Усі художні твори української літератури 8 клас Харків Видавнича група «Основа» 2017

Про матеріал

У книзі вперше вміщено повні тексти усіх творів української

літератури для 8 класу, із врахуванням змін, здійснених Міні-

стерством освіти і науки України 2015, 2016, 2017 рр.

Видання містить також матеріали про письменників, їхні

портрети, історико-літературні коментарі, які необхідні при

вивченні тих чи інших художніх творів.

Для вчителів української літератури, керівників методичних

об'єднань, учнів загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, а також

для всіх, хто поглиблено цікавиться українською літературою

Перегляд файлу

Серія «Усі уроки»

Заснована 2010 року

Усі художні твори української літератури

8 клас

CD-ROM

Харків

Видавнича група «Основа» 2017

УДК 37.016 У74

Усі художні твори української літератури. 8 клас : У74 CD-ROM : [Текст] / укл. К. Ю. Голобородько. — Х. : Вид.

група «Основа», 2017. — 924, [4] с. : іл. — (Серія «Усі уроки»).

У книзі вперше вміщено повні тексти усіх творів української літератури для 8 класу, із врахуванням змін, здійснених Міністерством освіти і науки України 2015, 2016, 2017 рр.

Видання містить також матеріали про письменників, їхні портрети, історико-літературні коментарі, які необхідні при вивченні тих чи інших художніх творів.

Для вчителів української літератури, керівників методичних об’єднань, учнів загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, а також для всіх, хто поглиблено цікавиться українською літературою.

УДК 37.016

Зміст

Усна нароДна творчість ..................................................... 5

Українські історичні пісні ...................................................... 6

Зажурилась Україна ......................................................... 6

Та, ой, як крикнув же та козак Сірко… .............................. 6

Ой Морозе, Морозенку (історичні пісні) .............................. 7

Максим козак Залізняк ..................................................... 9

Чи не той то хміль… (Пісня про Богдана Хмельницького) ..... 9

За Сибіром сонце сходить… (Пісня про Устима Кармалюка) ... 10

Пісні Марусі чурай ............................................................. 13

Засвіт встали козаченьки… .............................................. 13

Віють вітри, віють буйні ................................................. 14

Ой не ходи, Грицю ......................................................... 14

Грицю, Грицю, до роботи ................................................ 15

Українські народні думи ...................................................... 16

Маруся Богуславка ......................................................... 16 світ УКраїнсьКої Поезії ...................................................... 19 тарас Григорович Шевченко ................................................. 20 Думи мої, думи мої… ...................................................... 21

Ой три шляхи широкії .................................................... 22

Мені однаково, чи буду ................................................... 23

Леся Українка .................................................................... 24

Давня весна ................................................................... 25

Хотіла б я піснею стати .................................................. 26

Давня казка .................................................................. 27 володимир Миколайович сосюра .......................................... 50 Любіть Україну! ............................................................. 51

Васильки ....................................................................... 52

Осінь ............................................................................ 53 володимир олексійович Підпалий ......................................... 54 Зимовий етюд ................................................................ 55

…Бачиш: між трав зелених… ............................................ 55

Голобородько василь іванович ............................................. 56 З дитинства: дощ ........................................................... 57

Наша мова .................................................................... 58

Теплі слова .................................................................... 58

із сУчасної УКраїнсьКої Поезії

(кінця ХХ — початку ХХ ст.) .................................................... 59 василь Дмитрович Герасим’юк ............................................. 60

Чоловічий танець ........................................................... 61 іван антонович Малкович .................................................... 62 Із янголом на плечі ........................................................ 63

З нічних молитов ........................................................... 63

Усі художні твори української літератури. 8 клас

Мойсієнко анатолій Кирилович ............................................ 64

Жовтень жовті жолуді .................................................... 65

Павлюк ігор зиновійович .................................................... 66

Дівчинка ....................................................................... 67

Галина Миколаївна Кирпа ................................................... 68 Мій ангел ...................................................................... 69

Коли до вас темної ночі .................................................. 70 з націонаЛьної ДраМи ....................................................... 71 іван Карпенко-Карий ........................................................... 72

Сто тисяч ...................................................................... 73 з УКраїнсьКої Прози ......................................................... 115

Михайло Михайлович Коцюбинський .................................. 116

Дорогою ціною ............................................................. 117 олександр Петрович Довженко ........................................... 166

Ніч перед боєм ............................................................. 167 ніна Леонідівна Бічуя ....................................................... 176

Шпага Славка Беркути ................................................. 177 володимир Григорович Дрозд ............................................. 252 Ирій ........................................................................... 253

Зелена корова Манька .................................................. 253

Білий кінь Шептало ..................................................... 348

Юрій Павлович винничук .................................................. 358

Місце для дракона (повість-казка) .................................. 359

УКраїнсьКий ГУМор .......................................................... 415 валентин чемерис ............................................................. 416 Вітька + Галя, або Повість про перше кохання ................ 417

Частина перша. Дуель .................................................. 417

Частина друга. Голуба куниця ....................................... 454

ЛітератУра ріДноГо КраЮ ................................................ 479

Легенди про кошового отамана Івана Сірка .......................... 480

Гнат Мартинович Хоткевич ................................................ 486

З давнини .................................................................... 487 іван Юхимович сенченко ................................................... 510

Руді вовки ................................................................... 511

Микола Кирилович возіянов .............................................. 568 Традиція ..................................................................... 569

Чого так? .................................................................... 569

Не бере ....................................................................... 570

ПозаКЛасне читання ...................................................... 571 наталена андріанівна Королева ......................................... 572

Скитський скарб .......................................................... 573

Марко вовчок ................................................................... 578

Ведмідь ....................................................................... 579

Iнститутка ................................................................... 583 анатолій андрійович Дімаров ............................................ 620

На коні й під конем ...................................................... 621 Втеча трьох братів з города азова, з турецької неволі» ........... 918

Українські історичні пісні

зажУриЛась УКраїна

Зажурилась Україна,

Бо нічим прожити,

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти,

Котрі молодії — У полон забрано;

Як зайняли, то й погнали До пана, до хана.

Годі тобі, пане-брате,

Ґринджол малювати, Бери шаблю гостру, довгу Та йди воювати!

Ой ти станеш на воротях,

А я в закаулку,

Дамо тому стиха лиха Та вражому турку!

Ой ти станеш з шабелькою,

А я з кулаками,

Ой щоб слава не пропала Проміж козаками. Ой козак же до ружини, Бурлака до дрюка: Оце ж тобі, вражий турчин, З душею розлука!

та, ой, яК КриКнУв же та КозаК сірКо…

Та, ой, як крикнув же та козак Сірко.

Та, ой, на своїх же, гей, козаченьків:

«Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,

Та збирайтеся до хана у гості!»

Та туман поле покриває,

Гей, та Сірко з Січі та виїжджає.

Гей, та ми думали, та ми ж думали,

Що то орли та із Січі вилітали, — Аж то військо та славне Запорозьке Та на Кримський шлях з Січі виїжджало.

Та ми ж думали, ой, та ми ж думали, Та що сизий орел по степу літає, — Аж то Сірко на конику виїжджає.

Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Та що над степом та сонечко сяє, — Аж то військо та славне Запорозьке Та на вороних конях у степу виграває.

Та ми думали, ой, та ми ж думали,

Що то місяць в степу, ой, зіходжає, — Аж то козак Сірко, та козак же Сірко На битому шляху на татар оступає.

ой Морозе, МорозенКУ

(історичні Пісні)

Ой Морозе, Морозенку, Ой да ти славний козаче! За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче! За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче!

Ой не так вся Україна,

Як рідная мати,

Заплакала Морозиха, Стоя біля хати. Заплакала Морозиха, Стоя біля хати.

«Ой не плач же, Морозихо,

Не плач, не журися,

Ходім з нами, козаками, Мед-вина напийся!

Ходім з нами, козаками, Мед-вина напийся!»

«Чогось мені, козаченьки, Мед-вино не п’ється:

Десь-то син мій, Морозенко,

З татарами б’ється!

Десь-то син мій, Морозенко, З татарами б’ється!»

Із-за гори, із-за кручі

Горде військо виступає, Попереду Морозенко Сивим конем грає. Попереду Морозенко Сивим конем грає.

Бились зранку козаченьки До ночі глухої.

Козаків лягло чимало,

А татар — утроє.

Козаків лягло чимало, А татар — утроє.

Ні один козак не здався

Живим у неволю;

Полягли всі, не вернуться Ні один додому. Полягли всі, не вернуться Ні один додому.

Не вернувся й Морозенко,

Голова завзята — Замучили молодого Вороги прокляті! Замучили молодого Вороги прокляті!

Вони, ж його не стріляли

І на чверті не рубали,

Тільки з його, молодого, Живцем серце взяли. Тільки з його, молодого, Живцем серце взяли.

Взяли його, поставили На Савур-могилу:

«Дивись тепер, Морозенку,

На свою Вкраїну!»

«Дивись тепер, Морозенку,

На свою Вкраїну!»

МаКсиМ КозаК заЛізняК

Максим козак Залізняк, Козак з Запорожжя. Як поїхав на Вкраїну, Як пишная рожа!

Зібрав війська сорок тисяч

В місті Жаботині,

Обступили город Умань В обідній годині.

Обступили город Умань,

Покопали шанці

Та вдарили з семи гармат У середу вранці.

Та вдарили з семи гармат

У середу вранці,

Накидали за годину

Панів повні шанці…

Отак Максим Залізняк

Із панами бився, І за те він слави

Гарной залучився.

Лине гомін, лине гомін По степу німому. Вертаються козаченьки Із бою додому.

чи не той то ХМіЛь…

(Пісня про Богдана Хмельницького)

Чи не той то хміль, Що коло тичин в’ється? Ой, той то Хмельницький, Що з ляхами б’ється. Чи не той то хміль, Що по пиві грає?.. Ой, той то Хмельницький, Що ляхів рубає. Чи не той то хміль, Що у пиві кисне? Ой, той то Хмельницький, Що лященьків тисне.

Гей, поїхав Хмельницький

К Золотому Броду, — Гей, не один лях лежить Головою в воду.

«Не пий, Хмельницький, Дуже Золотої Води, — їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди «.

«А я ляхів не боюся

І гадки не маю — За собою великую

Потугу я знаю,

Іще й орду татарськую

За собой веду, — А все тото, вражі ляхи, На вашу біду».

Ой, втікали вражі ляхи —

Погубили шуби…

Гей, не один лях лежить Вищиривши зуби!

Становили собі ляхи

Дубовії хати, — Ой, прийдеться вже ляшенькам В Польщу утікати.

Утікали вражі ляхи, Деякії повки, — їли ляхів собаки І сірії вовки.

Гей, там поле,

А на полі цвіти — Не по однім ляшку Заплакали діти.

Ген, там річка,

Через річку глиця —

Не по однім ляшку

Зосталась вдовиця…

за сиБіроМ сонце сХоДить… (Пісня про Устима Кармалюка)

За Сибіром сонце сходить. Хлопці, не зівайте,

Ви на мене, Кармалюка, Всю надію майте!

Повернувся я з Сибіру,

Та не маю долі,

Хоч, здається, не в кайданах, А все ж не на волі.

Маю жінку, маю діти,

Та я їх не бачу,

Як згадаю про їх муку — Сам гірко заплачу.

Зібрав собі славних хлопців, — Що ж кому до того?

Засідаєм при дорозі Ждать подорожнього.

Чи хто їде, чи хто йде,

Треба їх спитати,

Як не має він грошей — Треба йому дати!

Аж тут їде сам владика:

«А здорові, хлопці!»

«Ой, довго ми вас чекали, Благослови, отче!»

Ой, вилічив сам владика Сорок тисяч грошей. Подивився кругом себе — Все хлопці хороші.

Ой, чи їде, чи хто йде, Треба його ждати.

Ой, прийдеться Кармалюку Марне пропадати.

Ой, прийдеться Кармалюку

Марне пропадати, Бо немає пристанища, Ані свої хати.

Асесори, ісправники

За мною ганяють,

Більше вони людей б’ють, Як я гріхів маю.

Зовуть мене розбійником, Кажуть — розбиваю. Ще ж нікого я не вбив, Бо й сам душу маю.

З багатого хоч я й візьму — Убогому даю. Отак гроші поділивши, Я гріхів не маю.

Судять мене вдень і вночі,

Повсяку годину,

Ніде мені подітися, Я од журби гину.

Чи хто їде, чи хто йде,

Часто дурно ждати,

Отак треба в лісі жити, Бо не маю хати.

Пішов би я до дітей — Красу мою знають: Аби тільки показався, То зараз впіймають.

А так треба стерегтися, Треба в лісі жити. Хоч, здається, світ великий, Ніде ся подіти!

Прийшла туга до серденька, Як у світі жити? Світ великий і розкішний Та ніде ся діти!

У неділю дуже рано У всі дзвони дзвонять. А мене, Кармалюка, Як звірюку гонять.

Нехай гонять, нехай ловлять,

Нехай заганяють,

Нехай мене, Кармалюка, В світі споминають!

Пісні Марусі Чурай

пісні марУсі чУрай засвіт встаЛи КозаченьКи…

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися Та за свого миленького Богу помолися.

Стоїть місяць над горою,

Та сонця немає, Мати сина в доріженьку Сльозно проводжає.

— Прощай, милий мій синочку,

Та не забувайся,

За чотири неділеньки Додому вертайся!

— Ой рад би я, матусенько,

Скоріше вернуться,

Та щось кінь мій вороненький В воротях спіткнувся.

Ой Бог знає, коли вернусь, У яку годину.

Прийми ж мою Марусеньку, Як рідну дитину.

Прийми ж її, матусеньку,

Бо все в божій волі, Бо хто знає, чи жив вернусь, Чи ляжу у полі!

— Яка ж бо то, мій синочку,

Година настала,

Щоб чужая дитиночка За рідную стала?

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька Свої ясні очі…

віЮть вітри, віЮть БУйні Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться, Ой як болить моє серце, а сльози не ллються.

Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу.

Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,

Хто щасливим був часочок, по смерті не забуде…

Єсть же люди, що і моїй завидують долі, Чи щаслива та билинка, що росте на полі?

Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці? Тяжко жити без милого і в своїй сторонці!

Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися.

Полетіла б я до тебе, та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю.

До кого я пригорнуся, і хто пригoлубить, Коли тепер того нема, який мене любить?

ой не ХоДи, ГрицЮ Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на вечорницях дівки — чарівниці. Котра дівчина чари добре знала, Вона ж того Гриця та й причарувала. Інша дівчина чорнобровая, Та чарівниченька справедливая.

У неділю рано зіллячко копала,

А у понеділок переполоскала,

Як прийшов вівторок — зілля ізварила, У середу рано Гриця отруїла.

У четвер надвечір Гриценько помер,

А прийла п’ятниця — поховали Гриця.

— Нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?

— Ой мати, мати, жаль ваги не має:

Пісні Марусі Чурай

Нехай же Грицько двоїх не кохає! Нехай він не буде ні тій, ні мені, Нехай дістанеться сирій землині.

Оце тобі, Грицю, за теє заплата — З чотирьох дощок темная хата…

ГрицЮ, ГрицЮ, До роБоти

— Грицю, Грицю, до роботи! —

В Гриця порвані чоботи…

— Грицю, Грицю, до телят! — В Гриця ніженьки болять…

— Грицю, Грицю, молотити! — Гриць нездужає робити… — Грицю, Грицю, врубай дров! — Кахи-кахи! Нездоров…

— Грицю, Грицю, роби хліб! — Кахи-кахи! Щось охрип… — Грицю, Грицю, до Марусі! — Зараз, зараз, уберуся!

— Грицю, Грицю, хоч жениться?

— Не можу одговориться!

— Грицю, Грицю, кого взяти? — Краще Галі не зіскати!

— Галю, серденько моє, Чи підеш ти за мене? Стидкий, бридкий, не люблю І за тебе не піду!

Українські народні дУми

МарУся БоГУсЛавКа

Гей, що на Чорному морі,

Та на тому білому камені, Там стояла темниця камяная.

Гей, там стояла темниця кам’яная,

А в тій темниці пробувало

Сімсот бідних козаків,

А в неволі пробували

Та божого світу

І сонця праведного не забачали.

Гей, то дівка-бранкам

Маруся, попівна Богуславка,

А все добре дбає, До кам’яної темниці прибуває,

Гей, до козаків словами промовляє:

«Козаки, ви, бідні невольники!

Чи ви знаєте,

Що в нашій землі

Та й день затепера?»

Гей, то козаки, бідні невольники,

А все зачували,

Та й до дівки-бранки,

Марусі, попівни, Богуславки,

Словами промовляли,

Сльозами проливали,

Дівку-бранку, Марусю, попівну, Богуславку називали:

«Гей, ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

А все добре дбаєш,

Хотя й ми тебе дівкою-бранкою називаєм,

По чому ми знаєм,

Що в нашій землі християнській

Ой день затепера?»

«Гей, козаки, ви, бідні невольники!

Ще й у нашій землі та тепера

Українські народні думи

Великодна субота,

А завтра дасть бог святий день,

Сороковий день, ой великдень».

Гей, то козаки тея зачували,

До дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

Словами промовляли,

Сльозами проливали, Гей, та дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку, Кляли проклинали:

«Бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя-долі не мала,

Як ти нам святий великдень ісказала!

Як ми вже в неволі пробували,

А ще в темній темниці проживали,

Аж за тридцять три годи

Світа божого не забачали…»

То дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка, А ще добре дбала, Козакам сказала:

«Ей, козаки, ви, бідні невольники! Не лайте мене, Не заклинайте мене!

Гей, як діждемо святого великодня,

То буде наш пан турецький

До мечеті од’їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

Ключі на руки віддавати, — Буду на руки приймати, До кам’яної темниці прибувати.

Ой то буду до кам’яної темниці

Прибувати, отвирати,

Вас, бідних невільників, А з кам’яної темниці випускати.

Гей, ви, козаки, ви, бідні невольники!

А ще добре дбайте,

В города христіянськії утікайте,

Тільки города Богуслава не минайте!

До батька до мого й матері прибувайте І батьку моєму та матері То знать давайте:

Нехай буде батько і мати

Та ще добре дбати,

Та статків-маєтків не збувають,

Великих скарбів не збирають,

Моєї голови

А з тяжкої неволі не визволяють,

Бо вже я потурчилась,

Побусурманилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного».

То визволь нас, господи,

Із тяжкої неволі,

Гей, на тихі води,

На ясні зорі,

На край веселий, Между мир хрещений!

Даруй, боже, милості вашій,

І всім військам запорозьким,

І всім слухающим головам,

І всьому товариству і кревному, і сердечному Пошли, боже, на многая літа І до конца віка!

тарас ГриГорович

Шевченко (1814–1861)

Тарас Григорович Шевченко народився в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. У 1822 році батько віддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати Тараса. Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей.

У 1829 р. Тарас став служникомкозачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. У 1832 р. пан віддав Шевченка до живописних справ цехового майстра Ширяєва. 22 квітня 1838 р. за 2 500 руб був викуплений з кріпацтва. Цього ж року він став вільним слухачем Академії мистецтв, а згодом одним з найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова. У 1846 р. Тарас Шевченко вирушив до України з метою там оселитися. Цього ж року в Києві поет познайомився з викладачем історії Київського університету, у майбутньому — видатним учнем-істориком, письменником та публіцистом М. Костомаровим, який загітував Шевченка вступити до таємничої політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства. 5 квітня 1847 р. Шевченка було заарештовано і відправлено до Петербурга. Після закінчення слідства поет засланий до Оренбурзького окремого корпусу рядовим солдатом на 10 років без права писати й малювати.

У 1848 р. поета взяли художником у наукову експедицію під керівництвом гуманної людини О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. У 1850 р. Шевченка переведено до Новопетровського укріплення — на півострові Мангишлак. На початку 1857 р. друзі поета отримали царський дозвіл на його звільнення. У 1859 р. Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну. Але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга. 4 вересня 1860 р. Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання академіка-гравера.

10 березня 1861 р. Тарас Григорович Шевченко помер і був похований на Смоленському кладовищі.

Труну з тілом Великого Кобзаря несли студенти з церкви аж на Смоленське кладовище. У травні цього ж року тіло Великого Кобзаря було перевезено в Україну й поховано на Чернечій горі біля Канева. Було це 22 травня. А 24 над домовиною почали насипати високу могилу — гору, яку пізніше названо Тарасовою.

Тарас Шевченко. «Думи мої, думи мої»

Тарас Шевченко

дУми мої, дУми мої…

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята,

Із-за Дніпра широкого У степ погуляти

З киргизами убогими.

Вони вже убогі, Уже голі… Та на волі Ще моляться богу.

Прилітайте ж, мої любі,

Тихими речами

Привітаю вас, як діток, І заплачу з вами.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Тарас Шевченко

* * * Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. На чужину з України Брати розійшлися.

Покинули стару матір.

Той жінку покинув, А той — сестру, а найменший — Молоду дівчину.

Посадила стара мати

Три ясени в полі,

А невістка посадила Високу тополю.

Три явори посадила

Сестра при долині… А дівчина заручена — Червону калину.

Не прийнялись три ясени,

Тополя всихала;

Повсихали три явори, Калина зов’яла.

Не вертаються три брати,

Плаче стара мати,

Плаче жінка з діточками — В потопленій хаті.

Сестра плаче, йде шукати

Братів на чужину… А дівчину заручену Кладуть в домовину.

Не вертаються три брати,

По світу блукають,

А три шляхи широкії Терном заростають.

Тарас Шевченко. «Думи мої, думи мої»

Тарас Шевченко

* * * Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу — Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі.

I не пом’яне батько з сином, Не скаже синові: — Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись. —

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.

[В казематі 1847]

Леся Українка

(Лариса петрівна косач-квітка)

(1871–1913)

Народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському (колишній Звягель). Її батько Петро Антонович Косач і дві його рідні сестри — Олена та Олександра були причетні до революційного руху в Росії; мати — українська письменниця Олена Пчілка, відомий громадський діяч свого часу; двоюрідний дід по материній лінії Яків Якимовиич Драгоманов був декабристом; рідний материн брат Михайло Петрович Драгоманов — прогресивний діяч у галузі української культури й науки. У 1878 році батька письмен-

ниці перевели на роботу до Луцька, куди в 1879 році переїхала вся родина. Власне в Луцьку дев’ятирічна Леся написала перший вірш (присвячений засланій у Сибір тітці Олені — батьковій сестрі-революціонерці); тут захворіла на туберкульоз, з яким мужньо вела «тридцятилітню війну»; тут почав формуватися її світогляд поетеси-борця.

З тринадцяти років Леся по-справжньому стала до літературної роботи. Її поезії друкувалися в Галичині, що входила до складу АвстроУгорської імперії.

Одночасно з віршами Леся Українка писала й оповідання, публіцистичні та літературознавчі праці. Та чи не найвищої вершини її талант сягнув у драматичних творах, яких вона написала чимало.

У 1893 році у Львові за допомогою І. Франка виходить перша збірка віршів письменниці — «На крилах пісень».

З середині 90-х років Леся Українка зближується з членами таємних марксистських гуртків, починає вивчати марксизм, що позначилося на віршах її другої збірки — «Думи і мрії», яка вийшла 1899 року у Львові. У 1902 році у Чернівцях виходить третя збірка поезій поетеси «Відгуки». У 1883 році Лесі в Києві прооперували ліву руку, що позбавило її можливості грати на фортепіано (дівчина мала неабиякі музикальні здібності).

Пізніше в Берліні Лесі прооперували ногу, а туберкульоз прокинувся в легенях, потім у нирках. Але в боротьбі з хворобою Леся настільки загартувалася, що самостійно вивчила мови — французьку, англійську, італійську, німецьку, польську, болгарську, старогрецьку, латинську.

1 серпня 1913 року Леся Українка померла в Грузії, в містечку Сурамі, а похована в Києві, на Байковому кладовищі.

Леся Українка. «Давня весна»

Леся Українка

давня весна

Була весна весела, щедра, мила, промінням грала, сипала квітки, вона летіла хутко, мов стокрила, за нею вслід співучії пташки! Все ожило, усе загомоніло — зелений шум, веселая луна! Співало все, сміялося, бриніло, а я лежала хвора й самотна. Я думала: «Весна для всіх настала, дарунки всім несе вона, ясна, для мене тільки дару не придбала, мене забула радісна весна». Ні, не забула! У вікно до мене заглянули від яблуні гілки, замиготіло листячко зелене, посипались білесенькі квітки. Прилинув вітер, і в тісній хатині він про весняну волю заспівав, а з ним прилинули пісні пташині, і любий гай свій відгук з ним прислав. Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала; весни такої не було й не буде, як та була, що за вікном цвіла.

Леся Українка

ХотіЛа б я піснею стати

Хотіла б я піснею стати

У сюю хвилину ясну,

Щоб вільно по світі літати, Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі

Полинути співом дзвінким,

Упасти на хвилі прозорі, Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії

І щастя моє таємне,

Ясніші, ніж зорі яснії,

Гучніші, ніж море гучне.

Леся Українка

давня каЗка

Може б, хто послухав казки? Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво, Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі, За новинками впадати? Може, часом не завадить І давніше пригадати.

Хто нам може розповісти Щось таке цілком новеє, Щоб ніхто з нас не відмовив: «Ет, вже ми чували сеє!»

Тож, коли хто з вас цікавий,

Сядь і слухай давню казку, А мені коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в’язку.

Десь, колись, в якійсь країні, —

Де захочете, там буде, Бо у казці, та ще в віршах, Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь країні Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до віршів, Не позичений, а власний.

На обличчі у поета

Не цвіла урода гожа,

Хоч не був він теж поганий, — От собі — людина божа!

Той співець — та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був співцем поет наш, Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього пісня І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу Стоголосою луною.

І не був поет самотнім: До його малої хати

Раз у раз ходила молодь Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало То розвагу, то пораду; Слухачі співцю за теє Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали, Він зо всього був догодний. Досить з нього, що не був він Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум зелений Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив До діброви на розмову.

Так одного разу ранком Наш поет лежав у гаю, Чи він слухав шум діброви, Чи пісні складав, — не знаю!

Тільки чує — гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають, Чутно разом, як собачі Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні, Гомін ближче все лунає, З-за кущів юрба мисливська На долинку вибігає.

Як на те ж, лежав поет наш На самісінькій стежині.

«Гей! — кричить він, — обережно! Віку збавите людині!»

Ще, на щастя, не за звіром Гналася юрба, — спинилась, А то б, може, на поета Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар, Та лихий такий, крий боже!

«Бачте, — крикнув, — що за птиця! Чи не встав би ти, небоже?»

«Не біда, — поет відмовив, — Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

«Се ще также полювання! — Мовить лицар з гучним сміхом.- Слухай, ти, втікай лиш краще.

Бо пізнаєшся ти з лихом!»

«Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю; Ти втікай, бо я, мосьпане, На таких, як ти, полюю!

В мене рими — соколята, Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

«Та який ти з біса мудрий! — Мовить лицар. — Ще ні разу Я таких, як ти, не бачив. Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились, Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги! Хай так дуже не мудрує!»

«От спасибі за послугу! — Мовить наш поет. — Несіте. Та візьміть листки з піснями, Он в траві лежать, візьміте». «Він, напевне, божевільний! — Крикнув лицар. — Ну, рушаймо! Хай він знає нашу добрість — Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже, Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця, А тепер часу не маю».

«Не на тебе ждать я буду, — Так поет відповідає, — Хто ж кому подасть гостинця, Ще того ніхто не знає».

Лицар вже на те нічого Не відмовив, геть подався; Знову юрба загукала, І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю, Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики, Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий

Весь підбився, утомився, Дехто ще зоставсь у гаю, Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту, Їде лицар в самотині. Зирк! — поет лежить, як перше, На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! — Мовив лицар і лапнувся

По кишенях. — Ой небоже,

Вдома гроші я забувся!» Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!»

Спалахнув від гніву лицар, Був він гордий та завзятий, Але ж тільки на упертість Та на гордощі багатий.

«Годі жартів! — крикнув згорда.

Бо задам тобі я гарту!»

А поет йому: «Та й сам я

Не люблю з панами жарту…

Бачиш ти — оця діброва, Поле, небо, синє море — То моє багатство-панство І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний». Тут покликнув лицар: «Боже! Чоловік сей божевільний!»

«Може буть, — поет відмовив, — Певне, всі ми в божій волі. Та я справді маю щастя, І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне, Я створю в одну хвилину, В таємні світи надхмарні Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю, Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і ніколи Не зламав чужої волі!» Засміявсь на теє лицар:

«Давню байку правиш, друже?

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

Я б віддав отой химерний

Твій таємний світ надхмарний

За наземне справжнє графство, За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє багатство І непевнії країни

За єдиний поцілунок

Від коханої дівчини…»

Щось поет хотів відмовить На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась, І побачила поета, З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну, І на відповідь гуртові Він заграв, і до музики Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі, Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню, Далі мовив на відході:

«Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!»

Літнім вечором пізненько Сам поет сидів в хатині,

Так од ранку цілу днину Він просидів в самотині.

Тож сидів поет в віконці, Слухав співів, що лунали Скрізь по полю і до нього У хатину долітали.

Співи стихли, потім хутко Налетіла літня нічка;

Дерева шуміли з вітром, Гомоніла бистра річка.

І поет в своїй хатині

Прислухавсь до того шуму, Погляд в темряву втопивши, Він таємну думав думу.

Тільки чує — хтось під’їхав На коні до його хати

І спинився, потім зброя Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Під віконце Хтось помалу підступає.

Тут поет не втерпів: «Хто там? — Невідомого питає. —

Якщо злодій, то запевне

Помиливсь ти, любий друже!»

«Ні, се я, — озвався голос, — Маю справу, пильну дуже…»

«Хто ж се «я»?» — поет питає.

«Я, Бертольдо, лицар з гаю».

Тут поет пізнав той голос:

«А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати, Хоч у мене трошки темно,

Бо коли я сам у хаті, Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже». І добув вогню з кресала. Перед ним лицарська постать Владаря Бертольда стала. «Добрий вечір!» — «Добрий вечір» Став тут лицар і — ні слова. Щось ніяк не починалась Тая пильная розмова.

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» — Далі вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

«Я, мій друже, закохався…»

Тут поет йому говорить:

«Що ж на се тобі пораджу? А проте доказуй далі, Може, чим тебе розважу».

«Закохався я і гину, — Каже лицар, — вдень і вночі Бачу я перед собою Ясні оченьки дівочі».

«Що ж? — поет на те говорить. — То за ручку та й до шлюбу!»

«Ох! — зітхає лицар. — Візьме Інший хтось дівчину любу!

Під балкон моєї донни Кожен вечір я приходжу,

І в журбі тяжкій, в зітханнях Цілу нічку я проводжу.

На мою журбу й зітхання Я відповіді не маю,

Чим я маю привернути Серце милої, — не знаю!

Може б, краще їй припали До сподоби серенади?..»

Тут поет на те: «Запевне,

Треба пташечці принади!»

«Голос маю, — каже лицар, — Та не тямлю віршування…»

«Певна річ, — поет говорить, —

То не легке полювання,

А то б досі вже на лаври

Хто б схотів, то й був багатий,

Ні, — химерний, норовистий

Кінь поезії крилатий!»

«Правду кажеш, — мовив лицар, — Але ж я тебе благаю, Щоб поміг мені в сій справі. Пам’ятаю, як у гаю

Ти своїм віршем чудовим Чарував усю громаду, — Тільки ти один тепера Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш, Дам тобі я в надгороду». «Ну, на се, — поет відмовив, — Не надіюся я зроду.

Можу я знайти й без плати Для приятеля пораду. Ось пожди лиш трохи, зараз Будеш мати серенаду.

Та мені для сього треба Ймення й вроду панни знати».

«їй наймення Ізідора,

А вродлива!.. не сказати!..»

Більш поет вже не питався, Сів, задумавсь на хвилину,

Записав щось на папері,

Зняв з кілочка мандолину,

Показав слова Бертольду,

Мандолину дав у руки Та написанії вірші І промовив для науки:

«Ти, співаючи, на струнах Маєш так перебирати:

Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…

Далі можеш сам добрати».

«От спасибі!» — крикнув лицар. Ще ж поет не відозвався, А вже лицар був надворі. На коня! і геть погнався.

І погнався лицар хутко Через доли, через гори, І спинився під віконцем У своєї Ізідори.

Хутко в неї під віконцем Мандоліна залунала,

Із потоку гуків чулих Серенада виринала:

«Гордо, пишно, променисто

Золотії світять зорі,

Та не може дорівнятись Ні одна з них Ізідорі!

Найчистіші діаманти Сяють, ясні та прозорі,

Та не може дорівнятись Ні один з них Ізідорі!

Дорогих перлин коштовних Є багато в синім морі,

Та не може дорівнятись Ні одна з них Ізідорі».

Отже, ледве серенада Залунала у просторі,

Вийшла з хати Ізідора Подивитися на зорі.

А як стихли під балконом Любі гуки мандоліни, До Бертольда полетіла Квітка з рожі від дівчини.

В ту ж хвилину Ізідора Зникла хутко, наче мрія, Та зосталася в Бертольда Квітка з рожі і — надія!

III

Боже, боже! що то може Наробити серенада!.. Зникла в серденьку в Бертольда Темна туга і досада.

Усміх донни Ізідори Був дедалі все ясніше, І щораз вона ставала До Бертольда прихильніше.

Далі перстень Ізідорин

На руці у нього сяє,

Нареченою своєю Він кохану називає.

Як же бучно, як же втішно Всім гулялось на весіллі! Танцювали, попивали Від неділі до неділі.

Всіх приймали, всіх вітали,

Всім уміли догодити, Тільки нашого поета Пан забувся запросити.

Звісно, клопоту багато Завжди пану молодому, — Хто ж би міг ще пам’ятати Про якогось там сірому?

Час летів, немов на крилах, І, мов сон, життя минало. Та незчувсь Бертольд, як лихо Несподівано настало.

Забажалось королеві

Звоювать чужеє царство,

Розіслав він скрізь герольдів На війну скликать лицарство.

І якраз серед бенкету

В замку нашого Бертольда Залунала гучна сурма

Королівського герольда.

Прощавай, дружина люба, Всі розкоші, всі вигоди! Все те треба проміняти На далекії походи.

Залишить Бертольдо мусив

Молодую Ізідору, У неділю вранці-рано Вже він вирушив із двору.

Подалося геть за море Все одважнеє лицарство; Там за морем десь лежало Бусурменське господарство.

І пішло одважне військо Через нетрі та пустині;

Не один вояк смутився По своїй рідній країні.

Та коли вже надто тяжко Туга серце обгортала,

То співці співали пісню, Пісня тугу розважала:

«Не журись, коли недоля В край чужий тебе закине! Рідний край у тебе в серці, Поки спогад ще не гине.

Не журись, не марно пройдуть Сії сльози й тяжка мука: Рідний край щиріш любити Научає нас розлука».

Так вони співали, йдучи Через дикії пустині, Додавав той спів розваги Не одній смутній людині.

Попереду всього війська Три старшії виступали: Карлос, Гвідо і Бертольдо; За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врешті бачать — Три дороги розійшлися,

Розлучились три найстарші, Кожний різно подалися…

Карлос вибрав шлях направо, Гвідо вибрав шлях наліво, А Бертольд подався просто.

«Дай же, боже, нам!» — «Щасливо!»

І Бертольдові спочатку Справді щастя панувало, Довелося звоювати Городів чужих чимало.

От вже він на стольне місто

Погляда одважним оком, Але тут-то саме щастя Обернулось іншим боком.

Чи то врешті у Бертольда Притомилося лицарство,

Чи то владар бусурменський

Міцно так тримавсь за царство, —

Тільки твердо так трималось Місто гордеє, уперте, Раз одбилось, потім вдруге,

Потім втретє, ще й вчетверте.

Тут прийшлось Бертольду з лихом:

Край чужий, ворожі люде,

Голод, злидні, військо гине… Що то буде, що то буде?!.

Місяць, другий вже ведеться Тая прикрая облога. Серед війська почалися Нарікання і тривога.

Приступили до Бертольда Вояки й гукають грізно:

«Гей, виводь ти нас ізвідси!

Геть веди, поки не пізно!

Нащо ти сюди на згубу Підманив нас за собою? Чи ти хочеш, щоб усі ми Наложили головою?

Осоружне нам се місто!

Хай їй цур, такій облозі!

Хай їй цур, самій тій славі!

Хай їй цур, тій перемозі!..»

Хтів Бертольд розумним словом

Люте військо вгамувати, Та воно дедалі гірше Почало репетувати.

Далі кинулись до зброї…

Бог зна, чим би то скінчилось…

Але тут хтось крикнув: «Стійте!» — Військо раптом зупинилось.

Вийшли тут наперед війська

Військові співці славутні, Всі вони були при зброї, А в руках тримали лютні.

З них один промовив: «Браття! Часу маєте доволі,

Щоб Бертольда покарати, Він же й так у вашій волі.

Ми б хотіли тут в сій справі Скілька слів до вас сказати, Та співцям співати личить, Отже, ми почнем співати».

Тут один із них тихенько

Струни срібнії торкає, Усміхається лукаво І такої починає:

«Був собі одважний лицар, Нам його згадать до речі, Він робив походи довгі — Від порога та до печі.

Він своїм язиком довгим Руйнував ворожі міста… Чули ви його розповідь:

«Я один, а їх аж триста!»

Ну, та сей одважний лицар Якось вибрався до бою.

І вернув живий, здоровий: Талісман він мав з собою.

Я гадаю, талісман сей

Кожен з вас тут знать готовий, Се буде речення мудре:

«Утікай, поки здоровий!»

«Утікай, поки здоровий!» — Всі співці тут заспівали; Вояки стояли тихо, Очі в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала, І гукнуло військо хором:

«Ми готові йти до бою!

Краще смерть, ніж вічний сором!»

І метнулися у напад

Так запекло, так завзято,

Що не встигла й ніч настати, Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в полоні Бусурменський. Перемога! От тепер уже одкрита Всім у рідний край дорога.

Тут на радощах Бертольдо Всіх співців казав зібрати І, коли вони зібрались, Привселюдно став казати:

«Ви, співці славутні наші, Ви, красо всього народу!

Ви нам честь відрятували,

Вам ми винні надгороду!»

Та співці відповідали:

«Ні, не нам, ласкавий пане, Той, хто сих пісень навчив нас, Надгороду хай дістане».

«Де ж він, де? — гукнув Бертольдо. —

Що ж він криється між вами?» — «Він не тут, — співці говорять, — На війні не був він з нами.

Він зостався, щоб піснями

Звеселять рідну країну,

Там він має розважати Не одну сумну родину».

«Знаю я сього поета

І його величну душу,

І тепер йому по-царськи Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам бог щасливо

Повернутися додому,

Срібла, золота насиплю Я співцеві дорогому!..»

IV Кажуть, весь поміст у пеклі З добрих замірів зложився!

Для пекельного помосту

І Бертольдо потрудився…

Вже давно Бертольд вернувся

Із далекої чужини,

Знов зажив життям веселим Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замку

Почалося вічне свято, — О, тепер було у нього Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав він На війні всього без ліку,

Ще король йому в подяку Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!

Вже Бертольдо граф заможний! Він живе в свойому графстві, Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він, Вся була йому віддана,

Люд увесь в тім краю мусив Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя Справді був Бертольдо гідний: Правий суд чинив у панстві, До підданих був лагідний.

Але то було не довго,

Він дедалі в смак ввіходив І потроху в себе в графстві Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки, та наїдки, Та убрання прехороші, Та забави, та турніри, А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких війнах

Граф привчився до грабунку, А тепер в своїй країні Він шукав у тім рятунку.

Почалися нескінченні

Мита, панщина, податки, Граф поставив по дорогах Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати, Що за лихо стало в краю, — Люди мучились, як в пеклі, Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, — У ярмі стогнали люде, І здавалось, що довіку Все така неволя буде.

Розливався людський стогін

Всюди хвилею сумною,

І в серденьку у поета Озивався він луною…

Ось одного разу чує Граф лихі, тривожні вісті: Донесла йому сторожа,

Що не все спокійно в місті;

Що співці тю місті ходять І піснями люд морочать,

Все про рівність і про волю У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та ніщо не помагає, — Їх пісні ідуть по людях, Всяк пісні ті переймає.

«Ну, — гукнув Бертольд, — то байка!

Я візьму співців тих в руки!» Раптом чує — десь близенько Залунали пісні гуки:

«В мужика землянка вогка, В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть, Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні, В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть, Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали, Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється, Як пробити пану груди?»

«Що се, що? — кричить Бертольдо.

Гей, ловіть співця, в’яжіте! У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш біжіте!»

Коли се з-за мурів замку Обізвався голос долі: «Гей, біжіте, панські слуги, Та спіймайте вітра в полі!

Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане, Вловиш нас сьогодні десять, Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо, Маєм свого отамана, Він у нас одважний лицар,

Врешті, він знайомий пана…»

Мов крізь землю провалився Той співець, утік од лиха. А Бертольд сидів і думав, Далі так промовив стиха:

«Маєм свого отамана! — Ось де корінь цілій справі!

Ну, та я тепера хутко

Положу кінець забаві!»

Тут він двох щонайвірніших

Слуг до себе прикликає І до нашого поета У хатину посилає:

«Ви скажіть йому від мене, Що я досі пам’ятаю,

Як пісні його втішали Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю Дать йому за них заплату: Я поетові дарую В себе в замку гарну хату.

Я його талан співацький Так високо поважаю,

Що співцем своїм придворним Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене Буде жити в шані, в славі, Тільки, звісно, хай забуде Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз подалися До убогої оселі,

Принесли вони поету Ті запросини веселі.

Усміхаючись, він слухав Те запрошення знаднеє, А коли вони скінчили, Так промовив їм на сеє:

«Ви скажіте свому пану, Що заплати не бажаю, Бо коли я що дарую, То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає, Що то ж я йому дав злото, Хоч тепер об тім жалкую, Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу Слави з рук його приймати, Бо лихую тільки славу Тії руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврів, — З ними щастя не здобуду. Як я ними увінчаюсь, То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі, А заплутались навіки В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!

Тож підіте і скажіте, Що поки я буду жити,

Не подумаю довіку

Зброї чесної зложити!»

З тим вернулись вірні слуги До Бертольда і сказали:

«Так і так поет відмовив,

Ми даремне намовляли…»

Аж скипів Бертольд, почувши

Гордовитую відмову, До поета посилає Посланців тих самих знову:

«Ви скажіть сьому зухвальцю,

Що тепер настав день суду, Що терпів його я довго, Але більш терпіть не буду.

Коли він складання віршів Бунтівничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там він, клятий, і загине!»

Знову слуги подалися До убогої хатини

І, підходячи, почули Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги,

Бачать: зібрана громада,

Всі стоять навколо ліжка, Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від праці,

Третій день лежить в недузі, Слухачі навколо нього Посхиляли чола в тузі.

А поет усе то грає,

То щось пише на папері

Й роздає писання людям, — Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати, І поет один зостався,

Подививсь на слуг спокійно, Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози Слухав мовчки, усміхався. А коли скінчили слуги, Так до них він обізвався:

«Ви скажіть свойому пану, Що готовий я в дорогу, Тільки хай велить прислати Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини ласкаві

Я не можу встать з постелі, Вам нести мене прийдеться Аж до нової оселі.

Та й в темниці буду вільний, — Маю думи-чарівниці,

Що для них нема на світі Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова Не затримає темниця,

Полетить воно по світі, Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в темниці

Гіркий жаль і тяжка туга, І тоді потрійна стане І страшна його потуга.

І поет від свого люду Не почує слів догани

В день сумний, коли на нього

Накладатимуть кайдани!»

Так довіку у темниці Довелось поету жити,

За тюремний спів він мусив Головою наложити.

Та зосталися на світі Молоді його нащадки,

Що взяли собі у спадок Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде, Та й гадали, що в країні Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду

Молодий його нащадок, І пиху його, й маєтки Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують, А поетові нащадки Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного Виступає слово праве — Ох, страшне оте змагання, Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка, А настане правда нова.

1893, 12/ХІ

воЛодимир микоЛайович

сосюра (1898–1965)

Народився Володимир Сосюра 06.01.1898 р. на станції Дебальцеве Донецької області. Своє походження родина пов’язує з французькою лінією Соссюрів, представником якої був відомий мовознавець Фердинанд де Соссюр, або з козацьким родом, від кубанських Сосюр. Сім’я була великою: батько з матір’ю і восьмеро дітей. Батько — Микола Володимирович вчителював по селах, був сільським адвокатом (за п’ятак писав селянам «прошеніє» до суду, був землеміром, будівничим, чорноробом, брався за кайло і спускався в шахту. Часто конфліктував з начальством, тому й міняв роботи. Мати поета — Марія Данилівна, робітниця з Луганська, займалася домашнім господарством і вихованням дітей.

Після народження Володимира сім’я переїжджає в селище Третя Рота (тепер місто Верхнє), де й минуло його дитинство.

Після двокласної сільської школи вчився у ремісничому училищі на слюсаря, а потім — у Кам’янській сільськогосподарській школі, яку змушений був покинути, бо після смерті батька (1919) на нього, старшого в сім’ї, лягли турботи про матір та сімох менших братиків і сестричок.

Упродовж 1922–1923 років Сосюра вчиться в Харківському комуністичному університеті імені Артема, а потім два роки — на робітфаці Харківського інституту народної освіти.

У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив у полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, й поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.

У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920–1921 рр. В Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна.

У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працював в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини».

Поет помер від гіпертонії 8 січня 1965 р.

Володимир Сосюра. «Любіть Україну»

Володимир Сосюра Любіть УкраїнУ!

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди!

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну.

Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі… Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі…

Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах отих пурпурових.

Любіть у коханні, в труді, у бою, як пісню, що лине зорею… Всім серцем любіть Україну свою — і вічні ми будемо з нею!

Володимир Сосюра

васиЛьки

Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій, і гаї синіють ген на видноколі, і синіє щастя у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас.

Володимир Сосюра. «Осінь»

Володимир Сосюра

осінь

Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині. По садах пустинних їде гордовито осінь жовтокоса на баскім коні.

В далечінь холодну без жалю за літом синьоока осінь їде навмання.

В’яне все навколо, де пройдуть копита, золоті копита чорного коня.

Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні й розкида кругом. Скрізь якась покора в тишині розлита, і берізка гола мерзне за вікном.

воЛодимир оЛексійович підпаЛий

(1936–1973)

Володимир Підпалий народився в селі Лазірках 9 травня 1936 року, за 25 км від Лубен. Мати Ольга Степанівна — козачка з хутора Макарівщини, батько Олексій Лукович — виходець з-під Великої Багачки. Батько працював на залізниці, захоп- лювався садівництвом та бджільництвом. На дев’ятому році мати була вже круглою сиротою і наймитувала в Лубнах. Батько Володимира Підпалого загинув у 1943 році під Києвом. Мати померла 21 січня 1957 року на час служби сина в армії.

Володимир Підпалий навчався у Величанській семирічній та Лазір-

ківській середній школах. За власним свідченням, любив історію, літературу та не розумів точних наук. В школі багато читав, але без системи. У 1953 року закінчив 10 класів. Працював у МТС, колгоспі. 1955 року був мобілізований на флот.

У 1957 році демобілізувався (через хворобу ніг) та поступив до Київського університету на філологічний факультет (український відділ), який закінчив 1962 року.

Перші вірші надрукував у 1958 році на шпальтах газет «Молодь України» та «Зміна». У Державному видавництві художньої літератури 1963 року вийшла перша збірка «Зелена гілка», роком пізніше —«Повесіння» у видавництві «Радянський письменник».

Працював старшим редактором поезії у видавництві «Радянський письменник». До Спілки письменників був прийнятий у 1967 році. Того ж року вийшла у світ збірка «Тридцяте літо». Після того були книжки «В дорогу — за ластівками» (1968) та «Вишневий світ» (1970), посмертно — «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1986). А між ними — непрості шістдесяті роки становлення і утвердження власного слова, власного поетичного світу, що постав неповторним «метафоричним синонімом життя» (Є. Гуцало). Були й непрості відносини з офіційною критикою і цензурою, що розсипала рукописи, зупиняла на півслові думки. Однак поет не висловлював напівправди, був чесним і безкомпромісним. Його спрагла до краси і гармонії світу душа — у його слові, «тихому, негаласливому, розважливому і мудрому». Вона й сьогодні довірливо й щиро промовляє до нас. До останньої книги «Пішов в дорогу за ластівками» (1992) входять неопубліковані за життя твори В. Підпалого та спогади про нього.

Володимир Підпалий помер 24 листопада 1973 року.

Володимир Підпалий. «Зимовий етюд»

…Бачиш:

між трав зелених, як грудочки, пташата…

Станьмо ось тут навшпиньки спокій їх берегти.

Може, не зможу батьком — стану їм старшим братом; будь їм, маленьким, сірим, просто сестрою ти… Кажеш, що не зумієш, не маєш любові й хисту… Що ти?!

А руки?! Серце?!

Куди заховати їх?!

Володимир Підпалий

Яструб-розбійник свисне раптом над беззахисними, ляже на нашу совість за нашу байдужість гріх… Треба в житті любити гаряче і багато: сонце, дощі зернисті, дороги в пилу, траву!

… Бачиш:

в гнізді малому, як грудочки, пташата, немічні ще, невміло ворушаться і живуть!..

Володимир Підпалий

Зимовий етюд

Трішки туману і трішки інею, неба льодинку холодну — на шлях…

Вечір, мов казка, над Україною

казка, як вечір, аж синьо в очах… Там, за тополями, за огорожами, де місто тікає на ніч в степи — все запорошене, все насторожене, вся Україна заслухалась — і не спить…

25 січня 1968 р.

ГоЛобородько васиЛь іванович

(народився 07.04.1945)

Народився Василь Іванович у селі Адріянопіль на Луганщині у селянській родині. Закінчивши українську семирічку, пішов здобувати середню освіту в російськомовну школу. Про свій початок дорослого життя поет так розповідав кореспонденту журналу «Україна»: «1964-го я вступив до Київського університету імені Т. Г. Шевченка й рік навчався на філологічному факультеті. Потім склалося так, що в театральному інституті Володимир Денисенко набрав режисерську групу й у ній не виявилося жодного, який би знав українську мову, був

причетний до нашої культури. Отоді Сергій Параджанов і порадив йому запросити навчатися мене. Я згодився. Однак в університеті не розрахувався, до інституту не перевівся. Після співбесіди походив з місяць на навчання й побачив, що там немає науки, що то ремісниче училище, яке готує ремісників. Поверхово і швидко. Університет я покинув, бо не відбував трудової практики в колгоспі, а то було страшніше за академнеуспішність — відраховували одразу ж. Подав заяву за власним бажанням та й розрахувався, а з 1966 року поновився в Донецькому університеті — на другому курсі… За всіма ідеологічними критеріями того часу молодий поет став небезпечним для правовірного керівництва Донецького університету в багатьох відношеннях. А дещо пізніше трапилось таке: 1970 року в Парижі цей самий відкинутий на батьківщині рукопис був виданий книжкою. Таке явище було нонсенсом у тогочасній радянській дійсності: раз друкують за кордоном — значить ворог. 1983 року в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька».

Можна тільки уявити, яким стало життя нашого поета-земляка по цей бік залізної брами. Постійний нагляд «компетентних органів», натяки односельців на те, що продався за долари. А поет не одержував ні копійки за свої твори, бо його твори видавали в безпорадних видавництвах… Важкі це були часи для В. Голобородька. Виключений з Донецького університету, повернувся в рідне село, працював на шахті, потім у радгоспі. В Україні перша збірка поета «Зелен день» видана 1988 року накладом усього тисячу примірників. Але цього було досить, щоб вона стала літературним явищем.

Згодом 1990 року київське видавництво «Молодь» подарувало читачам ще одну збірку поета — «Ікар на метеликових крилах».

Василь Голобородько. «З дитинства: дощ»

Василь Голобородько

З дитинства: дощ

Я уплетений весь до нитки у зелене волосся дощу, уплетена дорога, що веде до батьківської хати, уплетена хата, що видніється на горі, як зелений птах,

уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою, уплетена річка, наче блакитна стрічка в дівочу косу, уплетена череда корів, що спочивають на тирлі.

А хмара плете і плете зелене волосся дощу, холодне волосся дощу. Але усім тепло, усі знають: дощ перестане, і хто напасеться, хто набігається, хто нахитається, хто насидиться на горі, хто належиться, а хто прийде додому у хату, наповнену теплом, як гніздо.

58 Світ української поезії

Василь Голобородько

наШа мова

кожне слово нашої мови проспіване у Пісні тож пісенними словами з побратимами у товаристві розмовляємо кожне слово

нашої мови записане у Літописі тож хай знають вороги якими словами на самоті мовчимо

Василь Голобородько

тепЛі сЛова

Співаймо пісні про кохання, щоб не вмерло слово Дунай, гуляймо весілля своїм дітям, щоб не вмерло слово коровай, розповідаймо казки своїм онукам, щоб не вмерло слово Змій — наповнюймо цей холодний всесвіт теплими словами нашої мови, які народжуються разом із диханням.

васиЛь дмитрович

Герасим’юк

(народився 18.09.1956)

В. Герасим’юк народився 18 сер- пня 1956 р. в місті Караганді в сім’ї репресованих Дмитра та Марії Гера- сим’юків.

Писати Герасим’юк почав ще в шкільні роки. Його вірші потрапили на сторінки літературних журналів, швидко привернули увагу читачів. По закінченні філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка Герасим’юк працював у видавництвах «Молодь» і «Дніпро».

«Смереки» (1982) — перша поетична збірка, у якій він чинив власне першовідкриття Карпат як

світу особливого співжиття природи й людини; інтимізацію цього світу. «Потоки» (1986). Назва збірки не довільна: потоки — одна з тих стихій, що творять величний, грізний і очисний космос Карпат.

«Космацький узір» (1989). У ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, планувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами.

«Діти трепети» (1991) — найдраматичніша збірка у творчій спадщині В. Герасим’юка минулого десятиліття.

«Осінні пси Карпат» (1999) — своєрідний підсумок творчого шляху поета. Збірка мала підзаголовок «Із лірики 80-х», хоча містила дещо із 90-х.

«Серпень за старим стилем» (2000) — своєрідне доповнення до «Дітей трепети».

«Поет у повітрі» (2002) — вершина свого самовираження поета — його свободи. За цю збірку В. Герасим’юк одержав націо- нальну премію України ім. Т. Шевченка.

«Була така земля» (2003) — назву до цієї збірки взято із вже раніше створеної — «Потоки».

«Папороть» (2006) — ця книжка складається з двох розділів. Перший — «Суха різьба» — поезій останнього часу. До другого — «Чорні хлопці» — увійшли окремі твори і фрагменти з написаного переважно в останній чверті минулого століття.

В. Герасим’юк — лауреат Національної премії України іме- ні Т. Шевченка 2003 р., літературних премій ім. П. Тичини, В. Свідзинського, премії «Князь роси» ім. Тараса Мельниченка та ще кількох престижних відзнак. Він член НСПУ й АУП. Його поезія перекладена 20 мовами світу.

Василь Герасим’юк. «Чоловічий танець»

Василь Герасим’юк

чоЛовічий танець

Ти мусиш танцювати аркан*.

Хоч раз.

Хоч раз ти повинен відчути, як тяжко рветься на цій землі древнє чоловіче коло, як тяжко зчеплені чоловічі руки, як тяжко почати і зупинити цей танець. Хоч раз

ти стань у це найтісніше коло, обхопивши руками плечі двох побратимів, мертво стиснувши долоні інших, і тоді в заповітному колі ти протанцюєш під безоднею неба із криком по-звіриному протяжним. Щоб не випасти із цього грішного світу, хоч раз змішай із ближніми піт і кров.

Сину людський, ти стаєш у чоловіче коло, ти готовий до цього древнього танцю тільки тепер.

З хрестом за плечима.

З двома розбійниками.

Тільки раз.

* Аркан — суто чоловічий танець, символ того, що юнак став дорослим і готовий до дорослих вчинків.

62 Із сучасної української поезії (кінця ХХ — початку ХХ ст.)

іван антонович маЛкович

(народився 10.5.1961)

Іван Антонович Малкович народився 10 травня 1961 року в селі Нижньому Березові. У Івано-Фран- ківську закінчив музичне училище за класом скрипки. Дитя Карпатських гір, Іван Малкович з ранніх літ вбирав їхню красу, захоплювався грою троїстих музик, особливо скрипаля Киселейчука, голос скрипки якого здавався хлопцю неповторним і найкращим з-поміж усіх музичних інструментів. А ще Іван ріс надзвичайно доброю, вразливою і спостережливою дитиною. Вірші талановитий хлопчина почав писати ще в шкільному віці. Приходив до редакції обласної молодіж-

ної газети, несміливо відчиняв двері й тихо казав: «А я вірш приніс… Написалося!» Вищу освіту Іван Антонович здобув на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка. Якийсь час працював у редакціях видавництв «Веселка» і «Молодь, у журналі Соняшник». Легенди й казки гір, таємничі вірування предків, безперечно, накладали відбиток на світогляд юного поета. Це засвідчує перша книжка його лірики — «Білий камінь», головними героями якої були чугайстри(добрі духи лісу, які рятують людей, коли вони заблукають у горах), мольфари та інші персонажі гуцульських міфів. Високохудожня книжка віршів молодого поета припала до серця багатьом шанувальникам слова. Ця збірка водночас є збіркою-біографією, збіркою-освідчення і збіркою-надією. Досить прочитати поезію «Подорожник» — відкриється дитяча душа поета, яка в прагматичному й жорстокому світі ніколи не подорослішає, бо внутрішньо не сприймає байдужості, користолюбства. Очевидно, не впадково видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га», засноване Іваном Малковичем, спеціалізується на книгах для дітей. Як незмінний директор, поет бачить продукцію свого видавництва як таку, що здатна конкурувати з книгами, виданими не тільки в Україні, а й за кордоном. У 1988 році вийшла друга поетична книга Івана Малковича «Ключ», в 1992 — «Вірші», в 1997 — збірка «Із Анголом на плечі», у якій вміщено й популярні вірші з попередніх збірок, і нові поезії. Серед найкращих творів митця — поезія «Антонич». У ній образно сказано про роль визначного українського поета в житті краян. Дійство у творі відбувається за законами казки. З горіха, наче з яйця-райця, виходять земляки Богдана-Ігоря Антонича — збідовані, нещасні, чорні від праці й злиднів, позбавлені Божої опіки.

Іван Малкович. «Із янголом на плечі»

Іван Малкович

іЗ янГоЛом на пЛечі

(Старосвітська балада)

Краєм світу, уночі,

При Господній при свічі Хтось бреде собі самотньо Із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,

Йде лелійно, як дитя,

І жене його у спину

Сірий маятник життя, —

Щоб не вештав уночі

При Господній при свічі, Щоб по світі не тинявся Із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,

Виє Ірод моровий,

Маятник все дужче буха,

Стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча

Вже й не дихає свіча, Лиш вуста дрижать гарячі:

«Янголе, не впадь з плеча.»

Іван Малкович

З нічниХ моЛитов

Господи, літа стебельце всели до самітніх душ, дай кожному звити кубельце, і не поруш.

Хай кожен в цім світі спасеться, хай світить з-за темних круч довкола кожного серця віри твоєї обруч.

мойсієнко анатоЛій кириЛович

(народився 09.07.1948 р.)

Мойсієнко Анатолій Кирилович народився 09.07.1948 р в селі Бурівка Городнянського району на Чернігівщині. Закінчив філологічний факультет Ніжинського державного педінституту імені М. Гоголя (1971). Доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри сучасної української мови Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Автор низки досліджень з філології.

Опублікував поетичні збірки «Приємлю» (1986), «Сонети і верлібри» (1996, 1998), «Шахопоезія (1997), «Сім струн» (1998), «Віче мечів» (1999), «Нові поезії» (2000), «Спалені камені» (2003), «Мене любов’ю засвітили скрипки» (2006). Вір- ші А. Мойсієнка перекладалися німецькою, англійською, російською, білоруською, польською, угорською, румунською мовами. Виступає також як перекладач з німецької та слов’янських мов. Упорядник двотомної антології «Золотий гомін: українська поезія світу» (1991, 1997), антології різномовної поезії України «На нашій, на своїй землі» в трьох книгах (1995, 1996).

Член Національної Спілки письменників України (1988). Лауреат літературних премій «Благовіст» (2000), ім. Бориса Нечерди (2001), ім. Івана Кошелівця (2004). У книжці філологічних студій під назвою «Традиції модерну і модерн традицій» (2001) Анатолій Мойсієнко виступає з теоретичними міркуванням про паліндромну традицію української поезії, починаючи від Івана Величковського; про візуальну поезії; шахопоезію; про український верлібр і ліричну природу ронделя. Також у цій книзі є невеликі розвідки, присвячені Еммі Андієвській, Миколу Мірошниченку, Миколі Боровому.

Недаремно Анатолій Мойсієнко був одним із засновників гурту поетівпаліндромістів «Геракліт» (1991), у який, крім нього, входили Назар Гончар (1964–2009), Іван Лучук (1447–2008). Близьким до них був також Іван Іов (1948–2001).

Оригінальною в задумі і формі є поезія Анатолія Мойсієнка для дітей («У солов’їному віночку, з книги «Вибране», Київ: Фенікс, 2006). «Олесині співаночки», «Малюночок», «Сорока і горобець», «Соловей і соловіха», «Перепіла, перепелиха і перепелятко», «Зелен-дут»). Знання дитячої психології, барвистість дитячих віршів витворюють з Анатолія Мойсієнка талановитого дитячого поета.

Анатолій Мойсієнко. «Жовтень жовті жолуді»

Анатолій Мойсієнко

Жовтень жовті жолуді

На базар несе, Пише осінь охрою Золоте есе.

Листопадом, бабиним літом Набиває вітер золотий кисет, злотом люльку креше, золоті пожежі попасом пасе.

Сонце — обережне — Золотими клешнями —

В золоту Родощ

Золотим пожежником Походжає дощ.

павЛюк іГор Зиновійович

(народився 01.01.1967)

Народився Ігор Павлюк 1 січня 1950 року в с. Окорськ Локачинського р-ну Волинської обл. — український письменник, науковець.

Дитинство і юність І. Павлюка пройшло у діда й баби по материнській лінії у с. Ужова Рожищенського району Волинської області. Закінчивши із золотою медаллю Доросинівську середню школу цього ж району, він вступив до престижного Ленінградського вищого військового інженернобудівельного училища, яке готувало кадри для космічного центру Байконур і яке І. Павлюк скандально залишив на другому курсі навчання, коли почав писати вірші,

за що був покараний — засланий у забайкальську тайгу — будувати із в’язнями автомобільну дорогу воєнного призначення. У 1986–1987 рр. І. Павлюк — кореспондент Ківерцівської районної газети на Волині.

У 1987 р. вступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, який закінчив із відзнакою у 1992 р. і де відвідував легендарну літературну студію «Франкова кузня». Після виходу у світ у видавництві «Каменяр» (Львів, 1990 р.) першої поетичної книжки «Острови юності» ім’я І. Павлюка стало відомим любителям поезії.

Працював заввідділу релігійної газети «Успенська вежа» у Львові, робив літературно-мистецькі передачі на львівському обласному радіо, друкувався як поет і публіцист.

У 2004 р. вийшов компакт-диск «Лірика…» — вірші І. Павлюка у виконанні народного артиста України С. Максимчука.

Нині І. Павлюк старший науковий працівник відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України у м. Києві, професор Львівського національного університету ім. І. Франка, член редколегій літературно-мистецьких часописів «Терен» (Луцьк), «Золота пектораль» (Чортків-Тернопіль), «Дзвін» (Львів), «Української літературної газети» (Київ), член та голова журі багатьох поетичних фестивалів. Автор більше 500 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 28 окремих книг різних жанрів.

І. Павлюк — доктор наук із соціальних комунікацій. Лауреат Народної Шевченківської премії, всеукраїнських літературних премій імені В. Симоненка, імені Б. Нечерди, імені М. Шашкевича, імені Г. Сковороди, міжнародної літературної премії імені М. Гоголя «Тріумф».

Ігор Павлюк. «Дівчинка»

Ігор Павлюк

дівчинка

Плаче дівчинка боса На бабусин поріг. Розчарована осінь Клигає по дворі.

На душі прохолода.

Навіть півень затих...

— А кого тобі шкода?

Каже дівчинка:

— Всіх...

ГаЛина микоЛаївна кирпа

(оксана верес)

(народился 01.01.1950)

Народилась Галина Миколаївна Кирпа 1 січня 1950 року в с. Любарці Бориспільського р-ну Київської обл. — письменниця, перекладачка. Псевдонім — Оксана Верес. 1976 р. закінчила філологічний факультет Київського державного університету, працювала у видавничій сфері та журналістиці. Чоловік — Дмитро Чередниченко, дочки — Оляна, Рута. З 1986 р. — член Національної спілки письменників України. Авторка віршів і прози для дітей і дорослих. Написали три посібники з етики для початкової школи, спільно з чоловіком уклала

тритомову читанку-хрестоматію для дошкільнят «Український садочок». Також упорядкувала видання для школярів: «Про маму» (2001) та хрестоматію світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» у трьох томах. Г. Кирпою видано шкільні читанки «Ластівка» (2 кл.), «Біла хата» (3 кл.), «Писанка» (4 кл.), «Зелена неділя» (для позакласного читання). Це були перші національні підручники для початкової школи, у яких, за словами К. Стеценка, знайшов своє втілення «принцип виховання дитини на основі пробудження художнього почуття, бажання краси як вічної правди». До читанок увійшли перлини народної творчості, класика, чи не вперше в незалежній державі твори українських письменників з-поза меж України, а також сучасних авторів.

Як критик і літературознавець Галина Кирпа активно виступає зі статтями, рецензіями, оглядами, інтерв’ю про українських митців (І. Жиленко, Л. Письменна, Н. Андріанова-Гордієнко, Є. Попович, В. Близнець, М. Павленко, М. Вінграновський, П. Засенко, О. Сенюк, Л. Задорожна, Н. Позняк), письменників української діаспори (І. Гошовська, Л. Храплива-Щур, О. Мак, В. Вовк, М. Щербак), зарубіжних письменників (Г. -Х. Андерсен, А. Ліндґрен, С. Лідман, А. Стріндберґ), презентуючи їхню творчість у газетах «Літературна Україна», «Молода гвардія», «Слово Просвіти», «Витоки», «Жива вода», журналах «Дзвін», «Все- світ», «Зарубіжна література», збірнику «Література. Діти. Час» тощо.

Письменниця друкувалася в Польщі, Білорусії, Чехії, Словаччині, Канаді, США. Лауреат премії імені І. Огієнка (1996), «Світослов» (за «чисте сяйво метафори», м. Коломия, 2005) та премії ім. М. Рильського в галузі художнього перекладу зі скандинавських мов (2007). Нагороджена Грамотою Президента Форуму видавців у Львові (2004). Удостоєна премії «Кришталевий птах» (2011).

Галина Кирпа. «Мій ангел»

Галина Кирпа

мій анГеЛ

Мій ангел такий маленький, ну просто крихітка — я навіть не бачу, чи він сидить на моєму плечі.

Мій ангел такий легенький, ну просто пушинка — я навіть не чую, як він сидить на моєму плечі.

Мій ангел такий тихенький, ну просто тихіший трави — я навіть не знаю, коли він спить, а коли прокидається на моєму плечі.

Із сучасної української поезії (кінця ХХ — початку ХХ ст.)

Галина Кирпа

коЛи до вас темної ночі

Коли до вас темної ночі Коли до вас темної ночі прийде Лев, ви не кажіть йому нічого про зоопарк. Нехай він не знає, що на світі є зоопарки. Нехай хоч один Лев цього не знає.

А потім цього не знатимуть його діти.

А потім — його онуки. Потім правнуки. І колись буде ціла Лев’яча Держава, де жоден Лев не знатиме про зоопарк. Коли б тільки вижив той Лев, що прийде до вас темної ночі.

З національної драми

іван карпенко-карий

(іван карпович тобіЛевич)

(1845–1907)

Народився майбутній драматург 29 вересня 1845 року в слободі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині Кропивницький) в родині збіднілого дворянина. Мати походила з давнього козацького роду. Євдокія Садовська була кріпачкою, викупленою на волю своїм чоловіком.

Карпо Адамович і Євдокія Зіновіївна були людьми щедрої поетичної вдачі. У їхній родині особливо шанували Шевченкове слово і народну пісню, тому й люди горнулися до цієї сім’ї.

Початкової грамоти І. Тобілевич навчився у дяка, а продовжував освіту в бобринецькій триклас-

ній повітовій школі. Коли Іванові було 14 років, батько влаштував його на посаду писаря у станового пристава в містечку Мала Виска. Пізніше Іван Тобілевич працював у Бобринці канцеляристом у міській управі, а потім у повітовому суді.

У 1865 р., переїхавши до Єлисаветграда, І. Тобілевич був столоначальником повітової, а потім секретарем міської поліції і мав чин колезького секретаря, чиновницька кар’єра його не приваблювала. Змістом його життя стала театральна, літературна і громадсько-політична діяльність.

У Єлисаветграді був заснований театральний гурток. У його роботі активну участь брали М. Кропивницький та І. Тобілевич. В 1883 році Івана Карповича за розпорядженням міністра внутрішніх справ звільнили з роботи в поліцейському управлінні. І. К. Тобілевич вступає в трупу М. Старицького, де працює під псевдонімом Карпенка-Карого.

Під час гастролей у Ростові на початку 1884 року в театрі з’явився жандарм і повідомив, що Карпенку-Карому забороняється далі перебувати у цьому місті і не дозволяється повернутись в Україну. І довелось письменникові три довгі роки прожити у вигнанні в Новочеркаську на Дону, де він працював ковалем, палітурником тощо. Митець тяжко переживав відірваність від театру, від культурного життя, від рідного народу.

Ще два роки під наглядом поліції Карпенко-Карий прожив на хуторі Надія неподалік Єлисаветграда. Обробляв своє поле, вивчав життя селян.

З бурхливого театрального життя щоліта повертався Карпенко-Карий на хутір Надія відпочивати. Тут написав він драми «Сава Чалий», «Суєта», «Житейське море» тощо.

Помер Карпенко-Карий 15 вересня 1907 року. Поховали його в селі Карлюжині на Херсонщині (тепер Кіровоградська область).

Іван Карпенко-Карий

сто тисяч (комедія в 4 діях)

Дієві люде

Герасим Никодимович Калитка  багатий крестьянин.

Параска — жінка його.

Роман — син їх.

Савка — кум Герасима, крестьянин.

Банавентура — Копач.

Невідомий — єврей.

Гершко — фактор.

Мотря — наймичка.

Клим — робітник.

Дія ПерШа

ЯВА І

В хаті яку хвилину нема нікого; входе Невідомий.

Невідомий. Нікого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на світі. А через чево і трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усі торгують, а покупателі только глазами купують, і торговлі нема — один убиток. Так я сібє видумал новую комерцію: хорошій будет гендель, єжелі удастся… Попробуєм!..

ЯВА II Роман і Невідомий. Невідомий. Здрастуйте вам.

Роман. Здоров.

Невідомий. Це хата Герасима Никодимовича Калитки?

Роман. Це.

Невідомий. А де ж сам хазяїн?

Роман. Вони в город поїхали, сьогодня повинні буть назад.

Невідомий. Я з ним відался, і он сказал, щоб я приїхав. Роман. Може, й вони через годину будуть. ЯВА III

Ті ж і Копач.

К о п а ч. Ура! Тепер суд гласний, накриває жидків часний! Хе-хе-хе!

Невідомий. А ви разлі часний? Не похоже.

Копач. Не та рожа? Ха-ха-ха!

Невідомий. Прощайте! Я навідаюся опісля, бо у мене є діло до Смоквинова. (Пішов.)

ЯВА IV Копач і Роман.

Копач. Ха-ха-ха! Заметь — це пройдисвіт! Я їх багато бачив, у мене опит і практіка. Я на них насмотрелся… Командовал зводом, так пров’янт і фураж часто получав, знаю їх, да і они меня знають! Тепер літ трідцать в одставкє, по світу вольно я хожу і в очі сміливо усім гляжу… Стихи… Ха-ха-ха! А батько купчу й досі ще не совершив?

Роман. Ще в городі.

К о п а ч. Хотів поздравити його з пріобрєтєніем зємєль-кі… А Прасковєя Івановна?..

Роман. У попа.

К о п а ч. Так! Торічелієва пустота… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш — це з фізікі. В такім разі — адіо! К обіду я прийду.

(Пішов.)

ЯВА V

Роман, потім Мотря.

Роман. Наче і розумний, а дурний. Тридцять літ шукає кладів і голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… І все він зна — тілько нічого не робе. (Іде до дверей і гука.) Мотре, та йди-бо сюди!

Мотря за дверима: «Чого там? Нема мені часу».

Роман. Та нам, мабуть, не буде часу і вмерти. Іди-бо! Зашиєш мені сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пішли. Хочеться мені з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розірвав рукав.

Входе Мотря.

Заший. (Показує.)

Мотря. Де це ти так розпанахав? Роман. Зачепився за вила.

Мотря зашива, Роман її цілує.

Мотря (б’є його кулаком). А це що? А тпруськи!

Роман. Хіба не можна? Ми ж восени поженимось, чула? Що батько казав?

Мотря. То тоді і цілуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже н губи розпустив.

Роман. Ні, це не шутки. І мати казала, і батько казав, що кращої невістки не треба.

Мотря. Уже зашила. Іди собі, я не маю часу теревені править, та он вже батько приїхали.

Роман. Батько? Справді.

Мотря вибіга.

ЯВА VI Герасим і Роман.

Герасим. А ви чого тут збіглись, роботи нема, чи що?

Роман. Та я розірвав рукав… Мотря зашила.

Герасим. А мати ж де?

Роман. Пішли до попа…

Герасим. Знайшла празник. Іди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси в комору, щоб якої реміняки не порізали на батоги.

Р о м а н. Добре. Тут жид якийсь питав вас і Копач. (Вийшов.)

Герасим (один). Жид — то діло, а Копач — морока. Ху! Слава богу, справився з ділами: совершив купчу, і земельки прибавилось. І бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито; і все то гроші, гроші, гроші… Кусочками, шматочками купував, а вже і у мене набралося: тепер маю двісті десятин — шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так, — однієї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртів випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тілько біля свиней шість чоловіка день при дні працює!.. І яким побитом Жолудь достав таку силу грошей — не зрозумію… Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранців, сам їх різав, торгував мнясом у різницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не іначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жінка з діжі рук не виймає — і тілько ж всього-на-всього двісті десятин, а то ж, мабуть, і в десять тисяч не вбереш. Не спиться мені, не їсться мені… Під боком живе панок Смоквинов, мотається і туди й сюди, заложив і перезаложив, — видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же, двісті п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, і поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало — п’ятнадцять тисяч! Де ти їх візьмеш? Прямо, як іржа, точить мене ця думка! Де їх взять?.. Де?.. Хіба послухать жидка, піти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих і розпускать їх помаленьку: то робітникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й гроші. Страшно тілько, щоб не влопатись… Обіщав жид сьогодня привезти напоказ. Може, це він уже й заходив. Цікаво дуже бачити фальшиві гроші.

ЯВА VII

Савка і Герасим.

Савка. Здрастуйте, куме! Добре, що я вас дома застав.

Герасим. А навіщо ж то я вам так пильно потрібен?

Савка. Відгадайте! Шкода, не відгадаєте… Грошей позичте, куме! Карбованців з сотню, до Семена.

Герасим. Яж кажу, що так!.. Виходить: недовго думавши — давай! Хіба у мене банк, чи що?

Савка. Та до кого ж ти і вдаришся? Жид злупе такого проценту, що ніяк не викрутишся потім.

Герасим. Хто ж тепер, куме, не лупить? Лупи та дай.

Савка. То вже лупіть краще ви, куме, та дайте.

Герасим. Нема! Хоч носа відкрути, то й десятки зайвої не витрусиш — всі віддав за землю.

Савка. Де ж ті гроші, куме? Я сам не раз, не два Герасим. Та господь їх знає. Я над цим думав.

С а в к а. Чув я, що Жолудь нечисті гроші має, від самого, не при хаті згадуючи, сатани, то, може, й другі так саме достали… Тілько де ж вони з ним познайомились і як? От що цікаво! Вже ж і я не полохливого десятка, пішов би до нього в гості у саме пекло: надокучило отак раз у раз позичати, нехай би дав, іродів син! Чи душу йому, луципірові, треба, то нехай би брав, бо без душі, мабуть, легше, як без грошей. Я вам, куме, признаюсь, що сам ходив під Івана Купайла, як мені казано, на роздоріжжя… Повірите, звав, нехай бог простить, Гната безп’ятого!

Так що ж — не вийшов, тілько налякав.

Г е р а с и м. Цікаво! Розкажіть, будь ласка…

С а в к а. Знаєте, за третім разом, як я гукнув: вийди до мене, безп’ятий, я тобі в ніжки уклонюся, до смерті слугою твоїм буду!.. А він — і тепер моторошно — зайцем мимо мене — тілько фа! аж свиснув, та хо-хо-хо! То я тікав з того місця, мало дух з мене не виперло… Прости господи! Дві неділі слабів: бувало, тілько що шерхне, так увесь і затремтю, і волосся на голові підніметься. На превелику силу одшептала Гаври- лиха.

Герасим. Не надіявся, куме, щоб ви такі сміливі були…

С а в к а. Ну, а що ж його робить, коли грошей треба день у день! От і тепер: післязавтрього строк платить Жолудю за землю, держу там у нього шматочок, а тут не вистача. Договір же такий: як грошей в строк не віддам — хліб зостанеться за Жолудьом без суда. Та що там балакать! От, єй, правду вам кажу, куме: якби знав, що за цим разом дасть, — знову пішов би кликать, так грошей треба.

Герасим. Сміливі, сміливі ви, куме, з вами і не такі діла можна робить.

Савка. Ха! Чого там бояться? Страшно тілько без грошей, а з грішми, сказано ж, і чорт не брат.

Герасим (набік). Треба це на ус закрутить.

Савка. Куме! Та, може ж, таки найшлася б у вас там яка сотняга? Позичте! Батьком буду величать.

Герасим. Що його робить? Хіба от що: я, знаєте, сам позичив оце у Хаскеля для домашнього обіходу; тілько платю п’ять процентів у місяць. Коли дасте п’ять процентів, то я поділюся з вами, так уже, для кума.

Савка. П’ять?.. Та що маєш робить… І за це велике спасибі, давайте.

Г е р а с и м. Принесіть же мені запродажню запись на воли.

Савка. Як? Хіба ж я вам воли продав?

Герасим. Вийде так, ніби продали… Ніби! Розумієте? А я ті самі воли віддам вам до Семена, а на Семена ви віддасте мені сто карбованців і запродажню я розірву, а як не віддасте, то я візьму воли… Так коротча справа.

Савка. Це добра справа!.. То й воли до вас вести, чи як?

Герасим. Ні. Ви підіть у волость, то писар знає і напише таку запродажню як слід, а ви запродажню принесете мені, то я вам гроші дам.

С а в к а. Та візьміть, куме, векселя, навіщо вам ця плутанина?

Герасим. Ні, куме, я переконався, що запродажня на-дежніще векселя…

Савка. Так… Ну, добре. То вже ж, мабуть, завтра принесу.

А ви дома будете завтра?

Герасим. Дома.

Савка. Так… Прощайте. (Набік.) Е, куме, мабуть, і в тебе нечисті гроші, і в тебе душа вже не своя. (Зітхає, виходить.)

Герасим (сам). Одважний чоловік! До чорта ходив і на все піде за гроші, а я візьму з нього вексель. Найшов дурня! Продай воли — бери гроші… не віддаси грошей — давай воли, бо то ж мої, я вже їх купив, я вже не буду править грошей, а воли давай. Так надежніще.

ЯВА VIII

Герасим і Невідомий.

Невідомий. Здрастуйте вам!

Герасим. Здрастуй. (Набік.) Той самий жид… аж мороз поза шкурою пішов. Ну що?

Невідомий (озирається). А нічого… Герасим. Приніс?

Невідомий. Є.

Герасим (зітхнув). Показуй.

Невідомий (оглядається кругом, загляда у вікно, потім виймає гроші, все нові, несе до столу, розклада на столі). Теперечки пізнавайте, почтенний, де тут фальшиві, а де на-стоящі?

Герасим (довго розгляда, придивляється на світ). От так штука! От так штука! Не вгадаю! (Розгляда.) Не вгадаю!

Невідомий (знову зазира у вікно). І ніхто не вгадає. Я присягну на Біблію, що всякий прийме! Ето робота первий сорт. Ми не робимо такой дряні, як другі… їх роблять у англичан, і англичанин їх возить, а я у нього  агентом.

Г е р а с и м. Ну й зроблені, ну й зроблені — прямо настоящі, і не кажи… Як дві каплі води, всі однакові… руб — руб, три — три — однаковісінькі! Покажи ж, будь ласка, котра фальшива?

Невідомий. Оце одна — руб, а це друга — три.

Герасим. Оці-о? Оці? Та ти давай мені таких грошей хоч лантух — прийму. Як же ти їх розбираєш?

Невідомий. Ми?.. Ето секрет. Нащо вам усе знать? Товар нравиться — візьміть, не нравиться — не беріть. Ми не йуждаємся в покупателях; ми їх розпустили і розпускаємо, може, міліон, і всі благодарять… Ви знаєте, теперечки етіх дєнєг скрізь доволі, може, і у вас у кишені єсть такі самі.

Герасим. Ну, так! Звідкіля вони у мене візьмуться? Хіба дав хто, справді? Ану, глянь. (Показує свої гроші.)

Невідомий (розгляди). Как нема, коли є!.. От одна трьохрубльовая, от друга… Хе-хе-хе! Ето усе нашгей фабрикі.

Герасим. Свят, свят, свят! Та ти брешеш?

Невідомий. Побей меня бог.

Герасим. Диво! От так штука! Оце, кажеш, фальшиві? Це я взяв від Жолудьова приказчика. Виходить, їх і у Жолудя доволі є… Он як люде багатіють. Я їх помітю: надірву краї… От тілько одно мені дивно: чом же ти сам не торгуєш на ці гроші, а тілько другим наділяєш?

Невідомий. Ви все любопитнічаєте. Ну, а отчего ви не продайоте фальшівих дєнєг? Відітє, у всякого своя комерція. У нас фабріка на весь свет, другой такой фабрікі нема; ми продайом тисячу за п’ятдесят рублей… Разлі ето не торговля, по-вашему? Ми заробляємо міліони, а люде в двадцять раз больше… Ну, а якби ми самі на еті дєньгі товари купували? Хто б тоді так дешево робив гроші?

Герасим. І то правда. (Розгляди, гроші.) Не надивуюсь! Настоящі, натуральні! Помітю й ці. (Надрива краї.)

Невідомий. У нас порядок; фірма почтенная, товар з Лондона прямо ідьот в кожаних мішках; єжелі возьмете, то скажіть, скілько вам нужно, — я буду телеграму пускать у Адессу, і англичанин сам вивезеть їх на нашу станцію.

Г е р а с и м. Розпалилась до них моя душа… Сто тисяч візьму!

Невідомий. Нехай вам бог помогає! А коли вивезти?

Герасим. Сьогодня у нас субота… У понеділок можна?

Невідомий. Можна, зачем не можна — усе можна!

Герасим. А ці дві бумажки ти дай мені, — може, я пробу зроблю: куплю на них що-небудь.

Невідомий. Навіщо, коли у вас свої є… А между прочім, візьміть. Так у понєдєльнік увечері ви будете на вокзалі у тому місці, де для мужчін і для дам, — розумієте?

Герасим. Розумію.

Невідомий. Прощайте. (Іде.) Дай вам бог з моєї легкої руки зробиться міліонером!

Герасим. Спасибі!..

Невідомий виходить.

(Сам). Тепер коли б розмінять фальшиві гроші в казначействі… Самому страшно, щоб не влопаться… Хіба кума взять у компаньйони? Що ж, коли він чорта не боявся, то не побоїться казначея, щоб розмінять гроші. Кращого компаньйона, як кум, не знайти!

Входе Копач.

ЯВА IX

Герасим і Копач.

Герасим. От чортяка принесла цього бродягу! Пів-обіда сам злопає і на перешкоді ділові стане, треба його як-небудь вирядить.

Копач. Здоровенькі були! Як поживаєте, що поробляєте, кого виглядаєте? Хе-хе!

Герасим. Хоч голий, так веселий! Здрастуйте.

Копач. Поздравляю з пріобрєтєнієм земелькі, дай бог еще столько прикупить… Безподобная у вас вода, зараз пив, і містечко у леваді біля верби гарне. Отам би каші наварить з таранькою та попоїсти по-чумацьки… Хе-хе-хе!

Герасим. Мабуть, голодний, бо змаху про кашу забалакав.

Копач. Хе! Я зразу все обняв оком! У вас новий забор і добре зроблений, — тілько б ще треба по одній дошці дать, а то скотина буде закладать під лату голову, то позриває. Опит… Хе-хе-хе!

Тілько гляну, зараз бачу.

Герасим. Я й сам бачу, та грошей нема.

К о п а ч. Так-так. Хе-хе-хе! Грошей нема, а земелька росте й росте! Люблю за предприїмчивость! Так, так, Никодимович! Скуповуйте помаленьку, скуповуйте! Єй-богу! Чого ви? Думаєте — шуткую? Які тут шутки? Хазяйственний мужик — велике діло! Ворушіться, ворушіться! Крутіть головою: купили у Борща, купуйте у Смоквинова, а там у Щербини. Пани горять, а мужички з пожару таскають… Це не пустяк! Ви як полагаете? Вони привикли омари там, шампанське — от грошики й ухнули, а там і імєнія ахнули! А ви — галушечки, картопельку, кулешик, чухоньку, та й то не щодня, а воно жирок і наростає… Гляньте навколо: Жолудь — десять тисяч десятин. Чобіт — п’ять тисяч десятин, Пузир — три тисячі; а тут і ви помаленьку та помаленьку прикуповуйте та прикуповуйте.

Герасим. Що там я купив, і балакать не варт.

Копач. Одразу ж не можна! Ви візьміть прімєр з свині: от вона ходить на подвір’ї худа, обдрипана, а закинули ви її в саж, стали харчі кращі давать — то вона помалу й отягнеться, а там і сало наростає, — так і ви… Опит — велікоє діло!

Герасим. Спасибі! То це ви мене з свинею рівняєте?

Копач. Не в тім річ! Ви не обіжайтесь — це прімєр. Ви не взирайте! Помалу, помалу і у вас сала набереться доволі, тоді порівняєтесь з Чоботом, а може, і з Жолудьом… На все свій час, своє врем’я. Не можна ж зразу, в тім і прімєр. Практіка, опитность — велікоє дело. Вас вже не обманеш, ви всякого обманете, а це велікоє дєло, коли не тебе за чуба держать, а ти других за чуба держиш. А ви як полагаете? Хе-хе-хе! Ви глянули кобилі в зуби і наскрізь її бачите, — опит! Від того у вас лошата он які. Ви не купите чорт батька зна чого? А воно і виходить, що скрізь іде на користь. А то повидумували: ячмінь — голак, а він родить не так; озимий — ріпак, а сівач — дурак; пшениця — кримка, а в штанях дірка; жито шампанське — баловство панське… Хехе-хе!

Герасим. Ох, Банавентура Бовтурович, все то добре, що ви кажете, тілько речі ваші не гроші, за них земельки не купиш, а тут грошей, грошей, грошей треба. Ось під боком лежить земелька, а я слину ковтаю. Та яка земля? Неперепахана, ставок рибний, і з моєю межа з межею.

К о п а ч. Потрошку, потрошку — пам’ятайте мій прімєр; От ви б самі ставочок тут унизу викопали, рибу завели: лини, карасі… Нема краще, як м’ясо свинина, а риба линина. Хе-хе-хе!

Герасим. Викопаєм. Може, ви вже грошей знайшли, то позичили б на хазяйство?

Копач. І це діло таке, що одразу не можна, — ще не наскочив! Я вам по секрету скажу: тут єсть один предмет… Ні, не буду говорить — я вас повезу, самі побачите. Це не пустяк, діло важне; прімєти такі, що не можна сумніваться, — верьте!

Герасим. Ет! Ви тілько хвалитесь… Тридцять літ шукаєте грошей, а нічогісенько не знайшли.

Копач. Як не знайшов! А дерево окам’яніле ви не бачили? От поїдемо, я вам покажу, стоїть подивиться: пудів, п’ять важить, всі листочки, всі віти, так як напечатано! А ступку мідну, червоної міді, тілько товкач перебитий… А сковороду — отака сковорода… Запорозька, видко, жидків на ній припікали! Випитували, де гроші, а може, ковбаси піджарювали… Предмети інтересні для науки; я їх оді-слав одному професорові, забув, як фамілія, він кургани розкопує…

Г е р а с и м. Чортзна-що, аж нудно слухать!.. Ви грошей давайте?..

К о п а ч. Я чувствую, що аж тут моя судьба розрішиться… Всякому своє — вірте, що провідєніє недурно указало мені цей путь — будуть і гроші. Отоді зашумить Банавентура-копач!

Герасим. Що ж би ви зробили, якби гроші викопали?

Копач. Зараз би поїхав в Париж.

Герасим. Чого? Щуп оцей показувать… Та ви ж і балакать по-їхньому не вмієте.

Копач. О, я їм скажу… Та все одно ви не зрозумієте!

Герасим. Е, бачите, ви не вмієте, та вже й круть-верть.

Копач. Не вмію? Вів ля Буланже, вів ля Ельзас, аб-а Ельман! Оле куто ля фуршет!.. Оле кашон, ля помдетер, вів ля патрі!.. А що?

Герасим. Та хто його знає що! Чую тілько, що не по-нашому лопочете.

Копач. В тім сила! Ви собі думаєте, що це дурак який ходить?

Герасим. Та хто його знає.

Копач. То-то бо й є! А я мовчу і таки свого доб’юсь… а тоді і будете руками об поли бить… Хе-хе-хе! Наука, Нико-димович, наука! Можна пожаліть, що ви сина не вчили, а я б коло нього був позанявся, і він би знав французького язика не хуже мене, для того є самоучитель. Марго й другі книги.

Герасим. Що там наука? Забавка дитяча! На біса йому здалося отак лопотать язиком, як ви оце лопочете, хіба гиндиків дражнить? Я придивився: як тілько вчений, так і голодрабець: ні землі, ні грошей, і таки дурень дурнем — застав його коняку запрягать, то й не запряже, він зараз полізе по книжках, по тих ріхметиках шукать, як це робиться.

Копа ч. Практики нема. А от я запряжу вам в яку хочете збрую: хоч в затяжний хомут, хоч у шори… Хе-хе-хе! А от втиори ви і не запряжете!

Герасим. Що ні, то ні. Я їх і не бачив, які вони.

Копач. Хе-хе-хе! От бачите… і тут наука… Ні, ви протів науки не ідіть! Без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нічого не зробиш. От і в службі: я був первин в цілій дивізії! Хто найкращий їздок? Копач! Хто хрунтовик? Копач! Хто службу зна, як своїх п’ять пальців? Копач! Хе-хе-хе! Мамінькіни синки в картишки грають, на тройках роз’їжджають, а копач в караулі, за уставом сидить, всяку службу за них справляє; від того не то що, а й сама норовиста коняка, коли на неї сідав копач, чула — в шенкелях чула — опит і науку і, як дитина, покірно ходила перед фрунтом!.. Ні, ви, Никодимович, проти науки не йдіть.

Герасим. Вчений поки бога змалює, то чорта з’їсть. Та це все чортзна-що ми балакаєм; краще ви скажіть мені, чи не знаєте багатої дівчини для мого Романа! Ви по світу ходите, то повинні знать, де є багаті дівчата.

Копач. Знаю. Як не знать — знаю… От хоч би й у старшого Пузиря — дві дочки на возрасті. Я у них як дома.

Г е р а с и м. А скільки Пузир дасть приданого за дочкою, грішми? Як думаєте?

Копач. Не скажу. А тим часом спрос не біда. А знаєте що? А ви кажіть: що? А от що! Поїдемо ми завтра з Романом до Пузирів… Так, ніби поросят купувати, — у них завод добрий. Там кабани, прямо хоч лягай на спині. Круп отакий… ребра круті, ніжки коротенькі, як добре угодуєш, пудів вісім сала! Вам таки треба парочку поросят таких купить. Свині — грунт у хазяйстві: і сало, і ковбаси, і окороки — та й продать можна. Пузир продав двадцять годованих кабанів і згріб тисячу карбованців.

Г е р а с и м. Тисячу? Оце грунт, що гроші можна загрібать, а окороки — то німецька вигадка.

Копач. Ой, не кажіть! Якби оце окорок, та горчиця, та горілки чарку — як би ви смакували!

Герасим. Ви таки, мабуть, любите по-панськи: хоч не їсти, то побалакать про смачну їжу.

Копач. Не в тім річ! Заговорили за дівчат, а звели на свиней. Що ви скажете на моє предложеніє їхать до Пузиря на оглядини?

Герасим. А що ж, з богом! Хіба коней наймать, чи що?

К о п а ч. Жаль тілько, що Р о м а н французького язика не знає, а то ми б там з ним жуків пускали — жеркотали б пофранцузькому. Хе-хе-хе! Це важний предмет.

Герасим. Та це чортзна-що! Ви ударяйте на гроші — гроші всьому голова.

Входе Роман.

ЯВА Х

Ті ж і Роман.

Роман. Здрастуйте вам ще раз.

Копач. Здоров, здоров, ле-козак.

Роман. Ідіть, тату, обідать, ми вже пообідали.

Копач. Ходім, ходім, а то я нагадав окороки та так розтривожив апетита, що аж слина котиться.

Герасим. Ну, ходім, замість окорока — борщу та каші попоїмо, а ти, сину, сходи до Московчука, нехай він тебе підстриже під польку.

Роман. Для чого?

Герасим. Тут таке діло, сину: завтра неділя, то зберешся раненько, поїдеш з паном копачем до Пузирів. Запряжеш пару сірих жеребців у нового хвургона і сам одягнешся по-празниковому.

Роман. А чого ж я, тату, туди поїду?

Герасим. А ось чого: там є дівчата, а вони люде багаті, то ми зашлем до них старостів, так попереду треба, щоб Пузирі побачили тебе, а ти щоб побачив дівчат. А щоб було тобі зручніще поводиться, то ти удаси, ніби приїхав на завод купувать свинку і кнурця… Роман. Та ви ж самі хотіли, щоб я женився на Мотрі.

Герасим. Тьфу на твої речі, дурноверхий! То я жартував, щоб вона старалась у роботі.

Роман. Гарні жарти: ви жартували, а ми з Мотрею покохались.

Г е р а с и м. Чортзна-що балакаєш! Хазяйський син повинен шукать хазяйську дочку з приданим, а не наймичку.

Роман. Мотря така дівка…

Герасим. Мотря не Пузирівна, а Пузирівна не Мотря.

Роман. Та нехай вона вам сказиться, та Пузирівна, я її не знаю.

Г е р а с и м. Ой гляди! Може, чого накоїв з Мотрею? Тілько прийдеться платить, то я тебе живого облуплю. Тепер такий світ: сама в’язне, а потім плати.

Роман. Нічого я не зробив худого. І Мотря не з таких — вона дівчина чесна.

Герасим. А грошей у неї багато є?

Роман. Де ж вони у неї візьмуться? Вона і без грошей до душі мені.

Герасим. До душі, та не до кишені.

Р о м а н. А ви думаєте, що у Пузирів поживитесь грішми? Якраз! Так візьмемо, як наш зять взяв у нас: обіщали п’ять тисяч, а після весілля дали дві пари волів, десяток овець, пару коней, фургона і дві корови.

Герасим. Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість.

Роман. Та ще на придачу всі гуртом попобили зятя та й вирядили.

Герасим. А нас хіба не били? Били й нас.

Копач. Цікаво. І зятя били? Я дещо чув, але мало чого люде не набрешуть. Ану, розкажи, будь ласка. Герасим. Та що його слухать!

ЯВА XI

Ті ж і Клим.

Клим. А йдіть, хазяїн, дайте коням оброку.

Герасим. Зараз. Іди лиш вимаж збрую гарненько, то краще буде. (Виходе, за ним Клим.)

Копач. Поспієш ще збрую вимазать, я тобі поможу, а ти розкажи тим часом, як тут було діло на весіллі.

Роман. А як було? Так було: зараз сват Іван зчепився з батьком, щоб давали обіщане придане, а батько одмовили своєю поговоркою: обіцянка — цяцянка… Сват назвав батька мошенником, батько свата за бороду, а він батька; я кинувся оборонять батька, а сват Панас вчепився мені в чуба — саме отут на виску, я почав викручуваться, отак шкура з волоссям витягнулась, а я крутюсь, та до того крутився, поки добрий жмут чуба не зостався у свата Панаса в руках, а таки викрутився.

Копач. Викрутився? Роман. Викрутився.

Копач. Молодець запорожець! Ну, і що ж потім?

Роман. Тим часом у другім кутку наші мати зчепилися з свахою Горпиною і розчіпчилися; тут підступив зять наш, щоб розборонить, виходить, матір і тещу, а дядько Олекса, не розбираючи діла, по уху його, а він дядька… Ну, й пішло, й пішло… Входе Герасим.

ЯВА XII

Ті ж і Герасим.

Герасим. Чортзна-що слухаєте, хіба ви не бачили, як б’ються?

Копач. Та не в тім сила. Тут опит получається. От я не знав, як викручуваться, коли тебе схоплять за висок, а тепер знаю… Вік живи, вік учись… Ну… ну?

Роман. Вмішались всі родичі і півдня бились; оце наче й вгамуються, дивись: слово по слову — знов зчепились.. Отаке-то придане; нарешті, батькові два зуби вибили…

Герасим. Та брешеш-бо, одного; а другий випав сам на третій день.

Копач. То це прямо страженіє було!

Роман. Атож. Волосся літало по хаті, як павутина восени. Доволі того сказать, що як роз’їхалися свати, то в хаті назмітали волосся на землі цілу куделю.

Копач. З такої вовни добрі б були рукавиці.

Роман. Щоб дурно не пропало, то я зробив з того волосся аж два квачі.

Копач. І це по-хазяйськи.

Роман. І досі ними вози підмазуємо.

Копач. А хто ж битву виграв?

Герасим. Виграв я, бо п’ять тисяч зосталось у калитці — не дав-таки зятьові.

Роман. Отакого й нам Пузирі дадуть приданого, як ми дали за сестрою.

Герасим. Ну, то ще побачимо! Я не такий дурень, щоб мене обманили… Я обманю хоч кого, а мене чорта лисого обманить хто.

Копач. Ніякого обману не треба, я на ці діла майстер… Опит — велікоє дело! Висватаєм і дєнєжний договор, вінову запись зробимо! Оле куто, пом-де тер-ля табль, ля фуршет, вів ля Буланже!

Так, Никодимович.

Герасим. Та годі вам гиндиків дражнить, ходім обідать.

Копач (бере щупа). Хе-хе-хе! Досадно, що самі не вмієте.

Герасим. На чорта воно мені здалося.

Копач. Еге, та не забалакаєте!.. Альом!

Герасим. Тьфу! Самі ви Альона!

Копач. Ха-ха-ха! Какая Альона? Же гран апетіт. Альом супе!

Ха-ха-ха!

Виходять.

Завіса.

Дія ДрУГа

ЯВА І

Перед світом, в хаті. Копач ходить по хаті, то сіда на лаві.

Копач. Боковенька… Боковенька… Боковенька… Не дає мені. спокою цей предмет… Боковенька, копили, кам’яна фигура… Там гроші, іменно там. Там моя судьба… Копили, оскардами висічені… сьогодня цілу ніч снилась кам’яна фигура. Ох Боковенька, Боковенька.

ЯВА ІІ

Герасим (за коном). «Вставайте ж, вставайте! Не мніться.

Чепіга зайшла, пора скотину порать».

Копач. Еге! Герасим вже по хазяйству гасає — невсипущий.

Входе Герасим.

Герасим. О, і ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще.

Копач. Не спиться. Почув, що ви встали, та й я піднявся.

А знаєте, що я придумав?

Герасим. А що?

Копач. Ви б зробили калакольчик у ту хату… Тут вірьовка над ліжком. От прокинулись, пора вставать — зараз: дзінь, дзінь, дзінь, сам ще лежиш, а там встають.

Герасим. Та це чортзна-що! Я буду лежать, то всі будуть лежать. (Загляда у двері.) Чи не поснули знову, щось тихо у тій хаті?

От вам і дзвінок, і вигадає ж, скажи на милость. Ану, ану!

К о п а ч. Оце саме добра пора копать, не душно, холодком можна бог знає скільки викопать. Воно ще рано, тілько на світ благословиться.

Г е р а с и м. Та де воно вам рано? Вони надолужать: то вмиваннячком, то взуваннячком, або як почнуть богу молиться, то й сонце зійде. Хоч би ж молилось, а то стоїть, чухається та шепче собі губами, аби простоять більше без роботи. Вже ж я їм і отченаша даю, як затоплю, то зараз і на землі. (Одчиня двері навстяж і стоїть на дверях.) Кажете — рано, вже світ білий, кури піднімаються. Так і хазяйство проспиш! Стара, а стара! Параско, пора до коров, чого ви там мнетесь? Ану, ану! Хлопці, гайда з хати! Тілько коти в таку пору сидять у хаті на печі, а робітники та собаки надворі повинні буть. Це хто вийшов? Клим? Ти що ото несеш під пахвою? А йди сюди, я по- лапаю.

Входе Клим.

ЯВА III Ті ж і Клим.

Клим. Що? Хліба взяв окраєць, — поки до обіда, то їсти захочеться.

Герасим. І тобі не гріх? Неділя свята, а ти ні світ ні зоря вже й жереш! Не пропадеш, як до обіда попостиш хоч раз у тиждень. Однеси хліб назад. Стара, Параско!

ЯВА IV Ті ж і Параска.

П а р а с к а (на дверях, з дійницею в руках). Чого ти гвалтуєш?

Герасим. Що це в тебе за порядки? Диви! Хто хоче, той і бере без спросу, мабуть, ти хліба не запираєш?

Параска. Оце вигадав! Де ж таки, щоб хліб був не-запертий, нехай бог милує, все заперто.

Герасим. Один візьме, другий візьме — так і хліба не настачиш! Де ти взяв хліб?

Клим. Та я ще вчора за вечерею заховав окраєць.

Герасим. Чуєш, Параско? Хліб крадуть у тебе з-під носа, гарна хазяйка! Чого ж Мотря глядить?

Параска. Ну, а що ж я зроблю, коли хватають, як на зарванській вулиці? Чи чуєш, Мотре, вже хліб крадуть, скоро самим нічого буде їсти… (Пішла.)

Герасим. Це так, це так! Однеси зараз назад — гріх у неділю снідать.

Клим. Якби я спав у неділю, то й не снідав би, а то з цієї пори до обіда на ногах — не ївши охлянеш.

Герасим. Бійся бога! Хіба ти з’їси до обіда пів-хліба?

Клим. Атож! Бога треба бояться, щоб не з’їсти до обіда півхліба.

Герасим. Одріж собі скибку, подавись ти нею, а то однеси назад.

Клим. Поживишся скибкою, як собака мухою. (Пішов.)

Герасим (до Копача). Така з’їжа, така з’їжа, що й сказать не можна! Повірите: з млина привезуть пуд тридцять борошна, не вспієш оглянуться — вже з’їли. Настане день, то роботи не бачиш, а тільки чуєш, як губами плямкають.

Копач. Сарана.

Герасим. Гірш! Повірите, що у них тілько и думка — як би до сніданку; а після сніданку все погляда на сонце — коли б скоріше обідать. Чи воно таке ненажерливе, чи господь його знає! По обіді: сюди тень, туди тень — давай полуднувать,.та ще коли б хоч їли скоріще, а то жує та й жує, прямо душу з тебе вимотує: хліб з’їдає і час гаїть! Він собі чавкає, а сонце не стоїть, котиться наниз; йому ж того тілько й треба аби мерщій до вечері.

Копач. Хе-хе-хе! Ви опит великий в цім ділі маєте.

Герасим. Та ні, ви те візьміть: ти мізкуєш, ти крутиш головою, де того взять, де того, як обернуться, щоб земельки прикупить, та за думками і не їсться тобі, і не спиться тобі… Мене вже ці думки зовсім ізсушили… До того додумаєшся, що іноді здається, наче хто вхопив тебе за ноги і крутить кругом себе! А вони до того байдужі, тілько й думають: їсти і спать — і жеруть, і жеруть, як з немочі, а сплять як мертві.

Копач (зітхнувши). Щасливі люде… Я й сам від думок не сплю.

Герасим. То ви хоч їсте добре, — вчора я придивився.

Копач. Та ще до якого часу їм, а спати не можу-Засіли мені в голову два предмети: один на Боковеньці, другий… Герасим. Ха! На Боковеньці? Чув, чув… Копач. Невже? Від кого? Що чули?

Герасим. Та чув, як ви сьогодня уночі бормотали:

Боковенька, скала якась, копили і ще щось — не розібрав.

Копач. Та ну? Невже голосно отак балакав?

Герасим. Голосно! А потім як залопочете тим язиком, що ото вчора лопотали…

Копач. А, а! Пермете, коман — вів ля патрі? Хе-хе-хе! То мені снилося, що я вже викопав гроші і приїхав у Париж.

Герасим. Вам і сниться чортзна-що.

Копач (зітхає). Не дає мені спокою цей предмет. Тілько задрімаю, так зараз і ввижається скала на Боковеньці… Ви не вірите, я знаю! А вникніть: опит і практіка… Гляну на примєти, і чує моя душа, чує, наче хто шепче: тут є гроші, тут знайдеш!..

Якби знав, що удержите язика, то открив би вам секрет.

Герасим. Та я й сам знаю.

Копач. Та ну? Що ж ви знаєте?

Герасим. Що це чортзна-що.

Копач А, боже мій! Ви думаєте, що я дурак?

Герасим. Та хто його зна.

Копач. То-то! У мене опит… ви тілько візьміть пример, які предмети: скала гостра, верх зрізаний, як у чумацькій шапці… балка так і балка так, клином сходяться до скали… Тридцять літ опита дарма не пройшло! Біля скали лежить, так, на пригорку, два копили, робота чудова — оскардами висічені… Один копил так… на восток показує, другий на запад… Як углядів перший раз — мало серце не вискочило… пустив біля них щупа, а тут — цок! Наткнувся на камінь. Став копать і не більше як на пів-аршина під землею одкрив кам’яну фигуру чоловіка, взяв і закрив його землею. Бачите, чоловік, висічений теж оскардами, що ви скажете?

Герасим. Та хто його зна, що вам сказать… Це наче щось і справді похоже на діло.

Копач. Е! В тім сила. От тільки гроші потрібні, щоб начать копать.

Герасим. Ну, а де ж саме треба копать?

Копач. Це задача: чи на восток, чи на запад, — ще не знаю.

Герасим. От тобі й маєш!

Копач. А, боже мій! Треба вникнуть, обслідувать. Тут опит — я, кажеться, не дурак.

Герасим. А хто його зна… Почнете копать і викопаєте сковороду або ступку.

Копач. А як гроші? Вірте мені, що це не дурниця — скала, балка так і балка так, два копили показують, і фигура… Це моя судьба, само провідєніє указує путь.

Входе Роман.

ЯВА V Ті ж і Роман.

Роман. Поїдемо, чи як? Я дав коням оброку.

Герасим. Налагодились їхать, то їдьте.

Копач. Я тобі покажу окам’яніле дерево, — нам небагато вбік прийдеться звернуть.

Герасим. Та не видумуйте чортзна-чого.

Копач. От чоловік, от чоловік! Та ви ж зроду такого дерева не бачили.

Герасим. А на біса воно мені здалося, що то, грошей у мене прибавиться, як я його побачу, чи що? Завтра робота, то йому треба сьогодня вернуться, нічого гаяться.

Копач. 3 вами каші не навариш! Піду краще до криниці умиюсь. (Вийшов.)

Роман. Ну та й не хочеться мені їхать до тих Пузирів, коли б ви знали, та ще з Банавентурою.

Герасим. Не вигадуй, не вигадуй.

Роман. Та, єй-богу, хоч би щупа цього не брав, покинув би його тут, бо хто побаче мене з ним, то засміють.

Герасим. З посміху люде бувають, от як викопає гроші, тоді нехай сміються, так-то. Іди, нехай при тобі підмазують фургона, запрягають, та й з богом!

Роман пішов.

Що це кума і досі нема за грішми? Цілу ніч не спав, все міркував і таки став на одній думці: побалакать з кумом і, коли згодиться, послать його в город розмінять гроші. (Запирає двері, виймає гроші і розглядає.) Прямо як настоящі, і не пізнав би, коли б не понадривав сам краї, а все-таки береженого бог береже — треба розмінять у казначействі.

Стук.

Чи не кум?

За дверима голос Параски: «Та відчини-бо!»

Жінка. І чого її чортяка несе? (Одмика двері.)

ЯВА VI

Герасим і Параска.

Параска. Що ти затіваєш, скажи на милость божу?

Герасим (злякано). А ти почім знаєш?.. А тобі яке діло?

Параска. Хоч би ж сказав, пораявся…

Герасим. Звідкіля вона довідалась?! Знай свою діжу, а у мої діла носа не тикай!.. Іди собі, іди, не заважай мені думать.

Параска. Та ти на старість щодня дурніщий робишся.

Герасим. Ей, Параско!

Параска. Чого там Параско?

Герасим. Не чіпляйся! У мене в шапці більше розуму, ніж у тебе в голові.

Параска. Та з великого розуму в дурний заходиш! Що це ти затіяв — женить Романа на Пузирівні?

Герасим. А-а! То ти про це? (Набік.) Думав, що довідалась за гроші, аж всередині похолонуло. Ну, так що ж? Тобі яке діло?

Параска. Не хочу я нікого за невістку, опріч Мотрі. Сам казав, що будеш її сватать; діти полюбились, я до неї привикла, вона — до мене; дівка красива, здорова, зна всі порядки: коло птиці, коло свиней, коло корів — одно слово, хазяйка біля всього; в хаті, як у кімнаті; я вже нездужаю, а против неї, скілько їх у нас не було, ніхто хліба не спече, ніхто борщу не наваре, хоч і без олії іноді, а всі їдять, не нахваляться.

Герасим. Не треба мені ні доброго хліба, ні доброго борщу, бо чим краще спече, а смачніше зваре, тим більше робітники з’їдять… Мені треба невістку з приданим, з грішми.

Параска. Візьмеш в обидві жмені.

Герасим. Іди собі, не заважай мені думать.

Параска. Нехай же тілько Роман жениться на Пузирівні — не буде їй пресвітлої години, я її заїм.

Герасим. Про мене, хоч цілком з начинням ковтни її, мені аби гроші. Іди собі, Параско, від мене. Тут думок, як піску в морі, а ти з чортзна-чим причепилась.

Параска. Які там думки, чом же ти не пораєшся зо мною?

Герасим. Не з твоєю головою мене вчить… Іди собі.

Параска. Тьфу! На твою дурну голову.

Герасим. Я тебе як плюну!.. (Заміряється її вдарить.) Входе Савка.

ЯВА VII

Ті ж і Савка.

Савка. Здрастуйте, з недільою будьте здорові.

Герасим. Спасибі, будьте і ви здорові.

Савка. А ви з старою, як сизі голуби, і досі буркочете? Герасим. Еге!.. Нема нікого, то ми собі удвох… Савка. Нагадали молодощі і буркотали?

Герасим. Іди, Парасю, по своєму ділу, а у нас своє.

Параска. Бодай ти пропав! (Вийшла.)

Савка. Бач — «Парасю». Любо й слухать, то все достатки роблять. А ми з старою тілько лаємось і все через гроші: того нема, другого нема — і раз у раз гир-гир-гир, гар-гар-гар! Оце й зараз посварились: виряджав її до церкви, а вона й напосіла: у других, каже, фургони любо глянуть, а я на возі, який ти хазяїн, каже. Така мене злість взяла, що мало-мало не потяг віжками, — а все гроші… Герасим. Я, слава богу, і фургони маю, та моя стара не хоче їздить. Каже, потрудюсь пішечком для божого храму, а скотинка нехай одпочине.

Савка. От через те вам і бог дае! Охо-хи-х! Приніс же я запродажню… А Роман куди збирається їхать?

Г е р а с и м (лічить гроші). Хочу свинку і кнурця купить у Пузиря, — хвалять завод… (Перелічивши, ліче другий раз.) Що то гроші, куме! Свині завідські, коні завідські, вівці завідські… (Дає гроші.)

Савка. І де вони набрали таку силу грошви? Вже, куме, хоч ви мені що хочете кажіть, а я знаю, що більше нігде було достать грошей, тілько од нечистого. Їх дід, кажуть, знався з нечистим, він як умирав, то доти не вмер, поки стелю не розібрали. (Хова гроші.)

Герасим. То було колись. А тепер, куме, такі люде понаставали, що чорт, не при хаті згадуючи, боїться і носа показать меж них. Так, хіба зведе дурну дівку з чужим чоловіком, поскоромить яку непутящу молодицю з недолітком, посварить батька з сином, зведе на бійку приятелів, а щоб він узяв у розумного чоловіка душу і за це дав йому грошей? Шкода: і душі не візьме, і грошей не дасть, бо чоловік його обмане… Тілько вдариться до доброго аблаката, то той таку машину підведе, що у чорта очі на роги повилазять. Ні, куме, тепер не ті часи… (Таїнствено.) Люде самі уміють робить гроші краще від чорта.

Савка. Тобто фальшиві?

Герасим (озирається, запира двері.) Еге. Та ще й які гроші. В вік вічний не розбереш, чи вони фальшиві, чи вони настоящі.

Савка. Не віриться мені, щоб такі гроші були. Я пам’ятаю, як один панок наробив фальшивих грошей, аж з Варшави привозив майстрів, а тілько випустив, зараз і піймався.

Герасим. Ну, а якби були такі гроші, що всяке прийме, то ви б згодились достать таких грошей.

Савка. Я? З охотою. Коли люде багатіють, то чом же нам не попробувать щастя… Надокучили прокляті злидні!.. Тілько горе моє — грошей нема; а без грошей же не достанеш і фальшивих бумажок. Та й де вони є отакі, як це ви кажете?

Герасим. Є… є… куме… Та ви зараз від мене прийняли на десять рублів фальшивих бумажок.

Савка (витяга гроші з кишені). Що це ви, куме… Господь з вами! Мені так страшно стало, як тоді, коли ходив викликать безп’ятого… (Розгляда.) Де ж вони тут? Це ви на глум мене піднімаєте?.. Гроші всі натуральні, як є!

Герасим. Отже, побий мене бог, меж ними є фальшиві, і таких грошей можна купить скілько хочеш… Пристанете у компанію? Купимо сто тисяч.

Савка. Стривайте, куме, помовчіть, нехай я опам’ятаюсь, бо з мене мало дух не випре… Сто тисяч! (Тре голову, потім тяжко зітхає.) Ні… Куме, може, ви жартуєте зо мною?

Герасим. Не до жартів мені, куме, самому. Бодай я завтра сонця не побачив, коли жартую.

Савка. Покажіть же мені, котра настояща, а котрі фальшиві. Герасим. Угадайте самі.

Савка (розглядає). Не вгадаю.

Герасим. Оце вони! Ну як таких грошей не купить? (Вийма з пачки три бумажки по три і одну рубльову.)

Савка. Ніколи в світі б не подумав, що це фальшиві.

Герасим. Отже, невважаючи на те, що гроші зроблені дуже добре, все-таки перше, ніж купить таку суму, їдьте ви, куме, хоч зараз в казначейство і розміняйте ці гроші; як казначей прийме, то всяке прийме…

С а в к а. А як казначей не прийме та протокола зроб- лять, га?

Герасим. Е, куме, ви чорта не боялись, а протокола боїтесь.

Савка. То-то бо й є, що чорт не такий страшний, як його малюють, а протокол…

Герасим. Дурниця! Скажете, що ви продали незнакомому чоловікові воли і між іншими грішми взяли й ці, а я посвідчу, що іменно так, то й край.

Савка. Добре, їду! Тілько договір краще грошей! Скілько ви мені дасте, як купите?

Герасим. А скілько хочете?

Савка. Скілько? Від кожної тисячі, що купите, мені сто карбованців.

Герасим. Багато буде. Я ж таки буду гроші свої крівні терять, а ви тілько поміч мені дасте. Візьміть п’ятдесят від тисячі.

Савка. Ні, куме! Коли вже труситься, то хоч знать за віщо. Герасим. А, нехай буде по-вашому. Отоді, куме, заживем, га?

Савка. Заживем! Об землю злидні, а, розторгувавшись, ще прикупимо… А тим часом гаяться нічого: давайте мені цих безбілетних окрімно, а замість їх дайте настоящих десять.

Обмінюють гроші.

Може, й це такі? Хе-хе-хе!

Герасим. Ні, більше десятки нема.

Савка. Прощайте, зараз їду до Жолудя, а звідтіля у город. (Пішов.)

Герасим. Нехай вам бог помогає і щастить на добреє діло… Якась полегкість на серці, і наче душа моя почуває удачу. Коли б господь поміг, тоді земелька Смоквинова наша!

ЯВА VIII Герасим і Роман.

Роман. Запрягають.

Герасим. На ж тобі двадцять п’ять карбованців на свиней, та хоч і їхать. Тілько ти давай за поросят Пузиреві так, щоб він не продав, — дешево давай, на біса терять гроші: женишся на Пузирівні — сам наплодиш завідських свиней. (Виходить.)

Р о м а н (сам). Не хочеться мені суперечить батькові, бо він тоді ще гірше візьметься за це сватання; а тут ще з Мотрею біда; здається, підслухала чи догадується, що я їду на оглядини, сопе й сопе, звечора й не вийшла. Вже я їй разів три підморгнув, а вона і не дивиться.

Входе Мотря, перекида одежу, шукає.

ЯВА IX Роман і Мотря.

Роман. От і добре, тепер нікого нема, — побалакаю. Чого ти шукаєш, Мотре?

Мотря. Іди під три чорти.

Роман. Гедзь напав?

Мотря (взяла рядно, іде). Гедзь.

Роман (стоїть на дверях). Скажи-бо мені, на кого ти сердишся — на мене чи на себе? Мотря. На себе… Пусти.

Роман. На себе! За віщо?

Мотря. За те, що дурна.

Р о м а н. Ха-ха-ха! Я бачу, що дурна, тільки від чого ж ти здуріла?

Мотря. Тікай з дверей, бо як стусону, то й ноги задереш.

Роман. Та ти божевільна.

Мотря. Сам ти божевільний! Що ти мені очі замазуєш? Я не сліпа і не глуха, чула, що їдеш на оглядини, бач, як вирядився.

Роман. Тю! Та я їду свиней купувать, ну, а як за одним заходом подивлюся на свиней і на Пузиревих дівчат…

Мотря (крізь сльози). Дивись, дивись, хоч нехай тобі і повилазить… (Штовха його од дверей і виходить.)

Роман (сам). Оце дівка! І я ж, здається, не з послідніх, а мало не впав. Оце робітниця, оце жінка — сама за косарем зв’яже! Та хоч би батько цапа скакав, а я таки женюсь на Мотрі.

Входять Копач і Калитка.

ЯВА Х

Роман, Копач і Герасим.

К о п ач. А садочок би отут у вас гарний був. Низинка, так і проситься, щоб засадить. Грушовку, слив’янку і вишнівку свою б мали. Ви достаньте дерева, а я вам пришлю садовника, — він пустяк візьме… Побачите, який садок буде годів через три-чотири…

Герасим. Я ж кажу, що так. У вас на все порада готова.

Копач. А як же? Опит — велике діло! Садок улітку, як кожух зимою. Як ви полагаете: в саму спеку під яблуньою полежать, хе-хе-хе! А пасіка, бджоли гудуть, медом пахне… І господар старий тут походжає… Опит, опит! Зараз бачу, чого де треба.

Герасим. Ви все на витребеньках! На біса нам той садок? Нам земля потрібна, нам немає часу по садку ходить на проходку… А це що у вас?

Копач. Запас! Без запасу в дорозі не можна. Оце взяв у Івановни шматок сала і хліба в дорогу.

Герасим. Це вже й ви, як Клим! Сьогодня ж неділя, де ж таки снідать.

Копач. Опит говоре: запас біди не чинить.

Герасим. Ви ж поспієте на ранній обід, то невже ж таки Пузирі не дадуть вам попоїсти?

Копач. А як, буває, не застанеш дома?

Герасим. То навіщо ж так багато взяли?

Копач. Не журіться, я маю опит: це порція якраз.

Герасим. Отакого робітника візьми, за рік і вуха об’їсть.

Копач. А тепер, ле-козак, пур ашеве, сон е дюкасьєн, альом.

Вийшли.

Г е р а с и м (сам). От і вчений на язики, а дурний! Таки що не кажи, а у нього є зайці в голові! Поїхали. Слава богу. Не так мені ті оглядини, як те, що здихався. Тут такі діла, що треба думать та ще думать, а він слідком ходе за мною, і що не ступінь, то й порада… ЯВА XI Герасим і Параска.

Параска. Звели і нам коней запрягти.

Герасим. Навіщо?

Параска. У церкву поїду з Мотрею.

Ще що вигадай! До церкви можна й пішки піти,

тут недалеко — три верстви.

Параска. Туди три та назад три, то вже шість.

Г е р а с и м. Люде в Київ ходять за чотириста верстов, а ти не хочеш потрудиться для божого дому й шість верстов, — айай-ай, а ще й богомольна! Важко вже тобі пішки піти до божого дому шість верстов… Худобу ганять в праз-ник гріх. Блажен чоловік, іже скоти милує.

Параска. Що ж, тобі більше коней жаль, ніж жінки?

Герасим. Скотина гроші коштує, вона цілий тиждень робить на нас, а в неділю, що мала б відпочить, — гони в церкву. Це не по-божому і не по-хазяйськи.

Параска. Та й я ж цілісінький тиждень на ногах і роблю не покладаючи рук.

Герасим. То ти, а то коняка… Ти собі робиш, а коняка тобі. Та й знову — робота до роботи не приходиться. Хіба ти борону або плуга тягаєш? От якби ви вдвох з Мотрею крумера попотягали, то інча річ… Не дам коней. Пожалій скотину раз, вона тобі послуже десять раз… Іди пішки, господь прийме твої труди і дасть тобі здоров’я.

Параска. Та чи ти ж з розумом? Всяке знає, що ми хазяїни неабиякі, а я буду тьопаться стільки світу пішки до церкви.

Герасим. Ото-то бо й є, що хазяїни, і кожний скаже, що це по-хазяйськи: скотинка одпочива, а хазяйка пішки. Іди, іди, Параско, пішки. Бог прийме твої труди… а коні одпочинуть — завтра робота…

Параска. Сором людям в очі дивиться!! Та ми ж пішки поспіємо на шапкобрання. Так буде, як у ту неділю: люде з церкви, а ми в церкву.

Герасим. Не мніться, то поспієте і на херувими… а коней гріх ганять у неділю.

Параска. А бодай ти пропав з своїми кіньми разом.

Герасим. Параско! Не лайся, щоб я часом ради неділі не дав тобі по потилиці.

Параска. Бий, бодай тобі руки посохли! І ззамолоду з синяків не виходила, бий і на старість! У! Харциз — коняку жаліє, а жінку бити збирається. Тьфу!

Герасим. От же вдарю!

Параска. Бий, бий, я не тікаю!

Герасим. Ах ти ж, відьма чортова, то ти оце мене дратувать заходилась, та я… (Кидається на Параску, хватає за очіпок.) Входе Копач. Калитка цілує Параску.

ЯВА XII

Копач, Калитка і Параска.

Копач (заміча поцілунок). Старики — емпе-амуре! Ха-ха-ха! За щупом я сюда вернулся. (Бере щуп.) І на амури здесь наткнулся! Собственний експромт! Адьє! Оставляю вас в пріятном тет-а-тет. Ха-ха-ха!

Завіса.

Дія третя

Декорація та ж.

ЯВА І

Герасим одягнутий лежить на лаві, спить; а потім Роман.

Герасим (сонний, бормоче). Став рибний! Риба все линина… лини, карасі… (Стогне.)

Входить Роман.

Р о м а н. Ого, батько сплять і досі. Що за знак? Чи не випили, буває, вчора? Тільки вони не охочі гулять, хіба хто могорича поставив, а на свої не будуть пить. Від своєї, кажуть, у грудях пухне. Навідаюсь потім, вчора приїхав пізно і не бачився ще з батьком. (Виходе.)

Г е р а с и м (сонний, бормоче, так бува в кошмарі). Ва-ва-ва! 0-о-о-ші! Го-ом, го-ом! (Балака ясніше.) Кругом, кругом все моє. (Спить тихо, потім знову так саме.) Е-е-а-ам, а-а-ам. (Говоре хутко.) Не дам, не дам, не дам! (Стогне.) У-у-у! (Схоплюється.) Господи помилуй! (Оглядається кругом.) Спав… Тьфу, снилось що кум гроші однімав. (Ви-тира піт.) Аж упрів, так боровся, не давав. А робітники, мабуть, сплять. (Біжить до дверей, одчиняє і кричить.) Хлопці, вставайте, Чепіга зайшла.

ЯВА II

Входе Роман.

Роман. Де там Чепіга, вже сонце зійшло, давно всі на роботі.

Герасим. Ото диви, як заснув! Побудив усіх, а сам тілько прикурнув — і до цієї пори проспав. А ти ж чого це дома?

Роман. Підстовба зламалась, та я заніс до коваля, а поки зварить — зайшов додому.

Герасим. Чорт на вас настачить, — катюги, залізо ламають!

Чого ти так запізнився, мабуть, упівночі приїхав від Пузирів?

Роман. Та задержали.

Ну, ну, розказуй: як приймали, чим частували?

Чи уподобались дівчата? Га?

Роман. У них були гості: пани якісь, офицери.

Герасим. Хе-хе-хе! І ти рядом з панами, з офицерами? Он куди Калитка заліз, що то гроші!

Роман. Та мене, тату, у горниці і не кликали, я на кухні й обідав.

Герасим. Оце гарно… А сто чортів їх матері — хазяйського сина і в хату не закликали! Ну, а Банавен-тура ж що?

Роман. Бодай той Банавентура сказився! Тілько під’їхав під крильце, а він зараз зскочив з фургона і почав кумедію приставлять: вірші читає, по-турецькому, чи що, балака. Люде аж за животи беруться та регочуть, а він рад, що на посміх здався, та ще гірше! Тут вийшов і Пузир. Тож регоче і закликає його у хату. Б а н а в е н т у р а , показуючи на мене, каже: кличте ж і його, це Калитчин син — хазяїн гарний… А Пузир одказує: голяк масті, чирва світить! Нехай, каже, розпряга коні та йде у застольну, там і пообідає, у мене гості не такі, щоб рядом його посадить.

Герасим. Ах ти ж погань! Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, кумпанію з панами водить і зараз морду пиндю-читі) перед своїм братом! Ах ти ж. Пузир з горохом! Та я як позичав князеві гроші, то рядом сидів… Чого ж ти там зостався? Було б круть — і додому,

Роман. Ждав Банавентури, думав свиней купить… Свині завідські, остроухі, гарні свині, я бачив.

Герасим. Та нехай їм чорт з їх завідськими свиньми, коли вони самі гірш свиней.

Роман. Бачив я й дочок Пузиревих — ходили з охвицерами на проходку. Одягнені по-панячи й ходять з вихилясами — настоящі панночки.

Г е р а с и м. Чортзна-що, покручі! Роботи з неї ніякої, знаю я: все подай, все прийми, від дзеркала вірьовкою не відтягнеш, надвір — не то зимою, а й літом — виходе тілько на шпацір! На біса нам білоручки, дармоїди… Стривай лишень, хтось, либонь, під’їхав. (Біжить до вікна.) Чи не кум Савка вернувся? І ноги затрусились. Іди по своєму ділу.

Роман вийшов.

Ой Пузирі! Глядіть, щоб ви не полопались, а замість вас Калитку розіпре грошвою… Отоді я вам покажу, як хазяйнувать! Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьохтьом, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю. Ідеш день — чия земля? Калитчина; їдеш два — чия земля? Калитчина; їдеш три — чия земля? Калитчина… Диханіє спирає… А скотини, а овець розведу — земля під товаром буде стогнать, отоді і я скажу про Пузиря: голяк масті, чирва світить!

Входе Гершко, одягнений чисто, по-городському.

ЯВА III Гершко і Герасим.

Гершко. Здрастуйте, Герасим Никодимович.

Герасим. Знову жид!.. А ти звідкіля знаєш, що мене звуть Герасим та ще й Никодимович?

Гершко. Хто ж не знає такого хазяїна… Всі знають.

Герасим. Невже всі? (Набік.) От тобі й чирва світить. (До Гершка.) А вас як звуть?

Гершко. Грігорій Мойсєєвіч.

Г е р а с и м. Ага! Сідайте, Грігорій Мойсєєвіч. Виходить, ви вихрест?

Гершко. Боже меня сохрани, настоящій єврей… Герасим. Грігорій Мойсєєвіч, а жид!

Г е р ш к о. Ето мода теперички… Разлі ви меня не узналі? Я тут недалечке от вас… Ми з папашею у Кукліновського землю держимо… то єсть нам теперички нельзя держать, то ми гендлі робимо: формально Суписов держить, а ми з папашею хазяїнуємо — роздаєм землю мужикам. Ви ще у папаші пару лошадей купили на середопостя.

Герасим. А-а! То це ти, Гершку? Диви, я одразу й не пізнав:

ти тоді на ярмарку був замурзаний, а тепер Пузирем виглядаєш.

Гершко. Замурзаний? Зачем замурзаний? Разві можна так говорить? Звесно, на ярмарку біля скотини модного плаття не надінеш.

Герасим. А чого ж ти приїхав до мене?

Гершко. Єсть гендель — хотітє купить землю?

Герасим. Оце спитав! Та чи єсть же на світі такий чоловік, щоб не хотів землі купить? Тут під боком межа з межею Смоквинова земля: неперепахана, ставок рибний — а! Та все лини та карасі — можна грошики лупить у городі.

Гершко. Ну, і ви хочете покупать цю землю?

Герасим. Ох, хочу, голубчику, хочу! І вдень, і вночі тілько про це й думаю… Одна біда — грошей не вистача.

Г е р ш к о. Я можу вам помагать покупать землю Смоквинова.

Як? Грошей даси?

Гершко. Зачім гроші? Ми грошей не маємо, ми із розумом живемо.

Герасим. Як грошей нема, то й розуму біг дасть. Гершко. Помиляєтесь, Герасим Никодимович, не так: як розум є — будуть гроші! Хе-хе-хе!

Герасим. А може, так. Ну, показуй же твій розум.

Гершко. Ізвольте, з нашим удовольствієм: Смоквинов позичає на улучшеніє хазяйства п’ять тисяч! Хе-хе-хе! Яке там улучшеніє? Пхі! Между прочево, мне досконально звесно, що він уже п’ять імєнієв проїв. Ну, добре, нехай собі їсть!.. Він любе смачно їсти, а ви любите землю… Давайте єму п’ять тисячов під закладну, візьміть добрі проценти — і земля буде ваша.

Герасим. Яким побитом?

Гершко. А скудова він візьме заплатить долг, га? Скудова, я вас питаю? Земля заложена і перезаложена ув банк, прийде строк платить — її будуть продавать з аукціону, тоді ви приймете на себе банк — і земля ваша.

Г е р а с им. Це виходить, я йому не позичу, а дам завдаток на землю і ще й процент візьму?

Гершко. Зараз видко комерчеську голову, з вами легко діло мать.

Герасим (про себе). Що ж його робить? Два діла збіглось докупи… Кума ще нема… Голова тріщить! (До Герш-ка.) Треба подумать.

Гершко. Ви довго не думайте, бо до Смоквинова уже приїздив фактор купувать землю… Ну я його прогнав, бо без мене тут ні один єврей не має права гендлювать. Я фактор на цей куток, і Смоквинов до мене належить, а якби тот господин поворотілся до мєнє, я б єму купив з одного слова, а теперички на злість тому господину желаю вам устроїть діло.

Герасим. Добре робиш, спасибі тобі! А від кого ж то фактор приїздив до Смоквинова?

Гершко. Від денежного чоловіка, від Жолудя.

Герасим. Від Жолудя?! Грігорій Мойсєєвіч, будь ласка, не допустіть Жолудя. Ідіть зараз до Смоквинова, обнадежте його, що я дам грошей під закладну і процент візьму невеликий… Тілько треба день-другий підождать, поки я обернуся з своїми ділами.

Гершко. Можна. А скілько ви мені дасте факторського?

Герасим. А скілько ж ви хочете, Грігорій Мойсєєвіч?

Гершко. Дасте п’ятдесят карбованців тепер, а як поладнається діло, то ще п’ятдесят.

Герасим. Помилуйте… Господь з вами. Бога бійтесь! Де ж таки сто карбованців за такий пустяк? Візьміть тепер… десять карбованців, а як діло скінчиться, тоді ще двадцять п’ять…

Гершко. Мінє ето даже странно, как чесний человек! За кого ви меня принімаєтє? Разлі я какой пархач, я человек рускій, у мене душа на роспашку.

Герасим. Невже ж мало? За віщо ж більше?

Гершко. За такое дело тридцять п’ять рублів! Та я тілько слово скажу Жолудю, то он дасть мені сто п’ятдесят рублей, бо його земля підходить тож до Смоквинова, єму до зарізу ета земля нужна. На його землі вода далеко — аж у головах, а тут став, можна купать овець, можна… мало чого не можна! Жолудь аж труситься за тою землею.

Герасим. Ви хочете мене живцем облупить. І не гріх вам, Грігорій Мойсєєвіч. Я з вашим батьком давній приятель, і коней у нього купив.

Г е р ш к о. Наш заробіток у год раз, треба пользоваться. (Встає.) Не дасте ви, дасть Жолудь. Разлі мінє не всьо равно, аби гроші.

Герасим. Аби гроші… Правда. Візьміть же тепер двадцять п’ять, а решту — як діло скінчиться, бо, єй, нема при собі! Хоч гарячим залізом печіть, не можу зараз більше дать.

Гершко. Ну, край. Давайте гроші, зараз поїду.

Герасим (шука). Отак! Тілько двадцять і знайшов… Зділайте милость, візьміть двадцять, а решту потім, за мною не пропаде.

Г е р ш к о. Ну, що робить?.. Нічого з вами робить, давайте. (Бере гроші.) Теперички поїду прямо до Смоквинова. Ну, прощайте. Так через день-два?

Герасим. Найбільше, як через три.

Жид вийшов.

ЯВА IV

Герасим (сам). От збіглися діла докупи… Упустить землю Смоквинова, та ще у такі лапи, як у Жолудя, — гріх смертельний, все одно, що посиротить свою землю на віки вічні, бо від Жолудя вже не поживишся. А тут знову, як його упустить случай: дать п’ять, а взять сто тисяч! Серце перестає биться, як подумаю: за п’ять — сто тисяч! Господи! Коли б тілько кум благополучно розміняв, а тоді я й Гершка обманю, на біса мені його факторство здалося? Сам куплю у Смоквинова землю. Аби тілько гроші. А кума нема. А господи, чого він бариться? Ну що, як кума арештували? От тобі й сто тисяч.

Входе Савка.

Кум! Слава богу, діждався, думав — умру. Що?..

ЯВА V Савка і Герасим.

С а в к а (трохи випивши). Стривайте! (Виймає з-за пазухи пляшку з горілкою, другу з ромом, булку, рибу і кладе на стіл.) Ідіть сюди, куме!

Герасим підходить. Савка обнімає його і цілує, а поцілувавши, держить за шию і дивиться йому в вічі.

Герасим. Не мучте, куме! Кажіть…

С а в к а. Годяться, куме. (Випускає шию Г е р а с и м ову з рук.)

Герасим. Годяться. (Обніма Савку так само, як його обнімав Савка, і, держачи за шию, балака крізь сльози.) Куме, соколе мій… Куме, вашими устами бог говоре… (Цілує його.) Я кращого слова від роду не чув; як пташка защебетала перший раз весною, так радісно зробилось на серці від цього слова. Скажіть ще раз це слово, скажіть, куме.

Савка. Годяться!

Герасим (цілує його, говоре крізь сльози). Годяться?

Савка. Чого ж ви не радієте, та плачете?..

Герасим. Це я так радію… Як же, як, розкажіть? Я мало не заслаб, ждучи вас.

Савка. Пустіть, сідайте. Вип’ємо, я вам розкажу.

П’ють.

Ви думаєте, я мало трусився в городі? Танцював так, що і зуб на зуб не попадав. Вчора хотів спробувать, чи приймуть у лавках, бо казначейство було заперте. Оце підійду до лавки та й думаю: а що, як пізнають, що фальшиві? Та й назад. Заспокоюсь трохи, знов іду і знов вертаюсь. Нема смілости. Зайшов у трахтир до Кукленчихи, випив одну восьмушку, другу випив, попоїв добре холодцю — і сміли-вость найшла на мене: вийняв фальшиву бумажку, даю Кукленчисі, а у самого серце затьопалось і волосся, чую, піднімається на голові, та вже й не знаю, як я здачу взяв! А як вийшов на улицю, то вже й землі під собою не чув. Мерщій до Лошкаря, купив пачку канату, даю знову бумажку; глянув на неї прикащик, прищурив око, у мене в душі захолонуло, а далі поклав у ящик, а мені дав здачу. Тоді я у казначейство, купив гербову марку у присяжного, приняв і присяжний, і дав здачі.

Герасим (радісно). Дав?! (Налива горілку й п’є.)

Савка. На другий день біжу у казначейство. Рано. Сидів довго і знов почав тривожиться. Кругом люде, щось балакають, не розберу… Пропасниця мене б’є… Аж прийшов казначей. Я увесь затрусився. Іти чи не йти? Зціпив зуби, підійшов до віконця… Казать чи не казать, думаю, а тут казначей. «Тобі чого?» — питає… А воно — не знаю як — само зірвалось з язика: «Розміняйте гроші!» — «Давай, — каже, — чого стоїш?» Я дав, а в самого думка: «Тікать чи ждать?» І стою, як окам’янів. Коли це мене штовхають: «Чи ти, земляк, заснув, чи що? Тобі казначей дають гроші, а ти мов не бачиш і не чуєш?» Тоді я очумався, дивлюсь: срібні гроші дає мені в пачці. Я взяв і як одійшов від того вікна — як п’яний, хитаюсь. Помалу, помалу виліз надвір, аж Тут разом наче проснувся і все зрозумів, тут радість мене напосіла така, що й сказать не можу. Іду та всім усміхаюсь… А якийсь пан питає: «Чого смієшся? Раденький, що дурненький?» А я кажу: «Ходім, пане, вип’ємо, я вас почастую». — «Пішов вон, — каже, — дурак!» Кажу: «Може, й так, та гроші є!» Зайшов у трахтир, випив трохи, купив пляшку рому і пляшку горілки та й додому, їхав прудко — всіх попереджав. Тим часом-Герасим випив і налив чарку. А! Куме, пиймо: це на ті гроші куплено.

Герасим (цілує). Сьогодня увечері у нас буде сто тисяч!

Савка. А у мене тілько десять!

Герасим. Куме! Я подарую вам ті сто рублів! (Виймає запродажню і рве.) От вам запродажня! Погуляймо ж трохи, а увечері, куме, як смеркне, — на вокзал… А знаєте, треба щось видумать, яку-небудь причину нашій гульні — щоб не догадались, бува. Я ніколи не гуляю, щоб не було подозріння. А от що: засватаю я Романа на Мотрі — от і буде причина нашій гульні. (Гука). Параско! Мотря! Роман! А ідіть сюди!

ЯВА VI

Ті ж, Мотря, Параска й Роман.

Герасим. Випий, стара.

Параска. Що це з ним? (П’є.) Будьте здорові.

Г е р а с и м. Обідив Пузир Романа! Не закликав у хату, так я женю Романа на Мотрі. Мотре, підеш за Романа?

Мотря. Атож!

Герасим. Стара, що ти скажеш?

Параска. Я рада, що ти мене послухав! Такої невістки пошукать.

Герасим. А ти, Романе?

Роман. Спасибі вам, тату, що ви уважили мою просьбу. Герасим. А ви, куме?

Савка. Я? (Співає.)

Ой куме, куме, добра горілка —

Вип’ємо, куме, ще й з понеділка!

Герасим. Підтягуйте!

Савка. Складемось, куме, грошей по сорок — Вип’ємо, куме, ще й у вівторок.

Герасим частує.

Добра горілка, краща від меду, — Вип’ємо, куме, ще й у середу.

Продаймо, куме, миски та ложки — Вип’ємо, куме, ще й в четвер трошки. Продаймо, куме, рябу телицю — Вип’ємо, куме, ще й у п’ятницю. Покиньмо, куме, всяку роботу, Вип’ємо, куме, ще й у суботу.

Покиньмо, куме, всякеє діло, Вип’ємо, куме, ще й у неділю. Од понеділка до понеділка

Вип’ємо, куме, добра горілка!

Гуляй, душа, без кунтуша!

Завіса.

Дія четверта

Декорація та ж.

ЯВА І

Роман (один). Батько кудись поїхали з кумом, мати пішли до сусіди, а я оце випровадив робітників пасти воли і забіг на часинку, щоб на самоті пожартувать з Мотрею, а її нема, певно, на огороді або з матір’ю пішла… Ну, вже це хазяйство допіка, нема тобі пресвітлої години, раз у раз як у горшку кипить. От любимось з Мотрею, а через хазяйство нема часу і побалакать, поспівать любенько вкупці. Тепер ми вже й заручені, а волі нема. Де ж вона? Дать би їй звістку, що я тут, а то мати надійдуть, то так замір і пропаде, не поженихаємося і сьогодня! (Співає.)

Поламалась поличка у плузі,

Та чогось моє та серденько в тузі.

(Співаючи, виходить в сіни і співа дужче.)

А чи мені поличку латати, А чи до дівчини на всю ніч чухрати.

(Вертається хутко в хату і присіда за дверима.) Іде! В хаті темно, схватю, обніму і поцілую, що вона скаже.

Входить Гершко. Роман кидається на нього, обнімає і цілує.

ЯВА II Гершко і Роман.

Гершко. Гвулт! Рятуйте! Розбійник!..

Роман (випускає Гершка). Тю! Бий його сила божа! Жида поцілував замість Мотрі…

Г е р ш к о (одмахується шапкою). Не подході, уб’ю! Гвулт!

Рятуйте!

Роман. Та цитьте, ради бога, який тут розбійник? Це я, хазяйський син!

Гершко. Не подход!! У меня рівільвер… вот, слішиш, звьол курок (щовкає язиком), буду стрілять.

Входе Мотря з свічкою.

ЯВА III Ті ж і Мотря.

Мотря. Що тут за гвалт?

Гершко. Хотів мене задавить… у мене п’ятсот рублей чужіх дєнєг, протестуюсь…

Роман. Та чи ви не сказились, господин єврей, чи з переляку не знаєте, що язик плеще! Я… я… чорт ного знає, що йому сказать… Я пошуткував, я тутешній, я син Герасимів.

Гершко. Ви син?

Роман. Єй-богу, син!

Мотря. Авжеж, син! Чого ви репетували не своїм голосом?

Роман (тихо). Та я думав, що ти увійшла, кинувся на нього і обняв.

Мотря, посварившись на нього пальцем, вийшла.

Гершко. Ой боже мій! Як ви мене перелякали, дайте води напиться.

Роман (дає кружку). Вибачайте, я думав, що то Клим, наш робітник, увійшов, я не хотів вас лякать..

Гершко (напившись води). Дай господи, щоб ето минулось благополучно, а єслі ви мені растроїлі нерви, то будіте меня возіть на свой счот на ліманє.

Роман. Оце лихо! Якби ж’я вас ударив, а то поцілував.

Гершко. Я думав, що ви мене кусаєте і хотітє мєнє перекусивать горло… Ох! Где отєц?

Роман. Поїхали кудись.

Гершко. Це погане діло.

Роман. А що там трапилось? Скажіть мені.

Гершко. Мені нужно бачиться з батьком… Одначе не забудьте сказать йому, що бил Гершко Маюфес, нащот землі, пусть завтра батько будет у Смоквипова з грішми, в обідню пору, і я там буду, — бо ми потеряем землю. Жолудь з рук вирве.

Роман. Добре, скажу.

Входе Копач.

ЯВА IV

Ті ж і Копач.

Копач. Здоровенькі були! (Побачивши жида.) А-а!

Перед паном Хведором

Ходить жид ходором, І задком-передком Перед паном Хведорком. Хе-хе-хе!

Гершко. Господін, што вам от мінє завгодно, я нікакого Хведора не знаю.

Копач (грізно). Де цимбали? Грай, псявіро!

Гершко. Какіє там цимбали? Чого ви чіпляєтесь? Іграйтє сєбє, єжелі ви музикант.

Копач (до Романа).

Аж корчма трясеться,

Вальса ляхи оддирають та мазура.

(До жида.)

А жид пляше та нищечком:

«Шляхетська натура!»

Гершко. Я вас не понімаю, говорітє сібе, сколько угодно.

Копач. Хе-хе-хе! Де тобі понімать? Це стихи Шевченка. Хочеш, прочитаю всі напам’ять.

Гершко. Не нужно міні ніяких ваших стіхей. (До Романа.) Скажіть же отцу, щоб завтра був у Смоквинова непременно, бо

програє діло, с тем до свіданья. (Іде.) Копач. Слухай, як тебе?

Гершко. Я до вас ні маю нікакого прікосновєнія, і нам нечего рекомендоваться. (Виходить.) Копач (вслід).

Жид мудрує, як би кого надуть,

А як надує, зараз простує на другий путь. Тим він живе, тим він і дише, Що повсякчас векселя пише.

Чув? Це мої стихи. У мене, брат, цього матеріялу на воза не забереш. Тридцять літ меж людьми живу — знаю, хто чим дише… Опит — велікоє діло. От засяду зимою і напишу комедію малоросійську:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак…

Ха-ха-ха! Чув? Тепер всі пишуть: крадуть у других і видають за своє, а як я напишу, то буде сама правда, потому бачу все, як на долоні. От тілько немає часу тепер, треба деякі діла покінчить. Особливо тут є один предмет на Боковеньці… не тим голова забита. Слухай, Р о м а н ! Цеп предмет не дає мені спокою ні вдень, ні вночі; я хочу побалакать з тобою. Не думай собі, що я так дурно по світу ходжу… ні… Та якби я хотів, то й зараз би доказав. Мені тілько засісти, то змаху напишу — що завгодно… Тілько не до того мені. Хочеш пристать до мене в компанію?

Роман. Писать що, чи як? Я до цього не зроден.

Копач. Ні! Що там писать, чортзна-що, писать! Я й сам напишу змаху що завгодно. Хочеш — комедію, а хочеш — прошеніє, яке завгодно прошеніє і куди завгодно? Це пустяк, одно баловство. Хочеш гроші мать?

Роман. Та де ж ми їх достанемо? Украдемо, чи як?

Копач. Оце! Яке ти сказав слово — украдемо! Боже борони! Ти собі цього не думай… Я, слава богу, вік прожив, а і тріски чужої не взяв! Спитай своїх, мене всі знають.

Роман. То яка-небудь комерція, чи що?

К о п а ч. Тут пустяшная комерція: позич де-небудь рублів п’ятдесят, — тобі повірять, — і ми достанем силу грошей. Вір, це моя судьба, само провідєніє мені цей путь указує.

Роман. Може, фальшивих?

Копач. А-а! Який-бо ти! Ти все на лихе вернеш: викопаєм.

Р о м а н. Щось ви давно їх копаєте, а ще нічого не викопали.

Копач. То все нічого не доказує. Іщіте — і обрящете! Сьогодня нема, завтра нема, післязавтра — міліон! Е! У мене опит. Оцей раз як не найду гроші — годі, кінець, амінь. Засяду десь і буду писать, все одно гроші, я за год напишу стілько, що й на воза не забереш. А тілько цей раз треба открить, треба, хоч кров з носа. Вік шукаю, а такого предмета не находив. Викопаємо — все пополам. Станеть і тобі, і мені, і нашим дітям, і внукам на весь вік… Правда, ми ще не жонаті, хе-хе-хе! Ну, та це не штука, ще поспіємо. Ти тілько те вїзьми — які предмети: скала… та яка скала? Прямо шапка; балка так і балка так; клином сходяться до скали; на пригорку два копили, висічені оскардами; один показує на восток, другий — на запад; і посередині в землі одкопав кам’яну фигуру чоловіка, робота чудова, тож оскардами висічена. Як ти думаєш, хто б дурно наставив таких прикмет, га? Ото-то бо й є! От поїдемо, сам побачиш і тоді зразу згодишся. Я тебе люблю і хочу з тобою попробовать щастя.

Роман. Це ви мене дуже заохотили… Що ж, поїдемо, тілько щоб батько не знав.

Копач. Секрет, секрет! Отоді, як вивернемо червонців бочонків п’ять, тоді тілько скажемо. А є!.. Є!.. Душа моя чує, опит — велике діло!

Входять Параска і Мотря.

Поговоримо потім. Здравствуйте, Івановна!

ЯВА V Ті ж. Параска і Мотря.

Параска. Здрастуйте! А чом же ти, сину, не йдеш до волів? Роман. Та забалакався, я зараз повечеряю та й піду.

Копач. А ви ще не вечеряли? Це добре діло, бо й я не вечеряв. Параска. То ідіть же у ту хату, там вечеря стоїть на столі.

К о п а ч. Альом, ле-козак! Та попоїмо, а потім ти до волів, а я в клуню на солому, можна?

Параска. А чому ні — спочивайте з богом.

Копач. Я не люблю, знаєте, там всяких нежностей: перин, подушек. Є солома — добре, а нема — кулак в голови, свиту послав, свитою укрився, заснув — мало журився, проснувся, встав — встрепенувся, шапку насунув та й далі посунув… Хехе-хе! (Вийшов.)

Роман. Скажете, мамо, батькові, що тут приїздив жид і сказав, щоб вони завтра були у Смоквинова в обідню пору з грішми, бо Жолудь землю перекуповує. (Вийшов.)

ЯВА VI Параска і Мотря.

Параска. Добре. Іди ж, дочко, внось сюди з комори вечерю, а я трохи поприбираю.

Мотря пішла.

І що це старий задумав? Щось тут є, а що — не розберу. То не хотів у церкву коней давать, а то і сам поїхав, і цілу обідню стояв навколішках; то не хотів Мотрю сватать за Романа, то посватав; ніколи не гуляв, а то так добре випили з кумом; та все радіє чогось, веселий такий. І куди вони оце поїхали? Чи він кого привезе з собою, чи господь його знає? Звелів, щоб вечеря була готова, щоб ставні були зачинені, свічка поставлена на столі і щоб і ляльки тут не було. Аж страшно мені робиться од цих приборів, і слова тобі не скаже, що задумає робить…

Мотря вносе вечерю і ставить на столі, між іншими пляшками з горілкою, пироги і сметана.

Мотря. Хто це до нас сьогодня приїде?

Параска. Не знаю, я вже боялась старого розпитувать; доволі того, що він був веселий і згодився на ваше весілля. А сірники є? Мотря. Є!

Параска. Ходім же.

Одчиняють двері, з другої хати виходять Копач і Роман.

Копач. Спасибі за вечерю! Тепер залізу на солому, як у пуховики.

Виходять; на кону яке врем’я пусто.

ЯВА VII

Входе тихо Герасим, а за ним Савка, несе на плечах здоровий мішок з кожі.

Г е р а с и м. Ідіть же ви, куме, розпряжіть коней і поставте їх біля фургона.

Савка. Ходім удвох.

Герасим. От тобі й маєш!.. А хто ж буде біля грошей?

Савка. Хіба ж їх хто візьме тут?

Герасим. Е, куме, на гріх майстера нема! Краще я тут посидю — береженого і бог береже.

Савка. І одходить од грошей не хочеться, так би й держався за мішок. (Вийшов.)

ЯВА VIII

Герасим сам. Світить свічку, засвітив, поставив, глянув на мішок, поцілував його.

Герасим. Отепер Пузир нехай скаже: голяк масті, чирва світить! Ще поміряємось — хто голяк. Він думає, що дуже розумний. Ні, братіку, — потягайся ще зо мною. Хе-хе-хе! Я не то що, я й жида сьогодня обманив; поки мішок розшили — дзвінок, він вийняв пачку, глянув я на неї — гроші… всередині колотиться, а сам думаю, як би його обманить; другий дзвінок — жид зашамотався, бере мішок, не дає… «Давай гроші», — каже. Слово за слово, а тут — третій; я тоді йому тиць замість п’ятьох та тілько три тисячі. Ха-ха-ха! Отак ушквар! А він, не лічивши, прямо в вагон.

Входе Параска.

ЯВА IX Герасим і Параска.

Параска (тихо). Старий!

Герасим. Ой! (Кида свиту на мішок і заступа мішок спиною.) Ти чого, навіжена, сновигаєш? Хіба не я тобі велів, щоб тут і ляльки не було? Геть пішла!

П а р а с к а. Та не гвалтуй, божевільний! Я зараз піду. Тут діло дуже важне, таке, що треба тобі зараз сказать, бо щоб після гірше не вийшло.

Герасим. Яке там діло?

Параска. Жид прибігав до тебе…

Герасим. Який? Коли? Чи не скочив з поїзда?

П а р а с к а. Та з якого поїзда? Опам’ятайся, чого ти такий збентежений? Жид Гершко, що за землю Смоквинова з тобою балакав.

Герасим. Тьфу!! Ну?

П а р а с ка. Казав, щоб ти був в обідню пору у Смоквинова з грішми, бо Жолудь землю перекуповує.

Герасим (ненароком глянув на мішок). Ха-ха! Чорта лисого перекупе.

Параска. Що там ти привіз, чого ховаєшся від жінки? Покажи!

Г е р а с и м (несамовито підступи до неї). Я тебе попитаю! Я тобі покажу… я… я… тебе уб’ю… Я тебе задавлю, коли будеш лізти у вічі! Геть пішла!

Параска одступає за двері.

П а р а с к а. Тю, тю! Одсахнись… Єй-богу, з ним якась причина, — треба бути насторожі. (Вийшла.)

ЯВА Х Герасим, а потім Савка.

Герасим. От цікаве бісове насіння, так і загляда, а жидом перелякала на смерть… Жолудь землю перекуповує!.. Ха-ха-ха!

Завтра чуть світ отнесу йому гроші, переплатю по десять рублів на десятині, а не попустю, щоб Жолудь купив.

Входе Савка.

Савка. Ну, куме, нігде нічичирк! Давайте мені моє, та, поки глуха північ, я собі піду.

Герасим. Куме, де ви дінете таку силу грошей? Нехай у мене будуть на схові.

Савка. Ні, так не буде, я знайду, де своє сховать, а ви ховайте своє.

Герасим. Візьміть собі яку тисячу, бо зараз попадемось, а решту через год.

Савка. Куме!.. Давайте моє мені… З мене печінка мало не витрусилась, поки це діло скінчилось, та щоб я не мав в руках свого заробітку, а заглядав вам у вічі, як цуцик? Вам цього хочеться, я знаю вас добре, бачу, куди ви гнете, але гляньте сюди. (Виймо, ніж з-за халяви.) Бачите? Не розпалюйте ж мене, бо тут вам і амінь, коли почнете крутить.

Герасим (виймо, з-за халяви ніж). А ви думаєте, що я без запасу? Ха-ха-ха! Тілько, знаєте, це все чортзна-що! (Хова ножа.) Це я для дороги мав… здіймайте лиш свиту, закривайте вікно, та будемо ділиться…

Закривають вікна свитами.

Я хотів як краще, бо у вас ніколи грошей не було, то зараз що-небудь і виявиться… а коли ви так боїтесь, то беріть собі, бог з вами.

Савка. Не журіться, я зумію заховать, аби було що. (Підходить до мішка.)

Герасим. То вам п’ять тисяч?

Савка. Десять… десять… кажу вам, десять… не розпалюйте мене!

Герасим. Та не кричіть-бо! Беріть, беріть десять… (Набік.) Щоб тебе за печінку взяло. (Вийма з мішка пачки по тисячі, навхрест оперезані бумагою, а кум розгляди.) Оце одна, а це друга, а це третя…

Савка. Стривайте… куме, гляньте… Герасим. А що?

Савка. Та це не гроші, це чистісенька бумага.

Герасим. Як?!

Савка. Чиста бумага! От так машину підвела жидівська голова, тілько на трьох пачках спереду і ззаду наклеєні гроші, а то все чиста бумага.

Герасим (хвата пачки одну за другою, перегляда). Бумага!.. Обманив!.. Куме, він же гроші давав, я сам бачив! (Хвата знов бумажки, розрива і кида.) Сама бумага… чистісенька бумага!.. (Несамовито.) Ха-ха-ха!.. Сто тисяч!! Ха-ха-ха!

Савка. Отже збожеволіє! Куме, заспокойтесь; що з воза впало, те пропало.

Герасим озирається, хватає пояс на лаві і біжить з хати.

Савка. Куме, куме! Куди ви? Господь з вами! Схаменіться, що з воза впало, те пропало.

Входе Параска.

ЯВА XI Савка і Параска.

Параска. Що тут таке? Боже мій милостивий, кажіть, куме, куди він побіг, чого він так галаснув?

С а в к а. Сором признаться. Гляньте: оце добро ми купили за п’ять тисяч.

Параска. Як?

Савка. Так. Обманив жид: дав чистих бумажок замість грошей. А може, то й не жид був, може, нечиста сила перекинулась в жида і отуманила нас так, що ми не роздивились і прийняли бумагу чисту за гроші.

Параска. А господи, господи! Бач, яке нещастя скоїлось; чула моя душа, що з ним щось недобре діється. Та чого ж він побіг?

Савка. Я й сам до пам’яті ніяк не прийду, всередині все колотиться.

Голос Копача: «Поможіть, рятуйте!»

Чуєте? Хтось кричить!..

Параска. Ох куме, голубчику, у мене й руки, і ноги тремтять, — ходім.

ЯВА XII Ті ж. Копач і Герасим.

Копач (несе Герасима на плечах). Та поможіть-бо!

Помагають і кладуть Герасима на ліжко.

Параска. Що з ним, що з ним, скажіть на милость божу?

Копач. Це, я вам скажу, реприманд! Качайте його, отак, отак!

(К.ачає Герасима.) Ну, реприманд!

Параска. Та що воно? Що? Ради бога, скажіть, що то за болість така?

Копач. Та яка там болість! Стривайте, я розкажу, а ви тим часом тріть груди, добре тріть. Так, так… Ви мене слухайте… стоп! (Прислухається до серця.) Тріть, тріть, тріть… Опит — велікоє діло… Серце наче ворушиться… А-а. Та й перелякав же ти мене, Никодимович, мало не вмер від страху, ну, й йому б не жить на світі, якби не мій опит.

Савка. Кажіть, що трапилось?

Копач. Все по порядку — коло одного центра. Ножа!

Дають ножа.

Івановна, лийте йому води ложкою в рот.

Наливають води.

Ковтнув, єй-богу, ковтнув. Не журіться! Щастя маєте, що я ліг в клуні спать… Ліг, знаєте, я в клуні спать, і так мене один предмет заняв, що я й задрімав з думкою про нього; коли це сниться мені, що Роман позабирав копили кам’яні, — пам’ятаєте? Я вам розказував? Що на Боковеньці? Позабирав ті копили та й повісив надо мною їх. Тілько що оце сниться, аж щось мене по носі чирк, чирк… я рукою лапнув вгору, піймав за ногу, нога гойднулась, задригала і вирвалась, та як захарчить. Я схопився мов несамовитий, але зараз опам’ятався, запалив сірничок, дивлюся — і в очах потемніло! На перекладині висить Никоди- мович.

Параска. Боже мій, боже, яке тяжке нещастя!

Копач. Но! Опит — велікоє діло! Я зараз вийняв перочинний ніж і перерізав пояса… і Никодимович упав на землю. Гляньте — дише.

Герасим поворушився і спазматичне в себе потягнув воздух.

Підводьте, підводьте. Ніби позіхає, дрижить.

Підводять Герасима, він ще потягнув у себе воздух і витирає піт.

Параска (плаче). Старий, старий! Герасим. Де я? (Спазми.) Копач. Пийте воду. (Подає.)

Герасим п’є.

Що з вами? Що це ви вигадали?

Савка. Та годі, куме! Буде здоров’я — будуть і гроші, а я навіки від них одрікаюсь, ніколи в світі не буду хотіть більше, ніж бог дає. Такої пригоди ніколи не ждав.

Копач. Які гроші?

Савка. Он гляньте, як нас обманили.

Копач. А-а! Зразу догадався! Опит — велікоє діло! На тім тижні в городі була така сама оказія! І багато видурили? Савка. П’ять тисяч…

Герасим (закльовується воздухом). Ой… ой!.. Копач. Бризкайте водою.

Бризкають. Герасим піднімається.

Та годі вам, Никодимович, убиваться. Заспокойтесь нащот грошей! От поїдемо на Боковеньку, там є гроші, там є сила грошей, вірте, що достанем. Мені само провідєніє указує цей путь… Примети які: скала, копил так і копил так, а посередині кам’яна фигура… не я буду…

Герасим. Обікрали… ограбили… Пропала земля Смоквинова! Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!

(Ридає.)

Завіса.

1890. Хутір Надеждовка

миХайЛо миХайЛович коцюбинський

(1864–1913)

Народився Михайло Коцюбинський 17 вересня 1864 року в місті Вінниці, у родині дрібного службовця. Його батько Михайло Матвійович, був людиною доброю, чесною, не терпів підлабузництва і навіть конфліктував з начальством.

Своїм вихованням Коцюбинський зобов’язаний матері. Походженням вона була з молдавського роду Абазів. Мати письменника, Ликера Максимівна, була на одина- дцять років молодша за батька. Заміж вона вийшла всупереч волі своїх батьків (бо Михайло Матвійович був вдівцем з двома дітьми). Спочатку

родина жила заможно. Коцюбинські мали свою хату (материн посаг), садок, город. Коли сім’я переїхала в м. Бар, Михайлик пішов у школу. Закінчивши дворічну народну школу в м. Барі, де вони жили, хлопець їде в Шаргород, щоб продовжити навчання в духовній семінарії — бурсі. Після закінчення Шаргородської духовної школи Коцюбинський їде в Кам’янець-Подільський і вступає до семінарії, але через важкі матеріальні умови сім’ї вчитися йому не довелося.

У якийсь рік-два Коцюбинський раптом швидко подорослішав. Він ще більше замкнувся в собі. Спричинилися до цього дві сумні події. На сім’ю Михайла Михайловича навалюються нещастя. Сліпне мати, батько втрачає посаду і вже ніколи не зможе дістати путящої роботи, щоб забезпечити сім’ю. Родина повертається у Вінницю. Щоб мати гроші на переїзд, змушені були продати частину майна.

Михайло став основним годувальником у сім’ї. Він дає приватні уроки, але заробітки були мізерними.

Друга подія — «політичний прогрес», як гучно назвав Коцюбинський невеличку пригоду — сутичку з поліцією, яка справила на нього, очевидно, неабияке враження і поклала початок постійних зіткнень з цим департаментом. У 1880 р. Михайло Михайлович закінчує духовне училище і відправляється в Кам’янець-Подільський (1881 р.), мабуть, маючи намір вступити до університету. Мрія ця не здійснилася через матеріальні нестатки — треба було допомагати родині. У 1891 р. Михайло Михайлович склав іспит на народного вчителя і став учителювати по селах.

На початку 1912 року Михайло Михайлович захворів. Важкі умови життя, виснажлива праця, бідність підірвали його здоров’я. 25 квітня 1913 року письменник помер. Поховано Коцюбинського в Чернігові на Болдиній горі, його улюбленому місці відпочинку.

Михайло Коцюбинський

дороГою ціною

Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги…

Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі традиції волі, такі свіжі, що часом трудно було відрізнити сьогодні од вчора, підтримували жевріючу під попелом іскру. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі…

От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреччині і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш на волю, до січового братерства.

Ярами, коритами висхлих річок, лісовими нетрями, прикриваючись нічною темрявою, ховаючись, мов од дикого звіра, тікало од пана і панщини все, що не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами… А тим часом ворог не дрімав.

Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський інвентар дідича разом із волами й кіньми, найбільш боялись того неспокійного, вільнолюбного духу народного, бо його ніяк не можна було припасувати до панських інтересів, погодити з незмірними скарбами; які давала панові оброблена хлопом українська земля, віковічна боротьба двох станів — панського й мужичого,

боротьба хронічна, що часом приймала гострі форми і бурею проносилась над нещасним краєм, — ніколи не кінчалась, ба й не могла скінчитися, хоч пан переміг. Ще недавно, вмившись в Умані власною кров’ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа.

Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю.

Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей. На півдні Бессарабії, од бистрого Пруту, по лівім боці Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах військо і заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синіла десь у чужій країні…

Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. Сотки, тисячі нещасних попадалися до рук козакам — і мусили випити гірку до краю. Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напівголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину…

Чого він міг сподіватися вдома дід пана? А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок… — То ти, Остапе? — Я, Соломіє… — Що ж воно буде?

— А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились…

От бачиш — сакви… Бувай здорова, Соломіє…

— Тікаєш… покидаєш мене… І отеє яііишуся сама з тим осоружним чоловіком… Ні, тікай, тікай, Остапе… Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біга по хаті, мов скажений. «Бунтар, кричить, гайдамака! Він мені людей баламутить!..» Покликав осавулу: «Веди мені зараз Остапа Мандрику…»

— Так…

— «З живого шкуру здеру, чисто оббілую… Я ж йому пригадаю, гайдамаці, Кодню…»

— Так…

— «В некрути, каже, оддам…» А паня біла, біла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: «Ромцю, каже, тікаймо звідси, бо ті хлопи заб’ють нас, як мого дідуся в Умані…» Тікай, Остапе, тікай, серце… Спіймають — катуватимуть нелюди, живого не пустять…

— Враг його бери… Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди… Бувай здорова, Соломіє…

— Перелазь, хоч попрощаємося.

Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломія, сакви і сп’явся на тин. На нічному зоряному небі виткнулась ставна парубоча постать й зникла по хвилі в густих бур’янах по той бік тину.

— Ну, та й кропива ж тут, чисто попікся. Де ти, Соломіє? Поночі й не видко.

— Ось я… — і перед Остапом зачорніла велика, як на доброго мужика, постать. — Ходім до ставка, посидимо під вербами.

Плутаючись у високих бур’янах, пролазячи попід кущами, що тісно посплітались у сій занедбаній частині панського гаю, вони долізли врешті до води. Тут було парно. При повній тиші в повітрі густий гай легко затримав зібране за день тепло, і тепер звідти пашіло, як із печі. По скляному поверху ставка, в глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо плив білою хмарою туман і, мов наміткою, загортав блимаючі в таємній глибині зорі. Нічна задуха насичена була сильними пахощами татарського зілля, куширу, зогрітої води. Край човна, в невеличкому плесі, оточеному осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий згук у далекій околиці, Остап із Соломією сіли під вербою, але їм не говорилось. Події, що несподівано привели їх до розлуки, ба й невідома будущина, яка кинула вже свою тінь на душу, збіглись у цей мент докупи і мов замулили глибину сердечну. Говорити мало — що скажеш кількома словами?.. Говорити ширше — навіщо? Не полегша на серці, не одміниться доля… Та й ніколи вже… пора рушати.

— Ти ж кудою подасися, Остапе?

— Та мені аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде… там напутять уже…

— Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто… Я тебе духом перехоплю човном на той бік, а там чагарником, полем — та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде.

Соломія підійшла до ставка, скочила в човен і почала шарити на днищі.

— Капосний дід, одніс весло у катрягу… Ну, та дарма — обійдемось.

Одним зручним скоком Соломія опинилась на березі і з такою легкістю витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.

Остап сів у човен, і Соломія одіпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волі, а далі тихо й рівно посунув по воді над зорями, що тремтіли на дні блакитної безодні. Соломія з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсім тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекричати одна одну.

Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами білого туману.

Човен стукнувсь об берег. Остап підняв свої сакви і поцілувався з Соломією.

— Бувай здорова… Гляди ж, не забувай мого дідуся… Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собі раду…

— Добре, Остапе, перекажу… Ну хай тебе боронить і хова од лихого мати божа… Прощавай!

Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечі сакви і незабаром зник у чагарнику, а на човні, як велетенська чавунна постать, іще довго стояла Соломія, спершись на кіл та вдивляючись у чагарник, де разом із Остапом зникало її щастя.

Остап йшов навпростець, минаючи вузькі, криві стежки, протоптані товаром й пастухами. Йому був добре знайомий і сей чагарник із обгризеними худобою та виродливе покрученими корчами, й далека околиця, що розпливалась невиразними контурами серед нічної темряви. Одійшовши кілька гонів, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне село у видолинку, і тільки в корчмі ясно світилось одиноке віконце й приковувало до себе Остапів погляд. Се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким.) Але за хвилину віконце згасло, і Остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. Остап непомітно для себе зітхнув і рушив далі.

Чи то під впливом прощання й Соломіїних сліз, чи внаслідок реакції по пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, він не міг би сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, підступив до горла. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з чагарів та з нив, таких рідних і милих — він се почув зразу, — натовпом знялись давні згадки дитинства, неясні, невиразні, але вимагаючі частини серця для землі, яку він покидав тепер навіки, може.

Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товаристві однолітків-пастушків, заводив він безконечні грища. Тут він пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані, — хіба ж вони не стали такою худобою?.. Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати їі за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово.

— Оббілуєш… — злорадно осміхнувся Остап до себе. — Шукай вітра в полі…

І йому ясно уявлялося, як лютуватиме пан, дізнавшись завтра, що Остап утік.

Коли б хоч дідусеві нічого не сталося через його… Та що йому станеться? Він уже старий, не сьогодні-завтра покладуть у яму… На згадку про діда Остап почув щось тепле у грудях. Ті билиціказки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Не раз телята й вівці, спокійно пощипуючи травицю в чагарнику, були свідками козацьких нападів або уманської різні, виконаної підпасачами під проводом Остаповим. Воля, воля і воля! Се чарівне слово, споетизоване столітнім дідом, розпалювало кров у хлопця, а дедалі, з літами, під впливом витворених панщиною умов, прибирало більш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи, І коли Остап, викоханий дідом у давніх традиціях, здіймав річ про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далі спочуття діло не йшло. Знайшлись навіть такі, що вклали панові в уха бунтівничі речі молодика — і от тепер Остап, скривджений і цькований, мусив кинути рідний край. Йому було літ десять, як із-за Дунаю, з Січі, приїздили до них у село емісари. Він їх добре пам’ятає. Лежачи на печі і удаючи, що спить, він чув, як вони довго гомоніли з дідом, оповідали про турецьку землю, про тамошні порядки, казали, що під турком добре жити, й закликали людей на вільні землі. Дід лишився, бо хотів умерти на своїй стороні, а дядько Панас як пішов, так і по сей день…

Остап ішов уже з годину. Він не помітив, як минув чагарник і вийшов у поле. Безкраї лани зеленого збіжжя, що саме красувалось у той час, дрімали серед тихої ночі. Було так тихо, що Остапові кроки лунали в полі, мов гупання ціпа на току. Але він тога не помічав; якне помічав величної літньої ночі, що розлягалась по безкраїх просторах, таких свіжих, зелених, запашних. Від прудкої ходи Остапові зробилося душно. Він сів на межі і роззувся.

Приємний холод пройшов по його тілу і приніс йому полегкість…

Тим часом темна блакить нічного неба почала потроху бліднути. Зі сходу дихнув вітрець і овіяв Остапа. І враз Остапові зробилось весело і легко. Він почувся на волі. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю Остап зірвався на рівні ноги і не пішов, а побіг далі. Йому хотілось гукнути на всі легені словами пісні або хоч крикнути, взяти отак щось у руки — велике, міцне — і зламати його. Але він здержавсь.

Він йшов тепер прудко, сильно вимахуючи ціпком, мов усю силу свою молодечу вкладав і в ту ходу, і в рухи, а думки одна за одною, як на крилах, летіли все наперед. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широкий-широкий — ну, як Дунай широкий. За Дунаєм — Січ. Басують під козацтвом коні, мов змії ті, повигинали шиї… Козацтво — як мак… Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду… попереду — Остап. Кінь під ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайні; одіж із щирого срібла-злота, шабля довжезна. Він оповіда козакам, за віщо пан хотів його оббілувати, ява повелась тепер у них неволя в Уманщині, що треба піти і визволити народ із неволі, потішити на старість дідуся і одняти Соломію від її чоловіка, бо вона не хурмана пайового, а його, Остапа, кохає… Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються у Дунай, перепливають його, а далі мчаться — Остап попереду — через луки й поля до них у село, в Уманщину… Чи бачиш, Соломіє?..

Раптом — пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило з-під ніг Остапових і черкнулось крилом об його груди… Остап так і одплигнув, мов хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце затріпалось у грудях і стало. По плечах полізла вгору мурашня.

— Тьху! пек тобі, цур!.. — одітхнув він нарешті. — Як налякало!.. — І пішов далі.

Але мрії вже щезли, мов птах розвіяв їх крилами. Остап знов побачив себе серед поля, почувся втікачем, недалеко від пана і всякої небезпечності.

Світало. На блідому небі ясно горіла зірниця. Колосисте море синіло під росою в тьмяному світлі. Од свіжого подиху ранку злегка тремтіли жита, з рум’яного сходу линуло світло і м’якими хвилями розпливалось поміж небом і землею. Над полем,, у високості, співали вже жайворонки.

Остап вийшов на шлях і озирнувся. Оддалеки щось манячіло на шляху, немов який подорожній, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На шляху було небезпечно. Остап зміркував, що пан, дізнавшись про його втіки, міг послати за ним навздогін. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Там навіть можна переспати спеку і смерком знов у путь. Але тільки Остап звернув із дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тікати. Але зваживши, що поки він один на один, — жахатися нічого, Остап зупинився, очікуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо, не вдовольняючись прудкою ходою, він інколи пускався бігти, придержуючи свої клунки на плечах, і вже за чверть години Остап міг розглядіти його струнку постать.

Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивійікучмі, короткій чутаїнці і з довгим ціпком. Остапові було чудно, що парубок немов осміхався, але коли той наблизився і привітався до нього, Остап із несподіванки скрикнув:

— Соломіє!.. Чи ти здуріла?

— Може, й здуріла… — сміялася Соломія.

— Пек тобі, маро… Чисто парубок… Куди ти й по що?

— За Дунай, у Січ із тобою… Приймаєш товариша чи не приймаєш?

— Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..

— Які там жарти… Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне… Пропадай воно все пропадом… Піду і я світ за очі… Вже ж за тобою хоч серцеві легше буде… Та чимдужч додому, за торбину: вкинула що треба на дорогу. Тільки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дідька з’їсть, що спіймає… Метнулась до комори — чоловіка нема дома, повіз паню в гості; зняла з жердки сорочку й штани… Тоді спідницю з себе, штани на ноги, накинула на плечі чугаїнку, а на голову шапку — і козак козаком… Шукай тепер, пане, парубка з молодицею… ніхто не бачив, лиш двох парубків стрічали… Що ж мені з тим, що скинула, діяти? Покинути боюся, догадаються ще… Узяла своє під пахву, побігла до ставка, прив’язала камінь — і шубовсть у воду… Вічная пам’ять. А тоді селом, та на шлях, та біжу-біжу, щоб догнати.

