій, створення “загонів ополченців” з числа представників російських спецслужб, криміналізованих правоохоронних органів та місцевих проросійських сил; “легалізація” т.зв. Донецької та Луганської народних республік (ДНР і ЛНР) шляхом проведення відповідних “референдумів”, а також “виборів” їх “органів влади”; надання Росією всебічної підтримки сепаратистам, у т.ч. щодо фінансування їх діяльності, підготовки бойовиків та постачання їм зброї, військової техніки і боєприпасів, а також введення російських військ на територію ДНР і ЛНР; здійснення Російською Федерацією політичного та економічного тиску на Україну, а також нарощування угруповання збройних сил РФ поблизу українського кордону; дискредитація військової операції України проти російсько-терористичних угруповань та дезінтеграція країни, намагання подати цю операцію як “каральну проти власного населення”.

У той же час, активна протидія України наведеним заходам Російської Федерації, у т.ч. із застосуванням військової сили, не дала можливості в повній мірі реалізувати “кримський” сценарій на сході нашої держави. Фактично, гібридна війна Росії проти України перетворилася у збройний конфлікт між двома країнами з безпосереднім залученням військ обох сторін. При цьому, незважаючи на спроби російської сторони приховати участь своїх збройних сил у зазначеному конфлікті, даний факт був визнаний переважною більшістю світової спільноти, що призвело до посилення санкцій США та ЄС у відношенні Росії.

 Зараз Росія намагається реалізувати другий етап гібридної війни проти України та водночас (з вересня 2014 р. після досягнення Мінських домовленостей) виконати окремі елементи третього етапу. Наприклад, Російська Федерація намагається “заморозити” конфлікт на Сході України, примушуючи нас визнати сепаратистів “стороною переговорного процесу” та розпочати з ними переговори на їхніх, а фактично російських умовах. З цією метою Росія посилює тиск на Україну, у т.ч. збільшуючи кількість своїх військ біля українських кордонів та на наших окупованих територіях. Росія заперечує свою участь у конфлікті та одночасно проводить масштабну інформаційну кампанію антиукраїнської спрямованості.

Виходячи із зазначеного, слід мати на увазі, що Росія намагатиметься реалізувати свої плани як у формі продовження гібридної війни (повзучого поширення нестабільності на інші українські регіоні), так і відкритої агресії з масштабним застосуванням військової сили.

 

1.7.  Зміни ролі видів ЗС в воєнних конфліктах.

 

Зміни ролі видів ЗС в воєнних конфліктах обумовили характер завдань, які ними виконуються.

Однією з актуальних задач ЗС у миротворчих операціях, як показує досвід, є розмінування шляхів, місцевості і об'єктів, недопущення диверсійно-терористичних актів і забезпечення безпеки повернення біженців.

Досвід розмінування місцевості показує, що на території 65 країн світу було встановлено 110 млн. різного роду мін. За даними ООН у 1993 році в районі конфліктів у Югославії було встановлено 2,5 млн. мін, а пізніше ця цифра зросла до 8 млн. мін, а площа мінування склала ~ 3,8 тис. кв. км.

Відповідно, задача розмінування та забезпечення безпеки руху військ і техніки в районах і створення умов для їх нормальної життєдіяльності стає першочерговою при врегулюванні конфлікту.

При виконанні основних задач в операції "Союзницька сила" (в Косово) за 79 діб угруповання ВПС і палубна авіація НАТО, що нараховували більше як 680 літаків, зробили 31 тис. бойових вильотів. Було випущено більше як 23 тис. бомб та ракет, у тому числі 820 КРМБ і 115 КРПБ. Внаслідок цього система ППО Югославії була повністю знищена, зруйновано 2/3 її воєнної промисловості, порушена система енергозабезпечення і життєзабезпечення (35 % об'єктів зруйновано), нанесені втрати інфраструктурі країни (70 % мостів через Дунай зруйновані), нанесені втрати в бойових засобах 1, 2, 3 армій ЗС Югославії - відповідно 35, 20 і 60 % кожній. Сумарні втрати за попередніми даними Югославії склали ~ 100 млрд. доларів, а втрати ВПС НАТО - два літаки (за даними НАТО). Тому, Мілошевич був змушений прийняти ультиматум США і НАТО на вивід військ з Косово і введення миротворчого контингенту військ НАТО.

