Урок "Збудуймо пам’яті негаснучий собор" (за творами "Марія" Уласа Самчука та "Жовтий князь" Василя Барки")

Про матеріал

Урок "Збудуймо пам'яті негаснучий собор" (за творами "Марія" Уласа Самчука та "Жовтий князь" Василя Барки") в 11 класі приурочений пам'яті безвинно замучених голодом людей в Україні 1932-1933 років.

Перегляд файлу

1

 

Збудуймо пам'яті негаснучий собор

 

 Мета: вшанувати світлу пам’ять безвинно замучених голодом людей, ознайомити учнів з історичними передумовами виникнення голодомору, з політикою більшовиків проти українського народу; відшукати факти про голодомор у творах українських письменників Уласа Самчука та Василя Барки; довідатися про дослідників голодомору 1932-1933 років в Україні; виховувати в учнів почуття патріотизму, національної свідомості, виховувати громадян рідної землі, щоб не допустити подібної трагедії.

 

Оформлення: ікона; рушник, вишитий чорно-червоними кольорами; свічка; шматок черствого хліба; кетяг червоної калини на столі. Відео- та аудіозаписи, ноутбук. Тексти  романів Уласа Самчука «Марія» та Василя Барки «Жовтий князь». Ілюстрації до творів. Виставка художньої та наукової літератури про голодомор.

Запис на дошці:    Чи можливо?

                                 Чи таке можливо?

                                 Чи колись повірить чоловік,

                                 Що багаті українські ниви

                                 Народили 33-й рік?

 

 

Хід уроку

 

І. Організація класу.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

Перегляд відео за мотивами роману «Жовтий князь» Василя Барки.

 

Вступне слово вчителя. Пам′ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбувано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів»:

Багаті? – Старцюватимете!

Співучі? – Заплачете, затужите!

Горді? – Впадете на коліна!

Густолюдні? – Прополемо!-

В історію оглянетесь? –

Очі виколимо!

І пішов голод Україною.

Моторошний парадокс: вмирали на всеплодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто поля, на шляхах, у холодних хатах, поодинці і сім′ями, вилягали роди і села. Голод забрав тих, хто за шмат хліба не стежив і не доносив на брата, не виривав останній окраєць з голодних дитячих ротів, не вмів торгувати святинею, спекулювати, красти, вбивати, аби вижити.

Не віриться, що тут, в Україні, раптово зник хліб, і люди залишилися без зернини.

Мільйони невинних  людей, мільйони наших рідних і близьких були без жалю винищені Голодомором.  Тільки правда про цей злочин проти українського народу і чиста пам'ять про усіх полеглих здатна звільнити нас від мороку минулого.

Їм – неоплаканим і невідспіваним...Їм – похованим без труни й молитви... позбавлених могили й шани – присвячується цей урок-реквієм.

 

ІІІ. Оголошення теми і мети уроку.

ІV. Опрацювання матеріалу.

 

Читець 1.

Вірш «Свічка пам’яті».

 

Ніч огорнула мою Україну.

В небі високо засяяли зорі.

Чому ж до зірок я думкою лину,

Схиляючи голову в тихій покорі?

 

Може ті зорі – то душі людей,

Які відлетіли в Голодні часи?

...А серед них скільки було дітей!..

Їм не бачити більше земної краси.

 

Ніколи вже їм не пізнати Кохання...

Не пройтися щасливими лісом, ні полем...

Голод знищив життя і сподівання...

Збережи, Боже, рід наш!

Повернись до нас, Доле!

 

Раптом туга стискає душу мою...

Свічку поставлю в вікні. Запалю.

Прошепчу я тихенько молитву свою-

Тих, голодних, 30-х я гріх замолю.

 

Хай світло від свічки у небо летить-

Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,

Щоб Душа ця загублена спокій знайшла -

І у Вічність до Бога вона відійшла.

 

Слово вчителя. У нас, українців, є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбіччі. А, оскільки, у 1933-му померлим ніхто не світив свічки, то душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами.

Запалимо Свічку Пам’яті.

 

Перегляд відеокліпу Оксани Білозір «Свічка пам′яті».

 

Читець 2.

Пекельні цифри і слова

У серце б’ють, неначе молот,

Немов прокляття ожива,

Роки ті чорні, голод...голод...

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах.

...мільйонів. Боже мій!

Недолічилась Україна.

