Урок контролю знань. Збірник диктантів (26 текстів). Тексти взято з історичного роману З.Тулуб "Людолови"

ЗБІРНИК ДИКТАНТІВ

26 текстів

(Тексти взято з історичного роману Зінаїди Тулуб  «Людолови»)

Уклала вчитель української мови та літератури Г.Р.Задурська

***

      Весна була рання, дружна. Сніг запав, зарябив чорними латками таловин. По низинах і шляхах стояли великі сині калюжі. Удень відбивалися в них сліпучо-білі хмари, а вночі – променясті зорі і тонкий серп щербатого місяця. Вогкий вітер з'їдав сніги, але на ранок підмерзали шляхи, блискуча вода в коліях бралася блисняковою плівкою, а блакитнувата паморозь вкривала, наче сіллю, горбасту землю.

     Дико і дзвінко лунали тоді крики ранньої іриці.

     Грузькою глинястою дорогою, обсадженою плакучими берізками, раз у раз тяглися валки – усі на захід, до місяця. А місяць хилився все нижче, золотавився, п'янішав.

     «Журавлі летять. Весна», ̶ думав Янек Свенціцький, задивившись на трикутний ключ у небі.

     Наче рідко нанизані чотки, чорніли журавлі в лускатих хмаринках. Гортанний крик їх долинав до землі бентежним покликом. Здавалося, ніби чути, як свистить вітер у потужних крилах, як ріже груди холодне повітря. Темний, одвічний інстинкт гнав їх з пекучого півдня на болотисті низовини, де щороку вили вони свої кубла.

(148 сл.)

***

     Народ помалу виходив із церкви й розсипався по майдану барвистими плямами.

     Був яскравий сонячний день, кінець квітня. Жадібно всмоктувала земля життєдайне тепло, тяглася до сонця незчисленними голками прорості, ясно-фіалковими гронами бузку, смолистим листом тополь і синюватими стрілками соснових паростків.

     Співала земля. Дзюрчали по балках струмки. Гули джмелі струною віолончелі, стрекотали цвіркуни. Дзвеніли комарі кришталевим дзвоном, і лилися з неба блакитним сяйвом співи весняних радісних жайворонків. Трава була соковита, зелена, як смарагд, посипана яскравими жовтками кульбаби. Білокрилими кораблями пливли сліпучо-білі хмари, громадились над обрієм димчастими гірськими кряжами.

     Народу зібралося сила, як завжди на проводи. Квітли на зелені барвисті плахти, вишивані сорочки дівчат і кармазинові жупани козаків з червоноверхими шапками-бирками.

(108 сл.)

***

     Балика відвіз Горленка на його хутір, допоміг укласти в ліжко, перев'язати розсічене плече і, навіть не поснідавши, поспішив додому.

     По обіді замкнувся він у світлиці, де переховував різні папери, грамоти, метрики і привілеї, що потроху скупчуються в кожній осілій і заможній родині. Обережно витягнув він пожовклий пергамент. Це був привілей, виданий його батькові від короля Зигмунда-Августа, що стверджував його шляхетські права і власність на землю. Балика перечитав його і занурився в довжелезну протестацію за образу, бійку, рани і позбавлення шляхетських прав – участі в соймику. Кілька разів перекреслював він написане і знов починав писати. Написавши скаргу і сховавши папери, Балика вийшов з хати.

     Був вечір, свіжий, запашний, після довгої задушливої спеки. Солодко й міцно пахтів жасмин, полин та чебрець. Буйні південні зорі дрижали золотими краплинами на чорному небі. Десь стримано випробовував голос соловейко. А з долини, зі ставу, долинав рівний, невгамовний крекіт жаб.

(142 сл.)

***

     Човен з розгону ткнувся в золотаву обмілину. Кинувши весла, Настя згребла накидане на дні латаття і підвелася на весь зріст. Вона була струнка, міцна, років вісімнадцяти, з розкішною каштановою косою і чорними імлистими очима. Тонкий носик з горбинкою і нервовими ніздрями, трохи піднята верхня губа і брови серпами – усе виявляло гордовиту, непокірливу натуру, а добре розвинене підборіддя – силу волі й стійку вдачу.

     Вітер тріпав рукава її сорочки, щільно охоплював вигиб стегна, і крізь одяг відчувалося струнке тіло з довгою ногою…

     Затуляючи очі долонею, дівчина стояла в човнику, пильно вдивлялася у вершника на дорозі і раптом скрикнула дзвінко, радісно.