Як свідчить досвід конфліктів, у 50 % з них війська ППО не застосовувались, а в інших 50 % - війська не виконали своїх задач і дозволили противнику мати повну перевагу в повітрі. Причин для цього багато і, перш за все - застарілі ЗРК і засоби радіолокаційної розвідки, низька їх захищеність від перешкод і низька живучість, нові засоби ураження (ПРР, КР, ВТЗ), засобів РЕБ і засоби їх застосування з боку противника і інше. Внаслідок цього втрати авіації багатонаціональних сил в операції "Буря в пустелі" склали - 41 літак, а в операції "Союзницька сила" за даними НАТО - 2 літаки, тобто в 100 разів менше ніж в операції "Буря в пустелі" (по кількості вильотів авіації).

ВМС США і НАТО найбільш масштабно застосовувались в 4-х операціях останнього десятиріччя: при проведенні повітряно-морської наступальної кампанії (операції) в Косовському і Боснійському конфліктах, в операціях "Лис в пустелі" та "Буря в пустелі". В останній операції угруповання ВМС складали до 150 кораблів, в т.ч. 6 авіаносців разом з морською піхотою, чисельність якої склала більше ніж 135 тис. чол.

В Косовському конфлікті приймали участь більше як 20 бойових кораблів з 334 пусковими установками (ПУ) КРМБ "Томахок".

Для виконання вказаних вище задач до дій у воєнних конфліктах залучалися різні сили і засоби - від окремих невеликих формувань до значних угруповань військ (сил) оперативного і оперативно-стратегічного масштабу чисельністю від 500 чол. - у Придністровському конфлікті до 700 тис. чол. - в операції "Буря в пустелі". В Чеченському конфлікті для виконання поставлених задач створювалось оперативно-тактичне угруповання військ, яке включало в себе обмежений контингент ЗС, з'єднання і частини МВС і ФСБ РФ. Найбільш велике угруповання військ (сил) оперативно-стратегічного масштабу було створене в операції "Буря в пустелі", основу якого складали багатонаціональні сили 30 країн світу: СВ - АК-3, дивізій - 13, окремих бригад - 4, окремих полків - 2, танків більше як 3 тис., більше 2 тис. артилерійських гармат і реактивних систем залпового вогню. Їх підтримувала повітряна армія, в якій було більш як 1800 бойових літаків і близько 1700 вертольотів, а також три багатоцільових авіаносних групи (БАГ): авіаносців - 6, ракетно-ударна і амфібійно-десантна група у складі 150 кораблів, у тому числі з'єднані частини морської піхоти. Практично в цій операції застосовувались всі види ЗС, роди військ, з'єднання і частини спеціальних військ, у тому числі сили космічного командування США.

В ході конфліктів, в залежності від їх масштабів, застосовувались різні види озброєння і військової техніки (ОВТ) - від стрілецької зброї, легкого артилерійського озброєння, БТ і вертольотів старих зразків до самої сучасної ВТЗ, КРМБ, КРПБ, найновіші стратегічні бомбардувальники В-2А, літаки F-117A, керовані з лазерним наведенням авіаційні бомби, касетні бомби і боєприпаси зі збідненим ураном, спеціальні бомби для виводу з ладу ЗПС аеродромів (бетонобійні) і об'єктів системи енергозабезпечення.

Широке застосування у воєнних конфліктах за участю США і НАТО знайшли засоби РЕБ (літак РЕБ ЕА-6В і інші), космічні засоби розвідки, наведення і зв'язку, АСУ військами і зброєю, на базі яких створювались ракетно-ударні комплекси (РУК). Застосування нової зброї впливало на хід та закінчення конфлікту, що часто було причиною екологічних і гуманітарних катастроф.