В історії ж пером швидким

Писались гімни і хорали,

А ці пекучі сторінки

З історії повикидали.

В руках, що виростили хліб,

Не залишили і зернини.

Ні, рід наш в горі не осліп,

Ти все згадаєш, Україно!

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам.

Хоч радість легше пам’ятать,

Та треба пам’ятать і горе.

 

Слово вчителя.

Нині наші сучасники часто відгороджуються від страшної сторінки історії скептичним «Невже таке могло бути?» або примирливо-відстороненим «Краще не згадувати». Мені ж при цьому згадуються рядки вірша Дмитра Білоуса «Ти кажеш, не було голодомору?».

 

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели дотла?

Як навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш – не було голодомору!

 

 

  • Що ви знаєте про голодомор 1933-го років?

 

 

Дослідник.

Жила Вкраїна. Плакала, стогнала,

Проте я твердо свідчити берусь:

За всі віки безхліб'ям не загнала

Нікого в землю Україна-Русь.

Від тих часів, коли з'явилось рало, 

Голодних мук не відало село.

Хай неврожай - та люди не вмирали:

З двадцятим віком лихо це прийшло.

Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932-33 років. Влада забрала у людей все. Все, до останнього колоска, до останньої зернини. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування почалося в грудні 1931 року і тривало до вересня 1933. 22 місяці народ страждав, мучився, вмирав. Моторошно подумати, але навесні 1933 року, коли настав пік голоду, на Україні щодня вмирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини - 1 тисяча, щохвилини - 17. Голод забрав протягом 1932-33 років, за різними підрахунками, від 7 до 10 мільйонів людських життів. Пропоную вам переглянути  відеофільм «Німа правда. Свідчення, загублені в стерні».

 

 Перегляд відеофільму «Німа правда. Свідчення, загублені в стерні».

 

Слово вчителя.

  • Які фільми про голодомор можна ще переглянути? Де шукати?

 

Огляд інтернет-ресурсів.

 

Слова вчителя.

- У творах яких письменників розповідається про голод 33-го року в Україні?

 

 Літературознавець 1. Першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став автор роману "Марія" Улас Самчук.

Письменник написав свій твір «гарячими слідами» відображених у ньому подій. Хоч як сталінські опричники намагалися приховати свій злочин проти українського народу, усе ж таки інформація про нього просочувалася поза межами СРСР. Українець-емігрант, який ввіч бачив прихід в Україну радянської влади і з власного досвіду знав справжню сутність її, підніс голос на захист рідного народу, розкрив європейцям правду про більшовицький режим та його злочини супроти України. Це стало причиною заборони роману «Марія» в СРСР. Ім’я Уласа Самчука повернулося до українців через роки забуття – лише у 1991 році. Так визначено українському народові на довгому історичному шляху, що про жахливі роки голодомору 1933 року довелося дізнатися тільки наприкінці двадцятого століття.

 

Літературознавець 2. Василь Барка, письменник-емігрант, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі «Жовтий князь».

«Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива... то щось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я не знав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті. Ось, значить, як біда часом виходить на добру поправу». (Із розмови Миколи Жулинського з Василем Баркою, 20 серпня 1998 року).

Усе, що тяжіло в пам′яті, помножувалося чужими історіями, які Василь Барка збирав і записував упродовж 25 наступних років, особливо під час Другої світової війни, перебуваючи в одному з німецьких таборів «ді-пі», де були й українці.

  Письменник прагнув розкрити світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищила все світле й гуманне на своєму кривавому шляху.

"Жовтий князь" Василя Барки — це правдиве свідчення перед людьми і Богом про те, що чинилось в Україні тридцять третього.

Про роман «Жовтий князь» в Україні ніхто навіть не довідався, зате зарубіжна критика відгукнулася на нього досить прихильно. Серед відгуків привертає увагу матеріал з паризького часопису «Ле Монд» (1967 р.), в якому «Жовтий князь» названо «найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем».

У книзі про Василя Барку Микола Вірний цитує багато відгуків тогочасної французької преси на цей твір. Ось деякі з них:

 

Добра книжка. Страшна книжка... Великий трагічний твір, який абсолютно варто прочитати...

                                             «Арт Прес»

Організовані українці повинні висунути майстра художнього слова на кандидата Нобелівської нагороди.