Ху, як ухекалась… Що ж, приймаєш парубка у товариші чи ні? — А що ж я робитиму з тобою у Січі, гей!..

Оце сказав! Звісно, вона не піде до Січі у братчики. Та й навіщо, коли навкруги Січі скрізь слободи, а в тих слободах живуть наші люди з жінками, з дітьми. Турок дає землю — займай, скільки твоя сила. Вона про се довідне знає од людей. Вони оселяться в слободі, вона хазяйнуватиме, а він із Січі наїздитиме додому, а то й зовсім облишиться на господарстві… А тим часом у дорозі вона хустя випере йому, догляне, голову змиє. При своїй небозі добре і в дорозі… Хіба не знає приказки?.. Ну, хай же він не супиться, мов сич на гіллі, й веселіше гляне на свою Соломію, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край світу…

Остап осміхнувся. Він, властиво, радий був Соломії, лише ота несподіванка збила його з пантелику.

— А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!.. — повеселішав Остап. — Та чого ми тут стоїмо? — схаменувся він ураз, — день як бик, і вже он курить щось шляхом…

Справді, сонце встало й оглядало світ палаючим оком, а на степовому горизонті немов справді завислі хмарка куряви.

Остап із Соломією звернули з шляху на поле і незабаром знайшли те, чого їм було треба. Тут, у кориті висхлого бурчака, облямованого по високих берегах червоним польовим маком, було безпечніше, ба навіть і деякі вигоди трапились їм: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й виповняло природну 3’ападинку, оброслу травою, а далі течійкою шилось по закрутах рівчака. Тут вони порішили спочити. Спільний сніданок і можливість перекинутись щирим словом із близькою людиною — дорешти помирили Остапа з несподіваним випадком; його значно заспокоїли Соломіїні доводи, і обидва товариші, вже без зайвих турбот, натомлені нічницями, твердо поснули сном молодості.

Сонце було низько, так у два чоловіки від землі, коли Остап прокинувся. Він хотів збудити Соломію, але лиш глянув на неї, як схопився за боки від шаленого реготу.

— Ха-ха-ха!.. От козак — разкозак!.. — реготався Остап. — Ха-ха-ха!..

Той регіт збудив Соломію. Вона схопилась і, протираючи очі, здивовано зиркала на Остапа.

— Ти чого?..

— Продери, продери очі… Ха-ха-ха!..

— Бачу вже… Та чого ти?

— Ну, тепер ходім.

Остап підвів Соломію й потяг її до кринички.

— Стань на коліна і дивись у воду…

Соломія нагнулась і зазирнула до кринички. Звідти глянуло на неї свіже, повне обличчя з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся, що під час сну повисмикувалось із-під очіпка.

— Тепер глянь на свої ноги.

Соломія глянула і враз залилася дзвінким сміхом.

— Ха-ха-ха!.. — не вгавав Остап. — Голова молодицина, а ноги парубочі…

Вони реготались, мов діти: вона — тонко і дзвінко, як молода дівчина, він — грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.

— Що ж воно буде? — спитав перегодом Остап. — Таж як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.

— А ось що буде! — рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі

й вкрили їх нижче пояса. — На, ріж…

— Що ти кажеш? — жахнувся Остап.

— Ріж, кажу…

— І тобі не жаль, Соломіє?

— Ані крихти… Ріж! — уперто намагалась молодиця й сіла долі.

— Та в мене й ножиць чортма.

— Ріж ножем!..

Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломііне волосся.

Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувались по плечах додолу і лягали на землі дивними покосами.

Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли слози.

Робота була скінчена. Остап одступивсь од Соломії, щоб здалека краще придивитись до своєї роботи, а Соломія, мовчазна й замислена, сиділа долі серед обтятого волосся і вдивлялась кудись у простір.

Заходяче сонце червоним світлом осявало сю картину: його, стрункого й міцного, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю, і її, що в образі білолицього чорнявого хлопця дивилась у простір засмученими карими очима.

— Ну, пора нам рушати… Гей ти, парубче, як тебе звати — Семеном чи як?

— Про мене й Семене… — зітхнула Соломія і знялась із місця.

ІІ

Була темна осіння ніч..Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полинину. У долині, на виднокрузі, сіріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі.

То був Дунай.

Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилу прибережного узгір’я. В одній з таких яруг, глибоких та покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушились люди. То були втікачі. Два дні і дві ночі сиділи вони тут у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, мусили вони прокрастися у прибережні комиші і там чекати перевожчиків із-за Дунаю.

Було їх там чоловіка з тридцять, із дітьми, з усяким хатнім збіжжям, зі слабими навіть, яких не можна було кинути у чужій стороні.

По дні яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осінні води шуміли, збігаючи у Дунай, не то вітер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечності голос оповідав звичайну історію втікача… «І попавсь я до грека, і зазнав я неволі ще гіршої, як удома. Гнав мене на роботу і вдень і вночі, і годував гірш за собаку… Сорочка на мені чорна, заношена, нуяса мене напала, їсть… І ходив я, як звір той лісовий, та не смів і словом перечити хазяїнові, бо він нахвалявся наслати на мене посіпак…»

— Ох-хо! — вирвалось із чиїхось грудей і тихою скаргою загинуло в темному проваллі.

Десь здалеку бриніла, як муха повесні, притишена пісня.

— Отче наш… да будеть воля твоя… — молився хтось із притиском, із чуттям.

Хвора жінка важко дихала і стиха постогнувала. Межи втікачами були й Остап із Соломією. Зазнавши всяких пригод, вони врешті добились до Дунаю і вкупі з іншими чекали перевозу.

— Ти ще не заснула, Соломіє? — стиха обізвався Остап.

— Та мало що… Так сон наліг на мене, так наліг… Коли б уже швидше рушати звідси…

— Ще рано, до півночі далеко… Ну й холод — чисто змерз!.. Іване! — обернувся Остап у другий бік. — Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? Га?

— Падку мій! Таж то аж наверх лізти, гей! — жахнулось щось у темряві пискливим баб’ячим голосом і кілька разів відсапнуло, немов корова у хліву.

— І куди його посилаєш? Адже він на своїх коротких ногах не злізе на гору, — кинула Соломія.

— Овва… овва… бозна-що вигадали… я й не на таке лазив… — образився Іван. І з сими словами стало чутно, як він подряпавсь на стрімку стіну урвища, важко й часто відсапуючи.

— Бач, старається Котигорошок… — промовив хтось із темряви, — аби молодиця слово сказала — в пекло полізе.

За кілька хвилин оберемок бадилля прудко летів у провалля, а за ним, обвалюючи глину і запорошуючи усім очі, скотився додолу тріумфуючий Іван.

— От і не виліз… от і короткі ноги… ге! Якби не короткі ноги — сидів би один із другим поночі… а тепер у нас вогонь буде… хехе-хе… Кресало є?.. Є!.. А губка є?.. Є!.. Ну, викрешемо… ге!.. — торохтів він, мов горохом сипав.

Іван метушився, бігав без потреби з одного місця на друге, шелестів сухим бадиллям, ірощив його і складав на купу.

Врешті черкнулась криця о кремінь… спалахнула на мент іскра, і стіни урвища немов двигнулись.

Іван припав до землі і дув. Червону цятку, до якої він мало не торкавсь устами, розбирав гнів: вона росла, червоніла, пирскала, мов сердитий кіт, і врешті, не витримавши, схопилась полум’ям, бухнула сивим димом і залляла світлом дно чорториї.

Нерівне світло осявало коротку, грубу фігуру з круглим ласкавим обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по накиданих безладно клунках та по втікачах, що сиділи й лежали купками по землі.

Круті глинясті стіни урвища жовтіли, і лиш угорі, в глибоких заломах, бився крилами сполоханий морок.

Остап та Соломія присунулись до вогню.

Раптом здалека, з берега річки, почувся кінський тупіт. Усі насторожились.

— Гаси вогонь! — обізвався хтось пошепки й з тривогою. —

Крий боже, ще помітять…

Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому і не вдавалося. Жевріюче бадилля розповзалось скрізь, мов огняні хробаки, сичало й курилось.

Тим часом кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих.

У проваллі знов стало темно. Усі мовчали.

— Іване, — перервав хтось врешті тишу, — розкажи-но, як тебе жінка била та як ти од неї забіг аж сюди…

— Отсе вигадав! Щоб жінка та чоловіка била — та се ж беззакон, безпардон!.. Зроду такого не було… хе-хе-хе… — непевно якось сміявся Іван, немов хотів підбадьорити себе.

Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Се їх з’єднало, і з того часу Іван не розлучався з земляками. Весела і добродушна вдача Іванова не раз ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях. Іван охоче оповідав про своє життя домашнє; з оповідання того можна було зрозуміти, що втік він не так од панщини, як від лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого на зріст Івана. От тою-то лютою жінкою й дратували раз у раз Івана, та він не сердився і добродушно викручувався жартами.

Та хоч сите тіло Іванове спочило трохи від жінчиних кулаків, душа його шукала знайомих вражень покори. Він прив’язався до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло. Сю особливу прихильність до Соломії помічав не тільки Остап, а всі, і лиш висміювали бідного коротконогого лицаря.

— Говори, — дратував Івана той самий голос, — певно, молотила, як ціпом. Коли б не втік, то пішов би досі на смух.

— Ну, то що? — жваво підхопив Іван. — Хіба я боюся смерті? Сохрани боже!.. Пошли, господи, й завтра. Раз вмирати — не двічі.

Вмер — і край, більш не встанеш.

— Ні, краще не здихай, Іване, тут, бо будуть шкури дешеві…

— Хе-хе-хе!.. О, бодай тебе, що вигадав, — хехекав Іван, мов булькав із повної пляшки. На сміх його, однак, ніхто не обізвався. Люди були поважні, похмурі навіть. Тільки дитина часом заквилить й сповнить жалем провалля.

— Чи не час нам у дорогу? — поспитала Соломія.

— Про те вже дід Овсій знає, він тут порядкує, — обізвався Остап.

Очевидячки, се питання усіх цікавило, бо по проваллі пройшов шепіт: пора, пора… І почалося збирання.

— Потихо, потихо, не всі разом, — шамкав дід Овсій і все лазив поміж люди, усе толочив їм ноги.

Рушили.

Вибратися, однак, із темної, покрученої та вузької чорториї було нелегко. Раз у раз доводилось спотикатися, намацувати дорогу, падати, чіплятись за клунки, вставати і знов спотикатися. Ся плутанина зайняла коло години. Врешті війнув вітрець — перед втікачами була наддунайська низина. Усі зітхнули вільніше, хоч небезпечність саме тут і починалася. Треба було перейти рівне, незаросле й не закрите нічим місце, щоб опинитися в комишах. Дід Овсій вистроїв усіх в одну лінію, а сам пішов попереду. Ніч була темна, аж чорна, в кількох ступенях нічого не можна було розібрати. Легкий туман вставав над Дунаєм, повз берегами, окутував втікачів. Вони потиху посувалися.

— А я вже вас держуся, як сліпий плота, — шепотів Іван до Соломії, йдучи за нею. — Куди ви — туди й я… Щоб бути разом… А може, вам важко, то дайте мені клунок, я понесу, — жебонів він, важко відсапуючи…

— Та не сопіть так, мов ковальський міх, — напучувала його Соломія. — А клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгоші з вашою торбою разом..

— Коли ж ноги грузнуть, аж у постолах хлющить, та ще щось, не тут згадуючи, немов чіпляється до ніг, не пускає.

Починався мочар, порослий комишем. Чутно було, як шелестить комиш шорстким листом та іноді хрусне під ногою суха очеретина.

Йшли недовго. Дід-провідник зупинився, наказав усім залазити в комиші, скласти свої клунки й бути напоготові, а сам десь зник.

Близько, зараз отут, дихала холодною вогкістю річка, хоч її не видко було у пітьмі. Зверху почало щось сіятись, чи то дощ, чи мряка. Втікачі розташувалися на мочарі, під ногами у них плющало. Вони сиділи нерухомо, карячки, боячись поворухнутись та зачепити шамкий комиш. Вони дивились перед себе у густий вогкий морок. Ноги терпли, мряка покривала одежу холодною росою, вода затікала в обув. Очікування помочі, що мала прибути з невідомих вільних країв та визволити з неволі, — напружувало нерви, розтягувало без краю час. Почуття дійсності втрачалося, усе приймало незвичайний, казковий характер. Напружене око вбачало у пітьмі якісь тіні, що снуються в тумані, наближаються, віддаляються, приймають незвичайні розміри. Часом блимне здаля вогонь і зникне, щоб з’явитись у другому місці. І знов темно. На річці щось плюснуло… раз, другий… Присяг би, що то весла одбивають по воді такт, що човни ріжуть хвилю і ось-ось стукнуть носами в берег… Однак скрізь тихо… Широка річка спокійно дрімає в легкому тумані, чорне небо безперестанку сіє росу… Здається, що ся довга осіння ніч ніколи не скінчиться… марні надії, даремні сподівання… ніхто не прибуде, ніхто й не думає про те, що тут сидять холодні, стурбовані люди й, як бога з неба, чекають рятунку… Усе намарне… Але око знов ваблять блукаючі вогні й рухливі тіні, вухо знов ловить непевні згуки, що родять надію, будять увагу…

Тіло терпне, тіло деревеніє, кудись поділись ноги, що мокли в воді, не чуть їх, напівсолодка втома обхоплює людину, байдужність закрадається в серце… Все так, як слід, як має бути, і чи не однаково гинути тут, серед сього багна, чи вдома в неволі…

Ураз — що се? Сон сниться чи чудо діється? Далеко за річкою блиснуло щось, немов із неба вогонь упав на землю і спалахнув, як свічка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому місці сильно бухнув полумінь. Три вогні горіли, як свічки в церкві, — і не можна було розібрати, чи воно на землі, чи на небі діється. Немов холодний вітрець повіяв і торкнувся обличчя. Усі стрепенулись. Та не встигли вони спам’ятатися, як вогні згасли і одночасно, десь недалеко в комишах жалібно завив голодний вовк.

Та сумна скарга покотилася по річці і вразила втікачів.

— Бач, зголоднів! — зі співчуттям обізвалась Соломія.

— Ая!.. ая!.. Ще й не такої заспіваєш, як живіт присохне до спини… А може, то він нас почув та плаче, що ніяк взяти… хе-хе!..

— Ну, ти його тільки торкни. Котигорошка, то він зараз і розсиплеться, — невдоволено промовив Остап.

— А, які ж бо ви!.. Хіба ж я що? Хіба ж я як?..

— Поснули? Га? — прошамкав раптом дід Овсій, вернувшись із берега. — А зараз перевіз буде…

Люди ворухнулись. Аж ось воно — перевіз… Груди вільно зітхнули… Десь раптом знайшлися ноги, мокрі, холодні, задубілі, зомліле тіло забажало рухів, дійсність розвіяла чари, розбудила мозок.

— А що — вовк добре заскиглив? — шепнув дідок на вухо Іванові і засміявся.

— А щоб же вас ведмідь загриз… борони боже! — здивувався той. — А я ж не казав, а я ж не мовив…

І в його шепоті чулося таке здивування перед хитрощами діда й така наївна віра в те, що він зразу одгадав ті хитрощі, що Остап і Соломія мимохіть осміхнулися.

Потиху й обережно усі посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нічого не бачили й не чули. Річка спала. На заході трохи вияснилось, і на мутному небі вирізалися контури чорних, мов важкі хмари, гір. За річкою шуміли плавні.

Незважаючи на дідову обіцянку, перевіз не прибував. Люди нетерпеливились. Діти змерзли, пищали, і трудно було заспокоїти їх. Місце було небезпечне — тут раз у раз вешталась кордонна сторожа і кожної хвилини могла заскочити. Се дратувало. Нарікання сипались на діда Овсія, усіх брала хіть скоріш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку нору. Там бодай можна розкласти вогонь й зігрітися. Шхто й не дививсь на річку.

Коли се — на самому березі щось плюснуло. Два човни м’яко шурхнули по прибережному піску, і тихий голос поспитав:

— Ви усі тут?

На березі зробився заколот. Всі товпились коло човнів, кождий хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки. Дідові Овсієві нелегко давалося зробити лад і спокій. Котигорошок одним із перших скочив у човен і завзято намагався втягти за собою якийсь Соломіїн клунок.

— Соломіє… Остапе… сюди… до мене! — кликав він пошепки, і сопів, і кректав, і крутив головою, вовтузячись із непокірливим клунком.

Раптом зовсім зблизька форкнула коняка. Усі оторопіли.

— Сідай швидше, — сикнув перевожчик. Та було пізно.

— Хто там? — гукнув із темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кінська голова наткнулась на купку людей, а над нею звівся козак, немов шукав чогось на землі.

— Еге-е! — протяг він наче до себе, скинув із плеча рушницю і бахнув над головами принишклих втікачів.

Люди опам’яталися. Адже він один, а їх багато. Сміливіші кинулись на козака, та голіруч нелегко було його взяти.

Тим часом стріл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втікачів кінська тупотнява, брязк зброї і грубі людські голоси.

— Лови їх! В’яжи! — гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сісти у човен. Вони зіскакували з коней і кидались на втікачів. Усе змішалося.

Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломію впоперек і поволік, але Остап насів на нього ззаду і визволив Соломію.

— Матінко! Рятуйте! — верещав пронизуватий жіночий голос, покриваючи шум боротьби.

А човни тим часом тікали. Вода кипіла під веслами, човни тремтіли й скакали на воді, як живі.

— Стій! — неслось із берега, — будемо стріляти! — Гримнуло кілька стрілів і сколихнуло повітря.

Кулі свистали над головами втікачів, але Іванові було не до куль:

він усе ще махав руками і благаючим, розпучливим голосом кликав:

— Остапе!.. Соломіє!.. А які ж бо ви… сідайте швидше… сюди, до мене… — і не помічав, що від берега одділяла його широка смуга води, а галас на березі покривав його слабий, пискливий голос… * * *

Що далі було — ні Остап, ні Соломія не могли добре пригадати. Вони лиш пам’ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, в безпросвітній темряві, з почуттям звірини, за якою женуть собаки. Кілька разів Остап вскакував у воду мало не по пояс, часто Соломія з розгону натикалась на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собі раду і знов мчали вперед, добуваючи останні сили. Врешті щось перепинило їм дорогу, і вони попадали. Ся пригода була їм навіть на руку. Лежачи на чомусь твердому й холодному, вони могли тропи одсапнути. Ноги в них тремтіли, груди важко дихали. Вони лежали і слухали. Навколо було тихо, од берера не долітав сюди жаден згук — очевидячки, там уже все скінчилося. Сіяв дрібненький дощик, темрява знов стала густішою. Не почуваючи за собою погоні, Остап і Соломія помалу опам’яталися. Остап обережно обмацав те, на чому лежав: то горб, порослий травою. «Ага! — подумав він. — Ми, видно, наткнулися на високий берег». Вони спочили трохи, осмілені тишею, звелися і обережно побрели вздовж гір, в надії натрапити на яругу, де можна б було захиститися від дощу й холоду. І справді — незабаром почули під ногами розмиту глину і увійшли у чорну пащу провалля.

Тут вони намацали сухе, затишне місце і тільки тоді почули, що страшенно втомлені й зогріті шаленим бігом. Утома була така сильна, що брала верх над усім: вони — просто впали. Без розмов, без думок вони поснули твердим, здоровим сном.

Прокинулись вони нерано: сонце, мабуть, було високо, бо жовтий промінь його повз по стіні урвища. Вгорі синіла смужечка погідного неба.

Першою думкою в Остапа було довідатись, де вони. Він подавсь на розвідки і скоро вернувся, щоб заспокоїти Соломію: скрізь тихо, спокійно, днина тепла й ясна. Почали радитись.

Обоє згадали, що один мірошник із-над Пруту, одноокий Яким, такий забіглий, як і вони, тільки з Поділля, хвалився, що знає спосіб переправити їх у Туреччину, і вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котигорошок та дід Овсій не підбили їх тікати разом із ними через Дунай.

Тепер нічого іншого не лишалося, як звернутися до того мірошника, бо переховуватися далі на сьому боці було небезпечно:

їх могли спіймати, одіслати до пана або запроторити в тюрму.

Вони ледве вилізли з глибокого провалля і опинилися на спаленій сонцем сірій полонині. Низина, що приймала вночі фантастичні, непевні форми, видавалась удень дуже гарною. Широкий і тихий Дунай блищав проти сонця, мов криця, а з-за прибережних, зелених іще верб здіймались у небо блакитні шпилі далеких гір.

Розглянувшись уважно, Остап зміркував, що звідси до Кишниці, де стояв вітряк Якима, буде верстов із тридцять. Коли поспішитися, то до вечора можна б іще постигнути туди.

І вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора одежу, не гаючись, подались у дорогу. Вони йшли то шляхом, то стежками навпростець, намагаючись не звертати на себе уваги.

— Десь тепер наш Котигорошок із турком бесідує, — обізвалась Соломія.

— Як не годує раків дунайських, — кинув Остап. І їм уявилися нічні пригоди.

Вони обігнули з правого боку Рені і подались понад Прутом. З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скільки око сягало, руділи стиглим комишем плавні і хвилювались, як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Інколи над берегом Пруту проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки.

За Прутом була Туреччина.

Вже була ніч, коли вони підходили до кишницьких вітряків, що ліниво помахували крилами. На радість їм, у Якимовому вітряку світилось. Вони одхилили двері і увійшли. Там нікого не було — і Остап із Соломією присіли на мішках. У млині стояв теплий, приємно солодкуватий запах свіжої кукурудзяної муки. Борошняний пил висів у повітрі, а стіни, банти і постав були обсипані ним, як снігом. Біле павутиння фестонами висіло вгорі, гойдалось од найменшого руху повітря і кидало дивовижні тіні при жовтому світлі одинокої ліхтарні. Жорна м’яко шамотіли по зерні; кіш трясся, як у пропасниці; вгорі щось жалібно скрипіло. За стінами вітряка, в селі, валували собаки…

Незабаром з’явився заборошнений мельник. Придивившись своїм одним оком, він впізнав Остапа.

Остап зараз-таки розказав йому, по що прийшов.

— Добре… — коротко одмовив Яким, — трохи упораюсь, і підемо. Остап і Соломія були стомлені дорогою, однак змовчали про те.

Вони трохи спочили й перекусили, поки мельник засипав зерно та переносив мішки.

Так коло півночі Яким їх покликав:

— Ходім.

Вони вийшли.

Над селом стояв звичайний в осінню пору туман. Він йшов, очевидячки, з річки, з плавнів, бо чим нижче вони спускалися, тим туман ставав густішим. Село виглядало, як із-під води, бліде світло лиш де-не-де блимало крізь млу. Дихалось важко. Всі троє мовчки спускались униз, а далі звернули убік од села і йшли так верстви зо дві, то спускаючись, то дряпаючись по горбах. Врешті мельник казав їм зупинитися, а сам пішов наперед. Остап із Соломією вдивлялись у темряву і нічого не бачили; мельникова постать раптом зникла з-перед очей, мов розпустилась у млі. За кілька хвилин він вернув і повів їх за собою униз, по крутому й слизькому схилу. Коли вони обережно спускалися з гори, недалеко від них блимнуло два вогники і в ту ж мить зникли.

— То лис, — пояснив мельник.

Врешті вони зупинились. Мельник викресав вогню і освітив вузьку, як лисяча нора, печеру.

Тут, видно, недавно були люди, бо лежала купа сухого листу та кілька грубих вербових полін.

Мельників план був дуже простий: зв’язати невеличкий пліт, аби міг здержати двох людей, — і в темну ніч, ховаючись од козаків, переплисти у плавні. А там уже безпечно. Коли б не стало прихованого тут матеріалу, можна роздобути на березі річки. Аби обережно.

І одноокий Яким подав Остапові жмут мотуза та паляницю, попрощавсь і зник у млі.

Соломії дуже сподобався мельників план. Вона мала охоту зараз-таки в’язати пліт.

При світлі воскової свічки, що вони роздобули в млині, вони взялися до роботи і так захопилися, що забули про втому та сон. Та матеріалу було не доволі для плота, і треба було одкласти роботу.

Другої днини Остап пустивсь на розвідки. Показалося, що їхній сховок був у макітрі, але доволі було злізти на гору, як саме тут, мало не під ногами, ніс бистрі води Прут, вгинаючись у берег коліном і ховаючи обидва кінці за високими береговими виступами. Місце справді було вигідне для переправи, бо доволі було кордонному козакові загнути за виступ — і коліно річки зникало йому з очей.

На березі валялись галузки, уламки дощок і навіть цілі верби з корінням, викинуті на берег повінню. Над плавнями чорними пасмами повз дим.

Тільки вночі Остап із Соломією зважились податися на берег. Вилазячи з макітри на гору, вони побачили червоне крайнебо, наче сходив місяць.

— Що за мара, — обізвався Остап, — адже тепер не місячні ночі.

Та Соломія, що встигла вже злізти, раптом одхилилась і мало не скрикнула:

— А дивись!.. дивись!..

Остап глянув і остовпів.

Перед ним, на крайнебі, стояли високі вогняні гори. Та ні, вони не стояли. Вони рушались, як живі, хитались, тремтіли, осідали в одному місці і виростали в другому. Вони тихо жевріли, як купа іскристого золота, або вибухали червоним снопом полум’я. Відтак знесилювались, в’яли і гнулись од вітру, і знову росли, знов палали. Коли одна з них падала, друга підхоплювала її, здіймалась догори і бистро ламала лінію блискучих визубнів. Од них займалась на небі хмара і палала вкупі з далеким небом.

То горіли плавні.

З жахом вдивлялись Остап із Соломією у сю картину.

— Ні, не до нас йде, а вбік, за вітром, — із легким серцем зітхнула врешті Соломія.

Здавалося, розбурхане море вогню кипіло, ревло, бризкало вогняною піною, раз червоною, як грань, раз білою, як світло блискавки, і йшло сердитими хвилями на чорні безборонні плавні, що причаїлись і тремтіли у вічній пітьмі.

Однак ніколи було любуватися. Оглядаючись і прислухаючись, вони зійшли на берег. Не було нікого. Од далекого світла внизу здавалось іще темніше. З плавнів уставав туман.

Вони знайшли, що їм було потрібне, і з великою обережністю, пам’ятаючи, що кожну хвилину може виткнутись із-за виступу козак, потягли на гору оберемки вербового гілля.

З опівночі пліт лежав готовий, аж просивсь на воду.

Він був важкий, кострубатий, і його треба було нести так, щоб не ослаб мотуз.

Остап і Соломія кректали, зупинялись, спочивали, обливались потом і знов тягли його на гору.

Навколо — ні душечки. Ні, їм таки везло нині! Туман стояв густий, мов кисіль; до світа було далеко, а кордонна сторожа або поснула, або вигинула.

— Заким сонце зійде — го-го! де ми будемо… — радісно шептав Остап.

— Тоді кажи гоп, як перескочиш…

На березі було теж тихо і безлюдно. Каламутний Прут дихав вогким холодом. Сірі, ледве помітні в тумані плавні непривітно шуміли.

Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку. Він хлюпнув і глибоко осів у воду. Коли Соломія примостилася на плоті, Остап одіпхнув од берега і тоді скочив. Пліт захитався і пропустив воду. Прудка течія крутнула ним і понесла вниз. Остап опиравсь бистрині з усієї сили, але його кіл мало що помагав: пліт несло серединою річки. Якийсь час плили вони в тумані, поміж берегами, одірвані од землі й безпомічні. На превелику силу вдалося врешті вибитися зі стрижня та наблизитись до берега. Але й тут вода зносила пліт, і нелегко було пристати до берега. Остапові пощастило, однак, зачепитись якось за прибережну вербу. Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт — і обоє вискочили на берег, втомлені й мокрі. Вода зараз підхопила пліт, поволі обернула його і понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту. Та се була дурниця: вони були за кор- доном.

Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.

— Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!.. — закляв він наголос.

Одночасово на тому березі почулася кінська ступа.

— Хто там?.. — кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп із рушниці.

— Ойі — скрикнув Остап, ухопившись за груди, і захитався.

— Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з богом! — добродушно промовив козак і ступою подався далі…

III

— Що тобі? — прискочила Соломія до Остапа і піддержала його.

Вона вся похолола і тремтіла од жаху.

— Ой, — тихо стогнав Остап, — поцілив мене отут» під серце Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:

— Тікаймо… тікаймо… він іще стрілятиме, він уб’є тебе…

Помітивши, що Остап не рушиться з місця, вона вхопила його під руку і сливе поволокла за собою. Вона вскочила у комиші і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский грунт плавнів вгинався під нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по коліно в цмоковині, цупкий комиш ламався, тріщав та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла усе вперед, пойнята жахом, нічого не помічаючи, бажаючи тільки забігти якомога далі, укритися від наглої смерті.

Остап несвідомо піддававсь їй. Він біг за нею, хоч із кожним віддихом і рухом кололо його в грудях і нападали часом млості, а з-під руки, якою він затуляв рану, стікало щось тепле й мокре.

«Аби лиш перебігти отеє місце… аби лиш перебігти, і все минеться… нічого лихого не буде…» — блукали думки в його голові, і він біг, напружуючи останні сили, аби не відстати від Соломії.

Врешті він почув, що мліє.

— Стій… не можу… — шепнув він, опускаючись додолу.

— Що тобі? — опритомніла молодиця, схилившись над ним. — Крові багато витекло… — насилу вимовив Остап.

— Тебе зранено? Де? — скрикнула Соломія, опускаючись перед ним на коліна та намагаючись розглянути рану.

Але було темно, як у льоху. Не видно було навіть комиша, що стирчав густо, мов жито на ниві, круг них.

— Де тебе зранено?

— Отут, під серцем.

Соломія провела рукою по його грудях і намацала мокру й липку сорочку. Остап скрикнув од того дотику.

В голові у Соломії розвиднілось. Жах її щез без сліду. Вона знала, що робити.

Обережно розщібнула йому сорочку і одкрила груди. Сього було мало. Вона роздерла пазуху, одліпила скривавлену сорочку, потім одшматувала довгий пас зі своєї підтички і з поміччю Остапа тісно зав’язала йому рану.

— Води!.. — попрохав ранений.

Води! Се легко було сказати! У сій пітьмі, у сій чорній невідомій пустині, де доволі було зробити кілька ступенів, щоб заблудитись, трудно було шукати воду. Серце Соломіїне рвала та просьба Останова, а голова шукала способу. Ба! Адже вони на воді! Про се свідчить трясовина, що вгинається під ногами. Соломія спробувала викопати рукою ямку і справді докопалась до води. Була се густа, гнила й тягуча рідина, з противним запахом шувару. Соломія зачерпнула її у пригорщі і подала Остапові. Той змочив уста, але пити її не міг. Соломія змочила йому чоло, скинула з себе верхню одежу і підмостила йому під голову. Про те, щоб пускатись у дорогу в таку пітьму в невідомій стороні, не було й гадки.

Треба було дочекатися світу.

Остап лежав на очереті й почувавсь ослабленим. У грудях у нього хрипіло, і було боляче дихати. Не то сон, не то забуття склепляло повіки.

— Ти тут, Соломіє? — питав він і дрімав далі.

— Тут, тут… осьде…

Серце нило в Соломії од жалю й тривоги, їй легше було б, коли б куля потрапила в неї.

Та ще коли б вона хоч могла бачити його рану, його обличчя — їй, здається, не так би важко було. А то ся пітьма, сей чорний, клятий морок. Він оточав її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав під шкуру, виповняв її всю та гнітив серце… Надаремне витріщала вона очі — вона не могла навіть одрізнити пальців на власній руці. Він жив, той морок, рушався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок.

— Шу… шу… шу… — починав він іздалека, — шу… шу… шу… — одзивалось тут коло неї, — шу… шу… шу… — шепотіло все разом — а пощо було клясти… шушу… а тепер умре… побачиш — умре… шу… шу… шу…

Соломії ставало моторошно. «Брешеш, брешеш… — хотіла вона кинути в лице злому морокові, — він мій… він буде жити… його не дуже поранено… адже він скільки пробіг…»

Але морок уперто шумів свое: «Він умре… шу… шу…»

І немов в одповідь йому важко дихав Остап, тихо постогнуючи крізь сон.

Соломія затулила вуха й заплющила очі. Ся пітьма, більш знайома, більш свійська, не так мучила її. Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не хотіла виймати з-під голови в Остапа своєї одежини і тільки скорчилась, щоб хоч трохи зогрітись, Вона не чула вже зловіщого шептання мороку і оддалась надіям на краще. Він вигоїться, він житиме… вона не дасть йому загинути… От коли б лиш світало уже… коли б світало… Утома взяла своє: Соломія навсидячки задрімала.

Коли вона прокинулась, сіре світло падало з хмарного неба. Туман іще плутався у комишах і поволі здіймався догори. Плавні немов курились.

Остап лежав тут же з розплющеними очима; його молоде обличчя немов прив’яло, на уста впала смага.

— Ну, як тобі? — припала до нього Соломія.

— Та нічого… тільки дихати важко… згага мене палить… води…

Треба було щось радити.

— Ти можеш йти?

— Не знаю… зведи мене…

За поміччю Соломіїною Остап звівся. Він затискав зуби та кріпився, щоб не стогнати, — так його боліло за кождим рухом десь під лопаткою. Соломія підтримувала його, і так вони звільна йшли поміж високими стінами жовтого комишу.

Недовго їм довелось шукати води. Незабаром заблищало крізь комиш спокійне дзеркало озерця.

Соломія напоїла Остапа, оглянула і обмила його рану. Вона приклала до рани мокру холодну ганчірку — і Остапові стало легше.

Почали радитись, як їм вибратися з плавнів, куди йти. Остап міркував.

— Де сонце? — поспитав він.

Соломія глянула на небо. Поміж очеретяною кунею, що тихо гойдалась угорі, виднівся клапоть сірих олив’яних хмар. З-за високого та густого, як щітка, комишу не можна було нічого розібрати.

— Звідки вітер? — допитувався Остап. Але й те нелегко було зміркувати. В плавнях було тихо, як у лісі, лиш горою шелестіла куня, раз в той бік схиляючись, раз в інший.

Остапові здавалося, що вони мусять держатися правої руки; Соломія ж, навпаки, доводила, що їм слід йти вліворуч, проти вітру, бо, здається, направо гнеться комиш. Соломіїне перечення дратувало раненого, і вона мусила згодитися з ним. Вони рушили в дорогу. Дорога була трудна. Навіть здоровому важко було плутатися в густих комишах, зарослих павутицею, перескакувати з купини на купину, щоб не попасти в багнисту безодню. Часто доводилось обходити єрики й озерця, де Остап освіжавсь холодною водою та змочував розпалене гарячкою чоло. Соломія сливе несла Остапа, а проте їм доводилось часто зупинятися, бо слабий утомлювався і потребував спочинку… Та вони знов воліклись, одинокі, загублені серед безбережного моря очерету, що маяв над ними пухнатими китицями та наводив сум одноманітним шелестінням. Вони йшли так довго, не відаючи пори дня, бо над ними все висів клапоть олив’яноі хмари, а круг них усе їжився височенний, цупкий, жовтий комиш, немов сунувся разом із ними, як зачарований. Часом їм здавалося, що поміж очеретом щось шмигнуло, немов пес або вовк, інколи вони з огидженням обминали сонних, млявих од холоду гадюк, що купами лежали на купинах або ліниво пересувалися поміж очеретом.

Раз їм почувся згори шум, одмінний од шуму плавнів, і вони доміркувались, що то пролетіло над ними стадо якихсь птахів, може, диких гусей. Здавалось, плавням нема кінця-краю; навкруги було усе те саме та й те саме, немов вони стояли на місці.

Справа починала бути поганою. Остап знемігся і зовсім розхорівся: його палила гарячка. Соломія поклала його край озерця і задумалась. Адже вони могли пропасти отут, без людської помочі, без харчів, посуваючись так поволі! Голод уже й так ссав під грудьми. Видно, вони заблудились і тепер плутаються у плавнях — і хто зна, як довго ще можуть блукати у сій глушині. Чи не краще б лишити тут Остапа — вона ж йому однаково нічим не годна запомогти — та самій метнутись й пошукати виходу? Так було б певніше й скоріше.

— Примости мене коло озерця, аби я міг воду дістати, а сама йди, розглянь… — згоджувався Остап.

— Ти, певно, зголоднів, їсти хочеш?

— Ні, не хочеться… тільки пити. Соломія нагнула комиш і зробила хворому ложе. Не зводячись, він міг зачерпнути пригоршнею води.

— Отак добре буде…

Соломія озирнулась і стала міркувати…

Вона піде проти вітру… здається, управо більш гнеться куня… Вона нічого не казатиме Остапові, бо він почне сперечатися, дратуватися.

— Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся, — обернулась вона до нього і зникла в комишах.

Вона йшла і старалася нагадати собі плавні, як бачила їх згори, до переправи.

Управо — горіло… так, управо горіло, і туди гнав вітер вогонь; у ліву руку виднілись гори й верби. Значить, треба йти туди, проти вітру. Вона стрибала з купини на купину сливе бадьора. З кожним ступенем надія росла у її серці, хоч картина не мінялася. Часом їй доводилось продиратися через таку гущину, що вона ледве пролазила поміж жовтими стінами. Посковзнувшись, Соломія вскочила вище колін у холодну тванюку.

Під ногами була безодня, та, на щастя, вона вхопилася за кущ очерету і вилізла. Вона роззулася, повиливала з чобіт воду і пішла далі. Крізь комиші блищали подекуди озерця. Водяний мак вигідно спочивав на них круглим листом, висував із води зелені збаночки. Соломія зупинялась на мить, щоб подивитись іздалеку, як дикий гусак старанно укладав пір’ячко на голові самички, а вона мліла, плямкала дзьобом і розправляла крила. Гадюка часом перепливала єрик хвилястими рухами, здіймала голову, повабно хитала нею з боку на бік, як значна дама, і роздивлялась навкруги круглими очима. По сих непролазних пущах, певно, ніколи не ступала людська нога. Тут було безліч таємних закутків, скрізь стрічались берлоги диких звірів, вислані кунею та сухим мохом. На старих очеретинах гойдались покинуті гнізда, по рудих, аж червоних, ослизлих од туману купинах валялись пір’я й гадючі линовища. Вужів було так багато, що Соломія скоро перестала звертати на них увагу. Часом очеретяний початок, зачеплений Соломією, лопався і обсипав її білим пухом, мов снігом. Соломія йшла, як на дні моря, а вгорі, над її головою, шуміла куня, немов котила кудись руді й каламутні хвилі. Соломія міркувала, що коли брати у ліву руку, плавні мусять швидко скінчитися, бо в той бік вони простягались недалеко. Аби йти проти вітру. Раптом Соломія зупинилась і мало не зомліла од страшної думки. Їй прийшло до голови, що вона може не знайти Остапа, бо нічим не значила своєї дороги. Треба було ламати комиш абощо. Треба зараз вертатися, поки вона недалеко одійшла й не забула дороги. Серце її неспокійно калатало, коли вона бігла назад, одшукуючи свої сліди. Вона не мала часу на обережність — комиш бив її по лиці і навіть скалічив ногу. Та то були дрібниці. Коли б швидше знайти Остапа, вона тоді знов подасться на розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу. Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої сліди і по них верталась. Та скоро сліди щезли. Соломії здалося, що вона дуже одхилилась уліворуч. Вона взяла трохи у праву руку і несподівано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам’ятала. Вона мусила вернутись трохи назад, щоб обійти перешкоду. Тепер Соломія вагалась, в якому напрямку йти. Найкраще керуватись вітром: треба, щоб він тепер-дув у спину, і йти за вітром. Соломія глянула вгору. Куня гойдалась то в той, то в інший бік. Рішити було трудно. Однак Соломії здалося, що їй треба йти просто перед себе. Вона пішла. Пройшовши зо двоє гонів, Соломія запевнилася, що йшла проти вітру. Невже вертатись назад? Вона зупинилася. Очевидячки, вона збіглася з дороги, заблудилася. Що робити? Ноги в неї тремтіли од трудної ходні, в голові бродили безладні думки й міркування. «Що робити?» — немов питав у комишів її блукаючий погляд. Комиші оточали її ворожою юрмою і шептались. Соломія подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що він почує її, і крикнула:

— Остапе-е!.. Оста-апе-е!..

Голос її прогучав глухо, стіна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула.

Соломія ще раз гукнула — те ж саме.

Серце в Соломії упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергії, шалена відвага пойняли її волю, і вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зі сліпою завзятістю зраненого оленя. Од часу до часу вона кликала Остапа. Одповіді не було. Вона почала кричати на всю міць легких, у надії, що коли не Остап, то хтось інший почує її. Не могло ж бути, щоб вона так далеко відбилася од берега, де проходили часом люди. Шум комишу перемагав її. Налякані чужим голосом птахи з тривожним писком крутились над головою Соломії. Комиш шумів. Він їжився перед нею, тіснив із боків, настигав іззаду, ловив корінням за ноги, колов і різав шорстким листом. Жовтий, гладкий, високий — він глузував із неї, помахуючи над її головою рудим чубом. Соломія чула до нього зненависть, як до живої істоти. Він дратував її. Коли б у неї був серп або ніж, вона різала б його доти, поки б він не поліг увесь або вона сама не впала трупом. Соломія накинулась на нього і почала трощити із злості, з озвірінням, як свого ворога.

Вона рвала його, ламала, крутила і била ногами, а він згинався, упирався, зчіплювався вгорі китицями, ранив їй руки і тільки корінням тремтів, немов од скритого реготу.

Соломія знесилилась і впала, їй стало душно. Піт краплями стікав по виду, груди важко дихали, і очі блищали, як у звіра, що попавсь у лабети. Значить, нема виходу; вона мусить тут погибати, а Остап через неї — десь у другому кінці. Соломії не так жалко було себе, як Остапа; вона уявляла собі, як він тепер лежить хворий і самотній у пущі і вигляда її з очеретів, їй жаль стало молодого змарнованого життя — і вона заплакала.

Тим часом короткий осінній день гас, із плавнів вставала ніч. Спочатку морок поліз із-поміж очеретів, а за ним дихнули озерця й купини білим туманом.

Ставало вогко й холодно. Поночі нічого було рушатись. Соломія сиділа, обнявши голову руками, і думала. Ш, вона не хоче гинути отут! Як тільки на світ займеться і можна буде йти, вона піде просто, просто і буде йти, аж поки дійде до краю. Вона знайде там людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа. Коли б лиш переждати ніч…

Чим більш темніло, тим вітер, здавалось, дужчав, принаймні очерет шумів так, що заглушав навіть думки. Нічого не було чути, тільки безперестанне, одноманітне, вічне шу-шу-шу… шу-шу-шу…

Правда, часом вона помічала, що низом, поміж комишами, щось проскакувало, а шамкий сухий лист очерету тоді тріщав. Птахи були неспокійні, метушилися, бились крилами поміж очеретом і здіймали галас, мов перед бурею.

Соломія сиділа так, аяс поки не заснула. Вона не знала, як і коли се сталося, — втома і шум комишу приспали її.

Вона не могла б сказати, прокинувшись, чи було пізно, чи рано. Над комишами ще нижче, ніж вчора, спу, скалось олив’яне небо. Все тіло у Соломії боліло, як побите. Важкі повіки мимохіть спускались на очі, голова була несвіжа. Однак Соломія не могла гаятись і хвилини. Вона пішла просто перед себе, так як стояла, і зважилась йти, доки стане снаги й сили. Вона бігла, хоч ноги в неї були слабіші, ніж учора, а повітря було якесь густе і трудно було дихати ним. Опріч того, Соломії докучав голод. Уже другу добу вона нічого не їла, під серцем її млоїло, в животі корчпло. На ходу Соломія висмикувала стебло або корінь водоросла і жувала противну, з болотним запахом рослину. Чим далі вона йшла, тим більше дивувалась, що сьогодні попадалось їй так багато живих істот. Тричі вона помітила крізь комиші сірий вовчий хребет, раз лисиця майнула коло неї хвостом, а то здалеку чулося немов кабаняче рохкання. Вужі й гадюки набралися сьогодні особливої рухливості, бо все повзли й повзли в тому напрямку, як йшла Соломія, і їй треба було особливо уважати, щоб не наступити на слизьке й холодне гадюче тіло. Птахи кружляли над плавнями цілими хмарами і так верещали, що заглушали навіть шум плавнів. Соломія все йшла. Вона зібрала всю енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди. Однак краю плавням не було. Комиші, озерця, єрики… І знов комиші, і знов вода, і знов той самий звук розміреного, однотонного прибою морської хвилі. Надвечір їй почувся дим, і вона зраділа — значить, близько люди. Та чим далі вона йшла і чим більше смеркалось, тим більше дим ставав помітним. Птахи сильніше непокоїлись. В повітрі стало тепліше. Те тепло йшло ззаду і з боків, немов од печі. Соломії робилось душно, її дуже дивували і навіть непокоїли ті зміни в плавнях.

Що се таке робиться навкруги?

Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні, як грань, хмари — і зразу стали зрозумілими їй і той дим, що вона чула, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть. Але вогонь іще десь далеко. Коли швидше побігти — можна ще втекти. Тільки так душно, так важко… наче хто женеться ззаду і дихає, налягає на плечі. Соломіїне вухо ловить уже далекий лускіт сухого комишу, невиразне гудіння, наче звір-велет трощить щось, жвакає і важко солить. Се ж видима смерть здоганяє її!.. Тут нема вже рятунку. Ніхто й ніщо не поможе. Несказанний жах обняв Соломію. З криком «Ох, боже мій!.. ох, боже!..» вона шарпнулась із останніх сил і наосліп кинулась в очерети, слідком за гадюками, звіриною й усім живим, що, рятуючись од наглої смерті, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря…

А воно йшло. Воно котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, підпалювало небо…

* * *

По відході Соломії Остап почув себе одрізаним од світу, од людей. Гарячка палила його всередині, він щохвилини мочив руку в воді та охолоджував чоло, очі, голову. Йому докучило дивитись на жовті стіни комишу — і він заплющив очі. Він думав. Згадувались йому давні заміри, він думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через віщо покинув рідне село й дідуся. Якто тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують

Остапа? От коли б вони прийшли й подивились на свого внука, підстреленого, знесиленого, покинутого в комишах на обід вовкам та воронам.

Йому все щось верзлося, і в маячні він кликав дідуся. Дідусь приходив. Тихо й непомітно вилазив він із комишів і ставав над Остапом, згорнувши руки.

— Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?

— Ні, дідусю, то мене москаль встрелив, як я кордон переходив.

— А де ж твої братчики, січовики дунайські, що ти сам лежиш поміж очеретом?

— Е, дідусю, ви думаєте, що ще й досі там Січ є? Ні, нема, дідусю, вже Січі… Була, та загула… Вивів Гладкий, може чули, товариство на озівські степи, покинув турка…

— Що ж ти робитимеш, синку, на чужій стороні?

— Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму… все ж краще на волі, ніж під паном… Там іще лишились наші люди, дідусю… під турком…

Остап вів бесіду з дідусем — і дідусь потішав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що діється у селі тепер. Як тільки Остап розплющував очі, дідусь ховавсь у комиші, але доволі було заплющити їх, як дідусь знов з’являвсь і слухав пригоди Остапові або оповідав про себе.

Надвечір Остап почав турбуватися: де ділася Соломія, що її нема досі? Чом вона не приходить? Адже вона знає, що йому трудно й поворухнутися, що він не годен сам видобутися з сих нетрів.

А може, вона його покинула?.. «Соломіє… Соломіє…» — стогнав хворий, та стогін його заглушався шумом плавнів.

Вночі стало йому гірше. Пропасниця тіпала ним, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що він на превелику силу діставав собі воду. Він хотів кашляти і не міг од болю. А Соломія не приходила. Остап не спав, а лиш часом, на кілька хвилин, западав у нетяму. Ніч тяглась довго, безконечно, як смерть… А Соломії не було… Де ж вона, що з нею? — Остап нудився.

Удосвіта Остап почув, що коло нього жива істота.

— Ти, Соломіє? — поспитав він і одкрив очі. «Чи вона жартує, що перекинулась собакою?» — подумав він і трохи опритомнів.

Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Він насторошив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, чи безпечно йому нападати, чи ні. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсті на його грудях й міцні замочені лаби.

Звір стояв нерухомо, врешті переставив одну лабу, далі другу і трошки присунувся до Остапа.

Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди, кілька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби і осів на задні лаби, але не. одходив.

Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Він був невдоволений. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, він раптом витяг шию, подався наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкіру. Вив він довго, на кілька нот, із великим смаком, з заплющеними очима. Врешті замовк, посидів трохи і наблизився до Остапа. Єдиним оружжям Остапа була вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врешті скучив. Він кілька раз сердито, з запеклістю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах.

По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.

Чи живого, чи мертвого, а таки з’їсть вовк або сточать хробаки у сих нетрях. Чи не однаково?

Остапові згадавсь Котигорошок. «Хіба я боюсь смерті? — чув він його цапиний голос. — Зроду-звіку… Пошли, господи, хоч зараз. Раз умирати — не двічі… Умер — і край, більш не встанеш…»

Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Дідуся він бачив, той приходив до нього, а Соломії як нема, так нема… Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломії, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш. І саме тепер, коли вони здобули собі волю і мали в щасті й радості почати нове життя, приходить погибель і, як щенят у річці, топить їх обох… Топить… топить… топить… — співають йому відхідну комиші з правого, боку. — Погибель… гибель… гибель… — підхоплює ліве крило.

Остап лежав довго, без кінця. Осінній день сунеться поволі, сіре небо цідить бліде світло.

Остапові нудно. Він має таке враження, наче чекає перевозу… Ось-ось мае переправитися… ось-ось переправиться… і не може, щось не пускає… «Тихо будьте, люди, не хапайтеся…» — шепче дід Овсій, і палають на небі вогні. Вогні палають, розростаються, од них йде тепло і зогріває Остапа, розпалює йому кров. Гаряча і., хвиля б’є до серця, в голові прояснюється. Він не хоче вмирати. Він хоче жити. Світ такий красний… Остап іще молодий, він не жив іще, не зазнав усього… Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ божий, людей, обняти Соломію… Він іще живий, він не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть… Остап зсувається зі свого ложа і повзе.

Йому боляче. Ну, та нічого, терпи, козаче… Він буде плазувати, чіплятиметься не тільки руками й ногами, а й зубами навіть, а таки вилізе з сих мочарів.

Остап повзе. Йому трудно, кожну купину доводиться брати з бою, в грудях коле й спирає дух, ноги важкі, як колодки. Він спочиває, омлівав часом, прокидається і знов повзе на дні комишевого моря. До серця б’є гаряча хвиля; дика, непереможна згага

життя палить усередині, сповняє усю його істоту… Раптом він чує над собою:

— Остапе! Остапе! Се ти? Живий?

Він знає, чий то голос: то вірна його жінка, то Соломія злинула з неба, щоб узяти його до себе.

— То я, то я, серце моє… — обзивається він до неї і чує, як вона зводить його, бере на руки, як малу дитину, і вони летять обоє у високості, ген-ген до зоряного неба… Йому так радісно, так добре… IV

Край битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять у Галац, заховався серед купки верб та поміж очеретами циганський виселок. Він складався всього-на-всього з трьох хаток, властиво, курників, низеньких, кривих, зліплених із глини, як ластівчані гнізда.

У двох із них, очевидно, ніхто не жив, бо вікна були повидирані, комишеві стріхи обсипались і кінці лат стирчали з них, як ребра кістяка. Тільки в одній ліплянці світились два віконця і вився димок із вербового димаря.

Там жила одинока у висілку циганська сім’я.

Найбільше місця в хатці займала піч із великим, мало не до землі комином. Припічок був так низько, що вогонь горів сливе на землі. Сива розтріпана циганка гріла коло вогню свої лахмани, підкладала в огонь очерет і курила з короткої люльки. На лаві, в вигідній і мальовничій позі, розкинувся молодий циган. Його чорні кучері вилазили крізь подертий бриль, а блискучі очі й веселе, подзьобане віспою бородате обличчя осміхалось до молодиці, що, зігнута, силкувалася стягти з ноги свого чоловіка чобіт, її струнка фігура зігнулась од напряги, як тугий лук, а фантастичний синій плащ і червона спідниця не могли скрити міцних форм молодого тіла.

На порозі стояв старий високий циган, немов роздумував, чи увійти до хати. Врешті він переступив поріг, підійшов до печі і присунувся «до вогню, так що його суворе обголене обличчя заблищало міддю. Тоді обізвався до молодшого:

— Ти загнав, Раду, шкапину? Щоб часом не забрела в плавні та не згоріла.

Раду збиравсь одповісти, коли в той мент щось сильно стукнуло в вікно.

Усі здригнулися. Молода циганка вискочила з хати.

Скоро після того знадвору почувся її різкий горловий голос:

— Раду, аорде!¹

Раду ліниво звівся з лави і вийшов надвір; за ним подався старий.

Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась страшна жінка, бліда, простоволоса, в подертій заболоченій одежі, і намагалася щось вимовити. Її вуста ворушилися, та голос не добувався. Се її мучило, і вона говорила очима — червоними, наляканими, страшними. Врешті їй удалось прохрипіти:

— Люди… добрі… рятуйте… рятуйте!.. Остап лежить там, недалеко… ходім… рятуйте!.. Цигани нічого не розуміли.

— Содеш душа?²— питав старий циган. Соломія, одначе, не слухала його — вона зверталась до Раду, хапала за плащ циганку, благала старого. Вона стогнала і тягла їх за собою.

Цигани не хапалися. Вони радилися, сперечалися, кричали. Врешті зважились — Соломія се помітила. Вона ухопила за руку циганку, наче боялася втратити її, і побігла в той бік, де горіли плавні. Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася вздовж плавнів.

— Кай жа?³— тривожно кричав Раду на Соломію. Але- вона не одповідала та все бігла наперед. Врешті зупинилась, нагнулась до землі і промовила:

— Остапе!..

Одповіді не було.

Цигани теж нагнулися придивляючись. Лежав якийсь чоловік. Старий циган викресав вогню, запалив очеретину і наблизив її до Остапового обличчя. Очі в Остапа були заплющені, а на білому виду виразно зачорніли молоді вуса й густі брови.

— Саншукар…⁴— шепнула молода циганка, нагинаючись над Остапом.

Ся похвала, видимо, роздратувала Раду, бо він гримнув на жінку горловим, диким голосом і одтрутив од Остапа.

— Люди добрі, — благала Соломія, стоячи на колінах, — змилуйтесь, прийміть нас до хати… Ви ж бачите — пропадаємо… Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях… Я вам оддячу, я вам одроблю… Візьміть усе, що маю… все… та не кидайте нас… Ось нате…

З сими словами Соломія зірвала з шиї торбинку і висипала з неї на руку старому циганові кілька срібних монет.

Старий побрязкав грошима на долоні, підкинув їх і сховав у кишеню.

— Мішто!..⁵— сказав він коротко. По нараді з молодим вони взяли Остапа — один під пахви, другий за ноги — і тихо посунулись до хати.

Стара циганка віджила, коли принесено раненого, її страшне, жовте, відьомське обличчя зразу стало добрішим, а сиві пасма кіс, що вибивались із-під чорної хустинки, спокійно лягали на Остапові груди, мов на груди сина, коли вона обмивала та перев’язувала йому рану. Напоєний незабаром зіллям, із перев’язаною раною, зогрітий теплом, Остап розплющив очі. Се так врадувало стару циганку, що вона забелькотала щось жваво, сильно зачаділа з люльки і радісно потріпала Соломію по плечах.

Стара циганка взяла Остапа під свою опіку. Вона ходила коло нього, варила йому зілля, обдивлялась рану, поїла козячим молоком, особливо коли Гіца та Раду виходили з дому.

Молода Маріуца при мужчинах не звертала уваги на Остапа, ба навіть показувала, що її сердить уся ся історія: вона часто викрикувала щось лихе різким, як у ворони, голосом і блимала непривітним оком у куток, де лежав ранений, та Соломія помічала, що все се робиться більш для Раду, бо, сердячись, циганка позирала скоса на чоловіка, видимо цікавлячись, яке се враження робить на нього.

Проте доволі було мужчинам вийти за поріг, як Маріуца оберталась у добру, сердечну жінку і помагала Соломії та старій матері ходити коло Остапа. Вона укривала його найтеплішим із своїх лахманів, одгортала волосся з чола, одганяла осінніх мух і все се робила так охоче, з такими жвавими та гарними рухами, що здавалася гнучкою рослиною на вітрі. Зиркаючи своїми чорними, блискучими очима то на Остапа, то на Соломію, вона питала в Соломії:

— Мануш? Мануш?⁶

І коли Соломія, не розуміючи, чого та хоче, кивала наугад головою, вона допитувалась:

— Сарбу шос?⁷

Часом через Остапа циганки спізнялися з мандрівкою на жебри. Щоранку вони запрягали у свою двоколесну гарбу маленьку, худу й облізлу шкапину, забирали з собою полотняні сакви і залазили у збиту зі старих дощок дерев’яну скриню, що служила замість васага у гарбі. Скриня була така висока, що стара циганка цілком зникала у ній, 1 тільки її страшна голова 8 білими патлами та червоною люлькою в зубах виглядала звідти. Маріуца ставала у скрині на коліна і смикала за віжки. Мала, облізла шкапина сумно схиляла голову і не рушалася з місця. Маріуца цмокала, била її віжками, обертала батіг то одним, то другим кінцем, підбадьорювала горловими звуками. Шкапина ні з місця. Тоді стара циганка випускала з сухих грудей дикий, нелюдський крик, підіймала догори кулак із димучою люлькою, трясла їм і кляла так страшно і завзято, що комиші схилялись навколо од страху і сорому. Коли траплялись мужчини, вони помагали жінкам криком і руками. Серед несказанного ґвалту шкапина врешті надумувалась, витягала хребет, випинала ребра і, ледве переступаючи тремтячими ногами, тягла чудний візок по курній дорозі.

Вони їздили по селах, жебрали, збирали де яєчко, де жменю муки або кукурудзи, викопували зі смітників брудні й подерті ганчірки і виладновували увечері з гарби таку силу різнорідних речей, що трудно було вірити, аби всі вони дістались їм із доброї волі милосердних людей.

Гіца з Раду підвечір прокидалися — вони мали звичку спати удень і щезати на ніч, — і в задимленій хатці ставало весело й гамірно. На припічку палав вогонь, жінки варили якесь вариво і, як сороки, сповняли хату горловими вигуками, оповідали свої пригоди. За вечерею з’являлась горілка, вино, всі пили, кричали, вимахували руками, гнулись, як комишина, блимали чорними очима та підсиненими білками, світили розхристаними чорними грудьми. Часом заходили на вечерю сусідні цигани, похмурі й непевні фігури, і теж пили, кричали, стукали кулаками у стіл.

Чорні тіні од чорних циган хитались по стінах, у хаті здавалось людно, як на базарі.

Остап не міг спати од того галасу: він лежав із розплющеними очима, в гарячці, і уявляв, що попав у пекло.

Весела кумпанія закликала Соломію, частувала вином, та Соломія, не розуміючи циганської мови, ухилялась од запросин — врешті їй було не до того.

К ночі все те стихало. Гіца, Раду і гості вибирались кудись у дорогу, а циганки залазили на піч. Другого дня було те ж саме.

Лишаючись у хаті сама, поки жінки їздили по жебрах, а мужчини хропли під стінами на лавах або щезали кудись, Соломія ставила біля Остапа холодну воду і бралась до роботи. Вона підмазувала чорні, задимлені стіни хатчини, що нагадували дику печеру, мела долівку, стирала пил із Гіциної скрипки, мила стіл і навіть занехаяні шибки, крізь які видко було море рудого комишу та білу, блукаючу коло хати козу.

Соломія усе старалася оддячити циганам за рятунок і захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана — вона се помічала з його лихих поглядів, із його бурчання. Та що мала чинити? Піти найнятись у город або в село, лишити хворого на самоті, без помочі, вона не могла, бо Остап раз у раз її потребував. Навіть коли вона чепурила хату, він часто кликав її слабим голосом:

— Соломіє!..

— Чого, Остапе? — кидала вона роботу.

— Сядь коло мене…

Вона сідала на лаві, а він мовчки дивився на неї червоними з гарячки очима або плів нісенітниці.

Однак Соломія не тратила надії і навіть не дуже журилась. Молодість брала своє. Коли вони не загинули в плавнях, коли не пропали досі, то вже тепер не загинуть, — аби Остап швидше вигоївся.

І Остап поправлявся. Гарячка згодом спала, рана швидко затягувалась, сили підживали. За два тижні він уже зводився з лави, доводікався до вікна і суїно поводив очима по хвилі рудих, аж червоних комишів.

Соломія тепер могла залишати Остапа на день самого. Вона радилась із ним: чи не піти їй разом із циганками по селах, може, хто найме на поденне. А то стрінуться де свої люди, напутять, поможуть, не те що чужі.

— Що ж, іди, — згодився Остап, — може, й мені що напитаєш, як очуняю…

Другої днини, як тільки циганки вирушили на жебри, Соломія пішла услід за їх гарбою. Ті помітили її і здивувались.

— Кай жа?⁸ — крикнула Маріуца, обертаючись.

Соломія махнула тільки рукою, показуючи, що вона піде туди, куди й вони. Циганки погергали трохи та й -заспокоїлись.

Соломія йшла повз плавні. Збоку, удень, вони видавались не страшними і навіть гарними: цупкі й високі очеретини блищали на сонці, як золоті; куня стелилась за вітром та привітно шуміла, як лан стиглої високої пшениці. Хоч погода була сонячна й суха, та дув холодний осінній вітер і таки добре продував крізь лиху Соломіїну одежу. «Зима ось-ось потисне, — думала вона, — а ні я, ні Остап не маємо чим загорнутись — треба за- робляти…»

Соломії пощастило. Циганки, певно, доміркувалися, чого вона пішла за ними, бо в першому ж таки селі вони одвели її до заможного болгарина, який найняв Соломію перемивати вовну. З того дня Соломія приносила з собою трохи грошей та купувала Остапові кращу страву.

Однак старий Гіца розібрав, де раки зимують. Помітивши, що Соломія приносить гроші, він якось приступив до неї, простяг руку, закрутив грізно баньками і крикнув:

— Давай гроші! Чи я дурно тебе годуватиму?..

Соломія не розуміла мови, та догадалась, чого він хоче.

Однак Гіца для більшої ясності вийняв із кишені монету, поклав її на долоню і, тикаючи в неї чорним пальцем другої руки, уперто й сердито провадив своє: — Пара! Пара!..⁹

Соломія оддала йому, що мала.

Надалі так було з кожним її заробітком: він щезав у глибокій Гіциній кишені.

З кожним днем життя в циганській хатці робилось тяжчим та тяжчим.

Раз сталася така пригода. Остапові зсунулась пов’язка з рани, і він ніяк не міг дати собі ради з нею, йому ніяк не вдавалося зав’язати її. Маріуца на той час була в хаті. Вона помітила се і помогла Остапові зав’язати хустку. Саме в той мент, як Маріуца схилилась над Остапом, Раду ввійшов до хати. Циган зразу збілів, а його борода й волосся з чорних стали синіми.

— Аорде!

Він гримнув на жінку злим, здушеним, хриплим голосом. Руки самохіть стиснулись у кулаки.

Маріуца, не хапаючись, зав’язала хустку і стала перед Раду проста, висока, витягнена, як струна, із спокійним, але грізним обличчям, її очі, не змигаючи, дивились в його очі, немов говорили: «Зачепи». З хвилину вони стояли так одно проти одного, як статуї. Раду ожив перший: він підняв руку і важко спустив на її плече. Потім рука розтулилась і шарпнула за коси. Маріуца зігнулась, наче вклонилась Раду, та зараз підскочила і всіма десятьма пазурами повела по його блідому виду. Він рикнув із болю й притяг її до себе, обняв. Вона забилась й закрутилась в його обіймах, як в’юн, а іі синій плащ тримався на одному плечі, як перебите крило. Бійка розпалювала їх. Вони налітали одно на одного, бились грудьми, як роз’юшені півні, кусались і дряпались, як коти, ричали зі злості і теребили одно одного так завзято, що волосся в них наїжилось і стирчало, як вата з їх дірявих лахманів. Врешті вони розскочились із чудово-блискучими очима, зі схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем ніздрями на блідих гордих обличчях…

Остап тремтів із досади, що не має сил побити цигана.

«Я б тобі утер маку, — думав він, — коли б москаль не виточив із мене крові».

Крові тої витекло чимало, бо здоров’я повергало до Остапа поволі, сили прибували по краплині, а білі уста довго не хотіли рожевіти.

До того, він був у неволі. Море комишу звідусюди котилось на нього рудими хвилями й не пускало, мов свого бранця.

Лишаючись по цілих днях на самоті, Остап пробував свої тремтячі ноги, як мала пташина крила, і нудився, і сумував, що не почував у собі ще сили покинути скоро циганську оселю. Придивляючись до життя тої оселі, Остап помічав багато незвичайного, тривожного навіть. Гіца з Раду по цілих днях спали, а на ніч кудись щезали. Часто серед ночі, перериваючи спокійний сон хатинки, розлягався раптовий грюкіт у віконце, і хату сповняла ціла банда якогось непевного люду, що пив, кричав, блискав жадними очима і сварився, як вовча гічка. Раз якось Остапові не спалося. Він відхилив надвірні двері, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачив, як Раду пригнав чиїсь коні, спутав їх і відвів у комиші. — «Еге, — подумав Остап, — дак ось воно щоі..»

І чим більш Остап придивлявся, тим більш помічав і все більше запевнявся, що попав у злодійське гніздо.

Плавні були добрим місцем до схованки краденого, а старий і молодий цигани жили з ними душа в душу та сміливо звірялись їм із усіх таємниць небезпечного ремества.

— Треба тікати звідси! — говорив Остап Соломії, оповідаючи їй свої спостереження. — А то ще вскочиш вище халяви. Раду на мене пеклом дише за свою — цур їйі — носату циганку та голомшить молодицю ні за що ні про що.

Однак Раду не завжди сварився з жінкою.

Траплялись такі дні, коли вся сім’я, мов змовившись, лишалась удома, спочивала. Всі разом обідали, пили вино і були веселі. Коли часом вибух гніву або лиховісний полиск підсиненого білка каламутив спокій, то лиш на хвилину. Зараз після того знов розлягався сміх, і радість була такою ж дикою, як і сварка.

По обіді Гіца знімав зі стіни свою скрипку. Вся сім’я знала вже, чого мав сподіватися, і розташовувалась під хатою. Стара циганка накладала червону люльку свіжим тютюном і вигідно мостилася на призьбі. Гіца насував на чоло подертий бриль, ставав у позицію коло дверей і починав. Спочатку Маріуца тільки світила на Раду білками, а він злегка підморгував їй гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала підсипати жару і лоскотати танцюристі жили, молодиця не витримувала, зривалася з призьби, як чорний птах, і кидалась у танець так прудко, що синій плащ її надувався і лопотів на вітрі. Раду був напоготові. Всі рухи його, важкуваті звичайно, ставали у танці легкими й повабними, ноги ледве торкались землі, руки гнулись, як гумові, вся фігура його нагадувала тонку й гнучку лозину. Спочатку танцювали повільно, плавко, мов хитались від вітру. Та ось Гіца зігнувся і наліг на скрипку. Він підняв одну ноту і все викочував і викочував її нагору, все вище й вище, аж млоїло, аж дух захоплювало в грудях. Врешті нота зірвалась із високості і покотилась униз. Спочатку вона котилась одна, підскакуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепили другу, третю. Бренькнули ті ноти і покотились разом униз, як камінці з гори, все швидше і швидше, все більш розганяючись, усе більше захоплюючи нот, зростаючи в лавину згуків, у грізний музикальний водоспад, в якому чулась дика енергія руху.

Той водоспад цілком захопив танцюючих, стрепенув усі їх жилки. Вони усе прискорювали темп, вабили одно одного руками й очима, припливали й відпливали, солодко омлівали, зручним рухом ухилялись із обіймів і знов гойдались у танці, як чорні лебеді на хвилях. Навіть у ті моменти, коли вони, здавалось, стояли, кожен мускул їх чорного тіла тремтів під одежею, груди важко здіймалися, білі зуби блищали крізь розхилені уста, і з грудей вилітав короткий рик жаги.

Стара циганка, ледве помітна з-за диму від люльки, плескала з призьби в долоні, а з другого боку стояла біла коза і придивлялась, не змигаючи, до хазяїв, немов зачарована мелодією циганського танцю.

Остап теж вилазив із хати подивитись на танці.

«Чорт зна, як гуляють, немов п’яні», — думав він та згадував музики у своїм селі, що наймав колись Соломії.

* * *

Несподівано трапилась пригода, що сколошкала усе циганське кодло. Якось перед світом Раду уніс у хату побитого, скривавленого Гіцу. Старий циган стиха постогнував і лишив за собою, від порога до лави, криваву стежку. Жінки сполохались. Стара кляла і сікалась до Раду, а той, похмурий і стурбований, пояснив їй щось пошепки, немов боявся, щоб сторонні люди не почули того. Стара циганка збила бучу, розворушила всіх. Соломія мусила затопити в печі, Маріуца з матір’ю обдивлялись побитого, а Раду поспішивсь укинути в вогонь скривавлену Гїцину одежу та зістругати з долівки сліди крові. Він був неспокійний, усе то виходив, то входив у хату, кудись щезав і знов з’являвся, щоб таємно порадитись із жінками. Жінки не поїхали на жебри. Облізла шкапина блукала цілий день коло дому, підставляла сухі ребра вітрові та скубла останню, пожовклу й посохлу травицю. Стара циганка, видимо, журилась, кричала, плакала і не відходила від Гіци. Маріуца була спокійна, але задумана. Гіца мовчки лежав у кутку, але часом скликав усіх, і тоді над ним нависали три чорні голови — і велись таємні поради. Щось мусило статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч дога- дувався.

Пригода з Гіцою тубрувала і його, і Соломію, і вони наважились покинути небезпечне місце, невважаючи на те, що Остапові трудно було пускатись пішки в дорогу. Завтра Соломія мала попрохати свого болгарина притулити поки що Остапа і, коли він згодиться, зараз же вибратись із плавнів.

Та сталось інакше. На другий день, коло полудня, набігли на циганську хатину турецькі жовніри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття і пов’язали всіх, хто був у хаті, навіть слабого Гіцу. Надаремне Остап запевняв, що він чужий тут, надаремне оповідав, як він опинився у плавнях, його не слухали, як не слухали лементу жінок, прокльонів Раду.

Вони поклали Гіцу на візок, запряженій облізлого шкапиною, підперли двері кілком і, аллахкаючи та лаючись, пігнали бранців по дорозі в Галац.

Серед плавнів коло хатки лишилась на хазяйстві лише коза і жалібно мекала, коли осінній вітер куйовдив її білу шерсть…

Соломії сьогодні щастило. В болгарина не робили, бо було якесь місцеве свято, і вона пішла в горниці до хазяїна прохати за Остапа. Болгарин був задля свята трохи напідпитку, веселий. Він охоче дозволив Остапові ночувати вкупі з його челядниками і навіть дав Соломії наперед трохи грошей. Соломія рішила покористуватись вільним днем та грошима і забігти в Галац — купити Остапові теплу одежинку, їй було якось особливо весело і легко сьогодні на душі, так здорово дихалось морозниїя повітрям, усе погане, що було в житті, відсувалось назад, блідло. Зростала певність, що все скінчиться добре, — і вона зазнає ще щасливого життя. Соломія не помітила, як опинилась на базарі. Очі в неї розбігались поміж довгими рядами яток і’ рундуків із купами різної одежі, з горами білих та рудих «качул»¹⁰, що лежали на рундуках, немов на них спочивала отара, з цілими стосами козлових черевиків, легких і запашних на весь базар. Вона не знала, куди перше поткнутися, і довго, може, стояла б, коли б хтось не смикнув її ззаду за рукав.

— Соломіє! — обізвався рівночасно козячий голос. — Чи це ви, чи ваша тінь?.. Хе-хе-хе…

Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.

— Іванеї А ви звідки тут узялися? — скрикнула вона, зрадівши йому, як рідному.

— А що? Ви думали — пропав?.. Де ж Остап?

— Остап… та ходім краще звідси, сядемо де, я вже потім куплю що треба… — І Соломія вивела з юрми зраділого такою ласкою Івана.

— Хе-хе-хе! Гора з горою не зійдуться, а ми… — сміявся він, ледве постигаючи короткими ногами за Соломією, і його сите тіло гойдалось від сміху.

Іван за цей час погладшав, вилюднів наче і виглядав не наймитом, а скоріш хазяїном. Коротку суконну чугаїнку він широко підперезав зеленим поясом, широченні шаровари пустив поверх халяв, від чого став іще коротшим, а цапину борідку запустив, і вона поважно лежала на його грудях, мов у статечної грошовитої людини. Вони примостились на сходах під крамницею.

— Оце але! — дивувався Іван. — Наче мені сон снигься, що вас бачу… Розкажіть хоч, яким чудом ви тут опинилися?

Соломія почала оповідати, та Іван раз у раз перебивав її.

— Хе-хе! Я гукаю: «Остапе! Соломіє!» — аж коли гляну, а навкруги вода… тільки буль-буль під веслами, буль-буль… а берег так і пропав у темряві…

— Ох, лишко! — охкав Іван, наче баба. — Під саме серце влучив, бач…

Іван витріщив на Соломію очі і- крутив, здивований, цапиною борідкою.

…Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана.. пропала б душа християнська ні за понюшку табаки… хе-хе!..

…Ви думаєте — точнісінько так і мені було: ото пристали ми до берега…

…Оце але! Ну й бісова циганка!.. він її лупцює, а вона йому очі з лоба дере, так як…

Іван перебивав Соломіїне оповідання та все поривався розповісти про свої пригоди. Врешті він таки діп’яв свого.

— Вилізли ми з човнів, стали на турецьку землю, а мені й світ не милий, ій-богу!.. Де! Чоловік думав при

Пкупі з гарними людьми, а тут… тільки клунок ваш у руках… Йдемо на другий день у конак¹¹ записуватись, ц мені все ви на думці з Остапом, мало не плачу з жалю… Записали нас — кажуть, вільні… Ну, живий живе, й гадає — хе-хе-хе!.. Одні з нашої валки подались на Тульчу, на Ісакчу, до родичів, а я бачу, що й тут наші люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звістку про вас почую — їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте… От вийшов я на базар — став коло наших… оглядаю тих, що наймають… Проходять турки — гал-галгал! Як жиди наші… Чорні греки так і шпають, так і шпають… Підійшов до мене один чоловік, румунами їх тут звуть… «Йди, каже, до мене за «аргата»… Аргат — це по-їхньому, а по-нашому — наймит… А я й не знав, про що він… Чого хочеш, питаю? А він — аргат, аргат… Насилу розтолкували люди… Чому ні? — кажу, та й пішов за ним. Людяний чоловік, спасибі йому, харчі добрі… Оце як молодиця його почне на мене гримати, то він і піддобрюється, щоб я не покинув: «Бун¹² аргат, — каже, — бун», ще й по плечу плеще… Та що він собі мислить, що я довіку буду молотити йому на гармані!.. Аякже, сподівайся, хе-хе-хе!.. От Савка — пам’ятаєте Савку — такий високий, сухий?.. Е, які ж бо ви, отой Савка… що… що такий сухий, високий, верстою дражнили… та він кличе під Тульчу… Йди, каже, туди, там землі не міряні, бери займай, скільки сили твоєї, рубай ліс, став хату, хазяїном будеш… Знаєте що, Соломіє… ой, знаєте що: рушаймо усі туди — їй-богу!.. І Остап із нами… От буде добре! Ходім зараз до вас, порадимося ще з Остапом… однак сьогодні свято… Ну, це але! Ну, це так!.. І не гадав, і не снив навіть… Правду кажуть: гора з горою… хе-хе-хе!..

Іван крутив головою; від щасливої гадки ситий вид його і круглі очі блищали, мов помазані маслом. Він, не вгаваючи, жебонів своїм козячим голоском, хвалив, сподівався, божився і прохав.

Соломія й сама думала про ті сторони, куди закликав Іван. Роблячи у болгарина, вона чула про селитьби втікачів і тільки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом із Іваном і з отим Савкою — який це Савка? — охітніше буде вирушати у нові місця. — Ну, добре. Ви вже тільки заждіть, поки я зроблю покупки…

— І я з вами піду… я вже буду триматися вас, як сліпий плота, а то знов загублю де… хе-хе-хе…

Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської оселі. Іван був радісний, веселий, дробцював короткими ногами і все говорив та й говорив, мов горохом сипав.

Насамперед вони побачили білу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби і жалібно мекала. Наближаючись до хати, Соломія почувала невиразну тривогу. Чого, через віщо — вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соломія, не слухаючи вже Іванової бесіди, побігла до дверей. Двері були підперті кілком ізнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула кілок і вбігла до хати. Там був нелад: перекинуті ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долі, в хаті було чорно і пусто. Нікого. Де ж усі поділися? Куди подівся Остап? Може, вона помилилась і попала не в ту хату? Соломія вискочила надвір. Ні, та сама хата, он і розколина на стіні, і ті ж верби, і коза… Може, Остап вийшов із хати та підпер двері?

Соломія гукнула Остапа.

Ніхто не обізвався. Та чого ж у хаті такий нелад, все перекинуто, лежить жужмом?.. Де ж слабий Гіца? Він не міг рушитися, як вона виходила з дому, він ледве дихав. Що ж сталося?

Соломія оббігла навкруги хату, заглянула в повітку — коня й воза нема. Вона побігла до других хат, заглянула в повибивані вікна — нікого й нічого. Ноги в неї тремтіли. Все тіло тремтіло.

Тривога душила груди і горло. Де Остап?

— Оце але! — дивувався Іван, бігав за Соломією, чудно витріщав на неї очі та докучав усякими дурними радами.

— Куди його поділи? — питала сама в себе молодиця, дивлячись на Івана і не бачачи його. Вона нічого не могла зрозуміти:

думки й гадки скакали у неї в голові і розкочувались, як намисто.

— Га! Хто ж його знає!.. Ходім у конак, — радив Іван, — так і так, розкажемо, був чоловік та пропав. Побачите, вони вже знайдуть його…

Соломія ладна була за що-небудь учепитися, аби напасти на Остапові сліди. Та й нічого іншого не лишалося, як послухати Іванової ради. Для певності вона що раз обдивилась кожен закамарок у хаті, гукнула кілька разів Остапа у плавнях. Іван допомагав їй своїм пискливим голоском. Усе було надаремно. Тоді вони чимдуж поспішили назад у Галац, бо вже почало смеркати.

Ніч стояла надворі, коли вони добились до конаку. Тут їм довелось чекати, бо старший пішов до мечету і довго не вертався, а турецькі жовніри не розуміли їх. Врешті їх покликано. Товстий, добродушний турок із горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свіжому виду спокійно вислухав їх через драгомана. Він перекинувся кількома словами з другим турком і знов через драгомана спокійно вів річ:

— Нема чого шукати далеко, він тут, у нас, у доброму сховку. Попалась пташка… Давно вже наставляли сільце на горобців, та ось піймалися… Ціле гніздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самі опинились у пеклі. Скажи нам, молодице, коли твій чоловік дістав кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії, бо рана гоїться вже… Од москаля, кажеш, на перевозі… я так і знав, що він рус, втікач… От ми й відішлемо його назад, у нас і своїх шибеників доволі, хай там погладять його по спині… І не прохай, і не благай, нічого не поможу… Ну, чого стоїш? Айда!..

— А ти що за один? — помітив турок Івана. — Теж, видно, з циганського табору?

— Я… я нічого… я так… Оце вигадали — я тут служу, у градинаря, Тодоракі прозивається — хіба не знаєте?.. Оце але!..

Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з обуренням відкидала ті обвинувачення, розповідала всю свою історію, благала, мало не плакала. Турок не схотів слухати, обернувся і забалакав із іншим. Драгоман замахав на неї руками і мало не випхав за двері.

Вона вийшла з конаку.

Що було робити, де шукати рятунку?

Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города. Перед ними висів туман, а в йому виразно виднілись лиш жовті, мокрі гіллячки дерев, осяяні вікнами з верхніх поверхів кам’яниць. Прохожі стрічались рідко, зате під ворітьми, по лавках, сиділи рядами, як горобці на плоті, веселі й гомінкі румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломіїного горя, ще байдужіше, як плавні. І чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони стільки терпіли, стільки набідувалися на Бессарабії, мало не пожили смерті у плавнях? Чи не краще було б зігнити у панській неволі серед своїх людей?

— Не журіться, — потішав її Іван, — таже там, у конаці, розсудять… Не їла душа часнику, не буде й смердіти… Побачите, що його пустять… А ми завтра порадимось із людьми… Я піду до хазяїна свого, він тутешній, знає порядки… Не журіться, жура не поможе… Гей, смутку мій, де б мені вас переночувати?.. Чи не знає

Савка?.. Підемо до Савки, в нього добряча хазяйка…

По довгій блуканині брудними й темними вулицями вони добились врешті до Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломію на ніч.

— Забіжу до вас завтра, так із полудня… може, випрошусь у хазяїна… — попрощався з нею Котигорошок.

Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана.

І справді, Іван з’явився як обіцяв, із полудня.

— Ну, що? — накинулась на нього Соломія.

— Бакшиш треба дати… Ви не знаєте, що то бакшиш? Куку в руку… хабар… як не дамо, відвезуть раба божого у Рені, до москалів… А ті не погладять по головці, ой ні… Розказував Савка, — ви ж пам’ятаєте Савку? — що як його відвезли звідси за Дунай, то там йому москалі так списали спину канчуками, що й досі сині басамани знати… та ще обголили половину голови, випекли на лобі тавро — ви не бачили, бо він чуприною закриває, — і відіслали до пана… Вже скільки по тюрмах поволочили, то він і лік тому загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що — втік знов сюди, у Тульчу, каже, піду… завзятий хлопець… хе-хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажіть! Аж дур голови береться…

Невважаючи на всі розказані Іваном страхи, Соломії трохи розвиднілось. Коли тільки річ у грошах, — вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й Іван запоможе.

— Ось вам усе, що склав, хай 1 моє докупи… — наче вгадав її думку Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла. Він засоромився і кліпав очима. — Та ще там у вашому клунку щось є… може, продасте шу плаття…¹³

Соломія взяла гроші. В Її клункові були коралі та деяка одежина. Вона те все позбувала — їй помогла Савчина хазяйка, — та грошей було мало. Однак Соломія на другий день уранці побігла у конак. Там її не допустили до старшого, драгомана вона не бачила, а жовніри скалили до неї зуби і зачіпали.

Соломія горіла від сорому і злості.

— І-і, бусурмени… так би й порізала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам… Взяли безвинного — та ще й знущаються… — мало не плакала Соломія і показувала своїми дужими руками, як би вона поскручувала жовнірам голови.

Проте не було іншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломія покладала надію. Драгоман, однак, небагато обіцяв.

— Не пустять твого чоловіка, і не сподівайся. Утік до нас — сиди тихо, а робиш шкоду — айда назад… Не клопочись дурно, й не побачиш його тепер…

— Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловік погибає. — Соломія ткнула драгоманові гроші.

Драгоман узяв, полічив і покрутив головою:

— Мало…

— Більш нема… Отут усе, що роздобула…

— Ну, добре… приходь за три дні… ні, краще за тиждень… може, що скажу…

Соломія щодня блукала коло конаку — лиха, роздратована, мов голодна вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвідомо тягло її у той бік. Вона ходила до втоми і мерзла. Мокрий сніг, легко падаючи, як цвіт вишні від вітру, лягав на землю і засипав Соломію, але вона не звертала на те уваги. Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба. Солрмія вірила, що станеться якась незвичайна подія, якась невідома сила прийде у потребі на поміч, і та віра була у неї такою міцною, що Соломія кинула роботу, не хотіла заробляти та складати гроші, як поклала спочатку. Навіщо? І без того обійдеться. Аби дочекатися, що скаже драгоман.

Спокійною, грізно-спокійною прийшла вона в конак у визначений драгоманом день.

Він вийшов до неї байдужий.

— Нічого не буде… Відвезуть… А що я дурно не хочу твоїх грошей, то скажу тобі, що повезуть його позавтра вранці… Як тільки свіне, приходь на берег — побачиш чоловіка… От!..

Така ж спокійна, нічого не відповівши навіть, немов вона давно погодилась із цим, покинула Соломія конак.

«Відвезуть… відвезуть… відвезуть…» — стукало щось молотком в її голові за кожним кроком, коли вона поспішалася до Івана. Вона забрала Івана з гармана і відвела набік.

— Відвезуть… — промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.

— Що відвезуть?

— Остапа.

— Ну? Коли?

— Позавтра… Ми його відіб’ємо… — Хто — ми?

— Ви і я.

— Оце але! Оце сказали! Як же ми його відіб’ємо? Таже його турки везтимуть, гей! — налякався Котигорошок.

Що турки!.. Вона має цілий план. Дуже простий план. Він дістане собі і їй рушниці — кожен румун їх має в хаті, — вони вийдуть на берег уранці, відв’яжуть чужий човен і випливуть на річку. Там вони чекатимуть, аж везтимуть Остапа, і нападуть на турків. Остап допоможе, коли побачить їх… Що, він боїться? Він не хоче визволити товариша, що разом із ним відбув далеку дорогу, разом їв і пив?.. Вона так і знала, що у сього пухиря з здором тільки й стало сміливості, щоб утекти від жінки… Ось коли вона знайшла йому ціну, зрозуміла його підлещування. Обійдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа… Та на прощання вона нагадає йому його жінку і отут при людях, на сором йому, відлупцює його, як жиди Гамана…

— А що ж бо ви… а які ж бо ви… нехай бог сохранить… — оборонявся наляканий Іван від наступаючої на нього Соломії. — Та я з вами хоч у пекло… Що мені страшно вмирати, чи що!.. Коли кажете позавтра, про мене, й позавтра… я готовий, аби ви… — Іван був червоний» кліпав очима і боязко поглядав на Соломію.

Соломія відійшла, опам’яталася. Вони помирились і вже тихо, без сварки, умовились, як і що. Потому розійшлись.

На другий день, тільки почало розвиднюватись, Соломія була вже на березі. Повна ущерть річка лежала перед нею поміж вкритими снігом берегами, як чорна і тиха безодня. Туман уже піднявся — і небо стало сірим. В тихому й теплому повітрі чорніли прибережні верби і лягали чорними тінями на чорному дзеркалі річки; набубнявілі мокрі гіллячки верб злегка курились, немов дихали на холоді.

Соломія дивилась на город. Вона чекала Івана. Невже він не прийде?

Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязьку вулицю зігнуті пішоходи. Та ось показалась коротка і сита фігура. Іван ніс на плечах весла і скидався на рибалку, що спокійно починає робочу днину. Іван скинув весла у перший скраю човен, витяг із-за пазухи старий турецький пістоль і подав Соломії. Оце все, що він міг роздобути.

— Набитий? — поспитала Соломія, сідаючи в човен.

— Набитий, — стиха обізвався Іван, відпихаючись від берега. Він був неговіркий і поважний, наче жалоба зимового краєвиду змінила йому настрій. Вони відпливли на середину річки. Прудка течія зносила їх униз, і видко було, як тікали від них білі береги з чорними вербами.

Соломія не відривала очей від берега. Там над водою купка людей лагодилась сідати в човен. Чи їх троє, чи четверо? — мучило Соломію питання, і вона ніяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сідали і як човен загойдався на воді, відділяючись від берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалі і лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони плили далеко один від одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсім закрився за прибережними вербами. Іван наліг тоді на весла, і його човен почав наганяти передній. Вже можна було розібрати, що там сиділо четверо — двоє на веслах, а двоє — один проти одного. Соломія впізнала Остапа.

Треба його сповістити.

— Оста-а-пе-е! — вигукнула вона на голос пісні, і той музикальний вигук покотився поміж білими берегами, долинув до людини на передньому човні і стрепенув нею.

— Оста-апе! — співала Соломія. — Ми їдемо тебе визволяти!..

Іван б’є одного… я стріляю другого, ти возьми собі третього…

Гарний сильний голос співав на воді, все наближаючись, все зміцнюючись, і турки заслухались. Вони не помітили навіть, що просто на них летить човен і ось-ось стукнеться з їхнім.

Соломіїн човен повернув боком і був усього на аршин від турецького, коли турки загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдались, і саме тоді, як турки з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутись, Іван підняв весло і з усієї сили спустив його на червоний фез¹⁴.

У той же мент між них блиснув постріл і звилась хмарка диму.

— Алла! — скрикнули турки з несподіванки.

Одного душив Остап.

Той мент був таким блискавичним, що видався хвилиною сну. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд червоних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку, хоч могла вистрілити лише раз.

Раптом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук: червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак щез; Іван розкинув руки, похитнувся, в голові мигнула свідомість, що йому щось недобре.

— Ой боже ж мій! — скрикнув він раптом і полетів навзнаки в воду. Хибкий човен нагнувсь під вагою його тіла і викинув Соломію. Льодова вода голками пройшлась по Соломіїному тілу, сон щез і свідомість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломія побачила, що Остап б’ється в руках двох турків, а третій — той самий, що був під Івановим веслом, — держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як велика риба.

Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили… Значить — усе пропало… Але їй не до того… Вона чує, що могутня течія бере її в свої обійми, а чорна глибінь тягне за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона мусить поспішатися, поки не змерзло тіло… Дикі, невгамовні сили життя встають, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість… Усі сили добути… всю теплу кров… усю волю… Ось ближче до берега… Ось берег видко… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя… Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками… Все тяжчим і тяжчим

стає воно, все глибше і глибше пірнає у воду… — Остапе!.. — з розпукою кличе душа.

— Соломіє-є!.. — доноситься до неї крик серця.

— Соломіє!.. — чує вона крізь холодну хвилю, що б’є їй в очі, торкається чола, розплутує коси…

Жовте, каламутне світло потиху лине догори… згадки життя займаються, як іскри, і гаснуть, попеліють, як іскри…

По чорній річці поміж білими берегами прудко пливе човен, тане вдалині і обертається в цятку… за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки і фарбує їх у червоний колір…

Тихо в повітрі…

* * *

Чимало води утекло в Дунаї з того часу.

На високій бессарабській половині, де удень котиться брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вітер, стоїть одиноко високий пам’ятник, поставлений на згадку розливу людської крові. Там колись бились турецькі яничари з московським військом.

Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю. Весело, з тріском палає в печі сухий комиш і гуготить у комині. В печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру.

Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихо-то бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.

Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки.

Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.

— Чую, чую… — шепче він і виходить із хати. Темрява і пустка обгортають його. Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, — і шепче:

— Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже…

А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:

— Оста-а-пе-е!..

— Отак вона мене часто кличе, — оповідає дід людям, що інколи заходять у сторожку. — Як тільки вітер загуде — так і кличе до себе… то в комин гукне, то надворі покличе… а часом серед ночі збудить… А не приходить, ні… Та й хвала богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині…

І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись.

— Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля… кругом латаний… з тим і до бога піду… Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав… Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…

Листопад 1901 р.

ПриМітКи

1. Раду, йди сюди! — Авт.

2. Що кажеш? — Авт.

3. Куди йдеш? — Авт.

4. Гарний. — Авт.

5. Добре! — Авт.

6. Чоловік? Чоловік? — Авт.

7. Як звуть? — Авт.

8. Куди йдеш? — Авт.

9. Гроші! Гроші! — Ред.

10. Овечої вовни. — Ред.

11. Поліціину дільницю. — Ред.

12. Добрий. — Ред.

13. Одяг. — Ред.

14. Головний убір. — Ред.

оЛександр петрович довженко

(1894–1956)

Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, у мальовничому містечку Сосниця.

Із 17 років він навчався в Глухівському учительському інституті, закінчивши який 1914 року, отримує направлення до Житомира. Учителювання його тривало до літа 1917 року й містило викладання природознавства й гімнастики, географії й фізики, історії й малювання.

У буремне лихоліття 1918– 1920 років Довженко перебуває на службі в Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському

управлінні народної освіти завідувачем відділу мистецтва. Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін.

1923 року О. Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він улаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художникомілюстратором. Згодом він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії.

1928 року він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. Наступною роботою О. Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля».

На початку 1933 року Довженко залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР.

З початком війни змінюється і життя О. Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах.

Сповнений творчих планів, О. Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік… Уже після його смерті виходить вибране О. П. Довженка, його дружина Ю. Солнцева дозняла фільми «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».

1959 року за сценарій фільму «Поема про море» О. П. Довженкові посмертно було присуджено Ленінську премію.

Олександр Довженко

ніч перед боєм

— Товаришу командир! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут — і старі, що вже по півроку на війні, і молоді, ось вроді Овчаренка, що йтимуть до бою вперше, — усі ми знаємо, що завтра бій буде великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?

Іван Дробот, молодий танкіст з надзвичайно приємним і скромним лицем, хвилювався.

— Правду, — одповів просто і спокійно Герой Радянського Союзу знаменитий їхній командир Петро Колодуб. — Продовжуйте, Дробот, що ви хотіли сказати перед боєм.

— Я хотів спитать вас, хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну, хоч ви на вид такий, пробачте, і маленькі, і не дуже неначебто й здорові, так от, звідки воно у вас береться, оте все, що говорять, і самі ми знаємо, що ви з любого пекла виходите переможцем, так от, що ви є така за людина, скажіть нам неофіціально, так, ніби ми і не на війні зовсім. Де ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? Чи, може, я не так висловився, пробачте.

Дробот почервонів од свого довгого запитання. Йому здалося, що він неясно висловився, і від цього він зовсім розгубився.

— Ні, дякую, Іване, ви прекрасно і тонко висловили свою думку, і я з великою охотою вам одповім, тим більше, що секрет таки у мене дійсно є.

Всі бійці і командири, — а їх було в землянці чоловік тридцять, — раптом заворушились і, розташувавшись для довгого приємного слухання, притихли. Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх. Поклавши на похідний столик люльку, він трохи почекав, поки стало зовсім тихо.

— Це було на Десні, — почав знаменитий капітан, усміхнувшись. — Да… одним словом, звичайний наш український дідрибалка перевернув мені тоді всю душу. Хто з бійців, що пізнали увесь тягар торішнього німецького вторгнення, не пам’ятає цього діда? Пригадуєте осінь? Що не ріка, то й драма, то й діди, мов добрі річні духи. Вони були сміливі, діди оті, сердиті і не боялися смерті. Дехто сказав би, що вони не любили нас. Часом їхня нелюбов і навіть презирство до нас не мали впливу. Було таке?

— Було, — зітхнули в кутку землянки.

— Ну, так от слухайте.

Капітан Колодуб підібгав під себе ноги — це була його улюблена поза з пастушого дитинства — і, спершись руками на коліна, подивився на присутніх. У землянці було накурено. Бійці сиділи у присмерку в найрізноманітніших позах, притулившись один до одного чи обнявши один одного. Всі вони були різні і всі рідні. Усіх їх об’єднувало одне почуття єдиної сім’ї, те незабутнє і неповторне, що перед лицем щоденних небезпек гуртує на війні чисті серця юнаків, що лишається потім людині найдорожчим спогадом на все її життя.

Пройдуть літа, загояться рани, приорються ворожі кладовища, забудуться пожарища і многі події поплутаються в сивих головах од частих спогадів і перетворяться уже в оповідання, але одне зостанеться незмінно вірним і незабутнім — високе і благородне почуття товариства і братства всіх юнаків, що розбили і стерли з лиця землі фашистське божевілля.

— Ми відходили без зв’язку, без артилерії, ми одступали на схід день і ніч. Ворожі кліщі мали от-от замкнутися перед нами. Ми несли на плечах своїх поранених товаришів, падали з ними, проклинали все на світі і йшли далі. Ніде правди діти, були такі, що й стрілялися од розпачу, і гордості, й жалю. Були й такі, що кидали зброю і з гіркою лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили духу пройти мимо.

Колодуб примовк замислившись.

— Нас було небагато, чоловік п’ятнадцять. Було кілька танкістів з розбитих танків, були кулеметники, політпрацівники, два бортмеханіки, навіть один полковник без полку. Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень, дівчаточок любив та, мабуть, що й усе.

Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка.

— Ми вибилися з сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед нами за селом велика ріка. А німці були недалеко. Чимало з нас не вміло плавать. Нам показали хату перевізника.

— Тікаєте, бісові сини? — спитав нас дід Платон Півторак, що виходив уже з сіней з веслом, сіткою й дерев’яним ковшем для виливання води з човна. — Багато я вже вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все — перевези та перевези. Савко! — крикнув Платон до сусідньої хати. — Ходім, Савко. Треба перевезти, нехай вже тікають. Га?.. Ходім, ходім! Це вже, мабуть, останні.

Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою виходив чималий хлопець з двома опачинами.

— Еге-ге! Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете, — сказав дід Савка і хитро подивився на нас. — Одежа ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, га?!

— Ходім уже, годі! — сказав Платон.

Пішли.

— Заспокойтеся, човен є, і чималий, — сказав я тихо нашому супутнику Борису Троянді, що хвилювався увесь час більш за всіх. Він не вмів плавати.

— Ви думаєте, вони нас перевезуть? По-моєму, треба бути дуже обережними, — стримуючи хвилювання, сказав Троянда.

— Не знаю, чого вони оце так тікають, — сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. — Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися.

Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.

— Еге! — погодився Савка. — Уже, казав той, ні в танку не сховаєшся, ні в печі не замажешся.

— Душа несерйозна, розбалувана, — сердився Платон. — Візьми мого Левка. Як він на Кохин-Голі тих, як їх, бачив? Всіх до одного вичистив. Читав листа? Полковник Левко Півторак — я понімаю! А це — казна-що, не люди.

Ми йшли стежкою мовчки у густих лозах. Діди йшли попереду з сітками і хропачами дуже повільно, ніби на звичайну нічну рибну ловлю, і, здавалося, не звертали жодної уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких нахабних літаків, — одним словом, увесь німецький фейєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для них ніби не існував зовсім.

— Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? — звернувся до Платона Троянда.

Платон не одповів.

— Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? — стримуючи дрижаки, спитав Троянда ще раз.

— Ні, не можу, — одповів Платон. — Чого пак ви отакий швидкий стали, хто вас знає? Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє.

— Скажіть, а де ж річка? Далеко річка?

— А ось і річка.

Дійсно, лоза зразу кінчалась, і ми вийшли на чистий піщаний висип. Перед нами була тиха широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий висип і лози. За лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.

Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу на все небо. Хмара була важка, темнотемно-синя, внизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними і жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивалося в воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає, а є міжхмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки. Небо було надзвичайне. Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками.

Риба боялася такої ночі і шугала по висипах на мілині. Десь за нами і ліворуч попід хмарою носилися ракети, мов змії. Було видно. Світило жовтуватим відблиском жовтої корони хмар. Гриміли гармати. Ми стояли нерухомі. Було щось надзвичайне, урочисте і грізне. Всі примовкли і розгубилися, немов перед якоюсь виключною подією.

— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон, Він стояв уже біля човна з веслом. — Повезем уже, а там, що бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери… Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас.

Ми розсілися у човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку.

— У тебе готово, Савко?

— Можна.

— А хмар наперло… Ач, що робиться! Страшний суд, чи що, починається? — Дід Платон подивився на небо і плюнув у долоню.

Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега. Савка з онуком гребонули опачинами.

Човен був великий і старий-престарий. Він увесь був просмолений смолою і покарбований часом.

Я сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.

Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував з Савкою свою розмову, образливу і гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило, щось хотілось йому додумати до кінця. Він ніби думав уголос:

— Чорт його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить до хати якесь дермо собаче та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому ремінні, а новому.

— Еге! — почувся ззаду голос Савки.

— А це ж усе гроші!

— Еге!

— Вставай, — каже, — вези, годі спати. А я три ночі не спав, возив.

Платон трохи помовчав.

— А оце недавно, перед вечором, перевозив з Митрофаном одну партію. Так одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло та кричить — вези, каже, мерщій, куркуль! Їй-богу, правда. А в самого руки тремтять і очі викарячені, немов у носаря чи в окуня, од страху. От пак людина, хай бог милує.

— А, чорті-що.

— Еге. Так товариші заступились, спасибі їм. Що ж ти, кажуть, чортів син, діда обижаєш? Та чуть не побили. Так притихло. Отака пустота, ну ти подумай… О, здорово гуцає. — Прислухався Платон до гарматних пострілів. — Скоро, мабуть, появиться герман.

Прогриміли постріли важких німецьких гармат. Пролетіли перелякані качки.

— «Діду, перевези…» — сердився Платон.

— Еге, — підхопив Савка. — А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме… Бери вліво, бистра велика, — загрібав Савка опачиною.

— Беру. Коли б оце Левко із своїм полком та був тут, той би не одступив, ні. Той би цього човна повернув назад, та по шиях, по шиях! —розсердився Платон і наліг на весло. — Той не одступить, ні, чорта з два!

— Еге! Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить. Куди твоє діло! — сказав Савка і плюнув на долоню. — А ці думають урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров’ю довго… Це ж усе доведеться забирать назад!

— А доведеться! — підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. — Шутка сказать, скільки землі доведеться одбирати назад. А це ж усе кров!

Я дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу.

— Наша частина змушена була відступити, — сказав полковник.

— Балакай. Не вміли битися. От тобі і відступ, — сказав Платон. — Що у військовому статуті сказано про війну — ну? Хто скаже?

Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль. — А де ваша ненависть? — підхопив Савка.

— Еге, а вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті. Нема! — Дід Платон аж крякнув і підвівся на кормі.

Ми не знали, що одповідати.

— О, пливе щось. Наш чи німець? — сказав Платон і притяг до човна труп. — Німець. А холера на твою голову. Уже пливе. Ач, куди забрався! У Десну! Успів, нечистий. А ви все думаєте та все страдаєте. А страдати ніколи!

— Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, — крикнув Троянда і навіть встав од хвилювання.

— Значить, душа в тебе мала, — сказав Платон. — Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга — як Десна ось, третя — як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив.

— Ну, а якщо душа велика, а людина нервова, — образився Троянда і розсердився сам на себе. Був він до чорта розумний і дотепний, а тут весь дотеп наче всох.

— А ти прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті, — сказав Платон. — А там уже живі розберуть колись, який ти був, нервений чи ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, а нервів і себелюбства ще неначе більше. От і — «перевезіть, діду». А ненависть твоя на щось інше витратиться. Яка ж ціна їй, коли умирать не вмієш?

— Ну, це не всякий може, — пробелькотав щось збитий з пантелику Троянда.

— Отож-то й є. А треба, щоб усякий міг, коли ворог суне. Їсти ж хліба усякий требує. І язиком галакать усі навчились.

— По-дай чо-го-го-го! Човен подай! А-га-га-га… — почулося з того берега.

— О, вже розпинаються нервені душі. Накликають німця.

А нема того, щоб тихо посидіти! — сказав Савка.

Пропливли трохи мовчки. Платон почав сильно гребти веслом. Видно, йому хотілося щось іще сказати, чимось перебити своє невдоволення.

— Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить — «діду, перевези»!

— Еге, — промовив Савка. — Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові.

— Не знаю, як ти, Савко, — сказав Платон, — а мене б з Дніпра чи з Десни не те що Гітлер, а сам нечистий би не вигнав, прости господи, не при ночі згадуючи.

— Легко сказати, діду, а от побачили б ви танкетки! — виправдувався лейтенант Сокіл.

— Ну і що ж? — перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. — Скільки вона вас там може убити, тая танкетка? Все одно вам же доведеться її розбивати, не мені. Я своє одвоював. А от мій Левко на КохинГолі, чули, що зробив з тими, як їх?.. Танкетки, — розгнівався дід. — Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як то в піснях про Морозенка співають: «Де проїхав Морозенко — кривавая річка». О! Ото був воїн!

Я не витримав далі дідових розмов, — так важко було мені його слухати. В цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом.

— А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем? — простогнав я йому в самі очі.

— А що мені думати? — подивився на мене дід Платон. — Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! — сказав дід Платон і примовк. Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас.

В цей час далекобійний снаряд упав коло нас у Десну і підніс угору великий водяний стовп.

— Ого!.. А що риби поглушить в річках! — почувся голос Савки.

— Тепер поглушить, — сказав Платон. — Позаторік і подохла од задухи, а зараз німці висадять гранатами дотла. Спустіють, мабуть, і річки, і все на світі. Приїхали.

Човен м’яко уткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни — і вода б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду…

Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи у лози.

— Постійте трохи, — сказав Платон, спершись на весло. — Так що ж прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись?

— Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте, діду. Повернемось! — спробував підбадьорити діда Троянда.

Дід подивився якось мимо планшеток Троянди і легенько сплюнув. — По-дай чо-го-го-го! Ого-го-го! — лунало з того берега.

— Прощайте, діду, — тихо говорили мої попутники, зникаючи в лозах.

— Ідіть собі під три чорти… Чорт вас носить, —- сказав байдужим голосом дід Савка.

Платон мовчав.

Ми пішли в лози.

Я йшов останнім і думав про діда Платона. «Спасибі йому, — думав я, — що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з мого серця огонь уночі… Правдо, чом же ти часом така гірка та солона!»

Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг на висип.

Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.

— Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, — сказав я, задихаючись. — Ми вас, діду, ніколи…

— Іди, не крутись перед очима, — сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози і падали в Десну.

— Оце, друзі мої, і все. Оце і весь секрет, — сказав капітан Колодуб і запалив люльку. Всі в землянці зітхнули.

— Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить! Багато постріляв у наступі і гусеницями подушив багато. Часом бувало так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон… Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? — голос капітана зазвучав, як бойова сурма. — Я, хлоп- ці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. — Капітан Колодуб усміхнувся. — А все ж таки нічого в світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і… — І сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського Союзу. Моє шанування! Ну як? — почувся з боку дверей улесливий голос Троянди, що вже з півгодини як приїхав на фронт і зайшов до землянки.

— І поклонитися діду Платону в ноги за науку, — сказав капітан Колодуб, ніби і не почувши зовсім Троянди. Стало тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні.

— Ні, товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, — зітхнув молодий танкіст.

Всі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо схвильований.

— Діда Платона, товаришу капітан, уже нема живого, — сказав Дробот. — Ото як ви пішли у лози, через годину прибігли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був приказ негайно переправитися на другий берег. Ну повезли. Насіло їх вщерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і каже:

— Савко, прости мене!

— Бог простить. — У другий раз!

— Бог простить.

— Прости утретє!

— Бог простить.

— Прости і ти мене, Платоне, — сказав дід Савка.

— Бог простить. — У другий раз!

— Бог простить. — У третій раз!

— Бог простить.

Та за третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й перекинули човна. Все потонуло — і кулемети, і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег.

— А хто ж ти такий? — тихо спитав капітан Колодуб. — Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині… — Встать! — скомандував Колодуб.

Всі встали. Цілу хвилину сім’я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і урочистий. Він стояв з закритими очима. Потім на мить він став на одно коліно, і всі послідували за його рухом.

— Готові до бою? — спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні.

— Готові на будь-який огонь!!!

Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.

Південно-Західний фронт, 1942 р.

ніна Леонідівна бічУя

(народилася 24.08.1937)

Ніна Леонідівна Бічуя народилася 24 серпня 1937 року в місті Києві. Навчалася в загальноосвітній школі 5. Закінчила факультет журналістики Львівського університету. Була на журналістській роботі. Працювала завлітом Львівського театру юного глядача. Нині — редактор.

Вона не знала мудрих сіль-

ських дідів і босоногого дитинства, зате її рідна людна міська вулиця з її ритмом запахами, архітектурою, типажами. Вона не співала з подругами на толоці гаївок, їй не розкрилися таємниці хліборобської праці, зате її цікавлять духовні потреби ровесника, який виріс поряд з нею на вулиці Городоцькій. Художній

світ Ніни Бічуї — це особливий світ. Бо в основі його — духовний світ людини багатогранний дивовижний, незбагненний. У думах її ліричних героїв зійшлося минуле і майбутнє — там тривають гарячі суперечки, щоденно, щохвилинно творяться шедеври див — часто ніким не помічені. Своїх персонажів письменниця ставить перед проблемою життєвого вибору. А зовні — спокійне, розмірене життя, звичайний побут, дріб’язкові деталі. Герої Ніни Бічуй — у постійній дорозі — найчастіше до самих себе. Пізнаючи себе, вони упізнають світ не переставаючи дивуватися красі світу, розуміти людей, які навколо тебе.

Ніна Бічуя має честь носити орден Усмішки. Це міжнародна нагорода, яку присуджують діти. Свого часу кавалерами цього ордена стали Іван Павло ІІ, Далай Лама, Мати Тереза, шведська письменниця Астрід Ліндґрен. Кавалер цього ордену і львівська письменниця. Чи лише за дитячі твори «Канікули у Світлогорську», «Шпага Славка Беркути», «Звичайний шкільний тиждень», «Яблуня і зернятко»? Можна ще додати її роботу з дітьми і для дітей у першому українському театрі для дітей та юнацтва, газету «Читальня» при Просвіті.

З-під пера Ніни Бічуї вийшли книги «Дрогобицький звіздар», «Повісті», «Квітень у човні», «Родовід», «Бенефіс», «Десять слів поета»та книжки для дітей — «Канікули у Світлогорську», «Школа Славка Беркути» (Видавництво Старого Лева, 2010), «Звичайний шкільний тиждень», «Яблуня і зернятко». Новели і повісті, перевидані у 2000-х роках, увійшли до книжок «Землі роменські», «Великі королівські мови» (Літературна агенція («Піраміда», 2011), «Три театральні повісті» (видавництво «Срібне слово», 2015). Перекладає з польської — твори Ольги Токарчук, Яцека Бохенського, Єжи Керна, Єжи Ґротовського.

Ніна Бічуя

ШпаГа сЛавка беркУти

(Повість)

Про те, Що стаЛося ПізніШе

Був вечір. Звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапа-тим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. Вгорі вона була білопрозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.

Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім бай-дуже, якого кольору сніг. В одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:

— Гарний набуток! Я ж вам казав — Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.

Один із супутників «бувалого» хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має анінайменшого відношення до тих двох.

Врешті вони звернули у якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.

Хлопець у хутряній шапці відмовився пити:

— Ні-ні, я не хочу.

— Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.

— Що ти! Розумієш, я…

— Тихо! — раптом шикнув третій. — Хтось іде!

Двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.

Третій, високий, спіткнувся об ящик…

У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав. Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:

— І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як бездомні кошеня-та, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело?

І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Втекли, а тебе покинули… Нічого не скажеш — вірні друзі.

Хлопець мовчав. Знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.

— А знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… Що? Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, йди, йди…

Хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов не прощаючись. Сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. Спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.

чотири Портрети

ЮЛьКО ВАЩУК

Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті, — таким тільки богатирів носити на широких спинах. І тонконогі, з підтягнутими животами, з гарячими, розтривоженими кругами очей. І маленькі, тихі, з похиленими головами, з непідкованими копитами.

— Що ти малюєш?

Долонею прикрив папір і дивився спідлоба.

— Не покажу.

Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ’їжджені. Чому коні? А хтозна. Коні — та й годі.

У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі — підставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.

— Заграй що-небудь, синку!

— Не хочу.

— Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись. Під пальцями — байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кулаками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кричать разом з дорослими:

— Та хіба ж можна так? Хіба так можна?

— Дивний хлопчик!

Різні книжки потрапляють до рук. Зверху — шкільна читанка, під читанкою — Шекспір і Діккенс. Не завжди зрозумілі слова, і думки заплутуються в пам’яті і часом залишаються без найменшого зв’язку зі змістом.

Сказав Шекспір: тільки погані люди не люблять і не розуміють музики.

Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить над роялем і вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє. Хлопець шматує папір, шпурляє геть олівці, а потім знову знаходить — червоний, синій, — малює коней, синіх з червоними гривами, і в тому полум’ї раптом чує музику, якої не дарували струни. Може, не такий уже він поганий? Просто музика буває різна?

Толстой сказав: усмішка робить обличчя гарної людини ще кращим, у добрих людей — добрий сміх. Крадькома хлопчик усміхається дзеркалу і миттю стягає губи у сердитій гримасі, — ні, від усмішки його обличчя не кращає. Не буде він сміятися, та й хіба це обов’язково? Можна бути іронічним і суворим. Трохи вниз куточки уст і вгору ліва брова (гримаса виходить жалібна, ображена), хлопцеві здається, що він виглядає, як римський імператор Гай Юлій Цезар на малюнку в підручнику історії.

Виходить у двір, де бавляться однолітки, і дивиться з іронією на безплідну біганину за м’ячем, а мати кличе:

— Юльчику, дитинко, ходи додому, чуєш, Юльчику! Хлопець вертається, і мама просить:

— Не ходи на подвір’я, то не для тебе компанія, не твоє коло.

Ти зовсім інший, синку.

І подумки Юлько вимальовує доокруж себе коло — заворожене, як у казці, — не переступиш ані ззовні, ані зсередини…

Приїхала в гостину родичка. Плоске обличчя і ніби наклеєний зверху качиний ніс. Двоє тьмяно-сірих очей, вузькі підмальовані губи.

— Ах, який же ти великий! Я й не знала, що ти вже такий великий!

Хлопець чемно вітається, однак уникає обіймів, прослизає до дверей — і раптом насторожуюче лагідний голос батька:

— Синку, привітайся!

Попудрене плоске обличчя, немов перекреслене впоперек усмішкою, схиляється для поцілунку.

Хлопець кричить:

— Не буду цілувати, не хочу!

— Який дивний хлопчик! — удає, що не образилася, тактовна родичка і питає: — Однак ми ще станемо друзями, правда?

Юлько зустрічає погляд батька, і той погляд змушує хлопця до лицемірства.

— Так, — погоджується над силу Юлько і затискає уста, підводить угору ліву брову — тепер це вже самооборона, захист, — дивиться насмішкувато і говорить неправду, про котру всі знають, що це неправда, але чомусь удають довірливих: — Так, ми будемо друзями.

А потому наодинці з батьком:

— Але ж вона мені не подобається, я її не люблю, тату!

— Яке це має значення, сину! Ти ж добре вихований хлопчик і повинен розуміти…

Як же встановити різницю між добрим вихованням і лицемірством? Коли тобі тільки десять років?

…Малює Юлько коней. Несподівано гасне світло. Мама не розуміється на таких справах, як електрика, треба чекати, доки прийде тато, а поки що мама знаходить свічку, ставить її в мідний свічник, у той, що завжди сумує жовто на пюпітрі. Коні при такому освітленні стають таємничими, немов оживають, рухаються їхні буйні гриви, хлопець торкається пальцями тіней, ніби хоче намацати їх. А потім приходить друг — приходить Славко Беркута, вони сидять за однією партою в школі, — Славко Беркута задумливо розглядає коней і каже:

— Звідки ти змалював? Я десь бачив такого коня.

Паленіє, мовчить Юлько і дивиться недобрим поглядом — не треба й старатися; губи самі затискаються, а ліва брова здригається, і, коли Славко йде додому, Юлько збирає і палить малюнки, — біля свічки лежить купка попелу з папірців, коней уже нема.

Зрідка трапляється диво. Взимку. Осувається з новорічної ялинки глиця і тихо падає на підлогу. Тоді ялинку роздягають, розпилюють і палять. Дверцята в грубці ґратчасті, із вставленими поміж гратами шматочками слюди. За прозорою слюдою — червоний вогонь, невловимий і тремтячий, — годі втямити, чи то полум’я пах-не й тріщить, а чи ялинка. І любить Юлько сидіти й дивитись, як дерево горить, як потім лежить обвуглене, як поступово холоне й гасне, — усе те видно крізь прозорі дверцята.

Або коли туман і мжичка. Дрібні дощинки немов нанизані на довгі блискучі нитки, що звисають із самого неба до землі. Йдеш, відгортаючи нитки, тугі й неподатливі, — так грають на арфі, — а поміж нитками — невиразне блимання ліхтарів.

Батько любить таку погоду. Він каже, що вона гармонує з настроєм міста, із сірим тлом будинків. На новому Львові — будинки за татовими проектами, а тато все одно дуже любить старий Львів, зовсім не схожий на новий.

У таку погоду вони часом ходять на старий Львів. Туди, де вулиця Руська, де рештки оборонних валів і порохова башта, каплиця Боїмів, а в середньовічному дворищі — голова химери з виноградним гроном у зубах над замурованим входом до виннички.

— Чи прийде хто на поклін до моїх будинків, як ми сюди ходимо? — сказав одного дня батько, і стало Юлькові трохи сумно і трохи дивно.

— Коли людина не певна, що її робота залишиться навіки, то, може, не треба братися за ту роботу?

Спробував хлопець щось відповісти, а батько засміявся:

— Мовчи, сину, то я сам до себе…

І було Юлькові сумно і навіть страшно чомусь, а вдома він ударив пальцем по клавішах: «сі», «сі», «ля» — баси, густі й серйозні, і делікатне «соль» у верхній октаві.

— Я більше не гратиму…

— А то чому? — здивувався батько.

— Бо… бо з мене не буде… Ріхтера…

— Звичайно, не буде, — сказав батько, — але що з того?

Юлько не відповів. Думав, що люди говорять різні, зовсім протилежні речі, розмовляючи самі з собою — і даючи поради іншим. Принаймні так вийшло у тата.

ЛІЛІ ТЕСЛЮК

Вона сиділа за другою партою, біля вікна. Дивилася більше у вікно, ніж на дошку; їй робили зауваження — кумедно морщила носа і по-дитячому обіцяла: «Більше не буду». А за мить знову дивилась у вікно. І хтозна, що могла вона там угледіти, бо крізь шибки виднілася тільки стіна будинку на протилежному боці вулиці та вершечок тополі.

Сьомий «Б» тоді ще був четвертим, коли Лілі вперше з’явилася на порозі класу. Просунулась у двері світло-руса пелехата голова, і тоненький голос повідомив:

— Хелло! А мене вам зараз представлять!

Через десять хвилин четвертий «Б» довідався, що йому неймовір-но пощастило, — нова учениця виявилася просто-таки незвичайною дівчинкою. По-перше, знала англійську мову так само добре, як українську, бо, бачите, брат її вчиться на англійському відділі в університеті. По-друге, безліч разів виступала по телевізору в дитячих передачах, по-третє, знімалася в кіно.

По-четверте, вчиться у балетній студії театру.

Під час перерви вона сідала на учительський стіл, гойдала довгими ногами в строкатих панчохах і, страшенно горда з загальної уваги, перелічувала усі свої таланти.

— А тоді, як я знімалася в кіно, режисер сказав, що я обов’язково стану кіноактрисою. У мене є мільйон фотографій — і я, і режисер, і Ганна Ромашок… Що? Ти не чула про Ганну Романюк? А хто така Майя Плісецька — ти знаєш? А що таке паде-де і батман — ти знаєш? Чекайте, зараз я вам дещо покажу.

Лілі зіскакувала зі столу, стіл відсували під стінку, парти — далі, докупи, і Лілі показувала балетні па, дівчатка пробували повтори-ти за нею кожен рух, а хлопчаки і чмихали зневажливо, і чудувались, і розпитували; учитель приходив якраз у ту мить, коли Лілі переконувала клас, що може простояти на пальцях рівно десять хвилин.

А потім усі звикли до розповідей Лілі, і Славко Беркута якось навіть махнув рукою і сказав:

— Кінчай хвалитись! От я умію на руках ходити! Е! А ти вмієш? Ні? От бачиш!

— Подумаєш, на руках! Ти ж все одно в кіно не знімався!

— Зате… зате я в сорочці народився! — раптом сказав Славко.

Лілі засміялась:

— І ще в тебе вуха великі. Буханчик ти!

Славко почервонів і ледве втримався, аби не затулити вуха руками.

Перепадало відтоді Славкові з тими вухами, Лілі дивилась на нього ласкавим поглядом, кивала головою:

— Ти не журися, Славчику, в усіх єгипетських фараонів були ще більші вуха! Не віриш? А ти подивись, подивись — навіть у бога Озіріса вуха, як лопухи, бачиш?

Славко знову немилосердно червонів, ладний навіть побити причепливе дівчисько, а вона раптом дивилася ще ласкавіше:

— Не гнівайся, Славчику, я більше не буду!

Вона й сама не довго ображалася, що її перестали слухати і розпитувати про знімання в кіно. Мугикала пісеньки на уроках, носила в клас паяца з великим червоним ротом від вуха до вуха: натягне клоуна на долоню, а він вклоняється, плеще короткими ручками і показує язика: спробуй тоді відповідати урок, як тобі клоун язика показує!

А після кожного зауваження за якийсь вибрик кумедно морщила ніс дуже щиро обіцяла: «Я більше не буду, от побачите!» Часом траплялося, що Лілі раптом серйознішала, її захоплювали незвичайні ідеї, і вона завзято бралася їх здійснювати.

— Чілдрен, — сказала Лілі, — я відкриваю курси англійської мови. Записуйтесь. От побачите — я буду найкращою у світі вчителькою. Діти приходили на заняття, ніби це й справді були курси. Лілі повчала їх з поважною міною, почепивши на носа невідомо де роздобуті окуляри. Розмовляла тільки англійською мовою і вимагала у відповідь того ж.

Цілих два тижні на уроках ніхто не порушував дисципліну.

А потім дівчинка не з’явилася на заняття. Діти сиділи і чекали. Разів п’ять повторили смішну англійську лічилку. Хтось уже запропонував іти додому, коли на порозі врешті стала «вчителька». Обличчя в неї аж палахкотіло рум’янцем, коротка зелена куртка вся змокла від снігу, а в руках Лілі тримала зв’язані докупи ковзани.

— Хелло, чілдрен! А я на ковзанах їздила. Славний був лід!

І обвела товаришів безтурботним, упевненим поглядом людини, якій усе легко минається.

— Ми тут час гайнуємо, а ти на ковзанці!

— Як тобі не соромно!

Правду мовивши, Лілі було дуже соромно, але ж хіба годиться отак відразу каятись!

— А хто вам велів сидіти? Йшли б і собі на ковзанку! — не дуже впевнено порадила вона.

Славко Беркута підвівся з-за парти, мовчки натягнув пальто і мовчки пішов із класу. І за ним, немовби й не помічаючи своєї «вчительки», рушили геть усі ображені «курсанти». Лілі стояла, недбало хмикаючи, доки вони виходили, а потім жалібно схлипнула, сіла за парту і, затулившись мокрим холодним рукавом, довго плакала в порожньому класі.

А іншого разу вона надумала ставити п’єсу про Попелюшку, і, звичайно, головна роль належала їй. Однак виявилося, що по ходу дії Попелюшці необхідно співати. А Лілі, на жаль, уміла все на світі, крім цього. Вихід із становища знайшли — Лілі стоятиме біля самої завіси, старанно ворушачи губами, а за завісою буде співати дівчинка Ліда. І раптом в останній момент, коли вже навіть афіші вималювали, Лілі Теслюк не прийшла до школи.

Схвильовані артисти прибігли до неї додому:

— Лілі, ти ж зриваєш виставу!

— Ти нас підводиш!

— Я хвора, — кволим голосом повідомила Лілі і показала градусник. — У мене температура тридцять вісім. І не пищіть — я вас не підвела, нехай Ліда замість мене грає, вона всю роль знає від початку до кінця. Нехай вона, вона вам заграв і заспіває…

Потішені артисти не вчули гіркоти в словах Лілі. Вони були раді, що вистава не провалиться. І ніхто з них поняття не мав, що Ліда напередодні говорила Попелюшці:

— Добре тобі, ти будеш на сцені, а я за завісою… Стій і співай, ніхто й не здогадається! Коли хочеш знати, я всю роль вивчила, я все не гірше від тебе…

Лілі усе зрозуміла. Лілі півночі зітхала, а вранці нагріла градусник біля груби, і мама здивовано обмацувала їй голову, примушувала говорити «а» та «е», аби переконатися, чи нема в доні ангіни, а Лілі морщила носа і запевняла, заплющивши очі:

— Страшенно болить. Напевно, десь там глибоко, тому не видно, мамо.

У день вистави Лілі почувала себе справжньою Попелюшкою. Бідна, бідна дівчинка! Ніхто її не любить, не відає, яка вона хвора, яка самотня! Лілі увійшла в роль: замикається на ключ у кімнаті і перед дзеркалом влаштовує виставу сама для себе.

Бідна маленька Попелюшка!

— Відімкни! З ким ти там розмовляєш? — кричить з коридора молодший брат.

Попелюшці ввижаються злі сестри і мачуха. Їй так жаль себе! Коли б то взяти та зникнути, щезнути, аби не бачити отих недобрих облич!

— Я лечу… Я лечу… У мене виросли крила… Білі крила в мене виросли, я не зостанусь тут, я лечу, лечу-у-у…

Махає простирадлом Лілі, ніби в неї справді виросли крила, такі білі й гарні.

— Прощавайте, прощавайте, я не повернуся ніколи!

— Ма-мо! — репетує молодший брат. — Мамо, Лілі не повернеться ніколи! Бона полетіла!

— Дитина в гарячці, вона марить, — жахається мама, однак за мить, замість визнання неабиякого акторського таланту, — добряча сварка. Зовсім не заслужена, на думку самої Лілі.

СТЕФКО ВУС

Давно то було чи недавно? Давно, мабуть. І ніби не з ним, Стефком, усе діялось, а з кимось іншим.

Лежало село межи горами. Долі селом перестрибувала з камінця на камінець річка-самотека, а над річкою примостилася хата.

У хатніх присінках стояла стара діжка, де баба Олена квасила на зиму капусту. Влітку ж перекидала догори днищем і складала зверху різний непотріб — старі чоботи, шмаття, онучі. За діжкою жив їжак. Він придибав якось уночі. Хтозна, як він увійшов, бо двері були замкнені. Оселився собі в кутку, позносив туди всякого мотлоху, вистромляв з криївки смішну мордочку і викочувався до мисочки з молоком. А якось на світанні розбудив усіх, вовтузячись під дверима у сінях, і коли йому відчинили, перекотився через поріг, а на голках у нього стирчали яблука. Стефко з’їв одне — ніколи не куштував він нічого смачнішого, ніж оте їжакове яблуко. Неподалік од хати росла велика, старезна липа. Коли вона цвіла і від неї йшов такий солодкий дух, що аж голова наморочилася, то починала співати. Співала низьким, оксамитовим голосом, щодень одну і ту ж монотонну, але дуже гарну пісню, і минуло немало часу, поки Стефко додумався: то бджоли прилітали по мед густим роєм і так гули, непримітні у зеленій, майній липі, що здавалося, дерево співає.

Давно то було, і не зі Стефком ніби, а з кимось іншим.

Він чи не він купався у крижано-холодному потоці? Посинілий — аж очі попригасали, але упертий у своєму бажанні навчитися плавати, годинами сидів у мілкій, по коліна воді, розводив навсебіч руками і гукав:

— Пливу, Настко, я пливу! Ти бачиш, як я пливу? Сестра сміялася:

— Як сокира, як сокира!

Хлопець вискакував з води і кидався за Насткою, щоб покарати за глузування. Настка блискала хитрими очима, тікала до баби, ховалася у рясній спідниці; біля баби їй ніхто вже не був страшний, навіть змій із казки.

Теля дивилося на Стефка добрими, вологими очима і лизало в голе плече. Воно любило Стефка. Сонце гріло, баба розповідала казки. Сонце любило Стефка, і баба любила Стефка.

Гладила шорсткими, негнучкими пальцями кучеряву густу чуприну:

— Кукулику мій, сиротя бідне…

Восени вони з бабою ходили по гриби. Стефко взувався у високі чоботи, аби ніг не обросити, виламував міцного костура і розгортав ним сухе листя, щоб побачити гриби і відігнать геть гадюку. Баба вміла ходити над урвищем і визбирувала всі гриби, вона їх помічала, навіть не дуже приглядаючись. І ніколи не послизнеться на мокрім глинястім схилі, а Стефко раз по раз падав, потому сушився на сонячних галявинах, на заліску. Мокрий від недавнього дощу ліс пестив, голубив тіло, і, здавалося, весь напоєний запахом землі, старого листя, грибів та ожини, ти ростеш, підносишся над лісом і бачиш світ далеко-далеко поза горами.

Баба мала повнісінький кошик грибів, Стефкові не хотілося вертати додому отак собі, складніруч, він струшував з гілок ліщини коричневі горішки-лусканці, а вдома жменями висипав їх малій Насті — то для неї була найкраща лакомина.

А потім баба померла, і Стефка мовби хто закаменів. Сидів у темнині на горищі, і бійно йому було, і сумно, і здавалося, що цілий світ пішов у переверти. «Кукулику мій, сиротя бідне…» Аж тепер відчув себе Стефко сиротям.

Приїхав з міста за ним та Насткою тато. Стефко досі бачив його зрідка, батько лиш на свята часом приїздив, привозив колине-коли якогось гостинця, котрого Стефко немовби кому навкори зразу ламав і нищив.

Од батька все тхнуло горілкою, був він величезний, з густим голосом та недобрим сміхом; Стефко заховався від нього на липі, що співала, і не хотів злазити вділ, і не хотів їхати з татом. Чіплявся потім за одвірок, за ребристий тин, за дерево при дорозі, а батько віддирав його руки, сердито й голосно сварився:

— Матимешся у мене, поганий нескребо!

І подумав Стефко, що вже ніхто його не любить: ні теля, ані сонце, ані співуча липа, бо не заховали від батька, — хлопець дивився скоса, затято мовчав і довго пам’ятав той день, коли його відірвали од дерева при дорозі.

Батькова квартира була незатишна і забарложена; малі Настчині руки не могли там дати лад, а батько про той лад і не дбав ніколи. Траплялося, приходив додому п’яний і то сварився, то раптом починав жалісливо каятися перед дітьми. Стефко йшов собі геть. Тинявся вулицями, затискала його нехіть до власної домівки, книжок, повчань і настанов, кілька днів не з’являвся до школи, і тоді вчителька приходила до них додому. Стефко дивився знову скоса, однак ішов на уроки, розгортав поплямлені книжки, шукав там чогось такого, що б зацікавило.

У п’ятому класі залишився на другий; рік. Носив у кишені цигарки — що батько забував на столі, те й потрапляло до Стефкової кишені.

— Не кури, Стефку, не треба, — просила Пастка.

— О, маю ще одну вчительку, — гнівався Стефко, але не дуже, бо була Настка маленька, худа, варила на трьох, як уміла, борщ та картоплю, обгортала у чистий папір Стефкові книжки та лата-ла його подерті штани й сорочки. Настка одна лишилася з давніх часів, та ще спомин про бабу, про холодний потік і співучу липу.

СЛАВКО БЕРКУТА

Добре високим і сильним — їх не штовхають навіть у тих випадках, коли вони надумають ходити серединою тротуару. А якщо ти у вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги болять у суглобах при кожному кроці, то, мабуть, краще ходити попід стінами: безпечніше. Однак Славко не тримався стін. Досить уже було цього в лікарні, тоді ноги боліли так, що здавалося — не вони його тримають на землі, а він їх тягне за собою.

Хвороба причепилася наярі, коли зійшов сніг, довелося два гарних зелених місяці пролежати в лікарні. Смугаста піжама, білі халати, мамине аж посіріле, над силу усміхнене — задля нього — обличчя затямив надовго. Підвівшись із ліжка, чіплявся стін, аби не впасти, аби ступити кілька кроків.

— Стверджую, що ваш син склав іспит на справжнього мужчину, — сказав лікар, виписуючи Славка.

Хлопець стояв біля матері — маленький, блідий, давно не стрижений і тому трохи схожий на дівчинку. Недовірливо дивився на лікаря — цей високий, широкоплечий дядечко, мабуть, кепкував собі, бо ж ніякого екзамену він не складав, а лежав у лікарні; з тугою думав, що не можна буде грати у футбол, бігати, стрибати. А що ж тоді можна?

Аж до зими був слухняний і покірний, ковтав якісь ліки, ходив на кварц і щоранку прокидався з надією: «Ану ж минулося?» Надія розвіювалась, як тільки ступав на підлогу і робив перший крок. Ноги стали худі, тоненькі, як дві тички, Славко якомога скоріше натягав штанці, аби по бачити своїх ніг.

Почалася зима. Тоненький ясинець постягував калюжі, а потім ударив справжній мороз, і хлопчик не витримав більше послуху. Натягнув черевики з ковзанами. Ноги підгиналися, не слухались, кривуляли. Прикушував губу, стояв якусь мить зажмурки з болю, а тоді таки йшов. Вибирався з дому крадькома, аби ніхто не довідався, повертався, то вже геть сили не мав, а наступного дня знову йшов на лід. Спершу біля дому, неподалік, пізніше — в парк і врешті на ковзанку.

Ноги ставали міцнішими, пружніли м’язи, і вже не доводилося весь час думати: як добре великим і сильним — їх ніхто не штовхає…

Мама потім ніяк не могла повірити, що хлопець сам себе вилікував.

— Добре, що я не знала про його вправи на льоду, — сказала вона татові, — я б відібрала ковзани, і хтозна, чи міг би хлопець зараз бігати.

Тільки ж не завжди буваєш переможцем. Не розв’язувалися задачі з арифметики — кортіло списати у Юлька Ващука. Не запам’ятовувався вірш напам’ять — і як же вранці не хотілося вставати з ліжка і йти до школи, а потім спідлоба поглядати на вчительку: викличе — не викличе, запитає — не запитає… — і думати при цьому: «Добре Юлькові, завжди він усе знає».

Юлько вміє малювати, гарно малює Юлько. Славко брався і собі. Нічого не виходило.

— Шкода паперу, — сміявся тато, — спробуй краще вистругати літака, ось тобі дощечка, ніж; спробуй вистругати літака — два крила, хвіст, пропелер. І ніколи не намагайся робити щось тільки тому, що це роблять інші. Своє шукай, — сказав тато.

Своє знайти нелегко. Як відчути його серед безлічі речей і справ, які захоплюють, поривають, а потім раптом перестають подобатися? Хлопчаки хапаються за все цікаве і не відчувають, як минає час, — вони поводяться з ним вільно, як із своєю власністю.

Та Славко одного разу раптом відчув, що час таки тікав.

Ішов з мамою вгору вулицею Міцкевича. Ліворуч — парк, де карусель і в клітці павич з казково яскравим хвостом. Праворуч — дитячий садок, той самий, куди ходив колись і Славко. Спинився враз біля штахет. Дивився на кольорові грибки у пересмужку, на прижовклу стоптану траву, на струминку води, що сокотіла із чорного, скрученого клубком шланга — по заході сонця поливатимуть квіти. Все виглядало точнісінько так само, як перше, коли Славко ходив сюди. Замурзане якесь дівча перехилило набік голову, по-казало язика — хлопчик не всміхнувся, він став раптом тихий, бо не знаходив жодного знайомого обличчя там, де недавно знав усіх.

— Про що думаєш? — поцікавилася мама.

— Сам не знаю… Дитячого садка вже не буде, — чи то запитав, чи то ствердив. Раніше не міркував над тим, що чогось може вже ніколи не бути.

Про це він думав і згодом, але вже значно чіткіше й свідоміше. Вони були всім класом у природничому музеї, Славко побачив мамонта. В дерев’яній клітці стояв скелет, прикритий темно-сірою, мовби просмоленою шкірою, однак уявився справжній мамонт сумний і замислений, він хитав хоботом — обережно, щоб не роз-валити дерев’яної клітки; яка заважала йому поворухнутись; на білому папірці значилося: «Мамонт». І латинкою — «Елефант». Мабуть, мамонтові було образно, що до нього причепили етикетку. Хлопчик не поспішив далі за всіма до орлів і сов, напханих тир-сою, і до метеоритів, знайдених наприкінці минулого століття. Поклав портфель на східці, сів поруч і довго дивився на те, що зосталося од величезної могутньої тварини, і бачив щось прадавнє, незрозуміле, що колись виглядало тривким, дужим — і минуло, щезло. Бував у музеї ще кілька разів, йому завжди говорили: «Експозиція починається ось тут, ліворуч, хлопчику», — та він приходив лише до мамонта. Часом йому здавалося, ніби мамонт зрозуміє його, варто тільки заговорити й розповісти йому про себе, але нікому не признавався в таких думках, бо сам розумів, що все це тільки власна вигадка.

Мамонт забувся, коли почалося фехтування. Потрапивши вперше на змагання шпажистів, Славко раптом подумав, що бачить справжнісіньких марсіан, — такими дивними здалися йому спортсмени в білих костюмах і масках. А потім прийшло захоплений, усе приковувало увагу: вже закінчилося змагання, розходилися спортсмени, а Славко стояв, переживаючи побачене. Знав з першого ж вечора: фехтування — це те, без чого тепер не обійдеться. І як тоді, коли відважився на хворі ноги натягти важкі черевики з ковзанами, розумів, що мусить домогтися свого.

ДвоЄ Дітей і Місто

На околиці, за рогом останнього будинку, свище у два пальці розбишакуватий вітер, мовби радіючи, що вирвався на волю з-поміж закрутів коротких і вузьких провулків.

Дівчинка у синьому сарафані миє вікна. Стоїть на підвіконні, на шостому поверсі останнього в місті будинку, і мне вікна. А під нею пливе вулиця — охайною мозаїкою тротуарів, жовтими спинами тролейбусів, строкатими сукнями дівчат.

У вимитих шибках повторюються хмари, клаптики неба, шматочок синього сарафана. Коли дівчинка рухає віконною рамою, то небо, хмари, сарафан — усе коливається; від цього стає моторошно, дівчинка здається собі невагомою, як уві сні.

Унизу пройшли солдати. Раз-два, раз-два. Зелені плечі, чорні чоботи на бруківці. Раз-два…

На білому моторолері — коричневий негр…

На гнідому коні — білявий вершник. Ставний і міцний, навіть згори видно, який він ставний, а кінь так легко, так зграбно переступає ногами, як танцівниця на канаті; він ніби хизується і вершником, і власною живою красою перед мурами, машинами та пішоходами.

Стоїть на вулиці хлопчик, стоїть і дивиться, як дівчинка миє вікна, йому трохи моторошно від того, що вона висить над вулицею, мов ластівка, що причепилась до свого гнізда, і хочеться покликати її:

— Агей, Лілі!

І страшно сполохати криком.

Тому хлопець чекає, поки його врешті помітять. А потім махає рукою: чи не могла б ти зійти униз, Лілі?

Унизу шарудить жовта осіння листовійниця. Горять у парках вогнища — мовби сухе листя, раптом само спалахнувши, обертається терпким димом, і з тої сірої димової куделі прядуться м’які нитки бабиного літа. Під сонцем палахкотить бруківка, і по ній течуть трамвайні рейки. Вулиця — як довга казка, яку можна оповідати без кінця.

На околиці — нові, сучасні будинки в різнобарвними квадратами маленьких балконів. Середина вулиці — дев’ятнадцяте століття, на заржавілому флюгері значиться: 1887 рік, а втомлений, з напруженими м’язами атлант підпирає сіру брилу балкона. Якщо ж спуститися вулицею вділ, до центру, то потрапиш на старий Львів, де вулиці-сутіски нагадують прорубані в горах тунелі.

— «Се же король Данило, князь добрий, хоробрий і мудрий, іже созда городи многі, і украсі є разнолічними красотами…» — Де ти це чув, Юльку? — питає дівчинка.

— Не чув. Десь вичитав. Слухай, Лілі, чи не здається тобі, що тут, на старому місті, не тільки ми ходимо? Наші предки залишилися тут навіки — невидимі, як духи.

…І попливло місто із схилів Княжої гори, як ріка, рушило на до-лини і пагорбки, убрало їх у каміння.

В чорні брами на Ринковій площі вступають у дивних шатах горожани. В аптеці на Ставропігійській у мідному важкому начинні товче сухі зіллиська схожий на ченця аптекар. Вулицею котиться віз із колесами, оббитими залізом. До металевих ободів додумалися тільки в п’ятнадцятому столітті. Першу аптеку відкрили у Львові в сімнадцятому. А газові ліхтарі перед ратушею запалювали ще навіть після Вітчизняної війни, всього двадцять років тому.

Рвалися до валів татарські лучники. Середньовічні школярі, які, може, годину тому спокійно сиділи, слухаючи казань мудрого ритора чи гарними тенорами та молоденькими підбасками витягали чисту поту за кантором — учителем співів, — тепер бралися до зброї, щоб захистити місто.

Вирушали походом проти німецьких полчищ відважні воїни, на їхніх знаменах золотом і блакиттю відливався герб міста, а в замку тужила за батьком князівна-галичанка з гарним дрібненьким обличчям Лілі…

Події змішалися в уяві хлопця, вигадка сплітала і в’язала докупи все, як назва вулиці єднала старі й нові будинки.

Юлькові приємно: він говорив про речі, яких Лілі навіть не знала, і почував себе першовідкривачем, учителем. Знишка позирав на дівчинку, аби упіймати її погляд і знати, чи уважно вона його слухає, однак бачив тільки біле пасмо волосся над тонкою бровою, зав’язану довкола шиї зелену хустину та жовтий листок, який Лілі тримала в губах.

— Слухай, — сказав Юлько. — Слухай, Лілі, я прочитаю тобі вірші… Хочеш?

— Хм…

— Я їх ще нікому… Це мої вірші, я тобі першій… — Хм.

Юлько ковтнув слину, відкашлявся, бо раптом пересохло в горлі:

Очима таємничими, як підземні озера, Ти мене вабиш кудись і кличеш.

Я хочу розгадати символ твого обличчя, Я хочу знати, куди мене кличеш… — Хм… Це ти про кого?

— Так. Ні про кого.

— А ти бачив підземні озера? Ні? Це тобі Беркута розповідав, що вони — таємничі?

Жовтий кленовий листок здригався на губах, коли дівчинка говорила.

— Чому Беркута? Ніхто мені нічого не казав.

— Бо він, мабуть, бачив ті озера. Він же спелеологією цікавиться.

— Знаю, — сказав Юлько. — Це я йому ідею підкинув.

— А! — мовила Лілі і несподівано засміялася: — Слухай, ти любиш барбарис? Я маю десять копійок, дай ще вісім — і буде сто грамів барбарису. Він кислий, і від нього язик червоний стає.

Юлько теж засміявся — що ж, барбарис так барбарис. Незвичний настрій розвіявся: у чорні брами не входили горожани в середньо-вічних шатах, не було в аптеці заклинача-ворожбита над зіллям, не чатували на валах сторожа… І Лілі вже не нагадувала галицьку князівну. Вона буденно розгортала з паперу липкі цукерки, від яких язик робиться червоний. І розмова почалася зовсім буденна.

— А ти зараз не такий, як у школі.

— Може, не знаю. Мені здається, що я завжди такий… А пам’ятаєш, як ти прийшла до нас у клас?

— Угу. Тоді Беркута ще стріляв з водяного пістолета… А ти сказав про це вчителеві. Навіщо ти сказав?

— А звідки я знаю? Я вже не пам’ятаю.

— І ви тоді побились. А взагалі ви дружите, правда?

— Може. Не годна ж людина весь час мовчати. Треба з кимось розмовляти, а більше ні з ким. Хлопці у нас якісь такі… Знаєш, я вигадав якось байку і сказав, що це Шекспір. Вони повірили — про що ж тоді з ними розмовляти?

— Хм, — сказала Лілі, підкидаючи на долоні цукерки, як жонглер у цирку. — А якщо я також… не зовсім Шекспіра читала?

— Дурниці! Ти все одно розумна, ти б здогадалася, що я вигадав.

— Розумна? Як ти? Чи трохи менше? — зморщила носа дівчинка, і раптом впали кутики її вуст, піднялася вгору ліва брова — дівчинці вдалася Юлькова гримаса, трохи поблажлива, трохи зневажлива. З такою гримасою дивився Юлько на білий світ.

БЛаКитні Печери (з точКи зорУ сЛавКа БерКУти)

Розвалився Юлько Ващук на вчительському стільці, далеко про-стяг ноги і пояснює:

— Розумієте, хлопці, треба мати просторове уявлення і абстрактне мислення. Без цього неможливо творити. Мислення можна розвинути. Щоденний тренінг — і навчитеся всього на світі…

— «Тре-ен-інг»! Чи ти вже не годен говорити, як нормальні люди? Ну, тренування, вправа, то ж ні — тренінг!

— Слухай, Беркута, — закостричився Юлько. — Чого ти завжди до мене чіпляєшся? Кожен говорить так, як йому на це дозволяє словниковий запас.

Із Юльком сперечатися — все одно, що кам’яну брилу на дуель викликати, він на своєму стоятиме, хоч би й не мав рації. Витягаю з портфеля підручник і читаю, затуливши долонями вуха.

Тепер Юлькова мова звучить приблизно так:

— У… ге-уууу-взвшшшшшш… Тренінг! Ну й Ващук!

Я навіть не почув, як продзеленчав дзвоник, лиш побачив, що сідають усі за парти, і з того зрозумів — зараз почнеться урок.

У клас зайшов Антон Дмитрович. Прискіпливо подивився, чи охай-но висить карта, навіщось оглянув указку і почав урок.

Антон Дмитрович завжди починає уроки якось несподівано. Візьме й запитає, наприклад:

— Вам відомо, що ріка Конго двічі перетинає екватор. Вона про-тікає на території…

Я знав: надовго запам’ятається те, що ріка Конго двічі перетинає екватор, і те, які народи живуть на берегах величезної ріки.

І хто перший досліджував африканський континент, і хто писав книги про Африку. Я запам’ятовую все, що говорить на уроках географії учитель, і аж ніби всередині щемить від того, що не може людина за своє життя обійти цілий світ. Адже я не побачу, як ріка Конго двічі перетинає екватор, і навряд чи потраплю на Північний полюс або ж на Памір. А мені так хочеться бути водночас усюди: і на березі Амазонки, і на Чорному морі, і на Байкалі.

Коли я вперше побачив географічну карту і мама пояснила, що міста на ній позначаються кружечками, стало дивно: як же — і вулиці, і будинки, і люди — все це тільки кружечки?

Мама сказала:

— Усі вулиці просто неможливо показати на карті, їх занадто багато. От коли виростеш великий, поїдеш у ці міста — і вони перестануть бути для тебе просто кружечками на карті.

А потім мама розповідала мені про міста, які бачила сама, — про маленькі і більші, не схожі одне на одне і не подібні на Львів, де мама народилась і ходила до школи; де навесні дивилась, як парують під першим теплом сонця тротуари, а восени збирала каштани. Зовсім як я…

Антон Дмитрович викликав до карти Ващука. Юлько не затинається зовсім, коли відповідає урок, мовби йому це заввиграшки. Говорити він уміє гарно, це правда, та й взагалі нема нічого такого, що Юлько робить погано. Хіба що просто знає, чого не втне, — і не береться за те. Знов я про Юлька так думаю, що він сказав би: «Чого чіпляєшся до мене, Беркута?» А я не чіпляюсь, я сам не знаю, в чому справа.

Коли він на мене часом поглядає, ніби запитує: «Ну що ти вмієш?» — то я аж починаю знічуватись або ж сперечатися, хоч би й потреби не було. А часом, коли справді треба сперечатися і навіть щось різке йому сказати, то я мовчу, мовби нічого не трапилося. Саме так було, коли ми надумали йти до Блакитних печер. Я роз-повів Юлькові, що їздив з батьком до Страдчого — невеликого села під горою, залісненою й стрімкою, на самому вершечку якої стара-престара дерев’яна церква. А низом — печера.

— Пусти зайця в печеру — він аж під Києвом з другого боку вискочить, — жартували страдчівські хлопчаки.

А ще казали, немов у тій печері в давнину татари спалили мешканців села, котрі заховалися від татарської неволі. Тому ніби й село Страдчим зветься. Ото ми з татом і ходили до тієї печери.

«У нашого малого нове захоплення, — сміється мама, — гляди, трохи повдає із себе спелеолога та й покине, як не одно кидав».

Та я не ображаюсь, я взагалі ніколи не ображаюсь на маму, на неї просто неможливо образитись. Мама майже одного зі мною зросту, зовсім як школярка зі своїм маленьким жовтим портфелем. Колись, ще у першому класі, хлопці не вірили, що мама — це мама. «Не буває таких мам, — запевняли вони, — це твоя сестра». Я тоді навіть гнівався.

Так от мама не вірить, що спелеологія — це для мене серйозна справа, а я навіть просив тата влітку поїхати на Тернопільщину, де є найбільші в світі карстові печери. «До літа ще далеко», — нічого певного не обіцяв тато, але хтозна, може, погодиться?

Розповів я Юлькові про Страдче, а потім до Блакитних печер покликав. Про Блакитні печери я почув від одного восьмикласника, який вибирався туди зі своїми приятелями, і попросився й собі з ними. Він славний хлопець, бо погодився і сказав, що я можу навіть ще кількох чоловік узяти, аби лиш були надійні люди, не пхинькали та не скаржились, як мозолі понатирають. Річ у тому, що вхід до печери завалений з часу війни, і відтоді ніхто не пробу-вав довідатися, чому печери назвали Блакитними.

Варто було послухати, як Юлько запалився до того походу:

— Наука про печери! Спелеологія! Це ж найцікавіша в світі справа. Нема нічого привабливішого! Раптом візьмеш та й відкриєш на стіні малюнки первісних людей. А підземні озера! А сталактити! А несподівані повороти й западини!

Дуже хотілось перепинити — чи він ті печери коли бачив? Однак я не зробив цього, бо ще знову скаже: «Чого ти завжди до мене чіпляєшся, Беркута?» А мені зовсім не хотілось ані чіплятися, ані сваритися з кільком.

Одним словом, було вирішено: йдемо до Блакитних печер. Юлько обіцяв навіть принести фотоапарат з бліцом і два ліхтарики — один для Лілі, другий для себе…

Стоїмо на автобусній зупинці. Хлопці з восьмого нетерпеливились:

— Та й де ж твій Юлько? Обіцяв серйозних людей зібрати, а те-пер ми сплюха якогось чекати маємо!

Мовчу я, бо ж Юльчик просто, мабуть, не захотів зриватися о шостій ранку. Прокинувся, побачив — небо сірувате, мовби задимлене, уявив далеку дорогу до печер, лопати, якими треба розкопувати вхід, та й ще чи розкопаєш відразу.

— Може, з ним щось трапилося? Може, тролейбус поламався? — спробувала захистити Юлька Лілі.

— Шукайте дві копійки. Телефон, як твердить Юлько Ващук, засіб комунікації, вартий уваги.

Я зайшов у телефонну будку, а потім за якийсь час спокійно по-вернувся до зупинки.

— Що, Славку, він уже вийшов? — запитала Лілі.

— Авжеж, вийшов! І мчить сюди на вертольоті! Вийшов!.. Спить він, як ведмідь у січні, і лапу вві сні смокче.

Підійшов автобус. Я перший ступив на східці — не хотілося нічого говорити, хлопці з восьмого сердилися, і я почував себе винним, мовби це на мене чекали і я не прийшов.

— А як же я без ліхтарика? — раптом злякано згадала Лілі.

— Нічого. Якось буде, — кажу. — Я прихопив два.

— Ти хіба знав, що він не прийде? — тихо запитала Лілі.

— Звідки я міг знати? Просто так. Мало що трапляється. Спелеологія — де, крім усього іншого, ще й передбачливість, як запевняв один грецький філософ.

Наступного дня Юлько навіть словом не заїкнувся про печери. Може, чекав, що я запитаю, чому він не прийшов? Але я не запитав.

Я думав: хто із нас змінився? Чи то я раніше не помічав, який Юлько, чи то він був інший? А може, я справді чіпляюсь до нього не знати чого? Або ж просто після того випадку з татовим літаком, після нашої розмови про максимальне навантаження мені забаглося, аби Юлько, мій друг, був ось таким, а не іншим, не таким, як він є насправді? Нічого не розумію. Чи справедливо це?

І я сам — який? Чим виміряю оте моє максимальне навантаження, про яке з татом говорили? Майже рік тому говорили…

МаКсиМаЛьне навантаження

— Мамо, а у нас на трен… — з порога почав Славко і немов спіткнувся. — Мамо, чому ти така? Мамо?!

Руки мамині опущені вділ, вона ніби забула про те, що має руки. На раменах лежить велика пухнаста хустка — мамі стало холодно? Таж у кімнаті страшенно душно, пахне валеріанкою і ще чимось незвичним.

— Мамо! Ти що, мамо?

— Синку, — сказала мама. — Тільки ти не хвилюйся. Все буде добре, але… Ти не хвилюйся. Вони не прилетіли. Нічого не відомо… Все повинно бути добре, синку…

Мовби велика холодна хвиля впала на Славка. Збила з ніг і потягла по гострому камінню, в провали, звідки немає вороття. Хлопець прикусив губу, аж відчув на ній солонуватий присмак крові, і над силу вимовив дорослим, чужим голосом:

— Звичайно, все буде гаразд, мамо. Іди ляж, я сам приготую собі вечерю. Я сьогодні тренував новачків. Цікаво, які з них вийдуть спортсмени.

— Так, цікаво, — погодилася байдуже мама і додала: — Чай на столі. І сухарики.

І тато залюбки хрупав смачні, солодкі сухарики.

— Добре, я знайду. Ти лягай.

Повертаючись увечері з тренування, Славко завжди заставав на столі склянку прохолодного чаю з цитриною і свої улюблені суха-рики з родзинками.

— Ну, як, був укол? — питала мама і усміхалась, і при цьому верхня губа її трохи піднімалася вгору.

А потім мама стояла біля дзеркала і заплітала на ніч своє довге, кольору осіннього кленового листя, волосся. Гребінець заплутувався в густому маминому волоссі. Мама погрожувала, що обітне косу, а тато й слухати не хотів — спробуй тільки!

Славко сидів за кухонним столом, укритим білим обрусом, тупо дивився на склянку, де плавав круглий, як рятівний круг, шматочок цитрини, і повторював: «Тільки спокійно, тільки спокійно! Все буде добре, мусить бути добре. Тато великий, сильний, мужній, найсильніший у світі — з ним нічого не може трапитися… Правда ж, тату, з тобою нічого не трапилося?» Тато завжди літав. Тато випробовував літаки. Від нього пахло хмарами. Пахло небом і простором. У тата на лівій руці витавруваний синій номер. Він не стирався і не зникав, хоч його поставили дуже давно; тато, тоді ледь старший від Славка, був у німецькому концтаборі, фашисти випалили йому це тавро. Але тато вижив, тато повернувся на свою землю, тато є, він буде, він зайде у кімнату і скаже:

— Як справи, голубе?

Тато любить мамині коси. Літаки. Синові несподівані запитання. Прозорі яблука — папіровки. Білі-білі сорочки і різьблену з каменю підставку для олівців на маминому столі. І голубі на світанні стовбури беріз. І їхню галасливу, аж надто гуркотливу й неспокійну вулицю. Запах пекарні, що в будинку навпроти. «Він є, він буде, прийде і запитає: як справи, голубе? Він прийде і запитає, він прийде», — як заклинання, повторював Славко.

Надоднем у кімнаті все зробилося сіре, приглушено задзеленчав раптом і непотрібно будильник. Мама лежала, заплющивши очі, син обережно прикрив її хусткою. Хустка сповзла з маминих плечей. Мама удавала, ніби спить, а може, й справді заснула. «Добре, що вже задніло, ніч була страшенно довга», — подумав. За вікном ще біліло, мовби заплаканий, виднівся ріжкатий місяць. Гуркотіли глухо, — спросоння, мабуть, — трамваї. Відгукувався на нечасті кроки тротуар. Годинник переступав поволі крихітними ніжками — стрілками з секунди на секунду. Ніч була страшенно довга, і тато не приходив.

А потім дзеленчав дзвоник, шелестіли сторінки підручників, га-ласували в коридорах першокласники. В школі все йшло своїм звичаєм.

— Слухай, що нам було задано з англійської?

— Хочеш поїздити на «Чезетті»? У мого брата є новенька «Чезетта», чудовий моторолер…

— Егей! Наші виграли! Хлопці, наші виграли вчора: два — нуль. Ви дивились телевізор?

— Пусти мене, чого ти штовхаєшся? — Прислівником називається частина мови… — Ти розв’язав задачу?

— Ти…

— Задачу…

Славко чув і розрізняв окремі слова, та вони не трималися купи і його свідомості. Він усміхався і кивав, коли до нього зверталися, щось навіть відповідав, не впізнаючи власного голосу. Бачив, як перед ним ходять, рухаються; хтось там сміявся, хтось кричав, однак ніщо не обходило його.

«Чезетта». Що таке «Чезетта?» Яка «Чезетта», коли досі нічого не відомо про батька? Дзвонять і заспокоюють — зранку тричі дзвонили, а мама відповідала у трубку тихо і без надії:

— Так, так. Звичайно. Так.

Батько не раз брав сина в аеропорт. Великі «Ани» та «Іли» почували себе там господарями, а крихітні «супераеро» виглядали іграшками, випадково забутими на полі якимось хлопчаком. Славко дивився, як піднімаються вгору літаки. Вони відривались од землі, і тої миті хлопцеві ставало моторошно, саме тоді, а не потім, коли машини були вже високо в небі. Потім ніби безпечніше, думав хлопець; перша мить здавалася йому особливо тривожною. На полі дув вітер. Навіть коли у місті й не збиралось на вітер, на льотному полі він видирав землю з-під ніг, ніби народжувався тут і звідси, як літак, починав свою дорогу.

Славко думав про літаки, старанно обминаючи в думці згадки про батька. Згадувати — це ніби про те, що було, а тато є, є, є!

— Беркута! Славко Беркута! — черговий по школі з червоною пов’язкою на рукаві з порога гукав Славка. — Де Беркута, хлопці? Його до телефону!

Спочатку хлопець не зрозумів. Беркута? Це він. До телефону!

І раптом, розштовхуючи всіх, майже ліктями продираючись крізь гурт, Славко кинувся до вчительської, де на стіні висів чудернацький старомодний телефонний апарат, який прозвали «ундервудом».

Крізь тріск і шипіння почувся мамин голос:

— Знайшлися, синку! Вимушена посадка. Рація зіпсувалася, не було зв’язку. Тільки ти не хвилюйся… Ти не хвилюйся, я тобі ска… — Тато?! Мамо!

— Ні, не тато… Другий пілот…

Нижня губа Славкова дрібно сіпалася, рука ніяк не могла почепити на гачок телефонну трубку, мовби не належала більше хлопцеві, а рухалася з власної волі.

Радість: «Не тато, не з татом», — ця радість входила в нього, ніби він ковтав свіже, морозяне повітря після важкої задухи. Голова йшла обертом, слідом, за радістю наскочив сором — як він може радіти! Як може сам собі казати: «Не тато, не тато!» Як він може так підло радіти!

Вийшов з учительської. Було тихо. Вже йшов урок. З усіх класів пробивалися крізь двері голоси — різні голоси, звичні інтонації. Мабуть, він дуже підлий, коли може так радіти. Але ж він радий не з того, що хтось загинув, тільки з того, що тато є, тіль- ки тому, тільки через те — тато є!

Другий пілот. Другий пілот. Тихий, маленький Євген Павлович, Євген Павлович з волоссям, підстриженим їжакувато, як у хлопчака. Ще на ньому форма сиділа незграбно, а на Новий рік він дзвонив татові о дванадцятій і казав одні й ті ж слова:

— Живемо, старий!

Тато відповідав, дзенькаючи чаркою об телефонну трубку:

— І будемо, старий!

Знову мовби холодна хвиля ринула на хлопця, тягнучи у розвір, і він аж перехибнувся, зовсім знесилений і безвольний.

Удома, незважаючи на безсонну ніч, не ліг відпочивати. Хотів дочекатися матері з чергування в друкарні, хотів розпитати про все докладно, бо хоч вона і дзвонила вдруге, але нічого більше не сказала, окрім того, що Славко вже знав.

Чергування в друкарні випадали у мами десь раз на місяць. Вона приходила тоді аж за північ, і хлопець звичайно спав. Мама ходи-ла по кімнаті дуже тихо, щоб не розбудити ні Славка, ні тата, але вони все одно прокидались.

— Нема помилок? Усі слова написані правильно? — сонно кліпаючи на світло, питав хлопець.

Мама сміялась:

— Завтра прочитаєте газету. Може, щось надибаєте, а я не запримітила, коли останній раз переглядала.

Іноді вона приносила з собою декілька перших газет, що звали-ся сигнальними. Фотографії на шпальтах здавалися наклеєними, такою густо-чорною була свіжа фарба. Славко брав до рук газету і шукав там свого — власне, маминого — прізвища. Мамині статті йому подобалися, вони починалися несподівано й цікаво, як уроки Антона Дмитровича з географії. І їх не хотілося кидати посередині, не дочитавши, — найголовніше мама завжди приберігала для закінчення. І Славко був певен, що всі про це знають і розуміють і обов’язково дочитують мамині статті до кінця, так само, як і він. Славко того вечора не знаходив собі ані місця, ані якої роботи.

Важко було братися до уроків. Прочитані у підручнику слова випорскували з думки, математичні знаки розповзались і не трималися купи.

«Може, не питатимуть завтра», — махнув рукою, спробував читати якусь книжку. Але й це не рятувало від неспокою, все думало-ся про інше. «Де вони зараз? Коли прилетять? Не всі…» Зникало гостре відчуття радості — не тато, не з татом найгірше; пригадувалось багато різного, дуже простого, буденного про Євгена Яковича, і через те ще гіркіше ставало, коли думав про другого пілота.

Книжка таки не читалася. Славко сидів, підперши обличчя ку-лаками. І все думав та думав, і думки складались у виразні чіткі речення, і якби він став їх записувати, то сам би здивувався з їх дорослості й незвичності.

Хтось подзвонив. Може, мама? Тільки щось не мамин дзвінок, мама дзвонить весело, ніби їй подобається натискати на кнопку, а тут просто-таки несміливо доторкнулися до неї.

— Свої, свої, — запевнив голос із-за дверей.

Хлопець не впізнав голосу, але все одно відімкнув двері.

— Що, твоїх нема?

— Ні, — відповів Славко, зрадівши гостеві. Це був механік з аеропорту, Комарин. Славко забув, як його звали, пам’ятав тільки прізвище. Бачив цього механіка не більше трьох разів, та тепер зрадів з його появи, бо сподівався довідатися щось і поговорити про тата. Ось цього, здається, і треба було найбільше — поговорити про батька.

— Сідайте, сідайте, — метушився хлопець, підсуваючи гостеві стільця, подаючи попільничку — в руках Комарин тримав сигарету.

— Ех, ти-и! — сказав раптом сльозливо Комарин і погладив Славка по голові.

Хлопець трохи відсторонився — він лише тепер помітив, що Комарин добре-таки напідпитку, від нього тхнуло неприємною, їдкою сумішшю горілки, цибулі й машинного масла.

— Ех, ти-и… Що ти знаєш… Хіба тобі скажеш, хлопче? А мені говорити треба, мені душу, душу мені вивільнити треба, ти розумієш, що воно за птиця — ота душа?

— Може, чаю вип’єте? З цитриною? — запропонував Славко. Тепер він уже знав, що не почне з Комариним розмову про батька.

— Ех, ти! Та мені зараз — що чай? Мені б душу, ясно тобі? Душа в мене горить, хіба чаєм допоможеш? Мені три ночі підряд одне й те ж ввижається — я на землі лежу, ніби приклеєний, а на мене літак падає, падає, реве і падає, і нікуди я від нього подітися не можу! Ні, брате, авіація — це тобі не футбол! Ти думаєш, я не казав своїй? Я їй казав: кину все до біса, навіщо воно мені здалося, давай поїдемо кудись, ну, хоч до діда у Демидівку, там літака раз на рік у небі побачиш. Тихо, ні галасу тобі, ні гуркоту, вози ремонтуватиму, а що — і вози ж потрібні…

Уважно слідкував хлопець за ходом думки гостя, вслухався у заплутані фрази, але нічого не міг збагнути.

— Ти знаєш, де він сідав? У нього свій столик був біля вікна. Вони після польоту приходять ковтнути чогось, — воно, знаєш, після польоту спрага мучить. Не думай, аби щось там міцненьке, ні, тільки трохи нарзану і бутерброд… Він завжди, бувало, питав: «Як тут земля без нас — усе в той же бік обертається, хлопці?» Славкові раптом як обручем перехопило горло. Комарин говорив про другого пілота.

— А я не винен! Я тобі кажу, не винен! При чому тут я, що з ним так? Я перед польотом оглядав, я все оглядав, ти чуєш, не винен я-а-а!

Комарин привалився до столу і важко вичавлював слова:

— Казав я своїй — поїдьмо! Поїдьмо, казав же… Я тут ні при чому, авжеж, брате, пі при чому я!

Від його ніг на підлозі розпливалася велика брудна калюжа. Тепер у кімнаті висів неприємний запах, захотілося розчинити вікно. Але тут знову подзвонили. Славко кинувся до дверей і ледве встиг відхилити їх, а вже міцні татові руки підняли його вгору, як у дитинстві. Йому тоді здавалося, що він летить аж під хмари, і дух захоплювало, і всередині аж лоскотно стало. А від тата знову пахло хмарами, небом і трохи втомою.

Вони стояли один перед одним — і батько, мабуть, відчув, що синові зараз хочеться бути знову малим, і забути про пережите, і не думати про другого пілота.

— Ну от, — сказав тато, — от я і вдома.

І коли він помітив сльози на синових очах, то відвернувся, ніби йому обов’язково треба було відвертатися, скидаючи плащ, і син зрозумів, що батько ставиться до нього, як до дорослого, не хоче бачити його слабкості.

— А-а-а! —сказав Комарин і рушив до батька. — А я прийшов до тебе.

— Бачу, — сказав тато і посторонився від Комарина.

— Ти чого? Чого ти? Я от йому вже казав, я малому казав, нехай підтвердить: я тут ні при чому, чуєш?

— Мало казати. Мало казати, Комарин. Треба самому вірити у те, що говориш. А ти віриш? Ти віриш?

— Привезли його? — замість відповіді запитав Комарин.

— Ішов би ти додому, га, Комарин? Нічого тобі тут робити!

П’яний ти, гидкий і п’яний!

— Я ж усе: від автопілота до…

— Усе, кажеш? Усе перевірив? А ти пригадай, ти пригадай, Комарин, чи не був ти трохи, розумієш, зовсім трохи, неуважний?

— Брешете! — раптом закричав Комарин. — Вам так простіше — на механіка усе, вам так простіше!

Диким здавалося, що великий кремезний чоловік може кричати тонким, пронизливо-безсилим голосом.

— Я доведу! Я доведу! — гарячкував Комарин, задкуючи до дверей. А тато сказав:

— Ти б хоч Євгена посоромився. Чи ти б і його у брехні відважив-ся звинувачувати?

Комарин затулив обличчя шапкою і, п’яно стогнучи, вийшов з кімнати. Славко чув, як гупали його ноги на сходах, — кроки були непевні, мовби Комарин не знав, куди ступати.

— Мама на чергуванні?

Тато підійшов до телефону. Дз-дз-дз… Диск обертався, як звичайно, і, як звичайно, пролунав татів голос:

— Маринка? Так, це я. Слово честі, я. Почекай, почекай… Я вийду тобі назустріч. Авжеж… Через десять хвилин вийду.

Голос у тата був спокійний, і тільки набухла жилка на скроні тремтіла і билась під шкірою.

— Ну, розповідай, — сказав тато. — Як ви тут? Чи все гаразд, голубе?

Славко зрозумів: розмови про аварію не буде. Звичайно, розмови про аварію не буде. Не про все, мабуть, можна говорити з сином, навіть якщо він став дорослим. І все-таки наважився запитати:

— Це через… Комарина?

Запаливши сигарету, батько якусь мить думав, що сказати.

— Бачиш, сину… Ти чув про максимальне навантаження? У цього, — тато кивнув на стілець, де сидів перед тим Комарин, — у цього максимум дуже незначний. Максимальне навантаження — справа немаловажна. Це вимір характеру і людських сил… Пхинькає він, як немовля, ходить п’яний і всіх запевняє — не винен. Боїться, слимак поганий! Відповідальності боїться, а не того, що людина…

Так, синку, максимальне навантаження — така штука… Ну, я піду мамі назустріч. А ти чаю приготуй. Міцного. Їй треба буде гарячого міцного чаю.

Механічно всипав чорні дрібні чаїнки у малий чайничок з надбитим носиком. Постелив чистий накрохмалений настільник. Сьогодні усе це не мало такого значення, як завжди, коли батько повертався з польоту. Зараз мало значення інше.

Розмовляючи з Комариним, тато не попросив Славка вийти. Раніше такого не траплялося. Славко не бував присутній при розмовах старших, коли ті розмови не стосувалися його. Так повелося ще з раннього дитинства. А тепер хлопець став свідком важкої, серйозної розмови дорослих людей і відчув себе приналежним до світу, де ніхто не має права легковажно, безвідповідально і нерозсудливо ставитися до життя. Міркував над отим максимальним навантаженням, про яке говорив тато після відвідин Комарина, по-іншому оцінював, співставляв і зважував слова та вчинки. Несподівано дрібниця могла набрати значного змісту, а те, що досі здавалося важливим, ставало тільки додатком до чогось найголовнішого, чого Славко, може, досі ще й не осягнув.

Звичайно, приємно й легко відчувати під собою несхибний твердий ґрунт, ні в чому не сумніватися і поняття не мати про тривогу, яка може затулити собою світ. Але ж до кожної людини врешті приходить момент, коли вона стає старшою, і не обов’язково для цього лічити свій вік на десятки — події не раз важать більше, ніж час.

сороКа з ПереБитиМ КриЛоМ

Перехмарилося, передощило — і серед глухої осені настала суховітриця, трапився ясний, теплуватий день, мовби заблукав, не на своє місце потрапив. Навіть решта листя на деревах, що тільки вчора було сірим і мокрим, спалахнуло під сонцем і аж яскріло.

Антон Дмитрович записав у журналі відсутніх, подивився на клас, на сонце, на світлі легкі смуги, що соталися од вікон через кімнату (метушилися у променях порошинки), закрив журнал і сказав:

— Такої гарної днини цього року вже, мабуть, не трапиться.

Я думаю, ви не заперечите, якщо я запропоную вам прогулянку до парку.

Захоплений крик підтвердив, що справді ніхто не заперечує. Школярі галасливою зграйкою просто-таки осідлали трамвай, перегукуючись з одного кінця вагона в інший.

Зійшли біля Стрийського парку. Розбрелися алеями, і, хоч як далеко відходили один від одного, все одно кожен був помітний здаля — парк виглядав поріділим. Дерева без листя, як вирізані з чорного картону, скидалися на декорацію, і це було гарно — синє небо, червоне сонце, низьке, велике, ніби наколоте на гостре гілля чорних дерев. Низом, при землі, щетинився гущак, за ним несподівано обривалися вділ неглибокі вибалки, а ще далі лукувато вигиналися пагорби.

Славко залюбки ступав м’якими, вогкими стежками; йшов собі так, без мети, нічого не шукаючи і все примічаючи, — від густого, мов перестиглого, запаху повітря і землі до обламаних галузок червоно-жовтих кетягів горобини. Ліворуч, на закруті стежки, до-стеріг Юлька і ще якогось незнайомого високого хлопчака в об-тріпаному пальті — навіть зоддалік він виглядав нечесаним і занедбаним. На тлі цього нечупари різко вирізнялася Юлькова модна куртка й начищені до блиску черевики.

— О, Беркута! — озирнувся Юлько. — Ти глянь, яке опудало ми тут знайшли.

Славко підійшов — на збурілому листі, аж сама ніби побурілобрудна, сиділа сорока. Скосовито, мовби чекаючи, що вчинять з нею ці незрозумілі двоногі істоти, блимала голубуватим оком.

— Крило в неї, мабуть, перебите, — сказав нечупара і пхинькнув широким ротом. — Я йому кажу — нехай до себе візьме, поки крило загоїться, я сам би взяв… та… хтозна, чи мій татуньо не здумає її на суп обскубти. — Хлопець засміявся зі свого жарту, аж по ясна показуючи великі білі зуби. Однак сміявся тільки його широкий, з припухлими губами рот, а в погляді синіх очей мовби аж колючки ховалися.

— Ви що, знайомі? — здивувався Славко, добре знаючи Юлькову вибагливість у виборі знайомих.

— В одному домі живемо, — трохи неохоче пояснив Юлько. — Можу відрекомендувати: Стефко це, Стефко Вус, соловейрозбійник з нашого двору. Стою та й дивуюсь: чогось такий добрий став, у дворі хлопчаків мало що не ломигає, а тут над сорокою розчулюється! Метаморфоза.

— Ти б менше патякав, балакайло мудрий, — буркнув Стефко. Колючки в погляді стали ще гострішими. — Бери сороку, у вас вдома місця досить.

— Авжеж, тільки сороки мені й бракувало! — з огидою скривився Юлько і тицьнув птаху черевиком. Вона відстрибнула вбік.

— Слухай, Ващук, ти що? Май трохи розуму!

— О, — протяг Юлько, стріпуючи рукав, мовби Славкові пальці могли залишити там слід, — а ти не тільки спортсмен, спелеолог і таке інше, ти ще й друг живої природи?

Та Славко уже не слухав. Мало що не приклячки схилившись над птахом, узяв його до рук.

— Бабрайтесь, коли маєте охоту, — сказав Юлько і пішов геть, розминаючи ногами мокрий, вкритий коричневим листям суглинок.

— Слухай, я знаю, куди ми її подінемо! До Надії Григорівни треба її нести, вона вилікує одразу… Вона мою маму в першому класі вчила, до неї з якою хоч справою можна звернутись, от побачиш! Їй завжди то птахів, то кошенят носять, вона любить їх…

А раз якось навіть морську свинку…

Славко затинався, він бачив, що Стефко якийсь наче недовірливий чи просто собі кепкує. Важко-таки уявити вчительку, яка вчила чиюсь маму в першому класі, не то що повірити в неї. Але Славко хотів переконати Стефка, що Надія Григорівна є насправді.

— Ходімо, чуєш?

— Та добре, неси, коди знаєш куди.

— Ходімо разом. Ходи, ходи, не жалкуватимеш! Та й сороку ж ти надибав, а не я!

— Ну добре, я й так уже нагулявся затроє, ходімо! — несподівано для самого себе погодився Стефко.

І вони пішли, Славко з сорокою, котра, мовби й не відаючи по-лоху, тихо й довірливо сиділа на згині руки, — і Стефко Вус, заболочений, у семилатному своєму пальтечку та з колючим поглядом спідлоба.

Далі все було не зовсім так, як хотілося Славкові. Надії Григорівни не застали. Двері відчинила її донька, і Славко трохи зніяковів, пояснюючи, в чім річ. Анітрохи не здивована несподіваним дарунком, донька Надії Григорівни взяла сороку, запросила хлопців зайти до кімнати, на що обидва в один голос відмовили: «Ні, ні, ми підемо», — і сказала, що з сорокою все буде гаразд, хлопці можуть не хвилюватися, за кілька днів нехай приходять подивитися на свого птаха. Надія Григорівна буде гостям дуже рада.

— Ти прийдеш? — запитав Славко.

Не зовсім впевнено здвигнувши плечима, Стефко сказав:

— А я хіба знаю? Як буде охота, то прийду.

— Звичайно, приходь, зразу кажи, що це паша сорока, — і тебе впустять. До Надії Григорівни всі приходять, коли щось треба. Така вона, розумієш…

— То я вже піду, — не цікавлячись Славковою розповіддю, мовив Стефко. — Бувай собі здоров!

— Бувай! — відгукнувся Беркута.

Він чомусь подивився услід Стефкові, його несподіваний знайомий ішов якось прихильці, заклавши руки в кишені, було в його постаті щось дуже незалежне й водночас невеселе, — а потому й собі рушив додому.

ЮЛьКо вДоМа

Юлько був невдоволений — не відповів Славкові як слід, коли той шарпнув його за рукав. Та ще й при Стефкові! Хоча Стефко — це всього лише Стефко, хто там на нього звертав би увагу. Однак не дуже приємно, коли бачать, як тебе шарпають і повчають, а ти тихенько йдеш геть. Але ж і бійку зчиняти годі було — земля слизька, Юлькові уявилось, які б вони були, — викачані в листі та в глині, — коли б так спробував дати чосу Славкові. І тому Юлько йшов додому набурмосений та похмурий.

Те, що жив він зі Стефком в одному будинку, аж ніяк не означало, що їхні дороги якось перехрещувалися. Мама оберігала в дитинстві Юлька від Стефкових кулаків і «Не втручайся, Юльчику, не відбирай мамі здоров’я», — казала вона тоді, коли Стефко бив когось іншого.

А коли обоє підросли, то якось так уже повелося, що при зустрічах, трохи відсторонюючись, добре вихований Юлько вітався: — Стефку, сервус, як ся маєш?

Стефко часом не відповідав, а часом, коли перебував у доброму гуморі, дарував кілька слів, що мали означати прихильне ставлення до Юлька, бо хоча Юлько — на думку самостійного Стефка, — виглядав пещеним мамієм, однак ніби й плохутою не був. Та й, зрештою, причин до сварки не знаходилося.

Вдома:

— Щось сталося? Якась трапилася прикрість, Юльчику? — стривожено зазирала синові в очі мама.

Вона була у біленькому фартушку, такому білому, що Юлько завжди дивувався — як можна мати такий білий фартушок, пораючись на кухні! Коли Юлько сам брався за якусь домашню роботу, він через п’ять хвилин скидався на сажотруса або на мірошника, в залежності від роботи.

— Нічого, мамцю, прошу не хвилюватися, — сказав Юлько, цілуючи матір у щоку.

— Але ж я бачу, Юльчику: щось не так!

— Все так, — сказав він і вдавано веселим голосом запитав: — А що доброго сьогодні на підвечірок ти приготувала, мамцю? Так смачно пахне!

Мати зітхнула й сказала:

— А зараз побачиш. Мий руки і ходи їсти.

Юлько скинув черевики, перезувся у домашні капці — підлога була натерта до блиску й самому не хотілося залишати на паркеті сліди.

Миючи руки, хлопець мимохідь глянув у дзеркало, почеплене над умивальником. Побачив власне відображення і підморгнув раптом сам собі: «Овва, знайшов ти, Юльку, причину для журби!» — і ніби справді потішив себе, і вже щиро веселим тоном повідомив:

— Я вже готовий, мамцю. Чи можна їсти?

— Так, так, — похапливо відповідає мати, несучи з кухні тарілку, на якій аж палахкотіла рум’яна смажена картопля з яєчнею.

— А серветочку, мамцю? — ласкаво попросив Юлько і усміхнувся матері.

— Зараз, зараз, — сказала вона і легкою ходою вийшла з кімнати.

«Гарна моя мама, — провів її поглядом Юлько, наколовши на виделку хрумтячу картоплю, — дуже гарна моя мама. Я колись намалюю її портрет, слово честі».

— Дякую, мамцю, — знову всміхнувся Юлько. — Знаєш, ти в мене така гарна! Мамцю, а кава буде?

— Звичайно, Юльчику, — сказала мама і ще раз пішла на кухню. По вечері Юлько вигідно простягся на канапі, заклав руки за голову. Обводив поглядом кімнату — звична і затишна; мама не дасть ніде порошині впасти; гарно добрані кольори: меблі, хідники на підлозі, квіти у вазі на столі — все створювало лагідний, мажорний акорд, де ніщо не вражає слуху. Тільки Юльків малюнок на стіні — чорна туш на сірому, аж темному, аркуші паперу — якось не в’язався з рештою тонів у кімнаті. Юлько просив маму не вішати малюнка на стіні, а мама, як завжди, переконувала:

— Не відбирай мамі приємності, Юльчику…

Малюнки Юлькові — то вже не були гривасті коні.

Зачарувало Юлька місто. Любив його якось дивно, не похлоп’я-чому, і любив не стільки самий рух, барвистість людської течії, а скоріше затаєну думку, закам’янілість м’язів каріатид і атлантів, різкі переходи від сучасної архітектури до старовини. І пробував передати усе те чіткими чорними лініями на невибагливому тлі сірого паперу. Малюнок на стіні — столітній сторожліхтар на площі біля оперного театру. Пляма світла на тротуарі, перекреслена вузькою тінню. І більше ані штриха, лиш якийсь трохи сумний на-стрій угадувався за тим. Ліхтар дуже сподобався мамі, що ж, коли вона так хоче, нехай собі висить на стіні той ліхтар, Юлько не позбавлятиме маму приємності.

Колись хлопець показував свої малюнки тільки Беркуті, — дивацтво. Славко мало що тямить у тій справі, — а тепер нехай усі оглядають ліхтаря, бо Юлько має ще інші малюнки, котрих нікому не збирається показувати; своє місто на своїх малюнках, вони на-лежать лише Юлькові, так йому хочеться, та й годі.

— Юльчику, — тихо нагадує мама, — а ти ж, здається, ще до книжок сьогодні не брався.

— Зараз, мамцю, — всміхається Юлько. — Ще собі трохи спочи-ну. — Заплющує очі, тоді в темряві ходять такі червоні кола-дивовиди, як гриви коней, що він малював колись давніше. А ще зажмурки можна побачити, що впіймало око мить перед тим, лиш кольори змінюються. Біле стає жовтим, червоне — чорним…

Юлько потер очі, аж повіки заболіли, скочив з канапи — таки справді треба братися до уроків. Коротенькі розділи в підручниках були зрозумілі, задачі розв’язувалися легко, з домашніми вправами значно менше клопоту, аніж з тими кольорами, що їх бачив заплющеними очима. Або ж з тими розмовами, що їх починає Беркута, з тими його причіпками. Чого хоче від нього Славко Беркута? Колись готовий був за Юлька у вогонь і в воду скочити, тепер не бажає цього робити; не треба, не велика біда, але чого ж чіплятися? Юлько знову заплющив очі і став придивлятися до кольорів у густо-коричневій сліпій темряві.

Взимку вони якось грали в сніжки, до пізнього вечора мокли в липкому снігу, і десь там зосталась Юлькова шапка — чи то збили суперники, чи то сам загубив, вже й гра скінчилася, а Юлько з Славком шукали шапку, і врешті Славко віддав йому свою.

— Ти бери, бери, тобі кажуть! Я ніколи не простуджуюся, сам знаєш.

І пішов Юлько додому у Славковій шапці, була вона геть мокра, одне вухо майже обірвалось, та все ж рятувала од вітру й морозу. Одним словом, шапка…

А одного разу, — Юлько напевно знав, що так воно й було, — Беркута під час турніру програв йому партію в шахи, навмисне програв, аби Юлько став чемпіоном серед п’ятикласників.

Тепер спробуй запитати — «Чого ти чіпляєшся, Беркуто?» — обов’язково почуєш: «Не чіпляюсь, а маю рацію…» Та нехай там собі, Юлько все одно тої рації не визнає. Яка там рація? І в чому?

стеФКо вДоМа

— Прийшов, заволоко? Де тинявся?

— Де хотів, — буркнув Стефко, шпурнувши у куток шайку. — А що, татуньо скучили за мною?

Старий Вус засміявся, мовби почув приємний жарт.

— Авжеж, скучив! По цигарки нікому піти. Твоя сестричка встромила носа в книжку і не хоче з місця зрушитися, хоч ти їй що!

— Я уроки роблю, — тоненьким світлим голоском пояснила Настка. — Та мені й не дадуть тих цигарок, я ж казала, тату, дітям не продають.

Стефко подивився на дівчинку, вона приставила до підвіконня стілець, вмостилася на ньому колінами. Писати на високому підвіконні було страшенно незручно, але на столі — ще гірше. Стіл гойдався і ледве стояв у кутку: тато Вус ніяк не міг зібратися приладнати до столу четверту ногу.

— Нехай вчиться, — сказав Стефко. — Йдіть собі самі по цигарки, я не піду бо змерз і їсти хочеться.

— Ну й діточок мені Господь послав! — зітхнув старший Вус, але став натягати плащ, бо коли Стефко казав — ні, таки то вже було «ні». — Не стане жодне в помочі, лиш огризаються. А що, як батько на старі літа розігнутися не годен буде?

— Йди, іди, тату! Нічого тобі не станеться! Висунься трохи на свіже повітря — засидівся, мохнатієш цілий вечір у хаті, аж місця менше стало!

Бо таки справді у цій маленькій кімнатці старший Вус був ніби зовсім не на місці. Широчезними, крутими плечима затуляв світло, що просякало крізь вікно, і здавалося, ось зараз як лиш крок ступить, переверне і триногий стіл, і саму кімнату. Настка при цьому виглядала ще дрібнішою, худенькою і зовсім непримітною, мов цвіркун у запічку.

Батько залишив за собою відчинені навстіж двері. Стефко замкнув їх, щось буркнувши під ніс, і запитав у сестри:

— Їсти є що?

— А он, — мовила Настка з-над книги, — на столі…

Стефко взяв склянку молока і вкраяв байду хліба: тим досита по наїсися; однак хлопець охоче жував свіжий хліб, запиваючи його молоком. Дивився на сестру — і дівчина повернула, врешті, до брата вузеньке личко з яскравими цяточками веснянок біля носа (мов їй хто бризнув на обличчя фарбою).

— Знову десь ходив, Стефко, книжки до рук не брав, учителька приходила, питала, де ти. Доки так будеш, Стефку? Прошу тебе, прошу, а ти все настаро… Учора з третьої квартири казали, що ти в них під дверима палив щось.

Хлопець мовчав. Допікає Настка, мов жигавка, коли б не Настка отак говорила, він би не стерпів: нікого то не обходить, чи робить він уроки, чи ні, сидить сиднем удома чи десь ходить. А Настки просто не слухає. Плеще язиком дівчисько — нехай собі плеще. На те воно і дівчисько, аби язиком плескати.

— Стефку, — вела своє Настка, — я піду в школу-інтернат. Не можу я тут більше.

Настка, видно, готова була розплакатися, але тільки кліпала очима; і раптом згадалася Стефкові ота птаха на мокрому листі — аж самому щось підступило до горла, і він закашлявся, мовби захлинувшись молоком.

— Я думаю, тобі також треба до інтернату. Марія Петрівна казала, що поговорить з тобою. Ходімо разом, Стефку, буде так гарно! Перестав жувати хліб, обмірковуючи Настині слова. Не про те думав, що справді було б добре до інтернату, ні, уявив раптом цю кімнату без Настки, без її тоненького голосу («Знову десь ходив, Стефцю»), подумав, що ніхто йому не поставить молока та хліба на стіл, і зробиться ще тісніше в цій кімнаті, не буде загідника у їхніх сварках з батьком, бо ж Настка завжди намагалася їх мирити… Не мав Стефко до батька доброго серця, бо й від батька ніколи не було ані ласки, ані якої лакоминки, ані поради. І навіть коли батько повертався з роботи втомлений і зовсім тверезий, не шукала його долоня ані Настиної гладенько зачесаної голови, ані Стефкової пелехатої.

— То таки підеш, Настко? Ти не будеш тут жити?

Незвично тихий братів голос наполохав дівчину. Зиркнула скоса, як Стефко, стулила докупи долоні:

— Коли ти по хочеш… Коли ти без мене тут бути не хочеш, то… то я, може, зостанусь, Стефку? Коли ти…

Вернувся до хлопця його їжакуватий погляд і насмішкуватий тон, сказав, мовби сердився на сестру:

— Ет, говори даремницю! З тобою чи без тебе — все одно! Йди собі куди хочеш, Настко.

— А ти сорочки не матимеш чистої! — Настка говорила, як доросла, її гострі плечі якось нервово рухалися під коричневою шкільною сукнею. — Ходімо разом до інтернату, Стефку!

— Ото мені дорадниця мудра знайшлася! — махнув рукою

Стефко. — Ніби тобі не однаково…

Знав добре Стефко, що сестрі зовсім не байдуже, як він житиме, та так уже звик наперекір і іншим, і самому собі чинити. Настя зітхнула й знову схилилася над книжкою, а він узявся допивати своє молоко.

сЛавКо вДоМа

— Мамо, ти не будеш сердитися?

— А що трапилося?

— Ні, ти спершу скажи — не розсердишся?

Мама засміялася: це була синова хитрість ще з тих пір, як він навчився говорити й зрозумів, що є речі, за які мама може сердитись.

— Розповідай, розповідай, голубчику.

— Ти сказала — купи масла, а я побачив книжку. Про Африку, ти тільки подивись, мамо!

— Ну, що ж я з тобою зроблю? Візьми гроші і піди купи масла.

Тільки постарайся не дивитись на книжки.

Славко повернувся з магазину. Налив собі й матері чаю, зіпер книжку на хлібницю. Читав:

«Ще в шкільні роки обриси Африки завжди нагадували мені знак запитання». Цілий світ Славкові здається знаком запитання. І коли хтось признається у такому відчутті, хлопець раптом спалахує радістю — якщо інший знаходить відповіді на запитання, то чому він не повинен вірити, що знайде їх? І далі — книжка:

«Я мріяв бути на Занзібарі і в Лагосі, в Каїрі і на руїнах Зімбабве, тому що вже тоді я був заворожений географічними словами і атмосферою…»

— Сину, ти знову читаєш при столі?

— Послухай, мамо: «На гладко відполірованих льодовиками скелях я бачив зображення носорогів і слонів, ви-січені первісними художниками».

— Як називається книжка? «Останні таємниці старої Африки»? Коли закінчиш, даси мені, Славку…

Допивши свій чай, мама вийшла з кухні, а Славко так і залишив-ся сидіти з книжкою, забув і про чай, і про все на білім світі.

Ох, цей Славко! Мама глянула на годинник:

— Запізнишся на тренування, голубчику! Уже скоро сьома.

— Не може бути, мамо! Скажи точно, котра година?

— За шість хвилин сьома.

Славко схопився з-за столу:

— Ой мамо, ну чого ти раніше не сказала? Мамо, де моя синя спортивна форма? Ну, та, нова, ой, дякую! А де… Ні, не треба, я вже знайшов…

Залишається на столі книжка, на підлозі — старі кеди з діркою на підошві, чи одну пару протер на тренуваннях? Мама розмірковує, чи не час їх уже й викинути; складає книжку, поправляє шпаги, вставлені у високу дерев’яну підставку, мов які квіти у вазі. Тих шпаг безліч, і інструменту, і залізячок; тільки Славко й знає їм назву і може відшукати щось у безладді, мама нічого не переставляє в нього на столі, коли син за кільканадцять хвилин до виходу з дому вирішує раптом щось відремонтувати. Він часто так — отямиться в останню хвилину, хоча можна було все заздалегідь зробити спокійно і без поспіху. Або ж вигадує таке, що не можна здійснити.

Вдома досі кепкували зі Славка, який рантом заповзявся був сконструювати машину для навчання під час сну, — магнітофон; записаний на плівку текст уроку; обертається диск: людина спить, а в пам’яті відкарбовується текст… Уся заковика була в тому, щоб додуматися, як би тому дискові обертатися цілонічно? До цього Славко так і не дійшов і лиш з одного радів, що не розповів хлопцям про свою ідею, бо й вони кепкували б потім…

Славка не було в кімнаті, а мама відчувала його присутність у тому безладді на столі. В покинутій недопитій склянці чаю. В книжках на полицях у шафі. У фотографіях підземних печер на стіні. Бачила його замислене, майже зовсім ще дитяче обличчя, — коли розв’язував задачі, куйовдив пасмо волосся над чолом, отак накрутить на палець кільце русявого волосся, випне губи, про що думає? Цікаво, які думки снуються в синовій голові? Чи може він сам окреслити, висловити? Не завжди вистачав відваги запитати: «Над чим розмірковуєш, малий?» Мама розглядає книжку, яку щойно читав Славко: «…завжди нагадувала мені знак запитання…»

Перегортає зошити, списані широким чітким почерком. Якісь ар-куші, розмальовані контурами відомих і невідомих континентів, на суперобкладинках підручників — назви книжок, скорочення і де-кілька разів: «Блакитні печери…», «Блакитні печери…».

Шпага. Книжка. Старі спортивні кеди на підлозі. Блакитні пече-ри. Кільце русявого волосся на пальці. Висловлені й невисловле-ні сумніви. Думки невловимі й легкі або ж важкі не по-дитячому. «Мамо, а ти не будеш сердитися?» Син.

театраЛьна вистава

Театр увесь блакитний і урочистий — від розпису стелі і стін до оббивки крісел. Музи, легкі, як балерини, мчать кудись у вічно-му леті з вінками в рожевих руках. Мармурові амури під ложами нагадують пустотливих дітлахів, які вирвалися на волю від надто суворих опікунок.

За важкими складками завіси ховається щось надзвичайне, феєричне і гарне, сьомий «Б» на гальорці нетерпеливиться й хвилюється, чекаючи дива. На сцені повинна з’явитися Лілі — вона запросила клас на прем’єру «Щелкунчика», де має роль Маші маленької.

І сьомий «Б» аж притих у напруженні.

Спершу ніхто не впізнавав Лілі. Дівчинка на сцені анітрохи не скидалася на веселу, пустотливу й непосидющу Лілі Теслюк, від якої щомиті кожен міг сподіватися якоїсь каверзи чи просто дитя-чого вибрику. Світлі кучері спадали їй на плечі, і обличчя майже ховалося у тій повені волосся. Легка спідничка також здавалася тільки хвилею, і вся Лілі, тендітна, зграбна, гарненька — скоріше хмаринка, а не справжня дівчинка, і було боязко — ось видіння зникне, розтане і вже ніколи не повториться. Та коли сьомий «Б» врешті зрозумів, що оте диво на сцені — таки справді Лілі Теслюк, їхня Лілі, на гальорці зчинився галас, як у класі під час перерви. На гальорці тупотіли ногами й кричали:

— Лі-лі! Лі-лі!

А потім увесь зал — серйозні дяді й тьоті у вечірніх сукнях, молоді дівчата з пишними зачісками й старі дідусі у старомодних костюмах, і оркестранти із скрипками в руках, і навіть диригент — усі аплодували Лілі, і не один повторював із захопленими дівчатками й хлопчиками з сьомого «Б»:

— Лі-лі! Лі-лі!

Вона вклонялась і дивилася вгору, і навіть помахала рукою своїм друзям, — у що мить вона була схожа знову на себе, звичайну, бу-денну, не завжди слухняну, але завжди веселу дівчинку; сьомий «Б» відчув, що успіх Лілі належить кожному з них і усім разом, бо хіба не в сьомому «Б» була Лілі Теслюк?

З гальорки закричали:

— Слава сьомому «Б»! Браво, Лілі!

В антракті дівчатка обнімали Лілі. Хлопці трохи насмішкувато чекали, поки скінчиться бурхливий прояв почуттів, і вони теж зможуть сказати, що їм сподобалась і вистава, і Лілі Теслюк на сцені. Уперше в житті Лілі почувала себе страшенно ніяково від похвал. Вона виходила на сцену, немов ступала на підвіконня на шостому поверсі свого останнього в місті будинку. Було моторошно й радісно, і зовсім як з шестиповерхової висоти бачила зал, не розрізняючи окремих деталей, чула гомін — і не могла вловити жодного слова. Рятувала тільки музика — немов підхопила, підтримала, не дала дівчинці упасти; вона опам’яталась, відчула в собі силу і впевненість.

Однак в антракті, коли її обіймали і хвалили, було ніяково й сум-но. Сьомий «Б» такий щирий, такий захоплений, такий розсміяний, а Лілі сумно. Зникла кудись і впевненість, і звична пустотливість, і захотілося ще раз опинитися на сцені, переконатися: це все було — і зал, і оплески, і легкість у рухах, і музика, яка підтримувала і несла, як хвиля, на самому гребені звуків…

Юлько стояв трохи осторонь. Не галасував і не пробував сказати Лілі все, що думав про її перший виступ на великій театральній сцені. Однак мав прибережений сюрприз — маленька бурштинова балерина, уся така поривчаста й легка, як сама Лілі, лежала в Юльковій кишені, старанно й надійно запакована. Балерину Юлько хотів подарувати дівчинці після вистави і тепер весь час торкався подарунка рукою: чи часом не загубив?

— Чілдрен, — сказала Лілі, уважно приглядаючись до кожного, — ви мене хвалите, бо я з сьомого «Б»?

Сьомий «Б» обурився. Образився. Ні, сьомий «Б» щирий і чесний, справді-таки Лілі молодець, слово честі, так воно і є, навіть, якби вона була просто чужа й незнайома дівчинка, вони б подарували їй отакий величезний букет (сьомий «Б» також мав сюрприз — отакий величезний букет).

— Ох, діти, — зітхнула Лілі, усе ще сумніваючись, — добре, якщо ви кажете правду. А… послухайте… де Беркута? Він що — не прийшов?

— У нього прикидка перед республіканськими змаганнями.

— Він просив, щоб ми тобі не казали, що його нема, він повинен прийти перед самим кінцем вистави.

— Ти не ображайся, він дуже хотів прийти.

— Авжеж, хотів? Хіба спортсмени цікавляться балетом? — скептично скривився Юлько. — Дуже йому потрібен балет!

— Навіщо ти так, Юльку? — запитала Лілі. — Ти ж неправду кажеш.

І до Лілі знову повернувся незвичний, трохи незрозумілий смуток — так буває завжди, коли сумніваєшся у чомусь. І знову захотілося на сцену, де її підтримувала музика.

сКажи, Хто твій Учень…

У глибині душі Славкові хотілося бути схожим на свого трене-ра. З того самого моменту, коли він уперше побачив у спортивно-му залі шпажистів, хлопчик очей не зводив з високого, стрункого спортсмена. Невимушені рухи, швидкість, несподіваний укол, — здавалося, що перемогу здобути йому зовсім нічого не коштує. А потім, коли вже всі порозходилися, коли вже видно було (без маски), що в спортсмена веселе, сірооке обличчя, — Славко не рушив зі свого місця біля порога, аж поки спортсмен не відчув на собі його упертого погляду.

— Сподобався бій? — запитав він, підійшовши до Славка.

— Дуже.

— А ти також фехтувальник?

— Ні.

— То, може, хочеш стати фехтувальником?

— Хочу.

— Хм… — сказав спортсмен. — У мене група повністю укомплектована. І тренування ми давно розпочали… Однак знаєш що? Однак приходь. Тричі на тиждень — понеділок, середа, п’ятниця.

О сьомій годині, по запізнюйся, гаразд?

Було це так несподівано, як у казці «Сезам, відчинися». Хлопець навіть не міг отямитися — невже його вчитиме цей симпатичний юнак, який щойно без усякого напруження і без видимих зусиль завоював звання чемпіона республіки? Невже це правда?

Славко прийшов. Прийшов — і знову став при порозі, несміливий і чужий у великому спортивному залі.

Жовті ребра шведської стінки. М’які «мішені», куди наполегливо, раз по раз, втикали свої шпаги майбутні Славкові друзі. А ось Андрій Степанович, його тренер. Коли він зайшов до спортзалу, то всі ніби стали меншати на зріст і вужчати у плечах.

А як він узяв до рук шпагу, то вже очей не можна було відірвати.

І почалася наполеглива наука. Кортіло надіти маску і взяти до рук шпагу. Урок, одначе, виглядав інакше. Урок почався з розмови про шпагу.

— Поглянь, — ось ручка. А це гарда. Твій захист, долоню від уколу оберігає… Ось тут, на кінці, — пондаре. І не думай, що шпага — іграшка. Це зброя. Як гвинтівка для солдата. Ти повинен її знати, як власну долоню, — тільки тоді вона не підведе тебе. Ти повинен уміти не тільки володіти нею в бою, а й полагодити, коли у тім буде потреба. І не підсовуй нікому зашивати рукавицю чи прати костюм. Це твій обов’язок, розумієш?

Часто згадувався Славкові перший урок. Він був ніби випробуванням для хлопця, якому раптом стало трохи нудно. «Ну, все зрозуміло, шпагу треба знати, але я хочу стати на доріжку: випад, так, ще, укол — є! Оце інша річ! А латати костюм — нехай вчать у кравецькій майстерні…» І все-таки він знову прийшов. Андрій Степанович кивнув йому — він був у масці, але Славкові здалося, що тренер усміхається до нього, і вже без нехоті узявся до мізерної на перший погляд вправи: «Стань у стойку. Так. Ні, нижче. Пружніше ноги. Ліву руку вільніше. В такій позиції пройди до кінця залу. Потім назад. Так, ще раз, ще раз, ще».

Якось чув, що тренер говорив одному із старших спортсменів:

— Покажи мені своїх учнів — і я скажу тобі, хто ти.

З якихось півроку тренувань про Беркуту говорили, що він най-здібніший учень Андрія Степановича…

Похапцем одягав Славко тренувальний костюм. Мабуть, уперше за весь час він хотів, щоб тренування скінчилося скоріше. Зараз на сцену виходить Лілі, і сьомий «Б» сидить на гальорці, і тільки його, Славка Беркути, нема у залі. Ех, коли б не прикидка перед змаганням, то можна було б попередити Андрія Степановича, не прийти, він би зрозумів, звичайно, але ж сьогодні вирішується питання, хто з львів’ян поїде на юнацькі змагання до Харкова.

Андрій Степанович покликав Славка:

— Розімнися трохи перед боєм. І не хвилюйся. Ти в добрій формі, можеш мені повірити. Так… Захищайся!

Спокійно-веселий, як завжди, голос тренера примусив зосердитися.

— О-ля! Гей! Гей!

Задзвеніли клинки, шпаги схрестилися, на мить завмерли, як живі, розумні істоти, немов розмірковували, де ж у суперника слабке, незахищене місце, — і — о-ля! Славкова шпага, аж блиснувши, ковзнула вниз до ноги Андрія Степановича. Є! Укол — блимнула червона сигнальна лампочка.

— Молодець! Дуже добре! Перейди в наступ. М’якше тримай шпагу, не напружуй плече. Що з тобою, Беркута, чому ти хвилюєшся? Так, добре.

Знову схрестилися шпаги, тонко задзвеніли, і Славко усміхався радісно — не так легко завдати укол Андрієві Степановичу. Тренер ніколи не піддається заради того, щоб потішити слабшого супер-ника, — виграшу не буде, аж поки учень, як рівний, не переможе свого вчителя.

ПісЛя вистави (очиМа сЛавКа БерКУти)

Останній, вирішальний бій я тоді виграв з рахунком 4:5. Сила вся як пропала. Кожен мускул був натомлений. Мене усі вітали, а я чимскоріш роздягався, хотів утекти в душову, бо було вже зовсім пізно. Я так поспішав, що навіть не встиг зрадіти з того, що поїду на змагання до Харкова.

— Відпочивай, післязавтра можеш прийти тільки подивитись на тренування, — сказав Андрій Степанович. — Ти в добрій формі, Беркута, тільки май на увазі — нерви треба тримати, як поводи доброго коня, бо можна зірватись. Ну, відпочивай. Потім ще поговоримо.

Андрій Степанович, мабуть, помітив, що я весь час позираю на годинник. Годинник у нас великий, стрілки видно здалеку. Андрій Степанович відпустив мене, але хлопці нічого не розуміли, вони весь час говорили, давали поради, — тільки даремно все це було, я ані слова з їхніх порад не затямив. Швиденько вмився у душовій і так хапався, натягаючи сорочку, що навіть забув її вивернути. Коли я був малий, мама жартувала: «Не вивернеш сорочку, будеш того дня битий».

Жарти жартами, а перед прикидкою я б повірив у прикмету, тепер — то вже ні, а перед прикидкою або перед змаганням стаєш забобонним, аж потім смішно в самого себе: боїшся, аби й кіт дороги не перебіг.

Сорочку я таки вивернув, позапихав усе в «бандуру», — це ми так називаємо великий брезентовий футляр, куди складаємо все спортивне знаряддя і шпагу, — і зайцем вискочив на вулицю. Трамвай довіз мене до центру, коли годинник показував пів на одинадцяту. «Бандура» заважала страшенно, я вже впав, що не встигну, запізнюсь, і все-таки чомусь біг, ніби від того, чи добіжу, чи ні, залежало щось дуже важливе.

Далі все діялось, як у театрі пантоміми, — там слів не треба, там усе ясно і без слів, жестів вистачить, щоб зрозуміти усе до решти. Добігши до театру, я побачив, що з тих великих бічних дверей, звідки звичайно виходять артисти, вийшла на вулицю Лілі з мамою і батьком. І з високим хлопцем, — я його упізнав одразу. Це був Юлько. Лілі щось говорила, — я не чув, а тільки бачив, як вона розводила руками, спинялася щомиті, вони йшли й далі всі разом, і Юлько слухав, що говорила Лілі, — він схилявся трохи, щоб краще почути її слова.

Може, треба було побігти за ними? Пояснити, чому я не міг прийти на виставу і запитати, як Лілі вдалася роль, і похвалитися навіть, що поїду на змагання до Харкова? Але я не побіг за ними слідом, а стояв і дивився, як вони віддаляються, і раптом відчув, що страшенно втомлений, ще більше, ніж у спортзалі. М’язи не напиналися струнами — було так, ніби я цілісінький день пролежав на сонці; схотілося пити, і я вже не знав, що краще, — виграти бій і поїхати до Харкова чи подивитися, як Лілі Теслюк танцює на великій театральній сцені.

Звичайно, Лілі тепер образиться. Весь клас прийшов, один Славко Беркута не з’явився, мовби йому нецікаво.

Бігти за ними тепер уже зовсім не було сенсу, надто далеко вони відійшли, та ще й Юлько там, буде потім щось говорити…

Треба було наступного дня пояснити Лілі, чому я запізнився. Треба було, звичайно. Але як я мав це зробити? Коли б хоч Лілі сама запитала, якось би пояснив, а вона не питала. Я навіть думав: може, Лілі й не помітила, що я не дивився виставу, нащо ж тоді ні сіло ні впало вискакувати: «Вибач мені, Лілі».

І все ж краще було сказати, бо скільки бачу відтоді Лілі, стільки й відчуваю: ось зараз або почервонію, або відвернусь. Вона собі посміхається і жартує, їй хоч би що — їй справді, мабуть, зовсім байдуже, а мені весь час так, ніби я страшенно винен, ніби я брехун. Погано усе так вийшло, весь час тепер думаю про цю історію. Уявляю собі, як Лілі виходить на сцену (у класі про це всі потім говорили), мені здається, що вона була схожа на фею, яка колись приснилася мені, давно-давно. Уся в білому, висока, і чорне волосся на плечах. У Лілі волосся світле, тільки очі чорні. Є така пісенька «Чорні очка, як терен», але мені здається, що коли Лілі виходила на сцену, то була вона вся в білому, із чорним волоссям. Я знаю, що це не так, а от привиджується. Добре, що скоро поїде-мо до Харкова, там ніколи буде про дурниці думати. Хоч би вже скоріше до Харкова. Здається, ми літаком полетимо. Добре, якщо літаком.

ПоКи ЛітаК Летить До ХарКова

Вітер, як завжди, видирав землю з-під ніг на льотному полі. І коли Славко побачив Лілі, йому раптом здалося, що вихор може зірвати дівчинку і підняти вгору — така крихітна вона була на бетонованому просторі, де стояли, випроставши крила, величезні літаки.

— Що ти тут робиш, Лілі? — сказав Славко.

— А, це ти, Беркута? Привіт! Ми з татом зібралися на літаку над містом піднятись. Цікаво, яке воно згори…

Вітер шматував слова, Лілі відгортала з обличчя пасма волосся, воно було світле-світле. Дівчина анітрохи не нагадувала Славкову фею зі сну. Він раптом злякався, що хтось, може підслухати оті його дурні думки, і таки почервонів. І відразу почав терти щоку долонею, аби Лілі нічого не запримітила.

— А ти що робиш, Беркута?

— Летимо на змагання, до Харкова! — показав на «бандуру» хлопець.

— Беркута! Де ти там пропав? Ходи скоріш! — кликали Славка товариші.

— Ну, я побіг! До побачення, Лілі!

— Щасливої дороги! — побажала дівчинка і помахала Славкові рукою, і йому знову стало прикро, що він не розповів, як поспішав тоді до театру.

Хлопці сіли в літак, мовби щодень користувалися тільки цим видом транспорту. Гордо й категорично відмовились од кисленьких цукерок, запропонованих стюардесою. Спортсменам не потрібні кислі цукерки. Порозкладали руки на підлокітниках і дивилися униз, на хмари і на землю, як першовідкривачі, як єдині на світі пасажири великого літака. І страшенно пишалися власного відвагою і удавали, що повітряні ями — дрібниця, навіть не вибоїнка на тротуарі.

А поки вони летять, і в них трохи наморочиться голова від уявлюваних подвигів і реальних повітряних ям, на землі відбувається безліч найрізноманітніших подій.

Стефко Вус, приміром, сидить удома. Голодний, самотній і сердитий. Настка перейшла-таки у школу-інтернат, хлопцеві сумно, усе байдуже, не хочеться навіть взуватися і йти по хліб. Тато ще вранці кудись подався — та нехай би собі йшов неворотом, Стефко навіть не жалкуватиме. Лежить Стефко і розмірковує, — може, покинути все на світі: і халупу, де кожен кут остогид, і школу, і на-віть місто — та й податися кудись геть?

Бо чіпляються усі до Стефка, кроку не дають ступити: отой чижик-староста намалював на Стефка карикатуру в газеті — сидить.

Стефко за партою, другий рік у п’ятому класі сидить, і вуса в нього довгі, аж по пояс, виросли.

— Вусатий Стефко Вус, — реготали усі, аж заходилися. І чижик радів із своєї дотепності.

— Ясно, — сказав йому Стефко. — Ходи, поговоримо, чижику?

І поговорили. Малий кров утирав із носа, але вчительці не скаржився. Нехай би зважився!

А ще студенти на практику до школи прийшли. Один слідком за Стефком ходить, як прив’язаний, та все щось повчає, пояснює, аж нудьга душу застилає. Нащо Стефкові ті повчання?

Покинув би все!

Попід вікнами засвистів Грицько Лопух, біс його зна, яке в нього справжнє прізвище, Лопух та й Лопух. Стефко не відгукнувся — нехай собі забирається куди хоче, не треба Стефкові ані Лопуха, ані когось іншого.

Зазирнув у шибку горобець, покрутився, пострибав горі-долу, мовби хотів розважити хлопця. Колись Настка зсипала на підвіконня хлібні крихти — ласували горобці на дарничку. Настка тоді казала, як баба Олена: «Прийшов їдець на готовий хлібець», — і сміялася тоненько й весело… Стефко вкрадці підійшов до вікна, горобець скосовито глипнув на хлопця. І раптом сорока згадалася, що вони її тоді з тим хлопцем, Юльковим приятелем, віднесли до старої вчительки. Цікаво, чи загоїлося крило в неї?

Відхилив Стефко вікно, а птаха навтікача, пурхнула й зникла. Потягнувсь, роззирнувся — ох, може, годі в пустій холодній кімнаті сидіти? І взявся Стефко натягати на ноги черевики — заболочені, хтозна, чи коли й чищені.

Біля брами напіткнувся на Юлька.

— Сервус, Стефку, як ся маєш?

— Та так, не згірше, — сказав Стефко і зиркнув на Юлькові нові черевики. Вони блищали, як люстерко, і Юлько ступав обережно та гордовито. Він пішов праворуч, а Стефко — ліворуч. Йшов собі вулицею, заклавши руки до кишень пальта, і на обличчі його була написана зневага до цілого світу, а до Юлькових черевиків чи не найбільша. Хоч, правду кажучи, йому хотілося мати блискучі нові черевики. Тільки така розкіш не входила до найближчих планів Стефкового татуся.

Стефко Вус вирішив піти подивитися, чи загоїлося крило в сороки. Він ступав поволі, а тим часом Юлько Ващук устиг купити газету, щоб подивитися, які кінофільми йдуть у місті. Він купив газету, розгорнув її, переглянув заголовки. Раптом спинився, ніби спіткнувся, і сірі рядочки застрибали йому перед очима, наче їх хто смикав. Що побачив Юлько в газеті? Чому стрибали у нього перед очима сірі рядочки? Про це Юлько не хотів би казати нікому на цілому світі, коли б міг — зібрав би всі газети в місті, щоб ніхто не прочитав того, що прочитав він.

Написав Юльків тато невеличку книжку про Львів. Юлько читав ту книжку, і пишався нею, і любив її, а в тій книжці — говорилося у газеті — було безліч думок, яких тато не сам дійшов. Скористався чужим, як злодій користується чужим годинником чи чужими грішми, списав думки і факти зі старих журналів, що виходили колись у Львові. А хтось інший упіймав тата на крадіжці і розповів про те цілому місту, цілому світові, перелічив прізвища людей, думками яких скористався тато, і говорив про це холодним, злим тоном.

Нікого не хотів бачити тої миті Юлько Ващук і боявся, аби хто його не помітив, аби не кинув зневажливо: «Ага, це він, син того Ващука…» І не хотів Юлько Ващук зватися Юльком Ващуком, і не хотів, аби перед ним громадилося високими сірими стінами те місто, яке він так любив, вулицями якого ходив із батьком. Нічого не хотів Юлько, бо перед ним ніби раптом впало оте погане Кобольдове дзеркало із прочитаної в дитинстві казки — і весь світ виглядав гидким, спотвореним і чужим, і Юлько, не сперечаючись, повірив, що таким він і є.

Удома в Юлька дзеленькотів телефон — Лілі хотіла розповісти, як виглядало місто з літака. Однак трубки ніхто не піднімав. Лілі чула тільки довгі, густі гудки, порахувала до тринадцяти — поклала трубку. Їй було шкода, що вона не може розповісти Юлькові про те, як гарно виглядає місто з літака.

Стефко Вус намагався віднайти браму, куди вони заходили зі Славком. Та брама була вузенька, чорна, на вуличці, що тягнулася попри парк угору, хлопець будь-що хотів знайти цю браму. Юлько йшов наоманці, не впізнаючи нічого довкола, ніби потрапив раптом до чужого міста.

Лілі знову підняла телефонну трубку.

Літак із учасниками змагання приземлився на бетонованій доріжці в Харкові. Фехтувальники сіли у великий автобус і поїхали до готелю, де мали жити цілих чотири дні, поки триватимуть змагання. Їм це було вперше — така далека подорож літаком і такі змагання, але вони трималися здорово, навіть рапіристи, які чомусь найбільше хвилювалися перед вильотом.

— Третій поверх. Ваші номери — сто п’ятнадцятий, сто шістнадцятий.

Хлопці одержали ключі. Їх усіх трохи млоїло після перельоту. Попереду чекали спортивні бої з дуже серйозними й сильними суперниками. Але львівські хлопчики намагалися поводитися так, ніби вже виграли всі бої і везли додому кубок.

Зрештою, їх суперники жили в тому ж готелі і трималися так само бадьоро. Ну, а як було насправді, що почував кожен з них — знав тільки кожен зокрема.

КУКУЛиКУ Мій Гарний…

Сорока блиснула хитрим оком, широко розкрила дзьоба: «Кк-ха!» — і, перелетівши через усю кімнату, сіла Стефкові на плече. І це зламало Стефкову їжакуватість.

— Впізнала? — здивувавсь і засміявся, своїм звичаєм показавши усі гарні, великі зуби.

Надія Григорівна — дрібненька, ніби якась кругла, тепла, з малими, як у дитини, руками і добрим, тремтливим голосом.

— Мабуть, упізнала, — погодилася вона з Стефком. — Або ж про-сто ти славний хлопчик. Вона до лихого не піде, тільки стане отак при нозі, дзьоба розкрив, крила розчепірить і все кхакає.

Стефко хмикнув. Одне дивина — сорока впізнала, а друге, ще дивніше, — нібито він славний хлопчик! Ну й ну!

Кімнатка була маленька, не набагато більша від тієї, де жив Стефко з батьком, та виглядала вона зовсім інакше. У шафах книжок стільки, що й не полічити. Меблі ніби хто сам із жовтого живого дерева вистругав — скоріш сільські, ніж міські, — і широкий м’який тапчан із скрипучими пружинами. Скрип сподобався хлопчикові, і він раз по раз вовтузився на тапчані, аби пружини заскрипіли.

А потім його запросили до гарячого борщу. Стефко спершу відмовлявся, а коли смачний дух заповнив кімнату і червоний борщ забілили сметаною, хлопець раптом відчув, що йому аж слина під-ступає до уст і в животі болить — так їсти хочеться, і не втримав-ся, таки сів до столу. Надія Григорівна розповідала про сороку, Стефко їв і сміявся, бо дуже вже кумедною виявилася знайдена в парку птаха! Назвали її Кавкою. Вона збирала усякі корки, ґудзики, кісточки, брязкальця і носила на переховок під подушку до Надії Григорівни. А то сідала їй простісінько на голову і зазирала в обличчя — бавитися запрошувала.

— А в мене кіт Бурко є. Чорний, як заслінка від печі. Він весною у мандри йде, а коли вже студінь починається, то вертає. Пошкребе лапою двері, мовби ніколи ніде й не блукав, і просто до своєї миски…

Наївшись задвоє, Стефко зігрівся, відтеплів увесь, і навіть погляд його вже не був такий колючий. Стара вчителька охоче слухала про Бурка і запитала, звідки хлопець знає про заслінки від печі. І тоді Стефко розповів про бабу Олену, про холодний потік і співучу липу. Чомусь пригадав, як посеред осені вили вітри, немов дикі пси, що заблудилися межи горами, а взимку баба Олена казала, поглядаючи на глибокі сніги: «Морози сеї зими будуть люті, десь вовки чи не запливуть до нашої сторони…» Уявляв тоді Стефко сірі вовчі спини, що пливли снігами, як туго зв’язаний пліт. Однак у місті це було таке далеке, що хлопцеві анітрохи не ставало бій-но, можна було згадувати навіть напотемки.

А за вікном уже справді сутеніло: пізня осінь, день ставав усе коротшим («На курячу стопу меншає», — казала баба Олена). Надія Григорівна не була схожа на бабу Олену, тільки голос мала такий же тремтливий. Оповідала про птахів, що перебували у неї, про школу, яка-то вона була давніш, коли вчителька лиш починала свою роботу. Згадала одного учня, хтозна-коли його вчила, дав-но, ні, де там, Стефка не було й на світі, але той учень схожий чимось на Стефка, і тому вона згадала. Отакий же пелехатий і зуби білі, йшла тоді війна. Та ні, Стефку, то не ця, а перша світова, і забрали того хлопчину в армію, і прислав хлопець листа з фронту. Майже до словечка пам’ятала учителька того листа.

…Стрілянина люта. Стояли в лісі. І побачив той хлопець білку, маленьку — язичок полум’я, не більша. Вискочив з окопу, не зважав на те, що товариші гукали, називаючи божевільним, ухопив білочку — вона далася до рук, не пручалась, — заховав у пазуху. Відчував, як б’ється поруч з його серцем інше — таке маленьке, крихітне, і тепліше йому було серед вітру й осені. І не такими страшними здавались кулі. «Чи задоволені ви з мене, дорога вчителько?» — запитав у листі той хлопчина, і побачила вчителька його маленьким, бистрим, погляд з-під пелехів. Для учительки учні завжди дітьми зостаються. Так-то воно, Стефку… А ти чи не спати захотів, голубе?

«А мене баба кукуликом кликала», — хотів похвалитися Стефко, але стулив губи, соромився таке говорити, і погляд поколючішав:

— Не хочу я спати. Я вже геть піду.

Кавка знову глянула на хлопця круглим оком — зацікавилася рухом у кімнаті, бо сама вже була втихомирилася, не літала тудисюди, не смикала Стефка за чубок, не дзьобала його черевиків.

Шкода було йти з теплої хати. Одягаючись, засував руки в рукава. Шапку все ніяк не міг знайти на вішалці.

«Мене баба кукуликом кликала».

Учителька не приспішувала. Приглядалась, як Стефко одягається, і все немов чекала чогось, і Стефко чекав. Однак нічого не трапилось, учителька мовчала, і тоді він сам відважився:

— Я ще до вас прийду. На сороку подивитися.

Ніби не питав, а просто так собі сказав, знаючи, що йому не відмовлять, і таки вгадав, бо Надія Григорівна ще більше ніби потепліла. Погладила Стефка по шорсткій голові, подумала, що треба б голову як слід вимити, сказала:

— То добре, що прийдеш. Я буду дуже рада. Коли хочеш — заходь. Чуєш?

— Я прийду.

І ще згадав:

— А як ви сороці крило лікували — наживо чи замертвляли?

— Не замертвляла, — чомусь усміхнулася Надія Григорівна. — Там тільки вивих був, усе зразу на місце стало.

Тепер таки треба було прощатися. Не мав про що питати.

— Я вже йду, — зітхнув Стефко. — До побачення… «Баба мене кукуликом кликала».

чоМУ ти таК зроБив, татУ?

Місто на пагорбах. Нерухоме, як глибокий потік, — у вузьких вулицях, де пішохід ледве може розминутися з автомобілем. А он там сутінки розступаються, ширшають, наливаються галасом і гуркотом, блиском широких вітрин і вікон впереміж із високими брамами. Прохідні двори, залиті асфальтом і заставлені зеленими лавками — самотніми, без дерев. Двори — колодязі з довжелезними переходами балконів і вугластими тінями, які ніколи не гинуть. Залишені нарозтвір майданчики біля нових будинків.

Місто Юлько ніяк не міг відділити од батька: батько відкрив йому місто.

«Мовчи, сину, я говорю сам до себе…» Навіщо ти так зробив, тату?

Голуби сірими, ситими, як у котів, спинами обліпили піддашшя. Голубів Юлько не любив, були вони якісь ліниві, байдужі, мовби їх ніщо на світі не обходило, опріч крихт, підкинутих дітьми.

Довга стіна чорних дерев. Яскрава пляма якоїсь афіші. Зеленочервоний кіоск на розі — квіти у вазонах, білі хризантеми, їх обтинають під корінець, коли хто не бажає купувати з вазоном, і тоді біла хмарка пливе в густому натовпі.

Завтра всі знатимуть. Завтра всі говоритимуть: «Он Юлько Ващук, це його батько…» «Не ходи, Юльчику, в двір, не бався з тими хлопчаками, ти інший, сину, вони не з твого кола…» Юлько бачив себе у колі — мовби відділений од решти, розумніший, кращий, здібний. «Он Юлько Вашук — то його тато!» Добре б завтра прокинутися раптом кимось іншим — не Юльком Ващуком, ні, ким завгодно, аби не Ващуком. Звичайним, буденним. Встати, вмитись, щось буркнути матері, коли вона попросить купити хліба, грюкнути дверима і вийти на вулицю — також звичайну, буденну, — і бути байдужим до каменів, до форми вікон, до кольору дахів. До дзвону трамвайних рейок. До голосів у натовпі. Прокинутись, приміром, Стефком Вусом. Безтурботним, розбишакуватим, без думок і без фантазій; ким завгодно, аби не Ващуком…

Вимовляв своє прізвище подумки, пошепки, майже вголос, і воно здавалося неприємним, чужим, воно не мало нічого спільного з ним самим, ніби жило собі окремо. Чому ж він має відповідати — завтра і ще потім не раз, напевно: «Це твій батько, так?» Чому він мусить — за тата?

«Ходи, покажу тобі диво, сину!» Вони потрапили в завулок, де не буває сонця ані зранку, ані пополудні. Надійшла саме призахідна година, десь там на широкій вулиці сонце котилося дахами широких будинків, а сюди впав лиш відблиск — на дроти. Червленим золотом лилися над сірою вулицею тролейбусні дроти і здригались, ніби от-от розіллється, впаде на землю важкими, недзвінкими краплями золото.

Ващук. Юлько Ващук. То це твій тато?

Ні. Не мій. То хтось інший. Не мій тато. Він ніколи ніякої книги не писав. Та кажу ж вам, не він. Дайте мені спокій, я ж сказав. І взагалі, що вас те обходить? Мій тато — не мій; Ващук я — не Ващук? Дайте мені спокій.

Був би ти хлопцем, я б знав, тату, що казати, і як розмовляти з тобою? Удавати, ніби нічого не трапилось? Можна й удавати.

«З мене Ріхтера не буде…»

«Звичайно, не буде. Байдиги плетеш. Не буде. Але яке це має значення?»

«Ходи, я покажу тобі диво…»

«Чи хто прийде на поклін до моїх будинків, як ми приходимо на старе місто?»

«Мовчи, сину, то я сам до себе…»

«Коли людина не певна, що її праця зостанеться надовго, то чи варто взагалі братися за ту працю?»

«Мовчи, сину, то я сам до себе…»

Ти самого себе одурював, тату? Сам до себе…

Навіщо ти так зробив, слухай, ти можеш сказати, навіщо ти так зробив?

То твій тато, Юльку, та признайся, то ж твій тато!

Неправда. Дурниці. Хіба ви не бачите — я не маю часу розмовляти з вами. Дайте мені спокій, я ж вас просив уже, здається. Якщо мій тато користується чужими думками, то запитайте в нього, навіщо він так робить, а я не маю найменшого відношення до всієї цієї історії.

Яке мені діло до цього? Ну й що з того, що я Ващук? Що з того, скажіть, будь ласка?

А вдома? Як удома? Мама:

— Трапилось щось, синку? Якась прикрість, Юльчику?

— Ні, мамцю, нічого. (Ніби ти, мамо, не знаєш сама, що трапи-лося!)

— То гарно, Юльчику, може, хочеш вечеряти?

Тато:

«Ходи, я покажу тобі диво…» Ні, тату, дякую, я маю робити уроки. (Невже ти не розумієш, що дива не буде? Що тролейбусні дроти тепер не виглядатимуть золотими? Осінь надворі, тату.

Так, так, осінь…)

Зрештою, може, це й не так важко: удавати. Всі троє удаватимуть.

Всі троє удаватимуть (ніби нічого не трапилось).

Чому ж ти так зробив, тату? Ти тоді не думав, що я існую на світі? «Мовчи, сину, то я сам до себе…»

ДисКУсія за ПартоЮ

— Привіт чемпіону!

— Кубок твій?

Сьомий «Б» вірив у спортивну зірку Славка Беркути. Сьомий «Б» вважав, що має право на зустріч з переможцем, але клас спіткало розчарування — кубка не було. Команда виступила добре. Львівські шпажисти зайняли друге місце, і в командних Беркута не програв жодного бою. Зате в особистих змаганнях завоював тільки четверте місце.

Андрій Степанович не дорікав.. Тільки хлопці махнули рукою: «Ну от, а ми на тебе надіялись! Ех ти!»

— Давай проаналізуємо, — сказав Андрій Степанович. — Що вийшло? Поки було напруження волі, ти весь зібрався, вивчав суперника — і вигравав. Коли тобі раптом здалося, ніби успіх забезпечений і без боротьби, ти розм’як і розслабився — твою слабкість миттю відчули. І ось маєш замість першого чи другого — тільки четверте місце.

Славко розумів свою помилку. Так, правильно все запримітив Андрій Степанович. Бої з найсильнішими спортсменами виграв блискуче, а тим, хто був десь у кінці і навіть не сподівався виграшу, — та ще й у Беркути! — тим Славко ганебно програв. Він собі подумав:

«Ну, що з ними битися? Не бій, а так, розминка».

Та коли раптом отямився, було вже пізно. Рахунку виправити не міг. А пізніше настрій зіпсувався зовсім, він скис; розвеза, от розвеза! Скис — і програв ще двічі!

Найприкріше було, що перший день змагань пройшов чудово. Фотокореспондент схопив на плівку цікавий момент бою, і хлопець, сам себе не впізнаючи, розглядав сіру фотографію в газеті. Хороший то день був. Ходили по місту, їли морозиво, хоч був приморозок, все одно їли морозиво і купили торт — справжній палац із солодкого крему і ще чогось дуже смачного: чи то горіхів, чи то шоколаду.

«Палац» купили на честь Славкового дня народження. Повідомляючи про результати першого дня, так і сказали: «Одному з учасників змагань, Ярославу Беркуті, сьогодні сповнилося чотирнадцять років, і свій день народження він добре відсвяткував, вигравши усі бої».

Найголовніший, звичайно, був подарунок Андрія Степановича. Він дав Славкові чудову шпагу, новеньку шпагу з дзвінким, як струпа, клинком і блискучою гардою. Ручка її лежала в долоні зручно, мов прикипала, і шпага здавалася продовженням руки, напрочуд необхідним продовженням руки.

Славко від задоволення почервонів і навіть забув подякувати.

— Ну, Беркута, з такою шпагою не виграти першість — просто ганьба! — не приховуючи заздрості, казали хлопці. Вони й не сумнівалися, що він виграє.

Маєш тобі, виграв! Вгадали, ворожильники!

Звичайно, ті, хто зайняв дванадцяте чи навіть десяте, могли тільки мріяти про четверте, але Славко повинен був мати перше!

Перше, а не четверте, тільки перше!

Показати в класі газету з фотографією? Ні, це не мало жодного сенсу. Враження не справило б зовсім, бо фотографія тепер була скоріше докором, аніж радістю.

Важко було переступати поріг класу і визнавати, що не привіз кубка. Навіть значка не привіз, бо за четверте місце й того не давали. І зовсім уже неприємно було чути насмішкуватий голос Юлька:

— Ай-ай-ай, а ми тут приготували урочисті промови на привітання олімпійця.

Юлько готував промови?! Може, він ще й переживав через Славкову невдачу? Ну-ну!

— Ти повторюй ту промову щовечора, може, для іншого випадку згодиться!

— Тихо! Юпітер гнівається!

Шпагу, подаровану Андрієм Степановичем, Славко заховав і ви-рішив не брати до рук доти, доки сам не відчує, що має на це право. Дав собі слово: через рік увійти до збірної республіки, самому собі поклявся і надумав не порушувати клятву, хоч би чого це йому коштувало.

— Тільки ж гляди, про науку не забувай, — сказала мама. — Ти завжди з крайності в крайність впадаєш, не можеш рівно.

— Я ж не паровоз, щоб рівно, як по рейках. Я людина, — глибокодумно зауважив Славко.

Мама пожартувала:

— Ти в мене стаєш філософом.

Син не відповів — він думав про щось, зосереджено звівши брови. — Про що ти думаєш, синку?

— А так, мамо, ні про що, — сказав він, і мама раптом із сумом подумала, що тепер вона знає про Славка трохи менше, ніж тоді, коли той навіть говорити не вмів. Тоді було значно простіше. А ось тепер: «Ні про що, мамо».

— Мамо, знаєш, я тепер ще й легкою атлетикою займусь.

Треба — для загального розвитку!

— А чи не краще тобі для загального розвитку до уроків узятись? — раптом обурилася мама. — От я скажу тренерові, що спорт на тебе погано впливає.

— Ой, мамочко, не кажи Андрію Степановичу! — засміявся Славко, обхопив маму за плечі і закрутився з нею по кімнаті.

— Чекай, чекай, ти мені зачіску зіпсуєш? — сказала мама. А сама подумала, що Славко миттю знаходить спосіб врятуватися від її справедливого гніву.

Так, від маминого гніву можна було врятуватись. А от від власної зраненої гордості і від кепкувань — хай і не злих — порятунку не знайдеш. Хіба ж поясниш, у чому справа? Спорт — це спорт. Програв — значить, програв. І нема для тебе жодного виправдання. Люди часом з переломом руки беруть участь у змаганнях. Одного разу дівчинка-ковзанярка на льоду танцювала, рука в гіпсі, а вийшла на друге місце. Тут уже, мабуть, починається отой вимір максимального навантаження.

І Славко малював на уроці ніким не відкриті материки, обмірковуючи, як збільшити навантаження. Однак способи на це самі собою не вигадувалися. Їх, мабуть, треба відкривати, як материки. Як Північний полюс. Як істину про те, що Земля обертається довкола Сонця. Колись за це відкриття заплатили життям. А чим треба заплатити, щоб пізнати розмір власних сил і можливостей?

Адже від цього залежать і відкриття.

«Стаєш філософом», — повторила б мама.

Малював Славко материки, а поруч сидів Юлько Ващук. Сидів за однією партою, переписував з дошки одну й ту ж задачу. Писав чорнилом із спільної, на. двох, невиливайки. Тепер би Славко не списав у нього відповіді. Коли б у задачі було два розв’язання, Славко вибрав би не те, котрим скористався Юлько. Та чомусь не міг би признатися відверто Юлькові, що не може прийняти його таким, як він є.

Чому ж ти не кажеш нічого вголос, Славко Беркута?

Може, тому, що колись сам дуже хотів сісти за одну парту з Юльком Ващуком, найкращим учнем у класі, який так розв’язував задачі, як ти по деревах лазив? Який прочитав стільки книжок, скільки ти забив м’ячів у старий паркан, що правив за футбольні ворота. Ти так хотів сидіти з Юльком, що, — аж сором згадати, розвеза, та й годі, — заплакав, бо вчителька сказала, що сидіти вам разом ніяк не можна: Юлько високий, а ти Котигорошком був тоді, Славку Беркута.

Боїшся, Юлько тебе не зрозуміє? Не зумієш пояснити, чого ти хочеш!

Учора він був тобі другом, Славко Беркута. Як же це виглядатиме, коли сьогодні ти скажеш раптом, що тобі чимось не до вподоби Юлько Ващук? І не зможеш як слід пояснити, чим же таки не до вподоби?

Хіба те, що Юлько сміється, штовхаючи ногою сороку з перебитим крилом, може бути причиною нехоті до нього?

Розберись у своїх симпатіях, Беркута. Хоч у правилах для учнів і не сказано, що треба любити усіх однокласників, однак спробуй зрозуміти самого себе і свого друга. Може, розібратися в симпатіях і антипатіях — це також визначити міру максимального навантаження?

Цікаво, а яке максимальне навантаження може витримати Юлько Ващук?

— Слухай, Юльку, яке максимальне навантаження ти можеш витримати?

— Що?

— Я питаю, яке максимальне навантаження ти можеш витримати?

— Я не машина. І взагалі, не маю наміру вступати з тобою в дискусії на уроці.

— Дискусії! Ну, чому б тобі не сказати — суперечки?

— Знову ти чіпляєшся до слів. Скажи чесно, чого ти від мене хочеш? Ти, може…

Варвара Трохимівна, учителька математики, постукала олівцем по столу:

— Беркута! Ващук! Я до вас звертаюся чи не до вас? Втретє прошу припинити розмову, а ви ніби й не чуєте.

Славко насупився. Юлько пояснив: — Пробачте, ми справді не чули.

БИТИСЯ ІЗ БЕЗЗБРОЙНИМ

(Розповідає Славко Беркута)

Спочатку я вирішив, що мені привиділося. Скинув маску, знову глянув на вхідні двері — ні, таки правда: на порозі залу стояли Юлько і Лілі. Давно Юлько не приходив на мої тренування, я на-віть не міг би згадати, коли це було останній раз.

Я підійшов до них:

— Подивитися хочете?

— Так, — сказала Лілі. — Ти ще не збираєшся додому?

— Ні, тільки недавно почали. Сідайте он там! — показав я на лаву, де сам любив сидіти, коли дивився, як інші працюють. Раніше Юлько теж не раз там сидів. Цікаво, чого це він вирішив прийти? Вони сіли. Я вернувся на доріжку. І раптом відчув, що страшенно хвилююсь. Костюм аж наче став тісний і заважав рухатись. Уперше подумав, чи гарно виглядаю? Чи не здається дикою і смішною фігура людини у такому незвичному одязі?

Чому вони прийшли? Просто так чи не просто так? Червона лампочка підморгнула — є укол! Я навіть не помітив, як це трапилось. Видно, працювати можна механічно. Як читати вірша напам’ять, не думаючи, що означають окремі слова.

Краще не поглядати в той бік, де вони сидять, бо можна й не спостерегти небезпеки, у фехтуванні все відбувається блискавично.

Коли бій закінчили я підійшов до них знову. Маску вже не скидав — лоб мокрий, не хотілось, аби Юлько бачив, як я втомився.

— Лілі мене сюди привела, — сказав Юлько, ніби вгадав мої думки. — Не лихопомна, забула, що ти не прийшов на прем’єру.

Добре, що на мені зараз маска. За маскою нічого не видно.

— Я не міг. У мене була прикидка перед змаганням.

— А я думав, що спортсмени не ходять до театру.

Я, мов дурник, повторював:

— Слово честі, не міг, це було дуже відповідальне змагання.

І тоді якраз вирішували, хто має їхати.

— Міг би й не їхати, — сказав Юлько, — все одно кубка не привіз.

— Не твоя турбота, — відрізав я. — Привіз чи не привіз — тобі хіба не все одно!

— Не треба, хлопчики, — попросила Ділі, вона поглядала якось ніби злякано. — Юльку, не треба, ми ж прийшли подивитися. Коли б хто здогадався мене покликати, все було б інакше. Нічого, може б, не трапилось. Однак ніхто мене не покликав, тоді я сам сказав:

— Ну гаразд, треба працювати.

— Працювати?, — тепер уже Юлько вчепився за моє слово, як я чіплявся за його. — Ніколи б не подумав, що розмахувати в’язальними спицями зветься роботою!

— Чого ти такий, Юльку? — сказала Ділі.

— Уяви собі, зветься!

— По-моєму, робота — головою думати, а тут голова ні при чому. Вистачить пари довгих ніг.

— Ти впевнений? Хотів би я побачити, чи вистачить тобі твоїх довгих ніг.

— Спробуймо! Я доведу тобі, що ти даремно пропадаєш тут ціли-ми вечорами. За один вечір я… — Лови шпагу!

— Хлопці! Ну, що ви, хлопці! Не треба! — просила Лілі.

— Нічого, ти побачиш — я виглядатиму не гірше від нього, — сказав Юлько, скидаючи пальто.

— Бери маску. Дивись, ось випад. Стань так! Далі, далі, ногу, ліву по…

— Навіщо мені твої пояснення? Я не раз чув і бачив, як тебе тут учили. Досить і того.

Юлько витягнув уперед руку зі шпагою. Хлопці поскидали маски, з’юрмилися навколо нас. Вони сміялись, жартували, давали Юлькові поради, ніхто нічого не розумів ще. А Юлько справді досить швидко затямив перші рухи і зробив непоганий випад, я навіть здивувався.

— Бачиш! — засміявся він. — Бачиш, треба просто мати удачу, тоді все в руки само йде.

Що? То Юлькові має все в руки йти? В руки, он як! Тільки задумав — і журавель з-під хмари також до Юлькових рук?

Дуже легко було загнати Юлька в кут. Я наступав і наступав, а він відходив далі. Він, певно, не розумів, що я спочатку тільки бавився, а тепер справді бився, зо зла бився. Мені хотілося, щоб він не сміявся, не похвалявся, не говорив, ніби все йде в руки само, без жодних зусиль. Я не думав тоді, не розмірковував, що битися з Юльком — просто нечесно, все одно, що з беззбройним, він же ніколи шпаги не тримав досі, я мусив йому довести, що сильніший за нього і маю в чомусь рацію, а в чому, тоді ще не міг би пояснити.

Ударив щосили своєю шпагою об Юлькову. Мій клинок не витримав удару, розламався навпіл, я не встиг нічого зробити, — мабуть, так шофер не встигає часом загальмувати, — і мій поламаний клинок наштовхнувся на Юлькове незахищене стегно. Скрикнувши,

Юлько випустив із рук зброю і вхопився за ногу. Все, що відбувалося далі, я пригадую мов крізь сон. Пляма крові на Юлькових штанах. Лікар, мовчанка хлопців, злякане обличчя Лілі.

Вуха мені мовби ватою хто заткав: усе шуміло, голоси долинали зоддалік, приглушені й незнайомі. Так буває, коли їдеш у поїзді і чуєш розмову з сусіднього купе. Та одну фразу я почув зовсім виразно:

— Покажи мені своїх учнів, і я скажу тобі, хто ти!

Вимовлено це було трохи глузливо, говорив хтось із тренерів, Андрій Степанович потер долонею чоло, і знову той же голос додав: — Розпустив ти їх, Андрію Степановичу. А тепер маєш кашу.

Я тоді кинувся геть із залу, втиснувся у куток біля одежних шаф, щоб нічого не бачити і не чути. У коридор вийшов Андрій Степанович. Запалив цигарку, покрутив у пальцях почорнілого сірника.

— Ви… ви мене тепер відрахуєте?

— Це ти! — Андрій Степанович дивився на мене так, немов я, Славко Беркута, ніколи не був його найкращим учнем. — Навіщо ти вчинив це побоїще? Та ще й заховався після всього. Чого завгодно міг я сподіватися, але щоб Славко Беркута заховався?

Краще б він звелів мені віддати шпагу і ніколи не приходити сюди, у цей зал, краще б він не казав: «Славко Беркута заховався».

Легко говорити про максимальне навантаження, коли все добре. Коли нікому нічого не завинив — тоді, звичайно, можна дивитись кожному просто в очі. А тут — ледве трапилося таке, за що треба відповідати, — я заховався. Як Комарин?

ЛіЛі не Хоче УДавати

— Обурливо! Недопустимо! Кого виховує наша школа? Спортсмени, врешті, обов’язково кінчають хуліганством! Вони собі дозволяють більше, ніж інші. Ось до чого призводить культ фізичної сили!

Юлько лежав у ліжку. Стегно йому охайно перев’язали. Рана ви-явилась не така вже й серйозна. Якщо правду казати — рани не було, а тільки глибока подряпина. Гірше було те, що в Юлька по-гано згорталася кров.

Батько палив сигарету за сигаретою і збуджено ходив по кімнаті. Його звичайно гладенько зачесане волосся сьогодні було трохи в неладі, якесь ніби пухнасте, — тато вимив голову, він був дуже домашній у своєму вільному пуловері і без звичного галстука. Юлько любив, коли тато був отакий домашній, простий.

Тільки то було раніше. Давно. Тиждень чи два тому.

— Одним словом, цього так не можна залишити. Збори, догана — все, аж до виключення зі школи! Хуліганів треба вчити. Як ти міг приятелювати з хуліганом?

Юлько заплющив очі: не бачити б виразу батькового обличчя. Коли слухаєш самі слова, то можна повірити, а коли дивитися на батька, то раптом починають з’являтися думки: «А тато справді такий обурений чи удає?» Говорить, що Славко хуліган, а насправді думав собі зовсім про інше. І тільки механічно вимовляє слова, які належить вимовляти в такому випадку.

— Не хуліган він, тату! І нікуди ти не йди. І нічого не кажи ніде. Ти нічого не знаєш і не розумієш. Що там поясниш?

— Юлю, яким тоном ти розмовляєш з батьком?

— Мовчи, тату, це я сам до себе…

Заплющені Юлькові повіки здригнулися. Затиснув уста. Звелася вгору ліва брова.

Чи можна зневажати інших, коли твій тато, твій власний батько користується чужими думками?

А що, коли запитати: чиїми думками ти користувався зараз, тату?

— Он як, ти сам до себе… Ну, гаразд, гаразд. Заспокойся. Поговоримо потім, коли почуватимеш себе краще. Я особисто схильний розцінювати це як хуліганство.

Розцінювати як хуліганство. Вдатися в дискусію. Чи не міг би ти, Юльку, говорити, як усі люди: сперечатися? З ким? Про що? Вони всі троє удають, он уже скільки днів удають. Як довго це ще триватиме?

— Вибач, тату, я хочу спати. Вибач, тату.

— Може, він вип’є чашку гарячого бульйону? — тихо запитала мама, входячи в кімнату як завжди легко, майже безшумно.

Вона схилилась над Юльком, поправила ковдру, погладила прохолодною рукою синове чоло. А ти теж удаєш, мамо? Хоч би ти не удавала, мамцю, гарна моя мамо, я твій портрет намалюю, колись намалюю. А може, не намалюю. Не вмітиму. Можна і далі удавати: приємно, коли тебе жаліють; він, Юлько, покривджений; його жаліють. Славко Беркута — хуліган і повинен відповісти за свій вчинок. Біль у стегні? О, страшенно болить стегно, неймовірно болить.

Хлопець заплющив очі, повернувся до стіни, пробурмотів сонним голосом:

— Дякую, не треба бульйону, мамцю, я трохи посплю. Добре? Наступного дня після уроків прийшли дівчата й хлопці з сьомого «Б». І Лілі. Соромливо потопталися біля порога, аж поки Юлькова мама не повторила кілька разів:

— Заходьте, прошу, заходьте!

Вони зайшли, обережно сіли на стільцях — на самий краєчок — виклали перед Юльком на ліжку безліч пакунків і згортків.

— Болить? — випитала Лілі, і Юлькові раптом захотілося стати щонайменше героєм, пораненим у важкій кровопролитній битві. — Не має значення, — мовив Юлько.

— Бачиш, Юльку, от… Я так думаю… Ти сам винен. Ти перший почав. Якби не почав, усього цього не трапилося б…

— Он як! — мовив Юлько і силувано посміхнувся. — Ти справді так думаєш?

— Справді.

Ага, то ти не хочеш удавати, Лілі? Юлько Ващук — покривджений, Славко Беркута — хуліган. Ти не хочеш удавати, Лілі?

Два По Два — чотири (з точКи зорУ сЛавКа БерКУти)

Знаю, що винен. Хіба можна розв’язувати суперечки, ранячи товариша шпагою? Ні, я не навмисне це зробив, і однак мені здається, що навмисне. Юльків тато ходив до Андрія Степановича і до школи приходив, викликали моїх батьків, було всього — і Антон Дмитрович зі мною говорив, і директор, і тато.

Тато запитав, як Андрій Степанович: навіщо бився з хлопцем, який ніколи не тримав шпаги в руках? Тим більше, хлопець той — мій приятель. Врешті погодилися, що трапився прикрий випадок, ніхто й не припускав, аби Славко Беркута міг навмисне поранити свого друга. Лиш я один знаю, що це не зовсім випадково, власне, я справді не навмисне поранив Юлька, але ж таки хотів, щоб він відчув, зрозумів, побачив — не все йде в руки, що тільки хочеш, не все так легко й просто.

Юлько вже в школі. Сидить поряд. Мовчить. Жодного слова не говорить, як закрижанів. Три дні мовчить. Та й навіщо говорити — він усе сказав тоді, коли я до нього приходив додому. …Мама купила мандарини:

— Ти повинен піти. Що? Як тобі не соромно! Ти скалічив товариша, а тепер не можеш відвідати його? Та хоч би для, того щоб попросити вибачення у Юлька і його матері. Ти що, просто маленький боягуз, сину? Віднеси мандарини. Я пригадую, він їх дуже любить. То ти йдеш, Сину?

— Ну добре, піду… Але без мандаринів!

Нічого не сказала мені Юлькова мама. Тільки — «Добрий вечір». Та й то якось так тихо, ніби сама до себе, а не до мене. І Юлько спершу нічого не казав. Тільки отак своїм звичаєм губи скривив.

Я також мовчав. Мама радила вибачення просити. А як? «Прости мені, Юльку, я не хотів». Або: «Дуже було боляче, Юльку? Прости, я не хотів».

Потім Юлько підвівся, він був зовсім блідий і схуд страшенно: обличчя збоку, як ніж для розрізання паперу, такий гострий у Юлька став ніс і підборіддя, навіть губи потоншали. Я думав: «Погано, коли це через мене такий став Юлько, через оту дурну подряпину.

Я ж його справді не хотів калічити».

— Беркута, навіщо прийшов? — запитав Юлько. — Жаліти мене прийшов? То мені цього не треба. Чи каятися прийшов? Не сміши мене, Беркута. Слухай, я тобі зараз щось скажу. Я знаю, чого ти до мене чіпляєшся? Ти ж мені просто заздриш, Беркута.

Розумієш, ти мені заздриш — от і вся заковика… — Не вигадуй Юльку, чого б я мав заздрити?

— Я не вигадую, це правда. Ти тому й за спелеологію взявся, що заздриш. І фехтуванням тому займаєшся. Ти нічого не розумієш, Беркута… У тебе все добре, все просто, ти думаєш — два по два — чотири, і ніяких сумнівів, хіба ж неправду я кажу? Добре тобі, у тебе все гаразд…

Багато що говорив Юлько. Про те, що всі довкола — звичайні, а йому, Юлькові, хочеться тільки незвичайного, бо він і є якраз та людина, якій доступне усе складне. Бо ми всі думаємо однаково, а він про кожну річ на світі має свою думку. Свою власну думку.

І коли Юлько так говорив, я зрозумів, чого від нього хотів. Зрозумів, що хотів йому довести. Але я зовсім не заздрив, слово честі, навіть поняття не маю, як це — заздрити. Завжди в таких випадках, коли треба все пояснити і розставити на місце, як шахові фігури перед початком гри, зі мною щось діється: не можу говорити або ж замість того, що думаю, свергочу які-небудь дурниці. Гальмується щось у мені, чи як це називається?

І того разу так трапилося. Сказав Юлькові:

— Не кричи, не треба, твоя мати подумає, що ми сваримося. Дурницю я сказав, мені ж тоді однаково було, подумає Юлькова мама, що ми сваримося, чи не подумає. Але я сказав саме так. — А хіба не правда: ми ж таки сваримося. Бо ти такий… Усе в тебе добре. І просто, все в тебе в порядку, ніколи ніяких неприємностей, ти завжди знаєш, що тобі робити, Славку…

Неправда, Юльку, неправда, я не знаю, що робити і як чинити. От замість того, щоб спробувати зрозуміти — і тебе і себе — шпагою орудував, нічого в мене простого не буває; ні в кого просто не буває.

Знову я не сказав уголос того, що думав. Я мовчав. Розмірковував навіть, може, запитати у Юлька про мандарини — любить він їх чи не любить. Мені всі мої слова про важливе здавалися смішними й нерозумними. Навіщо я прийшов до Юлька? Знав же, що не треба йти. Але мама сказала: «Ти маленький боягуз, сину». Тому й пішов.

— У тебе завжди все легко, завжди в тебе два по два — чотири, тобі добре, я тебе бачити не можу. Я тебе просто не можу бачити, йди собі геть, чуєш?

Юлько вже одного разу дивився так на мене. Коли це було? Горіла свічка, і стояли густі тіні, Юлько показував мені своїх коней. Я щось сказав, — не пам’ятаю, що саме, — і Юлько тоді так точнісінько дивився, як зараз.

— До побачення, — мовив я. — Бувай здоровий.

Знову говорились не ті, непотрібні слова. Я хотів зрозуміти Юлька: чому він такий, може, щось трапилось у нього, щось, окрім наших суперечок і цієї подряпини на стегні?

Долілиць лежав Юлько, заховавши обличчя в подушку, коли я виходив, а тепер він сидить поруч і мовчить; і я згадую, що він ось так у подушку заривався обличчям, і мені сумно й недобре стає, ніби я програв кілька боїв підряд.

«Два по два — чотири, це істина для всіх, — думав Юлько. — Два по два — чотири, це надто просто. Два по два — п’ять, складніше. У таке не повіриш навіть, і це для мене, бо я розуміюся на таких речах», — думає Юлько. Так ти думаєш, Юльку?

тоДі БУЛа П’ятниця

Школа гула, перешіптувалася, розкривала широко очі.

Суд? Будуть судити Славка Беркуту? Хто буде судити? Десятикласники? І двоє з восьмого? А сьомий «Б» відмовився? Їм тепер знизять оцінки за поведінку, бо вони збунтувались і всім класом пішли з виховної години. Оце-то так!

Ставились до події по-різному. Одні з посиленим інтересом: аякже, страшенно цікаво — суд! Інші дивувалися: «Беркута хороший хлопець, що він міг зробити? За що його судитимуть?» Ще інші випитували: «А хто такий Славко Беркута?» І скрадались назирці — хлопець відчував на собі зацікавлені, осудливі, співчутливі погляди. Можна було гукнути з відчаю:

— Ну, так, це я, я, я — Славко Беркута! А чого вам треба? Ну, ось я! Дивіться, коли вам це так цікаво!

А можна було просто взяти й піти геть, геть із цієї осоружної школи, а вона ж була колись, — де там колись, усього кілька днів тому, — була своєю, рідною школою, куди хотілося приходити, де стіни навіть були звичайні, такі світло-зелені з білим, а тепер просто гидко дивитися на ці стіни.

Розміри Славкової провини зростали від перерви до перерви.

— Що він зробив?

— Кажуть, поранив шпагою товариша, Юлька Ващука.

— Та ні, це було раніше! А потім він напився з якоюсь компанією, гуляв но місту і бешкетував.

— Вітрину розбив, це правда?

— Яка там вітрина! У нього знайшли ножа!

Славкові про це все невідомо. Він тільки знає, що буде суд, і вже зараз, напередодні, відчуває себе приреченим на смерть.

Коли прийшов цей лист, Беркуту викликали до директора. Директор весь час повторював:

— От бачиш, ти навіть не заперечуєш! Така пляма на нашій школі! Негідник! Спершу поранив товариша. І гадаєш, коли вибачили, то можна що завгодно тепер чинити? Честь школи тобі не дорога, можеш забиратися геть!

Потім директор трохи заспокоївся, викликав Варвару Трохимівну і звелів прочитати листа в класі.

«Учень вашої школи Ярослав Беркута був затриманий членом народної дружини о 21 годині 23 листопада цього року. Він пиячив у під’їзді з кількома іншими підлітками…» Вдруге Славко зовсім байдуже слухав того листа. Ніби і не його звинувачували.

23 листопада? То була п’ятниця. Звичайно у п’ятницю о дев’ятій кінчається тренування. Але Славко перестав ходити на тренування. З того самого дня, як трапилася та історія з Юльком Ващуком. Обминав навіть вулицю, де був спортзал.

Збирав удома «бандуру», не маючи відваги сказати, що не ходить на тренування. Збирав «бандуру» і рушав кудись із дому. Повернувшись, ковтав чай із цитриною і без апетиту гриз сухарики. Просто щастям для хлопця стали мамине тривале відрядження і татові дальні рейси, з яких той повертався дуже втомлений і не дуже спостережливий.

Так-так, тоді була п’ятниця, і він удав, ніби йде на тренування, і ніхто на світі не міг би підтвердити, що він того вечора не пив якогось вина у темному підворітті з темними типами. Він і сам не міг би нічого довести.

А сьомий «Б» збунтувався. Перша почала Лілі, а потім усі сперечалися, кричали і обурювались, категорично відмовлялись бути суддями і взагалі протестували проти суду. І всі взяли портфелі й пішли зі школи одразу після дзвоника — не залишились після уроків, коли Варвара Трохимівна збиралася пояснити їм, як повинен проходити суд і як має поводитися сьомий «Б».

Сьомий «Б» збунтувався. Директор приписав це поганому впливу Славка Беркути. Насправді ж Беркута до бунту не спричинився, а з останнього уроку то й взагалі пішов. Думав: «А що, коли зовсім не повертатися уже? Отаборитись, приміром, у печері, і жити, як доісторична істота, нічого не бачити, крім сталагмітів і кажанів». Думав і все одно, як звичайно, приходив до школи, сідав за парту, відсунувшись аж на самий краєчок, щоб не торкатися часом Юлькового плеча, — тепер, коли обоє виросли і Славко анітрохи не скидався на Котигорошка, парта стала затісна. Хлопцеві здавалося, ніби він потрапив у клас випадково, і справді треба встати й піти геть, але не відважувався й картав себе за слабкодухість. Силкувався згадати, що він усе-таки робив тієї п’ятниці? Тинявся парком, де кольорове світло ліхтарів підсвічувало чорні стовбури дерев і замерзлі калюжі? Сидів у бібліотеці, здавши здивованій гардеробниці свою «бандуру», гортав без усякого інтересу строкаті сторінки якогось журналу? Їздив тролейбусом з одного кінця міста в другий, а потім знову назад? Але ж ні, здається, того вечора він зустрівся врешті з Андрієм Степановичем, майже біля самої своєї брами зустрівся, і зразу шпигонула думка: «А коли б мама чи тато довідалися, що я не ходжу на тренування?» Аж ніби в горлі щось застрягло і годі було ковтнути повітря від такої думки. Хотілося повернутись — і навтікача уздовж вулиці.

Андрій Степанович сказав:

— Добре, що зустрілись. Я до тебе йду.

— Добрий вечір, — мовив хлопець.

— Як справи, Беркута? — запитав Андрій Степанович.

— Та так, нічого. Зима вже. Сніг випав…

— Сніг? Справді, сніг випав, ти спостережливий хлопець, — усміхнувся не дуже весело Андрій Степанович. — Але ти розумієш — я не це мав на увазі. Чому на тренування не з’являєшся?

Ремінець від «бандури» врізався Славкові в плече, ніби шпага обернулася на доброго дробовика. Андрій Степанович дивився на «бандуру», питав, чому. Славко не ходить на тренування, — звичайно, він здогадався, що хлопець говорить удома неправду.

Хоч крізь землю провалися, — аж тепер зрозумів Славко, що часом справді хочеться провалитися крізь землю.

— Ходімо, побродимо по сніжку, — запропонував раптом Андрій Степанович, бо таки, мабуть, помітив Славкове зніяковіння. Хлопець глянув знишка на Андрія Степановича і побачив, що той не сердиться, навіть ніби сам трохи ніяковіє, і вперше усвідомив, що тренер не надто вже й старший від нього самого, сімвісім років різниці, як старший брат. Старший брат, якому все можна сказати, ні з чим не криючись, нічого не затаюючи, такого не можна дурити, бо то ніби самого себе дуриш. Збиваючись, затинаючись і гублячи слова, почав пояснювати Андрію Степановичу — про себе, про Юлька Ващука, про той випадок у спортзалі, і як він, Славко, просто не міг прийти у зал і глянути у вічі Андрію Степановичу, і як думав, що Андрій Степанович не захоче з ним навіть розмовляти, не те що тренувати.

Рука Андрія Степановича лежала на Славковому плечі, тренер слухав свого учня, не перепиняючи й словом, «бандура» вже не здавалася такою важкою, стукалося но тоненькому снігу на тротуарі легко й приємно; гарно ставало хлопцеві, бо вже не треба буде ходити містом позахильцях, уникаючи всіх довкола, — навіть мами і батька, — не треба нікому говорити неправду, бо Андрій Степанович ніби мовчки погоджувався прийняти й на себе Славкову біду, розумів усе, що говорив йому хлопець.

— І тому я не приходив, не міг... — сказав Славко.

Андрій Степанович не картав, не дорікав. Якщо молодший ні з чим не криється, старший не повинен дорікати.

— Ви… ви колись казали — підступності немає місця у справжньому, великому спорті. Нечистими руками шпагу не втримаєш. Славко несамохітно глянув на свою руку, звичайна хлоп’яча рука, широка долоня з міцними пальцями, з м’яким рухом у зап’ясті — рука, звикла уже до шпаги. Чорнильна плямка на середньому пальці. Ручка погана.

— Правда. Казав. І завжди казатиму, — погодився тренер. — Слухай, тобі, мабуть, додому час, хвилюватимуться там, правда? Так, мало не забув попередити, тренування починається о шостій, після нас будуть працювати рапіристи. Тож не запізнюйся, будь ласка. Ми на тебе чекаємо, Беркута!

…Чи не було це тієї п’ятниці? Саме тієї!

Може, попросити Андрія Степановича: «Скажіть їм, скажіть, не стояв з хлопчаками у підворітті, не п’ю взагалі ніякого вина. Спортсмени не повинні пити ніколи, ви самі нам це пояснювали, Андрію Степановичу, то скажіть же всім, що це якийсь дурний жарт, це якийсь злий жарт, — непорозуміння, неправда. Однак ні, не говоріть нічого. Може, не того вечора відбувалася розмова. Не говоріть нічого, коли вони не вірять, не розуміють, то не говоріть нічого. Не треба оборонців, не треба доказів…» Невже всі справді вірять, що він, Славко Беркута, дрібненький хуліган? Невже вони думають, що він отак знікчемнів? Та ні, не може цього бути — вони ж підходили до нього, говорили, розпитували, але всі просили: «Скажи, Беркута, що це неправда». А йому хотілось, аби сьомий «Б» ствердив: «Ми знаємо, що це неправда, ми тобі віримо». Хотів, аби вони так сказали, а не питали, не вимагали підтвердження.

Славко сидів за своєю партою і три звичайних дні — кожен, як споконвіку, тривалістю у двадцять чотири години — здавалися довгими, важкими, мов перехід у горах в тридцятиградусну спеку.

наПереДоДні

О дванадцятій годині дня:

Обурений Антон Дмитрович переконував Варвару Трохимівну:

— Ви цього не зробите! Ви просто не повинні так робити!

Учитель не вірив, не міг повірити, що Славко Беркута з ватагою хлопчаків ховався від людських очей, щоб випити з пляшки ковток вина. Просто якесь непорозуміння, треба спершу все з’ясувати, а потім уже влаштовувати суд, якщо виявиться потреба. Антон Дмитрович щойно повернувся з наради членів Географічного товариства. Звівши вгору брови-рисочки, Варвара Трохимівна дивувалась: — Я вас не розумію. Ви берете під захист хулігана?

— Хулігана? Який же Беркута хуліган? Ви ж класний керівник сьомого «Б», ви краще від інших повинні знати своїх учнів. Навіть коли б і трапилося щось подібне, то ж треба було спершу з самим хлопцем поговорити, нехай би пояснив!

Варвара Трохимівна уже образилась:

— Невже ви гадаєте, що з ним не говорили? Він просто мовчить і не заперечує своєї вини. Та коли дитина не винна, вона знаходить тисячу доказів, щоб виправдатись, а в Беркути просто нема таких доказів.

— Варваро Трохимівно, послухайте, а не припускаєте ви інше — хлопець, може, занадто амбітний, щоб виправдовуватись?

— Що ви пропонуєте врешті-решт? Попускати? Вибачати? Один раз вибачили — і ось наслідок! Не минуло й двох тижнів, а хлопчисько знову встругнув штуку! Та ще й яку! Ганьба для всієї школи. Пляма на педагогах! Якщо ми не покараємо його, то в місті говоритимуть, ніби наша школа — розсадник хуліганства, і ми потураємо малолітнім п’яничкам.

Забувши про тактовність, Антон Дмитрович гучно грюкнув дверима учительської, відсторонив сторопілого первачка і швидко пройшов сходами вгору, до директора.

Директор, як і Варвара Трохимівна, розводив руками і дивувався:

— Не розумію вас, Антоне Дмитровичу… Ви збираєтеся стати на захист хулігана?

— Беркута не хуліган. Хіба можна чіпляти до хлопця образливе слово, навіть не спробувавши все як слід зрозуміти? Та навіть коли й трапилося те, — я не вірю, але припустимо, — то чи слід влаштовувати дитячий суд над дорослою людиною? Поставте себе на місце батьків Беркути. Вони — розумні, порядні люди. І раптом тринадцятирічний хлопчак звертається до них з такими словами: «Ви погано виховали свого сина!» Це ж комедія! Такі вистави псують стосунки дітей і батьків, розбещують школярів.

Аргументи Антона Дмитровича здавались, мабуть, директорові необгрунтованими і наївними, бо він доводив своє— спокійно, розважливо, ніби йшлося про придбання для школи наочного приладдя, а не про долю учня:

— У нашій школі не траплялося нічого подібного. Коли раптом у здоровому, дружному колективі з’явилось хворобливе явище, його слід ліквідувати. Товариські суди практикувалися у багатьох школах, і це давало добрі.наслідки. Не розумію, чого ви заперечуєте проти думки вчительського колективу. Зрештою, ми б виглядали смішно, якби відмовились од свого рішення.

Дивлячись, як директор байдуже переставляє на столі чорнильницю, прес-пап’є, як охайно протирає підставку до календаря якимось папірцем, Антон Дмитрович намагався стримати роздратування й гнів, пробував заспокоїтись і собі.

— Думаю, що коли б я був у ці дні в школі, до такого рішення не дійшло б. Дозволяти дітям бавитись у дорослих і чинити суд над старшими вартими всілякої поваги людьми, — це ж не тільки антипедагогічно, це навіть страшно. Так можна травмувати дитину. Беркута вже навіть зараз не схожий на себе. Ви бачили, які в нього очі? Холодні, злі, і в той же час по-дитячому ображені.

— У школі надто багато дітей, я просто не встиг приглянутися до кольору їхніх очей, — знизав плечима директор.

— Я йому кажу, що розповідав про Блакитні печери на цій нараді, і спеціалісти-спелеологи зацікавились, а він мені відповідає: «Антоне Дмитровичу, я тепер уже ніякою спелеологією займатися не буду, мені не потрібна спелеолопія, мені взагалі все байдуже…» І дивиться на мене спідлоба. Славко Беркута ніколи так не дивився. Я прошу його пояснити, як стояла справа з тим вином, а він одвертається і мовчить. Ви розумієте, що це значить? — Ясна річ: закономірна поведінка для упертого шибеника! — Чому шибеника? Як можна з таким переконанням твердити…

— Очевидно, ми мало знаємо наших учнів. Не заглиблюємося у їхні душі. Можливо, все почалося давно, а ми не помітили, не знали, тому й змушені тепер вирішувати справу колективно.

О другій годині дня:

Втомлена немолода жінка мружила очі з короткими віями, постукувала за звичкою олівцем по столу. Робота в дитячій кімнаті міліції привчила її до уважності. Запам’ятовувала обличчя і інтонації, звертала увагу навіть на жести і одяг. Ця дівчинка, що сиділа зараз перед нею, мала дуже чорні — аж зіниць не видно — очі і світлу гривку волосся над темними бровами. Дівчинка хвилювалась, вона узяла до рук аркуш паперу, що лежав на столі, шматувала його дрібненько, сама того не помічаючи.

Дівчинка говорила:

— Беркута.не міг так. Та не міг він пити! Я розумію, може, він там стояв з ними, а потім не хотів називати їхні прізвища, може, він і справді не знав… Беркута такий… він не міг, якщо ви не.вірите мені, то запитайте у наших, кого завгодно з сьомого «Б» запитайте, вони вам скажуть. Вони стоять на вулиці. Беркута не такий, це просто непорозуміння.

— Я хочу тобі вірити, дівчинко,.мені подобається, що ти прийшла захищати товариша. Та коли людина відмовляється од того, що насправді було, як ти гадаєш, що це означає?

Дівчинка розсипала на столі клаптики паперу, знову зібрала їх докупи:

— Беркута не відмовляється, він взагалі нічого не говорить, він каже: «Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати». Він страшенно гордий, Славко Беркута! І коли буде оцей суд, то…

— Який суд? Про що ти говориш, дівчинко? Я написала листа у вашу школу, порадила директорові звернути на хлопця увагу.. Власне кажучи, він справив на мене досить приємне враження, бо анітрохи не скидався на хулігана.

— Він фехтувальник. І спелеологією цікавиться… Не міг він!

Старша співрозмовниця усміхнулася, і тоді її невиразне і нічим не примітне обличчя раптом ожило, ніби вона вийшла із затінку на яскраве сонце.

— Добре, що він фехтувальник і. спелеолог. Але ж не це визначає людину. Хіба ти прийшла сюди до мене тому, що він фехтувальник і спелеолог?

— Та ні, не тому, ви правду кажете. Ми тому… Ми всі знаємо, який він.

— Поясни, що ти мала на увазі, коли згадала про суд, — попросила жінка.

…На вулиці до дівчинки стрімголов кинулися дівчата і хлопці з сьомого «Б».

— Що вона тобі сказала?

— Ти їй усе пояснила, Ділі?

— Буде суд чи ні?

— Вона дуже симпатична. Вона дзвонила в школу. Директор сказав, що тепер він уже нічого не може і не хоче змінювати. Ця жінка обіцяла обов’язково прийти на суд.

— Вона захищатиме Славка чи навпаки?

— Не знаю. Звідки я знаю, що вона робитиме, вона сказала, ніби Славко справив на неї приємне враження.

— Чого той Беркута мовчить!

— Потрібно йому було з тими хлопцями зв’язуватись! Сьомий «Б» непокоївся. Сьомий «Б» хотів допомогти Славкові Беркуті.

таКож о ДрУГій ГоДині Дня

— Слухай, почекай! Слухай, Ваврик, тобі… у тебе… Це ти несеш папірець до мене додому?

— Ну, я… Я не сама, у мене доручення. І взагалі, пусти мене, Беркута!

— Ото ще. Зовсім я тебе не тримаю. Слухай, Ваврик, віддай мені цей папірець. Я сам передам його.

Славко знову, — котрий уже раз протягом останніх кількох днів, — картав себе за слабкодухість: отак принижуватися перед кимось! Але хлопцеві здавалося, що коли мама прочитає цей папірець, то раптом світ піде шкереберть, обов’язково скінчиться все добре в його, Славковому, житті і почнеться безпросвітна темрява.

Коли б можна було так зробити, аби мама нічого не знала.

Славко не дивився на дівчинку, він поглядав-на сусідній будинок, власне, на одне вікно в сусідньому будинку: там хтось відхилив фіранку, бачив усю вулицю, Славка і дівчинку, якій доручили віднести Славковій матері повістку на товариський шкільний суд. А дівчинка дивилася на хлопця — на міцне, хоч по-дитячому кругле підборіддя, на широкі брови, одна трохи ближче до перенісся, ледь здригається, а над нею — розтала сніжинка; на його густі вії, що темними підківками впали на обличчя, коли хлопець опустив очі. Але дівчинці зовсім дарма, які в Славка вії і брови, їй треба, аби хлопець не вимагав неможливого, бо вона мусить виконати доручення. І дівчинка ступила крок убік, щоб рушити далі, а Славко переміг у собі бажання заступити їй дорогу, і видерти портфель, і відібрати осоружну записку, де говориться, що мама повинна прийти на суд. Над верхньою губою в нього виступили крапельки поту, він зітер їх рукавицею, стояв і дивився, як іде дівчинка Ваврик, як переходить вулицю, як погойдується у неї в руці портфель, а в портфелі лежить записка.

«Вам повістка на суд», — скаже дівчинка і простягне мамі папірець.

О третій годині:

— Вам повістка на суд, — сказала дівчинка і подала Славковій матері конверт.

— Як, як?—перепитала Марина Антонівна. —Ти, дівчинко, мабуть, помилилась. Який суд?

— Шкільний, — незворушно мовила посильна. — Судитимуть Славка Беркуту.

— Як судитимуть? Що ти говориш? За що судитимуть?

— А там довідаєтесь, — так само спокійно, вивчаючи жінку ясними, аж прозорими очима, пообіцяла дівчинка, що виконувала доручення. — Ну, все, я піду, — ще сказала вона і додала: — До побачення!

— До побачення, — механічно відповіла Марина Антонівна. Вона тримала в руках конверт і не наважувалася розірвати його.

Увечері, десь близько дев’ятої години Славко Беркута прийшов додому.

Обережно, немов боячись доторкнутися до сина, Марина Антонівна пропустила його в коридор. І по тому, як вона дивилася кудись повз нього, як удавано байдужим голосом повідомила:

— На тебе тут чекали, сину, — Славко зрозумів, що мама знає все.

— Хто, мамо?

— Лілі Теслюк. Хотіла з тобою про щось поговорити.

— А… а… Вона не сказала, про що?

— Ні. Вона взагалі нічого не говорила.

— А тато вдома?

Мама продовжувала удавати, ніби нічого не трапилось. Чому вона так себе поводить? Може, боїться? Може, не вірить?

Шукав маминих очей. Вона не відвела погляду, сказала:

— Вдома. Зараз повечеряємо.

Однак не було ніякої вечері. Тато довго ходив по кімнаті. Усі чомусь ходять по кімнаті або ж дивляться в одну точку, коли щось таке трапляється. Може, це допомагає зосередитися?

А ще пізніше тато підійшов до Славка.

Тато узяв сина за підборіддя, підвів його голову:

— Сину, то що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?

І від лагідного батькового руху, від ласкавого «мій хлопчику» Славко-раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту. Бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: «Один раз повірили — досить. Досить».

— Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!

Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі, тато сказав:

— Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду!

Тато не погрожував: «Я їм покажу! Влаштовувати судилище! Травмувати дитину!» Ні, тато нічого такого не говорив. Він розумів: хлопцеві доведеться ходити до школи, вчитись у вчителів, які вирішили судити його, не встановивши вини, і тато не кричав і не говорив ніяких гучних слів. Він просто хотів прийняти удар на себе і врятувати Славка, і пояснити усім, що його син не міг бути винен. Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:

— Ні, я не хочу ховатися. Я не винен у тім — навіщо мені ховатися? Пам’ятаєш, ти… тоді… тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату!

сУД

Великий зал став тісний і душний від того, що туди намагалася вміститись уся школа. Здавалося, вікна тут не відчиняли років зо два, і шепіт ніби плавав у густому повітрі.

За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні судді. Мабуть, їм хотілося виглядати старшими, серйозними і навіть «грізними. Вони супили брови. Стискали вуста, їм було доручено вершити, вирішувати і судити. Вони пройнялися повагою до себе і деякою зневагою до решти світу, якій не було надано права вирішувати чиюсь долю.

Варвара Трохимівна прочитала листа ще раз. Варвара Трохимівна сказала, що в їхній школі це випадок безпрецедентний, тобто такий, подібного якому ніколи не було, і тому вирішено саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав Беркута.

А потім викликали Славка Беркуту.

Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона дуже була схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї.

А сьомий «Б»? Сьомий «Б» сидів у залі, як одна людина.

— Не здавайся, Беркута! Скажи, що ти не винен! — порадив хтось із сьомого «Б».

Головуючий дев’ятикласник, круглолиций і рум’яний, аж надимався від серйозності. Постукав олівцем по столу:

— Прошу без реплік із залу! Порушники порядку будуть виведені!

— Він як мій папуга в клітці! Мабуть, не вміє більше нічого говорити, — прошепотіла Лілі, і сьомий «Б» тихо захихотів у кулак.

— Славку… Ярославе Беркута, що ти можеш сказати товаришам?

— Чому ти так розмовляєш, ніби ніколи мене не бачив?

— Прошу відповідати по суті!

Дуже дико звучали в пухких рожевих устах головуючого ці слова, безбарвні й колючі, як висохлі будяки.

— Що ж, нехай по суті.

Нема мені що багато говорити — я не був у кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано.

Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то… то…

Безліч разів повторював ці слова подумки і був певен, що мусить переконати усіх, не можуть вони не повірити — він каже правду, абсолютну правду, але раптом побачив, що всі його слова немовби відскакують від слуху суддів, як тенісні м’ячики від ракеток. Судді вимагали фактів.

— Ти хочеш сказати, що лист — це якась містифікація?

— Ти запевняєш, ніби ти чесний і говориш правду. Де ти тоді був того вечора? Що робив? І хто може підтвердити, що не ти пив у підворітті?

Схиливши голову, Славко уперто не відповідав на запитання. Що ж, коли йому не повірили, він нічого не говоритиме, йому нічого більше казати, нехай роблять що хочуть. А сьомий «Б» вірить? Може,.вони думали — Славко Беркута скаже: «Це випадково, це просто безглуздий випадок», і пояснить, як усе трапилось. Але що він пояснить, коли зовсім нічого не було?

Тиша лежала така глуха і безнадійна, що хлопець раптом подумав: чи не сниться йому все це? Він провів рукою по щоці — рука, виявляється, тремтіла. Стиснув руку в кулак. І шелеснув голосний шепіт Ділі:

— Беркута, ну, чого ж ти мовчиш? Скажи щось, чуєш?

Головуючий знову насупив короткі брівки і знову мовив дивними для хлопчака словами:

— Бажано було б послухати матір Ярослава Беркути. Ми запросили її сюди, щоб вона розповіла про свого сина, про те, як виховувала його і як він дійшов…

Рвучко підвівшись із місця, встав Антон Дмитрович:

— Дозвольте спершу мені, вчителеві вашому і Беркути, розповісти про те, як я виховував його… І вас також!

Головуючий розгубився. В цю мить йому належало постукати по склянці олівцем і закликати порушника до порядку. Але ж порушником був учитель! Що його діяти? Безпомічно озирнувшись, головуючий мовив:

— Попрошу…

Що означало те «попрошу»— важко було сказати. Директор, перехилившись через сусіда, щось мовив Антону Дмитровичу. Однак Антон Дмитрович вирішив скористатися нерішучим суддівським «попрошу».

Він стояв на сцені, звідки звичайно лунали тільки радісні промови, пісні і вірші. Він підійшов до «підсудного» і поклав йому руку на плече.

— Діти, — сказав Антон Дмитрович, — ви знаєте Славка Беркуту?

Ніби розбуджений від злого сну звичними буденними словами, зал озвався сотнею голосів:

— Знаємо!

— Який він?

— Хороший! — ствердив сьомий «Б».

— Можна йому вірити?

— Можна!

Директор щось говорив Варварі Трохимівні, Варвара Трохимівна намагалася спинити Антона Дмитровича, але дарма: зал шепотів, перемовлявся, перегукувався. А потім біля дверей зчинився ще дужчий гомін, хтось сказав: «Пропустіть, пропустіть!» — і повз ряди школярів пройшла до столу, де сиділи вчителі, немолода втомлена жінка. Вона тихо вибачилася, що запізнилась до початку, їй миттю подали стілець, жінка сіла і поглянула в зал. Потім подивилася на Славка, про щось запитала, їй відповіли. Жінка раптом аж злякалась, відсахнулась і знову щось сказала.

Зал мовчки стежив за незрозумілою пантомімою.

— Вибачте, — блідим, непевним голосом втрутилася втомлена жінка. — Я хочу… я змушена перервати. Трапилася велика, страшна прикрість — ви… власне, ми, бо й моя вина в тім — ми даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту. Він справді не був у нас ні того, ні іншого вечора. Ми з ним ніколи не зустрічалися.

Сьомий «Б» ошалів.

Сьомий «Б» кричав, як сто тисяч хлопчаків на стадіоні. І тільки Юлько Ващук не кричав. Юлько Ващук нахилився, щоб зашнурувати черевик.

яК Усе БУЛо насПравДі

А тепер ми майже дійшли до того місця, з якого почали розповідь. Пригадуєте? Вечір, лапатий сніг...

Стефко Вус, вбраний і взутий, лежав на ліжку в непаленій хаті. Лежав і в котрий раз ніби пережовував одну і ту ж думку: «Упали сніги, нікуди тепер не рушиш, не підеш у світ позаочі». Навіть он Бурко — чорний, як коминяр, кіт, повернувся додому з мандрів і гріється, муркочучи, під Стефковим боком. Добре Буркові. І коли Стефко так думав, у двері хтось дуже тихо і делікатно постукав.

— Принесло когось! — не дуже вдоволено сказав Стефко. — Двері не замкнені, увійдіть, коли не дідько рогатий.

На порозі з’явився Юлько Ващук. Він ніколи не зазирав до Стефка і тепер здивовано розглядався по кімнаті.

— О, якого гостя маю нині! Чого вам треба, вельможний пане? — Справу маю до тебе, Стефане.

— О, Стефане! — передражнив Стефко. — То це ніби я — Стефан?

— Годі, Стефку, не жартуй. Справді, хочу попросити щось. Ти ж, мабуть, у таких справах бистрий. Треба одному типові… вуха нам’яти. Добре, щоб вік пам’ятав.

Був Юлько якийсь ніби затятий, сам не свій, ніби вдавав когось іншого. Не того мамія пещеного бачив Стефко перед собою і не того пишака, що міг виставити перед Стефків ніс нового черевика і «вдарити під крило сороку, — якийсь дивний був Юлько, мовби на щось довго перед тим зважувався, і тепер, зважившись, уже не хотів чи боявся вертати назад.

— При чому ж тут я? — запитав Стефко. — Візьми та й намни. Чи тобі мого благословення треба?

— У тім-то й річ… Я б не хотів… — Ага, ясно! Моя допомога потрібна?

— Та, власне, так.

— Бач, який хитрий! Чужими руками жар загрібати! Не на того натрапив. Не буду за тебе нікого бити. Хто ти мені — брат чи сват?

— Стефку, але того типа необхідно побити. Він мене скалічив. І взагалі…

— Ага, то це свята помста? Ну, нехай. Коли сам не годен за свою кривду відплатити, то йди до Лопуха. Чув про Лопуха?

Той кому хоч вуха пообриває. Маєш адресу… — Можна сказати, що ти мене прислав?

— Гм, ну ти ж!.. Та кажи, мені що? А копо ти бити збираєшся? Бо Лопух має таку руку, що той тип усе життя потім,на аптеку працюватиме.

— Е, Стефку, чи тобі не однаково? Та ти його, здається, бачив. Пам’ятаєш, у Стрийському парку?

Стефко свиснув, потер щоку: — Отой? Ну, коли б я знав, то… — Шкода стало?

— Шкода? Нікого мені не шкода! Мені -все одно. Робіть собі що хочете, про мене, то й зовсім зникніть. Що мені до того хлопця?

Хто він мені — брат чи сват?

— То я піду, Стефку. Дякую за адресу.

— Дуже мені потрібна твоя дяка.

Юлько повернувся, щоб вийти, і на самому порозі наштовхнувся на Вуса-тата.

— Вибачте, — сказав Юлько, схиляючись за порогом.

— То ти вже тепер і таких колег маєш? — сказав, ніби кепкуючи, старший Вус. Він стріпав з шапки сніг, стягнув з широких плечей ватянку.

— Ніякий він мені не колега, — відмовився од Юлька Стефко. —

Він же у нашому будинку живе. Сусід…

— Не палив у печі, синашу? Таки не палив! Бодай тобі! Приходиш, як віл, втомлений, холодний, а в хаті погрітись ніде!

Схилився, чиркнув сірником — полум’я загуло в печі, батько простяг до вогню руки.

— Чого набурмосився? Чи гумору не маєш? Зранку, либонь, на ліву ногу ступив? То я тобі не поможу на праву стати… Йди хліба купи!

— А ви чом по дорозі.не купили?— відбуркнув сердито Стефко. — Як вам їсти хочеться, то йдіть собі.

То була щоденна звада, вже Стефко часом просто за інерцією сперечався і казав усе навкори батькові.

Тепер він і собі підійшов до печі, дивився на жовтуватофіолетове блимкотіння, на руки батька і думав зовсім не про вечерю. «Якого біса я дав йому Лопухову адресу?— от що думав Стефко. — Якого біса? Нехай би сам рахунки зводив, як уміє…

А то чужими руками. Якого біса?» І раптом Стефко зірвався, схопив шапку:

— То давайте гроші, куплю вже того хліба!

Щодуху біг Стефко до Лопухового дому, поминувши хлібну крамницю. Та даремно вже було поспішати. Коли Стефко, задиханий та засніжений, постукав у двері, Лопуха не було вдома. — Щойно вийшов. Крок у крок перед тобою, — сказала Лопухова мати. — В хаті не втримаєш, на мою голову тая біда…

Слухати далі Стефко вже не мав бажання. Запхав руки в кишені — холодно було, морозом прихопило, зачервонило руки. Додому вернувся без хліба. «Якого біса…» — гнівався сам на себе хлопець, однак зарадити вже нічим не міг.

Батько лаявся, та Стефко і його не слухав. Сидів, дивився на вогонь, а при нозі у ного лежав чорний клубок — Бурко.

Не кіт, а заслінка від печі.

Надворі біліло, ніби сніговиця віддавна гуляла містом.

Троє хлопчаків вийшли з гастроному — їм було дарма, що сніг лапатий і пухнастий. Юлько намагався триматися, якнайдалі від Лопуха та його приятеля — хоч вулиця чужа, ніхто б не повинен перестріти, але однак не хотілося йти в одній компанії з Лопухом.

Лопух зрозумів. Він порадив Юлькові: нехай не відстає, не розглядається довкола, удаючи, ніби він сам собі йде. Однаково ясно, що вони відтепер одною ниткою в’язані, і нікуди від цього не дінешся.

Вони зайшли в браму. Пляшка вина, булка і оселедець — Лопух хотів підкріпитися, перш ніж рушати на ту вулицю, котрою Славко Беркута мав повертатися додому з тренування. Все було обдумано й виглядало дуже просто і легко.

Як два по два — чотири.

Втомлена жінка запитала в Юлька прізвище. І він раптом, бгаючи спітнілими долонями шапку, назвався Славком Беркутою.

А в шкільному залі втомлена жінка сказала Славкові:

— Я думаю, ти зумієш вибачити. Я розумію — таке забути важко, але нам ти повинен вибачити.

Коли вона так сказала і подивилася в зал, Юлько Ващук схилився, щоб зав’язати шнурок. Зав’язував довго й старанно, аж доки не почув, що жінка відсунула стілець і сіла. Тоді лиш Юлько випростався, але намагався зробитись маленьким і непомітним, ніби хотів врости у крісло.

Кінець ЩасЛивий, неМов У Казці

Був вечір. Синій зимовий вечір. Тіні на снігу — безвітря — як накреслені на ватмані химерні, незрозумілі знаки. Сьомий «Б» йде притихлим гуртом — не дбає про сніг, про гарний вечір, про вислизгану льодову доріжку на тротуарі. Сьомий «Б» замислений.

Славко Беркута з матір’ю — трохи оддалік. Сьомий «Б» не відважується наблизитися, може, тому, що Славко йде з матір’ю, а може, через те, що всі розуміють — Славкові треба побути самому. Часом так трапляється — треба побути самому.

— Мамо, як ти думаєш…

Славко хоче запитати: той, хто назвався його іменем, — сидів у залі? Невже це хтось із знайомих хлопців? Та ні, не повинно, не може цього бути! Він не з сьомого «Б». Та хто б не був, максимальне навантаження — нульове. Нічого не навантажиш. Нуль.

Може, сидів у залі, дивився на Славка, слухав, як починається суд… — Мамо, як ти думаєш, тато вже,вдома?

— Звичайно, вдома, — говорить мама. Зараз вона зовсім схожа на школярку. Мама підставляє долоню снігові — одна, дві сніжинки, тихі, як несказані слова.

— Пам’ятай, — радить Славкові мама, — пам’ятай, але без злості.

Закінчилося все ніби гарно і просто. Два по два — чотири. Розумний Юлько Ващук, два по два — чотири. Так несподівано просто і легко усе розв’язалося. Прийшла ота жінка, і подивилась, і сказала, що він — це зовсім не він, власне, ні, не так, той інший зовсім не він, не Славко Беркута. Усе ніби так просто, так гарно. Як у казці. Судили — вибачили — помилилися, не гнівайся — завтра задачу скажуть на дошці писати. Задача задачею, а що, коли це хтось із сьомого «Б»? Тільки б не з сьомого «Б», бо як же тоді? Як тоді?

Мама схиляється, набирає в долоню снігу, і сніговою грудкою — просто Славкові в плече.

Славко всміхається — криво, одними куточками уст, і мама більше не намагається розсмішити його. Хлопцеві страшенно кортить озирнутися, десь там на другому кінці вулиці — сьомий «Б», усі разом, хтось би подумав, що вони живуть в одному домі, що їм усім по дорозі із Славком Беркутою, не наздоганяють, але й не розходяться, Славкові кортить озирнутись і водночас дуже важко зробити це, мовби хто притримує долонями обличчя — не озирайся, не озирайся.

— Ні, ви скажіть — ми ж добре зробили, що пішли до тієї жінки в міліцію! Подумати тільки, коли б Антон Дмитрович не підказав, що так треба зробити, — ні, ви тільки подумайте, як би все обернулось, чілдрен! — у тому гурті Лілі розводить долонями в білих рукавичках.

— Коли б я знала, хто це зробив, ну як він міг, як у людини язик повернувся — зробити щось паскудне і прикритись чужим іменем? Я б йому… я б йому… я сама не знаю, що б я зробила!

— Що? — питає Юлько і раптом спиняється. — А що б ти йому зробила? — Він стоїть і дивиться на Лілі — смикаються губи і ніяк не укладаються у звичну зневажливу гримасу.

— Не знаю. Щось би таке зробила, аби він на все життя за падлюку самого себе мав, щоб він сам на себе не міг би ніколи подивитись.

Білі рукавички миготять Юлькові перед очима, одна, дві, десять. Дурниці, звідки десять рукавичок? Завтра, звичайно ж, завтра та жінка увійде в клас і вкаже на нього, на Юлька Ващука.

— А коли б то був я? — ворушить важким, кам’яним язиком у роті Юлько.

Лілі не помічає скам’янілого напруження, вона регоче, білі рукавички миготять Юлькові перед очима, білі рукавички затуляють усміхнений рот дівчинки.

— Ні, ви тільки послухайте, послухайте, що він говорить! Чілдрен, він каже…

— Мовчи! — Юлько намагається впіймати білу рукавичку. — Лілі, мовчи! Чуєш?

Нехай -завтра, нехай не сьогодні. Ще не сьогодні.

Сьомий «Б» далеко. Сьомий «Б» йде серединою вулиці, тільки вони удвох стоять. «Послухай, Юльку, ти ж вигадуєш, правда, чи вигадуєш?» Білі рукавички завмирають, складені докупи, Юлько відступає, відходить, він боїться тих завмерлих білих рукавичок, він не відважується повторити знову, що то він, що не вигадує, усе правда. «Се же Данило, князь добрий, хоробрий і мудрий…»

— Юльку, чекай, куди ж ти, Юльку, ну, скажи, що то неправда! — просить Лілі, однак не біжить услід за Юльком, не наздоганяє, стоїть зламана й осамотніла, білі рукавички на темному тлі зимового пальта. Ділі стоїть, і тінь її на снігу — накреслена химерно картина.

— Славку, Беркута, почекай! — десь там попереду гукає сьомий «Б», відважившись нарешті наздогнати Славка.

Славко спиняється. Озирається. Ще раз, тепер уже сміливіше.

Славко Беркута чекає.

— Егей, Лілі, Юльку, а ви чого відстали? — вимахує хтось рукою.

Біла рукавичка поволі зводиться вгору для відповіді: наздожену. Ковзнувши но втоптаному сніжку, хтось перехибнувся і мало не впав. Сміється сьомий «Б». Всміхається Славкова мама.

Ловить краєчком ока вираз синового обличчя. Славкове обличчя трохи розпопіднюється. Білі рукавички зовсім вгамувалися. Не злітають вгору до розсміяного рота. Бо то не так, як у казці.

Вулиця стелиться білим сувоєм полотна. Холодним і чистим. Будинки обігріті жовтим світлом, вікна — як відхилені дверцята печей. Вулиця дихає, вулиця — розтулена долоня міста, по якій можна прочитати його життя.

воЛодимир ГриГорович дроЗд

(1939–2003)

Поет народився в с. Петрушині на Чернігівщині в родині хліборобів. «Дитинство моє було сумне», — згадує ранні свої роки (була в ньому війна і рано померла мама). Юність — це праця газетяра і багато книжок. Майбутній письменник — син колгоспника з глухого поліського села відразу після школи став журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столичного митця слова. Заочно закінчив Київський держаний університет ім. Т. Г. Шевченка. Потому працював редактором у видавництві, був і головним редактором — очолював журнал «Київ». Як прозаїк В. Дрозд

заявив про себе на початку 60-х років збіркою оповідань «Люблю сині зорі» (1962). Це був двадцятирічний юнак, автор першої книжки новел і оповідань. Друга збірка друком не вийшла — вона не сподобалася офіційним рецензентам. «Грізний окрик» мало й оповідання «Білий кінь Шептало», вперше надруковане в 1965 р., 1967 р. з’явилося його продовження — «Кінь Шептало на молочарні». Нині ці твори перекладені десятками мов світу… І вони найконденсованіше, в оригінальній алегоричній формі представляють стан людини не лише в тогочасному радянському суспільстві, а й порушують важливу проблему особистості в будь-якому суспільстві, проблему її внутрішнього роздвоєння. У чималому творчому доробку прозаїка вирізняються химерна повість «Ирій», романи «Катастрофа», «Самотній вовк» («Вовкулака»), «Спектакль», «Балада про Сластьона», «Листя землі», «Повість-шоу», «Музей живого письменника, або Моя дорога в ринок» іронічно-журливо відтворює непросту атмосферу усього свого (і своїх сучасників) попереднього творчого життя. В. Дрозд був членом спілки письменників.

Герої письменника самостійно грають як актори, світ для них — сцена в театрі — низ і верх, чи плантація буряків поблизу рідного села, і життя їхнє — спектакль, де і смерть — лише перевдягнення за кулісами життєвого театру. Власне такою і є концепція життя в прозі В. Дрозда — безконечний спектакль, містерія життя людства, згідно із релігійними уявленнями: невинність, гріхопадіння, праця в поті чола, борсання серед дрібниць, плутанина ідей, бажань і — страшний суд і каяття, і спокута.

Володимир Григорович — Лауреат премії імені А. Головка, Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, міжнародної премії Фундації Антоновичів (США).

Володимир Дрозд

ирій

зеЛена Корова МаньКа

Я вчув його, щойно ступив із сінешніх сутінків на залитий окропом ранкового сонця рундук: тонкий, протяглий, наче далекий згук сурми, посвист рака, зеленкуватого, з шершавою спиною і клешнями, старого бувальця, в зарослім осокою Жерелі.

Я очікував на той поклик друге літо, відколи дядько Денис урочисто пообіцяв, ласкаво погладжуючи барилкувате черево, в якім тільки-но зникла третя сковорода яєчні і відро густочервоного, як буряковий сік, морсу, що у восьме, дев’яте і десяте я неодмінно ходитиму до міської школи і він зробить з мене людину… Мати ж моя, що мала єдину слабість — різала кожному у вічі щиру правдоньку, мовила од мисника, вимахуючи правицею, наче рубала тупою сапкою осот па городі:

— Я свій вік прогибіла в Пакулі, то вже ж тільки й думки моєї, аби Михаль не крутив волам хвости. Але Дора хіба тоді візьме мого хлопця до себе, як рак свисне у Жерелі…

Дора — материна рідна сестра, мені ж — тітка, а дядькові Денису — дружина. Сестрина скнарість — вдячна тема для материних примовлянь. Побазарювавши в місті, мати виходила на колодки і доскіпливо перелічувала, що відвезла сестрі на гостинець і чим оддячила Дора; зворушена власною щедрістю, мати приголомшувала бабія мішками картоплі, капусти, полови, рукавчиками маку, квасолі, сутні та крохмалю…

— А від сестри маю отакенну дулю! — гукала мати і радісно згортала з чорних, рубцюватих, ніби вельвет, пальців однорогу маківку.

Дядько Денис у материних примовляннях уособлював саму доброту, бо зглядувався на її вдовину долю і не відмовляв викосити латку лугу, накопати торфу на болоті, поставити плетінь довкола городу чи привезти ломаччя з лісу.

Сусіди, базарюючи, здибувалися у місті з Дорою і ревно переказували їй материні нарікання, на що тітка розпалювалася, махала білим редикюлем і перелічувала майже нові хустки, кофти і Денисові штани, що їх віддала невдячній пакульській хвойді, банки варення, компотів, булки, оселедці, бублики, цукор, дріжджі, що пливли з її щедрих рук у Пакуль, до невдячного рота отої, мовляв, тринькачки, яка не знає ціни заробленій копійці, якій здається, що в місті гроші самостійно ростуть, наче під її плотом лобода.

Якийсь час сестри перебували з стані холодної війни, і ми з матір’ю, привозячи па ринок картоплю чи яблука, десятою дорогою обминали Кукуріківщину, де мешкали Солом’яники. Все це не вельми подобалося мені, бо в хаті тітки Дори, відколи вона торгувала, не переводилися солодощі. Найчастіше вона пригощала какао з молоком та цукристими рогаликами, що похрускували на зубах, і місто мого раннього дитинства мало смак звареного на молоці какао.

Але минав тиждень-другий, сестри буцім випадково здибувалися на базарі або в чанній, буфетом якої тепер завідувала тітка Дора, кидалися одна одній в обійми, цілувалися и плакали від зворушення, заливаючи міські вулиці потоками сліз, аж бідолашним городянам доводилося кілька днів по тому плавати в човна та ночвах.

Я перейшов у дев’ятий, минало друге літо, а рак усе мовчав, ніби його вже давно не було під вільшаним пнем, хоч я того рака ловив щотижня, скаламутивши воду в ковдобині дерев’яним бовталом, і випускав із цинкового відра в тремткій надії нарешті вчути віщий посвист. Бо ж помислами своїми я був давно в місті, за Собакаревою горою, де піщана полівка впадала з чорне плесо асфальтів.

Ці нічні марення над книгами біля пічного віконця, на якім блимає із присмаленого картопляного кружальця червонястий вогонь каганчика, і вихоплені ним з пітьми вервечки літер обплутують тебе н ведуть в казкові антисвіти, антипакулі, де все не таке — і земля, і небо, і люди, і ти сам: антипакульські світи починаються за Собакаревою горою. Ці нічні марення біля саморобного детекторного приймача, з навушників якого прохоплюється то оперна арія, то уривок хапливого футбольного репортажу, то ніжні звуки скрипки, що їх нахабно забиває якесь далеке джеркотання, бо приймач уперто відмовляється настроюватись на одну хвилю, а прослуховує увесь світ, що починається за пакульською околицею. Ці нічні марення після задухи пакульського клубу, де ти побачив ще один кіносон з розплющеними очима, і хоч уже лічиш, винесений юрмою під зоряне небо, дні до щасливого менту, коли біля клубу знову зататакає движок кінопересувки, ти увесь ще там — у світі кінотіней, з чорно-білій ілюзії, яка тебе так вабить і куди ти ладен хоч зараз летіти, як летить журавель в ирій, бо ж тут, у Пакулі, ти лише тимчасово. Пакуль — тільки передпокій твого справжнього буття, випробування, прелюдія, навіть не переднє слово, а лише епіграф заповітної книги, написати яку сповнене палке твоє серце…

І в уяві ти змахуєш крильми, що виростають за спиною з-під вилинялої ситцевої сорочечки, та легко здіймаєшся над срібночолими вуличками, над залитими місячним сяєвом садами, над світлою рікою сільської вулиці, що по ній, узявшись попід руки, пливе гурт перестиглих пакульських дівчат, захриплими голосами виводячи веселі частівки…

І вже потріскує твоє коріння, що глибоко вросло в пакульськпй чорнозем, уже душа твоя повниться передчуттям нечуваного у віках подвигу в ім’я людськості, бо ти мислиш за цих хвилин таки всесвітніми масштабами. Уже звучать над твоєю головою хорали вдячності і слави, ніби на останніх кадрах кінофільму.

— Де тебе носить по досвітках? — грюкає сінешніми дверима мати і гукає в місячну літню ніч: — Корову ранком хто пожене?

Крила за твоєю спиною в’януть, і ти плюхаєшся на колоду під тином, глипаєш очима й бачиш перед себе вирлооке глинище, сухореброго в’яза з шапкою лелечиного гнізда на верхів’ї, приземкувату бригадну стайню, під якою невсипуще виспівують дівчата.

Моє життя в ці роки — саме чекання, передчуття празника, невимовно прекрасного й ідеально чистого.

І, нарешті, рак у Жерелі свиснув, я скинувся, мов кавалерійський кінокінь, що вчув поклик бойової сурми, стрибнув через перелаз на задвірок та й зирнув у бік міста — за вишняками в заясніле ранкове небо впирався стовп куряви, мовби на Пакуль набігав вихор. Скоро долинуло знайоме дзеленчання велосипеда, шпаркий перестук розхитаних спиць, педалів, крил, ланцюга, що теленькали, джеркотіли, бамкали, погримували на різні голоси, лякаючи пакульських псів, аж вони тікали світ за очі в поля й ліси, а прип’яті в дворах ховалися під рундуки і затуляли лапами вуха.

— Мамо, рак у Жерелі свиснув, і вже дядьків велосипед брязкотить під селом! — гукнув я. вбігаючи, схвильований, до сінець. де мати лущила квасолю.

— Іди ж, синку, та натруси для дядька груш із верби, — мовила мати, — Се вже він по тебе, сон мені сьогодні такий привидівся. І Маньку заберете… Бо сама я з нею не впораюся.

Я вхопив корзину і гайнув у кінець городу, де сріблилась розлога верба. На хвильцях її густого листу поважно вигойдувалися жовто-рожеві огузкуваті груші. Видершись на вербу, я трусонув гілляку, і на стежку, в картопляне бадилля, що вже темніло й жухло, смачно загупало. Назбиравши повнісіньку корзину груш, притьма побіг до хати.

А з поля уже котив дядько Денис, збиваючи пилюку юхтовими чобітьми, якими гальмував об дорогу. З куряви випірнало колесо велосипеда, буцім грива норовистого скакуна.

Дядько Денис молодо вистрибнув із сірого оболока, малиново зблиснув лампасами перекупленого по війні на товчку галіфе і взяв велосипеда на руку, наче тітка Дора редикюль. Ще шалено крутилися колеса, обтягнуті мотуззям, аби старі шини не вибалушилися з ободів, а дядько Денис уже зняв сірого фетрового капелюха й труснув ним, вибивши, хмару пилюги, яку вітром покотило до вишняків; відтак легко і граційно обмахнув крисами капелюха кітель, галіфе та передки юхтових чобіт. Аж тоді зиркнув на мене й урочисто одвів убік правицю з капелюхом:

Ну, парубоче, нове життя нового прагне слова!..

Дядько Денис знався на поезії — він читав газети.

Моє сердце радісно теленькнуло: гість натякав на щасливі зміни. Вдячний, я простяг корзину з плодами щедрої пакульської землі й продекламував, аби засвідчити, що теж не ликом шитий: — Ось на наших землях урожайно, хлібно!..

Дядько Денис одяг капелюха, узяв грушу за хвостик і урочисто поніс до рота, окресленого рожевими, мов щойно начинені ковбаси, губами; проте груша затріпотіла крильми, кукурікнула сиплим голосом молоденького півня та, залишивши з дядьковій долоні хвоста, пурхнула на вербу. Слідом, обсипавши мене жовторожевим пір’ям, з корзини шугонули, лементуючи й лопотячи крильми, усі до одної груші і табунцем понеслися низько над городом. З несподіванки я випустив корзину, а вона зіп’ялася на лозові ноженята та подріботіла по стежці у вишняки, вихляючи гладкими, опасистими боками, наче пакульська фальдшериця.

Мати, що саме вийшла з сінець на задвірок, побігла корзині навперейми, упіймала за дужку і прип’яла до кілка на типу. По тому витерла фартухом чорну, як підгоріла шкоринка, долоню, подала гостеві:

— Драстуй-бо, Денисе.

— Приїхав я по твого паливоду, Параско.

— А як же це воно буде? — Мати піднесла до очей, що враз зчервоніли й наповнилися слізьми, край фартуха.

— А так буде, що він у мене людиною стане. І коли матиме голосу на в’язах, а не макітру, за десяток літ підкотить ось до цих ліщинних воріт на власній «Победі». Ну, голубе, одна нога тут, друга там — до школи по документи!

Я озирнувся на матір. Вона опустила фартух від очей і тихо благословила мене:

— Іди, синку…

…У дорожньому шкільному коридорі першовереснево пахло олійними фарбами. Учителі ще не посходилися. Я постукав у двері директорового кабінету і, не дочекавшись на відповідь, несміливо переступав поріг. На столі між розгорнених класних журналів бовваніла синьо-фіолетова школярська чорнильниця, цяцькована на виду вухастим зайчиком. Я пильно подивився на чорнильницю з довговухим зайцем й голосно проказав:

— Семене Семеновичу, даруйте, але я до вас у дуже терміновій справі.

Чорнильниця бубнявіла, наче квасоля чи гарбузове зерня напровесні у мокрому рукавчику, кічилася, росла, і за мент над розгорненими класними журналами сидів директор з одутлим фіолетовим обличчям, лагідними благодушними очима і родимкою на пухлій щоці.

— Що тобі, Михайле?

— Іду від вас, Семене Семеновичу… — сумно й значимо проказав я, переминаючись з ноги на ногу біля велетенського картонного глобуса на підлозі. — Ось так… Прощаюся з Пакулем.

— Куди ж вам стелеться дорога?

— Світ широкий, Семене Семеновичу… — я задумливо крутнув глобус, що забарвів синіми прірвами океанів і жовтизною пустинь. — Хіба птах, який вилітає з гнізда батьківського, знає, де він виспівуватиме завтра? Поки що я потрібен в Ирії, на берегах Невклі та Живця. А завтра… Завтра нові світлі обрії розкриляться переді мною. Людям мого — акторського — фаху не випадає глибоко вкорінюватися. Народ прагне нашого живого слова, а мистецтво — це щоденна самопожертва. Снідаєш у Москві, обідаєш у Києві, а вечеря на тебе жде в Одесі. І так — усе життя…

Моє обличчя випромінювало сумнувату, але щасливу зреченість. Того літа я прочитав книгу про акторів пересувного театру, снив акторством і зараз промовляв цитатами.

— А як же література? — співчутливо запитав директор.

— Вибираю, де важче, Семене Семеновичу. Наше красне письменство успішно розвивається, а театр поки що відстає від життя.

Народ кличе на сцену. І я йду.

— Сцена є і в Пакулі, правда, не така…

— Історія світового театру не знає великих, акторів без глибокої внутрішньої культури. Її ще мушу набути. Обов’язково запрошу вас на свою прем’єру, Семене Семеновичу…

В моїх очах мерехтіли вогні великого міста, величезні афіші про виставу з участю Михайла Ирія (бо що таке — Решето?), майдан перед театром запруджено людом, поклонники і поклонниці з квітами, відчай в очах тих, кому не поталанило на квиток, і десь там, за спинами, — скромний, тихий Семен Семенович; я беру його під руку і веду крізь натовп, люди шанобливо розступаються і встеляють нам, Учневі й Учителю, дорогу квітами, радісні сльози мого колишнього директора, я і сам розчулено плачу…

Тим часом директор уже хукав на печатку і примірявся шльопнути нею по довідці про закінчення Михайлом Решетом восьми класів Пакульської десятирічки. Подавши документи, Семен Семенович скоса зиркнув у бік вікна і підняв палець у чорнилі:

— Чуєш?

Я прислухаюсь, але нічого не чую, крім лінивого кумкання жаб на Замглаї.

— Оцього ніколи не забувай, Михайле…

Проковтнувши мудрий, іронічний посміх, я поважно киваю і виходжу за двері.

Мої найяскравіші дитячі спогади пов’язані з Ирієм.

Перший — коли в місті вибухали німецькі авіабомби і ночами над ним червоніли пожежі; ми жили на краю Пакуля, і повз нашу хату йшли і йшли чорні з облич, обездомлені ирійці; мати запрошувала цих чужих, що раптом стали рідними у всенароднім горі, людей до нашої тісної хатинки, годувала й поїла їх, ділилася останньою картоплиною, останнім куснем хліба, і довгі тижні чи й місяці під нашою стріхою було незвично людно.

Другий спогад: уже по визволенню я раптово захворів і в безпам’ятті помирав на печі, біля холодного комина. Тоді старша сестра (мати була в полі) закутала мене в материну кожушанку й попросилася на військову машину, що везла солдатів навздогінці даленіючому фронту. В машині я на якусь часину прийшов до тями і назавжди запам’ятав смак солдатського масла, яке бійці діставали з алюмінієвого кухля та клали на мої запалені губи; досі в пам’ятку темні кістяки розбомблених ирійських будинків на тлі яскраво-синього листопадового неба. По тому мене знову ковтнула ніч; розвидніло вже у лікарняній палаті: лагідне обличчя ирійського лікаря усміхалося до мене з рожевої мли.

За тиждень я вже виспівував на ліжку високим фальцетом: «Вьется в тесной печурке огонь…» Мати доїла в дворі корову Маньку. Дядько Денис, смачно плямкаючи, перемелював яєчню з салом і зелено-жовті (бо давно не дощило) огірки. Наливав з барила в мідного кухля морс, весело будьздоровкався до себе і перехиляв за білі, виточені з рафінаду, зуби. Дядьків капелюх величався на подушці, що вивершувала ліжко.

Я поклав документи в кошовку з сидором, який уже наготувала мати, вбрався в дядькового капелюха і зазирнув у засиджене мухами дзеркало. У його глибині відбилася моя тонкошия подоба; мухомор, рахітична ніжка якого підпирає крислату парасолю. А все ж я собі подобався під цим фетровим знаком міського життя — і тим солодше щеміла думка, що я ніколи не носитиму капелюха, а ходитиму, як і досі, голомозий та в дешевенькому бавовняному костюмі, зароблені ж талановитим лицедійством на сценах світових театрів гроші висилатиму пакульській бібліотеці. Її збудують на мої гроші в центрі села, де тепер Затиряхів город; а ще заасфальтую дорогу від Пакуля до Ирію, дорогу, де щовесни і щоосені тонуть у бездонній грязюці машини, підводи й люди; я не відкрию свого імені, а переказуватиму гроші від невідомого адресата, мені не потрібні дяки, аби тільки нарешті була ця дорога…

Тут владна материна рука зняла з моєї голови капелюха і обережно опустила знову на подушку.

— Рано в тилігенти пнешся! — казала мати, сердито погримуючи дійницею. — Ти спершу вивчись, щоб у тій дурній голові щось було, крім прочотних книг, а тоді вже й людську одежину приміряй… — Вона поставила в мисниках дійницю, сіла на краєчок лави, ніби в гостях, склала на грудях руки і завела свою балачку: — Я оце, Денисе, все хочу тобі, як людині вченій, розказати. Що з ним ото з весни було лучилося, аж досі мені страшно: і увечері при каганці пише, і вранці, до корів, пише, і вдень, свиню на вигін вижене, сяде під коморою й пише. Колись отак порося прибігло додому і молоду цибульку витолочило, а він — під коморою за писаниною світу не бачить. Я таки повела його до Улити, шептухи. Пошептала — помогло. Оце вже ніби не пише. А я все думаю, чи йому від тих книг у голові не повредило?

— Що писав — стихі? — блимнув на матір дядько Денис, наче мене й не було в хаті.

— Не стихі, а каже ж — вірші…

— І стихі, і вірші, Параско, — се баловство. Се таке, що кожен зуміє, ось хоч би і я, аби гулящий час був. Для віршів великого ума не треба, це не річний фінансовий звіт водоконтори, де за кожною цифрочкою — велика вода. Для хлопця, якому самотужки у люди вибиватися, це непутяще заняття. Хоч і є люди, які з віршів чималий зиск мають. Але щоб у такі поети пробитися, не наші з тобою знайомства потрібні, Параско.

Тікаючи від приземленого дядькового реалізму, я прищикнув йому мову дверми, і вона жалібно заскавучала, наче цуценятко, а я був як той безтілесний янгол, що лине сказати останнє «прощай» свідкам свого скороминущого босоногого дитинства. Я зіп’явся подумки на сінешній поріг, змахнув крильми, наче корова Манька, коли вибиралася з болота, і злетів на хату. Сумнувато-солодка ніжність повнила мою душу. Крила із срібної фольги лагідно шелестіли за спиною. Унизу темніла широка, наче город, цяткована острівками зеленого моху, іржавими втулками, шинами, культяпками сівалок, стріха. Відколи пам’ятаю себе, усе те залізяччя і моховиння бачилося знизу, з городу, таким загадковим та принадливим! Тріумфуюче повеличавшись на задимленім димарі, наче лелека в гнізді, я ковзнув униз, виписав над городом еліпс і, опустившись на парасолю любистку, що гойдалася на гінкому пагоні, меланхолійно прошепотів: «Прощай, любистику…». Потім перелетів на кущ бузку, з якого стриміли руді патерчаки незламаного напровесні квіту, попрощався і з ним. З бузку пурхнув на яблуню, з яблуні — на грушу, з груші — на тин.

Під типом, у городі кущилися зірочки. Наприкінці літа вони синьооко прозирали з-поміж густого пагіння, нагадуючи, що час мені до школи, і цвіли всю осінь, до першого снігу. «Зірву зо три зірочки і покладу між сторінок підручника, — я скинув крила, що, мерехтячи, полетіли в капусту, і стрибнув з тину. — Хай вони нагадують про мою ранню весну. Бо навіть подумки я вже ніколи не повернуся в Пакуль. Пакуль — це назавше минувшина, вчорашній день. Мати наїздитиме до мене в Мрій. А коли стану великим актором, заберу її з Пакуля до себе».

Корова Манька, лискаючи зеленими боками, передибала залитий сонцем двір і через пліт лизнула мене в щоку.

Корова любила мене, я любив корову. Ми обоє снили на пакульському грузькому чорноземі Ирієм. І сьогодні нам обом усміхалася доля.

Манька була народжена міська корова. Мати купила її в діда Єврася. Манька молочна, казав дядько Денис, а на базарі водночас неодмінно придбаєш і якусь хворобу, бо ж хто продає здорову корову? А ще ж Єврась не вимагав одразу всіх грошей, а тільки половину, що при хронічнім материнім безгрошів’ї важило багато. Мати дістала із скрині налигача (лежав там, відколи сусіда-поліцай повів з двору нашу корівчину на власнім паскові), і притарганила Маньку з викладеного цеглою Єврасиного двору до нашого, де Маньці було багна по черево. Ми поставили Маньку на призьбі, а двір я заповзявся осушити, прокопавши канаву з-під тішу на городець. Городець посмачило гноївкою, і влітку картопляне бадилля викохалося навдивовижу. Але на картоплю напав немилосердний колорадський жук. Люди в селі пліткували, що колорадського жука наслала на Пакуль корова Манька, бо вона — відьма.

Третього дня міську гостю випустили в череду. Але, звикла до пійл та бурякових посмаченьок, корова не вміла пастися і, виголоднівши, чкурнула через поля з Ирій… Ми з матір’ю безнадійно шукали в лісі вовчих недоїдків. Аж приносить листоноша бандероль від дядька Дениса. Розірвали мотузки, розламали сургучові печатки, а з бандеролі, загорнена в газетний папір, — корова Манька, жива-здорова, тільки схудла, бо ж звісно, як пошта працює, — від Ирію до Пакуля вісімнадцять верст, а бандероль три доби йшла. Мати — корову в припол, віднесла в череду: Манька як похопилася моріг гризти, і не скажеш, що міська.

Та череду перегнали на болото — і нам з матір’ю новий клопіт: Манька по черево загрузла в багні. Мусила мати серед літа варити узвар, щоб віддячувати пакульцям, які, полишивши торфові кар’єри, рятували нашу зеленобоку корову.

Манька загрузала що третього дня.

Учора ж Манька трохи не віддала коров’ячому богові душу. Поки я, покликаний підпаском, прибіг із жмутком вірьовок та сулією узвару на болото, з-поміж купиння стирчали самі роги. Голова Маньки знеможено лежала на торф’янистім багні, і тріумфуючі ґедзі обсіли її заплакані очі. Бігаючи від кар’єру до кар’єру, я наскликав людей. Мужчини, меланхолійно посмоктуючи самокрутки, радили дорізати Маньку.

Я понуро відмовчувався. Випивши сулію узвару, чоловіки поплювали в долоні і взялися за вірьовки. Було те скоро пополудні. Сонце котилося по стріхах пакульських хат, а Манька все ще стояла в болоті, лишень спина її, широка й пласка, малахітовою брилою зеленіла в твані, наче з підручнику з астрономії земля, що лежить на трьох китах. Укоськані мужчини віддихувалися на купинні, зиркаючи в бік села, чи не несе Решетиха узвару. Але мати була далеко на буряках і не знала про оказію з Манькою.

— Таки доведеться, хлопче, прирізати, — розсудливо казали пакульиі. — Бо споночіє — тут її жаба і циці дасть…

Жаб і справді було на Замглаї достобіса, вони вже погрозливо кумкали між купиння. Я прошпортався до Маньки, змочив руку в багно і різким порухом виписав на зеленій спині корови два широкі розмашні крила. Пакульські дядьки, зрозумівши мою задумку, вхопилися за вірьовки, піднатужилися: Манька що є сили замахала мальованими крильми, розбризкуючи увсібіч твань, і під наші підбадьорюючі згуки спроквола вибилася з грязі, знялась над болотом та, осяяна пурпуровим призахідним сонцем, перелетіла баюри торф’яних кар’єрів, опустившись на лузі, серед білих гусиних табунів, що з криком та гелготом кинулися врозтіч. Коли я з налигачем прибіг до корови, вона зголодніло гризла витолочений гусьми моріг, і кавалки підсохлої твані осипалися з її спини.

Хоч пригода й закінчилася щасливо, однак материн терпець увірвався, і вона присяглася найближчої неділі відвести корову Єврасеві. А тут нагодився дядько Денис, і Маньчина доля була остаточно вирішена.

Зворушений спогадами і думками про щасливе майбуття своє, я багато міг би сказати сьогодні корові Маньці. В її банькатих очищах, як і в моїх, синіло знадливе марево далеких доріг. Натомість — за таких хвилин найтепліші слова видаються сухими і невиразними — я ступив до тину, почухав Маньці за зеленим вухом і поцілував її в мокру прохолодну морду. Корова кліпнула віями, а мати заголосила з гайку:

— Ой, боженько ж мій, та він зовсім недоколиханий від тих своїх книг зробився! Погляньте ж. Денисе: корову цілує…

Отак навіть матері часом підкислюють найзворушливіші хвилини нашого життя.

Дядько Денис реготнув, аж кури тривожно кудкудакнули в малиннику, ступив з ґанку і зняв з тину налигача. Я стрімголов метнувся до хати по кошовку з Сидором та документами. Коли знову вискочив на задвірок, дядько вже молодцювато сидів на корові, обвинувши налигачем роги. У сірім фетровім капелюсі набакир, у темно-сірому, хоч і припорошеному пакульською пилюкою кітелі, в юхтових чоботях і галіфе з малиновим полум’ям лампасів дядько Денис бачився казковим лицарем, що під бравурні поклики сурм ось-ось рушить на ворога. Матір вишморгнула з плетня та подала дядькові гнучкого патичка:

— Вона, бісова худобина, часом як упреться — хоч кілка на голові теши.

По тому мати зирнула на мене (я ладнав до дядькового велосипеда кошовку), і мотузки її вимарнілих губ здригнулися, мати заплакала. Я поставив ногу на педаль і наготувався сказати матері втішні й гідні сьогоднішнього дня слова. Це мали бути гучні слова про птаха, що хоч і виклюнувся з яйця на корячкуватім пакульськім в’язі в кінці городу, а щойно заосеніє, уже ладнається в далеку дорогу, в сонячний ирій. Проте Манька, яку дядько Денис спрямував на полівку, що вела до міста, раптом хвецьнула ратицями задніх ніг, вигребти вирву, в якій пакульський колгосп тепер викохує добірних карасів, і щодуху помчала до Ирію.

— Михайло, наздоганяй! — почув я дядькове з-за сірої оболоки, що облягла наш куток, натиснув на педалі, пірнув у хмару куряви і вхопився за кінчик Саньчиного хвоста.

— Мамо, так ви ж приїздіть у неділю! — встиг ще гукнути до матері, і якась дивна сила підхопила, понесла мене; я ледве спромігся кермувати, аби переднє колесо велосипеда не підгорнулось та не кинуло мене сторч головою в колію, на битий шлях, обабіч якого крізь завісу пилюки мерехтіли, наче колісні спиці, засвічені сонцем верби.

Аж під Ирієм, вицургеливши мене й дядька на Собакареву гору, корова нарешті притомилася, стишила біг і заклякла посеред шляху, широко розчепіривши задні ноги: мати щедро напоїла Маньку, аби видалася Єврасеві бокуватішою. Дядько Денис хвацько зіскочив з корови і витанцьовував край дороги навприсядки, розминаючи зомлілі йоги. Відтак одвернувся і завмер, мрійливо зирячи в передосінні поля. Я й собі став до дядька спиною та заповзявся ловити рибку з іншого боку степової дороги, милуючись з безкраїх ланів, що стелилися просто моїх очей, ланів, крізь які поволі проступав сизий серпневий вечір. Ніжно бринів потічок, що народжувався з-під корови, повнився моїми та дядьковими стараннями і вже гомінливою річечкою збігав з Собакаревої гори в долину, відрізаючи нас від Ирію. Місто оддалік проростало вогкими листочками вогнів.

— А все ж, Михалю, ми ще приїдемо в Пакуль на власному автомобілі! — раптом прорік дядько Денис, пробуджуючи мене від мрійливого споглядання нашої чарівної природи. Він підняв полишений мною на узбіччі велосипед та, обережно перекинувши ногу, всівся в сідло. Пружини голосно зойкнули, і колеса глибоко вгрузли в пісок. Корову, що помітно спала з боків, дядько раптом узяв правицею попід черево і, як ні в чім не було, поклав до кишені свого ширококрилого галіфе. Я сів па раму велосипеда між дядькових рук. Він відштовхнувся ногою віл землі, колеса зашерехотіли по стежці, і ми, шукаючи броду, покотили з Собакаревої гори; вздовж потічка, який вирував…

вечірня ПроГУЛянКа По иріЮ

Ирій — це казкова країна, де ніколи не буває зими, де сонце днює й ночує на ясно-зелених пагорбах, де карасі надвечір вичалапують на піщаний берег і лагідно бесідують із щуками, де вовчиці вигодовують своїм молоком ягнят, а лисиці наглядають за курчатами, аби ті не заблукали в лісових нетрях; Ирій — це край, звідки дме теплий зітер, що приносить відлигу у найлютіші морози, і якщо мати, мерзлякувато грюкнувши хатніми дверима, з надією в голосі скаже увечері: «Вітер з города…» — ти, тулячись до комина, напевне знаєш, що завтра сіверець не пронизуватиме наскрізь твою куфайчину, і завтра ліпитимуться сніжки, і на великій перерві клас на клас піде війною, а після школи ти допізна ковзатимешся з гори, підмостивши до блиску вишеретувану бляху; Ирій — це країна морозива з крихких хрускотливих відерцях, які обгризаєш. наче шкурку груші, аби потім надовше лишився в роті смак солодкого молока, країна кавунів, що ними радує тебе матір, щасливо спродавши антонівки, країна червоних півників на дерев’яних скіпках і пістолетів, таких схожих на справжні, пістолетів, що звабно темніють на вітринах крамниць, недосяжні для твоєї дірявої кишені; країна морсу, ситра і халви.

Ирій — це країна, звідки кінщик привозить щотижня нові кінофільми, а бібліотекар — книги і де ці кінофільми знімаються, а книги пишуться та друкуються незбагненно розумними й освіченими людьми; Ирій — це країна, де існує насправжки те ідеально прекрасне життя, про яке тобі з першого шкільного дня розповідають учителі і про яке так гарно пишеться в книгах,

країна молочних рік і медових берегів…

Ирій — це країни твого майбутнього.

Радісно та щасливо, як і належало справжньому школяреві, ступав я по викладених плитками шоколаду хідниках до своєї нової школи. Шоколад, розімлілий під гарячим серпневим сонцем, м’яко пружинив. А від перехрестя вулиць пливла назустріч: мені школа, білий повітряний замок, що лелітливо мінився, наче марево в степу спечного дня, і легенько погойдувався над шоколадними хідниками, приланцюжений цегляним підмурівком. Я забоявся, що школа відірветься від шоколадних плит і попливе у безвість, цятковану білими купчастими хмарами, а я гнатимусь і не наздожену. Але поки що школа трималася землі, і крізь її білясто-прозорий, ледь підсинений чорнилом дзвін бовваніли на шкільнім дворі зеленоголові тополі. Я ступив на ґанок, і школа гойднулася піді мною, як гойдається човен, проте я ледь завважив те погойдування, я подумки підбирав слова, з якими звернуся до директора, подаючи йому документи й заяву.

Шановний товаришу директор, скажу йому, я розумію, що класи вашої школи переповнені і приймаєте ви мене напередодні навчального року лише через те, що вас просив за мене мій дядько Денис, з яким ви тягали по грузьких фронтових дорогах гармату-сорокап’ятку, я все це знаю, але ви, будь ласка, не подумайте, що я такий, що я тільки, як каже тітка Дора, за проекцією; ви не пожалкуєте, я ще прославлю вашу школу, тобто вже нашу, коли стану великим актором, я запрошу вас на свою прем’єру, і взагалі, я люблю вас і люблю вашу школу, що гойдається, наче човен, на асфальтовому плесі.

Я зберу металобрухт з усієї Кукуріківщини, і школа обов’язково займе перше місце в Ирії, я вже нагледів аж три іржаві німецькі танки, що слугують кукуріківським псам за будки, а на дулах їхніх гармат жінки сушать білизну, а на гусеницях сіють цибулю, то виростає геть синя. А ще я міг би шефствувати над телям — літ зо три тому я засипав колгоспне правління заявами, просячи дозволу доглядати на фермі теля, про це так гарно писалося в газеті «Зірка»; правлінці благодушно сміялися з моїх писань на аркушах у косу лінійку, бо ж вони не читали газети «Зірка», проте настирливість моя перемогла, й після сто першої заяви мене послали до завідуючого фермою, який і зазнайомив з бичком Федором. Я щодня, вранці і ввечері, носив Федорові по корзині пирію, а той лизав мені долоні шершавим язиком, а мати сварилася, що кури клюють капусту. По тому Федора одвезли в різницю. На жаль, в Ирії немає ферм. Але я носитиму молоко для пенсійних бабусь, доглядатиму хворих, читатиму сліпим книги, гратиму з малюками в дитячих садках, малюватиму плакати для шкільних вечорів і парадів, чергуватиму в шкільному буфеті, копатиму картоплю на шкільному городі або садитиму дерева, — це я добре вмію, коситиму траву в шкільному саду, згрібатиму з машин біля кочегарки вугілля, забувши на мент про своє високе покликання актора, аби лишень ви, шановний товаришу директоре, не подумали, ніби я — за проєкцією…

Зворушений з власного щиросердя, я обережно поторгав двері директорського кабінету. Але вони були замкнені.

Осідлавши швабри, довгим лунким коридором проскакали прибиральниці з відрами; по стелі від люстри до люстри повз монтер, затиснувши в губах перегорілі лампочки, ніби чоботар гвіздки; він зиркнув на мене згори одним оком, буцім грак на муху, і прошамкотів, не розтуляючи вуст:

— Директор на зашеданії…

Я поважно кивнув і, ковтнувши болюче розчарування, попхався по коридору до секретарської. У крихітній кімнатульці стояв широкий двотумбовий стіл із друкарською машинкою і рожевим пуп’янком троянди.

— Драстуйте… Ось, документи приніс! — сказав я голосно, не зводячи очей з квітки.

І пуп’янок почав вочевидь розпукуватися: листочки здригнулися її стала руками в зеленій газовій кофтині з мереживними оборками, а рожеві пелюстки склалися в молоде, вродливе обличчя секретарки. Вона усміхнулася до мене, як усміхаються до дзеркала, й сухим, наче черствий рогалик, голосом повідомила: — Школа уже укомплектована.

— З товаришем директором домовлено… — мовив я, як наказував дядько Денис, і багатозначно зазирнув у прозорі, буцім краплі роси на трояндових пелюстках, очі секретарки.

— Тоді сідай.

Але я не хотів продатися за мідяки, а ще боявся закохатися у вродливку, позаяк не мав сумніву, що це було б кохання без взаємності (крізь газову кофтину в її серці бовванів, наче заспиртований у банці зоопосібник, молодий лейтенант із ирійського училища), тому подав документи і вибіг на вулицю.

Я боявся закохатися, бо досі кожна закоханість коштувала мені великих страждань.

Уперше я закохався, коли пішов до четвертого класу. Учила нас вчителька із сусідніх ІПептаків. Вона залишала в нашій хаті брезентового плаща, а після уроків заходила за ним, і я проводжав її вербовим шляхом аж до мостика через пересохлу Лутаву. Одного дня вона не з’явилася на урок, а нам сказали, що четвертий клас вестиме пакульський учитель, а колишній нашій вчительці знайшлося місце в її Шептаках. Мені так боліло, аж почав писати вірші. Однокласники не здогадувалися про мою закоханість і дискутували, де я беру слова: мовляв, одне з тої книги, друге з тої, та й в’яже, наче у вінки цибулю.

Останнє моє кохання — теж нещасливе. Я дуже закохався у дочку голови пакульського колгоспу, панькувату, джинджуристу однокласницю, за якою пакульські хлопці бігали чередою, а позаяк я не мав ні шевйотових штанів, ні велосипеда, ні гармошки, та й взагалі був шмаркач, а не парубійко, то тільки назирці ходив за нею від клубу та за-за плоту дивився, як вона цілується з черговим джиґуном; серце моє в такі хвилини розривалося з розпуки, і я обіруч ледве втримував його в грудях.

І все ж, навіть в Ирії, лиха доля мене не обминула: в перший же шкільний день я закохався.

Нас, вбраних і підстрижених, наче кущі жовтої акації вздовж ирійського бульвару, нанизали на довгу виструнену шерегу та залишили сохнути на подвір’ї школи; відтак з-поміж учительського гурту виступив директор і звернувся із схвильованим першовересневим словом. Слухаючи директора, я забував, що культяпки моїх рук смішно виштиркуються з куцих рукавів позаторік купленого матір’ю на виріст бавовняного костюма, а поли піджака лищать і пускають сонячних зайчиків, а комірець пратої-перепратої сорочки задерикувато стовбурчиться, змагаючись із носками білих, наквацьованих розведеним зубним порошком парусинових черевиків, що їх дозволив одягти на шкільний першодень дядько Денис, — так сонячно висвітлювала все довкола директорова мова. І коли він скінчив, я перший заляскав у долоні та аплодував, аж поки вони не здерев’яніли. Потім наперед вийшла дівчина — я одразу впізнав її, дівчину з першовересневого листочка настінного календаря, що вже було закохався в неї років зо два тому! — і радісно зателенькала мідноголовим дзвоном.

Це була вона: коричневій шкільній формі з яскраво-білим фартушком, на якому червонів комсомольський значок, з двома кісками, що в них було вплетено по блакитному банту, з високим чолом над скельцями окулярів, крізь які серйозно й розумно дивилися великі очі, схожі на чітко виведені п’ятірки за поведінку в класному журналі. Я полюбив її давно, відколи побачив на першовересневому листочку настінного календаря в тітчиній кімнаті та потайки вирвав тон листочок, хоч була ще середина літа. Я довго беріг його, закладаючи між сторінок улюблених книжок, та так і здав з якоюсь книжкою до бібліотеки і вже не міг знайти, хоч листав усю пакульську книгозбірню. Зараз мені здавалося, що там, на шляху між Пакулем та Ирієм, коли я мчав навздогінці за осатанілою Манькою, серце віщувало мені: в Ирії ти зустрінеш її, дівчину з календаря!

Серце казало правду.

Я взявся обіруч за край неба і прихилив небо до її ніг, взутих у чорні лаковані туфельки. Я відгорнув глевке передосіннє хмаровиння, і сонце зирнуло їй у вічі, позолотивши кісники та слюдяну оправу окулярів. Але вона нічого того не завважила, а, надзвонившись, віддала вчительці дзвоника, стала в шерегу 9 «А» класу, і «аківці» перші, під тріумфуючий грім оркестру, бадьоро рушили до дверей школи.

Після першого уроку, впродовж якого мене судомило від глибоких почувань, я метнувся до 9 «А», буцім попросити крейди, та й остовпів з подиву: їх було тут десятків зо два, дівчат з першовересневого календарного листочка — у шкільних формах, з комсомольськими значками на білих, старанно випрасуваних фартушках, в окулярах, крізь які світили сині (під колір блакитних кісників) строгомудрі очі споконвічних відмінниць. Уроків зо два стояв я стовпом біля дошки, і вчителі вішали на мене таблиці відмінювання дієслів та географічні карти, але прийшов до тями і поплентався з класу, плекаючи в душі надію на зустріч із своїм коханням. В альбомі тітки Дори є весільна фотокартка, зроблена дядьком Яковом, Паровозником: гурт підпилої рідні довкола молодих, а біля їхніх колін, навсидячки, схрестивши ноги, ми троє — Андрій, син Паровозника, Колька Капельдудка і я. Андрій у матроській безкозирці набакир, я — в дядьковій пілотці, Колька ж — голомозий, а що стрижений під машинку, то голова — немов коліно чи снаряд, які траплялися нам у глинищах над Живцем.

Дядька Якова я пам’ятаю з пізніших часів. Ходив я в п’яте чи шосте, коли ми з матір’ю привезли яблука на базар. Побазарювавши, завернули до родичів. Віз та випряжений мерин стояли під дощатими ворітьми, що їх видно на фотокартці, мати бесідувала з тіткою Дорою в дворі, а ми втрьох сиділи на возі і навперебій, по-хлопчачому фантазуючи, хвасталися один перед одним школярськими подвигами. І тоді з-за рогу Солом’яної та Піщаної вулиць вийшов на залитий вересневим сонцем, натоптаний трохи не до паркетного блиску хідник дядько Яків, на прозвисько Паровозник. Був він у темній залізничній формі із срібними крильцями на одворотах, рукавах та окіллі картуза, в накинутій наопаш коричневій шкірянці, а в руках — фарбована колись у синє, линяла й замаслена дерев’яна скринька. Ступав він повільно, натруджено, трохи розвалькувато, наче пакульські чоловіки, коли вертали з косовиці, а мене не полишало відчуття, що це не Паровозник іде, а сама Кукуріківщина — Соснові, Піщані, Рибальські, Зелені, Радульські, Пакульські вулиці й вулички — пливе назустріч йому і розступається, як вода перед кораблем. Дядько Яків порівнявся з нами, і з яблучний дух, яким, здавалося, просяк віз, в солону терпкість кінського поту, в ніжну пахтінь чорнобривців та айстр хлюпнуло запахом машинного масла, диму й заліза.

— Андрію, додому! — мовив дядько Яків на наше запобігливе «Драстуйте!», і Андрія мов вітром здуло з воза, а я і Колька Капельдудка спроквола пішли слідом, за якийсь мент дивилися крізь щілини в паркані, як дядько Яків, Паровозник, в широчезних трусах, що висіли на сухім кістлявім тілі, наче рядно на типу, пирхає і плюскочеться під холодним струменем води з відра, що його тримає на танкові Андрій.

По тому ми знову — втрьох — на возі, і я, по-серйознілий, запитую в Андрія:

— Ти ким будеш. Паровозник?

— Матросом. Плаватиму по океанах.

— А ти, Колько?

— Я — в торгівлю піду.

— Чого в торгівлю? Гасом торгувати?

— Батько каже — в торгівлі не пропадеш. Усе дістать можна. І бляхи на хату, що досі он під соломою. Та й пам’ять у мене така, торговельна. Ціни навпросонь пам’ятаю. Оді твої парусинові — тридцять сім сорок, картуз — двадцять один вісімдесят…

— А я — в журналісти…

— Куди це? — дивується Капельдудка.

— Ніч ти, Колько, осіння, — ліниво озивається Андрій. — Газети писати, ось куди.

На вулицю виходить мати, ми запрягаємо мерина і торохкочемо по соші в Пакуль. везучи повнісінький, з верхом віз поклонів та привітів: і Солом’яники, і Паровозники, і трохи не вся Кукуріківщи хоч у другім чи третім коліні, а пакульські…

У неділю дід Єврась повернув аванс за корову Маньку, і мати на радощах купила мені лижного костюма та грубошкірі шкарбани з лискучими металевими блямбами — їх поцінно продавав на базарі між возів хлопчина. Костюм було пошито із синьої ворсистої баї, що лагідно мружилася та вуркотіла під подушечками пальців, наче кіт зі сну. Ботинки, завеликі для моєї ноги, мати купила на виріст, і, проводжаючи матір за місто, я наскуб зі скирти та упхав у шкарбани возів зо два житньої соломи.

Я дибав за возом, в якого було впряжено старого й доброго коня Шептала (він шкандибав по ирійській бруківці, наче я перші дні по шкільнім паркеті), дибав, наче молодий бичок, якого приланцюговано до крижівниці і потарганено на базар, а він. упираючись передніми в мерзле груддя, все ще марить лугом, волею; я, звісно, скучав в Ирії за матір’ю, й розум підказував, що ось-ось вона зникне за сірим осіннім обрієм, а я зостануся наодинці з Ирієм, і все одно я лише слухняно виконував синівський обов’язок, а насправжки був увесь в Ирії, як у передсвяткові дні — в святі, і подумки йшов по місту в новому лискучому костюмі, а очі дівчини з календаря захоплено зирили на мене, оновленого, а поруч, такі ж поважні та святкові, тітка Дора і дядько Денис, які пообіцялися узяти мене на традиційну недільну прогулянку по вечірньому Ирію…

Я невпопад відповідав матері, обіцяючись бути і слухняним, і старатливим, обіцяючись шануватися в тітки з дядьком, не гризти прочотних книжок, не бити байдиків, не тинятися по вулицях. Нарешті мати, згорбившись на підводі, поторохтіла в жовті поля, що спроквола бралися присмерками, а я підстрибом побіг назад, в Ирїй.

Тітка Дора, що свідомо жертвувала виторгом недільного вечора заради урочистої родинної прогулянки на люди, зирнула в мій бік критичним оком:

— Диви. Дьоня, підодягся наш парубок. Уже з тобою не соромно і на люди…

Тітка була в новому крепдешиновому платті, що барвистим дзвоном обіймало її важкий, з широким підмурівком стан. Милуючись з власної подоби у дзеркалі, вона лаштувала на груди, в кутик розрізу, родинну гордість — золоту брошку. Дядько Денис у довгополім сріблястім макінтоші і такім же сріблястокрисім, вичищеним авіаційним бензином капелюсі, величний, мов Омелько Омелькович, директор водоконтори і теж з народження пакулець, стояв у городі біля відчиненого вікна та квапив тітку.

— Зазирни ще раз у скриньку, мо’, таки газету принесли, — одказувала тітка, засіваючи лице пудрою, наче моя матір город біля хати маком, та підмальовуючи губи.

— Уже десять разів зазирав, дірку прогледів… Солом’яники очікували на газету з тиражем трипроцентної позики.

— У Гуців минулого разу десять тисяч на один номер не зійшлося. Люба призналася. Дивлюсь, каже, а в очах — розвиднюється, далі темно-темно зробилося. А треба, щоб діти перевіряли, вони од нас щасливіші…

Тітка Дора була приємно збуджена, буцім це її облігація за минулого тиражу ледь-ледь не виграла, а сьогодні, звичайно, і серія і номер обов’язково зійдуться. Бона життєрадісно ступнула на стілець, зі стільця — на підвіконня, відтак задріботіла підковами туфель по хиткій дошці у город. На початку літа Солом’яники поділилися, молодим з будинку припала кімната й кухня, старим — кімната й коридор. Дід Єврась забив синові двері з коридора. і ми втрапляли до своїх покоїв через причілкове вікно.

Біля хвіртки дядько Денис востаннє оглянув паші вбрання, а тітка ніжно дмухнула на криси дядькового капелюха — і ми втрьох поважно випливли на Солом’яну вулицю…

Тітка з дядьком простували серединою вулиці, високо підвівши голови, буцім на параді, і тільки очі їхні косували в бік Гуцевого двору. Але жодна голова не забовваніла над Гуцевим парканом, навіть занавіски на вікнах не відхилилися, і темна хмара розчарування повисла над нашими головами; Солом’яна вулиця була порожня, навіть баба Феська не сиділа на лавочці під двором, де вона сиділа завжди. Тільки на розі Солом’яної та Піщаної троє п’яничок підпирали вишмареними в глину плечима стіни продуктової крамнички, але вони й оком не кинули в наш бік.

— Глушина, як у Пакулі, — сіпнула плечима в лискучому крепдешині тітка Дора і поправила брошку на грудях.

— Картоплю копають… — по-філософськи спокійно зауважив дядько. — А Гуциха диктантами очі сліпить…

Я мовчав, гріючи долоні на ніжному ворсі баї.

Нарешті підкотив запилений автобус і погуркотів нас до центру, підкидаючи та струшуючи на бруківці, наче горох у решеті. Першою на бульвар з автобусної сходинки ступила тітка Дора. За нею, обсмикнувши рукава макінтоша, — дядько Денис. Аж потім, сунувши руки до кишень, аби в такий спосіб продемонструвати свою ілюзійну незалежність, стрибнув на ирійський асфальт я, Михайло Решето. Тітка, не повертаючи голови, скоса подивилася в наш бік і тихо, крізь ледь розтулені губи, процідила:

— Галстук поправ, на люди вийшов. А ти — руки з кишень вийми, не п Пакулі…

Дядько Денис поспіхом смикнув краватку, а я вихопив руки, буцім у кишені сипнули приску. Ми поважно й врочисто попливли повз людські очі.

Що тут зчинилося на бульварі!

Першими уздріли нове тітчине плаття та мій баєвий костюм молоді тополі обабіч бульвару і, вигнувши верхів’я, наче гусаки шиї, з глухим, захопленим шелестом провели нас жовто-зеленими очима. Стріла підйомного крана над недобудованим театром неждано повернула в наш бік і з бузкових присмерках закліпала очима ліхтариків. Жінки, що теж робили по бульвару, як іронічно зауважував Денис, про менади з ридикюлями, зупинялися та витрішкувато жували крепдешин тітки Дори, наче корова Малька мої спідні на тину. Навіть чоловіки не мали сил прикидатися байдужими: роззявивши роти, вони стояли сірими стовпами, а очі їхні заздрісно бігали за ясно-синіми і сріблястими відблисками, що їх віддзеркалювали довкола мій баєвий костюм та дядьків макінтош. Будинки, що оточували з обох боків широкий бульвар, перебрели через асфальтові ручаї і виїли-кувалися вздовж чавунних ґрат. Через їхні тьмяно-руді дахи з пеньками задимлених димарів зазирали на бульвар цегляні коробки, що поламали звичний стрій міських вулиць та збіглися до центру, аби помилуватися з тітчиного плаття. Маленькі будиночки передмість вибиралися центральним п’ятиповерховим велетням на плескаті голови, штовхалися, гримкотіли бляшанням дахів і стиха пересварювалися.

Я ледве впізнав у присмерках пакульського п’яничку і веселуна Андрія Гниду, з двома кошовками, в сірій заячій шапці і в чунях. Гнида не визнавав ані корівчини, ані поросяти, тримав у сінцях табун курей, які неслися по сім разів на день, щонеділі носив на базар яйця, а спродавшись, впивався до зелених чортиків. Пакульці теревенили, що у його голові від пиятики давно горобці цвірінькають, і справді, я вчув крізь нетерпеливе ревисько машин та автобусів, що їм будинки, стовпившись обабіч бульвару, загородили дорогу, як у голові дядька Гниди весело та радісно видзвонює, витьохкує, видзвонює дрібне птаство.

Андрій Гнида ковзнув по бляшаному даху будинку і почав ловити у пригорщі витрішки. Раптом на бульварі яскраво спалахнули ліхтарі. В той же мент Андрій Гнида уздрів нас, скочив з бляшаного даху на бульвар і, розпростерши руки, зашкутильгав назустріч. Тітка Дора зупинилася, буцім її вкопали, і несподівано повернулася на сто вісімдесят градусів.

Проте було вже пізно.

— Та се ж пакульська Федора! Їй-бо, Федора, їй-бо, пакульська, щоб мене грім побив, людоньки добрі! Тю на тебе, невже не впізнала? Та ми ж з тобою родичі — мій троюрідний дядько твою зовицю ськав! Здоров була, Федоро, яка ти пишна! Та не тікай, пожди, щось маю тобі сказати!..

Ми метнулися по бульвару, шмигнули з бокову вуличку і бігли без оглядки до автобусної зупинки. Тільки в автобусі, що котив на Кукуріківщину, віддихалися та прийшли до тями.

Але тітка Дора ще довго тремтіла і була бліда. Тітці Дорі робилося зле, коли необережно нагадували, що вона — Федора, та ще п пакульська.

Защіпаючи хвіртку, дядько Денис зачепив рукавом макінтоша фанерне гніздо поштової скриньки, і звідти випухнула та перелетіла на вишню згорнена вчетверо газета.

— Є тиражна таблиця… — прошепотіла тітка Дора, завмираючи на стежці, і раптом виплеснулася криком: — Та лови ж її!..

Дядько Денис навшпиньки подибав до вишні; але від тітчиного крику газета сіпнулася та з дрібним металевим дзвоном (дзвін дрібних грошей у кишені) пурхнула на паркан, розпушивши крила. Відблиски сяйва, яким вона пашіла, сонячно серпанилися над городом.

— Ціп-ціп-ціп-піп! — покликала тітка Дора ніжним, лагідним, солодким, мов сахарин, голосом. — Ціп-ціп-піп…

Газета довірливо ворухнула крильми і скікнула з паркана на стежку. Напринджена, наче квохтуха, вона з тихим металевим теленьканням мерехтіла біля ніг тітки Дори, аж поки дядьків капелюх, що опускався все нижче та нижче, раптово не пригасив того дражливого мерехту.

Ніколи ще не бачив я тітку Дору такою святковою. Постеливши нову скатертину, вона сіла до столу, а дядька й мене посадовила просто себе. Рухи її були повільні я врочисті, а з очей раз у раз вистрибували золотисті іскорки та гасли під стелею. — Читай…

Дядько розгорнув газету, повів пальцем по колонці тиражної таблиці.

00173 — тисяча карбованців.

— Тисяча… — ніжно повторила за дядьком тітка Дора.

— 021845 — чотириста.

— Чотириста… Чотири сотні — теж гроші, нові ворота, щоб машина вільно проїздила, поставимо…

Вона глипнула на дядька замріяними очима і сердито обірвала себе:

— Далі читай!

— 045285 — сто тисяч.

Тої ж миті тітчина душа, схожа на сірого напиндюреного горобця, випурхнула з її грудей, і дядько Денис ледве впіймав ту душу під червоним абажуром, сплеснувши в долоні, буцім полював на міль. А тітка Дора белькотіла синіми губами: «Наша, наша…» — і зомліла з великої радості та зворушення. Дядько Денис навернув тітчину душу назад, наче корову, що забрела в шкоду. Оклигавши, тітка Дора взялася дрібними хихичками:

— А вона, в ощадкасі, ще мені каже: «Візьмете останню?» А вона ж не знала, що остання — щаслива, це мені ще циганка, в якої я торік ворожила: бери останню, остання — виграшна. Я кажу: «Та візьму…» І ніби неохоче. 045285 — ще її відклала. Аж так воно вже велося, на те вже йшло…

Вона підвелася, поважно, строго перейшла кімнату і з синьою облігацією на постаменті долонь, буцім з плащеницею, повернулася до столу. Дядько Денис сидів, неначе виліплений з глини, що вже давно висохла і потріскалася: торкни пальцем — розсиплеться в порох.

— Візьми, Михайлику: молодші очі — щасливіші… Мусило ж колись і нам усміхнутися!..

Вона повела очима, повними радісних сліз, на білий порожній покут («Нема ні бога, ні чорта, ні святого духа, амінь, — зі злом казала тітка моїй матері, коли та приходила в Ирій з кошовками навпереваги, — учені про те давно знають; це тільки у вас, у Пакулі, дурноверхому попу Савці досі троячки несуть…») — раптом перехрестилася. Усвідомлюючи важливість покладеної на мене місії, я взяв тремтячими пальцями облігацію та побрів між уявних виграшів. Нарешті добрів я до щасливої тітчиної серії — 045285, стрибнув оком на номер облігації — номер не сходився! Серце мені стрепенулося й провалилось до самісіньких п’ят, немов того дня, коли я вперше висмалив товстелезну цигарку із пакульського самосаду в шкільній вбиральні; я поклав очі на край газетної сторінки і прочитав жалібним вибачливим голосом:

— На інші сто двадцять чотири номери цієї серії випали виграші по чотириста карбованців.

— Як?

— Номер не сходиться, тітко Доро…

Я не насмілювався підвести очей, почуваючись винним. А тітка, зненацька перекинувшись кішкою, пронизливо нявкнула і стрибнула на стіл, впившись кігтями у газетний лист. Писок тицьнувся в облігацію, побіг по таблиці. Коли я наважився зирнути на тітку, вона вже сиділа на стільці у своїй звичайній подобі.

— Давай ті, Денисе, що в серванті.

Голос її був напрочуд сухий і рівний.

— А ті, Дорочко, я ще вранці перевірив. Як на базар ходив, біля пошти газета висіла. На три номери чотириста карбованців не зійшлося, а так — нічого…

По розм’яклому обличчю тітки Дори покотилися, наче сльозинки, лискучі мідні копійчини і з рясним дзенькотом упали на підлогу. Дядько Денис шарпнувся під стіл — збирати, коли я ламким, буцім на екзамені з математики, голосом скочив у крижану воду тітчиної немилості;

— Не в грошах щастя…

— А в чім? — вкрадливим голосом перепитала тітка Дора, повертаючись до мене разом зі стільцем.

Я котився з гори на широчезних лижах, що їм не було стриму.

— А щоб по правді жити, — крізь мій півнячий фальцет пробивалася розсудливо-гірка материна говірка: — Роботу свою любити, добрим до людей бути, бо за добро добром і віддячують, а за зло — злом…

Дядько Денис моргав до мене, аж вітер ходив по кімнаті і шарудів газетою, але я не зважав на засторогу: почувався вправі сказати все, що думав, аби тітка не горювала за невиграш, не побивалася за грошима, які незабаром — при комунізмі — будуть зовсім непотрібні.

— То все вчителі… — примирливо мовив дядько Денис, з усіх сил запобігаючи громові. — Їм за їхні байки гроші платять.

По моїх словах тітка кілька хвилин не дихала, мінячись з обличчя, наче світлофор на перехресті, і в кімнаті ставало то червоно, то зелено, то синьо; по тому хапнула повітря, втягши у себе мармуровий чорнильний прилад, якого дядько притарганив з водоконтори на минулорічний тітчин день народження, та сім порцелянових слоників з етажерки, і вибухнула. Вибухнувши, тітка Дора розлетілася сотні на три маленьких, мов гумові ляльки, тіток Дор, що повсідалися на підвіконнях, дивані, етажерці і дзеркалі, на лутках дверей, на абажурі, який загойдався під ними, сіючи увсібіч мерехтливі тривожні тіні, і три сотні тіток заволали, зарепетували, загримали до мене та дядька в один голос:

— А жертимеш що, як тітка Дора завтра не заробить та не вкраде? Мерзлого гарбуза будеш гризти, якого мати сьогодні привезла? Чи за святим духом житимеш?

Проте я був упертий, наче корова Малька, і правив своєї:

— Тепер ще воно, мо’, й так, гроші інколи потрібні, але й тепер гроші — не головне в житті. Головна — чиста совість і щоб роботу любити…

— Коли такий розумний, діждешся ранку — бери ноги на плечі й шкандибай на Пакуль свою матінку вчить, як по правді жити. Бона в тебе теж на язик метка, що в хаті й миші давно з голоду виздихали…

У цей мент дядько Деяке, що вже давно порпався в кишені макінтоша, сипонув на стіл жменю мідяків, ухопив скатертину за краї і забрязкотів дрібнотою. Триста тіток Дор, наче горобці на просо, сипонули зі стін та підвіконь на звабливий дзенькіт, збилися з клубок, як бджолиний рій, і знову породили тітку Дору в її щоденній подобі. Вивинувшись із скатертини, вона вхопилася обіруч за голову й шаснула круг стелу, пошепки, аби не вчули старі Солом’яники за стіною, голосячи:

— Вони усі на лежанках вигрівалися та пакульські побрехеньки лузали пополам з гарбузовим насінням, а я ночами самасамісінька і в дощ, і в хвищу ходила за п’ять кілометрів у Шептаківську школу, то ніби так і треба було, мовляв, дурна Федора вище себе хоче стрибнути. А тепер, бач, коли стрибнула, роти пороззіпали: не в грошах щастя… А за чиї ж гріхи я місила грязюку між Шептаками і Пакулем, за чиї гріхи од вовчого виття на верби тікала, за чиї гріхи біля каганця над книгами ночі просиджувала? Тепер іду з радикюлем по базару, а ті, що тоді на кпини брали, баби бабами, закушкані, в пакульськім багні по коліна, перешіптуються біля возів: «Дора, Дора, Дора…» А як в’їду в Пакуль на власній автомашині, вони за тинами лікті собі гризтимуть, а я з машини їм в обличчя сміятимуся: «Ось вам — Фе-дора!» Мо’, я заради цієї хвилини і город городила, може, я тільки заради цього й живу! А він: не в грошах щастя!.. А мо’, в твоїй дурній балачці? У-то-плю-ся!..