Форми і способи застосування угруповань військ (сил) у воєнних конфліктах були різноманітні - від класичних операцій (бойових дій) до нестандартних і нетипових. Основними способами застосування угруповань військ (сил) у воєнних конфліктах були операції, бойові дії і удари. Операції проводились як самостійними, так і сумісними з військами (силами) інших військових формувань МВС, ФСБ РФ (в Чечні) - наступальні, оборонні, повітряно-наземні наступальні операції, спеціальні (аеромобільні, пошуково-рятувальні та інші), а також миротворчі. Вони, як правило, обмежувались оперативно-тактичними і оперативними масштабами.

Бойові дії і удари мали переважно тактичний масштаб і характер, що притаманно для дій з'єднань і частин партизанської боротьби.

Необхідно зазначити те, що особливостями окремих операцій (кампаній) були: не застосовувались СВ, а тільки ВПС і ВМС ("Лис в пустелі", "Союзницька сила"), з'єднання і частини СВ вводились на заключних етапах конфлікту або після політичного врегулювання конфлікту (як миротворчі сили).

Враховуючи це, у воєнних конфліктах все більш широкий розмах приймають диверсійно-терористичні дії, основною формою застосування військ (сил) стають сумісні операції (бойові дії) обмеженого контингенту ЗС, частин і підрозділів МВС і ФСБ.

Досвід конфліктів підтверджує, що особливу роль у них відіграють мобільні сили, повітряні і повітряно-морські десанти, протидесантні, десантно-штурмові (аеромобільні), рейдові сили та війська (сили), що стримують, блокують і забезпечують дії військ (сил). Мобільні сили від ЗС, сумісно з військами МВС, можуть виконувати миротворчі, блокуючі, комендантські, охоронні, евакорятувальні, гуманітарні та інші функції. Застосування у воєнних конфліктах сучасної і перспективної зброї у великій кількості дозволяють мати становлення і розвиток нових форм дій, таких як масований удар ВТЗ, радіоелектронний вогневий удар, рейдові дії аеромобільних частин тощо.

Основну увагу у воєнних конфліктах слід приділяти подальшому розвитку форм і способів боротьби з незаконними військовими формуваннями, антитерористичним і антидиверсійним діям, діям по припиненню захвату заручників і їх визволенню, забезпеченню безпеки повернення біженців.

Воєнні конфлікти останнього десятиріччя впливали на їх наслідки:

  •            сторона, що наступала, несла незначні втрати в живій силі і техніці у тих конфліктах, де не застосовувався наземний компонент ЗС. В Чеченському конфлікті ЗС, МВС і ФСБ РФ втратили загиблими 3,5 тис. військовослужбовців, поранено 4,8 тис. чол. і більше як 150 чол. було взято в полон;
  •            сторона, яка оборонялась, в усіх випадках несла великі втрати і руйнування як воєнно-економічного потенціалу, воєнної і цивільної інфраструктури, воєнних бойових засобів, так і населення. Тільки в Чеченському конфлікті більше як 50 тис. чол. залишилися без житла. Конфлікти приводили до екологічних і гуманітарних катастроф (більш як 800 тис. біженців у Косово).

Таким чином, поняття воєнний конфлікт зараз отримало якісно нове наповнення по змісту бойових дій, кількісно-якісним показникам і типам протиріч, що вирішуються. Зміни у змісті воєнного конфлікту впливають на будівництво і розвиток Збройних Сил України, на їх функції та завдання не тільки з питань оборони держави ззовні, але й захисту конституційного устрою і територіальної цілісності всередині держави, а також на їх участь у міжнародних миротворчих операціях.

В цьому сенсі актуальним є висловлення колишнього Президента США Дуайта Ейзенхауера: "Миротворчість - це робота не для військових, але лише військові спроможні з нею впоратися".

Відношення України до воєнного конфлікту в Косово висловила Верховна Рада України у Постанові № 612 - XIV від 23.05.99. Вона засудила насильницькі дії блоку НАТО проти суверенної республіки Югославія як безвідповідальні та антигуманні і разом з цим засудила будь-які етнічні чистки, де б вони не відбувались. Рада закликала в рамках співробітництва з міжнародними структурами (європейськими, євроатлантичними) послідовно і твердо відстоювати державні інтереси України, інтереси її народу, керуючись вимогами Конституції України і Декларацією про державний суверенітет України.

Виходячи з цього, для забезпечення національної безпеки України на сучасному етапі від Збройних Сил та інших військових формувань Воєнної організації держави вимагається першочергова готовність до воєнних конфліктів і одночасно з цим мобілізаційна готовність до локальних, регіональних та інших війн. В цілому, Україна змушена мати оборону, яка включає два компоненти: запобігання та нейтралізація загроз невоєнними засобами і опору на військову міць у якості крайньої міри.

Таким чином, аналіз сучасних воєнних конфліктів підтвердив потенційну можливість виникнення проти України як зовнішніх (міждержавних), так і внутрішніх воєнних конфліктів, причому небезпека виникнення останніх все більше зростає. Тому головною метою діяльності держави у оборонній сфері є подальше удосконалення Воєнної організації держави (насамперед Збройних Сил України) для забезпечення можливості адекватного реагування на зовнішні та внутрішні загрози  в XXI столітті.

 

 

 

 

 

  1. “Психологічна війна”. Сутність та основні компоненти .

 

Сьогодні ні одна держава не в змозі захистити себе, використовуючи одні лише військово-технічні засоби. Суть війни в загальному розумінні цього терміну всебічно визначена. Особливості психологічної війни правильно розуміють тільки фахівці. А між тим одна з головних цілей звичайної війни, як раз і заключається в зміні психології противника, підпорядкуванні її своїм цілям, формування у нього переконання в безглузді подальшого опору, лишити його віри в свій успіх.

Психологічна війна починається в мирний час, в так званий загрозливий період. І ні одна держава, якщо вона хоче виграти війну не повинна ігнорувати закони психологічної війни, постійно вдосконалювати форми, методи, технічні засоби цієї війни.

Досвід психологічної війни сучасних збройних конфліктів та регіональних війн свідчить про значне підвищення уваги з боку державного і військово–політичного керівництва, а також військового командування щодо морально – психологічного забезпечення підготовки і проведення операцій і бойових дій.

Особлива увага приділяється таким його складовим частинам, як інформаційно–пропагандистське забезпечення. Військові фахівці вважають, що таке забезпечення достатньо ефективно впливає на морально – психологічний стан своїх військ і військ противника, рівень втрат особового складу, бойової техніки та озброєння, матеріальні втрати, сприяє досягненню мети операцій і бойових дій, підвищенню престижу Збройних Сил і держави.

 

  1.        Основні завдання інформаційно-психологічного і пропагандистського забезпечення сучасних війн і конфліктів.

 

         Основними завданнями інформаційно–психологічного і  пропагандистського забезпечення сучасних війн і конфліктів вважаються :

  • формування позитивної суспільної думки про підготовку бойових дій збройними силами держави;
  • підрив морального духу особового складу противника і його військових формувань різного типу, послаблення волі до опору, спонукати до добровільної здачі в полон і здачі зброї, а також забезпечення позитивного ставлення місцевого населення до військ під час знаходження його у зоні конфлікту.

Відповідно мети бойових дій основними об’єктами інформаційно - психологічного і  пропагандистського впливу можуть бути :

  • вище військово-політичне керівництво держави противника;
  • військовослужбовці;
  • цивільне населення своєї держави, дружніх та нейтральних держав;
  • населення держави, проти якої плануються силові дії;
  • національні та релігійні меншини;
  • опозиційні соціально-політичні сили;
  • окремі соціально-класові сили (інтелігенція, підприємці, студенти)

У операціях США у Гренаді, Панамі, ліквідації хунти в Гаїті, під час війни в Перській затоці, Югославії інформаційно–психологічними та пропагандистськими заходами керували безпосередньо президент США і його адміністрація, у заходах брала участь ціла система державних установ, науково – дослідні центри, фонди, суспільно – політичні та громадські організації.