                                               «Ля Нувель Ревю Франсез»

 

З цією думкою перегукується Михайло Сулима (канадський часопис «Новий шлях»):

Василь Барка своїм глибоким гуманізмом і релігійністю далеко перевищує всіх тих поетів і письменників, які в останніх роках стали лауреатами Нобелівської премії.

До речі, Василя Барку двічі висували на здобуття Нобелівської премії. Якби підтримала його тоді Україна, то саме він би й став першим українцем-лауреатом.

В Україні роман «Жовтий князь» з′явився лише у 1991 році.

 

Слова вчителя.

- Наведіть факти з творів Уласа Самчука та Василя Барки, які свідчать про насильницьке відбирання в людей хліба і всього їстівного та голод в Україні 1933 року.

 

Зачитуються уривки або інсценуються.

 

Орієнтовно:

Із роману «Марія» Уласа Самчука.

Зі столиці, півстолиці і далі – біжать накази:

  • Хліба! Давай хліба!..

Хліб ще на полі, у колосках, клякає до землі. По полях зграї череватого вороння, від краю до краю лунають матюки. Ночами діти лущать у пелені дорогоцінне зерно і несуть голодним батькам...

Україна дала вам «хлєба». Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб».

Безконечні скирти зібраного збіжжя. Небо затягається сірою поволокою, подуває вітерець і починає посівати дрібний осінній дощик. А колгосп молотить. Коло машин гора дорогого зерна. Дощик сіє, поливає його, а дядьки курять махорку і заціплюють кулаки.

  • Наїсися, проклятий чорте! Вилізе тобі боком даремна праця! – гуторять і спльовують. – Такого марнотратства ще світ не бачив.
  • Ну що ж... Совєцька, значить власть. Що захоче, те й зробить, - зауважує якийсь посмішник. – У них, бачите, усе по плану, тьху! – виплювався, і легше стало...

         - Коли б вона, так Бог дав, по плану і ноги витягнула... Теж власть...

   - Прийде  й на неї. Як не попухнем з голоду, дочекаємося...

 

Із  роману «Жовтий князь» Василя Барки (інсценівка).

- Хліб під дощем: гниє, а нам не дають. Хто вмира і пробує взяти свій хліб, тому стріляють межи очі.

- Так скрізь! Бо це – самі чужонайняті замаскованці з інтернаціоналки; хитро влізли, щоб народ мучити; то їм загадано і то червона ціль їхня.

- Уже всім видно і глядіти не хочеться.

-Вони лютують, бо народ розгледів їх, що то мучителі з чужої служби. Тепер хотять затопити кров′ю людські очі.

- Пробують на нас; а тоді світ душитимуть.

- В них це готове: і партмішок і партзав′язка. Мандрувавши, надивився я. Нищать хліб нарочито і розоряють до смерті. В начальство ставлять непридатних, щоб більше біди було. На одному зсипному пункті привозять селяни хліб: поспіх з ним великий, бо треба «план» виконати. Завідувач наказує дядькам усяке зерно докупи зсипати крізь дірки в поверхах, все разом – жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречку. Йому дорікають: хіба можна так робити? А він сердиться і відказує: «Почєму нєльзя? Ето всьо хлєб!» Отакі хазяї.

 

Із роману «Жовтий князь» Василя Барки.

В селі Кленоточі люди вмирали, як скрізь на Україні, - їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на прожиття. Стан – гірший, ніж під час чуми.

 

Із роману  «Жовтий князь» Василя Барки (інсценізація).

  • Завтра мій батько збирається по рибу, з ним підемо. Ви від якого місяця голодні?
  •  З осені дуже голодні, а зовсім – від грудня.
  • Від грудня? Тепер нема такого місяця.
  • Ні, є грудень.
  • Нема, вже нема! Тепер місяці нові – вчора нам сусід сказав.
  • Як по-новому грудень?
  • Зветься: трупень.
  • Січень – як?
  • Зветься: могилень.
  • А ті, що попереду?
  • Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень – худень, а листопад – пухлень.
  • А після січня?
  • Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – чумень, а далі я забув. Так приходь завтра!
  • Чого ж ні? – прийду.

 

Із роману «Марія» Уласа Самчука.

Люди розсіяні по степу: шукають їстівного, ради якого Мирон Данилович і Андрій також, маючи при собі торбинки і ціпочки, годин зо дві тиняються, але без успіху. Ось натрапляють на мишачі сховки, вигрібають колоски звідти, здебільшого пообгризувані; на декотрих збереглося зерно, їх – у торбинку.

Батько і син, відібравши в мишей запаси, далі мандрують. Степ світлий і тихий, як пустеля.

Дивляться, труп лежить: бабуся мертва: коло неї кошик з колоссям. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки, і хотіли відходити. Але батько роздумав:

- Другі прийдуть і все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для неї горе скінчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це – порятунок.

 

Із роману «Жовтий князь» Василя Барки».

В одній хаті дах провалився і не було ні дверей, ні вікон. Мирон Данилович заглядає всередину без луток: мертві лежать не прибрані – ціла сім′я. Батько біля лави, близько покуття; мати при стіні, а діти, скорчені, недалеко від печі. Сама ж стіна, при якій сконала жінка, була вся на віддалі простягнутої руки обколупана, а пальці, забруднені в глину, яку ця душа видряпувала і їла перед смертю.

 

Із роману «Марія» Уласа Самчука (інсценівка).

  • А як Христуся?
  • Росте. Тільки нема чим кормити...
  • Боже, Боже! Що то вийде з таких людей, які з дитинства голодують (Журиться). І ми не в розкошах жили, зазнали всього, але такого ще, певно, світ не бачив.
  • Вчора, чуєте, вигнали в поле, і збирай йому з-під снігу бараболю. Розгрібали, копали, але хіба то робота? Мука і кара. (Марія стоїть, у неї погляд залитий болем).
  • Мамо! А ми все-таки будемо жити!..Ах мамо! От вже ніяк не знаю, за що нас покарано. Ну й за що. Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти. Думали, розділять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому б ні? Навіть їм не хватило. «Що ж будемо ми їсти?» - питають люди. «Нам до того нема діла. Їжте те, що на полях лишилося». ...І от маєш... Пухни з голоду...
  • На, дитино. Давай хоч малій їсти.
  • А що вам? Що будете їсти?
  • Ет, дитино. Не журися за нас. Нам і вмирати можна. А от вам... Що з вами станеться? Думаєш, думаєш не раз... І що ж...( Надія пішла, під рукою понесла вузличок).

 

Із роману «Марія» Уласа Самчука (інсценівка).

  • Чого ти така? Що є, Маріє?
  • Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: «Надіє!» Не чути. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона наче не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов: «Нема Христусі. Нема вже її...» (Корній зробив великі очі)
  • Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна (Кричить). То ж так не можна!
  • З′їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але...(Марія нахиляється до Корнія і шепче йому). Вона задушила його... Задушила... Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється...(Виходять).

 

Слово вчителя.

  • Яким був урожай 1933 року?

 

Із роману «Жовтий князь» Василя Барки.

Врожай 1933 року подекуди видався невиданий: ніби казковий; важкі колоски схиляли стебло. І вітер ледве розгойдував їх. Незчислимою многістю свого сухого віястого скарбу половіли ниви, зблизивши в рівні річки – під гаряччю сонця. Ждали женців.

А жати було нікому. Бо народ страшно вирідів. Скільки ж не косили ті, що вижили, - не могли впоратися навіть з малою частиною. Зерно обсипалося. Потім аж до Різдва достоював, гинучи, той врожай. Не могли зарадити присланці з заводів і фабрик. А хліборобів домучено; ті, що не вмерли, більшістю на землі валялися: зовсім опухлі! – з потрісканої шкіри сочилась водиця; або сухі вони, як дошка. Не могли косу в руці держати. Хотіли чимсь підкріпитися і багато, багато повзло в лани: спожити стиглих колосків. Лежачи, зривали їх і розтирали на долонях, м′яли в хустках, приполах, торбинках, сирим зерном наповнювали собі виголоджені шлунки: так і мерли на місці! Скрізь по нивах повно покійників, але не видно сторони; коли ж хто заглянув зблизька, повзучи між ними, робилося моторошно від скритого кладовища...

Схована трупарня ставала дедалі жахливіша; тліла з нестерпною сморідністю, хоч і затоплена в хвилях стиглого хліба...

 

Слово вчителя.

Як бачимо, можна на десятиліття засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписати історію на догоду диктаторів чи ідеології. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду.

  • Хто ще з українських письменників звертався у своїй творчості до теми голодомору 1933 року?

 

Огляд літератури.

 

Доповнення вчителя.

Повість Ольги Мак "Каміння під косою" вперше вийшла друком у Канаді в 1973 р. з нагоди 40-річчя голодомору. Власне сам твір має таку посвяту: "Пам'яті безіменних мільйонів мучеників у сорокову річницю голодної трагедії на Україні присвячую". Гірким сарказмом звучить характеристика тогочасного буття:"Не життя, а просто рай, хоч лягай і помирай".

 

Оповідання Олекси Кобця "Великий злочин маленького Михася" зображує маленького героя 1933-го року. Очима дитини вияскравлюються реалії голокосту, тому образ знелюднілої України, де не чути півня, собаки і навіть цвірінчання горобця, має ще більш трагічне звучання.

 

Автобіографічне оповідання "Зой" Василя Чапленка починається прибуттям сина з міста до батька у село. Ось що бачить він у колись радісній господі: "В хаті було мертво. Це була трупарня. З печі звисали на опічок жилаві, з чорними п'явками всі ноги: мати. На припічку ницьма — і теж ноги, як у мертвої, неприродно розхилені — розпатлана в гарячці сестра. А на полу батько, мавши в головах кожух із сивою стрючкуватою вовною, кидалися в смертельній знемозі, як риба на сухому — батько, — і щось їм верзлося момотливо". Приголомшливе оповідання.

 

На епізоди з життя українського села 1932—1933 pp. натрапляємо у творах радянських часів. Роман Блаженко з роману Олеся Гончара "Прапороносці" згадує у своїх роздумах перед боєм голодний рік, розповідає про нього артилерист Решєтняк з повісті "Людина і зброя".

 

У романі Михайла Стельмаха "Дума про тебе" у сцені купівлі-продажу змученої, виснаженої красуні Соломії Артемоном Васютою впізнаємо, що "голодний рік" — тридцять третій. Розповіді про голод постають зі сторінок іншого роману письменника — "Чотири броди", коли "примари голоду підступили до притихлих, пригаслих осель".

 

Трьома романами, які значною мірою зосереджуються на темі великого голоду 1932—1933 pp., є російськомовний твір Івана Стаднюка "Люди не ангели" (1962), "Невмирущий хліб" (1981) Петра Лановенка та "Забіяки" ("Драчуны" рос. мовою, 1982) Михайла Алексеева.

 

Причини трагедії 33-го Анатолій Дімаров аналізує в повістях "Тридцяті", "Самосуд".

Не можна не згадати повість Євгена Гуцала "Голодомор", де апокаліпсис голодомору постає в яскравій деталізації зображуваних подій.

Занурюючись у страшні реалії штучного голодомору 1932—1933 pp., письменники не могли оминути проблеми антигуманної сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні явища, фальшивості проголошуваних нею гасел соціальної рівності, вселюдського братерства, щастя для всіх.

 

 

  • Кого ви знаєте із перших дослідників голодомору?

 

Розповідь про Джеймса Мейса і його роль у відновленні національної пам′яті.

 

V. Підсумок уроку.

Слово вчителя.

Сьогодні, коли від початку голодомору минуло десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок.

Говорячи словами О. Міщенка «Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу». Мільйони людей, які загинули у 1932-33 роках голодною смертю, не можуть безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них пам'ятатимемо ми, хто вижив, їх діти та онуки.

Пам'ять про Голодомор має бути вічною, як реквієм, як пересторога  всім сущим на Землі.

Пом’янімо душі померлих від голоду хвилиною мовчання.

 

Хвилина мовчання.

 

Читець 4.

Прости нас, Господи великий

Прости ще раз, в останній раз –

Позбав нас від такого лиха!

Народи всі і грішних нас.

 

Прости безумство наше, Боже,

Безвір’я й гордощі прости...

Хто в бідах наших нам поможе?

Спасти нас можеш тільки Ти.

 

Дай силу нам себе здолати,

Себе в собі перемогти,

Тебе благають діти й мати –

Спасти нас можеш тільки Ти.

 

Пречиста Діво, Божа Мати,

Своїм нас сяйвом опромінь,

Дай сил гріхи нам подолати

На віки вічнії. Амінь!

 

Виконується пісня Тараса Петриненка «Боже, Україну збережи».

 

Завдання додому: Написати твір-роздум на тему «Для чого потрібно сучасному українцеві знати про голодомор 1932-1933 років?».

 

 

 

 

doc
Додано
11 березня 2018
Переглядів
494
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку