Урок "Виховна година до дня людей похилого віку".

Виховна година до Дня людей похилого віку. Шануймо старість.

Мета. Виховувати повагу до людей похилого віку, любов і шану до бабусь і дідусів, увагу до одиноких, самотніх жителів, почуття доброти та милосердя.
На дошці напис:
Кажуть, юність живе лиш майбутнім,
Кажуть, зрілість цінує лиш мить.
Тільки старість живе незабутнім,
Тим, чого не вернуть, не спинить.

Є закони природи незмінні
Для людей, для птахів, для тварин.
Ви простіть нас байдужих, ми винні,
Будем ми ще старими, як ви.
Ведучий. На картах небесних тіл ця планета не позначена, але вона існує. І в свій час кожен із нас, залишаючися жителем Землі, ступає на цю планету. Називається ця планета Старість. Час там протікає повільно - з довгими безсонними ночами.
Люди з цієї планети сприймають життя по-іншому: живуть більше в минулому, ніж у теперішньому. Старість... За енциклопедичним словником старість - це «віковий період від 75 до 90 років».
Людей похилого віку в Україні близько 2-х мільйонів.
Така вже доля зрілих людей - залишитися у чотирьох стінах зі своїми проблемами, хворобами, переживаннями.
Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь завітав до них.
Студент.
Живе одинока людина
Живе одинока людина,
Чому ж ми проходимо мимо?
Живе одинока людина,
Ніким у житті не любима.
І серце у неї відкрите
Для ласки людської й привіту,
Печальним льодком оповите,
Віддалена горем від світу.
Чому ж ми не прийдемо в хату,
її не покличем з собою?
І буде одна вікувати
Людина з своєю журбою.
Нам легше, бо ми не самотні,
Ходімо ж до неї в світлицю!
І серце людини з безодні
Полине за нами, як птиця.
Ведучий. Ми, онуки, бувши малими, часто забігали до своїх бабусь і дідусів, щоб почути казку. Ось почута в електричці розмова.
Молода мама з дівчинкою їхали в село. Пору* ними сиділа літня жінка і запитала:
- Куди, доню, їдеш? ч
- По бабусині казки.
- А ти любиш свою бабусю?
- А хіба бабусю можна не любити? Щасливі ті літні люди, які мають люблячих , дітей та онуків і оточені їхньою увагою. 
Студент.
- Який струмочок повсякчас співає ніжно коло, нас?
- Бабусин голос.
- А що солодше знаєш ти, чого в крамниці і знайти?
- Вуста бабусі.
- Яке колосся золоте униз вершечками росте?
- Руки дідуся.
- Які сніги постійно йдуть, які сніги не розтають?
- Сивина дідуся.
- Які дві зірки знаєш ти, що завжди нам сяють з висоти?
- Очі бабусі.
- Які поля з кінця в кінець зорали зморшки на¬впростець?
- Лице дідуся.
- А що широке, як земля, та не займа чужі поля?
- Душа бабусі й дідуся.
Ведучий. Люди старшого покоління пережили багато випробувань у своєму житті, не завжди доля до них посміхалася.
Студент.
Бабусина доля -
Як ота тополя,
Що посеред степу
В небо порина.
Вітер гне тополю,
Заметілі в полі, -
Так біліє в бабці сивина.
Бабусина доля -
Як в степу тополя,
А над нею - небо,
Як віки.
Ведучий. Про опалене війною дитинство своєї бабусі нам розповість учениця, а написала цього вірша інша бабуся дівчинки.
Учень.
Сиротина
Жила колись на світі дівчинка маленька.
Були у неї, як годиться, батько й ненька.
І, може, дівчинка щаслива ще б була,
Якби не та проклятая війна.
А як прийшла у світ ота війна проклята,
Вона забрала у дитини тата.
В смертельних чоботах тоді ще й тиф ходив.
Життя і долі людські він безжалісно косив.
Зайшов до дівчинки тоді він в хату,
Де жила вона з мамою, без тата.
І стала жертвою для тифу рідна мати,
Лишила дівчинку бабусі доглядати.
І ця маленька сиротина ще не збагнула до кінця,
Що вже не буде в неї мами,
Вона присіла край стільця і пряничком,
Що хтось її вгостив, свою матусю пригощала.
Застиглі мамині уста той пряничок
уже не брали,
А бідна сиротина думала,
що мама все для неї залишає.
Не знала дівчинка, що мами в неї вже нема,
А думала, що міцним сном ще спить вона.
Як жаль мені оту дитину-сиротину,
Бо це ж була моя бабуся Ніна.
Ведучий. Потрібно бути уважними до своїх ді¬дусів, бабусь, до своїх батьків, оточувати їх своєю увагою, як вони це робили, коли ви були малень¬кими. Слід пам'ятати про них, коли вилетите з рідного гнізда - з отчого дому.
Студент.
Там десь мати одна
У далекім селі,
На родючій землі
Зачарує природа до млості.
Там десь мати одна виглядала з вікна,
Син писав, що приїде у гості.
Килимки, вишивки, про минуле думки...
Запалила в печі на світанні.
Щемний біль, гіркота, пролетіли літа,
Залишились короткі, останні. . Пахнув теплий пиріг, ось і син на поріг.
Привітавсь, вніс до хати гостинці.
Майже так, як колись, в дім сусіди зійшлись.
Цвіла мама в терновій хустинці.
Вже і в сина літа, а душа золота.
В нас вродливі ж такі чорноброві.
Від стрімких яворів, від струнких матерів,
Що були повні сил і любові.
Він забрав би її у тепліші краї,
Тільки мамі не затишно в місті,
Не поїде вона, не покине села,
Де життя прожила,
Де калина в червонім намисті.
Мить прощання пече, гладив мамі плече,
Витирав із обличчя сльозину,
Пригорнулась вона і спитала сумна
Лиш одне: «Чи побачимось, сину?»
Серцю груди тісні:
«Я примчу навесні, що Ви, мамо,
таке запитали?»
У дорогу пора, хата й мама стара
У холоднім тумані розтали.
Ведучий. На превеликий жаль, є люди на пер¬ший погляд виховані, культурні та насправді бай¬дужі до чужої біди і навіть забувають дорогу до рідного дому, де їх чекають батьки.
Студент.
А в баби хата-домовина,
А в баби хата, мов труна.
Померла баба Катерина
І третій день лежить одна.
Пообіч баби білі руки,
Як дві обрублені струни...
Є в баби четверо онуків,
Одна дочка і два сини.
Міста далекі заманили,
їх в ситий затишок квартир,
А в баби хата, як могила,
Немов забутий монастир.
Нема сльози кому зронити,
Лиш сад за вікнами поник.
І бабин ангел-хоронитель
Склав крила скорбно під рушник.
Сусіда вийшов, гладить вуса,
Не розуміє в чому річ:
Чому це в Катрі кляті гуси
В дворі ночують третю ніч?
Покіль село стелилось спати,
Світили вікна замість свіч...
Ой що ж вам, хлопці, в трьох кімнатах,
Ой що ж вам сниться третю ніч?
Це ж ваша хата-домовина
Сумує тяжко в самоті,
Це ж ваша ненька-сиротина
Одна у смерті, як в житті.
Ведучий. Коли людина самотня і за нею нікому доглянути, це одна справа. Коли ж діти відмовля¬ються від своїх стареньких батьків, це - жах.
Студент.
Виглядала мати із вікна, Поглядала мати на дорогу.
Другий поверх. Мовчазна стіна не розділить
Радість чи тривогу. Старість подивляється на шлях -
Бо це зосталось тільки й світу... Привезли сюди на «Жигулях»
Позавчора рідні її діти. Тут, мовляв, їй буде веселіш
(От сиди, стара, і веселись). Від думок - полиново гіркіш:
Рідні діти матері зреклись. Хворе серце плаче по ночах,
Та не шле проклін до їх порогу. Озовись надією в очах,
Гомінка натруджена дорого!..
Ведучий. Ось послухайте ще одну сумну історію про байдужість до найрідніших людей, яку переповідає
В. Сухомлинський у своєму оповіданні. Дерев'яний лелека
В одному селі жили собі чоловік і жінка. Був у них маленький син Сергійко. Був у чоловіка і батько - Сергійків дідусь. Жив він у комірчині, яку йому відвели. Наближались Сергійкові іменини: йому сповнювалось п'ять років. Батько і матір вирішили влаштувати вечір. Запросили багатьох гостей. Голову колгоспу й бригадира. Сусідів запросили.
Тільки Сергійкового дідуся забули запросити. А він уже давно готував онукові подарунок. Вирізав із дерева лелеку.
Ось уже й вечір почався, сходяться гості, подарунки приносять. Тільки дідусь сидить на ліжку в своїй комірчині. Перед ним на столі стоїть де дерев'яний лелека, підняв голову і дивиться у вікно своїм чорним оком, немовби прислухається до мі зики, що лунає із сусідської кімнати.
Так і знайшли його вранці... Схилився на подушки, задивлений на лелеку, сумний, непорушний, а в очах - захололі краплини сліз.
А на столі стояв дерев'яний лелека і дивився у вікно.
Ведучий. До батьків Сергійка, до дітей бабусі і будинку престарілих та до інших, їм подібних, ми звертаємося зі словами.
Студент.
Не говори про доброту, коли сам нею не сяєш,
Коли у радощах витаєш, забувши про чужу біду.
Бо доброта не тільки те,
що обіймає тепле словом
В цім почутті така основа,
яка з глибин душі росте
Коли її не маєш ти, то раниш людяне в людині,
Немає вищої святині, як чисте сяйво доброти.
Ведучий. Наша народна мораль різко засуджує таких пустоцвітів, що цураються батьків, ще ве¬ликий Кобзар писав:
«...Хто матір забуває, Того Бог карає,
Чужі люди цураються В хату не пускають.
І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому».
Ведучий. Хоча існує легенда.
У давні часи в одній країні немічних старців за водили у неприступні гори і залишали там самотніми на смерть. Якось один молодий чоловік завіз туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив:
- Заведи мене трохи вище.
- Чому? - спитав син.
- Бо тут я залишив свого батька. Не хочу по¬мерти в тому самому місці.
Син зрозумів, що за якихось тридцять літ із ним станеться те саме.
Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому.
Ця легенда наводить нас на думку: як ми пово¬димося зі своїми батьками, так наші діти поводити¬муться з нами, адже ми є прикладом для них.
Я хочу познайомити вас ще з: однією короткою оповідкою, коментувати її я не буду, думаю, зро¬зумієте самі.
Поступ
Коли моя бабуся вирушала навідати свою маму, вона відводила на це три дні. Один день ішов, щоб добратися туди на бричці, запряженій кіньми, ще один, аби розповісти і послухати останні новини, посидівши трохи в кухні, а трохи у саду, і третій день - на дорогу.
Коли моя мати їздила до своєї мами, то їй по¬трібно було два дні. Вона добиралася потягом і, якщо їй щастило з пересадками, приїжджала того ж дня під вечір. Мама розповідала бабусі останні вісті, вислуховувала новини навзаєм і наступного дня від'їжджала.
Мені, щоб провідати свою маму, потрібно лише півгодини. Я приїжджаю на авто, затримуюсь у неї десять хвилин і поспішаю назад, бо діти ну¬дяться, а я, як завжди, не встигаю зробити закуп¬ки у супермаркеті.
Коли моя дочка приїде мене відвідати, скільки часу їй це займе?
Ведучий. Старість - не радість, ніхто її не чекає. Та вона несподівано підкрадається. Добре, коли поруч діти та онуки, але діти дуже швидко дорос¬лішають. Матерям хочеться бачити їх, погладити по голівці, торкнутися їхніх рук і почути теплі слова любові.
Інсценування вірша.
Розмова з мамою
Син. Розкажіть мені, мамо, про вишні, їх було так багато в саду.
Мати. Були, сину, морози невтішні, а вони кого хочеш зведуть.
Син. Розкажіть мені, мамд, про зорі, чи такими були і колись?
Мати. А той, сину, хто виріс у горі - не часто на зорі дививсь.
Син. Розкажіть мені, мамо, про долю, чи людині підвладна вона?
Мати. Наша доля, мій синку, як море, той пли¬ве лиш, хто має човна.
Син. Розкажіть мені, мамо, про роки, чи спли¬вають помітно вони?
Мати. Роки, сину, помітні допоки... Матерів
пам'ятають сини.
Ведучий. На жаль, час невпинний, і наші рідні,
доживши до певного віку, повільно ідуть із життя,
заповідаючи нам жити по совісті. 
Пісня про матір 
Посіяла людству літа свої літечка житом, 
Прибрала планету, послала стежкам споришу. 
Навчила дітей, як на світі по совісті жити, 
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.
- Куди це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко... де сонце лягає спочити. Пора мені, діти... а ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?
- Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями. І срібло на травах, і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу,
Лишайтесь, матусю, навіки лишайтесь.
Не йдіть.
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою - злетіли у вись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.
Ведучий. Хочеться вірити, що ніхто з вас не за¬буде своїх батьків, бабусь, дідусів тоді, коли до них прийде старість, бо ж усі ми повинні пам'ятати.
Студент.
€ закони природи нетлінні
Для людей, для птахів, для трави.
Ви простіть нас байдужих, ми винні,
Будем ми ще старими, як ви.
Ведучий. А на завершення прислухаймося до слів, і нехай вони назавжди закарбуються у на¬ших душах.
Студент.
Не зобидь ні старця, ні дитину,
Поділись останнім сухарем,
Тільки раз ми на землі живемо,
У могилу не бери провину.
Зло нічого не дає, крім зла,
Вмій прощати, як прощає мати,
За добро добром спіши воздати -
Мудрість завше доброю була.
Витри піт солоний із чола
І трудись, забувши про утому,
Бо людина ціниться по тому,
Чи вона зробила, що могла.
Скільки сил у неї вистачало.
Щоб на світі більше щастя стало.