Основними засобами розповсюдження інформації і впливу на свідомість цивільного населення, війська противника, стали засоби масової інформації, в першу чергу телебачення, радіо. Опитування різних категорій цивільного населення і військовослужбовців свідчать про те , що 90 % глядачів та слухачів довіряють цій інформації.

Досвід свідчить також про дуже ретельну і чітку організацію морально – психологічного забезпечення діяльності військ міжнародної коаліції під час підготовки  і проведення операції “Буря в пустелі” проти Іраку. Міністерство оборони США поставило завдання відповідним службам щодо підготовки якісної інформації про необхідність захисту національної безпеки США і підтримки воєнних дій проти Іраку. І таке завдання було виконано. Світова співдружність була переконана у необхідності проведення операції. В засобах масової інформації не з’явилось жодної сумнівної за змістом інформації, яка була б спроможна підірвати престиж армії, моральний дух військовослужбовців, сприяти чуткам у суспільстві.

Дату початку наступу в штабі генерала Шварцкопфа було затверджено лише після того, як кількість деморалізованих військовослужбовців армії Іраку була визначена психологами США в межах 30-60 %.

Після бойових  дій з’ясувалося, що практично всі в/ч  Іраку, в тому числі елітна гвардія, були небоєздатними, а масштаб здачі в/с Іраку у полон перевищив усі очікуванні прогнози експертів США. Не допомогла ані безглузда покора солдатів Саддаму Хусейнові, ані їх фанатизм.

З метою деморалізації військ противника за перші три тижні бойових дій підрозділи психологічних операцій коаліції скинули за допомогою авіації на позиції іракських військ біля 29 мільйонів листівок. Листівки були спрощенні за змістом і лаконічні. Текстова частина відрізнялась простими пропозиціями і зрозумілою мовою.

Частина листівок готувалась у вигляді ілюстрацій, 25-дінарних банкнотів, листівок – перепусток для здачі в полон.

Серед усіх засобів інформаційно – психологічного та пропагандистського впливу на війська Іраку листівки мали найвищий ефект. За своїми якостями вони не зазнавали шкоди ані від вологи, ані від сонця.

Для підсилення деморалізації військовослужбовців іракської армії на позиції військ Іраку було скинуто 150 тис. радіоприймачів з частотами, фіксованими на прослуховування р/с “Голос Америки”.

За оцінками експертів Пентагону, безпосередньо під час війни у Перській затоці було остаточно з’ясовано що “психологічні операції ”- це “ бойова зброя котра не знищує, але наносить психологічну поразку і є найважливішим фактором підвищення боєздатності військ, а також зберігання життя солдатів і офіцерів з обох сторін фронту ”

Вважається, що завдяки “ психологічним операціям ” у Перській затоці біля 70 000 іракських в/с потрапили в полон,  98 % іракських в/с бачили листівки держав коаліції, 88 % мали довіру щодо змісту цих листівок, 70 % підтвердили, що саме листівки вплинули на їх рішення до дезертирства.

Чотири з п’яти військовослужбовців , які потрапили у полон, постійно прослуховували передачі р/с “Голос Америки”, що були підготовлені фахівцями “психологічних операцій ” Збройних Сил США.

В країнах НАТО, особливо США, Великобританії, Німеччині, Франції психологічні операції давно стали одним із дієвих засобів досягнення національних інтересів як у мирний час, так і воєнний час. Механізм сучасної психологічної операції продемонстрували події навколо республіки Югославії. Рішення на проведення психологічні операції проти республіки Югославії схвалив Президент США.

Його особиста участь свідчить про те, що психологічна операція поставлена в один ряд з бойовими і операціями спеціальних служб.

Об’єктами впливу були визначені :

  • на стратегічному рівні – громадськість країн НАТО і світова спільнота
  • на оперативному і тактичному рівнях – населення Югославії.

Для проведення психологічної операції проти Югославії був збільшений час трансляції р/с «Голос Америки» і «Свобода» на сербсько-хорватській та албанській мовах. Були додатково задіяні з територій країн, які межують із Югославією, три передавачі УКХ-вому діапазону.

По телецентру, телевежі, телетрансляторам, державним і приватним радіо студіям і передавачам у Белграді, телекомунікаційним станціям на території країни, центру супутникових антен у Батайніце, що забезпечував телефонні та телевізійні стосунки з іншими державами, телерадіотрансляторам в Приштині з 5 квітня по 4 травня 1999 року були нанесені ракетно-бомбові удари. Це було зроблено після ультиматуму керівництва НАТО уряду Югославії щодо обов’язкової трансляції не менше ніж 6 годин на добу на територію Югославії передач країн НАТО.

Про важливість для уряду Югославії, в ході ведення бойових дій, збереження інформаційного впливу на населення країни говорить той факт, що навіть після знищення телевізійної вежі у Белграді поновлення телерадіотрансляцій відбулося через 6 годин.

Для закріплення окупації інформаційного простору Югославії НАТО застосовували повітряну телерадіотрансляцію, що транслювала свої передачі в системі, яку використовує сербське телебачення.

З аеродромів Німеччини за допомогою літаків ВПС здійснювалось розповсюдження над територією Югославії найпростіших транзисторних радіоприймачів, які були здатні приймати виключно передачі конкретних західних радіостанцій.

Таким чином, слід говорити про відлагоджену систему проведення психологічних операцій, яка широко застосовується в ході військових конфліктів за участю держав-членів НАТО.

В сучасних умовах ведення ““ психологічних операцій ”військами передбачено практично у всіх основних керівних документах американських Збройних Сил.

Так, польовий статут ФМ 100 – 5 ( Ведення операцій ) наголошує:  “Психологічні операції повинні координуватися на всіх рівнях від театру воєнних дій до дивізії. Начальник оперативного відділу штабу несе відповідальність щодо сполучання психологічних і бойових операцій ”.

Абсолютна більшість західних експертів признає, що найблискучий тріумф зброї не може знизити роль морального духу військ, що в часи масового застосування будь-яких технологій рішуча роль належить “мужності і героїзму” солдатів і офіцерів. Один із офіцерів коаліції в  Перській затоці виказав свою думку на цей рахунок таким чином : “ У нас було все, що стосується технологій. Але ж у кожного в/с є своя мотивація, свій особистий комплекс духу та сил, котрі дозволяють йому йти тоді, коли вже не можливо”

Досвід війни у затоці показав, що кожен командир, який організує підготовку до бойових дій, зобов’язаний урахувати цей фактор.

Врахувати цей чинник – виграти бій, битву, війну.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. Методологічні засади морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України .

 

Утримання  сучасних збройних сил  у  мирний час надзвичайно фінансово обтяжлива справа для будь-якої держави, і є доцільною лише тоді, коли вони ефективно та  надійно можуть  забезпечити її воєнну безпеку.

Саме тому з  перших днів незалежності України поряд із загальним процесом державотворення, бу­дівництво  Збройних Сил, які б відповідали цим вимогам, стало одним із ос­новних завдань нашої держави.

Головним завданням Збройних Сил, що визначене в державній програмі будівництва та розвитку, є їх постійна готовність відбити агресію, звідки вона б не виходила, захистити незалежність, територіальну цілісність і недоторканість кордонів України.

Виконання цих завдань передбачає: удосконалення системи виховання військовослужбовців, забезпечення високого рівня морально-психологічної готовності особового складу до виконання завдань збройної боротьби за будь -  яких умов бойової обстановки.

І не підлягає сумніву те, що морально-психологічна підготовка являє собою один із основних принципів будівництва Збройних Сил, про що чітко визначено у Воєнній доктрині України.

Як відомо, морально-політичний потенціал має своє відображення у здатності та готовності народу, особового складу військових формувань України витримати всі випробування воєнного конфлікту, мобілізувати всі сили для здобуття перемоги. Він реалізується у морально-психологічному стані, свідомості особового складу військових формувань, населення України.

Підкреслюючи величезну роль людського фактору, морального духу та психологічної стійкості військ  у досягненні перемоги у війні видатний полководець  сучасності, маршал Г.К. Жуков писав: ”Ніхто не може провести чітку грань між роллю власне зброї, військової техніки і значенням морального духу військ. Однак безперечно, що за інших рівних умов найбільші битви і цілі війни виграють ті війська, що відрізняються залізною волею до перемоги, усвідомленістю мети, стійкістю духу і відданістю прапору, під яким вони йдуть у бій”

Зі створенням національних Збройних Сил  розпочався пошук нових напрямків,  форм і методів забезпечення високого морального духу особового складу військ (сил) у мирний  та воєнний час.  Соціально-психологічна служба, виховна та соціально-психологічна робота, виховна робота, морально-психологічне забезпечення – етапи цих пошуків.

Досвід проведення війн та воєнних конфліктів   на протязі існування людства, свідчить, що будь – який противник намагається впливати на моральні та психологічні якості, психофізіологічний стан, настрій, бойову активність особового складу протилежної сторони як у мирний так і воєнний часи.

Одним із головних чинників перемоги – є безумовно моральний дух війська. Значимість його ще більше зростає в сучасних умовах.

Моральний дух – це духовна готовність і здібність військовослужбовців переносити випробування війни, труднощі військової служби, досягати перемоги над ворогом.

Саме з метою створення та підтримання на належному рівні цих якостей в Збройних Силах України існує такий вид забезпечення : морально – психологічний.

Морально – психологічне забезпечення підготовки та ведення операцій (бойових дій) – це один із основних видів всебічного забезпечення військ (сил), метою якого є формування та підтримка морально – психологічного стану особового складу, бойових та психологічних якостей, необхідних для успішного виконання бойових завдань. Морально – психологічне забезпечення здійснюється у тісній взаємодії з оперативним (бойовим), правовим, тиловим і медичним забезпеченням.

Під час підготовки Збройних Сил до їх застосування важливе значення набуває загальна, спеціальна і цільова психологічна підготовка, під час якої досягається висока морально-психологічна готовність особового складу для переходу в найкоротшій термін від оборони до ведення активних наступальних дій, мобілізація особового складу на виконання поставлених завдань і завдання рішучої поразки противнику. Створення у військовослужбовців високого наступального пориву, їх мобілізацію на рішучі, ініціативні дії, використання слабких сторін противника.

Цією головною задачею і визначаються основні завдання морально – психологічного забезпечення підрозділів.

Це :

  • по – перше роз’яснення військовослужбовцям політики держави в області оборони і безпеки, воєнно-політичної обстановки, агресивних намірів противника, завдань Збройних Сил України і формування на цій основі переконань військовослужбовців у справедливості своїх дій по захисту державного суверенітету;

( приклад : бойові дії в Чечні 1 та 2 компанії )

Під час 1 компанії:

  • не сформована загально – суспільна думка;
  • не проводилась психологічна підготовка, сумісність екіпажів
  • інформація проти армії;
  • захист інтересів Чечні в пресі.

Під час 2 компанії недоліки були враховані і результат бойових дій був набагато кращий.

