Урок з теми "Особливості розвитку культурного життя в Україні на початку ХХст."

                                                       Урок №

Тема. Особливості розвитку культурного життя в Україні на початку ХХ ст.
Мета: охарактеризувати особливості розвитку культури України на початку ХХ ст., детально розглянувши розвиток української освіти та науки, музики і театру, архітектури й живопису, з’ясувати, яку роль відіграла католицька церква та діяльність національно-спортивних товариств в піднесенні національної свідомості населення Західної України; розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, здійснювати порівняння історичних явищ та подій, удосконалювати навички роботи з історичними джерелами, давати історичну характеристику діячам культури; сприяти патріотичному вихованню учнів, а також виховувати в них естетичні смаки та уподобання.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань. 

Методи і прийоми: розповідь з елементами бесіди, заповнення таблиці, робота в групах, створення проблемної ситуації, використання фрагментів відео-презентацій. 

Наочність: інформаційні картки.

Технічні засоби навчання: комп’ютер, телевізор.
Основні поняття: «культура», «освіта», «наука», «мистецтво», «архітектура», «живопис». 
Обладнання: інформаційні картки, презентація, комп’ютер.

Міжпредметні зв’язки: художня культура
Очікувані результати: після цих уроків учні зможуть: визначати хронологічну послідовність явищ культурного життя; характеризувати особливості розвитку культури України на початку ХХ ст.;  на основі аналізу різних джерел інформації: а) називати та конкретизувати фактами основні ознаки розвитку духовного життя; б) описувати явища й пам’ятки культури цього періоду. 
 

Хід уроку

І. Організаційний момент 

ІІ . Актуалізація опорних знань учнів 
Бесіда за питаннями 
1. Яким був стан освіти в Україні у ХІХ ст.? 
2. Назвіть відомих діячів української культури другої половини ХІХ ст. Який внесок вони зробили в розвиток культури? 
3. Визначте найпомітніші досягнення українського живопису та архітектури. 
4. Що вам відомо про діяльність церков, які діяли в Україні в ХІХ ст.? Яку роль вони відігравали в українському національному русі? 

ІІІ . Мотивація навчальної діяльності 
У ч и т е л ь. На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого — відбувався активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях: 
• збереженні національно-культурних традицій (народницька теорія); 
• орієнтації на західноєвропейський процес у царині художньої культури (європеїзація, модернізм). 
          Крім того, розвиток української культури на початку ХХ ст. відбувався в умовах, що характеризуються двома протилежними тенденціями: 
1. Наростання національно-визвольного, революційного руху, підйом якого припадає на період революції 1905–1907 рр. В результаті розгортання цієї боротьби царизм вимушений був піти на поступки українцям, що в цілому сприяло розвиткові культури. 
2. Шовіністична політика царату, яка продовжувала денаціоналізацію та русифікацію, репресії щодо українців негативно впливали на розвиток культури. 
 

Проблемне запитання уроку 
• Чи простежуються в українській культурі початку ХХ ст. ознаки європейського модернізму? Свою думку аргументуйте. 

ІV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу 
Учні поділяються на групи і починають розгляд питань з даної теми. Кожна група працює над одним із питань теми. Учням дозволяється користуватися підручником. Групам для опрацювання пропонуються інформаційні картки. В кінці роботи кожна група демонструє результати своєї роботи. Відповіді учнів супроводжуються показом слайдової презентацією.

Освіта (1-а група) 
Інформаційна картка
     Під тиском революційних подій 1905–1907 рр. царизм змушений був скасувати укази 1863, 1876, 1881 рр. щодо української мови. 
Кількість початкових шкіл в Україні зросла з приблизно 17 тис. у 1897 р. до 18,7 тис. у 1911 р.; 1912 року було відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ, але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914–1915 рр. діяли 452 середні школи (140 тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7 тис. студентів). 
     У Західній Україні освітянський рівень був ще нижчим, оскільки його гальмувала австро-угорська влада. Понад 980 галицьких сіл (із 6240) взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині діяла лише одна українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою. 
Напередодні революції 1917 р. становище освіти дещо поліпшилося. 
У Києві, Харкові, Одесі діяли Вищі жіночі курси. Було відкрито Фребелівський жіночий педагогічний і комерційний інститути в Києві, технологічний і ветеринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську консерваторії. 
У Західній Україні працювали Львівський і Чернівецький університети, а також політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини у Львові. 
В Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35 тис. студентів). Проте не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. 
     Освітянську і культурну діяльність продовжувало товариство «Просвіта», яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2 880 читалень, 430 народних будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо. 
У 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у Галичині — 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте перед війною діяльність «Просвіти» та видання книг українською мовою було заборонено. У 1913 р. з 5 283 книг, опублікованих в Україні, лише 176 вийшли українською мовою. 