     Вершник озирнувся. Очі його спалахнули, під вусами блиснули білі зуби. Він скочив з коня і кинувся назустріч Насті, що бігла до нього піскуватим узбережжям.

     Міцно й радісно стиснув він її руки біля п'ястей, а вона засміялася від щастя і сховала на його грудях зашаріле обличчя з променистими очима.

(146 сл.)

***

      Діти пані Баличиної вигадали чудову гру: вони засіли на дубі, в глибині саду, і відстрелювалися з іграшкових самострілів від інших дітей. Діти вдавали з себе татар, а Петрик з Юрасиком – козаків.

     У запалі вони не помітили, що там, де стовбур розходиться кількома гілками, є глибоке дупло, ледве вкрите корою та гнилим листям. Юрасик пускав стрілу за стрілою, аж ось кора під ним підломилася, і він зник.

     Плачучи, виліз він з дупла, і тільки потім, заспокоївшись і розмазавши по щоках сльози, зрозумів, що дупло можна обернути на фортецю. Пошепотівшись з братом, він сміливо поліз на дуб і, розгорнувши листя й кору, так розширив дупло, що обидва брати могли стояти в ньому поруч, ледве висовуючи носи. Гра припала їм до вподоби. Тепер це був не табір, а цілий замок, де можна було витримати облогу, а головне, влаштувати сховище на бойовий припас.

     Хлопчики так захопилися грою, що не помітили, як минув час. Мати кликала їх вечеряти, але важко було кинути гру.

     За вечерею, опікаючись гарячим кулешем, вони наввипередки розповідали матері про свою нову фортецю і про те, які вони зберуть у дуплі запаси горіхів, камінців і різних дрібниць, потрібних тільки дітям.

   (188 сл.)

***

     Горленко видужував повільно. Рана ятрилася, бліда і в'яла, як паща сонної риби. Пані Єля не відходила від хворого. Вона то вкривала рану зеленим подорожником, то павутинням або м'якушкою свіжого хліба. А іноді по-козацькому замазувала її землею, розтертою в долоні зі слиною, і давала чоловікові випити пів заряду пороху в склянці горілки – проти пропасниці.

     Але ніщо не допомагало йому. Хворий нервувався, втрачав надію видужати, і від цього гарячіше палав червінь на його лицях, і гарячкові думки не давали ані хвилини спокою.

     Удень хворий нудьгував і томився самотністю. Щоб зрослися розсічені ребра та ключиця, доводилося лежати нерухомо на спині, і ця нерухомість була гірша від болю. Горленко вивчив кожну жилку і пляму на стінах та стелі, кожну закрутку різьблення на сволоку, кожну нитку й порошинку перського килима на стіні проти дверей. Спека й задуха панували в світлиці.

(134 сл.)

***

     Зайшов серпень. Осінь покропила ліси жовтими цятками, наче витерла об їх шорстку гриву забруднений кадмієм пензель. Повітря стало як кришталь, а білястий літній обрій ясний і прозорий. Бузковою тінню наливалися долини. Медово-винними пахощами яблук і слив тягло з садів. На баштанах зазолотавилися величезні дині, й гарбузи, і темно-зелені кучі кавунів. По токах з ранку до ночі гупали ціпи, а вітряки і день і ніч махали перетинчастими крилами, наче прочанки, що хрестяться на роздоріжжі перед самотньою чумацькою могилою.

(77 сл.)

*** 

     Те, що Настя зникла, не в жарт турбувало Петра Конашевича. Повчанський обіцяв привезти дочку після Покрови, але минув сонячний жовтень, а про них не було й чутки. І думка, що з Настею скоїлося лихо, почала тривожити гетьмана.

     Гадка про татар не турбувала його. Він знав, що вони сплюндрували Поділля, але й кобзарі та й інші подоляни – усі, як один, говорили йому, що татари не зачепили повіту, де містився хутір Повчанських. І Сагайдачний губився в різних здогадах, далеких від правди.

     Минув ще місяць. Лягли на землю перші сніги, виповнивши Київ білою тишею і покоєм. Дніпро взявся зеленуватою кригою. Північний вітер гнав низькі, патлаті хмари, і з них, як з подертих лантухів, сипалося біле пір'я сніжинок.

     Сагайдачний відрядив до Повчанських  джуру з листом й нетерпляче чекав на нього. Минали дні. Якось надвечір увійшов до нього джура в запорошеній снігом киреї і зупинився біля порога, не підводячи очей. Сагайдачний схопився з місця, і важке передчуття стисло болем його горло.

    ̶  Кажи просто,  ̶  сказав він, не пізнаючи свого голосу.  ̶  Вона хвора, чи то з старими щось скоїлось?

    ̶  Ні, батьку,  ̶   ледве вимовив джура,  ̶  тільки хутора нема. Зник, ніби вітром здмухнуло.

(184 сл.)

***  

     Кобзарський цех належав до великої старечої спілки. Мав він і власне господарство, і свою скриньку, і шпиталь для хворих і старих, і свій суд…

     Більшість кобзарів завжди мандрували, але тричі на рік перед своїми святами збиралися вони в умовленому місці, справляли там свої кануни, радилися в справах і обирали старшину. І тоді кожен складав у цехову скриньку все, що йому залишилося після мандрів.

     Кобзарі пишалися своїм фахом не тільки, як носії художньої творчості, але й тому, що дають можливість добрим людям творити добрі вчинки і тим рятувати свою грішну душу.

     Чимало кобзарів бувало і в Туреччині, і в Криму. Вони були єдиною живою ланкою між батьківщиною і нещасними невільниками. І кобзарів ніхто не чіпав. Усі кордони були їм відкриті, і часто можна було їх побачити і в Кафі, і в Стамбулі, і в Трапезунді. А коли кобзар співав і по-турецькому, – тоді пісні його лунали по султанських палацах, і по кав'ярнях, і на базарах біля мечетей. А сліпі старці ловили й затямлювали кожну звістку про невільників і приносили на Україну точні відомості, де хто томиться в неволі, і тоді військо козацьке чи то родичі викупали їх на волю.

(187 сл.)

***   

     У степу опівдні пригрівало сонце. Сніг тільки-но починав танути, але надвечір брався він плівкою і сліпуче блищав під місяцем і під зорями.

     Тоді вовки полюють на оленя і довго женуть його  степом, мовчазні і хижі. Мчить олень, але провалюється під ним блискучий наст – і грузне він у глибокому снігу, а легкі вовки беззвучно мчать підмерзлою слизькою поверхнею, наче тіні від хмар. І знесилюється легконогий олень і падає від невблаганного вовчого гону.

     А за південними горами – квітне все.

     По урвищах кущаться барвисті китиці кермеку, стеляться огудини розквітлих каперців, наче обсипаних сніжними пластівцями. Тягне дрік до сонця зелені безлисті паростки, і золотом вилискують його квіти. Рожевими ворушкими купами пахтить мигдаль, а над ним розкинулось малиновим наметом юдине дерево. По скелях квітне шипшина, пишні кущі кизилу, ожина, бузок, держи-дерево. І все це пахтить, тягнеться до сонця, дихаючи весняними любощами. Дзвенять, співають струмки, шумують водограї кришталевими цівками. Дзюрчать цикади, пригріті сонцем. Гудуть джмелі…

     А коли розквітнуть виноградники, – голова йде обертом від їх пряного духу. Зиркнеш – і не помітиш цвіту, тільки наче щось припорошило молоде листя золотою курявою. А ці золоті порошинки і є виноградний цвіт.

(181 сл.)

*** 

     Літо. Спека. Безмежний степ. Блідо-жовта каламуть над обрієм, а в розпеченому синьому зеніті величезний вогняний кактус. Високо висить він; не дістанеш ані рукою, ані списом, ані стрілою чи кулею. Але боляче колють його незліченні вогняні шпички, і така яскрава сама квітка, що тільки степові орли зазирають у її пелюстки.

     Випиває жар-квітка степові річки. Випиває нічну росу, буйну, як влітку злива, і свіжу, як виноградний сік. І гадючаться землею тріщини-розколини, і жовкне трава, а полин стає каламутно-сірий чи то від пороху, чи то зсихаючись від звару.

     Сірішає ковиль і низько стелеться білим димом, наче ось-ось спалахне під ним земля. І нема де сховатися від жахливої вогняної муки.

(106 сл.)

***

     Повільно ступали чумаки в червоноверхих шапках-бирках, заправивши за вухо оселедці. Від сонця, від вітру й куряви груди, шия і обличчя їх стали як темна бронза. Широкі домоткані сорочки і брижчаті штани, тверді й чорні, як кора: чумаки навмисно просочують їх дьогтем «від чуми та від гадини». У кожного за спиною мушкет. На боці – шабля, а на шиї в шкіряному гаманці – татарський ярлик на право переїжджати ногайським степом.

     На добру чверть милі розтягнулася валка. Риплять довжелезні мажі, ковані залізом, як рипіли за часів Святославових. Мотають головами круторогі воли, повільно переступаючи міцними ногами.

     Везуть вони сіль із Криму на Січ, з-під самої перекопської вежі. Отаман іде біля першої мажі і пильно оглядає степ. Не вперше веде він чумацьку валку крізь зелену пустелю, впізнаючи шлях по сонцю, по могилах та балках, по річках та зорях уночі. Але цього разу помилився він трохи, узяв убік від Солоного шляху – і рідше трапляються на путі джерела та безіменні степові річки, що пересихають наприкінці літа від спеки.

     Південь. Притомилися воли. Час відпочити, але нема долини, де вода й зелене свіже пасовище… І глибока зморшка залягає йому поміж брів, і запитливіше мацають далечінь його пильні очі.

(188 сл.)

*** 

    За часів Сагайдачного Січ була розташована на острові Базавлуку. Це був сухий пагористий острів. Весняна повідь ніколи не затоплювала його. Густі плавні оточували його гущавиною очеретів, трав і навіть лісів. У цьому зеленому лабіринті проток, єриків, лиманів та річок легко було заблудити навіть звиклій людині. І не раз гинули тут турецькі галери, заплутавшись серед островів, під влучним огнем Запорозького війська.

     Цей лабіринт нижче від острова Базавлуку називався військовою скарбницею, бо козаки ховали там гармати, гроші й скарби.

     Щодня приходили й відходили байдаки, вантажені рибою або різним крамом. Майоріли турецькі фелюки і томбази, молдавські дуби, а іноді й італійські шкуни. Велику торгівлю провадило Запорожжя з суміжними країнами і водою, і степом. Багатішала військова скарбниця від торговельного мита й плати за проїзд через мости й порони по всіх кінцях запорозьких земель. А що шляхи були дуже небезпечні від татар та харцизів, то приставляли до кожного каравану конвой із перначем або булавою, а частіше з прикріпленою до булави військовою печаткою. Давали такий конвой кожному, однаково, чи просив він його, чи ні, і стягували за нього гроші. Та й самі переїжджі не скупилися і ще від себе додавали своїй охороні ситий ралець, тобто подарунок.

(190 сл.)

***  

     Для всіх безправних і поневолених людей Запорозька Січ була серцем і передмур'ям волі, ̶ недосяжним і неприступним середовищем всенародної боротьби проти визиску і покріпачування. Це не була фортеця з кам'яними мурами, залізними брамами і глибокими ровами навкруги, але кожен знав, що це надійний притулок, де можна почувати себе в цілковитій безпеці і звідки ніякі цупкі й пазуристі лапи не можуть видерти його на нове горе і нові утиски. Тут кожна пригноблена людина могла сміло підвести завжди схилену голову, бо ніхто вже не наважиться чавити його людську гідність і самолюбство. Тут кожен міг вибрати собі роботу на свій смак і стати на захист своїх прав. І тільки тут, на Січі, люди вперше починали виховувати в собі справжню, свідому любов до своєї батьківщини, тому що тільки тут, у цьому орлячому кублі, батьківщина дійсно ставала для них рідною матір'ю, а не лютою мачухою, якою була майже скрізь, по фільварках та староствах, містах і містечках країни.

     На Січі не було рівності, як це здавалося здалека. Не було і повної волі, про яку мріяли тодішні раби. І все ж таки була безодня між січовим життям і тим, що було по волостях і по містах.

(188 сл.) 

*** 

     А море радісно й ніжно блакитніє крізь світанкову імлу, посипане дрібними порошинками іскор, пахтить йодистою свіжістю води і жене до берегів ласкаві теплі хвильки, що скипають на жорстві кучерявою піною. Сади і виноградники в росі пряно пахнуть стиглими плодами, наче випили вони весь жар, усе сонце довгого літа, а прибита на дорозі курява оксамитово пестить босі ноги.

     У порту бучно й людно, як у дні вивозу ясиру з невільницького ринку. Але тепер, замість венеціанських галер та олександрійських каравел, стоять уздовж берега козацькі байдаки, сандали, томбази і шхуни, готові з першого наказу підняти якорі. Вчорашні хазяї кораблів вантажать їх барилами прісної води, ***

фруктами й овочами, бринзою, винами, жбанами молока.

     Вантажу стільки, що навалений уздовж моря, він перетворюється на міцні бастіони, за якими можна було б витримати справжню облогу.

     ̶  Куди ви нас везете?  ̶  питає звільнена бранка.

     ̶  На тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений, у край веселий, молодичко,  ̶  підморгує Савка, у якому важко пізнати шевського підмайстра з Києва.

     Звільнені галерники дивляться на козаків променястими від вдячності очима.

(166 сл.)

***

     Сутеніло. Вечірні тіні лягли в замети синіми сувоями, а навколо все стояли руді стовбури сосен і вузлуваті дуби в іржавому осінньому листі, припорошені памороззю. Їхали глухими пустинними пущами, де тільки де-не-де мигтіли зелені вогники вовчих очей.

     Пізно вночі, коли перегукувалися в поснулих селах другі півні, вилетів візок на берег Тетерева. За хитким мостом розсипалися по узгір'ю білі мазанки Радомишля, але жодний вогник не блимав у вікнах під сніжними шапками стріх. Сани звернули вбік і помчали до монастирського фільварку. На дворі і коло воріт юрмилася темна купка людей, зливаючись у місячних присмерках у чорну пляму. І коли сани з розгону влетіли у ворота, усі голови схилилися під пастирське благословення. Архімандрит, не дивлячись, махнув над ними чорним крилом рукава, не відповів на привітання і ввійшов у будинок отця Паїсія, управителя маєтками Печерської оселі.

     Плетенецький увійшов у простору кімнату з темними стінами рубленого дуба і низько насунутою стелею. На сволоку було грубо вирізьблене виноградне листя, хрести і якісь написи. На покуті блищав справжній іконостас з темними візантійськими образами, лампадами і жмутками сухого ромену та іншого зілля. Уздовж стін стояли тапчани та скрині з домотканими килимами, у грубці весело звивалися і стрибали жовтогарячі змійки вогню.

(191сл.)

*** 

     Криця холола в горні, темнішала, приймала тони бакану й кіноварі. Один з ковалів, досвідчений мечник, пізнав Сагайдачного і, знайшовши десь у кутку шматок шабельної криці, кинув його на ковадло. Задихав ще один міх, і коли криця стала червоною, мечник почав лупати по ній важким молотом. Золоті бризки полетіли з-під нього. Народжувалася шабля, ще м'яка, розпалена до червоного і нібито вмита кров'ю. І колишній гетьман дивився на неї і на ковалів, освітлених зісподу багряним полум'ям, і здавалося йому, що якісь невідомі й непереможні сили, мабуть, сам підземний огонь, колись бачений у жерлі Везувію, кують йому зброю для боротьби, а він ще не наважується простягти до неї руку.

     Мечник насолоджувався силою і спритністю своїх рухів; коли шабля стала під молотом тонка і ледь-ледь вигнута, наче виточена за найтоншим рисунком, обробив її меншим, легшим молотом, і підхопивши кліщами, занурив у воду. Вода скипіла від її вогняного дотику, над казаном звився стовп рожевої пари, а загартоване лезо вже лягало зі сталевим дзвоном на точильне коло, і полетіли з-під нього останні золоті іскри.

(168 сл.)

***

     Кінь ішов легкою інохіддю й іноді, задираючи голову, лунко іржав, наче всміхався весняному сонцю. На придорожніх вербах сіріли оксамитові котики. Калюжі вилискували ясною блакиттю, а паруюча чорноземля чорніла воложно і маслянисто аж до самого обрію, де коливалися опаловою імлою хвилясті випари.

     Дорога йшла з гори на гору. У масному багні загрузали підводи до осей. Горленко мчав підсохлою стежкою вздовж дороги. З-під копит летіли грудки землі, а вологий вітер дмухав у ніздрі сонячною теплінню. Ось і останній підйом. Далі починаються ліси, такі густі, багаті на різну дичину. От би колись урвати час і і приїхати пополювати…

     Кінь форкав і захлинався на крутому підйомі. Треба було б йому перепочити, та Горленкові кортіло швидше дістатися до Хутірців. І ось раптом, разом із вітром і сонцем, розкрилася перед ним з височини перевалу вирубана долина, а над нею – квітне небо у пінявому клоччі хмар.

     Несвідомим рухом Горленко стримав коня. Весела польська пісенька урвалася на півноті, а серце стиснулося у кам'яну грудку.

(155 сл.)

*** 

     Ніч була темна і хмарна. Сухо шаруділо осіннє листя, наче вітер пестив дерева шорсткою долонею. А повітря було по-осінньому вогке, як у теплиці. Ледве біліли у темряві мури великої церкви, нещодавно збудованої за проектом Себестіано Браччі. Але жодний вогник не блимав у її вікнах, наглухо закритих зсередини дубовими віконницями і чорними сукняними завісами. Спала школа. Спав братський будинок, спало місто, і тільки десь на міських мурах ледве чутно перегукувались вартові та іноді форкали коні або брязкало стремено у монастирському саду.

     ̶  Ну, ти! Цить, конячко!  ̶  заспокоював коня стриманий голос.

     І уривався, замовкав на півслові.

(93 сл.)

***  

     Сагайдачний увесь час роз'їжджав. Не встиг повернутися додому, обдивитися,як знов жене його якась турбота чи до Житомира, чи до Чернігова.

     Скрізь, де тільки були старі городища, вали, міські й монастирські смітники, ходив він з досвідченими козаками-селітряниками і шукав селітряної землі. Сагайдачний набирав повні жмені перегною, розтирав у долонях, шукав білуватої поволоки, наче від вивареної солі. І ледве знаходив її, вмить біля смітника або городища виростали землянки, печі й хати і від передсвітанкових присмерків до пізнього вечора метушились там буртники-селітряники, насипали землю в діжки, наливали її водою, а другого дня зливали насичений луговиною розчин, виварювали його у мідних казанах, потім змішували з попелом і знов варили, аж поки селітра не осаджувалася на дно і стінки діжок рудими кристалами. Тоді готову селітру вишкрябували, сушили і везли до порохових млинів.

(128 сл.)

***

    І знов нудна, одноманітна подорож через заповітні гущавини Брянських лісів, що тягнуться від Дніпра до Дону широкою смугою, у двісті верст завширшки, і захищають Московщину від кочівників.

     Столітні лапчасті ялини, завалені пухким снігом, низько хилили до землі свої мохнаті лапи і щільно перепліталися одна з одною, а під ними, наче в печерах, стояли навіть у сонячний день глибокі присмерки і пахло грибами, мохом і торішньою хвоєю. Тільки вовки, ведмеді та дикі вепри панували в цих нетрях, де не наважувалися ховатися ватаги московської голоти.

     А далі – Московщина. Одноманітні лани і ліси, засипані снігом. Шляхи, обсаджені плакучими березами з білими стовбурами, ніби помащеними крейдою, чорні рублені хати під солом'яними або почорнілими тесовими дахами.

(111сл.)

***

     Медже розгублено переступала з ноги на ногу. Зі страхом і цікавістю озиралася вона навкруги. Після блискучого сонячного і сніжного півдня в покої здавалося темнувато. Барвистими плямами падало світло крізь кольорові шибки на восковану долівку і лави, вкриті вишиваними шовковими покривками з добротного бухарського шовку. А дубові стіни і стеля були суворі й похмурі – тону старого дуба. Бурштинами, сапфірами, смарагдами і рубінами миготіли лампади біля ікон, і їх барвисте сяйво грало й мінилося у срібних і золотих ризах, наче все покуття було з самого грезету.

     Велика кахляна груба з лежанкою займала куток біля дверей. На полицях лежали великі церковні книжки і пергаментні згортки всуміш з якимись незрозумілими речами, серед яких виділялася майстерно зроблена модель корабля з розгорнутими вітрилами.

(117 сл.)

*** 

     Зеленим оксамитовим килимом розкинулася широка галявина серед Сухої Діброви. Ледве помітним схилом спускається вона до Дніпра. Вузлуваті дуби обступили її пишною зеленою рамою в молодому червневому листі, і лише в одному місці розкривається вона на Дніпро. Ані помосту, ані хати на цій свіжій галявині, тільки там, де земля трохи випинає невеличким пагорком, мабуть, стародавньою скіфською могилою, викотили і поставили три величезні барила, на яких можуть уміститись кільканадцять чоловік. Барила вкриті перськими килимами, до них приладнано хитку драбинку, а поруч височить міцний стовп з кільцем – для військового прапора.

     Гуркочуть литаври низьким лунким гуркотом. Довбиш не розгинає спини, не витирає поту,що струмками тече у нього з лоба і скронь.

     І з усіх боків поспішають на галявину строкаті групи людей, і розквітає вона барвистими жупанами, білими й сірими сорочками, червоноверхими шапками і барвистими шалевими або срібними поясами. Голоти тут майже немає. Грає сонце на пряжках і держаках, легкий дим від люльок тане у повітрі павутинням, і в усій юрбі – жодної жінки, як і на Базавлуку.

    Юрба гусне, зростає, а козаки все сунуть і сунуть крізь ліс і з боку свого табору, і від найближчих селищ за узліссям.

(185 сл.)

*** 

     Густішали тумани. Здавалося, ніби просякла, прохолола земля дихає в небо сірою парою. Дорога повільно спускалася у долину. Назустріч клубочилося біле молоко, ріденько розбовтане у повітрі. Зустрічні дерева раптом виступали з небуття, пропливали повз вершників і танули десь позаду. Пахло мокрим листям, баштанами і димом. Провідник мчав спереду, напіврозтанувши у тумані, і незабаром навколо вершників звелися густі ліси. Вони їх не бачили, але вгадували з лункого відгуку кінського тупотіння і з того, що де-не-де лапате гілля раптом замикало над головами шарудливе склепіння. Провідник хвилювався: він або мчав уперед, або притримував коня.

     ̶  Чи не заблудили ми часом у тумані?  ̶  наблизився до нього Сагайдачний.

     ̶  Трохи помилився,  ̶  признався молдаванин.  ̶  Пригадуєте роздоріжжя біля криниці? Треба було взяти ліворуч… Не роздивився в тумані.

     ̶  Ну, так повернімось, поки не пізно.

     ̶  Ні, не варт. Тут є перехресна стежка,  ̶  відповів молдаванин і підострожив коня.

(135 сл.)

*** 

     Рана завдавала Сагайдачному чимало страждань. Щовечора запалювала вона на його щоках червоні плями, а очі – похмурим огнем. Вона ятрилася і палала в широкому темно-червоному ободі. Хома Причепа перев'язував її щодня, закривав добре пережованою м'якушкою житнього хліба, промивав річною водою і шкодував, що немає ні в кого вивару морської трави, яким татари лікують рани.

     ̶  Бо ж від нього,  ̶  казав він,  ̶  і кров не точиться, і кожна рана загоюється, наче відшептала.

     Похолодало. Після цілого тижня дощів визирнуло вересневе сонце, і за добу підсохли дороги, а земля всмоктала блакитні калюжі, наче їх і не було. І коли розвідувачі доповіли про наближення козацького війська, Сагайдачний наказав сідлати коня і помчав назустріч строкатим полкам в червоноверхих кошлатих шапках, над якими вилискували вигострені списи та ширяли прапори з бунчуками. Сам, без почту, без бунчуків, влетів він до лави козацького війська.

     Козаки пізнали його. Вихором промчала звістка про появу Петра Конашевича. Козаки кидали вози, коней і мчали йому назустріч.

(152 сл.)

*** 

     Над землею линула ніч.

     Постала вона темною синню над просторами Тихого океану, огорнула широкими крилами Берінгове море, тихо хлюпнула в скелясті береги дрімучої Азії і пішла суходолом, по лисих сопках і по долинах, по тундра і степах, невиразно гудучою тайгою, де ледь-ледь наважується ступити людина. Повітря густе і дзвінке від морозу. Стикаються в небі багряно-сині стовпи північного сяйва, тріщать льодові поля на Арктичному океані, тріщать в тайзі кедрові стовбури та модрини, сосни і берези, наче хтось стукає по них топорищем, випробовує тривкість деревини.

     Блищаками блимають в тайзі вовчі та рисячі очі. Під схиленим до землі лапчастим гіллям старих ялин, темними печерними ходами йде дрібний звір: лиси, куниці, шакали, борсуки та дикі коти. Винюхують один одного, шматують скривавленими іклами поживу, риють лігвища, перегукуються лункими протяглими голосами.

     Рідко і боязко блимають в пітьмі тьмяні вогники. Низенькі чуми, юрти та рублені хатки туляться до дрімучих лісів або до річного берега, ніби закляклі і загублені в океані снігів.

(154 сл.)