  • по – друге здійснення заходів щодо всебічного зміцнення єдиноначальності, правопорядку,  організованості і дисципліни;

( приклад : Наказ № 227 “ Ни шагу назад”)

  • не випадково в період бойових дій діють закони військового часу. Так під час війни в Персидській затоці, відмова воювати каралась позбавленням волі строком -  5 років; калічення кінцівок – 8 років; зберігання наркотиків – 6 років, крадіжка наркотичних речовин та ліків – 10 років. За час операції було зареєстровано 2506 покарань. Це в 2-чі нижче рівня правопорушень мирного часу.
  • по – третє підбір та призначення на посади офіцерів структур виховної роботи, які пройшли необхідний курс професійної підготовки та перепідготовки і мають досвід участі в бойових діях.

( приклад : Збройні сили США на 5-6 роках прибування в армії велика кількість кадрових офіцерів спеціалізується в інших функціональних областях. Одна із таких областей “ психологічні операції і робота з цивільним населенням”.) Згідно діючим правилам на цю роботу мають право направлятись офіцери від капітана і вище, але тільки по проходженню установленого терміну прибуванню на посаді по основному ВУС, як правило це командир  роти чи батареї. Головний критерій – особисте бажання, відношення до виконання службових  обов’язків, цивільна освіта, здібності до вивчення іноземної мови. Готується справжній фахівець.

  • в четвертих вивчення суспільно – політичної, демографічної, криміногенної та релігійної обстановки в районах застосування з’єднань і частин швидкого реагування дій характеру і спрямованості психологічних акцій противника та використання цієї інформації в роботі.
  • по – п’яте визначення та здійснення заходів цільової психологічної підготовки військовослужбовців до виконання завдань під час швидкої  зміни обстановки, забезпечення усвідомлення ними необхідності виконання поставлених завдань.

( приклад :)

  • вогнева полоса;
  • обкатка танками;
  • дії аеромобільних підрозділів самостійно, у відриві у основних сил.
  • по – шосте організація і проведення заходів психологічного забезпечення з метою підтримання і розвитку у особового складу емоційно – вольової стійкості, здатності протистояти можливому психологічному впливу противника, дії психотравмуючих чинників наступального бою;
  • в сьомих попередження та нейтралізація негативних психологічних явищ, які можуть виявитися в діях і поведінці військовослужбовців, особливо напруження, страху і паніки, виконання заходів інформаційно – пропагандистського, психологічного впливу на особовий склад та населення в районі ведення бойових дій;
  • по восьме організація оперативного інформування особового складу частин та підрозділів, які прибувають на підсилення військ корпусу.

 

 

 

 

 

Літературні джерела:

 

1. Шкідченко В. П. Деякі шляхи подальшого розвитку нормативно-правової бази забезпечення воєнної безпеки України // Наука і оборона. - 2000. - №3. С. 3 — 10.

2. Шаравов І. До питання про інформаційну війну та інформаційну зброю // ЗВО, 2000, №10. С. 2 – 5.

3. Костин Н. А. Общие основы теории информационной борьбы // Военная мысль, 1997, №3. С. 44 – 50.

4. Перепелиця Г. М. Воєнно-політичний конфлікт: методологія дослідження та врегулювання: Автореф. дис.. д-ра політ, наук: 23.00. 02 / Інст. держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України. - К., 1996. – 38 с.

5. Костенко Т. Ф. Типи, види воєнних конфліктів та їх класифікація // Науковий вісник Дипломатичної академії України. Випуск 2 / За заг. ред. Гуменюка Б. І.

6. СІПРІ 2000: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: Пер. з англ. / Стокгольм. міжнар. ін-т дослідж. миру. Укр. центр екон. і політ. дослідж. ім. О. Разумкова: Редкол.: А. Гриценко (голов. ред.) та ін. - К.; Заповіт, 2001. – 668 с.

7. Бібліографічний опис статті: Шевченко О. Збройні конфлікти та шляхи їх врегулювання // Соціальна психологія. - 2005. - № 2 (10). - C. 28-37.

 

1

 

docx
До підручника
Захист Вітчизни (для юнаків) 11 клас (Мусієнко І.І., Кучерина С.Є., Крамаренко О.Б.)
Додано
14 березня 2019
Переглядів
943
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку