Урок з української літератури "Література рідного краю. Бесіда за збіркою Г.Рекіти-Пазуханич "Освідчення"

ТЕМА:           ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ

    БЕСІДА ЗА ЗБІРКОЮ ГАННИ РЕКІТИ –ПАЗУХАНИЧ

                       «ОСВІДЧЕННЯ»

МЕТА:          ознайомити учнів з поезією закарпатської поетеси Г.Рекіти-

                        Пазуханич; виховувати любов до батьків, до рідної хати,

                        шанувати старших.

 

ЕПІГРАФ:                          Я все люблю, радію всьому –

                                              Блакиті, стежечці стрімкій.

                                              І признаюсь народу свому

                                              В любові вічній і палкій.

                                                                Г.Рекіта

 

   ПЕРЕБІГ УРОКУ

        Виступи групи учнів-біографів.

 

УЧЕНЬ.

             Народилася Ганна Пазуханич у с.Ракошино Мукачівського району. Після відмінного закінчення десятилітки легко було в 1972 році поступити в Ужгородський держуніверситет на філологічний факультет. Незабаром вона здобуває собі належне місце в літстудії ім..Ю.Гойди. Бо мовить слово тільки про те, що зігріло її душу і серце любов’ю: Мати, Син, Отчий дім, Колискова. Усе це – пісня про рідне, тепле, миле душі.

УЧЕНЬ.

            Її віршів встигли звучати і по обласному радіо та на телебаченні, були опубліковані у колективному виданні «Карпат» - «Суцвіття». По закінченню університету пропонували продовжити навчання в аспірантурі, але вона вибирає вчителювання в селищі Усть-Чорна на Тячівщині. Любувалася всім серцем неповторною красою цього краю, а людей і дітвору, як рідних, полюбила, всіма здібностями прищеплювала знання й людську гідність.

УЧЕНЬ.

            У 1981 році Ганна Пазуханич переїжджає у Тячів. Тут вона перебрала прізвище Рекіта, стала матір’ю двох дітей. Попри викладання рідної мови і літератури в Тячівській першій школі, вона керує літературно-творчим гуртком «Струмочок», друкується в районній газеті «Дружба», обласній та республіканській періодиці.

            У 1986 році її вірші публікуються у збірнику «Відлуння». Та цим тільки її творчість не обмежується. При школі нею створено літературний музей, у якому зібрано матеріали про письменників, життєва доля яких пов’язана з Тячівщиною. Листування з письменниками та їх родичами відбирає багато часу і сил, але вона не жалкує, бо зібраний матеріал – дуже цінний у патріотичному вихованні учнів.

 

 

 

 

   І ЧАСТИНА «МАМИНІ РУКИ»

 

 

УЧИТЕЛЬ.

            У цій частині збірки розкрито найніжніші почуття вдячності батькам, показано любов до рідної землі, отчого дому.

 

         Звучить пісня у виконанні Назарія Яремчука «Батько і мати»

 

         Виступи учнів-читців. Конкурс на кращого читця поезії Г.Рекіти.

 

УЧЕНИЦЯ.    «Отчий дім»

                    Повиростали, наче ластів’ята,

                    Повідлітали у широкий світ…

                    Та все ж вертаємось до отчої ми хати,

                    Де залишивсь дитинства дивосвіт.

                Де посмішка матусі незрадлива,

                Тепло долонь, натруджених за день,

                Де наша доля сонячно-щаслива

                Зростала з щирих маминих пісень.

                    Де так духмяно пахне паляниця,

                    Порізана на рівні скибочки,

                    І молоко, що піниться в дійниці,

                    Й землі живої теплі грудочки.

                Й світання чисте, що матуся в росах

                Скупала ніжно, як мале дитя.

                І батькові замріяні покоси,

                Що дуже схожі на саме життя.

                    …Вертаємось. І відлітаєм знову

                    У свій щасливий веселковий світ.

                    А вітер нам співає колискову,

                    І очі матері на дивляться услід…

 

УЧЕНЬ.  «Мамині руки»

 

   Мамині руки, ласкаві, пахучі,

                    Зорані працею, наче поля…

                    В них – моя радість, дитинство квітуче,

                    В них – світла доля весняна моя.

                         Пахнуть матусині руки землею,

                         Росами чистими, срібним дощем,

                         Пахнуть п’янким ароматом лілеї,

                         Вітром грайливим і сонячним днем.

                    Мамині руки – неспокою крила,

                    Ніжна любов, незамінні ніким.

                    Мамині руки – безсмертя вітрила,

                    Що безупинно пливуть у віки.

 

 

УЧЕНИЦЯ. «Спечи мені, мамо, хлібину…»

                    Спечи мені, мамо, хлібину,

                    В надіях дівочих замішену.

                    Весну подаруй журавлину

                    Й усмішку, з печалями змішану.

                         Зрости мені, мамо, світання

                         В долонях своїх гарячих.

                         Посій зоре цвіти чекання

                         Довкола моєї хати.

                    Дай пригоршні радості світлої,

                    Дай пісню з ранкового гуку,

                    А ще – щоб до щастя не звикла я,

                    Подаруй мені, мамо…розлуку.

 

УЧЕНЬ.  «ТАТОВІ»

                    Я пам’ятаю, тату: ніби вчора,

                    Водив мене ти в поле спозаранку.

                    Здіймавсь димок десь там далеко, в горах,

                    Дрімали трави в росянім серпанку.

                         А ти гострив косу. І лилась пісня,

                         Дзвеніла пружно, срібно-малиново.

                         Та пісня й досі дзвоном благовісним

                         Відлунюється в серці знов і знову.

                    І кличе в поле, де твої покоси

                    Лежать густими рівними валами,

                    Де пісня жайвора заплуталася в росах,

                    Що ще тремтять, не випиті вітрами.

                         І вірю, тату, що дзвенить допоки

                         Мелодія коси твоєї в полі,

                         Цвістиме світ, всміхатимуться роки

                         Й сіятиме у щасті наша доля.

 

                       ІІ ЧАСТИНА «МАТЕРИНСЬКЕ»

УЧИТЕЛЬ.

      Ця частина висвітлює ніжні почуття поетеси матері до своїх діток. Вона не уявляє собі життя без них, бажає їм щасливого, світлого майбуття.

 

УЧЕНИЦЯ. «Ну як мені, ну як було б без тебе…»

                    Ну як мені, ну як було б без тебе,

                    Синочку мій, моя ти люба втіхо?..

                    Як дню без пісні, як без сонця небу,

                    Отак було б мені без твого сміху.

                         Без рученят-промінчиків ласкавих,

                         Що світ увесь готові обійняти,

                          Без оченят, таких веселих, жвавих,

                         Від котрих і на хвильку не сховатись.

                    В тобі – мої світання нерозквітлі,

                    Мої чекання, радощі й тривоги,

                    В тобі – любов моя, велика, світла,

                    Моїх надій розкрилені дороги.

                         Життя моє в тобі, і сонце, й квіти,

                         Й дощинки ніжні з весняного сміху.

                         Ну як мені, ну як без тебе жити,

                         Синочку мій, моя незрадна втіхо?..

 

УЧЕНИЦЯ. «Колискова»(Донечці Олесі)

                    Спи, моя донечко, спи, моє соечко,

                    Сплять твої милі ляльки,

                    Місяць-рогатик пливе за віконечком

                    І колискову снує залюбки.

                         Бачиш, вже ніжне його павутиннячко

                         Срібно звисає над личком твоїм.

                         Сіється сон, наче дивнеє зіллячко,

                         Й казка чарівна у нім.

                    Що у тій казці – цього я не знаю,

                    Місяць хутенько тобі розповість.

                    Спи ж, моя доню, вже пісню співає

                    Й казку шепоче таємний наш гість.

 

                       ІІІ ЧАСТИНА «НЕВИГОЙНА РАНА»

УЧИТЕЛЬ.

      Поетеса не знала жахів війни, та добре розуміє, що мир для людей – найголовніше, що війни – то велике зло. На жаль, зараз Україна у вогні. Нелегкі для нас часи настали. Та віриться, що скоро буде мир. Тому поетеса за квітучі планети, за усміхнену землю.

 

Звучить пісня "Білі Лебеді у небесах..." у виконанні Христини Панасюк

 

УЧЕНИЦЯ. «Не свідок я жорстокості війни»

                    Не свідок я жорстокості війни,

                    Не бачила я згарищ, ані смерті,

                    Але чомусь в мої щасливі сни

                    Приходять ці давно вже зниклі смерчі.

                         …А край доріг, край сонячних доріг, -

                         Могили братські – невигойна рана.

                         На чорних плитах – відблиски зорі,

                         Й червоні клени – кров бійців багряна.

                    І промовляють болісно вони

                    Мені устами юнаків тих милих:

• А ми ще не вернулися з війни,

А ми когось іще недолюбили…

                         Недоспівали сонячних пісень,

                         Недокосили золотисте жито,

                         А так хотілось нам зустріти день,

                          А так хотілось нам усім ще жити…

                    І пам’ять дзвоном-сполохом зрина,

                    І крає болем не затихлим душу.

                    …Я знаю, знаю, що таке війна.

                    Й від неї землю вберегти я мушу.

 

УЧЕНЬ. «За землю усміхнену – я»

                    Я – за працю, натхненну й величну,

                    За безхмарний, щасливий щодень.

                    За любов я, всесильну і вічну,

                    Що богами робить людей.

                         Я – за те, щоб не сивіла радість

                         У печалях страшної війни.

                         І щоб мати всміхалась на старість,

                         І вертались додому сини.

                    Й не вмирала осонцена пісня,

                    Не діждавшись майбутнього дня.

                    Проти сил я – криваво-зловісних,

                    Проти глуму над розумом – я.

                         Проти страху, неправди і смерті,

                         Проти рук, що вбивають життя.

                         Я – за щастя на цілій планеті,

                         За усміхнену землю – я!

 

                    ІУ ЧАСТИНА «О КРАЮ КОХАНИЙ»

 

            УЧИТЕЛЬ.

      Для кожного з нас рідна земля, край, де ми народились, - найкраще місце на землі. Куди б не закинула нас доля, завжди ми думками линемо до отчого дому.

      Звучить пісня «Закарпаття моє» (у виконанні І.Поповича)

 

УЧЕНЬ. «О краю коханий»

                    О краю коханий, в безхмарній блакиті

                    Летять довгождані ключі журавлів,

                    Простори, серпанком пісенним повиті,

                    Виводять мене у обійми вітрів.

                         «З весною!» - вітається пролісок ранній,

                         «З весною!» - струмок голосний виграє.

                         І б’ється, мій краю, в тривозі весняній

                         Тобою збентежене серце моє.

 

УЧЕНИЦЯ.  «Люблю…»

                    Люблю, коли іскристі блискавиці

                    Снують веселки з бурі весняної.

                    Люблю світанків росяні зіниці

                    І спалахи з палітри вогняної.

                         Люблю, коли в без обрійній блакиті

                         Щасливий жайвір пісню ллє крилату,

                         Коли злітають голуби щомиті

                         Й радіє мати посмішці дитяти.

                    Люблю, коли жита шумлять налиті

                    І шепчуть казку під вікном тополі.

                    Люблю вітри, грозою вмиті.

                    Люблю життя у русі, в неспокої.

 

УЧИТЕЛЬ.

      Ми з вами послухали лише частину віршів, вміщених у збірці «Освідчення». У частина називається «Освідчення», в якій поетеса прославляє рідне селище - Усть-Чорну, вірить у щасливе майбутнє України. Наступна частина збірки має назва «Інтимне», де висловлено найінтимніші, найпотаємніші почуття. Послухаймо одну з поезій цього розділу.

 

УЧЕНИЦЯ. «Є у мене щастя, сплетене з веснянок…»

 

                    Є у мене щастя, сплетене з веснянок,

                    Літо малинове, чарівна зима.

                    Є у мене світлий юності серпанок,

                    Тільки рук твоїх, коханий мій, нема.

                         Чула я зітхання осені журливе,

                         Чула, як співає сонячна весна, -

                         І курличе щастям небо журавлине,

                         Лиш тепла твого ще не відчула я.

                    Знаю силу грому, ясність блискавиці,

                    Знаю таємничий щебет солов’я.

                    Знаю, як світанки п’ють життя з росиці,

                    Тільки серця твого ще не знаю я.

УЧИТЕЛЬ.

      Є у даній збірці розділ «Посвята», я кому поетеса декілька поезій присвячує своїм учням, а також власним дітям («Напутнє», «Моїм школярикам» тощо).

       У даній книжці вміщено також етюди «Наодинці з природою», «Дощ», «Багряний листочок» та ін.

      Кого зацікавила творчість поетеси Ганни Рекіти-Пазуханич, обов’язково ознайомтесь повністю з цією збіркою, а також іншими творами  цієї талановитої людини.

 

 РЕФЛЕКСІЯ.

• Який вірш вам найбільше сподобався і чому?
• Хто з ваших однокласників найкраще прочитав поезію?
• Складіть сенкан «Поезія».

 

   Поезія

         Найкраща, інтимна, філософська

         Підтримує, бадьорить, спонукає

         Душа народу

         Невмируще джерело