Наука. Видатні вчені  (2-а група) 
Інформаційна картка
     Заболотний Данило Кирилович (1866–1929) — видатний український мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР (з 1929), академік АН УРСР (з 1922; 1928–1929 — її президент). Наукові праці присвятив вивченню чуми, холери, дифтерії, тифу, дизентерії тощо. Керував численними протиепідемічними експедиціями, виїздив для вивчення чуми в Індію, Аравію, боровся з епідемією чуми в Шотландії та ін. Організував Інститут мікробіології АН УРСР. Першим запропонував ефективні способи боротьби з чумою. 
Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих вчених через політичні переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. Мечников переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908) за досягнення в новій галузі біології та медицини — імунології (лат. immunis — вільний, грец. logos — вчення) — науки про захисні властивості організму. 
     Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки 
були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков. 
     Історичну науку України гідно представляли О. Єфименко, В. Барвінський, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Іконников та ін. Завершений О. Єфименко наприкінці 90-х років рукопис «Історія українського народу» було видано російською мовою в Петербурзі під час революції 1905–1907 рр. Там же вийшов її двотомний збірник праць «Південна Русь». Єфименко була першою в імперії жінкою, яка 1910 р. здобула вчений ступінь почесного доктора історичних наук.
     Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний словник «Словарь української мови», упорядкований Б. Грінченком, тритомна «Українська граматика» А. Кримського. 
     У 1908 р. в Петербурзі опубліковано українською мовою «Історію України-Русі» М.Аркаса. 
     І. Франко був автором ґрунтовних монографічних досліджень з історії України (переважно її західноукраїнського регіону). Він цікавився історією масових соціальних і національних рухів, боротьби передової громадськості населення Західної України за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики Польщі, а згодом — Австрійської монархії. 
     Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т. Г . Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400 томів досліджень у вигляді «Записок», переважну частину яких становили праці М. Грушевського, І. Крип’якевича, І. Франка та ін. У 1907 р. було створено Українське наукове товариство у Києві, головою якого теж було обрано М. Грушевського.

Література. Українська преса та видавництва (3-я група) 
Інформаційна картка
     Коцюбинський Михайло Михайлович (1864–1913) — письменник, громадський діяч. Найвідоміші твори: «Харитя» (1891), «Маленький грішник» (1893), «Дорогою ціною» (1901), «Лялечка» (1901), «Сон» (1911), «Хвала життю!» (1913) та ін. 
     М. Коцюбинський закликав письменників розробляти філософські, соціальні, психологічні, історичні та інші теми, не обмежуватися описом життя селянства, а звертати увагу на різні верстви суспільності. Це побажання значною мірою втілив у своїй творчості 
      В. Винниченко. У його численних оповіданнях і повістях («Краса і сила», «Голота», «Талісман» та ін.), написаних під час революції 1905–1907 рр., відображено соціальні процеси на селі. Після поразки революції письменник у творах «Чесність з собою», «Рівновага», «Щаблі життя», «Брехня», «Великий молох» показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтеліґенції, яка часто зневіряється у власних ідеалах. 
      Духом боротьби за волю перейнята поезія Лесі Українки («Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» та ін.), де перед читачем оживають бурхливі колізії життя українського народу, його переживання і прагнення. 
А. Тесленко змалював у своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села. Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів показав у творах «Осінній ескіз», «Чайка», «Мужицька арихметика» С. Васильченко. 
Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник. З 1899 по 1905 рік він видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Близькими до творчості Стефаника були оповідання 
М. Черемшини, Л. Мартовича, які розкривали процеси соціального розшарування на селі. До кращих творів світової літератури належить повість О. Кобилянської «Земля». 
      У роки революції 1905–1907 рр. пожвавішала й українська преса.  У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються 
перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Усього протягом 1905–1907 рр. виходило 24 україномовних видання.

     Іван Крип’якевич про історичне значення української літератури 
«Ми бачимо, що українське національне відродження ХІХ ст. стало наче справою й питанням літератури, яка зі своїх романтично - народолюбських пелюшок дуже скоро вилилася в стихійну маніфестацію збірної волі нації на вільне життя й державність. 
Котляревський здобув для української народної мови громадянські права в слові й друці. Шевченко надихнув українське слово вулканічною силою в невідхильну перемогу Нації. Франко й Леся Українка поглибили й поширили самопочуття повноцінності українця як громадянина світу. Перш аніж у політично-громадському життю, збулася містерія Відродження Нації в літературі, й у тому її історична вага й заслуга…» 

Здобутки майстрів мистецтва (4-а група) 
Інформаційна картка
     У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр, де наступного року було відзначено 25-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької. Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка», започаткувавши тим історію українського художнього кінематографу. На сцені театру Садовського, поряд із уже відомими операми «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, ставили «Чорноморців», «Утопленицю», «Різдвяну ніч», «Енеїду» М. Лисенка, «Катерину» М. Аркаса (його перша й остання опера, після написання якої він осліп), «Роксолану» Д. Січинського, «Продану наречену» Б. Сметани. Подібні постановки давали змогу колективу органічно поєднувати драматичне і музично-вокальне мистецтво. 
     Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських народних пісень. 
     Західноукраїнський композитор С. Людкевич написав кантату «Кавказ» за словами поеми Т. Шевченка. Разом із художником І. Трушем композитор організував видання «Артистичного вісника» — першого в Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу. 
Випускниця Львівської консерваторії С. Крушельницька своїм голосом підкорила слухачів багатьох країн світу. 

     Талановитий живописець І. Труш написав портрети І. Франка, Лесі Українки, М. Лисенка. Саме він організував у 1905 р. у Львові першу всеукраїнську художню виставку. 
    Особливий успіх на ній мало полотно «Гість із Запоріжжя», автором якого був внучатий племінник Т. Шевченка та учень І. Рєпіна Ф. Красицький. Прославився й ще один учень і друг І. Рєпіна — передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вражали його картини «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід». 
     Високі мистецькі принципи утверджували й інші передвижники: 
О. Левченко (пейзажі спустошених українських сіл), С. Свєтославський (життя народів Середньої Азії), М. Самокиш і М. Яровий (революційні події 1905–1907 рр.). У 1900 р. Васильківський і Самокиш видали «Альбом української 
старовини», де були портрети Б. Хмельницького, П. Могили, Г. Сковороди. 
Монументальні полотна створив О. Мурашко («Похоронкошового»), С. Васильківський («Козаки в степу», «Козачий табір», «Козачий пікет»). 
О. Мурашко працював у галузі портретного й жанрового живопису. Брав участь в організації «Нового товариства художників» (1904–1907), з 1911 р. експонувався на виставках «Спілки російських художників». 
     В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль модерн із характерними природними декоративними формами, синтезом мистецтв. У Києві в цьому стилі зведено будинок із химерами архітектора 
В. Городецького, Державний банк (архітектори О. Вербицький, О. Кобелєв), перший в Україні критий ринок на Бессарабському майдані торговою площею 2 896 м2 (архітектор Г. Гай, скульптурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця); у Харкові — художню школу (архітектор К. Жуков); у Полтаві — школу І. Котляревського (архітектор В. Кричевський та ін.).

 
Повідомлення учня «Мода в Україні на початку ХХ ст.»

V. Узагальнення та систематизація знань 
Учні виконують завдання, яке прозвучало перед вивченням теми: 
• Чи простежувалися в українській культурі початку ХХ ст. ознаки європейського модернізму? Свою думку аргументуйте. 
Завдання виконується методом «Уявний мікрофон». Учні передають одне одному по черзі предмет, який нагадує собою мікрофон, і висловлюють свою думку з даного питання. 
Висновок. Отже, головною ознакою української культури початку ХХ ст. можна назвати зіткнення, з одного боку, прагнень національного самовизначення, з другого — модернізації культури, самозбереження на засадах національної окремішності та пошуку шляхів виходу в європейський культурний простір. Якщо перша з них базувалася на розробленій ще в ХІХ ст. ідеології народництва, то нова течія модернізму так остаточно і не утвердилася.
 

VІ. Домашнє завдання 
1. Опрацювати відповідний матеріал підручника. 
2. Скласти історичний портрет одного із діячів культури України початку ХХст. (за власним вибором).

Освіта (1-а група) 
Інформаційна картка
     Під тиском революційних подій 1905–1907 рр. царизм змушений був скасувати укази 1863, 1876, 1881 рр. щодо української мови. 
Кількість початкових шкіл в Україні зросла з приблизно 17 тис. у 1897 р. до 18,7 тис. у 1911 р.; 1912 року було відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ, але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914–1915 рр. діяли 452 середні школи (140 тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7 тис. студентів). 
     У Західній Україні освітянський рівень був ще нижчим, оскільки його гальмувала австро-угорська влада. Понад 980 галицьких сіл (із 6240) взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині діяла лише одна українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою. 
Напередодні революції 1917 р. становище освіти дещо поліпшилося. 
У Києві, Харкові, Одесі діяли Вищі жіночі курси. Було відкрито Фребелівський жіночий педагогічний і комерційний інститути в Києві, технологічний і ветеринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську консерваторії. 
У Західній Україні працювали Львівський і Чернівецький університети, а також політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини у Львові. 
В Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35 тис. студентів). Проте не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. 
     Освітянську і культурну діяльність продовжувало товариство «Просвіта», яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2 880 читалень, 430 народних будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо. 
У 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у Галичині — 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте перед війною діяльність «Просвіти» та видання книг українською мовою було заборонено. У 1913 р. з 5 283 книг, опублікованих в Україні, лише 176 вийшли українською мовою. 

 

Наука. Видатні вчені  (2-а група) 
Інформаційна картка
     Заболотний Данило Кирилович (1866–1929) — видатний український мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР (з 1929), академік АН УРСР (з 1922; 1928–1929 — її президент). Наукові праці присвятив вивченню чуми, холери, дифтерії, тифу, дизентерії тощо. Керував численними протиепідемічними експедиціями, виїздив для вивчення чуми в Індію, Аравію, боровся з епідемією чуми в Шотландії та ін. Організував Інститут мікробіології АН УРСР. Першим запропонував ефективні способи боротьби з чумою. 
Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих вчених через політичні переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. Мечников переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908) за досягнення в новій галузі біології та медицини — імунології (лат. immunis — вільний, грец. logos — вчення) — науки про захисні властивості організму. 
     Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки 
були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков. 
     Історичну науку України гідно представляли О. Єфименко, В. Барвінський, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Іконников та ін. Завершений О. Єфименко наприкінці 90-х років рукопис «Історія українського народу» було видано російською мовою в Петербурзі під час революції 1905–1907 рр. Там же вийшов її двотомний збірник праць «Південна Русь». Єфименко була першою в імперії жінкою, яка 1910 р. здобула вчений ступінь почесного доктора історичних наук.
     Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний словник «Словарь української мови», упорядкований Б. Грінченком, тритомна «Українська граматика» А. Кримського. 
     У 1908 р. в Петербурзі опубліковано українською мовою «Історію України-Русі» М.Аркаса. 
     І. Франко був автором ґрунтовних монографічних досліджень з історії України (переважно її західноукраїнського регіону). Він цікавився історією масових соціальних і національних рухів, боротьби передової громадськості населення Західної України за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики Польщі, а згодом — Австрійської монархії. 
     Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т. Г . Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400 томів досліджень у вигляді «Записок», переважну частину яких становили праці М. Грушевського, І. Крип’якевича, І. Франка та ін. У 1907 р. було створено Українське наукове товариство у Києві, головою якого теж було обрано М. Грушевського.

 

Література. Українська преса та видавництва (3-я група) 
Інформаційна картка
     Коцюбинський Михайло Михайлович (1864–1913) — письменник, громадський діяч. Найвідоміші твори: «Харитя» (1891), «Маленький грішник» (1893), «Дорогою ціною» (1901), «Лялечка» (1901), «Сон» (1911), «Хвала життю!» (1913) та ін. 
     М. Коцюбинський закликав письменників розробляти філософські, соціальні, психологічні, історичні та інші теми, не обмежуватися описом життя селянства, а звертати увагу на різні верстви суспільності. Це побажання значною мірою втілив у своїй творчості 
      В. Винниченко. У його численних оповіданнях і повістях («Краса і сила», «Голота», «Талісман» та ін.), написаних під час революції 1905–1907 рр., відображено соціальні процеси на селі. Після поразки революції письменник у творах «Чесність з собою», «Рівновага», «Щаблі життя», «Брехня», «Великий молох» показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтеліґенції, яка часто зневіряється у власних ідеалах. 
      Духом боротьби за волю перейнята поезія Лесі Українки («Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» та ін.), де перед читачем оживають бурхливі колізії життя українського народу, його переживання і прагнення. 
А. Тесленко змалював у своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села. Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів показав у творах «Осінній ескіз», «Чайка», «Мужицька арихметика» С. Васильченко. 
Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник. З 1899 по 1905 рік він видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Близькими до творчості Стефаника були оповідання 
М. Черемшини, Л. Мартовича, які розкривали процеси соціального розшарування на селі. До кращих творів світової літератури належить повість О. Кобилянської «Земля». 
      У роки революції 1905–1907 рр. пожвавішала й українська преса.  У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються 
перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Усього протягом 1905–1907 рр. виходило 24 україномовних видання.

     Іван Крип’якевич про історичне значення української літератури 
«Ми бачимо, що українське національне відродження ХІХ ст. стало наче справою й питанням літератури, яка зі своїх романтично - народолюбських пелюшок дуже скоро вилилася в стихійну маніфестацію збірної волі нації на вільне життя й державність. 
Котляревський здобув для української народної мови громадянські права в слові й друці. Шевченко надихнув українське слово вулканічною силою в невідхильну перемогу Нації. Франко й Леся Українка поглибили й поширили самопочуття повноцінності українця як громадянина світу. Перш аніж у політично-громадському життю, збулася містерія Відродження Нації в літературі, й у тому її історична вага й заслуга…» 

Здобутки майстрів мистецтва (4-а група) 
Інформаційна картка
     У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр, де наступного року було відзначено 25-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької. Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка», започаткувавши тим історію українського художнього кінематографу. На сцені театру Садовського, поряд із уже відомими операми «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, ставили «Чорноморців», «Утопленицю», «Різдвяну ніч», «Енеїду» М. Лисенка, «Катерину» М. Аркаса (його перша й остання опера, після написання якої він осліп), «Роксолану» Д. Січинського, «Продану наречену» Б. Сметани. Подібні постановки давали змогу колективу органічно поєднувати драматичне і музично-вокальне мистецтво. 
     Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських народних пісень. 
     Західноукраїнський композитор С. Людкевич написав кантату «Кавказ» за словами поеми Т. Шевченка. Разом із художником І. Трушем композитор організував видання «Артистичного вісника» — першого в Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу. 
Випускниця Львівської консерваторії С. Крушельницька своїм голосом підкорила слухачів багатьох країн світу. 

     Талановитий живописець І. Труш написав портрети І. Франка, Лесі Українки, М. Лисенка. Саме він організував у 1905 р. у Львові першу всеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно «Гість із Запоріжжя», автором якого був внучатий племінник Т. Шевченка та учень І. Рєпіна Ф. Красицький. Прославився й ще один учень і друг І. Рєпіна — передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вражали його картини «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекий Схід». 
     Високі мистецькі принципи утверджували й інші передвижники: 
О. Левченко (пейзажі спустошених українських сіл), С. Свєтославський (життя народів Середньої Азії), М. Самокиш і М. Яровий (революційні події 1905–1907 рр.). У 1900 р. Васильківський і Самокиш видали «Альбом української 
старовини», де були портрети Б. Хмельницького, П. Могили, Г. Сковороди. 
Монументальні полотна створив О. Мурашко («Похоронкошового»), С. Васильківський («Козаки в степу», «Козачий табір», «Козачий пікет»). 
О. Мурашко працював у галузі портретного й жанрового живопису. Брав участь в організації «Нового товариства художників» (1904–1907), з 1911 р. експонувався на виставках «Спілки російських художників». 
     В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль модерн із характерними природними декоративними формами, синтезом мистецтв. У Києві в цьому стилі зведено будинок із химерами архітектора 
В. Городецького, Державний банк (архітектори О. Вербицький, О. Кобелєв), перший в Україні критий ринок на Бессарабському майдані торговою площею 2 896 м2 (архітектор Г. Гай, скульптурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця); у Харкові — художню школу (архітектор К. Жуков); у Полтаві — школу І. Котляревського (архітектор В. Кричевський та ін.).