Тітка Дора метнулася з кімнати на кухню і стрибнула у відро з водою. Плавати не вміла, тож каменем пішла на цинкове дно. Поки ми з дядьком Денисом підбігли й схилилися над відром, вона, конвульсійно відштовхнувшись від дна, уже спливала, мов корок, над гладінню води.

Вхопивши повітря, тітка Дора знову було заголосила, проте нездоланна сила земного тяжіння потягла її на дно, і тільки гойдливі кола та бульки на водянім дзеркалі свідчили, що десь там, у глибинах, гойдається на терезах випадку тітчине життя. Дядько входив з мисника ополоник, чиргикнув ним по дну відра і впіймав тітку, наче рибу в підсаку. Вона стояла на підлозі, й вода струменіла з неї шумними потоками, а фарба з брів та губ темночервоними їдкими плямами розпливалася по мокрому крепдешину.

Почуваючись винним у вечірньому бешкеті, я, мов шкодливий кіт, мерщій чкурнув за піч, де відтепер був мій закапелок. Молоді Солом’яники варили їсти на керогазі, а піч топили до великих свят, і за піччю, на дощатім полу, було прохолодно; я застеляв дошки материною куфайкою та дядьковою шинелею, закутувався в пакульське рядно, а під голову замість подушки щоночі клав нову книгу. І комин, і крихітне віконечко, що дивилося в город, і закапелки, і черінь були закладені книгами, що їх я наносив з ирійських бібліотек і ковтав швидше, аніж Нерон-Балалайка мух. Я читав усюди — за обіднім столом, по дорозі до школи, на уроках під партою, навіть на уроках фізкультури, на багатокілометрових дистанціях і, звичайно, за піччю, блимаючи під рядном кишеньковим ліхтариком, коли тітка Дора, повернувшись з пивниці, задля економії сердито клацала вимикачем.

Але сьогодні я був не в гуморі, сотні кішок з нявко том та писком шкребли душу. Я ліг між книжкових пірамід і стомлено заплющив очі.

…Принеси картоплі з погреба! — гукне вранці тітка Дора. Я зійду по заінених сходах мурованого льоху, з-за оббитих залізом дверей на мене війне вогкістю й вином, що його давить з гнилих яблук дядько Денис, я піду між пузатих бочок та сулій по льохові, якому нема кінця. Дід Єврась клявся, що у війну, полюючи на партизанів, у погребі загубився німецький дивізіон з пятьма танками і досі про нього ані слуху. Я наберу корзину картоплі і вже прямуватиму назад на світло дверей, коли ненароком штовхну муровану стіну і втраплю до холодних, потаємних печер, що існують під Ирієм ще з часів татарських набігів, і побачу в напівтьмі скрині з коштовностями й золотом, скарби прадавніх ирійців, і три чорні тіні в німецьких касках біля тих скринь, недобитки німецького дивізіону, що загубився в льохові Солом’яників. Вони підуть на мене, викрешуючи іскри кованими чобітьми, як у кіно, і я згадаю, як бився з гімназистиком Павка Корчагін: удар знизу в підборіддя вагою всього тіла; передній фашист випустить з рук автомата і впаде навзнак, я підхоплю зброю, і двоє інших покірно піднімуть руки, третій очуняє і теж здасться, я накажу їм узяти одну із скринь на плечі й поведу до ляди, а в городі один з фашистів, той, якого я ударив, вихопить пістолета і вистрелить у мене, але фашистів оточать підняті по тривозі солдати, а мене, пораненого, перев’язуватиме дівчина з календаря. У школі я нікому не признаюся, хай: вони про все дізнаються з газет. Золото й коштовності я подарую державі, а собі залишу на денці скрині, і то не для себе, а щоб поїхати в Пакуль і сказати пакульцям: ось золото, збудуйте дорогу з Ирію в Пакуль.

Я ще не знав, не розумів, не замислювався, навіщо мені раптом ця дорога — з Ирію в Пакуль, але з тою думкою і заснув, утихомирений, майже щасливий.

соЛоМ’яниКи

…Жодна людина ще не перебрела Кукуріківщини з кінця з кінець — про Південний полюс і навіть про захмарену Венеру в Ирії знали докладніше, аніж про передмістя. Кукуріківщина не мала кінця, як не мала початку: її приземкуваті, в червоних і зелених картузах дахів будиночки вервечилися доокруж міста й звільна розпросторювалися по довколишніх пагорбах, ярах, перелісках, річищах і левадах. Час од часу Академія наук та місцеві ентузіасти організовували сюди експедиції. Тоді під вербою, де Солом’яна вулиця перехрещувалася з міською магістраллю і де була зупинка міського автобуса, виростали, мов гриби, брезентові намети, а в продуктовому магазинчику, що на розі вулиць, товпилися молоді люди в темних окулярах. Проте жодна з тодішніх, наукових експедицій не змогла похвалитися значними відкриттями — Кукуріківщина виснажувала швидше, аніж арктичні крижані доля, а одна з експедицій так і загубилася в лабіринті вуличок і провулків; через багато років, уже з нинішні часи, проектники, що накидали план нового ирійського мікрорайону, дізналися про долю її учасників: вони пристали в прийми до місцевих дівчат і молодиць та викохують на городах полуниці й думати забули про розвій географічних наук.

А започаткував Кукуріківщину, як відомо, дід Єврась. На сході тридцятих років він загнуздав свою дрібносередняцьку свиноматку, сів на неї охляп, посадив попереду бабу Одарку з хатнім манаттям та сином Денисом і побасував з Пакуля через Собакареву гору в Ирій. Продавши свиноматку, збудував на пісках крам лісу мазанку під сором’яною стріхою. По війні Єврась із сином вимурували будинок на три кімнати, накрили бляхою, а все ж на віки залишилися Солом’яниками. Розрослася Кукуріківщина, наче гіллясте дерево, кожна гілка мала своє ім’я за назвами сіл, звідки сюди переселилися нинішні городяни, — пакульська, терехівська, чорторийська, звеничівська, свинопухівська, пересажівська, радульська, шептаківська, невклівська, оржицька, пльохівська, руднівська, см’яківська, сиволожська…

Свого часу пакульські свашки заздро теревенили, що Дара віддалася в багатий двір. Мені в пам’ятку тітко-дядькове весілля. Хоч було те повоєнної пори, проте напередодні у нашім городі та по довколишніх рівчаках парувала одна тисяча сто сорок сім чугунів, в яких варився узвар, і узварний дух висів над хутором такий густий, що дикі качки й гуси, які летіли з болота Замглай в ирій, туманіючи, сторч головами шугали із холодно-синього неба в окріп. Дядько Денис солом’яним капелюхом перегородив ріку Живець, і коли води набігло так багато, що й комаха могла втопитися, привіз із бази, де працював кум Гуц, сто сім возів густочервоного морсового концентрату на сахарині та скинув у ріку; усі тридцять три дні бучного, бубонистого, хмільного весілля гості жлуктили той морс нахильці, вихоплюючи ріку з рук одне в одного, аж поки прорвало дядькового бриля і питво збігло в Живець. Тридцять восьмеро з половиною пакульчан та ирійців утопилися в морсі і стали червоними рибами, відтоді їх розводить на спродаж місцевим любителям акваріумів ирійський риборадгосп. Кривоногий Халимон, що його лише половина втопилася в морсі, котрий рік щонеділі бігає до міста, вдаючи, ніби носить на базар молоко та яйця, а насправді цілісінькі дні шкутильгає понад Живцем та покликує свою половину, бо за неї колгоспна бухгалтерія не виплачує пенсії.

Тітка Дора віддавалася з міста, де завідувала торгтрестівським клубом. Ділити батьківщину сестрам не було як, бо з батьківщини лишилася сама хата; матір моя збула свиноматку і купила сестрі міське придане — велике трюмо. Таємниче слово це довго заворожувало мене, аж доки я не побачив у тітчиній хаті високу фанерну скриньку з люстром на дверцятах. Бачив трюмо я вперше і востаннє, бо довелося його невдовзі продати: як не витирали дзеркало, а з нього докірливо й сумно зирили очиці вухастої льохи, що її, поросну, мати відвезла перед тітчино-дядьковим весіллям у різницю.

На виторгувані за трюмо гроші дядько Денис зайнявся комерцією.

Саме підскочили ціни на хутряні шапки, дядько Денис викорчував півсаду, натомість виконав басейн і виписав здалеку десяток крихітних водяних пацюченят — нутрій. Нутрії в дядьковім басейні швидко розплодилися, і вода аж кишіла ними. Дядько власноруч лупив нутрій і, облуплених, відпускав у басейн, аби вони знову обростали шкурою та хутром. Від такої наруги пацюки збунтувалися, таємно прорили нору з городу аж до Живця і одної ночі спливли за водою, лишивши на спогад Солом’яникам гнилу баюру посеред городу. Виторгу від шкурок, які встиг налупити дядько, стачило тільки, аби зварити з броньованих плит (їх за абищицю привіз п’яничка-шофер машиноремонтного заводу, постійний боржник тітки Дори) цільнометалеву коробку гаража. Відтоді іржаво-сіра буда бовваніла край городу моїх родичів, чекаючи на «опель», що ним усе ще їздив кум Гуц. Поки що Солом’яники тримали в гаражі кабанів.

Отак наша покійна свиня, наша льоха, наша благодушна клаповуха паця з-за невдатного дядькового гендлярства перевелася на ніщо.

На десяте літо по тітко-дядьковім весіллі старі Солом’яники стали ділитися з молодими Солом’яниками, хоч досі жили в злагоді.

Спричинили до того забобони старих про кінець світу. Чутки про світову катастрофу або про війну в ті часи не були дивиною для Кукуріківщини; час від часу вони прокочувалися по передмістю, наче повів вітру по заростях татарського зілля, лишаючи по собі тривожний шелест язиків і пусті полиці міських магазинів. За якихось півдня мило, сіль, цукор та крам перебиралися до комор досвідчених і завбачливих кукуріківщан.

Якось ми з матір’ю вибралися до міста. Був спечний, душний день, на голубій небесній черепі яскраво палахкотіло сонце. Тільки на заході похмуро гарчав темномордий звір. Дід Єврась лежав під традиційною грушею в свіжій полотняній сорочці, в споднях і чекав кінця світу, склавши вузлуваті руки на грудях. Баба Одарка, теж вбрана в святешне, ходила назирці за куркою, бо мала надію, що та знесеться до світової катастрофи. Тітка Дора була на роботі. Вона глибоко поважала фінансовий план. Дядько Денис меланхолійно клацав на рахівниці, підраховуючи дебети й кредити водоконтори — готувався до кінця світу, наче до ревізії.

Небо тим часом вбиралося в темну, мовби кожух навиворіт, одіж. Уже погримувало, і дід Єврась лагідно та вибачливо хрестився до хмари. Баба Одарка усміхнено тримала на долоні ще тепле яйце. Тут вперіщив справжнісінький дощ, і всі зрозуміли, що кінця світу сьогодні не буде, а буде довгождана злива. Перші хвилини дід Єврась вперто іде очікував під грушею, а потім підхопився й білою примарою майнув через капусту до хати, викрешуючи голими п’ятками з низького темно-русого неба скалки блискавок.

Зголоднівши, дід Єврась наказав бабі притьмом подати вчорашній суп (очікуючи на кінець світу, Солом’яники з ощадливості не варили). Тільки баба Одарка поставила перед Єврасем миску, як сіль, що її наносив на горище дядько Денис, обважнівши від дощової води, проломила стелю і шубовснулася у супі Дід таки доїв суп — не пропадати ж добру, пересоленого ні курці, ні поросяті не даси. По солоному обіді його стала доймати спрага, він перехилив у себе бочку з дощовою водою, тітка Дора, що хотіла помити тою водою голову, дорікнула свекрові. Дід Єврась за словом до кишені ніколи не ліз, воно лежало у нього напохваті; втрутилися дядько Денис та баба Одарка, і невзабари горшки родини Солом’яників були побиті на дрібне череп’я.

Того ж таки дня Дід Єврась забив дошками двері до сінець, і дядько з тіткою почали лазити через вікно. Назавтра Солом’яники офіційно поділилися: старим дісталася корова Манька, а молодим — гараж із кабаном. Курку з присутності представника влади розрізали навпіл: одна половина пострибала по бабодідових грядках, а друга — по тіткодядьковій полуниці: поміж себе юридичні сторони дійшли згоди дозволяти половинкам серед дня сходитися, аби курка неслася цілими яйцями.

Отоді і свиснув нарешті для мене рак у Жерелі.

Даремного хліба я не їв, бо мав у родині молодих Солом’яників обов’язки.

Удосвіта тітка Дора будила мене і, махнувши подолом плаття, зникала в темно-синій ляді вікна. Я ще трохи ніжився на своїх дошках за піччю, але в сусідній кімнаті починав хропти дядько Денис — спершу ніжно, з присвистом, наче грав на флейті, а відтак все гучніше та басовитіше; піч починала ловити дрижаки, буцім на морозі, білий пил сіявся зі стелі, а невдовзі стіни будинку била справжня трясця і на підлогу падали шпарунки; тоді я поспіхом вбігав до кімнати і макогоном, що стояв напохваті біля ліжка, гатив дядька по голові, інакше годі було його дойняти.

Дядько незворушно повертався на правий бік і на п’яток хвилин примовкав, щоб невдовзі почати спочатку. Я вже не ліз за піч, а вдягався та сідав до уроків, раз по раз, коли хата починала ходити ходором, вдаючися до макогона. Я був глибоко свідомий свого високого обов’язку: без мого пильнування від дядькового хропака Кукуріківщина б давно провалилася в тартарари. Кількома роками раніше, коли старі Солом’яники вибралися до Пакуля, а тітка Дора, як завжди, удосвіта подалася до пивниці, дядько так захріп, що в радіусі кілометра з вікон посипалися шибки, сусідні будинки перехнябилися, стовпи радіомережі ламалися, мов сірники, з дерев осипалося листя, а сосняк над глинищем сповз у Живець, і від того лиха на Кукуріківщині ранньої осені була велика повінь. Врятував передмістя Ирію щасливий випадок: зі стелі впала люстра і втрапила дядькові в праву ніздрю. Дядько чхнув та й пробудився. Люстра ж, проломивши муровану стіну, з пронизливим виттям пронеслася над передмістям і зникла в безвісті. …І Люньки, і Жука нема на тітчиній весільній картці.

Люнька жила по Солом’яній вулиці за три двори від тітки, причілкові вікна її дому дивилися в сад Капельдудків. Десь з п’ятого чи шостого класу Люнька й Колька «ходили», і вся юна сколиця гукала вслід: «Жених і невіста — наїлися тіста!». Жук повернувся з колонії і почав упадати за Люнькою. Чатував на дівчину вечорами під стінами школи, по неділях тинявся Солом’яною вулицею з декількома приятелями, такими ж червонопикими та лихоокими, сумним відгомоном війни, або підпирав широкими плечима Гуців паркан, ліниво граючися сталевим, у гумовім кожушку, патичком, з яким не розлучався. Для Жука в його амурних намірах Колька Капельдудка був більмом на оці, і, зневірившись у своїх чарах, він удався до кулаків.

Надвечір, лагідної осінньої години, ми стояли над волохатосизою прірвою ріки, вдивляючись у місто по той бік цяткованого ставами пологу. У місті робилося щось неладне — тривожно ячали на станції паровози, як ячать чайки, коли підпливаєш у човні до їхніх гнізд, з різким протяжним вереском, що відлунював під сосновим бором, мчали міською магістраллю пожежні машини, і раптом хмаристу парасолю неба над станцією підпер стовп диму, перевитого буряковим полум’ям. І тільки тепер ми помітили Жука з приятелями. Вони піднімалися на гору з двох боків, відступати нам не було куди.

Колька вочевидь зблід, зів’янув. Троє, вигуляні й треновані в бійках, відтиснули мене з Андрієм на крап урвища, а Жук почав розмову з Колькою, що й до того був худий, малосилий, а тут геть змалів.

— За Люнькою бігатимеш? — просипів Жук, зібгавши на вузьких Кольчиних грудях бавовняний піджачок. Капельдудка похнюплено мовчав. Жук, не розмахуючись, звично й діловито вдарив

Кольку кулаком в обличчя. — Зуби перелічу… — Не буду… — вичавив із себе Колька.

— Присягнися. — Присягаюсь… Землю їж!

Капельдудка, хникаючи, мов дитина, розмазуючи по обличчю сльози, вирвав пучку пирію з грудками сухого чорнозему на корінцях і став жувати. По тому, милостиво відпущений Жуком, позадкував від урвища і, вистукуючи парусиновими черевиками, зник у сосняку. А Жук повернув у наш бік прямокутну цеглинисту пику й посміхнувся:

— Ну, так, може, хто з вас, гнид, Люньку любить?

Але ніхто з нас, окрім Капельдудки, до Люньки не залицявся.

І неждано Андрія ніби за язик смикнуло:

— Я люблю Люньку…

Від подиву мені замлоїло під грудьми, а Жук уже підходив до Паровозника, і з рукава його плаща виковзував сталевий, завинений у гуму, щоб не залишав на тілі синців, кидок.

— Ага, любиш? — повільно вицідив крізь зліплені зуби Жук у затяте обличчя Паровозника, що йому двоє жучків виламували назад руки, і кийок, коротко свиснувши, упав на Андрієву спину.

— Люблю, люблю… — правив своєї, немов присягався Андрій, кийок ходив по його кістлявій спині, наче било ціпа по току, і я, забуваючи про страх, вихлюпнув із себе розпачливо-ненависне: — Бандюги!..

І тут на узлісся вигулькнув Колька Капельдудка. Він біг прямісінько до нас, буцім не бачив, що діялося на пласкій лисині гори, але не добіг метрів з десяток, опустився в суху глицю, хапаючи синіми губами повітря, що тхнуло горілим.

— Андрію! Батько!..

Коли ми причухрали через ліс на Солом’яну вулицю, там уже всі знали, що Паровозник дуже попікся і тепер — у лікарні. Того передпенсійного року дядько Яків у далекі рейси уже не їздив, а снував на маневровім паровозику біля станції, розштовхуючи по сліпаках вагони, платформи та цистерни.

Одна з цистерн зайнялася, і дядько Яків погнав її від станційних складів і гнав доти, доки вона не вибухнула. Бензином плеснуло на дядьків паровоз, і машиніст заледве вибрався з охопленої полум’ям кабіни…

Рівно восьмій (він давно вмонтував у себе будильник і заводив його та став на восьму ранку кожного вечора) дядько схоплювався на ноги, хлюпався, мов горобець, у ложці води та вибігав на вулицю. Частенько його сірий фетровий капелюх біг слідом і наздоганяв дядька уже біля автобуса.

Я ж, защіпнувши за дядьком хвіртку на сто двадцять сім гаків, аби не пробрався контролер чи монтер, які сновигали по Кукуріківщині, брав книжку і сідав на осонні біля дроту, що ним було переділено город Солом’яників. На межі заповзятливий дід Єврась викохував золотистобокі дині; вони звисали з дроту, наче нові п’ятаки, та подзвонювали під легенькими подихами сіверця. Яблука гупали з дерев і, видресирувані дядьком Денисом, поспіхом котилися до погреба. Сокотіла в картоплі половина курки, з вишняка до неї відзивалася друга половина. З хати видибувала з низеньким стільчиком під рукою баба Одарка та всідалася просто мене по той бік межі. І баба, і дід були худющі, мов бригадні коні напровесні, і на всю Кукуріківщину торохкотіли кістьми, дибаючи до продмагу на перехресті по хліб для корови Маньки. Старі так звикли берегти кожного шеляга, що давно вже жили святим духом, у великі свята присмачуючи його сироваткою або підсолодженою водою. Якось у черзі бабу Одарку штовхнули, і вона розсипалась; зібравши у вузлик свої кісточки, баба Одарка почалапала до лікарні, де її заново й склали.

Баба Одарка цілісінькі дні згадувала Пакуль, своє дитинство та молодість. Меланхолійними осінніми райками, полюючи очима, коли половини курки з’єднаються і вона почне нестися (тітка й баба одна одній не довіряла, а курка неслася по-різному, день на день не випадав: сьогодні знесе, бувало, десять десятків, а завтра шестеро яєчок, ще й дрібних, мов горіхи), баба плела безконечні мережива давніх снів. Я був вдячний слухач — мовчав, втупившись у книгу. А вона вся була там, у Пакулі. Отак вона конала, отак садила, отого року оте вродило, а отого — оте, наступного літа Єврась пішов найнятися до волів, проорав півдня, а на обід йому принесли в торбі цибулі та хліба, він зазирнув до торби, ліг у борозну та й каже: «Нема сала — нема й за волами»; а потім у їхній хаті завівся домовик, він приходив ночами і лоскотав Єврася, а коли вони виїхали з села, загнуздавши поросну свиню, до їхньої хати вселився Халимон, не той Халимон, що наполовину втопився в морсі, коли гуляли Денисове весілля, а ось цей, що живе тепер на Піщаній вулиці, так домовик і йому не давав життя: щоночі приходив й хапав за горлянку, мусив Халимон теж переселитися в Ирій; з хати ж їхньої виклали причілок колгоспного клубу, оту причілкову стіну, яку повалив минулої зими п’яний Затираха, заїхавши автомашиною на сцену, де саме показували тіятри; казали пакульці, що стіна розсипалася на порох — хату ставив ще Єврасів прадід. Уже по війні домовик забрів якось сюди, на Кукуріківщину, усю ніч балакали воші з Єврасем про щось своє; лишитися в місті домовик не захотів, хоч Єврась і набивався теплим, чистим горищем, а помандрував світ за очі і хтозна, де тепер віється.

Тим часом наша половина курки стрибала до їхньої половинки, і, зрісшись, курка сіяла по городу яйця, а ми бродили за нею по грядках капусти та помідорів, по зчорнілому картоплянищу, попід яблунями, вишнями, сливами і парканами з кошовками в руках, що вочевидь повнішали. Щасливо знісшись, курка сповіщала про те Кукуріківщину хвалькуватим кудкудаканням, і на залізничній станції хрипло відгукувався паровоз дядька Якова: паровоз був давній і доходжував по залізницях останні кілометри.

І надходив час годувати кабана: він нетерпляче погрюкував залізними дверцятами, аж відлунювало в лісі.

Я навшпиньки підходив до гаража, обережно піднімав так і відстрибував убік; дверцята зі скреготом та бамканням розчахувались, ніжно-рожева салиста мармуза з крихітними очицями та рухливим, приндливо задертим угору п’ятачком затуляла пройму. Кабан уже давно не виходив з залізної буди, його відгодовували, буцім наповнювали тушонкою консервну бляшанку; тепер чекали на морози, щоб ту бляшанку відкрити.

Хліб для кабана рано-вранці привозив шофер тітчиної чайної: п’янички закусювали рукавами куфайок, піджаків та пальт. Я брав складені в дровітні під парканом круглі буханці і, мов диски на уроці фізкультури, шпурляв здалеку одну по одній в роззявлену пащеку кабана. Той ковтав буханці, мов НеронБалалайка мух, і десь після сотні їх тягся до корита з водою. Вицмуливши відер з десятеро, він знову задирав п’ятачка, ненаситно принюхувався і, не вчувши хлібного духу, гриз залізний одвірок гаража.

Я підбігав до купи брухту (його за абищицю купляв у сміттярів дядько Денис) і шпурляв кабанові все, що потрапляло під руку: підшивки старих газет та журналів, іржаві колеса тачок, потріскані, нашпиговані гвіздками гумові покришки, уламки дощок, лискучі дизельні циліндри, березові й дубові оцупалки, колінчаті вали; усе те з пекельним скреготом перемелювалося між жорноподібних зубів кабана і безслідно зникало у його невидимому череві, буцім провалювалося під землею.

Наближалася шкільна художня олімпіада, яка мала нарешті явити відбірковій комісії, а отже, і всьому світові геніального актора Михайла Решета. Я готувався до неї, як досвідчений солдат готується до полкового огляду: старатливо, але спокійно, з певністю в собі. Я вибрав для читання зі сцени драматичний уривок з гетівського «Фауста» і користувався з кожної вільної хвилини для репетицій. Позбиравши за куркою яйця й нагодувавши кабана, вішав на плечі шмат пожмаканого брезенту, що в нім шофер закусочної привозив хліб, сідав на край залізної бочки під причілком і замислено густим, проникливим голосом декламував:

Я богословьем владел,

Над философией корпел,

Юриспруденцию долбил

И медицину изучил…

З кожним словом мій голос набирав сили, пружності, басовитості; переполохано кулахкаючи, пурхала з-під порічок, знову розділившись на дві половини, як велів закон, зозуляста курка, кабан у ритм моїй урочистій мові ляскав лишаюватими вухами, Нерон-Балалайка подзвонював ланцюгом, спинався на задні лапи і так застигав, побожно дослухаючись; горобці на груші переможено примовкали, а баба од зворушення німіла й хрестилася.

Но как? На зло своей хандре

Еще я в єтой конуре, Где доступ свету загражден Цветною росписью окна!

Где запыленные тома

Навалены до потолка;

Где даже утром полутьма От черной гари ночника; Где собран в кучу скарб отцов. Так он твой мир! Твой отчий кров! —

кричав я на всю Кукуріківщину, калічачи кожне друге слово пакульською вимовою, а Кукуріківщина відгукувалася наполоханим валуванням псів.

Явись! Явись!

Явись! Пусть это жизни стоит! —

вперто перекрикував я псів, а на гайку з являвся дід Єврась у старій, ще часів першої імперіалістичної, гімнастерці, у синовім галіфе і в червоних бахилах на босу ногу. Поки він підозріливо зиркав у мій бік з-під жовтої долоні, я уклонявся псові та кабану, скидав з плечей брезент і, стомлений, прошкував зі сцени. Услід мені вдячно шелестіли груші, вишні та яблуні, кабан захоплено рохкав, а Нерон-Балалайка схвильовано барабанив лапами по перевернутій догори денцем порожній мисці.

Внутрішньо я був готовий до великої сцени.

Напередодні олімпіади випрасував лижний костюм і наквацював ботинки. Шкарпетки геть зітерлися на п’ятках, висіли, мов жабо. Я знайшов у закапелку старі тітчині панчохи, зав’язав їх мотузками вище колін і почувався вбраним незгірш свого однокласника, жевжикуватого синка директора водоконтори.

На жаль, актова зала була порожня, і лише в перших рядах над лискучими спинками зідкидних стільців темніли голови тих, хто прийшов засвідчити мій тріумф — учитель співів, завуч, піонервожата і високий гість, актор обласного театру, член ста тисяч творчих комісій та рад, театральний критик газети «Голос ирійця» Кузьма Перевесло (звичайно, це був псевдонім, але справжнього прізвища шанованого ирійця давно вже ніхто не допитувався).

Весь тиждень до виступу я ковтав сирі, ще теплі, з-під курки, яйця, і голос мій дзвенів зі сцени дужо, гучно, ніби сполошний дзвін. На сцені я чув лише його, свій голос, і, наснажений ним, гукав так, що люстра гойдалася, наче від поштовхів землетрусу, а школа, напнута моїм голосом, буцім парус вітром, рвалася з підмурівок і була б попливла в піднебесся, якби я, самозречено над риваючи горло, нарешті не прорік останні слова монолога: «Явись! Явись! Явись! Пусть это жизни стоит!» та, ледве гамуючи щасливі сльози, кинувся за лаштунки. Там, у сутінковім кутку, заплакав, до глибини душі зворушений мистецтвом власної декламації, потайки ждучи, що на сцені зараз загупає нетерпелива, схвильована хода знаменитого сивоголового актора, який, звичайно, кинеться за лаштунки, аби обійняти й провістити мені світову славу на театральній ниві…

Але ніхто не розшукував мене і навіть ніхто не аплодував, а на сцені вже святотатно баляндрасив після мого, сповненого високих драматичних почуттів монолога, шкільний блазень. І блазня відібрали на міську олімпіаду, а мене — ні!

Боляче вражений такою несправедливістю, я почвалав слідом за шанованим гостем, головою відбіркової комісії, до піонерської кімнати. Уздрівши на порозі мене, Перевесло звів аж до стелі сиві косматі брови, вхопився за них обіруч, підтягся, як на турнікові, і лагідно усміхнувся до мене згори:

— Так і думав, що ви прийдете…

— З чого це ви — думали? — образився я.

Перевесло стрибнув на долівку, м’яко приземлився, пружинячи м’язами ніг, і тернув долоню об долоню:

— Бо — емоції! Сам таким був, знаю. Але не ловіть мене на слові, дорогий товаришу: тим, ким я є, ви не будете. Ви можете стати Наполеоном, Бальзаком, Платоном, Чкаловим, МіклухоМаклаєм, Македонським, ну, ким ще? — окрім актора. І це сказав вам Кузьма Перевесло. Бо ви граєте лише самого себе і чуєте на сцені лише себе. Ви для себе — і актор, і глядач, і критик. Ви для себе — все, але тільки для себе. Велике ж акторське мистецтво, любий хлопчику мій, — мистецтво перевтілення і самозаперечення. Вбий себе, щоб народився інший, — ось альфа й омега великого лицедійства, а ви себе вбити не здатні, бо надто любите себе. Тому ви ніколи не подивуєте і не зачаруєте світ з театральної сцени. Дивіться, хлопчику, — я зараз покажу вам, що таке мистецтво перевтілення!

По тих словах Перевесла в кімнаті не стало — я ледве уздрів на підлозі за ніжкою стільця сиву, наче посріблену, мишку, яка щодуху чкурнула під шафу. Наступної миті мишка ніби розтанула, натомість у точнім, рвучкім стрибкові між стільців летів вусатий, зизоокий кіт; кіт наче крізь підлогу провалився, а на люстру, пронизливо цвірінькаючи, випурхнув горобчик; люстра згойднулася, по запилюжених плафонах метнулась вивірка, розпушила надкушений бублик хвоста і стрибнула на вішалку, де темніло пальто Кузьми Перевесла…

Коли я прочумався, актор уже стояв у пальто і натягав шкіряні, пролузані на кінцях пальців рукавички. Узявшись до лисіючої кролячої шапки, він раптом повернув у мій бік поїдене гримом, наче шерсть міллю, обличчя і проголосив ще один монолог:

— А втім, грайте себе, грайте. Я — це світ, театр, трагедія, комедія і драма, але ж треба, щоб усе це було — світ, і театр, і драма, а не самі диктові декорації, по яких течуть фольгові ріки. Хто ви? Де ви? Звідки ви? Я цього не відчуваю, я цього не бачу, та ви й самі не знаєте! Атеїзм проходили? Так ось, учитель з атеїзму мав рацію: душі немає, це було б надто щедро, марнотратно для природи, аби ми одержували задарма від народження душу. Душі немає, це каже вам Кузьма Перевесло, душу треба виростити самому, кожному для себе, це теж каже вам Кузьма Перевесло. Бо людина без душі — лише декорація, лише футляр, в якім скрипка і не ночувала. Бажаю успіху!..

Він шаснув по кишенях пальта, дістав квадратик цупкого паперу і подав мені:

— Наступної суботи і щосуботи — ласкаво просю!.. Двері м’яко причинилися за актором, а в моїх тремтячих пальцях лишився папірець, де було видруковано таке.

Кузьма Перевесло

Дім під лірою, помешк. 12

??????????????ИРІЙ

Я вже мав гіркий досвід розчарувань.

Минулої весна готувався освідчитись однокласниці в коханні; напередодні Першотравня сусіда по парті сипнув у чорнильницю карбіду — жовтий дразливий дим виповнив клас, урок було зірвано. Караюча рука класного керівника упала на мене. Я покаявся в провині — не виказувати ж було товариша. Послали по матір, духопеликів якої я все ще боявся, і мій Першотравень був невеселий.

Лихі передчуття гнітили мене, але я поклав за краще не піддаватися настроєві; напередодні суботи вилизав дядькові парусинові черевики, хоч на них і минув сезон (було в їхній крейдяній білизні щось святкове!), підстригся в перукарні і спав на штанях з лижної пари, прасуючи їх.

А доля таки пожартувала зі мною: замість буднику під лірою я втрапив суботнього вечора до валки сміттярів — дядько Денис, збираючи на машину, підробляв у такий спосіб, а що у валці завжди були вільні підводи, то для більшого зиску й мене залучив.

…Валка задумливо, меланхолійно вервечилася вечірньою вулицею; лунко кресали бруківку копита коней, торохкотіли ковані залізом мажари. Голова валки так розсмоктав свою люльку, що вона випльовувала в ніч снопи іскор, наче паротяг, і дим білими клубами застеляв річище вулиці, звільна котився по шифернобляшаних ирійських дахах.

Місто спало під зоряним небом, поклавшись на остуджену ніччю землю та зітхаючи крізь сон, зовсім як корова Манька у дворі Солом’яників, неоглядно велике в пітьмі і загадкове. Здається, я вперше бачив Ирій так близько, без денних прикрас і камуфляжів він видавався ще принаднішим, звабливішим, аніж удень, обіцяючи мені, початкуючому Колумбові, континенти, галактики незвіданого життя. І, сплячи на тряскім возі, я подумки йшов по захмарних вершинах своїх, яких не приземлила навіть сувора реальність. Свій Ирій, а з ним і самого себе, я вільно пересовував по географічній, просторовій та часовій карті, бо мені вже замало було одного життя і одної, біляземної, галактики. Майбутнє завжди було мені таким же реальним, як і сьогоднішній день, а можливо, ще реальнішим.

Якось ми їхали до Ирію, я сидів на мішках з картоплею, мати шелепала кирзовими чобітьми за возом, сходило сонце, червоне, як кавун, який мати обіцяла мені купити в місті, коли спродамося, і злизувало довгими рожевими язиками паморозь з косогорів узбіч шляху. Місяць уже висів у бляклому небі тонкий, прозорий, наче остання лусточка сала, що її мати ховає для затовки на високій полиці, — я розказував матері про майбутні космічні польоти. Я знав системи двигунів, пропоновані фантастами і науковцями, знав швидкості, які треба набирати, аби відірватися від Землі, Місяця, Марса, Венерн, Юпітера і всіх інших планет, знав про канали на Марсі, кратери на Місяці і про атмосферу Венери і все те висипав перед безмовною матір’ю, і вона терпляче слухала, похитуючи головою в такт моїм словам і глухому човганню щербатих копит по битій дорозі.

Отак, на мішках з картоплею, на торохких возах, запряжених худоребрими шкапами, започатковувалася космічна ера людства…

…тоді Яр, Вед, Кір, персидський цар Кір, урок історії (люди космічної ери носитимуть звучні імена, а не якісь там пакульські Якови, Дениси, Горпини, Параски, Домахи, Єврасі), покладе на пульт свої вузлуваті, з темно-синіми венами, як у дядька Якова, руки і скаже: ти, Решето, поведеш далі наш космічний корабель і посадиш його на Землю, а я доживаю останні хвилини, я іду од вас на тисячу років, бо тільки через тисячу літ людство навчиться реставрувати індивідуальність за її генетичним кодом, — і дві сльозинки побіжать з його лагідних очей по сірих в’ялих щоках до золотистих вусів, що потічками спадатимуть на срібногрудий комбінезон, але він не заплаче, а вклониться нам і зникне в глибинах корабля, а ми затуманеними очима дивитимемося, як по стінах-телеекранах крізь чорноту космосу лолотіє маковиння астероїдів та далеких зір, як мерехтить блискітками хвоста заблудна комета, як підморгує на планеті, повз яку несемося, космічний маяк, і тільки застережливий звук про небезпеку та тривожне бриніння приладів пробудили мене від сумовитих роздумів про тимчасовість і безконечність людського буття. Я побачив просто корабля багряну заграву, в яку ми падали, клубок розплавленої космічної магми, що пожадливо вибухав язиками полум’я. Я опустився у капітанське крісло за приціл атомної гармати, залишався один-однісінький канал, і тільки від мене залежала зараз доля експедиції, на результати якої з нетерпінням чекає Земля, Земля, що стежить нині за кожним моїм рухом, Земля, де завмерла перед екраном телевізора моя дівчина з календаря. Я вистрелив, і тьмяно-багряне сяйво попереду вибухнуло та розлетілося на вогняне шмаття, а космічний корабель пронісся крізь розбризкану магму, наче розпечена куля крізь дощ, і земля радісно усміхнулася мені з-за баговиння хмар — у неї було обличчя дівчини з календаря, і серйозні вдумливі очі відмінниці щасливо сяяли за синіми скельцями окулярів. Я відкинувся на спинку сидіння, безмовно стежачи за барвистою скоромовкою автоматів на пульті — вони приземляли корабель. Мені не хотілося урочистих зустрічей: почувався вкрай стомленим. І коли корпус корабля схолов, я одяг гравітаційні крила та вийшов через боковий відсік ракети. Я плив високо в небі над білими, вирізьбленими з рафінаду, який я так любив у дитинстві, містами, містами, де стелилися широкі зелені вулиці, а дахи будинків нагадували склепіння обсерваторій, вони прозорішали, коли сонце скочувалося з зеніту, і високе синє небо з білими кораблями хмар дивилося в кімнати, діти злітали над вершинами дерев на барвистих крильцях, наче метелики, і знову пурхали в зелень; за білими прямокутниками завинених у ліси заводів та фабрик золотисто спалахнула залита сонцем долина з синіми жилками річок. Я виписав коло над безкраїм лугом і побачив її, дівчину з календаря, вона ішла між високих шовковистих трав і збирала для мене між сріблясточолої метлиці червоні вогники лугових гвоздичок, вона побачила мене і, завинена в ясну лискучу тканину, що леліла під сонцем, буцім джерельна вода, побігла назустріч по зеленому трав’яному морю, розкинувши руки, наче крила…

…Опівночі, по роботі ми з дядьком Денисом забрели в Живець помитись. Від нас тхнуло смітниками — миші шастали в нори, молоді сосни розбігалися по пагорбах і стриміли віддаля густими темними гребінцями, жаби вискакували з ріки, мов з окропу, щуки, вигнувшись лискучими, щойно шинованими колісьми, покотили по греблі у бік риборадгоспівського ставка; карасі шкандибали за ними навздогінці на лапатих хвостах, буцім на ходулях. Довго дивився їм услід дядько Денис і раптом сказав без звичайного озлоблення, навіть з добрістю в голосі; — Од нас тікають… Я мовчав.

Тим часом м’яка, прохолодна вода, вода, що пахла пакульськими лугами і Замглаєм (Живець напували п’ять пакульських річок), повільно обволікала нас. Дядько Денис пірнав у ріку з головою, пльохався, ляпав по воді долонями, бризкався, полоскав рота, пускаючи гінкі водограї, що злітали в небо і надали на Ирій теплим дощем.

— Ех, Михайлику, думаєш, дядько і душу за копійку продасть? Думаєш, мені оновитися не хочеться? Звечора думаєш: завтра почну нове життя, чисте і світле. А вранці тебе стиснуть в автобусі, наче тюльку в бочці, потім вистрелять тобою з дверей, аж несешся ти зі свистом два квартали від зупинки до водоконтори; нарешті падаєш на свій стілець і віддихуєшся. І поки ти віддихуєшся, хапаючи фіолетове, настояне на чорнилі, конторське повітря, під’їздить до парадного ґанку на конторській, кофейних тонів, Побєді» директор водоконтори. такий же, як і ти, колишній пакулець Омелько Омелькович… І скалка тобі в самісіньке серце: чим ти гірший од Омелька? Тільки й того, що Омелько скрізь товк воду в ступі і дотовкся, що призначили його директором водоконтори. Тепер їздить на роботу в державній «Побєді», а тебе в автобусі б’ють і тіпають, наче коноплі на терниці. І поганенька обивательська заздрість точить тобі душу. Розумієш, що обивательська, усе розумієш — а… Тут ще Дора: Омельчиха в Пакуль по вишні на «Побєді» котить, а ми за нею пилюку ковтаємо. Не паси завидющими очима чужого товару. бо свій розбіжиться, скажеш їй, і все те, мовляв, минуще, проштрафиться Омелько — на викиштель його, і машину заберуть, і мене замість Омелька настановлять, і возитиму я тебе, Дорюнечко, на «Побєді» про твоє задоволення. Дора на те посміхнеться скрива, наче рану сіллю посипле, а ти стоїш стовпом мальованим та й думу думаєш: пливуть роки, пливуть, і якщо не зараз, то коли?

— Матимете ще й машину, дядьку… Обоє ж працюєте. Куди гроші дівати?

— Думав з пацюків розбагатіти, — з серцем казав дядько, ніби й не чуючи моєї втішливої мови, — пацюки за водою спливли. Трипроцентні облігації купили — ну, гадаю, не вже воно. Аж бач — поманить та й зникне, поманить та й зникне. І так від тиражу до тиражу. Тепер на кабана надія…

Дядько виліз із води і підтюпцем через ліс подався додому.

Я подрібнював слідом.

Тут лучилася нам з дядьком дивна пригода. Не пробігли ми й кілометра, як попереду загуло, затріщало, загуготіло. Здавалося, навстріч, ламаючи дерева, котить лавина. Уже земля тремтіла й постогнувала під ногами. За кілька метрів здригнулися, попливли вниз, підняті верхівки велетенських сосон. Ми ледве встигли кинутись вбік та впасти на мокру глицю: мимо пронеслося зі скреготом і тупотом, підминаючи дерева, ніби траву, щось велетенське, чорне і зникло в лісових нетрях.

Студена нічна вологість підганяла нас, і, вибігши на узлісся, ми перелізли через тин та вже марили теплою постіллю, коли перед очима постала велика руїна. У будинку Солом’яників світилося, лампа на ґанку теж горіла, і жовклі пасмуги світла розлініювали сад, розчахнений навпіл широченною розорою, буцім тут щойно проповз з опущеною лопатою дизельний бульдозер. Яблуні, які трапилися йому на шляху, були викорчувані з корінням та втоптані в пісок, що білів під злузаною скоринкою чорнозему. Розора починалася там, де ще увечері стояв гараж із кабаном — тепер не було ні гаража, ні кабана! Не теленькав ніжним сором’язливим голоском і Нерон-Балалайка. Тітка Дора сиділа на приступці ґанку, ревма ревучи. Розора тяглася в край городу, де дотепер стояв хлівець старих Солом’яників, ковтала його разом з зеленою коровою Манькою і вервечилася за потрощені паркани до лісу.

— А де ж це тебе, чортову душу, носило! — заголосила тітка Дора, навіть не завваживши, як ми тремтимо. — Де ж це тебе волочило?..

— Бо не знаєш… — відгризнувся дядько. — А що?

— Невже ж не бачиш? Кабан з гаражем утік!..

…На захоплені наші розпити дядько Яків відмахувався: — А, хлопці, я ж — за інструкцією… Коли ж був у гуморі, розговорювавсь:

— За всю службу двічі й порушив інструкцію. Віз я заводські верстати на схід. А тоді така їзда: на станцію придихаєш, а чи випустить німець — незнаєш, бомбив сильно. Одним себе втішаєш: дохолостякувався, Якове, до самісінької війни, не буде кому плакати за тобою, окрім матері. Якось за Доном добре він, проклятущий, прихопив нас. Горить станція. Ледве вичовгав я за семафор, а напередодні біля семафора пасажирський з біженцями розбомбило, вагони під насипом димлять. На полотні — молодесенька жіночка з немовлям в брезентовій, з плащ-намету, косинці. Кольнуло в серце мене, і вперше порушив я інструкцію. «Візьмемо на паровоз, — кажу помічникові, — до станції довеземо, а там десь приліпиться…». Узяли. А вона трохи не від самісінького кордону отак з дитинчам, вчителювала в Західній, в перший день війни чоловіка схоронила, під німцем не схотіла залишатися. Мчимо на всіх парах — над ешелоном хрестоносці завивають, а в кабіні, за спииою, воно, — тут Паровозник лагідно кивав на Андрія, — кувикає. Приїхали на станцію, а вже й тут горить — як їх залишиш? Побігла Ксеня по кип’яток, Андрійка в кабіні лишила. А тут нам зелений дають. «Рушай! — гукає помічник. — Цього крикуна на станції здамо». Затис я важіль обома долонями, очима в світлофор втелющився, а нічогісінько не бачу. І сам знаю, серце віщує: встигне, прибіжить — відпливе моє холостякування в учорашній день на віки вічні. Лічи сто шпал, Якове, кажу до себе. Лічу… Уже черговий по станції з матюками вздовж ешелону біжить, а я — дев’яносто три, дев’яносто чотири, дев’яносто п’ять…

На дев’яносто дев’ятій вона, Ксеня, — на паровоз…

А Люнька від тої осені стала з Андрієм Паровозником ходити…

Колька ж трохи повчився в дев’ятому і покинув школу, прилаштувався десь на складі… А винним у нічному переполосі Солом’яників було миршаве пакульське лисиченя, яке, заблукавши, втрапило на наш город, уздріло в просі сконструйованого матір’ю зі старої кофти та моїх спіднів опудала і з великого переляку сказилося.

Сказившись, воно покусало півня. На півнячий крик вискочила з хати матір. Лисиченя пірнуло в бочку з водою і зникло без сліду (скільки дядьки не закидали бредень у тій бочці, нічогісінько не піймали). Півень невдовзі оклигав і знову пас курей. Тільки й того, що, злетівши на тин, не кукурікав, а вив по-лисячи, тонко й жалібно. А відтак і кури наші вивчилися вити по-лисячи, і весь Пакуль слухав те виття. Нестися кури перестали і цілісінькі дні греблись під горою, лаштуючи нори. Але тепер матір утямила: кури показилися! Щоб не зіткатися з сільським ветеринаром, вона тихцем порізала курей та й закопала у вишеньках. А півня не спіймала і ждала вечора, коли той придибцяє на сідало.

Аж саме нагодилася в Пакуль тітка Дора, Тітка позарилася на дармовилю, розпатрала півня і вдома засмажила на великому вогні, натопивши, кажуть, три казани ніжно-жовтого смальцю, яким Солом’яники довго мастили взуття, заощаджуючи на кремові. Смаженину тітка виставила на вітрині буфету, і вона пролежала там три роки, сім місяців і дев’ять днів, приманюючи п’яничок, буцім лискуча блешня довірливих риб. По кілька разів на день півня урочисто зважували, клали на тарілку з золотою облямівкою, а по тому, з усіх боків обнюханого, знову пускали за скло вітрини — він був так засмажений, що не піддавався ані ножеві, ані сокирі, не те що людським зубам.

Через три роки, сім місяців і дев’ять днів, перед ревізією, тітка Дора принесла півня додому і кинула Нерону-Балалайці. Пес, з’ївши, і собі сказився, вислизнув з ошийника та стрибнув прямісінько в пащеку кабанові, якого саме годувала тітка.

Кабан проковтнув Нерона-Балалайку, буцім муху, і, в сказі, вирвав із землі гараж та й посунув уперед, трощачи усе на своїм шляху. Броня надійно захищала його зусібіч. Після НеронаБалалайки жертвою скаженого кабана стала зелена корова Манька, яку потворисько ковтнуло разом із дощатим хлівцем. Тільки половина курки, що належала після поділу старим Солом’яникам, в останній мент, коли вже зачинялася ненаситна пащека, випурхнула між зубів на дах будинку.

Після такої пригоди із рябої вона стала геть сива…

Ніч ми просиділи, ніби на швайках діда Єврася (замолоду він чоботарював), а вдосвіта, ледве мжичка осіннього дня просіялася крізь ніч, без задніх ніг (вони дрібцювали слідом) погналися за втікачем. Шлях вказувала жовта пасмуга, що губилася в сповитому вогким туманом лісі. Ми з дядьком уже пройшли півдороги, коли позаду почулося жалібне теленькання і крізь сіру світанкову млу забовванів над розорою ошийник Нерона-Балалайки, за яким по піску тягся ланцюг. Але чоласта, з мудрими і лагідними очима голова пса (за життя він ані на кого з людей не гавкнув) не рябіла в колі, що його виписував на рядні туману ошийник… Серце моє зайшлося з щемкого безутішного жалю.

— Хай іде. То душа його, — голосом, в якому звучав за упокій отця Савки, мовив дядько Денис. Після нещасть, що падали на його голову, дядько злагіднішав.

Ошийник тим часом обігнав нас і тепер передував, хоч ми й не потребували гончаків: окрім розори, шлях значили вирвані з корінням, потрощені на друзки, пожовані сосни.

Так прийшли ми під Собакареву гору, і повноводний Живець відкрився нашим смутним очам. Кабан, зчесавши піщаний пагорок, безслідно зник у воді. Вороння, спрагло хапаючи в розчахнені дзьоби клуби ранкового туману, летіло над свинцево-зеленими хвилями і, стомлене перельотом, падало в соснове верховіття. Ми з дядьком згорнули долоні в цівки й подивилися крізь ті підзорні труби через ріку.

На тім боці сосни стояли неторканою золотисто-рожевою стіною.

— Туточки він, у ямі.. — глухо мовив дядько Денис, стаючи навколішки біля самісінької води. — Ну, паси очима…

Вія припав до річкового дзеркала і цмулив воду, роздуваючи щоки; невдовзі щоки нагадували два аеростати, які ось-ось мають злетіти, а поки що, припнуті, лежать нерухомо у видолку, між пагорбів.

Живець вочевидь мілішав, і невдовзі, посноване біллю туманів, оголилося замулене дно, що поблизу гори було ямкувате й болотисте. Окрім сірого, поцяткованого сколками, мулу, нічого я не побачив на тім дні, хоч витрішкувався, скільки було сили. Проте твань, здавалося, дихала, то опускаючись, то бабухатіючи, наче боки корови Маньки, коли вона об’їдалася росяної трави і час од часу булькала та клекотіла. Несподівано ошийник, задзвенівши ланцюгом, покотився з крутого берега і сторчака пірнув у зеленастий мул. Кінчик ланцюга зблиснув та зник у твані, і не булькнуло по ньому.

— Балалайка — живий! — загукав я щосили, стрибаючи по берегу. — Живий — душа вернулася ю нього!

На мій голос дно ріки відлунило жалібним глухуватим дзвякотіняям: пес давав знати про себе.

Дядько Денис поволі випускав з рота воду, і її сіра повсть знову застеляла річище. Живець розлігся між звичних берегів, а дядько, виплюнувши раків, похмуро сказав:

— Нема чому радіти. Краще б уже води богові свої душі віддали, аніж Живцю. Бо скаженому і Живець по коліна. Скаженому, та ще в такій броні, — додав пророче, — зупину не буде.

Він боязко озирнувся на ріку і, понуривши голову, поплуганився по кабановім сліду назад, в Ирій. Хвилину я стояв під Собакаревою горою, плекаючи надію знову вчути скавучання Нерона-Балалайки, але над рікою було тихо, лише в сосняку зловісно каркало вороння. Тоді побіг навздогінці за дядьком, відчуваючи, як страшок наздоганяє мене і хапає холодними лаписьками за плечі.

Було десь по обіді, коли ми, змучені й голодні, нарешті причвалали додому; побачивши дядька Дениса упорожні, тітка забилася головою об стіну. Я утік від кагалу на вулицю, де поосінньому неділилося: день, ніч, землю й небо, дрібно посічені, перемішані, посмачені пісною мжичкою, ліниво та нудно пережовував час. До причілка, маскуючись оболоками тютюнового диму, тулився Жук із жучками.

По той бік Солом’яної вулиці з ґанку Гуців настрополохано зиркали через паркан Гуцева Люнька і дівча в білому пуховому береті.

— Ти, артист шмаркавий, зараз подивишся, як я, Жук, скручу голову тій, що в білому береті, — прогугнявив Жук, пахкаючи мені в обличчя смердючим димом — він палив самосад. Його прокурений і пропитий голос нагадував чиргикання цеглини об цеглину, коли обточують крем’яхи. Жук мене не любив: я не жукував у його походеньках по Кукуріківщині. — Учора в кіно я сказав, що піду з нею. А вона втекла. Сьогодні вона вже не втече…

— А може, вона теж не хоче з тобою гуляти, — сказав я, спинаючись навшпиньки і зазираючи в перепалені електролампочки його булькатих очищ. — Як і Люнька…

— Десь комар дзижчить… — прогучав Жук і дмухнув на мене: я покотився по мокрому морогу, наче вовняний м’ячик, а жучки вслід мені підхихикували. Докотившись до лісу, бемцьнувся об сосну і зіп’явся на ноги. Тоді, похитуючися, бо чманіло в голові, пішов на Жука.

— Я порятую цю дівчину! — від страху і жалю до себе мені сльозилися очі, і я насовував на лоба картуза. Жук незворушно гострив об нашу стінку довгі, наче зубило, пазуріт. Жучки знову засміялися і загули з Жукового голосу:

— Жук переставить вам з дівчиськом у береті голови. І міліція не добере, де чия голова. І закопають тебе з головою у білому береті. І чорти в пеклі з тебе реготатимуть…

Вони давилися сміхом, а Жук тим часом підважив дубову колоду, що здавна лежала біля дядькового двору, не розмахуючись, кинув її в бік лісу; колода з ревом пронеслася над соснами й безслідно зникла за пеленою мряки.

Я мовчки глянув їй услід і пішов через вулицю до ґанку Гуцевого будинку, де беззахисно й зворушливо білів берет.

Я залишив свій страх по цей бік хвіртки, на розквашеній мжичкою вулиці, ступив на першу сходинку ґанку і сказав нарочито сухим, безбарвним голосом:

— Не подумайте, що я у вас закоханий. Я люблю іншу. Але маю за свій обов’язок порятувати вас від Жука. Звичайно, якщо ви довіритеся мені…

— Я довірюся вам, — усміхнулося з-під білого пухового берета дівча. Воно було вродливе, але навіть подумки я не зрадив дівчищ з календаря.

— Слухайте мене уважно, — легіони вишикувалися і стояли напоготові, стискуючи руків’я списів та бронзових щитів, а цезар промовляв: — Люнька вестиме з Жуком переговори, аби нічого по запідозрив. Ми заходимо до хати, вистрибуємо з вікна в сад, городами виходимо до Радульського провулка, з Радульського через двори дістаємося Чорторийського, з Чорторийського — на Піщану вулицю, з Піщаної — в Свинопухівський сліпак, із Свинопухівського городами — на Польову і по Польовій на базарний майдан, а з майдану нам простелеться вільний шлях на всі п’ять вітрів.

— Мені — на Рибну.

— Ви будете на Рибній, — твердо пообіцяв я. — Звичайно, якщо нам пощастить. Але краще героїчно померти, ніж дружити з Жуком. Хіба не так?

Дівчина стрельнула з-під берета меткими сірими оченятами, але нічого не сказала. З неба на мокрих парашутиках хмар спускався на Ирій листопадовий вечір.

Ми тільки-но скокнули з підвіконня в кущ прижухлої шовкової трави, як над головами в сивому, розписаному чорним безлистим гіллям мороці тричі каркнула ворона.

— Ворону підкуплено! — гукнув я прозірливо, подаючи дівчині в білому береті руку. — Біжімо!

По той бік паркана грізно тупотіли жучки, а Жук, спершись ліктями на гребінь Гуцевої хати, мстиво посміхався до нас з туману. По саду, засипаному мокрим листям, біглося важко, буцім по мілководдю, і тільки ніч. нас порятувала б. Я вхопив себе за вуха, підняв у небо і смикнув завісу, яка відділяла день від ночі. Тої ж миті завіса впала, і густа та в’язка, мов пакульська грязюка, темінь хлюпнула па землю, накривши нас. Тупіт жучків, віддалився, ми залишилися самі, але в пітьмі, мов у погребі, ляда якого раптово зачинилася.

— Не бійтеся! Я — туточки! — гукнув я, з надією прислухаючись до свого мужнього голосу. По тому намацав у темряві теплу долоню дівчини і повів її крізь ніч. Ми щасливо перебрели три провулки і були на Піщаній вулиці, коли позаду почулося зловісне вовче виття, воно з кожною хвилиною розлягалось лункіше. Жук із жучками перекинулися на вовків і бігли по наших слідах. Ми ледве встигли забратися па нижню гілляку осокора на розі Піщаної вулиці і Сиволожського провулка, як тічка облягла нас оранжевим зашморгом з очищ та язиків, що жадливо палахкотіли в пітьмі. У ватажкові зграї, який, зіп’явшись на задні лапи, трохи не діставав нас передніми пазурами і клацав іклами, ніби залізними щелепами самолова, я одразу впізнав Жука.

Ми з дівчам подерлися на вершину осокора; вовки, збившись довкола дерева, гризли прикоренок. Скоро по війні вовча тічка отак з’їла бабу Телениху, що пішки вертала з міста з Пакуль. Баба забралася на вербу, а голодні вовки перегризли вербу біля кореня… Ми були вже на верхівці, коли осокір захитався, підтятий вовчими зубами. Зараз лише диво могло нас порятувати. І диво сталося: обоє ми були ще в тім віці, коли в дива вірять. Раптом їдкий притихлий туман опав на сади та дахи будинків (радіоантени загадково стриміли з молочно-сизої пійми), а небо очистилося, оновилося і стало глибоким, як став пізньої осені, коли вода темніє і ховає обриси дна; до зоряної череди виплив з-за ирійської пожежної вежі Місяць; блакитний промінь простелився від високого Місяцевого чола до нашого осокора, Я першим мужньо ступив па промінь, лоскотливо ковзкий, наче паркет у фойє обласного театру.

— Тільки униз не дивися. Бо я голові запаморочиться. Дивися в небо, — сказав я дівчині в білому береті, і вона боязко подрібнювала по Місяцевій стежці, а вовки завили з чорної безсилої люті і чорними тінями поповзли за нами назирці. Вони доповзли до Польової, по якій ходили автобуси, і залягли на її темному березі, далі від вуличних ліхтарів, — боялися світла. Ми дибцяли над вечірнім Ирієм, поснованим ясним павутинням вулиць; по вулицях бігли павучки машин з очима, що світилися, а майдани лежали під нами ошатні й святкові, наче плеса озер, залитих полуденним сонцем. Підбори дівочих черевичків весело вицокували по місячній стежці, і мені здавалось, що я на щасливому сьомому небі, а не на першому, земному. Я вже трішки любив її, дівчину в білому береті. Так дійшли до базару і, взявшись за руки, ковзнули по скісному променю, ніби по кризі, на Рибну вулицю.

Уже були біля її двору, коли уздріли Жука, що, похмурий та злий з невдачі, розпростерши руки, немов линвоходець, дибав по місячному променю, припнутому до ущули воріт. Я зіп’явся на паркан, вийняв кишенькового ножа і прошепотів з лихим тріумфом у голосі:

— Дивіться, як він зараз беркицьнеться! Несподівано дівчина в білому береті вхопила мене за руку:

— Не смій! Я не хочу.

— Тобі його жаль? — аж образився я.

Дівчина мовчала.

— Він бандит і хуліган. Його проклинає уся Кукуріківщина. Він у власної матері курей покрав.

— Неправда! Він сильний і сміливий! Він нікого не боїться.

А ви всі боїтеся його, боїтеся, я знаю. І ти теж боїшся!

Під пружком берета розквітли очі, великі й світлі.

— Знаєш, за що його зі школи вигнали? — гукнув я, прикро вражений. — Він крізь соломинку вижлуктив з усіх чорнильниць у класі чорнило!

— Мовчи й мовчи… Я знаю, що він — не такий, — тихо сказала дівчина в білому береті. — Ніхто з вас не знає, а я — знаю… — вона заплакала, і сльози котилися по дитинно пухких щоках, мов краплини місячного сяева. — Бо, може, я люблю його… І я не просила мене рятувати…

Дівчина в білому береті перебігла двір і хряснула дверима веранди.

Я ще посидів на паркані, непевний себе і знічений, відтак стрибнув на вулицю. Під сусіднім двором темніли тіні жучків. Я ввібрав голову в плечі і побрьохав по баюрах Рибної вулиці на автобусну зупинку. Жуки плуганилися слідом…

Я вмостився на задньому сидінні автобуса. На бруківці мене підкидало, і, простромлюючи головою кузов машини, я уривками милувався зоряним небом, яке потроху хмарніло. Проте було мені за цих хвилин не до краси нашої чарівної природи. Жучки, насунувши аж на вуха картузи, стовпіли коло дверей, і я напевно знав, що на зупинці автобуса під вербою на мене чекає смерть в образі цеглявомордого Жука. Я не шкодував, що порятував дівчину в білому береті, яка, виявляється, й не потребувала мого порятунку. Якби сьогоднішній вечір почався спочатку, я б вчинив так само. Було тільки до сліз жаль себе: загину таким молодим!

І буде завтра, і позавтра, і буде зима, весна й літо, і буде світле майбутнє, лишень мене вже ніколи не буде. Майбутнє бачилося мені невимовно прекрасним, і навіть у найсмутніші хвилини свої я чекав на нього. Про майбуття мріяли герої книжок. Його прогнозували газети, що їх я читав матері, поки та пряла біля каганця із жовто-червоної снарядної гільзи. Його обіцяли вчителі. На противагу матері, яка вірила тільки в сни, я беззастережно вірив і вчителям, і книгам, і газетам, і своїм мріям.

…а люди ходитимуть у білях ясних одежах, і рухи їхні будуть повільні, розважливі, а мова мелодійна. Вони любитимуть одне одного і казатимуть саму правду, вони житимуть у білях будинках із сферичними скляними стелями, крізь які до їхніх квартир зазиратимуть зорі, Місяць та Сонце. За стіни їм слугуватимуть стелажі з книгами, і вечорами по роботі вони сидітимуть у квартирахбібліотеках і слухатимуть серйозну музику, оту музику, з якої насміхається дядько Денис і вимикає приймача, коли вчує ніжнороздумливий голос рояля або скрипки, а ще ті люди майбутнього читатимуть старезні книги з грубих шкіряних обкладинках і пізнаватимуть таємниці життя, поки їхні кораблі плаватимуть у далеких галактиках, і ті люди розмотають нитки минулого життя, як мати розмотує клубок, надибуючи під нитками квитанцію за торішню страховку, про яку її давно запитували в конторі, люди майбутнього знайдуть мене, що таким молодим загинув від руки бандюги Жука, подивуються несправедливості і повернуть мене до життя, і я. подивований, щасливий, ходитиму по їхньому заквітчаному Ирію, де з-поміж шовкової трави, любистку та чорнобривців (за колишнього життя ці квіти росли довкола моєї хати) випинатимуться ясно-білі півкулі будинків, а у міському саду я побачу клітку, за чавунними ґратами якої сидітиме Жук, схожий на горилу з підручника зоології: я підійду до клітки і скажу йому: «Я знав, що ти непотрібний майбутньому…».

Я заплющив очі і приречено ступив з автобуса на розкошлачений колісьми машин пісок. Тої ж миті вугластий Жуків кулак полічив мені зуби, нарахувавши тридцять два з половиною, і всі вони заболіли мені. Небо тарарахнулося об забруковану землю, червоні скалки сипнули увсібіч.

Я розплющив очі і сказав:

— Бандит…

Під стовпом, на якім вітер розгойдував лампу з бляшаним абажуром, стояв Жук і махав чорними, мов осіння ніч, крильми.

Я повільно прямував у Солом’яну вулицю, наче в глухий тунель, вихід з якого замуровано. Жоден вогник не блимав мені навстріч, і тільки хлюпала грязюка під ногами кукуріківщан, що віддалялись. Жук із жучками сунули за мною віялом, наче голодні вовки.

Я притулився спиною до мокрого паркана — небо над Ирієм по той бік жучків світилося — і знову кинув крізь сльози:

— Бандит…

Жук вайлувато чалапав до мене, насунувши копку на самі очі, а руки сховавши в нашиті попереду кишені штанів. Коли його одутла прищикувата твар підпливла зовсім близько, я розмахнувся і послав свій дрібний, як картопля на піску, кулачок у більмаки Жукових очей. Жукове обличчя несподівано репнуло і розсіялося, наче перестиглий гриб-димовик, коли на нього наступиш, хмара смердючого іржавого диму заволокла мене, а сам Жук уже велетенським чорнокрилим кажаном шугав над головою. Коли дим розвіявся, я уздрів дядька Дениса, який з дизельним трактором на плечах жваво ступав Солом’яною вулицею…

— Я тобі ще скручу голову! — просичав Жук з темного, заволоченого низькохмар’ям неба.

— Дивись, аби я тобі бебехів не витряс — усе життя збиратимеш! — гукнув дядько. Жук шаснув у темінь і зник, а жучки налякано сипонули по городах.

Дядько переклав свою ношу з одного плеча, на інше і розхвастався:

— У дворі нашої контори давно дизель іржавів. Спершу думали ремонтувать, а тепер рішили в металобрухт здати. Я й позичив. Надумав, Михаль, вино з яблук робити для всієї Кукуріківщини, яблук нього року — хоч Живець гати. Подивишся, як завізно стане. І з кожного кілограма яблук сто грамів млинового — наші. А захочемо — вином візьмем. Утямив? Коли бог ділив голови, задивився він на свою божину й не зогледівся, як мені, звичайнісінькому бухгалтерові водоконтори, директорську кебету начепив. Схаменувся — а пізно. З такою ж головою, звісно, не пропадеш!

Ми ще поїдемо в Пакуль на чорному «опелі»!..

Вранці я прокинувся з каменем на серці, буцім напередодні натворив твореників у школі і мене послали по матір. Я згадав конторський дизель на дядькових плечах. Жука і жучків, свій страх, потаємне бажання виглядати в очах дівчини в білім береті мужнім лицарем, та ще на темному, як ніч, тлі Жука, бандита і хулігана, згадав кабана в Живці, хворого на сказ півня — мені зсутеніло в очах, проте я розважливо мовив до себе: «Світ, звичайно, не самими білилами писаний, і на сонці є плями, як доведено наукою, але що ж ти маєш до світу, коли сам ще такий рябий-рябісінький…» І я твердо рішив від сьогодні бути кращим, аніж був досі.

Камінь упав з мого серця і покотився двором, там його зловив дядько Денис та став точити об камінь купило, що за останні дні притупилось. Щасна добрість наповнила мою душу, і я весь засяяв.

Я беріг те світло в собі, як мати у війну, коли не було сірників, берегла в челюстях печі присок, і доніс його до школи.

— Що це ти сьогодні сяєш, наче нова мембрана? — запитав Славко Пасічник, витираючи дошку: ми з ним чергували і заявилися раніше.

Славко Пасічник був загальновизнаний фізикоматематикотеоретик.

На уроках з алгебри, коли клас безнадійно тонув у морі складних логарифмів, він штудіював вищу математику і лише на прохання учителя подеколи шпурляв нам рятівні кола; на уроках з анатомії він шукав формулу, яка б виразила конкретну особистість; на уроках з астрономії Славко розробляв теорію космічного радіоперельоту. Йому належала геніальна ідея транслювання екіпажу космічного корабля, вираженого в математичних формулах, могутніми радіовипромінювачами на сусідні галактики в пошуках розвиненої цивілізації, яка спроможеться за формулами відтворити і корабель, і людей. Тільки в такий спосіб можливо, на думку Славка, подолати часовий бар’єр, що розділяє галактики.

Ми потоваришували, бо я ділився з Пасічником ідеями космічних подорожей. Вони сіялися з моєї голови, наче дощі грибного літа. Звичайно, це булл ідеї вродженого гуманітарника, технічно безпомічні, проте Славко великодушно визнавав, що мої фантазії допомагають йому прогорювати стежки до нових фізичних законів.

— Сьогодні, Славко, я подивився на себе критично і вирішив стати кращим, аніж був досі…

Славко професорським рухом поправив краватку, яку з класу носив лише він. і звів на мене ясні, розумні очі:

— З погляду математики такий збіг дивний, але, уяви собі, останні дні я думаю про те ж саме. Виявляється, негативні емоції дуже важко виразити в числовім еквіваленті. Матимемо неймовірно громіздкі числа. Висновок: людина майбутнього, аби її вільно транспортувати в сусідні галактики, мусить позбутися негативних емоцій. Я переглянув останні роботи психологів. Виявляється, це довгий і складний процес. Тим швидше треба об’єднатись і розпочати великий, хай поки ще експериментальний, наступ на негативні емоції. В перспективі — моральне оновлення людства…

Славко простиг руку, і я радісно потиснув її.

Тут до класу зайшов Андрій Паровозник, син дядька Якова.

Ми із Славком змовницьки пере зирнулися, кивнули головами на знак згоди, і в один голос сказали:

— Хочеш стати кращим, аніж ти є зараз?

Щодо Андрія, то нам не треба було довго домовлятися, бо хоч він і лишався байдужим до Славчиних теоретичних розвідок у майбутнє та до моїх лихоманних фантазій, що не знали гнузди, зате мав золоті руки і ходив у чорних шкіряних рукавичках, аби їхнім сонячним блиском не привертати до себе уваги. Він власноруч сконструював кишенькового телевізора, ракету «Ирій», яка, стартувавши з шкільного двору, безслідно зникла в космічному просторі, радіостанцію для підказок, що працювала безвідмовно. Уперше в світовій практиці за антену радіоприймача слугували учнівські вуха. Передачі велися з «Камчатки», останньої парти, де Паровозник на уроках майстрував, а я, ховаючись за спинами від учителевих очей, гриз «прочотні» книги.

— Завжди хочу стати кращим! — радісно озвався на наші слова Андрій Паровозник. — А як?

— Це я досліджу і сформулюю, — поважно мовив Славко Пасічник, навертаючись до звичної ролі теоретика. — Зустрінемося після останнього уроку…

Перерви Славко просидів у бібліотеці, а на останньому уроці прислав нам з Паровозником радіограму: «Зустрічаємось парку крайній лаві стережіться єгу гуїнгнгм або вінець природи». Я пригадав благородних Свіфтових гуїгнгнмів, і серце мені радісно забилось в передчутті морального відродження.

Був ясний листопадовий вечір. Таємниче переморгувалися над головами зорі. За чорними штахетами безлистих кущів брязкотіли маршрутні автобуси і таксі. Біля тітчиної чайної горлали п’янички. Ми з Паровозником сиділи німі й урочисті. Славко промовляв, час од часу струшуючи з чуба росинки зір, що зліталися, мов метелики на світло.

— Отже, від сьогодні ми проголошуємо себе кандидатами в благородні гуїнгнгми. Кандидатами, бо поки що в кожному з нас є щось від єгу. Ми даємо собі час для морального переродження: Три місяці. За ці три місяці мусимо позбутися негативних емоцій і стати справжніми гуїнгнгми. Звичайно, для того, хто глибоко усвідомлює потребу людства в моральному оновленні перед стрибком у космос, досить буде і одного дня. Тримісячний випробувальний термін ми встановлюємо в розрахунку на певних індивідумів — він зирнув на Андрія, — які в цьому складному і суперечливому світі не хочуть знати нічого, окрім гвинтиків та гайок.

Певен, що за три місяці і вовка можна зробити ягням, вилузавши з нього негативні емоції, як вилузують горіх. Звичайно, якщо вовк поставить собі за мету таке переродження…

…Декілька днів ми не ходили по землі, а літали на крилах, світлі й чисті.

А по тому прибіг до мене Колька Капельдудка. Позаяк хазяйство Солом’яників розвіяв вітер невдач, а задарма їсти тітчин хліб мені не хотілося, я старатливо бив у саду березовим оцупком байдики; виляски прудко розбігалися довкола, а мені тільки того й треба було — хай тітка, яка після оказії з кабаном хворіла, чує, що я не гуляю. Колька був тепер із жучків, і я набурмосився. Гість це запримітив, втяг голову в плечі, лише чубчик стримів зовні. Винувато сіпнув мене за рукав, стрельнув очима в бік хатньої стіни:

— Відійдемо, побалакати треба, а стіни вуха мають…

Я зирнув пильніше і побачив у щілинах, між зеленкуватих від моху цеглин, тарілочки схожих на опеньки вух. Ми відійшли під яблуні — Колька ледь чутно зашепотів:

— Жук нахваляється сьогодні побити тебе. Наказав усім жучкам з’явитися. А ти б не прийшов, якби тобі сам Жук наказав? — він ображено глянув на мене і голосно додав: — Ну, як нема у вас хліба, то піду в магазин. Бо мати кажуть: батько пішов по хліб і знову десь нажлуктився, позич у Солом’яників буханку, а ввечері віддамо…

З тим він почалапав до хвіртки і зник.

Тут де взялися мурахи, холодні, мов крижинки, і поповзли мені від п’ят до тім’я.

— Я не боюся тебе, Жучище! — гукнув я в стіну, згадавши, що не маю права на страх.

Стіна на очах мінилася, з зеленої стала жовта, а відтак ще більш позеленіла…

Увечері, поінформовані про лиху задумку Жука, мене проводжали зі школи Славко Пасічник та Андрій Паровозник. Було місячно. Підкована морозцем Солом’яна вулиця стелилася переді мною, немов лінія життя на долоні.

Від автобусної зупинки ми тривожно мовчали. Уже неподалік дядькового двору вузлики на наших язиках трохи ослабли, і Славко мовив, як завжди, розумно:

— З погляду вічності усе це принаймні безглуздо і смішно…

Могутній свист обірвав його мову, пригнув довколишні дерева, земля між нами і двором Солом’яників розверзлася, і з неї поросли голови Жука та жучків. По тому рушив на нас вовчий півзашморг з Жуком посередині й дрібними жучками по краях.

Я озирнувся на Славка і Андрія — обоє були блідіші од Місяця.

Шлях назад ще був вільний, і я прошепотів голосом приреченого: — Тікайте!.. Перекажіть, що я…

Я не знав, кому і що б хотів переказати, а роздумувати вже не було коли. Ноги Славка Пасічника раптом задріботіли на місці, як у накрутної ляльки, повернули його на сто вісімдесят градусів і помчали, наче схарапуджені коні, по Солом’яній вулиці, залитій сріблястим місячним сяйвом. Славко обернувся до нас верхньою половиною тіла, простяг руки і щось прокричав, але ми не розчули, було далеко. І вже тільки хмарка сріблястого піску, що закосичила Солом’яну вулицю, нагадувала про нашого товариша. Темний зашморг довкола нас звужувався з кожною миттю. Було чути, як шерхотить пісок під ногами жучків.

Очі Паровозника тліли, неначе бікфордів шпур. Я інтуїтивно відчув, що Андрій зараз вибухне, і завбачливо упав на землю. Того ж менту Андрій крутнув довкола себе десятипудовою сумкою на шкірянім паску. Свист, пронизливіший од Жукового, завис над Кукуріківщіною, як зависає грозова хмара; він бубнявів, важчав і вже надав на землю чорними брилами. Рвучкий вихор геть злизав з вулиці Жука і жучків разом з піском та сухим листям, пожбуривши їх над дахами будинків…

Відтоді Жука ніхто не бачив на Кукуріківщині. Казали, буцім і досі літає він по світу.

Тут пасок Андрієвої сумки тріснув, і зона, просвистівши над хатами, гепнулася за Собакаревою горою, зчесавши її залісену вершину.

Нарешті уздріли ми Славка Пасічника, що мчав уже з протилежного боку Кукуріківщини — від річки.

— Зупиніть!:.. — вчули ми його розпачливий, жалібний крик, але зупинити не могли — Славко мчав швидше од метеора, мабуть, це була вимріяна ним швидкість світла. Його годі було навіть впізнати: прозоре віяло, буцім од пропелера літака, що має злетіти, промигнуло повз нас і зникло.

Славко Пасічник з’явився у школі аж наступного тижня, оббігши з великого переляку земну кулю по 51-й паралелі тисяча сто двадцять дев’ять разів. По тому він довго й настирно пояснював нам, як увімкнувся механізм його підсвідомості, пригнітивши нейрони кори головного мозку.

І залишилося нас двоє…

винарня ДяДьКа Дениса

Тепер на обійсті Солом’яників було незвично тихо: не мукала зелена корова Манька, не дзеленчав ланцюгом Нерон-Балалайка, половина курки, яка щасливим випадком уникнула кабанової пащеки, німіла під хлівцем, з ляку втративши голос. Нещастя притушило пристрасті, молоді та старі Солом’яники помирилися. Дід Єврась відірвав дошки, якими було перехрестив синові двері, і власноруч зашпаклював вікно, що через нього ми вибиралися в город.

Тітка Дора вечорами гортала родинні фотоальбоми і мрійливо згадувала свою діяльність на низі культури:

— А до свят було концерт готуєш. Набігаєшся за тими хористами — ніг під собою не чуєш. А піднімеш завісу перед залою, повною людей, з начальством у першім ряді, де й утома дінеться, бо — почот в очах бачиш. І знову ж, кіно через два дні на третій у клубі, безплатно. А тут — і в кіно нема коли піти, вік уже не була, од культури відстала, самі п’янички цілі дні перед очима, і сняться п’янички. Та ще сниться, ніби я іду по дорозі і мішок з грошима знаходжу, розв’язую, а там червінці, червінці, усе новенькі, хрустять і полискують, сон — на ревізію… Прокинешся удосвіта, лежиш і думаєш: кому не судилося на машинах роз’їжджати, тому вік пішки чалапати, хоч ти головою об стіну бийся, хоч ти на частини розірвися і себе по частинках продай…

На ті притомлено-сумні тітчині мудрування дядько відмовчувався, похмуро сопів у кутку кухні, перемиваючи в бензині кільця позиченого у водоконторі дизельного мотора.

Я передчував: дядько Денис шпиком готує останній ривок до «опеля»…

Найближчої суботи я дістав візитну картку Кузьми Перевесла і подався шукати дім під лірою. Втім, назирці я знав його: дім стояв на одній з центральних ирійських вулиць, що впадали в головний майдан, помилуваних часом та війнами. На його фронтоні бовваніла пофарбована в синє цегляна ліра, на якій залюбки награвали тоскними осінніми вечорами власні мелодії північні вітри. Дванадцяте помешкання було під самим горищем, на п’ятім поверсі, куди вели вузькі, виті, з модерновим чавунним поруччям сходи. Край оббитих темним дерматином дверей поблискував мідний ланцюжок дзвінка. Я обережно смикнув за ланцюжок, по той бік дверей коротко теленькнуло, але відчиняти ніхто не поспішав. Зачекавши, потяг двері до себе — вони не були замкнені і легко піддалися.

— Можна?

Перевесло стояв спиною до мене перед великим настінним дзеркалом — в чорній парі і білосніжній сорочці, з темним метеликом на шиї, але ще без обличчя. Там, де мало бути лице Перевесла, сіріло, обрамлене густим, хоч і припорошеним сивизною, волоссям, схоже на вимок у полі, порожнє місце. І тільки очі, глибокі, замислені, з іскорками притишеної іронії світили з бляклого провалля, наче з туману.

— Даруй, хлопчику, я не зовсім вбраний, — мовив од дзеркала Кузьма Перевесло голосом м’яким та зичливим. — Але я радий бачити тебе нарешті на своїм олімпі, проходь і сідай.

З тим, усе ще не повертаючись до мене, він неквапом побокував вздовж стіни, густо завішаної його ж, Перевесленими, обличчями, буцім театральними масками, з широкими проймами очниць. Були тут обличчя найрізноманітніші, на всі випадки життя і на всі настрої — добрі, з щиросердим усміхом уст, добрі, але поблажливо зверхні, добрі, з лукаво-кривим пересмиком губ і перенісся, іронічні — до безмежжя самовбивчого скепсису, і — поруч — підлесливі, лакеюваті, легковірні й неприступно замкнені в пересічній буденній звичайності…

Знявши зі стіни обличчя лагідне, примирливе, відкрите, здавалося, навстіж для першого стрічного, актор повернувся до дзеркала, поквапки вбрався, пробіг меткими пальцями: гримера по скронях та вилицях і аж тоді глянув на мене:

— Як завжди, я поспішаю, о майбутній світоче людства! Дружня вечірка в добрих давніх знайомих і розмова про нову п’єсу молодого автора. Але ви й у мою відсутність можете шукати свою душу, бо майже усе. Що я міг би вам сказати, воно — там…

І Кузьма Перевесло кивнув на причілкову стіну своєї крихітної кімнатки з диктовим, у чорнильних плямах письмовим столом, старенькою канапкою і трьома стільцями, з яких стриміли униз пружини. Різким порухом рук Перевесло навпіл розчахнув причілок (половинки стіни, наче двері купейних вагонів, розсунулися врізнобіч), і моїм вкрай подивованим очам відкрилася просторезна, без видимого обмежжя зала, заставлена, наче вулик стільниками, високими, до стелі, риштуваннями з книгами. М’яке, біле, буцім денне, світло, що лилося зверху, облямовувало тиснені золотом корінці книг, шкіряні й картонні обкладинки, лаковане дерево риштувань і скло шаф у глибині зали сірим лолотливим серпанком.

— Як стомишся, вимкнеш світло і зачиниш двері, замок автоматичний. Приходь і читай хоч щодня, коли є бажання. Я скоро буду… — даленів голос Кузьми Перевесла. Дзенькнули двері, але я ледве завважив той дзенькіт, у голові мені радісно дзвеніли джмелі, а коліна тремтіли й підгиналися, а подушечки пальців зачаровано німіли, коли торкалися обкладинок книг, що відкривалися і закривалися з тихим сухим шелестом. Я йшов крізь книги, наче крізь анфіладу кімнат, де кімнати напродиво не схожі й порізному розписані, і з трепетним хвилюванням у серці чекав, що зараз відкриється моїм очам…

…Я упізнав долину, що в ній напровесні стояла вода і з прозорого мілководдя виштрикувалися червонуваті пагінці щавлю; упізнав Діброву, куди ми влітку ходили чималим хлопчачим гуртом, бо то був природний кордон між землями Пакуля та Чорторийки, і чорторийські хлопчаки задиралися до пакульських одинаків, а гурту боялися; упізнав на обрії срібні крила пакульського водогону, що тримав на собі крайнеба з ясно-білими гронами хмар.

Мене пробудив нетерпеливий, тривожний згук Кузьми Перевесла:

— Доки можна блукати в паперових хащах, друже? Надворі — ранок. Я з ніг збився, розшукуючи тебе між книжок…

Він підняв правицю, смикнув за крайнеба з оболоками хмар, і, сухо шелестячи, відсунулася синя завіса неба: за широким, на півстіни, вікном ранковів залюднений ирійський майдан з рожевими стінами новозведеного театру і сизими, в паморозі, риштуваннями новобудов…

Вийшовши під солом’янською вербою з автобуса, відчув, що захитався: упав на силі, поки блукав по книжкових світах.

— Ви — крайні?

Зверталися до мене. Роззирнувшись, я помітив, що й справді вивершую хвіст черги, яка пливе в річище Солом’яної вулиці.

— А що дають? — запитав я.

— По потилиці! — одгиркнувся дрібненький чоловічок; він стояв поперед мене і перебирав шістьома в’юнкими руками яблука у високих кошелях.

— Хлопчина не відає, а ти глумишся… — озвалася з черги сердешна бабуся. — Се до Солом’яника Дениса усі стоять, дитинко. Об’явилося йому вино з яблук робить.

Я меланхолійно побрів уздовж черги, що пахла антонівками, путинками, пепінками, шафраном, райками, і так дістався дядькового двору. У городі на весь Ирій татакав конторський дизель, вистрелюючи в занавішане низькохмар’ям небо кільця сизуватого диму, пронизливо гули за парканом центрифуги. В паркані темніли ляди, в які кукуріківщани висипали з мішків, відер, корзин, кошелів яблука. За кілька кроків від ляд з паркана виштрикувалася металева труба, що з неї безупинно дзюрив у бачки, сулії, відра, банки, каністри, карафки и фляги золотавий яблучний сік.

Черга рухалася бадьоро й життєрадісно.

Дядько Денис, напідпитку, величався на гайкові, стріляючи з пальця по горобцях. Після кожного пострілу у вишняку глухо гупало, але горобці не тікали: були сміливі, бо хмільні, як і дерева, паркани, що перехнябилися та ледве трималися землі. Винний дух витав над обійстям, густий і хмільний: у залізних бочках та цистернах під яблунями вишумовувало і пінилося. З-за курника прозирала лискуча коробка арифмометра, що керував виробничим процесом, приймав яблука і відпускав сік. Цю машину дядько Денис позичив на осінь у знайомого завідувача складом науково-дослідного інституту.

— А знаєте, дядьку, я вичитав, що ми, пакульці, — давні! — радісно заусміхався я, прищикнувши хвірткою гомін чорти.

— Хіба за те гроші платять чи — пенсія персональна? — глянув на мене каламутними очима дядько Денис.

— Не платять, звісно… Але я думав, що Пакуль — це лише скороминущий сон. А Пакуль…

— Що ти мені тут запакулив над вухом! — раптом збеленів дядько Денис і схопився на ноги. — Плював я на твій Пакуль, колишній і теперішній, з високої Собакаревої горн! І не один раз, а тричі, тричі! Що, не віриш? Ходімо — побачиш. Зараз, зараз ходімо, і дивись у всі свої баньки…

З тим дядько Денис, підсмикнувши галіфе, твердим, рішучим ступом рушив по протореній кабаном дорозі до Живця.

Я, хоч і був стомлений, подрібнював слідом. Лихі передчуття гнітили мене.

Спливав короткий осінній день, збиралося на вечір.

Коли ми зійшли на Собакареву гору, споночіло і небо висіло над нами, наче побита міллю хустка, якою, замість абажура, завішано лампу. По небу швидко, наче в кіно, пливли ярко-білі снігові оболоки. За нашими спинами, розцяцькований вогнями, блимав Ирій, а десь там, у темних, втаємничених безмежжям полях, принишк Пакуль. Під горою, в глинищах, шелестів шугою Живець — ночі були морозні, пахло снігом.

— Витріщай баньки, — зараз плюну! — невідь на кого гніваючись, гукнув дядько Денис.

Мені нудило, і в ці хвилини я ненавидів дядька Дениса. А він стояв на лисій вершині гори, розкарячивши ноги, мов телефонний стовп з підпоркою, і не плював.

— Дивишся? Зараз!

Я, пригнічений, дослухався до холодного шерхоту шуги, а дядько все стояв.

— Дивишся?..

Я подумав: він зараз плюне і щось зміниться в моїм житті, воно рушить по нових річищах, тільки я ще не знав, по яких.

— У горлі пересохло… — прогучав дядько Денис з вершини

Собакаревої гори. — Випити б… Я мовчав.

І тут ми вчули знайомий скрип коліс — попід сосняком низкою сірих тіней вервечилася валка сміттярів.

— Зійду — горло біля хлопців промочу, — заспішив дядько Денис — А ти — жди. Я прийду…

Дядько, шелестячи капшуками галіфе, ковзнув по крутизні гори й зник за соснами.

Це був вечір, пам’ятний на все життя. Зорі зійшли з неба і в ясно-білих полотняних сорочках повсідалися на лисогір’ї довкола мене, обхопивши довгими променистими руками голі коліна. Білі снігові хмари лоскотали і холодили мені чоло. Місяць купався в Живці, під горою, хлюпотів та пирхав, байдужісінький до крижаної шуги.

І раптом злетілися до мене пакульці і було їх — мов зір. Пилипи, Андрії, Векли, Радивони, Вавили, Гапи, Клими, Йосипи, Ганни, Мотрі, Михії, Олешки, Параски, Романи, Халимони, Тараси… — без ліку, без часових меж. І Пакуль видовжився, як видовжується у полі вітер, та ліг на тисячоліття людського буття — так лягає на карту світу, на моря, материки, океани й острови в океанах сітка меридіан і паралелей. А я був щось незрівнянно крихітне біля нього, глухого, забагнюченого, загубленого в лісах і болотах Пакуля, порошинка в потокові віддзеркаленого від нього світла, і водночас — щось більше од нього, бо він уже був у мені, як зернина в землі, мною відчутий і осмислений. Тоді я подумав, як далеко в минуле і далеко в майбутнє розпросторився я і Пакуль у мені, Пакуль і я в нім. І Василь Решето, вихоплений з присмерків історії, і дід Семирозум, який на початку століття змайстрував дерев’яного літака, маючи задумку полетіти на Місяць, і дядько Остап, червоний кіннотник, що наклав головою під Жмеринкою, і дядько Кузьма, який лежить у братській партизанській могилі біля пакульського клубу, і мій батько, що на нього в сорок четвертім прийшла похоронна з фронту, і я, Михайло Решето, майбутній великий актор, будівничий, космонавт, поет, радіоконструктор, геолог, журналіст, — лише вузлики на неосяжнім корені неосяжного, гінкого її крислатого дерева…

…Другого дня після випускного вечора я поїхав з Ирію — і дотепер. Тітка одписувала скупо: Андрій вивчився на машиніста, водить паровоз, одружився з Люнькою, тепер такими молодими женяться, що ну; Колька Капельдудка п’є, розбив вітрину. П’ятнадцять діб підмітав міський майдан; старий Паровозник три дні пролежав із серцем та й вмер, а в молодих народився син, невістку з родильні забирають, а свекор — на лавці, побивався Яків, що онука не побачить, а вмер легко — зітхнув та й ві- дійшов.

Не скоро випала мені нагода побувати на Солом’яній вулиці. Знову була осінь — по темних городах, над вибіленими вапном парканчиками, як і колись, багряніло листя вишень, на голомозих яблунях жовто сяяли ліхтарики ренету, і сонце в бляклому, вилинялому небі здавалося яблуком пізніх, зимових сортів.

По приїзді сидів я на лавочці під тітчиним двором і мружився до того небесного яблука, що вочевидь рожевіло, хилячись до обрію, немов мало ось-ось впасти і глухо бемцнутися об висушену приморозками землю. Хряснув хвірткою та подибцяв вулицею до автобусної зупинки Колька Капельдудка: мене він не забажав пізнати. Колька недбало розмахував транзисторним магнітофоном, що, увімкнутий на повну гучність, ревів модний шлягер.

Я стежив віддаля за Колькою і дивувався, як витягло його і як змаліли біло-жовто-зелені будиночки передмістя, що повз них молодий Капельдудка виклично и гордливо, буцім куцохвостий оперетковий півник, протанцював.

І неждано там, де перехрещуються Піщана й Солом’яна вулиці, забовваніла крізь повиту димком золотавість осіннього надвечір’я постать дядька Якова, Паровозника. То була його хода, стримана її важкувата, неначе йшов по ріллі за бороною чи сівалкою, то була його постава з ледь нахиленими вперед плечима — постава людини, яка цілі дні просиджує за пультом, то була, нарешті, його шкірянка з мідними блискавками на грудях, хіба що зморшкуватіша, аніж десять літ тому. І коли б я напевне не знав, що дядько Яків давно не ходить по землі, а спочиває під зірчатою пірамідою за сосновим бором, на міськім кладовищі, я б і на мент не засумнівався, що бачу старого Паровозника.

Тим часом Андрій і Колька зближалися і мали ось-ось порівнятись. Раптом Кольку Капельдудку гойднуло, як гойдає легкий човен на хвилі, збуреній великим стрічним кораблем, і, смішно дріботячи тонкими, в замшевих штиблетах, ногами, Колька поспіхом протанцював на інший бік вулиці.

За хвилину ми з Андрієм обнімалися, пізнаючи і не пізнаючи один одного, і я мовчки дивувався, як багато в Паровозника схожості зі своїм вітчимом навіть в обличчі. Можливо, до того спричинялася темна, із срібними блямбами залізнична форма.

Андрій був виснажений далеким рейсом, сірий од втоми. Я провів його до хвіртки і повернувся на тітчину лавочку, домовившись, що завтра, коли Паровозник виспиться, ми зійдемося і набалакаємось. Од автобусної зупинки вертав Коля Капельдудка — його магнітофон пащекував не вгаваючи, відлунюючи в лісі і дражнячи псів міської околиці…

Ранком прийшла Люнька, вбрана, мов на свято, покликала мене снідати. Андрій сидів за столом у білій сорочці, між двох малих Паровозників, навдивовижу схожих на батька, лишень з Люньчиними синіми очима, добродушний і тихий, немов дозрілий сонях між двох тільки-но розквітлих сонячнолицих пасиночків. Ми вже налили в чарки, коли біля двору затутукала машина і поріг кімнати переступив станційний кур’єр. Захворів машиніст, що мав вести потяг, Андрія терміново викликали в рейс.

За мент Паровозник перевдягся, вхопив саквояж і пірнув у газик. Ми не встигли перемовитися й двома словами…

Я повернувся з Собакаревої гори, коли в гучномовці на базарі било дванадцять: дядька Дениса вдома не було.

Вранці мене розбудив скрип немазаних коліс під вікнами будинку. За штахетами з людських постатей — чергу до дядькової винниці кукуріківці займали вдосвіта, — на густо посоленій першим крупчатим сніжком вулиці стояла продовгувата, сіра од вапна мажа сміттярської валки. Передок її — для візниці — застелено шматом рудуватої доріжки, що мала колись оксамитовий ворс, а тепер світила нитяними ребрами, як і кобила, запряжена в мажу. Підлога в кухні тремтіла від важкої дядькової ходи. Він був, як і звечора, в галіфе та парусинових черевиках і навдивовижу веселий: наспівував щось на мотив оптимістичного маршу…

— Ти бачив сороку на груші? А визирни у вікно. І запитай, що вона принесла на хвості. А вона тобі прострекоче: я принесла на хвості, що твого дядька призначено директором водоконтори.

Замість Омелька Омельковича…

І шанованому директору уже подано до двору особистий: екіпаж. О-отак!.. Ласкаво просимо сісти й котити до контори, поки пакульського Омелька прасують в автобусі, — дядько поспіхом вбирався в свою парадну одіж: лаковані черевики, бостонову пару, сталистих тонів макінтош і сірий фетровий капелюх. Узявши портфеля з лискучими замками, промарширував перед дзеркалом, випинаючи щосили груди і черево. — Директор — хоч куди, га? Прошу вас конфіденційно передать Дорі Василівні, що після роботи мій особистий екіпаж підкотить до її пивнички… З тим — до свіданьїца!..

Дядько був білий з обличчя, як сніг, але пашів вогнем: від його дихання вочевидь жовкло та згортувалося листя кімнатної пальми. І я дотямив, що в дядька — біла огневиця. Відступивши до вікна, я мовив лагідно, з тремтінням у голосі:

— Ви б спочили, товаришу директор. А я збігаю тітку Дору порадую.

— Ти — скептик, песиміст, інтелігент! — закричав дядько — від того крику з дзенькотом вішали шибки кухонного вікна. Дядьків вказівний палець вперся в мої груди. — Ти кличеш мене до спочинку в цю вельми напружену хвилину, коли ирійська водоконтора стоїть на порозі нових глобальних реорганізацій. Ти хочеш приспати мою пильність і дати можливість кукуріківським анонімщикам, яким пектиме моє високе призначення, донести у вищі інстанції, що новий директор водоконтори організував на своїм обійсті винний завод.

І дядько надув губи, готуючись стрелити з пальця мені в серце. Я не став чекати наглої смерті, згадав Перевеслову науку, перевтілився в горобця й, випурхнув через вікно на вулицю. Дядько Денис поважно й строго вийшов у двір і, розчинивши ворота, таке мовив до черги:

— Товариші, громадяни кукуріківці! Офіційно і конфіденційно повідомляю, що моя винарня самоліквідується, і взагалі — алкоголь шкодить здоров’ю. Пийте пиво-води і їжте морозиво, смачний, поживний продукт. З тим — і до свіданьїца. А вас, арифметична машино, ласкаво прошу зупинити виробництво і спокійно, без непотрібних ексцесів, повернутися на склад науково-дослідного інституту, де на вас чекає плідна робота в сфері науки, техніки і народного господарства…

Тої ж хвилини дизель на городі замовк, центрифуги завмерли, вино перестало струміти з труб, а двері курника розчинилися і арифмометр, поблискуючи алюмінійо-нікелевими боками, гордо посунув крізь натовп та зник за рогом Піщаної вулиці. Кукуріківці, хто встиг висипати яблука і хто не встиг, відштовхуючи одне одного від бочок, черпали картузами і пригорщами молоде вино. Дядько Денис ковзнув по городу невидющими очима і поліз на сміттярську мажу.

Поклавши на коліна портфеля, він узявся до віжок і строго, владно кинув кобилі:

— В контору!

Кобила слухняно рушила, колеса зарипіли, заскиглили, запискотіли. Дядько сидів поважно, трохи відхилившись назад, буцім на подушках обжитої персональної «Побуди», і білі пальці його правиці замислено й меланхолійно блукали по коричневім дерматит портфеля. Кукуріківські хлопчики, галасуючи, бігли слідом.

Дядько Денис ніби й не чув їхнього лементу, і тільки коли хтось із розбишак мелькотів попереду кобили, він тулив зігнуту долоню до губ і сигналив:

— Ту-ту-ту! Ту-ту-ту!..

Я щодуху помчав у чайну до тітки Дори.

— Я ж йому, віслюкові, скільки казала: не хлуди вина із залізних бочок, отрута… — голосила тітка Дора, ніби над померлим, виштовхуючи за поріг п’яничок. — А він хіба послухає? І допився до огневиці! Хто тепер йому, дурню, по бюлетеню заплатить?!

Ми здибали дядька Дениса неподалік водоконтори. Запряжена в побілену вапном мажу, кобилка стояла на перехресті центральних ирійських вулиць під світлофором і зголодніло жувала вилузаний з бруківки камінь. Сімнадцять санітарів у білосніжних халатах, повиснувши на спеленутому дядькові, волочили його до медичного фургона, що червонів хрестами над кавалькадою зупинених вуличним затором машин. Коли фургон рушив, тітка Дора пішла до жовтого дому забрати дядькову одіж, аби її не зіпсували дезинфекцією, а я метнувся на Кукуріківщину по портфеля: час було до школи.

По Солом’яній вулиці бадьоро і радісно ступав залізничний духовий оркестр, награючи танго. Попереду оркестру поважно ішов у випрасуваній формі і з традиційною замасленою скринькою в руці дядько Яків, Паровозник: його проводжали на пенсію. Солом’янці, хто домував, перехилялися через тини, висовували з кватирок голови, виходили з дворів і вітали Паровозника добрими зичливими усміхами — дядька Якова у нас любили. Біля двору Паровозника оркестр заграв туш, злагоджено повернувся кругом і під життєстверджуючий марш ирійських залізничників рушив назад, до станції…

Дядько Яків сів на лавку під вікнами своєї хати, відчинив скриньку і дістав чорного задимленого паровоза, на якім їздив останні десять літ залізничної служби: начальник станції списав його і подарував заслуженому пенсіонерові. Роздмухавши топку, — оболоки сизого диму заволокли блякле грудневе сонце, — дядько Яків випустив паровоза на пошмуглену саднами, мозолями, борознами зморщок долоню, і машина, пухкаючи й тутукаючи, поповзла від дядькового зап’ястя до вичорнених мастилами та вугільним пилом пальців.

Мов заворожений, стовпів я біля дядька Якова і дивився на його вироблену долоню, по якій повз паровоз.

чУДиЩе соБаКаревої Гори

Балакали багато п різне, кожного дня нове, то потверджуючи, то спростовуючи самих себе, балакали в автобусах, чергах, на базарі, через вулиці й тини, в хатах, біля телевізорів, у кінотеатрах. Ніхто нічого не знав до пуття, ніхто нічого вочевидь не бачив, але гніткі передчуття поволі закрадалися у душі скептиків та поміркованіих.

Висмоктали гас із цистерн, що червоніли в обгородженому парканом закутку. Гасовщик виносив цистерни перед очі натовпу і викручував їх, наче мокру білизну. Дядько Денис усе ще кукурікав у палаті жовтого дому. Тітка Дора твердила, що дядько вже кукурікає за звичкою — йому ідеться на поправку.

Балакали багато й різне. То прибігала сусідка і напівшепотом, озираючись на вікна, присягалася бабі Одарці, що минулої ночі воно ковтнуло Радудьський провулок і жодна людиночка не врятувалася, лишень п’яний Капота, проспавши ніч під вербою на автобусній зупинці, приперся додому удосвіта і уздрів замість своєї хати-припорошену сніжком колобаню — то воно ступило, а по провулку ніби праскою чи катком — ні хатиночки, ні деревця, і вже провулок міліція оточила і нікого не підпускав.

Я біг у Радульський провулок: за двійнями рамами вікон за посипаною фольговими блищиками ватою благодушно умивалися гладкі кукуріківські коти. Капота сидів на лавочці під зеленоголовим будиночком і ліниво пересварювався з власною жінкою, що, рятуючись від його п’яних кулаків, перекинулася сорокою і невгамовно скрекотіла. Я поспішав розрадити бабу й діда звісткою, що Галльському провулку нічого не сталося, але Кукуріківщину уже полонила нова чутка: десь під лісом, на Пішаній, воно злизало десять дворів… Баба Одарка ревно хрестилася до ікон на покуті, а дід Єврась мудро покахикував з кутка:

— Щось таки та є…

Під ранок я прокинувся від гучного виляску, що прокотився над передмістям, наче десь близько гахнули з гармати.

Не встиг я знову сховати голову в сон, як під вікнами загомоніло, загупало.

— А воно ж, людоньки, отак на мене суне, суне, наче танка у війну, я вся обмерла і ниць упала, і вже нічого не пам’ятаю, тільки тріск несусвітній, а то воно кумову хату перед себе перло…

— Яка танка, далеко танці! Чули ж, як ляснуло? У Гурка од війни у пригребиці протитанкове ружжо стояло, думав, каже, дуло відпиляти на змійовик. Чую, каже, що такий тарарам, вискочив з хати, а воно по городі суне. За ружжо і — прямою наводкою. Так що — думаєте? Снаряд ковзнув, наче по броні, і рикошетом у небі дірку пробив…

Справді, небо над Кукуріківщішою зяяло широкого, з рваними краями пробоїною, в ній сонячно леліли верхні небеса.

Поки я вдягався, розвидніло. Люди бігли повз наш двір, я й собі побіг за людьми. Сиволожський сліпак за сосняком нагадував бойовисько. Три крайні хати було зітерто з землі, як гумка стирає малюнок олівцем в альбомі, і чиста, припорошена сіллю, що нею повнилися горища зруйнованих хат, сторінка біліла перед настрополоханими очима людей. Дерева воно вчавило у землю, хати пожувало і виплюнуло, а де були льохи, темніли на білому, глибокі й порожні, наче бульдозером вилизані, ями. Воно заявилося на Кукуріківщину з боку Собакаревої гори і в бік гори подалося: два сліди, ніби дві просіки, зяяли в лісі. З кукуріківців не постраждав ніхто.

Назавтра листоноша приніс листа від матері. Мати каракулевато писала, що і в Пакулі балакають, буцімто бачили на базарі чудисько з тілом пса й трьома людськими головами. Тож наказувала мати строго-престрого не бігати по дурних стежках, а триматися домівки та школи і писати хоч через день, бо душа її неспокійна і вже не рада вона, що віддала мене в Ирій.

Поглузовуючи з материних перестрахів, я підстрибом біг через ирійський майдан до школи і раптом тицьнувся в натовп, що гув, паче молодий бджолиний рій на груші. Проштовхавшись крізь ліщиння людських тіл, я з подивом побачив, що будинок, один з поверхів якого займала редакція газети «Голос ирійця», куди я колись посилав свої писання, було знято з підмурівка і відсунуто по забрукованім майдані на добрі десяток метрів, у бік паркана з дзьобатим журавлем підйомного крана і ребрами ирійського театру. Овочеву крамницю, що містилася під редакцією, в напівпідвалі, було вигризено й вилизано разом з тарою, прилавками, касою і сейфом. Лишень бочки з кислими зеленими помідорами, що стояли в крамничці цілорічно, було пожовано. Свистіли міліціонери, поважно величалися на червоних машинах пожежники, по колобанях спорожненої крамниці ходила комісія господарників у макінтошах.

Напад було зчинено минулої ночі, під ранок. Увесь день і ніч мене поймали моральні муки. Це було схоже на зубний біль, од якого не порятовує навіть сон: і крізь сон чути щеміння нерва. Я володів великою таємницею і мусив поділитися нею з громадськістю. Але, водночас, своєю принциповою відвертістю я задам чимало прикростей дядькові Денису й тітці Дорі, чий хліб їм уже ось четвертий місяць. Після мого свідчення людям відкриється, ким вигодуване страховисько і що за панцир, якого не пробиває навіть снаряд протитанкової гармати, носить воно на собі.

Родичам моїм буде не з медом, дядько ж Денис ще її після лікарні не отямився.

Але по тому в душі моїй пробуджувалось і нуртувалося щось більше од родинних емоцій — почуття обов’язку. Під ранок вже знав, що покликаний відкрити людям правду, і, перебувши безсонну ніч, метнувся в перукарню. Підстригшись, доїхав автобусом до майдану, почовгав важкими дерев’яними ногами по вилощеній бруківці до редакційного будинку. Серце мені билося так гучно, що міліціонери на перехрестях тривожно озиралися, в довколишніх будинках подзеленькували шибки: назавтра теревенили, що воно серед білого дня підкопувалося під майдан… Аби заспокоїтись, я зупинився біля вітрини, і раптом з газетної сторінки на мене дихнуло свіжим, протверезуючим вітром. У редакційній замітці «Страхополохи, або «Чудеса» на язиках легковірних панікерів газета «Голос ирійця» писала:

«Останніми днями серед невеликої частини ирійських громадян поширюються панічні чутки про з’яву поблизу нашого міста казкового, не відомого науці чудовиська. Більше того, несвідомі панікери поширюють вигадки, буцім згадане міфічне страховисько нещодавно зробило спробу напасти на будинок нашої редакції. Після консультації з авторитетними товаришами з ирійської санстанції ми інформуємо наших шанованих читачів, що ніякого, буцімто незнаного, некласифікованого наукою чудиська поблизу Ирію нема і бути не може». Мені стало соромно і своїх перестрахів, і моральних мук; весело крокуючи арійським бульваром між заінеєних тополь, я до кольок у грудях сміявся з власної глупоти. Нема в світі нічого страшнішого і підступнішого, аніж людські забобони.

Спливали роки за водою слів, написаних, надиктованих і видрукуваних, — наче один день.

Якось напровесні трапилося мені бути з одному з наших південних міст, відомому кораблебудівниками. До відходу київського поїзда лишалося годин з п’ять, і я попросив місцевих журналістів влаштувати мені екскурсію на завод. З небалакучою жінкою, представником місцевкому, пройшли ми крізь шумні, гарячі цехи і вигулькнули під гостроносими сталевими громадинами, що виповзали з темно-свинцевої, причавленої вогким, мозклуватим туманом води на бетон набережної. В млі, яка висла над верфами, там і сям іскрилися блискавки електрозварок, а подекуди з туману проступав чіткий, яскраво-білий айсберг уже готового відпливти морського велетня.

По хисткому, облитім голощоком, місточку перебралися ми на плаский риболовний траулер, де тільки-но почалися опоряджувальні роботи — гостро тхнуло фарбою, карбідом, гумою, шуміли пульверизатори, горілки, компресори, по трапах жмуттям різноколірних змій вилися дроти й шланги.

Ступивши на верхню палубу, я звіз угору очі й уздрів на капітанському містку молодцюватого мужчину в формі залізничника. Зіпершись ліктями на поруччя, він дивився на ріку: шпаркий поземний вітер збурював хвилі, й ріка видавалася морем, хоч насправді до моря було з сотню кілометрів. Я одразу впізнав Паровозника і гукнув, ніби ми востаннє бачилися учора, — я давно перестав відчувати плин часу, дні були схожі один на один, мов стандартні аркуші друкарського паперу:

— Що, до моря вабить, Андрію?

— Та так… — зніяковів Паровозник. Він зійшов на палубу, і ми поручкалися. Андрій трохи обважнів, але з обличчя майже не змінився, хіба що посуворішав та чіткішими, уже не хлопчатопухкими, стали лінії губ і підборіддя.

— Шкодуєш, що не пішов у морське? — поспитав я, коли за прохідною ми розпрощались з моєю провідницею. Паровозник був не вперше у корабельників — вахтерша його знала.

— У мене — свій корабель. — небагатослівно відповів Андрій.

— Тут — проїздом?

— Годин за дві попрямую додому. Для них дещо привожу, — він кивнув у бік заводу.

На вулиці, біля заводської брами, на мене вже чекала редакційна машина, щоб одвезти на вокзал. Шофер подав конверт із замовленим квитком — м’який купейний вагон. Я сказав ніяково:

— Ти через Київ, Андрію? Узяв би мене на свого воза…

— Чому ж ні? Коли-то знову побачимося, ти ж тепер на Солом’яну вулицю не залітаєш — далеко й низько… — у голосі Паровозника забринів посміх.

Дядько Денис повернувся з жовтого дому задумливий і тихий. Перші дні тільки й знав, що сидіти біля вікна та пасти очима Солом’яну вулицю. Невдовзі почав виходити надвір. Вбирався у валянки, кожух, заячу шапку діда Єврася і з ранку до самісінького вечора непорушно простоював біля воріт, зирячи в небо, — видивлявся завтрашній день. До нього скоро так звикли, що вже й не вітались; зграї ворон та горобців днювали на його шапці, на комірі кожуха і увечері, коли дядько нарешті простував до хати, з гелготом, з хрускотом промерзлих крил спахували в небо. Телефоністи, що лагодили обірвану лінію, прийняли дядька Дениса за стовпа і обвішали дротами.

Електромонтери примостили на дядьковім носі вуличний ліхтар, і ми довго економили на світлі.

Навернули дядька на життя тривоги Кукуріківщини.

Несподівано нагадало про себе страховисько. Нагадало серед білого дня, коли кукуріківці чекали біля продуктового магазину на свіжий, хліб. Кучмата снігова хмара вихопилася з-за крайніх, від поля, хат, велетенським перекотиполем промчала повз магазин…

Надвечір тітка Дора принесла вість про нову оказію. Агроном колгоспу, чиї поля лежали довкола Собакаревої гори, виявив широчезний втоптаний слід від Живця до кагатів з картоплею: кагати були порожні!

Дядько Денис нашорошував вуха на кожне слово про чудовисько, але слухав мовчки, з замкненим на сімдесят сім замків обличчям, що нагадувало в ці дні пригасле вогнище, в присок якого покладено залізну цівку з порохом. Вітрець ворушить сірий мертвий попіл, але ти, принишкнувши за пагорбом, ось-ось чекаєш на вибух. І дядько Денис — вибухнув.

Сталося це пам’ятного замовою райку, коли нам у затягнене памороззю вікно, що від вулиці, нетерпляче, нагально загрюкали. Тітка була уже вбрана і побігла відчиняти. До кухні, ледве волочачи ноги, зайшла моя мати і, як була, — в кожушанці, підперезаній вовняною хусткою, — сіла на поріг, заголосила. Ледве дочекалися, поки вона, перериваючи мову голосінням, оповіла про свою невеселу пригоду.

З материного добра в пащеці чудовиська назавжди зникли три мішки картоплі, вінок цибулі, рукавчик маку і фунтів з п’ять старого сала.

Дядько Денис слухав матір з пройми кімнатних дверей, підтримуючи руками коленкорові спідники, які були на нього заширокі після жовтого дому. Раптом обличчя йому засвітилося, наче небо, сполохане сухою зимовою блискавкою, і дядько сказав:

— Я піду на нього!..

— На кого? — аж затремтіла тітка Дора.

— На нього…

— А тобі що — більше од інших треба?

Дядько Денис мовчки повернувся і зник у кімнаті. Матір моя нажаханими очима дивилась на двері і голосила:

— Денисочку, а ти ж обіцявся мені хату влітку перекрити…

Дядько Денис вийшов з кімнати з польовою сумкою через плече.

Від його постаті, віяло зібраністю та мужністю, і ми втямили, що дядько Денис не жартує.

Сороки ментом рознесли ту вість, і невдовзі біля нашого двору уже товпилися люди. За темним шитвом яблунь сходило густочервоие — на битву — сонце. Баба Одарка колінкувала перед іконами, дід Єврась чаклував над біблією, тітка Дора, схлипуючи, розігрівала на керогазі смаженину і сварила сестру, винну в переполосі. Мати метушилася по кухні і клала в дядькову сумку усе, що траплялося під руку: в’язки сухих грибів, кислі помідори й гарбузи, срібні ножі й виделки з серванта, пиріжки з м’ясом, капустою та горохом… Тим часом дядько Денис поголився і наказав тітці Дорі, голосом строгим та владним, подати нове пальто з каракулевим коміром і таку ж, із сивого каракуля, шапку. Тінь затятої скупості майнула на тітчиному обличчі, але сьогодні вона не насмілилася перечити, слухняно одімкнула одежну шафу. В останній мент, уже вбраний, дядько Денис облишив польову сумку, набиту харчами, натомість узявся за портфеля, з яким ходив на службу, тільки й поклав між бухгалтерських книг та квитанцій пляшку з виноградним соком. І ось дядько Денис переступив сінешній поріг, завмер на ґанкові, мовби на постаменті, виставивши наперед праву ногу в начищенім до дзеркального блиску хромовім чоботі. Очі його, замислено відсутні, дивилися поверх натовпу, що зібрався біля двору, на зеленокрицеві, під білими сніговими парасолями, сосни і ще вище, на лису, з червоними пащеками гнилищ вершину Собакаревої гори, яка туманіла на обрії крізь сизу ранкову імлу. Тітка Дора з’явилася в проймі дверей, хитнулась було до чоловіка, але, зупинена його холодною, відчуженою від тимчасовостей земного світу поставою, припала заплаканим обличчям до лутки. Баба Одарка, дріботячи чунями, обережно обійшла сина і з нижніх сходинок ганку благословляла його в дорогу родинною, ще від прабаби, іконою на темно-сизих перевеслах рук.

Тут дядько Денис, буцім маститий промовець, що зупиняє владним жестом шквал оплесків, підняв руку і мовив так:

— Шановні громадяни кукуріківці, сусіди мої і сучасники! Якщо не повернуся я після сьогоднішньої битви при житті й здоров’ї, а сама душа безтілесна приблукає на Солом’яну вулицю (бо й по смерті вона не залишить нас), не називайте мене героєм. Бо не герой я, лише данник ваш, кукуріківець, як і ви, і героїчна смерть моя в герці з чудищем хай стане світлим вінцем мого не зовсім праведного життя впродовж багатьох років. Якщо ж над майбутніми поколіннями ирійців ім’я моє піднесеться, повите млою високих легенд, хай вони посадять сад в Ирії, там, де тепер палати жовтого дому, покладуть у тім саду гранітну плиту і виб’ють на ній два скромних, але значущих для мене слова; «Ирійському пакульцю», бо зараз, як ніколи, почуваюся ним — ирійським пакульцем. А ці нові думки про пакульство моє, і про кукуріківщанство в мені, і про Людину в мені зійшли на мене між стін жовтого дому. З тим і прощавайте, люди добрі, ирійці…

Дядько Денис ступив з ґанку і крізь навстіж розчинені ворота вийшов на вулицю. Натовп розступився перед ним і посунув слідом. Самодіяльний духовий оркестр, диригований навдивовижу тверезим Капельдудкою, заграв на губах та язиках урочистий марш. Ударник оркестру, повар ресторану «Голубі хвилі», обіруч гупав кулаками по своїм крутім череві, вибиваючи такт, і глухе бовкання багатоголосо відлунювало в пущі, куди прямцював рішучим ступом дядько Денис. Дядько Яків, Паровозник, замикав людську процесію на темній, обкутаній парою машині і, висунувшись з кабіни, підігрував оркестрові на паровозному гудкові. Потроху відстаючи від натовпу, я бачив з-за крайніх хат, як люди зупинилися на узліссі і махали руками, а дядько Денис широким поважним ступом пішов у просіку.

Двох рішень для мене не було. Звичайно, я не міг залишити дядька наодинці з чудиськом, хоч не мав певності, що з мене буде якась поміч. Заїкатися в присутності матері, аби й мене відпустили на Собакареву гору, не мало сенсу. І я поклав діяти за власним планом.

Виковзнувши Радульським провулком на Піщану вулицю, я побіг через сосняк, аби перестріти дядька Дениса десь на півдорозі до Собакаревої гори і, невидимкою, супроводити його. Але я проблукав у лісі і, попрямцювавши на голосний гелгіт вороння, видибав нарешті на просіку, вистебнену дядьковими ступами. Дядькова постать, дрібна, билинчата між опасистих і довгов’язих сосон, темніла вже у видолку, з якого, мов велетенський гриб, круто виростала залісена в підніжжі Собакарева гора. Хмара вороння, віщуючи кривавий герць, висіла над дядьком, густо, жадібно каркаючи, сковзувала з рожево-сизої небесної крутизни в долину Живця. Я намацав під куфайкою складного ножика і рушив просікою. Тої хвилини я любив дядька Дениса.

Він уже стояв під самісінькою Собакаревою горою, що, підрита впродовж багатьох весен чорториями, зависала над ним рудими щелепами глинищ. Увібравшись у молоду кригу, Живець підперезував гору синім шовком. Дядько Денис добув з портфеля пляшку з соком, відкоркував і випив нахильці, підтримуючи лівою рукою шапку, що сповзала на потилицю.

По тому ступив під склепіння гори, пригнувшись і впершись долонями в коліна. Завмерши на узліссі, я почувався так, ніби це на моїх плечах, а не на дядькових лежала Собакарева гора.

— Паць, паць, паць… — порушив тишу дядьків голос, лагідний, пестливий. — Паць, паць, паць…

Ріка німувала, шкірячись до неба білими гребенями заметів по крижаному груддю.

— Паць, паць, паць, паць, паць, паць, паць…

Раптом ріка переломилася навпіл від берега до берега, наче сталева коса, струмені пирснули з тріщин і викинули на зводянілу кригу клоччя срібної піни — дзеркальних коропів, що зіперлися на пружинисті хвости й затанцювали на морозі; а відтак крижані поля під горою піднялися, стали сторчма і розсипалися на дрібне дзенькотливе буруння; з широкої, на півріки, ополонки, де вода кипіла й вибухала, з’явився чорний, у твані, ріг гаража, звареного з броні, і за мить уся причілкова стіна його бовваніла в піні та шереху.

— Паць, паць, паць… — ніжно кликав дядько Денис.

Підштовхнуті зсередини дверцята гаража розчинилися, і в колючо-білім присмерку зимового дня зарожевів п’ятачок кабана, а крізь булькання води та шерхіт криги почулося благодушне:

— Рох-х-х-х-рох-х-рох…

І тоді, обриваючи рохкання, над Живцем пролунав, наче клич до бою, басовитий, але молодий відчайдушною рішимістю голос дядька Дениса:

— Тож згинь, породжена мною потворо!

Дядько напружився, обличчя його зчервоніло й оросилося потом, а ноги по щиколотки вгрузли в пісок, перемішаний із снігом, і Собакарева гора згойднулася, вирвана з берега, як бульдозер вириває обланцюгований пень; розчахнене підгір’я червоно зяяло пластами спресованої, прошитої деінде корінням сосон глини, а по крутосхилах з гуркотом і тріском котилися валуни.

Наступної миті дядько Денис поволі випростався, піднімаючи на плечі Собакареву гору (лисий шпиль її проштрикнув сувій сніжних хмар) і шпурнув її в ріку, на чорну громадину панцирника, як скидають з плечей мішок збіжжя. Гора шурхнула на середину ріки, в пробиту чудищем ополонку, і вода бризнула увсібіч холодно-сизими пінистими хвилями, з головою накривши дядька Дениса. Я злякано зойкнув, але хвиля відкотилася, лишивши у глинищах і калабанях, що значили місце, де нещодавно височіла Собакарева гора, брудне шумовиння, а дядько несхитно стояв у березі. Проте за мить обличчя йому пересмикнулося з болю, руки лягли на живіт, і дядько почав хилитися до води, як хилиться могутнє, але підтяте рікою дерево. «Надірвався!..» — майнула мені думка, і я кинувся до берега, зукоса поглядаючи на Живець, що погрозливо вирував, скрегочучи крижинами, перед несподіваною загатою. Я встиг підхопити дядька попід руки і відтягти на узгір’я, до лісу. А вже ріка, по вінця наповнивши улоговину перед греблею, хлинула, змітаючи все живе зі своєї дороги, і Собакарева гора стала на віки Денисовим островом.

Дядько усе ще був непритомний, і тіло його, важке і в’яле, буцім з мокрої вати, обривало мені руки. Небо кабурмосувалося, темніло, по улоговині снували колючі в’юнкі крутні снігового пилу — збиралося на хвищу. Ріка, лютуючи з перешкоди, хмуро й грізно ревла. Одяг на дядькові крижанів, обличчя хололо, бралося шугою.

І в цей мент за моєю спиною радісно, переможно прогучав паровозний гудок. Я рвучко озирнувся — просікою, торохкаючи на занесених снігом пнях, пахкаючи в хмуре, низьке небо пишнобілими клубами диму, до нас мчав паровоз дядька Якова, і смагле, промаслене та продимлене обличчя машиніста усміхалося крізь притрушене інеєм скло кабіни…

ЛЮБовна ДраМа МиХайЛа реШета

Я сидів за столиком читальної зали над підшивкою молодіжного журналу, де друкувалася з номера в номер пригодницька лірично-фантастична повість, а недільний день нетерпляче стукався в золотисто-сині шиби вікон; я затуляв вуха долонями, щоб не чути того звабливого дзенькоту, не піддатися на поклик ясно-білих заметів по той бік вулиці, розписаних синьо-червонозеленями лижами.

Потім вхідні двері прочинилися, дихнули в густий тягучий настій із запахів паперу, фарб, клею, крейди хмільним сніговим духом, а коли я звів притомлені очі — на тлі книжкової вітрини стояла вона, дівчина з настінного календаря… Я одразу впізнав її холоднувато-вдумливі очі за скельцями окулярів на блідім продовгуватім обличчі, сині кісники, що, наче розквітлі півникигладіолуси, проростали з-під в’язаної шапочки на тугих стеблах кіс, і тонкі, довгі гілочки пальців на коричневій площині столу, за яким возсідала бібліотекарка. Серце моє зупинилося на довгу щемку мить, а тоді заколотило, загупало на всю залу, рвучися геть з грудної клітки.

Дівчина попрохала «Філософський словник», аж тоді зняла та повісила на шараги пальтечко, залишившись в стандартнім шкільнім платті та ясно-білім, білішим од снігу, переднику. Вона сіла оддаля, біля вікна, і схилила над словником високе, пласке чоло. Я бачив від свого столу лише її чіткий профіль і це чоло, що спадисто вилискувало, наче круте узгір’я, по якім мчиш на лижвах в імлисту солодко-тремтку прірву.

Я закохався.

Я закохався, мов хлопчак, остаточно, непоправно, і задихався, ошаліло хапаючи повітря, наче риба на піщаному дні Живця, коли дядько Денис на часину ввібрав у рота воду ріки. Спогад про клятву на бульварі присоромив мене, я знову тицьнувся в журнал і вдав, що читаю, насправді ж просівав слова крізь свідомість і по них нічого не лишалося в пам’яті. Раптом дівчина підвелася, здала книгу, вбралася в пальто і вийшла, навіть не повівши на мене оком. Сиди! — наказав я собі. — Сиди, о майбутній світоче людства! Сиди, о великий пакулець! І праве око моє, покірне волі, побрело по сірих покосах пригодницькофантастичної повісті. Ліве ж свавільно втелющилося в ясно-білий, зітканий зі снігу екран за шибками вікна, буцім на нім ось-ось мали демонструвати восьму серію «Тарзана». По екрану ковзнула синя тінь її пальта, і тінь зеленої шапочки, і кісників — я вже стояв на ногах, я вже біг, забувши про журнали, про бібліотекарку, на бігу соваючи в рукави тремтячі культяпки рук і не надибуючи рукавів куфайчини.

Вона була по той бік вулиці, за барвистою юрмою лижників, і я побіг навздогінці, не чуючи під собою ніг, що гупали об мерзлий наст, немов кувадла. Я вже був майже поруч, захеканий і щасливий, коли вона озирнулася та дихнула на мене холодом насмішкувато-подивованих очей. Я відчув, як мені все холоне у тілі і тільки сором, мов бджолине жало, наскрізь проштрикує мозок і пече, пече…

Я ніби подивився на себе збоку її тверезими очима: спітнілий від бігу, пухлощокий, курносий хлопчисько в сірій кацавейці, бавовняних штанях і рудих шкарбанах, носи яких задерлися і зазирають у мов розпашіле обличчя. Земля розчахувалася піді мною, і від сорому, ніяковості та розуміння власної жалюгідності я поволі провалювався крізь землю, потайки радіючи, що гину на її очах. Дівчина мовчки повернулася та пішла до автобусної зупинки, і поки я вишпортувався з землі, поки приходив до тями після нищівного погляду, автобус ковтнув її, брязнув залізними губами і покотив досипаною піском вулицею…

Сонце закипало на шиферних дахах і червоно скрапувало з бурульок на сніг. По голощокій бруківці стрибали настовбурчені горобці. Бралося на мороз, на піч, на самоту. Це було давно знане, ще відколи я закохався вперше — в учительку, тривожне, щемке і водночас солодке відчуття самотності в безкрайому безмірному світі. Там, у Пакулі, я забирався в кущ барбарису і плакав, слухаючи, як тужно шерхотить з осокорів жовкле листя. І тут, в Ирії, мені стало самотньо й незатишно. Мене гнітив і галас змерзлого вороння в гаю над Невклею, і перегуки лижників на заметах, і деренчання автобусів, і навіть човгання моїх фезеенівських ботинок з металевими блямбами.

Я з тугою подумав про свій закапелок за піччю Солом’яників, де можна з головою накритися материним рядном і страждати, страждати…

Бо я вже знав зі свого невеликого життєвого досвіду, що любов — це страждання.

І я поспішив на Кукуріківщину.

З бовдура Солом’яників клубочів чорний і густий, як смола, дим. Тітка Дора об цю пору мала бути в чайній, дядько Денис підірвався, коли брав на пупа Собакареву гору, і лежав у лікарні — хто ж палив у печі? Шиби кухонних вікон буряково жевріли, а за ними, на тлі підсвічених пічних челюстей, манячіла худа й висока, мов тичина, в довгій темній сорочці на випуск постать діда Єврася.

Останні дні дід Єврась з ранку до вечора тинявся по обійстю, зазирав у кожен куток, розгрібав сніг під парканом і збирав порожні пляшки, банки, навіть скалки віконного скла, відтак усе те товк у ступі під сараєм і просівав на решето.

Баба Одарка місила глину, буцім заходжувалася серед зими тинькувати хату.

На скрип дверей дід Єврась озирнувся, рвучко й полохко, мовби його неждано запопала в чужім засіці. Уздрівши на порозі мене, він сховав переполох за густі зморшки лиця, писаного червонястими відблисками вогню, але хутко затулив спиною челюсті печі, в яких гуготіло, лижучи сажне горло димовика, полум’я.

— Що, діду, узвар варите? — поспитав я зичливо, краєм ока зазираючи попід дідову руку в піч: обкладене ґалаґанами, там жевріло щось глиняне, схоже на бабчар або ступу. Дід Єврась похмуро, неприязно мовчав, і я поспішив, вислизнувши з ботинок та куфаячини, зникнути в світлиці.

Тут було тихо н сутінково. За вікнами згасав зимовий день, бузково пестячи тюлеві фіранки. Підібгавши ноги, я усівся на дивані і віддався сумнуватим, щемкосолодким думам. Звичайно, мені вже ніколи не пощастить здибати її, вона навіки загубилася в багатолюдді світу, але нікого іншого ніколи я не покохаю, я залишуся самотнім на все життя, бережучи й плекаючи в серці ту яскраву й коротку, як фотоспалах, мить, коли вона сиділа за бібліотечним столом на тлі сонячних шибок… Через багато літ, через довгі десятиріччя, коли ми обоє зістаримось, як ось дід Єврась та баба Одарка, ми випадком здибаємося в тій же бібліотеці, впізнаємо одне одного і признаємось, оросивши щасливими слізьми книжковий столик, що усе життя шукали одне одного і все життя — ждали… Але промине і ця зворушлива мить, як усе минає на світі, і ми знову розлучимося, бо вже буде запізно починати життя спочатку: розлучимося, щоб знову, уже назавжди, зустрітися там… Мені раптом до відчаю гостро забажалося, аби все, що довгими зимовими вечорами, притулившись до теплого комина, розповідала моя забобонна, обплутана пережитками минувшини мати про тамтешнє буття, було правда: вона ждатиме на мене (або я на неї) на білому, як сніг, оболоку сьомого, райського, неба, ми візьмемося за руки, й безтілесні, легко, мов тіні, полинемо крізь ясну небесну блакить до сріблястого леліття зір, і це передчуття вічного, нічим не обмеженого ширяння обіруч з нею, дівчиною с календаря, було таким яскраво щасливим, що я впивався тим передчуттям до очмаріння.

Тим часом вікна наповнювалися синню, як скляна авторучка — чорнилом; біля дверей клацнув вимикач, різка, наче посвист чередникового батога, реальність стьобнула мене подивованопідозрілим голосом тітки Дори.

— Ти чого — в темряві?

— Уроки повторюю на завтра, — знайшовсь я по хвилі і заплющив очі, які все ще раювали там. — Фізик наказав усі закони назубок знати. Формаліст такий, що…

— А «Отче наш…» напам’ять не хочеш? — перервав мою мову дід Єврась, зазираючи її собі до світлиці, навдивовижу тихомирний та благодушний.

Він довго дріботів словами молитви, задоволений із себе, а ми з тіткою сіли до яєчні, засмаженої на керогазі, бо піч була затулена заслонкою та сажними челюстями, густо обтинькована глиною, яка, підсихаючи, парувала й тріскалася.

Дід до столу не сів, а примостився біля печі і, поклавши руки на коліна, казав про колишнє:

— А як повернувся з-під німця в самій царській шинельці, ні кола ні двора, землі, значить, одкраяли. Посватався я до Одарки, вона ж у попа служила. Батюшка й кажуть: бери, Єврасю, бери — од дощу полою шинелі накриєш і вже не під голим небом. Воно таки й так. Став я думати, як би його розбагатіть. А в німецькому полоні вивчився олов’яні ложки виливати. У Пакулі ж тоді за ложку три пуди хліба давали. Назбирав я по рівчаках та яругах снарядів і олова натопив. Олова натопив, з глини форму виліпив і пішов знову до батюшки Одарку сватать. Ну, Єврасю, не батюшка каже, тепер ти будеш хлібний, бери Одарку. А й правда його. Купили ми хатку, купили свиню, аж тут — колективізація.

Я поліз за піч. У звичайні дні я відсовував занавіску і слідив очі над книгами при рожевім блиманні засидженої мухами двадцятип’ятки. Але сьогодні мені кортіло повернути щасливе відчуття польоту по небесній блакиті, так нагло обірваного тітчиною з’явою, і я вдав, що вкладаюся спати. Черінь аж пашів, і я затулився від печі ганчір’ям.

Заплющив очі, наказав собі не чути дідового бубоніння і став силувати уяву до недавньої гри. Натомість з пам’яті несподівано випливло давнє, як світ, уже неймовірне почування: сонячний весняний день, мати білить хату, обмиту й обшмуглену вітряними березневими дощами, я сиджу на задвірнім порозі, мружачись до молоденького сонця, і рантом муха радісного шаленства кусає мене, я кидаю кота з колін, навздогінці летять розтоптані материні чуні, а я босоніж лопочу по вогкій, прохолодній стежці повз білий хатній причілок, повз корицево-зеленій дитинний волот любистку, повз червоні вістрячки півонії, що владно прошпиговують розчесане граблями сухотрав’я, повз яблуні в крихотульнім рожевуватім листі, наче у фарбованій ваті, що нею цяцькують ялинку в клубі — від зимового омертвіння, від гнівного материного окрику…

Після материних ляпанців я знову сиджу на порозі з худоребрим, але оксамитовим на дотик котом па колінах, сонце злизує з мого обличчя циганські сльози і колише мене в теплих, аж гарячих долонях, і я дрімаю, прихиливши голову до лутки дверей, поринаючи все глибше в сон, наче в купіль…

І раптом поріг піді мною починає легенько здригатися, буцім віз на мерзлому осінньому грудді, я розплющую очі, втуплююся в ніч і згадую, що я — за тіткодядьковою піччю, а не на материнім порозі, і мені сниться мов дитинство; різкий нетерпеливий поштовх кидав мене, ще соннуватого, до бічної стіни. Того ж менту глухни протяжний гул народжується десь під шкаралупою черені, яка вочевидь здимається п горбиться, — стрелило, вибухнуло, пахнуло димним пилом, і я покотився з дощок, наче в полохкім дитячім сні, та гепнувся об долівку, куди вже летіла з дзвоном, брязкотом виплюнута піччю заслінка. Спалахнуло світло, біла, як смерть, в самій сорочці тітка Дора тремтіла в проймі кімнатних дверей, а поріг кухні переступав, дріботячи босими ногами, дід Єврась.

— А куди ж твою, коли таке оглашенне… — бурмотів він сердито, але без злості, навпаки, з поблажливістю, ніби до розбишакуватої дитиня. — Ну, не гарцюй, зараз освобоню…

Але «ослобоняти» нічого не довелося. Почиригикавши рогачем, дід витарганив з чорного жерла печі до світла противень, в якім баба Одарка звичайно смажила гарбузове насіння. На противні серед кавалків обгорілої глини, розірваних дротяних кілець і вуглин красувався чистим. як сльоза, зеленкуватим склом пивний фужер, достеменнісінько фабричний. Дід переможно глянув на тітку Дору:

— Я походив козирем, і яким козирем! Золотим! Готуй панчоху для грошей — у цім бокалі пива, як не доливай, а буде на три наперстки менше, ніж у фабричному. Бо скло грубіше. А таких бокалів — з фабричним клеймом, жоден ревізор не підкопається, — я спечу стільки, скільки потребується твоїй душі.

І мій син таки поїде в Пакуль на власній автомашині!..

Тітка Дора повернулась просвітленим обличчям до порожнього покута…

По дзвінку на велику перерву мною стрелило з класу і вцілило через два довжелезні коридори — в третій, долішній, напахчений олійно-медовим духом пиріжків з повидлом, до яких я, глибоко ненавидячи й зневажаючи себе, мав непереборну людську слабість. Ланцюжок школярів ще не сягнув дверей їдальні, і я, щасливий, бо дешевих ласощів не вистачало на всіх ласунів, став у хвіст черги, блаженно зиркаючи через плечі передніх на буфетний стіл, де в лозовім кошику кудлились, тріпотіли, кучилися рум’янолиці пиріжки. За кожного материного базарювання я поповнював пиріжковий фонд, і зараз у кишені приємно хрускотів карбованець. Після болісних вагань і безнадійних покликів до вродженої пакульської ощадливості я таки обміняв карбованця на два пиріжки і подався із залюдненої їдальні з коридор, де, зирячи з вікна на мерехтливий вуличний потік, можна було розважливо посолодити душу.

І тут, ледве переступивши поріг їдальні, я побачив її, дівчину з настінного календаря. З трубкою ватманського паперу під рукою, вона діловито й заклопотано простувала від шкільного складу. Зустріч була така раптова, несподівана, непродумана, хоч я стільки разів детально малював її в уяві, що я отетеріло закляк посеред коридора, втелющившись у дівчину очима, і де мав над собою волі ані відступити з її дороги, ані одвести очей.

Вона обминала мене, як обминають стовп або камінь, попід стіною, фарбованою в синє, і раптом куточки її тонких, чітко виписаних на аркуші обличчя, вуст здригнулися, очі за крижинками окулярів па смішкувато-насторожено зблиснули:

— Здрастуйте.

Я почувався раком, якого кинуто в окріп, але який все ще дряпається наосліп по ковзкім узгір’ї казанця.

— Ви хіба в нашій школі? Я думав — не в нашій. Чому ж я досі вас не бачив? Взагалі, я теж погано бачу і мусив би давно носити окуляри, але ніяк не зберуся до окуліста. А ви де замовляли? На майдані чи на станції? На майдані мені ближче, але я не знаю, чи там приймають замовлення…

Не контролюючи себе, я белькотів щось дурне, дріб’язкове, безпомічне, буцім начитував учбовий текст з підручника німецької мови, а вона пильно й прозірливо дивилась в мене — так на уроці природознавства вивчають під мікроскопом колонію бактерій. Тут я згадав про пиріжки в пітній липкій правиці — обличчя моє, й без того червоне, буцім шафранна пепінка в саду Солом’яників, взялося вогнем сорому, аж дівчина відступила на крок та інстинктивно затулилася ватманом, як затуляються від полум’я; і я подумки прошепотів: «Доле, чи випадок, чи закон земного тяжіння, чи як ти звешся, якщо ти є, зроби так, щоб ці пиріжки з повидлом, які печуть мені руку, буцім вуглинки, випурхнули з моїх долонь і полетіли геть з очей…». Пиріжки в долоні стрепенулися, затріпотіли крильми і пурхнули у прочинену кватирку коридорного вікна. Краєм ока я бачив, як вони всілися на осокорі та загойдалися, струшуючи з гілля сизу паморозь.

— Ви що, — раптом мовила дівчина з календаря, простеживши за польотом пиріжків і знову повертаючи до мене строге холодне обличчя. — Ви що, закохані в мене?

— Закоханий… — видихнув я покірно і безпорадно.

Вона розуміюче кивнула синіми кісниками, зібрала бганки шкіри між брів і спроквола пішла коридором, крізь товкотняву восьмикласників, розгрібаючи їх, мов ряску. Я теліпався слідом, втупившись безтямно палаючими очима в долівку. Так дійшли ми сходів, які вели на верхні поверхи, і, шелеснувши ватманом, дівчина з календаря розсудливо сказала:

— Закоханість, за моїми спостереженнями, це аритмічність нервової системи, безсумнівно, тут надибуємо моменти резонансу, своєрідної детонації, процес хворобливий і мало досліджений, я задмусь ним після третього курсу медичного інституту, думаю, це буде також темою моєї майбутньої кандидатської дисертації.

Незабаром цей патологічний спазм нервових центрів так само легко зніматиме звичайнісінька таблетка, як, припустимо, тепер анальгін знімає невралгічний біль. Пробачте, а ви ким будете?

Я мовчав, знищений, розіп’ятий на власній сірості й нікчемності, бо після краху з мріями про театр я ніким не надумував стати, окрім хіба шофером таксі: побачив, як таксист на зупинці читав книгу.

— Не побивайтеся, ця певність себе прийде і до вас, але пізніше. Елементарно — запізнілий розвиток особистості. — Ми піднімалися по сходах, коли школу сколотнув дзвінок, але голос дівчини лишився таким же рівним і розважливим: — Признатися, я спостерігаю в багатьох своїх однолітків певну долю інфантильності, мабуть, це характерно для нашого покоління. Втім, інфантильність я розумію не як запізнілий розвиток, а швидше, як переважання емоційної сфери над раціологічними конструкціями в психічній діяльності людського організму. Ви зі мною згодні?..

Я ледве знайшов сили кивнути головою: яка вона розумна! Тим часом коридори безлюдніли, вчителі з класними журналами пробігали повз нас, назустріч, від хімічного кабінету з набором різноколірних пробірок повільно чалапала хімічка, що її урок мав зараз бути у нас, а я покірно, мов загіпнотизований, дибцяв повз її осудливі очі за дівчиною з календаря. Дівчина зупинилася біля дверей 9 «А» класу (це таки вона дзвонила після зрочистої першовересневої лінійки!) і зирнула на мене прозірливо співчутливим поглядом лікаря:

— Ставтеся до своєї закоханості, як до хвороби. Відповісти ж на ваше почуття я ніколи не зможу — я кохаю іншого. Розумію, що вам боляче це чути, але почуваюся вправі сказати правду. Так, я люблю іншого, але так само безнадійно, як і ви. Внутрішньо він надто далекий від мене і від усіх нас, він увесь там, у далеких галактиках, і ніколи не опуститься до людських слабощів, та я цього й не дозволю йому з любові до нього. Але позаяк ми обоє безнадійно хворі, ви можете призначити мені побачення — перебіг хвороби буде легший і ви швидше одужаєте. Завтра я слухатиму лекцію в інституті, позавтра — теоретична конференція дев’ятих класів, а суботній вечір — вільний, після останнього уроку я іду на ковзанку. Чекайте мене на бульварі під годинником о шостій, але умова — розкажете потім, що ви почували, ждучи на мене, — маленька жертва заради науки, сподіваюся, вас не обтяжить. Я передбачливо занотовую фактаж для майбутньої кандидатської дисертації…

З тим вона зникла за дверима класу, я ж підстрибом пустився по коридору, відгрібши горох слів і пам’ятаючи лише одне: мені призначено побачення, в суботу, о шостій, на бульварі, під годинником… Сяючи од щастя, я переступив поріг класу.

Хімічка подивилася на мене лагідними очима інквізитора і сказала:

— Клава Литвин з 9 «А» — гарна дівчина і відмінниця, але ж навіщо запізнюватися на урок?..

Клас радісно хихикнув, засміявся, зареготів, а я, ошпарений тим реготом, зненавидів хімію на все життя.

Суботні уроки я просидів на голках і чкурнув з виховної години, побоюючись, що балакуча класна керівничка не зважить на дзвінок і я запізнюся під годинник.

По бульвару вервечилися білі сніжні перекотиполя; колючий сіверко в’язав їх тугими перевеслами в снопи і шпурляв на замети, буцім на скирти. Було чверть на шосту. Хвилинна стрілка, здавалося, навіки примерзла до запорошеного сніговицею скла, а коли вона, нарешті, здригалася і вочевидь стрибала, буцім коник, що було принишк у траві, вперед, серце моє тьохкало, і теж обривалося, і теж летіло в провалля; пам’ятаючи наказ дівчини, я старатливо прислухався до своїх почувань, аналізуючи їх і карбуючи в свідомості — так бігун на тренуванні прислухається до биття серця, аби потім, після фінішу, звітувати перед тренером і лікарем. Але в ці хвилини я нічого не почував, окрім страху, що вона раптом не прийде, та несміливої щемкої віри в наше обопільне майбутнє щастя, яке не вбиралося в конкретні, осяяні розумом форми, а сяяло здалеку, манливе, багатообіцяюче, буцім заграва над нічним містом для самітного стомленого подорожнього. А все те разом — страх, і бажання майбутнього, і ревність до усього світу, навіть до вчительки, яка зараз промовляє перед нею, дівчиною з календаря, — зливалося в глуху, гнітку біль, що невідомо де народжувалася: здавалося, болить усе тіло. А може, так і болить душа, про біль душі часто поминала мати, але тут, під годинником, на вітрянім ирійськім белебні, я вперше відчув її, і я вже знав, що скажу дівчині з мудрими і холодними очима за крижинками окулярів, якщо вона вимагатиме звіту. Я скажу їй: «Любов — це коли душа болить…».

Хвилинна стрілка завмерла на дванадцяти, зафіксувавши шосту годину, по тому ковзнула униз і пострибала по цифрах, мов по сходинках, тепер навдивовижу швидко, — а її все не було; день вочевидь скрапував, тьмарів, а потім підвечірок діловито ввімкнув ліхтарі над бульваром, і сніжок сіявся крізь пасма світла, наче попіл вогнища, яке повільно згасає. Аж тоді до мене пробився її владний голос:

— Ходіть до нас!

І враз усе доокруж спалахнуло, освітилося радісними, святковими, веселковими вогнями, неначе над ирійським бульваром злетіли салютні ракетограї, і я побачив по той бік бульвару в навдивовижу рухливім і барвистім світописі Клавину постать в ясночервонім лижнім костюмі, із спортивною сумкою через плече.

Я стрімголов кинувся через вулицю на різкий вереск автобусних гальм, на раптовий параліч таксі, на прокляття шоферів і пронизливе сюрчання міліцейського свистка. На тім боці асфальтової ріки Клава вхопила мене за руку, і ми полопотіли бульваром, тікаючи від вчиненого мною бешкету, безпричинно регочучи, і вже в провулкові, що вів до стадіону, де була ковзанка, я завважив, що ми не самі, а з Клавою — ще трос хлопців, незнайомих мені, а четвертий — геніальний теоретик Славко Пасічник…

— Люди майбутнього не вправі будуть переходити вулиці в недозволених місцях перше, аніж здадуть свій інтелект до всеземного фонду інтелектів, — казав Славко, віддихуючись після нашої багатометрівки. — Інтелект, тобто інформаційно-емоційний заряд, можна буде здавати, як тепер, припустимо, донори здають кров. Інтелекти потрібні будуть для кіберів, тобто — людиномашин, наступної еволюційної сходинки загалом конструктивно недосконалої людини. А взагалі, потяг до самогубства в моменти емоційних спалахів, викликаних хворобливим резонансом одної замкненої системи щодо іншої системи, є ознакою індивідуальності не вельми доскона…

— А чому ви без ковзанів? — перервала його ревниве просторікування дівчина з календаря.

— Бігати по колу, мов білка в колесі чи кінь у приводі… — засміявся я весело і дещо зверхньо, давно готовий до цього запитання. — Та ще ж і крига тут. у вас, посічена, наче стільниця. У нас під Пакулем озеро — оком до берега не докинеш. Мчиш, ніби на крилах, ніг під собою не чуєш, і тільки вітер в обличчя…

— Замерзнете, стоячи… — в голосі Клави несподівано забриніла теплота.

— Я лише проведу вас до ковзанки і побіжу, на мене ще чекає сьогодні Кузьма Перевесло, репетиція, готуємо монолог Фауста на обласну олімпіаду, доведеться виступати на сцені нового театру, ми шукаємо оригінального сценічного вирішення і вже дещо знайшли, але роботи, роботи…

Я дріботів словами до самого стадіону, я навіть Славка приголомшив потоком слів, по тому вони звернули до роздягальні, а я залишився сам кран крижаної доріжки, в сипкім сніговім заметі.

Клава з’явилась перед мої очі, коли вертала з роздягальні (сіявся сніг, сухий, іскрявий, цяцькував білим її червону шапочку і пасмо волосся над високим блідим у мерехтливому сяєві денних ламп чолом і навіть крижинки окулярів), а по тому під’їздила ще з двічі, збуджена, щаслива; проте ми не встигали перекинутися й декількома словами, бо з калейдоскопічно барвистого, стрімкого, пружинного коловороту ковзанки її безперестанку кликали, і вся вона була там, у безупинному, безоглядному леті. Я самозречено випускав зі своїх крижаніючих долонь її гарячу руку, а сам відступав перед стадіонним служкою, який згортав лопатою ковзанку, буцім сувій полотна, — в тінь від роздягальні, в кучугури, в сніговицю.

«Тобі час іти, час іти…» — шептали мої губи, потроху беручися крижаною шкоринкою; але очі невідривно бігли за легкокрилою пурпуровою ластівкою, що, розпростершись у леті трохи не паралельно площині ковзанки, мчала по матовім, у блищиках від ліхтарів дзеркалі. Її наздоганяв і захвиськував барвистим зашморгом ключ хлопців, що, узявшись попід руки, відполохкуючи гоготом і свистом малосилих ковзанярів, неслися на всю широчінь крижаної дороги: і вже вона червоніла в куті ключа, уже вела його за собою, уже поводирювала, даруючи мені лише короткий, в присмерковім ліхтарнім пасмі спалах розпашілого, щасливого, далекого й відчуженого, але до відчаю любленого мною обличчя. І я безвільно стояв у заметі, і ноги в фезеенівських, з гумовими підошвами ботинках дерев’яніли і вже були як саморобні, — дощаті, з дротяними окрайками і мотузяним кріпленням, — ковзани на чунях, ковзани, що я їх тільки й знав досі, ковзаючи по закрижанілій стежині від колодязя до наших ліщинних воріт.

Невдовзі заклякли, отерпли коліна, і я почувався серед кучугур, буцім на сторчакуватих ходулях-жердинах, що ми, хлопчаки, форсували на них в розтепель бакаїсті пакульські вулиці. А сніг усе падав, ряснолистий, навальний, і ковзанка крізь сніговицю була ніби крізь марлю, що вочевидь густішала, і вже тільки вона — червоною жаринкою, скалкою, світлинкою по матовім непрозор’ї пригасаючої, чемеріючої свідомості, а тіло чужіло, твердло, засинало, як засинає в сніговім заметі на узліссі, скинувши в хльоскі долоні сіверця жовто-рожеве листя, кущ калини…

Пробудили моле до життя лунке, ярко-синє цівкання синиць на осокорах, щебетливий гамір горобчиної зграї на полі стадіону, де з-поміж водянисто-сизих брил крипт прозирали темні, ледь мережані трав’яною паростю таловини, чиргикання лопат об зледенілий сніг, що, брудно-сірий, мшистий, наче крила сонного нічного метелика під полуденним небом, з сумовитим зітханням та шерехтом вочевидь в’янув, западав, никнув, вивільнюючи мов тіло з холодних, важких лабетів.

Тепер я стримів у кучугурі лише по крижі, і сонце теплими лагідними долонями пестило мені обличчя з примруженими зі сну віями, а стадіонні служки від роздягальні підозріливо косували в мій бік. Я вишпортався з замету і, безтурботно вимахуючи портфелем, почалапав скрижавілою стежиною вздовж розталої ковзанки на вулицю.

У місті була весна, голомозі асфальтові тротуари парували, крапками вулиць дзюрила вода, люди ішли в легких розстібнутих пальтах, на розі бульвару, під годинником, продавали синюватобілі проліски. Я потроху очумувався, приходив до тями, і радість, здавалося — безпричинна, спершу несмілива, ледь відчутна, а по тому все гарячіша, рвійніша, осяжніша наповнювала мене. Коли ж я забачив віддаля білий, визолочений весняним сонцем корабель школи, причина радості відкрилася мені: осьось я знову зустріну її…

Стрілки годинника показували чверть на другу, за п’ятнадцять хвилин — дзвінок, і я підстрибом майнув у шкільні ворота. У роздягальні після сонячного окропу вулиці було сутінково, але, повісивши свою вогкувату куфайчину, я довго розчісував перед дзеркалом п’ятірнею свої кучматі патли. Тоді побіг по сходах угору, буцім змагався на першість, — мав надію до дзвінка побачити в коридорі Клаву. Від самої думки про неї серце випурхувало з грудей і, мов пурпуровий дитячий м’ячик, стрибало попереду, кількома сходинками вище…

Дзвінок задзеленчав, ледве я кинув на парту портфель, а класна керівничка уже шикувала нас та вела на лінійку старшокласників. Юрма школярів підхопила мене і, огороджена строгими поглядами вчителів, повервечила до актової зали.

В актовій залі уже стояла шерега дев’ятикласників, від «А» до «Е». Десяті класи, вишикувані вздовж сцени, дивилися крізь нас гордовито, з вершини випускних екзаменів, які в кожного з них висіли на носі. Восьмі класи юрмилися біля дверей, буцім овечки в кошарі, боягузкуваті, непевні себе. Нас провели вздовж шеренги дев’ятих класів, повернули праворуч, і я побачив нарешті її, дівчину з настінного календаря, в першому ряду, третьою від краю, між таких же серйозних, окуляристих відмінниць, бо ж «аківці» були зразковим класом.

Але тепер мені було байдужечки до їхньої схожості, універсальності, конвейєрності, я бачив тільки її, Клаву, і Клава самими куточками вуст усміхалася до мене, вітаючись, хоч очі, як і належало на загальношкільній лінійці, були урочисто строгі. Нам скомандували ступити два кроки назад до стіни, і клас ступив, дружно, злагоджено, як єдиний механізм, — окрім мене. Я забув про все, що діялося довкола, я стояв незрушно, мов стовп, витріщивши блаженні, зачаровані очі на дівчину з календаря, у вухах мені дзвеніло, кров билася об скроні, серце щасливо завмирало, здавалося, ось-ось зупиниться. А за спиною вже підхихикували, і Клава займалася гнівним рум’янцем та кусала губи; до зали заходив директор школи з почтом завучів — мене смикнули за куций бавовняний піджачок і, мов ляльку, поставили в стрій.

Але із шереги я бачив лише Клаву по той бік паркетної ріки, на лискуче плесо якої уже випливав директор, промовляючи щось значуще й вагоме про весну, дисципліну й зовнішній вигляд старшокласника; і тільки коли директор зупинився між мною та Клавою, я завважив його чорну бостонову пару, його краватку, його пильний, строгий погляд; ще мить — і я б попросив його ступити крок убік, аби не застував від мене дівчину з календаря, я вже ворухнув пересохлими від хвилювання губами — і тут до моєї свідомості нарешті пробилося різке. сердите: — Решето! Я наказав вам вийти зі строю!

Я слухняно, мов автомат, ступив два кроки вперед: директор спроквола пішов круг мене й, виписавши еліпс, загримів:

— Ви, Решето, коли востаннє стриглися?!

Я мовчав, приходячи до тями та дерев’яніючи від давкого сорому, що брав мою паленіючу голову в залізні обручі; а по шерегах дев’ятикласників котився смішок, а Клава осудливо дивилася на мене крізь крижинки окулярів, а директор металево-в’їдливим голосом роздягав мене перед трьома сотнями очей, що раділи з несподіваної вистави.

— А покажіть-но, Решето, руки…

Я покірно підняв руки з тремтячими билинками пальців, на яких, мов наперстки, гузирилися довжелезні, з широкими темними берегами нігті — доказ моєї зимівлі в снігу, на ковзанці; директорові, як і мені, не стало чим дихати:

— Я забороняю вам, Решето, в такому вигляді з’являтися в класі. Ні, тільки подивіться! Поверніться, поверніться, хай помилуються… Хіба це учень дев’ятого класу Ирійської школи? Це, даруйте мені, опудало на коноплях! Ти б хоч дівчат соромився, парубок без п’яти хвилин… Ідіть, Решето, і хай це стане наукою кожному, хто своїм неподобним виглядом ганьбить честь і славу нашого колективу.

Не підводячи очей, перечіплюючись на рівному вилощеному паркеті, я подибав на дерев’яних ходулях через актову залу і вискочив на скупану у веснянім сопці вулицю. Опісля такого падіння, такого сорому на Клавиних очах залишилося зіграти останню сцену земної трагікомедії: покінчити з життям.

Мені було чорно в очах, а крізь чорноту мерехтіли облямовані весняною поливою, наче затемнене сонце — короною, тіні живого світу, чужого, далекого, незрозумілого мені в його телячій радості й буденній метушні; я ішов крізь нього, наче крізь дим (дим смішних ілюзій, земних приваб, дим дитинних надій, сподівань на майбутнє), ішов важко, але вперто і зречено, з холодно прозірливим зламом пухких хлопчачих вуст і замкненим від людей на всі замки світу обличчям. Гуркіт автобусів і машин, шерехт підошов об асфальт, буденність людських голосів і вереск ошалілої від протепла дітвори пливли повз мене, як пропливають сірі оболонки туману, і вже війнуло духом розімлілої землі, духом таловин, духом весняних дріжджів, весняним настоєм із березових, тополиних та кленових бруньок, а по тому — духом ріки.

І з Ирійського валу, давнього, як світ, як я, як моє кохання до дівчини з календаря, як мій біль і мій сором, а може ще давнішого, відкрилася мені скресла, розповніла, розпросторена на півсвіту Невкля з ледь сіріючими на обрії перевеслами лугів, скресла Невкля в ряботинні — по синьому — засніжених крижин, в іскристих скалках шереху, в навальній безупинній одноманітності хвиль, що неслися попід крутим урвищем валу, як у пригодницькім фільмі несеться дорога за склом автомобіля, який має осьось вщент розбитися.

На темній, з синіми бганками лав долоні валу не було анікогісінько, тільки гіпсова постать баскетболіста бовваніла між кленових стовбурів, наче привид; я не думав про смерть як біль, як фізичне страждання; смерть — це політ, короткий, мов фотоспалах, з кручі в синю прірву ріки, і — забуття: а вони всі там, у школі, отетеріють, почувши про це, і вона бігтиме крізь метушню днів, караючись щохвилинно за докірливо осудливий погляд очей крізь холодний полиск окулярів.

Я повільно ішов вздовж сірої бетонної балюстради, що відмежовувала оглядовий майданчик на чолопочку валу від стрімкого, спадистого крутогір я, отороченого далеко внизу темно-синім шлейфом паводі. Коло по майданчику, коло прощання і коло прощення, а Ирій самовільно впливав у мої зречені очі, незваний, небажаний, сторінка непрочитаної книги, книги, яку випрохав на півдня в читальному залі і тепер здаєш, уже біля столика бібліотекарки хапливо пробігаючи очима по сторінці, на якій випадком розкрилася книга, і, заново вражений, перегортаєш ще одну сторінку, не маючи снаги відірватися; тебе квапить черга, бібліотекар простягає через стіл руку, аби узятті книгу, а годинник у коридорі б’є восьму годину, коли читальна зала зачиняється…

Ирій лежав переді мною, ніби намальований на сторінці часопису, без полів і пробілів, бо малюнок не вміщався на сторінці, малюнок ламав елементарні друкарські норми, переповзав через горизонт, буцім через обріз книги, і губився в лолотливій далечі полудня. Центральні, чітко розграфлені квартали з мурашником залізничної станції, з білими коробками театрів, шкіл, контор, з корпусами фабрик та заводів лежали довкола валу вузькою оторочкою, що непомітно, буцім город у леваду, переходила в хаотичні, таємничі, нанесені на сторінку часопису невиразним пунктиром запарканених обійсть лабіринти Кукуріківщини; мене раптом сколотнув солодкий густий запах полуниць, підгірчений лісним духом живиці, а з вікон, уквітчаних геранню та ніжнолистим вогником, посміхалися умиті пишновусі коти, а по садах, за визелененими парканами, гупали об піщану землю яблука, а на осіннім осонні, в затишку, під парканом тобі відкривається таємниця вічності, розімлілої, утихомиреної, і вночі на кукуріківські радіоантени опускаються з неба зорі і спочивають, дрімотні…

Жадібна забаганка пройти крізь Кукуріківщіну і не загубитися в плетиві її вуличок, провулків, сліпаків, зазубців, суточків, дворищ, городів, белебнів, цвинтарів, садів, глинищ, пустирів, левад і річищ неждано осяяла чорноту в моїй душі, віддихала, відживила мене; самовпевнена певність, що лише я це здатен подужати, висіяла в свідомості, паралізованій сценою в актовій залі, зерна власної потрібності й цінності у цім світі, зерна, що, проростаючи, заперечували, перекреслювали, унеможливлювали мою смерть. Тремтке хвилювання, передвістя значимих справ, які ще належало здійснити на землі Михайлові Решету, гарячою хвилею хлюпнуло в груди, підняло мене на паморочливу височінь, і тільки дзвін в очах, тільки різке, яскраве прозріння, коли світ — статичний альбом темно-білих контурних фотографій, знятих модерним фотографом.

Я опустився коліньми на м’яку тужаву землю і зашепотів, як бувало шепотіла мати:

— Присягаюся вам, мій Пакуле, моє Жерело, мім Живець, моя Невкля, мій Ирію, присягаюся тобі, моя земле, тобі — майбутнє: допоки здатен буду на щось путнє в цім світі, не накладати на себе рук, а працювати що в сили.

Від зворушення мені щасливо сльозилися очі, й жодне промовлене слово не здавалося загучним або вартим іронічного посміху.

ПереЛітні ПтаХи

Ми мчали навперегонки, мов хлопчаки, мов п’ятикласники, сірим шкільним коридором; услід нам докірливо чиркав учитель креслення, добрий, кульгаий тишко, а ми вже стрибали сторчма з шкільного ґанку в лолотливу сонячну ріку; викупані, з лоскотними краплями сонця на обличчі, побрели ми на бульвар, що яснозелено тополився під високим небом. На долонях клумб синів льонок, а по синьому червоними ліхтарями горіли молоденькі тюльпани. Хмільно пахла прогріта сонцем міська земля, ніби на осонні під хатою, де крейдяний дух учора побіленої стіни відступає перед настирним, всеосяжним, владним диханням вишитої трав’яною памолоддю призьби. Нудило від самої думки про клас, про рейсфедери, лінійки, трикутники і про вивернуті на ватманський аркуш нутрощі гайки — кортіло іти, їхати, пливти, летіти кудись, не знати куди, шукати щось, не знати що; жадібне бажання руху, змін, дразливі провидження своєї незабарної дорослості лоскотало, тривожило душі.

— На цілину б оце… — стиха проказав Андрій Паровозник. — Сісти в поїзд — і ту-ту. Трактори ремонтувати. А можна помізкувати про кібернетичного тракториста. Там — рівнини, довжелезні гони. Мінімум інформації в пам’ять — і один кібер водитиме десяток машин. Маю ідейку…

— Весна, збудження земної магнітної сітки, закони взаємовпливів — і некеровані спалахи в системі нашого електричного поля… — розважливо проказав Славко Пасічник. — Але навіть мені, сухому теоретику, рантом заманулося пропливти марсіянським каналом, якщо він, звичайно, існує, і пропливти без скафандра, полощучи босі ноги в теплій марсіянській воді. Втім…

З весною мене все нестримніше вабив Пакуль. Раптово, на людній вулиці або на перехресті, перед червоним оком світлофора, я завмирав і жадібно ловив кисло-солодкий, як запах підгнилих на пригребиці яблук, дух щойно вивільненого від снігу городу; іншого дня з-поміж сірих ирійських кам’яниць мені прозиралася материна хата на заході сонця, коли по стрісі, вимережаній темнозеленим, з зими, мохом, стікав червоними ручаями день. Уночі, після полохкого сну, я прокидався з відчуттям, що тільки-но біг грузькою пакульською вулицею, перестрибуючи баюри і хапаючися за тини та частоколи, біг до наших перехняблених ліщинних воріт, біля яких темніла закуфаєна, закушкана, з ясним лицем моя свята мати…

— Так ти йдеш? — торсав мене за плече Андрій Паровозник, і я слухняно підвівся та подибав слідом за Славком, впевнена гінка постать якого уже розрізала навпіл узятий у шори бруківки ирійський майдан. Ми прямцювали до Невклі, а місто наздоганяло нас, зціплювало кам’яні кулаки перехресть, обплутувало дротами, перегороджувало нам шлях валками холоднооких машин; а будинки бігли наввипередки і вишиковувалися поперед нас, а продавці морозива хапали нас за поли, а міліціонери осудливо сюрчали нам услід…

Та ми вже сиділи в широкому пласкому човні, справжнісінькому баркасі, позиченому під заклад наших портфелів у сторожа спортивної бази, і дружно відштовхувалися від осоружного берега зеленими соломинами весел. Виповнена весняною водою, яка все ще прибувала, Невкля узяла нашу посудину на свою хвилясту спину і стиха, але владно понесла за течією. З піднятих весел золотисто скрапувала вода, а ми безшелесно, мов у сні, пливли серединою ріки з лабетів міста, що тисячооко, проте безсило стежило за нами з пагорбів. Ми проминули спортивні бази з блакитно-зеленим пагінням приланцюгованих човнів, міський причал, гори вивантаженої з барж на салатовий берег крейди, тополиний гай з чорними цятками гайворонячих гнізд у гіллі, і вже сріблясто-синя неозорість залитих повінню луків відкрилася нашим очам, і вже мереживна дуга повислого над Невклею залізничного мосту мріла в небі, а ми усе ще мовчали, зворушені, заворожені, піднесені видивом висрібленої у сонці, безмежно розпростореної ріки, такої ж осяйної, світлої, простеленої в далеч, як і наше майбуття, наше доросле завтра, і такої ж приязно гостинної та щедрої на втіху. І так кортіло назавжди полишити шкільні стіни і пірнути в цей зичливий лагідний легіт, по якім пливеш і пливеш, простерши в безхмарне небо весла-руки…

Це був наш солодкодитинний, короткочасний сон, що скінчився, як і всі земні син.

Першим пробудився Славко Пасічник та скомандував гучним, жорстким голосом: — Весла на воду!..

Ми з Паровозником забили веслами об воду, наче обважніла домашня гуска крильми, іскристі водограї вихопилися з-під весел, але баркас незворушно сунув за течією і мереживо залізничного мосту все чіткіше пеленало небо над нашими головами. Тоді Славко скомандував веслувати до берега, але й тут вода вперто зносила баркас під оболоки паровозного диму — коробки вагонів стукотіли по мосту. Ми дружно вхопилися за червонясте лозиння, що його розчісувала повідь, і, так об’якорившись, довго розмірковували над діалектичною складністю світу. Після глибоких роздумів хлопці зняли свої шевйотові, а я — бавовняні штани і дружно впряглися в баркаса та потарганили супроти течії, стрибаючи з коси на косу, з виступу на виступ, дріботячи по холодному мілководдю, шпортаючи в прибережні вирви, а човен самозакохано, з мудрим посміхом на дощатім, у вилузках зеленої фарби, лиці шерхотів об латаття й верболози. Це була навдивовижу довга подорож з частими перепочинками на викинутих повіддю і підсушених сонцем пнях, з легкодухими позирками у бік Ирію, який, здавалося, не близився, а, навпаки, віддалявся, дразляво промінячись банями древніх соборів і білими крейдяними горами біля причалу.

Проте й ми з кожним подоланим метром берега впертішали та суворішали, позбуваючись солодкої, зворушливої, але обтяжливої в бурлакуванні супроти течії дитинності. І хоч Невкля вочевидь повніла нашим потом, що струменів з розпашілих тіл, ми все ж не була лихі на неї за несподівано трудну науку. І на одному з привалів Славко Пасічник, схильний до узагальнень та любомудрства, мовив шерхлими, обвітреними вустами:

— Ви, вилузані на мент із зашкарублих обгорток цивілізації, ви, що довірилися підступній річці і тепер платите за ілюзії кривавим потом! Уже давно виповнилося три місяці, відколи під зоряним арійським небом пролунала клятва нас трьох стати підмурівком майбутньої космічної цивілізації, яка не знатиме негативних емоцій! Я значу хвилину щирих, безкомпромісних підсумків! Для початку — слово собі! Я, кандидат у благородні гуїнгнгми Слава Пасічник, мушу з гіркотою в серці і відразою до своєї людської сутності констатувати, що перший не витримав випробувального терміну, дозволивши своїм підсвідомим інстинктам оволодіти сферою свідомості в хвилину небезпеки для нас трьох… Слово Михайлові Решету!

— Я керувався у своїх вчинках не розумом, а емоціями… — голос мені тремтів від ще незадавненого болю. — Я безтямно закохався в дівчисько з 9 «А» класу…

— Я, друзі, порушив нашу найпершу заповідь… — понурив голову Андрій Паровозник. — Я піддався на умову класної керівнички і заявив на шкільному вечорі «Твоя омріяна професія», ніби мрію стати матросом і плавати по морях-океанах. Насправді ж я таки етапу, як і мій батько, паровозником; я мрію усе життя водити тепловози, електровози, а може, й атомовози по тих залізницях, які з’їздив на своєму задимленому паровозику мій батько, і буду з того щасливий, я напевне знаю, що буду щасливий… А про матроса я сказав, бо від залізничників уже

виступав один хлопчина, а від матросів ніхто не виступав, учи

телька попрохала — я й злегкодушив…

І, присоромлений, Андрій Паровозник замовк.

— Досі ми пливли за течією, — порушив я мовчанку. — Я пропоную під час літніх канікул не тинятися по Ирію, не смажитися на пляжі, не ховатися по Пакулях, а здійснити наукову експедицію в Кукуріківщину. Ми перші нанесемо на топографічну карту Ирію сотні невідомих вуличок, провулків, сліпаків, майданів, перехресть, притоків Живця, долин і глинищ, опишемо побут та звичаї кукуріківців, хоч би приблизно накреслимо контури Кукуріківщини, відкриємо невідомі науці родовиди гомо, розвідаємо шляхи для майбутніх експедицій. Нам буде важко, набагато важче, аніж варганити баркаса супроти течії. Ми задихатимемося від спраги в кукуріківщанських пісках, пурпурові вогники полуниць і грона вишень підступно вабитимуть нас у кукуріківщанські садки, пси валуватимуть на нас з підворітень і хапатимуть за ноги, а вродливі кукуріківки… Але якщо ми не відступимо, ми доведемо, найперше — собі, що ми — люди…

Напривечір, замість прогулянки по Ирію, тітка Дора заповзялася доїти панчохи з грішми: панчохи звисали зі сволока, наче дійки зеленої корови Маньки. Гроші цвіркали, дзвеніли, пошелешували в дійницю, і зеленкувато-червона піна паперових купюр світилася в присмерках, коли тітка несла дійницю, повну грошей, через вулицю, в двір кума Гуца.

А вранці, коли за пічним віконцем, наче за ілюмінатором корабля, леліло сонце, мене розбудило протяжне сумне мукання корови Маньки. Я стрибнув з-за печі: над парканом вихляли взуті в парусинові черевики на гумовій підошві ноги кукуріківського фотографа, який по щиколотки занурився в чорний матерчатий рукав, що тріпотів на веснянім вітерці, а дядько Денис, підперши рукою бона, стояв біля «опеля» і можновладно тиснув правицею на сигнал. Автомобіль озивався Маньчиним голосом!

Коли я вдягся та вийшов на вулицю, дядько з тіткою (дядько — у світлому літньому костюмі й традиційнім фетровім капелюсі, тітка — в крепдешині і з золотою брошкою на грудях) стояли попідручки біля «опеля», на приступці якого мліли урочисто-поважні баба Одарка та дід Єврась. Фотограф метушився довкола доісторичної фотоскриньки на тонких цибатих ніжках, фіксуючи для родинного альбома історичну хвилину вознесіння Солом’яників.

«Опель» був свіжофарбований, чорний, із синюватим відливом, наче жук-гнойовик, на височезних колесах, знятих із п’ятитонного самоскида, з двома гасовими лампами за пласким склом фар.

Кум Гуц, високий, худий, мов жердина, на яку настромлено гарбуза, стояв збоку, бавлячись заводною ручкою, буцім тростинкою.

Нарешті дядько Денис відчинив дверцята машини і поважно опустився на сидіння. Машина різко гойднулася, мов човендубок, на облавок якого необережно ступили, але тітка Дора уже поставила ногу на приступку «опеля» з іншого боку, і він, врівноважений, загойдався на ресорах, наче на хвилях. Мені раптом звабливо запахло дорожнім пилом, травневою прозеленню полів, гіркуватим вербовим духом і закортіло в Пакуль. Проте дядькові Денису було зараз не до моїх забаганок, його бліде, натхненне після лікарні обличчя заскориніло, наче вугілля в кузнечнім горні, і тільки плями рум’янцю на щоках свідчили про вогонь, що палає десь у глибинах дядькового єства.

Кум Гуц спроквола підійшов до передка машини, встромив заводну ручку і, кивком голови відпровадивши старих Солом’яників на узбіччя вулиці, різко закрутив нею, буцім підіймав шлюзи загати, через яку ось-ось хлине вода. Машина тремтіла, брязкала, поторохкувала залізяччям, але мотор мовчав, лишень клубочки пари випурхували з радіатора, гуртуючись на ясно-синім небі в сиве оболоко, що потроху застеляло від нас сонце і кидало на Солом’яну вулицю тремтку тінь. Раптом машина чмихнула, заводна ручка закрутилася млинком, і Гуц замерехтів на ній, немов хрущ на соломині. Їдкий чорний дим по вінця наповнив річище вулиці й подзюрив каламутним джерелом по лісовій просіці до Живця. Наступної миті Гуца пошпурило в небо, неначе камінь, кинутий з пращі; він злітав усе виїде та вище, аж поки не втрапив на оболоко машинного диму та пари і всівся там, звісивши ноги в лискучих юхтових чоботях з дерматиновими халявами та збайдужіло-іронічно зиркаючи вниз, на проданий «опель».

Між тим «опель» скреготнув коробкою передач і щодуху помчав по Солом’яній вулиці, простуючи до перехрестя, звідки починався шлях на Пакуль. Але машина ще не сягнула й Радульського провулка, коли стрічний вітер зірвав з «опеля» чорний, синюватих тонів кузов та покотив назад, по вулиці, ніби зчухранин тополиний листок. Я спіймав його під самісіньким лісом і потарганив до дядька з тіткою, що розгублено сиділи в оголеній машині, буцім у давньому кабріолеті з опущеним верхом.

— Михайло! Промчишся з вітерцем до Пакуля? І кузов притримаєш, щоб вітер не здував…

Я хотів віддалитися в гордій самотині, але голова самовільно кивнула на знак згоди, а ноги почовгали до «опеля»: у веснянім

Ирії я, мов перелітний птах, марив Пакулем…

…Пакуль — це країна, куди щовесни повертаються з соняч ного, казково щедрого на барви прію перелітні птахи, край чистого латаття на залитих паводдю луках, крап матерів, закушканих у чорні куфайки та вовняні хустки, матерів з чорноземними, як поле, долонями, край, де започатковуються ріки; Пакуль — це країна викладених зеленою шпоришиною мозаїкою доріг і доріжок, країна золотистої стерні, повитої в долинах сизим туманом, на плеса яких випливають гуси, поки ти, примостившись під скиртою, жадібно дихаєш книжним світом: край мальованих чорним по білому тинів, ліс соняшникових частоколів, що від згадки про них тобі досі завмирає серце; Пакуль — це країна твого першого слова, першої любові, першої зненависті, країна, де започаткувалася недитинна, гіркувата печаль твоїх очей; Пакуль — це твій прій, що в нього ти до кінця днів своїх повертатимешся, а повернувшись — знову рватимешся з широкі світи; Пакуль — це ти сам…

Ледве торкаючись колісьми дороги, перестрибуючи підсохлі, але усе ще підозріливо темні весняні калабані, нанизуючи яснозелені поля і верби обабіч шляху, як буревій нанизує зчухране з дерев листя, мчали ми на крилах давньої тітко дядькової мрії до Пакуля. Ті розпростерті крила, вищерблені, визублені по краях гризотами невдач та гірких розчарувань, ревіли, стогнали, вили обабіч машини, буцім екскорт реактивних літаків, і міг, ошелешені, не могли перекинутися ані словом. Втім, сама дійсність промовляла за нас: чим ближче до Пакуля, тим рясніше люду було на весняних полях і жодного пакульця не залишав байдужим стрімкий лет Солом’яників на власнім «опелі».

Завмирали в розорах трактори, і замащені лиця трактористів заздро зирили вслід нашій машині; жінки, що перебирали в кагатах край дороги картоплю, вибиралися на купи соломи, аби стати свідками урочистого в’їзду Солом’яників у Пакуль; подивовані коні вилузувалися з упряжі і мчали по полях навздогінці «опелю», кидаючи з-під копит на дорогу груддя масного пакульського чорнозему, що барабанив об кузов машини рясним градом; вітряк на пагорбі під Пакулем радісно замахав крильми, півні вистрибували на тини й частоколи та горласто, на всеньке село, сурмили про наш приїзд; на їхнє пронизливе голосіння відгукувалися пакульські пси, виповзаючи з-під воріт на дорогу та запобігливо зиркаючи крізь паволоку заздрощів у напринджені обличчя тітки Дори і дядька Дениса; верби, осокори, в’язи, клени, навіть фіолетові кущі бузку під білими стінами хат вклонялися нам, а запізніла колгоспна череда на вузькій пакульській вуличці, ніби за командою, розчахнулася, пропускаючи машину, і телички, задерши голови й хвости в блакитне небо, замукали ніжну кантату в нашу честь… А найурочистіший мент був попереду; Пакуль тільки почався, просто нас височіла крута гора, вершину якої значила опасиста пакульська церква на старім цвинтарі, засадженім липами, а обабіч, через дорогу — школа, сільмаг, колгоспна контора, пожежна вежа і сільський майдан з гніздом репродуктора на стовпі. Цвинтар та шкільне подвір’я рясніли школярами, що висипали з класів на вчинений нами в селі ґвалт. Ґанок сільмагу темнів од чоловіків у крилатих вовняних галіфе, з вікон колгоспної контори стриміли голови рахівників, пожежна вежа погойдувалася від пожежників, що бажали якнайшвидше ввібрати в очі авто Солом’яників. Гучномовець на майдані перед сільмагом вмовк і повернув назустріч нам алюмінієву пащеку…

Усе було так, як роками чи й десятиріччями малювалося збудженим уявам Солом’яників.

Тепер нам належало ефектно забратися на гору продемонструвавши пакульцям могутність і чіпкість машини. Біля підніжжя дядько Денис скреготнув важелем передач і ввімкнув першу швидкість, бо перегрітий на баюристій земляній трасі Ирій — Пакуль мотор дихав важко. «Опель» заревів, як ревуть скутери на Невклі, високо, натужно, буцім бас, якого примусили співати партію тенора, і потарганив нас по крутосхилу. Машина вже вибралася на середину гори, коли в моторі щось загримкотіло і з-під модельних дядькових черевиків пахнуло чорним масним димом. Задихаючись, кашляючи, я відпустив кузов, і він, наповнений димом, буцім аеростат газом, піднявся вище лип та з брязкотом ковзнув у глинище. Повів вітру повернув нас до тями — і вчасно; оголений мотор уже лизали темно-червоні язики полум’я. На пожежній вежі сполошно били в дзвони, і з гори, верхи на рудій пожежній бочці, котив Андрій Гнида, що так був осоромив тітку Дору за колишньої прогулянки по Ирію. Тітка Дора руками й ногами чіплялася за дверцята, але дядько Денис силоміць відірвав її від машини, одніс на узбіччя дороги і, непритомну, чорну від сажі, поклав на траву.

— Фе-доро! Фе-дорочко! Фесько! — гукав Андрій Гнида, розвертаючи бочку, з якої хлюскотіла вода. Бід Гнидиного крику тітка гнівно очумалася, але побачила «опель», що палав, і знову втратила свідомість.

На чорному сажному виду дядька Дениса несміло проростав зловтішний посміх…

…Уже смеркалося, коли я, проведений крізь лабіринти залізничного вузла, підійшов слідом за Андрієм до його тепловоза на запасній колії. Хвіст похмуро-холодних вантажних вагонів гу бився в волохатих сутінках, а машина, стиха буркотячи, дихала майже людським теплом та затишком.

— Ревнива моя Люнька. — усміхнувся Андрій. — Чуєш, як свариться? Де ти був? Де ти був? Де ти був?

З-за машини, виважуючи в правиці велетенського пащекуватого ключа, випірнула постать залізничника у зсунутій на потилицю шапці. Ввійшовши у пасмо світла від ліхтаря, залізничник завмер, приставив руку із штибою ключа до голови і задрі- ботів:

— Товаришу начальник, у моє присутствіє і з ваше отсутствіє…

Блазень ти, Колько. — добродушно обірвав його рапорт Паровозник, і тільки тепер я повірив власним очам. Ручкався Капельдудка шанобливо, з підкресленою, трохи нарочитою чемністю і швидко гулькнув у теплі нутрощі машини. Андрій сів за пульт, відкинувся в кріслі, кивнув па двері, за якими зник його помічник;

— Бачив? Соромиться… — Ти його укоськав?

— Ну…

— Важко було?

— Та воно з людякою, як каже моя пакульська бабця, важче, аніж з машиною, бо людяка і за найскладнішу машину складніша.

— Таки складніша… — задумливо потвердив я.

Над головою Андрія пронизливо задеренчав радіотелефон. Машиніст зняв трубку, і кабіна тепловоза наповнилася високим жіночим голосом:

— Двісті двадцять перший! Двісті двадцять перший!

— Двісті двадцять перший готовий! — строго відкарбував Андрій, кладучи руку на пульт, — десь над нами розплющилося око машини і сніп світла украв у ночі сріблясте, в ожеледній поливі, мотуззя колій, сірі коробки станційних корпусів і карячкувату тополю з напудженим воронням у гіллі.

…Ми мчали крізь глупу ніч навздогінці за острівком світла, а нам на п’яти наступало ревисько тяжко навантаженого потяга — не пронизливо-інтимне деренчання електрички, не заколисуюча перемовка пасажирського, а глибинний, навальний, ненаситний гул, гул земних надр, розбуджених вибухом, гул закутої в бетон і загнузданої ріки, гул повітряних потоків, навпіл розчахнених крилатим лайнером, — і було мені дивно, що тією нелюдською силою поводирюють руки Андрія, на прозвисько Паровозник… І я запитав, бо давно, усі ці роки, мені кортіло запитати:

— Андрію, а там, на горі, ти щиро казав Жуку? Ти направду любив Люньку?

Паровозник довго мовчав. Можливо, що ми проминали станцію. Але коли вихопилися в степ, мовив:

— Тоді — не любив. Полюбив — потім.

— А?..

— Бо обидно стало. За Кольку. За себе. За всіх… Людяка, як каже моя бабця, усюди мусить лишатися людякою. Розказуєш бабці щось гірке, а вона: а ще ж — лю-дя-ка… Та й похитає головою. Отакесь…

Дядько Денис бабрався в кістяку обгорілої машини, тітка лежала лежма, обмотавши голову мокрим рушником, а ми з матір’ю пішли на самосійне кладовище, де батькова могила. Мені було в пам’ятку, як це кладовище засівалося: після кожної похоронної, що приходила в Пакуль з фронту, у полі, за ровом тісного цвинтаря до ранку виростала могилка з кривим жердинним хрестом, і хоч бригадир, чиє поле було навколо цвинтаря, сварився, могили, під якими нічого не лежало, окрім кам’янистої пакульської глини, все випиналися та випиналися з землі, аж поки не закінчилася війна.

Я ішов по кладовищу, ніби в бібліотеці Кузьми Перевесла по сторінках давнього перепису: Гончаренки, Гомони, Лук’яненки, Решети, Каленики, Шихуцькі… Згадалася ніч над Живцем, і щемко запекло в грудях. Мати посипала батькову могилу між кущиків любистку та півоній, пересаджених з нашого квітника, золотистим піском.

— На канікули уже тебе жду не діждуся, синку…

— Приїду, мамо, але ненадовго. Ми лаштуємося в експедицію. На Кукуріківщану.

— Чи ж воно тобі тре, синку?

— Треба, мамо.

Мати витерла рукавом куфайки очі, що на них забриніли несміливі сльози, і, дивлячись на картату, темне з зеленим, скатертину полів, сказала глухим, далеким голосом:

— Як по світах, синку, їздитимеш, пошукай справдешню батькову могилу. Мо’, вона де і є. З-під Будапешта прийшла похоронна…

Ми виїхали з Пакуля по обіді. Тітка Дора вперто, фанатично усю дорогу просиділа в кабіні, що пропахла димом та паленим залізом; дядько Денис вмостився на передку машини з ліщиною в руках і вайлувато, благодушно погейкував на супрягу пакульських волів, що волочили «опель». Я ішов босоніж, повісивши на плече зв’язані шнурками шкарбани, і слухав передзвони жай воронів у блакитно-золотій прірві неба.

Мати з корзиною в руці проводжала нас за село, до підлужжя, а потім звернула на оболоню садити капусту.

Обминаючи пустище, де колись стриміла Собакарева гора, ми з дядьком побачили на зеленому схилі Денисового острова посеред Живця корову Маньку, що паслася, завзято стрижучи зубами молоду траву. Із зеленої корова за зиму стала сріблясто-сизою, буцім вдяглася в риб’ячу луску, а може, вона и насправді переродилася, здаля годі достоту роздивитися.

Біля корови Маньки стрибала на одній позі половина попелястої курки, а під сосною лежав, меланхолійно вимахуючи хвостом, Нерон-Балалайка в ошийникові з мідною пряжкою.

Зачувши дядькове погейкування та дзеленчання інвалідного «опеля», корова Манька, половина зозулястої курки і пес метнулися до берега, стрибнули в холодно-сині хвилі Живця і назавжди зникли з наших очей: здичавіли… наУКова еКсПеДиція на КУКУріКівЩинУ

…А пси ще вдосвіта валували по Кукуріківщині, а вороння чорними хмарами напливало з лісів та байраків, а кукуріківщани осудливо хитали головами, наштрикнутими на гостряки парканів, а тітка Дора, збираючи мене й дядька в дорогу, зловісно пророкувала солодкий кінець подорожі в палісадниках, де саме достигають полуниці, густо-червоні, наче краплі ранкового сонця, де наливається білим яблучним соком налив, де попід штахетами рясно грониться смородина, а в літніх кухоньках духмяно жаркотять яєчні з ніжно-рожевим кукуріківським салом, де дівчата тілисті, наче зшиті з пампушок, а очі а них звабливі, вологі, і це божевілля, безглуздя, безум, шаленство. дурість — жертвувати літом, відпусткою, канікулами, а то й важити життям після стількох експедицій.

Ми кивнули головами на знак згоди з тверезим тітчиним реалізмом, закинули за плечі клунки, повні юної наснаги та рожевих надій, і вийшли на вулицю, де просто двору Солом’яників уже пахкав паровоз. Строгий профіль дядька Якова у темно-синій парадній формі маячив у кабіні.

На тендері порядкував Андрій Паровозник з обличчям, темним від вугільного пилу і піщуги. Оркестр залізничників, покликаний дядьком Яковом, Паровозником, награвав під тополями оптимістичний марш. Від брязкоту мідних тарелей підстрибували, шерехтячи черепицею дахів, полохкі кукуріківські будиночки.

Славко Пасічник, геніальний теоретик, ніяково кивав нам з-за спин оркестрантів букетиком: жовтих тюльпанів — він відмовився від участі в експедиції, зіславшись на термінову наукову роботу. До останньої хвилини я потайки надіявся, що зі Славком проводжати нас прийде моя дівчина з настінного календаря. Але вона не прийшла.

Кинувши прощальний погляд вздовж Солом’яної вулиці, я раптом побачив, як від автобусної зупинки, крешучи копитами бруківку, щодуху чвалає сиворогий олень; наблизившись до паровоза, олень стрибнув, проплив над нами сріблястою тінню, і на тендері загучав вибачливий голос великого актора Кузьми Перевесла: «Даруйте, хлопчики, затримався на репетиції. Я все ж з вами…».

Тої миті дядько Денис з приступки паровозної кабіни рішуче махнув рукою; тітка Дора заголосила на гайкові, наче по померлих, заґелґотіло в небі вороння, запащекували голови кукуріківщан на штахетах, з новим завзяттям завалували, забрязкотіли ланцюгами пси, а оркестр залізничників дружно заграв традиційний туш.

Переважаючи грім оркестру, притлумлюючи зловісне виття псів, пригинаючи вершини гінких тополь обабіч вулиці і струшуючи зеленки по садах, брижачи синє, гаптоване пасмами диму небо, аж сонце загойдалося, ніби віддзеркалене з потривоженім плесі Живця, тричі прогув наш паровоз, важко підім’яв вали сухого сипучого піску і рушив у незвідані простори Кукуріківщини, що застережливо дихали навстріч медовоупокійливим полуничним духом…

…То була пам’ятна ніч. Ми майже не розмовляли, думаючи про своє, і думка думку поганяла. Одне я знав напевне: цей стрімкий лет над сонною землею попліч із Андрієм Паровозником щось зрушував у мені і щось нове народжував. Я сидів на місці помічника машиніста, притулившись обличчям до вікна, в темно-синьому дзеркалі якого яснів, підсвічений мерехтливим жеврінням приладів на пульті, чіткий і напружений профіль Паровозника. Мінилися затінені ніччю краєвиди за склом, на чорний оксамит лісосмуг лягав електричний бісер селищ, містечок та міст, загадкових і привабливих у своїй нічній загадковості; обрій раптово займався від спалаху далекої домни чи газограю в степу; посріблені весняним приморозком зорі гойдалися на дротах високовольтних ліній, поруччя гулких залізних мостів проступало з мли химерними абстракціями, — але той впертий профіль, наче вирізьблений на склі вікна, світився незмінно і непорушно…

Володимир Дрозд

біЛий кінь ШептаЛо

«…сутеніє; раптом на галявині — кінь — самотній».

Р. М. Рільке

Босий підпасок тягнув через бригадне дворище батіг — зимно блискало дротяне охвістя. Шепталові зсудомило спину: якось повесні він задрімав у приводі, підпасок дошкульно хльоснув, дротинки порвали шкіру, ранка, вподобана ґедзями, досі не гоїлася. Хлопчак наблизився до загорожі і хвацько стрельнув батогом, аж луна прокотилась од клуні, що на краю села, та сивою гадючкою повисла курява. Коні, гризучи й штовхаючи одне одного, сахнулись од пострілу в куток. Тією живою, наполоханою хвилею Шептала зім’яло, притисло до жердин; гостро тхнуло потом, він гидливо підібрав губи та весь зіщулився — змалку ненавидів табун, гурт і в загорожі, і на пасовиську волів бути сам. Спершу бригадні коні глузували з того, далі звикли й самі почали обходити Шептала. Хлопчик наблизився до конюшні, зазирнув у темну ополонку дверей:

— Дядьку Степане! Казав завфермою, щоб ви до привода конячину прислали. Бо назавтра свиням зелені нема.

Шептало нашорошив вуха. Неприємна, знайома млявість — провісниця всіляких прикростей — закрадалася в груди. Сьогодні суботній вечір, роботу скінчили раніше, і він насолоджувався спокоєм та тішив себе надією на завтрашній відпочинок. Звісно, якщо вранці не поженуть до міста. Але він сподівається на Степанову добрість. З конюхом у нього особливі стосунки. Інші коні це відчувають, тому й недолюблюють Шептала. Степан ніколи не б’є його, хіба ненароком у гурті зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Ніколи не посилає на важку роботу, якщо є кого іншого послати. Бо він, Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то завдяки злому випадку, химерам долі. Справжнє місце йому не тут, хтозна, де він може опинитися завтра. І Степан це розуміє. Степан що: маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть він своїм приземленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепталом.

Коні заспокоїлися, розбрелися по загороді. Шептало знову лишився сам. У дверях з’явився Степан, спинився на порозі, пильно дивився на коней; від того погляду млявість обняла груди і покотилася до колін, що зрадливо затремтіли. Шептало вперше пошкодував, що опинився на видноті. Хотілося проштовхатися в середину табуна, загубитися між ребристих кінських тіл. Він удав, що не помічає конюха, схилив голову до прив’ялої трави.

«На мене вкаже, обов’язково на мене», — думав полохливо, про всяк випадок, щоб прикрість не була несподіваною, хоч певно знав, що Степан його не потривожить.

— Шептала візьмеш, — сказав конюх хлопчакові. — Тільки зачекай, напою.

Білий кінь підвів голову І жалібно глянув на Степана великими водянистими очима. Привабливість теплого надвечір’я мертвіла, опадала, як зжовклий лист під буйним поривом осіннього вітру. Думка про роботу забарвлювала все в темні, холодні тони. Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди — в цім було щось принизливе. А ще принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза серединою ранкової міської вулиці — колеса торохкотять по бруківці, торохкотять бідони, хитаються корзини, кудкудакають кури, ґелґочуть гуси. Навколо ж стільки святково вбраного народу, стільки коней із сусідніх сіл, і всі бачать сором його, білого коня. Коли вже бути відвертим до кінця, то він соромився упряжі, соромився становища робочої худобини, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степанові… Хоч і випадали хвилини, коли він у своєму приниженні гостро, солодко звеличувався (його, білого коня, загнуздано, заковано в хомут, поставлено під дугу; хай буде соромно людям, які те вчинили), але це була надто коротка 1 безперспективна втіха.

Шептало старанно, щоб не виказати засмучення Степановим рішенням, жував скошену вранці траву, між якою хоч і попадались його улюблені кошошинкн, але зараз здавалися прісними. «Я на базар завтра не поїду, та й не переробився вдень, обурини возив. Інші, ледь розвидніться, до міста почимчикують, дати перепочинок треба…» — міркував Шептало, і в кінських очах поволі випогоджувалось. Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Так було легше — через гірку безнадію перекидався місточок. А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до ночі порізати зелень і свині лишаться завтра голодні? Мабуть, саме так. Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися. Такий покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, вже розуміє, підганяти не доводиться. Він свого досяг, зумів прикинутися; вони повірили — хіба не має пишатися своїм розумом і витримкою? Ще коли його, молодого й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочаленого, знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його. Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки. Перші роки упряжного життя він побоювавсь, аби люди не розгадали, що він тільки прикидається покірним, і рвав голоблі з останніх сил. До того ж краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування. В тій добровільній напрузі було щось від самостійності, від волі. Але тепер ніхто не сумнівався в його ретельності, і він іноді дозволяв собі стишувати крок, тягтися за червоними китицями конюшини на узбіччі дороги. Помітивши на дорожнім піску нетерпеливу тінь людини, докірливо косив оком, мовляв, ви ж мене знаєте, це я так, піджартовую, і спішно переходив на чвал.

Степан вийшов з конюшні, поцьвохкуючи довгим, наче гони спечного дня, батогом, відчинив ворота загорожі. Коні, боязко косячись на батіг, почовгали дворищем до бригадних воріт. Шептало, як завжди, перечекав, коли скінчиться тіснява в проході, і вийшов останній. З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його оця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита. Вже багато років, відколи його забрано од матері, ніхто не питав Шептала, хоче він пити чи ні, а тільки відчиняли загорожу, хльоскали батогом і гнали вузенькими провулками, де од густої куряви було так само тісно та задушно, як і од пітних, гарячих кінських боків. З часом спрага почала нагадувати про себе перед загальним водопоєм. Води в кориті часто не вистачало; щоб не цідити крізь зуби іржаву каламуть, Шептало й собі змушений був штовхатись і лізти наперед, у тісняву, ніби звичайний кінь.

Хтось зачепив Шептала копитом — дві молоді кобилки затіяли посеред вулиці, за кілька кроків од Степана, жартівливу бійку. «Мало вас сьогодні ганяли, — злісно подумав білий кінь, відходячи вбік. — І як цей Степан терпить? Я навів би порядок. Водопій — то водопій, нічого витанцьовувати, ніби в цирку».

Взагалі, він ніколи не розумів обмеженості деяких коней, котрі прагнуть на кожнім кроці суперечити, огризатися, показувати свій характер. Ніби цим чогось досягнеш, крім батога. З сумовитою зверхністю спостерігав Шептало, як Степанів батіг розганяв в різні боки молодих кобилок; у цих вороних, сивих, гнідих, перистих так мало розуму, що просто дивуєшся. Особливо коли бачиш усе трохи збоку, як зараз. Скільки потрібно було днів тихої, непомітної боротьби, поки Степан змирився, що Шептало йде на водопій трохи збоку, трохи позаду, ніби він зовсім не бригадний, а сам по собі! Ні, він не бунтував, не ліз під батіг, а тільки відставав щодня на півголови, на півкроку і озирався на конюха, вкладаючи в той погляд увесь розум білого коня: мовляв, ти ж знаєш, я не підведу, я інакший, ніж вони, нас з тобою таких тільки двоє…

Червоне сонце опускається в роз’южену куряву, з-за лісу — краєчок грозово-синього хмаристого холоду. В глибині банькатих Шепталових очей — рожеве тремтіння, наче без підків ступає по кризі. Зате скільки незалежності в крутім вигині шиї, в густій гриві, у розміреному ритмі струнких ніг! Такі хвилини окуповують і безглузде кружляння в приводі, і сором міських ранків, і колотнечу навколо корита. Він забуває, що одразу після водопою на нього надінуть хомута й поведуть на ферму, а може, запряжуть ще й завтра, і позавтра, і кожного дня, до самої смерті. А коли здохне, люди здеруть шкуру і закопають під ліском. Якось він сам возив туди одного гнідого; з-під попони стриміли червоні кістки ніг, а слідом бігли голодні пси і жадібно облизувалися. Він усе забуває, окрім одного: тремтливої ілюзії волі та влади. Попереду клубком куряви котить табун, за табуном — Степан, а за кіньми і Степаном — він, Шептало. І можна досхочу тішитися уявою, що це він, білий кінь, жене до водопою і сірих, і вороних, і гнідих, і перистих. І Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться. Жовтаві соняхи перевисають через тини, од лісу віє прохолодою; вночі задощить, вони ночуватимуть у конюшні, а може, й у привід не запрягатимуть. Думки перестрибують, ніби плуг на розворотах, спокійні й приємні, як літній вечір після роботи. Страх провалюється все глибше, виколисана в стійлі довгими ночами ненависть розвіюється, і Шептало поглядає на конюха поблажливо: він не метатиметься Степанові за ті випадкові удари, без цього не можна, без цього ніякого порядку не було б серед коней. Солодке почуття прощення й солідарності з конюхом охоплює Шептала. Він піднімає голову і ласкаво, заклично ірже. Степан озирається і, ніби вперше помітивши Шепталову сваволю, люто блимає з-під рудих брів:

— Ах ти ж, ледаче зілля!

Батіг злітає в червонясте небо, довгий та в’юнкий, тонким дротяним охвістям безжально обвиває Шепталові спину й гостро впивається в тіло. Білий кінь з несподіванки високо підкидає задні ноги, спотикається на рівному місці і, полонений страхом, що виринає з глибини тіла та пирскає холодним потом, забуває всі недавні думки, кидається в гущу, в гарячі кінські тіла — гніді, вороні, перисті. А батіг наздоганяє білу спину, січе, жалить…

Образа була така несподівана, приголомшлива, глибока, що білий кінь не пам’ятав, як проминули довгу вулицю й розсипалися по піщаному косогору, нижче якого стримів колодязний журавель, а ще далі, за вищипаною гусячою цариною аж до самого лісу, стелилися луки. Він тільки переставляв ноги, опустивши голову до самої землі, поки свавільний кінський потік кудись, — тепер було зовсім байдуже куди, — ніс його. Шептало ще ніколи не переживав такого — несподівано все стало тим, чим було насправді, без попон, без прикрас, ніби відпанахана зненацька глиба чорнозему. Його повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай.

На косогорі Шептало спинився, підвів голову з тужними очима. Його чутливі ніздрі збрижились, ожили, губи тривожно оголили гостру підкову зубів. Сонце сіло, луки димчасто синіли, а над лісом беззвучно, загрозливо росла кошлата грива невидимого вороного, що застиг перед велетенським стрибком на небо. Пахло травою, квітами, деревами, болотами, дощем, і всі ті запахи зливалися в один знайомий і безконечно далекий запах, що раптом трепехнув Шептала, підхопив, пружно кинув з косогору. І він побіг, збуджено форкаючи та загрібаючи копитами пісок, схожий на короткогривого стригунця. Матір упрягали в лісникову двоколку, а він біг збоку зеленими розорами доріг, зазирав у зелені сутінки хащ, заходив по коліна в жовтогарячі лісові ромашки і, наполоханий птахом, що пурхав з-під копит, мчав лісовою дорогою навздогін ставній білій кобилиці. То було дитинство, і пахло воно молоком та конюшиною. Потім вони до самого вечора паслись удвох на лісових галявинах та просіках, і мати розповідала про гордих білих коней — його дідів та прадідів, що гарцювали на залитім різноколірними вогнями помості, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи. Все життя цирк для нього манливо, запаморочливо пахнув святковістю міських ранкових вулиць. А в цих владних пахощах далечі ховався п’янкий дух забутої волі, що просочився крізь сотні поколінь білих коней та несподівано сколихнув Шептала. Він так І не підійшов до корита, хоч дуже хотів пити, але штовхатися зараз між пітних тіл було понад його силу. Стояв трохи осторонь, спрагло нюхаючи вологий пісок, і прислухався до своїх марень, схожих на полохкі досвітні сни. А в тих народжених запахом снах красиві білі коні бродили у виляглій сріблястими хвилями траві, купали сильні тіла в чистих річках і виходили з води на піщані коси, неначе на залиті вогнями циркові арени. Побіля вільних коней теж жив страх, але ж інший, не Шепталів страх перед Степаном, а будоражлнвнй, живлющий страх, що кликав до відважної боротьби, до зма- гання.

— Бач, не п’є бісова худобина, — почувся хриплий Степанів голос, проганяючи видіння. — Надівай недогнуздок та й веди, бо не встигнете. Коли б на дощ не зібралося, диви, яке суне…

Одразу почувся шерхіт босих хлопчачих ніг, чіпкі руки пригнули голову білого коня, спритно накинули недогнуздок і владно потягли до себе. Шептало бездумно, із звичною покірністю ступив кілька кроків за босим хлопчаком і раптом з болісною ясністю, як ніколи досі, відчув свою неволю. Перед очима попливла витоптана власними копитами одноманітна, суха земля, диркотів привід, торохкотіло колесо по бруківці, свистів батіг 1 вибухав лайкою Степанів голос. Шептало задер голову — ніздрі дражнило гострим запахом волі.

— Но-но! — суворо гукнув хлопчак, пробуючи пужалном конове стегно. — Не балуй!

І тоді сталося несподіване для хлопчака, для Степана і для самого Шептала. Од того поблажливо-зверхнього дотику його бридливо пересмикнуло і підняло. Білий кінь з нечуваною силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико звівся на задні нога, біснувато стріляючи страшними, кривавими очима. Цієї хвилини він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки. Хлопчак відсахнувся, у грізнім подиві занімів Степан, а Шептало легко опустився на передні ноги, збив копитами сипкий пісок, перестрибнув рів і помчав через гусячу царину в лугову синь.

Незабаром форкання коней, Степанова лайка, тягуче рипіння журавля і плескіт води в кориті розтанули, згинули у вечоровій безвісті, ніби їх ніколи і не було. Навколо Шептала росла, ширилась аж до трав’яних, утаємничених обріїв воля; воля пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав І молодого сіна. Йому ще ніколи в житті не бігалося так легко. Втрапив на вкочену колісьми лугівку, копита відбивали чіткий ритм, і, роздратований тим ритмом, він навмисно прискорював біг, наздоганяючи самого себе та розсипаючи по крутій шиї густу білу гриву. Не було ні хомута, ні голобель, і ніхто не сіпав за віжки, вказуючи шлях. Дорога впала у зарослий верболозом рукавчик, перестрибнула коріння та сухий хмиз і різко звернула вбік, уздовж пересохлого русла. Під ноги білому коневі стелилася висока, не торкана косою, зовсім як у недавніх його видіннях, трава. Злегка світилися крізь сутінки пригладжені лігвища вітрів, темніли стрілки щавлю, та смачно вабила конюшина. Шептало пірнув у запахи. Мокрі мітлиці лоскотали черево та груди, він нагнув шию, занурив голову в трави, що аж чвиркали під копитами. А темнозеленим хвилям не було кінця-краю: тугі, кошлаті гриви хлюпали в груди, повивали ноги, хапалися за високо зведені копита й тягай в глибінь. Стомившись од напливу вражень, Шептало спинився, нашорошив вуха і сторожко скосив очі. Він був самсамісінький на всю луку: мовчала трава, мовчало віддалік громаддя копиць, схожих на вершників, що поснули з піднятими забралами — нерухомими контурами лелек, усе потонуло в без обрійній, німій тиші. Білий кінь задер голову, сп’яніло заіржав, не в силі стримати буйної радості. На іржання білого коня коротким клекотом обізвався лелека — клекіт захлинувся в урочистій задумі, і знову все стихло, здавалося, навіки. Шептало упав на спину, покотивсь по м’якоті, з насолодою підминаючи траву та сміючись, як уміють сміятися тільки коні — голосисто й заклично. Над ним висіли зігнуті в колінах ноги, а над ногами — половина неба, волохатого, темного, половина густо-синього, з яскравими блискітками зір. Шептало гордовито кресонув копитом зірку і застиг, ніби чекав на іскру. Зненацька по волохатій хмарності цьвохнуло болюче білим, наче з сириці плетеним сяйвом. Шептало майже конвульсійне крутнувся, перевернувсь і різко звівся на ноги. Ще довго не міг отямитися, розгублено принюхуючись до вим’ятої трави, — сьогодні вперше наполохався блискавки. Неприємний спомин засмоктав у грудях: спека, вигоріле небо, шелест соломи по стерні, щем спини, скусаної ґедзями, косарі при обіді. Шептало забродить у овес і відчайно котиться по хрускотливій сухій хвилі, батіг гострий, наче коса, — з чіпкої білої сириці, він біжить по стерні, а батіг жалить, жалить… Нічна волога стала незатишною, мулькою, ніби стійло повесні, коли немає підстилки.. З-за копиць, од річки, віяло теплом. Білий кінь радо попрямував туди, полощучи боки між шерехатих сінних долонь І розгойдуючи на копицях одноногих, потривожених грозою лелек. Копиці пахли ситою зимовою ніччю, коли завірюха безсило б’ється в стіни, шелестить по дверях сипучим снігом, а в конюшні парко й дрімотно.

Але з кожним кроком до річки сінний дух відступав перед п’янкою повінню ще денного тепла і тривожної водяної вільгості, од якої глибше дихалось і кортіло бігти, брикатись, іржати. Коли ж берег упав, оголивши бронзову спину нерухомої, сонної води, Шептало не стримавсь і побіг, перечіплюючись об кореневища верболозів, грузнучи в піску та задихаючись од не знаної досі, нестерпної, та все ж солодкої спраги, яку вільно було вгамувати живою, а не іржавою водою. І він рвонув понад берегом, по мілині.

Молотив копитами теплуваті хвилі, бризки смачно лоскотали губи. Шептало шурхнув у глибінь і поплив, оглушений плескотом, пінистим виром, що зчинився навколо нього. Ніби перестиглі яблука, по небу прокотився невидимий гуркіт і впав десь поблизу, за лісом… Це були найкращі хвилини Шепталового життя. Ніколи досі і вже ніколи опісля білий кінь не відчував себе так близько і повно із стихією, течією — од трав’яних хвиль до білих громів у вишині. Вийшов на сизу піщану косу і, струсивши воду, відчув себе таким сильним, що знову заіржав, цього разу грізно та бойовито, перегукуючись з громами. Тепер йому захотілося спокійно напитись, і він пішов по сизій косі до затоки. Пив скупими ковтками, цідячи воду крізь зуби і шкодуючи, що втолив спрагу.

Раптом небо над Шепталом напнулося, наче віжки на косогорі, не втримало, тріснуло навпіл, у тріщину хлюпнуло яскравістю, і Шептало побачив у водянім дзеркалі себе — незвично білого, аж до щему в очах. Здивований, він перечекав, не рухаючись з місця, щоб не скаламутити води, поки небо знову засвітилось, і знову побачив свою чисту, прекрасну білизну.

Перші краплі крихітними копитцями промерехтіли затокою — починався дощ. Шептало побрів до ліска — гірка правда, несподівано відкрита, засмутила його. Протягом усього життя в конюшні обманював себе: він уже давно не був білим конем. Він був бруднувато-сірим, попелястим і тільки тепер, викупавшись у річці, знову став сліпучо-білим красенем, схожим на древніх предків, що царювали по циркових аренах. Тепер зрозуміло, чому Степан насмілився хльоскати його батогом.

Узлісся, наскрізь промите дощем та прочесане вітром, гривасто розгойдувалося, ніби голови коней у степу. В шепелявих заростях було темно, мокро і сиротливо. Білий кінь полохливо сахнувся — сосни глухо гупали об землю молодими шишками. «Степан справді буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще при такій службі. Скільки нас на одні плечі! А хіба ці гніді, сірі, перисті, вороні, сиві розуміють?» Шепталові раптом закортіло почути Степанів голос, ласкаво ткнутися мордою в його замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить. Білому коневі бувало завжди по-справжньому гірко, коли його зневажали та били, але незабаром у Шептала прокидалася винувата довірливість до кривдника. Раніше в подібному випадку він дорікав собі за відсутність гордості, але тепер, серед пустинного темного лугу, ця довірливість була бажана й приємна. Вона єднала його із селом, із Степаном, як і недогнуздок, що час від часу потеленькував. Шепталові подумалося, що весь сьогоднішній вечір — і коли біг, вирвавшись із хлопчачих рук, і коли вигулювався серед високих трав та в річці — він відчував владну Степанову руку. Так застоялий жеребець змагається з вітром у прудкім бігу по колу, напнувши довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки. Але ця гірка правда вже не сколихнула Шептала, він тільки прищулив вуха і прискорив біг. Дощ вщух, тільки небо все ще спалахувало холодним білим полум’ям, вихоплюючи з темряви білого коня, що поспішав до села розмоклим путівцем. На вулицях, між тинів, стояли широкі калюжі, і коли знову спалахнула блискавка, Шептало побачив у них своє відображення. Він заклопотано зупинився, думаючи, як то здивується Степан. І коні здивуються, бо ніколи не бачили його такого білого, гарного. Степан вважатиме, що він хоче виділитися, показати норов. А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким. Сьогоднішнє перешумить. Хай завтра у привід відправить чи до міста, а згодом вони з конюхом порозуміються. Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім.

Шептало ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку і покотився по дорожній хлюпавці. Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі. Колишній спокій та розсудливість повернулися до Шептала. Звичайно, бригадний двір замкнено, але перелаз між конюшнею та клунею з одної низької жердини. Двір знайомо пахнув перепрілою травою та вівсянкою. В конюшні не світилося. Степан спав. Коні дрімали в загорожі, під навісом. Біля комор сонно бив у рейку сторож. Шептало обійшов загорожу — ворота щільно причинені і взяті на ошийник. Білий кінь, скільки зміг, просунув голову між двох жердин загорожі та й собі задрімав, стомлений нерозумною блука- ниною…

1966

юрій павЛович винничУк

(народився 18.05.1952)

Юрій Винничук народився

18 березня 1952 р. в місті ІваноФранківськ у родині лікаря.

1969 року Ю. П. Винничук вступив до Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, працював учителем української мови та літератури. 1974 року переїжджає до Львова, де йому довелося спробувати себе в різного роду спеціальностях: від звичайного вантажника до професійного дизайнера-офор- млювача. Винничук працює режисером у Львівському театрі естради. Перші вірші почав друкувати в 1971–1973 роках, з 1981 року друкував у журналах літературні статті, переклади та ін. У 1987 році

організував естрадний театр «Не журись!», для якого писав сценарії, пісні, виступав на сцені, як комедійний актор. У 1987–1991 роках був також режисером цього театру. У 1991–1994 завідував відділом містики і сенсацій у львівській газеті «Post-Поступ», а з 1996 став видавати газету «Гульвіса», яка існувала до літа 1998 року. З грудня 1997 до 2006 року працював в відновленій газеті «Поступ», в якій з 1998 вів щотижневу колонку під псевдонімом Юзьо Обсерватор. Автор збірки поезій «Відображення» (1990), збірки прози «Спалах» (1990), «Вікна застиглого часу» (2001), «Місце для Дракона» (2002), вибраного в англійському перекладі «The windows of time frozen» (2000), повістей: «Ласкаво просимо в Щуроград» (1992), «Діви ночі» (1992, 1995, 2003), «Житіє гаремноє» (1996), романів «Мальва Ланда» (2000) і «Танґо смерті» (2012), краєзнавчих книг: «Легенди Львова» (6 видань, 1999–2003), «Кнайпи Львова» (2000, 2001), «Таємниці львівської кави» (2001), міфологічної енциклопедії «Книга бестій» (2003). Автор трагікомедії на одну дію «Останній Бункер». У 2015 році вийшов роман Аптекар. Зробив великий внесок у розвиток сучасної української літератури. На сьогодні Юрію уже 64 роки, його твори перекладали в Англії, Аргентині, Білорусі, Канаді, Німеччині, Польщі, Сербії, США, Франції, Хорватії, Чехії.

Не применшуючи вартості усіх «дорослих» творів Юрія Винничука, найбільшої уваги потрібно надати його казкам. В одному інтерв’ю Юрій Вин-ничук сам зауважив, що з дитинства і досі дуже любить казки, і йому здається, що він постійно пише самі казки. Одна з таких його казок — повість-казка «Місце для дракона».

Письменник часто виступає в ЗМІ з полемічними і провокативними текстами.

Юрій Винничук

місце дЛя дракона

(Повість-казка)

Не від того я помру,

Що на світі буде война. А від того, що вона

Мого вірша не достойна.

Ярослав Довган

розДіЛ і

У вікні дзижчала муха, і нудотливе оте дзижчання навівало сон, так само, як і порипування віконниць од непомітного вітру. Спекотливий полудень порозморював усе довкола, жовтою від пилюги і сонця вуличкою пленталася баба Дрімота і мак розсипала — куди мак сипне, там усе й засне, а по нивах недожатих блукала Полудниця із серпом і пильнувала, чи не зостався який сміливець на полі у полудень дожинати, але не було нікого, бо добре відомо, що від Полудниці нічим не відкупишся і не відмолишся — махне серпом по шиї, та й край. Попід парканами дрімали коти, собаки, свині й кози впереміш, наче одна родина, позаривалися в порох кури, навіть метелики непорушно застигли на квітах, мов одинокі пелюстини.

Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи й, тому-то він із такою шанобою до них ставився, що навіть оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його супокій. Небавом навіть собаки призвичаїлися до нового розпорядку, хоч, правда, кількоро вже поплатилося життям за те, що о тій святій порі дозволили собі продерти горлянку.

Відколи князь посів батькові володіння, запанувало на люботинських землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи по своїх добрах та й наливалися тлущем, якось самі собою відійшли в забуття турнії, а якби й збрело князеві затіяти щось таке, то невідомо, що б з цього вийшло, бо лицарі, не тримаючи тривалий час у руках ні меча, ні списа, тільки посміховсько із себе зробили б. Сусіди перестали зазіхати на спірні прикордонні села й містечка, хоча раніше затівалися баталії навіть через задрипаного хутора чи старого вітряка, якого хтось на межі поставив. Ніхто ні в кого не викрадав доньки, нікому жита не толочив від час ловів. Потроху оця сумирність передавалася й міщанам та селянам, ба навіть бурсаки втихомирились і не влаштовували колотнеч на ярмарках та міських ринках.

Спокій і затишок запанували в князівстві, и полудень став богом, якому хоч і молилися, проте жертву приносили зовсім маленьку, майже непомітну жертву, а в нагороду здобули нудьгу, котра, мов іржа меч, пороз’їдала душі люботинців, а що ті одвикли боронитися, запанувала вона безроздільно, викликаючи неймовірну лінь та розмореність. Здавалося, всі люботинці тільки для того й живуть, щоб виспатись, і якщо не закинули вони ще своїх ремесел та господарок, то тільки тому, що, не забезпечивши здорової їжі, не мали вони й здорового сну. І коли якийсь чужинець заїжджав у ті краї, то навіть сонце над Люботином здавалося йому куди вгодованішим і ситнішим, ніж на батьківщині.

Раніше князь утримував невелике військо, та, оскільки не було війн і воно влітало йому в дзвінкий гріш, розпустив його. Тоді як батько провів життя своє верхи на коні в безконечних походах і тільки мріяв про спокій, князь, навпаки, аж переситився спокоєм. Деколи його опановувало бажання струсити з себе оту сонливість і бездіяльність, кидався щось робити — затіє, було, собор будувати, вже й підвалини закладуть, та раптом махне рукою й більше не з’являється на будові, а майстри розповзуться по домівках, і ніхто потім про собор не згадує.

З літами одступав сон від нього, а натомість сповзалися лихі тривоги, прокрадалися в груди сухі й сичали під горлом, як люті вужі. Безсоння зривало вночі його з ліжка і змушувало блукати, наче сновиду чи привида, лункими покоями замку, і кроки його викликали моторош у сторожі.

У князя була донька — прекрасна Настасія. Прийшла їй пора до вінця ставати, але за давнім звичаєм прихильність князівни здобувалася в турніях чи військових походах. Наречений мусив бути героєм. Та де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімає? Нема війн, нема розбійників, не з’являються ані злі чаклуни, ані людожери, кудись поділися страшні бататоголові дракони. Звідки візьметься геройство? Чого доброго, князівна задівується, і князь не матиме спадкоємця, розпадеться держава, яку з таким трудом клеїли докупи його пращури. Ось вони осудливо зиркають на нього із портретів, і ніде сховатися йому від їхніх поглядів, які пропікають, наче залізо розпечене. Далебі, вже пора діяти, не має він права зволікати, інакше проклянуть його й духи предків, і наступні покоління.

Ці тривожні думки проникли в його сон і вирвали звідти, ще пробував заколисати себе сонливими хвилями, навмисно й очей не розплющував, але даремно. Звівся на ноги й рішучим кроком попрямував до дверей. Сторожа дрімала, епершись на галябарди.

— Дідько б вас побрав! Отак ви вартуєте свого пана? Швидко мені воєводу сюди!

Прибіг захеканий воєвода. Став перед князем, вибалушивши здивовані очі та кривлячи рота в гамованому позіханні.

— Слухайте сюди, — сказав князь. — Так далі не піде. Ми котимося в прірву, — тут він зробив паузу, щоб заспаний воєвода встиг перетравити сказане. — До чого дійшли вже? Я доньку заміж не годен видати. За кого її віддам? Де герої? Де лицарі, уславлені подвигами? Га? Я вас питаю!

Воєвода роззявив було рота, проте тільки для того, щоб випустити на волю «ги-и-и-х», бо голова його, ще не освіжіла після сну, не могла ніяк второпати, що від нього хоче князь.

— Мовчите? Отож-бо. А чи задумувалися ви коли-небудь, на якого біса вас тримаю і гроші плачу? Ви ж воєвода, так? А де ваше військо?

— Та ви ж самі казали…

— Знаю! То були інші часи. Сусіди, гадаєте, не пронюхали, що військо наше ропущене? Може, вже й міркують собі, з якого боку лучче ударити… Але чому це мене хвилює, а не вас — воєводу? Даю два тижні. За цей час хочу бачити тисячу вояків. Зберіть, озбройте і починайте муштрувати. Далі. Всі сторожові вежі й прикордонні фортеці обновіть і підправте як слід, обсадіть залогами. Далі. Відправте надійних людей збирати данину. Що за чорт? Восьмий рік мої підвладні й мідяка не платять! Зберіть з них за всі роки, а як хто опиратиметься — в Чорну вежу. Без балачки. Доста панькатися. Оголосіть по всьому краю, що від дня святого Онуфрія запроваджуються турнії. Мій старий закон, який забороняв герці між лицарями, скасовую. Все зрозуміло?

— Та зрозуміло, — зітхнув воєвода. — Мені зрозуміло, а як іншим? Ну, оголошу набір до війська. Гадаєте, підуть? За ті пару талярів? Та кожен колишній вояк уже так з вухами в господарство заліз, що тою мізерією його не спокусиш. Він оно збіжжя вивезе до Чехії, то заробе стілько, що, дивись, і сам зможе військо набирати.

— А ви присилуйте.

— Добре сказати — присилуйте. Чим присилую? Оцими двома руками? Хіба сторожу вашу познімати. Та й те, скільки тої сторожі? Селюхи іно за ціпи візьмуться — розбіжиться ваша сторожа, як курчата перед шулікою.

— Що ви верзете? А закон? Я встановлював закони чи мої діди? Хіба насміляться вони піти проти закону?

— Е-е, ваша милість, тут ви трошки той… Самі ж, вибачайте, начхали на закон. А ваші підвладні з вас-таки приклад і взяли… Та хоч би й закон. Що з нього? Хіба за часів вашого татуня, царство їм, не гнали батогами людей до війська, не посилали вояків данину збирати, не садили у в’язниці? А був же закон! Але тоді хоч було чим той закон підтримувати. А нині залишились я та ви. Хіба удвох і підем данину збирати. Ну, ще тих бомків з-за дверей візьмеш. Лицарі, що за ці роки зібрали по своїх добрах, то те й пробенкетували.

Князь нічого нового для себе не почув, але тому, що не раз і сам про те все мислив, стало на душі гірко й похмуро.

— То що порадите? — спитав.

— Не хтів я раніше казати, поки ще всього не перевірив, та, здається, господь змилостивився над нами.

— Ви про що?

— Пригнався днями до мене побережник. І знаєте, яку новину приніс? Каже, бачив дракона.

— Та йдіть!

— Каже, біля Бистриці.

— Справжнього дракона?

— Ну та справжнього. З крилами. Все як має бути. Вогонь видихає. Здоровий, каже, як гора.

— І де він живе?

— У тій самій печері, де жив той дракон, що його при вашому дідові забито було.

— Ти диви! Господи, чим я віддячу тобі за ласку твою? — вклякнув під образами й помолився, а як устав з колін, то радість світилася в його очах, а плечі розправилися, наче й не згорблювалися ніколи.

— Нині вранці я посилав людей, і вони підтвердили. На березі Бистриці бачили сліди драконові.

— Ну що ж, господи благослови. Розсилайте гінців. Так і оголосіть: хто переможе дракона — пошлюбить князівну і сяде на престолі. Бій з драконом — святе діло. Тут народ валом повалить. Проти цього лицарі не встоять. Я впевнений, що вони тільки-но цюю вість зачують, враз усі бенкети закинуть, за мечі візьмуться та жирок позганяють.

Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Цілими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав на прогулянку, і через те ніхто й не підозрював про його існування. Але якось він серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля річки на чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Дракон спинився й зацікавлено почав наслухати. Небавом затихло і з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб на голові в пустельника — скільки вже там було його — заворушився, мов трава схарапуджена.

Оце так і почалося їхнє знайомство. Дракон ще й говорити не вмів, був наче мала дитина. Та голову мав тямущу і досить хутко навчився говорити по-людськи. Вони бачилися мало не щодня, і минав їхній час у цікавих бесідах. Єдине, на що пустельник ніяк не хотів погодитись, це навчити дракона грамоти.

— Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую, але, хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примно’жує печаль. Я пішов на пущу не з добра. Колись воєводою був, але зажерся із батьком теперішього князя. Мені його безперервні військові походи впоперек горла стали. Воює, воює, а який із того мав хосен? Ані клаптика землі не зумів приточити до Люботина. Плюнув я та й подався сюди. Нічого іншого не залишається, як книги читати. Дещо й сам пописую. Оце ось діяріуш свій списав, а це — літопис люботинський. Комусь цікаво буде — прочитає та й мене добрим словом спімне. Мені книжна мудрість на користь пішла. А тобі навіщо? Я тебе й так можу надоумити, без книг. Дракон приходить на світ лихо чинити. За гріхи наші людські мусимо спокутувати, бо така воля господня, і не тобі проти неї йти. Так же й пращури твої чинили, ніхто з них себе не пострамив. А книги добра вчать. Як же ти зло чинитимеш, коли праведним станеш?

— Що ви таке говорите, дядечку?! — жахнувся дракон. — Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?

— Е-е, синку, не бідкайся даремно, бо що має бути, те й буде. Нікуди від долі своєї не втечеш. Подивися на себе — гадаєш, для краси тебе таким здоровилом господь сотворив? А ти ж іще рости й рости будеш. Усе в природі має своє призначення, і горе тому, хто піде проти цього.

— Ніхто ще про мене не знає.

— Дізнаються. А як станеться теє, не матимеш уже спокою.

Приїдуть і покличуть тебе на герць. Мусиш згинути.

— За що?

— А так — ні за що. Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить князівну і займе престол. У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти для нього тепер як манна небесна. Чи робиш зло, чи ні — ніхто й не спитає.

— Я не хочу гинути, ще й не нажившись. І нікому ніколи зла не вчиню.

— А це вже не зарікайся. Буває, що й вовка змалечку приручать та при хаті тримають. І що з того? Вовк все їдно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна задере.

— Гадаєте, і я з вами отак зроблю?

— На все воля божа. Я тобі в душу не зазирну і кров’ю твоєю не покермую.

— Якщо вже й ви мені віри не ймете, то хто ж повірить?

— Я тобі вірю. Чого ж? Вірю. Але це протиприродно. Чи ти чув коли, щоби зайці вовків жерли, а вовки на луці паслися? Ну добре, ти жив сам як палець та й харчувався чим попало, але чи можна бути певним, що ти колись не розсмакуєш м’яса? Спочатку якоюсь пташиною чи рибиною, а згодом козлом розговієшся. А тоді, так само, як і вся порода твоя, на людей кинешся. Був тут — не за моєї пам’яті — дракон. Мабуть, родич твій, бо у тій же печері жив. То він час від часу якусь дівку ловив та й обідав усмак. Піде на жнива, було, вибере наймолодшу… До-овго з ним воювали. І ніхто не зумів подолати, аж Чорний лицар об’явився. Отой і голову драконові стяв.

— Ви хробака з’їли б? — зненацька перебив його дракон.

— Тьху! Що ти мелеш?

— Оце так мені м’яса з’їсти. Я виріс на траві й траву їстиму. Навчилисьте мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.

— Бач, тобі пальця в писок не клади! — розсміявся пустельник. — Гаразд, навчу.

І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня,

Минув час, і докотилися до пустельника чутки, що князь уже довідався про дракона й оголосив лицарське рушення.

— От так, синку, — зітхнув, — прийшла година випробування.

Мусиш стати до бою.

— За що ж вони ополчилися проти мене?

— Такий звичай. Як вони захочуть тебе убити, то й з-під землі вигребуть. Ти — дракон. Цього досить. Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях жило якесь чудовисько. І дарма — чинить воно руйнації чи так от, як ти, книги почитує, — мусить бути убите.

— Я все одно не стану до бою.

— Біда, що й я тобі не поможу. Ніхто мене й слухати не стане. А людей не перехитруєш. Біс, хоч і який уже майстер, а й той ради не дасть.

— Не можу цього зрозуміти. Повинна ж бути якась справедливість. А бог?

— Ну-у, бог! Не тобі до бога взивати, бо ж не для добра він таких, як ти, насилає.

— То і господь зло чинить?

— Якщо зла не буде, звідки добро пізнаєш?

— То така ваша правда людська?

— Який бог, така й правда, — сказав пустельник і сам вжахнувся сказаному та почав хреститися.

— Не хрестіться. Він і вас на жорна свої покладе.

Дракон сидів у печері й дивився на лицарів, що гарцювали на конях, виблискуючи латами й зброєю. Їхні джури безперестанку сурмили, і те настирливе сурмління, бойові вигуки, іржання коней і брязкіт мечів по щитах наповнили страхом драконове серце, аж холодний піт виступив у нього на лобі. На горбах — скрізь, куди оком не кинь, — безліч цікавих побачити бій. Їм тільки й подавай видовища.

Дракон набрав у легені повітря і разом з полум’ям випустив на волю так довго тамоване ревіння, аж з гори каміння посипалось, а дерева пригнуло до землі, а наполохані коні рвонули навсібіч, скидаючи лицарів на землю. Зчинилася метушня, джури пришпорили коней і понеслись подалі від печери, гадаючи, що дракон ось-ось кинеться до бою. Лицарі, хто на коні, а хто пішака, з’юрмилися, наче вівці, чекали на змія. Ніхто не хотів стояти в першому ряду, через те вони штовхали один одного, мало з ніг не збивали.

Але дракон не виповз. Юрба на горбах галасувала, розмахувала хустками, капелюхами й гілками. Їй вже уривався терпець. Князь, якому поставили крісло на найвищому горбі, гарячкував і лаявся:

— А бодай його чорт забрав! Ото нечисть! Він що, кепкувати зібрався?

— Все дарма, — зітхнув дракон, — вони мене не дуже й бояться.

Він заповз у глибину печери, згорнувся калачиком і почав дрімати.

Тут когось навідала щаслива думка — розпалити багаття перед печерою і викурити дракона. Джури метнулися збирати хмиз.

Дракон чхнув і прокинувся. Густий дим клубочився, наповзав і закутував драконове тіло у сизу пелену, наче павук, забирався у найменші закамарки печери, вигяняючи з них повітря, прокрадався у ніздрі і сльозив очі. Дракон важко закашлявся, ще гаразд не тямлячи, що трапилося. Що б там не було, треба рятуватися. Він поповз у глиб печери, куди раніше ніколи не заповзав. Його довге мускулясте тіло ковзало по мокрому камінні, голова раз по раз гупала об якийсь виступ, повзти було все важче — печера звужувалась, а дим невмолимо здоганяв і гнав уперед. Дракон, як міг, щільніше притис крила до боків, та це мало допомогло, сталактити боляче дряпали по спині. Дракон втомлено розпростерся на долівці й вирішив, що повзти далі марно, бо печера глуха і чи тут погибати, чи трохи далі — однаково. Він поклав голову на передні лапи і спробував уявити щось приємне. Але чомусь згадав оце: і прийде диявол, щоб покарати вас, і матиме він тіло велетенського змія, в пащі котрого клекотітиме полум’я, а крила його збиватимуть птахів на льоту… Невже це про нього? Я — диявол? Яке безглуздя. Голова паморочилась, і дихати ставало все важче.

Раптом відчув, що дим перестає душити його і начеб відступає, проте це було останнє відчуття перед тим, як втратив свідомість.

А сталося ось що. Князь, який досі сидів собі спокійно і байдуже споглядав палаюче багаття, зненацька зірвався, мов обпечений, і почав щось кричати лицарям, але ті не могли на такій відстані нічого второпати. Тоді він послав до них одного з вояків, що стовбичили поруч із галябардами.

Гонець на коні злетів вихором у долину, на скаку волаючи: — Гасіть вогонь! Гасіть!

— Що таке? — здивувалися лицарі. — Що він кричить? Навіщо гасити?

— Князь наказав! Гасіть вогонь! Ганьба на нашу голову, коли ми отаким робом покінчимо з чудовиськом. Це ж по-бабски, а не по-лицарськи! Він же так задихнутися може. А тоді цілий світ реготатиме з нас.

Тут тільки лицарі второпали, яку дурницю втнули. Адже ж зібралися подвиги чинити, а не підкурювати дракона.

У шинку «Під веселим раком» висіли на стінах портрети князів, на портретах сиділи мухи. Шинкар був у розпачі.

— А мух! А мух! Господи, і звідки вони лишень беруться, га?

їх бін аід, скільки живу, стільки мух не видів, Ривко! Ривко!

Його пишна жіночка з’явилася з тацею чистих кухлів.

— Що таке, мій Мойшеле?

— Та як що? Як що? Скільки мух! Слухай, Ривко, я думаю, все це недаремно. Хтось нам ті мухи насилає. Може, з-за гряниці? Там ся тілько й дивлят, аби бідному Мошкові яку пакість підсунути. З тими гоями треба ся пильнувати. Вчора стілько тих лицарів приперлось — яй-яй-яй! — як вошей до пса на хрестини. Що вони тут виробляли! Один такий мені каже: «Сідайте, Мошку, до нас та й си випийте гапличок». Я, дурний, сів, а той мішігін мені жабу підклав. Я-ай! Що з тої бідної жаби стало!

— Ой, скорше б уже того змія забили. Може, спокій настане.

— Де там! З тим змієм ще мороки буде і буде. Я си думаю, що все це недармо. Хтось нам тих зміїв мусить насилати. Може, з-за гряниці. Бо дуже вже він хитрий. В нас таких не буває.

— Слухай, Мойшеле, а може, того змія наші сюди наслали?

— А що ти гадаєш? І це може бути. Але тільки чого не попередили, що я маю робити? Чи кричати «бий змія!», чи ціхо-ша мовчати?

— Я думаю, треба кричати разом зі всіма. Так безпечніше.

— Але коли той змій наш? Потім спитають: чого кричав?

— А так спитають, чого не кричав.

— Ох! ох! Ну і будь тут мудрий! Думаєш, не питали? — шинкар озирнувся і стишив голос. — Вчора пізно ввечері, як ти вже спала, приходив сам таємний радник. От він і спитав: «А скажіть мені, пане Шамуель, який ваш особистий внесок до всенародної боротьби з драконом?» Я й кажу: «Мій внесок такий, що я цілими днями, як білка, кручуся, аби вельможних лицарів нагодувати й напоїти, бо з пустим пузом проти дракона не попреш».

— А він що?

— А він каже: «За це ви, пане Шамуель, маєте свої таляри. А ви мені скажіть, що ви від себе дали…» Ну і будь тут мудрий!

Що я від себе дав! А соли не дав? Як м’ясо без соли їсти?

— А він що?

— А він каже: «Про сіль ліпше не кажіть. Як везли сіль підводами з Галича, то добрий лантух соли в порох висипався якраз коло вашого шинку. Цікавий випадок, правда? Ото ви тою сіллю з порохом і присмачуєте м’ясце. Хіба ні?» — Ой мамеле-тателе!

В цю мить за вікном майнула чиясь постать, і шинкар зашипів:

— Цс-с-с! Про вовка промовка…

І справді — до шинку зайшов сам таємний радник, весь у чорному одязі, та ще й з чорним плащем через плече.

— Чого це ви завмерли й витріщились, як жаби на купині? — спитав радник, роззираючись по стінах. — Скільки мух… Звідки вони беруться?

— Я би вам сказав звідки, — вклонився шинкар. — Але й не знаю, чи можна.

— Я вам дозволяю.

— Це все з-за гряниці! От звідки.

— Що? З-за границі? А звідки ж у вас такі відомості?

— У нас жодних відомостей нема, а тільки так собі міркуємо, що то мухи не наші.

— Ми з ними боремося, — підказала Ривка.

— І перемагаєм! — закивав головою шинкар. — Я всіх загряничних мух записую сюди.

В руках шинкаря з’явилася дощина з карбами.

— Гм-гм… — зам’явся радник. — Хто б сподівався від вас такої ретельності? А з нашими мухами як?

— ВідчизнянІ мухи найкращі в світі! їх зовсім не чути. О! Слухайте! Чуєте?.. Це гудуть загряничні мухи! А наші — та їх зовсім не чути. Сказано — свої.

— Гаразд, а що ви думаєте про дракона?

— Про дракона? Та я про нього так погано думаю, що отако взяв би та й роздер на кавалки, ногами потоптав і сказав: «Щоб більше сюди не ходив!»

— Ага! — насторожився радник. — То ви вважаєте, що й він з-за границі?

— Аякже! З самої Візантії. Це їхня робота. І я собі так міркую, що ми повинні одімстити. Вони нам грецьких драконів, а ми їм — люботинських щурів. Хай начуваються! А наші щурі — самі знаєте — найкращі в світі. Куди їхнім драконам?

— Пфу-у… — радник аж витер спітніле чоло. — Ото наплів!

Вмієте! Нічого не скажеш…

По цих словах витяг з-під плаща сувій, розгорнув його, і шинкарі побачили намальованого дракона з трьома головами, що сидів на горі кісток та черепів, а в лапах його звивалися впольовані люди. Вся картина була щедро захляпана червоною фарбою.

— Вей-вей, яке страхоття! — сплеснула руками Ривка.

— Оце повісьте в корчмі, аби лицарів до бою надихало, — сказав радник з відчутно пригаслим настроєм і, вже відходячи, пошкріб гамалика: — Так мені голову замакітрити!

Коли за ним зачинилися двері, Ривка обняла чоловіка і чмокнула в чоло:

— Ну-у, ти геро-о-ой! Відчитав, як по-писаному.

— Хтось комусь мусив відчитати. Або я йому, або він мені.

«Під веселим раком» зібралася вся лицарська кумпанія. Смажені бажанти, начинені бекасами і воловим мозком, височіли над усіма іншими стравами, наче боги.

— Бажанта слід запікати не одразу як впольовано, — басував Кельбас із Цюкалівки. — Тра щоб він пару днів полежав, поки від нього душком не повіє.

— Оце! — розреготався Юхно з Косогора. — То він засмердітися має, чи як?

— Чого засмердітися? Я кажу: легенький душок! Але на те треба знавця. Дехто цю пору визначає по барві пір’я на череві.

— То він має у пір’ї лежати?

— Аякже. Пір’я, коли свіжим скубаєш, витягує соки. Я це знаю, бо їв у свого дядька на Волині. То була, скажу вам, смакота!

— До дідька з вашими гнилими бажантами! — траснув кубком по столу моравський лицар Гудбрант. — Бажанти їм в голові!

Якого чорта лисого, скажіть мені, пер я сюди з Моравії? В пеклі б вашого дракона дерли, пся кость! Та то заєць, а не дракон! Був би знав, ліпше в Семиграддя подався. Там, кажуть, дракон такий об’явився, що аж земля дрижить.

— А тебе ніхто й не кликав, — буркнув Кельбас. — Дракони наші їм, бачте, не до шмиги! Ніби в Моравії ліпші. Та там уже сотню літ навіть задрипаної зміюки ніхто не бачив, не то що…

— Де? В нас? — спаленів Гудбрант, і правиця його сягнула до руків’я меча. — Та в нас недавно велетень такий був, що… що…

— Знаю, — кивнув Кельбас, — земля дрижала. Та у вас, як хто на п’ядь вищий, то вже й велетень. Знаємо ваших.

Гудбрант позеленів, і якби його сусіди не обхопили за руки, то, певно, таки видобув меча і кинувся б на Кельбаса, який спокійно жував бажантове м’ясо.

— Ну-ну, — сказав Кельбас- Не гарячкуй. Ти нашого дракона образив, я — твого. Ми квити. Осьо випий медівки та скуштуй печеню, бо такий худий та кістлявий, що від драконового подиху у небо, мов янгол, вознесешся.

— В нас так не жеруть, — огризнувся Гудбрант.

— Тим-то ви німакам і ради не дали. Подумай сам: якщо лати важать щонайменше штири пуди, то ти маєш важити принайні вдвічі більше, аби себе вільно в них почувати. А, певно, як ви далі п’яти пудів не набираєте, то куди вам до бою?

— Я можу показати себе на ділі!

Кельбас іронічно зміряв оком мораванина і заходився коло другого бажанта.

— Перестаньте, хлопці, жертися, як пси, — втрутився Юхно. — Ти от, Гудбранте, шкварчиш, як сало, а подумав би, то й збагнув, що не маєш рації. Німці жеруть, як свині, та й п’ють не менше.

Ото вони як поперли, то й патинки у вас затріщали.

— Зате ми їм дварішнього року такого чосу дали!

— Е-е, таж не у відкритому полі! Заманили у багна. Хіба це по-лицарськи? А як у поле вийшли — ох і далося взнаки, що їсте ви, як горобці!

— Ви от зчепилися за казна-що, — перебив їх Базильо з Микуличина. — Чи тобі, Кельбасе, не все їдно — худий він чи грубий? Ось лишень подумаймо, що будем чинити завтра. Дракон, як бачимо, з печери не хоче вилазити. Викурювати димом — діло ризиковане. Як же його з печери видобути?

— А може, ваш дракон трошки теє… несповна глузду? — спитав Гудбрант.

— Знову ти нашого дракона ображаєш? — наїжачився Кельбас.

— Ну, ви чисто як дурні кугути, — похитав головою Базильо.

— Я вашого дракона зовсім не хочу образити, — сказав Гудбрант. — Але до того веду, що цей дракон якийсь дуже дивний. Ні на кого не нападає, нікого не вбиває. А найбільше, що мене здивувало, — вигляд його печери.

— Та-ак, — кивнув Кельбас, — моравські печери куди кращі.

— Печера мені не сподобалася ось чому. Хто з вас коли мав діло з драконом, то може згадати — перед печерою завше височить гора кісток та черепів. А тут травичка зеленіє, квіточки ростуть. Та ще й неабиякі квіточки! Чи звернули ви на те увагу? Там же справжнісінькі городні грядки! Як у людей — барвінок, мальви, рута.

— Ай справді, — насторожився Кельбас- Присяй-бо, що там справжні грядочки! А я, бач, і не туди! Ну-у, моравчику, дарма що ти худизна світова, але клепки в тебе — дай боже кожному. Бо і я щось не чув, аби він хоча б якусь козу задер. Може, він травичкою харчується? Тому-то він, душа анахтемська, на нас не хоче напасти. Гей, шинкарю! А йди-но сюди!

— Що, знову пан Кельбас жабу принесли?

— Не бійся. Ти от розкажи нам про цього дракона. Що він їсть?

— Що їсть? — наморщив лоба шинкар.

— Ага.

— Або я знаю, що він їсть? Він у мене не обідав.

— Але ти тут живеш, то мусиш знати.

— А що я можу знати? — розвів руками. — Може, він ковбасу їсть, може, голубці, а може, кльоцки… Я його не питав.

— А дівок їсть? — втрутився Юхно.

— Дівок?.. Гм… — шинкар знову наморщив лоба. — На картині намальовано, що їсть… Бідний-бідний, навіть пательні не має, аби собі всмажити. Мусить сиру дівку їсти… А від сирої дівки живіт болить. От коли він сирої дівки нажереться, то де йому з вами битися?

Лицарі розреготалися, а Кельбас так ляснув по столу, що всі кухлі враз застрибали, мов жаби. — А щоб тобі гарбуз отелився!

розДіЛ II

Спочатку зазолотілося верхів’я дерев, а далі й окремі промінчики сонця продерлися крізь лісові нетрі, вихопили із мряки невелику галявину, де паслося п’ятеро стриножених коней, а біля згаслого багаття лежало четверо чоловіків, закутаних з головою в повстяні коци. Сонячна пляма, що впала на траву крізь прогалину в гілках, почала розтікатися на всі боки, захоплюючи все ширшу ділянку, и коли вона освітила обличчя одного з подорожніх, той прокинувся, звівся на ноги. Розштовхав свого товариша, і вдвох заходилися розпалювати вогнище. Коли один почав з гучним тріском ламати сухий дрюк, другий спинив його:

— Перестань. Хай сплять. Все одно ще сніданок не готовий.

Поки пан Лаврін з Горшова герба Підкова та його джура міцно спали, втомлені цілоденними мандрами, слуги принесли двох тлустих глухарів, упольованих вчора. Глухарі вже були обпатрані й випотрошені і виблискували росою, пролежавши ніч у кропиві.

Попереду їхали пан Лаврін із джурою, за ними трохи оддалік їхні слуги, а позаду чвалував низенький куманський жеребець, наладований усячиною.

— Як ви гадаєте, — озвався джура, — чи хоч на завтра доберемся до Люботина?

— Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну Настасію здобуде хтось інший.

— На все Люботинське князівство немає од вас хоробрішого.

— Не вчися, хлопче, підлабузнювати. Негоже це для майбутнього лицаря… Досі мав діло з ворогами в людській подобизні, а нині чекає мене бій зі змієм. Хто зна, чи меч мій візьме його.

— Але ж вашого меча освячено в Єрусалимі.

— То правда, але одне битися з сарацинами, а друге — з драконом, у якого луска міцніша дамаської сталі.

— Ви повинні його перемогти.

— Чи я, чи хто інший. Я собі тільки уявляю, скільки лиха Люботину принесла поява оцього чудовиська. Ті ненависні сотворіння мов кара небесна. Не заспокоюся, поки не зобачу його відтятої голови.

— Крім того, це єдина можливість добитися руки прекрасної Настасії.

— Умгу, — кивнув лицар, усміхаючись в пишні вуса.

— Цікаво, а якби не було дракона, чи ви б посваталися до князівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, що й на десять лицарів не було б замало.

— Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм чекає нагорода — князівна. А любов князівни можна здобути, тільки убивши змія, І природно, що перешкоди, які постають на шляху до її серця, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п’ять — це вже не вік для одруження.

— Кажуть, князівна молода й вродлива.

— Я маю її портрет.

— Правда?! — пожвавішав джура, і його личко осяяв рум’янець.

— Зараз покажу, — лицар розстебнув теліги і витяг з-за пазухи кругле, наче люстерко, мальовидг ло. — Я купив його у того шваба Отта з Альтенбурга, якого ми стріли на Венграх. Князь, виявляється, розіслав портрети по всіх надовколишніх королівствах. Ну, а шваб десь прочув, що дракон той за одним дихом на сто кроків усе спопеляє. Та й зрезигнував.

— І справді, вона прекрасна! — захоплено вигукнув джура і, вло- вивши мент, коли пан Лаврін одвернувся, припав до портрета вустами, наче до ікони діви Марії перед боєм із сарацинами. — Боже, яка прекрасна!

— Не кота ж у мішку торгувати.

— Ви її любите?

— Я вже не в тих літах, синку, щоб спалахувати любов’ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг. А князівна — заслужена нагорода. І я прийму її. Та чи довго я витримаю у їхньому замку?

— Вас чекає князівський престол.

— Державні справи не для мене. Я виріс у сідлі і в сідлі з мечем у руках волію постати перед богом. Як той Святослав Завойовник, що головою наклав у бою з печенігами. Затишне життя на перинах мене мало приваблює.

Ліс уже помітно порідів, та кінця йому, однак, ще не було й не було. Листяні дерева залишилися позаду, і вони в’їхали у похмуру соснину, величезні брили каміння, оброслі зеленим мохом, громадились обабіч дороги.

— Хоч би до вечора звідси виїхати, — зітхнув джура.

— Як будеш отак трюхикати, то й до ранку, не виберешся. Гей! — гукнув слугам. — Ану давай ристю!

Пришпорили коней і, може, з годину скакали по рівній дорозі, та згодом перейшли знову на чвал, бо почалися горби, а в широких видолинках зачорніли калюжі.

Раптом на купі каміння при дорозі уздріли якусь стару бабу. Довгий кривий ніс нависав над губами, темне обличчя, з якого стирчали дргбні кущики сивого волосся, було потворне і схоже на голову крука.

— Дай боже здоров’я! — привітався лицар.

— Дай боже й вам, — закивала головою баба. — Куди їдете?

— В Люботин.

— А-а, битися з драконом?

— Так, а що?

— Та нічого. Маєте що їсти?

Лицар дав знак слугам, і ті, видобувши з торб рештки глухариного м’яса, подали його бабі.

— Дякую, То це ви, — звернулась до лицаря, — дракона хочете звоювати?

— Я.

— Умгу… Гадаєте, вйш меч його зітне?

— Іншого меча не чаю. А цього я освятив у Єрусалимі. — А камінь він розколе?

— Камінь? Певно, що ні,

— От бачите. А драконова шия міцніша за камінь. Хіба вам теє не відоме?

— Чув я й про те.

— Хе-хе, чули, а їдете на вірну смерть?

— Вам не все одно?

— Далисьте старій бабі їсти. Я вам поможу.

— Поможете з драконом битись? — осміхнувся лицар.

— Куди бабі до герців? Але знаю, де є меч, яким не те що камінь — ощадно розколете.

— Овва!

— Чого вам так весело?

— Та ні. Просто дивуюся, що вам відомо про те, про що жоден ледар же знає.

— Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Ку- ропас?

— Чорний лицар з Тарновищ? Хто про нього не чув! Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевір. Та ще того змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи.

— Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.

— І це ви менз таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?

— Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.

— Язик? На біса вам язик? Ви хто — відьма?

— Хе-хе! відьма не відьма, але своє діло роблю.

Лицар замислився. Джура вовтузився у сідлі, мов на присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?

— Ви ще роздумуєте? — спитав уголос. — Поїхали мерщій за тим мечем.

— Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія не силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг? — Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.

— Заки він його здобув, то встиг вчинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти а розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?

— Ну що там? — озвалася баба, дожувавши м’ясо.

— Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемся ми з цього лісу до вечора?

— Може, й виберетесь. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч.

А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.

— Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.

— Хе-хе, пошкоду-уєш…

Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.

Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.

— Чортова карга! — вилаявся пан Лаврін. — Вона, здається, пошила нас в дурні.

— Схоже на те, — погодився джура. — За її словами — це мав бути коротший шлях, а виходить, довший.

— Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Нині маємо третій день, а краю й не видно. Ну його к бісу. Розвертаймося та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.

розДіЛ III

— Доброго вечора, — привітався князь до пустельника, що сидів на призьбі.

— Доброго й вам.

— Як здоров’я?

— Та нічого, тільки ноги слабнуть. А ви як там живете? Все по-старому?

— Звідки нове візьметься? Все як було. Вас, бачите, до- ганяю.

Князь усівся на колоду, а воєвода, запримітивши рясні кущі ожини, примостився поруч неї та заходився ласувати.

— Я до вас на пораду приїхав, — сказав князь.

— О-о, то щось велике в лісі здохло.

— Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?

— Чого ж не чув?

— У нас, бачте, який клопіт… Лицарі поз’їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.

— Він і не покаже.

— Як то?! А вам звідки теє відомо?

— Я говорив з ним.

— З драконом?!

— Так. Це дуже миле сотворіння.

— Вперше щось подібне чую.

— А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.

— Гм, це й зіправді якесь, диво дивнеє.

— То ще не все. Він і книги читає.

— Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!

— Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.

— Пресвята трійця! А то вам для чого було робити?

— Він мене попросив.

— І що ж він там читає?

— Все, що даю йому.

— Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?

— Дав.

— Та-ак… Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули!

Без ножа зарізали! Мститеся?!

— Я? Мщуся? А то за що?

— А що — ні? Це ж ви з моїм батьком погризлись, а тепера на мені, бач, і окошилося.

— Коли я з драконом познайомився, він уже був таким.

— Яким же се?

— Добрим.

— То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову, що ні дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книги підсовуєте?

— Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте од мене неможливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не зяаао, як це робиться.

— Ніхто вас про це я не просить. Треба було дозволити розвиватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому.

Принаймні грамоти не слід було вчити.

— Він мене дуже просив… Ну, а й… Просто ми з ним затоваришували.

— Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.

— Які вже є.

— Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?

— Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого не рухати і щоб його ніхто не рухав.

— Але ж таке не буваеі Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!

— Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.

— Пресвята діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з’їду! Вірші пише… Це ж помислити тіко! Драконпіїта! Пане Антосю, — гукнув до воєводи, — ви чусте? Та киньте вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю моя рідна, ото мені клопіт!

— Я можу прочитати.

— Що — вірші? Не треба! Досить з мене і тих новин. Мені свої віршомази вже набридли, а ви ще тут зміїні вірші мені хочете всучити.

— Як хочете. Вірші гарні.

— Пес із ними. Ви мені порадьте лучче, що я маю робити. Як мені добитися, щоби вій вийшов на герць?

— Може б, іще й ви з ним перебалакали? Може, якраз… Він добрий.

— Мені його доброта знаєте де? Не хочу казати.

Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав:

— Словом, завтра ополудні заїду до вас. Зрозумійте мене вірно, я нікому не хочу зла. Але дракон має бути убитий. Так, як того вимагають приписи. Так було і так буде. А крім того, донька… За кого її видам?

— Я розумію… Поговорю із ним. Але нічого не обіцяю.

— Гм… Ну, так… Діло делікатне.

— Отож. А завтра приїжджайте… зведу вас.

— Ага, забув спитати. Скільки в нього голів?

— Одна.

— Як — одна?! Всього одна?!

— А ви думали скільки!

— Та це ж неподобство! Та як він посмів?! Ну, ви чули щось подібне, пане Антосю? Одна голова! Курам на сміх! А де ще дві?

— Такий вродився.

— Ну, пішли часи… Уже й дракони порядні перевелися. Не диво, що воно таке глупеньке вдалося.

2 Пустельник зайшов до печери.

— Агов!

Почувся сухий кашель.

— Я тут, — озвався дракон. — Мене вчора пробували димом викурити. Мало не задихнувся.

— Що ти кажеш? Оце ще мені лицарі! За моїх часів такого не було. Як же ти врятувався?

— Я й сам не знаю. Повз усе далі й далі, дим переслідував мене, аж поки я не зомлів. А коли очуняв, дим уже розсіявся.

— Видно, передумали. Ти знаєщ що — є тут одна печера, з якої тебе не те що димом, а й сіркою не викурять. Вона простора, затишна й зовсім не волога. Крім того, має вихід на широку галявину, а та галявина, наче дно колодязя, зі всіх боків оточена високими скелями. А з протилежного боку галявини є ще одна печера, і виходить вона в густелезний ліс. Це якраз для тебе.

— О, я з радістю переселюся туди. Де це? — Зовсім неподалік. Над самою річкою.

Печера й справді була суха і простора. Вони пройшли її всю і опинилися на галявині, котра буяла соковитою зеленню. Довкола пурхали метелики і кольорові мушки.

— Рай, та й годі, — зрадів дракон. — Повік вам буду вдячний.

— Сподобалося?

— Ще й як! А то сидиш цілими днями в печері — світа білого не бачиш. Уже й верзтися почина казна-що. А тут є де розгулятися.

Посеред галявини світилося голубе око озерця. Дракон тішився, як мала дитина, обнюхував квіти, занурював голову в воду і задоволено пирхав. Потім ліг на траву, випростав лапи й з хрускотом потягся.

«Як йому сказати про князя? — думав пустельник. — З чого почати?»

Сонце висіло над головою золотим яструбком і лило проміння, густе проміння западаючого в сон літа. Пустельник сів на траву і скинув бриля, підставивши сонцю облізлу голову. Лягти й подрімати б, навіщо йому всі оті клопоти? Дракон тепер у безпеці. Сюди ніхто не поткнеться, а як і поткнеться, то завше можна чкурнути в протилежну печеру і перечекати в лісі. Але навіщо такі ускладнення? Дракон може завалити вихід з печери кам’яною брилою.

— Чуєш, ти можеш зачинити \вихід з печери на галяву якоюсь каменюкою. Коли треба, будеш її відсовувати.

— Маєте рацію. Я так і зроблю. Не знаю, як вам і віддячити. Скільки для мене зробилисьте!

— Е-е, що там… — помнявся трохи, та врешті випалив: — Був у мене князь…

Усмішка щезла з драконової морди.

— Що він хотів?

— Про тебе розпитував. Я все, як було, розказав.

— А він?

— Злився, що грамоти тебе навчив… Ну і взагалі… Пояснював йому, що ти й без книг зла б не чинив… — Звичайно.

— …не та натура. Таким уже ти вдався на свою біду. Але князь своє знає- йому треба князівну заміж видати, опріч того, боїться неслави. Скрізь, де з’являлися дракони чи там інші чудовиська — однороги, велетні, людожери або лихі чаклуни — всюди їх рано чи пізно знищували. Князь не може йти проти звичаю.

— Нехай пустить чутку, що мене вбито, а я сидітиму тут, як миш, тихенько. Мені б лиш із вами бачитися та книги читати. А більше нічого не треба. Як захочу погуляти, піду по той бік гір у ліс.

— От сам йому і скажеш. Нині він ополудні заїде до мене.

Може б, я привів його сюди?

— Приведіть, дуже вас прошу. Хай не боїться… — Тільки не проговорися, що це я тобі печеру знайшов.

— Ну як він? Згоден зі мною говорити?

— Та згоден. Куди ж йому подітися?

— Лицарі терпець втрачають. Та й мені це вже ось де, — черкнув долонею по горлу. — Грошей стільки пішло, кат його бери! Де ж таку армію прогодувати?! Чого доброго, і сам з клумаками підеш по світу.

— Він… оце… печеру поміняв… — Гм… З чого б то?

— Не знаю… Видно, тамта йому не сподобалася. — Помовчав та: — Ну що… пішли?

— Та вже ж.

Коли дійшли до ріки, пустельник спинився.

— Це тут. На тім боці.

— Як же ми…

— Та тут мілко.

— Все одно роздягатися, — кривився князь.

— Скиньте лиш чоботи й кунтуша закасайте, а що штани трохи замочите — невелика біда.

— Е-е, поговоріть… Якби не гостець, я б… А це вам гірська ріка.

— Гаразд, я сам перебреду й попрошу дракона, аби вас переправив.

— Перестаньте! Ще чого!

— Та не бійтеся, нічого він вам не зробить.

Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь затупцяв на місці, роззирнувся — ніде ні живої душі. От чорт, можна було б, як дракон виповзе, напасти на нього та й… Тут же ж і засоромився тієї гадки. Ні, таки це не по-лицарськи.

Спочатку з’явилася драконова голова на довгій шиї, насторожено озирнувши все окіл. Князь поглянув на чудовисько і відчув, як мурашки забігали по спині, — дебе-елий дядечко, з таким ого-го скільки ще мороки буде.

Переконавшись, що ніде небезпека не перестерігає, дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.

На галявині їх чекав пустельник.

— Ну, як вам нова господа нашого дракона? — спитав князя.

«О-о, хитрий жук, — подумав князь, — та чи не ти сам йому цю господу й найшов?» А вголос:

— Понад усі сподівання.

Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.

— Егм… — почав князь, — сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?

— Та ні. Вже вичухався.

Метелик спурхнув і полетів понад озером.

— Вони хотіли тільки, аби ви з печери… е-е… виповзли. Але переборщили трохи — не второпали, що так же ви й задушитися могли… На щастя, я спохопився вчасно та звелів розкидати багаття.

— То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.

— Та що там… Це мій обов’язок… слідкувати, щоб усе було як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій. Як діди заповіли нам, так воно й бути має.

Князь поліз за пазуху й видобув плескату зелену пляшчину.

— Я тут… егм… вина трохи… Не вживаєте? Дракон закліпав очима й зиркнув на пустельника.

— Ні, він ще молодий, — відповів той за нього. — Зовсім дитина… А з чого вино?

— Виноградне. Це мені з Волощини привезли… діжечку…

А я тихенько… щоб жінка не бачила та й… от…

— Ех-хе-хе… — покректав пустельник. — Гріхи наші… Давайте, спробуєм…

— То ви… е-е…вибачайте, скільки років маєте? — звернувся князь до дракона.

— Вісім.

— Вісім! Ну-у… це… егм… як для коня, то вже той… а як для чоловіка, то ще, хе-хе, й зовсім… Це ви ще, мабуть, і рости будете, чи як?

— Ще трохи виросту.

— Овва! — князь похитав скрушно головою. — Ви й так уже дай боже… От я чув про тих… алігаторів… Так ті по триста літ живуть. Теж, мабуть, з вашої, вибачайте, породи. А в драко- нів як?

— Що як?

— Ну, скільки їм, сказати б, хе-хе, відпущено?

— Хто його зна?.. Ще жоден дракон своєю смертю не вмер.

— О! Бачите? — пожвавішав князь. — Бачите? Жоден! Як на роду написане, так і буде. Ви от… вибачайте, як вас величати?

— Називайте Грицьком.

— Як? Грицько?.. Жарту… е-е… гм… ну, так-так… звичайно… гм…

— Це я його так назвав, — озвався пустельник.

— А-а, — глянув спідлоба на пустельника князь, — ясно… Що ж, Грицько то й Грицько… Тільки я знаю, що дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.

— А я не збираюся нікого страшити.

— Е-е, це ви даремно. Це ви начитались… А дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що усяка твар має своє призначення і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що — проти традицій?

— Та ні. Але я не вмію бути страшним, не вмію чинити зло.

— Ну, цього навчитися легко. Чинити добро набагато важче. Ви тільки спробуйте. Ви ж не пробували?.. От! А кажете! Вийдіть з печери, скажімо, на прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його в купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. Як у старі добрі часи. Там усе було ясно. Раз дракон — то й трусися всяк та п’ятами кивай якнайдалі. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть! Усе з ніг на голову! Та це вже якесь вільнодумство! Єретизм! Від цього й до «геть з князями!» недалеко! Це вам не жарти. Кажу вам, як є, — у своєму князівстві єретиків не потер- плю!

— Е-е… та що ви, далебі, — встряв пустельник. — Який із нього єретик? Молоде ще, зелене…

— Ну, молоде… а собі на умі… оно яка голова велика. Є де мислям усіляким розгулятися. Такі голови для держави — веве-лика небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.

— Та нічого там такого нема, — одмахнувся рукою пустельник. — Ось нате самі подивіться.

Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:

Розквітають дивні квіти, розкривають пелюстини, а метелики стікають по вустах, як сік ожини. Сни дзвіночків голубіють, зазирають у кишені,

а ти сиплеш їм дукати у роззявлені їх жмені. І ковтаєш сон глибокий, подарований навічно, І вмираєш разом з ними, не питаючись, навіщо. День минув, і склали крила всі метелики на зиму. Заховайся й ти в шкарлупку і ридай собі за ними.

— О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! От він і сидить у печері, носа не показує. А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є? Та я, щоб організувати лицарів на бій з вами, вже знаєте скільки витратив? А ви розсипаєте грошима де бачите!..

— Нема в нього ніяких дукатів, — заступився пустельник. — Це образ такий.

— Знаємо ці образи. Як гроші дай, так образ… Ану ще почитаєм…

Ти сни колись бачив рожеві і білі у течії їхній гойдалося тіло.

Де зникло усе? Поринаєш в пергамент, виловлюєш тихі слова на свій лямент і світ викладаєш отими словами, в якому ніколи не мав навіть мами. А світ цей жорстокий такий і шалений — суть черви во чревію і гризь щоденна. Мовчи і надійся, що смерть коли-небудь, твій слід загубивши, пройде попри тебе. Даремні надії — умийся сльозою! — меча вже занесено над головою. Набридло усім тої днини чекати, коли ти посічений будеш конати.

Ніхто над тобою тоді не заплаче… Умреш, проклинаючи долю собачу. Коли дим густий моїх слів спопелілих, ілюзій розтрачених, марень зотлілих у душу сумну почина проникати, чи можу я квітами, доле, співати?

— Ось маєте! І це не єретик? — князь потрусив у повітрі рукописом. — Це, я вам скажу, більше ніж єретизм! Він називає наш світ жорстоким, а во чревію нашого світу суть черви і гризь щоденна! Га? Чи це не мене часом і не моїх лицарів має він на увазі? Черви! Що ви на це? У нього, виявляється, ще були якісь ілюзії та марення. Щодо чого? Як мене круг пальця обвести?.. А «квітами співати»? Це вже чорт батька й зна що! Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! Ось ваша пісня!.. Де це ви тільки подібних ідей набралися? Га?! Не дозволю!.. І де — на люботинській землі! Ну чому це чудо не явилося у туманному Альбіоні? Чому не десь на Сінайських горах, а в.нас, у нашому богу душу винному Люботині?.. За що мені така кара, господи?! І чим я тебе прогнівив? І ностив, і сповідався, а в нагороду — явлєніє пресвятого Григорія, в миру — дра- кона!

Князь вихилив рештки вина і остаточно розкис. Пустельник зі смутком дивився на порожню пляшку, відчуваючи, що розсмакувати як слід це вино йому так і не довелось. Але князь його журбу розвіяв одним рухом — з-за пазухи з’явилася ще одна плесканочка.

— Давай, старий, вріжемо з горя. Таки справді — гризь щоденна. А во чревію суть черви. Черви! Істинно глаголено. З цього Грицька, я тобі, старий, скажу, ще б люди були.

— Він талант, — погодився пустельник. — Справжній християнин.

— Ну, ти не той… — надувся князь. — Дракон-християнин! Ти такими словами не розкидайся. Сказано в писанії: «І пошлю на вас змія». А цей, з дозволу сказати, змій, — князь поплескав дракона по лапі, — викинув такий фортель!.. Слухай, скільки тобі, кажеш, літ?

— Вже вісім, — відповів дракон.

— Пити можна. Дай йому, старий. Хай дзьобне, їдять його мухи.

Дракон узяв пляшку, покрутив, понюхав і обережно перехилив.

— Ну-ну, ти не захоплюйся! — заметушився князь. — Такому, як ти, й діжки мало.

— Смачно, — облизався дракон.

— Ну от, посмакувало. Це мені кум з Волощини привіз… Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, а я мушу головою в стіни гупати. Гризь щоденна! У мене донька — курріпочка! Скоро двадцять стукне. А вона ще діва. Ти знаєш, що це таке? Куди тобі! Сказано — дракон. А я батько, я мучуся, переживаю. Одна в мене дитина… Ти от заліз у свою печеру та й у вус не дмеш.

А лицарі глузують. Тут же понаїхало хто й зна звідки! У них же дракони не те що ти. Порядні… Вилізли, пережерли сотню-другу народу, потоптали села, ниви — все, як повинно бути. А ти… лінюх… ну, хіба ж так можна?

Дракон ликнув з пляшки і задоволено ре’мигнув.

— Не давайте йому більше, — сказав пустельник. — Ще бешкетувати почне.

— О! Та я тільки того й хочу! Хай бешкетує! Хай усе рознесе! Ну, Грицю! Давай!.. Е-ех, слабак!.. А хочеш, я тобі доньку свою привезу? Хай у тебе в печері сидить, а я всім оголошу, що ти її вкрав. От тоді закопошаться всі, як мурахи. Як у старі часи. Я вже не прошу, аби ти сам її викрадав, ні… Хай би сиділа собі десь у кутку й вишивала. Не бійся, вона дуже спокійна… — Е-е, та він ще жінок не бачив. Чого йому боятися?

— От бачите! Як ви його вчили? — підвищив голос князь. — Біблію та Євангеліє він бачив, а жінок- ні! А може, якби побачив, то й розохотився! Може б, травичку свою закинув! Та якусь пухкеньку молодичку — га? Хе-хе-хе! — хрум! хрум! хрум!.. Ти ж повинен щось таке утнути. Бо як же з тобою битися? Думаєш, лицарі такі дурні? Вони одразу помітили, що з тобою щось не гаразд… Я б тобі під печеру й кісток понавозив, різних там черепів.

А то в тебе як у білки в дуплі. Де ж таке видано?

— Не буду я ні з ким битися. Не хочу.

— От ти далі своєї. Горенько моє! А мені що — в петлю?

— Чому в петлю?

— Ну як? Тільки в петлю. Куди ж іще? Так мене зганьбити! Та що мене? Ціле князівство зганьбив. Люботин віднині у всіх на язиці буде… «Люботин? А-а, це там, де дракони як зайці?» Я собі уявляю, що мене чекає. А мою доньку? їй уже двадцять скоро. Вона уже купу дітей повинна мати. А діва. Тобі цього не зрозуміти.

— А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму.

— Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п’ю. Так і зіп’юсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що — патріотичні почуття притуплені? — Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще… — Шкода. Але що робити?

Князеве обличчя поволі набирало бурякового кольору. Пустельник теж нівроку захмелів і дивився вже зовсім посоловілими очима. Дракон тим часом вихилив пляшку до дна. Князь почав сміятися й плескати себе по боках, І той сміх передався його сусідам — спочатку зареготав пустельник, а тоді й дракон прогримів таким оглушливим сміхом, що луна покотилася далеко по горах.

— Оце так! — похвалив князь. — Ану ще, братку, зареви, га?

Ну що тобі? Зареви, щоб аж…

І він почав штурхати змія під бік. Трохи покомизившись, дракон урешті здався і, задерши високо голову, заревів:

— ГХАААГХРРР!!!

Пустельник і князь попадали на землю, затуливши долонями вуха! Каміння покотилося з гір, а на сонце враз наповзла чорна хмара, і спохмурніло довкола, мов перед грозою. Дракон опустив голову на лапи й винувато подивився на гостей. Обоє трусили головами й ляскали себе по вухах.

— Фу-у, аж вуха позакладало, — нарікав князь. — Умієш! Тут я нічого не скажу. Молодець!

Тоді підвівся і смикнув пустельника за рукав:

— Давай… пішли… Пора додому.

Візит закінчився тим, що князь поліз цілувати дракона.

Наступного райку дракон прокинувся з легким болем голови. Та коли поплюскався в озерці, а потім потримав біля скроні жмут любистку, біль минувся, й він із задоволенням розлігся на траві, підставивши черево сонцю. Пригадалася розмова з князем.

Ну як я можу допомогти цьому чоловікові? Ціною власного життя?.. А, зрештою, що мені чужі клопоти?.. Патріотичні почуття… що він мав на увазі? Яке я маю відношення до Люботина? Князь, звичайно, славний чоловік, але вмирати лише. через нього якось не хочеться… От заради мого вчителя я б… І на муки… не те що…

До вуха його долинуло глухе постукування об камінь, яким було завалено вихід на галявину. Дракон відсунув брилу і побачив обох вчорашніх гостей.

— Ну, я чне казав? — замахав руками князь. — Зганьбив ти мене, лобуре, перед усім світом.

— А що таке? — здивувався дракон.

— А те, що лицарі плюнули та й пороз’їжджалися по хатах.

Все. Можеш тішитися. Ти свого добився.

— Нічого я не добивався.

— Хіба? Ти не вилазив з печери — цього не досить? Лицарям набридло панькатися з тобою. Тільки дурно я таку купу грошей протринькав.

— Заспокойтеся, ваша світлість, — сказав пустельник. — Чим же тут зарадиш, як воно таке вродилося? Плоть драконяча, а нутро людське. Та що людське? Янгольське!

— Отож-бо й воно, що янгольське. А я через того янгола скоро з глузду з’їду. Хоч нікому не розказуй — сором же який!

Князь і цього разу приніс вино та не забув ще й кубки прихопити. В широкій лапі дракона кубок виглядав, мов наперсток.

«Не доб’юся я нічого, — бідкаючись, розмірковував князь. Правда, є ще один шлях — добром узяти. Чом би й ні? Адже що можна відмовити князеві, того не відмовиш товаришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом? Далебі, мені й прикидатись не доведеться. Цей дракон таки досить компанійський».

Князь і цього дня, і надалі більше не зачіпав болючої теми, дракон відчув себе вільніше й виявився приємним співрозмовником. Князь навіть забажав послухати вірші, й дракон їх читав, заплющившись, похитуючи у такт головою.

Звідтоді день у день сходилися вони утрьох, і князь тішився, що його дипломатичні заходи обходяться досить дешево. Ці посиденьки були приємні для всіх. При дворі ніхто й гадки не мав, куди князь так часто зникає. Таємницею володіли тільки воєвода і Настасія.

Кілька днів пустельник не з’являвся в печері, а що таке й раніше траплялося, то ні дракон, ані князь не дуже й хвилювалися. Працюючи над літописом, він не раз усамітнювався. Але четвертого дня дракон занепокоївся і, діждавшись ночі, подався до лісу. Лихе передчуття охопило його, коли наблизився до хати. Вітер тракав розчахнутими вікнами, рами скрипіли і протягло скавуліли.

Дракон обережно просунув лапу в двері й витяг лаву, на якій лежав пустельник.

— Нічого, нічого, — заспокоював себе дракон. — Я заберу вас до себе. Мусите поправитись. Що я без вас?

Пустельник мовчав і дихав дуже слабо.

Змій заніс його до себе в печеру і пильнував усю ніч, а вранці, коли старий розплющив очі, напоїв його зіллям.

— Добре, що ти мене сюди завіз… Ти не знаєш, як страшно на самоті помирати. Я лежав і молився: не дай мені, господи, вмерти серед темної ночі…

— Ні-ні, не покидайте мене, — жахнувся дракон.

— У тебе ще є князь. Він непоганий чоловік.

— Так… після того, як змирився, що я на герць не вийду, бачимося ледве не щодня.

— Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому розмовляти. В замку всі в ньому бачать лише князя. А тут він перестає бути князем.

— Зате я не перестаю бути драконом. Не думаю, що він позбувся свого бажання знищити мене,

— Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці… Ти — той ніж. Ти все ще біля горла… Податок збільшили — дракон винен. Хлопців до війська забрали — дракон винен. Град вибив збіжжя — і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати… Вночі, коли мені смерть перед ючима стояла, думав про те, що зле вчинив. Не варто було втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх міняти.

— То ви вже шкодуєте, що мене вчили?

— Шкодую… Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша.

— Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!

— Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!

— Але мені не дають!

— То йди звідси! — аж застогнав пустельник. — Йди геть від людей! Іди в непролазні хащі, в скелі і в болота! У тебе ж крила! Ти забув про них?.. Злети у небо, тільки подалі від ненаситної юрби! Бо не пише, як бог, хто не терпів, як пес!

— Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!

— Вони ж тебе вб’ють! Зрозумій: коли йде війна — гинуть лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу, — поети гинуть у першу чергу.

— Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Люботина! І ви переживаєте, що буде, як князь помре, не залишивши спадкоємця. Ви так і не стали справжнім пустельником! Ніколи не затуляли свого серця від світу!.. А хочете, аби я це зробив?.. Пізно! Я вже вріс в оцю землю і мушу вмерти на ній і за неї!

— Та ніхто ж про це й знати не буде! Коли людина іде на смерть за вітчизну, то ім’я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Люботин ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто уб’є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?

— Вам! Вам — за все те добро, що зробили для мене!

— Господи! Ну як я тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному!

— І глупота завойовувала світ.

— Молю тебе! Іди звідси! Тікай від цього підступного світу! Живи серед звірів! Звірячі закони — людяніші! — Пустельник рвучко звівся на ліктях. — Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! — та тут же й схопився за серце. — Ти ще не все… не все… сказав…

Дракон злякався:

— Що з вами, учителю?.. Ляжте, заспокойтеся…

— …ти ще мусиш… — простогнав, опадаючи, — мусиш жити…

— Ні! Не вмирайте! — …наперекір усім князям…

розДіЛ IV

Трава пожухла, й одцвіли квіти, осіння прохолода прийшла і на драконову галявину. Озерце зарябіло й згасло, на вершинах скель, на деревах галайкало вороння, навіваючи похмуру нудьгу.

Листя з тієї висоти летіло на галявину і жалібно шурхотіло.

В один із днів, коли вони сиділи, як завше, біля могили пустельника й пили вино, князь подумав, чи не пора вже перевірити міцність їхньої дружби:

— Гай-гай, не повелося мені… Так от і покотилося все в прірву.

— Ви про що?

— Та про що ж… нема кому передати престол. Що то буде, як я і воєвода помрем? Донька сама не справиться. Та й куди жінці до влади?

— Видайте її за когось.

— Еге, видай… Не так це просто. Воно б, може, й не один зазіхнув на престол сісти, але ж не можу я за будь-якого її видати, коли в наших законах написано, що князівну може пошлюбити лише той, хто уславився чином геройським. Де я цього героя візьму?

— Хіба серед тих лицарів не було жодного?

— Котрі знатніші — ті пасуться по інших дворах. Що їм якийсь задрипаний Люботин? Понаїжджало тут всілякого зброду — от аби погуляти, нажертися та напитися на дурняк. Їм одне в голові. Тут треба сильну руку, щоб цю проголодь в кулаці тримати. Я вже старий, не годен. Вони й раді на голову вилізти. Не приведи господь нападуть вороги — піде все тліном… А ці тут, звісно, галасували на всі заставки, вигадуючи різні подвиги, та хто їм повірить?

— Але ж серед них міг бути і той, хто б мене переміг..

— Може, й був, та спробуй пізнай його. Такі лицарі тепер рідкість.

Дракон задумливо крутив кубок у лапі, погляд його посмутнів.

Вітер вив у печері несамовито..і скрипіли дерева.

— Знаєте що… я вирішив… словом, я згоден.

— Га? — стрепенувся князь. — Що ти кажеш?

— Я згоден.

— На що?

— Вийти на герць.

— Та, — відмахнувся князь, — облиш. Я вже змирився зі своєю долею, — а сам спідлоба за драконом стежив, остерігаючись видати радість, яка захлеснула його гарячою хвилею.

— Я не жартую… — дракон відкашлявся. — Зіправді хочу битися з лицарями. Посилайте гінців. Як зберуться, й вийду.

— І ти будеш битися?

— Буду.

Князь усе ще не вірив почутому. Для більшої певності осушив кубок і налив ще.

— Але стривай… чому ти передумав?

— Осінь… така пора, що смуток виїдає душу… Мене кличе до себе вчитель. Я чую ночами, як він приходить до мене і кличе за. собою… Одного разу вві сні просив мене, щоби я виявив своє милосердя і вчинив вашу волю… (Невже він не помічає, що я брешу? Він не хоче помічати…) Тоді я не послухав його. І ось тепер… так, тепер, мені здається, я готовий стати на герць. І загинути… як мої предки… І як того потребує звичай.

Князь після довгих потуг нарешті видушив з себе сльозу, тоді драматично змахнув її рукавом, підвівся і, скуливши плечі, побрів з галявини. Дракон дивився йому вслід, лапа несамохіть стисла кубок, він тріснув і розсипався по траві. Князь озирнувся.

— Завтра я сховаю доньку, щоб її ніхто не бачив. Оголошу, що ти її викрав, а за день перед герцем привезу її сюди… Так буде ліпше. Інакше сам знаєш — ніхто не повірить.

Того ж дня роз’їхалися гінці по всіх усюдах, везучи страшну вість: лютий дракон викрав люботинську князівну і тримає її в печері.

— Ну що, пане Антосю? — потирав руки князь. — Як ви оціните мою дипломатію?

— Та воно, бачте, ніби і-і-і… а ніби і-і-і не той-во… — м’явся воєвода.

— А що вам не до шмиги?

— Бо ви за цей час мені стільки про нього наговорили доброго, що… шкода хлопця.

— А думаєте, мені не шкода? І мені шкода. Та є речі важливіші.

— Маєте рацію… а все ж на душі чорти шкребуть.

— Е-е, не зашкребуть… Ви от роздобудьте десь кілька возів кісток та перед печерою висипте. І нікому ані мур-мур. Бо це вам не дівок у сінях щипати. Це державна таємниця.

— Та хіба я коли дівок?..

— Це так — до слова прийшлось. А за кістки подбайте.

— Гм… де ж мені їх стільки набрати? Кілька возів, кажете?

— Який же ви недорайда! Пошліть людей на західні межі. Там неподалік угри межи собою човплися. От і назбираєте.

Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботин.

Один з княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чотирьох подорожніх — обшарпаних, зарослих і вихудлих. Вони брели піхотою, втомлено пересуваючи подряпані, у виразках, ноги.

— Хто ви? — спинив їх гонець.

Подорожні здивовано витріщилися на вершника, мов не вірили своїм очам.

— Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, — проказав найстарший. — А це мій джура і двоє слуг.

— Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?

— Ми й самі гаразд не знаємо. Їхалисьмо в Люботин битися з драконом. Нас перестріла якась чортова відьма і показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Скільки не йдемо цією дорогою, а все на одне і те ж місце повертаємо. Вже й коней поїли.

Гонець спішився, витяг з торби харчі й розділив між подорожніми.

— Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває…

Поява лицаря Лавріна стала для всього княжого двору неабиякою подією. За ним чередою увивалися охочі поласувати цікавими подробицями з лісових блукань, не кажучи вже про дивовижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь історію, та волів наслідувати поведінку свого пана. На щастя, їхні слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги лицаря й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення. Завдяки цьому було частково втамовано двірську цікавість.

Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то вже таки справжній герой. Оно — кілька днів, як з’явився, а вже торбаністи оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули до Люботина із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися на похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри і лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло — кращого жениха для Настасії годі шукати.

— Так, я волів би, щоб його не було, — сказав князь до воєводи. — Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?

— Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився.

— Та воно-то так… Але де певність, що саме він уб’є дракона? Я б хоч зараз за ньрТо дочку видав, І не можу. Через той герць.

— Справді… Може таке статися, що він заґавиться, а хтось інший і зарубає змія.

— Отож пак. Що ж його чинити? Такий чоловік! Ну, самі скажіть — хто більше вартий престол посісти?

— Вам не догодиш… Як першого разу було, то на долю все поклалисьте. Хто уб’є- той уб’є. Та ба — дракон з печери не виповз. А тепер як дракон згодився, то вам уже, бач, не кого-небудь давай, а найліпшого.

— А ви б на моєму місці не так?

— Хто його зна… Тільки ж треба рахуватися з тим, що є. Тут справді, як доля захоче. А вона може й Кельбаса вибрати.

— А я про що кажу? От-от — Кельбаса! А цей чортів Кельбас проїсть і проп’є всеньке наше князівство, мов гаман червінців. Хіба ні?

— Я й не перечу. Але чим же ви зарадите?

— Е-е, пане Антосю, на те в мене й голова, а не макогін, аби я раду шукав. От поміркуймо… Дракон проти натури своєї не піде — виповзти виповзе, але битися не буде. Це ж ясно. Ну, рикне там, ще щось, але крові не проллє. Правда?.. А якщо я так делікатно-делікатно натякну панові Лавріну про те, га? Щоб, мовляв, не боявся він, а сміливо пер на змія. Що, мовляв, змій цей зовсім не страшний. А навіть навпаки — трошки теє… — князь покрутив пальцем біля скроні. — Що ви на це?

— А я на це вам скажу, що дурний вас піп хрестив. Ви вже мені вибачайте, ваша світлість, за різке слово, але так воно є. То ви охкаєте, який той пан Лаврін шляхетний, а то хочете враз усю його шляхетність свині під хвіст пошпурити. Чи ви не бачите й досі, який це чоловік? Та він же тоді на герць ваш тільки плюне.

— Чого то ви розкричалися, ніби в себе вдома?! Ич який! Розперезався! Ви мені, пане Антосю, не забувайтеся! Хто тут князь — я чи ви?

— Та вже ж не я. Тільки ж ви дурницю ляпнули, от я й… — Ну, вже таки й дурницю! — надувся князь. — Я ж міркую. Різні фортелі обмислюю. А ви замість того, щоб якось так ввічливо та не дуже різко пояснити, що ось так, мовляв, і так, починаєте голос підвищувати. Негарно це з вашого боку.

— Вибачайте… Але мусите якого іншого фортеля вигадати, бо цей, хай мене качка копне, не вигорить. І, знаєте, є в мене одна гадка… А що, як дракона попросити… Йому ж, прецінь, все одно… щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку? — Пане Антосю! Та ви мудра голова!

На світанку двоє вершників вигулькнуло з густого туману й спішилося біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.

Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.

— Ви вже прийшли?

— Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу… Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш… адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина… А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол… та й донька… Тому я просив би тебе… якщо це можливо… Якщо тобі буде не важко… е-е… — Кажіть. Я на все згоден.

— Так от… один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.

— Я все зрозумів.

— Ну що ж… тоді… пробач мені, що так склалося… повір, я дуже шкодую… А дочка нехай лишиться в тебе.

— Добре.

— Твої вірші…

— Я залишу їх тут, на могилі… Ви збережете їх?

— Збережу.

— А мене поховайте біля мого вчителя.

— Я все зроблю. Прощавай.

Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я князь, — шепотів собі, — я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить».

розДіЛ V

— Ой, як гарно! Які тут квіти! — Настасія зачудовано роззиралася по галявині. — Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?.. Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку і чекала, поки визволять.

Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:

— Хіба не видно, що я і є дракон?

— Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ж ви зовсімзовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти до.вас і погладити по носі… Можна?

— О, ясна панно, це для мене велика честь… — він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. — Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?

— На великого-великого метелика.

— Правда? — він засоромився й опустив очі.

— Я, знаєте, як увійшла, зразу подумала; «Який гарний метелик!» Навіть збиралася звернутися до вас: «Привіт, Метелику!

А де дракон?»

— Мені було б дуже приємно… У снах я не раз був метеликом, пурхав серед квітів. Це були найсолодші сни.

— Ну от ми й познайомились. Я вас буду називати Метеликом. А ви мене Настунею. Гаразд?

— Мене ще так гарно ніхто не називав. Лише пустельник, коли казав «сину».

— А мені… мені снилося — ой, тільки нікому не розповідайте! — мені снилося, що я маленька-маленька дівчинка, а коли прокидалась, то заливалася слізьми, що вже доросла. Це так противно — бути дорослою! Всі тільки й туркотять про за- міжжя.

— Хіба вам не хочеться закохатися?

— Ну, закохатися я, звичайно, не проти. Але для князівни — це надто велика розкіш. Краще не закохуватися, бо все одно видадуть за іншого… Одного разу я таки закохалася. Він був сином садівника і підрізав троянди в саду. Я глянула, і мене обпекло. Ох, якби він у ту хвилину підвів очі й сказав: «Моя люба, тікаймо звідси!» — побігла б із ним на край світу. Але за ту хвилину омани ми встигли б добігти хіба лиш на край саду. Там я отямилася б і вернулась назад… Зрештою, він навіть не глянув на мене. А я ще довго вимріювала лицаря, що був би схожий на нього.

— А як вам той лицар з голубою стрічкою?

— Ах, пан Лаврін? Але ж він старий, Метелику!

— Зате, видно, бувалий.

— Ой, у нас всі двірські кралі мало не мліють, коли його бачать.

— А вам що — навіть серце не тьохне?

— Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру.

— Чим же він так вас полонив?

— Ой, він такий, такий… ну й не знаю… я б з ним… — І на край саду?

— Ха-ха… не тільки.

— Нікуди той джура не втече. Буде й далі при вашому чоловікові. Та й при вас.

— Ну й ну, Метелику! Це ви вже кудись не туди заїхали… І як тільки вам вдалося розгадати мої найпотаємніші думки? Яке знання двірських звичаїв!

— Ви мені лестите.

— Метелику, не повірите — мені ще ні з ким так легко не розмовлялось, як з вами. Здається, вам би порозкривала геть усі свої таємниці… Це велике щастя мати когось такого. Я вам обов’язково-обов’язково розповім про своє кохання з джурою… Серед ночі я обережно вийматиму руку з-під голови пана Лавріна і тихо-тихо, навшпиньки прокрадатимусь у сад… А там у саду… я забуду про все на світі. Тільки він і я! І місяць! І солов’ї!

— І жаби: кум-кум!

— Який же ви, Метелику, кусючий, фе! Ось вам за це! — сказала, сміючись, Настасія І хляпнула дракона по носі. — А коли-небудь візьмете нас із джурою на свою могутню спину, і ми полетимо на всю ніч…

— Ви забули, Настуню, одну маленьку дрібничку.

— Яку?

— Мене вже тоді не буде на світі.

— Правда?.. О боже! Яка ж я дурненька! Звісно, звідки ж візьметеся, якщо вас уб’є Лаврін! Яка шкода!.. А кому я довірятиму свої таємниці? В мене ж більше нікого-нікого! Подругам такого не скажеш — продадуть ні за макове зерня… Навіть мій тато казав, що якби ви були людиною, а не дра… тобто Метеликом.., то він, не задумуючись, віддав би вам свого престола.

— І вас?

— І мене, звичайно. Без престолу я — самі бачите — не таке вже й велике щастя.

— Чому? Ви мені дуже подобаєтесь.

— Як вам не соромно? — надулася князівна. — Гадаєте, мені не відомо, що ви жодної жінки не бачили? Яке у вас може бути уявлення про жіночу вроду?

— Я сказав, що думаю.

— Гм… Взагалі мені приємно, що ви так думаєте.. Ах, якби й джура не розумівся на жіночій вроді! На жаль, коли він мене побачив, то був дещо знІчений. На портретах я, звичайно, куди соковитіша.

— Для мене ви й так соковита.

— Що — так би й проковтнув, як полуничку?

— Нема дурних. Ще скрут кишок дістану.

— Ну, ви мене, Метелику, ображаєте!.. Стривайте, а якщо вас уб’є не пан Лаврін, а хтось інший?

— Я вже подбаю, аби не підвести вашого татуня.

— Не приведи господи, як вас уб’є Кельбас! Я цього не переживу!

— Мабуть, я теж.

— Пропали тоді мої солов’їні ночі.

— Хіба в Кельбаса нема джури?

— Якщо й був, то вже з голоду, певно, вмер. Кельбас ледве себе прогодовує, де б він ще й джуру тримав?

— Ну, тоді я вам щиро обіцяю, що нікому, крім пана Лавріна, голови не підставлю.

— Боже, який ви милий! Чому ви раніше мене не вкрали? В нашому замку така нудьга! Коли мені тато сказав, що завезе до дракона в печеру, я спочатку злякалась, а потім подумала: а що я, зрештою, бачила в цьому світі? Стіни та й стіни… Деколи на полювання брали. Та й усе… уявляю, як мої подруги нігті кусають від заздрощів! Адже мене викрав не якийсь там гуляка-опришок, а грізний-прегрізний дракон! Боже, ха-ха-ха — бачили б ви свого портрета! Вмерти можна! Таке страхіття, що тільки сплюнь та перехрестися! Лежите ви на горі кісток і черепів, а в лапах корчаться впольовані люди. А з язика кров скрапує.

— Ну й свинство! Ми так не домовлялись!

— Та ви не гнівайтесь, бо мій тато сюди руки не прикладав. Це все його таємний радник. Він вирішив, що лицарі охочіше на бій кинуться, коли таку потвору побачать… Тато, навпаки, обурювався. Він, знаєте, не раз мені розповідав про вас. І які ви гарні вірші пишете.

— Так і казав: гарні?

— Еге ж. Казав: куди нашим віршомазам! Раніше, коли хочете знати, взагалі жодних віршів терпіти не міг. Тримав при собі кількох кобзарів лише для годиться, бо ж такий звичай. Мало що — гості приїдуть чи так яке свято… А тут, дивлюся, ходить по саду й декламує. А то, було, сяде з кобзарями і до вашого вірша мелодію підбирає.

— Та йдіть!

— Ви й не думали — правда? — що так вплинете на нього?.. І не лише на нього. Ваші пісні вже й дівчата на вечорницях співають.

— Видно, я недаремно жив. Хоч щось та зостанеться.

Лицарі знову з’їхалися в долині перед печерою, де, на їхнє щире захоплення, височіла гора вибілених вітром кісток та черепів. — Цей дракон, либонь, не такий вже й тюхтій, як про нього говорилось. Оно скільки кісток!

— Еге, але мають такий вигляд, наче пролежали на вітрі не одну сотню літ, — засміявся Гудбрант.

— Хлопці! — прогуркотів Кельбас. — Та що воно таке, що знову нашого дракона ображають?! Запрошуй після цього тих іноземців! Приїде, накаркає, а ти потім голову суши — так воно було чи інакше?

— І справді, Гудбранте, — згодився Юхно, — перебираєш драконами, як дівка парубками.

— Ех, цікаво, як там наша князівночка себе почуває? — потер руки пан Базильо.

— А що їй могло статися? — відмахнувся Кельбас. — Дракон її для викупу тримає. А вона сидить собі, певно, та майбутньому чоловікові шкарпетки плете.

Лицарі — в регіт, один лише пан Лаврін спохмурнів та гаркнув:

— Заткайте свої пельки! Не маєте жодного права так говорити про князівну!

— Е-е, жартів не розумієте?

Дракон почув галас і зрозумів, що пора виходити. Опустив голову на могилу пустельника й поцілував камінну плиту. «Скоро я прийду до вас, і ми знову будемо разом», — прошепотів. Коли він помолився і встав, князівна спитала:

— Вже йдете?

— Пора.

— Боже, як це все безглуздо!.. Раптом подумала… що я ваш убивця. Не розумієте? Я — справжній ваш убивця. Якби не було мене, може, обійшлося б і без цього герцю… Довкола одна брехня. Щойно вийдете з печери, як мушу перевдягнутися в оці ось лахмани. Так-так, адже я не на бенкеті була, а в лапах лютого дракона. Татуньо про все подбав. Оцю сукню, що на мені, повинна спалити. Тато її довго вибирав і вибрав таку, щоб не шкода було… І це ще не все! Ось пляшечка, бачите? В ній фарба червона. Кілька кривавих крапель — розумієте? — тут-там… кілька подряпин голкою… Зате яке враження!

— Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.

— Або якби князь був князем… І я — сама собою… І всі люди — людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні.., Нехай побачать, що нема вже кого визволяти…

— Що це вам на думку спало? Покиньте ці істерики! Тут йдеться не стільки про вас, як про долю князівства. Я на цій землі народився і зла їй не хочу… Нікуди вас не випущу з печери,

— Мені остогидла брехня! Я хочу вирватися з цього заклятого кола липових героїв! — говорячи, весь час спідлоба стежила за змієм.

— Ви самі заспокоїтесь чи мені вас утихомирити?.. Так, я не був до сьогодні драконом, але зараз став ним. І доведу це… А коли вам хочеться правди, то ось вона: я зовсім не добрий, а просто боягуз. Це страх не дозволяє мені бути лютим… Травичку їсти безпечніше…

— Неправда! — скрикнула Настасія. — Як ви так можете?

— Я ще й не те можу, — твердо відповів дракон. — Тому ліпше займіться своєю зовнішністю. А то наче ви й справді десь балювали, а не в печері сиділи.

— Ну й займуся! Противний!

Дракон посунув з печери. Князівна витерла сльози і подумала, що й справді підозріло виглядатиме в цій сукні.

…Сукня догоряла, коли князівна помітила на могилі пустельника сувої жовтого пергаменту, був розгорнутий.

Коли осінній лист лаштується в дорогу

І гуси його кличуть за собою,

Коли туман вінчається з імлою

І поруч для розмов нема нікого,

Надходить смуток у плащі рудому

І переслідує уперто й люто,

Влива у спогади гірку отруту І не дає розрадити нікому.

Але телер ваш образ, Панно світла, Як промінь, що крізь ночі проникає, Мені в очах притьмарених заквітнув. І про щасливу днину пригадає,

Коли були ми тільки вдвох на світі.

Тепер я сам. Молюся і згасаю.

— Це… невже це про мене? Атрамент був свіжий.

Лицарі вишикувалися півколом, а за ними джури, кожен за своїм паном з наготовленими списами й мечами на заміну.

Раптом звідкись вигулькнула чорна постать таємного радника. За мить він уже стояв на кам’яній брилі з піднятою рукою.

— Хвилинку уваги! Шановні лицарі, славні борці за свободу і незалежність нашого краю! Маю честь відкрити сьогоднішній урочистий бій з драконом, який увійде в історію, можливо, як найкровопролитніший з усіх, що будь-коли відбувалися на цій землі.

Пан радник витер хустинкою вологі очі, висякався і продовжив:

— А зараз, панове лицарі, вас привітають наші діти, майбутні захисники батьківщини. Вони прочитають вірші, котрі скомпонував ваш покірний слуга. Радник вклонився і зіскочив на землю, а його місце зайняло двоє дітей. Хлопчик став у якусь чудернацьку позу, розкрив широко рота в усмішці й заторохтів:

Наш Люботин — наша слава І преславная держава!

Гей, народ, не забувай Рятувати рідний край.

Милі діти, будьте чемні,

Поки тато ваш воює,

Він за це, якщо вернеться, Зуб дракона подарує.

Дівчинка продовжила:

Мій тато лицар хоч куди, Уміє воювати.

Він йде з драконом на борню, е-е-е… щоб нас порятувати!

І знову хлопчик з тією ж усмішкою від вуха до вуха:

Я маленький хлопчик,

Виліз на стовпчик,

Пісеньку співаю,

Князя прославляю,

А на дракона плюваю — тьху!

Під бурхливі оплески діти зійшли з брили.

— Але це ще не все! — загукав радник, вимахуючи аркушем. — Є одна формальність, якої обминути ніяк не можемо. Панове лицарі — це у мене список учасників бою. Зараз я читатиму імена, а ви швиденько відгукуйтеся, бо часу нема: за дві години нас чекає святкова дифіляда, народні гуляння, танці, пісні, бенкет на честь переможця і такі інші необхідні заходи. Тому будьте уважні. Отже, почнем. Пан Лаврін з Горшова герба Підкова. Пан Юхно з Косогора герба Любич. Пан Гудбрант з Моравії. Пан Базильо з Микуличина герба Трирог. Пан Збишко з Сілезії. Пан Тоньо з Галича герба Мак. Пан Любомир з Золочева герба Когут. Пан Матей з Карінтії герба Рак. Пан Чурило з Києва» герба Тур. Пан Раду з Семиграддя герба Млин. Пан Йован з Чорногорії герба Холм. Пан Стефан з Крилоса герба Крилос… Прошу тих, кого я не назвав, виїхати з шеренги.

Двоє лицарів під’їхало до радника.

— Панове лицарі, хочу вам подякувати за турботу і патріотичний запал, але до битви вас не допущено.

— Ге! А то чого?! — обурився Кельбас.

— А того, що нема вас у списку.

— Що це за анахтемські порядки! — зашуміли лицарі.

— Заспокойтеся! Усе робиться для вашого ж добра. У пана Кельбаса нема джури. А без джури битися з драконом суворо забороняється. Цього вимагають приписи безпеки.

— А причім тут я? — спитав другий лицар. — У мене ж є джура.

— У вас є джура, але нема коня.

— А на чому ж оце я сиджу, по-вашому?

— На мулові.

— То це мул? Чого ви знущаєтесь?

— Я не знущаюсь, а тільки слідкую, щоб усе було по закону. Оце низькоросле сотворіння — чистісінький мул, сиріч плід гріховного перелюбства віслюка з рудою кобилою.

— Та як ви можете ображати мого коня? Це ж чистокровний половецький виноходець! Де ви бачили мула-винохода?

— Правда, правда! — загукали лицарі. — Такого не буває.

— Гаразд, прошу проїхатися, — згодився радник. — Проїдьтеся, нехай я побачу, який це половецький виноходець.

Лицар слухняно проїхав ристю уздовж шеренги. Жеребець викидав по черзі то дві ліві ноги, то дві праві. Радник скривився.

— Ну добре, бачу, що вийшла помилка. Це таки виноходець.

Можете стати в шеренгу. Але скажіть ім’я, аби я вписав.

— Лицар Жулин з Підгірців герба Клюска.

Всі присутні гримнули сміхом.

— І де це ви такого герба роздобули? — засміявся й собі радник.

— А це мої дідуньо, як ішли в похід, то возили сушені клюски з собою. Та раз-таки у степу і вдавилися клюскою, царство їм небесне. Ото пресвітлий князь Корнило Медоустий і промовили тоді: «Не від меча загинув, а від клюски. Але був єси витязем і дарую тобі посмертно, а дітям твоїм на віки клюску в гербі».

Так і в літописі записано. Я не брешу.

— А що зі мною? — заскиглив Кельбас.

— А з вами просто — йдіть на горби, де сидить народ, і разом з ним спостерігайте за подальшими подіями. Бо без джури як собі хочете, а я не пущу. Нащо мені клопоти? Є ж якісь приписи. От і дотримуйтесь, будь ласка, а то понабираються в тих розпусних Німеччинах. дурних звичаїв та й гадають, що сюди їх завезуть. Не вийде, пане Кельбас! Ми тут голодупків терпіти не будемо!

— Це ви до чого?

— А до того, що у вас оно і штани якісь нетутешні.

— Та це трісло щойно! Як на коня сідав!

— Еге, так я й повірив! Щойно трісло! Роззирніться — скільки народу зібралося на геройство подивитися! А ви що їм пока- зуєте?

— Зараз зашию.

— Раніше слід було думати. А, зрештою, не це головна перешкода, а те, що нема джури.

— Та я найму когось.

— Пане Кельбас! Не робіть з тата вар’ята, добре? Вам так само, як і мені, добре відомо, що тільки по двох роках служби джура стає джурою. А до тих пір — це хлопець на побігеньках. А в нас тут не забава, а бій смертельний. І я відповідаю за кожного з вас.

З города долинуло баламкання дзвонів.

— О, прошу! Це вже служба божа почалася. Панове лицарі, прихиліть коліна свої та помоліться на славу богородиці діви Марії і патрона нашого святого Онуфрія.

Кельбас люто свиснув нагайкою і помчав геть. Заки лицарі молилися, радник пірнув у кущі, а з них — в печеру, де зіткнувся ніс у ніс із драконом.

— Моє шанування володарю гір і лісів! Я, з вашого дозволу, таємний радник.

— А-а, це ви! Чув про вас.

— Певно, мало приємного чули. Але що поробиш — така служба. От і зараз маю обов’язок свій виконати.

— Що ж вам ще від мене треба?

— Небагато. Але мушу дещо підказати, бо ж ви молодий та нерозважний і ніколи на герці не були, правда? А це справа дуже серйозна… Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій триватиме годину. Як почуєте дзвони — це буде знак, що пора вже й честь знати… Я вас дуже прошу дотримуватися регламенту, бо у нас тут все розраховано до хвилини. Готуються розкішні народні гуляння — кольорові грецькі вогні, паперові змії та ще різні заморські чудасії. Шкода, що ви цього не побачите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня — це честь велика. Мусите відчувати всю відповідальність, яка лягає на ваші плечі… До слова — ваші крила… Вони не декоративні? Ви можете літати?

— Звичайно.

— Ну й даремно. Літати вам суворо забороняється. Ми до цього, скажемо відверто, просто не готові. Мусите якось на землі собі ради давати. А то у нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче. А цього ніяк не можна допустити… То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити… Ну, а з полум’ям у нас як? Видихаємо?

— Коли треба, то й видихаємо.

— Умгу… Видихаєм, значить… Ну-ну… Проти природи, конешно, не попреш. Але зважте — люди зібралися не на такій далекій відстані від місця бою, як цього требують приписи. То ви вже якось дивіться, щоб не увередити кого своїм полум’ям. А то весь празник нам зіпсуєте… А взагалі, на біса вам ще й вогонь видихати? Як на мене — цілковита зайвина. Без вогню навіть краще. Адже так і лісок підпалити можна, а він у нас сосновий, спалахне, як віхоть.

Радник обійшов довкола змія, зазирнув і там, і сям, навіть постукав камінчиком по лусці, а потім спробував її пальцем сколупнути.

— Гм, надійна штука. Як залізо. Тільки загусто цієї луски у вас. Далебі загусто. От якби трішки розрідити… Не вдасться, га?.. Хм… Шкода. Загусто. Перестарався господь. Чого доброго, за годину хлопці й не справляться. Га? Як ви думаєте?

Дракон заплющив очі й почав пригадувати свого першого вірша. Він знав, що це заспокоїть його. Бо й чого нервувати? Служба така в чоловіка — от він і колупає, як не пальцем, то словом… Але вірш не пригадувався, і змій розплющив очі. Чоловічок щось молов, розмахуючи руками:

— …є лицарі і з-за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними острамитися. Але й підтяти вас жоден з них не сміє. Цього ми дозволити не можемо. Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.

— Чого ви бідкаєтеся? Невже вам невідомо про нашу домовленність з князем?

— Ну-у, нам ще й не таке відомо. Служба, хе-хе. Працюємо в поті чола… Але, бачите, справа делікатна. Князь хоче, аби ви піддалися панові Лавріну, Князівна воліє його джуру. А от я — єдина людина в цьому зачуханому князівстві, котра дивиться не поверхово, а вглиб. Цей пан Лаврін мені не дуже до вподоби. Більшу частину життя пробув за межами краю. Хто й зна, які там вітри в голові у нього.

— Мене це не цікавить.

— Ну, певно, після вас хоч потоп! Але хіба це позиція справжнього патріота?

— До чого тут патріотизм?

— Ну, ви ж бачите себе саме патріотом. Хіба ні? Адже пустельнику так і сказалисьте, що йдете на смерть заради Люботина.

— Ви підслуховували наші розмови?

— Це не суттєво… Просто я маю цілком певні дані, що лицар Лаврін бере участь в бою лише з завзяття, а престол його не цікавить. А джура — шмаркач, не більше. Серед лицарів є достойніша особа — це пан Любомир з Золочева герба Когут. Цей герб у нього і на плащі, і на грудях, і на щиті. Запам’ятаєте!

Дракон переступив з лапи на лапу. Радник сахнувся на крок.

— Я розумію, що ви зараз про мене думаєте. Та варто вам усе ж зосередитись. Отже, що я пропоную… Ви… е-е-е… віддаєтеся лицарю Любомиру, а я за це обіцяю, що ваші рукописи будуть збережені належним чином. Авторство їхнє, звичайно, зостанеться в секреті. Бо одна річ убити дракона, а зовсім інша — поета. Тому шило з мішка в жодному випадку вилізти не повинне.

«А що, як вилізе?» — всміхнувся змій, згадавши рондоакростих, з якого кебетний чоловік може вичитати Ім’я автора: «Дракон Григорій».

— Якщо я кажу «не повинне», то за свої слова відповідаю і такі штучки, як акростихи, у нас не проходять.

— О, ви ще й з рукописами моїми знайомі!

— Шановний, ви б перший мене мали за йолопа, якби виявилося, що я з ними не знайомий, хіба ні?

— Господи, як же ти допускаєш, аби вони ще й у душу мені лізли?

— В душу? Ну що ви! Не перебільшуйте. Хотілося, звичайно, і в душу, але що поробиш — тут ми не допрацювали… Словом, дивіться самі. Бо вся ваша розумова праця, так би мовити, плід невтомних трудів, може перетворитися на зграбну купку попелу, яку вітер з великою насолодою розвіє понад скелями… і не спокушайте себе думкою, що оце розчавивши мене, вирішите проблему.

— Так, я навіть такого хроба, як ви, не можу розчавити, тільки не тому, що за вами стоїть з десяток тієї ж самої хробачні, а тому, що навіть ви для мене жива істота. Бо і вас колихала мати й співала колискову мовою, якою писав я. І тішилася, коли ви починали лопотіти якесь нове слово… А тепер вступіться. Нехай діється воля божа.

розДіЛ VI

«Дивно, тоді, коли вперше лицарі мене викликали на бій, я аж трусився від ляку, я повз, тікав од навісного диму, боровся за життя, мов топелець, а зараз мені однаково. Бо це я чиню з любові до мого вчителя і до князя. Яке щастя мати друзів і могти для них пожертвувати життям! Воістину це дозволено тільки людям! Вдячний долі, що дала мені хоча б у останній день відчути себе людиною… Пустельник помилявся. Не можуть люди бути гіршими від звірів… Але зараз я — лютий-прелютий дракон! Я — той, хто викрав князівну! Гори кісток перед моєю печерою — це моя робота! Смерть мені!»

Він виповз із печери, і неймовірний шум оглушив його на мить.

Грали труби, аж надривалися, гриміли литаври, ревіла оскаженіло юрба там, на горбах, де в тіні під дубом розмістився князь зі своїм почтом. Іржали сполохано коні, хоч на очі їм і накинуто було сітки, щоб не так виразно бачили вони страшне чудовисько, а лицарі вдаряли мечами по щитах і вигукували бойові гасла.

Дракон затупцяв на місці.

Що ж тепер?.. Заревіти, чи що? Хоч би хто підказав, як це все має виглядати.

Враз усе стало байдужим, а те гарцювання перед його носом скидалося більше на копошіння мурашви.

І він подумав: «Чи не лягти мені ото на траві, та хай собі роблять, що хочуть? У мене тільки два місця вразливих — око і око. Затулю їх лапами, що мені зроблять?» Проте, уявивши собі цю картину, всміхнувся — гарний був би з мене дракон.

А народу-у! Весь Люботин зійшовся… Де ж той, із стяжкою? Ага, оно він сидить спокійно на коні і зовсім не галасує. Цей і справді, видно, бувалий чоловік. Мабуть, не знає, що його вибрано на мого вбивцю. Цікаво, як вдалося князеві всучити йому оту стяжку? Сказав, певно, від князівни дарунок. Ну, що ж це я стою як вкопаний? Треба щось робити. Зареву для по- чатку.

— ГРХАААГХРРРН!

Кількоро лицарів беркицьнуло на землю, задерши ноги, інші, зламавши стрій, розсипалися по долині, силкуючись ізвладати зі своїми кіньми. Один лише лицар зостався на місці, голубою стяжкою маяв вітер.

Ну, як ти такий сміливий, подумав дракон, тим краще… Було б куди гірше, якби довелося ганяти за тобою по долині, підставляючи голову, а ти ще б, не приведи господь, виявився таким йолопом, що й не використав слушного менту.

І дракон, перебрівши річечку, став якраз навпроти пана Лавріна. Лицарі помчали на змія з усіх боків, а підскочивши ближче, задзенькотіли мечами по драконячій лусці. Мечі відскакували, мов од скелі, списи ламалися або, вигнувшись дугою, випорскували з рук невдатних нападників.

Не так це вже й страшно. Дитяча гра. Треба хоч для виду поборюкатися з ними. Він почав ревіти й крутитись на місці, метляючи головою так, що збоку виглядало, наче він і справді борониться.

Тут і джури осміліли й собі, прискочили до змія та щосили загамселили мечами і топірцями. Нарешті й пан Лаврін пришпорив коня та пішов на дракона, але на відміну від інших не махав дурно мечем, а вибирав місце вразливе, гарцюючи під самим носом в чудовиська.

«Так, ну що ж — пора», — подумав змій і, вдаючи, наче від когось захищається, нахилив голову так, аби зручніше було поцілити його лицарю з голубою стяжкою.

Пан Лаврін помітив цей рух і замахнувся мечем, та враз відчув, що рука задеревіла, — драконове око, наче маленьке озерце, дивилося на нього таким розумним поглядом, і в оці блищала сльоза, а в сльозі грало осіннє сонце. Око дивилось і ніби підказувало — коли, я чекаю! Мурашки побігли по спині в лицаря, такого він не сподівався, щоб з’явилася жалість до змія. До змія, котрий вкрав князівну…

Юрба збуджено ревіла, багатоголосе «Рубай!» вдарило, наче велетенський птах, об груди скель і відбилося луною. Вже й джура підскочив:

— Коліть, пане!

Але мить була втрачена, дракон одвів голову.

«Не можу ж я, мов бовдур, отак стоять, інакше всі здогадаються».

І знову гарцювання і брязкання мечів. Комусь вдалося сіконути мечем так, що загнав його під луску на животі й злегка поранив, виступила кров. Боляче не було, проте дракон зрозумів, що живіт у нього теж вразливий. Тепер лицарі знають, куди треба рубати. Слід бути обережним.

І справді, лицарі й джури враз перестали бити будь-як, а весь час намагалися вдарити під черево. Дракон крутився, як дзига, врешті зловив мент і знову підставив око лицарю з голубою стяжкою.

«Чому він тоді не рубав? Ах, певно, помітив сльозу. Це була мимовільна сльоза, ваша світлість, я не хотів, пробачте, більше не буду. Коли ж!»

Інші в цей час сікли живіт, хоч і без особливого успіху, бо виявилося, що не так просто заганяти меч під луску, гецкаючи на переляканому коні. Ніхто не помітив опущеної голови дракона. Лише пан Лаврін і його джура були поблизу. Лицар звів меча для удару, зціпив зуби і — побачив своє відображення в оці дракона. Вимучене походами й боями, пооране зморшками обличчя дивилося на нього. І так виглядає жених прекрасної Настасії?

— Коліть, пане! — кричав джура і вже сам, націливши списа, мчав щодуху до того дзеркального озерця, з якого прозирав смуток і розпач.

Рука з мечем стриміла в повітрі, хмари пропливали над нею, і грало проміння на блискучому лезі.

— Ру-ба-а-ай!!! — кричала юрба, а князь аж на ноги зірвався й теж щось кричав, а земля гуділа від двох сотень копит і стогнала, як жінка при пологах.

І знову дракон одвів голову.

«Яка сила не дає мені заколоти його? — не міг опам’ятатися лицар, опускаючи меч. — Я, той, хто ніколи не відчував жалості у бою, рубав сарацинські голови, наче капусту, розм’як, мов баба, перед оком цього чудовиська. Це вже старість підступає до горла. На біса я в це вв’язався? Навіщо мені князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей дивний дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, вразити яке може й дитина? Що він мені злого вчинив? Оно жива й здорова Настасія виходить з печери, оно пан Чурило із джурою вже мчать до неї. Все. Князівна врятована. Лишається тільки вбити змія, який не зробив їй нічого поганого. А ця купа кісток і черепів біля печери і справді далеко не цьогорічна».

Дракон знову заревів, ще й стовп сліпучого жовтогарячого полум’я в небо випустив. Зграя підгорілого вороння посипалася на голови лицарям.

«Треба їх відлякати, а то вже черево пече від тих ран. Вони мене скорше заморять, ніж цей зі стяжкою… І цього разу не вбив. Я мусив одвести голову, інакше б той молодий загнав мені списа в око. Чому він зволікає?, Що він вичитує щоразу в моєму оці? Один помах мечем — і все. А князь аж на ноги зірвався — так прагне моєї смерті? Я не винен, ви ж бачите, ваша світлість, що я не винен. Я роблю все, як домовлено. Що на душі в цього лицаря? Невже милосердя? Тоді це такий самий виродок, як і я. Ото клопіт на мою голову. Ну, як і цього разу він не зарубає мене, то бог свідок, я не зламав слова. Піду назад у печеру та й подрімаю, вимучила мене оця турнія, хай вона сказиться. Куди вже далі? Ото причепи — так попід живота й тнуть! А якби я метлянув хвостом, що тоді? Розлетілися б ви, як горобчики. Та мені вас потоптати, як двічі свиснути. Копошаться… черви… черви і є. Істинно: «Розколеться золота чаша, і розіб’ється глечик біля джерела, і зламається корба в колодязі. І тлін повернеться в землю, якою він був, і повернеться подих до бога, який його дав. Суєта суєт — усе суєта». І ще: «Згадай, що легіт — життя моє, вже не бачити щастя очам моїм! Хто бачить мене, більше мене не побачить: воззрять твої очі, а мене — нема. Рідіє хмарина, щезає вона: так і той, хто на діл зійшов, не поверне назад. В дім свій не верне він, і місце його не згада про нього… Нехай согрішив я — та чим провинився перед Тобою? Навіщо поставив мене, мов ціль для стріл, і сам для себе я став тягарем? Чому Ти не відпустиш мого гріха і не глянеш повз провину мою? Адже нині у тлін я лягаю: будеш мене шукати, а мене — нема…»

Голова його низько опустилася, і лицар з голубою стяжкою знову зняв меча.

Тепер рубатиме. Прощавайте, князю!

— Коліть, пане!

— Руба-а-ай!!!

«Чом же меч цей повис у повітрі? Чому не спаде громовицею? Карай мене, господи, я весь перед тобою, непослушне твоє сотворіння, що зневажило твою волю. Карай, нехай буду покараним, і хай діється воля твоя! Ось око моє розкрите на всі сторони світу — пусти в нього стрілу свою, хай уп’юся я кров’ю, бо така спокута моя і роптати не буду. Дерево, помираючи, і то має надію — паростки випустить, оживе в паростках. Зерно падає в землю і стає зерном. А мені в тлін одійти, одійти без надії, без сліду, мов і не було ніколи. Втопчи мене в глину, бо з глини єство моє. Дай відчути силу твою, якщо своєї мені забракло. Дай відчути гніву твого, коли свого не маю. Пошли смерть тому, хто сам не посилав її. Принеси в дар муку тому, хто її нікому не роздаровував. Бо ти справедливий і любиш свої сотворіння. Дай же впитися справедливістю! Я, виродок на оцій землі, непослушне сім’я твоє, прошу в тебе останньої ласки, щоби ближній мій не увірився в слові моїм, щоб не сказав: «Не вартий довіри він». Я, що любив життя, а тепер молю смерті, я, що оспівував тебе, а тепер приношу тобі свою непокірну голову, — яви мені знак, що став я на шлях справедливості! Бачиш — стою перед моїм ворогом безборонний мов на долоні…» — Руба-а-ай!!!

І лицар, заплющившись, навідліт рубає мечем у те око, в якому він наче у дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому увірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його.

Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то причулося лицарю, чи й справді долинуло: «Дякую».

Увесь натовп, який був, посипався з гори, князь, мов дитина, підстрибуючи, погнав щодуху й собі. Лицарі з’юрмилися біля голови дракона і навперебій пояснювали одне одному, як усе відбулось. Ошелешений джура весь час смикав свого пана за рукав і бубонів:

— Я не хотів… ви зволікали… а я й… списом…

— Все гаразд, — одмахувався пан Лаврін. — Може, воно й на краще.

— Ви не ображені?

— Та ні. Дай спокій.

— Не може бути! — Джура і сміявся, і плакав, усе ще не випускаючи з руки уламок списа.

Надбіг князь.

— Молодець! Я знав, що ви! Герой!

— Та це не він! — почулося несподівано.

Князь отерп.

— Не він? Я ж сам… як він мечем… А хто?

— Ось, джура. Та покажись ти!

Князь глянув на хлопця, потім на спис, що стримів з драконового ока, і все зрозумів.

Три дні і три ночі гуляв Люботин, славлячи героя, переможця дракона, лилося вино і пиво ріками, шипів і пінився мед, грали музики, аж їм руки німіли…

Спочатку князь не був тим дуже втішений, що здобув собі неждано такого юного зятя, та пан Лаврін зумів його переконати, розхваливши на всі заставки цноти свого вихованця. Князь заспокоївся. Князівні ж одразу припав до серця хоробрий джура, і тому з весіллям не забарилися.

Лицарі роз’їхалися, везучи на грудях на шнурку хто кіготь, а хто зуб дракона, щоб мати змогу посвідчити свою участь у тій славній битві. Лише пан Лаврін не згодився нічого собі брати на згадку; а коли довідався, що князь збирається дракона поховати, то сам зголосився допомогти.

Дракона поховали на галявині біля пустельника. Коли вже було по всьому і вояки розішлися, лицар спитав:

— Чому ви його поховали саме тут?

— Він сам цього забажав.

— Хто? Дракон? Ви що, з ним розмовляли?

— Уявіть собі, любий мій, розмовляв. І не раз.

І тут князь із незрозумілої спонуки узяв та й розповів усе, як було, говорив, наче хотів сповідатись, в розповіді очищаючись від содіяного, говорив, уникаючи зустрічатися поглядами, а через те й не бачив, як міняється обличчя лицаря, як пальці його стислися в п’ястуки. Воєвода поривався зупинити князя, але марно. Коли князь закінчив і зиркнув на лицаря, то страх засвітився в очах його — він не впізнав лицаревого обличчя, бо те, яке побачив, було налите люттю і болем.

— Якби я міг, — процідив лицар крізь зуби, — якби я міг, то з великою насолодою розчерепив би вам оцим келепом голову. Ви мені ненависні! Ви і весь наш задрипаний Люботин! Я проклинаю вас!

Він рвучко обернувся й покинув остовпілого князя. Того ж дня сів на коня й, ні з ким не попрощавшись, виїхав з Люботина.

розДіЛ VII

Осінь запанувала в князівстві. Вітри налинули зі сходу й принесли холод і хмари, дрібний дощ-січенець моросив безперестанку, і тривала сльота перетворила дороги в місиво.

Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Останнім часом він уже не міг ізвладати з собою — постійно чогось бракувало, все довкола страшенно обридло і баглося чогось такого, що він і сам гаразд не усвідомлював, почував себе так, начеб нутро його вишкребли й зосталася тільки одна оболонка. Порожнеча зяяла всюди, на що не глядів. Якийсь біль, незрозумілий біль проліз йому в душу і звив собі там кубло, цей біль ятрив його і душив ночами, примушував прокидатися в холодному поту, з виряченими од жаху очима. Все частіше снився дракон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і велика сльоза бриніла у нього на віях, а в сльозі грало сонце. Нічниці знемагали князя. У нього зникло бажання до їжі, вихудлий, із запалими щоками, неголений, з посірілим обличчям, одлякував навіть сторожу.

Раптом зрозумів, чого йому бракувало, — розмов з драконом. Не міг уже ні з ким розвіяти своєї нудьги, і спогади про ті дні, коли він, щоб добитися свого, їздив у печеру та здружувався зі змієм, не відпускали його зі свого полону, бо ось, нехотячи, прив’язався до нього.

Пращури з портретів дивилися на нього, і, здавалось, ті погляди пропікають саме серце.

Ну що ви вирячились? Ви ж були такі самі! Не такі? Не кривили душею? Не обманювали? І не кривоприсягали? Ви — погани, що не відали святого письма, як смієте дивитись на мене осудливо? Я зробив усе, щоб врятувати Люботин!

Він вискочив з покою, вирвав з рук переляканого сторожника галябарду й кинувся до портретів. З несамовитою люттю здирав їх зі стін і топтав ногами, а коли останній образ упав на підлогу, випустив з рук галябарду, сів і розплакався, і той плач для нього був наче літній дощ після довгої посухи.

Наступного ранку взяв бутель вина і три кубки, накинув на коня кожуха й виїхав з замку.

На галявині, оточеній скелями, було тепліше, вижухла мертва трава ледь-ледь ворушилася, наче волосся якоїсь велетенської істоти. Князь постелив кожух межи двома могилами, поставив на кожній по кубку й налив.

— Давайте, хлопці, вип’ємо, їдять його мухи… Осінь… така пора, що можна звар’ювати. Ненавиджу її… Ех, не слухайте мене. Це так… до слова прийшлось… А ви пийте, пийте… — вилив вино на могили і налив знову. — Тобі скільки вже? Вісім? О, та ти жеребець! Пий! Добре вино? Це мені з Волощини привезли… У нас теж роблять, але квасне таке, хай йому біс. До рота візьмеш — Київ побачиш… Ех, що б я без вас, хлопці, робив? Такий цей Люботин, що й не поговориш ні з ким.

Пустельник кивав головою, а дракон замріяно дивився на небо, і ворушилися його крила, наче збирався злетіти.

І наступного дня знову приїхав князь. Цей день був препаскудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але пустельник і дракон уже чекали на нього.

— Га, бісова негода! Ви не замерзнете? — спитав у пустельника, який сидів на своїй могилі в одній довгій сорочці. — Візьміть мого кожуха. Не хочете?..

Дощ лив і лив, кожух під князем хутко промокнув, і весь він скоро вже був як хлющ, вода збігала по обличчю, по бороді, проте йому було байдуже, бо сидів з друзями.

— Скоро зима. Все замете, все вибілить. І душу мою вибілить або й так зоставить, якщо вона біла, га?.. Чому мовчите? Вам ліпше знати, чи біла в мене душа… Гей, Грицю, а втни якогось вірша, щоб аж.

І дракон почав:

В моїй душі хтось посадив осику. На вижовклих від самоти горбах Вона росте на чорнім полі крику Така ж висока, як моя журба. І бачу я в один дохмурий день — Замайоріла постать вдалині. Невже до мене Юда йде,

Щоби повіситись в мені?

— Це ти про мене? — спитав сухо князь. — Ну, звичайно, про мене… От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її…

— Якщо ви Юда, то я та осика, — зітхнув пустельник. — Я проник йому в душу і дав розум. Для чого? Невже тільки щоб загибель його була у сто крат болючішою? Навіщо я виховував у ньому розуміння краси і добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні.

— І я вмер… — сказав дракон. — І ви побачили — зло не від мене.

Пустельник витер долонею мокре обличчя:

— Я казав: не від нього зло… Воно в нас самих.

— Держава спала. Я мусив її розбудити, — аж застогнав князь.

— Але розбудилисьте не державу, а лихі інстинкти… — сказав пустельник. — Це ще добре, як народ на цьому й заспокоїться. А як ні?.. Що буде, коли відчує, що йому замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Чи всі вони будуть справжні?.. Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів! Не обділи нікого, навіть юродивого! Навіть нетямущої дитини, бо й вона мусить мати свою турнію!

Вітер скавучав у печері, стогнав і заводив, ніби на похоронах. На скелі з тріскотом повалилася сосна й полетіла враз коміть головою, упала, хруснула важко, й розлетілися скалки навсібіч. Вороняче гніздо одірвалося й покотилося до князя.

— Ось і шапка. Чудова шапка, — засміявся князь і насадив гніздо на голову. — Гей! Чого ви замовкли?! Виговорились? А що мені тепер робити?.. Поки був дракон, я мав сенс жити. Був світлий обов’язок — знищити змія. Вже тоді мене лякав кінець: ну знищу, а що далі? Зворотного шляху не було. На вагу поставлено честь держави… До того ж я був не сам. Зі мною був весь мій народ… Але, тепер, коли дракона «убито, я зостався сам… І нема в мене ані ворога, ані друга. І нікому нема до мене діла. Все розповзлося по норах… А зараз мені холодно… Хо-ло-дно! І ніхто мене не зігріє!

День заходив за гори, і на галявину почали сповзатися сутінки, наче половці, припадаючи до землі, і світло відступало перед ними, спорхувало вгору й відлітало в незнану височінь. Озерце пінилося, наче відьомське, вариво, виступало з берегів, женучи на всі боки темно-жовті потоки здичавілої води. Скоро вся галявина заклекотіла і затанцювала в шаленій хлюпанині.

— Нічого, хлопці, — цокотів зубами князь, — переживем. І не таке переживали.

Вода його оточила І вирувала вже довкола ніг. Князь виліз на могилу і сів поруч пустельника.

— А вам хоч би що, — дивувався, — не м-мерзне-те. Я вже т-теж т-трохи з-зігрівся. Пийте, пийте… С-скільки т-тобі? Вівісім? М-можна…

Скоро споночіло, скелі потемніли й розчинилися в загуслій темряві, а злива не вщухала, вітер, що дув з печери, лопотів чорними вітрилами дощу, збиваючи їх у тісну масу й з ляскотом кидаючи поверх потоків, дерева на скелях болісно скрикували, гепалися головами, аж гілля тріщало й обламувалося, каміння котилося згори, з вилясками шубовськало у воду, розцвиркуючи бризки й розганяючи круги хвиль. Вода підняла опалу сосну й понесла її на скелю, сосна гугупнула, аж загуділо, а потім відбилася й ще раз гугупнула, вже гупала безперестанку, і те розмірене гупання скидалося на стукіт велетенського зболілого серця.

Князь відчув, що там, де в його душі була раніша сліпуча яснота, царювала тепер темрява, як і тут, над водою… Всю ніч біснувалася сльота, всю ніч кипіла вода на галявині, мов одна роз’ятрена рана, всю ніч гупало велетенське зболіле серце і розпачливо скрипіли дерева на скелях.

А як та ніч проминула, дощ ущух і затихло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами, небо очистилося й осіннє сонце — бліде й змарніле — вистрілило проміння понад світом.

Але князь уже його не бачив.

ваЛентин ЛУкич чемерис

(народився 8.07.1936)

Валентин Лукич Чемерис народився 8 липня 1936 року в селі Заїчинці Семенівського району Полтавської області. З 1953 року жив і працював у Дніпропетровську. 1971 року закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. О. М. Горького. Працював у радгоспі, на низці підприємств Придніпров’я, у редакціях обласних газет, видавництві «Промінь». 1989–1993 рр. — голова Дніпропет- ровської організації Спілки письменників України, працював в Адміністрації Президента України головним консультантом Президента з питань літератури (1993–1994). 1996–2000 рр. — секретар Націо-

нальної Спілки письменників України, член її Президії і Вищої Ради. Нині живе в Києві. Багато років працював у редакції газети «Літературна Україна» заступником головного редактора й завідувачем відділу сатири «Вишняк». Уклав 4 збірки антології українського сміху «З ким сміється Україна».

Нагороджений орденами рівноапостольного князя Володимира Великого (І, ІІ, ІІІ ступенів), святого архистратига Михаїла, Св. Кирила й Мефодія, Андрія Первозванного ІІ ступеня, Почесною грамотою і медаллю Кабміну України та іншими відзнаками. Заслужений працівник культури України.

Світ перший — історичні романи, повісті, оповідання письменника: «Ольвія» (чотири перевидання), «Фортеця на Борисфені», «Смерть Атея» (літературна премія ім. Д. І. Яворницького), «Генерали імперії», «Ордер на любов» (Міжнародна премія Українського козацтва «Лицарське перо», 2008). Світ другий — детективно-пригодницькі книги: «Убивство на хуторі біля Диканьки» (літературно-мистецька премія ім. І. НечуяЛевицького), «День Ворона», «Тайна Агати Крісті», «Таємнича пригода на Орілі», «Золотий саркофаг» та ін. Світ третій — фантастика: роман «Приречені на щастя», «Білий корал детективу», «В сузір’ї Дракона», «Феномен Фенікса» тощо. Світ четвертий: твори із сучасного життя: оповідання, повісті. «Державна коханка» (Премія ім. Ю. Яновського за кращі оповідання»), романи-есе: «Сини змієногої богині», «Президент», «Голгофа українського православ’я», «Бомба для патріарха».

І нарешті світ п’ятий — сатира та гумор. Власне В. Чемерис і починав як сатирик-гуморист. Видав вісімнадцять книг веселого жанру (усього в нього вийшло більше п’ятдесяти).

Валентин Чемерис

вітька + ГаЛя, або повість про перШе коХання

частина ПерШа. ДУеЛь

Стрілялись ми.

Баратинський

ЕХ ВІТьКО, ВІТьКО!..

25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілитися на дуелі з Петром Білим за селом, біля третього колгоспного ставка. Якраз отам, де три плакучі верби до самої води схилили свої довгі гнучкі віти, де колись Вітька потай від рибника витяг на вудку отакезного дзеркального коропа, котрого в нього потім украв кіт Васька… Умови дуелі:

1) Дистанція — 12 кроків.

2) Зброя — вогнепальна.

3) Право першого пострілу — Вітька Горобець.

4) Секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний.

Ой ти, перше кохання!..

Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись за день, Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору і неуважно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:

— Ти його з ходу клацнеш!..

— А якщо він мене?.. — Вітька задумується.

— Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду, — зітхає в темряві секундант. — Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз — не минувати. — Секундант зневажливо спльовує і по-філософському закінчує: — Всі ми колись помремо!..

— Фе-е-дько-о-о! — зненацька лунає на вулиці. — Де ти, бісів сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!

— Мені пора, — зводиться Федько, підтягуючи штани. — На жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.

— Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.

— Так належить, — розводить Котигорошко руками. — Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити по хаті і думати про даму свого серця.

— Фе-е-дько-о-о! — рознеслося знову по вулиці. — Та вже каша захолонула!..

— Іду-у-у! — кричить Федько і на ходу тисне Вітьці руку. — До ранку! Нікому ні слова!..

Вітька, залишившись сам, зітхає… Може, це остання його ніч? Може, завтра лежатиме він біля ставка з простреленими грудьми і над ним у жалобі схилятимуться три плакучі верби?.. Ех, ліпше не думати таке проти ночі… Та все ж він стає у позу і з пафосом, — а це значить, що на все горло, — декламує, дивлячись на зорі:

В полдневный жар в долине Дагестана

С свинцом в груди лежал недвижим я;

Глубокая еще дымилась рана,

По капле кровь точилася моя…

— Вітька? — чується насмішкуватий батьків голос із-за тину. — Чого ти ото проти ночі виєш?.. Ану, марш спати. Робити було нічого, і Вітька понуро поплівся до хати. «Ех, — думав він, — яке безкультур’я! Людина, можна сказати, смерті в вічі дивиться, а їм — чого виєш?»

— Іди молока вип’єш, — зустрічає мати в сінях.

Вітька вагається: пити молоко чи не пити? А раптом це не дозволено перед дуеллю? Шкода, що Федька немає, а він усе знає. Та голод бере своє. Вітька жадібно спорожняє кухоль холодного солодкого молока з хлібом і заходить до хати. Батько вже сидить біля печі та латає чоботи. Під вусом у нього мигнула ледь помітна іронічна посмішка і зникла.

«Ладно, смійся, — думає Вітька, — побачимо, як ти завтра засмієшся, коли дізнаєшся»…

Після молока Вітьці страшенно хочеться спати, так би оце й упав. Та вчасно згадує наказ секунданта ходити всю ніч по хаті і думати про даму свого серця. Заходжується сонно крокувати з кутка в куток, натикаючись на стільці. Де вже там думати про даму свого серця, тут аби на ногах утриматись.

— Та чого це ти швендяєш по хаті, як на цвіту прибитий? — кричить батько. — Ось не метеляй та не затуляй мені лампи!.. Заходить мати.

— Вітюньчику! — пильно дивиться на сина. — Що це з тобою? Чого ти такий зачумлений? Може, в тебе живіт закрутив, га? То я зараз піску нагрію та прикладу.

Вітька не встиг заперечити, як мати поставила діагноз:

— Точно, живіт болить. Постривай, я хутенько нагрію…

І Вітька Горобець, мужчина з життєвим стажем в чотирнадцять неповних років, мирно захропів на всю хату з піском на животі, та так, ніби не йому завтра доведеться із зброєю в руках ставати до бар’єра та цілитися в Петра Білого і ніби не йому старший секундант Федько Котигорошки, витерши рукавом під завжди мокрим носом, подасть жахливу команду: «Вогонь!..»

І натисне Вітька на гачок, і вирветься із дула вогонь…

Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися у Гальку Козачок! Опам’ятайся, Вітько, доки ще надворі ніч і доки у тебе пісок на животі, бо завтра вже буде пізно… Візьми себе в руки, ти ж справжній мужчина, Вітько!..

Ну що з того, що Галька хитро поводила тебе за носа, а тоді безжалісно відхилила твоє перше кохання, гарячіше за найгарячіший вогонь, і надала перевагу іншому? Звичайно, радіти тут немає од чого, але й відчаюватись та ставати до бар’єра — теж… І взагалі, коли ти, Вітько, встиг закохатися у Гальку? Ну, подумай, коли? Ви ж разом росли, ще й дружили в дитинстві. А може, це сталося тоді, як вона вчила тебе свистіти? О, в свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця! Пам’ятаєш, якось ви йшли вулицею, а попереду вас дріботів дід Свирид і ніс Двох здоровенних оселедців (у клятому сільмазі ніколи немає па-перу!), а Галька заклала два пальці в рот і ніби ж легенько свиснула…

А діда Свирида так тіпонуло од того свисту, що оселедці — блись! — і шубовснули у калюжу. Що й казати, здорово вміла свистіти Галька, як була малою! Це тепер вона соромиться і згадувати про те своє вміння, а тоді — ого-го!.. На всі Великі Чаплі лунав її свист!..

А скільки ви з Галькою та з Федьком Котигорошком, теперішнім твоїм секундантом, зробили тоді набігів на баштани та сади; скільки груш, яблук, слив, абрикос, динь та кавунів переносили ви в своїх пазухах; скільки передрали гороб’ячих та сорочачих гнізд; скільки перекупалися у ставку; скільки переходили у школу, перехапали двійок; скільки билися і скільки мирилися; скільки десятків кілометрів переганяли м’яча з ганчірок; скільки порвали штанів та спід-ниць; скільки позбивали колін та подряпали облич; скільки збудували куренів з лободи; спільна перекаталися на ковзанах і саночках; скільки переграли у війну, перемокли під дощами, перемерзли зимами; скільки перепадали з дерев, і скільки перечіплялися за машинами, і скільки шофери переперіщили вас шлангами; скільки шкір на вас облізло під сонцем, скільки ви мільйонів слів переказали, перекричали, переторохтіли, а ніколи ти й не думав, що в Гальку Козачок можна закохатися!

І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима глянув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду ти побачив, що в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне, як ти міг раніше на них дивитися і не бачити їх?.. Як ти міг раніше не бачити, що в неї тоненька шия і маленькі груди, важкі коси й довгі, примхливо вигнуті брови, тоненька, немов вирізьблена, фігурка й чарівна посмішка, що вона вся струнка, весела й швидка, як вогонь на сухій соломі?

Ну, побачив, що вона гарна. Але нащо ж було так закохуватись? Щоб почалося твоє велике страждання? І до чого ж ти достраждався? До дистанції в дванадцять кроків? До команди: «Вогонь!» Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. Сопеш тепер з піском на животі, а що ти завтра робитимеш?.. Спи, мужчино чотирнадцяти неповних років, а ми розкажемо людям, як довело тебе перше кохання до забороненої законом дуелі…

ТВОРЧІ МУКИ ФЕДьКА КОТИГОРОШКА

Лихом цивілізованого людства, на думку Вітьки Горобця, були перший зубний біль і перше безнадійне кохання за формулою: «Він її любить, вона його — хтозна!» Із зубним болем він ще якось міг боротися: піти до фельдшера, і той таки вирве триклятого зуба. А куди поткнешся з другою хворобою, що саме прогресувала? Де, на якому клаптику землі є станція швидкої допомоги безнадійно закоханим? Принаймні у Великих Чаплях такої станції ще не було. І невідомо, чи скоро вона з’явиться. А мовчки страждати від палкого безнадійного кохання у Вітьки вже не було сили: мусив же він відкрити перед кимось свою наболілу душу, сподіваючись на пораду та бодай хоч співчуття.

І Вітька Горобець вибрав для цього Котигорошка. По-перше, вони були дуже близькі приятелі й рідко який день не зустрічались. По-друге, Федько вмів тримати язик за зубами. Друзі не схожі були один на одного. Вітька — високий, худий, з рідким білявим чубчиком — не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий, він так швидко ходив, що маленький товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, не ходив, а котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федькова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати. Федько вибирав книги на свій смак і ковтав їх десятками. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторінковий роман, від обсягу якого у Вітьки йшов мороз по спині. І хоч часто Федько не розумів прочитаного, але це не відбивало в нього охоти до читання. Особливо багато читав Котигорошко про кохання і вважав себе в цім ділі знавцем-теоретиком. Отож до нього за пора-дою і надумав звернутися Вітька.

— Ти вмієш берегти страшну таємницю? — поцікавився Горобець.

— Та я!.. — Федько підтягнув штани, бо завжди доношував батькові і завжди вони в найважливішу хвилину намагалися недоречно з’їхати вниз. — Та я клянуся!.. Авторитетно! Сирою землею і рідною матір’ю, що мовчатиму, як риба. Тьху, тьху, тьху!!! Та щоб мені з місця не встати, та щоб…

— Вірю, — обірвав Вітька потік страшної клятви і сказав з нарочито байдужим виглядом: — Так от, я покохав.

— Хі-і-і!! — аж присів здивований Федько, і його осоружні штани поїхали вниз. — Оце здорово! І насправді?

Вітька похмуро кивнув.

— До могили?

— До могили.

— Хі-і-і… А як ти покохав? Свідомо чи активно? — Федько часто вживав у розмові вичитані слова.

— Узяв і покохав. Що ж тут такого? Для мене це дуже просто.

— От здорово, — все ще не міг отямитись Федько. — А я ще й не додумався закохатися, а читати про це читав. А хто ж вона, дама твого серця?

— То не дама, а Галя Козачок.

— От диви-и-на!.. А ти ж їй хоч натякнув?

— Ще ні.

— Тю! А яка ж тобі вигода з кохання, якщо вона не знає? Треба негайно ж їй освідчитись у коханні, бо так заведено. А то висушить тебе любов, доведе до могили…

— Як же їй освідчитись? — поцікавився Вітька.

— Способи є різні: від ультиматуму до сліз.

Федько сунув палець у рот, як робив це у найважчі хвилини, і задумався. Думав він довго, а Вітька все чекав і чекав. Мовчанка затягувалась.

— Потрібна серенада! — нарешті твердо сказав Федько.

— Серена-а-да? — в першу мить аж злякався Вітька.

— Так, на даному етапі, як каже наш міліціонер, тебе врятує тільки серенада!

Вітька мовчав, бликаючи білявими віями, поворушив туба-ми, ніби пробував на смак, що воно за диво таке — серенада — і зрештою чесно признався:

— Але я н-не знаю, що це таке…

— О-о, серенада!! — захоплено вигукнув Федько, ніби все життя тільки те й робив, що мав справу із серенадами. — Серенада — пісня пісень закоханих! Їх у всіх іспанських романах закохані своїм дамам співають. От! А ти що — гірший?

Вітька не хотів пасти задніх.

— Тільки де я візьму її? В нашому сільмазі серенад не продають.

— Напишемо, — коротко мовив Федько. — Серенада — це вірш. Не ликом же ми шиті. Зокрема — ти. Ти й мусиш створити вірша про кохання.

— Я ніколи не писав віршів! — жахнувся Горобець.

— Але ти маєш друга, котрий за тебе не те, що серенаду напише, в огонь і воду за тебе піде! — з пафосом вигукнув Федько. — Будь спокійний! Матимеш свою власну серенаду. О, ми ще втремо носа всім іспанським закоханим! — І закінчив, ляснувши Вітьку по плечу: — Не бликай так перелякано, я тобі вірша-серенаду за годинку придумаю!

Горобець здивувався:

— Але ж я закоханий, а не ти.

Та на світі білому ще не було такої ситуації, з якої б не зумів викрутитися Федько Котигорошко.

— Ну й що ж? Поети про все пишуть. І навіть про те, чого й самі не знають. А вже з одним віршем якось упораюсь. Аби у вірші-серенаді «серце билося», «кров вирувала». І щоб мені, чи пак тобі, голубе сизий, світ без неї немилим був і щоб я, чи пак ти, палав та благав її покохати тебе.

— Точно! — вигукнув вражений Вітька. — Ти грамотний. Як у душу мені заглянув.

— Дещо знаємо, — підтягнув Федько штани. — Ходімо кудись у холодок, і я тобі придумаю такий вірш, що Галя сама за тобою бігатиме.

Саме цього й хотілося Вітьці.

Котигорошко гайнув додому, схопив зошит та олівець, і приятелі подалися під грушу. Тут Федько ліг животом на траву, поклав перед собою зошит, сунув в рот олівець і за-думався. Вітька не міг спокійно всидіти і, схопившись, за-кружляв навколо товариша, заглядаючи в зошит.

— Ну, скоро там?.. — запитав через кілька хвилин. — Чи ти заснув?

— Ти закохався, а хочеш, щоб я миттю про твоє кохання вірш сотворив? У кожного поета повинні бути творчі муки.

— Чортів Жучок! —спалахнув Вітька. — Ще й кепкує!.. Пиши, бо я не витримаю…

— Витримаєш, — заперечив Котигорошко. — І раптом проспівав: «Дорогая Галю, я тебе кохаю!» Вітька з несподіванки аж присів.

— Здорово. А головне — точно!

Минуло ще кільканадцять нестерпних хвилин, і врешті Котигорошко прочитав такий вірш:

Дорогая Галю, Я тебе кохаю. Серце в грудях б’ється І до тебе рветься.

В жилах кров вирує — І любов мою нуртує. Світ мені не милий, І не милі ріки.

Сам стаю я не свій, Ти моя навіки, Я навіки твій.

— Ну, як? — звівся Федько на ноги. — Якби я ще помучився трохи і щоб Галя мені подобалася, то я й не такий би вірш склав.

— Здорово! — радів Вітька. — Тільки чому ти написав, що мені не милі ріки?

— А з чимось же я повинен римувати слово «навіки», — пояснив Федько. — Не бійся, поети часто так роблять. От тільки треба, мабуть, поставити Галине прізвище, щоб не нарватися на якусь іншу Гальку. І в кінці ще додати: як покохаєш мене, то я носитиму тебе на руках.

— Е, ні, — запротестував Вітька. — Я не хочу.

— Бо дурний. Це тільки так говориться. Жінкам дуже подобається, коли обіцяють на руках носити. Ти зобов’язаний їй обіцяти золоті гори, а там що буде.

— Е, ні, — знову запротестував Вітька. — Брехати я не буду. Золотих гір не хочу обіцяти, бо в мене всього десять копійок.

Як кохає, то хай кохає з десятьма копійками.

Вітька повертів у руках аркуш паперу, знизав плечима.

— І що я мушу робити з цією серенадою?

— Тю! — здивувався Федько. — Та це ж простіше простого. Ти мусиш її проспівати. На даному етапі! І діло в шляпі, як казав наш завмаг, коли продав з-під прилавка фетрові капелюхи.

Вітька нічого не міг уторопати:

— Але де співати?

— Та вже ж не біля контори колгоспу чи сільради! — вигукнув Федько. — Ясно, що біля Галиної хати. Під самісіньким вікном, щоб серенада її за саме серце взяла… І будь здоров! Це ж простіше простого.

— Ти так говориш, ніби сам щовечора тільки те й робиш, що співаєш серенади, — здивувався Вітька.

— Дещо можемо! — гордо сказав Федько. — Та ти не дрейф! Головне — почати… Як ото в опері: а-а-а… Потягнув, а далі воно тебе саме потягне й поведе.

— Куди? — оторопів Вітька.

— Ну… — на мить розгубився Федько, але швидко знайшов вихід, — туди, куди треба.

Вітька почервонів:

— Але ж я навіть співати не вмію.

— Це вже гірше, — зітхнув Федько.

Вітька потупцявся, та нараз, щось згадавши, ляснув друга по плечу:

— Брешу!.. Я можу співати: «Чижик-пижик, де ти був?» Федько досить авторитетно зауважив:

— З таким репертуаром даму свого серця не завоюєш…

Чижик-пижик… Сам ти чижик! Серенаду про любов треба співати, а не про чижика… Ти ж не милостиню просиш, а серце дами своєї завойовуєш!

— Ех!.. — вихопилось у Вітьки. — Пропала моя любов! І це все через твою серенаду! Написав таку, що й не заспіваєш!

— Та хто ж знав, що ти не тямиш співати! — виправдовувався Федько. — Тобі ведмідь на вухо наступив, а я винен.

— Знав, знав!.. — передражнив його Вітька. — Опинивсь я з твоєю серенадою, як рак на мілкому!

Федько рішуче підсмикнув штани і бадьоро сказав:

— Не падай духом. Щось зараз придумаємо. Бо що б там не було, а Галю Козачок треба вкручувати. Покоряти на даному етапі, як каже наш міліціонер. Зрештою, ти ж не в колгоспній художній самодіяльності будеш виступати, а в Галі під вікном. До того ж соловейки в бузку будуть тьохкати — допоможуть. Кажу тобі, не вішай носа, у закоханих, я читав, і серця співають… І потім… Он дядькові Свириду не те що ведмідь на вухо наступив, а слон. А коли вип’є, то так співає, що Грицько Причепа відразу ж за сюрчок хапається і біжить селом, як на пожежу… А якщо п’яні співають, то закоханим і сам бог велів!

Вітька нервово пересмикнув плечима.

— При чім тут бог, коли я закохався?

Цього й Федько не знав. Але відчайдушна рішучість, як завжди, не покидала його.

— Вище голову, Вітько!.. Я допоможу тобі співати!

— От здорово! — Вітька на радощах аж обняв Федька, та враз і охолов. — Слухай, Жучок, а сам ти співати вмієш?

— Ну… не вмію, — забурмотів Котигорошко. — Не пробував ще… І, стукнувши кулаком себе в груди, вигукнув:

— Та заради тебе я готовий на все! Навчуся! Не святі горшки ліплять… Що, в мене рота немає? Та я… — Федько не на жарт розійшовся. — Коли хочеш, як Карузо, заспіваю! Авторитетно клянусь сирою землею!

— Ур-ра! — вигукнув зраділий Вітька. — Я тобі вірю! Починаймо! Сьогодні ж підемо до Галі під вікно!

— Стривай, — спинив його Котигорошко, — до співів потрібна ще й гітара, сомбреро і місячна ніч.

І КУДИ ТІЛьКИ ТЕХНІКА ДИВИТьСЯ!..

Перші двоє питань Федько вирішив швидко: гітару «по-зичив» у своєї сестри-бібліотекарки (зняв гітару з стіни, де вона висіла, і до слушного часу переховав її в клуні, засунувши в стару бочку), сомбреро… Із сомбреро вийшла невеличка затримка. Федько довго метикував, де б цю штуку знайти, або хоч щось підходяще, котре б могло замінити сомбреро… На обережне Вітьчине: «А може, й не треба?..» Федько рішуче запротестував:

— Ще що придумав! Сомбреро — найголовніший убір за-

коханих! Без нього і серенада не серенада, а просто так, бренькання на гітарі. Балачки безвідповідальні і не хвилюючі! І до того ж ти мусиш покорити її за одним рипом.

— Так уже й з ходу? — засумнівався Вітька.

— А чого ж його довго воловодитися ночами та горло дерти? — щиро здивувався Федько. — Прийшов, проспівав, переміг, як казав хтось із полководців. І готово! А без сомбреро — ні-ні! Треба з’явитися до Галі у всій красі!

Заради тої краси Федько, покрутившись селом, нарешті прицілився до обійстя діда Свирида і, роблячи вигляд, що він щось загубив на вулиці, закрутився біля тину… А на городі в діда Свирида стояло опудало, а на тому опудалі був бриль. Отакезний солом’яний, з великими крисами, прямо іспанське сомбреро! Тепер таких брилів із житньої соломи ніхто вже у Великих Чаплях не плете, бо в магазині скільки хочеш капронових, та ще й з дірочками, щоб продувало вітерцем…

«А для чого якомусь там опудалу така розкішна сомбрера? — міркував Федько, присипляючи свою совість. — Страхатиме горобців і без бриля, а Вітьці на відповідальне побачення позаріз треба… Та, зрештою, я не краду бриль, а тільки позичаю…» Перелізши через тин, Федько миттю «позичив» в опудала бриль, щасливо з ним вибрався на вулицю і покурів додому радий, що тепер уже нарешті можна починати операцію «Серенада».

Правда, потрібна була ще місячна ніч, а її вже не позичиш ні в сестри, ні в діда Свирида.

І, як на гріх, після обіду пішов дощ.

Та не просто пішов — негода, по всьому, затяглася надовго. Приятелі зустрілися з мокрими чубами і зовсім кепськими настроями. Як же тепер співати, коли і в рот дощу наллє!

— Не міг підождати хоч би день, — бурчав Федько на адресу дощу. — Так уже йому приспічило поливати Великі Чаплі! Таку операцію нам зірвав!

Вітька з ненавистю позирав на сльозливі хмари, котрі й не думали розходитися над Великими Чаплями, Федько сердито підсмикував мокрі штани.

— В такий відповідальний момент пішов! Не міг іншого часу вибрати!

Минув ще один день, дощ не вгамовувався. Власне, й не дощ, а мжичка… Сіє й сіє… І ні кінця їй, ні краю!

— Дідька лисого на такому дощі заспіваєш серенаду, — бурчав Федько.

Вулицею лопотіла зграйка мокрих, забрьоханих хлопчаків. Втікаючи від дощу, вони на всю вулицю виспівували:

Дощику, дощику, Припусти! На бабині горщики, На дідові капусти!

— Ей, ви!! — крикнув Федько до хлоп’яків. — Я вам дам: припусти! Тут і так відповідальне побачення зривається через цю юшку.

І на третій день не вигодинилося…

А тут Федькова сестра почала бідкатися, де це, мовляв, зникла її гітара, і чомусь надто підозріло позирала на Федька, і той посилено сопів, уникаючи зустрічатися з нею поглядом… Далі — гірше… Дід Свирид, накинувши на голову й плечі мішок замість плаща, ходив по селу й питався, чи ніхто не бачив, яка це трясця потягла з опудала бриля, котрого він виплів ще в молодечі роки, коли підбивав клинці до своєї баби Параски.

А небо і не думало розпогоджуватися.

Федько по кілька разів на день переховував бриля й гітару, боячись, щоб хто не зірвав Вітьці відповідальну серенаду. Та все бурчав:

— І куди наша техніка дивиться?.. Пора вже давно навчитися керувати дощами. От колись буде… Закохався ти, приміром, у Галю, натискуєш кнопку…

— Де кнопку? — не второпав Вітька.

— Ну… не важливо де, — відмахувався Федько. — Не перебивай. Де треба, там і поставлять кнопку. Так ось, ти натиснеш її, а тебе й питають: чого треба? А ти й кажеш: так і так… Я сьогодні хочу співати Галі Козачок серенаду, прошу прислати у Великі Чаплі пристойну місячну ніч… І все. І будь здорові І є тобі місячна ніч. Бери гітару, сомбреру і — співай.

— Коли то буде, — зітхнув Вітька, — Галя до того часу ще в когось закохається… Тоді скільки не натискуй кнопку — діла не буде!

— Да-а… Техніка в нас ще відстає, — по-діловому сказав Федько і підсмикнув штани. — Доведеться чекати в моря по-годи.

Та нарешті на п’ятий день дощі вгамувалися.

Ще кілька днів чекали місячної ночі, бо Федько авторитетно заявив, що без місяця не те… Серенада, мовляв, не так бере за серце.

Довелось чекати саме тієї ночі, котра, за підрахунками Федька, повинна була взяти за живе.

Одного вечора вигулькнув молодик. Щоправда, такий собі, маленький, бліденький…

Федько довго критично його розглядав і нарешті махнув рукою: — Підійде!..

СЕРЕНАДА

І ось та мить настала.

Опівночі, як уляглось село і перший сон уже господарював у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею і спинилися біля очеретяного тину, з-за якого визирав розквітлий бузок і сповнював все навколо звабливими пахощами. За тином біліла причілкова стіна, двоє темних вікон мирно позирали собі на вулицю, не підозрюючи ніякої халепи… Над селом влив молодик, і від дерев, тинів та хат падали довгі, чорні тіні… Тиша… Тільки чути, як десь на ставку невгамовно кумкають жаби…

— На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жа- б’яче кумкання, — резонно зауважив Федько, — але стерпимо… Ти, Вітько, не клюй тільки носом і не позіхай на всю вулицю. Ти повинен не позіхати, а від любові трепетати. — Рішуче підсмикнув штани. — Можна починати!..

— Як це п-починати? — аж заїкнувся від хвилювання Вітька.

— Не прийшли ж ми сюди всю ніч позіхати, — здивувався Федько й смачно позіхнув. — Починай, як і кожний співак починає: розкривай поширше рота.

Вітька тільки хотів було розкрити рота, як бриль діда Свирида з’їхав йому на лоба, а потім і на плечі…

— Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав, — порадив Федько. — Трохи завеликуватий, та нічого… І гітару візьми як треба. — Так я ж гра-грати не вмію, — в останню мить згадав Вітька.

— Бренькай, як зможеш, відступати вже нікуди, — знайшов вихід Федько. — Хто опівночі буде дослухатися, як ти граєш. Головне, аби в тебе душа співала! Аби серце грало!..

Вітька нерішуче провів рукою по струнах, ті в різнобій загриміли, ніби скаржились на щось…

— Давай, давай, — підбадьорював його Федько. — Та ближче до бузку підійди, а я за твоєю спиною заховаюся… Та сміливіше, сміливіше рота розкривай на даному етапі. Галя міцно спить, поки розбудиш, треба добряче погаласувати! Вітьчина рука смикалась на струнах, але серенада, як на ту біду, геть-чисто вилетіла з голови, і він беззвучно позіхав розкритим ротом:

— Дорогая Галю, я тебе кохаю… — з-за спини підказував Федько. — Та чи тобі мову відібрало? Співай швидше, бо так ми всю ніч тут проволоводимося!

Вітька зажмурився і — наче з мосту у воду стрибав — щодуху загорлав:

Дорогая Галю, Я тебе кохаю.

Серце в грудях б’ється

І до тебе рветься…

— Тю, тю! — злякано закричав позад нього Федько. — Соловейком треба заливатися, а ти ревеш, як бугай Кордебалет!

Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під тином скільки було сили:

В жилах кров вирує

І любов мою нуртує…

— Ніжніше, задушевніше, на даному етапі, — корегував Федько спів свого друга. — Ти ж не граків лякаєш на городі, щоб кукурудзиння не висмикували, а даму свого серця із хати викликаєш! Вітя спробував було ніжніше, але вийшло голосніше.

Тим часом десь закудкудахкали кури, злякано гавкнув собака… Та Вітька, увійшовши в раж, нічого не чув, а горлав далі свою серенаду. Зненацька рипнули двері і на ганок хтось вийшов.

— Галя вибігла… — прошепотів Федько. — Таки взяло…

Тепер не підкачай… Піддай сердечного жару… Щоб вона, як лід на сонці, розтала…

Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару:

Світ мені не милий, І не милі ріки. Сам стаю я не свій, Ти моя навіки, Я навіки твій…

Раптом почувся хриплий крик:

— І яка вона трясця виє серед ночі під хатою?! А бодай йому позакладало!! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! Я в хаті не знайду місця, а він у будці хропе! А ті виють під бузком, як на погибіль!..

— Тю! Та це ж баба Хівря! — злякано крикнув Федько. — Ми переплутали хати й бабі серенаду співали! Тікаймо!.. Г-гав!!

Прожогом кинувся собака і зайшовся таким несамовитим гарчанням, що Вітьку й Федька наче вітром здуло. Вони тільки полопотіли холошами… Аж біля Фединої хати отямились і довго відхекувались та прислухались до собачого гавкоту, що здійнявся в селі…

— І треба ж було… — бідкався Федько. — Галя живе через три хати від баби Хіврі. І як ми переплутали двори. Пропала серенада ні за цапову душу!

— Це ти винен! — накинувся на нього Вітька. — Не роздивився як слід… Починай, починай! Рота роззявляй… От і роззявив… Для баби Хіврі!

— Що з воза впало, те пропало, — махнув Федько рукою. — Добре, хоч гітари не загубили… Жаль, звичайно, серенади, та, як каже голова колгоспу, на помилках ми всі вчимося. — І, смачно позіхнувши, додав: — Ходімо спати, а завтра щось придумаємо. Кажуть, ранок вечора мудріший… — І тут його наче струмом ударило: — Стривай, Вітько! Ідея! Для чого нам горло дерти, співаючи серенади, та ще під тином у баби Хіврі? Давай відішлемо поштою вірш у газету, його надрукують — от Галя й дізнається, що ти її кохаєш! Га? Здорово? Так і домовились.

«ШАНОВНИЙ ТОВАРИШУ ГОРОБЕЦь!»

З того часу, як творчі муки Федька Котигорошка полинули до Києва, Вітька не знаходив собі місця. Чи надрукує газета їхній вірш? І Вітька не пропускав жодного номера, жадібно гортав сторінки, до болю в очах вдивлявся в рядки… Батько тільки плечима знизував, не розуміючи цього раптового потягу сина до друкованого слова.

— Та чи вони сплять там у своїй газеті?.. Дочекаються, що Галя покохає когось іншого!.. — скаржився він Котигорошкові. А той тільки руками розводив.

Одного ранку приятелі вирішили піти на пошту і запитати, чи немає їм листа. Йшли мовчки, думали про одне й те не як важко бути закоханим. Раптом Вітька оторопіло застиг на місці: з бічної вулички, широко усміхаючись, прямо на них ішла Галя Козачок. Ні, вона не йшла, а наче аж пливла, ледь торкаючись землі стрункими ногами в білих черевичках та гордо несучи маленьку голівку з товстою косою. Через плече висіла сумка з газетами, журналами, листами — під час літніх канікул вона працювала листоношою.

Федько миттю сховався за Вітьчину спину, а звідти прошепотів:

— Оце влипли!..

— Привіт, орел! — дзвінко крикнула Галя і вдарила оторопілого Вітьку Горобця журналом по спині.

Вітька розгублено мовчав. Як на біду, всі думки повилітали з голови. Ой любов, що ти тільки не робиш з нещасним хлопцем!.. Ну чого ж ти так жорстоко позбавила його дару межи? Адже він вродився балакучий, як сорока, може годинами безугавно тріскотіти. А тут стовбичить, немов хтось зашив йому губи. Вітько, не стій стовпом, говори, говори, говори.

Чортів Вітька, мовчить! Мовчить та червоніє так зрадливо, що навіть білявий чубчик і той робиться червовим…

Ех, Вітько, Вітько, якби ти так не розгублювався, то побачив би, що й Галя якось змінюється, зустрівши тебе. Чомусь підозріло робиться веселою, а щоки у неї ледь-ледь рожевіють. І оченята спалахують якимось сяйвом. І ніяковів…

Ну, говори, говори що-небудь, чортів Вітька! То перше слово важко витягти з себе, а далі піде легше. Ну, тягни те слово, тягни пошвидше, білявий хлопчику!..

Ех, любов, мучителько людська! І до чого ж ти тільки довела балакучого і бойового хлопця? На яку ж ти муку поставила його стовпом посеред дороги і, немов віником, підмела у голові, не лишивши жодної думки, жодного слова…

— Ти, напевне, не виспався, — пирхнула Галя, — та дорогою досипляєш?.. А де ж це твій Жучок?..

Федько ображено засопів за Вітьчиною спиною.

— А, й ти тут?.. — сплеснула Галя руками (о, ті прекрасні дівочі руки!). — Пробач, Федюшо. А чого це твій орел сьогодні на мокру курку схожий? Стоїть, як стовпчик. Може, він аршин проковтнув?..

— А Вітька закохався! — Федько незчувся, як зірвалися в нього необачні слова. Прикусив, було, язика, та вже пізно: слово, як відомо, не горобець…

— Цить, Жучок нещасний! — нарешті таки заговорив Вітька. — Хто тебе просив за мене розписуватися?..

І тої ж хвилини Вітька зірвався з місця і чкурнув, тільки курява піднялася.

— Ех, життя наше… — зітхнув Федько і, похнюпивши голову, поплівся й собі додому.

Галя трохи постояла на місці, роздумливо мнучи газету, а потім наздогнала Федька і заторохтіла, ласкаво зазираючи йому у вічі:

— Федюшко, дорогенький, не сердься на мене. Скажи, в кого Вітька закоханий? Я тобі щось подарую… Ну, скажи, Федюшо…

Мовчить Федько та сопе.

— Халви куплю! — у відчаї запропонувала дівчина. — Солодкої халви, ти ж любиш халву, правда?..

— Ти хочеш, щоб я за солодку халву сказав, що Вітька в тебе закоханий? — закопилив Федько губу і підтягнув штани. — Я свого друга навіть за тонну халви не видам. І не проси!..

І гордий Федько потрюхикав далі, радіючи, що встояв перед атакою, не спокусився халвою, яку понад усе любив. Не встиг він гаразд насолодитися своєю перемогою, волею і мужністю, як Галя вдруге наздогнала його. Але цього разу її гарне личко аж пашіло жаром.

— Ти знову із своєю халвою? — розсердився Федько. — Мене на солодкому не проведеш.

— Ой, я забула за лист! — Галя уникала дивитися на Федька, не піднімала очей, щоб не видати себе. — Тут лист прийшов… Вітьці… Візьми передай… Ти молодець, Федюшо, а халви я тобі куплю!

І, тицьнувши Федьку голубого конверта, Галя не пішла, а полетіла, ледь торкаючись землі білосніжними черевичками.

— То халва, то лист, — здвигнув Федько плечима та нараз, глянувши на адресу, ойкнув.

— Вітько-о-о! — закричав на всю вулицю. І покотився, вимахуючи листом. — З редакці-і-ї лист!..

Вітька кулею вилетів з хати на той крик і помчав навстріч.

Удвох розірвали конверта.

— «Шановний товаришу Горобець!» — жадібно читав Вітька. — Ого!

— Е-е, мабуть, не буде діла, — почухався Федько. — Бо коли ховали колгоспного бухгалтера, то голова колгоспу теж над ямою отак починав: «Шановний товаришу Даценко!»

— Цить, Жучок! — тупнув Вітька і читав далі. — «Ознайомились з вашим віршем «Як я Галю Козачок здорово кохаю». На жаль, твір не підходить нам по темі». — Тобто як це не підходить?

— А це їм, мабуть, Галька не підходить, — висловив Федько припущення. — Знала б вона, якого листа мені давала!

— «Дивно, що ви, живучи в селі, — читав далі Вітька, — не бачите, що зараз весна і довгоносики знищують посіви цукрових буряків. А замість боротьби з довгоносиками Ви пишете вірші про кохання.

Напишіть нам краще актуальну байку й засобами сатири затавруйте в ній довгоносиків. Це буде якраз по сезону». — Ні-ічого не розумію, — здвигнув Вітька плечима.

— А це вони хочуть, щоб ми їм наловили довгоносиків, затаврували їх, тобто одірвали їм голови, і одіслали безголових до газети.

— Хай самі ловлять і таврують!.. — А що там ще за мудрі поради?

— «Вивчайте класиків. З повагою. Літкон-сульта-ант…»

І якийсь підпис. А хто такі класики? їх обов’язково закохані повинні вивчати? І заодно й довгоносиків ловити?

Цього вже не знав і Федько.

— Біс його розбере, чого їм треба на даному етапі, як каже наш міліціонер, — зітхнув він. — Чи довгоносиків таврувати, чи класиків вивчати? Казав тобі, що як ховали бухгалтера, то голова колгоспу теж над ямою починав: «Шановний товаришу Даценко!» — і, звично підсмикнувши осоружні штани, недбало закінчив: — Добре, що хоч не радив йому вивчати класиків!..

ЗІЛЛЯ, ЩО ПРИВОРОЖУЄ…

На другий день сталася ось така подія, варта того, щоб її записати до історії Вітьчиного кохання.

Читаючи «У неділю рано зілля копала», Федько Котигорошко зненацька ляснув себе по лобі й голосно вигукнув:

— Дурень!.. І як же я про зілля забув? Ай-ай!.. Приворожувать треба Галю на даному етапі! Щоб не Вітька за нею сохнув, а вона за ним засихала. І перемога буде за нами. Ур-ра!..

І повеселілий Федько чимдуж покурів вулицею за поміччю до баби Векли, котра добре зналася на травах і лікувала зіллям від усіх хвороб, в тім числі і рід сердечних.

«З цього б і треба було починати, — думав Федько дорогою. — А ми вірша в газету слали! Та баба Векла зараз такого зілля дасть, що Галя по самі вуха закохається у Вітьку…

Бігатиме за ним, як тінь за хмарою в ясний день!..» Баба Векла саме годувала курей у дворі.

— Тю-тю-тю, зозулясті, тю-тю-тю, попільнясті…

Федько, влетівши у двір як ошпарений, розігнав курей, котрі з галасом кинулись врозтіч, з переляку ледь не вбивши бабу Веклу з ніг, і випалив одним духом:

— Бабо Векло… хе-хе… виручайте… Здрастуйте…

Потрібна… хе-хе… ваша поміч… Діло одне важливе горить! Баба Векла, маленька, зігнута, із зморшкуватим, сухим личком, спираючись на ціпок, брала жменьку зерна в себе у фартусі, сипала й співала своєї:

— Тю-тю-тю, зозулясті, тю-тю-тю, попільнясті… На Федька ж навіть не глянула.

Кури, все ще злякано позираючи на Федька і сердито кудкудахкаючи, почали сходиться до своєї годувальниці. Тільки червонястий когут, злетівши на тин, горлопанив там, певно відчитуючи Федька на своїй півнячій мові, що не гоже так безпардонно вриватися в чужий двір і лякати курей.

— Та ось цить ти!.. — відмахнувся від крикуна Федько. — Діло нагальне, нема коли з тобою розкланюватись.

— Тю-тю-тю… — почала стара.

— Бабо Векло! — вкрай був обурений Федько. — Та я ж за поміччю до вас примчав… Людина, можна сказати, гине, а ви — тю-тю… Дайте хутчіше зілля, щоб приворожити Галю Козачок до Вітьки Горобця!

— Гась?.. — баба Векла відігнула край вигорілої на сонці хустки і виставила маленьке вушко. — Ворожить?

— Та не ворожить, а приворожить! — Федько, зіп’явшись навшпиньки, щосили крикнув бабі у вухо. — Приворожить, кажу, треба! На даному етапі!

— На якому етапі? — не второпала стара. — Та це я так… Грицько Причепа так каже… Стара забликала, дивлячись на Федька.

— Причепу приворожить?

— Тю!.. — Федько аж об поли руками вдарив. — Та Причепа й сам причепиться, коли треба. Галю треба приворожить!

— До кого?

— Та вже ж не до сухої груші! — сердито вигукнув Федько. — Глядіть не переплутайте, бо приворожите Галю не до Вітьки, а до когось другого, буде потім морока!

— Гась?..

— Та чи ви, бабо, зовсім оглухли? — ледь не зірвав голосу Федько. — Кажу вам ясно: одну даму треба приворожити до одного… Ну, кавалера, чи що… Щоб вона втріскалась у нього. Щоб сохла за ним день і ніч… Ну що ж тут не ясного? Дайте пошвидше зілля — і ділу кінець. Бо в мене від цього крику аж живіт заболів!

— Гась?.. — знову витріщилась стара. — Живіт, кажеш, заболів?

— Ага, покричиш вам у вухо, то й заболить!

— Коли живіт, то ходімо в хату, добрий молодець. Спираючись на ціпок, стара пошкутильгала до хати, Федько нетерпляче задріботів за нею. Коли переступив поріг і вдихнув духмяні пахощі трав, то здалось, що потрапив на луки. Всюди — на вікнах, на лаві — лежали пучки трав, висіли, позатикані за сволок, виглядали з-за коминів, з усіх кутків…

У Федька аж голова закрутилась від пахощів. Тільки й подумав:

«Ну, коли в баби таке багатство, Галі амба! Так і присохне до Вітьки!..»

Стара довго перебирала то один пучечок, то інший, ходила в хижку, там шаруділа і нарешті принесла глиняний кухлик з якоюсь зеленкуватою рідиною, що пахла запашним чаєм.

— Пий, добрий молодець!

— Та я ж вам казав… — почав було Федько, та стара перебила:

— Все допойняла, пий і буде по-твоєму!

Знизав плечима й, аби відчепитися, одним духом спорожнив кухоль. Напій видався не таким уже й гидким, як сподівався Федько.

— Нічого, пити можна, — по-діловому сказав він. — Галя за милу душу вип’є таке зілля. Головне, аби приворожило. Та налийте, бабо, побільший кухоль, щоб зілля активно подіяло. Не скупіться. Приворожувати треба не на один день.

— Гась? — не дочула стара.

— Побільший, кажу, кухоль наливайте! — крикнув Федько їй у вухо. — Щоб подіяло!..

— Ага, ага, подіє, — закивала стара головою, — поспішай, добрий молодець, бо швидко подіє… Не вспієш потім… — А зілля? — витріщився Федько. — І що подіє?..

— Гась?..

— Тьху!.. Скільки вам кричать? Живіт уже болить від крику!

— Зілля від живота ти вже випив…

— Ой, що ж ви наробили, бабо? — Федько аж за голову вхопився. — Та не мене треба було приворожувати… — Гась?

— Не мене, кажу! — закричав Федько. — А Гальку Козачок до Вітьки Горобця! Та я ж вам ясно сказав, що ж ви переплутали?

Але тут негадано в животі Федька так забурчало, що він, тільки ойкнувши, кулею вилетів з хати… Так і закінчилася історія з зіллям… Того дня Федько, раз у раз хапаючись за живіт, бігав у бур’ян та все бурчав, що глуха тетеря переплутала зілля.

— Галю треба було приворожувати, а не мені від живота!..

Лише в надвечір’я Федькові трохи полегшало і до нього почав повертатися бадьорий настрій.

— Головне — духом не падати, — казав він сам собі. — На помилках, як каже голова колгоспу, ми всі вчимося. Та й що таке, зрештою, зілля? Бабські забобони, пережиток! На живіт воно, може, й діє, а до любові треба по-серйозному підходити… Що ж придумати на даному етапі?

ФЕДьКО ГОТУЄ АГРЕСІЮ

Минув ще один день безнадійного Вітьчиного кохання. Галя Козачок пташкою пурхала по Чаплях, розносячи пошту, і не відала й не гадала, яку тільки диверсію готував для неї тихий та непомітний Федько Котигорошко, той вольовий Федько, котрого вона так марно намагалася спокусити солодкою халвою і котрий все-таки проговорився, у кого закоханий Вітька.

А розпочалася та диверсія з такої от філософської дискусії.

— Під лежачий камінь і вода не тече. Треба вже від слів активно переходити до діла, як каже голова колгоспу. Давай атакуємо Гальку з усіх боків, вкрутимо її добряче й підсунемо ультиматум! Будь спокійний, вона викине білий прапор.

— Чи ми її вкрутимо, це ще бабуся надвоє ворожила, — зітхнув Вітька, — а що вона нас укрутила, то це точно.

— Ех, ти, панікер! Та коли ми будемо так падати духом, то нам забезпечена самотня й одинока старість! — докоряв «диверсант». — Та якби ти тільки чув, як вона вчора допитувалася, в кого ти закохався! Цілу тонну халви мені обіцяла! Та я витримав, хай вона помучиться та посумує, а потім ми її одним ударом — бах! — і перемога. Я сьогодні цілу ніч не спав та в поті чола писав до неї любовне посланіє. Звичайно, від твого імені.

— І написав? — стрепенувся Вітька. — Ану, читай!

Федько мовчки витяг із пазухи аркуш паперу, відкашлявся, надав своєму обличчю урочистого вигляду і почав:

— «Дамі серця мойого. Найпрекраснішій серед найпрекрасніших Галі Козачок од Вітьки Горобця любовне посланіє.

О Богине!.. Доношу до Вашого відома, о найпрекрасніша серед усіх Дів вашого району, що я безтямно і до смерті закохався у Ваш образ і гину без Вас, як гине мандрівник у пустелі без краплини живлющої й зцілющої водички…» — Ну, як? — не втерпів Федько. — Дух забиває?

— Забиває, — згодився Вітька. — У мене аж в очах потемніло. Але чому Галя найпрекрасніша лише в районі? Став у межах усієї області.

— Добре, звеличу її в масштабах усієї землі! — охоче погодився Федько. — Мені це нічого не коштує. Слухай далі. «О чарівнице! О, де Ви взяли чар і причарували мене навіки й полонили мене до могили?.. О мадонно!.. Ваші очі сяють для мене, як дві зорі серед мороку ночі, а Ваші губи — морські корали, а Ваші дрібні зубки — як два разки дорогого намиста, а шия у Вас лебедина, стан Ваш гнучкий, як тополя, мова — як спів струмочка весняного, як спів соловейка на вранішній зорі, а посмішка Ваша — як теє яснеє сонце!

О Богине!.. Беручи до уваги моє палке й гаряче кохання до Вашої особи, прохаю Вас, розтопіть своєю посмішкою кригу моєї самотності, зігрійте моє одиноке серденько…»

— Підожди, підожди! — перелякано замахав Вітька руками. — Бо в мене голова йде обертом.

— Потерпи, вже не так багато, — заспокоїв Федько. — Я теж мало не очманів, як писав. «Як сонце, з’явилися Ви на моєму горизонті і своїм життєдайним промінням осяяли моє самотнє життя. Тож, беручи до уваги, що я не можу без Вас і дня прожити, закликаю Вас активно відгукнутися на щирий зойк мойого палкого серденька і взяти найактивнішу участь в коханні, любити мене до смерті й призначити рандеву».

— А де призначити — тут чи на тому світі? — не зрозумів вкрай спантеличений Вітька. — Я хочу, щоб тільки тут.

— Це й мається на увазі, — задоволено посміхнувся Федько. — А взагалі яке враження?

Вітька довго стояв, як прибитий, безпомічно кліпаючи білими віями.

— Сильно! — врешті сказав він. — Хоч я нічого й не втямив.

— Головне, що дух забиває! — захоплено вигукнув Федько. — Від такого посланія й цариця впала б замертво, не те що Галька.

— Покладаюсь на тебе. Але гляди, якщо з Галею що трапиться, то головою відповідатимеш! І листа віднесеш сам, прямісінько їй у руки, — сказав Вітька. — А я не піду.

— Гаразд, — погодився Федько. — Підкладу вже їй бомбу і візьму перший удар на себе. — Він поклав листа за пазуху, підв’язав потугіше штани й витер під носом: — Жди мене або живого, або з перебитими ногами. Коли ж зовсім не повернуся, не поминай лихом!

— Раз мати родила! — відповів Вітька. — Я тебе не забуду, мій вірний, друже.

ДІАЛОГ ПРО ПІДГОТОВКУ ДО ШТУРМУ

— Ну?.. Що?.. Та не тягни… Віддав?.. — Віддав… Хе-хе-хе… — Прочитала?

— Прочитала.

— І що?.. Та не тягни, Жучок!

— Ну, прочитала, а я стою. І вона стоїть. І дивиться… — На кого дивиться?

— Та на мене ж.

— А чого це вона на тебе дивилася?

— А я хіба знаю? Стоїть і дивиться, наче хто її по голові стукнув. Та все лоба тре, мов до пам’яті приходить. І дивиться на мене.

— Ну, подивилася, а далі що?

— І далі дивиться і мовчить.

— Та що ти за цяця, щоб вона на тебе довго дивилася?.. Диво яке?

— А я хіба винен? А вже потім як опам’яталася, то як засміється!.. Трохи не впала. А я стою й чую, що в мене ось-ось штани зсунуться…

— Та провались ти з своїми штаньми!.. Ну посміялась, а далі що? Плакала?

— А далі каже: «Передай Вітьці Горобцю, щоб він сьогодні о п’ятій годині наніс мені візит».

— Який це візит? Він важкий? Я донесу?

— Підеш і без візиту. Чого це ти будеш надриватися. Радій, що вона тобі рандеву назначає. До тебе дійшло?

— Ур-р-ра!!! Ой, ти молодець, Федько!

— Тепер все залежить від тебе. Зумієш їй вкрутить, вона викине білий прапор.

— А що ж робити, щоб вкрутить?

— Пхі… Це я тебе навчу. Значить, так. Сядете ви на лавочці і будете дивитися на місяць, а ти на додачу ще й зітхати-меш.

— Як?

— Ну, так, ніби ти помирати зібрався і ніби все життя для тебе одне пхі! Втямив? Так у книжках зітхають.

— І поки зітхати?

— Поки витримаєш… А ти думав, легко бути закоханим? Тут ще помучитися треба. А коли побачиш, що вона до тебе хилиться або покладе голову на плече, то називай її «зіронько», «сонечко моє яснеє», «ясочко», ну і так далі.

— А якщо не любить?

— Якщо не любить?.. Гм… Тоді кажи так: «У-у, зміюко лукавая!» — і в очі заглядай, коли будеш казати.

— Зміюко лукавая?

— Та ні, це коли «зіронька» чи «сонечко». А коли назвеш зміюкою, то одразу ж тікай, щоб, бува, не навернула чим. Бо жінки — вони такі, на все здатні. Он дядька Митрофана жінка так сковородою по голові гуркнула, що отакезна гуля вискочила. А потім ще й у сільраду бігала, і дядько Митрофан ще й винуватим був. Он які тепер жінки, так що будь обережний!

— Я готовий до всього!

Коли б автор писав ліричну повість про перше кохання, то він так би закінчив цей розділ: «О, де взяти слів і як тими словами передати ту бурю, той тайфун, що здійнявся в душі Вітьки Горобця! Подумати тільки, Галя Козачок призначила йому перше побачення! Перше побачення першого кохання! О, де взяти слів! О, як тими словами про це на папері розказати? Раз-бо в світі буває перше кохання і перше побачення! Неймовірна подія в чотирнадцятилітньому житті Вітьки Горобця! Невже муки безнадійного кохання зникли так швидко і так швидко з’явиться щастя?.. Та кричати про це треба, на сьоме небо треба дертися пошвидше і звідти переможно оглядати усю матінку Землю:

— А що, бачили? Недарма Федько всю ніч готував свою «бомбу»!..

Кажуть, що на перше побачення закохані мчать з такою радістю, яка по силі вибуху еквівалентна добрій сотні тонн тротилу. Може, й так, а тільки Вітька Горобець більше роз-губився й злякався, аніж зрадів. Куди й поділася його хоробрість. Одне діло самому тихенько кохати, а друге, коли вона каже «приходь». Ось тут Вітька й злякався, ніби від-чував, що це кохання приведе його до команди: «Вогонь!»

НА ГОЛГОФУ!

І пішов Вітька Горобець на перше побачення до Галі Козачок, як на страту. Ой, та й довга ж дорога! Ну, візьми себе, Вітько, в руки. Всі ми, смертні, пройшли й пройдемо по цій дорозі. Одні раніше, другі пізніше, одні сміливо, другі — ледве ноги тягнучи. В одних ця дорога з гороб’ячий скік, а в других тягнеться через багато земель, і вони блукають по ній десятки років. Але йдуть. Іди й ти, білявий, хлопчику! Що вдієш, вся чоловіча половина роду людського приречена пройти по цій дорозі. Тож будь мужчиною, Вітько, не треба так хвилюватися й губитися! Звичайно, тут ще бабуся на-двоє ворожила, не знаєш, що тебе чекає — чи голгофа з хрестом, чи едем з райськими садами…

Ну, сміливіше, Вітько! Оглянься, в цю гамлетівську для тебе хвилину — «бути чи не бути» — за тобою покірно котиться вірний Федько.

Він також намагається підняти твій настрій.

— Ві-і-тько, ну хіба так можна? — докоряє він, йдучи слідом. — У тебе такий вигляд, як у Саливона, коли його з мішком дерті спіймали. А ти ж несеш візит дамі свого серця!..

— Вертайся! — не обертаючись, каже Вітька. — Далі я сам піду. Що буде, те й буде. — Та я ще хоч трішечки… — Кажу, вертайся!..

— Ну, гляди ж, Вітько! Повертайся з щитом або на щиті! Сів Федько край дороги, підпер голову руками і, дивлячись услід Вітьці, важко зітхнув: ой, прийдеться ж колись і йому йти по цій дорозі на свою голгофу чи у свій едем!.. І в Федька аж похололо всередині. «Яка тільки доля нещасна в мужчин» — сумно думає він, — і чого дівчата не йдуть до нас самі?..» Кажуть, що на перше побачення летять на крилах кохання, і ще кажуть, що в ту ніч тьохкають соловейки і звабливо сяє красень місяць. Може, воно й так. А тільки Вітька не летів, а ледве ноги тягнув, бо, видно, зовсім відмовили йому крила. Ніби ж і сміливий хлопець, а так розгубився! І, як на гріх, жодний соловей не тьохкав. Лише на телефонному стовпі сиділа стара скуйовджена ворона з двома пір’їнами у хвості й так недоречно каркала, як недоречно каркають всі ворони на світі.

Вулиця довга, пряма, і там, у кінці, Галина хата з голубими півниками на причілку. Вітька притишує ходу, щоб хоч трохи відтягти вирішальну хвилину, як раптом хата з голубими півниками сама починає рухатися йому навстріч.

Ні, немає вже назад путі, тільки вперед!

Хата з голубими півниками наближається все швидше, швидше. Ось уже пропливають кущі бузку, посаджені колись руками Галі, ось уже пливуть різьблені ворота, ось уже пливе хвіртка… Ну, сапни повітря, хлопчику, і заходь. Дивись, для тебе відчинена хвіртка. Ну, сміливіше!..

Та ноги несуть його далі…

Він уже минає хвіртку, як раптом дзвінке, веселе:

— О! Вже й на нашій вулиці орли літають!..

І на воротях — Галя. Ні, не Галя, а ясне сонце. І Вітька в першу мить зажмурюється од дівочої посмішки.

— Добривечір! — гойдається Галя на воротях. — Дозвольте поцікавитися, куди це ви путь-доріженьку тримаєте і які думи оповили ваше ясне чоло?

— Та-а… — зам’явся Вітька. — Я… е-е… прогулююсь. Свіжим повітрям дихаю.

— А я й не знала, що біля мого двору таке свіженьке повітрячко!

О Галько! Та хоч не вбивай хлопця так одразу і так наповал! Ну, дай же йому опам’ятатися, пожалій його.

— Залітай, орлику! — ще ширше відчиняє Галя хвіртку. — А я думала, що ти замість себе Федька пришлеш.

Тягнучи ноги, Вітька заходить у двір. Нічого поки що не бачить.

— Дихай, орлику, свіженьким повітрям, — ласкаво запрошує Галя. — У дворі воно ще свіжіше. Тільки не стій так рівно, а то мені аж страшно стає. Сідай.

Вітька сідає на лавочку і все ж залишається рівним і високим. Галя теж присідає на краєчок. Перше хвилювання потроху зникає.

До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.

— Яка сьогодні гарна була погода, — нарешті каже він.

— Авжеж, гарна, — згоджується дівчина. — Як у холодку лежати, то навіть дуже гарненько, а я поки пошту рознесла, думала, згорю на сонці.

І тут тільки Вітька помічає, що в дворі повно квітів, різнобарвних, запашних. Тут айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори; нічні фіалки вже починають несміло розкривати свої ніжні пелюстки…

— Ти люлюбиш квіти? — чомусь шепотом питає хлопець.

— Лю-люблю, — також пошепки відповідає дівчина. Вітька скошує очі і бачить близько себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує. Потім його погляд надибує традиційні дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках з ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці…

Галя нараз повертає до Вітьки обличчя з очима, повними сміху і ще чогось невловимого, од чого радісно стискається серце, з напіввідкритим маленьким ротом — і хлопець мало не задихається… Яка ж вона гарна!.. Куди він раніше дивив-ся, куди?.. О сліпець!..

О великий сліпець!.. І добре, що хоч вчасно прозрів!

«Пора вже зітхати», — спохвачується хлопець і, набравши побільше повітря в легені, натужно зітхає. Потім скоса дивиться на дівчину. Подіяло чи ні? Та Галя щось продовжує розповідати про свою пошту. Тоді Вітька вдруге зітхає, ще натужніше, але Галя, як і раніше, не помічав. А вже за третім разом Вітька передав куті меду й гикнув.

— Ти, мабуть, вдавився? — сполошилася Галя. — Одразу б і ска- зав, а то так страшно зітхаєш. Давай я стукну по спині. І Галя заходилася тарабанити хлопця кулачками по спині, і це ніби зовсім пробудило його.

— Галю!.. — наважився він і, глянувши в її чорні бездонні очі, у яких спалахнули вечірні зірниці, полетів немов у космічну глибінь. — Галю…

— Що, хлопчику? — Галя покуйовдила його білявий чубчик. — Скажи Федьку, щоб більше не писав таких посланій, я все-таки ще хочу жити.

— Галю… Я… — Вітька наважився і взяв її за руку. — Я… Дівчину ніби й чекала цього.

— Ой, забула! — схопилася. — Мені ж треба повну діжечку води натягати. Ой, дасть мені мама, як прийде. Може, ти хоч відеречко витягнеш, орлику?..

— Та я! — зривається на ноги Вітька. — Для тебе хоч цілий океан!

— Мені не океан, а діжечку, Вітюньчик.

Так і сказала: Вітюньчик. Та хто ж на Вітьчиному місці після такого слова не буде носити воду? Та після такого слова можна всі океани долонями вихлюпати! Вітька хапав відро і мчить до колодязя.

— Діжечка біля сараю, Вітюньчик! — кричить навздогін Галя. — Щоб повну натягав, а я скоро повернуся!.. Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але що вона означав в порівнянні з словом «Вітюньчик»?

І Вітька заходився з такою енергією і таким запалом носити відра, що й землі під ногами не чув. Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав: чого було не запросити на таке рандеву й Федька. І тільки подумав, а Федько вже із-за воріт виглядає і пошепки запитує:

— Ну, як?

Удвох робота пішла значно жвавіше. Федько витягував відра високим скрипучим журавлем, удвох виважували його на зруб, Вітька виливав у «діжечку». Так витарабанили і вилили ще п’ятнадцять відер води.

— Я й не підозрював, що кохання таке важке, — зітхав Федько, тягнучи двадцяте відро.

Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір впурхнула Галя і весело заторохтіла:

— Ой, спасибі вам, хлопчики! Приходьте ще й завтра на рандеву, я буду рада-радісінька!..

Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся.

Спали хлопці, як мертві. Вітька всю ніч бурмотів: «Тягни, тягни, Федько, та не хлюпайся!..»

О ЗМІЮКО ЛУКАВАЯ!!!

Другого вечора Вітька рубав дрова у Галі Козачок. А що він мав робити, коли, прийшовши на своє друге побачення, застав дівчину за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши руки і спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіночим ділом?

— Спасибі тобі, Вітюньчик! — заторохтіла, даючи хлопцеві сокиру. — А я думала, що замучусь з клятими дровами. Ти справжній мужчина, Вітюньчик!

І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо і затанцював там од радощів! Подумати тільки! Галя назвала його справжнім мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, почувши оці слова?

Галя, як і першого вечора, кудись зникла. Та Вітька того не помітив. Він рубав дрова, рубав натхненно, наче пісню співав. Сокира так і гуляла в руках, як іграшка, Дзвеніла і, здавалося, теж співала.

Незчувся, як у двір зайшов Федько з кувалдою і двома клинами в руках.

— Як ти здогадався взяти? — здивувався Вітька.

— Бачив учора, що в неї дрова не рубані, — коротко відповів той.

Робота закипіла. Вітька наколював чурбаки, ставив клин, і хлопці по черзі гупали кувалдою так, що чурбаки із дзвоном розліталися по всьому дворищу.

— Га-ах! — кричав Федько, опускаючи кувалду. — Кохання — штука серйозна!

— Ге-ех! — підтримував його Вітька. — Вчися, колись і тобі доведеться. Ніде ти не дінешся!

Ось тут і сталося…

Федько саме підняв над головою кувалду, щоб добре розмахнутися. Вітька сидів і тримав клина. Удар затягувався.

— Та бий, чи ти заснув? — крикнув Вітька.

Удару не було.

Вітька звів голову і здивовано кліпнув очима. Федько стояв, як дерев’яний, високо над головою тримаючи кувалду, і дивився кудись убік. Вражений Вітька встав, глянув і собі…

Остовпів. Закам’янів на місці. Занімів! Спершу не повірив власним очам. Городом йшла Галя, його Галя із сином чаплівського фінагента Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда і боягуз, хвастун і брехун, якого Вітька терпіти не міг. І до нього так привітно посміхалася Галя, його перша любов…

Вітька ворухнув похолоділими губами і не спромігся й слова сказати. Федько все ще непорушно стояв і високо над головою тримав кувалду. Був схожий на скульптуру молотобійця в Парку культури і відпочинку. Його погляд наче приріс до того городу. І в ту ж мить Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба на грішну землю…

— О зміюко лукавая!! — нарешті повернув язиком в пересохлому роті.

Від його голосу й Федько очунявся, кувалда тихо вислизнула з рук, грюкнулася додолу. Проте ще якусь мить тримав руки над головою, а потім повільно опустив їх. Повернув до Вітьки посіріле обличчя:

— Ба-бачив?.. — запитав заїкаючись. — Ба-бачив, я-ак дудурнів у-учать?.. Нам со-сокиру у руки да-дала, а сама з Пепетром Бі-білим… За-закривай кра-крамничку та буд-де-мо змотуу-ватися зві-звідси…

— У-у-у, змія!!! — важко дихав побілілий Вітька. — Отак зрадити? Отак обмануть? Отак круг пальця обвести? Як сліпе кошеня… А я ще воду носив, дрова рубав!..

А Федько вже отямився і стояв на диво спокійний.

— У житті, Вітько, як на довгій ниві, — підсмикнув штани. — Може ще й таке трапитися, бо жінки, вони на все здатні. Федько знову був Федьком: флегматичним, спокійним, добродушним і вайлуватим. Підхопив кувалду та клини, ще раз глянув на город.

— Ну, ходімо, поки нам нової роботи не знайшли. На помилках, як каже голова колгоспу, ми всі вчимося.

Вітька вискочив з двору, наче окропом ошпарений. Тепер він уже спізнав усього: перше кохання, перше побачення і першу зраду.

— Це ще пхі! — філософствував Федько, несучи кувалду й клини. — Он у дядька Гаврила було вже троє дітей, як він застав свою Мелашку біля стіжка з кіномеханіком… Ото була історія! Кіномеханік рачки поліз од того стіжка і цілий місяць кіна не крутив… То що й говорити. А згадай козака Чаплю. Цей ще більше постраждав, бідолаха, через жінок…

Що мав на увазі Федько Котигорошко, згадуючи козака Чаплю, ми зараз повідаємо. Кажуть, що на місці нинішніх Чапель був колись хутір запорозького козака Данила. Добрий був козак Данило: не боявся ні меча, ні дикого коня, ні косоокого яничара! І не знав би й горя веселий козак Данило, якби не його осоружний ніс, довгий та гострий, наче дзьоб. Хто наділив козака таким недотепним носом, ніхто не знав, а тільки прозвали Данила через той ніс Чаплею. Спершу хоробрий козак Чапля не горював ні від носа, ні од прізвиська. Коли він налітав із Сагайдачним на Кафу громити яничар, то довгий і недоречний ніс аж ніяк йому не заважав. Та й самі яничари звертали увагу лише на його шаблюку.

І все було б добре, якби Чапля, на свою біду, не закохався у дочку шинкарки, красуню Оксану. Сунувся хоробрий козак Чапля до красуні, а та в крик:

— Ой леле!.. Такий ніс на свято ріс, а ти його, козаче, в будень носиш!

Чапля погорював трохи, визнав за краще вдарити з тилу та атакувати шинкарку, щоб з її допомогою вкоськати непокірну Оксану. Але виявилось, що штурмувати Кафу було легше. Правда, шинкарка спершу мовби й не заперечувала проти сватання Чаплі, а лише сказала:

— Ніби й не поганий ти козак, Даниле, і хутір добрий маєш з усією живністю, а хто тебе знає, що в тебе на мислі? Поживемо — побачимо, що ти за їден, а тоді вже й віддам Оксану.

Повеселілий Чапля захотів показати себе з усіх боків. Знав, що шинкарка понад усе цінила тих козаків, котрі днювали й ночували в її шинку. Отож Чапля й унадився в шинок. І чим більше він пив з приятелями і чим більші компанії з собою водив, тим привітнішою до нього робилася шинкарка. І коли за літо Чапля таїш завоював її симпатії, то виявилося, що свататися до Оксани уже не було рації: хутір поплив, за борги прямісінько шинкарці в руки. І назвала вона той хутір Чаплі, на згадку про довгоносого невдаху, і віддала його своїй Оксані в придане, коди та одружувалася з молодим сотником…

— Он як воно, Вітько, було! — торохтів дорогою Федько. — Хутір пропав за цю любов, козака жінки вкрутили! А ми ж тільки дрова: рубали їй, і вкрутити нас, самокритично кажучи, нічого не коштувало! Ех, нещасливе наше село на кохання з самого початку.

— Уб’ю! — раптом стис Вітька кулаки.

— Кого? — повернувся до нього Федько. — Коли Галю, то дарма. Чи ж винувата дівчина, що ми з тобою такі капловухі вродилися? Петро й води не носив, і дров не рубав, а, бач, одразу ж у город! А ми кувалдами гепали. Ні, коли бить, то, по-моєму, треба Петра. І побити добряче, щоб не посмів до Галі і в двір заходити. Може, ще і вдасться його відігнати. Бо жінки, як казав дядько Гаврило, визнають того, хто їх вкрутить.

— Я готовий! — сказав Вітька, засукуючи рукави. — Я йому покажу Галю! Він мене запам’ятає!

— Підожди, не гарячися, тут треба добре обміркувати. Можна Петра застукати в темному місці і…

— Я не злодій, щоб кидатися до нього вночі, — перебив його Вітька. — Якщо битися, то вдень і по-чесному. Що козак Чапля зробив своєму супернику-сотнику?

— А що б же? — здвигнув Федько плечима. — Не цілувався

ж. На герць його викликав. І билися вони на шаблюках!

— Оце по-чесному і по-козацькому! — загорівся Вітька. — Я теж Петра викличу на герць.

— Тобто на дуель? — задумався Федько. — Я читав, як на дуелі б’ються, ї знаю правила. Оце буде по-благородному. А коли хочеш і зовсім бути благородиш«, то бери мене своїм секундантом.

— А зброя де?

— Ну, шаблюк ми не дістанемо, а самопалів можна. Я ще підчитаю в Пушкіна про дуель, і Петрові боком вилізе Галя Козачок!..

ОТ ВАМ І ВСЕ!

…А в автора опустилися руки.

Все!

Автор чесно виконав свій обов’язок і, як умів, розповів про те, як перше кохання Віті Горобця привело його, Вітю Горобця, до першої і, гадаємо, останньої дуелі.

Пора вставати, Вітю. Твій час настав.

А ти все ще спиш із гарячим піском на животі, закоханий мій мужчино чотирнадцяти неповних років.

Ти спиш останній раз перед дуеллю, спиш і…

І сниться тобі похоронна процесія, і духовий колгоспний оркестр, спалахуючи проти сонця міддю, грає траурний марш… Все село проводжає тебе, Вітя Горобець, в останню твою путь!

Плаче за труною Галя, побивається: ой, на кого ж ти, мовляв, мене покидаєш?..

«Не знаю», — гірко думає Вітя і кріпиться з останніх сил, щоб і собі не розплакатися. Не гоже покійнику на своїх похоронах плакати.

Всі плачуть… Федя плаче і навіть Грицько Причепа на даному етапі рукавом сльози витирає.

А голова колгоспу, схилившись над тобою, сумно каже:

— Шановний товаришу Горобець! Радимо вам спати спокійно і вивчати у сні класиків! І тебе опускають у яму.

— Н-не-е хо-о-очу-у-у!!! — зненацька кричиш ти.

— То вставай, як не хочеш! Чого ти репетуєш, як тітка Марфа, коли в неї гроші на базарі витягли, — хтось каже голосом Федька Котигорошка. — А потім вона прийшла додому і знайшла гроші в себе під подушкою, в панчосі…

— Е-е… Г-га-а?!. — Вітька закричав і схопився. — Що?

— Чого ти як самашедший кричиш? — Федько аж відскочив. — Вставай, пора вже…

— Що?.. Га?.. — важко дихав Вітька. — Мене вже убили?

— Ще ні, — утішає Федько і, підтягнувши штани, оптимістично закінчує, — але можуть… В тебе все, як кажуть, ще попереду… Отож протри очі і ходімо на поле бою. — Подумавши, радить: — Коли будеш через поріг переступати, високо піднімай ноги, щоб, бува, не спіткнувся… Є така прикмета: хто спіткнеться перед дуеллю, того неодмінно вгепають!

Вітька не хоче, щоб його вгепали, тому, високо піднімаючи ноги, старанно переступає через поріг і жмуриться від ласкавого вранішнього сонця.

— Який гарний ранок, — зітхає він.

— Як завжди перед смертю… — по-філософському каже Фёдько. — Трохи не забув… Виходячи з хати, не озирайся, бо потім не повернешся назад… Носа не вішай і йди з гордо піднятою головою. Коли раптом що… ну, вгепають тебе, всі будуть казать, що він ішов з гордо піднятою головою в свою останню, так сказать, путь!

І вони пішли. На поле бою.

Вітька Горобець крокує попереду, як і годиться, з гордо піднятою головою, Федько Котигорошко, підтримуючи в пазусі самопал, котиться за ним слідом і важко зітхає. Вітька на ходу роздивляється село і теж зітхає. Гарне ж яке рідне село! Все в яворах. А на левадах — верби. Сади вишневі, яблуневі всюди… Сорока десь безтурботно скрекоче, граки галасують… То там, то тут поважні, солідні лелеки на хатах стоять і гречно, з гідністю на світ білий дивляться… Надивляється Вітька, може, більше він і не побачить уже Великих Чапель?

Федько позад нього шморгає носом.

— Ти чого? — не обертаючись, питає Вітька.

— Жа-жалко… — пхикає Федько. — А раптом тебе вгепає Петько? Він такий, що на все здатний.

— Будь мужчиною, — радить Вітька. — Якщо і загину, так на полі бою, як і подобає справжнім мужчинам!

— Я збережу про тебе світлу па-пам’ять у серці, — Федько витирає сльози і вмить стає по-діловому зібраним. — Значить, так…

Давай швидше, бо Петька ще подумає, що ми злякалися… Друзі наддають ходу.

— Ех, і буде ж зараз стрілянина! — Федько аж руки від задоволення потер, радий, що така важлива подія, як дуель, не обійдеться без його, Фединої, участі. — Недарма ж я всю ніч самопала готував! — Спльовує і авторитетно заявляє: — Баб-бахне, будь здоров! Або Петьку, або тобі добряче пере-паде!.. Поживемо, як кажуть, побачимо.

Вітька без особливого ентузіазму додає:

— Поживемо — побачимо, кого бабахне.

ДУЕЛь

25 липня 1964 року. Сім годин ранку.

Самопали вже заряджені.

Секунданти уточнюють останні деталі дуелі.

Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар’єрів на березі став-ка і стараються не дивитися один на одного. Їх розділяють дванадцять кроків. Дванадцять кроків життя і смерті. Навіть галасливі сороки затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля ставка. Цього разу агресії на їхні гнізда ніби ніхто не замишляє.

— Увага! — урочисто вигукує Федько і рвучко підсмикує штани. — Через дві хвилини ви будете стрілятися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петру Білому вробить Вітька Горобець…

— Ти не заговорюйся! — перебиває Вітька свого секунданта. — Він для мене не суперник. Він просто нечесна людина, і все!

— Ще б пак! — закопилює Петро товсту рожеву губу і презирливо спльовує. — Наче я винуватий, що ти гепав кувалдою!

— Замовкни! — потрясає Вітька самопалом і від ненависті аж танцює. — Ти зараз одержиш все, що хотів!..

— Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися, — заспокоює старший секундант. — Дотримуйтесь правил дуелі. Я пропоную вам в цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.

— Пішов ти к чорту з своїм мирінням! — вигукує Вітька. — Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. І якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!

— Ніколи в світі! — чвиркає Петро і береться руками в боки.

— Не забувай, що я перший стріляю! Я тобі покажу, як до чужих дівчат приставати!

Секунданти роздали супротивникам по коробці сірників.

— Дуелянти-и-и!! — на високій ноті затяг Федько. — До бою приготуйсь!

Дуелянти звели самопали й націлили один на одного… Ще мить — і…

— Юрку! — звернувся Федько до Петрового секунданта. — Ану, відійди подалі од Петра, щоб, бува, й тебе не садонуло!..

Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, й пішов у секунданти тому, що був винен Петру п’ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико крикнувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було.

— Такий прудкий довго житиме, — похитав головою Федько.

— Стійте! — раптом закричав Петро і теж почав зеленіти. — А хіба ви на-наспра-а-вді?.. Хі-хіба ще не гра?

— А-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? — пирхнув Вітька, витягуючи з коробки сірника. — Думаєш, комедію буду розігрувати? Стій!..

— Вогонь! — крикнув Федько і, впавши на землю, обхопив голову руками.

Че-е-ерк!..

Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину на запалі Вітьчиного самопалу. Ще секунда — спалах-не запал і тоді…

Вітька звів голову, глянув на Петра і… нікого не побачив. Петро нісся до села в хмарі куряви точнісінько так, як писав колись Лєрмонтов:

Гарун бежал быстрее лани,

Быстрей, чем заяц от орла,

Бежал он в страхе с поля брани…

— Боягуз! — застогнав Вітька і в ту ж секунду відчув, як його руку з силою рвонуло вгору… Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем вдарив Вітьці в обличчя. Щось з силою дзизнуло його по зубах…

Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од пороху самопал лежав долі і все ще димів. Гостро пахтіло порохом.

Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув — і до ніг випав почорнілий од пороху зуб…

— На кий чорт здалася така дуель? — здвигнув він плечима. — Всі повтікали, а я собі зуб вигатив.

— Уже? — схопився з піску Федько. — Тобі голови не відірвало? Ану, покажи… Ой-ой, який же ти чорнющий, як у сажі…

Федько покрутив Вітьчину голову і, переконавшись, що вона на місці, захоплено вигукнув:

— Ну й бабахнуло ж добряче!.. Мабуть, і в селі чули.

— Чому самопал розірвало? — накинувся Вітька на свого секунданта.

— Н-не знаю, — почервонів Федько. — Просто так… — Не бреши! Ти насипав пороху більше, ніж треба.

— Ну, дві мірки всипав, — похнюпився Федько. — Я хотів, щоб ти переміг. А воно…

— А воно так нечесно, — спльовував Вітька і порох, і кров. — Могло ж усі зуби повибивати.

— А де ж Петро? — озирнувся Федько. — Уже в раю?

— Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвастун заячий! Та зродувіку не повірю, щоб Галя його покохала!

— Але ж ми бачили їх разом? — розгублено кліпав Федько.

— Тут щось не те. Галя не могла покохати такого боягуза! — азартно доводив Вітька і відчував, що від цього йому трохи легшає.

— Вітько!!! — жахнувся Федько. — Тікай!..

Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чаплівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний Етап, і немилосердно сюрчав. Цього вже не було передбачено умовами дуелі.

— Федько!.. Бігом! Щоб твоєї й ноги тут не було!

— А ти?

— Мені однаково…

— Я теж не тікатиму. Це неблагородно…

Проте прожогом кинувся на другий край ставка, де були густі зарослі молодого вербняка.

— Сті-ій!!! — загаласував Причепа. — Стій, на даному етапі, бо стрілятиму!..

Щоб дати змогу секундантові втекти, Вітька повільно побіг у протилежний бік, перечепився, впав. Доки він зводився, підбіг захеканий Причепа і схопив його за руку.

— Та не сюрчіть так дуже, — набурмосився Вітька, — бо мені аж у п’яти шпигає.

— Я ось тебе сюркну по потилиці! — важко хекав Причепа. — Що це твориться?.. До чого ми… дожилися… на даному етапі?.. У Чаплях дуель. Заборонена ще при царю дуель! Із-за якогось… дівчиська… Два дурні, не досягши паспортного віку!..

— А ви не смійте згадувати Галю! — наїжачився Вітька. — З мене питайте, я головний зачинщик!

— Спитаємо, голубе, спитаємо! — запевнив Причепа. — Подумати тільки! Вони стрілилися! І де? У Чаплях! У моїй дільниці, де навіть самогонників нема! Та це ж, на даному етапі, добре, що зубом відбувся. А коли б голову… одірвало? Як би я мав реагувати? На даному етапі? Скласти акт про дуель? Прикласти до нього твою дурну голову? Як речовий наочний доказ? Дивіться, мовляв, до чого Причепа дослужився? За двадцять років! Бездоганної служби! В рядах міліції! На даному етапі!

— Ну, ведіть уже, чи що, — буркнув Вітька. — Бо мені набридло вже стояти… на даному етапі.

— Постоїш, не до молодої тебе конвоюватиму. Значить, так. Ти арештований. За користування забороненою дуелею. Мусиш іти рівно, на даному етапі. Крок вліво, крок вправо — вважається втечею. В такому випадку я змушений буду застосувати зброю.

Ясно? — і Причепа красномовно ляснув себе по кобурі.

— Ясно, — похнюпився Вітька. — Кроком руш, дуелянт!..

АРЕШТ

Широкі дубові двері, оббиті хрест-навхрест металевими шпугами, розчинилися з противнющим скреготінням. Вітька переступив поріг. Двері з тим же скреготінням зачинилися. Бранець постояв кілька хвилин, звикаючи до темряви, а тоді, нагледівши в кутку солому, присів, задоволено простягнувши ноги. Від пострілу, арешту крутилася голова, болів вибитий зуб, і що найгірше — настрій був нікудишній.

«Ось і скінчилося моє кохання, — з гіркотою думав Вітька. — Тепер запруть мене в тюрму — і будь здоров!» Двері знову заскрипіли і впустили… Петра білого, Вітьчин суперник стояв і безпорадно кліпав очима, звикаючи до темряви.

— Що, й тебе спіймали? — озвався Вітька.

— Я сам прийшов.

— Ти ж і боягуз!.. Аж противно…

— Я не боягуз, я з повинною прийшов. А повинну голову не січуть. Це все ти винуватий, — Петро схлипував. — Ти перший викликав мене на дуель і стріляв ти… — А чого ж ти погодився?

— Так я думав, що це гра якась.

— Було б не лізти до чужої дівчини.

— Та я Гальки й бачити не хочу!

— Ах ти ж боягуз нещасний! Мало того, що з дуелі втік, так ще й дівчину ганьбиш? — схопився Вітька із стисненими кулаками. — Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?

— Полов… — Що-що?

— Кажу, що полов кукурудзу, — витирав сльози Петро. —

Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сапу в руки — і в кукурудзу. Ну й довелося виполоти…

Вітька від несподіванки впав на солому і розреготався на весь сарай:

— Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..

— А ти дрова рубав.

— Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! От. Галя здорово тебе провчила, щоб не ліз куди не слід. І виполов?

— Виполов. Вона прийшла й каже: «Дякую. Тепер ти можеш іти додому». Ну, я й пішов.

— Ти, Петре, дурний, як сто пудів диму! Чого ж ти не сказав цього? Так ми б і не билися. А тепер…

Знову заскрипіли двері. Зайшов Причепа. Двері залишив відчиненими. Сам сів на стільці біля виходу.

— Ну, як справи, дуелянти, на даному етапі? — весело запитав він, оглядаючи хлопців. — Я бачу, один уже сміється. Це добре. Хоча гріхи ваші тяжкії… Ну й жара сьогодні… Ху!.. Причепа розстебнув пояс з кобурою і поклав її біля стільця, потім скинув сорочку і повісив на цвях. Лишився в одній майці, полегшено зітхнув:

— У-уф-ф-ф! Аж легше стало. Ну й клята жара. А тут ще й ви, дуелянти. Розмордувало вас, на даному етапі, у таку спеку!

Причепа (в майці зовсім не схожий на грізного міліціонера) пошкріб волохаті груди, позіхнув, зручно вмостився на стільці.

— Ось що, шановні. Приконвоював я вас, на даному етапі, не для того, щоб в жмурки з вами в оцім сараї гратися. Хоча й жара, дідько її бери, а доведеться мені прочитати вам лекцію на тему: «Що таке єсть заборонена законом дуель, що таке єсть кохання і що таке єсть дурні». Регламент, на даному етапі, дві години. Для виступу в дебатах — 15 хвилин. Заперечень не буде?

— Не буде, — пирхнув Вітька, бо йому починав подобатися Причепа. — На виступ у дебатах можна вже записуватися?

— Грицько Семенович? — пролунало знадвору. — Вас можна?

— Не дадуть, на даному етапі, й лекцію прочитати, — звів-ся Причепа. — А ви готуйтесь до бурних дебатів, — і вийшов, щільно причинивши за собою двері.

Вітька неуважно глянув услід Причепі і від несподіванки аж свиснув… Біля стільця лежав пояс з кобурою…

У ВІТьКИ РОСТУТь КРИЛА

Одним стрибком Вітька опинився біля стільця і тремтячими руками схопив кобуру.

— Значить, так, — звернувся він до посірілого Петра. — Я зараз прочитаю Причепі лекцію на тему: «Що таке зброя і як нею користуються». Витягую револьвер, зводжу курок і стаю біля дверей. Причепа, нічого не підозріваючи, відкривав і… — Стрілятимеш? — аж позеленів Петро і почав гикати: — И-ик!..

— Та слухай, боязлива твоя душа! Я вискакую і наставляю на Причепу револьвер: «Стій! Руки вгору!» Даний Етап їх піднімав… Я йому кричу: «Кроком руш до сарая! Крок вліво, крок вправо вважається втечею, і я змушений буду застосувати зброю…» Петро тихо охнув і, немилосердно гикаючи, поповз до соломи і став поспішно зариватися.

— Ех, ти! — сплюнув Вітька і рішуче розстебнув кобуру.

І — відсахнувся. Якби з кобури з сичанням виповзла гадюка, Вітька так не розгубився б, як розгубився, побачивши в грізній кобурі грізного сержанта Причепи… кусень, хліба і два помідори. Достиглі, соковиті помідори книші. Вітька нічого не міг втямити. Як? У кобурі кусень хліба в помідорами? Та що ж це, зрештою, — кобура для револьвера чи господарська сумка?

— Н-н-ну, що та-там? — з-під соломи озвався Петро. — И-и-ик!..

— Нічого, — спокійно озвався Вітька. — Револьвер, виявляється, дуже смачний, особливо з помідором.

Петро недовірливо виглянув із соломи.

— Вилазь уже, дам і тобі.

Вітька розділив порівну хліб, помідори і мовчки протягнув Петрові. Невдалі дуелянти в одну хвилину впоралися з хлібом, і Вітька лише сумно зітхнув:

— Шкода, що в нього така мала кобура.

Зненацька за глухою стіною сарая почувся сердитий крик Причепи і розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось вовтузилося, а потім стихло.

Вітька здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа увів за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою Федько розмазував по обличчю сльози і шморгав носом.

— Ось вони, твої дуелянти, — бушував Причепа, — яких ти хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу! Тепер повний ансамбль. Для тебе, Федько, на даному етапі, доведеться прочитати лекцію на тему: «Що таке підкопи з метою звільнення арештованих і як вони розцінюються згідно карного кодексу». Іч, який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, на даному етані!

— А нащо ж ви заперли Вітьку? — насупився Федько і на всяк випадок сховався за Вітьчину спину. — І прокопів би дірку, якби вас не понесло за сарай… Так, ніби іншого місця для цього немає…

— Ти мені ще будеш указувать? Куди мені бігати, на дано-му етапі? — посварився Причепа, і тут його погляд упав на розстебнуту кобуру. — Хлопці, хто лазив… до кобури?.. Де ви діли…

— Ми ваш «револьвер» з’їли, — пирхнув Вітька. — Шкода, що мала кобура… На даному етапі.

— Отакої!.. — розгубився Причепа. — А що ж я обідатиму? І в цю мить щось ніби спалахнуло. Ніби сонце вкотилося до сарая. На порозі з’явилася Галя Козачок.

— Вітюньчику?! Ти живий?! — крикнула вона радісно.

І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець. Скільки шитиме, що не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору, впали йому на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе і припала губами до його обпеченої щоки.

— Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! — не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях. — Ой, та який же ти замурзаний, дуелянтику мій!.. Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, вмиєшся, дурненький Вітюньчику!

І, сміючись, Галя потягла все ще оторопілого Вітьку за руку з сарая. Причепа, Федько та Петро мовчки переглянулися.

— Лекція відміняється, — першим порушив мовчанку Причепа. — На даному етапі, прибув новий лектор…

Федько встав і, ввертаючись до Петра, сказав:

— Отаке воно життя!.. Хто за дівчатами не стріляє, той і не виграє… Ну, Петре, зроби, на даному етапі, дяді міліціонеру ручкою і біжи собі додому.

І, підсмикнувши штани, Федько покотився з сарая, не забувши прихопити з собою свою лопату. Біля колодязя він усівся на камінь валун, підпер голову руками і зачудовано спостерігав, як Таля метушилася біля Вітьки, як вона щось весело щебетала йому, сміялась і хлюпала на Вітьку чистою холодною водою.

Вітька радісно вмивався і відчував, як од тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною все ростуть і ростуть крила; може, ще маленькі-маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але росли ті крила, од яких людина став крилатою.

частина ДрУГа. ГоЛУБа КУниця

Коли любиш — так женись, а не любиш — відступись.

Народне прислів’я, яке любив повторювати

Федько Котигорошка

ЧАПЛІВСьКИЙ ЦИРУЛьНИК

«З кожним роком розширюється сфера побутового обслуговування трудящих нашого району. З творчим вогником пі-дійшли до такої важливої справи і в селі Великі Чаплі. І це негайно ж дало позитивні наслідки: цими днями у Великих Чаплях буде відкрито зручну і добре обладнану голярню на предмет стрижки чоловіків».

Так одного чудового дня писала районна газета «Вперед». І вдячні чоловіки — «предмет стрижки» Великих Чапель, — у захваті проковтнувши те незвичайне повідомлення районки, з дня на день очікували обіцяної революції у сфері побутового обслуговування, рідного села. До всього ж чоловіків поїдом їла практична цікавість: яку саме конкретну дату мала на увазі райгазета під формулою «цими днями»? Але всі, бодай і найвідчайдушніші, спроби розшифрувати обіцянку кінчалися таким же успіхом, як спроби розгадати таємницю зниклої Атлантиди.

Після того повідомлення благополучно спливло десять років…

Побутова революція, про яку так натхненно писала газета, все ще барилася і ніяк не могла добратися до Великих Чапель.

Згодом виявилось, що газета, в цілому вірно освітивши події, трохи переплутала деталі: збиралися відкривати не голярню, а пекарню, і не у Великих Чаплях, а в сусідньому селі Малий Кілометрик.

Тому чаплівські чоловіки «на предмет стрижки», як і раніше, змушені були вкотре топтати знайому стежку до самодіяльного голяра діда Левонтія. Молоді роки чаплівський цирульник провів у херсонських степах. Кажуть, кращого стригаля овець за нього не було по всьому півдню України. Але з тих пір, як Левонтію в бійці вибили праве око і він, не-добачаючи, зіпсував шкіру на одній вівці, з лаврами стригаля йому довелося розпрощатися. Посумувавши, повернувся Левонтій на свою батьківщину, монополізував «предмет чоловічої стрижки» і, дов- го не мудруючи, зробився головним чаплівським цируль- ником.

…Федько Котигорошко безцеремонно покрутив сюди-туди Вітьчину голову і з притиском запитав:

— І ти з цією розкішною копицею сіна ще збираєшся на побачення? Ти — самовбивця!..

Оскільки власник «копиці» не мав чого відповісти на своє виправдання, то Федько з філософським спокоєм виніс йому смертний вирок:

— На даному етапі, як каже наш незабутній міліціонер, тобі доведеться сходити до діда Левонтія!

До семи годин вечора, на коли було призначено побачення, залишилося ще дві години, як захеканий Вітька влетів до хати цирульника й притьмом випалив:

— Ой, підстрижіть, діду, під бокс та пошвидше, бо часу в мене обмаль!.. Здрастуйте!..

Вайлуватий, давно не стрижений цирульник, бликнув на збудженого клієнта єдиним і до того ж сонним оком:

— Я на Херсонщині і не таких баранів стриг, та й ті вволили чекати, — буркнув невдоволено. — Гони три гривеники і тягни стілець до вікна, де світло. Та сиди мені смирно й не совайся, бо обчикрижу не там, де треба. Будеш тоді районному прокуророві голову морочити. Знаю вас, вдячності не діждешся. Он Семену Тригубу, як він женився, по сліпоті своїй оселедця зробив замість польки, так крику на весь район було! Невдячний народ! Горлопанить! Ніби вуха йому відшматував. Подумаєш, з оселедцем женитися не захотів! Ну й не женися! Так ти її, видно, любиш. А я з ентузіазмом стриг.

І з цими словами Левонтієва машинка з таким ентузіазмом вп’ялася у Вітьчину потилицю, що хлопець, холонучи, зрозумів: заради сьогоднішнього побачення йому доведеться пережити якщо й не пекельні, то досить-таки пристойні муки.

Так воно й сталося. Вже за другим заходом Левонтієва машинка почала сердито шамкати. Жуючи, засмикала волос-ся з таким ентузіазмом, що в хлопця рясно потекли сльози. А потім щось у ній здало і вона марно силкувалась якщо й не зрізати волосся, то хоч би пристойно вирвати його або самій з честю виплутатися. Але, не зробивши ні того, ні другого, покірно затихла, повиснувши на потилиці з повними волосся зубами. Левонтій звично посмикав її взад-вперед, вправо-вліво, вгору-вниз і смачно позіхнув, хруснувши масивними щелепами:

— За-а-їло… Ех, постаріла вже моя машинерія, а колись же навіть овечу вовну брала. — Подумав і додав урочисто: — 3 ентузіазмом брала!..

— Та домучуйте пошвидше! — благально захникав Ві-

тька. — Хоч і без ентузіазму. Мені ж бо на сім годин треба в одне місце.

— Всіх кудись чорти несуть і всім заніколилось, — спокійно відповів цирульник. — Моли бога, хлопче, аби відпустило. Кажу тобі, постаріла моя машинерія, одного лише Причепу ще сяк-так стриже. Хоч і дільнична, а все ж, як той казав, міліція.

Вітька трохи не заплакав від болю в потилиці й образи в душі.

— Не буду ж я із-за вашого барахла зривати відповідальне побачення! Могли б давно купити нову машинку, гроші ж заробляєте.

— Ти диви-и яке-е!.. — похитав закудланою вогнистою головою херсонський стригаль. — Та я самого голову колгоспу обкарнав, і то мовчав… А двічі заїдало. Ще й подяку мені виніс.

— І за віщо? — ковтав Вітька солоні сльози.

— Еге, є за що. Ниньки лише вперті механізатори ганяють в райцентр трактори, щоб омолодити себе в салоні «Юність».

Решту я омолоджую. А колгоспу — це економія пального. А ти сопель ще не витер, а вже критику розводиш!.. Прочитавши мораль, Левонтій трохи передихнув, з насолодою пошкріб давно не голене підборіддя, а тоді заходився на Вітьчиній голові розбирати машинку. Знімав з потилиці по частинах і тут же, не поспішаючи, змащував олією…

Та найстрашніше чекало хлопця попереду. Коли стінний годинник показав шість годин і п’ятнадцять хвилин, у машинці щось тріснуло…

— Благословило пружину, — махнув цирульник волоса-тою рукою. — Доведеться тобі, хлопче, чимчикувати додому. Прибіжиш завтра, мо, дістану де путнього дроту та зроблю пружину, тоді й закінчу твоє омолодження.

— То що ж це ви, смієтеся з мене?! — вкрай обурився Вітька Горобець, бліднучи й червоніючи водночас. — Куди ж я тепер поткнуся з недостриженою головою? Горобців лякати на город до діда Свирида? Омолоджуйте хоч ножицями.

— Покоси будуть, — чесно признався Левонтій. — Ножицями так низько не візьмеш, як машинкою. А я на халтуру стригти не буду. Бо я не хіп-хап якийсь. Я перший стригаль Херсона!..

Та щастя десь ще завалялося і для Вітьки Горобця. Повагавшись, Левонтій все ж таки почвалав у двір шукати дроту. У вікно Вітька бачив, як він, кульгаючи, нишпорив попід тином, як перебирав мотки заіржавленого колючого дроту з позаторішнім листям, як тяг якусь скарлючену дротину в сіни на розправу і довго там клепав та лаявся, що до війни випускали нікудишній дріт.

Вітька слухав те ліниве бурчання і кляв себе, що згодився піти до Левонтія, хоча давно затямив, що у Великих Чаплях більше нікуди було потикатися. А стрілки невловимо повзли і повзли до цифри «сім». Може, Галя вже чекає його на леваді? При згадці про дівчину у Вітьки трохи відлягло від серця. Ще б пак! Перший-бо раз у житті йтиме він з дівчиною в кіно, та ще й на вечірній сеанс, як справжній мужчина.

Вже кілька тижнів минуло з часу тої злополучної дуелі, а Вітька все ще ніяк не міг заспокоїтися. Про дуель дізналося всеньке село — старі й малі довго потішалися над дуелянтами й вигадували різні комічні історії. Вітька ладен був тоді світ за очі втекти…

Врятували чаплівські дівчата. Вони гуртом витягни Вітьку Горобця на високий та почесний п’єдестал «справжнього чаплівського мужчини» і ставили в приклад усім хлопцям.

— Ах, не говоріть, ми, звичайно, проти дуелей… — грайливо щебетали. — Але по-справжньому може кохати у Великих Чаплях, либонь, один Вітька Горобець!..

На безмежне міліцейське щастя Грицька Причепи, ніхто з чаплівських парубків не відважився взяти приклад з Вітьки Горобця. І той продовжував самотньо стояти на величному п’єдесталі. Справжній мужчина (бодай і в масштабах одних лише Великих Чапель!) — це щось та значило!

Вибравши вільну від слави хвилину, Вітька запросив Галю Козачок у кіно. І (о радість!) дівчина, ледь зарожевівши, погодилася. Шаріючи, опустила над темними бездонними озерцями очей пухнасті вії. Вони злегка тріпотіли, бентежно й призивно…

ТРАГЕДІЯ ФЕДьКА КОТИГОРОШКА

— Ех, і до чого ж тільки не доводять оці дівчата! — трагічно вигукнув Федько Котигорошко, сердито викручуючи після прання свої єдині штани. — Правду казав колись дід Филимон своїй ненаглядній бабі Филимонисі: ти ж мене, молодого, підманула, ти ж мене, молодого, з ума-розуму звела!..

Стояв голяка біля корита і, сопучи та пирхаючи, сердився:

— У них, бачте, кохання, а я мушу штани свої прати!.. З чужого похмілля голова тріщить, як каже голова колгоспу! Щойно з флегматичним і невразливим Федьком сталася така жахлива історія, що навіть його, врівноваженого і спокійного, надовго вивела з себе.

— Федь, ти винахідливий? — збираючись до Левонтія, запитав його Вітька Горобець.

Котигорошко пильно подивився на приятеля і посилено засопів:

— Кожний кавалер зобов’язаний купляти своїй дамі квитка на культпохід у кіно, — відповів із зворушливою серйозністю і бездоганним знанням справи. — Але мені абсолютно незрозуміло, де я повинен діставати для вас гроші?

— Цього і я поки що не знаю, — щиро признався Вітька. — Але ти прямо телепат. Ти вражаєш мене своїм надприродним чуттям. Що в мене на думці, те в тебе на язиці. Чистісінький тобі Вольф Мессінг!

— Ти це серйозно?! — аж розімлів від задоволення Федько, і повне кругле обличчя хлопця засвітилося нестримною радістю і гордістю. — Серйозно — з Мессінгом?

Про Мессінга Федько перечитав усе, що міг дістати, і таке порівняння із знаменитим феноменом телепатії приємно вразило товстуна. Почував себе так, немов з’їв кілограм пречудової пахучої халви.

— Буду я з тобою жартувати, коли в мене нема за що Галю в кіно вести, — похмуро буркнув Вітька, і його тонка й висока фігура, здавалося, ще дужче потоншала од скрутної безвиході. — Ти — вилитий Мессінг!

— Тоді я для тебе гори переверну! — вигукнув зраділий Котигорошко і, сяючий та задоволений, покотився додому. Проте гір перевертати не став, а шаснув у сарай, набрав повну пазуху яєць і, жмурячись від повноти щастя, що схожий на Мессінга, запихтів до сільського буфету.

Все йшло добре. Котигорошко благополучно добрався до буфету і вже хотів було зайти, як його увагу привернула одна несправедливість. Біля конов’язі тупцяла гніда коняка. Маленьке руденьке лошатко з білою зірочкою на лобі жадібно іржало і тикалось мордочкою, прохаючи молока. А коняка чомусь сердито фиркала і кожного разу відганяла лошатко геть, ще й намагалася брикнути його ногою.

Таке несправедливе й брутальне поводження із меншим вкрай обурило Федька. Забувши, що в пазусі два десятки яєць, «викапаний Мессінг» рішуче підійшов до скупої коняки, хотів посовістити її. Але в ту мить невідомо звідки впав на коняку голодний ґедзь. Коняка мотнула головою… Удар дістався Котигорошкові, і він з двома десятками яєць у пазусі, навіть не охнувши, покотився аж до дверей буфету. І, доки котився, вся ота лекція вмить вилетіла з голови, та, власне, й совістити коняку було вже пізно…

Підтримуючи руками штани, з холош яких витікала яєчня, розлючений Федько чимдуж покурів додому, кленучи все на світі: і коняку, і себе, і яйця, і навіть безневинного Мессінга. Так, це була катастрофа.

Але штани вже сохли, і до Федька поволеньки поверталися рівновага та спокій. Все ще сопучи, він усівся на лаві проти вікна, зітхнув і задумався. Більше яєць у сараї немає (чекай, поки ті кури знову нанесуть!), а Вітька ось-ось прибіжить. Ех!.. Отак підвести свого друга в такий відповідальний для нього день. Чортова коняка, і де вона взялася!

Замислено глянув у вікно і оторопів. Що за халепа? Біля хвіртки зупинилася знайома гніда коняка з рудим лошатком і заіржала, а в сідлі сидів не хто інший, як міліціонер Грицько Причепа. Він прив’язав коняку до воріт, відчинив хвіртку і, вже йдучи до хати, на ходу поправив кобуру.

Котигорошко заметушився, не знаючи, що діяти. Двері рвучко відчинилися. На порозі, загороджуючи вихід, виріс Даний Етап. Зіщулившись, Котигорошко хотів було мишею прошмигнути у нього між ногами, але Причепа міцно вхопив втікача за руку.

— Стривай, кажу!.. Іч, прудкий який.

«Е, — сумно зітхнув Котигорошко, — від своєї долі і в рідній хаті не сховаєшся…»

— Це тебе під мій транспорт понесло? — грізно запитав Причепа, суплячи колючі, мов два остюки, вигорілі брови.

— Ну, мене…

— З яйцями? — ще дужче насупились колючі остюки.

— Ну, з яйцями, — смикався Федько. — А що таке? Я ж вашої кобили не з’їв!..

— Яка там кобила? — обурився Причепа. — На дуелі вже побував, а не можеш коня від кобили відрізнити. Ну й молодь пішла!..

«Що він меле? — подумав Котигорошко. — Який кінь, коли з лошатком?»

— А скільки яєць мав у пазусі? — тоном слідчого запитав Причепа. — Гляди мені, без окозамилювання!

— Ну, два десятки.

— І всі потовк? — запитливо стовбурчились остюки.

— Усі. А що?

Причепа швидко розстебнув кобуру (Котигорошко злякано шарахнувся вбік) і витяг з неї карбованець.

— Значить, так, дуелянт…

— Секундант, — перебив Котигорошко. — Старший.

— Гаразд, старший секундант. На базарі десяток яєць, за даними міліції, коштує полтинник. Одержуй карбованець, за два десятки, на даному етапі. І щоб більше не лазив під моїм транспортом. Ясно? — і його колючі остюки здалися тепер Федькові м’якенькими і гарними, мов два рудих метелики сіли біля очей.

— Так точно, — розплився в посмішці Котигорошко, затисши в кулаці карбованець. — Єсть, більше не лазити під вашим транспортом. От з-здорово! Спасибі, товаришу Причепа! Я в захопленні, на даному етані!

— Дякуй гнідому, що ребер не поламав, — затримався в дверях Причепа, і його брови-метелики весело тріпотіли. — І не плутай більше коня з кобилою.

— А руде лошатко з білою зірочкою на лобі? — кліпнув Федько віями. — Чиє ж воно?

— Сам думаю над цим, — цмокнув язиком Причепа. — Судячи по всьому, воно загубило свою маму. На даному етапі. І прибігло в міліцію. Оце їду шукати роззяву. Бувай здоров, старший секундант. Передавай гарячий привіт дуелянтові.

СКІЛьКИ БУДЕ ДВІЧІ ПО ДВА?

Ручний годинник у Вітьки Горобця, звісно, ще не водився. Біжачи на побачення, він, за порадою Котигорошка, прихопив хатній будильник. І хоча він був дещо завеликий — кишеня відстовбурчувалася, — але, як гаряче запевняв Котигорошко, це суща дрібниця. Головне, що Вітька завжди скаже точний час, коли про те раптом запитає Галя Козачок.

А поки що будильником користується сам Горобець: раз по раз заклопотано зиркає на нього. Сім годин… П’ятнадцять хвилин на восьму… Галі не видно. Невже не прийде? Але ж обіцяла. І начебто з радістю. Чи, може, тільки так здалося?.. Вітька все кружляє й кружляє між вербами. На ньому нові (сині в смужечку) штани й жовті рипучі черевики. Рукава білої сорочки по-парубочому закачані по лікті. На голові — бокс (таки домучив клятий Левонтій!), білявий чубчик непокірно стовбурчиться.

Хлопець мріє про ту щасливу мить, як між вербами з’явиться Галя. От якби їй хто-небудь погрожував. Ну, звичайно, не смертельно, а так, в міру, щоб Вітька міг себе як слід показати. Приміром, сікається до дівчини злющий собака. Вітька відважно йде на того злюку грудьми й рятує кохану…

Собака? Теж знайшов небезпеку. Та Галю всі чаплівські собаки знають як облуплену, бо в кожний двір пошту розносить!

Горобець підбирає небезпеку більш серйозну. Хлопцеві так хочеться утнути щось героїчне, щось таке лицарське. Безперечно, на очах у дівчини. Щоб побачила, який він сміливий та відважний. От якби на леваду вискочив лев… О!.. Лев — підходящий об’єкт для Вітьчиного лицарства. Кинувся б тоді хлопець на царя звірів, мов той витязь у тигровій шкурі… Або на леваду вибігає чорна пантера. Або ведмідь, наприклад. Чи, на гірший випадок, снігова людина… А що?

За хвилину на мирній леваді клекотіли жахливі битви. На Галю зграями кидались леви, підступно повзли чорні пантери, рикали тигри, важкою ступою сунули африканські слони, звивалися бразільські пітони, скрадалися дивізії кащеїв, ескадрильями налітали баби-яги, повзли семиголові гідри; на беззахисну дівочу голову, до всього, обрушувалися урагани й тайфуни, під ногами в неї провалювалася земля, а в небо шугали вулкани, і, користуючись бідою, з ножами в зубах повзли ще й пі- рати!

Левада гуркотіла, ревла, вила, гула, стугоніла, тріщала, тряслася… Непереможний Вітька Горобець, мов той демон, носився

в скаженій круговерті й виносив Галю на руках… Виносив трохи злякану, але цілу-цілісіньку.

— Добрий вечір, орлику!..

Горобець здригнувся і застиг. У вухах ще ревіло побоїще, перед очима маячили леви, тигри, пантери, кащеї, пірати, слони, і він ледве розгледів за ними Галю. Вона підходила до нього, струнка й висока, в білому-білому платті, зашаріла від швидкої ходи, а очі сяяли ніяково й радо.

— Здрастуй, Галю, — опам’ятався нарешті хлопець.

— Пробач, я трішки затрималась. Заледве встигла рознести сьогоднішню пошту. Стільки листів та газет!..

Ходили поміж вербами, і Вітька розгублено мовчав, бо не знав, як поводитись і що говорити. Галя, схиливши голову набік, задумливо перебирала в руках квіти.

— Кажуть, дощ буде… — нарешті видавив а себе хлопець і тут же покартав себе: «Теля! Не міг нічого кращого придумати. Теж мені бюро погоди. І квітів не здогадався принести. Осел! Справжнісінький осел!» Дівчина ледь помітно посміхнулася, промовчала. З її тонких, рухливих пальців сипались на біле плаття червоні пелюстки півоній…

Вітька безпомічно озирнувся. О, де та грізна небезпека, котра загрожувала б його коханій?.. Щоправда, Галя — дівчина не з лякливих. Сам Причепа колись потиснув їй руку і подякував за відвагу. Він тоді їхав велосипедом мимо колгоспної ферми, звідти вискочив бугай Кордебалет. Бугай задрав хвоста, роги до землі і як зареве та навперейми…

Звісно, Причепі нічого не лишилося, як тільки кинути велосипед і оперативно видряпатися на телефонний стовп. Правда, як він ухитрився без кігтів зафурчати аж до самих фарфорових чашечок, навіть сам начальник райміліції не знає.

Коли Галя з’явилася на вулиці, Причепа вже сидів на стовпі й так оглушливо сюрчав звідти, що аж дроти гули. А Кордебалет у відповідь люто ревів та все бив лобом у стовп, розгойдуючи його разом з Причепою. Проте відважний міліціонер не здрейфив, а продовжував немилосердно сюр-чати, як він згодом казав, — «для підтримки порядку».

— Як тобі не соромно дядю на стовп заганяти! — з докором підійшла Галя до бугая. — Ану, геть звідси, бо дядя Причепа всі чашечки поскручує. Кому сказала?.. Як візьму хлудину, то знатимеш мене!..

На превеликий подив Причепи, Кордебалет скорився. Востаннє трахнув об стовп і понуро пішов до ферми, а його вигляд так і говорив: «Ех, завжди ці жінки лізуть не в свої справи».

Миттю зсунувшись на землю, Причепа обтрусився, сховав у нагрудну кишеню сюрчок, поправив кобуру, міцно потиснув Галі руку і сказав:

— Ось так повинно наше населення допомагати працівникам міліції в повсякденній роботі!

Отака була Галя.

А зараз їй ніяка небезпека не загрожувала. Навколо було мирно й буденно. Жінки вистелили на леваді полотно, галасували, ганяючи м’яча, діти, а над селом займалися вечірнi дими. Пахло миром, вечоровим спокоєм, затишком. Сонце втомлено котилося до горизонту. Ні, не передбачалося не-безпеки. Не везло Вітьці Горобцю, не везло…

— Вітю! — раптом озвалася дівчина тоненьким голоском. — А скільки буде двічі по два?

Вітька від здивування трохи не спіткнувся.

— Двічі по два? — кліпав білявими віями, і його голубі очі аж потемніли від подиву. — Та чотири. Чого це ти питаєш про це?

— Щоб почути твій голосок, — відповіла дівчина та й затулила сміхотливі вологі губи пломеніючими півоніями…

«КАЗБЕК»

І тоді Вітька заговорив.

Заторохтів швидко, запально, гаряче, ковтаючи слова і стріляючи ними 3 кулеметною швидкістю…

З його уст так і сипались десятки історій, одна однієї цікавіша, одна однієї неймовірніша. Змінювались континенти й країни, острови й ріки, народи й епохи, звичаї та закони. Ганнібал і Македонський, Сагайдачний і Майн Рід, Галактика і середні віки, — все змішалося і пливло перед спантеличеною дівчиною. Вітька опускався в океанську глибінь і знаходив там не одну, а цілих три зниклі Атлантиди, з океану шугав аж на Марс і зривав покривало таємничості з нього, не переводячи подиху, хапав

сонце і миттю розбирав його по шматочках…

І все торохтів, торохтів, торохтів…

Але це — в думках. А вголос, як не силкувався, а все ще не міг нічого путнього видавити з себе.

Йшли вузькою звивистою вуличкою, що вела з левади у центр села до клубу. Вітька був радий, що вірний Федько таки роздобув для нього карбованця, і він тепер купить Галі квиток, як справжній мужчина.

А поки що хлопець елегантним жестом (принаймні так йому здалося) витяг з кишені коробку «Казбеку». Він не курив і терпіти не міг їдкого тютюнового диму. Але всезнаючий Федько авторитетно заявив, що всі закохані неодмінно смалять цигарку за цигаркою у всіх романах, повістях, кінофільмах, бо диміння — то ознака благородного хвилювання. Вітька Горобець змушений був погодитися і потягти в батька коробку «Казбеку».

Подавивши в собі огиду до тютюну, запалив цигарку, затягнувся і хрипло закашляв.

— Вітю! — здивувалась Галя. — Ти куриш?..

— Тягну, — відповів недбало і прикусив губи, бо кашель так і рвався з грудей.

— По-моєму, не ти її, а вона тебе тягне, — заперечливо похитала головою Галя.

Вітька знову затягнувся і забухикав ще дужче, а в горлі ніби пройшовся хто рашпілем.

«Як закохані цю гидоту смалять? — кусав губи, аби хоч трохи стримати кашель. — Якщо ще раз потягну, то, мабуть, впаду серед вулиці».

Та більше тягти не відважився. Тихцем за спиною викинув недокурену цигарку і сапнув свіжого повітря. Трохи полегшало.

Та не зробив після того й десяти кроків, як позаду почувся відчайдушний жіночий вереск:

— Рятуйте!!! Якась трясця підпалила!!!

Вітька сполошено оглянувся. Біля двору бігала язиката Пріська Деркач, прозвана в селі за довгий язик Тиліхвоном, і, б’ючи об поли руками, щодуху лементувала:

— Пужар!.. Горю!.. Тушіть!..

А над сухіш очеретяним тином вився голубий димок і вже вибивалися вгору червонясті язички.

Роздумувати було ніколи.

— Я — зараз! — крикнув Вітька до Галі й метнувся у Прісьчин двір. — Відро у вас є?.. Вода?..

— Пужар!.. Горю!.. Тушіть!.. — не чуючи й не бачачи нічого, галасувала Пріська.

— Відро, кажу, у вас є? — закричав Вітька. — Та не робіть, бабо, паніки, бо й хата згорить.

Доки знайшов відро та витяг з колодязя, над тином витанцьовувало полум’я. А на селі вже гудів гул, хряпали двері, дзенькали відра, і по сухих грудкуватих дорогах панічно торохтіли підводи.

— Пужар!.. Горю!.. Тушіть!.. — не змовкала Пріська, і її лемент долітав до найвіддаленіших закутків, будоражачи все село.

Пожежу загасили швидко. Тину згоріло мало, щось метрів з півтора, а решту рятівники в поспіху розтягли й розкидали по вулиці і навіть ринули було валяти тин у Прісьчиної сусідки.

Коли все притухло і лемент вщух, а дядьки й тітки галасливо вмивалися біля колодязя, примчала пожежка. Дужі хлопцімолодці, аби не везти води назад, облили на всякий випадок Прісьчину хату і задоволені поїхали догравати у доміно.

Тільки тоді Галя розшукала у натовпі Вітьку.

— Ой, який же ти замурзаний! — сплеснула руками. — І вуха у сажі, герою ти мій сміливий, орлику відважний! Ти, мов той лев, накинувся на вогонь.

«Ех, — тяжко думав хлопець. — Раз трапилось показати себе, та й те, коли сам підпалив бабі Прісьці тин. Треба ж було кинути цигарку. Чого доброго, міг півсела з димом пустити»…

І ВЕЗЕ Ж ОТО ЛЮДЯМ!

Коли зайшли до клубу, докручувалася добра половина фільму. Довго в пітьмі шукали вільного місця. Вітька, водячи Галю за руку, волів, щоб те місце не скоро віднайшлося. На екрані щось тріщало, ревло, стріляло й кричало, а Вітька все водив і водив за собою Галю, міцно стискуючи маленьку руку. Його штовхали: «Куди прешся на голови?!» А хлопець нічого не бачив і не чув, тягаючи за собою покірну дівчину, доки їх силоміць не посадили.

Аж тоді передихнув і глянув на екран. Безстрашний лицар, молодий і дужий, ефектним випадом шпаги проколював бородатого жахливого пірата. Потім він спустився в трюм і невдовзі виніс на палубу юну красуню принцесу, полонянку морських розбійників.

Ніжно голубіло море, тріпотіли білі паруси, поволеньки танув у голубизні пороховий дим. Навколо валялися порубані пірати, а юна принцеса ніжно обнімала за шию хороброго лицаря і дивилася на нього, як віруючий дивиться на божий лик: захоплено, віддано.

«І везе ж ото людям!.. — мучився Вітька, заздрячи кінолицарю. — А тут ні одного тобі пірата, немов крізь землю провалилися…» Губи лицаря-визволителя жадібно потяглися до трепетних уст принцеси. Ось-ось вони мали злитися в довгому щасливому поцілунку. Галя соромливо опустила голову, ніяково зиркнула на екран з-під пухнастих вій: і хотілося дивитись, і соромилась… Вся зала принишкла в очікуванні того поцілунку.

І раптом у Вітьчиній кишені голосно задеренчав будильник.

— Цить!.. — зашипів зніяковілий хлопець і поспіхом стис спітнілою рукою кишеню, немов хотів заткнути будильнику невчасно розкритого рота. Але той, дриґаючись у руці, все деренчав і деренчав, ніби хто проколював його шпагою.

Поцілунок був зірваний. Натомість, певно, від голосного деренькотіння на екрані заворушився один з недобитих розбійників… у залі знявся репет обурення:

— Хто там дзвонить?!

— Заткніть йому горлянку, бо всі пірати повстають!!!

Будильник, розкрутивши всю пружину, нарешті стомлено затих з почуттям чесно виконаного обов’язку. Герої нарешті поцілувалися. Але ефект був уже не той, і враження було зіпсоване. Це відчули, очевидно, і самі герої, бо чомусь зробилися в’ялими й байдужими, а на екрані поспішно вискочив «Кінець».

ОЙ СПІВАЛИ ЦВІРКУНИ, ЗАЛИВАЛИСЯ…

Вони йшли, побравшись за руки, а куди — і самі не знали. Простували просто так, як просто так ходять ночами закохані. їм було хороше гуляти вдвох під рясними зорями, хороше було триматися за руки й слухати невидимих цвіркунів. В серпневій темряві, теплій і лагідній, мільярди цих «невгамовних рицарів ночі» творили найсвітлішу симфонію літа. Невидимі музики були всюди, під кожною травинкою, і здивована, оглушена ніч аж розколювалась від їхньої нестримної дзвінкої радості.

І сталося чудо: якийсь особливо меткий і голосистий цвіркун заспівав у Галиних косах. Він співав, заливався, він тріщав, кричав у дівочому волоссі, і Галя стояла зачарована, приголомшена, боячись ворухнутися, навіть кліпнути віями, притискала руки до грудей, аби стримати серце, аби воно билось не так бентежно й лунко, аби не сполошило цвіркуна.

І Вітька застиг зачарований, трепетний і теж боявся дихнути й жмурився, боячись радісними блискучими очима стривожити співака. Відчув себе найщасливішою людиною. Розумів, що не кінолицарю треба заздрити, а хай той лицар заздрить йому, Вітьці Горобцю, бо не в його принцеси, а в Галі Козачок заливається цвіркун, і не принцеса, а Галя — найчарівшша дівчина в світі.

Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом.

— Я й не знала, що ти так гарно смієшся, — шепотіла дівчина.

А Вітька відповідав їй, що він найщасливіший у світі, бо найкраща дівчина планети Земля йде поруч з ним.

З луків пахли зів’ялі, звечора скошені трави, з полів тягло запахом хліба й стерні. Незчулися, як дійшли до ставка. На березі таємничо шуміли верби й осокори, сходив червонястий мідний місяць, а другий плив у ставку. Десь скидалися сонні коропи і чути було, як крапала червоняста від місяця вода.

Стояли на тому місці, де зовсім недавно відбулася дуель і де гримів постріл кохання.

Вітька спрагло зазирав у темні дівочі очі, мов у пречисту криницю, і бачив у них і червонястий місяць, і білі зорі, і себе, і навіть бачив, як скидалися у ставку сонні коропи, а з них тихо крапали червонясті краплі… Незчувся, як припав губами до напіввідкритих, бентежно-тремтливих, але відчайдушно покірних вогників-губ…

І здригнулась планета Земля…

КОЛИ З КЛІТКИ ВИСКАКУЄ ЛЕВ

Все відбулося так.

І ніч була збентежена, і планета не спала, і тополі стартували у небо, і рясний зорепад феєрверком вітав чистоту першого поцілунку.

Все було саме так.

Щоправда, в ту мить, як здригнулась планета і народився перший поцілунок, біля ставу пролунало здивоване і вражене:

— Хі-і! Оце так Ві-і-тька-а! Ну й дає!..

І вдруге здригнулась планета Земля, а разом з нею й закохані. І відскочили одне від одного так стрімко і так рвучко, немовби їм під ноги впала й люто засичала індійська кобра.

І від того стрибка враз заніміли цвіркуни, а червонястий місяць, злетівши вгору, побілів з переляку і все навколо засяялозасвітилося білим дивомвидивом.

Кобри ніде не було, а метрів за десять од закоханих, за-литий місячним сяйвом, стояв та привітно й добродушно всміхався… Федько Котигорошко. В першу мить Вітька хотів було розкричатися і кинутися на приятеля з кулаками та, глянувши на його безгрішну і сяючу посмішку, стримався.

— Ти чого тут? — сердито запитав. — Хто тебе просив?

— Та так, прогулююсь, — відповів Федько з таким незалежним виглядом, немов тільки й робив, що гуляв ночами біля ставка. — Проходжу мимо, дай, думаю, подивлюся, як воно тут уночі: романтично чи прозаїчно?

Галя весело сміялась, а Вітька сердито супився і щось бурмотів собі під ніс швидко, запально.

— Ну чого ти белькочеш, як дідів Свиридів індик? — добродушно запитав його Федько. — Так, ніби мені не можна чудової літньої ночі провітритися біля ставка. Ще Гоголь сказав, що я не знаю української ночі…

Лише тепер Вітька побачив, що мирний і добродушний Федько мав незвичайний вигляд: за поясом у нього стирчала сокира, в одній руці він тримав вила-трійчата, а в другій — великий кухонний ніж.

— Федюшенько, ну куди це ти так екіпірувався? — сплеснула Галя руками, і луна ляснула над ставом. — Чи не пірати часом замишляють набіг на Великі Чаплі?

— Кажу, прогулююсь, — неохоче почав Федько, але не стримався і випалив: — О восьмій вечора передавали по радіо, що з пересувного звіринця в Одесі вискочив лев і його вже три дні не можуть спіймати. Вам ясно ситуацію?

— Так де ж та Одеса, а де Чаплі? — засміялася Галя. — Тисяча кілометрів.

— Еге, — недовірливо відповів Федько. — Говори, теревень! Хто знає, що стукне звіряці в голову. Візьме та й прибіжить у Великі Чаплі, злющий та голоднющий, а вас тут безвідповідально носить ночами біля ставка — не вчуєте, як і лев з’явиться. Ні, ви вже собі цілуйтеся, а я постою на варті. Закохані, відомо, нічого не бачать і не чують…

З цими словами Федько всівся під вербою.

Вдруге поцілувати Галю Вітька вже не відважувався. Кляв працівників звіринця, що так необачно проморгали в Одесі лева.

Довелося під охороною Котигорошка повертатися в село.

ДАРУНОК

— На даному етапі, ви вже навіть поцілувалися, а ти досі не підніс їй жодного дарунка, — з докором похитав головою Федько Котигорошко. — Ну, куди ж воно годиться, га?

— Що ж я повинен їй дарувати? — з подивом, запитав Горобець.

— Купи з півкілограма цукерок, — мрійливо облизав губи Котигорошко. — Тільки не подушечок чи барбарису, а тих, що сорок копійок сто грам. Або печива чи плиточку шоколаду «Оленка». Словом, на даному етапі, ласощів треба піднести. Щоб любов укріпити. — І щиросердно додав: — Не скупій, як Кіндрат Печериця, його за це й жінка з хати вигнала. Дівчата дуже люблять, коли їх вгощають. Хоч і утратно, а що вдієш? Всі закохані так роблять, не ти перший, не ти останній.

— А де я грошей візьму? — скривився Вітька.

Приятелі зітхали. Все гроші та гроші. І коли вже без них можна буде обійтися? І раптом Котигорошко, щось пригадавши, ляснув себе по лобі:

— Дурень я! Забув!.. Зараз я дістану тобі дарунок. І солодкий, і дешевий.

У діда Свирида поспіли сливи.

В того самого діда Свирида, котрого в селі дражнили Кісточкою. Бо не міг старий спокійно дивитися, як пропадають сливові чи вишневі кісточки. Де, бувало, не знайде кісточку, — обов’язково, крекчучи й лаючись, підбере і в кисет сховає. А не дай боже побачить, як хто їсть фрукти і викидає кісточки, то й зовсім розкричиться.

— Що це ти, бісів сину, кісточки де попало жбурляєш?! Га?.. Думаєш, кісточці не болить, що ти її кинув? Ти ж її, шалапуте, на смерть прирікаєш! А з неї деревина отакенна виросте, годуватиме тебе, непутящого, плодами. Дай сюди, кажу, кісточку!..

— От чудило! — казали про діда. — На кісточках звихнувся!

А дід, знай, ходить по городу та довбе пальцем ямки і втикує туди принесені кісточки. ї стільки їх навтикає восени, що весною увесь город від пагінців — як зелена щітка. А коли вони підростали, старий бігав по селу, хапав за поли першого стрічного й благав:

— Зробіть ласку, візьміть хоч один пагінець! Прошу вже вас, бо глушаться, дери його батько! Пропаде ж деревина ні за понюх тютюну. А ви пересадите, щепу зробите, отакезна вам слива виросте. Вік потім не об’їстеся слив, дери його батько, коли я брешу!

Кращого садка, як у діда, не було. Про сливи ж і говорити не доводиться…

Прийшов Федько Котигорошко і переліз через верболозний тин…

Сливи висіли густо, апетитно, ледве тримаючись на пожовтілих хвостиках. Були вони м’які, запашні й такі солодкі, що губи злипалися. Куди тому шоколаду до цих слив!

Це Федько затямив давно.

Взагалі Котигорошко був проти того, щоб лазити по чужих садках, але, по-перше, сливи були дуже солодкі, а по-друге, у Вітьки Горобця бракувало грошей на шоколад.

Федько вже нашматував їх півпазухи, як з хати вигулькнув дід Свирид:

— А куди ж ти ото сливи трясеш, шалапуте окаянний! А щоб тебе трясця трясла й не переставала! — І закричав на все село: — Лови його! Переймай! Хапай! Хоч кісточки мені поверни, дери його батько!..

Зрозуміло, що після такого репету Федько, незважаючи на свою вайлуватість і неповороткість, вилетів із садка, мов куля з рушниці. Під акомпанемент крику: «Держи його!!!

Лови його!!!» — понісся вулицею, не бачачи ні землі, ні неба, і на сусідній вулиці з усього розгону налетів на комірника Сидора Гуску.

— Носить тебе нечиста сила! — сердито вилаявся комірник, з трудом утримавшись на ногах після удару. — Щоб тебе, вітрогоне, за тридев’ять земель так несло!..

І раптом з комірникових штанів і пазухи так і сипонуло зерно!..

Федько, зопалу не розібравши в чім річ, заверещав не своїм голосом і хотів було тікати, аж де не візьмись — Грицько Причепа:

— Що за крик, на даному етапі?

А з переляканого комірника, мов з розірваного лантуха, все сипалось і сипалось зерно. Ойкаючи, він хапався то за штани, то за пазуху, але зерно текло, як вода.

— Товаришу Котигорошко! — урочисто вигукнув Причепа. — Від імені радянської міліції дозвольте, на даному етапі, подякувати вам. Ви затримали крадія!

— Потім, потім з подякою, — скромно відмахнувся Федько й, підтримуючи руками пазуху з потовченими сливами, шмигнув у бокову вуличку.

Принишк у бур’яні, не дихаючи.

НАРОДНІ ПРИСЛІВ’Я ПРО КОХАННЯ

В ніч на 25 серпня 1964 року доля Галі Козачок була вирішена. Хоча вранці дівчина, наче й не було нічого, з’явилася на пошті, а по обіді з товстою сумкою на боці вже снувала по вулицях і дворах і хоч була вона весела й привітна, доля її, повторюємо, була вирішена. Недарма Федько, обіклавшись книжками й зошитами, просидів усю ніч в сараї, багатозначно сказавши перед цим на Галину адресу: «Ну, постривай, ти в мене дострибаєшся!» На ранок генеральний план наступу на Галину незалежність і волю було вироблено в цілому, а за деталями Федько помчав до Вітьки Горобця.

Той ще мирно спав, і Федько стягнув його за ноги.

— Вставай, бо маю важливу справу, — термосив його за плечі. — Так можна все своє щастя проспати.

— Ми… — забурмотів Вітька і ледве розплющив очі. — Ну чого ти причепився до мене ні світ ні зоря? Знову в Одесі тигряку випустили?

— Слухай уважно, — по-змовницьки зашепотів Федько. —

Я перечитав усі народні прислів’я про кохання і ось: «Любов сильніше смерті».

— Ну вірно, — позіхнув Вітька, тручи очі. — Тільки чого ти мене розбудив? Для чого мені твої прислів’я?

— А як же ти будеш любити Галю, не знаючи скарбів народної мудрості? — захвилювався Котигорошко. — От, приміром, стоятимеш з Галею і — зітхай. А зітхнеш — одразу ж і народну мудрість: «Хто кохає, той за тим і зітхає». Або погляне на тебе Галя, а ти їй знову народну перлину: «Як гляне — серце в’яне». Але це ще не все. Я таке вичитав у народній мудрості, що ти ахнеш і за голову візьмешся!

Вітька насторожився:

— Ну, що там ще?

Федько урочисто витер під носом, підсмикнув штани і випалив одним духом:

— Ти повинен з Галею одружуватися!

— Що ти сказав? — стрепенувся Вітька.

— Не я сказав, а народна мудрість, — поправив Федько. — Слухай уважно: «Коли любиш — так женись, а не любиш — відступись!» Вітька був приголомшений, вкрай здивований і вражений.

Навіть його білявий чубчик настовбурчився здивовано і вражено.

— Ого! — врешті вигукнув Горобець. — Виходить, я можу одружуватися?

— Не можеш, а зобов’язаний! — впевнено відповів Котигорошко. — Народна мудрість з цього приводу ясно говорить: любиш — женись, а не любиш — відступись. Що ж тут неясного? Як не любиш і не хочеш женитися, дай, мовляв, другому дорогу.

Не сиди, як собака на сіні: сам не гам і другому не дам.

— Я Галі нікому не віддам!

— Ну от! — розцвів Федько. — Ти її любиш — ти й мусиш на ній женитися. А то Галя хтозна-що про тебе подумає. Любить, навіть поцілував раз, а женитися не хоче. Ні, треба негайно брати хлібину і йти свататися.

Вітька увібрав голову в плечі і злякано глянув на Федька:

— А гарбузяки вони того… не піднесуть? У них уродили…

— Та що ж вони — дурні? — аж обурився Федько. — Можна подумати, що ми йдемо до них грошей позичати. Ти скажи, був я у тебе секундантом?

— Був.

— От. А сватом і сам бог велів мені бути. Іншого виходу в тебе немає, хоч і вмри тут. З коханням не жартують, ще древні мудреці казали.

— Так я ж з Галею ще про це не говорив, — завагався було Вітька.

Але Федько швидко розвіяв його сумніви.

— Але ж ти її вже раз поцілував? Я навіть свідком був. І потім — в кіно водив. Хіба цього не досить? Потім, сват для чого, по-твоєму? І потім… Та що й говорити! Я так зроблю, що Галя й писнути не встигне, як буде засватана. О!

А там уже, як голова колгоспу казав: хоч і буде каяття, та не буде вороття. Бо коли засватана, то хоч-не-хоч, а заміж іди. Народна мудрість з цього приводу ясно говорить: засватана — як продана!..

— Хай буде по-твоєму, — згодився Вітька.

— О, це інша річ! — повеселів Федько. — Чую голос справжнього мужчини Великих Чавель. І доки ти не передумав, — біжу в сільмаг за хлібиною, потім ще раз перечитаю, що там свати про куницю співають, і…

І, не договоривши, Федько покурів до сільмагу, діючи по принципу: куй залізо, поки гаряче.

ТУРЕЦьКИЙ ОХОТНИК

І сталося диво дивнеє у чотирнадцяте літо Галі Козачок року 1964, дня двадцять п’ятого, місяця серпня. Прикотився в дівочу хату маленький і товстенький весільний сват з білою хлібиною в руках, купленою в сільмазі за двадцять дві копійки, та й став на порозі. О, скільки сватів отак перестояли, скільки гарбузів на дурничку переносили і скількома рушниками були перев’язані та скількома чарками призапрошені! Тож сміливіше, хлопче, не ти перший, не ти останній з славного-преславного племені сватів.

Починай, Федько, все одно автор не має часу читати лекцію «Сватання і роль сватів в історії людства». Хай уже іншим разом, а ти починай!..

— Здрастуйте… — тріпнув Федько чорним чубчиком. Соломія Кіндратівна, Галина мати, низенька рухлива жінка років сорока, кинула на прибулого веселим чистим оком і співуче, м’яко відповіла:

— Здрастуйте, добрий чоловіче. Гість відразу ж її поправив:

— А я вам не добрий чоловік.

— Овва!.. — сплеснула мати повними руками. — А хто ж ти, коли не добрий чоловік? Прямо не відаю, чи й до столу запрошувати.

— А-а, Федько! — відклала Галя книжку. — Проходь, чого ж ти стоїш, хати нам не засидиш.

— А я вам і не Федько, — насупився гість, переступаючи з ноги на ногу. Проте до столу пройшов і зупинився, як вкопаний. — Не Федько я…

— А хто ж ти такий? — Соломія Кіндратівна вдала, ніби не впізнає хлопця, котрого минулого літа застукала під грушею з повного пазухою речових доказів.

— Охотник я турецький, — буркнув Федько. — Так, ніби по мені не видно…

— О-о, здалеку пташка до нашої стріхи прилетіла! — похитала головою мати. — А я думаю, де ж я тебе раніше бачила?..

А воно в Турції. Правду кажуть, гора з горою не сходиться, а людина… То куди ж оце, охотничку, путі, тримаєте?

— За голубою куницею йду!

— Ох ти ж, боже мій! — охнула мати, опускаючись на лав-ку. — Невже ото з Турції аж у Чаплі за голубою куницею?

— За нею, — кивнув Федько головою. — Я, значить, із землі турецької. Випала у нас пороша. Пішов я, значить, шукати звіриного сліду. От іду та й іду собі, сліду катма, коли це навстріч мені князь. «Ей ти, охотник, — каже він, — поможи мені, бо не сплю, й не їм, і спокою не маю. Трапилась мені голуба куниця — красна дівиця. Пособи мені спіймати тую куницю. Десять городів тобі дам, тридев’ять кладів золота».

— Багатий, — прокоментувала Соломія Кіндратівна. — Та хоч би ж слово своє стримав. Бо й мідяка в нього потім не випросиш. — Пішов я по сліду, — торохтів Федько, входячи в роль і нічого не бачачи й не чуючи навколо себе. — По всіх городах був, у Туреччині всі усюди виходив, усі царства облазив — ніде не видно голубої куниці. — Федько розвів руками і тяжко зітхнув. — Немає, мов крізь землю вона провалилась! Дери його батько, як дід Свирид каже. Кажу князю: «Треба іншу куницю шукати». А князь і слухати не хоче. «Мені, — каже, — тільки Галю Козачок, бо іншої куниці й даром не хочу». Пішов я, значить, вдруге по сліду та й напав. У ваш двір слід мене привів, у вашій хаті голуба куниця сховалась. І кажу я вам: віддайте за нашого князя та вашу голубу куницю!

Сват змовк, стомлено сопучи та спідлоба чорними очима поблискуючи.

— Вік живи — вік учись, — по хвилі озвалася Соломія Кіндратівна. — Скільки живу, а й не відала, що в моїй хаті та голуба куниця знаходиться.

— Та он же вона перед вами, — ткнув Федько пальцем в розгублену й зніяковілу Галю і на всякий випадок уточнив: — Дочка ваша.

Галя так знітилась, що не знала, що й діяти. Жарт це чи серйозно?.. Ах, яка там серйозність, звичайно, жарт. Але чому при матері? А втім, коли Вітька відважився з-за неї на дуель іти (їй і досі заздрять усі чаплівські дівчата), то чому б і не пожартувати з сватанням? А гарно виспівує цей Федько. Що він язикатий — знала, але щоб так складно небилиці плести… А щоки горять… Ах, які капосні щоки, так і горять, горять… Ну й утнув же Федько!..

— То що ж ти відповіси, голуба кунице? — звернулася до неї мати. Запитувала серйозно, навіть суворо. Але Галя бачила в глибині її променистих очей, що пірнули в сітку зморщок, нестримний сміх. — Чому мовчиш? Було б раніше сліду не лишати, а тепер треба щось турецькому охотнику відповідати. Людина до нас аж з Турції йшла. Не близький світ.

— Облиш свої витівки, Федько! — випалила дівчина і почервоніла так, що, здавалося, ще мить — і згорить на очах у турецького охотника.

— Гарні мені витівки! — аж обурився Федько. — Буду я заради жартів купляти в сільмазі білу хлібину за двадцять дві копійки, коли є й за шістнадцять.

— В Турцію дорога далека, то білий хліб не завадить, — розсудила мати. — А що ж це ви, охотнику, забули сказати про вашого князя? Чи, може, він такий незугарний, що вам ім’я називати його ніяково? То ми йому од воріт поворіт.

— Та це Вітька Горобець! — відповів Федько. — Він, правда, не князь, але хлопець — о! То віддасте за нього свою куницю?

— Як вам, свате-охотнику, і сказати? — задумалась мати. — Не хочеться аж у Турцію свою дочку віддавати. Далеко дуже.

Федько заспокоїв:

— У вік техніки живете. Реактивні он літають.

— Квитки дорого, — стояла на своєму Соломія Кіндратівна. —

І потім, шановний старосто, застукали ви нас зненацька. Тому вибачайте, але не можемо у вас білий хліб узяти і вас рушником пов’язати.

— Та що ж тут голову ламати?.. — нервував сват. — Все й так ясно. Я ж не корову у вас купую. Народна мудрість ясно з цього приводу говорить: любиш — так женись!..

Мати спершу ніби й погодилась.

— Воно-то й так… Але народна мудрість говорить: поспішиш — людей насмішиш. А ви самі бачите, як розгубилась наша куниця.

Дайте нам часу гарненько обдумати ваші слова.

— І довго ж ви будете думати? — Котигорошко невдоволено засопів. — Чи ви думаєте, що мені так легко аж з Турції до вас бігати? — Та років так через десяток і прибіжіть.

— Тю! Та за десять років вони можуть і розлюбитися, — вигукнув Федько. — Он дядько Стратулат п’ятнадцять років з своєю Стратулатихою жив, а й то сказала: «Забирай свої речі — і на всі чотири боки!» Дядько Стратулат забрав своє майно — два чемодани пляшок — і поніс у ларьок, щоб на квиток на автобус вторгувати.

Виряджаючи свата, Соломія Кіндратівна в сінях щось насипала йому в кишеню.

— Від куниці, — шепнула, покуйовдивши сватів чубчик. — Заходь, Федюшо, не гордися.

І довго з сінешнього порога проводжала його затуманеними очима та все шепотіла:

— Думала, дитина… А вона вже куниця…

«ВІТьКА+ГАЛЯ»

Стояли під явором, похнюпивши голови, мов ті полководці, котрі щойно програли важливу битву.

— Все? — безнадійно перепитав Вітька і пересмикнув гострими плечима. — Та не тягни, Жучок!..

— На даному етапі — все, — безнадійно розвів Федько руками. — Але будь мужчиною, Вітько. Ну, розумію, фіаско…

Та Наполеону гірше прийшлося під Ватерлоо, і то витримав. Або згадай Байду. Турки його гаком за ребро чіпляли. Або візьми…

Вітька зітхнув: історія була поганим бальзамом для нього.

— І не зітхай так, — уболівав Федько. — Моя бабуся каже: півсвіту скаче, а пів — плаче. Що поробиш, ми потрапили у ту половину, що хникає. Але в нас не все ще втрачено. Ми й через десять років своє візьмемо. А що таке десять років? Пхі — і все, коли брати в історичному масштабі.

— Добре, що хоч гарбуза не піднесли.

— Еге! А гарбузового насіння для чогось насипали повну кишеню, — і Федько витяг жменю пузатеньких смажених кабачків. — Пригощайся, іншого виходу в нас немає.

— А що де означає? — насторожився Вітька. — Коли гарбуз — зрозуміло, а гарбузове насіння?..

— Я теж всю дорогу ламав над дим голову.

— І що?

— У світовій літературі, на жаль, не згадується про подібні випадки, — сумно зітхнув Федько. — В історії теж… В енциклопедії — мовчання. Але мені здається, гарбузового насіння мені для того насипали, щоб ми з тобою полузали і гарненько подумали. Кажу тобі, не вішай носа. Наполеону під Ватерлоо, зрештою, і кабачків ніхто не давав.

Сват з молодим лузали й думали. Кабачки були смачні. Безперечно, Федько має рацію. Наполеону під Ватерлоо було гірше. Отже, носа нічого вішати. Та, власне, йому й не відмовили прямо, а попрохали зачекати. Десять років — час величенький, але що вдієш. Треба зачекати. Справжня любов все життя чекає.

— Еге! — раптом сказав Котигорошко, уважно розглядаючи явір. — Еге! — повторив він, мацаючи кору.

І з цими словами витяг з кишені складений ножичок.

— Ти що надумав? — стривожився Вітька.

— Те, що закохані роблять, — спокійно відповів Котигорошко і видряпав на корі «Вітька + Галя». — От, — задоволено мовив, впоравшись із своїм ділом. — Для історії. Так би мовити, для майбутніх поколінь. Хай читають. Хай заздрять. А то тільки й знають: «Ромео + Джульєтта».

— Для чого ти псуєш дерево? — образився Вітька.

Але Федько діловито перебив:

— А ти хочеш ніякого сліду в історії не лишити? Ні, так не годиться. Хай усі знають: «Вітька + Галя». Хто після цього посміє до Галі підсокирюватися? Галі ми зайвий раз доведемо, що вона всього лише твій плюс і ніякого самостійного значення не має.

«Вітька + Галя», або повість про перше кохання. От!

Федько, незважаючи на поразку, був явно не в міру балакучий, сповнений енергії. Він би й на небі написав оте «Вітька + Галя», та шкода, що не має підходящої драбини.

— Чого тобі сумувати? Сказано, «Вітька + Галя» — і ніде твоя куниця від тебе не дінеться! — А потім подумав і закінчив: — Як не будеш, звичайно, гав ловити!..

ГАРЯЧИЙ ПІСОК —

ЛІКИ УНІВЕРСАЛьНІ

І сниться Вітьці Горобцю дивний сон. Біжить куниця — голубі іскри розсипає.

Біжить степами, ярами, лісами, а він — за нею. А голубі іскри так і сиплються, і куниця аж спалахує дивним голубим сяйвом. А він — за нею.

День біжить…

Два біжить…

Три біжить…

І вже на десятий день здоганяє голубу куницю. Ось-ось схопить її… І тільки руки простягнув, а тут хтось як крикне:

— А куди ж ти ото руками?! Іч, який швидкий!.. — Я десятий день уже біжу! — кричить Вітька.

— А десять років ти б не хотів за куницею бігти?

— І побіжу! — вперто кричить Вітька. — Хоч і двадцять років! А позаду пихтить Федько і хникає: — Вітько-о, я закохався…

Вітька застиг, як укопаний:

— І ти, Брут?.. І в кого?..

— Не знаю… — Федько задумливо гризе насіння гарбузове. — Ще не знаю у кого, але відчуваю, що закохався.

— Щось мені душно, — каже Вітька.

…Уві сні він так голосно кричав і так безладно розмахував руками, що зовсім сполошив матір.

— Мабуть, у нього гарячка, — швидко встановила діагноз. — І добігається ж, вітрогон!..

А ліки у матері були універсальні, од усіх хвороб гамузом, будь то біль у животі чи перше невдале сватання: гарячий пісок. Нагріла його швиденько, в торбинку засипала — і синові на живіт поклала, по доброті своїй не відаючи, що синові ще десять років бігти степами, бігти ярами, бігти лісами за голубоюголубою куницею…

Чи здожене він колись голубу куницю?.. Поживемо — побачимо. Все можливо на білому світі, на даному етапі, то чого ж його носа вішати, як сказали б у подібному випадку Федько Котигорошко та Грицько Причепа.

Пісок, особливо коли він гарячий, — теж річ корисна. Спи, Вітько, справжній мужчино Великих Чапель, спи з піском на животі, набирайся сил. І не сумуй. Мав рацію Федько: ти ж не Ромео. І твоя Джульєтта мирно спить у цю ніч і, мабуть, як і ти, з нетерпінням чекає, доки спливуть десять років. І вона буде прибігати у твої сни голубою куницею, швидкою, як вітер, і бентежною, як прекрасна казка.

ЛеГенди про коШовоГо отамана івана сірка

ПревеЛиКий ХараКтерниК

Кошовий Сірко був превеликий характерник! Було, хто б не задумав воювати з ним — він уже й знає: зараз і військо збирає, і списи точить, і ратища готує. Недаром його турки прозвали шайтаном.

Запорожці, поки орудував ними Сірко, нікого не боялись, бо його ніяка сила не могла перемогти.

До сірка, кажуть, наші люди платили ляхам подать: третя гуска, третій віл, третій кінь, хліб. Всього третя частина. Як став Сіоко кошовим, зараз же і зладнався з королем польським.

— Ну, — каже, — ваше величество, хоч биться, хоч мириться, а третьої частини панам давать не будемо!

— Як знаєш, — каже король. То діється не по моєму приказу.

Зібрав Сіркр запорожців і п’ятнадцять тисяч турків та й погнав ляхів з України. Догнав до Случі і каже:

— Оце, ляше, по Случ твоє, а це наше.

Ті ляхи піймали тоді свого короля і заслали на морський острів.

— Оце тобі, — кажуть, — за те. що якшався з Сірком.

яК сірКо ПереМіГ татар

Давно-давно це булр, ще за запорожців та кошового Івана Сірка. Пройшло років немало, як жив Сірко і як його не стало, а слава про нього і не пройшла, і не пропала. Він був для ворогів страшний і сердитий, а, напроти, для християн був дуже добрий і милостивий.

Одного разу пішли запорожці з Сірком у похід, а татари прочули про те та одразу й побігли на Січ і почали там хазяйнувати. Як хотіли, так і хазяйнували: усіх православних християн забрали та й повели у полон. А вони, бідні, не хочуть іти та плачуть і ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не зважають, а нагайками їх підганяють.

Як ось прочув про те кошовий Сірко. Зараз зібрав своїх козаків — та в погоню за татарами: визволяти православних людей. Та летить, як птиця. Добіг близько до татар; бачить, що їх дуже багато, а козаків дуже мало — і давай хитрити. Спи- нив свого коня і крикнув на козаків:

— А стійте, братця! Підождіть, не ворушіться!

Тоді зіскочив з коня, дав його другому козакові, а сам кувирдь — та й зробився хортом і побіг до татар.

Татари бачать: хорт, красивий такий! Подобався він їм. Узяли вони його, нагодували. Звик ото той хорт.

Як стали ті татари відпочивати, то той хорт поробив їм так, що вони всі поснули. Тоді він назад до козаків та знову кувирдь — і зробився чоловіком! Кинувся тоді з козаками до татар, усіх їх вирубав, а християн вернув назад.

Християни дуже дякували Сіркові і пішли собі щасливо додому. А Сірко зі своїми козаками став гуляти по-строму.

заПовіДь сірКа

Сірко на три частини захований: перша його частина лежить отут саме, де Чортомлицька Січ, друга — під Кривим Рогом, а третя — під Полтавою. Він як умирав, так дав таку заповідь: «Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім год; хто буде мою руку носить сім год, той владітеме нею усе рівно, як я й сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нещасна хвиля спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду — хвиля утишиться, чи на землі — не буде вам ніякого случаю; а з семи год уже поховайте в мою могилу. І хто буде тую могилу шанувати, братиме навкруги землю та буде могилу обсипать, то я його сам своєю силою буду дарить. А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, — я єсть православний християнин Сірентій Іванович. От таку він, той сірко, дав заповідь!

яК сірКо УМирав

Сірко — це кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце бувало вийде із куреня та й гука на свого хлопця: «Ану, хлопче, возьми пістоль, стань там та стріляй мені в руку!» Той хлопець візьме пістоль та тільки бух! йому в руку. А він візьме в руку кулю, здаве її та назад і кине. Врни, ті запорожці, всі були знайовиті… Сірко три рази умирав у сімдесятих годах, а всього йому 210 років. Він як умира було то й каже: «Оце вам три позирки з водою. Першим пузирком сприснете — оживу; другим пузирком сприснете — стану дивиться, а третім сприснете — устану і піду у тридцяти годах». Тоді трави такі сильні були; ото і вода була зроблена із таких трав. Та як умре, то його клали у гній і на треті сутки одгрібали та сприскували водою. Як із першого пузирка сприснули — ожив, з другого сприснули — став дивиться, а з третього сприснули — устав і пішов. Ото так до трьох раз він робив. А в послідній раз він як умер, то велів себе спалить і попіл геть пустить, а руку велів одрубать і носить три годи, а потім того положити в могилу. Ото та могила і єсть у Капулівці.

КоШовий іван сірКо

Давно, дуже давно це було, ще за запорожців та за кошового Сірка. Пройшло чимало років, як жив Сірко, і хоч його не стало, а слава його не пройшла, не пропала. Він був на ворогів страшний і немилостивий, а для християн — напроти, був дуже добрий.

Одного разу запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про те та зразу й набігли на Січ, та й почали там хазяйнувати. Як хотіли, так і хазяйнували: усіх православних християн забрали та й повели в полон. Женуть їх, а вони, бідні, не хочуть йти та плачуть, та ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не зважають та нагайками їх підганяють. Якось прочув про те кошовий Сірко. Зараз і кинувсь з козаками в погоню за татарами християн визволяти. Та летить, як птиця! Добіг близько до татар, та баче, що їх багато дуже, а козаків дуже мало, і давай хитриться: спинив свого коня та й гукнув до козаків:

— А стійте, братця, підождіть, не ворушіться!

Ті спинились, стоять, не ворушаться. Він тоді скочив з коня, дав його другому козакові, а сам — кувирдь! — та й зробився хортом і побіг до татар. Татари бачать — хорт, та красивий такий, дуже сподобавсь він їм. Узяли вони його, нагодували, приручили до себе. А як стали ті татари оддихати, то той хорт поробив їм таке, що вони всі поснули. Тоді він назад, до козаків, та знов — кувирдь! — і знову зробивсь чоловіком.

Кинувсь тоді з козаками на татар, усіх їх вирубав, а християн вернув назад, на городи.

Християни дуже подякували Сіркові та й пішли собі додому щасливо…

КоШовий іван сірКо

— Хто ж воно був той Сірко?

— Кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце, бувало, вийде із куреня та й гука на свойого хлопця: «Ану, хлопче, візьми пістоль, стань отам та стріляй мені в руку!»

Той хлопець візьме пістоль та тільки — бу-у-ух! йому в руку.

А він візьме в руку кулю, здаве її та назад і кине.

Вони, ті запорожці, всі були знайовиті…

Сірко великий воїн був. Той знав, хто що й подума. Ото там, по тім боці Дніпра, були татари, магомет жив. Та як задумають вони, було, воювать, то Сірко і каже козакам:

— Собирайтесь докупи, бо на нас уже орда піднімається!

Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і кожі не розруба — тілько синє буде. Не то що кулею, а шаблею! Уже татари які міри против нього робили, так нічого не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали…

III

Давно, дуже давно це було, ще за запорожців та за кошового Сірка. Пройшло чимало років, як жив Сірко, і хоч його не стало, а слава його не пройшла і не пропала. Він був на ворогів страшний і немилостивий, а для християн — напроти, був дуже добрий.

Один раз запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про те та зразу й набігли на Січ, та й почали там хазяйнувати. Як хотіли, так і хазяйнували: усіх православних християн забрали та й повели в полон. Женуть їх, а вони, бідні, не хочуть йти та плачуть, та ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Як ось прочув про те кошовий Сірко. Зараз і кинувсь з козаками в погоню за татарами, визволяти християн. Та летить, як птиця! Добіг близько до татар, та баче, що їх дуже багато, а козаків дуже мало, і давай хитриться: спинив свого коня та й крикнув до ко- заків:

— А стійте, братця, підождіть, не ворушіться!

Ті спинились, стоять, не ворушаться. Він тоді скочив з коня, дав його другому козакові, а сам — кувирдь! та й зробився хортом і побіг до татар. Татари бачать — хорт, та красивий такий, дуже подобався він їм. Узяли вони його, нагодували, приручили до себе. А як стали ті татари оддихати, то той хорт поробив їм так, що вони всі поснули. Тоді він назад, до козаків, та знов — кувирдь! і вп’ять зробивсь чоловіком. Кинувсь тоді з козаками на татар, усіх їх вирубав, а християн вернув назад, на го- роди.

Християни дуже подякували Сіркові та й пішли собі додому щасливо, а Сірко з своїми козаками став гуляти по-прежньому.

Він по-справжньому не Сірко, а Сірентій Праворучник звався. Як умирав Сірентій, то дав такий заповіт, щоб у нього одрізали праву руку та аж сім год возили її за собою:

— Коли я вмру, то одніміть у мене праву руку і возіть її з собою сім год. І куди ви будете повертати, там буду й я воювати. Якщо будете возити мою руку, то ще права рука моя буде вами руководствувати. А як сім год пройде, то ви одкопайте мене та приложіть мою руку мені в мою труну.

Ото ж Сірентія рука й ходила аж сім год по військах. А на восьмому році розкопали Сірентія та й приложили до нього праву руку, як вона була. Так ото він через те не Сірко, а Сірентій Праворучник.

— А як обсадите могилу округ деревами, то буде вам од мене велика заплата; а як порушите мою могилу, то буде вам од мене велика пригода.

І справді, ця могила Сірентія робити коло неї не дасть, ніяк не дасть. Орав тут якось один чоловік на трьох парах волів та до неї наблизивсь. Так усі пари його волів як уплутались докупи та так збились, що ніяк не можна було їх розтягти. Збіглись усі люди з села — аж ніяк не можна. А він тільки й того, що до неї наблизивсь.

Сірко три рази умирав у сімдесятих годах, а всього йому 210 годів. Він як умира було, то й каже: «Оце вам три пузирки з водою. Першим пузирком сприснете — оживу; другим пузирком сприснете — стану дивиться; а третім сприснете — устану і піду у тридцяти годах». Тоді трави такі сильні були; ото і вода зроблена була із таких трав. Так як умре, то його клали у гній і на треті сутки одгрібали та сприскували водою. Як із першого пузирка сприснули — ожив; з другого сприснули — став дивиться, а з третього сприснули — устав і пішов. Ото так до трьох разів він робив. А в послідній раз він як умер, то велів себе спалить і попіл геть пустить, а руку велів одрубать і носить три годи, а потім положити в могилу. Ото та могила і єсть у Капулівці.

***

Дуже давно то було, ще за запорожців та за кошового Івана Сірка. Пройшло вже чимало років, як жив Іван Сірко, і хоч його давно не стало, а слава його не пройшла, не пропала, й ніколи не пропаде. На ворогів він був страшний і немилостивий, а для християн — напроти, був дуже добрий. Якось одного разу запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про те та зразу й набігли на Січ, та й почали там хазяйнувати. Як зазвичай і було, татарська орда усіх православних християн забрала в полон. Женуть їх татари, а вони, бідні, не хочуть йти та плачуть, та ридають так, що аж земля від цієї біди стогне. Татари ж на плач, на сльози жінок і дітей не зважають та нагайками їх підганяють. Прочув про ту біду кошовий Сірко. Зараз же і кинувсь він з козаками в погоню за татарами християн визволяти. Та летить кошовий, як птиця! Добіг близько до татар, та баче, що їх багато дуже, а козаків дуже мало, і давай хитриться: спинив свого коня та й гукнув до козаків: — А стійте, братця, підождіть трохи, не ворушіться! Спинились козаки, стоять, не ворушаться. Скочив тоді з коня Сірко, дав його другому козакові, а сам — кувирдь! — та й зробився хортом та й побіг до татар. Татари бачать — хорт, та красивий такий, дуже він їм сподобавсь. Узяли вони того хорта, нагодували добре, приручили до себе. А коли стали татари оддихати, то той хорт поробив їм таке, що вони всі геть поснули. Тоді хорт назад, до козаків, та знов — кувирдь! — і знову зробивсь чоловіком — кошовим. Кинувсь тоді кошовий Сірко з козаками на татар, та й вирубав їх усіх, а християн вернув назад, на їх городи. Християни зраділи, щиро подякували

Сіркові та й пішли собі додому щасливі…

Гнат мартинович

Хоткевич

(псевдонім — Гнат ГаЛайда)

(1877—1938)

Народився в незаможній сім’ї. Батько служив кухарем, мати тривалий час працювала в наймах у харківського купця М. Михайлова. Навчався в Харківському реальному училищі (1890–1894) Харківському технологічному інституті (1894– 1900).

1896 р. організовував селянський театр у Дергачах, 1897 р. у львівському журналі «Зоря» опуб- лікував своє перше оповідання «Грузинка». 1889 р. в Харкові виходить збірка оповідань «Добром

усе переможеш». 1902 року організовував перший в Україні виступ кобзарів-лірників на XII Археологічному з’їзді в Харкові. 1899 року був висланий із Харкова як політично неблагонадійний. 1900 р. Хоткевича було поновлено студентом, і він закінчив інститут. У 1900–1905 рр. працював інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці, одночасно займаючись культурно-громадською і літературною діяльністю. Заснував 1901 р. перший у Росії робітничий театр.

Брав активну участь у революційних подіях 1905 р., разом із робітниками був на барикадах Харкова.

Після того як збройний виступ Харківського пролетаріату було придушено, письменник змушений емігрувати до Галичини. 1912 р. нелегально приїхав до Києва, був заарештований і переведений до Харківської в’язниці. Після тюрми жив у Києві.

До Харкова повернувся після повалення царизму. Активно пропагував українську культуру, організовував капелу бандуристів, створив репертуар для бандури, викладав українську літературу в Харківському зооветеринарному технікумі, вів клас бандури в Харківському музичнодраматичному інституті, перекладав українською мовою твори світової літератури, написав дослідження «З історії України» (1918), «Музичні інструменти українського народу» (1930), «Підручник гри на бандурі» (1930), близько десяти п’єс.

У Харкові у видавництві «Рух» були видані твори письменника у восьми томах (1928–1931). У період сталінських репресій зазнав жорстоких переслідувань. Звинувачений у буржуазному націоналізмі. 22.11.1938 р. був заарештований і 8 жовтня розстріляний. 1956 р. реабілітований посмертно. У селищі Високому встановлено пам’ятний знак біля будинку, у якому останні десять років жив письменник.

Гнат Хоткевич

З давнини

Сонце заходило. Косе проміння падало на річку Білу, і не була вона тоді білою, а сяла всіма кольорами у своїх пологих берегах. Обидва береги були однакові, але по однім боці лягло село велике, з двома церквами, а по другім — луки, поля й далі степи, степи безконечні. Луки підходили до самої ріки, наче аж падали в неї.

Річка Біла неширока. Он через неї перекинулися кладочки, позв’язувані де вірьовкою, де перевеслом, а де й так — просто жмутом трави. Ними можна було любуватися, як художнім твором, як храмом Растреллі, як поетичною мрією, — так вони були під стать і пейзажеві оцьому, і тихому темпові руху хвиль у річці, й такому ж темпові життя села. По них, по оцих кладочках, перелітає пісня, коли ото у суботу зацвітуть вулиці дівочими голосами й радісними гармоніями; по них котиться протяжливе «Геей» плугатаря, що оре найдальшу свою скибу, а істик у зуби взяв, бо нікуди його встромити. Парубок і дівчина йдуть одно одному назустріч: вона й бачить, що зустрінуться на середині, а ступає босою ногою на сучкувате бервено, і зустрінуться на середині. Гриць так боїться, щоб бідна дівчина не впала, що вона аж пищить у його обіймах і лається. Але ця лайка звучить як ласка, а в тих пручаннях ще ближче горнеться одне молоде тіло до другого.

Серед війн, і гнету, й віковічного плачу одвічної Рахілі виривалися колись-не-колись десятиліття, що село українське жило тихим і своїм життям. Співало свою пісню, культивувало свій звичай, творило свій кодекс. Тоді вистарчали такі кладочки в замріяних берегах, тоді вони й клалися. А налітала знову буря — і змітала з дороги не тільки кладочки, а й села цілі.

На тім боці Білої косить парубок. Сорочка аж очі вбирає на зеленому тлі лук. На голові широкий жовтий бриль кидає округлу тінь на смагляве, загоріле обличчя. Вус недавно засіявся, очі карі з ясним, може, трохи суворим поглядом — і цей погляд надавав парубкові вигляду якоїсь дорослості. Кожен замах косою показував силу, викохану на оцих житах, ланах ранками росяними, соло- в’їною піснею. Слухняна трава рівними покосами лягала по стрижених луках, — і скоро вся ділянка вкрилася, мов письменами якимись незрозумілими, зигзагами світло-зелених покосів.

Парубок востаннє, мов граючись, махнув косою й поставив її сторч. Зібрав траву у рядно, звалив на плечі й твердою стопою пішов через кладку.

Зараз же коло пічки розіклалися бакші. Оце щойно засадилися і ясніють білими плямами пісків; де-не-де поплелося перше огудиння, тільки сояшнички молоденькі стирчать по межі: от-от гавкне, як молоде цуценя.

Серед бакші низенький і теж молодий курінь: ще не позасихало як слід і листя хворосту. Коло куреня сидить дід — латає штани.

— Добрий вечір, дідусю, — каже парубок, підходячи.

— Добрий вечір і тобі, сину. Що це ти з травою?

— Та думка оце завтра поїхати до Нищеретової: там базар завтра, так треба купити дещо… На штани…

— Та намиста Марусі, — в тон додав дід.

Парубок ніби трошки зніяковів, але, видимо, йому приємно було чути просто звуки цього імені.

— А на штани пощо тобі купувати? Це мені — он ба які, — і дід розчепірив столітні штани — аж засвітилися дірками проти ясного неба. — От мені так треба штанів, правда. А ти собі задурно візьмеш, які схочеш.

— Як це задурно?

— Задурно, й квит. Оце ж князь приїде.

— А! — протяг парубок і махнув рукою. Він ще не бачив ні одного приїзду князевого, але чути чув багато: і раніше про те згадувалося у селі, а оце тепер. — тільки й розмови було про скорий князів приїзд.

— Тут таке буде, сину, що ти ніде й не бачив, та нехай не доведеться нікому хрещеному й бачити. Оце тільки чутка пройшла, що князь скоро приїде, а й то, подивись, скільки наперло сюди й москалів, і лавушників, і всякої іншої наволочі. А як сам приїде та ще всю свою орду привезе — ой-ой-ой! Що тоді робитиметься!..

Дід поник головою. Мабуть, не один приїзд князів він бачив за свого життя; і, мабуть, добре ті приїзди засіли в печінках, що й досі їх забути не може.

— А чого ж він осюди їде, отой князь?

— Чого? Попити-погуляти на вольній волі. Бо там, у Петербурзі, обридне, все одно та одно, а тут — по-інакшому. Оце незабаром почнуть зганяти на стрєчу. Тут уже хоч-не-хоч, а йди. Бо як огинатимешся, — нагаями поженуть. Ще нашого брата, мужиків, ще сяко-тако, а що вже дівчат — так усі щоб були. Бо то смотр їм князь робить.

— Навіщо?

— А потім вибирає яких кращих до себе в покої.

— Навіщо?

— Ото дурний — навіщо… Сам знаєш, діло таке… Парубок похмурнів.

— Ну, нічого — скоро воля буде.

Дід тільки рукою махнув.

— Воля? Може, й буде коли, тільки нам її не видать. Може, ти ще й побачиш, а вже мені то не доведеться.

— Як-то не доведеться? Та як ми сюди переходили, то сам управляющий нам казав, що трошки поробимо на пана, а тоді воля буде!

— І як ми сюди переходили, так тодішній управитель теж казав, що «трошки поробите на пана, а там скоро й воля буде»… То, сину, тільки червачок на гачку. Як ото на рибу червачка на гачок надівають, так оце й нашого брата — волею приманюють. Я ще за покійного князя Бориса Степановича сюди приплентався, а бач — і досі кріпак. І той, покійничок, теж розсилав по усіх усюдах своїх шельмуватих: одних і льготами манили, других волею. Як ото на рибку: на одну хлібець чіпляють, на другу хробачка — отак і тут. І ловляться люди: і з Київської губернії, і з Чернігівської, і з Полтавської, і з Воронізької, і хто й зна звідки. А прийшов сюди — квит. Дадуть грунтець, хату на виплат поставлять, імення перемінять — і годуйсь, птичко божа, та пана годуй.

— Як це — ім’я перемінять?

— А так. Хіба тобі не міняли?

— Ні…

— А мені зразу ж змінено було. От я тут Степан Коцеренко, а я і не Коцеренко, й не Степан. Батька мого Гурч прозивали, а мене Олексієм охрещено. Я й на часточку Олексія записую — а піп думає, мо, родича якого…

Дід замовк, похиливши голову. Мовчав і парубок, утопивши очі в пожар на заході. Кілька хвилин було тихо. Першим обізвався дід.

— А були колись і оці степи вільними степами. Колись і їх тільки козацькі коні топтали та стрепети. А тепер — і степ поневолений, і ми на ньому. Та, мабуть, так і повік зостанемося. І ми князеві, й степи князеві. Тільки от небо — не знаю, чи теж князеве, чи ще ні. Якщо ні, то, мабуть, скоро оді йде.

— А як же воно із свобідного та усе зробилося князевим?

— Та як?.. Воно легко робиться: раз-два — й готово. А почалося це діло ще за царя Петра. Колись Петро тут усе їздив, воювався. І князь Куракін коло нього. Оцих ніби наших прадід чи прапрадід, я вже не знаю. Знаю тільки, що теж Борисом звали: Борис Іванович. Це у них у роду Бориси.

Так от якось одбився цар Петро від своїх драгунів, а драгунами командував оцей самий князь Куракін. А відбився тому, що був дуже нетерплячий. Він із військом був на лівому боці Козинки: моста нема — ну поки там міст наведуть, а йому не терпиться. От він узяв із собою кілька душ та вплав через Козинку, а там на Тавижний яр, на Осикові байраки, а тут і наскочив чи на розбійників, чи ще на яку біду — не знаю, ну тільки плохо прийшлося цареві. Став він одбиваться, а до князя Куракіна послав гінця — так, мовляв, і так, — приперли мене, біжи рятувати.

Ну князь, розуміється, вже не дожидав моста, кинувся із своїми драгунами прямо у воду.

Добігають до Осикових байраків, дивляться — а цар кинувся із конем ув Айдар: приперли його вже до краю. І хто його знає, що б воно там і вийшло, якби не підскочили драгуни. Словом, виходить діло, що князь Куракін урятував цареві життя, і вже з тої пори цар із ним не розлучався.

І виїздили вони тоді всю Україну, бували на всіх шляхах: і на Московському, і на Воронізькому, й на Гатманському; перепливали й Івсуг, і Ковсуг, і Стару Білу, що в Айдар ото пада. І по степах усюди, і там, де ото тепер Військові Землі, і де Нищеретівка, — усюди були.

От їхали вони раз низом через Тарабанівський міст повз Василькові ліси на Валуйський шлях. Зупинилися на спочинок саме отут, де оце тепер село наше. А князь Борис Іванович і каже: «Ох, — каже, — гарно тут! Ніколи б, здається, звідси й не пішов…» А цар Петро тоді: «Як ти мені, мо’на скать, життя врятував, так хочу я тебе наградить, — бери собі оцю землю усю, скільки хочеш, бери. Це моєму хрещеникові на зубок». А у князя був синок, і хрестив його цар Петро.

Та отак, бачиш, і заволодів князь усією землею. І одбатував собі невеличкий шматочок — аж ото від Тарабанова, де тепер Павлівка, та до Нищеретової довжини, а від Телішових — аж оце по річку ширини, — о!..

Ну земля тоді справді дика була, сіл було мало, села малі, без церков; ото тільки у барині у Тарабанші й була церква — де ото тепер стоїть кам’яна капличка — та млин водяний, та два чи три вітряки. Ото й усього. А то не то, кажу, сіл, а й хуторів не було. Це тепер народу намножилося без числа, хутори як гриби поросли: і Паньківка, і Луб’янка, і Гриценків, і Бунчужний — та хіба мало їх! А тоді як було, може, хат із двадцять біля Макортета, то й гаразд, а то й тих, ма ть, не було. Ото там, біля Макортета, й моя хата колись була. Це я її не дуже давно, мо’, років із десяток буде, як переніс осюди, де тепер.

Ну так ото, кажу, як відрізав собі князь земельки, — почав хазяйнувати. А тоді яке хазяйнування було? Насамперед заселити. Ну князь Борис Іванович не дуже про те дбав, то воно у нього й ішло, як мокре горить. Оце візьметься наче й з короткими віжками: розсилає своїх людей, щоб ото, значить, закликати на переселення; будує, розпоряджається. А потім перегоритьперегорить у нього оте все, осядеться, стухне. Та й ніколи йому: він більше по загряницях жив по царських ділах. Та й те сказать, що не зовсім тут і безпечно було: он там, за річкою біля Білої гори та в Кимлицькому яру, кочували кимлики. Зробить собі земляночку, покриє чаканом — із рогоузу таке плели вони — та й живе. Та й інші розбійники степові набігали, не дивилися, що «свої», а так облуплять, що тільки держись! Навіть церкву, що ото колись тут стояла, кілька разів обкрадали, не то що! Одно слово, неспокійно було, то мало й охочих знаходилося селитися.

Це так за Бориса Йвановича. Ну, а як настав Олександер Борисович, отой царів хрещеник, — пішло діло по-іншому. Той зараз випрохав собі у царя солдатів, очистив землю від кимликів та розбійників, а тоді по всіх губерніях розіслав закликані в, щоб кликали людей: «Кажіть, що у нас тут на вербі груші ростуть, молочні ріки течуть, — що хочете, кажіть». Ну вони й почали брехати. Ну, що брехали, то брехали, а дещо й правда була. А правда була така, що хто б ти не був, що б ти не напрокудив, — сміло йди до князя, князь тебе бере під свою защиту, й ти тоді нікого не бійся. І от такого народу багато й поприходило. Особливо таких, що із своїми поміщиками не поладили. Бувало таке, що і вб’є поміщика — так аби сюди прибіг, а тут уже тебе сховають, і ім’я тобі друге дадуть, і года перепишуть…

Василь поглянув на діда: «Чи не ухекав і ти, дідусю, свого поміщика, що тобі ім’я перемінили?..»

— Отак, бач, і заселилася ця вкраїна. А князеві Олександрові усе мало, все мало, ще хочеться землі, а де її узяти? Чиї рядом землі? Телішова та Тарабанова: вони володіли своїми землями по якихось документах ще басурменського царства. Ну Тарабанів сам хто його знає де дівся — чи помер, чи так куди зійшов, а тільки в Тарабанівці жила сама його жінка, Тарабанша, здорова така, дебела баба. Села у неї усі були кацапами заселені: «То, — каже, — смирніший народ, ніж оці хахли…»

Ну ото й задумав князь поживитися нащот земельки, нащот Тарабаншиної. Почав з того, що завів із нею кумпанство: то управляющого свого німця туди шле, то сам приїде попить-погулять, бо покійниця дуже була охоча до цього діла. А тій, само собою, честь: куди ж пак — князь!

Ну от раз вони так гуляли-гуляли, пили-пили, а князь і каже Тарабанші ніби так, шутейно: «Та, — каже, — які оці степові поміщики — знаю я їх. У них ні в кого й документів нема. Вони так собі, з божої ласки володіють земелькою». А Тарабанша: «Не знаю, як у кого, а у мене всі документи єсть». Князь сміється: «Ну які там у вас можуть бути документи? На часточку о здравії раба божого Никихвора (а її чоловіка, Тарабаншиного, Никихвором звали)?» — «Ні, — каже, — не на часточку, а таки справжні документи, настоящі, і на всю землю». — «На всю?» — «Геть на усю чисто! Коли хочете, й покажу». — «Та навіщо воно мені здалося? Я й так вам вірю». — «Ні, я покажу… я не какая-нібудь…»

І полізла дурна баба в шахву, витягла звідти усі свої грамоти й документи й показує князеві. Той подививсь, подививсь: «Ваша правда, — каже, — правильні документи» — і віддав назад. П’яна баба, залишивши очі, й не туди, щоб хоч подивитися, що ж він їй дає. А він дав їй жмутяку паперів, просто собі бамаги, — зарані вже в нього було приготовлено.

Давай вони ще пить, давай вони ще гулять. У хаті душно. «Поїдьмо ще у ліс. Поїдьмо». Поїхали. Там уже князь так уходокав бабу, що вона впала й спала аж до рання. А князь до свого управляющого: «Знімай у неї перстінь із руки». Зняв. «їдь із тим перснем до Тарабаншиної якономки, нехай вона дасть усі бамаги, які єсть іще…»

Німець поїхав, знайшов клюшницю: «Так і так, веліла вам бариня дать усі бамаги». Ну клюшниця — може, їй і не раз уже траплялося слухатися того персня — візьми та й віддай. Ну на тім і кінець. Бо на другий же день князь оповістив по усіх людях Тарабаншиних: «Хто хоче добровільно переходити в моє підданство, нехай викине на воротях віху з сіна або соломи. А хто не викине, — тому хату спалю». Ну, само собою, усі повикидали. Тарабанша прочумалася, а в неї вже нічого нема. Тільки дехто з дворових і зостався при ній, більше старі жінки, приживалки, сказать. Так їх усіх із їх хазяйкою разом узяв князь жужмом та й вивіз на Великий шлях, а будинок спалив. Ще й церква стара при тім і згоріла.

Так от яким чином князі Куракіни заволоділи Павлівкою й володіють по цей день. Не знаю вже як, але й земля Телішова, — що ото яр за річкою за Козинкою, — і та теж відійшла до Куракіних.

Замовк дід, перебираючи думками минуле. Сонце давно вже зайшло, теплий вечір обгорнув землю. На селі чутно було звуки, що знаменують кінець дня. Де-не-де вже виривалася й пісня — сьогодні ж субота.

Василь трухнув головою, мов струхуючи з себе важкі якісь, неприємні думки. Потім устав, підняв на плечі рядно з сіном.

— Ну, дідусю, я піду.

— А? Підеш?.. Ага… Ну добре…

— Прощавайте, дідусю…

— Прощавай, сину. Так ти оце завтра до Нищеретової?

— Та думка проїхаться.

— Знаєш, що я тебе буду просити? Купи ти мені сокиру на базарі. А то мені сокири кожної минути треба, а моя вже така й стара, як я, та така й щербата. Купиш?

— А чому ні.

— Так підожди, я гроші винесу.

Дід поліз у курінь. За хвилину виліз ізвідти з хусточкою в руках. Почав розв’язувати. Але як не старався, — і руками, й зубами, — не міг розв’язати вузлика на кінці.

— Дайте, дідусю, я.

— Ну на, сину, розв’яжи хоч ти. А то я вже такий старий став, що он, бач, зав’язати зав’язав, а розв’язати вже й руки не туди.

Прямо як мій старий Бровко, що вже й не гавка, а тільки гарчить. Василь розв’язав вузлика і, не розгортаючи хустки, подав дідові.

— Он, бач, як воно означа, — молодість. Раз-раз — вже й готово. Так оце тобі, сину, на гроші, та тільки торгуйся. А то там на базарі — знаєш?

— Та вже буду старатися. Прощавайте!

— Ходи здоров!

Василь пішов неспішною ходою, оминаючи огудиння та підпираючись кіссям. Якось невесело йому стало від дідових балачок. Чомусь почало пригадуватися минуле. Він сирота… виховувався в сім’ї Щербатів… ріс разом із їх дочкою Марусею. Майже однолітки, на яких два-три роки він старший, — і це одразу поставило його в ролю оборонця. Ще малим він не раз бився з хлопцями за Марусю й не давав її на поталу. Мати не боялася ніколи за Марусю, коли біля неї був Василь: вже знала, що той і додивиться, і оборонить.

А раз — уже підпарубочим був — косив за річкою і так наче почув чи то здалося — ніби голос Марусин. Крикнула й замовкла. Прислухався — нічого не чути. Але, не дивлячись на те, він стрімголов кинувся до річки, а там тільки бульбашки схвачуються…

Кинувся у воду, витяг дівчину, положив на берег — а вона вже нежива. Як почав її смикати, як почав термосити, — хлипнула вода з рота, зітхнула Маруся, одкрила очі… Як рибонька в’яла, лежала голісінька на руках у хлопця.

Кой-як надів на неї сорочку, спідничину. Виніс на вищеньке місце, поклав на землю, сам сів, а голову її положив собі на коліна. Волоссячко розпустилося по оба боки; очі, великі та гарні, то одкриваються, то закриваються; сорочка обтяглася на грудях, і все щупленьке, рівненьке тілечко, вся оця мила істота до того стала нараз дорогою Василеві, що, якби хто сказав умерти, — вмер би за неї.

Ці хвилини були рішучими в житті Василя. Не стало хлопця: він одразу виріс у парубка, і цей парубок був навіки закоханий у оцю дівчину Марусю.

Довго приходила до себе дівчина, але хлопець й цього не помічав — для нього це були хвилини невимовного щастя. Стара Щербатиха, тривожачися, що довго нема дочки з річки, пішла шукати. Здалека побачила, що дівчина лежить головою на колінах хлопця, — і серце матері скипіло… «Ач, байстря прокляте! Он ба, коли вже… Ну я ж тобі покажу дівок…»

І виломила не прута, а цілу коляку, та тільки роззявила рота, щоб з лайкою зразу накинутися, як Василь замотав рукою, — мовляв, ц-с-с…

Це одразу спинило стару. Вона, не кидаючи прута, підійшла ближче й побачила великий нелад в убранні дочки. Страшна думка пролинула в голові старої. Вона побіліла як крейда в одну хвилину… Горло здавили спазми… Ледве вимовила:

— Що з нею?

Але спокійний вираз чесного обличчя хлопця якось відразу їй сказав, що безумна гадка була безпідставна. Хлопець кивнув рукою, щоб стара наблизила вухо. Зашепотів: — …підіть… коня… а то вона не дійде… — На Бога!.. Що з нею?..

— Я її витяг із води.

Одразу зрозуміла усе. Гаряча хвиля вдячності залляла серце. Щербатиха схопила Василя за голову й поцілувала. І цей поцілунок старої женщини-матері відчув Василь, відчув як велику нагороду, як миропомазання у вищий стан.

З того часу Василь став рідним у сім’ї Щербатів. І коли прийшла пора кохання і стара мати побачила це, — не перечила. Вірила, що не зробить Василь нічого лихого її дочці, що можна бути спокійною, коли Маруся вибігає у садок, а Василь покрутиться-покрутиться по подвір’ї та й собі десь зникає. Вдавала, що не бачить нічого й не розуміє нічого, а в душі тішилася молодим щастям. Усміхалася, коли бачила Марусю, як вона, вернувшись із садка, пурхала по хаті, щебетала, а кожний рух, кожне слово, кожна інтонація були насичені щастям, безмірною радістю існування. А потім і Василь прийде. Ніби мовчить — а все в ньому співає, з очей безмежним безпереривним потоком виливається ласка, а рухи такі лагідні, мов тримає у руках дорогоцінну річ, що як її упустити — розіб’ється.

«Голуб’ятка мої милі», — скаже собі в душі стара мати, і гарно їй так, і хочеться молитись.

А потім старий Щербат злакомився на масні обіцянки куракінських агентів — і виселилися всі вони сюди. З обіцянок тих не здійснилося нічого, а стало тільки гірше: там, дома, довелося залишити все господарство на повнім ходу, скотинку, хату, садок, сусідів — словом, усе. А тут — самі обіцянки. Зразу заглянула в очі нужда. Старий Щербат із жури скоро зійшов у могилу, зосталася удова з дочкою. Ще погіршало. Василь переривався на роботі, але куракінська панщина виїдала усі соки. І от оце рішив Василь найнятися у робітники з тим, щоб і заробити трохи й усе, що треба по вдовиному господарству, теж справити без огріхів. Це означало роботу від зорі до зорі, але цього не боявся Василь.

От чому він тепер не в хаті Щербатихи і от навіть зараз іде мимо. Заглянув у двір, чи немає Марусі. Нема. Постояв хвилинку, чи не вийде. Нема… Викликати?! Ні, треба їхати до Нищеретової та раніше вернутися, щоб тут, Боже, борони, лиха якого не трапилося.

II

Ціле її «хазяйство» збіглося до неї. Вона голосно сміялася, коли яке-небудь пузанча вутятко перекидалося на спинку й швидкошвидко перебирало лапками, не можучи перевернутися назад; маненькі курчатка часто дзьобали носиками, а задерикуваті півники підскакували мало не до рук дівчини, стараючися вихопити з рук насіння. Голосний сміх далеко було чути у прозорому ранкові, — і, мабуть, тому саме рипнули сінешні двері хати. Вийшла мати Марусина.

Це не була ще зовсім стара жінка, але й не молода. Висока, огрядна, з сильним іще й дзвінким голосом. Станок сорочки був миткалевий, підтичка з полотна; дерга чорна, на голові намітка.

Прикрила очі долонею від сонця й гукнула:

— Марусю! А йди лишень сюди.

Маруся кинула усе зерно на землю й підбігла.

— Чого ти так спозаранку розреготалася? Іди в хату.

— Та чого, мамо? Бач, як надворі гарно.

— А ти хіба не чула, що вчора люди розказували? Цей день пересидіти треба в хаті, поки оця вся гульня пройде. А то, борони, Боже, чого… Іди, йди. Та гляди мені, нікуди не виходь, — я сама тут усе пороблю.

Маруся пригадала усі безконечні розказні про князя поміж дівчатами. Говорилося таке, що Марусі й зараз соромно. А дівчата нічого. Деякі навіть із захопленням розповідали деталі й чекали того приїзду нетерпляче.

Маруся пішла до хати, а стара почала поратися по господарству, догодовувати курей, виганяти гусей та вутят до річки, робити місиво для свині тощо.

Тим часом село вже перейшло до повного темпу життя. З дороги чулося торохкотіння возів; дві баби, позлазивши на ослони мазати свої хати, лаялися на всі заставки; пищало коліщатко на колодязі; двоє дівчат бігли серединою вулиці, бо під панським парканом москаль-крамар розкинув свою ятку, а в тій ятці — ой, лишечко! Аж очі розбігаються.

При в’їзді в село п’ятеро плотників майстрували, докінчуючи, дерев’яну арку; тут уже стояли готові для прикрашення її корзини цвіті в. Нагорі з квіток і стрічок буде вензель князя. По боках арки — два постаменти, вкриті парчею; там стоятимуть двоє дівчат і триматимуть довгу гірлянду трояндову, щоб у момент проїзду князя кинути ту гірлянду до коляски.

А панський двір блищав як лялечка. Він увесь був заквітчаний: княжі покої, ворота, паркан, навіть по землі від того місця, де має станути коляска, і до дверей було посипано квітами. Біля будинку по обох боках ганку росли дві тополі; тепер вони з верху до низу були прикрашені піонами, отже, здавалося, що це дві червоних колони вкопав хтось, по-своєму розуміючи красу.

Сам управляющий, з незмінною папіросою в зубах, бігав незгірш останнього «халуя», суєтився, кричав, лаявся, та ще й погано (дарма що німець, а вивчився московської). То біг до оранжереї дивитися на квітки до столу; то гнав до плотників, аби вилаяти їх, що гаються та копаються; то спускався у погреби, щоб приготовити вина до княжого столу, а бочки горілки для «хамів», бо все одно велить князь викочувати. У поварні підганяв поварів готувати обід, а знов для тих же самих «хамів» на повітрі готовилися саженні пироги, котли каші, борщу, цілі запечені барани, величезні шмати м’ясива. Ловив десь на бігу головного отамана Заїку й питав:

— Накупив ганчірок?

— Накупив.

— Стане?

— І нам іще зостанеться, — підморгнув Заїка. Німєць відводив його у куток.

— Ну, а та дівчина буде?

— Та вже не сховається. А як попробує, то нагаєм прижену.

— Так дивись же, щоб була. Князь нею недовго потішиться, а потім я візьму її собі.

Заїка підморгнув — це була у нього звичка — і запевняв, що все буде як треба.

Село теж кипіло. Вже по два рази пробігали по всіх хатах дворові, приказуючи, щоб усі, старе й мале, виходили зустрічати князя. Хто був ще не цілком по-празниковому вбраний, тому давали нагая.

— Князь вас усіх, сукиних синів, на світі держить, а ви раз у стільки літ не хочете й стрінути його? — та нагаєм, нагаєм.

В результаті тих припрошень у всіх хатах і дворах аж варилося. Там підправлявся тин, там підмазувався причілок, підкрашувалися ворота, квітчалася остріха зеленим гіллям. Десь спішно дзвеніла сокира; десь наступили на дошку, й вона тріщала як скажена, не хотячи ламатися.

В одній хаті метушилася дівчина, надіваючи нову спідницю, чіпляючи добре намисто; в другій прибирався парубок, надівав нові штани, каламайковий пояс і чоботи на трьох підковах.

Маруся сиділа в хаті. До них, правда, ніхто не забігав, але це ще більше непокоїло стару Щербатиху, бо цим їх хата, видимо, виділялася з решти, а тепер власне найкраще було б ніяк не виділятися. А до того помічала стара якусь особливу увагу до свого двора: все на вулиці стирчить хтось із панських слуг. Правда, він і не дивиться на двір Щербатихи, але їй здається, що він стоїть, власне для того, щоб дивитися. А коли пішла на город і там побачила у кінці, під вербами, ще одну фігуру, то вернула до хати зовсім збентеженою.

— Стережуть… видима річ, стережуть… Ой, що ж воно оце буде?..

Саме сіли обідати, прийшов Василь. Стара аж кинулася до нього.

— Ой Василечку!.. А нас… — але схаменулася, щоб не лякати дівчини. — Сідай, Василю, обідати з нами.

— Спасибі, паніматко… Я вже їв… — Ну що, був у Нищеретовій?

Стара намагалася говорити спокійним тоном про звичайні речі, але голос її тремтів і балакати хотілося зовсім, не про те.

— Та ні, пані матусю. Я учора й трави накосив за Білою, але тільки що прийшов до хати, як десятник: «Щоб завтра ніхто не смів виїздити з села, а прибирався й готувався на стрєчу, бо князь приїде». Ну, я й не поїхав. І тобі, Марусе, намиста не привіз, — додав трохи згодом.

— Мені не треба, — прошепотіла дівчина й почервоніла, як маків цвіт. Материна тривога передалася й їй, але з приходом Василя серце перестало неспокійно битися. Цей оборонить!

— Балуєш.

— Що ка’те, паніматко?

— Кажу — балуєш її дуже. Купив же кісників, дукача — ну й буде.

Василь на це нічого не сказав і тільки крутив у руках свого бриля, стоячи коло порога.

Маруся наче прокинулась. Зіскочила з лави й мерщій почала помагати матері прибирати зі столу, струшувати крихти, застеляти чистим стільником. Василь з глибокою любов’ю дивився, як перелітала й миготіла перед очима ця безконечно дорога постать. — Ну, як же тобі там, Василю, живеться у своїх хазяйнів?

— Та нічого поки що. Старий тільки все бурчить, але то так тільки.

— Так-то так, але, мабуть, не буде вже в тебе таких хазяїнів, яких мав ти там, у Берелівцях (це стара натякала на себе). Ех, старий, старий… Ще й казала тобі: «Не слухай панських посіпак — збрешуть. Не буде ніякої волі». Не послухав — от і маєш.

І сам пішов землю гризти, й достатків позбувся, й ми от…

Та й не договорила. Маруся поглядала то на матір, то на Василя, і в тім погляді було трохи здивовання — і чого б ото так турбуватися?

Мовчанку перебив Василь:

— А я оце, мамо, прийшов за нею. Хай іде зі мною, бо все одно… Он уже, як я йшов сюди, почали посіпаки обходити хати та зганяти нарід зустрічати князя.

Стара якось захвилювалася.

— О-ой… Та як же я з тобою її відпустю?.. Ну, а як же ж, Боже, борони, що трапиться?..

— Зі мною, матусю, їй нічого не трапиться, — спокійно сказав Василь, переступивціи з ноги на ногу. Але в тім видимім спокою був глибоко захований неспокій, і Маруся те відчула. В її серденько теж почала закрадатися тривога…

— Я не піду…

— Ну, що ж ти вдієш, Василю? Там же того харцизяцтва…

— І що-бо ви, матусю, вибачте, говорите? — перебив Василь, показуючи очима на Марусю. Та й справді сиділа вже перелякана. Личко зблідло, й дух їй захоплювало від передчуття чогось страшного. — І що-бо там особливе може скоїтися? Розбійників тут немає, щоб кого різали; орди та кимликів теж не чути, щоб могли Марусю вкрасти. Хіба янголи з неба прилетять та візьмуть її на крилята — оце може статися.

Але жарт Василів пройшов непоміченим, як самітний промінь у густій мряці. Явдоха й розуміла, що вона лякає доньку, але не могла себе повстримати. Жах був сильніший її міркувань.

— Так воно… ну все ж. Так ти ж, Василю, іди з нею, а я оце тут позамикаю та й собі за вами.

Маруся, наче жертва якась обреченна, накинула хусточку й стала, дивлячись на Василя.

— Ну, чого стала? Іди — я хочу дещо Василеві сказати. Давай я кісники поправлю… Іди — він зараз вийде.

Маруся тихо вийшла з хати. Явдоха так і кинулась до Василя.

— Ох, Василечку… ох, голубчику… Та дивись же ж, дивись! Не пускай її наперед, щоб не вихвачувалась… У гурточку лучче, у гурточку лучче… Ох, болить моя душа… Василечку, дивись же!..

Ти ж знаєш, що це ж дружинонька твоя буде…

І хапала парубка за руки, мало не цілувала. Василь був похмурий. Він надіявся, дуже надіявся і на свою силу, й на свою обережність, а втім…

— Мамо… Як що й трапиться, то тільки після того, як мене не буде на світі.

І вийшов.

Вулиця була повна народу. Молодь у святочних убраннях поспішала на край села, де арка. Чоловіки й жінки стояли шпалерами вздовж вулиці, а коло самих хат стояли старі діди, обіпершися на палиці, балакали — про що? Мабуть, про ту волю, що, обіцяна цілою серією князів Куракіних, вивабила оцих дідів із домівок та й досі літає десь невидимою пташкою. Вже й волосся посивіло, й зуби пощербилися, а волі як не було, так і нема.

Маруся, опинившися на вулиці, одразу заспокоїлася. Так багато людей, сонце…

— Василю! Ходім і ми до тої штуки. Мені кортить подивитися, як ото князь буде в’їздити, а Одарка з Ганною стовбичитимуть на отих високих стільцях. Ой матінко!.. Зроду-віку б не полізла! І що воно то за князь там такий страшний, що про нього стільки говорять?.. Чи у нього чотири голови?..

Василь думав стати з Марусею десь у товпі; може, його навіть не зупинила б і просьба Марусі, хоч він і звик у всім їй потурати, але поки він роздумував, до них підійшло двоє дворових.

— А ви чого тут стовбичите? Не знаєте приказу, щоб уся молодь була при в’їзді? Ану марш!

— Ідіть, ідіть! — додав другий і підхіхікнув.

Василь глянув на них, але нічого не сказав. Відчув, що вони не так собі просто підійшли, а що це спеціальний нагляд. І щось глибоко тоскливе заповзло в душу молодому парубкові та там і зосталось.

— Ходім, Марусю…

Вони пішли, а вслід їм:

— Стережи, стережи! Чи встережеш тільки.

Василь поглянув на Марусю — чи не чує вона, але дівчина, захоплена новиною вражі нь, справді не чула й рвалася вперед.

— Марусю, — припинив її трохи за лікоть парубок. — Марусю… Ти не виривайся вперед…

— О! І ти вже, як мама! От мені лихо з тими опікунами!.. Скільки дівчат на вулиці, ні одна не боїться, сміються, ніхто їх не стереже, а ви обоє із самого ранку…

— Марусю! Як князь проїде й нарід сунеться за коляскою, ми з тобою підемо у степ і там десь пересидимо у балці.

Маруся аж стала.

— Чи ти здурів, Василю? Усі люди веселяться, музика, кажуть, буде… Та що це на вас напало сьогодні?..

— Марусю. Зробиш так, як я тобі кажу.

Це був уже тон чоловіка. Маруся спалахнула. «Ого!.. Ще не загнуздав, а вже повертає!» — майнуло у неї в голові, й уся гордість її збунтувалася. Ущипливо дивлячись у вічі парубкові, вона майже проспівала:

— Ні, хлопче, я зроблю, як сама схочу.

Василя мов батогом ув обличчя хто стьобонув. Це хазяйська дочка зневажала наймита… Він нічого не сказав Марусі, тільки глянув на неї з докором. Дівчині стало соромно, але якась глупа гордість не давала їй сказати голосно: «Василечку, прости мене». Вона тисячу разів повторила це про себе, а йшла з нахмуреними бровами й суворим лицем.

А Василь теж якось посірів одразу. Він теж, не дивлячись на всю свою статечність, був молодим лише хлопцем, і всі слова, всі вчинки людей здавалися йому вічними, і ця перша крапля першого непорозуміння здавалася йому вже світовою катастрофою, неначе все щастя погасло, зосталася сама гіркість.

«Так он ти яка?.. А я й не знав, Марусю…» — «Василечку, ріднесенький, наймиліший з усього світу… Не дивись так… прости свою дурну Марусю…»

Але нічого з тих слів не вимовлялося назверх, і йшли молодята чужі одне одному, Маруся трохи впереді, Василь наче позаду.

От і арка. Маруся залюбувалася: вона зроду не бачила нічого подібного. Та й не вона одна.

— Ой Господи, як же ж і гарно! А пощо воно?

Василь здвигнув плечима.

— А от щоб князь проїхав.

— А потім?

— А потім квітки позасихають, стрічки пообдирають.

— А потім?

— А потім розберуть.

— Як розберуть?

— Та так — розберуть, та й вже.

— Розвалять? Ото тільки раз проїде?

Василь кивнув головою.

Маруся не могла вийти з дива. Вона звикла, що якщо будується, то для якоїсь потреби, надовго. Повітка, ворота, тин, хлів, навіть курінь, ліса коло стогу — все це має завершити цикл якоїсь своєї роботи, й тоді тільки його розберуть. А тут… одну хвилину хтось проїде — і вже. І треба розбирати. Скільки матеріалу пропаде, гвіздків. І все це для того, щоби князь проїхав. Князь… князь…

Це слово починало її гіпнотизувати. Що ж воно там таке за князь? І земля уся його, і люди його, сад, будинок — і отаке для нього виготовлюють. Кажуть, дівчат любить… яку наглядить гарну, — бере собі до покоїв… Ох страшно, мабуть!.. Але цікаво. Князь… Наші парубки он ба які, а то князь… Руки, мабуть, білі-білі… І пахне від нього так солодко, а не гноєм смердить… Дивись, дівчата як повинаряджувалися! Мабуть, кожна думає: от якби мене князь вибрав! І попорозкошувала б! Що там буде то буде, а хоч пожила б у панських покоях, повалялась би на панській постелі хоч і до схід сонця. Вже не погнали б корову пасти. І писклята на ногах ізійшли б…

Маруся тривожно глянула на Василя — чи не чує? Але Василь похмуро стояв, не дивився навіть на оте чудо уквітчане.

По боках арки на постаментах стояли дві дівчини. їм було ніяково, що виперли їх сюди, як на посміховище, і вони стояли, глупо посміхаючися. Тримали оту гірлянду.

Товпа була настроєна святочно — це ж переважно була молодь. Сміх, перегуки, жарти. Тільки пісень не чути.

— Одарко! Галино! Що це ви видряпалися на таке високе?

— Якби підійшов ближче, то й заглядати можна.

— Диви! Як богородиці у польському костелі, стовбичать.

— А ти взяв би та й покадив.

— Підожди, князь їм покадить. Аж набубнявіють!

Дівчата паленіють від сорому, але що ж — неволя. Ще, спасибі, дозволили ув одежі стояти. А то, чутка була, звелять голими стояти, тільки на голову, казали, щось надінуть. Це вже було б таке, що одразу йди топитися. І так хто й зна — чи візьме хто заміж тепер. «Ти, — скаже, — дуже високо стояла, може, тобі вітер під спідницю надмухав…» Ой, утекти б!.. А як його втечеш, коли тут двірні княжої повно. І піших, і верхи, й усяких.

Нараз почувся гомін, гвалт, крики, вистріли з рушниць.

Маруся перелякалася і вхопилася за Василя.

— Що то?..

— Князь їде.

І справді, їхав князь. Серед криків і хвилювання товпи, серед сальв рушничних, звуків якоїсь музики показалася княжа коляска! Маруся п’ялася навшпиньки скільки було сили, але нічого не могла побачити: в повітрі миготіли шапки, підлітаючи вгору, руки… А коло княжої коляски зчинилося правдиве пекло. Там варилося. Перемішалися дівчата й парубки, руки, ноги, тулуби… когось настоптали, комусь розбили губу, оддавили палець…

Князь стояв у колясці. Перед ним лежала купа різної одежі, шапок, поясів, і він брав по одній речі й кидав у товпу то в той, то в той бік. За кожною річчю з галасом і вереском гналась ціла товпа, валили одно одного, настопчували, хапали, виривали. Кому що досталося, той тікає, за ним женуться, валять, одіймають. От хлопець піймав пояс, але заворонився, — і здоровенна якась рука висмикнула знахідку. Хлопець у плач.

А от двоє парубків шепочуться:

— Тимохо! Ти бачив, Онисько схопив шапку сиву?

— Гарна?

— У-у!.. Давай віднімемо?

— Давай…

З криком «мала куча» валяться на Ониська, знаходиться ще десяток охочих, повстає купа з самих рук та ніг, чути тільки регіт верхніх і розпучливі крики тих, хто попав підспід. А князь регочеться.

За коляскою йшли музики й різали «від вуха», як то кажуть. За музиками трохи розступилися — й четверо чи п’ятеро парубків, підплигуючи скільки духу вверх, оддирали гопака, пожертвувавши ради танцю і можливістю схопити шапку або чоботи, й нагодою націлуватись. Бо он один з парубків вискочить із товпи, поцілує яку дівку й знова поринає. А дівчина оглядається та лається, а очі сміються.

От товпа ще гірше застогнала, заревла: то князь почав кидати гроші у народ. Тут уже все заворушилося, і не встиг Василь і оком моргнуть, як Марусю одірвало від нього й понесло, мов хвилею, убік. Він бачив, як її голова наче пливла побіля других, рвонувся, пробиваючи собі дорогу кулаччям, але в цю мить здоровенна куча людей повалилася біля нього, перекочувалися чиїсь спини, чобіт боляче врізався в праве плече, от гупнула якась туша усією вагою на голову; в рот, очі, ніс набилося землі, і як він не напружував усі свої дужі мускули, — не міг здвигнути з місця живої каші, що кипіла на ньому.

А коли, нарешті, піднявся, протер очі, виплював землю з рота і глянув доокола, — Марусі не було видко. Тоді він почав пробивати собі дорогу до панського двору.

Князь тим часом в’їхав у двір. Тут його стрінув управляющийнімець, звуки власної оркестри, челядь з низькими поклонами й криками «ура». Видніші з дворових підходили й цілували руку, декого князь називав по імені, й тоді той чув себе щасливим.

Під руки ввели князя до покоїв, але він не захотів відпочивати, а вийшов зараз же на балкон. Там уже лежала ціла купа різної величини пакунків, перев’язаних лентами із якимись білетиками на них. Це була любима забава князя.

Він брав пакунок, голосно прочитував напис на ньому і кидав з балкона. Написи були усякі. Були й більш-менш невинні, як от «співай», «смійся», «танцюй», «плавай», «поцілуй дівчину», «поцілуй парубка»; були й менш невинні, як «сядь верхи на сусіда», «лізь рачки попід столами»; були й дикі, як «плюнь у пику сусідові», «удар Грицька палкою»; були й зовсім неприличні, як «повали дівку й ляж на неї», «покажи дівчатам…», «задери спідницю…».

І от князь кидав пакунок, внизу його ловила юрба, а посіпаки стежили, щоб накази виконували без опозиції. От одному парубкові дістався пакунок з очіпком, і на білетику — «поринай». Парубок одяг очіпок на голову і з реготом, мов у воду, кидався людям під ноги. Одній дівчині дісталися штани з написом «танцюй». Вона — це була якась нетутешня — одягла їх тут же й пустилася навприсюди. Другій випало на білетику «стань догори ногами». Вона хотіла було тікати, але десять рук схопили її, поволокли до балкону й виповнили наказа. Князь весело реготався.

От він помітив дівчину, що стояла осторонь, не кидаючися за пакунками. Казав дати собі бінокль і почав розглядати ту дівочу постать.

— О!.. Charmant! — і, не обертаючи голови, промовив неголосно: — Заїко!

За хвилину Заїка вже стояв на балконі й почтиво схилив спину за кріслом князя.

— Альоша! Бачиш ту дівчину, що стоїть ондечки?

Заїка підморгнув управляющому.

— Бачу, ваше сіятельство. Записать у балет?

— А скільки їх там у нас?

— Сімнадцять. Ця, як зуміє, буде вісімнадцята.

— Ну цю запиши, хоч і не зуміє. І приведи сьогодні.

— Слухаю.

В той самий момент, коли одірвали Марусю від Василя, вона почула, що у неї вирвали серце й усе життя. Почула, яка то була міцна, непохитна опора; почула, яке то гаряче любляче серце, який він рідний, свій, безконечно дорогий; що прийшов із віковічної минувшини до неї і піде далі у безвість віків з нею.

— Василечку! — безсило крикнула вона, б’ючися рученятами у стіну якихось спин, але хвиля людська несла її все далі й далі. Десь у тому океані втопився її Василь — і от коли вона почула, що зосталася сама і що з нею можна зробити, як кому забажається. А вона ще ж і не знала, що товпа коло неї й Василя напівштучна, що це їх умисне розірвано, її умисне волочуть вперед, а Василя умисне топчуть там десь, у малій кучі.

Тільки як укотилася товпа у двір, удалося Марусі сяктак вилабудатися, і вона стала ото осторонь. Бачила все, що діялося доокола, — і стид, і жах поперемінно стискали їй серце. Огидь її брала дивитися, як танцюють парубки в спідницях, а дівчата в штанях, і дивувалася вона непомалу. Де подівся сором? Вона не знала, що можна зверху дозволити «не соромитись», — і сором у більшості людей щезає.

А коли побачила, що сталося з дівчиною, якій дістався білетик «стань догори ногами», — безмежний страх охопив її. «Що, як і мене отак поволочуть? Василечку, голубчику, рятуй!»

Вона хотіла тікати з двору, не знаючи, що її звідси не випустять, але тільки зрухнулася, як підійшов до неї Заїка й грубо схопив за руку.

— Ходім! Князь велів записати тебе у балет. — Куди?.. Я не хочу… я не піду нікуди… Заїка аж здивувався. Чудно!..

— Як-то не підеш? Так тебе просити ще треба?

Схопив її за обидві руки й потяг. Маруся крикнула розпачливо:

— Василечку-у!..

Рвонулася що було сили, аж упала разом із Заїкою. Той, падаючи, випустив її руки. Маруся схопилася й кинулася бігти, Заїка, ще лежачи, ухопив її за спідницю й сіпонув. Сам схопився на ноги й ударив дівчину в лице.

— Ах ти ж, сволоч проклята!..

Але ще не договорив, як щось блиснуло, і Заїка покотився, разів п’ять перевернувшися, по землі. Василь схопив Марусю за руку й кинувся бігти, але даремна річ. Повен двір був челяді взагалі, а потім ще зрання управляющий відділив кілька душ для спеціального надзирання. З криком «наших б’ють» кілька душ накинулося на Василя, збили з ніг, але він розкидав їх із себе, як ранений тигр. Страшно було дивитися на парубка, коли він піднявся й кидався на своїх ворогів.

— Дайте мені коляки! Да-айте мені коляки! — кричав, але де тої коляки взяти, та й хто б насмілився йому її подати. Бив тільки кулаками. Погано приходилося тому, хто попадав під той кулак, але що він міг зробити?.. Навалилися гурмою, звалили з ніг, били на землі, зв’язали руки й потягли, не перестаючи бити.

Маруся тільки початок побачила тої бійки і впала непритомною. Заїка передав її двом з челяді, а сам пішов добивати Василя.

Весь нарід притих. Усім стало страшно. Деякі дівчата почали плакати, деякі попробували бігти, але на воротях стояли посіпаки й нікого не пускали з двору.

Князь, що спокійно дивився з балкону на всю цю сцену, звелів розпочинати угощення. Музика різнула до танцю, хоч ніхто спочатку не танцював. Столи бистро заставилися мисками, пирогами, м’ясом, кашею. Замість одної бочки, викочено було дві, — і сунула братія одна до столів, друга до бочки. Скоро все затяглося горілчаним духом, зблідло й забулося. А там уже вихватився хтось танцювати, та так і пішло.

III

Василя кинуто в льох, де горілчані бочки стояли. І, мабуть, добре кинуто, бо він і пам’яті збувся.

Коли прийшов до себе, довго не міг зрозуміти, де він і що з ним, але біль у зв’язаних руках вернув йому пам’ять. Він згадав усе, що сталося, і коли подумав, що зараз робиться з його Марусею, — почав якось не то ревти, не то стогнати й битися в своїх путах до несамовитості. Але це був даремний труд: вірьовки в’їдалися в тіло, він страшенно втомився — от і весь результат.

Довший час лежав і відпочивав, а серце мало не розривалося від болю. Пригадувалося все, що він чув про життя князя. Згадалися десятки дівчат, яких він обезчестив; той порядок, в якім це йшло. Дівчину записували «в балет» і вчили танцювати; кожна з таких танцюристок мусила приходити й обслуговувати князя на ніч. Коли траплялася вагітність, дівчину виписували з реєстру й відсилали на хутір; там у неї й знаходилася дитинка. Коли це була дівчинка, її зоставляли при матері; коли хлопчик — віддавали спеціальним жінкам-годувальницям, але з тих дітей мало виходжувалося, більшість ішла «у землянську станицю». їх ховали у ярку, що так і звався Діточий яр.

Цей увесь порядок чекав і Марусю. Згадка про те рвонула Василя, й він знов безтямно, безумно почав битися, шарпатися ногами, звиватися, мов уж, усім своїм сплутаним тілом. І — диво! — нараз почув, що його пута послабшали. Видимо, він був зв’язаний однією вірьовкою, а не кількома мотузками. Як тільки він це відчув, — перестав битися.

Полежав ще, відпочив і одним дужим поворотом тіла сів. Почав розглядатися.

Світла було мало. Тільки зверху через продухвину падало його трохи, але дуже трохи; мабуть, уже день близився до кінця. Василь побачив ряд бочок і в кутку якусь безладно накидану купу.

«Там, мабуть, старі бочки… обручі старі… Знайду обруч, шматок обруча… перетру вірьовку»…

І Василь почав роботу. Він звивався змією й пересувався по землі, випростовувався, ще пересувався і потім знов скручувався, знов випростовувався. Це була шалена робота; через п’ятнадцять-двадцять поворотів Василь вимучився так, що мусив довгий час відпочивати. А до того й побите тіло давало себе знати, лице, мабуть, запухло, бо Василь не міг широко одкрити очей.

Чи довго так повз, — не міг би сказати, але, мабуть, довго, бо світло поволі зникало й повз він уже у півтьмі, не знаючи — чи далеко ще ті бочки, чи, може, він їх уже поминув.

От стукнувся головою об стіну. Видимо, збочив і попав не в куток, а просто у стіну. Нехай буде й так. Почав підкочуватися до стіни ближче, ближче, почав обпиратися спиною й підійматися, щоб стати.

Нараз зачепився за щось. Зсунувся трохи вниз і вп’ять почав випростовуватися. Знов зачепився! Почав мацати зв’язаною рукою — гвіздок!..

Зрадів. Це вже півділа готово. Зі страшенними, нелюдськими зусиллями став на ноги. Ледве міг стояти, бо ноги тремтіли.

Тільки трохи згодом оді йшли наче.

Укріпившися на ногах, зачепився вірьовкою за гвіздок і почав. Присяде — випростується, присяде — випростується… присяде — випростується… Десять, двадцять, сто разів. Ноги підгинаються, не стає мочі, а він усе присідає і все випростовується і не знає, де кінець, не може проконтролювати. А може, то він і не вірьовку тре? Може, вона ще не нарушена? Може, все розпочинати наново? О-о-о!..

Зачепив вірьовку за гвіздок, рвонувся всім тілом і — почув руки свобідними.

Глибока радість, а разом і глибока втома заволоділи ним. Він опустився тут же на землю й сів. Витягав поволі замлілі руки й водив ними у повітрі. Поволі почав розмотувати самого себе і скоро був вільний.

Сидів, відпочивав. Але згадав, що це ще не кінець, а може, і не початок навіть. Пройти в двері — немислима річ; проламати муровані стіни — ще більше неможлива річ. Зостається тільки продухвина. Насамперед — де вона? В абсолютній тьмі годі було це вгадати. Де куток? Що в тім кутку? Чи справді там порожні бочки? Чи цілі? Як їх прикотити? Де ставити, щоб попасти саме під продухвину?

Але треба щось робити. Куток, мабуть, далі. Ото як котився до нього, то, видимо, не докотився. Пішов, простягти руки вперед. На щось спіткнувся. Потім намацав бочки, їх було багато, а що найцікавіше — всякої величини.

Намацав найбільшу, почав котити. Доки? Вдивлявся-вдивлявся вгору — нічого не міг помітити. Як же його ставити навмання? Поставиш, а вгорі стеля. А це ж не одну треба бочку, а… скільки? Навіть приблизно не міг опреділити — чи три, чи чотири, а може, й більше…

Поглянув ще вгору — і чи йому здалося, чи справді помітив зірку. Почав придивлятися, переступив трохи вбік — і справді, прямо над головою побачив зірку. Тепер знав! Якась віра вступила в нього. Якась вдячність комусь, що так йому допомагає.

Поставив бочку прямо під зіркою. Пішов по другу. Поставив її зверху. Пішов по третю — зміг і цю поставити. Зліз на неї, простяг руку вгору — нема стелі. Треба ще ставити. Але це вже таке, що сам не поставиш, а подати нікому.

Зліз. Намацав вірьовку, що нею був зв’язаний. Обмотав четверту бочку, поліз наверх, вмостився — потяг. Ледве сам себе не повалив, але витяг. Почав ставити — ніяк. Сам стоїть на верхній бочці — і на неї ж ставить. Не виходить.

Став на нижню бочку, поставив четверту, тоді виліз на неї. Хитається, бісова робота! Як гупнеш зверху — і кісток не збереш.

Обережно-обережно став — і намацав продухвину. Слава тобі, Господи!..

Але на ній стоїть, бовдур дерев’яний. Попробував його хитнути — де там! Що ж його робити? Якби кирпичина, може, збив би. А голими руками нічого не вдієш.

Не хочеться злазити. Це ж усю машину можна завалити. Але нічого не поробиш — треба.

Поліз, намацав цеглину в стіні — слабо трималася. Положив у пазуху, поліз наверх. Доліз благополучно, тільки втомився дуже. Сів трохи спочити, цеглину вийняв із пазухи, бо муляла. Поклав на коліна.

Спочивав. Але нараз прийшла йому в голову думка, що оце зараз ніч і, може, князь оце знущається з Марусі. Люто заскрипів зубами і вдарив по бочці кулаком. Цеглина впала з колін і, то- рохкаючи об краї бочок, розбилася на дріб’язок.

Треба лізти по другу, а час іде!.. Ще кілька хвилин — і, може, вже буде пізно. Почав спішити — і мало не завалив усієї будови. Ні, тут спіхом нічого не зробиш.

Добув ще цеглину, виліз, просунув руку в продухвину й почав збивати бовдур. Розмахнутися було ніяк, отже діло йшло пиняво. Та й гуку не хотів великого робити, бо, може, сторожі недалеко або так хто почує.

Нарешті бовдур повалився. Поширивши трохи дірку, Василь просунув у продухвину руки й піднявся на мускулах. Вилізла голова, лікті… ще одне зусилля — і він на волі.

Оглядівся. Побачив, що сидить на невеликому горбику, насипаному над погребом. Ніч була темна, й мало було видно; звідкілясь доходив регіт, п’яні покрики, спів.

«Догулюють», — подумав Василь, і йому досадно стало на людей, які можуть дивитися на те, що от сталося, — і все ж пити, веселитися.

Обережно зліз він із того горбика. Коло дверей погреба спало двоє його вартових: добре, мабуть, хльобнули, бо хропли на всі заставки. Василь пішов двором. Щохвилини натикався то на перекинутий ослін, то на якогось без тями п’яного.

Решітка, що нею відділюється сад від двору. Помацки знайшов хвіртку, увійшов до саду. Повіяло приємною вогкістю й запахом квітів. З річки чути було квакання жаб, співали солов’ї, а далеко в селі закукурікав півень, за ним другий, третій…

В панському будинку світилося три вікна. Властиво, два вікна, а між ними шкляні двері, що виходили на веранду. Василь тихо вийшов на ту веранду й заглянув до кімнати.

Маруся сиділа посередині кімнати, уткнувши обличчя в долоні; князь сидів віддалік у кріслі-качалці й колихався, курячи сигарету. Потім, не виймаючи сигарети з рота, підійшов до Марусі, обняв її однією рукою, а другою лагідно, але сильно почав одривати руки від обличчя. Маруся пручалася…

Далі не міг дивитися. Скочив прямо з веранди, наробивши шелесту. Внизу були розбиті клумби, штучні холмики. Василь намацав добру каменюку й тільки хотів бігти на веранду, як одчинилися двері і на веранду вийшов князь.

— Ето ти, Альоша?

Він навіть не договорив. Зручною озлобленою рукою пущений камінь вдарив прямо у висок, князь повалився без стогону.

В одну мить Василь був у кімнаті.

— Марусю… тікаймо. — При звуках дорогого голосу Маруся мало не крикнула. Василь схопив її за руку й здавив: — Ц-с-с!..

Погасив свічки, вивів Марусю на веранду, зачинив двері й гайда через сад. Коли перелізли через огорожу, став і твердим якимось, як сталь, голосом сказав:

— Марусю! Я вбив князя. Мені тут місця нема. Я мушу тікати, й то зараз… далеко… я сам не знаю куди. У тебе мати. До неї дорога он туди. А моя дорога — он туди. Скажи ж тепер — якою дорогою підеш?

І, притулившися, ледве чутно прошепотіла Маруся:

— З тобою.

Міцно, дуже міцно пригорнув до грудей, узяв за руки, — і дві постаті щезли у тьмі.

іван юХимович сенченко

(1901–1975)

Народився І. Сенченко 30 січня (12 лютого) 1901 р. на Полтавщині, у селі Наталиному, яке місцевою говіркою звалося ще й Шахівкою.

З дитячих літ малий Іван жадібно тягнеться до знань, до книги. Від самих початків своєї шкільної науки вчився добре, охоче. 1916 року він успішно закінчує Костяноград- ське чотирикласне училище і вступає до учительської семінарії. Вчився добре, тому батько з усіх сил прагнув віддати хлопця до гімназії. Однак таким планам не судилося здійснитися, адже річна плата за навчання в гімназії становила

80 карбованців, а Юхим Сенченко

за рік стільки заробити не міг. Закінчивши семінарію, Іван Юхимович вчителює в рідному селі, працює інструктором позашкільної освіти в Краснограді. Молодий учитель з юначим завзяттям включається в загальнодержавну роботу з ліквідації неписьменності. Та скоро він відчув, що й самому ще не вистачає знань. Щоб здобути їх, він у 1921 році їде до Харкова і вступає в Інститут народної освіти.

Переїхавши до Харкова — тодішньої столиці України, І. Сенченко працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови в робітничому гуртку. Водночас від 1921 року друкувався в газетах і журналах: «Селянська правда», «Вісті», «Студент революції», «Шлях мистецтва» та інших, довкола яких гуртувалася літературна молодь.

У січні 1922 року в газеті «Вісті ВУЦВК» І. Сенченко друкує своє перше оповідання «Чорноземні сили». Пробував він свої сили і в поезії, видавши разом з Г. Колядою та О. Копиленком колективну збірку «Штурма» (1923), а незабаром збірку «В огнях вишневих завірюх» (1925), однак помітного успіху тут не досяг.

Основну увагу митець зосереджує на прозі. Упродовж 1923–1926 років публікує кілька прозових збірочок («Навесні», «Оповідання», «Історія однієї кар’єри»).

Митець з головою поринув у «бадьору» роботу щойно заснованої літературної організації «Плуг». Він був членом ініціативної групи, входив до складу бюро «Плуг». Проте принципової програми не мав. Свідченням цього стала його участь у журналі пролеткультівців «Зори грядущего», а пізніше — вступ до «Гарту» без виходу з «Плуга», виключення з «Гарту», вихід з «Плуга», вступ у серпні 1926 року до ВАПЛІТЕ.

У 1944–1960 роках І. Сенченко мешкав у будинку письменників Роліт.

Іван Сенченко

рУді вовки

«Руді Вовки» — повість про доісторичних людей, що жили біля Дніпра, в тій місцевості, яку пізніше називали Великий Лугом. Тепер там широко розлилося Каховське море.

…Прадавні, безмежні, могутні ліси, повновода Велика Ріка, незаймані простори зелених лугів та долин, а серед них — володарі цих незліченних багатств, Руді Вовки — хоробре й дуже плем’я. Юнаки Вогняна Хмара і Оленячий Ріг, голова роду Голомозий, надто досвідчений Кендюх добре знають лісові таємниці й готові стати до бою з яким завгодно хижаком. З іншими ж племенами Руді Вовки щиро намагаються жити в дружній спілці.

Письменник переносить читача у глиб тисячоліть, змальовує звичаї, уявлення наших далеких предків про навколишній світ, їхню боротьбу з дикими звірами, способи полювання, зображає розкішну природу краю.

чистеньКий їжачоК ПотраПЛяЄ в зУБи вовчиці

Трапилось це так. Довготелеса, зауваживши, що хлопчик Їжачок надто забруднився, і не маючи часу з ним панькатись, вийшла за курінь і гукнула рудих вовченят. Зраділі з такої до себе уваги, руді вовченята з дзявканням і голосним вереском кинулись за Довготелесою на точок, навколо якого стояли незграбні листяні курені людей з роду Рудих Вовків, і завозились з малечею.

Серед вовченят, що їх покликала Довготелеса, бігала Волохата. Вона доводилась дочкою Одноокій Вовчиці, яку в таборі називали просто Сліпою.

У Сліпої, ще як лежав сніг, народилося шестеро гарненьких, золотого кольору вовченят, але тоді ж цю щасливу матір спіткало велике лихо в особі страшного смугастого тигра.

Із шести золотеньких вовченят він з’їв п’ятеро; з’їв би й шосте, коли б на нього не натрапили Голомозий і товстий Кендюх. Вони вбили звірюку. Відтоді Волохата лишилась у своєї мами одиначкою, кучерявою, вгодованою, веселою і спритною. Вона була більша, краща за всіх своїх подруг, які вже мало не з другого тижня мусили роздобувати самі собі харч, бо було їх у кожної вовчиці по чотири, по п’ять, тимчасом як Волохата, одиначка, могла досхочу їсти молоко у своєї одноокої матері.

На точку Волохата перша підскочила до Їжачка, лизнула його теплим язичком у рот, у ніс, перекинула, залоскотала лапками його туге, ребристе, геть забруднене тільце.

Їжачок, хоч і мав лише два роки, однак теж був хвацький хлопчина. Він, скільки мав сили, вп’явся Волохатій у вуха, аж вона заскімлила. Але тим часом підбігли інші вовченята і за одну хвилину з брудного хлоп’яти зробили рожевенького білоголового чистунчика, так ніби він пройшов п’ять купелей підряд. Забачивши на точку вовченят, до них кинулась геть уся дітвора табору, і швидко дзвінкий сміх і веселі вигуки заповнили геть увесь точок. Весела метушня долетіла і в кущі, де лежала Одноока Вовчиця. Вона нездужала після нещасливої зустрічі з диким кабаном. Добре, що лютий звірюка встиг лише розпороти їй півбока і ніскілечки не зачепив живота.

Однак і після цього вона одлежувалася вже п’ятий день. Тож до її хвороби приєднався ще й сильний голод. А тут ще вереск у таборі. Чи не пощастило двоногим десь на вловах?

Сліпа підвелася і сяк-так потяглась до куренів. Іноді в щасливі для мисливців хвилини їй перепадала не тільки якась необгризена кістка, а навіть цілі клапті смачних, іще теплих тельбухів.

Доручивши Їжачка вовченятам, Довготелеса повернулась назад до вогнища і взялася доминати козячу шкуру.

Люди з роду Рудих Вовків загалом майже круглий рік ходили голі. На дощі, негоду, сильні вітри взимку вони мало звертали уваги, спали залюбки на голісінькій землі, лише підклавши під себе шкури. Часом усе тіло бралося памороззю, білі ставали голови й бороди, а вони спокійно хропли собі. Але в Рудих Вовків була малеча: малечі ж, доки вона загартується, треба вкриватися теплим. Потім Руді Вовки страшенно любили прикрашати своє тіло. Ось на такі потреби і йшли шкури вбитих звірів.

В особливій пошані у чоловіків були лев’ячі і тигрові шкури, а надто хвости й пазури. Жінки задовольнялись меншим — прикрашалися шкурами здебільшого мирних тварин — кіз, оленів, зайців.

Але, щоб як слід виготувати цю окрасу чи зробити доладно торбину для дитини, шкуру треба було як слід вичинити. Чинбарів же в цих людей ще не було, і вони самі розминали шкури з допомогою лише своїх зубів і потужних щелепів. Цю роботу здебільшого доводилося робити жінкам, тим, що вже мали дітей. Увесь вільний час вони тільки те й знали, що жували ці шкури.

За цю роботу взялась і Довготелеса. Крім неї, біля вогнища, власне біля тліючої старої трухлої колоди, сиділа Печеричка, огрядна дівчина, і, як завжди, вилежувалась Костяна Голка.

Печеричка пекла між розпеченими до червоного кольору каменями кропив’яні корінці для споживи. Костяна Голка нічого не робила, лежала на боку і байдуже стежила за п’ятнадцятирічним Оленячим Рогом, що вовтузився з ратищем.

Міцними пальцями Оленячий Ріг розкрутив жилу, якою кам’яне вістря було прикручене у розщеплений кінець ратища, і повитягав та повикидав геть ті скалки, що лишились від наконечника, бо він розбився, ударившись об міцний дубовий пеньок. Жилу Оленячий Ріг поклав собі в рот, вона відвологла і зробилася гнучкою; далі він почав серед складених біля вогнища кремінців вибирати собі підходящий на нове вістря.

Такий уламок швидко знайшовся. Тоді Оленячий Ріг взяв його лівою рукою і, приклавши кінцем до більшого каменя, став оббивати легенькими ударами, щоб надати йому потрібної форми. За молоток йому правив крем’яний кругляк з рівно оббитим нижнім краєм. Упоравшись з цією роботою, Оленячий Ріг дістав з-за плеча шкіряну торбинку і відчепив від неї оленячий ріжок з продовбаною на кінці заглибинкою.

Зауваживши, що Печеричка зацікавлено дивиться на його працю, хлопець зашарівся і ще гарячіше взявся до роботи, пишаючись перед нею своїм умінням.

Тепер він розіслав на лівій руці широкий лисячий хвіст, що, як окраса, був причеплений до торбинки, поклав на нього тільки що обтесаний камінець, міцно затиснув його в долоні четвертим і мізинним пальцями, наклав зверху ріжок — гострим кінцем до краю, а далі несподівано сильним рухом правої руки натиснув на ріжок. Крем’яний наконечник хруснув: від нього відскочила тоненька гостра скалочка.

Тоді Оленячий Ріг швидко пересунув ріжок далі і, таким же способом відтискаючи скалочку за скалочкою, обійшов два краї вістря, після чого воно стало подібне до великого грабового листа.

— Слухай, Оленячий Ріг, — сказала нарешті Печеричка, милуючись красивою стрункою постаттю хлопця, — кажуть, ти так спритно тікав од Ведмедів, що в тебе аж цокотіли зуби.

— Уже й цокотіли, — виплюнувши жилу, почервонів Оленячий Ріг. — А що я мав робити один проти трьох хлопців, та ще на їхній землі! Однак кременю я все ж устиг прихопити стільки, що його вистачить для всіх мисливських списів.

— А я от ніколи не бачила ще хлопців з племені Ведмедів, — зажурилася Печеричка і, блиснувши очима, додала: — Кажуть, що наших хлопців ті Гірські Ведмеді можуть одним пальцем кинути на землю.

— Ти дурна, — ліниво підвелася на лікті Костяна Голка. — Одним пальцем! Та ти б тільки глянула на них! Животи попритягало аж до спини і, як не риються в землі, шукаючи кремінь, то гасають по урвищах за гірськими козами. А вже ж із тих кіз пожиток! Пхе! Не хлопці, а сухоребрі, цибаті журавлі!

— Я б не сказав так, — заперечив Оленячий Ріг, — бо як говорити правду, то ті сухі ребра не дуже заважають Ведмедям у бою.

— А все ж від них тхне…

— Пусте, — відповів Оленячий Ріг, — то так тільки кажуть, — і взявся знов до своєї роботи.

Тепер він обернув свій інструмент другим боком, де ріжок був обтесаний на зразок вузенького долітця. Притискуючи це долітце до широких боків наконечника, він швидко видовбав дві бічні заглибини для розщепин ратища і зробив це так вдало, що коли після закінчення роботи над наконечником приміряв його, — він сидів у розщепі, як улитий.

Отже, Оленячому Рогові лишилось тільки міцно прикрутити його, що він і почав дуже спритно робити. Не одриваючися від роботи, він сказав Печеричці:

— Ось чуєш? Виходь заміж у плем’я Гірських Ведмедів, одразу станеш схожа на суху бадилину; а це ж личить молоденьким дівчатам.

— Тьху, який ти дурний! — сплюнула Печеричка, кинувши, однак, насмішкуватий погляд на занадто вже кощаву Костяну Голку. — А чи ти ж сам не такий? Ось затягаєш, затягаєш пояс, а він усе спадає на ноги.

Це була чистісінька правда. Хоч тепла пора вже давно завітала в Оленячу Долину, однак мисливці живились майже самими корінцями. Олені десь забарились. На корінцях же, як відомо, ситий не будеш. Тож, замість дальшої розмови, Оленячий Ріг мусив прикусити язика і віддатися своїй справі.

Міцно й моторно працювали його руки, обмотуючи раз по раз кінець ратища. Нарешті, коли прийшов край жилі, а наконечник так затиснуло, наче він вріс у той розщеп, Оленячий Ріг схопився на ноги і швидко зник у кущах. Спис вийшов навдивовижу славний, і тепер йому бракувало лише дичини.

Не встиг ще Оленячий Ріг і сховатися між кущами, як над табором пролунав крик маленького Їжачка. Це не були якісь забавки. Так не кричать діти, розбивши носа. Довготелеса кинулась на крик. Слідом за нею подалась і Печеричка.

Не поворухнулась тільки Костяна Голка. Не мала клопоту ще й з дітьми! І без того нема життя через товсту Печерицю і злостиву Довготелесу. Жуй шкуру та жуй! Хай і жує сама, якщо їй так хочеться!

Тимчасом з Їжачком було так: він, увесь скривавлений, лежав на землі, а над ним стояла Сліпа Вовчиця, і, припавши до розірваного горла дитини, пила її теплу кров.

Ніколи ще такого не траплялося в таборі Рудих Вовків. Чотириногі, їх щоденні, щонічні приятелі, незмінні товариші в полюванні, охоронці табору, — ніколи не дозволяли собі подібного навіть взимку, в найлютіший голод. Жінки попадали на траву і так почали кричати, що їх почули мисливці у найглухіших закутках Оленячої Долини.

сЛіПа віЩУЄ страШнУ неБезПеКУ

Табір перелякався такого вчинку. Для всіх було ясно, що це неспроста.

— Вовки починають поїдати вовків, — сказав Голомозий (йому ведмідь оббілував геть усю голову). — Це недобре. Це дуже недобре. Олені, які блукають тепер у Великому Лузі, олені, яких більше там, ніж у лісі листочків, — не прийдуть в Оленячу Долину або прийдуть і підуть, як тоді, коли з хмари впав камінь, коли розлетівся вщент верх Громового Дуба, коли на Оленячу Долину зійшов Великий Огонь і коли оленячі гурти, а слідом за ними і всі Руді Вовки — троє сонць і три ночі бігли геть без упину аж до Сивих Вершин, що лежать на землі Гірських Ведмедів.

Ця мова скувала жахом людей з роду Рудих Вовків.

Але Голомозий, цей Вовк, що мав сили більше за всіх, що носив на шиї тридцять лев’ячих ікл і дев’ять ікл Великого Кота, які він поодбирав у тих звірів власними руками, цей Вовк, у вічі якому довго, без лиха для себе, не могла дивитись ні одна тварина, — потряс над головою списом, і тоді стало знову тихо.

— Лихо, небачене й страшне лихо! — гукнув він. — Адже люди з роду Рудих Вовків — великий і могутній народ. Чи не вони оце після снігу, як барилась і затягалась тепла пора, примусили її зійти на Оленячу Долину? Хай вона опиралась, чіплялась за кригу і голе гілля, насилала вночі морози, а вдень воду із снігом, та хібатаки, зрештою, не підкорилась бажанню могутніх Рудих Вовків? І як потому почали швидко вбиратися в листя вільхи, осики, берези, дуби, як швидко вийшла вгору із землі трава, як швидко виповзли вужі з нір і залітали по долині хрущі!

— А це правда, це правда! — загукали тоді Руді Вовки. — Вона довго барилась, тепла пора. Довго не було спичаків, рогози і кропив’яних корінців. Але Вовки взялись до діла, взялись до діла всі, до одного, і воно все з’явилось. Руді Вовки — великий народ. О, вони наполегливі й непоборні!

Тоді жінки, порозпускавши волосся, посідали на землю, а чоловіки, розгорнувшись широким і густим цепом, рушили до Сліпої Вовчиці.

Сліпа Вовчиця дуже добре бачила рух серед своїх двоногих братів, однак їй і на думку не спало, що вони мають щось чинити супроти неї. Тож, замість тікати, вона лагідно закрутила хвостом і лягла на живіт поруч із своєю маленькою Волохатою, що одчайдушно розривала землю, де оце тільки заховався жучок. Людське коло тимчасом стягалось все дужче й дужче, і, коли мисливці зійшлися так, що поміж ними не проскочило б і мишеня, наперед вийшов Голомозий і обережно, але рішуче ухопив вовчицю за в’язи. Двоє інших людей тут же скрутили їй ноги. Перелякана, передчуваючи щось недобре, вона заскімлила і почала щосили рватись із рук. Маленька Волохата нічого не розуміла. Дивлячись на люте пручання мами, вона теж заплакала, підвівши мордочку вгору. Але на цей плач ніхто не звернув уваги.

Сліпу Вовчицю поклали під високим дубом осторонь від таборища. Тимчасом уже звечоріло. Жінки й діти зносили паліччя й хмиз, чоловіки своїми кам’яними сокирами рубали підлісок, накладаючи зрубані дерева у височенні кладі для вогнища. Як усе вже було готове, як спалахнув хмиз та сухе паліччя, як зашумів і забурував вогонь, як потяглись до неба густі хмари їдкого диму і ліс навколо засяяв багряними відблисками вогнища, — тоді раптом десь з глибини лісу почулось якесь моторошне фурчання.

Нагадувало воно не то виття якогось жахливого невідомого звіра, не то стогін дерева у зимову люту бурю. Здавалося, що якийсь велетень, прив’язавши до мотуза сотні порожніх оленячих кісток, закрутив їх разом у повітрі, — так ревло і свистіло довкола.

Жінки й діти ту ж хвилину попадали на землю і, не підводячи голів, не озираючись, не відділяючись від землі, поповзли геть до табору.

Коли зникли діти й жінки, з різних закутків лісу показалися Голомозий, Око і ще з п’ятеро літніх людей. Кожен з них крутив над головою прив’язані турячими жилами особливі, пишно розмальовані кістяні дощечки, що мали велику силу страхати всіх ворогів, і не тільки страхати, а й підкоряти їх волі Рудих Вовків. Кожен з них був прикрашений лев’ячими хвостами, шкурами пантер, намистом із зубів хижаків і був розмальований червоною, чорною та жовтою фарбами.

Голова Голомозого увінчана була, крім того, парою турячих рогів, які попереджали всіх і все, що чіпати людей з роду Рудих Вовків так само небезпечно, як і ставати на єдиноборство з туром. Око не мав на голові ніяких прикрас, зате обличчя його було страхітливо розмальоване. Дві широкі смуги навколо очей робили його схожим на окату сову: Око мав усе знати, тобто все бачити, і для цього йому потрібні великі очі.

Що ближче підходили ці люди до вогнища, то сильніше й сильніше крутили свої чародійні кістяні цурки, аж поки зрештою фурчання від них не злилося в один скажений свист і рев.

Разом з цурками метлялися від сильних порухів лев’ячі хвости, пантерячі шкури і цокотіло намисто із зубів хижаків. Все це тонуло у багряних відсвітах вогнища, і видовище здавалося справді грізним. Але це був тільки початок.

Наблизившись до вогнища, Голомозий задержав свою цурку; це ж зробила й решта. Тоді наперед вийшов Око і, вийнявши гостро відточений крем’яний ніж, підійшов до осики, що стояла в центрі розкладених вогнищ. Це була величезна, на три людські обхвати, деревина з чудесною, рівною, начищеною вітрами, дощами і снігом корою. При світлі вогнищ кора здавалася ще чистішою, а її соковита гладизна ще свіжішою.

До Ока швидко підійшов товстий, зовні незграбний Кендюх, удвоє ширший у плечах за звичайних людей. Його прикрашала тільки вузенька смужка із хутра і два зуби Великого Кота — махайродуса, найстрашнішого хижака тигрячої породи, який будьколи існував на землі. Обоє — Око і Кендюх — обстежили кору на осиці і обережними прорізами накреслили високий, у людський зріст, прямокутник.

Зробивши це, вони взялися вирізати окреслений шмат кори; вирізали його вони, проте, лише з трьох боків — зверху, збоку і знизу, так що по закінченні роботи кора мала відхилятись, як двері.

Навколо стало зовсім тихо. Тимчасом Око повними глибокої таємності рухами вийняв із торбинки, яка висіла в нього при боці, кілька шматків кольорової глини — червоної, жовтої, чорної — і поклав усе це на товстий шкіряний щиток, який уже тримав у руках Кендюх. Всі завмерли в німому напруженні.

Тоді Голомозий, узявши палицю, вдарив легенько у порожню липову колоду, і слідом за ним у такі ж колоди почали бити ще троє людей. Ліс та й уся Оленяча Долина наповнились гомінкими звуками, які дедалі дужчали, аж поки розкотилися звучними й тривожними переливами грому.

Око тимчасом узяв із рук Кендюха гострий крем’яний різець і обережними, але певними рухами почав водити ним по засльозеній сніжно-білій м’якизні осики, замащуючи в міру потреби прорізи чорною і червоною фарбою.

Спочатку з-під рук Ока з’явився чудесний олень-самець. Намалював його Око так, що він стояв головою геть від Голомозого, отже, від усього роду Рудих Вовків. Відкинувши назад густі роги і витягаючи вперед морду, він мчав, скільки було в нього сили, на південь від Великої Ріки. Велика Ріка була з півдня граничним краєм землі Рудих Вовків. Намалював її Око широкою жовтою смугою, що в’юнилась серед вилоподібних, з червоними кронами, стовбурів дерев.

Отож, тікаючи на південь від Великої Ріки, олень утікав від Рудих Вовків.

Голомозий тривожно ворухнувся (з ним разом затанцювали причеплені до спини лев’ячі хвости) і гомінко, з похмурим завзяттям, ударив на тривогу: біда, мисливці, лихо наближається, готуймось, готуймось, бо не можна баритись і хвилинки!

Руді Вовки здригнули. Чи ж їм не розуміти того, що станеться з ними, коли тільки вони дозволять оленеві утекти?! І ось вони, всі як один, кинулись до списів і, потрясаючи ними, розгорнулися бойовим ладом навколо свого ватажка Голомозого. Та не дрімав і Око. Він уже давно, може, ще раніше, ніж Голомозий, спостеріг небезпеку і кинувся рятувати становище. Руки його швидко запрацювали, перегороджуючи шлях звірові цілими хащами намальованих кущів, за якими поховалися вже мисливці.

Одночасно з цим Голомозий, що напружено стежив за подією, притримав свою палицю, не відриваючи її, однак, від колоди; колода озвалась ледве чутним гудінням, закликаючи мисливців до уваги, застерігаючи їх від похапливості. Попригинавшись аж до землі, поприховувавши ратища поза спинами, Руді Вовки ступили крок.

Колода знов задудніла, немов вітер у забутий ріг. Руді Вовки ступили вдруге, але знову так, що не озвалась і травинка. Навіть вітер ущух.

Звір зупинився. Його вуха були сторожко наставлені. Він прислухався. Руді Вовки теж завмерли на самих пальцях ніг, лише Око, раз по раз міняючи фарби, не спинявся ані на хвилинку. Звір уже вгамувався, спокійно нахилив голову і почав скубти зелену травицю, — її малює Око зеленою глиною.

Навколо такий простір, так далеко видно, навколо такий тривкий спокій! Нікому і на думку не спаде, що там, за кущами, у напрузі, готові кожну мить кинутися вперед, причаїлися мисливці.

Однак Голомозий іще приміряє: чи не занадто велика відстань між звіром і людьми, чи не занадто розкидане коло мисливців? Але ось ніби все гаразд. Тоді Голомозий торкає палицею колоду. Так обзивається вітер, зачепившись за пень Громового Дуба.

Мисливці розгинаються, роблять крок нечутно й скрадливо, стискають коло все тісніше й тісніше, аж поки охоплюють з усіх боків осику, а з нею і намальованого на ній звіра. Він, власне, опинився в «мішку». Білий світ для нього закритий з усіх боків.

Олень у розпачі. Він метається, кидається з одної сторони в другу.

— Вже час, час! — кричить тоді Голомозий.

Липові колоди, що перед тим лише ледве-ледве дудніли, захлинаються від зливи переможних ударів.

Звір, повний жаху, мчить, шукаючи виходу з пастки, але дарма!

Навколо, куди тільки він поверне свої очі, — скрізь, скрізь відважні й спритні мисливці із роду Рудих Вовків, Але вони не лише відважні, а й завбачливі. Ось палиця в руках Голомозого востаннє опустилась на колоду і німо завмерла. Завмерли й мисливці, — всі, крім трьох, що стояли з боку Оленячої Долини. Вони розгорнулися віялом, відкривши перед звіром вільну дорогу до річки, вільні шляхи до Оленячої Долини. Звір тієї ж хвилини скористався з нагоди!

О, як він плигнув! Як він помчався, а слідом за ним полетіли радісні вигуки, задоволений регіт, бо він робив лише те, чого хотіли мисливці, бо він біг туди, де вони хотіли його бачити, — на великі простори Оленячої Долини. Гей, оленю, біжи, біжи, ряснорогий, біжи здоров!

Коло, яким оточили були Руді Вовки оленя, означало, що вони підкорили його своїй волі, що вони владарі над ним; вони можуть зробити з ним, що хочуть. Вони могли б його просто вбити. Але вони цього не зробили. Засвідчивши перед ним всевладну міць, вони дають йому волю. Хай не боїться Оленячої Долини, хай не страшиться відважних мисливців, хай повертає, як завжди, на своє літнє пасовище, бо так хочуть мисливці з роду Рудих Вовків.

Око, мокрий від напруги, уступається в бік від осики. Він виснажився від пережитого хвилювання і тієї сили у ньому, що викликає звіра на дереві.

Кендюх важко сопе і, не встигши сісти, вже куняє.

Шум гонитви і клекіт колод поволі стихають. З оленем покінчено. Тепер треба повернутися до Сліпої Вовчиці, що так вчасно зачула небезпеку, яка ото була звисла над родом, і попередила Рудих Вовків про можливе нещастя.

Мисливці хапають пломенисті головешки і йдуть до Громового Дуба, де лежить Сліпа. Вони так вдячні їй. Стають у коло і все щастя вдячності виливають у буйному танці. Зараз вони вже не бояться нікого й нічого. Їх ноги ступають міцно, плечі розгинаються гордо, очі сяють сміливо, так само, як оці вогнисті головешки. Сліпа Вовчиця злякано скавулить, але Око умовляє її не боятися.

Їй немає чого журитися. Чи ж багато на світі є таких вовків, яким випадає на долю щастя — врятувати цілу громаду!

Око говорить так щиро і так переконливо! Вовчиця затихає. Тоді її беруть на руки; двоє дужих людей зв’язують їй ноги, відтягають назад голову і так тримають, поки Око здіймає з себе шкіряну торбину — цебро, почорніле від висхлої крові. Настає урочиста хвилина.

Всі напружено стежать, як, підставивши цебро під горлянку Сліпої, Око вправним рухом ножа розрізає їй жили на шиї. Сліпа тіпається. З пащеки її виривається хрипкий клекіт. Червоногарячими цівками ллється її священна кров у шкіряне цебро. Ось скотилась остання червона росинка. Всі мисливці стають у коло. Перший розгарячілими вустами припадає до цебра Голомозий.

Оббілований череп його увесь зритий глибокими жовтими шрамами; де шкіра не здерта, там видно пасма довгого посивілого волосся. Сиві довгі брови грізно нахмурились, ховаючи маленькі блискучі очі. Він випив три ковтки і, вмочивши у кров пальці, наклав їх собі на ніс, на уші, на очі, на вістря списа — хай чують і бачать так непомильно, як це робила Сліпа Вовчиця.

І поки те ж саме роблять один по одному мисливці, починають гриміти колоди. Гримлять вони переможно і впевнено, сповіщаючи Оленячу Долину: Руді Вовки вжили всіх заходів, щоб забезпечити своє життя й панування в долині!

З усього населення табору найнещаснішою почувала себе Волохата. Плачучи тоненько й жалібно, вона оббігала всі кущі, всі закамарки навколо куренів, але мами, люблячої, ніжної, теплої, ніде не було. Байдуже огризались на неї вовки і гримали вовчиці: у них самих було досить клопоту чи з кістками, чи з вовченятами.

Тоді Волохата прийшла до куренів, сіла на задні лапки і, втупивши оченята в темне, зоряне небо, завила тужно й голосно.

Це голосіння дійшло навіть до вічно куняючого Кендюха. Розплющивши очі, він обережно простяг свою тугу й жилаву руку, узяв за загривок щеня, поклав його собі між коліна, знову заплющив очі і, сидячи, захитався в такт дуднінню колод…

веЛиКий ЛУГ. чорні вовКи ПоЛЮЮть на оЛенів. неБезПеКа ПЛиве з озер

Це був здоровенний чорний молодий вовк. Відвага й сила бурхали в його широких, міцних грудях, у жилавих невтомних ногах. Це почуття сили й певності і примушувало його так нетерпляче й одверто вороже поглядати на ватажка вовчої зграї, що тільки й знав вигадувати всякі штуки, гідні хіба поганої гієни. Відкидаючи відвагу, прямий незудержний наскок, ватажок завжди знаходив тисячі причин виправдати своє боягузтво: то гурт оленів був занадто великий, то серед них було багато лютих досвідчених самців, то, зрештою, місцевість видавалась несприятливою. Тим-то в своїх нападах на оленів старий ватажок здебільшого використовував якусь сторонню нагоду: або вів зграю слідом за левом, поява якого наганяла жах на тих травоїдів, або й просто підсліджував окремих самиць із тих, що одбились від гурту.

Через це, хоч Великий Луг кишма кишів оленями, вовки не завжди мали змогу їсти стільки, скільки хотілося.

Ось чому сьогодні, коли ватажок повів зграю слідом за левом, молодий чорний вовк рішуче виступив уперед і став поперек дороги. Чи була рація плентатись саме цією стежкою? Хто скаже, що цей лев сьогодні голодний, що йде він саме на лови, а не кудись у лігво чи до берега пити воду?

Та й зрештою, вовк є вовк — відважний і гордий звір, якому відкрито всі шляхи Великого Лугу.

Отож молодий вовк гордо вийшов уперед і рішуче став упоперек стежки. Ватажок аж знетямився, та тільки на недовгий час. В дальшу мить він вишкірив свої довгі ікла і загарчав так, що в молоді, якої було досить у зграї і яка рішуче співчувала своєму товаришеві, аж похолонула кров.

Це була грізна пересторога. Проте на молодого вовка вона не справила ніякого враження. Він стояв, наполовину обернувшись, гордий і сильний, готовий за всяку ціну відстояти своє право на бунт. До того ж ватажок йому здавався більш старим, аніж завзятим і дужим.

Пхе! Як він йому надокучив, як йому набридло це все! Будьщо-будь, а сьогодні треба покінчити з цим старим опудалом раз і назавжди. Тож молодий, замість уступати з дороги, зневажливо гаркнув:

З нього порохнява вже сиплеться! Хто вовк, — гайда за мною!

Молодь заворушилася: перед ними стояв красунь-молодик, сміливий, як лев, відважний, як тур. З ним можна пожити й порозкошувати, як самі захочуть.

Ватажок зрозумів цей рух. Зграя виходить з покори. Далі гаяти часу не можна. І він з тим напруженим спокоєм, який, однак, страшніший за найлютішу похапливість, пішов на бунтаря. Цей стояв і чекав. Хе! Старе опудало! Воно ще намагається прискати. Проте час уже з ним покінчити. І молодий вовк враз зібгався в купу м’язів, гаркнув і кинувся на ватажка.

Всім було зрозуміло, що проти цього вихору сили не вдержався б і найсильніший із найсильніших звір. Та старий ватажок не даремне жив так довго на світі. І не такі молодці у свій час намагались перегризти йому горлянку, проте з них лишились тільки шматки м’яса, а він ще й досі гуляє по Великому Лугу. З досвіду минулих боїв він знав також, що в таких смертельних змаганнях, крім сили, потрібна ще й обачність та хитрість, — до чого завжди з таким презирством ставляться самовпевнені молодики.

Тим-то, замість прийняти удар грудьми і зчепитися лапами, ватажок несподівано присів, міцно упершись у землю ногами. Цього якнайменше сподівався супротивник. Отож замість грудей ворога передні лапи його хапнули тільки повітря. Не здержавши рівноваги, відважний молодик полетів сторч головою на землю. Це було так несподівано, що він на хвилину наче закляк, а коли очуняв, картина бою вже зовсім змінилася. Розпластаний, він лежав горічерева на землі, тимчасом як щелепи ватажка наближались до його горлянки.

Молодик метнувся вгору, намагаючись вивернутись і звестись на ноги. Це до певної міри йому пощастило. Підкинутий угору ватажок дещо зсунувся набік, але не звалився зовсім: щелепи його вже змикались на горлянці супротивника. Молодий вовк, якому стало забивати дух, вдруге, і тепер уже з розпачем, метнувся вгору. Він забув про всі свої наміри, і єдиним бажанням його було вирватись, вирватись хоч би що і дихнути на повні груди. І цього разу, як і перше, супротивник злетів угору, та не зірвався.

Вовча хватка має особливу властивість: це мертва хватка, коли щелепи зводить, кам’яніють м’язи, діючи вже незалежно від бажання звіра.

Молодик захарчав. Він шарпався, стрибав, рвав пазурами землю й траву. На якийсь момент все згрудилось, збилось, сплелось у якийсь чорний клубок. Але бій не викликав уже жодного сумніву щодо свого трагічного кінця. Тоді зграя, а власне ті старі вовки, для яких перемога ватажка була їхньою перемогою, раптово відчула в собі напад дикої люті. Вони, а слідом уже й молодики, кинулись на переможеного, і через хвилину від нього залишились тільки кістки та дрібні шматки перемішаного з шерстю, землею й нутрощами м’яса.

Це була остання перемога старого ватажка. Закінчивши криваву розправу, він нараз відчув, що він уже не той, колишній, що він справді старий, що переможний бій, який колись тільки зміцнював його м’язи, сьогодні пригнітив його самого: незнайоме, але тим прикріше почуття слабкості й німа втома проповзли по його жилах. Та ватажок був надто досвідчений, щоб саме тепер показати зграї свою неміч.

Навпаки, як тільки все закінчилося, він голосно гаркнув до збору і, намагаючись бути таким, яким був завжди, твердо виступив наперед.

Зграя, не озирнувшись, але все ж трішки здивована, рушила слідом за ним: ватажок, замість того щоб бігти за левом на захід, як це було визначено ще перед боротьбою, круто повернув на південь, в саме серце Великого Лугу.

Це була неоглядна, довга й широка рівнина, що слалася з лівого берега повноводої Великої Ріки.

Ріка пливла розгонистою дугою з південного сходу на південний захід, відокремлюючи своєю могутньою течією Великий Луг від Оленячої Долини.

Відкрита рівнина Великого Лугу з ранньої весни, як тільки сходив сніг, — а сходив він тут раніше, ніж на північнішій і порослій кущами та лісом Оленячій Долині, — вкривалася зеленим килимом трав, притягаючи цим незліченні гурти травоїдів — зубрів, турів, носорогів, а найбільше оленів.

Тепер сотні й тисячі гуртів рясніли сіро-коричневими островами поміж дрібненькими озерцями, протоками й сагами, що виблискували тут і там серед цього трав’яного моря.

Вовки добре знали цей луг і знали його з поганого боку. Це було найгірше місце для відкритого нападу. Боязкі наодинці, травоїди, з’єднані в гурти, робилися смертельно небезпечними. Помітивши ворога, вони збивалися в тісне коло, причому так, що самиці з телятами потрапляли всередину, а міцні, розлючені, го тові недешево продати своє життя, самці ставали по краях.

Близькість ворогів, — а з них найстрашніші були вовчі зграї — надавали мирним тваринам грізної рішучості; досить було ватажкові вирватись наперед, як уся маса з’єднаних у гурт травоїдів кидалась на напасників лавою. І горе було тоді тим із них, хто не встиг вчасно проскочити вперед чи заховатись у хащі, — від них залишалась тільки кривавиця, перемішана з землею.

Ось через що новий напрям, який обрав ватажок, трохи збентежив зграю, бо не один старий вовк був свідком таких-от розправ. Однак цього збентеження ватажок не помітив чи не хотів помічати. Можливо, він щось надумав путяще: такий же бувалий вовк не ступить і кроку, завчасу не обміркувавши наслідків.

День був жаркий і сонячний. З пагорка, що його оце перебігали вовки, відкривалася пишна картина: скільки сягало око, розляглися луги, перетяті срібними смугами річечок, заток і озер. Хмари птахів шугали над цими просторами, перелітаючи з одного плеса на друге.

Тут були важкі крижні, крячки, гуси, лелеки і безліч дрібної пташини: бекасів, куликів, чайок і мартинів. В глибших озерах табунами плавали довгошиї красуні-лебеді, а біля них ширяли курочки, лиски, норці. Всі вони сповняли повітря галасом, свистом і шелестом крил, хлюпотінням води. Поміж озерами, тонучи по черево у високій траві, блукали гурти оленів, кіз, масивні темно-бурі постаті зубрів і турів. Та все ж найбільше паслось оленів, гурти їхні здавалися справді незліченними.

Окремо біля кожного гурту стояли самці-сторожі. Вибравшись на пагорки, вони чутливо наставляли вуха й ніздрі, перехоплюючи всі запахи, які приносили вітри з усіх боків Великого Лугу.

Сьогодні Луг був у великому неспокої. Замість того, щоб мирно скубти траву, олені тулилися, неспокійно відбиваючись від якогось незримого ворога, — трясли головами, стріпували шкурою, гнівно й нетерпляче били об землю ногами.

Деякі, облишивши пашу, спускались до озер і так глибоко залазили у воду, що з неї виднілись тільки їх ніздрі та вуха.

Що ж сталося тут на рівнині? Ватажок вовчої зграї зупинився і прислухався. Увесь луг тонув у глухому дзижчанні, що стишувалось і ледь-ледь бриніло, коли вітер віяв у глиб лугу, і наростало, коли він повертав до озер. Вовк відразу зрозумів, у чім річ.

Треба було тільки глянути вгору: весь простір понад травою коливався від танцю незліченних роїв озерних комах. Тут були хмари мошок, комарів і особливих оленячих ґедзів, їх самих вистачило б, щоб викликати переполох на Великому Лузі. Завдаючи нестерпних мук тваринам своїми укусами, вони водночас відкладали на їх шерсть яєчка. З яєчок згодом виходили черв’ячки, що, про свердливши шкуру, залазили в тіло тварини, збільшуючи і без того люті її муки. Ось яка загроза нависла над спокійними просторами Великого Лугу.

Ватажок, глянувши вгору, поспішив сховати носа в траву. Досить було хвилину потримати нерухомо голову, щоб один із летючих роїв опустився йому на писок, заліз у рота, понабивався у вуха, обсів товстим шаром орбіти очей. Молоді вовки жалібно заскавучали: їхня тоненька шкура і гладенька шерсть були поганим захистом від отих кровопивць.

Тоді ватажок з усієї сили рвонувся вперед. Загойдалась трава, затанцювали верхні листочки й квіти, збурюючи комарині зграї і своїм шелестом та коливанням не даючи їм змоги доп’ястися до живої поживи. Вовки помчали слідом за ватажком.

Першим не витримав гурт оленів, що пасся біля довгого, вигнутого підковою лиману. Тепла стояча вода його, що не доходила й по коліна оленям, була зручним місцем для розплодження мошок і комарів, тому їх тут носилося більше, ніж деінде на Великому Лузі. Даремно олені відбивались від них, даремно шукали собі порятунку в воді. Нічого не допомагало. В’язи зводило від безперестанного відбивання, і все тіло горіло, немов у вогні.

Тоді гурт не витримав і кинувся на північ, туди, де за Великою Рікою розстилалась поросла густими кущами й перелісками суха, позбавлена боліт Оленяча Долина.

Почин цього гурту був сигналом для всього Великого Лугу. Гурти, гнані одним єдиним бажанням — швидше вирватись із цього жалкого пекла, повернули на північ. Гурт зливався з гуртом, а ці масиви теж з’єднувались з іншими такими масивами, аж поки мало не весь Луг укрився однією суцільною срібнобрунатною масою, що затопляла весь обрій.

Луг застогнав, хитнувся від тих незліченних оленячих ніг. Хмари ґедзів і мошви збились високими стовпами, що не відставали, проте, ані на крок від утікачів, через велику тісноту ще беззахисніших, ніж там, біля озер, де їм була принаймні змога хоч обмахнутись головою.

Використовуючи цю нагоду, комахи все густіше й густіше осідали на цю рухому, таку грізну і водночас беззахисну масу, і швидко вся лава оленячих спин покрилась немов простирадлом, зітканим із легеньких комариних крилець.

Рятуючись від цього вогняного накриття, олені тікали дедалі швидше, аж поки втеча обернулась у панічний потік незудерж ного бігу.

Старий вовчий ватажок сильним подихом втяг у себе повітря. О, як воно тепло й привабно запахтіло молоком самиць, ніжним м’ясом телят! Ого! Тут сьогодні буде поживи гострим вовчим зубам! Визначивши із сили запаху, що гурт уже недалеко, ватажок владно гарикнув, і зграя відразу розділилась надвоє.

Одна частина на чолі з ватажком засіла на місці, друга, керована старим досвідченим вовком, помчала в обхід.

Ватажок, лишивши свій загін у закритті, обережно поповз уперед на пагорок оглянути місцевість. Не зважаючи вже на мошву, він підвів голову, як міг високо, і глянув на рівнину. І як тільки глянув, враз зібгавсь і завмер.

Вся рівнина від краю до краю жила й рухалась, суцільною лавою насуваючи на місце, де ховались вовки. Тоді ватажок скільки сили метнувся назад, і за ним, не розбираючи дороги, побігла і вся зграя. Всім було ясно, що справа тут іде не про щасливе полювання, а про врятування власного життя. Завдання тепер полягало в тому, щоб раніше, ніж їх наздоженуть передові лави оленів, вискочити з лінії їх шляху вбік, бо інакше вдруге їм уже полювати не доведеться.

Вовки напружували всі сили, але це не поліпшувало їх становища. Занадто близько були вони від оленів і занадто широкий був фронт цієї летючої срібно-брунатної хвилі. До того ж вона щораз більше наростала, бо прилучалися ті олені, що паслись попереду і з боків. Через це лінія фронту мінялась щохвилини; передові загони лишалися позаду, і фланги то відставали, то виривались далеко вперед, мов вогняні язики під час пожежі в степу.

Вовки заметушилися. Сподіваючись вирватись у фланг, вони з усього розгону напоролись на бічний загін. Шлях на волю був перетятий. Лишився один вихід — бігти скільки сили вперед.

Але не самих вовків спіткала ця доля. Ось праворуч майнув велетенський хребет владаря полів і лісів — Великого Кота — махайродуса.

Це була самиця, мати двох гарненьких волохатих кошенят. Учепившись зверху в хребет матері, вони зляканими і водночас цікавими очима дивляться навколо, їм зручно й цілком безпечно на цій могутній спині, і вони ніяк не второпають, чого це їхня мама так шалено тікає. Однак звір розумів, що ні його сила, ні ікла тепер уже ні до чого, і він тікає, покриваючи за один стрибок три лев’ячі скоки.

Поруч нього, не розбираючи шляху, трюхикали гієни, мчали вовки, лиси, пантери і безліч всякого іншого хижого звіра.

Не рухався з місця лише носоріг. Метушня, що струснула рівнину, здалася йому якимсь поганим жартом, що мав на меті тільки одно: завдати йому прикрості. Зачувши важкий тупіт оле нячих ніг, травоїд обернувся в той бік.

Маленькі очі його заблищали зловісними вогниками. Однак ніхто аніскілечки не зважав на цю грізну пересторогу. Тоді, виставивши вперед свій страшний ріг, велетень кинувся на винуватця, — на того оленя, що перший потрапив йому на очі. Пронизаний досередини, олень високо підлетів угору, але на його місце набігло ще п’ять, десять, сто інших оленів. Все змішалося в одну купу живих тіл. Купа ширилась, виростала вгору. Задні лави, які не мали змоги бачити, що робиться тут, натискали на передніх, а ці, затиснуті поміж ними й носорогом, з усіх сил старались вирватися з пастки. Вони скакали, падали, підводились і знову скакали через спини своїх товаришів, через хребет носорога, що могутніми ударами намагався пробити собі дорогу. Проте ці жахливі удари дедалі слабшали; затиснутий з усіх боків, придавлений згори, велетень нарешті мусив зупинитися. Згодом самі собою підігнулися в нього коліна, і могутній звір потонув під горою оленячих тіл.

Вовки утікали. За годину вони нагнали ведмедя. Він уже геть вибився з сили. Він сопів, аж харчав, на язиці в нього не лишилось ні краплиночки вогкості. Одчайдушність становища надавала ведмедеві грізної, але безнадійної рішучості. Звівшись на задні лапи, він вишкірив зуби і став чекати на ворога. Проте він краще розумів становище, ніж товстошкірий, але недосить розумний носоріг. Що значила ця ведмежа сила й відвага супроти сліпої стихії, в яку обернулись лагідні травоїди?

Тим-то майже в останню мить ведмідь облишив свій безглуздий намір і кинувся далі навтіки. Тільки тепер він угледів високу дебелу вербу, що самотньо зеленіла над маленьким озерцем. Тут він знайшов уже трьох диких котів, дві пантери і ведмедицю з ведмедятами. Для всіх знайшлося по гілці.

Три довгі години вовки мчали слідом за Великим Котом з кошенятами на спині, поруч із левом, випереджаючи гієн, перескакуючи через всяку дрібну звіроту, держачи свій шлях неухильно на північ, де протікала Велика Ріка. Місцевість зарясніла кущами, показалися групи кучерявих дерев. Велика Ріка! Велика Ріка! Ще трішечки, і там, на березі, можна сховатись у непролазно густих чагарях. Але ці надії були марні. Першими до річки прибігли не вовки, а якийсь боковий оленячий загін. Вибігши до берега, олені на мить зупинились. Ріка, що в цьому місці робила крутий заворот, підмила берег, і він спускався прямовисною стіною. Стрибати з такої висоти було небезпечно, і загін, шукаючи кра щої переправи, кинувся вздовж берега.

Тепер вовки, а разом з ними і всі інші хижаки, опинились у пастці. Скрізь: спереду, збоку і ззаду пливло море оленячих голів. Відстань між ними і захопленими в пастку звірами щохвилини зменшувалась. Нарешті вже зовсім близько почулось важке дихання травоїдів. Заскавуліло якесь чавлене ратицями звірятко.

Великий Кіт перший знайшов вихід із цього становища. Не думаючи про наслідки, він туго присів і, метнувши своє тіло на п’ять метрів угору, упав на тісно збиті спини оленів і вже по них, як по живому мосту, помчав шукати порятунку.

Кошенята поприлипали до спини матері; тепер вони зрозуміли грізну небезпеку і напружили всі сили, щоб удержатись і не попадати під ноги оленям.

Вовчий ватажок заскавулів і, наслідуючи Великого Кота, так само стрибнув. В цьому був його порятунок. Величезний олень з усього розгону стусонув вовка під ребра; і він, перекрутившись у повітрі і разом з тим перелетівши простір до берега, шубовснув у воду.

Тимчасом, поки хижаки шукали порятунку, а олені броду, в хвості втікачів відбувалося щось інше. Панічна втеча солодко- м’ясих травоїдів з Великого Лугу переполохала все хиже царство.

Перші слідом за втікачами пішли вовчі зграї й гієни. Спокійніше тримали себе леви і Великі Коти. Всі вони мали сильні м’язи і страшні пазури та пащеки. Одним ударом лапи лев ламає хребет оленя-самця.

Великий же Кіт у безумній і лютій відвазі кидається навіть на носорога й мамута. Розриваючи панцири скостенілої шкури, він доривається до потужних шийних хребців, і вони тріщать під зубами, як тріщить оленяча кістка в пащі гієни.

Тепер усі ці хижаки, не поспішаючи, але й не затримуючись, посунули слідом за травоїдами в Оленячу Долину — володіння людей із роду Рудих Вовків.

оЛенячий ріГ зМаГаЄться з КенДЮХоМ. рУДі вовКи ПоЛЮЮть. неБезПеКа звисаЄ наД таБороМ

Оленячий Ріг був сам не свій від задоволення й щастя. Та вони вже пливуть! І яка ж їх сила! Увесь обрій, увесь берег, уся вода — самі тільки олені. Он серед них, мов потужні горби, — тури. Які дужі, які могутні! Кожного б вистачило, щоб наїлися всі люди з роду Рудих Вовків.

Кендюх мовчав, умостившись якнайзручніше на своїй гілці, бо обоє сиділи на високих деревах, з яких річку і Великий Луг видно було мов на долоні.

— Хе, вони пливуть! Руді Вовки — могутній народ, вони при мушують звіра робити так, як це потрібно людині. Ще не втратили сили плечі Голомозого, ще не хиблять пальці Ока, ще є грізна дужість у руках та списах всіх мисливців. То як же звір може зробити не так, як його примушено зробити учора вночі!

— Біжім, біжімо до своїх, — метушився Оленячий Ріг. — Треба все розповісти. Хай вони збираються. Надто вже всі позатягали пояски. Надто вже набридли ті кропив’яні корінці. Хай поласують свіжим, теплим, соковитим м’ясцем.

Товстий Кендюх, не повертаючи голови, глянув на хлопця. Оленячий Ріг показався перед ним у всьому своєму молодечому запалі. Він стояв на гілляці, стрункий і вродливий. М’язи тіла напружились і аж танцювали. В очах у хлопця іскриста нетерплячка. Сплутане кучеряве волосся майоріло на вітрі, відлітало назад, показуючи закруглений міцний і високий лоб. Хе, яке ж воно молоде й дурне! — «Біжімо, біжімо», ніби Кендюхові ноги вчеплені тільки на те, щоб гасати. Однак своїх думок Кендюх не висловив уголос, а діловито, підладновуючись під настрій Оленячого Рога, сказав:

— Авжеж, бігти треба, обов’язково треба.

Та й зробив вигляд, що береться спускатися з дерева. Але він був товстий, череватий, оцей Кендюх, наче набита піском і землею туряча шкура, і не йому було змагатися з Оленячим Рогом. Цей порснув униз по стовбуру, немов блискавка, і в дальшу хвилину зник у кущах.

Тоді Кендюх розкрив рота:

— Побіг, та ще побачимо, хто швидше принесе радісну звістку мисливцям.

Одсапавшись після такої напруги, бо останні слова Кендюх сказав уголос, він з п’ять хвилин ще посидів, опустивши важку голову на свої непомірно великі груди, і аж тоді поворухнув рукою. В торбині, причепленій до його пояса, стриміла дірчаста очеретяна дудка, з затягнутою в неї губкою із перетлілого луба. Це був вогонь. З ним Кендюх ніколи не розлучався, ідучи від табору.

Ця червона істота, така тиха і покірна в дудці, могла, однак, з волі мисливця, обертатись у грізну силу, перед якою не встоїть і найсильніший хижак; могла обернутись також на щирого приятеля, що спалахував і одганяв геть нічний холод; зрештою, при належному вмінні, вогонь можна було використати ще й на те, щоб подати ту чи іншу звістку мисливцям.

Скільки пригод і небезпек чекає на мисливця у лісі: навколо самотність, зловісна тиша, може, навіть ніч і холод. Людина врятувалася на дереві, її спис зломився у тілі звіра, і той, лежачи внизу, терпляче чекає: ось-ось знесилений мисливець полетить з дерева сторч головою в його пащеку. Але стривай, що воно блиснуло там угорі? Ніби запахло димком? Що робить ця двонога тварина? В руці в неї сухі тріски, вони тліють, палахкотять, описують чудернацькі кола в повітрі. Ось три-чотири іскри упали вниз. Одна з них потрапила в ніс хижакові.

Як він приснув, як підстрибнув угору, як вчесав себе лапою в писок. Але чш-ш… Що це таке? Ніби зашаруділа трава. Ніби потягло десь збоку їдким духом людини. О, і звідси, і звідси…

Та що ж це таке? Звір наставляє вуха, вишкірює зуби, шерсть стає йому сторч на спині, він уже ладен зробити скок у найближчий кущ, але в цей час фурчить щось у повітрі… і звідти і з того кінця. Щось боляче втикається в груди хижакові. Це спис. Але він не один, їх іще чотири чи п’ять впинаються в горлянку, в груди, у живіт, в легені… Це мисливець, загнаний на дерево за допомогою вогню, подав знак своїм товаришам, і вони поспішили на допомогу.

Кендюх з перепочинками, з перервами добуває свою дудку й витягає губку. Верхній край її вкритий білим попелом. Але це нічого. Під ним десь тліє вогонь. Назбиравши трісок, сухого листу й лубу, Кендюх розкладає їх трьома купками на великій широкій гілляці, а потім прикладає до першої купки свою губку і дме.

Одначе, що за знак? З губки не вискакують іскри, сухий лист і тріски не беруться полум’ям. Невже вогонь умер? Кендюх розгинається й уважно досліджує луб. Він надто туго скручений і до того ж на ньому видно кільце, саме на тому місці, де його охоплювало коліно очеретини. Кендюхові все зрозуміло. Вогонь таки вмер. Досадно. Та ця досада нітрішечки не позначається на обличчі Кендюха. Він тільки сопе і, опустивши на момент голову, знову лізе в свою торбину. Ого! З нього завбачливий мисливець!

З торбини Кендюх виймає загострену паличку й дощечку з викрученою посередині ямкою.

Обидві ці речі особливі. Їх узято з Громового Дуба. На Громовий Дуб вогонь упав з самої хмари. Ох, як він палахкотів! Але слідом за вогнем падала вода, і вогонь, рятуючись, сховався всередину дерева та й залишився там назавжди. Це бачили й знають Руді Вовки. Це дуже добре знає й Кендюх, і йому не так уже важко викликати вогонь із середини деревини наверх.

Кендюх ніжно гладить дощечку і проводить пальцями по кілочку. О, будьте розсудливі й спокійні! Вам не може зробити чогось поганого цей Рудий Вовк. Він вам друг і найщиріший приятель.

Запевняючи так у своїй приязні ці скалочки з Громового Дуба, Кендюх обережно затискає між колінами дощечку і вкладає малюсіньку пучечку піску в ямку. Пісок, як перед тим і все це знаряддя, мисливець добуває з торбини. Зробивши все це, Кендюх вставляє кілочок загостреним кінцем у ямку, обкладає її сухою тирсою з луба, бере між долоні кілочок і обережним, але сильним рухом вертить його між долонями.

Уважне до всього, що тут діється, вухо його вловлює, як шарудить і рипить пісочок, розтираючи на потерть деревину, а очі стежать за тим, як вона від обертового руху підіймається вгору навколо загостреного краю кілочка.

Не зупиняючи руху долонь, Кендюх нагинається і починає легенько здувати потерть на свій луб-губку. Ось блиснула малюсінька іскорка, і ледве-ледве запахло димком. На губці показалась жаринка і відразу ж вкрилась тонесеньким шаром попелу. Вже й кінець. Готово. От! Вогонь горить.

Оленячий Ріг мчить. Так спритно може бігти лише молодий олень. Цікаво, де оте одоробло, Кендюх? От попопріє, от посопе! Не зупиняючи бігу, Оленячий Ріг прислухається, але ніде не чути нічого. Ну, ясно ж, Кендюх ще, мабуть, не вибрався навіть з долинки. Теж зібрався бігти, теж має принести чудову звістку мисливцям!

Однак, як ще далеко до табору! Справді далеко. Еластичне туге тіло Оленячого Рога вже вкривається потом, волосся прилипло до лоба. Та це нічого. Це тільки примушує хлопця налягати на ноги. От тільки що воно там зачорніло в кущах? Оленячий Ріг втягає носом повітря. Ведмідь. Однак, куди це він так поспішає? Ведмідь справді чапав, трусячись, назустріч Оленячому Рогові. Хлопець спритно шугнув за кущі, ведмідь також сахнувся, зиркнув у той бік, але, не затримуючись, знову побіг своєю дорогою. Чи не нагнали його Руді Вовки? От дурні!

Яке ж тепер полювання на ведмедів, коли біля Великої Ріки вже повно оленів? Спереду почувся шелест і шум зламаної тріски. Якийсь мисливець? Оленячий Ріг уже намірявся обізватись, як збоку від нього порснуло щось руде й могутнє. Великий Кіт — махайродус, шаблезубий тигр.

Хлопець аж остовпів і, напружуючи всю свою силу, скочив на найближче дерево, аж засвистіло повітря. Але даремний переляк.

Великий Кіт, як перед тим і ведмідь, не звернув на Оленячого Рога ніякої уваги. Майнув і зник у кущах. Що ж це може значити? Куди вони так поспішають?

Оленячий Ріг поквапливо спускається з дерева.

І вчасно. Спрожогу він був умостивсь на трухляву гілляку, де звили гніздо Червоні Мураші. Як вони заметушилися, як вони накинулись на бідолашного втікача! Обсіли ноги, повпиналися в стегна, в боки, навіть у шию. А, хай вам морока! Хлопець танцює, зганяє долонями дрібних кровопивців. Коли б знав, сів би на вищу гілляку.

Тепер Оленячий Ріг біг зосередженіше, уважніше придивляючись до шляху. І недаремно. Двічі перетинали йому шлях сірі величезні вовки; перечікуючи на дереві, куди довелося втікати від зграї цих хижаків, він зауважив левицю з малими левенятами. І ці мандрували до Великої Ріки. Де вони набралися в Оленячій Долині? Куди це вони поспішають?

Оленячий Ріг не міг розв’язати цього питання. Йому було страшно. Невже Великий Вогонь знову спустився в Оленячу Долину, женучи перед собою всіх звірів? Але ж диму не чути? Але ж птахи спокійні, як завжди? Але ж заєць, що він його сполохав, побіг не до Великої Ріки, а просто перед хлопцем? Але ж вужак спокійно лежав серед стежки, підставляючи тіло під сонце? Ні, це не Великий Вогонь.

Оленячому Рогові було моторошно. Коли б з ним був хоч той Кендюх! Кендюх знає все. Кендюх чує, як виходить з землі трава. Спис, кинутий його рукою, укладає на смерть першого-ліпшого звіра. Очі його бачать крізь дерева. Вуха чують, де риється кріт під землею.

Оленячий Ріг біг і біг, забувши про втому. Коли ж з-за кущів показався димок і вуха його вловили дзявкіт малих вовченят, він дуже зрадів. Забув про всі жахи дороги. В жилах знову грайливо закипіла кров. Ноги самі мчали вперед. Як би там не було, але він перший принесе щасливу звістку мисливцям.

Однак таборище він застав уже в повному зборі. Мисливці лагодили і оглядали зброю. Жінки збирали шкури, домашній скарб, всаджували немовлят у похідні торби. Діти стрибали, гопцювали, кричали.

— Ідуть, ідуть уже олені! Та як же ж багато!

— Ой, скільки ж наші наб’ють дичини!

— А яке смачне оленяче м’ясо!

— Я з’їм його хтозна-скільки!

Оленячий Ріг вражено зупинився.

— Як? — тільки встиг сказати бідолашний хлопець. — Хіба хто подав уже звістку? Хіба Кендюх?

В таборі не знали ні пригод Оленячого Рога, ні його героїчної мандрівки. Приписавши ж його збентеження загальному піднесенню, що опанувало табір, йому відповіли:

— Та звісно ж, Кендюх. Це його звістка. Ти тільки поглянь.

Оленячий Ріг глянув, куди йому показали, і його кинуло в мокрий, липкий жар. Десь на обрії від Великої Ріки здіймалися три легенькі стовпи диму. А збоку ще один, більший.

Перші три стовпи Руді Вовки прочитали так: Великий Луг неспокійний. Олені сунуть до Великої Ріки. Їх сила-силенна. Вони вже пливуть. Будьте готові, мисливці. Звістку цю подає Кендюх, а що це так, про це свідчить оцей окремий товстий стовп диму.

Отож, не рухаючись з місця, товстий, важкий Кендюх випередив легконогого хлопця. От буде сміху, коли довідаються про це в таборі, а особливо такі дівчата, як Печеричка.

А втім, таємниця Оленячого Рога недовго була таємницею. Три стовпи диму на обрії раптом зникли. Замість них з’явилися лише два, близько один біля одного. Вони навперемішку то виривалися вгору, то зникали, ніби їх на деякий час чимсь прикривали. Струмочки диму були тоненькі й тендітні, і значили вони таке: лісом біжить хлопець, наш. Він несе новину. Він має уже, за підрахунком того, хто подає сигнали, бути в таборі або близько до нього, адже ж дим раптом зникає, а коли з’являється знов, то не двома, а одним звичайним стовпом.

Прочитавши це повідомлення, Голомозий глянув на Оленячого Рога. Тіло його в багатьох місцях було подряпане. На п’ятах позасихала брудно-жовта глина. Така глина в Оленячій Долині є лише в яру на півпуті від Великої Ріки до табору. Отже, не було сумніву, що Оленячий Ріг і є той хлопець-гонець, про якого оповіщає Кендюх.

— Чого ж ти мовчиш? — нахмуривши брови, гримнув Голомозий. — Які ти приніс новини?

Оленячий Ріг опустив голову і густо почервонів.

— Табір уже знає про все, — тихо відповів він, — навіть діти знають.

— Але ж ти багато разів злазив на дерево. Ти сидів на дубі, а потім на бересті, Ти багато разів тікав на ялину.

— А ти звідки знаєш? — здивувався Оленячий Ріг.

Голомозий, незважаючи на це запитання, продовжував далі:

— Ти зустрів Великого Кота, лева, тигра. Чого ти мовчиш про це? Вони бігли до Великої Ріки?

Оленячий Ріг широко розкрив очі. Як же ж це так? Адже він біг лісом сам, один, адже він ще нікому про це не казав і півслова. А проте в таборі вже все знають так, ніби стежили за ним.

— Ти просто дурень, — весело крикнув йому Вогняна Хмара, хлопець на рік старший від Оленячого Рога, торік уже посвячений у дорослу чоловічу громаду, і оглянув Оленячого Рога критич- ним поглядом з голови до ніг.

Не хлопець, а живосвідок: між пальцями на ногах лишай і дубова кора, у волоссі соснова глиця, між ременями торбини цілий берестовий листок, пообчухрувані коліна і зчесано бруд на животі й ліктях. Так похапливо тікають лише від хижого звіра. Однак уголос Вогняна Хмара не сказав нічого. Уміння читати живі сліди — це привілей дорослих, посвячених у вищі таємниці мисливців. Тим-то Оленячий Ріг так і залишився при своєму здивуванні і найглибшій пошані до обох дорослих Вовків, яким дано було силу, — не бачивши, геть усе знати. Поштиво стоячи перед Голомозим, він розповів йому від початку і аж до кінця все, що бачив, сидячи на дереві біля Великої Ріки, і на закінчення обережно запитав про те, яка сила гнала хижаків йому назустріч.

Голомозий не дав прямої відповіді, бо ж Оленячий Ріг, який не пройшов ще посвячення, був у його очах тільки дитиною.

— Виростеш, — сказав він повчально, — будеш усе знати.

Вода кипіла і хвилювалася. На всьому просторі її, скільки було видно, пливли олені невеликими групами, купками і навіть поодинці. Це підтягався хвіст великої армії травоїдів на Оленячу Долину. Голова армії вже пройшла.

Сотні і тисячі оленів зустріли Руді Вовки на своєму шляху, однак не зачепили навіть найслабшого з них. Хай ідуть. Хай спокійно розтікаються по долині, бо, налякані відразу, вони могли б, не зупиняючись тут, помандрувати далі, за Кам’яний Брід, на високі землі Гірських Ведмедів.

Тим-то Голомозий вжив усіх заходів, щоб показати свій рід сердечно гостинним і щирим. Насамперед, зібравши всіх Вовків, він вивів їх на відкриту з усіх чотирьох боків місцевість і згрупував на горбі. Щоб чотириногі вовки не порушили ладу і не наробили прикростей прибулим гостям, їм старанно поскручували ноги і приховали всередині табору.

Отже, Руді Вовки виступають відкрито й щиро. Поводження їх не викликає ніяких сумнівів щодо цього. Списи складено в купу і прикрито гіллям. Войовничі малюнки позмивано з тіла і натомість на лобах у мисливців проведено чисті рівні смуги зеленою фарбою. Це смуги миру й дружби. Рогові інструменти — голки, швайки, шила, навіть окраси старанно замасковано лев’ячими хвостами, іклами, шкурами. Руді Вовки — цьому свідок увесь світ — ведуть війну, полюють лише на хижого звіра. Це правда щира і глибока. Отож, оленям нема чого турбуватися. Руді Вовки всі на видноті, всі зверху.

Тимчасом з південного боку між низенькими кущами переліску показуються гості.

Перед веде велетень, красунь-самець. Він сторожко і відразу зупиняється. Ніздрі його роздуваються, тріпочуть, дрижать. Він втягає повітря, підіймає передню ногу, б’є в землю. З-під ратиці летить трава й земля. О, який він пишний, чудовий, тривожний! Він ще стоїть, але щосекунди може зірватись і зникнути в цій зеленій кучерявій зарості.

Тоді наперед виступає Голомозий. Він, без сумніву, рухається, але лев’ячі хвости не ворухнуться, але ікла Великого Кота спадають на могутні груди так, ніби вони зрослися з тілом. Сиві острішки брів випрямились, очі, — маленькі, чорні, проникливі, — сяють здержаним привітом господаря, що знає ціну і собі і дорогим гостям.

Олень підніс угору свою чудесну голову.

— О, не турбуйся і не бентежся, дорогий друже, — звертає своє слово до нього господар. — Будь спокійним. Оленяча Долина — розкішна й родюча. Трава тут солодка, рослинність буйна. Її освіжають багаті потоки. Її збагачують крижані джерела. Як же ж тут скрізь привітно, захисно, мило! Іди, друже, просто, нічого не бійся. І ви всі будьте спокійні, розходьтесь, розтікайтесь, куди кому мило, — могутній рід Рудих Вовків тільки буде радий, тільки буде щасливий з цього.

Голомозий закінчив. Налетів звідкись вітер, розкошлав сиві пасма ватажка, заплутавсь у його лев’ячих хвостах, затрубив у ікла. Хвости метнулися. Олень робить красивий скок. Розлягаються кущі калини, терну, крушини, дерези, а над ними, немов хвилі на Великій Ріці у сонячний день, вилискують спини травоїдів.

Голомозий і всі Руді Вовки страшенно задоволені. Таке слово не всяк і не завжди може сказати. Він їх заспокоїв, привітав, висловив найкращі свої почуття.

«Гуляйте у нас, ми дуже раді цьому». Але хіба це неправда? Що ж до будь-яких посутніших моментів у визначенні взаємовідносин обох сторін, то їх Голомозий натхненно обійшов, — бо був він не тільки великий мисливець, але й великий ватажок роду. Красномовство своє він будував завжди так, що воно йшло тільки на користь відважним мисливцям.

Однак Голомозий був не тільки красномовним, але й обережним.. Тримавши провід над родом стільки часу, скільки років уже його старшим дітям, а ці й собі вже мають дітей, він з власного досвіду дійшов тих висновків, що все ж не слова, а діла визначають поводження живих істот. Руді Вавки доконечно мусять їсти, але найкращою їхньою їжею є олені. Щоб здобути цю їжу, Руді Вовки мусять полювати, отож убивати оленів, отож безперестанку заходити з ними у ворожі стосунки. Однак гостроту цих стосунків можна коли не зовсім згладити, то принаймні зменшити. Але як?

Та це вже справа ватажка, справа його проникливості, справа уміння і спритності Рудих Вовків.

Отож, списи мисливців лежать на горбочку, прикриті гіллям. Тут є бузина. Вона квітне, як і калина, густими білими китицями. Півники квітнуть жовтогаряче. На великих полянах росте червоний, як кров, воронець. Все це стає тепер у пригоді мисливцям.

Вони один за одним підіймають квіти, гілля, і кожен бере з купи свій спис. Гілля у квітах. Квіти розливають пахощі. Мисливцям тяжко розлучитися з своїми величезними букетами. В них розбуркується любов і приязнь до тих пахучих квіток.

Ось Вогняна Хмара одломив кілька зелених гілок з китицями квітів і встромив їх у своє буйне червоногаряче волосся. Три чудові гілки він приладновує за спину, цілий оберемок прив’язує спереду, закриває груди, голову, ноги. І як дивитися на нього здалеку, то це справжнісінький кущ, тільки трішки чудний, адже ж з одного кореня тут ростуть і червоний шелюг, і білоцвітна калина, і жовтогаряча дереза. Але що Вогняна Хмара!

Гляньте на Голомозого. З-під квітів і зелені у нього видно лише оббілований череп, та й туди, зрештою, за допомогою соснової смоли, він встигає приклеїти цілий букет червоних, як кров, воронців, яких нарвала йому Печеричка. Оленячий Ріг бігає між мисливцями, допомагає їм убиратись. Але сам не заквітчується. Хоч він ростом вищий за Вогняну Хмару, але він ще не посвячений, ще дитина.

Він лишиться у таборі вкупі з жінками й хлопчиками, що головами не дістають йому і до грудей. В кращому разі йому дозволяють вкупі зі старшими дітьми йти слідом за мисливцями й добивати поранену та стягати докупи убиту дичину.

Але сьогодні надто урочисті збори. Сьогодні до Великої Ріки підуть лише дорослі мисливці. Жінки ж і діти залишаться на цьому самому пагорку. Залишаться тут і чотириногі. Взагалі всі сьогодні залишаться у таборі, бо, зрештою, що спільного мають Руді Вовки з отим рухомим квітучим підліском?

Однак, дивіться. Залишивши пагорок, отой квітучий підлісок вже спустився в долину. Ще трохи часу, і його вже не відрізнити від усіх інших кущів, хіба що занадто вже він яскравий. Густа криваво-червона пляма, — це, можливо, воронці на голові у Голомозого. А втім, може й ні.

Ну, хто повірить, що Голомозого нема в таборі, коли Довготелеса виразно й голосно, — її чути далеко навколо, і вже напевно її слова долетять до якогось гурту оленів, — гукає на дітвору:

— Забирайтеся геть звідси. Тут спить дід Голомозий. Тихіше, не здіймайте галасу. Вогняна Хмаро, чуєш? Подай сюди оту шкуру! Ні, не ведмежу. Лев’ячу. Подай сюди лев’ячу шкуру…

Поки Довготелеса оберігає спокій Голомозого й веде розмову з Вогняною Хмарою, Печеричка, Ґава, Синиця термосять Кендюха. Він, як завжди, куняє, і ці жваві молодиці, ніяк не знайдуть способу якось його розбуркати.

— Кендюше, Кендюше! Щось велике, волохате суне до табору з лісу.

— Ой, Кендюше, воно на двох лапах, отакенні плечі, ну ж бо, глянь! Ніс великий, як дві краплі схоже на тебе!

Кендюх сопе й бубонить, а далі прискає і чмихає.

Синиця заливається і кидається навтіки. Ну, кому ж не ясно, що вона підставила спичку і, клюнувши своїм звичаєм, Кендюх настромив на неї свій ніс.

Отже ж, гуляйте собі, олені, в лісі, пасіться. В таборі і навколо нього все гаразд. Ніхто звідси нікуди не виходив. Голомозий, Кендюх, Вогняна Хмара й Око спочивають. Інші оберігають їх сон.

В цьому місці Велика Ріка котиться в ясно-білих піщаних берегах. Пісок стелеться широкою смугою, сипкою та гарячою. Дене-де тут видніються кущики сизо-зеленої прибережної рослинності, побитої, потоптаної. Навколо тисячі й тисячі слідів. Тут, видно, пройшло немало оленів. Ще б пак — кращу місцину трудно і знайти на всьому березі. Вода мілка, вихід рівний, за смугою піску, де можна обтруситись і спочити в безпеці, бо плац відкритий з усіх боків, зразу ж ідуть зелені луки, вкриті невеличкими кущами. А кущі — це саме те, що тепер потрібне оленям: вони дають захист від спеки і комарів.

От тільки, щоправда, сьогодні тут кущі якісь незвичайні… Може, надто яскраві, може, надто неспокійні. І до того ж, якою чудесно вирівняною дугою вони упираються в берег! Більше того, вони ніби аж рухаються. У всякому разі, зверніть увагу на незрозумілу поведінку отого крайнього куща біля води. Немає сумніву — з ним трапилося щось незвичайне. Облишивши твердий ґрунт, він сунеться у воду. Калиновий кущ уже на воді. О! Увага! Увага! З другого боку робиться те ж саме. Кущова дуга щораз міцніше натискає на берег, і її краї, це ж річ зрозуміла, примушені спуститись на воду. Неймовірно!

Проте чи немає в цьому доцільності? Адже ж, — тут не треба і особливо видющих очей, — вода посеред річки вирує й кипить: блищать на сонці вогкі писки, срібляться смуги шерсті — мовби оленячої спини. Так і є. До берега пливе останній гурт оленів. Ріка широка, течія швидка. Звір притомився. Чути — вже прискають.

З води показуються голови й плечі. Дістають дна, йдуть.

Кущі завмерли, лише ледь-ледь колишуться вітром. Але стомленим травоїдам не до цього. Ось виходить на берег могутній самець. Ходять ходором боки. На великих ясних чорних очах плівка втоми. Він нюхає пісок. Видно, як роздуваються ніздрі і легкі піщинки розлітаються на всі боки. Переступає кілька кроків, натрапляє на збите, обчухране стебло і кусає. Іде повільно й важко.

Ось ніби шелест. Враз тривожно піднімає голову, водить вухами. Але ні. Це зашаруділи десь там листочки в кущах, і — які вони соковиті! Які дивно пахучі! Які привабні! Пісок сиплеться і шарудить під ногами. Олень нагинається і дмухає на гарячий пісок.

На берег одна по одній виходять інші тварини. Телята намагаються скакати на своїх високих тонких ноженятах. Білий пісок покривається темнішими плямами. Це краплі води.

Але не дрімають і кущі. Краї, що опустились на воду, поволі, але неухильно починають стягатися в коло. Увесь оленячий гурт опиняється немов у якомусь пишному вінку.

А день все більше й більше набирається сили. Пісок, змочений патьоками і бризками з оленів, враз сохне. Розбирається вітер. Від порухів тварин дрібненькі піщинки злітають угору: їх підхоплює повітряна течія.

І ось над гуртом уже пекуча біла курява. Як це приємно! Олені витягають вперед свої гострі морди, підставляють спини і боки під насичений піском вітер. Він січе їм лискучу шкуру, розганяючи, зчищаючи рештки комарів і мошок, що перелетіли за ними з того берега.

Поволі гурт розходиться врозбрід по всьому плацу.

Ось іде красень-самець, що перший виліз з води. Він уже відпочив. Очі в нього знову ясні, життєрадісні. Ніздрі його дратують сильні пахощі квітів з переліску. Не звертаючи уваги на траву й кущики, які щодалі густіше вкривають плац, він іде просто до чудернацького куща з червоною квіткою на вершечку. Незрозуміле явище.

Ці червоні квіти з густо посіченим листом олень знає дуже добре. Вони завжди ростуть на просторих трав’яних обширах. А тепер ось вони вибрались на вершечок куща. Чи не цікаво?

Олень зачудований і разом з тим збентежений. Його лякає ця незвичайність, але він неспроможний побороти своєї цікавості. Ось він зупиняється, стрункий, тремтливий, щохвилини ладний скажено втекти. Підіймає голову, дивиться пильно. Груди його напружені, аж дзвінко хвилюються м’язи. Кущ стоїть нерухомо, і червоні квіти так жагуче ваблять до себе.

На одну хвилину оленеві показується щось незвичайне — ніби гойднулись віти і з-під них блиснули жагучою пристрастю людські очі. Та це омана. Кущ стоїть нерухомо. Звір робить кілька кроків уперед, простягає свою красиву голову. В очах ляк і надмірна цікавість. Але що за страшний свист раптом прорізує повітря? Чого так в смертельному жахові стискається серце? Олень підскакує вгору, зривається дибки, він увесь — рух і шалена втеча. Але пізно. Груди його пронизує щось гостре й гаряче. Біль доходить до самого серця. З глибини єства оленя виривається стогін і крик.

Увесь гурт оленів на мить ціпеніє і з жахом стежить за ватажком. Ватажок наосліп біжить по плацу. Ратище, що застрягло в тілі, гойдається верхнім краєм вверх і вниз, і з нього крапля по краплі стікає гаряча кров; її сліди скрізь по землі; вона ж зрошує груди тварини, струмить густою смужкою по срібно-сірих ногах; п’янкий запах її просочує гаряче повітря. Олені в паніці стовплюються, розсипаються хто куди по всьому плацу. Вожак простує тимчасом до води. Назад, назад з цього нещасливого берега! Але дарма.

Від швидкого бігу ратище щораз опускається до землі. Ось з усього розгону воно упирається в пагорок. Тріщать м’язи, тріщать криваві розгарячені нутрощі, і спис виходить далеко за лівою передньою ногою.

Олень хитається. Упав на коліна. Намагається підвестися. Навколо біла хмара збитого пилу. Сили залишають його. Голова хилиться до землі. З рота спливає кривава піна. Тільки жадобою життя світяться великі чорні очі, але і їх поволі застила каламутна плівка смертельної туги.

Решта звірів кидається шукати порятунку, але його немає ні на землі, ні у воді. Навколо ці кущі, це жахливе фурчання, цей свист смертоносних ратищ.

Самиця з маленьким прудконогим телям кидається назад у воду. Тут, як і на суші, кущі вже давно зімкнулись у коло. В паніці тварина вибирає найближчий просвіт між двома яскравими купами зелені. Там не помітно жодного руху, крім коливання води. О, як близько до вільного простору! Треба тільки напружити сили. Ще одне зусилля. Ноги шалено працюють, голова уже майже за лінією кущів. Ну ось і кінець… Але дарма! Ніщо вже їх не врятує. Ось попереду зануртувала вода. Навколо найближчого куща розростаються кола, вони обхоплюють утікачку, і разом з цим чути з-під води якийсь глухий шум, ніби її товщу пробито швидко пущеним гострим знаряддям. Біля передніх ніг самиці вода береться киплячим шумовинням; вискакують і тріскаються білі пухирчики… Тварина кидається убік, не забуваючи прикрити головою малятко. Воно ж не так сполохане, як здивоване.

Що це діється навколо? Що робиться з мамою? Чого вона починає так важко дихати? Ось вона харчить; довгий стогін виривається з її грудей… Маля озирається довкола, і раптом несамовитий зойк виривається з його власних грудей. Щось могутнє впинається йому в бік. В очах незрозуміла пітьма. Тільце опускається вниз; в розкритий ротик ллється вода, булькотить. Це, мабуть, смерть…

І ось на тому місці, де було дві чудесні живі істоти — лише руді кола. Вода біля ближчого куща знову береться колами. З хвиль показується щось потужне і важке. Які широкі плечі й дужі руки! Це Кендюх. Він набирає в груди повітря, — адже ж перед цим він працював під водою, — і на хвилину опускає голову на груди. Він ніби спить. Кущове коло тимчасом стискається все тісніше й тісніше. Все меншає й меншає кількість захоплених в це коло смерті тварин. Обезуміло мечуться вони, аж поки остання не падає від чийогось влучного списа.

Кінець. Важко дихаючи, виходять з-під своїх схованок мисливці. Ось Голомозий, ось Вогняна Хмара, ось виходить з води, тягнучи за ноги дві туші, Кендюх. Полювання вийшло на славу. Не втекла жодна тварина. Он яка їх купа! Як тепло пахтить свіжа червона кров, які спокусливо ніжні шматки м’яса крає ножем Голомозий! Мисливці сідають у коло. М’ясо ще тепле, парує.

Сьогодні люди можуть їсти досхочу, хто скільки зможе. У Кендюха в руках ціла задня нога. Він добуває з торбини крем’яного ножа, відрізає по шматочку, кидає в рот. Він їсть і їсть, і буде їсти доти, доки в руках лишаться самі тільки кістки. Тоді він їх покладе одна на одну, потрощить гострим молотком, припаде до розколин губами і висмокче увесь мозок.

Байдужі до їжі лише Голомозий та Око: вони збирають сушняк, ламають гілки, накладають високе вогнище. Руді Вовки мають право на такий величний бенкет, але вони ще не всі. Там на горбі лишились жінки, діти й чотириногі родичі. Високий стовп диму оповіщає їх:

«Полювання закінчено. Всі збирайтесь до гурту. На вас чекає добра пожива».

Тільки закінчивши з цим, Голомозий та Око сідають до кола. Точиться весела розмова. Події, що оце відбулися, надто яскраві й захоплюючі. Скільки переживань, влучних ударів, небезпечних становищ!

Однак все обійшлося гаразд. Руді Вовки належно приготувались до полювання. Суворо й уважно додержано всіх звичаїв Долини. З непохитною енергією зібрано, зосереджено всі сили роду, і він виявив себе усіма сторонами міцним, мудрим народом.

Радісна звістка уже долетіла до табору. Навіть не напружуючи слуху, Голомозий чує, як скавулять і брешуть порозв’язувані, раді волі, чотириногі вовки. Ще небагато часу, і вони всі примчать сюди.

веЛиКий Кіт. зЛочин оЛенячоГо роГа. ПтаХ і звір Б’Ються в Повітрі

Середина дня. Небо зовсім ясне, блакитне. Розжевріле, повне сили сонце пливе над землею. Який краєвид, яка несказанна краса! Вся земля, скільки видно — в зелені. Ось, мов ясноквітий килим, — Великий Луг. Він увесь тремтить від водяних випарів і весь бринить музикою крилець незчисленних хмар мошки й комарів. Але, крім комарів, тут уже не видно більше нікого. Хіба що вряди-годи зачорніє потужною спиною носоріг або виставить голову з води якийсь самотній олень.

За лугом широко плине Велика Ріка. По берегах її громадяться скелі, темніють турячими хребтами купи осокорів, спускаються в хвилі своїм довголистим гіллям верби, руняться кущі, біліють срібно-розпеченими смугами прибережні піски, зноситься вгору потужна грабина. А далі за річкою, між перекатами високих горбів, кучерявиться Оленяча Долина.

Смуга відкритої землі чергується з кущуватими заростями чагарників. Де кінчаються кущі, враз підносяться могутні масиви лісу.

Ліс пнеться вище, на горби. Дуб сперечається з буком. Між ними ховаються білокора береза, міцні стовбури груш, а де їм несила подолати піски, там сиво-зеленою стіною зводиться сосновий бір. Гойдані вітром сосни крешуть одна об одну, дзвонять особливим шумом, переповненим пахощами живиці.

Долиною між двома горбами важко йде старий тур. Могутні роги гостро протинають повітря, шия туго нап’ята. Він наївся і йде до води. Іде самовпевнено, не хапаючись. Хай хто спробує напасти на нього: чи не потрощить собі ребра об кам’яний лоб потужного велетня, чи не зойкне, підлетівши вгору на височину десятирічного дуба! Вузька, пробита безліччю ніг стежка круто звивається, спускається вниз.

Вже через гілля й кущі видно срібні смуги Великої Ріки. Але тур не сам на березі. Он там за кущами калини бовваніє щось чорно-руде, волохате. Звір втягує носом повітря. Еге ж. Це п’є воду ведмідь. Він підводить голову і дивиться на тура. Тур звертає в інший бік і теж припадає до води. Її багато, і мешканцям Оленячої Долини нема чого сваритись за неї.

Не встигає тур зайти й по коліна, як за ним чути легкий тупіт. Навіть не обертаючись, велетень знає, що це, користуючись з його присутності, поспішають на водопій дикі кози. Їх троє, молодих, струнких і боязких. Тур не звертає на них ніякої уваги, проте це не перешкоджає їм підбігти до нього майже впритул. І недаремно. Десь зовсім близько шарудять кущі. Тур на хвилину підводить голову і прискає. Очі його, в яких враз загоряються грізні вогні, зустрічаються з очима вовка. Вовк самотній. Шкутильгає. Це старий ватажок з Великого Лугу. Він розгубив своїх вовків, покалічив ногу. Він оце мимохідь придушив двоє зайченят, ще безсилих втікати, і прийшов напитись після обіду. Зустріч з туром і його грізний погляд йому не до смаку. Повернувшись круто назад, вовк зникає в кущах. Гаразд, що швидко проскочив, а то якраз натрапив би на пантеру.

Але пантера, як і вовк, також усмак пообідала. Ступає вона нечутно й тихо. Все ж кози вже чують її і злякано ховаються за тура. З усіх звірів Оленячої Долини тур найбільше ненавидить цього хижака, що нападає зненацька з дерева. Однак він п’є, роблячи вигляд, що зовсім не помічає свого кривавого ворога і раптом робить скок.

Летить на всі боки вода. Пантера, зненацька застукана, круто повертається. Вона вже майже вислизнула, однак враз злякано плигає назад, але й тур уже скільки сили тіка між кущі.

На берег, примружуючи великі круглі очі від несподіваного сяйва з ріки, виходить шаблезубий тигр — Великий Кіт — махайродус. Це самиця. Перед нею біжать двоє її кошенят: Вайло і Непосидько. Поки Вайло обережно переставляє ноги, щоб не вступити в калюжу, Непосидько уже на двадцять кроків в обидва боки оббігає берег. Як багато тут пахощів! Все повітря переповнене ними. Однак, чому ніде нічого не видно? Тільки сліди, гарячі, вабливі, пахучі?

Непосидько припадає носом до землі і захоплено звертає в кущі.

— Куди? — грізно враз виривається клекотом із горлянки мами. — Назад!

Звіря невдоволено зупиняється, палахкотючими оченятами дивиться на хащі, але згодом слухняно повертається до матері. Воно ще таке мале, головате, кривоноге, тулуб товстий.

Для нього ще небезпечні самостійні мандрівки. Непосидько вже біля Вайла.

— Та розтруси трошки свої ліньки. Ну, ось. Так! Так!

Непосидько розкриває пащу, ловить Вайла за в’язи. Але бач, — хоч він і Вайло, а диви, як спритно звівсь на лапки, обхопив Непосидька за плечі, та й покотились разом під ноги мамі. Вона байдуже переступає через рудий багатоногий клубок і йде до води. Їй — спокій і воля. Ніде ні шелесне, ні писне. Хіба що пролетить яка пташка або зашарудить піском полоз-вужак.

Довго і з смаком Великий Кіт злизує воду, бо куди йому поспішати? Вже, напевне, не сполохає його ніякий звір і, напевне, ніхто не відважиться порушити його спокій своєю невчасною появою. Напившись, звір виходить на сухе і лягає, витягши вперед лапи. Так приємно полежати, відпочити. Лапи напружуються, і, граючись ними, Великий Кіт випускає пазури і, так само граючись, всаджує їх у м’який ґрунт.

Пазури гостріші за найкраще зроблений крем’яний ніж. Однак на лівій нозі їх тільки чотири. Про п’ятий краще не згадувати. Проте це і не таємниця. П’ятий пазур на лівій нозі Великий Кіт втратив у бою з носорогом. О! Згадай тільки за цю потвору, а вона вже й тут!

Справді, з того берега заходить у воду носоріг. Він іде рівно, дивлячись просто перед собою. Величезна морда його на ходу припадає до води, ріг грізно підіймається просто до Великого Кота. Великий Кіт не голодний. Його не мучить спрага; він не знає страху. Його діти тут, при ньому. Однак присутність стороннього звіра, хоча б і на тому боці, йому не подобається. Кіт ховає пазури — всі дев’ять. Не підводячись, він б’є себе хвостом по боках, і з горлянки його виривається хрипкий, клекотливий крик невдоволення й перестороги. Може, тут і гнів за відчахнутий пазур.

Носоріг підводить голову. Він не мастак бачити так далеко, проте голос звіра йому надто знайомий; він знає, що Великого Кота краще уникнути, ніж зустрічатися з ним віч-на-віч. І велетень злякано виходить на берег. Великий Кіт задоволено повертає голову і своїм широким шорстким язиком починає лизати малят.

Одначе, що за знак? Що за тінь майнула там збоку? Різкий запах б’є в ніс Великому Котові, і він уже на ногах, заступаючи Вайла й Непосидька. Збоку, з кущів, чути рик, а через хвилинку з’являється величезна гриваста голова печерного лева. Він стоїть, наполовину обернувшись до Великого Кота; довгий хвіст його з чорною китицею грізно б’ється об боки; груди, оброслі гривою, — потужні; товсті лапи, немов висічені з каменю, міцно упираються в землю. Два супротивники стоять один перед одним, але хвіст лева б’ється все слабіше й слабіше і вигляд його не такий уже самовпевнений; могутні ікла його набагато менші за ікла махайродуса. Ні. Не печерному левові змагатися з Великим Котом.

Випустивши з грудей останнє приглушене рикання, він повертається і, більш напружено, ніж спокійно, іде вздовж берега у бік, протилежний від Великого Кота. Він таки не одійде від ріки, але вибере місцевість десь далі від грізнішого за себе звіра. Великий Кіт заспокоюється, але настрій йому все ж зіпсовано.

Раз у житті він мав сутичку з левом. Лев ішов так молодо, завзято і сильно, що Великий Кіт просто отетерів від здивування. Цей момент Великому Котові коштував дорого — надто дорого. Він проґавив найвлучніший момент, давши можливість левові вдарити першому. Як він ударив Великого Кота! Цей удар міг дорівнятись лише ударові носорога, але від носорога був завжди порятунок — відскочити вбік або вгору, від лева ж порятунку не було. Удар прийшовся просто в морду Великому Котові, звалив його з ніг, зламав два передні зуби і обернув у криваві клапті всю його голову.

Правда, далі боротьба закінчилася перемогою Великого Кота. Лев упав з переламаним хребтом, але й сам Великий Кіт вже ледвеледве дихав; потому він багато днів і ночей пролежав у чагарях, зализуючи рани. Ця боротьба міцно засіла в пам’яті хижака, і відтоді він завжди з напруженою обережністю ставився до можливої сутички з левом. Сьогодні ж справу ускладнила ще й присутність малят, і Великий Кіт поспішив з цього небезпечного місця; він ніяк не міг заспокоїтись. Тепер його дратував кожен шерех, кожен пах, хоч би він належав наймізернішій тварині. Не розкриваючи пащі, звір глушив повітря могутнім клекотом, і все живе поспішало з дороги. Так дійшли вони у свій чагарник.

Він містився поруч з веселою, залитою сонцем галявиною. Тут росла м’яка шовковиста трава, переткана безліччю квітів. На цій галявинці щоразу любив відпочивати Великий Кіт, виставивши проти сонця велику сильну голову. Які ж то були щасливі хвилини для малят! Як вони гралися, бігали, скакали, змагались на силу і спритність! Та тепер, замість приємної розваги проти сонечка, Великий Кіт, гримнувши, потягся в чагарник. Туди за ним подалися й малята. В чагарнику вони лежали так довго, що аж набридло, і саме тоді з лісу долетів до них гучний галас.

Це йшов якийсь численний звір. Відмінно від усіх інших, він мав властивість бити палицями в порожні колоди, міняти до безлічі відтінків свій голос, причому так, що лився він безнастанно. До гомону цих чудернацьких тварин приєднувався дзявкіт тварин чотириногих, але його покривав дитячий вереск.

Великий Кіт упізнав у всьому цьому похід двоногих мешканців Оленячої Долини — Рудих Вовків. Складне і невимовно тривожне почуття наповнило груди звіра. З усіх тварин землі він не знав кволіших і водночас жахливіших істот. Сам-один такий звір не міг би витримати нападу навіть двох звичайних вовків. Зуби його нікчемні, пазури короткі і плескуваті; удар лапи не сильніший за удар Вайла. Гола шкіра не рятує його навіть від укусу малої мошки.

Ледве що — він тікає на дерево і сидить там, тремтячи всім тілом, поки прийдуть його рятувати інші двоногі голошкірці. Але збившись у гурт, озброївши руки жахливими пазурами з дерева й каменю, — вони грізні і майже непереможні. Тоді пазури враз відділяються від передніх лап і з свистом впинаються в тіло того, хто змагається з ними.

Це Великий Кіт знає з власного досвіду. Колись він наскочив на трьох двоножців. Вони вмить злетіли на дерево; однак пазури їх були досить довгі й гострі і дуже не сподобалися матері оцих двох малят. Та все ж ці нікчемні тварини мають чудесне ніжне м’ясо. Ще бувши маленьким, Великий Кіт завжди, з ласки своєї безстрашної мами, ласував цими голошкірцями. А з цього боку їх навіть і рівняти не можна з будь-якою іншою звіриною. М’ясо найменшого оленячого теляти здається надто жилавим і несмачним проти м’яса двоножця.

На двоножцеві також дуже зручно навчати малят полювати і душити живу дичину. Занесений живцем у лігво голошкірець — цілком беззахисна, немічна тварина. Зуби його не страшні. Це не зуби вовка. Ноги м’які, слабосилі, і удар їх — це не згубний удар ноги тура, оленя або зубра. Шкура така, що навіть зуби

Вайла прокусять її…

Знятий двоножцями галас стає нестерпним. Гримлять колоди, всі голоси зливаються в один, і на додаток звідти тягне їдким задушливим димом.

Великий Кіт підіймає голову і сильно б’є себе хвостом по боках. Він ладен уже розігнати своїм риком цю нікчемну наволоч, але прислухається.

— Який товстий стовп диму там на березі, чуєш, Оленячий Ріг? Їм, мабуть, сьогодні таки пощастило, і непогано.

Замість відповіді чути гучне калатання в колоду, і аж згодом двоножець, до якого звернено це запитання, відповідає:

— Оббий головешку, Печерице, поправ огонь. Малеча, не вискакуйте із середини.

Печеричка заливається сміхом.

— Ти, Оленячий Ріг, справді вже як дорослий. Тобі тільки не вистачає пояса, а то б зовсім був, як Кендюх. Та куди! Хіба ж його прирівняти до такого бігуна, як Оленячий Ріг.

— Справді, хлопче, розкажи, як тобі пощастило випередити Кендюха, — ліниво тягне й собі кощава, сухоребра й висока Костяна Голка.

Оленячий Ріг мовчить.

— А чого в тебе такі червоні ноги? — не вгаває Печеричка. — Ти їх спік на вогні? Чи, може, спочивав у комашнищі? О, у тебе вже й обличчя червоне? Чи ти не плакав часом?

— Відчепіться від хлопця! — кричить Довготелеса. — Тримайте при огні свої головешки. А ти, хлопче, не зважай на отих дуреп!

— Ет, байдуже, — зневажливо здвигує плечима Оленячий Ріг.

А насправді — ох, як допекла йому ця Печеричка. Вже й не знати що б він їй заподіяв. А втім, хай собі говорить, що знає.

Поки він це думає, дзявкіт чотириногих звірят раптом уривається, а коли вони знов обзиваються, — в їх скавулінні жах і переляк.

— Великий Кіт! Тут близько десь Великий Кіт! Збивайтесь тісніше в коло, роздувайте міцніше головешки, бийте в колоди, рикайте! — Це кричить Оленячий Ріг. — Печерице, Костяна Голко, будьте уважні!

Страшний гуркіт і крик враз наповнюють ліс. Вони майже оглушують Великого Кота. Малята злякано скімлять і прожогом ховаються під сильні лапи матері. Вона пирскає, крутить головою, відбиваючись від тих звуків, як від безлічі мошок у Великому Лузі. Малята завмерли. Який нестерпний галас!

Ху! Нарешті! Вони вже пройшли. Крик і гуркіт зменшились і потроху зовсім віддаляються; лишився тільки запах тих двоножців з таким ніжним м’ясом.

Великий Кіт втягає повітря і вишкіряє зуби. Клацає іклами. Не можна влежати. Він підвівся. Потягся. Обернув голову до малят, облизався, випускаючи разом з тим стриманий клекіт з горлянки.

— Будьте розумні… Лежіть тут у лігві. Не вилазьте на галявину. Мати швидко вернеться, але не сама. Ви побачите, яка на вас чекає чудесна розвага!

Кошенята збиваються докупи, не перестаючи, однак, стежити, як поволі зникає в чагарнику їхня грізна й дужа мати.

Тимчасом обидві групи табору вже з’єдналися. Яка це радісна була зустріч! Жінки, діти й підлітки тримали себе героями. Всі звірі, навіть Великий Кіт, настрахались такого походу. Ого! Як вони всі горлали, як гатили в барабани! Зате ж їм тепер розкіш. Їжі, їжі! Їж, скільки хто зможе!

Однак жінки не так уже й поспішають. Гаразд, що Голомозий, Кендюх, Око мають міцні щелепи і роздирають зубами сире жилаве м’ясо. Але що робити з малечею? За них треба подбати, треба наготувати їм легкої страви. Та й самим жінкам, що завжди пораються біля вогню, не так уже й до смаку сире м’ясо. На березі розкладаються вогнища.

Жінки розтинають туші, загострюють спичаки, на яких мають смажити м’ясо, несуть суху траву, дрова, хмиз — усе, що може горіти.

Найбільше за всіх метушиться Костяна Голка. Вона до безтями любить багаті на їжу бенкети. Споживаючи надмірну кількість м’яса, вона має міцну надію допекти-таки колись отій дурній череватій Печеричці своїм сподіваним іще пишнішим черевом. О, як би це добре було, як би це було хороше! Костяна Голка навіть і слова не мовила б, навіть не глянула б на ту товсту жабу… Ні! Вона тільки б уперлася руками у високі боки та й тяженько зітхнула б:

«Як, одначе, буває парко біля вогню таким дебелим дівчатам, як я!»

І вона таки справді зітхнула: біля третього вогнища Печеричка жартувала з Вогняною Хмарою. Як вони обоє реготалися! Який красунь Вогняна Хмара! Яке у нього червоногаряче волосся, які стрункі ноги і сильний тулуб! Та й Печеричка — яка ж вона гарна! Щоки палають, очі грають, на шиї брязкотять брязкальця із кольористих черепашок, і від цього обличчя дівчини ще гарнішає, стає ще привабніше…

— Годі тобі вже мріяти, — підсівши до вогнища і не підводячи голови з грудей, сказав Кендюх. — Сідай уже ближче та берися їсти, а то й так звелася нінащо, як скіпка.

Бідолашна Костяна Голка і бідолашний Кендюх! Який з нього був поганий прозорливець і як він мало тямив на таємних зітханнях і надіях дівочого серця.

— Ні, не хочу, не хочу, — ледве тамуючи лють, однак зовсім приязно відповіла Костяна Голка. — Жінки не те що ви, бовдури: спати та їсти, їсти та спати. Адже скільки роботи!

Костяна Голка справді не помилилась, згадавши за сон. Схиливши голову на груди і обхопивши руками своє велике черево, Кендюх уже куняв, погойдуючись вперед і назад. Перед прибуттям жінок і дітей він встиг з’їсти стегно і ще півстегна сирої оленини. То що ж він мав робити по цьому?

Зауваживши це, Костяна Голка підсунулася до печеної туші олениці і, скромно опустивши вниз очі, почала їсти і їла доти, доки їй здалося, що вона стала вже далеко огряднішою за всіх жінок у таборищі. Це помітили й сторонні. Принаймні той самий Кендюх, розплющивши на хвилину свої посоловілі очі, голосом, повним замилування, мовив:

— Костяна Голко, ти так їси, наче думаєш перемогти в танцях усіх молодиць і дівчат?

— О, звісно, це не так, — знову лагідно відповіла Костяна Голка.

Яка там танцюристка з неї! Однак, коли колоди почнуть гомоніти, то й вона не одстане від гурту.

Незабаром колоди справді в лад забутіли, і гурт молодих дівчат на чолі з Печеричкою вже затупцявся по плацу. Тоді Костяна Голка, неохоче зітхнувши, уперлась руками в землю і взялась уставати. Проте з місця не могла зрушити. Не так це легко зробити такій огрядній дівці, якою стала Костяна Голка.

Кендюх хоч і заплющив очі, а все ж встиг помітити, що од туші оленятка, після того як біля неї попрацювала Костяна Голка, тільки й лишились що ратиці, голова та купа кісток. Решта зникла без сліду.

Костяна Голка дуже вдоволена з себе. Вона солодко приплющує очі і тоненько пищить:

— Ой, Вогняна Хмаро, ой, Оленячий Ріг, підведіть!

Вогняна Хмара, заклопотаний з Печеричкою, нічого не чує. Зате Оленячий Ріг уже біля дівки.

Він робить вигляд, що здивований, як потовщала Костяна Голка, і немовби намагається оббігти навколо неї. Та де там! Тоді розплющує очі Кендюх і, не підводячи з грудей своєї важкої голови, кидає:

— Треба тобі позичити ніг у того, що стрибає далі за всіх.

Ясно, що мова тут іде про Великого Кота, але розсудливий Кендюх не називає його вголос: він, Великий Кіт, міг би ходити тут десь поблизу і з’явитись власною персоною до тих, хто так необачно назвав його ім’я.

Але Оленячий Ріг надто ще молодий і недосвідчений. Присутність усіх мисливців, усіх чотириногих і двоногих вовків, це щасливе полювання, почуття ситості, отож і незалежності, роблять його необережним і одчайдушно неуважним до своїх слів.

Він, як і всі, розуміє натяк Кендюха на страшного хижака та, замість того, щоб обережно обминути його ім’я, на весь голос гукає, накивуючи на Костяну Голку:

— Та хто його знає, може й Великий Кіт не здолав би її обскочити тепер за три скоки!

Як тільки він це сказав, Кендюх, враз підвівши голову, нюхнув повітря, і водночас із цим жалібно й перелякано заскавуліли чотириногі вовки.

— Великий Кіт, — зібрався вже був гукнути до нестями переляканий Кендюх, але його випередив Око.

Та й цей спізнився.

Серед таборища вже стоїть Голомозий. Він у великому замішанні, гніві й розпачі. Він кричить:

— Гей, Великий Коте, чуєш, могутній звірю?! Іди собі, йди, забирайся геть. Зваж, грізний мисливче, на наше прохання, на прохання Рудих Вовків!

Та, замість відповіді, повітря прорізала руда маса. Це метнувся хижак. Тіло його, більше за тіло найбільшого оленя-самця, майже таке, як тіло тура, порснуло в повітрі. Чути потужне сопіння, вихориться пісок, клацають зуби, і водночас чути жахливі крики людини. Це кричить у пащі звіра Костяна Голка. Вона побивається, дриґає щосили ногами. Довге волосся її звивається в одному вихряному колі разом з хмарою сухого пороху і зникає з хижаком, раніше ніж мисливці отямились від жаху.

Мертва пауза. Та ось раптом ворушиться Кендюх. Блідість покриває його широкий твердий лоб. Губи тремтять. З них зривається стогін.

— Велике, непоправне лихо. Цей Оленячий Ріг накликав на табір гнів страшного звіра. Він увійшов у спілку з Великим Котом.

Оленячий Ріг стоїть ні живий, ні мертвий, і поки він намагається розібрати, що саме трапилось, Кендюх береться розповідати все, що знає про цей жахливий випадок. Скам’яніло слухають Руді Вовки оповідача, і їм усе ясніше і ясніше стає, хто справді винен у трагічній пригоді. Сумніву немає і не може бути. Гнів звіра накликав Оленячий Ріг, назвавши вголос його ім’я і як спільник убивці, як його натхненник, він мусить стати до суду.

І як тільки це ухвалили, всі враз відступились від хлопця, всі, крім Ока й Кендюха. Ухопивши оленячі жили, вони накинулись на нього, вмить скрутили руки й ноги.

Оленячий Ріг лежить на піску. Він уже заспокоївся. Смерть свою він сприймає як неминучість. Він не чинить опору і навіть не пробує довести своєї непричетності до смерті Костяної Голки. Досить того, що це визнали Голомозий і Око, це ствердив Кендюх, це ясно для всієї громади, це ясно навіть для самого Оленячого Рога. Ні, він спокійний, він зовсім спокійний і дає Окові розмалювати себе білою глиною — кольором смерті.

Закінчивши з цим, Око підводить хлопця і садовить на пісок. Далі буде допит. Попередні свідчення ще нічого не значать. Справа може обернутися й інакше.

Руді Вовки ніколи не поспішають. Всяка подія завжди містить у собі більше, ніж здається спочатку. У обвинувачуваного є ще інші обставини, які глибоко й посутньо можуть змінити становище. Він ще не посвячений, отож дитина, яка через це не може щось вдіяти самостійно, а лише посередньо. Це доконечно відомо Рудим Вовкам, за винятком жінок і дітей.

До Оленячого Рога підсідає Голомозий. Приховуючи за лагідними рухами й словами хитрість і настирливу допитливість, він звертається до нього:

— Слухай, дитино, кажи тільки правду… Як стався злочин? Чи ти умисне накликав лихо на Костяну Голку, чи тебе підбив на це хтось із Рудих Вовків?

Та Оленячий Ріг не може дати відповіді на запитання. Він почуває себе винним, проте ніхто й ніколи його не підбивав на цей злочин, і сам він ніколи не думав про Костяну Голку, а підійшов до дівчини лише тоді, коли вона гукнула його.

— Але згадай гарненько, — наполягає Голомозий, — може, не сьогодні, може, раніше коли? Може, казав хто тобі простромити слід, непомітно пробити списом тінь Костяної Голки або відрізати і спалити на вогні пасмо її волосся?

Може, це й так, і напевне так було, але Оленячий Ріг нічого такого не згадає. Він не простромляв колючками слідів, не чіпав тіні і не палив на вогні нічийого волосся.

Голомозий, однак, не заспокоюється. Він стає ще лагідніший, ще тепліший.

— Але згадай іще краще. Може, не Руді Вовки, може, хто з іншої громади Оленячої Долини: Жовтий Дятел, Червоноголовий Вужак, Біла Береза, Крук або Червона Квітка щось недобре тобі нашептали?

Може, це й так, і напевне так було, проте Оленячий Ріг нічого такого не згадає. Він не вів розмов з Жовтим Дятлом, так само, як і з Червоноголовим Вужаком, Білою Березою, Круком та Червоною Квіткою. І так само вони ніколи його не спиняли.

Голомозий відсувається від хлопця. Воно дурне і нічого не тямить. Його просто хтось спритно обплутав. Дитина цього навіть не помітила. Однак злочин учинено, і треба щось вирішувати.

— Це все байдуже, — не підводячи голови від грудей, говорить Кендюх, — хлопця треба вбити, інакше слідом за Костяною Голкою може піти Голомозий, Вогняна Хмара, Печеричка чи Довготелеса. Коли наконечник тріснув — пуття з нього не буде.

Оленячий Ріг говорить, що це напевне так. Він чує в собі чужу силу. Вона обтяжує його руки і ноги, вона захопила серце.

Як йому важко. Ох, який сум проймає його!

Руки й ноги Оленячого Рога були міцно скручені. Тугий ремінь повпинався в молоде тіло, аж воно посиніло — причина цілком достатня, щоб вдатися і не в таку журбу.

Око уважно подивився на хлопця, і враз обличчя його спалахнуло надією. Він швидко простяг руку і наклав пальці на вії Оленячого Рога.

— Що ти бачиш тепер? — запитав він, нетерпляче вдивляючись в обличчя хлопця.

— О, це червоні комашки, — вигукнув Оленячий Ріг. — Вони швидко літають, повзуть. Як їх багато — скрізь тільки вони!

Око прийняв руку і багатозначно глянув на Голомозого. Так от воно що. Оленячим Рогом підступно заволоділи Червоні Мураші. Це вони зажадали смерті Костяної Голки.

— Червоні Мураші! — вигукує і собі Оленячий Ріг. — О, це вони, тільки вони! — Тепер він уже згадав.

Це була тоді, як Оленячий Ріг, поспішаючи із звісткою до табору, рятувався від Великого Кота на червоній сосні. Хапаючись, він сів на їхнє гніздо. Як вони його тоді покусали!

— І не тільки покусали, — сказав Голомозий. — Але тепер годі. Руді Вовки знають, де шукати справжніх злочинців. О, нехай вони тепер начуваються. Костяної Голки Руді Вовки їм не подарують повік.

Таким чином безвинність Оленячого Рога була доведена. Проте його не звільнили. Він був повен доверху злої небезпечної сили, і поки що, до розправи з Червоними Мурашами, його, обережно загорнувши в оленячі шкури, щоб не дотикатись голими руками до тіла, винесли за таборище.

П’ять дужих мисливців, у тому числі й Кендюх, вирушили на чолі з Голомозим у ліс на розправу з Червоними Мурашами. Ще ніколи не траплялося так, щоб мисливці безкарно комусь дозволяли робити замах на цілість великого і могутнього роду Рудих Вовків.

Вайло, як ліг, так і лежить на тому самому місці, де його покинула мама. Він пролежав уже довгий час і ще стільки нерухомо пролежав би, коли б не Непосидько. Як йому, спритному й гарячому бігунцеві, нудно лежати в оцьому темному чагарнику! Тісно, ніде розбігтися, ніде плигнути, перекинутись через голову. Охо-хо. А ноги аж танцюють, а очі блищать, хвіст сам смикається. Непосидько всією вагою падає на Вайла.

— Ходімо на галявинку. Га? Ну ж бо, хоч поворухнися, перекинься на другий бік. Ну ж, ну-бо!

Вайло, хоч він і боїться грізної матері, дуже уважно прислухається до Непосидька. Справді, яка спокуслива річ — галявинка. Як там вільно, просторо, тепло. Лягти на траву, витягти лапи й морду. Зажмурити очі і…

Вайло, немов знехотя, а справді задоволено, підводить голову і цупить Непосидька за вухо. Непосидько виривається, і Вайло, хоч-не-хоч, тягнеться за ним. Та ось він уже й на ногах. Непосидько тікає. Ніби не бажаючи того, вони все ж таки на краю чагарника.

Ось із кущів визирнула одна кудлата голова, за нею друга. Обережно обдивляються галявинку, нюхають повітря. Ось летять два жуки-рогачі, зчепились і — бовк у траву. Непосидько вже біля них. Простяг обережно лапку, торкнув кігтиками — ворушаться. Страшно. Але ж як і спокусливо!

— Що ж це воно? — цікавиться Вайло і, не помічаючи того сам, підходить до Непосидька.

— Хе. Які чудернацькі тварини, яка дрібнота, а теж собі ворушиться, повзає.

— А ти сміливіше, — підштовхує головою у бік брата, під’юджує Непосидько. — Ось, ось, хапни його!

— І хапну, — простосердно бурчить Вайло і розкриває пащу.

Обидва жуки зникають у роті.

Вайло переможно дивиться на Непосидька, але враз підскакує, і, здіймаючи рев, б’є себе лапою по роззявленій пащі.

Непосидько аж не тямиться з радощів. Ну, ясно, вони його таки вщипнули за язика. Ой, сміха!

Вайло перелякано крутиться на одному місці і плаче, плаче, аж заливається.

Тоді з хащів обережно визирає морда Чорного Вовка. Це колишній ватажок з Великого Лугу. Він уважно дивиться на кошенят. Пхе! Нічого цікавого, навіть кістки, навіть півкістки, самі жуки. Ні, цього ще не траплялося, щоб Чорний Вовк доходив до такої нужденності. До кошенят він відчуває щонайглибшу пошану, звісно, не через своє ніжне чуле серце. Ого! Як би їхні ніжні кісточки захрускали у нього на зубах! Причина зовсім інша: крім кошенят, є ще їхня грізна мама, з якою він вважає за краще не поривати мирних взаємин: все ж вряди-годи і йому перепадає щось із її пишного столу, а це далеко краще, ніж самому потрапити в її пащу.

Зваживши, що гармидер знявся, власне, знічев’я, Чорний Вовк уже зібрався був повернутись у своє лігво, як його увагу раптом притягла чорна крапка в небі. Вона росте і разом з тим описує коло; Вовк бачить вже зігнутий гаком дзьоб і широкий розмах крил. Це не кібець, не шуліка, і не звичайний орел-степовик.

Між кінцями крил три рази вздовж уляжеться найдебеліший вовк, пазури птаха можуть поступитись хіба пазурам лева або Великого Кота. Ну от, знову пішов угору. Цікаво, на кого він націляється? Вовк робить і зручніше підводить голову. І в цей саме час щось потужне й чорне блискавично прорізує повітря. Це упав птах і накинувся на жертву. Чути невимовно злякане, жалібне скавуління.

Вайло, звиваючись, відділяється від землі; над його головою вже занесено дзьоб. Але птах не додумав усього. Він не зважив на Непосидька. Тож замість однієї, він відчув раптом подвійну вагу. Молоді гострі зуби впиваються йому в крило. Птах — гігантський гриф — на момент торопіє. З горлянки його виривається гнівний клекіт, він махає і б’є крилом, але, замість того, щоб зноситись угору, опускається вниз. З цього користується Вайло. Дарма, що хребет його тріщить, він звивається, силкується боронитися.

І ось зуби його натрапляють на щось закостеніло тверде. Це нога грифа. Дарма. Він впивається в неї. Він напружує всю силу щелепів, і нога, покрита роговою лускою, піддається. Під лускою живе тіло, це Вайло чує по тому, як легко стало його зубам.

Гриф відчув небезпеку; тим могутніший його опір, тим страшніша сила удару. Летять шматки шерсті вкупі зі шкурою. Вайло захлинається від крику, але ні на момент не звільняє ноги хижака.

Його щелепи працюють, під зубами тріщать кістки й жили.

Не зупиняється ні на хвилинку і Непосидько. Він уп’явся зубами в крило птаха. Ого! Він так наполіг, що гриф навіть утратив рівновагу і покотився на траву. Ще раз, ще міцніше натиснути.

Гриф збирає сили і круто рветься убік. Струснути супротивника, звільнити крила, вирватись у недосяжні простори.

Непосидько відривається силою поштовху і держиться лише на самих зубах, приглушений новим ударом дзьоба.

Вайло майже втрачає притомність, але не розводить щелепів. Хіба можна зробити це саме тепер, коли нога птаха тріщить і розламується надвоє, коли його пазури слабнуть, коли…

О, що за клекіт наповнює повітря? Десь гримить грім? Падають потрощені в щепи столітні дуби? Ні! Це поспішає на допомогу мама — Великий Кіт. Ого! Он між деревами вже майнув її могутній тулуб.

Це справді був Великий Кіт з Костяною Голкою в зубах. Він поспішав із живою здобиччю, щоб дати своїм дітям всмак натішитися полюванням на цю чудну двоногу тварину, та замість цього потрапив на таке жахливе видовище! І ось Костяна Голка з усього розгону летить сторч головою в кущі, в лице їй б’є галуззя і листя.

Зробивши стрибок, Великий Кіт кинувся на бойовище. Годі! Тепер буде кінець усьому. Забачивши свого смертельного ворога, гриф робить одчайдушне зусилля. Свистить повітря, вихором кружиться пошматоване пір’я і шерсть, тріщать кістки і зв’язки.

О, як легко зробилось. Невже пощастило і птах вирвався з обіймів ворогів? Ні. Ліве крило його, як і раніше, важко розтинає повітря. Проте зник тягар із ноги. Вайло зірвався, Вайло упав, але упав він разом з лапою грифа.

І ось саме в цей час над Вайлом мигтить блискавично швидка руда тінь. З оглушливим звуком клацають зуби, та шестиметровий скок тільки збурює повітря: гриф устиг піднятися вище. Він поспішав рятуватися; ще кілька зусиль, кілька вдалих помахів крил! Хоч би добратись до того дерева, до тієї вершини. Але ліве крило! Ліве крило! Як його важко здіймати! А тут раз по раз долітає знизу оте жахливе клацання.

Тридцять разів плигнув Великий Кіт у повітря і тридцять разів зривався на землю ні з чим. А тимчасом він до нестями яскраво бачив маленьке тіло Непосидька, що злилося з грифом, підіймалось і опускалось разом з ним, метлялося з сторони в сторону. Птах б’ється майже на одній висоті. Та це на момент. Далі він знову підлітає вище. Що буде, коли він переможе і міцними ривками вгвинтиться в повітря до хмар? Страшний звір підкидає ще раз і ще раз своє тіло вгору. Ось він майже діткнувся зубами птаха, навіть посипалось пір’я. Кілька пушинок прилипло до вогкого писка. Лоскочуть. Звір пирскає і присідає для нового скоку. Ні, вже не треба. Гриф хитнувся, падає на ліве крило, йде перекидом униз…

Востаннє клацає пащека і змикається на голові птаха. Ще через секунду від грифа лишається саме тільки пір’я.

Великий Кіт ніжно й тривожно мурчить, зализуючи рани кошенят.

Непосидько щільно притуляється до маминих грудей. Як він налякався! І до цього часу калатається серце.

Вайлові все байдуже. Бій як бій. От тільки прикра незручність: він не може дивитися правим оком. Зовсім нічого не видно.

Звіря підводить голову, і руда чула мама тривожно зализує його порожньо-криваву орбіту.

— Так, бій був як бій, — стверджує і вовк, обережно поглядаючи на чагарник, виходить на галявинку позбирати, що лишилось від птаха.

Він не програв нічого, коли не вважати на час. Але ж навіть його він використав з насолодою. Не завжди ж щастить побачити бій птаха із звіром у повітрі.

ВЕЛИКИЙ КІТ ЛЕТИТь НА ВОГНЯНИХ РАТИЩАХ

Костяна Голка лежала й лежала. Їй ввижалося, що трапилося щось страшне. Можливо, вона вже не живе в своєму двоногому тілі, можливо, вона вже блукає, шукаючи шляхів до великого предка, до прабатька роду — могутнього Вовка. Адже ж з первовіку в Оленячій Долині жив лише чотириногий Рудий Вовк. Він сам полював і користувався всіма добрами лісу й лугу.

Але згодом, з того краю, де щодня встає сонце, прийшов Великий Мисливець. Він мав списа і вогонь. Рятуючись від нього, прабатько-вовк обернувся в людину. Діти первововка довго змагалися з Великим Мисливцем, та перемогли лише тоді, коли хитрощами викрали в нього вогонь.

Вони вкинули його в суху траву, і з того знялась усесвітня пожежа. Обеззброєний ворог намагався був утекти, але не зміг перебігти через вогонь. Його вбили Руді Вовки, прилучивши до своєї зброї ще і його спис.

Відтоді вони знову стали володарями Оленячої Долини.

Костяна Голка насилу розплющує очі. Над нею висока сосна; гострі глиці сяють, освітлені збоку сонцем. На гілці сидять в ряд дві білки і пильно стежать за Костяною Голкою.

Але де вона? Костяна Голка підводить голову, підіймає руку, пробує ворухнути ногою. Як, вона ще вкупі з ним? Тіло підводиться разом з нею? Це таки правда! Костяна Голка вже сидить, навіть намагається встати.

І разом з нею підводиться все її тіло.

Наступила на спичку, вкололась між пальцями, — болить.

Ну, то що ж воно виходить? Значить, Костяна Голка не вмерла? Вона жива, така, як була, у своєму звичному тілі? Костяна Голка навіть зраділа, але відразу нашорошилась. Десь спереду чути потужний рев Великого Кота. А це що? Що це нявчить? Кошенята? Костяна Голка розводить гілки. Там он галявинка. Чорний гриф б’є крилами у повітрі; він хоче летіти й не може, бо в одно крило йому уп’ялось кошеня, а друге висить на нозі…

Великий Кіт люто підстрибує в повітря. Костяна Голка стоїть деякий час нерухомо; а далі одривається од гілок і кидається тікати; вона біжить скільки сили, не дивлячись під ноги, не розбираючи шляху, — тільки б далі від цього страшного місця.

Їй уже все ясно: вона справді жива, але тільки завдяки чорному грифові. Великий Кіт доніс її майже до свого лігва, та гриф напав на отих кошенят і, рятуючи їх, звір забув про неї. Тепер треба використати час і втекти, сховатись раніше, ніж хижак опам’ятається. На шляху трапився терник, — Костяна Голка його не помітила; глибокий рівчак, де весною збігала вода, вона перелетіла так швидко, що придавлена її п’ятою чорна гадюка не встигла навіть тицьнути її в литку і лише тричі скрутилась та люто зашипіла, випускаючи свій роздвоєний довгий язик.

На березі сиділа сорока. Вона весело щебетала з борсуком, розповідаючи йому безліч лісових новин. Мова йшла про Червоних Мурашів. Сорока на свої власні очі бачила, як двоножці оточили селище тих мізерних комах. Вони прийшли із вогняними головешками. Ну ж і гримали, кричали! Голомозий тупав ногами, погрожував списом, а далі ухопив оберемок трави, листя й сухої глиці і кинув усе те на комашнище. Це чистісінька правда!

Сорока сама бачила, як товстий двоножець далі жбурнув у ту купу свою головешку, і вона спалахнула. Ось тут піднявся ґвалт! Мураші біжать хто куди, тягнуть свої подушки, хапають своїх дрібненьких зелененьких корівок. Та куди!

— Ох, як би ти, голубе, зиркнув був хоч одним оком! І сміх і біда. Ті тікають, а ці давлять їх ногами, штурхають у них головешками… Чи й врятувався хоч один…

Сорока на момент спиняє свій стрекіт. Користуючись з цього, борсук, якому найменш було діла до Червоних Мурашів, поцікавився, визирнувши чорненьким носом з-під пенька:

— Але скажи, вони, оті двоножці, звісно, були із своїми гострими довгими палицями?

— О, а то ж як, — підскочила білобока, — там у кожного такий костур, просто жах!

Борсук пирснув і сховався під пеньок. Вона розказує! Попросила б у борсука, — він, чого доброго, знає дещо більше. Костури! Добре про них згадувати, перелітаючи з вершечка на вершечок, а от коли б такий костур та потрапив їй у крижі, — як це весною було з борсуком. Ледве зостався живий.

І борсук ще дбайливіше сховався в нору. Але сороці до цього було байдужісінько.

— Га, — клопоталась вона, — костури такі зграбні, але ти подивився б, що вони стали робити далі. Неймовірно!

Сорока спурхнула нижче і сіла на ту гілку, що якраз була проти нори. В голосі її чулася таємничість.

— Ти чуєш?

Борсук чув; йому самому страшенно кортіло довідатись, що стали робити далі двоножці. І він визирнув знову з нори.

— О, це щось неймовірне! — заскрекотіла сорока. — Покінчивши з мурашами, вони, найперше, оточили праматірну сосну, — ти знаєш, вона росте за ярком проти сухого бука… Тоді голомоза людина здобула з торбини ножа і на глибину двох воронячих дзьобів устромила його в сосну. І це саме почали робити й інші двоножці. Як дерево з усіх боків вкрилося ранами, вони перейшли до тигрячої сосни, — знаєш, об неї тигр завжди чистить свої пазури?

Вони страшенно зраділи такій нагоді, бо кора на деревині і без них була пошматована, і на ній позастигали великі бурульки живиці. Я це все помітила, бо дуже й дуже уважно стежила з сухого бука. Обдивившись дерево, вони швидко стали віддирати ті бурульки і наліпляти на кінці своїх костурів…

— Ти хочеш сказати, на ті кам’яні наконечники? Вони гостріші за пазури…

— Овва, — нетерпляче заскрекотіла сорока, — дозволь уже мені не розбиратись у таких тонкощах, — але вони їх геть чисто пообліпляли живицею, щоразу вкачуючи в мох і суху траву.

Як це зробили, а бурульок лишилося ще багато, вони почали віддирати їх, качати у кульки, і так довго це робили, — що коли б не нестерпне бажання довідатись, чим це все закінчиться, можна було б навіть заснути.

Вони обібрали всю живицю з обох дерев і, йдучи до табору, не облишали цієї роботи й далі. Отже ж дурні! Вони обдивлялися кожну соснину, поки не понабивали живицею своїх торб так, що кожна з них стала товща, мій любий друже, від твого кряжа.

Всім відомо: товщого кряжа, ніж у борсука, немає ні в кого, і він аж пирснув від задоволення. В цей момент щось шелеснуло в кущах. Борсук відразу злякано увібрав мордочку в плечі і зник у норі. Сорока і собі злякано пурхнула вгору. Хтось лісом біг так швидко, що аж пір’я з голови одлітало, довге, мов конячий хвіст.

Це ж видовище! Це ж картина! О матінко, зачепилось за пеньок. Та куди, — не зважає — біжить далі. Ціле пасмо облишило на тернині. Треба затямити місце, дуже делікатна річ: можна вистелити зсередини гніздо отим чудернацьким пір’ям!

Перед втікачем — стовбур старого дуба. Дуб цей повалився в останню грозу, а як падав — сплутався з трухлим явором; хилячись вдвох, вони зачепили осокора. Той осокір давно вже підгнив і держався лише за грушу й кленок; і от вони всі п’ятеро гримнули на землю, сховавши під собою цілий підлісок з терну, ожини, глоду й хмелю.

Ох, як вони шелеснули, як пручався підлісок! Та куди там йому, — увесь захряс під листом звалених велетнів. Проте не минуло й десяти днів, як дрібнота таки перемогла. Перший показався тисячами своїх пагінків хміль. Він біг по гілках, звивавсь у кільця, крутився вусиками і таки домігся свого, — оповив мертвого дуба знизу до найвищої гілочки, заслав листом, — як самому хотілось.

Ну, то от, — той утікач добігає сюди, пнеться на дуба, на покрівлю, нап’яту хмелем, провалився та й шелеснув униз. Але яке ж цупке та живуче! Он показалась лапа, іще одна, наверх визирає голова. Втікач чарапкається, сопе, прискає…

Сорока не може усидіти, перелітає з гілки на гілку то вище, то вниз. Ох, як цікаво! Вона аж захлинається. От, якби хоч одним оком міг поглянути на це диво борсук.

Руді Вовки прислухались. Стрекіт сороки в однаковій мірі може віщувати й добре, і зле. Вона може летіти слідом за левом, що цупить убитого оленя, і може любісінько стежити за мисливцем, коли він підкрадається до дичини. Але тепер у лісі має бути щось виняткове, і до того ж події відбуваються швидко. Напевне, лісом мчить якась звірюка, і сорока не відстає від неї ні на крок. От вона на хвилину вщухла; тепер вона знову стрекоче, але на тому ж самому місці. Вона пурхає з гілки на гілку.

Можливо, зав’язалась боротьба.

Але дивно, — не чути звірячого рикання. Не чути ніякого запаху, а тим часом вітер віє саме з того боку. Кендюх роздуває ніздрі. Голомозий — також. Вогняна Хмара тимчасом зліз на самий вершечок величезного бука. Він добре вмостився. Очі його вже намацали білобоку. Це там, де впав сухий дуб. Там, напевне, ведмеже лігво, — стільки стовбурів навалило.

— Ні, там немає ведмедя, — говорить Голомозий.

Він там полював оце недавно і нічого не бачив. Але що гаяти час?! Руді Вовки закінчили свої справи в лісі; вже вечоріє; сонце хилиться нижче й нижче. Треба поспішати до табору.

Вогняна Хмара нехотя злізає на землю. В одній руці у нього головешка, у другій спис. Спис помітно важчий з того кінця, де наконечник. Хлопець милується: як він вдало обкрутив його сухим мохом з живицею. Це небезпечна зброя. Вона така ж грізна, як і небесний вогонь.

Голомозий і Кендюх радяться. Мандруючи в лісі, вони дізналися, що Великий Кіт, який сьогодні напав на таборище, — забродько з Великого Лугу. Це самиця. Вона не має одного пазура на лівій передній лапі, — це ясно видно із сліду. В чагарях у неї сховані кошенята. Кошенята ці ще малі, щоб полювати самим. Великий Кіт носить у лігво їм слабосилу живу здобич. Коли б це було не так, Руді Вовки помітили б кров Костяної Голки. Цього ж не було, хоч Голомозий сам якнайуважніше розглядав сліди, які залишив після себе Великий Кіт.

— Але що, зрештою, втішного, — після довгої паузи сказав Кендюх, — це те, що наші Коти, з Оленячої Долини, після позаторішнього миру тримають себе, як годиться…

— Вони не дурні, щоб встрявати у якусь спілку супроти Рудих Вовків, — відповів Голомозий. — Коли в часи глибокого снігу Безвухий Кіт увійшов у спілку з Щербатим Ножем і разом накинулись на Кривозуба, то Руді Вовки їм цього не подарували. Де тепер той негідник, Щербатий Ніж, і що сталося з Безвухим Котом? Чи не знайшли його в чагарнику задубілого? Рудий задавака почорнів, немов соснова головешка.

— А так, — відповів Кендюх і опустив на груди свою важку голову.

Ще б він не пам’ятав тієї лютої зими! Всі двоногі вовки зголодніли і ледве трималися на ногах. Тоді Щербатий Ніж убив лиса і сам його з’їв. Навіть не сказав нікому, а як ділили шкури на пасма і жували, щоб сяк-так вгамувати голод, — він усе бідкався і прохав собі більше, а вночі накинувся на чотириногого вовка, душив і кричав: «Я Кіт, я Великий Кіт, тікайте мерщій!» Чотириногий вирвався. Тоді Щербатий Ніж плигнув на Голомозого, і Щербатого мусили скрутити. Він все ж випорснув і лежав за табором зовсім тихо, тільки харчав, ніби справді помирав з голоду. Однак це була омана, він хитрував, і поки Руді Вовки журилися його бідою, зумів домовитися з Великим Котом, і той, незважаючи на вогонь, перекинувсь у табір, схопив живцем Кривозуба і відразу ж розчавив йому голову. А Щербатий Ніж лежав і все реготався, запевняючи, що кращої страви, як мозок Рудого Вовка, йому не доводилось їсти.

Щербатого Ножа на місці убили мисливці, а другого дня убили й Кота, — бо що інакше вони могли вчинити?

Цього було досить, щоб Великі Коти втямили небезпеку спілкування супроти людини. Ні один з них більш не з’являвся. Це було взято за добру ознаку, і Руді Вовки за допомогою смоли і міцних ременів з’єднали докупи дві кістки — кістку Великого Кота і кістку Рудого Вовка, що було рівнозначно укладанню довгого й тривалого миру.

Отож, зрештою, треба було б провчити і цього хижаказабродька.

Не міг знайти кого ліпшого нікчемний звір для спілки як тих легкодухів — Червоних Мурашів!

Кендюх зовсім поринув у ці думки, та незабаром увагу його раптом привернуло гупання босих ніг і важке сопіння, що могло належати лише двоногому Вовкові. Але хто він? Де він міг би взятись, коли всі сидять у таборі, а вони п’ятеро ось ідуть по цій стежці. Він озирнувся. Разом з ним зробила це й решта мисливців. Яке ж було їх здивування, коли розгорнулись кущі і з-за них показалась Костяна Голка. Вигляд її годі описувати: він був страшний.

Кендюх остовпів, а далі, не кажучи й слова, кинувся тікати. Він поспішав, бо спина Голомозого вже ховалась у кущах. Дівка, яка вже вмерла, знову убралась у людське тіло. Це була нечувана річ, жахливіша за зустріч з левом, з тигром, з Великим Котом. Це втілене лихо, сама біда. І всі відважні мисливці, всі п’ятеро, тікали, як тільки могли.

Але вони викинули з уваги Кендюха. Велика голова його і могутній тулуб були надто важкі для його ніг, і він швидко відстав. Як він сопів, як він одчайдушно поривався вперед! А тим часом відстань поміж ним і Костяною Голкою дедалі меншала, і, зрештою, настав той момент, коли, зробившій останнє зусилля, вона вп’ялася йому в плече. Тоді Кендюх несамовито скрикнув і майже непритомний звалився на землю.

— Але годі, що з вами? — не випускаючи з рук Кендюхових плечей, кричала Костяна Голка. Вона сміялась і плакала, тремтіла і захлиналась від щастя. — Це я, це ж я, Костяна Голка. Я зовсім жива, я не вмирала, я навіть не ушкоджена. Розплющіть очі, гляньте на мене, спробуйте рукою. Я зовсім тепла. Серце моє б’ється. Великий Кіт б’ється із грифом, що похапав малих кошенят, я втекла і тепер тут. Ну-бо, погляньте, оце мій ніс, оце мої очі, це руки, це ноги…

Кендюх, все ще не розплющуючи очей, доторкнувся рукою до привида. Справді, дівка тепла, справді, це її ніс, і він також теплий. Тоді Кендюх обережно розплющив очі і не міг сховати виразу щирого задоволення: перед ним таки справді ця дівка, а не казна-що.

Але як же ж вона їх налякала! Фу! Парко, ледве не розтрусив черево.

Кендюх сів, опустив на хвилину голову на груди і несподівано роздув ніздрі. А тоді враз схопився і, шарпнувши за руку дівку, кинувся в напрямі до табору. Він вчув небезпеку. Великий Кіт уже кинувся навздогін, але, напевне, був іще далеко, і Кендюх мав надію добігти до табору раніше, ніж той встигне зробити свій останній стрибок. Тепер уже не Костяна Голка, а він кричав і волав почекати, застерігав про небезпеку, водночас героїчно намагаючись не відставати від Костяної Голки. Та де йому було угнатись за нею! Почувши про Великого Кота, вона так метнулася, що їй міг би позаздрити найпрудкіший олень.

Вона давно вже зникла у вечірньому присмерку лісу, і Кендюх лишився один. Відчай надав йому сили, і він мчав так, як ще не бігав ніколи. Нарешті ліс перейшов у кущі, а з-за них показались вогні становища. Кендюх ще завзятіше наліг на ноги, водночас прислухаючись, чи не чути звіра за спиною. О, він ніби відстав, напевне, затримався там, де Костяна Голка вловила Кендюха.

Коли Кендюх добіг до табору, він застав там величезне зворушення. Всі були вже на ногах і, потрясаючи списами, заклинали Костяну Голку вернутись туди, звідки прийшла. Костяна Голка метушилась навколо таборища і запевняла Рудих Вовків, що вона не що інше, як тільки Костяна Голка, — що вона жива і втекла із лігва лютого хижака.

Поява Кендюха заспокоїла Рудих Вовків. До його слів прислухалися у таборищі і зважали на них. Крім того, він таки вернувся, хоч і з запізненням! Словом, він перескочив через вогні, якими оточене було таборище, і протяг за собою Костяну Голку.

До них наблизились двоногі Вовки; спочатку боязко, а далі сміливіше, вони почали обмацувати Кендюха й Костяну Голку і робили б це не знати скільки часу, коли б далеке приглушене рикання не сповістило їх про наближення Великого Кота.

Кендюх кинувся підкладати дрова у вогнище. А втім, це давно вже робили Голомозий, Око, Довготелеса, Вогняна Хмара та інші сторожкіші мисливці. Табір містивсь на точку, що мав сорок кроків завдовжки і стільки ж завширки. Ще перед заходом сонця його навкруги обіклали купою гілля, хмизу, повалених дерев так, що, запалені, вони вогняним кільцем відділяли таборище від решти світу. Накидані нові оберемки палива ще збільшили вогнище, і вогняні язики високо підіймалися в темряву неба. Мисливці розташувались купками по лінії вогнища, тримаючи в руках зброю. Вони приготувались до зустрічі. Звір їх не застане тепер, як тоді, коли вихопив Костяну Голку, — зненацька. Але зовні вони поводяться так, ніби нічого не сталося.

Ось, коли хоче, хай той поганий Кіт погляне на Голомозого, — хіба він не такий, як завжди? Як недбало сперся він на свій спис і дивиться через вогнище в нічну пітьму лісу. Ватажок роду робить це так, як завжди, щоночі. Он стоїть Кендюх. Спис абиаби тримається в руках; очі заплющені, голова важко спадає на груди. Він куняє.

Ніч? Близькість Великого Кота? Яке діло Кендюхові до того, коли очі так солодко злипаються! Правда, вії у нього ніби тремтять, але це може і здатися. Це, мабуть, просто танцюють тіні на обличчі у нього.

Он Око сперся на ратище. Поруч нього Шуліка, Тремтяча Осика, Безпалько, Кривоніс… Усі стоять, де кожному треба, вдивляються в пітьму. І раптом хтось запитав:

— А де ж Оленячий Ріг?

Стало тихо, і в цій тиші прокотився зойк Довготелесої:

— Ми ж забули його за вогнями!

Кендюх підвів голову і, ні слова не кажучи, кинувся, щоб плигнути через вогнище, але саме в цей час за лінією вогню зловісно зашелестіли кущі і з жалібним виттям заметушились по табору чотириногі вовки. По цьому зовсім недалеко пролунав хрипкий клекіт. Кендюх застиг. Поза шкірою в нього пробігли колючі морозяні голки. Великий Кіт сповіщає про своє прибуття.

— Але що ж робити? — вирвалось у Вогняної Хмари. — Невже ми Оленячого Рога так і залишимо?

Голомозий навіть не глянув на нього. Він уже встиг подати знак пальцями Окові, і той, ухопивши ломаку, кинувся розсувати вогонь з протилежного боку від того місця, де обзивався Великий Кіт. І як тільки применшилось вогнище і показалась чорна, не залита полум’ям смужка землі, туди відразу ж кинулись чотириногі Руді Вовки, які до того блукали досі в лісі, мало не збивши з ніг Ока.

Вскочивши в коло, вони сипнули на середину, де сиділи діти й жінки. Ох, як тут було затишно й безпечно!

Вовченята скавуліли і лізли під теплі тіла людей, лизали у носи й губи замурзаних і пузатих своїх двоногих ровесників і по-дитячому лащились до їхніх мам.

Гостровухий якийсь песик швидко добрався до Довготелесої. У неї солодко спала на руках Волохата. Він нашвидку і ласкаво угамнув її за бік і, поки та зо сну міркувала, що сталося, просунувся під неї і притуливсь до теплого живота Довготелесої. Волохата, як жовтий клубочок, скотилася з колін Довготелесої і підбігла до Кендюха. Їй було боязко й цікаво. Повискуючи, вона тремтливо притулилась до ніг свого двоногого оборонця.

— Ну, ти, дурненька, — озвався Кендюх. — Будь лихою й завзятою, — і поклав їй свою руку за вушка.

Волохата, повернувши голівку, висунула гарячий язик і лизнула цю велику, ніжну й чудернацьки голошкіру лапу. Око тимчасам розгорнув іще ширше краї вогнища і крикнув у пітьму:

— Оленячий Ріг, якщо можеш, підповзай швидше сюди!

Почулось зітхання, і голос, ніби шелест калинового листя, діткнувся до вуха Ока:

— Я вплутався в ожину. Я не можу й поворухнутися!

Він вигадував, бо був зв’язаний і загорнений в оленячі шкури.

Не встигли завмерти слова хлопця, як десь зовсім близько почулось рикання звіра. Око завмер.

— Він уже тут. Він уже тут, але хай спробує підійти, хай лишень тільки спробує!

Поруч Голомозого виріс Вогняна Хмара.

— Зуби в нього міцні, пазури теж, хутро, як три оленячі шкури, от тільки хай покуштує, які на смак вогняні списи!

— Будьте обережні, будьте сторожкі, — гукнув тихо Кендюх, — він уже зовсім близько блукає, той поганий вонючий Кіт. Одманюйте його далі від хлопця.

Голомозий войовничо й застережливо крикнув у пітьму ночі:

— Гей ти, жовтоокий, чого ти знову прийшов до цього таборища! Іди геть собі далі! Ми не чіпали тебе, ми не ліземо до твоїх дітей і твого лігва! Іди собі, іди своєю дорогою, не виводь з терпцю Рудих Вовків, що завжди ладні стати тобі за найкращих приятелів.

— Ні, він не хоче йти, він наближається, — позираючи на скулену Волохату, гукнув Кендюх. — Він не хоче миру, поганець. Але стежте, щоб не наблизивсь до Оленячого Рога. Он він чорніє…

— Агов, жовтоокий! — загукав знову Голомозий, і цього разу в його голосі зазвучала погроза. — Зупинись, повертай собі геть, повертай швидко, повертай негайно. Руді Вовки бентежаться, вони непокояться, вони беруть до рук свою зброю. Іди, іди собі швидше геть!

— Він таки не зважає, — тривожно зашепотів Кендюх. — Волохата вся дрижить.

— То ми підсмалимо йому хутро, — гримнув Голомозий і звитяжно гукнув: — Ну, йди, йди, вонючий поганцю, іди швидше, плигай близенько. Ну ж! Злякався? Боїшся? Але не турбуйся! Руді Вовки мають досить снаги, щоб зробити з тебе купу поганого м’яса.

Цей войовничий виклик людини, що там за вогнем, мало припав до смаку Котові. Не криючись уже, він голосно пирснув і заревів, аж заклекотіло у грудях. До того ж він помітив чорну живу купку в кущі і, втягши повітря, не зміг не впізнати в тій купці двоножця. Він присів.

— А, жовтоокий хоче війни! — Голомозий встромив у вогонь кінець списа.

І так само зробили й усі. Якусь секунду було все звичайно і тихо, тоді враз зашкварчало, посипалися довкола іскри, зметнулися язики жовтого пекучого полум’я. Одночасно з цим Кендюх враз нагнувся, схопив за в’язи Волохату і, скільки вистачало росту, підкинув її вгору. Чотириноге вовченя одчайдушно заскавуліло, рвонулося. Ух, який страшний крик вирвався з його грудей!

Це було занадто. Ці двоногі нікчеми просто збожеволіли з жаху. Вони плюються тими жовтенькими скалочками, що вискакують з кінців палиць, хочуть налякати Кота отим безпомічним чотириногим звіром.

Пітьма заворушилася. Двічі, — це зовсім ясно побачив Вогняна Хмара, — блиснули очі в темряві, але ще надто далеко, щоб туди можна було швиргонути списа.

— Ну, чого ж ти там, поганцю, тупцюєшся! — насмішкувато гукнув тоді Голомозий. — Від якого часу твоя паща стала зневажати маленького чотириногого Рудого Вовка? Чи, може, замість зубів там звила кубло стара жаба? Якщо боїшся — тікай, або оцей вовк геть перебере твої трухлі кістки, беззуба торбо!

Волохата, що нею потряс Голомозий у повітрі, знову заскавуліла і заборсалася.

Великий Кіт втратив владу над собою. Він не терпів ніяких різких рухів, він не терпів крику жодної живої тварини. Він забув про нерухомого двоножця в кущах. Його щелепи клацнули, і сама собою покотилась слина: він бачив лише саму Волохату, що скавуліла в руках у товстого двоножця.

— Він уже несамовитіє, — шепнув Вогняна Хмара, — він тепер уже присів, упирається задніми лапами, б’є себе по ребрах хвостом. О, як блискотять очі!

Вогняна Хмара не помилився. Великий Кіт таки присів, тричі вдарив себе хвостом по боках, уперся в ґрунт і зметнувся вгору. Але Руді Вовки його попередили. Списи, на яких кипіла, бризкаючи вогнем, живиця, разом ізсковзнули з кидалець і зафурчали з такою силою, що вогні повитягались на всю довжину ратищ, маленькими кометами розтинаючи пітьму ночі.

Великий Кіт зойкнув, зіткнувшись з вершками тих вогняних ратищ. Він зрозумів, що занадто піддався спокусі. Але давати відбій було вже пізно. Засліплений вогнем, очманілий від болю, він покотився на землю, заливаючи кров’ю живицю, якою обліплені були кінці списів. Живиця, однак, не гасла, а спалахувала ще яскравіше.

— Тепер тобі вже кінець! — закричав Вогняна Хмара і, запаливши нового списа, що лежав біля його ніг, швиргонув знову у звіра.

Кіт підхопився і став люто кидатись угору, намагаючись звільнитися від страшних поцілунків летючих вогнів. Але бачачи, що здолати їх нема сили, обернувся і кинувся навтіки. Роздмухана швидким бігом смола спалахнула з новою силою. До того ж вона танула, розтікалась по тілу тварини, розносячи вкупі з собою нестерпний біль і вогонь. Великий Кіт горів заживо.

— Тепер ти не повернешся більше! — вимовив Голомозий, востаннє глянувши вслід звірові, що зник у лісі.

Всі полегшено зітхнули. Розв’язали і ввели в коло Оленячого Рога. Він був блідий і ще тремтів, та, пересилюючи свій жах, намагався бути веселим і байдужим.

— О, як ви його нагнали, — говорив він, розтираючи потерплі руки й ноги. — Він уже був зовсім близько від мене, і я бачив, як спис Голомозого потрапив йому просто в горлянку. Кендюх поціляв, мабуть, у серце, але влучив вище. Я спочатку не розумів, чому всі списи потовщені на вістрях, ніби їх повкачувано у вовну, але запахла смола, війнуло вогнем, і я став тоді зовсім спокійний. Жодна істота не витримає таких списів!

— Вони майже всі цілі, — хвальковито вигукнув Вогняна Хмара. — Голомозий, Кендюх, Око, Дубовий Сучок і Перервана Щока — всі вони викинули лише по одному спису, і тільки я швиргонув два, але один марно полетів у повітря.

Хлопці ще гомоніли, ділячись сьогоднішніми враженнями, але старші мисливці всі одійшли в один бік. Голомозий витяг цурку і тихенько зафурчав нею в повітрі.

Жінки й діти кинулись докупи і попадали ниць одне біля одного. Разом з ними поховалися з ляку й чотириногі вовченята. Лише Куций, Одновух, Вихор, Гавкун і ще з п’ять старих вовків посунули помаленьку в куток до мисливців: як не зможуть порадити мисливцям, то хоч послухають…

Коли все стихло, Голомозий тихим голосом, щоб він не долетів до жінок і дітей, сказав:

— Кіт з Великого Лугу поніс невеселу звістку своїм. Але, зрештою, що маємо робити? Не Руді Вовки їх зачепили перші. Хіба ми не попереджали його? Однак він не зважив на наші слова. Та коли б тільки йшов сам на сам і відкрито. Але ж він використав неприязнь Червоних Мурашів до Оленячого Рога, що ненавмисне зруйнував їхні гнізда. Кіт заспілкувався з ними, вихопив серед білого дня Костяну Голку і далі знову пішов війною. Отож, Руді Вовки не могли учинити інакше, ніж учинили. Не їхня тут вина. Вони прагнуть тільки миру з Червоними Мурашами і Котами з Великого Лугу.

Голомозий помовчав трохи і далі сказав:

— Якщо на це буде згода відважних мисливців, то Руді Вовки, не гаючи часу, закріплять з Червоними Мурашами і Великими Котами мир так, як це робили їхні предки.

— Це добре сказано, — підвівши на хвилинку свою голову, промовив Кендюх, — Руді Вовки ніколи не накидалися перші на Червоних Мурашів, ні на Великих Котів. Їм нема цієї потреби й надалі. — Він, Кендюх, за мир.

Мисливці приєднались до Кендюхової думки. Тоді Око вийняв із своєї торбини дві кістяні дошки, кожна з лікоть завдовжки, і гострі ножі. Голомозий підвівся і стиха вдарив у колоду. Узялись за свої палиці Кендюх, Вогняна Хмара і ще четверо, поки всі сім колод не сповістили цілу Оленячу Долину, що Руді Вовки укладають мир з Червоними Мурашами й Великими Котами.

У такт гомону колод запрацював своїм ножем Око. На костяних дощечках вирізав він — на одній Червоного Мураша і Великого Кота, а на другій — двоногого Рудого Вовка. Коли малюнки були викінчені, він густо обмастив обидві кістки живицею з розмальованих боків, міцно стулив їх і скрутив зверху тугими оленячими жилами.

Нехай так міцно тримається і добрий мир поміж відважними мисливцями з роду Рудих Вовків, Мурашами й Котами. По цьому дощечки, поєднані в одно, були урочисто поховані глибоко в піску, і, стомлені бурхливими подіями дня, Руді Вовки взялися вечеряти.

Волохата лягла поруч Кендюха. Вона пообгризала геть усі кістки, що той їй кинув, і була дуже щаслива з цього.

Костяна Голка, навпаки, їла дуже мало. Обнявшись з Печеричкою, вона розповідала їй про свою втечу із лігва Великого Кота, і, так розмовляючи, обидві непомітно заснули. Заснули Вогняна Хмара, Перервана Щока і Дубовий Сучок. Не спали лише Кендюх, Голомозий і Око. Ще лишилася половина ночі, і вони сторожко охороняли табір від несподіваного нападу якого-небудь хижака.

Правда, Кендюх стоячи куняв, але це не турбувало Голомозого й Ока. Вони знали, що сплячи він чув, як шелестить, вибиваючись з ґрунту, трава і шарудить під землею кріт. А втім, думали вони не про це.

— Олені прийшли в нашу долину, — вдивляючись у пітьму ночі, говорив повільно Голомозий. — В цей час наші предки завжди закликали до себе плем’я Гірських Ведмедів. Ми це також повинні зробити, у нас є чим частувати гостей.

Око на знак згоди кивнув головою.

микоЛа кириЛович воЗіянов

(народився 19.01.1937)

Микола Кирилович Возіянов народився 19 січня 1937 року в селі Батрак Горлівського району на Донеччині в сім’ї шахтаря. Закінчив заочний політехнічний інститут (м. Харків). Працював слюсарем, майстром, старшим майстром, заступником начальника цеху, інже- нером-енергетиком.

Друкуватися почав з 1954 року. Тільки в періодичці опубліковано майже півтори сотні байок, гуморесок, усмішок. З часом численні публікації з’явилися в журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Донбас», «Березіль», «Перець» (надруковано близько 100 творів), газеті «Літера-

турна Україна», у колективних збірках (Рига — 1960, Москва — 1960, Київ — 1989,1991 роки). Автор книг «Скажіть будь-ласка…», «Гумористичний задачник», «Мудрість кутнього зуба», «Терорист», «Смішний заєць», «Марусичка», «Фіговий листок», «Заміж до Європи», поезії «Затемнення сонця», «Послухаймо братів наших менших», «Лірика», «Сузір’я ліри», «Дорожній роман», «Козацькі чайки», «Мудрації», «Смішний заєць 2» та інші.

Лауреат літературних премій імені Олександра Олеся, Леоніда Глібова, Остапа Вишні, Муси Джаміля. У літературі відомий як прозаїк, поет, гуморист. Автор розважальної передачі на радіо «Від суботи до суботи».

Член Національної спілки письменників України з 1999 року. З 2000 року — відповідальний секретар Харківської організації Національної спілки письменників України. У гуморесках письменника висміюються пороки сьогодення і щойно промайнулих часів. Автор ненав’язливо виховує читача, проводячи крізь конвульсії роботи на собою, вимагає життєвих глибинних роздумів, зображуючи кожну персону чи мить життя в її гримасах, ніби у випадкового відвідувача кімнати сміху. Крізь себе — з вимогливого погляду невблаганного дзеркала.

Лірика Миколи Кириловича Возіянова зболена світлим почуттям лицарського відношення до її величності жінки як до символу життя. Всесвітом для нього є чиясь чарівна дівчина, вкрита сивиною дружина чи мати, котрим він присвячує хвилюючі освідчення. Поет брудного і задимленого повітря, використовуючи чудодійні художні барви, агітує своїх супротивників за любов до світу. Ліричне мово мислення Миколи Возіянова з багатою і елегантною ритмікою, з поезією душі, співом гімну чудовій жінці, з високим розумінням кохання.

Микола Возіянов. «Традиція»

Микола Возіянов

традиція

По вузенькій колоді два цапи переходять річку. На середині річки зустрілися. Стоять. Очі у очі. Обійти… у воду булькнеш.

Задкувати… гордість не дозволяє.

— Гадаю, битися не будемо? — запитав один цап. Потім додав. — По-перше, таке вже було, і ми знаємо, чим це закінчилося.

По-друге — ми ж не барани.

— Воно так, — погодився другий цап. — Але порушувати традицію, мабуть, не варто.

Микола Возіянов

чоГо так?

— Дивлюсь я, і чого усі такі недоумкуваті? — посміявся Лис у розмові з Коровою. — Скажімо, Бджола. Здавалося б, скільки їй, такій маленькій, того меду треба? Дріб’язок, якщо не менше. А бач на медозборі не розгинає спини. Мед до вулика носить. Знає напевне, що викачають… A носить… Курка щодня з яйцем ходить. Для когось на яєшню… Вибач. У тебе теж… не всі дома. Тричі на день із тебе молоко видзюркують. Гадаєш, усе для теляти?

— Я інше помітила, — відказала бура. — Про Бджолу, Курку та Корову постійно дбають, лікують, від дощів і снігів захищають, кормами забезпечують, а ти, вибач, поткнувся був до господи — тебе дрюком почастували

— Це правильно, — позаздрив Лис. — А чого так?

— Чого так? — примружила очі Корова. — Ти у нас розумний, то й докумекай.

570 Література рідного краю

Микола Возіянов

не бере

Сірко похапки загорнув щось в стару газету. Помітивши, що на нього дивиться Бровко, неохоче пояснив:

— До Бульдога йду. На прийом.

— З хабарем під пахвою?- Осудливо мовив Бровко.

— Про що ти балакаєш! Який там хабар! Так… сувенірний набір кісток.

— Не прийме. — Бульдогу за оті «сувеніри» добряче хвости нам’яли.

— І то правда, погодився Сірко. — Уже втрете оцей згорток до нього ношу. Бульдог розгорне пакунок, понюхає, зітхне, а брати… відмовляється. Навідріз.

— Навіщо ж носиш?..

— Бульдог велить.

— Тю! Так він же не бере.

— Не бере.

— Навіщо ж носиш?

— Щоб усі бачили, що він не бере.

натаЛена андріанівна короЛева

(1888–1966)

Наталена Королева народилася 3 березня 1888 р. в селі СанПедро де Карденья біля м. Бургос у Північній Іспанії. Повне її ім’я за старовинним іспанським звичаєм Кармен-Альфонса-ФернандаЕстрелья-Наталена. Мати майбутньої письменниці помера при пологах. Наталену одразу після народження взяла до себе бабуся Тео- філія, у якої вона жила до п’яти років. Після смерті бабусі дівчинку забрав до Іспанії материн брат Еугеніо, старшина королівської гвардії, згодом католицький священик. Там нею опікувалась також тітка Інеса. Наталену віддали на виховання в монастир Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях, де вона пробула майже дванадцять років. Тим часом батько одружився вдруге з Людмилою Лось, що походила зі знатного чеського роду і мала маєток у містечку Красне біля Львова. Оселилися в Києві, і мачуха забажала, щоб її падчерка продовжувала тут навчання. Восени 1904 р. сімнадцятирічна Наталена приїздить до Києва. На цей час вона вже знала іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови, з дитинства трохи пам’ятала українську й польську. У сім’ї розмовною була французька. Опанувавши російську мову, дівчина вступила до Київського інституту шляхетних дівиць, який закінчила через два роки.

Спочатку вчилася в Петербурзі, закінчила тут археологічний інститут. Перша світова війна застала Н. Королеву в Києві: вона приїхала до хворого батька, який невдовзі помер. Тут за нею було встановлено поліцейський нагляд, на квартирі вчинено обшук. Не маючи можливості виїхати (кордони було закрито), вона (через товариство Червоного Хреста) стає сестрою милосердя в російській армії. Майже три роки пробула Наталена на війні, одержала солдатський хрест «За хоробрість», три поранення, тиф і кілька запалень легенів. Особисте життя Н. Королевої під час війни склалося драматично. У Празі вона зустрілася з Василем Королівом-Старим, якого знала ще з Києва як письменника, культурногромадського діяча і видавця. Вони одружилися, придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельник біля Праги. Тут і прожили до кінця днів своїх. Василь Королів-Старий займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Помер 1941 р. після чергового допиту в гестапо. Н. Королева все подальше життя присвятила літературній праці. Саме тут вона почала писати українською мовою.

Померла письменниця 1 липня 1966 р. в Мельнику.

Наталена Королева

скитський скарб

Як створений був порох земний, а водам закреслено межі їхні, вказав Передвічний схованки первням, з яких мало повстати золото. Знав-бо Всемудрийі що з золота виростає недоля людська. Узи таємні золото зі злом в’яжуть. Все-бо, чого бажання несите собі прагне, золото в собі втіляє.

Як затверділи ж гори земні, а ріки потекли річищами своїми, накрив Передвічний одну з тих схованок таємних «Чорним ставком»*, що є колискою громів. Другу ж під блакитною гладиною Бористена вкрив. І сторожу поставив: на Чорному ставку — громи-блискавки, на Бористені — Ларту-діву, доньку Бористенову. Могутніша-бо за громи була краса Ларти-діви, скарбом, принаднішим за золото вкрите. Хто побачить стражкиню — по іншому скарбові і не тужитиме.

Тільки ж що рід людський ще не намножився на юній землі, то ж очам смертним ще не загрожувала ця краса непереборна.

І жила Ларта-діва безжурним існуванням стихійної істоти, що природу тваринну, образ людський і іскру Божську в собі має.

З роси намиста Ларта низала, в імлу вранішню, як в шати, одягалась. Тихими заводями з лебедями наввипередки плавала, з мевами-красунями жартувала, рожевих пеліканів**, несить бабуптицю полошила:

— Вара, ненажерливі! Всіх рибок мені виловити! Раді б і річку таткову до дна випити! Сказано: несить-несита! — Та й кличе рибок, мов господиня куряток: — Малі, малі, маленькі! Мої, мої дрібненькі!

І скоком прудким у Дніпро поринає. Тільки круги широкі на поверхні лишивши.

Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гойдається. На рівному плесі навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усміхається.

А в небі — орел Дніпровий ширяє.

Не страшний він ні мевам-красуням, ні лебедям-княжичам водним, ні пеліканам незугарним. Але ж має те птаство діток-потяток!

* Піренейська легенда.

** На Дніпрі було давніш сила лебедів і пеліканів.

574 Позакласне читання

І плеще в долоні Ларта. Голосним вигуком — мов стрілою — у небо мече.

А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спускається. В блакиті нерухомо завмер. І раптом з ясного неба світляною кулею-блискавкою на землю паде. Іскрами фіаловими сипнув. Метнув полум’ям сліпучим високо. І золотом-вогнем розлився.

Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась — мужа величного перед собою узріла.

З чола волосся — як мед темно-золотий — в кучерях на рамена спливає, з бородою кучерявою мішається. Очі — сонцями сяють. У руках — мов жмут гадів вогненних — блискавки тримає. У ніг — орел клекотом попереджає:

— Несмертельний це, що громами володіє!

І вклонилась Громовладному донька Бористенова:

— Перунові ясному — слава!

В серці ж не страх, пошану безмірну відчула. А крізь неї — як вогонь крізь завісу, інше почуття спалахнуло, гаряче, буйне, радісне… Вік би на Громовладного дивилася! Нікуди від нього не відійшла б!..

Не уміє назвати почуття свого Ларта-діва. Не зазнала-бо досі кохання. Дрімало в серці її, у пуп’янок стулене. Як лотос рожевий * у заводях рідних під водою дрімає, доки місяшний промінь його на поверхню не вивабить, поцілунком на квітку не перетворить…

Хвилі Дніпрові шумом-піною закипіли, володаря Бористена пропускаючи. Владика-Бористен тризуб-берло своє перед ясним Біл-богом схиляє, русалки-руслянки весняним вінком берег заквітчали. Лада-богиня, рястом прибрана, землю красою своєю осяяла. Лель-юнак коліна схилив, на жоломії солодкоспівній приграває. Велес-бог козоногий з-поза Хорса, промінням увінчаного, виглядає. Аж очі скошує — дивується… Мати Мелянто, Земля-кормителька, величну свою уроду у поклоні хилить, Ярбога, Ярилу, за собою поклонитися гостеві кличе.

А гість ясний світлим обличчям всміхається, слово ласкаве мовить:

— Знайшла ласку в очах моїх Ларта-діва красуня. Чув я про неї від фойбоса-сина, що цю Країну лебедів відвідує. І не перебільшив хвали — звичаєм поетів — Фойбос. Гідна стати дружиною Зевсовою Бористеніда!

* Нібито за давніх часів о деяких місцях на Дніпрі росли рожеві лотоси подібні до індських.

Гучне весілля святом урочистим землями Бористенськими луною прокотилось.

І розпочався рід людський на берегах Бористенських. Від Таргітаоса, сина Ларти Бористеніди та Зевса Олімпійця почався він. Троє синів — Ліпоксеїса, Арпоксеїса та Колоксеїса скитів-лукострільців мав Таргітаос з дружиною-мавкою, красунею Зариною. Ліпоксеїс же, Арпоксеїс та Колоксеїс від матерів мавок та руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку, мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли.

Що ж, не доньки, а сини у прапредків бористенського люду народжувалися, — завжди більше в краях тих юнаків, як дівчат. І чужинок дружин приводять вони до оселі своєї. Понеже зістарілась Мати Земля й перевівся на ній рід мавок та русалок — першостворених дітей Землі.

Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змінилась і сама стихійна істота, поземською дружиною, матір’ю ставши. Переквітли весняними квітами ігри дівоцькі. Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок… Годі з мевами-подружками сміх перлистий у хвилі Дніпрові сипати… Забуті і лебеді, княжичі водні. День по дню, рік по року табунами степових торпанів летять-тікають. Людським звичаєм — людиною ставши, — зістарилась Ларта…

Виріс Таргітаос її. Сам уже синів-недолітків має. І пестить бабуня Ларта милих внучаток, молоде материнство своє і юність свою згадуючи…

Ще для сина Таргітаоса, щоб його навчати, — перейняла Ларта від фойбоса срібнолукого, лукострільця преславного, як лук тугий напинати, стріли робити. Вміє й торпанів степових об’їздити, кобилиць-торпанок доїти, кіз, овець приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкіри звірячі чинбарить. Руно овече пряде. А що матір’ю роду смертельного стала, — вівтарі богам ставити почала, офіри на них — і запальні, і в пахощах, — приносити, дітям-внукам щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати.

Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом володіти. І турботи його — не жіночий, хатній клопіт. Тож і як би в оселі лишився?

Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона — жінка! Тож і доля її відмінна від долі мужів…

Глибокою, ясною пошаною — як вода глибока прозорою, — стало палке кохання. І пливуть Лартині дні, як хвилі Бористена,

576 Позакласне читання

що ще не знає порогів: рівно та тихо, спокійно… Ніжність солодко — трохи сумно, — сповнює вщерть серце Бористеніди. Тож-бо є щастя людське теплий попіл перегорілого кохання.

І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта, людиною-бо стала та, що природу тваринну, людську й божську мала… Нових друзів-приятелів нині Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків, випалених з глини, всміхається. Вони-бо помагають щоденні турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м’ясу в’яленому, рибі сушеній.

— Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпітиме й холоду! — по шкірах пухнатих, прикривках вовняних оглядається.

Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати… Але що?..

А з долини — від річки — спів солов’їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки при місяці виводять.

І раптом віджила в Лартиній пам’яті давнина — коли й сама вона річною дівою була, скарб таємний сторожила.

— Золото дам дітям роду свого! — раптом полум’ям з серця вибухло. Що недоля людська, в золоті вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землі… є лише дітки-внучатка. Тож і від кого їм кривда може прийти! І знайомими ходами підземними подалась Ларта-бабуня. Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає його: не збочить пітьмою теплою, сріблом підземних струмочків гаптованою… От і кістяки тих звірят незугарних, великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого повстали, сховались, коли час їхній прийшов…

— Все-бо_ земне є землею! — притакує Ларта головою посивілою. І раптом знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу палаючу світла сяйливого, що лоно земне осяяло.

— Це — вогонь, що у серці земному палає! — думкою Лартиною лише. — І, як серце тепле тварині, дає дихання життя землі… Ой, як добре дати це дітям моїм!..

А золото сяє… червонавими вогниками миготить — немов кров’ю побризкане, по новій крові тужить.

І зненацька не знаний досі голос озвався в Лартиному серці:

— Все — своїм! Тільки своїм! Нікому, нічого: ні крихти! Гладить золото Ларта, відблисками його не натішиться. Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до нього…

— Швидше, набрати! Щоб і там — на поверхні земській — при собі його мати, красою-сяйвом його тішитися…

Немов доброго тура впольованого на плечах тягла, — змучилась Ларта. А таки винесла скарба частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й стовбурами, імшеддю вкритими, привалила.

Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем усміхнувся. А перед Лартою Бористенстарець — як ніч, темний, — стоїть, руки ламле, головою сивою хитає:

— Доню бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама — ох, сама пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому кинула!.. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий. — багатий! — манитиме, кров’ю-сльозами його заливатиме… Доню ж ти, доню моя!..

Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ради шукати. Таж забула: більш вона не річна діва-русалка, а поземська істота — жінка і мати.

І розбилась об водяну гладину, праматір Ларти… На бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши…

З хвиль же — скелі вийшли, над водою зіп’ялись, Дніпро стіною кам’яною — порогами — перегородивши, щоб скарбів зловісних путь навіки замкнути, від ока та рук людських скрити.

І плаче Дніпро-Бористен, батько старий, плачем великим ридає, тризну по Ларті-доньці на перехрестях водних порогів правлячи, долю нащадків далеких сльозами скроплюючи, «водою явленою» від лиха-біди надуманого, нагаданого й негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного вражого й княжого наговором кріпким боронячи…

Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло денне. В руки людські потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв:

З неба, на щастя їхнє упав!..

марко вовчок — марія

оЛександрівна віЛінська

(1833–1907)

22 грудня 1833 року народилася Марія Вілінська, яка ввійшла в літературу під псевдонімом Марко Вовчок. У Харківському пансіоні викладалися різні науки, але найбільше уваги приділялося французькій мові, музиці, танцям, вихованню світських манер і вмінню поводитися в шляхетному товаристві.

Віленська ставилася до науки серйозно, вчилася старанно, багато читала. Закінчила вона пансіон 1848 року, після чого поселилася в Орлі у тітки Мордовіної. У будинку Мордовіної проводилися літературні вечори, де були представники прогресивної інтелігенції. Серед учасників

цього гуртка був і засланий в Орел за діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві студент Київського університету Панас Маркович. Одружившись із ним 1851 року, Марія Олександрівна виїхала на Україну. Спочатку подружжя оселилося в Чернігові, де Панас Маркович співробітничав у редакції місцевої газети та збирав різні матеріали з народного життя. Марія Олександрівна допомагала своєму чоловікові. Вона записувала й вивчала українські народні пісні, казки, легенди. У збірці «Народные южнорусские песни», виданій А. Метлицьким у 1854 році, вміщені деякі пісні, записані Марком Вовчком. Наприкінці березня 1859 р. Марія Олександрівна з сином Богданом (так вона назвала його на честь Хмельницького) виїхала за кордон. Вона мала намір підлікуватися і ознайомитися з життям людей, які не знали кріпацтва.

За кордоном письменниця жила до 1867 року. Побувала вона в Німеччині, Англії, Італії, Франції. Лікуючись у Німеччині, Марко Вовчок познайомилась із російськими вченими, які перебували тоді за кордоном, — Сєченовим, Менделєєвим та композитором Бородіним.

За кордоном Марія Олександрівна вивчила кілька мов. Маючи рідкісну пам’ять і тонке чуття фонетичних особливостей кожної мови, в Німеччині вона говорила як німкеня, у Франції — як француженка, в Італії — як італійка, без акценту, вільно розмовляла польською та англійською.

У лютому 1867 року письменниця повертається в Петербург. Усією душею рветься в Україну, але обставини складалися так, що ця мрія не могла здійснитися. Смерть чоловіка дуже вразила Марію Вілінську.

Серцева хвороба дедалі загострювалася, з’явилася задишка. 10 серпня 1907 року письменниця померла в Нальчику. Похована в саду на власній садибі, яка пізніше стала легендарним музеєм-заповідником.

Марко Вовчок. «Ведмідь»

Марко Вовчок

ведмідь

Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже ж, мабуть, усі знаєте, що це за річ пасіка? Може, довідувались часом там меду?..

Ця пасіка була огороджена лісою з лози, і в огородь загородив козак аж сім високих, старих, коренатих дубів і восьму вербу гіллясту. Хто побачить, було, вербу тую, то кожен спитає, як вона вросла тут сама, поміж дубів величних…

…Славно у тій пасіці! Дихать — не надихаться! Легко — вільно! Куди глянеш, усе поля широкі, чисті, і по полях дуби — зрідка дуб од дуба, як намети розкинуті проти сонця. У село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою, — видати тільки від схід сонця гай здоровенний, темний…

Славно було літувати у пасіці Михайлу з дідом. І Мелася, маленька, як вузлик, білявенька босоніжка, сестричка Михайлова, прителішилася до дідуся і хазяйнувала у його в пасіці, співала пісень, ходила по полю збирати полуниці… Уставала Мелася раніш од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім хазяйстві, було їй такого діла, що ой-ой!

Отже, одного вечора, втомившися, лежав Михайло на траві, — у широкорукавій сорочці, у незмірних шароварах, у червоному поясі, — дививсь у небо. Вже зорі поскакували і тонесенький серпок місяцевий блищав над дубом, ніби зачепивсь за кучеряву гіллячку. Мелася, теж втомившися, лежала й ворушилася, дрімала й питалася, чого це досі діда нема. А діда як нема, то й нема, — і вдалині не видко.

Пішов дід того вечора у село та чогось дуже довго забаривсь у селі, бо вже ніч глуха, зорі зорять, серпок високо підбився, Михайло заснув, а діда усе нема! І не чути — усе тихо! Коли ж разом земля загула від гаю, і щось важке наближається до пасіки. Таке важке, таке важке, таке важке, що й не зважити на вазі! От воно — от воно! Поронйло лісу, суне поміж вуликів, й вулля валить, і квітки давить, і рожу й калину ламле, і дуба кріпкого втрухнуло минаючи — господи-світе! Що ж ви думаєте? Страшенний, патлатий, важкий ведмідь одвідав!

Що робити Меласі? Дрімота одлетіла, немов спугана птиця, і ручечки у жаху, у страху зчепилися. Страшний-страшний гість!

Нема порятунку! Братик Михайло коханий! Як тебе рятувати?

Михайло спав солодким сном коло самої хижки, коло дверей, коли чує — трепечущі малесенькі рученятка обвилися коло його, наче ціпка хмелинонька, і голосочок шепоче: «Братику!

братику!»

— А що? — спитав він, не відмикаючи очей сонливих.

— Ходи, ходи, братику! О, ходи ж бо, ходи у хижку, бо я тут сама боюся — ходи, братику, ходи!

І малесечкі рученятка тягнули його сонного з усієї своєї маленької сили, і сльози палючі капали на його від жаху, і сердечко маленьке колотилося коло його, вірненьке та щиреньке, а він сонний переступив два ступні ті у хижку безважливо і знов припав, сном поклонений. Він не чув, як трепечущі рученятка дурно мучилися і хрумтіли, щоб його піднести, і не чув тихенького, гіркого плачу.

А ведмідь, наче господар, посува та оглядає, де кращий вулій, солодший мед і, як впав йому в око такий, зараз він лапу туди, видира і лакомиться.

О боже, боже! Коли б же Михайло спав, не прокинувсь, коли б же! Що буде, як він прокинеться? Він не послуха маленької, піде на ведмедя… Боже, боже! Зараз ведмідь з’їсть її — зараз!

Чи ж буде ситий він з неї? Хоч би ситий він був та братика не зайняв… Дарма, нехай її з’їсть — нехай братика не займає!

Рученятка маленькі зчеплялися міцніш, і сльози лилися ревніш.

А страшний ласач патлатий учища та й учища мед собі поволі й по роздоллі — часом подивиться на серпок місяцевий угорі, ніби кажучи: «Ти, серпку, добре мені світиш»; часом ніби поприслухає: «Здається мені, дівчинка тут десь плаче…»

Лихо-лихо! Як вже не розбилось у дріб’язочки маленьке сердечко, колотячись такеньки швидко та довго!

Коли ведмідь кашлянув — ждати що зареве… Ні! Він пав долі та як почне необачний патлач викочуватись та вивалюватись по траві.

Маленькі рученятка вхопилися за сонного брата, трохи не вломилися, а піднесли його трохи й сунули у хижку і зачинили там.

— Що таке? Що таке? — скрикнув молодий козак, прокинувшись, може, трохи і злякавшись, і потрушуючи двері. — Відчиніть-бо! Що таке?

— Братику коханий, нічого — це я, це я, — одказував йому голосочок.

— Відчини-бо, Меласю, — скрикнув знов Михайло, — нехай я дверей не псую!

І знов потрушує дверима.

Марко Вовчок. «Ведмідь»

— Братику, — каже маленька, — братику! — і оглядається округи, і бачить — ведмідь устав, і слухає, і наче чигає на неї, і от наче засміявсь — цокнув зубами білими. — «Пусти, пусти, Меласю!»—кричить Михайло, і двері відскочили, маленька, як снопок, впала, а ведмідь знов цокнув білими зубами…

Тут такий розкотивсь викрик голосненький, та дзвінкий, та тонкий, що Михайло метнувсь назад, а ведмідь чимдуж покотив до гаю, вгинаючи під ступою землю… І як Михайло схаменувсь, і підвів малу сестричку, і розпитав, вже не було нікого ані видко, ані чутно, і дарма вони насторожали вуха, і здержувалися дихати, прислухаючись та сидячи укупі близько. Тихо усе було. Місяць світить, зорі сяють.

— Розкажи ж бо, Меласю, розкажи усе мені, усю подробицю, як було, — говорив Михайло до сестрички.

— Ні, ні! О, це ні! Ще боюся! — одказувала Мелася.

— Яка ж ти жахлива, Меласю! — каже Михайло, всміхаючись.

— Ой-ой, ой-ой! — одказує Мелася й пригортається ближче та тісніш, як до скарбу одрятованого, знайденого.

Місяць вже ледве легенько світив, зорі вже ледве помаленьку блискали, коли вони зачули пісню козацьку, наче дзвінок розбитий, або струну перебиту, і забачили удалині постать людську — це дід ішов та співав. Зараз вони до його назустріч, а він сміється та й каже: «А що, дітки, знудилися, мабуть, без старого діда, ге? Сон, мабуть, неспокійний мали, ге? Не можна, не можна було мені повернутись раніш, товариша давнього стрів, забарився…»

І дід знов почав наладжувати козацьку пісню:

Як були ми, козаки, на морі,

Як були ми, козаки, на роздоллі,

Унадились, ми, козаки, до невірного турка…

— Діду! Діду! — каже Мелася, — у нас ведмідь був.

— От, діду, — говорить Михайло, — Мелася завіряє, що ведмідь був у пасіці… Я спав міцно дуже, коли вона мене схопила, вкинула у хижку, й зачинила, і перелякала… Кричу: «Випусти!..» Не випуска, — мусив попсувати двері у хижці — вискочив, вона як скрикне, як верескне, аж у очах в мене ясно зробилося, наче встрелили у вухо; схаменувсь, бачу, вона лежить в мене під ногами, нікого нема, вуллі долі попадали, трава пом’ята, кущі поламленії… Каже вона, присягається, що ведмідь ніби був.

Дід усе приспівував спершу та всміхавсь, а як дійшло до «вуллі долі, кущі поламлені», то дід промовив «гай-гай» і придав ходи. — А щоб ти не діждав уже довіку меду й покуштувати, лихий патлачу! — проклинав дід, підносячи та ставлячи вуллі, як треба, — бач, наробив клопоту та шкоди! — а Михайло, помагаючи дідові, радив рушницю придбати добру на прийшлі часи і в думці вже націлював у ведмедя страшного з великою втіхою. А Мелася малесенька, ходячи за обома їми услідок, удесяте оповідала, як той усе трощив і валив, як покачувавсь і цокав зубами білими, і як мед вчищав і як наближувавсь-наближувавсь… ближче-ближче… А в самої Меласі оченятка блищали й сяяли пломенистіш, ніж ті зірочки у небі, що вже їх виблиск згасав та згасав, бо вже починало дніти — хутко й стяга рожева запалала від схід сонця.

— Ну ж, Меласю! Дівчина так дівчина, на диво здана, — каже дід, усміхаючись та глядячи у сяюче личенько перемучене. — Дарма, що з личенька спала, а справдешня козачка! Чи ж не диво, що така цяпочка хотіла ще брата боронити та визволяти проти ведмежого зуба! Чи ж не диво, що така безсилочка прогнала й настрахала ведмедя страшного?

Перше то не диво здавалося Меласі, бо братик коханий і любий… як же не боронити? А друге, то, мабуть, уважала Мелася за диво потішне й нікчемне, бо як згадувала про його, зараз червоніла і зараз сміялася веселенько і, може, трохи хвастливенько…

— Меласю-сестричко! Коли ж я тебе боронитиму? — питав часом Михайло, як розпалений, оглядаючись, чи нема де чого страшного або трудного, щоб його знівечити. — Коли мені доведеться тебе визволяти?

І лягав спати Михайло, може, не раз з потайною надією, що от ведмідь знов одвідає, і вночі не спав, прислухавсь, і бравсь за рушницю, що собі покупив, — тільки ще досі, чутно, не діждав патлатого він гостя-одвідача.

Отже, й кінець тут — далі що було й буде, не знаю, не можу кламати, не знаючи сама. Вибачайте та бувайте здорові!..

Марко Вовчок

IнститУтка

Т. Г. Шевченку

Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так i моє лишенько. Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…

На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде — охає та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неї… та треба ж колись i перестати.

За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. «Розволочитесь, — було, каже панi гнiваючись, — не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати».

Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, — аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от по iнших чуємо.

А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, — аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив’яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, — крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо!

У старої панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, — у Києвi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до старої листи шле; а стара тiї листи щодня вичитує, — i попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде!

Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути!

Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаємо, — та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!

II

Дiждали панночки, приїхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такої кралi!.. Стара як обiйняла її, то й з рук не випускає; цiлує, й милує, та любує. I по кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки обертається туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.

Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує: «Може, тобi того з’їсти? може, того спити?» Наїдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неї, — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, — чи не дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.

— Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? — питає стара. — Ти менi не кажеш нiчого.

— Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

— Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?

— От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!

— Голубочко моя!.. Звiсно вже — чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?

— Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..

— Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї невiрнi душi?

— Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас — та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п’яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати…

— Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки — на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.

— Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французької мови i до музики добре i я бралась, — до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен i похвалить; а все iнше — тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать — нуда, i тим, що вчаться — бiда. Багацько часу пропало марно!

— Так як же оце? Погано вчать?

— Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би їм грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю?

— Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабуваєш?

— Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю.

Цур їй!

— А як же часом хто в тебе спитає, як там тiї зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!

— Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте!

I заспiвала, затягла, — наче теє срiбло пересипається. Стара її цiлувати: «Серденько моє! Втiхо моя!» А панночка до неї ласиться та просить:

— Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!

— Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками!

Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!

III

— Ходiм лишень, голубко, — говорить стара панi, — я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

— Се ваша панночка, — промовляє до нас панi. — Цiлуйте її в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.

Стара всiх нас показує, — се Ганна, а се Варка, а се Домаха…

— Боже мiй! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: — Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоїть i руки заложила, i дивиться на нас.

— Чому? — каже стара. — Зумiють, серце. А нi, то навчимо.

— Як тебе зовуть? — питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панiї: — Ся буде менi!

— Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.

— Ходiм уже, бабуню; годi вже! — перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, — от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…

— Треба ж, голубко, — каже стара, — її на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.

— Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся!

Було яку вiддати до мiста.

Та й говорять собi, наче про коней, абощо.

— Ой, Устечко! — журяться дiвчата, — яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!

— А що ж, — кажу, — дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде — побачимо. Та й собi задумалась.

IV

Увечерi кличуть: «Iди до панночки — розбирати». Ввiйшла; а панночка стоїть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.

— Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!

Я розбираю, а вона все покрикує на мене:

— Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:

— Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? — питає.

— Нi, не вмiю.

— Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!

Дiвчата вже мене дожидають:

— А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?

— Дурна я, — кажу, — дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була.

Така веселенька.

— Дома я! — каже. — Дома! Усе менi вiльно!

Цiлує стару панiю та раз у раз питає:

— Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наїдуть?

— Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

— Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приїду додому — весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба!

— Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.

Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку. Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев’є, то вквiтчається…

— Ах, бабусечко, — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся?

— Як заручишся, дитино моя, — одказує стара. — Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!

А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня великородна.

Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам’янi, i коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка й зiтхне:

— Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!

— Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.

VI

Та й справдi перхнуло до нас гостей, — як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п’є; все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, — так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона їх усiх, — кого словами, а кого бровами: одного на здоров’я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм’янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з’їсти, п’яно спити, хороше походити, — а бiльше що?

VII

Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, — життя i господарство.

— Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.

— Та нудно без роботи, дитино! — одказує стара.

— Вiзьмiть книжку почитайте.

— Що я читатиму? Я вже не бачу читати.

— То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком!

— Та добре ж, добре, угамуйся!

Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Приїдуть гостi — вона напоготовi, привiтає їх.

Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:

— Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!

VIII

Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.

Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, — засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.

Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплiтаю коси — не так! Знов розплiтую та заплiтаю, — знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, — чого, чого не доказує над моєю головонькою бiдною!

Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло її русої коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!» Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, — дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь — дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть i так то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у ротi чорно.

— Що ти накоїла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити?

Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!

А панночку вмовляє:

— Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.

— А тобi, ледащице (знов свариться на мене), — а тобi буде!..

Та й не-знаю, як ще другої бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, — так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.

Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:

— Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов’ячко?

IX

Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.

Лежу сама, — усi на панщинi, — лежу та все собi думаю:

«Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»

У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе сама-самiсiнька iз своїми думками — як у свiтi жити! Рада, було — боже мiй, як рада! — коли зашумить садок, стемнiє свiт i загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують:

Зiйди, зiйди, сонечко,

На попове полечко, На бабине зiллячко,

На наше подвiр’ячко!

Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює.

Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать — хiба який зiтхне важко або заспiває сумної, сумної стиха…

Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.

— Устино! Голубко!

— А що там у вас дiється, сестрице? — спитаю її.

— Хоч не питай, Устино, — лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!

— Про мене нiчого?

— Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.

— Iди, иди, хутенько иди, Усте!

— Куди йти?

— До панночки, до панiї! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!

— Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!

— Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було.

Ходiм-бо, ходiмо!

Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.

— Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.

Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) — панночка бiжить до старої: «Бабуню, мене не шанують!» Чи хто заплаче: «Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!» Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, — молодий вiк iзгадала!

XI

Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них — ляскотить попташиному, привiтна, люба — i що то? — не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неї… Той поруч iз нею шиється, а тон з кутка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.

— Которий-то з них попадеться? — говоримо, було, дiвчата… — Дознає неборак, почiм кiвш лиха!

Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: — не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi; один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже їх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла — i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.

XII

Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, — i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум’янi, i станом високий, — така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь… Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:

— Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, — нехай побачу, який!..

А стара, було, на те:

— Моя дитино, нацокотали тiї верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла… Велико диво — полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?

— Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють.

— Цур йому! Ще вв’яжеться! I так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, — бодай ви виказились!

От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо погодились: «Привеземо, привеземо», кажуть.

— А коли ж ви нас одвiдаєте? — питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi їм заглядаючи, немов як лисеня. — Чи хутко?

— Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, — кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поїхали, раденькi що дурненькi.

XIII

Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

— Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.

Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. «Дякує, — кажуть, -за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, — лiчить».

— I не силуйте його, — каже стара, — нехай лiчить з богом!

Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, — по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, — дожидає.

Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже — i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається: «Завтра навiдаюсь».

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, — тiльки їй на питання головою киває. А як стара спитала: «Що, як лiкар? Показався як?», то вона стрепенулась: «Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний… I що вiн собi думає!»

Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, — постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.

Стара панi тiльки що головою в мур не б’ється, та нiчого не врадить: «Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете — умру!..

I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!» Стара й годi, тiльки охає.

XIV

Спустiло панське подвiр’я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лає, не б’є, не обскаржує, — все сидить та думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум’янiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: «Здорова була, дiвчино! А що панночка?»

Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:

— Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

— Ох, боже ж мiй! — крикнула панночка плачучи. — Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!

— Та хiба ж таки кращих за його нема? — не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.

— Для мене немає у свiтi кращого, — нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, — не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, — унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: «ось поберетесь», — унучечка свою долю проклинає:

— Се господь менi лихо наслав, — каже, — i як тому лиховi запобiгти, не знаю.

Молодий став помiчати, турбується:

— Що таке? Чого смутна? — Та я не смутная…

— Скажи менi усю правдоньку, скажи! — просить, у руку її цiлує.

— Поберемось, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Вбого!

— От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

— Бач, ти об менi й не думаєш! — одмовля йому. — А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: «от живутьбiдують!»

Та й заплаче.

— Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!

I почнуть отак обоє собi журитись.

XV

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються:

— Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе слухає?

— Вважайте самi, — одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.

— Слухайте, — каже до його, — їдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!

Вiн зараз їде, купує там, що казано.

— Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, — вона:

— Не пийте, не пийте!

— Чому?

— Я не хочу! Не пийте!

— Та коли ж я хочу пити!

— А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благає — трохи не плаче.

Панночки приїжджi дивуються:

— Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?

Наша панночка тiльки всмiхається.

Питають, що вiн їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться:

— Це вiн мене обдарував!

Чудне панське кохання!

А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав!

Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала, що в його хутiр є.

— Дитино моя! В його хутiр є!

— Справдi? — покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. — Де? Хто казав?

— Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс.

— Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, — нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава!

Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, — хуторець вiтають!

XVI

Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неї не зведе, — аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.

Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкає:

— Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!

Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:

— Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!

— Чому господь не дав йому панства-багатства! — викрикне панночка та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.

— Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:

— Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!

— Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! — промовля стара, та й сама плаче, й смiється.

— Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

— Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я -тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, — i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, — недурно сказано.

— Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!

— То будь же в мене веселенька, — не плач…

— Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:

— Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!

Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:

— Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам’ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, — як, було, з тобою походжаємо, говоримо?

А вона йому:

— Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!

Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, — нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

— Що ж? — питає панночка. — Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?

I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:

— Ти ж моя, — каже, — хазяєчка кохана!

XVII

Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, — купує, крає, складує… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi — смерть!

На весiлля панiв, панiй понаїздило, — гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: «Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!» Iнша як побачить що, — хусточку чи сукню яку, — аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

XVIII

За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, — тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.

Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З нашихтаки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, — не обернеться, не гляне.

Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.

— З богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, — тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною…

XIX

Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, шершавiють.

Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав — пообiдай, а про мене й байдуже.

Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: «Гей, хорошая, вродливая!» Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявся — зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.

— А кого вам треба? — питаю його.

— Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.

Дуже я змерзла, а пiти, — думаю, — як його пiти? Ще панi бучу знiме!

— Спасибi вам, — одказую, — я не хочу їсти.

Вiзника всмiхнувся: «Як собi знаєш, дiвчино!» — та й пiшов.

XX

Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!

— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обiдала ти?

— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. — Дайте дiвцi пообiдати!

Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.

— Що це, що це? — жахнулась панi. — Ми її ждатимемо?

— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!

— То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.

— Бiгай, дiвчино, та хутенько! — каже менi пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.

Панi почервонiла по саме волосся.

— Час їхати!

— Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!

— Сiдай! — гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.

— Що ж? — питає панi. — Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї… А хазяїн бородатий:

— Дiвцi а б єду не прикажете?

Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

XXI

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах дене-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.

— Спасибi, спасибi, — дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. — Привiз я вам панiю молоду, — чи вподобаєте?

Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А панi як гляне на його, — аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї — щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi — стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.

Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.

Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую — говорять пани. Прислухаюсь — панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!

— Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звiку б не казав!

— Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! — викрикне наостатку.

— Серце моє! Люди добрi, простi…

— Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! — задрiботiла панi. — Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? — вигукує ридаючи.

— Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач!

Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.

— Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!

— Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую — поцiлувались.

— Гляди ж, — каже панi, — як ти не будеш по-моєму робити,то я вмру!

— Буду, серденько, буду!

ХХII

Проходила я по всiх кiмнатах — нема нiкогiсiнько. «Се чи не од нас повтiкали?» — думаю собi. Вийшла на рундук, — нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: «Здорова була, дiвчинонько!» — як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.

— Стоїш сама тутенька, — знов озивається парубок, — мабуть, не знаєш, куди йти?

— Якби не знала, то вас би спитала, — одмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здоровi!

Та швиденько в дверi.

— Бувай здорова, серденько! — сказав менi услiд.

XXIII

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:

— Що це таке?

— Се баба божничок уквiтчала.

— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце!

Се вже зовсiм по-мужицькiй.

— Добре,серденько.

Тодi вона його цiлує:

— Голубе мiй!

От, находились, наговорились.

— Що це, — каже пан, — що нiкого нема? Куди се баба подiлась?

— А бач, бач, — зацокотiла панi, — якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.

— Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:

— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панiї, вмовляючи її.

— Та де вона була?

— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

— А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись?

Устино! Устино!

Я стала перед нею.

— Де була?

— Ось у цiй кiмнатi.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

XXIV

Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:

— А що вам треба, пане?

Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.

— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.

— Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.

— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурнiше.

— Готова, паночку, — тихо i спокiйненько одказує бабуся.

— Серце (до панiї), може б ми повечеряли?

— Я не хочу вечеряти! — одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.

— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.

— То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!

— Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! -загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

— Добре, паночку!

Вклонилась i пiшла собi.

XXV

Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. «Боже мiй! — промовив до себе, — чого вона плаче?» I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпiв — пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.

— А вечеряти не хочу, — каже пановi. — Я на твої слуги — не то що — i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!

XXVI

Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. «Тепереньки, — думаю собi, — нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi — чужа сторона, i душi нема живої…»

Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.

Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.

— А хто се тут? — питаю.

— Я, дiвчино-горличко!

— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!

— То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!

— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:

— Дiвчино! Дiвчино!

— Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? — загомонiв хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

XXVII

Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.

— Здоровенька була, дiвчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!

— Спасибi, бабусю!

— То й ходiмо.

— Ось я панiї спитаюся.

— Чого питатись, любко? То ж вечеря!

— Чи звелить iти.

Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:

— То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.

Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:

— Чого сунешся?

— Пустiть, — кажу, — панi, мене повечеряти.

— Iди собi — вечеряй!

XXVIII

Пiшла я за бабусею через двiр у хату.

— Оце привела вам дiвчину, — каже бабуся, вводячи мене в хату.

А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь.ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м’якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.

— Просимо до гурту! — привiтали мене i вклонились.

— Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? — каже Назар.

— Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? — питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, — з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.

— А то ж нi? — каже Назар. — Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!

— Хiба поночi! — одмовила йому весело молодичка.

Славна була то жiночка, — звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять.

— Ну, ну! — каже їй Назар, — коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..

Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.

Назар моргнув на мене.

— Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!

XXIX

Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.

— А що, пташечко, — питає в мене бабуся, — при молодiй панiї давненько служиш?

— Яка вона гарна! — закинула молодичка.

— Поможеться, що гарна! — гукнув Назар, — коли дивиться так, що аж молоко кисне!

Бабуся зiтхнула важенько:

— Годi тобi, годi, Назаре!

— А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, — вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.

— Дай йому, боже, i пару таку! -промовила бабуся.

— Як то тепереньки нам буде! — смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. — Як то буде! — знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.

А я мовчу.

— Буде, як господь дасть, голубко, — каже бабуся.

— Ну, що буде, те й буде, — ми все перебудемо! — гукнув Назар. — А тепер — до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?

Та й моргнув на мене.

— Нехай менi та панi й не сниться! — одмовив парубок, сiдаючи проти мене. — Де вона й вродилась така неприязна!

Тодi молодичка до мене:

— Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…

Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, — трохи не заплачу.

— Дiвчино! Лиха наша панi молода? — вимовить Катря.

— Недобра! — кажу їй.

— Господи милосердний! — крикнула. — Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною: — Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського!

Вона вже й оком своїм нас пожерла!

Та плаче ж то так, — сльоза сльозу побиває.

— Не такий чорт страшний, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.

— Годi, голубко! — вмовляє Катрю бабуся. — Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?

Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.

XXX

Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:

— На добранiч, дiвчино!

— На добранiч вам! — одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, — серце в мене б’ється-б’ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi…

Ой мiсяцю-мiсяченьку, Не свiти нiкому!..

Пiсня так i пiдмиває мою душу… Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив…

XXXI

Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в неї не гуляли. Дiти сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.

А пани-сусiди нашу панїю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, — добре б нам усiм у неї вчитись!

Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надiї й думки. Вiн був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, — нiщо з його. Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на сю рiч боявся, — мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу, вi сили. Сказано: добрий пан — не б’є, не лає, та нiчим i не дбає. Як почне панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги її вицiлує, i плаче, i сам людей лає: «А щоб вас! А бодай

вас!.. От уморять менi друга!»

— Не буде з його нiчого, — каже Назар. — Я одразу побачив, що квач, ще тодi, як вiн Устину обiдом нагодував,.. Якби таку жiнку та менi — я б її у комашню втручив, — нехай би пихкала!

Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар:

усе йому жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.

А що Катря слiз вилила, то де вже тiї й сльози брались. Вiзьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос.

I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує.

— Оце ж бо якi ви смутнi! — кажу йому одного разу (се було ввечерi, присмерком). — Чого ви такi смутнiї?

А вiн мене за руку, — пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його вже й немає.

XXXII

Усi люди пов’яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не лає, як не кричить на неї панi, — бабуся не лякається, не метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своїми очима ясними. I незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, — от як дитина до матерi своєї рiдної горнеться.

— Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна?

Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу людського. У двiр душа жива не навiдається, — хiба за дiлом, — та так боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись од звiра лютого йдеться.

Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. «I чому хоч Прокiп не прийшов вечеряти!» — думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима моїми! Переймає мене i оббiгти не пускає.

— Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Вiн тодi мене за руку!.. Обiймає, пригортає, та все питає: «Чи люби ш?» Такий чудний!..

Посiдали, поговорили, покохались, — усе лихо забулось. Весела душа моя, i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й панi постерегла: «Що це тобi? — каже. — Чого ее так розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!»

XXXIII

Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить панi на вечерю йти — Прокiп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвiйзi, погорюємо обойко… Бо денної пори, хоч i стрiнемось, — тiльки зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.

— На лихо ви покохались! — каже було Катря.

— З бiса розумна ти, моя люба! — кепкує з неї Назар. — Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!

— Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю…

— Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? — озветься бабуся. — Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

XXXIV

А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась, забарилась: «Де була?», та й стрiне мене на панському порозi лиха година.

Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить — несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, — така собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка на менi бiла, — нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до їдла, нi питва, нi до розмови.

Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, — не знать, що й робити, що починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари та город скопай, обсiй, — та ще панi гримає: «Нiчого не робиш, ледащо! Дурно хлiб мiй їси! Ось я тебе навчу робити!»

Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, — до роботи. Бабуся тодi пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: «стихла мала!» або «спить мала!» I такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.

— Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? — кажу їй.

— Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в неї так i горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!

Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, — до дитини, а дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки вхопила його до серця, — воно й переставилось.

I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:

— Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, — лиха не знатиме моє рiднесеньке! — А далi й заголосить: — А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!

Назар — нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим її вiком заспокоює, а в самого вже пом’якшав гучний голос, — потай усiх сумує.

По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по свiту ходить не здужає. А панi все-таки:

— Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!

— Тепер я вже не боюсь вас! — одказала Катря. — Хоч мене живцем iз’їжте тепер! Дала ж їй себе знати панi!..

— Прокопе! — кажу я. — Що оце з нами буде!

— Устино-серце! Зв’язала єси менi руки!..

XXXV

Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловiка-вiзнику.

Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн положив їй на плече, — скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той карбованець на мурiг, — i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.

— Се, певно, ти грошi сiєш? — каже на пана. — Ой, боже мiй, боже мiй!

Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.

А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось їй приключилось пiсля тої наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далi якось i втопилась бiдолашна.

Пан дуже зажурився; а панi:

— Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не путнє…

— I справдi, — вхопився пан за те слово, — не повно в неї ума було!

Навiжена та й навiжена… Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки та й спокiйненькi собi…

XXXVI

Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище, та свище, та раптом як спiвоне! — дзвiнкотоненько, помiсь пiвень кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спитає: «Сьогоднi бито? — та й додасть: —

Iначий i не можна: на те служба!»

Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:

— Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!

Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед панiєю, то мов стрiла вистромиться, руки спустить, очi второпигь на неї: «Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур’яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося…» Такеньки усе чисто одбубонiв i дожидає, що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..

А панi йому раз по раз:

— Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, — не розледащiй мiж моїми вовкодухами.

— Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе!,, Вклониться їй низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву — i знов свище.

— Бодай вас! — кажу йому якось. — Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви…

— Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он бач, скiльки в мене зубiв зосталось… На службi втеряв!.. Був у нас копитан… ух!

Та тiльки ухнув.

— А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! Крий, боже!

Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю гепнув.

— Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокiп. — Я так: або вирятуйся, або пропади!

— А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар. — Мандрiвочка-рiдна тiточка.

— Пiймають! — скрикнув москаль, схопившись. — Пiймають — пропав!

Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.

— Нe кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — iнший побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од якої втiк, таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку… ‘

Та все пани, та все дуки… — заспiвав, як у дзвiн ударив.

XXXVII

У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, — велiла дiвчинку ту висiкти: «Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш!»

XXXVIII

Наша панi журилась i плакала за старою дуже.

— Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, — каже пановi, — яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч — не псуй менi людей.

— Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотiв вiн її розважити та й каже:

— Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi скажу: я вже кума пригласив.

— Кого ж ти просив? — перехопила його панi.

— Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.

— Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!

А сама у плач ревний.

— Серденько, не плач! — благає пан, — серденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти хочеш, того й завiтаю.

— Полковника треба прохати, — от кого!

— Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, iзбач менi, любонько, що я тебе засмутив!

— Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе меiiе журиш!

— Голубко моя! — промовив пан стиха, — пожалуй i ти мене.

Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався… Та як заридає!

Панi до його:

— Чого се ти, чого?

За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридаєридає!.. Ледве вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.

— Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! — просить його.

— I сам не знаю, моя любо, — одказує пан, нiби всмiхаючись, — так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я, наче маленький, розплакався.

А сам зiтхнув.

— Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? — говорить панi.

— Нi, любиш.

— Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба господарювати, моє серце!

Та й поцiлувала його.

Уранцi поїхав пан i полковника завiтав у куми.

XXXIX

Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.

Я рада, що менi трошки вiльнiше, — вибiгла до Прокопа, — стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, — веселий такий, як ще був за свого женихання з панiєю.

— Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? — смiється.

А Прокiп йому:

— Пане, оддайте за мене дiвчину!

— Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько.

— А панi? — каже Прокiп.

Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:

— Iдiть за мною! Вiзьми її за руку, Прокопе!

Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.

— Любо! — сказав пан, — я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш?

А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.

Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:

— Що се таке?

Прокiп кланяється, просить.

— Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана.

Дав нам господь щастя, — нехай i вони щасливi будуть!

Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як на трубi:

— До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? — питає мене, та що хоче моргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила — випив повно.

Усi пани за ним пiдхопили:

— Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари… Тодi вже й панi:

— Та нехай собi!

Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.

Дуже вона гнiвалась на пана:

— Як ти мене пiдвiв! — дорiкає. — Я сього не можу тобi подарувати, як ти мене пiдвiв!

— А тобi, — свариться на мене, — тобi буде!

«Нехай уже буде що буде, — думаю, — та вже ми побралися!» Велико тiшить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мiй!

XL

Я зосталась при панiї, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує вона, ще гiрш варить з мене воду та все примовляє:

— А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?

Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що примiг би — крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, — весело й любо; усе лихо забуду. Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце болить.

— Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?

Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.

— А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.

— О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподiватись щогодинки в бога — догани тобi та муки!.. А боронити — несила… Важко, Усте!

— Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвiйзi легш.

— А може, й справдi так,рибонько!

Та й усмiхнеться i пожалує мене.

Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!

XLI

Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось…

Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все з яблунi на мене поглядає то з-за тiї гiлки, то з-за тiї. Трохи вже й притомилась бабуся, — сiла одпочити.

— От уже й лiтечко красне минулося! — промовила, — сонечко ще свiтить, та вже не грiє.

Сеє кажучи, роздивляється навкруги.

— Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визирає? — питає мене.

Я гляну — аж справдi коло тину купка дiток.

— А що, дiтки? — питає бабуся, — Чого прийшли, мої соколята? Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.

— Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! — каже на їх бабуся.

Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину, а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, загомонiло коло нас: звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:

— А то що?

Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, — тiльки залопотiло. I в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiщає:

— Се, — каже, — я по яблучку дiткам дала.

— Ти дала? Ти смiла? — заверещить панi (сама аж труситься). — Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!

— Я — злодiйка!? — вимовила стара… Зблiдла, як хустка, i очi їй засяли, i сльози покотились.

— Бiльш красти не будеш! — кричить панi. — Я тебе давненько пристерiгаю, — аж от коли пiймалась… Панськi яблука роздавати!

— Не крала я зроду-вiку мого, панi, — одмовляе стара вже спокiйно, тiльки голос її дзвенить. — Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв. Бог для всiх родить. Подивiться, чи для вашої ж душi мало?

— Мовчи! — писнула панi, наскакуючи.

Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.

— Злодiйка! Злодiйка! — картає панi бабусю, вкогтившись їй у плече, i соває стару, i штовхає.

— Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi!

Я вiк iзвiкувала чесно, панi!

— Ти ще зо мною заходиш?

Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!

Захиталась стара: я кинулась до неї; панi — до мене; мiй чоловiк — до панiї.

— Спасибi, моя дитино, — промовляє до мене бабуся, — Не турбуйся, не гнiви панiї.

А панi вже вчепилась у мої коси.

— Годi, панi, годi! — гримнув чоловiк, схопивши її за обидвi руки. — Цього вже не буде! Годi!

А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:

— Що? Як? Га?

Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:

— Нi, годi!

Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.

— Що се?

Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.

— От твої щирiї душi! — ледве промовила панi. — Дякую тобi!.. Та чого ж ти мовчиш? — скрикнула ще голоснiш. — Менi мало рук не вломили, а ти мовчиш!

— Що се поробилось? — питає пан на всi сторони у великiй тривозi.

Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, — такого вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловiка.

— Розбишака!

— Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! — озвався мiй понуро.

— Е, бачу, — каже пан, — тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях — скiльки хотя!

Панi аж верещить-

— У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; зараз i вези його!

— Вiзьмiть його! — крикнув пан на людей. — Зв’яжiть йому руки!

Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той гук до мене:

— Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, — не знаю…

XLII

Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворi вiзок запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, — далi каже:

— Устино! Сядь коло мене!

— Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! — говорю йому.

— А що я сподiяв? Будеш вiльна, — от що! Будеш вiльна, Устино!

— Воля, — кажу, — та без тебе! Так менi гiрко стало!..

— Воля! — покрикне вiн, — воля!.. Та на волi i лихо i напасть — нiщо не страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.

Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була, схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його:

— Нехай вам мати божа допомагає, дiти! — А сльози тихi так i бiжать з очей ласкавих.

Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!

Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…

Пiд’їжджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В’їхали в мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.

Випустив Прокiп мою руку:

— Усте, не журися.

Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.

— Не вдавайсь у тугу, — каже Назар. — Бiс бiду перебуде: одна мине — десять буде.

А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що нiхто не розважить.

Коли виводять мого чоловiка… Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене замерло; а вiн веселий, як на Великдень…

XLIII

Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як свята iскра спахнула, та довiку не забуду!

Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iстньому, iзучатись вiйськової науки. Дядько був станом високий, очi чорнi; волосся i вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.

От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокiп грошi:

— Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює.

Дядько кашлянув, плюнув:

— Ходiм!

— Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! — каже менi Прокiп. Та й пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi, а вiн питає:

— А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа?

Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi.

Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє серденько, а й я всмiхнулась i нiби чогось радiла.

Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звiдки? Продати нiчого. Я поїхала — нiчого не взяла. Та й не великi скарби були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати, а послi вже панi не оддала. От я й надумала собi: «Пiду я поденно робити!» Порадились iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповiстили, питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй сплачували.

— Добре, — каже, — будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й пiдожду вам.

Ми й перебрались до неї в хату.

XLIV

Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд їх звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що — ось ми молоденькi, ось ми i хорошi — нiвроку: жити б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!

А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити, анi його спитати.

— Що се за чоловiк у свiтi! — каже, було, стара. — Який же вiн грiзний та неласкавий — нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!

Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.

Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спитає тихенько:

— Чи добре натомилась, Усте?

XLV

От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, хазяйка коло вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi хтось — стук-стук; а далi: — Здоровi були! — гукнуло щось за дверима.

Се ж Назар!

Увiйшов i стоїть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах; i сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.

— Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!

— Спасибi! Милостi вашої просимо! — вiтає його стара.

— Звiдки се ти взявся, Назаре? — питає Прокiп. — От наче з землi вийшов!

— Я звiдти, — каже, — звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.

Дядько поворушивсь, — поглядає на дверi.

— А чого се крутишся, пане москалю? Однiї вiри, — не цурайся.

Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.

— Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй — не пiймаєш. А лучче дай менi люльки запалити… Як же вам ведеться тут? — питає нас. — Почому в мiстi молодицi моторнi та гарнi? — моргає на мене. — А в вас там як? — питаю в його.

— Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.

— Ох, менi лишечко! Годино моя! — зажурилась хазяйка. ‘ Дядько тiльки вуса покрутнув.

— А стара? — питаю.

— Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там панi казала.

— Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: «Через твiй, — каже, — розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?» — се все панi; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.

Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку горiлки i поставив на столi.

— Вип’ємо, — каже, — по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, в кого чорнi брови!

А дядько:

— Що се, — каже, — за горiлка? Лучче води напитись, як такої горiлки!

— Коли хто схоче, то нап’ється й води, — озвавсь Назар.

— Горiлочка, здається, добра, — каже хазяйка.

— Бодай тому шинкаревi таке життя добре! — одгримнувсь дядько. А проте випив iще, iще й iще. Вип’є i сплюне, налає i знов вип’є.

Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла:

— Що ж ви так її гудите?

— Не твоє дiло, бабо! — гукнув дядько. — Для приятелiв п’ємо всяку.

— Та на здоров’ячко ж!

— Знайте нашу московську добрiсть! — додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п’є та й п’є, та й п’є. Зблiд на лицi й на стiл схилився. Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:

— Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували — i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, — вiк звiкуєш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем’я, без привiту, без совiту, — на всiх розкошах!

А стара тодi до його:

— А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?

— З кантонiстiв! — одказав похмуро москаль. — З тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.

— А матуся ваша?

— Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?

— Отакеньки i я тепер безрiдна! — каже хазяйка хлипаючи.

— Iще й вона мiж люди! — гукнув москаль. — Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! -мовляв (до Назара)… — Так, брате! Мене з стенiв узято… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай, бабо, горiлки! Вип’ємо до дна, бо на днi молодiї днi!

А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом, i горiлку п’є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув.

— Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! — каже Назар. — Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту: п’ять карбованцiв. Поживай здоров!

— Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.

— Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi — братерськi: ними не зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з собаками не пiймають.

Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.

XLVI

Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, — нiкого не боюся; робитиму чи нi, — нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу.

Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!

— Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!

Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, — будемо вiльнi.

— Так, так! — кажу, — так, мiн голубе!

А серце моє болить, сльози ринуть.

Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвiр’ї пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона тiльки жива була. Прибiжу до неї, обiймаю, як матiр рiдну.

— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.

— Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!

— Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла… тут i вмру, моя дитино.

— Та до смертi терпiтимете?

— I терпiтиму, пташко.

Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.’iп. Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко…

XLVII

Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.

— Не суши себе слiзьми, серденько! — приказував. — Я вернусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров’ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, — зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки — i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв’язанi руки мої. «Це лихо дочасне, не вiчне!» — думаю.

То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!

анатоЛій андрійович дімаров

(1922–2014)

Анатолій Андрійович Дімаров народився 05.05.1922 р. у Миргороді на Полтавщині в учительській сім’ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У цей час розпочалася Велика Віт- чизняна війна, письменник воював на Південно-Західному фронті, побував у окупації, був поранений, після одужання деякий час партизанив. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті

імені М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті, потім (1953–1956 рр.) — Вищій партійній школі в Москві. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництві.

Творчий доробок письменника складає кілька десятків творів. Найважливіші з них: «Зінське щеня» (1969), «Містечкові історії» (1983), «На коні і під конем» (1978), «Вершини» (1986).

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» — сільські, містечкові, міські.

Твори Анатолія Дімарова — багатогранні, різнопланові й, безперечно, не можуть не привернути уваги читача.

Деякі люди вважають, що писати для дітей — дуже легка справа. Але це не так. Писати для дітей — це дуже відповідальна і важка праця. Діти не будуть читати книжку, якщо вона нецікава. А. Дімаров саме той письменник, який намагався писати свої твори для дітей цікаво і захоплююче. Так, у творі «На коні й під конем» розповідається про дітлахів передвоєнних років, про їх радощі й невдачі. Герої повісті не балувані життям. Нелегкими й непростими були їх дитинство і юність, обпалені пожежою початої Великої Вітчизняної війни. Так життя одразу ж примушує їх подорослішати. Повість читається з незгасаючою цікавістю, тому що в ній яскраво й виразно вималювані люди. Вони живі й справжні. Хіба не схвилюють читача бурхливі події у восьмому класі, хіба проблеми школярів тих далеких років не близькі учням сьогоднішньої школи? Питання честі, справедливості, безкорисливої дружби завжди актуальні.

Твори Анатолія Дімарова — багатогранні, різнопланові й, безперечно, не можуть не привернути вашої уваги. Органічно переплітаючи трагічне з комічним, митець налаштовує на життєлюбство й оптимізм, стійкість, співчуття й добро.

Анатолій Дімаров

на коні й під конем

частина ПерШа. через МісточоК

Колись я чув казку про чарівний місточок.

Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем.

Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок.

Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа.

БІЛЯ ВІКНА

Мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат Сергій. Мені — п’ять років, братові — два.

Велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою лавою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев’яне ліжко, де ми спимо втрьох, — оце й усі наші достатки. Та ще біля дверей стоїть висока бодня з борошном. Дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно: по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірюхою біленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем.

Але найцікавіше місце в кімнаті — єдине невелике віконце в чотири шибки.

Надворі — люта зима, намело величезні кучугури, все покрилося білим, навіть люди, що іноді заходять до нас, сиві од інею. Мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз побачити її, окутану білим туманом.

Ми давно поділили нижні шибки: ліва — Сергієва, права — моя. За ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого ніжно-білим сніжком. Коли цей сніжок обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак.

А як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби.

Спершу з’являється кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посередині — світлішає й світлішає, тоншає й тоншає кірочка льоду, доки не заголубіє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плівкою скло.

Тепер треба лише пильнувати, щоб віконця не замерзли. Мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників.

Ми поприлипали до вікна і крізь блакитні кружальця дивимося на високі снігові замети, що іскряться під сонцем, на запушені інеєм дерева, які немов понадягали теплі хустки, на застиглі дими понад хатами.

Згодом дерева й сніги починають червоніти. Темнішають, видовжуючись, фіолетові тіні попід заметами, а вікна загоряються червоним.

Хата теж наповнюється холодними тінями. Вони спершу кубляться під лавкою, столом, ліжком, сизуваті й непевні, а потім починають потихеньку скрадатися на середину кімнати. Здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб’ються під лаву.

Та чим більше кривавиться сніг і видовжуються тіні надворі, тим густіші, темніші, нахабніші тіні у хаті.

Я намагаюся не оглядатись. Щільніше тулюся до віконця, все завзятіше хукаю в синювату вже шибу. Робиться моторошно: наче хтось, великий і патлатий, тихенько ворушиться за плечима. Боюся оглянутись, і водночас наростає непоборне бажання оглянутися назад.

— У мене є гостра шаблюка, я сильний! — голосно кажу я, щоб налякати того, який причаївся за спиною.

— І в мене є шаблюка, — тоненьким голоском відгукується Сергійко.

— Я нею аж сто вовків порубав! — вихваляюсь я, сторожко прислухаючись, чи не заворушиться перелякано той. — І ще сто порубаю!

— Ги-и-и! — несподівано починає пхинькати брат. — Хочу спати… Ги-и-и!

Мушу відірватися од вікна, що вже згасло й посіріло. Беру дерев’яну шаблюку, оглядаюся назад.

У кімнаті вже зовсім темно, особливо внизу. Той, що стояв за плечима, кудись зник: певно, заховався під лавку. Чекає, доки я злізу на долівку, щоб вхопити мене за ноги волохатими руками.

Сторожко прислухаюся, наставивши перед собою шаблюку.

А Сергійко тягне своє:

— Хочу спати!.. Ги-и-и!..

Хоч-не-хоч, а треба злазити. Нагинаюся й починаю сікти шаблюкою попід лавкою. Вимахую довго, тикаю в усі куточки, доки не починає боліти рука. Якщо він там і був, то вже лежить, порубаний, стікаючи чорною кров’ю.

Зіскакую на долівку. Брат обхоплює мене руками й ногами, тулиться до мого плеча. І незвична войовнича наснага оволодіває мною. Хочеться, щоб зараз став передо мною той, я б сміливо кинувся на нього, захищаючи брата, що довірливо тулиться до мене.

СТОРОЖИХА

Мама тяжко захворіла. її повезли до міста, а ми залишились удвох.

Сидимо і тихенько рюмсаємо: від жалю за мамою, від страшенної самотності, від того, що ми нікому не потрібні.

До кімнати заходить сторожиха — товстелезна тітка з завжди сердитим обличчям. Часто-густо, коли поблизу немає мами, сторожиха ловить якогось учня-бешкетника і лупцює його мокрою ганчіркою. Учні її дуже бояться, а мама свариться з нею. І ми щиро дивуємось маминій хоробрості: адже вона така маленька супроти сторожихи!

— Чого це ви соплі розвішали! — гримає вона на нас. — Отакі великі парубки, женити скоро!

«Парубки» перелякано замовкають, приглядаючись, чи не тримає сторожиха за спиною мокрої ганчірки.

Вона починає прибирати в кімнаті, а важке, наче висічене з темного каменю, обличчя стає ще сердитішим.

— І їсти дітям нічого… Тілігенція драна! — лає когось сторожиха, никаючи по закутках. Дістає пшоно, хліб, скоринки сала й довго стоїть над тим добром, скептично закопиливши губу.

Виходить так же несподівано, як і зайшла. А ми, голодні, як вовченята, дивимося на пшоно і хліб, боячись поворухнутися: нам здається, що сторожиха стоїть з ганчіркою під дверима, тільки й чекаючи на те, щоб ми полізли до хліба.

Знову в дверях — сторожиха. В одній руці — глечик, а в другій — вузлик.

Дістає по пиріжку, наливає молока:

— Їжте, кошенята!

Пиріжки з квасолею, великою та солодкою, молоко холодне і дуже смачне. Сергій присмоктується до важкої череп’яної чашки, довго сопе в неї, і пузце його росте на очах. А коли відривається, то в нього через увесь лоб — підкова з білої піни.

— Холосе! — задоволено тягне Сергійко. Оченята його стають маленькі та сонні.

Я дивлюся поверх чашки на сторожиху, що сердито чистить картоплю, вона вже не здається мені такою страшною, як півгодини тому.

Минає кілька днів. Сторожиха приходить щодня: полаяти «тілігенцію», прибрати в кімнаті, зварити нам їсти. І кожного разу приносить домашнього гостинця: пиріжок, пампушку чи корж з вкрапленим салом, що смачно хрумтить на зубах.

Іноді сідає навпроти нас, підпирає підборіддя рукою, тихенько зітхає. В такі хвилини обличчя її стає лагіднішим, не таким уже суворим, хоч я ніколи не бачив, щоб вона посміхнулася або розсупила брови.

— Забрала б я вас до моїх песиголовців, так матінка ж ваша… — сказала якось вона, і я, обпалений несподіваною пекучою тугою за мамою, за її ласкавими руками і милим, рідним голосом, не витримав — голосно схлипнув.

На мою голову лягла важка, огрубіла долоня. Нічого не говорила сторожиха, навіть не пестила, як то робила мама, а просто тримала руку на моїй голові.

ДВАДЦЯТь КОПІЙОК

Одного разу знайома вчителька Галина Петрівна дала мені листа і попросила вкинути в поштову скриньку.

Я йшов вулицею, мало не тріскаючись від пихи. Здавалося, всі знають, куди я йду, що несу, і з повагою дивляться на мене. Стискаю у лівій руці листа, а в правій — довгого патика, пильнуючи собак.

Ось і сільрада. Видираюся на ганок, потім — на поручні і опускаю листа до скриньки.

Назад я вже їхав верхи на патикові.

Галина Петрівна похвалила мене і пообіцяла дати, коли буде зарплата, двадцять копійок.

З того часу я щодня бігав до крамниці і довго стовбичив біля прилавка, оглядаючи звабливі речі, що їх можна було купити за двадцять копійок. Крамар згодом дізнався про скарб, що мав звалитися на мене, і охоче вступав у розмову. Він бідкався, що не вистачить краму, що доведеться, мабуть, спеціально посилати гарбу до району.

Під’юджуваний отакими розмовами, я врешті вирішив купити собі кілька блокнотиків, олівців і фарби. Сергійкові — барабан, а на здачу — цукерок.

Тепер тільки треба дожити до зарплати.

Я вивів на клаптикові паперу стільки паличок, скільки залишалося днів до зарплати, і щодня закреслював по паличці. І чим менше залишалося паличок, тим більше наростало в мені святкове нетерпіння.

В переддень зарплати бігав до крамниці запитувати, чи буде завтра відчинено. Крамар, мружачи лукаве око, почухав за вухом, погмикав і нарешті повідомив, що завтра таки вихідний (серце моє провалилося в безодню відчаю), але заради такого покупця він, так тому й бути, відчинить крамницю!

Настав довгожданий день. Схопившись до схід сонця, я відразу ж закреслив останню паличку і став чекати на Галину Петрівну.

Ще ніколи час не тягнувся так повільно. Наче йому поперебивало ноги, і він, охкаючи та стогнучи, котив угору важкенне сонце, доки тінь піді мною стала темною та куцою. Я стояв біля воріт і, притуливши долоню до чола, вдивлявся у посірілу від куряви вулицю, виглядаючи Галину Петрівну. А поруч нетерпляче тупцявся Сергійко, чекаючи на барабан.

Галина Петрівна прийшла разом із мамою. Була весела та привітна, як і завжди, а я не відводив од неї погляду, чекаючи обіцяного.

— Ти чого так на мене дивишся? — запитала вчителька. Я почервонів і одвернувся. Чомусь соромився нагадати про двадцять копійок, бо навіть не міг допустити, щоб Галина Петрівна забула про них. Адже оцей тиждень я тільки й снив ними!

І коли вона пішла, я довго заглядав на стіл, чи не лежать там обіцяні гроші.

Кілька годин я сидів у кутку, гірко роздумуючи, що не матиму ні блокнотів, ні фарб, ні олівців. Пригадав обіцянку крамаря спеціально для мене відчинити крамницю, і образа на Галину Петрівну потроїлася.

Потім я зважився. Вирвав із зошита чистий аркуш і довго сидів, старанно виводячи кожне слово. Закінчив і ще раз перечитав:

«Сільраді.

Хай Галина Петрівна віддасть двадцять копійок, що не віддає. Толічка».

Голова сільради сидів за столом і читав газету. Незважаючи на спеку, він був у кожушку, а чорна кудлата шапка лежала поруч. Я зупинився перед столом, терпляче чекаючи, поки голова мене помітить.

Ось він повернув до мене почервоніле від натуги обличчя, витер долонею чорні вуса, що звисали донизу, і здивовано запитав:

— Ти як сюди потрапив?

— До вас, — тихенько промовив я, не спускаючи з нього заворожених очей. Мені стало страшно — такі великі були і стіл, і голова, що звівся на весь зріст, щоб краще мене розгледіти.

— А чий ти такий, метелику?

— Учительчин.

— Чого ж вона хоче, мати твоя?

Хотів пояснити, що це хочу я, але язик мій наче приріс до піднебіння. Тоді я мовчки простягнув заяву.

Голова сів, схилившись над папірцем, і обличчя його знову натужно почервоніло. Він довго ворушив губами, розбираючи дитячі каракулі, потім нерозуміюче подивився на мене.

— То це ти написав?

— Я.

— То чого ти хочеш?

Вислухавши мене, голова аж упав на стілець, затрусився від сміху.

— Пилипе!.. Ох, Пилипе! — стогнав він знесилено, відмахуючись од мене рукою. — Іди-но сюди, Пилипе!

Зайшов Пилип, височезний парубійко з олівцем за вухом і рябим, як ластів’яче яйце, обличчям. Прочитавши заяву, він весело заблимав на мене білими віями, а потім теж розреготався.

Я стояв насупившись. Не міг зрозуміти, що ж тут смішного: ажде все, написане в заяві, було правдою, аж ніяк не веселою для мене.

— Ну котись, малий, додому, — промовив голова, витираючи шапкою веселі сльози. — Або зажди…

Загорнувши полу кожушини, він довго нишпорив у кишені, аж ось простягнув до мене руку.

На широкій, покритій грубезними мозолями долоні, посеред дрібно накришених тютюнових корінців казково блищали двадцять копійок. Затамувавши подих, не вірячи своєму щастю, я простягнув тремтячу руку, обережно взяв срібну монету і міцно затиснув у кулаці.

ВАНьКО

Його ми побачили на греблі ставка, під великою дуплистою вербою. Спустивши до води босі, посірілі від «курчат» ноги, він часто вимахував довгим прутом з прив’язаною до нього суровою ниткою.

На ньому були замалі вже штанці, збляклі від сонця та часу, подерта на ліктях синенька сорочка і бриль без дна, зате з широкими крисами. Діловито підшморгуючи кирпатим носом, хлопчина завзято хвиськав по воді довгою ниткою.

— Він рибку ловить? — запитав у мене брат, дивлячись круглими оченятами на воду.

Хлопець ще заповзятіше замахав лозиною.

— Нічого він не ловить! — голосно заперечив я.

— Ні, ловлю, — відповів незнайомець хрипким баском. — Я вчора отаку-о впіймав! — якомога ширше розвів він руки. — Вона я-ак учепиться зубами!..

Зацікавлені, ми підійшли до нього, посідали на греблі. Внизу, наче в зеленому дзеркалі, відбилися наші обличчя, і було дуже цікаво і трохи страшно — ану ж упадем! Там жили веселі плотвички і великі вусаті соми, відлежувалися в намулі ледачі карасі і повзали страшні, схожі на гадюк, в’юни; а ще далі, аж на середині ставу в найглибшій ковбані, сидів схожий на величезну корягу дід-водяник. Нам дуже хотілося, щоб хлопчина впіймав рибину, і ми сиділи, принишклі, не відриваючи очей від води.

Сиділи довго, доки хлопчина, хвисьнувши востаннє, не сказав:

— Немає риби. Поховалася. То, мабуть, грім буде. І задер до неба голову.

Ми теж подивилися вгору, і хоч небо було чисте, все ж той грім здався досить ймовірним.

— А то нащо? — запитав я, показуючи на вузол на кінці нитки.

— Ги, дурний! То ж щоб риба не обшморгнулася! — пояснив хлопчина. — Ось приходьте завтра, будемо рибу ловити.

Другого дня ми вже втрьох завзято вимахували лозинами, хвиськали нитками по воді. Риби не навудили, зате подружилися з Ваньком.

Дивний хлопець був той Ванько. Досить було мені чи братові згадати маму, як він одразу ж перебивав нас розповіддю про власну матір.

— Це мама дала, — казав я, частуючи товариша шматочком цукру.

— А моя мати отаких-о пирогів напекла! — розводив руками Ванько. — Та смачні-пресмачні!

— А нам не приніс! — з докором мовив я.

— Бо я їх зразу ж з’їдаю, — зітхав Ванько. — Бо мати каже, щоб я більше їв…

— Дивіться, які мені мати нашила, — хвастався він червоними латками на ліктях. — Вона мені каже: «Скидай, Ванько, сорочку, я тобі полатаю…»

— Тебе мати не сварить? — цікавився я.

— Ні, — крутив головою Ванько.

— І не б’є?

— Ні.

— А коли чашку розіб’єш?

Вчора ми з братом пили молоко і, зчубившись, розбили чашку. Нам таки добре перепало од мами.

— І тоді не б’ється! — твердо відповів Ванько. — Моя мати найкраща у світі!

Хоч нам і важко було погодитись з останнім твердженням товариша, однак дивуватися такій незвичній мамі була неабияка причина.

Якось Ванько прийшов до нас, і ми довго гралися вдома. Коли ж за дверима почулися знайомі кроки і залунав наймелодійніший для нас мамин голос, я і брат наввипередки кинулися до неї. Схилившись до нас, мама усміхалася люблячими очима, ласкаво запитувала, чи ото вже так ми скучили за нею, і я, сповнений гордощів за свою маму, переможно оглянувся на Ванька.

Він сидів, зіщулений, міцно стуливши губенята, і не відривав од нас потемнілих, ревнивих очей. Зустрівшись з моїм поглядом, Ванько скривився, зірвався на ноги, вибіг із хати.

Я знайшов його аж на греблі, під отією вербою, де ми колись ловили рибу. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спідницю, Ванько тихенько плакав…

НЕ ХОЧУ РАЮ

В один з літніх днів мене і брата застукала посеред степу гроза. Взявшись за руки, ми щодуху лопотіли твердою степовою дорогою, а за нами рухалася сиза стіна, схожа на спущені пасма забрудненого льону. Чорні хмари, що наче кипіли у величезному казані, перевернутому догори дном, раз по раз гадючилися сліпучими блискавицями, і оглушливий тріскіт ще більше підганяв нас.

Степ попереду здавався ще безмежнішим, а ми — наче дві пилинки, що загубилися в його освітленому сонцем просторі.

Ось нас обігнала прозора тінь і помчала вперед; потім ще одна, темніша і важча, аж прогнувся під нею степ; свиснув навздогін вітер; дзвінко розплескалися перші краплини, і дорога стала наче подзьобана віспою. А позаду, прориваючись крізь |безперервне громовиння, наростав і наростав всепоглинаючий шум водяної стіни. Той шум був найстрашніший: здавалося, велетенська хвиля ось-ось наздожене нас, захльосне, закрутить у божевільному вирі.

— Агей!

Дзвінкий хлоп’ячий голос пролунав так несподівано, що ми відразу зупинилися.

— Сюди давай! Сюди-и-и!

Лише тепер помітили ми за сотню кроків від дороги невеликий глинобитний сарайчик з напівзруйнованими стінами і білу постать, що, підстрибуючи, вимахувала руками. Круто звернувши, ми помчали стернею.

Ледве вскочили в халупу, як відразу ж зашуміла, заплюскотіла степова злива. Стало темно, як уночі. Притулившись до стіни, ми стояли, приголомшені нестримною стихією, що наче заповзялася затопити землю.

Першим порушив мовчанку хлопець, в якому я впізнав сина сусіди — Миколу.

— Скоро пройде, — упевнено сказав він, виставляючи голову в пролом стіни. — Бульки танцюють.

Я теж обережно виставив голову надвір. По численних озерцях, що заливали стерню, рясно стьобали краплини, вискакували, немов справді танцюючи, бульки. Вони то зникали, то знову появлялися на неспокійних поверхнях калюж. Мені було не зрозуміло, чому оцей танець мав провіщати кінець зливи, але Микола на два роки старший од мене, отож я не міг сумніватися в правдивості його слів.

— Ну, зараз Ілля покотиться, — сказав Микола, коли злива почала стихати. — Скидайте картузи! — крикнув він, повернувши до нас налякане обличчя.

Ми позривали кашкетики, а Микола одійшов від пролому, забився в найтемніший куток. В ту ж мить, наче накликана його словами, між хмарами й степом сліпучо замиготіла тонка ламана стрічка, і страшний гуркіт пригнув наші голови.

— Ставайте на коліна! — закричав Микола, і не встигли ми попадати біля нього, як знову блиснуло, тріснуло. Кинуло нас на Миколу.

— Свят, свят, свят! — захрестився Микола, дивлячись побілілими очима на миготливо-сліпучий пролом у стіні. — Господи, Сусе Христе, помилуй нас, царице небесна, спаси нас, великомученице Варваро, моли бога о нас!

Хрестився і кланявся, стукаючи лобом об встелену курячим послідом долівку, а ми, оглушені несамовитим громовинням, тулилися один до одного і тремтіли від страху.

— А ви чого! — закричав сердито Микола. — Що, я за вас хреститися буду?!

Я і брат дружно замахали руками, застукотіли лобами об м’яку долівку. Налякані, робили це так запопадливо, що, коли гроза прогуркотіла на захід, передо мною ще довго хилиталася вгору і вниз залита водою стерня.

Так сусідський Микола почав прилучати нас до релігії. Затамувавши подих, слухали ми про бога та янголів, про чортів і святих, про пекло і рай — всю оту біблійну премудрість, що нею був напханий Микола.

Уроки не минали даремно. Потай від мами ми хрестилися на ніч, хрестили і маму, коли вона поверталася до нас спиною, бо не хотіли, щоб вона потрапила в пекло. Хрестили й кота.

Я часто мріяв про рай. Просто неймовірним здавалося, що рай увесь в садах з золотими та срібними яблуками, що немає в ньому злих собак та сторожів, які за якесь там червиве яблуко шмагають кропивою.

Потім ще хотів мати крила. Великі, як у гусака, щоб літати, наче янгол.

Бентежило лише одне: для того, щоб потрапити в рай, неодмінно треба померти. А вмирати чомусь не хотілося. Навіть Миколі, хоч він сам переконував нас, що райське життя набагато краще від земного.

Якось Микола сказав, що до раю можна потрапити й живцем, тільки для цього треба стати святим.

Може, мені зрештою і вдалося б прилучитися до лику святих, якби не один випадок.

Була у Миколи стара баба, яка доживала свій вік у старшого сина. Весь час лежала вона на печі, прогріваючи натруджені кості, і лише в гарячі літні дні виповзала на сонце. Постогнуючи і хриплячи, дивилася вона безбарвними, байдужими очима, і мені здавалося, що баба сліпа.

— Ох, господоньку, коли ти вже забереш мене, рабу твою, до себе! — раз по раз благала вона.

Ми, принишклі, сиділи коло неї, розглядаючи і потемнілу та звислу, наче з чужого обличчя, шкіру на лиці, і запалий рот з чорним зубом-пеньком, що ним баба перетирала хліб, і висушені працею руки. Трохи зігрівши старечі немочі, баба завжди починала розповідати нам казки та релігійні історії. Часто замовкала і довго шамкала беззубим ротом, а потім ніяк не могла пригадати, про що ж вела мову.

Якось вона заговорила про рай.

— І от ви, рабенята божі, — шамотіла баба, — будете там вічно сидіти і голосочками янгольськими прославляти господа бога нашого…

— Як прославляти?

— Співати, дитинко, співати. Дадуть вам янголи архви у руки… — І довго співати треба? — тремтячим голосом перебив я.

— Вічно співатимете.

Світ померк мені в очах.

Пригадав уроки співу у вчителя музики, який, на мою бідну голову, був твердо переконаний, що таланти не родяться, а робляться і що навіть ослиська можна навчити мелодійно співати. Коли він, високий і довгобразий, повільно заходив у клас, я припадав до парти, як припадає, мабуть, до землі перепел перед кібцем. Та вчитель відразу ж знаходив мене, тикав довгим, як смичок, пальцем і трохи в ніс говорив:

— Іди до дошки.

Я покірно виходив з-за парти, і починалися мої муки.

— До! — вдаривши камертоном по столу, командував учитель.

— До-о! — заводив я. Учитель морщився.

— Ре!

— Ре-е! — щосили намагався я взяти вірний тон.

— Мі!

— Мі-і!

Вище мені не вдавалося забратись. Сердито махаючи руками, учитель зривався на ноги, боляче стукав мене камертоном по лобі і знову примушував затягувати оте прокляте «до».

Кінчалося тим, що я, ледве стримуючи сльози, заводив таке дике «мі», від якого вчитель злякано затуляв вуха, а клас хилився од реготу…

Отож, почувши, що доведеться співати і в раю, я уявив собі довготелесого бога з ненависним камертоном у руці. Простягаючи невблаганного пальця, він дістає мене з райських кущів і примушує голосити «до» — на потіху всьому раєві.

І якщо тут, на грішній землі, все-таки була надія спекатись отих співів, то в раю вони будуть вічними…

В той же день, збунтувавшись проти релігії, я люто побився з Миколою. Зціпивши зуби, з насолодою гамселив кулаком товариша, і мені здавалося, що я б’ю вчителя музики, який зіпсував мені рай ненависними співами.

СИН УЧИТЕЛьКИ

Я збираюся на ковзанку.

Взуваю старі, напхані соломою мамині черевики на високих закаблуках, дістаю дерев’яний ковзан, підкований товстою дротинкою, і простую городами до ставка, що виблискує під зимовим сонцем велетенським дзеркалом.

Чистий лід стугонить піді мною, ковзан, як живий, виривається з-під ноги, а я заповзято стрибаю, щосили відштовхуючись лівою ногою і вимахуючи руками, щоб зберегти рівновагу.

Поступово лід усівають дітлахи: на ковзанах і гринджолятах, у свитках з довгими, на виріст, рукавами і в маминих хустках, зав’язаних міцно попід пахвами. Підстрибують, ковзаються, штовхають санки, падають, підшморгують червоними носами, сяють освітленими нехитрою дитячою втіхою оченятами.

Посеред ставка, тримаючись окремим гуртком, ковзаються чотири хлопці — багацькі синки. Всі вони в справних чумарках, у чоботях не з батькової чи братової ноги і на ковзанах, змайстрованих сільським ковалем, — з тонкими, високо загнутими шинами, що так і врізаються в лід. Ось вони дружно розбігаються і по черзі обганяють усіх ковзанярів, в тому числі й мене.

Гордість моя вражена. Я починаю щосили відштовхуватись од льоду, намагаючись їхати врівень з багацькими синками… Захекані, ми зупиняємось аж у кінці ставка.

— А ти нічого їхав! — зверхньо кидає найстарший із них, Василь, дивлячись на мене сірими банькуватими очима.

Важко переводячи подих, я лише киваю головою.

— То ми тихо їхали! — заперечує інший.

— Все одно нагнав би! — не здаюся я.

Василь раптом відгортає полу чумарки, дістає величезний білий пиріжок і підносить до рота. Лице його відразу стає непривітне й похмуре, наче він боїться, що хтось може поласуватися на той пиріжок.

Друзі відразу ж обступають його, жадібно заглядають до рота.

— Дай мені!.. Дай!.. — починають канючити вони, і Василь, неохоче відламуючи по маленькому шматочку, роздає товаришам. Ті миттю ковтають і знову чіпляються до Василя, а він прожогом запихається пиріжком, мало не давлячись, ковтає великими шматками.

Наближаюсь до гурту. Страх як хочеться покуштувати того пшеничного пиріжка, і я починаю ковзати навколо них, наче прив’язаний до Василя невидимим мотузком. І чим менше лишається пирога, тим коротшим — мотузок.

Спокуса стає над мої сили. Повільно під’їжджаю до гурту і, вдаючи з себе якомога байдужішого, несміливо простягаю Руку:

— І мені дай…

Василь перестає жувати. Дивиться на мене так, наче я сказав щось неймовірне. Врешті тикає в мене пальцем, глузливо кричить:

— Дивіться, він просить! Син учительки, а просить!

— Ге, просить! — дружно підхоплює компанія. — Син учительки, а просить!..

Повільно, щоб не дізналися, як мені стало образливо, соромно й боляче, від’їжджаю од них. Не плачу, хоч мені дуже хочеться плакати, лише палають щоки та міцно стискаються кулаки.

А вслід несеться, лунає на весь ставок, штовхає в спину:

— Син учительки!.. Ге-е!.. Син учительки!.. Ге-е!.. Ге-е!..

КАРНАВКА

У крамниці появилися пугачі.

Великі, двоствольні, з двома курками, вони приворожили хлопчаків усього села, стали причиною палких благань і розчарованих сліз. І не один віник походив по дитячій спині, не одна мати, втративши терпець, давала дзвінкого потиличника прохачеві:

— Я тобі дам пугача, анахтемський ти сину! І який ірод привіз їх на мою голову?

А «ірод», вусатий дядько-крамар, нахилявся до нас з-за прилавка, мружив лукаве око:

— Що, хлопці, по пугачі прийшли? Біжіть до батьків по гроші, бо скоро не буде. А пугачі добрячі — чи город стерегти, чи вовків бити. Я б сам узяв, так грошей катма, — з жалем чухав він потилицю.

Крамар діставав коробку, повільно вимотуючи наші душі, виймав заповітного пугача. Двоствольного. З двома курками.

Тремтячими руками брали ми дорогоцінну зброю, роздивлялися, цілились, обнюхували з усіх боків.

— А стрельнути можна? — запитували найхоробріші.

— Е-е, того вже не можна! — простягав крамар руку за пугачем. — Чого не можна, того не можна. От гони карбованця, тоді й стріляй собі на здоров’я.

Легко йому було казати — гони!

Одного разу мій товариш, Микола, той, що учив нас хреститися, таємниче сказав:

— Я знаю, як пугач здобути.

Він довго мучив мене, доки повів до сарая, а там, у найтемнішому кутку, розгріб сіно і дістав невеликий глечик, обмотаний брудною ганчіркою. Посередині ганчірки темнів довгастий проріз. — Що це? — здивувався я.

Товариш оглянувся, потім нахилився до мене, таємничо прошепотів:

— Карнавка…

І, помітивши, що я нічого не розумію, вже голосніше додав:

— Оце ось сюди копійки кидати, а як назбирається багато, то розбий — і маєш пугача!

— Тут уже багато грошей?

— Поки що немає, — зітхнув Микола. — Та скоро будуть… Сповнений поваги, я обережно взяв глечик, потрусив ним над вухом. Уявив, як забряжчать у ньому копійки, і самому непоборно захотілося мати карнавку.

— Дістанемо, — втішав Микола. — В нас у погребі з молоком он скільки стоїть! Вип’ємо молоко, і буде карнавка. А тоді повернемо.

— Мати не взнає?

— Все одно битиме, — почухав спину Микола. — Вона в мене така: спершу поб’є, а тоді вже питає, чи не я.

Так у мене появилася карнавка.

Я заховав її в хаті, під припічком, і по кілька разів на день діставав порожній глечик та трусив над вухом. Знову ладен був повірити у Миколиних божків, аби лише вони зробили чудо і наповнили глек копійками. Та богові, мабуть, не потрібна була моя дешевенька душа, бо карнавка залишалася порожньою.

Щодня я і Микола бігали дивитися, чи є ще пугачі. Якось Микола похвалився, що він знайшов на стежці аж десять копійок, і з того часу я не одривав очей від дороги, розгрібаючи босими ногами м’яку пилюгу. Серце моє солодко завмирало, мені здавалося, що ось-ось заблищить срібна монетка.

Щоночі снився один і той же сон: наче іду дорогою, збираю повні пригорщі гривеників і зсипаю до карнавки. Прокидаючись, відразу ж ліз під припічок, та карнавка була порожньою.

Якось, прибираючи в кімнаті, вимів я з-під столу складений у кілька разів папірець. Нагнувся, розгорнув і тут же сів на долівку, не вірячи своєму щастю: в руках були три карбованці.

Спершу подумав, що їх, мабуть, загубила мама; але мені так хотілося вкинути ті гроші до карнавки, що я одразу відігнав цю думку. Гроші взялися звідкіля завгодно, хай навіть звалилися з неба чи випали з віника, тільки не з маминих рук.

Цього разу я не залишив карнавку під припічком: здавалося, що вона не досить надійно захована. Довго носився по хаті і нарешті зарив у бодню з борошном. Та не встиг вийти з хати, як пригадав, що мама ж збиралася пекти хліб, і вскочив назад, як на пожежу. Поспішно вирив обсипаний борошном глечик, заліз під ліжко і поставив у найтемніший куток.

Потім, протягом дня, я раз по раз навідувався до карнавки, щоб переконатися, що вона стоїть на місці. Чомусь було жаль відразу взяти гроші і нести до крамниці. І як мені не хотілося пугача, все ж я вирішив ще трохи потримати гроші в карнавці.

Увечері прийшла мама. Забившись у куток, я насторожено пильнував, як вона перекладала зошити й книжки, шукаючи чогось на столі.

— Хто сьогодні замітав? В мені все похололо.

— Ти нічого не знаходив?

Коли б це було раніше, я відразу подав би гроші. Але зараз вони лежали у карнавці, а в крамниці чекав на мене пугач. До того ж мама не питала прямо про три карбованці, отже, вона шукала щось інше.

— Ну, чого ж ти мовчиш?

— Н-ні… нічого…

Мама якось дивно подивилася на мене, але не сказала ні слова. Вона трохи постояла біля столу, про щось думаючи, і обличчя у неї було сумне та втомлене.

— Я сьогодні загубила три карбованці, — врешті сказала вона. — Вони мені були потрібні на ліки… А тепер доведеться бути без ліків.

Я затято мовчав. Дуже жалів маму, та признатися в брехні було понад мої сили. Тим більше, що вона ж не запитала відразу про гроші.

Настала ніч. Мама сиділа біля столу, перевіряючи зошити. Лампа була затулена газетою, щоб світло не падало на нас, і освітлювала мамине обличчя. Може, вперше за своє недовге життя, розтрусний історією з отією троячкою, я пильно дивився на маму. З обличчя її не сходив втомлений вираз, і воно було таке ж запечалене, як і в розмові зі мною.

Раптом пригадав її слова про хворобу, про те, що оті три карбованці призначалися мамі на ліки, і пекучий жаль здавив моє серце. Хотілося, дуже хотілося зірватися з ліжка, підбігти до мами і припасти до її ласкавих рук. Та між нею і мною була тепер карнавка, де лежали три карбованці.

Пізно вночі, коли мама вже спала, я тихенько заліз під ліжко, дістав з глечика три карбованці і поклав на стіл, під одну з книжок.

А вранці з похмурою насолодою четвертував на городі карнавку. Сидів і товк на борошно черепки, хоча й знав, що Микола лупцюватиме мене за неповернений глечик.

ПОМСТА

Був у нашому селі скляр.

Невисокий, худий, з маленьким, зібраним у кулачок обличчям, ходив він довгими сільськими вулицями, вставляючи шибки. Роботи ніколи не бракувало, бо славився він умінням так вставити шибку, такою замазкою прикріпити її, що вже і рама потрухлявіє від негоди та часу, а скло тримається, як припаяне.

Жив скляр у невеликій кособокій хатині, без сім’ї, без родичів, старим парубком, понурим та непривітним. Розповідали, що висватав він колись найкрасивішу дівчину на селі, поставив для неї простору хату з веселими вікнами, та її вже пізніше, в роки громадянської війни, жорстоко поглумившись, забили бандити.

Повернувшись з армії Будьонного, скляр у той же вечір спалив свою хату. Це стало причиною того, що на скляра почали дивитися, як на людину не сповна розуму. А він жив відлюдьком і майже щонеділі гірко напивався.

За роботою ж скляр завжди був суворий і тверезий. Обличчя його, заросле по самі очі густою щетиною (мені здавалося, що він тримав у зубах велику щітку), ставало поважним та урочистим, а очі, наче відлиті з надзвичайно прозорого скла, спалахували гнівними вогниками, коли він бував невдоволений, чи світилися втіхою. Перед тим, як приступити до праці, скляр завжди скидав кашкета чи шапку, хоча б який мороз не був надворі.

Склив він швидко та вправно і майже завжди лаявся.

— Хіба це вікно! — вигукував, презирливо тикаючи пальцем у невелику раму. — Сліпаки, а не вікна!

Господар ніяково посміхався, але заперечувати не смів: У селі була відома склярева пристрасть до великих вікон. Він навіть одвертався, коли проходив повз хату з маленькими вікнами.

Незабаром у нас закінчили будувати нову школу: велику простору, з широкими та високими вікнами. І скляр не працював біля них, а священнодіяв. Обережно брав величезні шматки скла, відмірював, проводив алмазом — і одна за одною весело виблискували до сонця нещодавно порожні рами.

Вставивши шибу, він трохи відходив, схиляв голову набік, і прозорі оченята його сяяли такою неприхованою втіхою, що й ми, хлопчаки, проймалися шанобливо-урочистим настроєм.

— Хата без вікон — що людина без очей, — повчав він нас. — У пітьмі жити — кажанами бути.

Затамувавши подих, стежили ми, як скляр, націлившись, швидким рухом алмаза проводив по склу білу лінію, не користуючись лінійкою. Ось він тихенько постукував уздовж тієї лінії, злегка натискав пальцями, і — трісь! — шибка була готова.

Наша дружба з склярем, який наче переродився за ці дні, щораз більше міцніла і, може, стала б постійною, коли б не один прикрий випадок.

Відпихаючи один одного, щоб краще бачити, ми з Миколою перечепилися і полетіли на велике скло, яке скляр саме збирався розрізати. Схопилися, як обпечені, щоб дременути світ за очі, але розгніваний скляр встиг вліпити нам по такому міцному потиличнику, що ми полетіли сторчака в кропиву.

Зупинилися аж на греблі. Дзвеніло в голові, боліли потилиці, шкіра на обличчі та руках аж горіла, обжалена кропивою.

— Я йому не прощу! — буркнув Микола з сльозами на очах. — До нових віників пам’ятатиме!

Пізнього вечора, коли вже добре стемніло, ми підкралися до школи. Нікого поблизу не було, лише на вигоні співали невтомні дівчата.

— Давай! — шепнув Микола.

Я розмахнувся і щосили пожбурив цеглину у вікно. Тріснула рама, з страшним брязкотом посипалося скло, ми щодуху помчали геть.

Рано-вранці Микола забіг до мене. Очі його задоволено світилися:

— Пішли подивимось, як скляр молитися буде.

Причаївшись у бузині, що густо росла навколо будинку, ми нетерпляче чекали на нашого ворога. Двох вікон як не було. На землі густо рясніли блискучі скалки, валялися дві великі цеглини.

— Іде! — штовхнув мене ліктем Микола.

Ми аж затамували дух, готуючись почути сердиту лайку скляра. А він, підійшовши до покалічених вікон, оніміло застиг, наче не вірив своїм очам. Повільно нагнувся, підняв цеглину і раптом заплакав.

Плакав мовчки, без лайки, без слів, і нам моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навіть не витираючи сліз, що зависали на густій щетині, гаряче спалахували поодинокими росинками. Ми відчули, що зробили щось дуже погане, дуже зле, далеке від звичайної помсти, і мовчки порачкували з кущів.

І в той день, і на другий, на третій, і ще багато днів, проходячи мимо школи, я і Микола не могли дивитися на вікна.

ПАСТКА

В найдальшому кінці городу, під тином, що виходив на вузьку безлюдну вуличку, любив я сидіти в гарячі літні дні. Тут росла висока кукурудза й золотоголові соняшники, стелилося по землі широколисте гарбузиння, а під самісіньким тином свіжо зеленів високою травою вузенький моріжок.

Тут завжди було таємниче і тихо, і почував я себе так, як почував би, мабуть, уславлений мандрівник, забравшись у невідому країну. Наслухавшись матусиних розповідей про південні країни, я полював тут на тигрів та левів, крокодилів і носорогів, — і моя бузинова пукавка завдавала жахливих спустошень тропічній звіроті.

Можна було й просто сидіти, спостерігаючи, як снують невтомні павуки свої мережки, як осипається золотистий пилок з обважнілих соняшників, як яскраво спалахують, вилітаючи з тіні на сонце, великі золотисто-зелені мухи — наче коштовні камінці, запущені з рогатки. Над головою ж, пролітаючи на медозбір, діловито і стримано гули бджоли — і від того ще відчутнішою ставала умиротворена тиша.

Не менш цікаво було і виглядати з-за тину, спостерігаючи за лінивим життям вулички, порослої посірілим від спеки споришем. Була лише одна незручність: зависокий тин, і мені доводилося весь час спинатися навшпиньки, а це не давало довго дивитись.

Одного разу я вирішив удосконалити свій спостережний пункт, проламавши в тину щілину. Довго морочився біля огорожі, висмикуючи пересохлі лозини, що ламалися з легеньким димком. Та коли була готова дірка, достатня для очей, я, як і кожен смертний, захотів більшого — просунути туди й голову.

То була нелегка справа — зробити дірку для голови. Але наполегливість взяла своє, і я, насилу просунувши голову в дірку, виставив свою балбешку прямо під літнє гаряче сонце. Збоку, мабуть, голова моя була схожа на невеликий гарбуз, що ріс прямо з тину, та мені мало діла до того, яким я здавався збоку. Вертячи головою, переможним поглядом оглядав я безлюдну вулицю.

Скоро заболіли коліна, і я вирішив трохи перепочити.

Та дзуськи! Не знаю, як це сталося, тільки витягти назад голову я вже не міг. Проклятий тин вчепився у мене, як у грішну душу, і як я не кректав та сопів, як не вертів головою і смикав лозини руками, вирватись було годі.

Зрозумівши, яка мене спіткала халепа, я заревів з переляку та відчаю, запацав ногами по м’якій ріллі.

Так, здавалося, минула вічність. Сонце пекло немилосердно, і в мене була вже не голова на плечах, а чавун, розігрітий на вогнищі. А тут іще й муха. Велика, зелена, нахабна, вона прив’язла до мене, мов каторжна, і впивалася то в опухлий від плачу ніс, то в щоки, то в губи, кусала й лоскотала нестерпно. Скосивши на неї люті очі, я пирхав, дув, мотав головою, та вона сиділа, як приклеєна, наче знала, що я не можу дістати її руками.

Та врешті доля змилосердилась над моєю бідою: на вулиці появився дід. Босоногий, у полотняних штанях з довгою матнею і в такій же сорочці, з сивою бородою й вусами, пожовклими від тютюнового диму, він спокійно дибав вулицею, постукуючи товстою палицею по землі, наче пробував, чи вона під ним не завалиться.

Затамувавши подих, дивився я на діда. Я страх боявся, що він зверне у якийсь двір і не підійде до мене.

Коли ж він наблизився впритул, так і не помітивши мене, я набрав якнайбільше повітря і щосили ревонув:

— Ді-і-ду! Діду-у!

— Гух!

Дід стрибонув так, наче наступив на розпечену залізяку. Потім довго стояв, витріщивши на мене очі та хапаючись рукою за серце.

— Ді-іду, поможі-іть! — заголосив я.

— І гемонське ж дитинище! — отямився нарешті дід. — І сатана ж тебе впер сюди!

Він довго кректав, розсуваючи вузлуватими руками лозини, а я терпляче нюхав пропахлу табачищем та пилом матню.

Врешті дід пропхнув мою голову, потім схопив палицю і, перегнувшись через тин, уперіщив мене по спині.

Біг я додому так, наче за мною гналася вся ота тропічна нечисть, що про неї розповідала мама.

ЗЕМЛЯНІ МЛИНЦІ

В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: «їсти!», навіть діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гра лися в їжу.

Випікали з чорної, розмоченої дощами землі пишні перепічки та млинці, варили з назбираних камінців галушки та вареники. Потім ходили одне до одного в гості, церемонно припрошували покуштувати багатих страв, розпускали неіснуючі ремінці на розбухлих від лободи та полови животах.

Сьогодні ми мали гостювати у Ванька, що жив за чотири хати. Ванькова «світлиця» була біля самих воріт, на густому спориші, і ми залюбки гралися там.

Ми вийшли на вулицю і відразу ж зупинилися: біля воріт стояла сусідська дівчинка і гірко плакала.

— Чого ти, Ганнусю?

— Со-онька покинула! — хлипала дівчинка. — Гратись не хоче!

Ганнусю ми любили, може, на зло Соньці, яка часто дражнила нас і била сестру. Тому, не задумуючись, я запитав:

— Хочеш з нами? В гості до Ванька?

— Хочу, — погодилась Ганнуся і відразу вчепилася за мої пальці. Вона була дуже худа, і тоненькі, як палички, ноги, здавалося, ось-ось не витримають, поламаються, лише великий живіт, віддуваючись наперед, задирав брудну сорочину.

— А що в гостях? — допитувалася вона, намагаючись не одстати від мене.

— Там будуть отакі-о млинці, галушки і вареники з сиром, — відразу ж включився я в гру. — Потім пиріжки з яблуками та медом, сметана, шулики…

Голодна фантазія моя не знала меж, і Ганнуся щораз ширше розплющувала і так великі од голоду очі.

— І мені дадуть? — боязко запитала вона.

— Дадуть і тобі.

Дівчинка ще міцніше вчепилася в мою руку.

Ванько зустрів нас у «світлиці». Подав усім по черзі руку, як це робили дорослі, розпитав про хазяйство, про врожай. Потім, погомонівши, почав припрошувати до столу:

— Сідайте, дорогі гості, та їжте, що бог послав! Оце моя стара напекла млинців з муки нового помолу, то пригощайтеся!

Вдаючи, що сіли до столу, ми вмостилися на спориші навколо черепків із водою, якихось купок, прикритих зеленими лопухами. Ганнуся швиденько підняла лопух і недовірливо подивилася на чорний земляний млинець. Потім, уже розгублено, — на нас. А ми саме вдавали, що їмо ті млинці, раз по раз підносячи їх до рота та нахвалюючи. Тоді й вона вхопила млинець, швидко надкусила і почала жувати.

І раптом Ганнуся гірко заплакала. Випльовуючи землю, вона плакала так, що аж трусилося худеньке тільце, а обличчя її розпачливо кривилося.

— Хочу справжніх! Хочу млинців! — не вгамовувалася Ганнуся, а ми мовчки дивилися на неї, бо нам самим хотілося, дуже хотілося справжніх пшеничних млинців!

ПО ДРІЖДЖІ

— Оце, сину, на гроші, біжи до крамниці та купи дріжджі. Тільки дивися, щоб одна нога була тут, а друга — там! І здачу принеси!

У мами звичка завжди нагадувати про здачу. Наче в крамниці немає цукерок, а в мене — постійного бажання поласувати ними. Та я вже знаю: гроші — є гроші і не кожна копійка призначається на цукерки.

— Та не забудь — дріжджі! Чуєш — дріжджі! — кричить услід мама.

Я тільки знизую плечима: що вона, зовсім мене за маленького вважає! Затиснувши в руці гроші, біжу вулицею і весь час повторюю:

— Дріжджі! Дріжджі! Дріжджі!

Майже перед крамницею, біля двору з небіленою хатою, помічаю Ванька. На ньому такий же, як і колись, бриль, а на сорочці — ще більше латок.

Біля Ванька стоїть велика порожня цеберка, сам же він, ставши на коліна, щось заклопотано робить.

Все твердячи про дріжджі, підходжу до товариша.

Ванько довбає ямку. Довбає зламаним кухонним ножем, серйозно і заклопотано. Лише іноді розгинається, щоб провести по брудному лобу вимазаною в землю рукою.

— Що ти робиш?

Вдаючи, що нічого не чує, Ванько копає далі.

— Нащо тобі ямка?

— Це колодязь, а не ямка! — заперечує Ванько.

— Колодязь?

Дріжджі вмить вискакують із голови.

— Справжній колодязь? З водою?

— Еге, — стверджує Ванько. Він нарешті припиняє роботу. Я недовірливо заглядаю до ямки. Вона зовсім неглибока, на дні й не видно води.

— Хіба це колодязь!

— Колодязь! — уже сердито твердить Ванько. — Ось ще по копаю, і буде вода.

— А навіщо вона тобі?

— Буду воду брати. Вийшов за ворота — і є вода! А так — поноси оце відрище від криниці.

— А як же ти братимеш? — знову впадаю я в сумнів. — Відро ж сюди не пролізе!..

— Я кухлем, — відповідає Ванько. — Ну, мені ніколи з тобою, — кидає він і знову береться за ніж.

Я вже з заздрістю дивлюся на товариша. Страшенно хочеться і собі покопати колодязь.

— Дай трохи покопати! Я ж тобі вчора давав подути у мій свисток!

Ванько поступається місцем.

Минає досить часу. Ми вже встигли кілька разів помінятися, в мене лоб теж уже не чистіший за землю, що вигортається з ямки.

А води все нема та й нема.

Врешті Ванько каже:

— Тут, мабуть, джерела немає. Треба в іншому місці копати.

Зводиться й роздивляється навколо, вибираючи місце для нового колодязя. А я згадую, що мене ж мама послала в крамницю.

— Мені треба йти.

— Куди?

— Купити того… Ну, як його…

З жахом переконуюся, що встиг забути, що ж маю купити. Хоч убий, не можу згадати!

— Нічого, — втішає мене товариш. — Ти зайди в крамницю, подивишся і зразу згадаєш.

— Може, і ти підеш? — з надією дивлюся на Ванька: чомусь здається, що нам удвох буде легше пригадати.

Ванько відразу ж згоджується. Бере відро і простує за мною.

В крамниці ми довго тупцюємо біля прилавка.

— Оце?.. Оце?.. — тихенько штовхає Ванько, але я заперечливо мотаю головою.

Врешті в очі впадає дивовижна квасоля, насипана на тарілку. Була вона незвичайного кольору: темно-коричнева, аж блискуча, і дуже велика. Такої квасолі не було на жодному городі.

— Що то? — зацікавився і Ванько.

Придивившись до папірця, що лежав на тій же тарілці, я повільно прочитав перше слово: «Драже».

«Драже… Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама!»

На радощах я забув навіть про здачу і купив на цілого карбованця.

Ішли додому повільно, бо Ванькові заважала цеберка, а мені — чималий пакунок з отією квасолею. Тільки — що воно за квасоля? І чому має таку чудернацьку назву — «драже»? І навіщо вона мамі?

Зупиняюся, дістаю одну квасолину, обережно надкушую — і аж очі заплющую від нежданої насолоди: квасоля виявилася до біса смачною!

Ми пішли ще повільніше, беручи по черзі по квасолині. Драже було багато, кульок — великий і здавався нам невичерпним.

І чим ближче було до хати, тим коротшими ставали наші кроки. Ванько навіть роздумав копати колодязь і вирішив провести мене аж додому.

По дорозі він кричав до зустрічних хлопців:

— Дивіться, у нас драже!

Хлопці підходили, заглядали до пакунка, і кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела ціла ватага.

— Що ж ти приніс?! — сплеснула руками мама.

— Драже, — промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.

— Боже мій, та хіба я посилала тебе по драже! — вже зовсім розсердилась мама. — Дріжджі! Дріжджі! — закричала вона так, наче я був глухий. — Вернися назад, обміняй на дріжджі і принеси здачу.

Я взяв кульок у руки і лише зараз помітив, що він удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дріжджі та ще й здачу?

Вийшов з хати, сів під тином і став доїдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.

ПОХОРОН

З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона.

Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Углядівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:

— А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!

За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували, — з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на роз плід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.

Ми відплачували дідові не меншою ненавистю і вперто ходили гратися на той піщаний берег, лише розвідавши наперед коли дід кудись зникне.

Сьогодні, дізнавшись, що дід Стратон пошкутильгав аж сусіднє село до дочки, я, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання. У нас, у хлопців, були рогатки і повні пазухи камінців, а Сонька мала варити набиту нами «дичину».

Залігши в траві, ми довго стріляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю. Аж ось із дідового двору появився качиний табунець. Живі качки!

Зарядивши рогатку, Микола поповз по траві, а за ним посунули й ми.

Качки повільно йшли піщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонці, і ми не могли одірвати від неї очей.

За першим разом камінці перелетіли через табун і плюснули у воду.

— То я навмисне не вцілив, — тихенько сказав Микола — І я навмисне.

— І я.

Але вдруге ми цілились старанніше, натягали рогатки сильніше — і були нагороджені понад всякі сподівання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потім упав на пісок, щосили б’ючи крилами.

Нас наче вітром здуло.

Задихані, зупинилися ми аж біля Ванькової хати.

— То не я вцілив, — сказав Микола.

— Ну й не я!

— І не я!

Ми підозріло подивилися один на одного.

— А може, він живий, тільки прикидається, — висловив думку Ванько.

— Пішли подивимося, — скомандував Микола.

Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.

Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним, онімілі.

Першою обізвалася Сонька:

— Давайте зариємо. Щоб дід не знайшов.

Порада здалася доцільною. Ми підняли селезня і понесли його за вигин ріки, звідки не видно було дідової хати. Тут, у піску, і почали рити ямку.

Потім Микола сказав:

— Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти і Ванько нестимете мари, а Сонька — його жінкою.

Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я і Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але «батюшка» швидко дав лад, і похоронна процесія рушила в останню путь.

Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я і Ванько несли на марах «покійника», а позаду, як і годиться, — качурова жінка.

— Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! — наслідуючи попа, вимахував кадилом Микола. — Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю переставився-а! А-амі-інь!

— А-амінь! — дружно підхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покійником:

— Та куди ж ти від нас іде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-єш?!

Час від часу Ванько повертався і розраював убиту горем «удову»:

— Не плачте, кумо, не плачте. Всі ми з землі вийшли, всі землю й підемо. Добра у покійника була душа, царство йому небесне!

Біля ями процесія зупинилася. Микола ще енергійніше замахав кадилом. Сонька ще голосніше запобивалася, а я і Ванько, знявши паски, обережно опустили нещасного качура на дно.

Потім ми насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев’язаних навхрест ломак. Сонька збігала до дідової садиби, наламала дозрілих соняшників, обсадила ними могилу. Помилувавшись могилою, ми розійшлися, згадуючи для годиться добрим словом покійника.

А ввечері занепокоєний дід Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, він набрів на могилу, розрив її і знайшов «покійника». Про те, що говорив у той час дід, як лаяв і кляв нас, хай напише хтось сміливіший.

На другий день розгнівані батьки справляли нам «поминки». Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тільки дід, а й померлий наглою смертю качур.

ОТАКА МОЯ ДОЛЯ

Сьогодні ми збираємося в гості, Мама зодягла нам чисті штани та сорочки і наказала:

— Біжіть, дітки, погуляйте надворі, поки я зберуся, І дітки побігли гуляти.

Ми знали, що оте мамине збирання триває досить-таки довго, тому не боялися забаритись.

Вибігши на вулицю, ми зупинилися, розглядаючи штани. Вірніше, не штани, а великі перламутрові гудзики, що так і вигравали до сонця.

Аж ось із сусіднього двору, стрибаючи на одній нозі, вигулькнула Сонька. Подрана сукенка підскакувала на ній з кожним тим вистрибом, на плечах метлялися дві тоненькі перев’язані синенькими стрічечками кіски.

Помітивши нас, Сонька враз перестала стрибати, а невеликі, розбишакуваті очі її так і вп’ялися в перламутрові гудзики.

— А в нас штани чисті, ага! — випнув Сергійко пузце. — І солочки!

Сонька підійшла, простягнула руку, покрутила гудзика на Сергієвих штанях.

— Ми в гості йдемо, — додав я.

— Я щодня в гості ходжу, — відповіла Сонька і підшморгнула, пересмикнувшись худеньким лицем.

— А в мене нові штани! — вів своє Сергійко. — А в тебе немає!

— Захочу, так сто буде! — заперечила Сонька, хоч очі аж горіли від заздрощів. — Я через увесь двір на одній нозі прострибала!

— Пхі, через двір! Я по всій вулиці прострибаю!

— А я через всеньке село!

— А я через усі села! — А я через усю землю!

Далі стрибати нікуди, і я, переможений, замовк. Сонька ж підстрибнула на одній нозі, показала нам язика і вигукнула:

— А в нас квочка на качиних яйцях сидить!

Тут нашим хвастощам настав кінець. Квочка на качиних яйцях? Це щось дуже цікаве.

— Бре!

— От і сидить! — не здавалася Сонька. — Хочете, покажу?

— Покажи!

Соньчине обличчя відразу стало хитре, як у лисиці:

— А дасте гудзика?

— Його ж треба відривати. Штани ж упадуть. А нам у гості йти.

— А ми іншого пришиємо. У мене є… Дасте?

Спокуса побачити незвичайну квочку і жаль за гудзиком недовго боролися в мені.

— Тільки спершу квочку покажи.

Ми потихеньку зайшли до клуні, де сиділа квочка. Сонячне проміння пробивалося сюди сліпучими смужками, і ми спершу нічого не бачили, крім яскравих стовпців, наповнених рухливим пилком.

— Он вона, — прошепотіла Сонька, показуючи в темний суток.

Відстовбурчивши крила, квочка сиділа у старому решеті непорушно, мов нежива. Ми довго дивилися на неї, не насміюючись підійти ближче: кожен з нас був хоч раз подзьобаний квочкою — цим страховиськом, що з лютим «кир-р!» кидається прямо межи очі, захищаючи курчат.

Та ось квочка заворушилася, заквоктала, обережно вилізла з решета. Кілька разів струсонула крилами, потягнулася, наче людина, спинаючись на замлілі лапи. Потім, заклопотано квокчучи, попростувала з клуні.

— Напитись пішла, — пояснила Сонька. — Давайте глянемо на яйця.

Щільно причинивши двері, щоб квочка не пробралася назад непоміченою, ми побігли до решета.

В затишному солом’яному кубельці лежали голубуваті качині яйця. Теплі й ласкаві, вони так і просилися до рук.

— А квочка їх не давить? — поцікавився Сергійко.

— Ні.

— А як вона сідає?

Замість відповіді. Сонька повернулася спиною до решета обережно присіла над яйцями. Ми пирснули — такою кумедною здалася вона.

— А тепер давай гудзика! — підвелася Сонька.

Як мені не шкода гудзика, а треба розплачуватися.

— Відривай.

Сонька вчепилася двома пальцями в гудзик. Але мама знала, хто його носитиме, тому й пришила найміцнішими нитками. Ми довго крутилися та сопіли, намагаючись відірвати гудзик, врешті Сонька, впершись однією рукою мені в груди щосили смикнула другою до себе.

З сухим тріском гудзик переламався навпіл. Сонька поточилася назад, а я з усього маху всівся в решето.

Застріляли, давлячись, яйця, чвиркнули в усі боки перемішаним білком і жовтком та ще якимось чортовинням, а мої штани враз промокли до пупа.

Ошелешений нежданою напастю, я якусь мить сидів у решеті.

Потім похмуро підвівся. Навіть не лапав себе ззаду, бо й так знав, яке золото там налипло. Стояв і гірко роздумував чого воно так діється в світі, що де яка халепа не вилупиться обов’язково я мушу вскочити в неї.

А за дверима, тривожно квокчучи, металася квочка. Вона ще, бідна, не знала, що я вже посидів на яйцях!

НАЧИНКА

Мама розкачує тісто, а ми крутимось біля столу, відпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, у Сергійка аж побіліло волосся, і мама жене нас геть:

— Погуляли б, горенько мені з вами! Ну, чого лізете під руки?

Хай уже він… А ти ж старший!

Я тільки важко зітхаю: отак завжди. Як тільки мама примушує щось зробити чи докоряє за щось, обов’язково починає з осоружного: «Ти ж старший». Наче від того, що мені на три роки більше, ніж Сергійкові, не мушу ні бавитись, ні лазити в шкоду, ні дивитись, як мама готує пиріг.

Цей пиріг — для нас ціла подія. Великий, на весь лист, він лежить, покритий чистим рушником, — «підходить», як пояснила мама. Потім його беруть і обережно саджають у піч

Тоді ми повинні ні стукнути, ні грюкнути, навіть не заговорити голосно, щоб пиріг не «сів». І хоч нам важко уявити як може сідати пиріг, однак ходимо, як коти, побіля печі і киваємо один на одного пальцями:

— Тс-с-с… Тс-с-с…

Нарешті пиріг виймається з печі. Пухкий і рум’яний, він сяє, як сонце, пахне ж так, що я мимоволі облизуюсь, а в Сергійка світяться очі. З одного боку тільки трохи пригорів, і мама, відрізавши, дає нам по шматочку.

— Почекайте тільки, нехай охолоне.

Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурніший, а ми тим часом, обпікаючись, їмо пухке тісто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинці та пересипаних цукром, вона так і тане в роті.

— Я б усе пироги їв, — каже Сергійко, збираючи крихти.

Я не заперечую.

— І чого мама так рідко їх пече? — дивується брат.

— Бо мука дорога!

— Дивіться ж, не чіпайте пирога! — наказала нам мама перед тим, як іти на роботу. — Ось хай гості прийдуть, тоді й будемо їсти… Біжіть краще надвір, пограйтеся…

Ми, звичайно, і не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно відпочивав, прикрившись рушником.

— Я тільки гляну, — врешті не витримує Сергійко.

Він обережно стягає рушник, тикає пальцем у рум’яну скоринку.

— Він добрий-предобрий… І начинку видно, — показує брат на те місце, де мама відрізала нам по шматочку пирога.

— Не чіпай, у тебе ж палець брудний! — ревниво зауважую я.

Сергійко швидко облизує пальця, витирає полою:

— Уже чистий… Я тільки трошки…

І не встиг я отямитися, як він виколупує трохи начинки і кладе до рота.

Я хотів крикнути на нього, стягнути з стільця за штани, але братові очі засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала:

облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.

— Еге, ти більше! — відразу ж запротестував Сергійко.

— Ну, годі! — врешті схаменувся я, коли в пирозі з’явилися дві великі дірки, наче там порпалася пара мишей. — Ходімо краще гратися.

— Ходімо, — неохоче погодився Сергійко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже підозріло він поглядав на стіл.

— Я ще трошки, — обізвався за якийсь час Сергійко, благально дивлячись на мене. — Одну капочку… Ось стілечки…

Я почухав потилицю і потягнув рушник з пирога.

— Тільки потрошку ж! — сказав братові, аби заспокоїти власне сумління. — Бо мамка нам лупки дасть.

Коли ми вдруге відірвалися від пирога, він мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пиріг аж запався, втративши половину начинки.

Лише тепер пригадали ми мамин наказ і перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити?

— А як увесь з’їмо? — запитав Сергійко. — Скажемо, що то собака з’їв…

Я тільки похитав головою: хіба ж собака дістане зі столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб відразу догадатись, чия це робота.

— І навіщо ми ту начинку їли! — вже каявся брат.

Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!

— Краще б ми її не їли!

— А як ми дірочки позаліплюємо? — все шукав порятунку Сергійко.

— Чим, у біса, їх заліпиш!

— Тістом… Або хлібом…

— Хе, тістом! Хіба ж гості не розберуть!

І ми знову засумували.

— Знаєш що? — врешті надумався я. — Давай зробимо нову начинку.

Сергійко погодився, і ми відразу взялися до роботи. Дістали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли їх і змочили водою. Щоб гості не розібрали, мамину начинку ми з’їли до решти, а свою напхали в пиріг.

Після того нам відразу ж закортіло надвір. Бігали по траві, гралися в «квача» і намагалися навіть не згадувати про пиріг.

Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі: а що, як гостям не сподобається наша начинка?

КОТИЛАСЯ ТОРБА

Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:

— Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не виходити!

Я, Сергійко, Сонька і Галя стояли посеред світлиці.

— А в сінях можна? А в кухні?

— Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!

Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.

Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав:

Котилася торба

З високого горба,

А в тій торбі — хліб-паляниця, Кому доведеться, тому і жмуриться!

Потім запитав:

— Уже?

— Ще! Ще! — лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там тупотіли ноги, торохтіли глечики.

— Вже!

Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж побачив їх усіх.

— Це того, що вони за мною лізли, — сердилася Сонька. — Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришиті!

Сонька уткнулася обличчям у кожух і заспівала про торбу, а я тихенько поліз під піл. Сергійко й Ганнуся відразу ж порачкували за мною.

— Куди ви! — засичав я на них. — Ховайтесь окремо. Та вони й не думали рухатися з місця.

— Ну, сидіть уже тут. Я деінде сховаюся.

Швидко вибравшись з-під полу, гукнув Соньці: «Ще!» і подався на кухню. В сіни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.

Ставши посеред хати, я задумався. На піч? Ні! Сонька відразу загляне туди. Під стіл? Теж помітить. У запічок?.. Мені хотілося заховатися так, як ще ніхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. І коли мій погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печі, отвір знову закрив за собою. От тепер нехай пошукає!

Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно відсунув його, поставив туди ж і горнятко, поки вмостився як слід. Під боком був солом’яний попіл, що так і здіймався, досить тільки поворухнутися. Сонька вже пішла на лови. Я затамував подих.

— Галя й Сергійко! — відразу ж закричала вона. — Стукалочкипалочки!

Згодом настала й Ванькова черга.

— То я просто не хотів бігти, що ти мене застукала, — солідно виправдовувався Ванько.

Потім почали шукати мене. Сонька нипала по кімнатах, кричала: «Вилазь, я тебе бачу!», та я добре її знав, щоб піддатись на цю дешеву приманку.

— Він, мабуть, на горищі сховався.

Вони подалися в сіни, зарипіли драбиною.

Я хотів уже було вилазити, щоб першому добігти до полу, коли грюкнули двері. «Сонька повернулася, — подумав я. — Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!»

Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув якомога більше повітря, аж віддулися щоки, тихенько підліз до заслонки. Тільки я зібрався відтулити її, як заслонка сама поїхала набік, і передо мною з’явилося обличчя… тітки Одарки. Та я вже не міг стриматися:

— Га-ав!

Соньчина мати голосно гикнула, закотила очі під лоба і тихенько лягла на долівку…

Возили тітку Одарку за сорок кілометрів до славетної ворожки — виливати переполох. Одужала зовсім Соньчина мати чи ні, я не знаю, однак до самої смерті твердила, що на власні очі бачила чортяку:

— Отаке мале, як моя Сонька, морда ж чорна, як у арапа! Ще й гавкає собачим голосом.

КАЗОЧКА ПРО ЛІТАК

Оцю історію я почув, коли мені було неповних сім років. Розповідала її знайома вчителька, мамина подруга, що іноді наїжджала до нас із міста — з таємничого Миргорода. І я, що ніколи не був далі сусіднього села, дивився на неї, як на сьоме чудо світу.

Розповідала вчителька про невеликого хлопця, який захворів якоюсь загадковою, таємничою хворобою. Де тільки його не возили, чим не лікували — хлопчик все танув і танув, як ота тоненька свічечка, що згорає від невмолимого вогню. Батьки були у відчаї і не знали, що вже й робити.

Врешті вони звернулися до одного старенького лікаря. Той оглянув хлопчика, вислухав його, а потім запитав:

— Він у вас нічого не просить? Що він хотів, коли був здоровий?

— Він і зараз просить купити літак, — відповіли батьки.

— Тож купіть негайно літак, поставте непомітно біля ліжка, щоб він, прокинувшись, відразу ж побачив його.

Так і зробили. Їздив батько аж у Полтаву, а таки привіз літак.

То був незвичайний літак. Великий, з чотирма яскраво пофарбованими крилами, з моторчиком і пропелером, він навіть запускався і злітав у повітря.

— І що б ви думали? — закінчила вчителька. — Хлопчик після того відразу ж почав видужувати.

Мама дивувалася, слухаючи подругу, а я, що не пропустив жодного слова, тихенько підійшов до неї і смикнув за рукав:

— Купи й мені літак.

— Атож, нагадай козі смерть! — засміялася мама. — Біжи краще подивися, де Сергійко.

Я неохоче пішов, а думка про літак не залишала мене. Минулого року, восени, у високому холодному небі забринів, загув, гостро спалахнув на сонці дивовижний металевий птах. Майже всі дітлахи, позадиравши голови та кричачи від шаленого збудження, помчали вслід за літаком, не розбираючи, де тини, де перелази.

І от виявляється, що літак той, ну, нехай трохи менший, можна купити в Полтаві. В нього яскраво пофарбовані крила, отакі, мабуть, як у великих метеликів, він гуде і літає, як той, що пролетів минулого року над нашим селом.

Є від чого втратити голову!

Ходив по вулицях, шукаючи брата, що подався кудись з дітлахами, а літак все кружляв перед очима, аж я незчувся, як і сам почав густи, розставивши крилами руки та бігаючи вздовж вулиці.

Увечері я ще раз спробував ублагати маму.

Замівши без маминого нагадування хату, винісши сміття, я підійшов до мами і солоденьким голосом запитав:

— А коли я піду до школи, ти мені купиш літак?

— Та відчепись ти від мене! — аж розгнівалася мама. — Дався тобі той літак!

Насупившись, я одійшов від мами, забився у найтемніший куток.

Цілу ніч мені снився літак. Наче я заводжу його, а він вимахує крилами, злітає високо-високо, а потім знову опускається вниз. Снилося, немов я заніс його до хати, поставив на стіл. І тільки поставив, відразу ж прокинувся.

Було вже досить видно, аби переконатися, що стіл порожній. Я відразу ж заплющив очі, щоб додивитися сон про літак, але тут прокинувся Сергіїще, почав перелазити через мене, я його сердито вщипнув, він щосили закричав, проснулася мама — і почався мій день.

Відтоді я щовечора охоче лягав у постіль, бо кожного разу сподівався побачити літак.

Врешті я вирішив, що залишився єдиний шлях одержати незвичайну іграшку — захворіти.

Але як тут захворіти в дідька, коли навіть узимку ні чхнеш, ані кашлянеш, хоч завжди приходиш додому з мокрими ногами і повною пазухою снігу!

— Ти знаєш що? Ти наїжся донесхочу зелених яблук, — пораяв Ванько, коли я поділився з ним своєю бідою. — Я колись наївся, то мало дуба не дав.

Ми забралися в сад, і я з заповзятою рішучістю взявся трощити зелені кислющі яблука. Щелепи мені зводило, котилася слина, та я жував і жував, бо на що ж іще можна мені сподіватися! Ванько ж час від часу тикав мене кулаком у живіт і розчаровано зітхав:

— Мало. У мене такий-о був. А пуп — як груша добряча! Наївшись тих яблук, я прийшов додому, ліг на ліжко і почав терпляче чекати, доки прийде час «давати дуба».

Але я, мабуть, народився під нещасливою зіркою, бо в животі тільки бурчало — і більше нічого. Єдиним наслідком було те, що я довго не міг їсти яблук: досить було побачити їх, як відразу ж зводило щелепи і котилася слина.

— То в тебе пузо луджене, — сказав мені Ванько. — З таким пузом, хлопче, нічого не зробиш.

Микола нараяв після дощу лягти прямо на землю й лежати, поки висохне земля.

— Отоді вся сирість у тебе ввійде, і ти вже захворієш. От бий мене сила божа, якщо я брешу!

Ледве діждався я того дощу! Ледве переждав, доки він скінчиться! Та тільки, знявши сорочку й штани, ліг у мокру траву під тином, як якийсь незнайомий дядько, що проїжджав мимо волами, угледів мене і не полінився злізти з гарби.

— А що ото ти робиш, песький сину! Матері-батькові гостинця хочеш додому принести?

Не встиг я зірватися на ноги, як клятий дядько розмахнувся щосили батогом і кілька разів оперезав мене вздовж спини, а потім іще й по литках.

Після того випадку я вже не наважувався сушити власним тілом землю. Тим більше, що земля вже підсохла, а коли ще буде той дощ!

— Не щастить же тобі! — бідкався разом зі мною Ванько.

Так і залишився я без літака. І з кожним днем історія, розказана маминою знайомою, все більше здавалася мені казкою, що її розповідають дорослі на втіху малим.

СМОЛЯНИЙ БИЧОК

Микола прибіг до нас, червоний та задиханий:

— Вгадайте, що я бачив!

Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був уже не котом, а Гнідком, що мав везти нас у гості до Ванька.

— Зайця!

— Де?

— Біля нашої хати!

— Бре? — першим отямився я.

— От бий мене сила божа, якщо брешу! — широко перехрестився Микола. — Там такий зайчище, як оцей стіл! Так і пряде вухами. Я тільки з хати, а він — гульк і на город.

Зрештою ми повірили. Микола ще довго розповідав про того незвичайного зайця, що не боїться аж до порога підбігати, а потім закінчив:

— От якби його спіймати.

— Як же його, довгоногого, спіймаєш? Він як чкурне…

— Хіба що яму викопати…

— Хе, яму! Так і дасть тобі тато біля хати яму копати!

— Тато не дадуть, — відразу ж охолов Микола, почухуючи спину. — Вони в мене такі: як що, так і за батіг.

— Отож…

Ми зажурилися. Кожен думав про зайця і про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну клітку (адже заєць — як наш стіл!): сидить у ній довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопці повмирали б від заздрощів.

— От якби смоляний бичок у нас був… — розпочав я невпевнено.

— Хи, то ж казка! — презирливо обірвав мене Микола.

— Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу — заєць і вскочив би… От тільки де смоли дістати?

Микола відразу повеселішав:

— Смола є.

— Де?

— У діда Стратона. Дід саме днища човнів смолить, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був…

Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.

— А заєць же був! — знову спокушав Микола. — Ех, і заєць!

— А нам його даватимеш? — не витримав я.

— Питаєш!

Домовившись, ми поділили обов’язки: Микола візьме цеберку і буде пильнувати за дідом, а я, виждавши, коли дід Стратон піде підвечеряти, наберу з бочки смоли, скільки зможу.

Цього разу, понад всякі сподівання, кампанія пройшла успішно.

Потерпаючи, підбіг я до великої залізної бочки, в якій топилася смола, зачерпнув густої чорної маси і попер на город, під саму Миколину хату. Біг, і здавалося, що ось-ось вискочить дід Стратон, наздожене і вчеше кийком по хребту.

— Де будемо виливати?

— Під вікном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тоді з вікна — мах! — і на нього. Тільки нехай стемніє, щоб тато не бачили.

Виливши смолу на стежку під вікном, ми розійшлися.

— Гляди ж, — вдесяте наказував я, — як впіймаєш зайця, неси до нас.

Спали ми погано. Снилися зайці, величезні, як стіл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухі все оббігали її стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не біжить Микола із зайцем.

Та не так сталося, як гадалося.

Десь запівніч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вітру. Стара доти дибала стежиною, поки й улізла в ту смолу, як муха в мед.

— Гвалт! Пробі!

Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге і стала рачки.

— Люди добрі, рятуйте, хто в бога вірує! — жебоніла вона. — Ой, смертонька моя!

На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.

До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:

— Я тобі дам зайця, песький ти сину!

Микола ревів, як бугай…

Вранці, здивовані відсутністю Миколи, ми пішли шукати товариша. Знайшли його аж на городі. Він колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червоні, як у зайця, очі.

СВИЩИК

Ви знаєте, як робиться свищик?

Береться в добрий палець завтовшки лозина, відрізається від неї цурупалок сантиметрів десять завдовжки. Потім посередині прорізається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здійметься, як рукавичка. Ну, а тоді вже просто: видовбав у оголеному дереві ямку, надрізав кінчик, знову натяг кору — і свищик готовий. Стромляй його, чоловіче, до рота і свищи собі на здоров’я!

Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцікавився, де він доп’яв свищика.

Не відкладаючи справи, я крадькома взяв дома ніж і майнув до річки, де густими кущами розрісся верболіз.

«Нароблю торбу свищиків, — багатів я думками, — та й буду свистіти-висвистувати по селу. Один дам Сергійкові, один — Ванькові, а Соньці не дам. Ти, — скажу, — ти дала мені вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!»

З отакими приємними думками нарізав я оберемок лози, приніс під хату і засів за роботу.

Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кілька лозин відкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий ніж не хотів різати дерева, але й це ще була не біда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку — не здіймається. Почнеш стукати дужче — лопається. А коли вже лопнула — відкидай її набік і берись за іншу лозину.

«Нащо мені торба тих свищиків, — порозумнішав я згодом, витираючи мокре чоло. — Зроблю п’ять: три мені, один — Сергійкові, один — Ванькові».

Врешті тяжка праця моя увінчалась успіхом: кора обкрутнулася навколо деревини і повільно знялася.

Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не підносив до рота щойно придбаного музичного інструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога більше повітря, я заплющив очі і щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало.

З хвилину сидів, заціпенівши від щастя, а потім знову підніс свищик до рота. Дмухав і дмухав, поки закрутилося в голові.

Хотів одразу ж побігти на вулицю, але тут на мій свист прийшов Сергійко і остовпів, не зводячи з свищика зачарованих очей.

— Дай і я посвищу, — простягнув він згодом руку.

Я завагався: ану ж зіпсує! Свищик уже встиг набути моїх очах неабиякої цінності, я не віддав би його зараз за жодні багатства у світі.

— Я краще тобі інший зроблю.

— Зроби, — погодився брат і сів біля мене.

Другий свищик мені вдалося змайструвати значно швидше, і, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти.

Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навіть соняшники повернулися цікавими головами, заглядаючи через тин.

Ми дмухали то разом, то навперемінки, дмухали щосили, аж починали боліти животи і наверталися на очі сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними від натуги обличчями, — і все не могли награтися досхочу.

Увечері ми похвасталися обновою перед мамою.

— Ой, які хороші! — похвалила мама. — Ану, заграйте, я вас послухаю.

Згодом мама сказала:

— Ну, досить, а то в мене голова починає розвалюватись. Завтра іще насвищетесь.

Отуди к бісу! То грайте, то не грайте! Ніяк я не міг зрозуміти мами.

Брат слухняно поліз на ліжко, я ж все ще сидів біля печі, розглядаючи свищик. Зараз, коли мама заборонила, мені чомусь захотілося посвистіти, хоч умри.

Я обережно підніс свищик до рота і скосив на маму око: вона сиділа біля столу, обклавшись зошитами.

«Ану потихеньку, щоб і не почула», — подумав я.

Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокійно сиділа, видно, нічого не почувши. Тоді я дмухнув сильніше.

— Толю, що я тобі казала, — тихо зауважила мама, дивлячись у зошит.

Неохоче одірвавши од рота свищик, я замовк. І що це за життя, коли не можеш робити, що тобі хочеться? Змайстрував собі втіху, ось вона, в руках, а пограти — зась! Хіба є ще такий свищик на світі! А свистить він як!

А може, вже й не свистить? Може, вже зіпсувався?

Від самої лише думки про це мене пройняв циганський піт.

І як тут утриматись, щоб не спробувати?

Ні, таки свистить…

— Толю! — все ще не відриваючись од зошитів, але вже голосніше каже мама. — Ти довго будеш на моїх нервах грати?

«На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах… І що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. І завжди у неї голова болить. От у мене ніколи не заболить, хоч сто років свистітиму…»

Кручу свищик і так і сяк, притуляю його до губів, а дмухнути все ж боюся. Врешті наважуюсь — і мама цього разу вже відривається від зошитів.

— Ти що, віника захотів? — сердито запитує вона.

З віником у мене давнє, не зовсім приємне знайомство, і я завмираю.

— Лягай уже спати, — трохи лагідніше каже мама.

Ну, що ж, спати, то й спати, покірно погоджуюся я. От тільки б свиснути на прощання. Хоч трішки. Хоч разочок. Бач, як він ловко тримається в роті!

І мені здається, що свищик, вгадавши моє палке бажання, свиснув сам по собі. Свиснув так голосно й різко, що мама аж підскочила за столом, а потім мовчки звелася і пішла в куток, де стояв знайомий мені віник.

Взявши віник, вона підходить до мене. А я, витріщив- ши на маму очі, продовжую щосили свистіти. Повітря саме виривається з мене, струмує крізь свищик, і він заливається, як несамовитий, аж лящить усе навколо.

У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускає віник і знесилено сміється.

НЕПОРОЧНИЙ ОТРОК

В нашому селі з’явилася «божа людина». Зупинилася вона в Миколиних батьків — найпобожніших людей в усьому селі, і ми почали ходити за Миколою, а він, надуваючись від пихи, вдавав із себе страшенно заклопотаного та неприступного.

І чим більше росла Миколина пиха, тим гострішою ставала наша цікавість: яка вона з себе, ота «божа людина», і що вона в нас робитиме?

Микола з таємничим лицем відводив то одного, то другого набік і шепотів на вухо:

— Вгадувати буде.

Що вгадувати, він і сам до ладу не знав, але цього було досить, щоб ми аж горіли від бажання побачити того незнайомого чоловіка.

Та Микола був невблаганний:

— Еге, чого захотіли! Приведу, то тато з мене сім шкур спустять.

І лише тоді, як ми почали спокушати його різними багатствами, Микола не встояв.

— Гаразд, поведу, — сказав він, набиваючи кишені нашим добром. — Але цур, казатимете, що самі прийшли!

Ми погодилися і босоногою ватагою посунули до хати.

На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгій лавці тулилися лише жінки, всі, як одна, в біленьких хустинах, від чого обличчя їхні здавалися ще темнішими та скорботнішими. Побожно склавши на грудях натруджені руки, вони дивилися в бік покутя і навіть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.

Там, на покуті, під многоликими образами, возсідала «божа людина». Це був огрядний чолов’яга з смоляною бородищею, рум’яними, як наливні яблука, щоками і товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, він невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи їх у сметані, жінки побожно заглядали йому до рота і час від часу зітхали наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу.

Ми завмерли, тулячись до дверей, ладні кожну мить випурхнути з кімнати.

Ось «божа людина» одірвалася від полумиска, витерла пальці об бороду. Щоки її залисніли, жваві меткі очі вмиг оббігли жінок і нас, принишклих та трохи настраханих. Дядько посміхнувся, потім розправив бороду, урочисто мовив:

— І потрібен мені, жіночки, непорочний отрок, мужеського полу.

Жінки, наче по команді, заворушилися, журно захитали головами:

— Та де ви його найдете, чоловіче добрий!

— Серед ваших синочків, мої дорогенькі, серед ваших…

— Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас всі бузувіри!

— Не грішіть, мої солоденькі, — ласкаво заперечила «божа людина». — Сказано-бо в святому писанії: устами младенця глаголить істина. Іще, як Ісус Христос наш сказав, — він задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця, — Істинно говорю вам, якщо не будете як діти — не ввійдете в царство небесне!

— Ой, істино, істино! — дружно зітхали жінки. — Тільки ж то не про наших гаспидів Христос говорив.

«Гаспиди» ж не спускали очей з «божої людини». Дядько все більше подобався нам — саме тим, що заступався за нас перед матерями.

— А треба, жіночки, треба, — наполягав чоловік. — Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провіщати вам ні вашеє будущее, ні прошедшеє ваше, ні настоящеє.

Нам щораз ставало цікавіше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повів грізним оком і наче вимів нас на подвір’я.

В той день поміж нами тільки й розмови було, що про «божу людину».

— Чуєш, Миколо, а що це за непорочний отрок?

— Це коли ми з вами не грішимо.

— Та навіщо він йому?

— Вгадувати, — туманно відповів Микола. І вже починав сердитись: — Та що ви присікалися до мене! Самі ж чули!

Та нас обсідали нові сумніви:

— А що таке мужеський пол?

Тут уже спасував і Микола. Ми довго думали та гадали, але так і не вияснили, що ж то воно за штука така. Дійшли лише до думки, що того полу серед нас і слухом не чувати, і видом не видати.

Другого дня Микола бігав з двору в двір, збираючи хлопчаків:

— Ідіть до нас, буде вибирати!

— Кого?

— Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копійок і по калачу.

Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?

Незабаром біля Миколиної хати вишикувалась босонога черга кандидатів у «непорочні отроки».

Пристроївся і я. Спершу вагався, а потім, добре розміркувавши, вирішив, що мої гріхи аніскільки не тяжчі, ніж у моїх товаришів. Крав яблука й груші, толочив чужі баштани, висмикував хвости в гусаків, дратував собак, вкидав у річку котів, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тільки міг, штани, чубився з братом, — але хіба ж не переконував мене сам Микола, що не согрішиш — не покаєшся! А каятись мені доводилось досить-таки часто, особливо коли свистіла наді мною лозина чи випорскував із чужого садка, несучи повні штани кропиви, напханої безжалісною дядьківською рукою. Отож всі гріхи свої я чесно спокутував і зараз не менш непорочний, ніж оці хлопці, що стоять передо мною в надії на калач та десять копійок.

І чим ближче посувалася черга, тим більше хотілося мені потрапити в «непорочні отроки».

Хлопці, що виходили, були похнюплені та засоромлені. Я вже знав, що дядько наклеював їм на ніготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, і запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопці, як не витріщали очі, нічого не бачили, і тоді «божа людина», ляснувши чергового невдаху по потилиці, розчаровано говорила:

— Грішний, отроче, грішний… Клич іншого!

Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними від хвилювання ногами, я зайшов до хати.

В хаті було темно, бо на вікнах висіли кожухи та рядна. Посередині, на ослоні, горіла воскова свічка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика і таємнича, сиділа «божа людина». Мені стало страшно.

— Підійди сюди, — ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по голові. — Скажи мені: согрішив ти проти господа бога нашого?

Не вагаючись, я відповів, що ні.

— Оце добре! Ось свята смола, яку я наліплю тобі на ніготь… А оце — свята вода, опусти в неї палець… От так. Тепер дивись сюди і говори за мною: «Святий Миколай, внемли моїй чистій молитві, появи свій лик перед мої чистії очиці, незапорошені гріхом, промиті молитвою…» Що ти бачиш там, отроче мій?

Напруживши зір, я не відводив очей від смоли. Мені страх як хотілося побачити того Миколая, і незабаром здалося, що на чорній блискучій поверхні з’явилася якась світла цяточка.

— Ти вже бачиш?.. Еге ж, бачиш? Світла цяточка відразу стала більшою.

— Бачу, — прошепотів я.

— Що ти там бачиш? — аж повеселішав дядько.

— Щось світле, як хмарка.

— Ото ж і є святий Миколай, — промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб світло від свічки ще більше падало на неї. — Подякуєм же богові, що ти удостоївся побачити його святого угодника…

Отак і став я «непорочним отроком мужеського полу». Я досить-таки швидко порозумівся з «божою людиною», і святий Миколай служив нам вірою і правдою. І нехай простять мені чоловіки та жінки нашого села, яким ми провіщали «настоящее, прошедшее і будущее»! Але я вже інакше не міг. Дорослі гладили мене по голові, хлопці люто заздрили мені, а я походжав поміж ними, побрязкуючи чесно заробленими гривениками.

За кілька днів дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоїв мені плату.

Та блискуча кар’єра моя несподівано урвалася.

Продала мене, сама того не відаючи, Миколина мати — тітка Горпина. Якось її викликали в школу (Микола знову щось накоїв), і, побачивши серед учителів мою маму, тітка почала голосно вихвалювати мене:

— Та й свята ж у вас дитинка, Маріє Олексіївно! Уподобилося самого святого Миколая бачити… І як воно, таке богобоязливе, у вас і виросло? А тут свого гаспида хоч у ступі товчи, прости мене, грішну!..

Мама спіймала мене біля Миколиної хати, коли я саме збирався заступати «на роботу». Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому — через всеньке село, на загальний глум.

Після того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тільки тоді, коли грішиш, а й коли робиш святу справу.

Незвідані путі твої, господи!

ПУЧОК ЧАСНИКУ

Влітку, коли починаються жнива, село наче вимирає: всі рушають у степ, на далекі лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвір’ях, та й по хатах рідко коли лунає людський голос, хіба що вигляне у низеньке підсліпувате віконце старече обличчя. Навіть собаки не наважуються порушити сонну тишу і лише вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тіні в тінь.

У такі години сумно самому на селі. Тягне у поле, в ліс, на ріку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата дітлахів, з облупленими носами і такими вицвілими чубами, що годі й розібрати, кого мама вродила чорнявим, а кого білявим, — всі на одну масть. Так і хочеться залишити хату, де допікають кусючі мухи, де душно і темно, піти у великий занедбаний сад, під величезну крислату грушу, й простягнутися на м’якій травиці, п’ючи усім тілом ніжну прохолоду її. Хороше!

Та мені не можна виходити з хати, бо на ліжку лежить хворий Сергійко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронівки. Пішла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досі немає, а Сергійкові все гірше та гірше. Соває неспокійно головою по подушці, шукаючи, де холодніше, щоки його аж горять, і він ледве зводить посинілі повіки, коли я нахиляюсь над ним.

— Пити…

Цокотить зубами об полив’яний кухоль, вода ллється по підборіддю, на худеньке плече, брат починає сердитись і вередувати, відпихаючи хліб та молоко, що його залишила мама. Я і жалію його, і гніваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидіння в хаті, коли надворі отакий день, а там десь хлопці і веселі забави.

— Пити! Пити! — тягне своє брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом.

— Ну, чого тобі ще? — мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хаті. — Ось іще сало… Хочеш сала? Добре, з часником…

Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарізаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику.

— Бач, немає часнику, уже весь з’їли. Та нічого, сало й без часнику добре…

— Часнику! Хочу часнику! — відразу ж починав брат, наче зрадівши, що нарешті знайшов, що вимагати од мене. І скільки я його не вмовляю, брат квилить одне:

— Часнику-у…

У відчаї вибігаю надвір. На нашому городі часнику годі й шукати. Хіба що в тітки Одарки…

Обережно підкрадаюся до тину, ступаю на перелаз. На подвір’ї сусідки нікого немає, город теж манить до себе безпечним безлюддям. Та я все ще вагаюся, не насмілюючись скочити через перелаз.

З тіткою Одаркою в нас старі порахунки. Вона переконана, що більшого від мене пройдисвіта немає в усьому світі, і не раз боляче влучала лозиною по моїй спині, коли ловила на яблуні, в огірках або горосі.

Особливо ж важке серце почала носити на мене тітка Одарка, коли я, перебуваючи в «непорочних отроках», не втримався від спокуси віддати зуб за зуб і наклепав Миколиній матері, в якої саме щезло масло з погреба, що святий Миколай вказує своїм несхибним перстом на Соньчину матір. Жінки позбивали одна одній очіпки, а потім довго перегукувалися через вулицю, пригадуючи батьків і пращурів кожної аж до десятого коліна.

— А ти, трясця твоїй матері, сто чортів тобі в печінку, і не попадайся! — пригрозила мені тітка Одарка (я принишк на той час у гарбузинні). — Спіймаю — сім шкур з тебе спущу, ворожбита поганський!

Тож не дивно, що перш ніж шаснути на сусідський город, я довго вагався. Але тут знову випливло передо мною розпашіле обличчя брата, і я майнув через пліт.

— А куди це ти?

Я вискнув, крутнувся, але вже було пізно: тітка Одарка, яка наче з неба впала, міцно тримала мене за вухо.

— Ти що тут робиш, поганський ти сину? Кажи зараз, що робиш!

Я затято мовчав. Тоді тітка дала мені стусана в спину і потягнула до хати.

— Пустіть! Ну, пустіть! — почав викручуватись я, щосили впираючись ногами в землю. Мені здавалося, що в хаті, де нікого немає, тітка візьме ножаку і почне білувати мене, як вівцю.

— А кажи, що робив?

— Нічого ще не робив… Я хотів часнику позичити…

— Позичити! — аж руками сплеснула тітка. — Хіба ж так позичають: рачки на город! Бач, позичальник знайшовся!

А що я знову замовк, вона запитала: — Навіщо тобі той часник? — Братові… У мене брат хворий…

Мені було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить і чекає на мене.

— Братові?.. Чим же він хворий?

— А я знаю!.. Мама по фельдшера пішла… У Миронівку…

— Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! — знову закричала тітка Одарка. — Ну й клятуща ж дитина, прости мене, господи!

Все ще не відпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:

— На та йди, брат тебе чекає, либонь… Ну чого стоїш, як укопаний?

Затискаючи часник у спітнілій долоні, я повільно пішов, оглядаючись на тітку Одарку. Все простив я їй зараз: і бійки, і сварки, і скарги на мене, і навіть насмикане вухо, що таки добре боліло. Все простив я тітці Одарці за оцей пучок часнику!

УРОК

Кожне літо приносило мені не тільки розваги та забави, а й працю на городі. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як і водиться на селі.

Тож не встигнеш досхочу накупатися в річці, набродитись по луках чи набігатися в лісі, а мама вже загадує:

— Бери сапку та йди полоти.

— Ще ж рано, — намагаюся відтягнути осоружне полоття.

— Іди, іди, не вигадуй… Там за пирієм сапки не потягнеш.

І я хоч-не-хоч, а мусив іти.

Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезні рядки картоплі, кукурудзи, помідорів та іншої нечисті, що так і перла з землі на моє безталання. «І навіщо ото, — гірко роздумував я, — такий городище? Ех, виросту, то зовсім не заводитиму городу! Краще купатися в річці чи ходити по полуниці…»

Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зітхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання.

Цього разу мама загадала полоти помідори.

— Ой, їх так багато! — пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогодні мав іти в ліс: гратися з хлопцями в «червоних» та «білих».

— Нічого, нічого, ще встигнеш набігатись, — «втішала» мама. — Ти вже споли помідори, а картоплю я буду сама полоти… А хочеш, я дам урок.

— Який урок?

— От відміряй половину грядки, це буде тобі на сьогодні.

А решту — завтра виполеш.

Подумавши, я пристав на таку пропозицію.

— Тільки дивись, добре поли, — попередила мама. — Прийду зі школи — перевірю.

— Та гаразд, — сказав я, наслідуючи дорослих. — Чого вже там.

Прийшовши на город, я відразу ж розбив помідори на дві частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Але коли ще

буде те завтра, а сьогодні ж я мав, хоч умри, кінчити якомога ско ріше. «Може, завтра град випаде чи ще яка радість. То не треба буде й полоти…»

Тверда земля аж дзвеніла під сапкою, пиріїще аж намотувався на держак, і мене розбирала злість. Здавалося, що бур’ян навмисне чіплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городі.

Вже сонце підбилося на доброго дуба, коли прибіг Ванько.

— Пішли!

— Куди? — похмуро запитав я.

— Та до лісу ж! І хлопці вже зібралися… То ти не йдеш?

— А ти не бачиш! — мало не плакав я.

— То я вже пішов.

— Іди!

Ванько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потім тихенько, наче від хворого, побрів із городу.

«Бач, йому весело, всім їм весело, — ображено супився я. — А тут маєш з оцими помідорами!» В ту хвилину найнещаснішою в світі людиною був я. І вже не тільки пирій, а й самі помідори наче насміхалися наді мною, забігаючи в найгустіший бур’ян, щоб я мав нахилятися над кожним.

А хлопці ж оце граються в «червоних» та «білих», ганяють по лісу. Уявив собі Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвідці. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготові дерев’яні шаблюки, ось налітають зненацька на «ворога», вимахуючи грізною зброєю:

— Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!

Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. І пирій — уже зовсім не пирій, а вороже військо, яке я маю порубати і винищити. Я налітаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:

— Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!

Падають вороги, благають пощади, та я безжально налітаю на них.

Перевів я дух лише тоді, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся — і відразу наче хто відро крижаної води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тільки пирій, але й помідори.

Стояв і проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з «білими». Отак воно завжди: задумаєш хороше, а виходить зовсім навпаки!

Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогодні врятуватися від маминого гніву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубані помідори назад у землю, ще й попритоптував, щоб міцніше стояли.

— Оце молодець! — похвалила мене мама, прийшовши зі школи. — Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.

«Еге ж, повезеш, — думав я. — Знала б ти правду — не те говорила б!»

Мама пройшлася вздовж рядків, зупинилася над тим, де я «воював». Я похолов.

На щастя, вона не нагнулася і не спробувала смикнути рослину…

Увечері, прибігши додому, я знову пригадав помідори і тихцем майнув на город. Листочки на них уже помітно прив’яли.

«Треба полити, — подумав я. — Може, ще приймуться». Наступного дня я прокинувся разом із сонцем. Тихенько встав, дістав кухоль і цеберку.

— Ти куди це? — здивовано запитала мама.

— Та… поливати. — Що поливати?

— Та… помідори.

— Ти ж учора поливав.

— Я ще й сьогодні…

Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливість здалася їй підозрілою. Але в моїх руках, крім кухля й цеберки, нічого не було, дивився я на неї ясними та відвертими очима, і вона нічого більше не сказала.

Набравши, води, я поніс цеберку на город. Помідори прив’яли зовсім, ще нижче осіли, аж поприпадали до землі.

«Може, саме приймаються», — утішав я себе і шпарко взявся до роботи.

Полив помідори раз. Потім, подумавши, став поливати і вдруге.

Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути біди.

— А чого це ти зсередини почав? — поцікавилась мама, що зненацька підійшла до мене. — І навіщо стільки води? Вони позамокають…

Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у воді, і воно вільно висмикнулося з землі.

Вона ще не встигла розігнутися, а мене наче корова язиком злизала. Не міг же я чекати, поки мама розбереться, що й до чого!

ДВА ЛІТРИ

Сталося це в першому класі, в другій половині навчального року.

Учителька задала нам додому отаку задачку: «Господиня на доїла від корови 16 літрів молока, а від кози — 2 літри. Скільки всього літрів молока вона надоїла?»

Списуючи з дошки задачку, я навіть не підозрював, скільки клопоту завдасть вона мені.

Прийшовши додому, я сів за стіл, розкрив зошит і почав рішати задачку.

Уявив собі корову: велику, червоної масті, з спокійними очима, з довгими рогами — точнісінько таку, як у Миколи.

Коза ж була в Соньки — шкідлива та розбишакувата, як і її маленька господарка.

Не любив я кози!

— Отже, так, — почав я рахувати, схилившись над зошитом. — Корова — велика, коза — маленька. Від корови Миколина мати надоює

16 літрів молока, а від кози Соньчина мати надоює 2 літри… Хм…

Послужлива уява поставила поруч Миколину корову і Соньчину козу.

«Для молока з-під корови треба он яке відрище, а для кози й маленьке горнятко завелике буде…»

І я виразно бачу два літри: один для молока з-під корови, другий — для молока з-під кози. І звичайно ж, той літр, що для корови, набагато більший, ніж той, що для кози!

Як же їх тепер додавати, горенько моє!..

Я аж упрів, намагаючись злити оте молоко. Зливалося воно то легко, але скільки всього буде літрів — от задача! І якими літрами його треба міряти — коров’ячими чи козячими?

Біда мені з цим молоком!..

Під кінець у мене зовсім уже замакітрилося в голові. Мелькали великі корови й малі кози, валилися на мою бідну голову то одні, то другі літри, і щедро лилось молоко, яке конче треба було виміряти, бодай воно скисло!

Зневірившись, я взяв зошит і почимчикував до Ванька. Ванько мусив-таки вирахувати, адже він уже мав колись мороку з отакою задачкою. Там розповідалося, що один господар мав три барани і чотири кози. «То скільки ж всього було голів?» — запитувалося під кінець.

Ванько, що саме стояв біля дошки, недовго думав. Взяв шмат крейди, звівся навшпиньки і вивів на дошці: 3 барани додати 4 кози — буде 1 голова.

— Як одна? — здивувалася вчителька. — Ану порахуй: три додати чотири, то скільки буде?

Наморщивши лоба, Ванько почав рахувати на пальцях.

— Буде сім.

— От бачиш!.. То скільки буде всього голів, коли до трьох баранів додати чотирьох кіз?

— Один голова!

Як не билася з ним учителька, вона так і не могла втовкмачити, що худобу можна рахувати на голови. Ванько знав лише одного голову — сільради і не хотів поступатися цим, хоч у ступі товчи.

Повертаючи зі мною додому, він все бубонів:

— Хіба ж у баранів голови бувають?.. То тільки в нашому селі є голова — дядько Никифор… І який дурень триматиме у себе аж три барани, та ще до них чотири кози додаватиме? — хазяйновито запитував він. — Двох баранів і чотирьох кіз треба продати, а натомість купити овець. Отоді вже й зводити їх докупи…

Тож я й пішов до Ванька як до людини, що вже мала справу з отакими химерними задачками.

Ванько довго зітхав та шморгав носом над зошитом. Врешті підвів голову і запитав:

— А знаєш, чого в кози молоко холодне?

— Чого?

— Бо в неї хвіст задертий. Вітер туди дує і молоко студить.

Я погодився, але від того вирішення нашої задачки не просунулося вперед.

— Треба до Соньки йти, — сказав згодом Ванько. — Вона, мабуть, знає: у неї ж коза є.

— Пхі, я вже давно вирішила! — сказала нам Сонька.

— Ану, покажи!

Сонька розгорнула зошит, і ми побачили: 16 літрів + 2 літри = 18 літрів.

— Тю, дурна, так їх же так не можна додавати!

— А то чому?

— Бо в кози ж літри менші. Коза ж менша від корови, то й літри менші!

Сонька подумала-подумала, почмихала-почмихала, а таки мусила погодитися з нами.

І вже втрьох билися ми над проклятущою задачкою.

— Знаєте що, — сказав очманілий Ванько, — давайте спіймаємо козу, подоїмо її та подивимось, скільки ж буде того молока.

Сказано — зроблено. Сонька взяла невелике горнятко, а я і Ванько метнулися до кози. Ми таки подоїли б козу, бо уже встигли схопити її за роги, а Сонька вчепилася в дійки, коли б не тітка Одарка, яка мала звичку появлятися саме тоді, коли її найменше ждуть.

— А що ото ви, песиголовці, затіяли?! — закричала вона, ха паючи лозину. — А нащо ото над твариною ізнущаєтесь?! Чи вам нікуди руки прикласти, щоб вони вам повсихали?!

Так і не вирішили ми задачки про корову та козу. І довго ще вчителька не могла нас переконати, що літр молока з-під корови аніскільки не більший від літра молока з-під кози.

БІЛЯ ЯЛИНКИ

Незадовго перед Новим роком мама покликала нас до себе і запитала:

— Діти, ви пам’ятаєте Ганну Григорівну, оту, що приїжджала до нас минулого року з міста? Так от, цього року в неї буде ялинка.

Ганна Григорівна запрошує нас до себе…

Гой-га! В нестримному захваті ми застрибали по хаті, здіймаючи куряву, і мама відразу ж мусила нас охолодити:

— Але дивіться мені, не пустуйте! Ти чуєш, Толю?

Звичайно, чую! Та я, коли треба, буду тихше води, нижче трави.

Мама щось не дуже йняла мені віри, бо додала:

— Дивися ж, як тільки Сергійко хоч раз поскаржиться мені, що ти його кривдиш, — не візьму на ялинку.

Це вже справа складніша. Не бити Сергійка я ніяк не міг. З тієї простої причини, що такого вреднющого брата не було, мабуть, відколи й земля стоїть.

— Ти ж дивися тепер мені, не бігай до мами, — застеріг я його. — Ти чув, що мама сказала: як тільки поскаржишся, так і не поїдемо на ялинку до міста…

Чи то Сергійко добре затямив мою пересторогу, чи я менше штурхав його, тільки ми витримали до Нового року, і ось уже сидимо в санях, закутані ковдрою, притулившись одне до одного.

Сани скриплять і погойдуються, коні весело трюхикають, візник веде з мамою непоквапну розмову, а ми виглядаємо крізь невелику щілину у ковдрі в білий світ, де спалахують холодні іскринки, танцюють понад засніженими полями. Нам затишно й весело, невідоме місто й ялинка, що чекають на нас, заполонили всі наші думки, і ми тільки сопемо від повноти почуттів.

Час від часу мама нахиляється до нас веселим почервонілим на морозі обличчям в опушеній білою памороззю вовняній хустці і турботливо питає:

— Не померзли, дітки?

Ми заперечливо крутимо головами, боячись, що мама заверне сани додому.

Аж ось і місто. Під’їжджаємо до великого, під залізним дахом будинку з високим ганком, вступаємо поперед мами спершу в коридор, а потім у кімнату і застигаємо, вражені, приголомшені, зачаровані: прямо перед нами, гордовито підіймаючись до стелі, стоїть ялинка.

Відразу неможливо й роздивитися всі іграшки на ній. Це щось казково блискуче, сяюче, незвичайно привабливе, що іскриться сріблом і злотом, спалахує червоними, зеленими, синіми, жовтими вогнями, побожним трепетом сповнює наші душі. Ми стоїмо, онімілі, нічого не чуючи й не бачачи, крім оцієї ялинки, яка, немов казкова царівна, прилетіла з-за глибоких морів та високих гір, з-за тридев’яти земель, прилетіла та й стала, чекаючи нас.

— Ну, знайомтеся ж, діти! — наче з-за рожевого туману, долинає до мене мамин голос.

Обережно зітхнувши, щоб не налякати казкове видовище, я відриваю зачаровані очі од ялинки і бачу перед собою хлопця мого віку в красивій матросочці з білим відкладним комірцем.

— Оце Юрась, Ганни Григорівни синок, — пояснює нам мама. — А це, Юрасю, Толя і Сергійко.

— Подайте один одному руки, — говорить Ганна Григорівна, що стоїть поруч у розкішній темно-вишневій сукні.

Та ми упираємося, наче бичиська, набусурмачено поглядаючи один на одного. Ноги мої немов приросли до підлоги, мені соромно й дуже незручно.

Дорослі ж тихенько підштовхують нас одне до одного, і врешті наші руки стикаються.

— Ось і гаразд. Тепер ми з вашою мамою підемо в ту хату, а ви залишайтесь біля ялинки. Приймай своїх гостей, Юрасику!

І дорослі пішли. Юрась стояв навпроти нас, закопиливши губу, широко розставивши ноги в коротеньких штаненятах, і уважно дивився на мене.

— Ви з села? — запитав він раптом.

— А то ж звідки! — не досить привітно відповів я. Мені вже здавалося, що він насміхається з нас, селюків.

Ми знову замовкли.

— Це ваша ялинка? — запитав згодом Сергійко.

Він уже дивиться не на Юрася, а на ялинку, і в очах його виграють всі оті святкові вогники, все срібло і злото.

— Це — моя ялинка, — поправив Юрась. — Це мама і папа для мене зробили.

«Папа»? Я ледве не пирснув від сміху, що він називає тата папою, наче хліб.

— Хочете, я вам її покажу.

Ще б не хотіти! Ми аж горіли бажанням підійти до неї ближче.

За якісь півгодини ми гралися навколо ялинки. Я вже добре роздивився ялинкові багаті прикраси, вони так і просилися до моїх рук.

Особливо причарували мене великі сріблясті пряники, що звисали на нижніх гілках майже до самої підлоги. Я просто-таки не міг відірвати очей, мені здавалося, що пряники ті мусять бути найсмачнішими в світі ласощами. Та попросити у Юрка я не наважувався, тим більше що він ревниво погримував на нас, як тільки ми підходили дуже близько до ялинки.

— Давайте у поїзда гратися, — запропонував згодом Юрко. — Я буду паровозом, а ви — вагонами.

Він став рачки, ми пристроїлися за ним, і поїзд рушив навколо ялинки. Юрко гудів і пихтів, наслідуючи паровоз, ми голосно цокотіли і незчулися, як в’їхали під саму ялинку. Перед моїм носом загойдався сріблястий пряник, і я вже не міг втриматися від спокуси: рука сама собою простяглася до нього, швидко зірвала і піднесла до рота.

— А-а-а! — помітив те Юрко. — Ва-а-а! Віддай пряник! Віддай!

Видер у мене пряник, та побачивши, що він надкушений, Ще дужче закричав, затупотів ногами, затріпотів руками.

Вбігли дорослі. Я стояв, похнюпивши голову. Юрко кричав як недорізаний. Мама сварила мене, а Ганна Григорівна разом з чоловіком намагалися заспокоїти свого синочка, тицяли йому до рук якісь цяцьки та цукерки.

Коли Юрко втихомирився, його мати запропонувала на знову погратися. Та мені вже було не до гри. Я раптом побачив свої та Сергіійкові благенькі штанці, і черевики, почищен сажею, і мамине простеньке плаття, порівняв усе те з парадним одягом Юрася, якого встиг зненавидіти, з розкішно сукнею його матері, — мені стало так незатишно, як ще не було ніколи.

І ялинка, й кімната, й господарі — все стало чужим ворожим. Захотілося раптом додому, де лише глиняна долівка, та стіл, та ослін, але все це своє, близьке і рідне.

ЯБЛУНЕВА ЛОМАКА

Зустрів я Миколу по дорозі на город. Віддуваючи щоки він пройшов мимо, наче й не помітив мене.

— Ти куди, Миколо?

Микола замугикав, наче німий, тицьнув пальцем у віддуту щоку, а потім показав на город. Зацікавлений, я пішов за ним.

В кінці городу, в розпушеній землі, стирчала суха вишнева палиця. Микола присів біля неї, нахилив голову і, розкривши рота, полив водою.

— А то нащо?

— Щоб росла, — відповів непоквапно Микола, витираю долонею рота.

— Палиця?

— Еге ж, палиця.

— Та вона ж суха!

Я простягнув до неї руку, але Микола швидко відштовхнув мене:

— Не чіпай! Вона вже досі коріння пустила.

І знову присів біля палиці, дбайливо вминаючи землю.

Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кілок та ввіткнути його в сиру землю, то за якийсь час він пустить коріння, простягне до сонця тоненькі гілочки. Але ж то вербовий кілок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця!

— І вона ростиме? — все ще не вірив я.

— Ростиме, — впевнено відповів Микола. — Про це й у книзі написано.

— У книжці?

— Еге, у біблії… Там отакенна, — розвів руками Микола. —

Тато її щовечора вголос читають. Там і написано… — Що ж там написано?

— Як один святий з рота суху гілку поливав, а вона й розцвіла.

Моя зневіра похитнулася. Коли це написано в книжці, та ще в такій великій, то, мабуть, таки правда. Але ж навіщо носити воду ротом? Хіба немає відра?

Перш ніж відповісти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу.

— Бо в роті слина… У відрі немає.

— І ти давно поливаєш?

— З учорашнього дня. Відро води вже переносив.

Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в роті відро води — це вам не жарт!

— А мені… можна?

— Тобі?

Він подивився на мене так, наче оце вперше бачив.

— Мабуть, можна… Тільки ротом воду носити! — закричав він услід, бо я вже щодуху біг додому.

Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я поніс її на город, ввіткнув у м’яку землю.

А потім побіг у сіни по воду.

«І зовсім не важко! — подумав я, повертаючись з повним ротом води. — Так і сто відер переносити можна!»

Згодом я вже жалів, що в мене такий малий рот.

«От якби такий, як у вола, — заздрісно мріяв я, плутаючи поміж картоплинням. — Щоб одразу піввідра набирати».

Під кінець мені здавалося, що язик мій розбух від тієї води, наче губка. Та що язик! Намагаючись набрати якомога більше води, я часто ковтав її, і в животі у мене хлюпало, як у бочці.

«Досить», — вирішив я, коли відро спорожніло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гіллям, набубнявіє бруньками, обкидається рожевим цвітом. Загудуть бджоли, появиться зав’язь, а там і яблука. Отакі, як добра головешка, червонобокі та смачні…

Вранці я побіг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як і вчора. Ще не вірячи власним очам, провів я по сухій корі рукою, а потім тихенько висмикнув із землі. Коріння теж не було.

Сердитий, я побіг до Миколи.

— А ти хрестився?

— Ні.

— Ото ж то й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!

— Чого ж ти вчора не сказав? — мало не плакав я з великої досади.

— Бо й сам повинен знати! — відрізав Микола.

І я знову до вечора носив ротом воду.

«Тепер уже конче прийметься, — думав я, лягаючи спати. —

Лоба хрестив, воду ротом носив — якого ж ще дідька їй треба!»

Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч підпалюй, і вперто не хотіла пускати коріння.

І я знову побіг до Миколи.

Знайшов його під хатою. Тримаючи ножа, він майстрував нове пужално.

— Ти чого води не носиш?

— Бо мені вже не треба, — відповів Микола, ховаючи очі.

— Як-то не треба?

— Бо в мене уже прийнялася.

— І коріння пустила? — І коріння… — І гілляки є?

— І гілляки…

— І зацвіла?

— Та зацвіла…

«Отже, я щось робив не так, коли мене спіткала невдача, — журився я, повертаючись додому. — Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася».

Незчувся, як опинився на Миколиному городі. Дійшов до гіллячки і остовпів. Вона стояла така ж суха, як і позавчора. Я обережно потягнув її до себе, і вона легко висмикнулася — внизу не було жодного корінця.

Потім я пішов на свій город. Висмикнув суху яблуневу ломаку і рушив бити Миколу.

Щоб знав, як обдурювати чесних людей!

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Уже в четвертому класі ми почали вивчати історію. Про Київську Русь, про варягів та греків, про оту всю сиву давнину, що зачаровує, як найцікавіша казка.

Готували уроки з історії втрьох, бо мали всього один підручник. Збиралися найчастіше у Соньки, розкривали книжку з малюнками і довго їх розглядали.

Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег з своєю дружиною. Так і було написано: «з дружиною», і ми, спантеличені, довго шукали поміж вусатих, озброєних мечами та списами дядьків, що сиділи на конях, оту князеву дружину.

— Вона, видно, десь позаду, — врешті вирішив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:

— І зовсім не позаду! Вона вдома залишилась: князеві борщ варить.

Ми далі роздивлялись малюнок.

— А навіщо в них ото відра на голові?

— Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голів їм не повідрубували.

— Я собі теж такий меч зроблю.

— Де ж ти заліза візьмеш?

— А я з дерева.

Ванькова думка нам сподобалась, і кожен вирішив про себе змайструвати меч.

— Ну, давайте вже вчитися! — з жалем одірвався від малюнка Ванько.

Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотілося, а сидіти просто так було нудно.

— Давайте гратися, — запропонувала Сонька. — У піжмурки.

Я згадав піч і одразу ж відмовився.

— Краще давайте у князів гратися, — обізвався Ванько. — Візьмемо мечі, сядемо на коней і будемо рубатися мечами.

Не довго думаючи, ми збігали надвір — висмикнути з тину по хворостині на коні. Сонька і я озброїлись замість мечів качалками, а Ванько доп’яв рогача замість списа. Ми вже були розійшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:

— Стійте, а шоломи!

І справді, які ми князі без шоломів?

— У мене нехай картуз буде за шолом, — сказав врешті Ванько. — І в мене.

В Соньки ж картуза не було. Вона вибігла в сіни і згодом повернулася з полив’яним горнятком на голові. Я розсміявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:

— Краще скинь. Ану ж хто вцілить — мати тоді й нога повисмикує!

Сонька відразу ж погодилась. Вона знову пішла до сіней і цього разу ввійшла з новісіньким чавунцем на голові.

— Цього вже ніхто не розіб’є!

Я заздрісно подивився на чавунець. Він так і блищав на Соньчиній голові, не те що наші кашкети.

— Ти ж дивися по головах не бий, — попередив Ванько. — А то тобі тепер не страшно.

Ми знову роз’їхалися в кутки, повернули «коней» і з бойовими вигуками помчали одне на одного.

Що то був за бій! Всі київські князі попереверталися б у своїх домовинах від заздрощів, коли б почули, як заторохтіли наші мечі та списи, як заіржали коні, коли б побачили, яка курява піднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожі лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто і що ми, і почали рубатись по-справжньому.

Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в’юном закрутився на місці. Тоді чесний Ванько, перейшовши відразу на бік потерпілого, пішов у наступ і підчепив князеву дружину рогачем під ребра. Та не лишилася в боргу і рубонула свого супротивника качалкою по голові.

Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потім, піднявши догори рогача, рушив на Соньку.

Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку і метнулася до дверей. Та вже було пізно. Розгніваний Ванько нагнав її на порозі і з усього маху вперіщив рогачем по чавунцеві.

По хаті пішов дзвін, як у кузні. Сонька йойкнула і очманіло закрутилася на місці. Бігти далі вона не могла: чавунець наліз їй аж на плечі. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а мені раптом здалося, що вона ось-ось відірве його разом з головою. З переляку я забув навіть про власне плече і підбіг до Соньки: — Болить?

— Чавунець не скину-у! — заголосила Сонька, шарпаючи щосили посудину.

Я відразу ж узявся їй помагати. Кинувши рогача, підійшов і Ванько.

Вже удвох смикали ми той чавунець, не жаліючи Соньчиної шиї.

Втомившись, ми опустили руки і безпорадно подивилися один на одного. Нам стало страшно. А що, як не вдасться звільнити Соньку від клятої посудини і вона ввесь вік змушена буде ходити з чавунцем на голові. Сонька ж голосила, як на похоронах. Але голос її долітав до нас глухо, наче з невеликої діжки.

— Ой, я нічого не ба-ач-у! — побивалася вона. — Ой, що мені від мамки бу-уде-е!

— Треба чимсь змастити, — здогадався нарешті Ванько.

Ми знайшли пляшку олії, поставили Соньку рачки, нахилили їй голову донизу і почали лити прямо з пляшки, намагаючись змастити чавунець. Мотаючи головою, Сонька пирхала й відкашлювалася, та ми не зважали на те.

— Хватить, — сказав Ванько, коли пляшка спорожніла наполовину.

Але не помогла й олія, хоч возили ми Соньку в чотири руки мало не по всій хаті.

Зморені, ми сіли біля Соньки й зажурилися.

Так і застала нас Соньчина мати — посеред хати на долівці.

— О господи! — сплеснула вона руками, побачивши, яку шапку наділа її дочка. — О святий Миколаю-угоднику! Та що ж це ви, гаспидські душі, тут сочинили?!

Ми мовчали, бо й так було все зрозуміло. Тітка Одарка теж нічого не вдіяла, хоч мало не скрутила в’язи своїй дочці.

— Боже мій, боже! — бідкалася вона. — Та я ж його щойно з базару принесла, аж три карбованці заплатила! То для того, щоб ви в нього свої дурні голови пхали, щоб вони вам попухли!

Та як їй не жалко було чавуна, а довелося-таки вести Соньку до коваля, щоб розпиляв посудину.

Штовхаючи невидющу дочку в спину, тітка Одарка гнала її поперед себе до кузні. Ми йшли назирці, хоч тітка й кричала до нас, щоб ми щезли з її очей, не доводили до гріха. Та нам жаль було Соньки. До того ж ми боялися, щоб коваль не відпиляв їй разом з чавуном і голову.

Дибаючи поруч зі мною, Ванько всю дорогу бубонів:

— Краще б вона оте горнятко наділа. Горнятко хоч розбилося б.

І відразу ж, щоб заглушити, мабуть, совість, підіймав кашкет, обережно торкався рукою голови:

— Ось помацай, яку вона гуляку тією качалкою набила!

З ЧУЖИХ ЗУБІВ

Ніколи у нас вже не було кращого пса, ніж Котько.

Мама принесла його, маленького, в кульку з газети, і він як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своїми блискучими очима-намистинками, так і приворожив наші душі

На свою біду принесла мама оте цуценя. Воно чомусь не хотіло ночувати в будці, а все просилось до хати, і наші серця не витримували. Потай від мами впускали ми Котька, а що надійніше заховати, то брали у ліжко. І як же гнівалася мама вранці, коли дурний Котько брав та й вилазив з-під ковдри на мамині очі! Скільки разів збиралася вона віднести цуценя назад, але ми голосили як недорізані, і мама не витримувала:

— Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тільки. Але дивіться мені: знайду ще раз Котька у когось під ковдрою — тоді хоч кричіть, хоч плачте, все одно віднесу!

Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на ніч, і клятви тієї нам вистачало… до наступної ночі.

Ріс Котько разом з нами, гасаючи лісами та луками, бігаючи купатись на річку, ділячи наші радощі й болі. І не було вірнішого друга, ніж Котько. Дістанеться, було, котромусь із нас на горіхи, заб’ється з своєю бідою на город, а Котько тут як тут. Хвостом помахає, лапи на плечі покладе, в носа лизне — тільки й того, що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гірку долю, і полегшає на душі.

Так непомітно і виріс Котько. А що не знав він ні ланцюга, ні бійки і ріс поміж нами, то не було, мабуть, в усьому світі пса добродушнішого від нашого. До всіх родичався, хто не заходив до двору.

— І що то за собака, що й не гавкне ніколи! — ремствує, було, мама. — Обберуть колись злодії — він і оком не моргне.

Та ми не дуже журилися з того, тим більше що й красти в нас не було чого. Не мали ми ні корови, ні овець, ні свиней. Був лише Котько та кіт на хазяйстві.

Одного разу прийшов я додому злий, як оса: учителька пообіцяла розповісти мамі, що я бешкетував на уроках. Побився б із Сергійком, щоб хоч трохи відвести душу, але брата, як на гріх, не було, і я, кинувши на лавку книжки, вийшов у двір.

Стояла тепла та сонячна погода — тим похмуріше було в мене на душі. Пожбурив грудкою в горобця, що цвірінчав у кущах, показав язика Соньці, яка кликала мене до себе у двір, і похмуро почвалав у соняшники, ладен заховатися від усього білого світу.

Тут і надибав Котька. Він лежав на пухкій землі і, мружачи від насолоди очі, гриз здоровенну кістку. Кістка та, мабуть, була дуже смачна, бо Котько не випустив її з пащеки навіть тоді, коли вгледів мене.

Я заздрісно дивився на нього. Щасливий Котько! Ні тобі уроків, ні вчительки, ні школи! Знай, гасає собі по надвір’ї, без турбот і гризоти, і ніхто не візьме його за вуха, не потягне до хати, примовляючи:

— Ану, розкажи, чому ти уроку не вивчив! Ану, поясни, навіщо ти парту чорнилом облив! — наче так легко оте розказати та пояснити!

Ех, чому я не Котько!

А Котько, не звертаючи на мене жодної уваги, все гриз кістку, що аж тріщала під іклами.

Мені стало досадно. Тут людина гине, а він наче нічого не бачить!

— Дай сюди кістку!

Котько тихенько загарчав, не перестаючи, однак, помахувати хвостом.

— Чуєш, дай сюди!

Пес загарчав уже дужче, скосивши на мою руку почервонілі очі.

— А, то ти так!

Я сердито вхопив кістку за вільний кінець. Вона раптом здалася мені дуже потрібною, прямо-таки необхідною. Котько теж перехопив кістку зубами, ближче до моєї руки, і люто гарчав, уже не вимахуючи хвостом. Він тягнув кістку до себе, а я до себе, і обоє були дуже сердиті й не хотіли поступитися один одному.

Врешті я втратив терпець і шарпонув щосили кістку. Тоді Котько, люто гаркнувши, укусив мене за руку.

Я скрикнув і випустив кістку. Котько теж відскочив і винувато завищав, наче просив мене пробачити йому. Кістка, яка враз стала непотрібною нам обом, валялася на землі, а з моєї добретаки розпанаханої долоні щедро лилася кров.

Возила мене мама аж у Полтаву — колоти від сказу. Хоч мені й було дуже боляче, але я не гнівався на Котька. Я на все життя запам’ятав, що ніколи не слід видирати кістку з чужих зубів. Навіть коли це зуби твого найвірнішого друга.

НОВІ КОВЗАНИ

Радість, як і біда, приходить саме тоді, коли найменше чекаєш на неї.

Ну, хіба я міг знати, що під час зимових канікул мама збереться в гості до сестри! Ми теж дуже хотіли їхати, але в тітки якраз хворіли діти на скарлатину, і мама побоялася брати нас із собою:

— Ще заразитесь, що я тоді робитиму з вами?

І хоч ми й запевняли її, що не заразимось, однак мама не повірила нам і поїхала сама, залишивши нас на сторожиху.

Той тиждень, Поки мама гостювала в тітки, здався нам вічністю. І як же зраділи ми, коли одного ранку раптово відчинилися двері і, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зраділи ми мамі, а ще більше — великій корзині, в якій таки мало щось бути для нас!

Ми ледве дочекалися, доки мама розв’яже хустку, скине пальто. Червона, приємно холодна з морозу, вона здавалася нам іншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим більше, що поруч із нею стояла таємнича корзина.

Що ж у тій корзині?

Мама дістає невелику рушницю з червоним прикладом.

— Це, Сергійку, тобі. Ти не бешкетував тут без мене?

— Ні, — шепоче Сергійко, щосили пригортаючи подарунок. Зараз відірвати його від тієї рушниці можна було б хіба що тільки шматками.

Мамині руки знову в корзині. Мені здається, що вона навмисне порпається так довго, зловживаючи моїм терпінням.

— А це, Толю, тобі.

Щось гаряче блиснуло на сонці, засяяло, немов дзеркало.

Ковзани! — так і тьохнуло у мене всередині.

Мама щось говорить, але я вже нічого не чую, роздивляючись розкішний подарунок. Справжнісінькі фабричні ковзани, з гвинтами та «лапками», ковзани, що не потребують ні мотузок, ані соснових цурупалків, якими стягують оті мотузки.

І які ж вони красиві! Блискучі, з високими, круто загнутими носками, — такі не бояться жодної дороги, понесуть тебе хоч на край світу!

— Це мені тітка подарувала? — вдесяте запитую маму.

— Звичайно, тітка.

— Яка вона хороша!

Не минуло й години, як я виїхав на нових ковзанах із хати. Надворі стояла відлига, було по-весінньому тепло, сонце світилося з кожного озерця, що розлилися по вулиці. Та мене ніщо не могло зупинити. Ковзани самі винесли з двору, і я поїхав, як ото кажуть, не питаючи дороги: калюжа то й калюжа, сніг то й сніг. Розігнавшись, я нахилявся, милуючись, як ковзани ловко розсікають воду, як залишаються позаду дві поздовжні хвильки, трикутником розходячись одна від одної.

Згодом за мною бігала ціла валка дітлахів. Вони стрибали на своїх дерев’яних, не зводячи зачарованих очей з моїх ковзанів. А Сонька хоч і крикнула відразу: «Пхі, мої кращі!», однак теж чомусь не одставала від мене.

— Дай, я проїдусь разок! — врешті не витримала вона.

— Твої ж кращі!

— Але ж мої не залізні! — не розгубилася Сонька. — Дай, я тобі теж щось дам, коли ти попросиш.

Однак жодна сила не примусила б мене сьогодні позбутися хоч на хвилину нових ковзанів. Я невтомно кружляв, переїжджаючи з одного кінця вулиці на другий, і вся ватага, сопучи, вимахуючи руками та штовхаючись, як пришита, сунула за мною.

Аж ось нам назустріч, із свого двору, вийшов директор школи. Це був суворий на вигляд, літній уже чоловік, його ми, учні, поважали й боялися, здається, дужче боялися. І як же було тут пропустити нагоду похизуватися новими ковзанами перед самим директором школи!

— Розступіться! — вигукнув я, хоч і так ніхто не заступав мені дороги.

Розігнавшись з усієї сили, я помчав через широчезну калюжу — прямо на директора. «Добридень, Іване Степановичу!» — дзвінко вигукнув би я, хвацько його обминаючи. «О, то в тебе нові ковзани! — здивувався б Іван Степанович. — Ану, покажи, покажи…»

Так би воно й сталося, коли б не чорт, який завжди бігав за моєю спиною. Він і тут зробив свою підлу справу: на мій шлях до Івана Степановича, встелений тільки трояндами, взяв та й кинув каменюку.

Тільки я випростався, щоб набрати хвацького вигляду, тільки розкрив рота — вигукнути оте: «Добридень!», як ковзани наскочили на каменюку, і я, наче з гармати вистрілений, гепнувся Іванові Степановичу просто під ноги. Директор, хоча й був людиною суворою та поважною, опинився, однак, у тій калюжі швидше, ніж я встиг його привітати…

Увечері, похмурий та нещасний, вийшов я з сокирою на вулицю. Справи мої були не дуже веселі: мама заховала до скрині ковзани і сказала, що не віддасть, поки я гарненько не перепрошу Івана Степановича.

Знайшовши оту каменюку, я вирубав її з примерзлої калюжі і довго гамселив по ній обухом, зганяючи злість. Потім заткнув сокиру за пасок і підняв каменюку. Вона була важка, але я таки допер її до ставка і втопив, прокляту, в ополонці!

КІТ НА ДОРОЗІ

Я і Ванько йдемо до школи.

Під ногами скрипить влежаний сніг, мороз хапає за носа, і Ванько щосили розмахує довжелезними рукавами чумарки, пошитої на виріст, щоб хоч трохи зігрітися.

Щойно ми пройшли нашу вулицю і повернули на іншу, як попереду, так кроків за двісті, вийшов із двору величезний чорний котище. Він трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи ні, а потім обережно зійшов із стежки у сніг.

— А тпрусь, проклятий! — закричав щосили Ванько. Він замахав руками і кинувся навперейми котові. Тоді кіт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.

— Все! — сказав Ванько, коли я підбіг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.

— Що — все?

— Не можна нам вулицею йти. Хіба не бачиш?

І ткнув пальцем у котячі сліди, що рівненьким ланцюжком перетинали вулицю.

Я чув, що коли кіт перейде дорогу, то чекай якоїсь напасті. Але, признатися, не дуже вірив у це, бо мама сказала, що то забобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобі на очах перейде дорогу отакий котище, то це вже інша справа. «Ще коли б він був хоч не чорний», — подумав я, наче виправдовуючись перед мамою.

— Може, переступимо?

— Еге ж, переступимо! — мало не плачучи, заперечив Ванько. — Воно тебе як переступить!..

— Що ж його робити? Нам же в школу треба!

— Підожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе візьме, — пораяв Ванько.

Ми стали чекати. Мороз дедалі злішав і вже починав забиратися в чоботи, а на вулиці, як на гріх, ані душі. Я боявся запізнитися в школу і тому не витримав перший:

— Може, таки підемо?

— Еге ж, підемо! Воно тебе піде!

Врешті Ванько, ляснувши себе по лобі, закричав:

— Тю, дурні! Давай обійдемо. Поза хатою, городами.

Повеселішавши, ми перелізли через тин і, грузнучи в глибокому снігу, вийшли на город. Вийшли і зупинилися: за сараєм, дивлячись на нас, сидів отой капосний кіт.

— Таки накличе біду, — прошепотів Ванько, бліднучи на виду. — Давай потихеньку, може, обійдемо.

Але кіт не чекав, щоб ми рушили далі. Не встигли ми й кроку ступити, як він, знову задерши хвоста, майнув донизу — через рівчак, на город, одбіг і сів, оглядаючись на нас.

Ми у відчаї подивилися один на одного. Тепер і я переконався, що кіт навмисне не дає нам дороги.

— Я знаю цього котяру, — бубонів сердито Ванько. — Це баби Горпини кіт, такий же вреднющий, як і баба.

— Що ж його робити? — зажурився я.

— Давай ще раз обійдемо, — похмуро відізвався Ванько.

Робити було нічого, і ми побрели по снігу — навздогін котові. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спітнілі лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, піти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли від городу до рівчака, просто-таки забороняв нам поступатись котові.

— Я свого кота, як прийду зі школи, то повішу! — сказав згодом Ванько.

Я з ним мовчки погодився.

Ми таки обійшли чортового кота, хоч і були наче скупані. На урок, цілком зрозуміло, запізнилися і, що найгірше, ніяк не могли пояснити — чому.

Розгнівана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, і ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови.

— Бач, обійшли, і то лиха набралися, — сказав потім Ванько. — А що б то було, коли б ми прямо через отой слід поперлися!

ОДВІЙКИ

Ще ніколи, здається, не було такого щедрого літа, як того року. Кукурудза стояла як ліс, у картоплі не можна було пройти, помідори росли великі та рясні, поміж густим огудинням дозрівали смугасті кавуни та дині-дубівки з зеленою потрісканою корою. Гарбузи ж виросли такі, що їх важко було й поворушити.

Та найбільше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезні круглі решета, набиті тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима і ми будемо вечорами лускати смачне насіння. Я дуже любив соняшникове насіння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпікає долоні, та ще до того й трохи посипане цукром. Жодні ласощі не зрівняються з таким насінням!

Тож усе літо, доки ті соняшники дозрівали, я часто навідувався на город, проганяючи нахабних горобців, що викльовували зернята. Кидав у них груддям, стріляв із рогатки, ганяв їх по всьому городу і навіть поставив опудало з віхтем соломи замість голови та старим, подертим кашкетом.

Не дивно, що коли мама сказала якось, що ми на два тижні їдемо в гості до тітки, я в першу чергу запитав:

— А соняшники?

— Нічого з ними не станеться, з твоїми соняшниками, — заспокоїла мене мама. — Я попросила Васютиху, вона їх позрізає і виб’є.

Я заспокоївся. Якщо тітка Васютиха, тоді інша справа.

Васютишин город межував з нашим. Це була кремезна тітка з червоним обличчям, з ласкавим, аж солоденьким, голосом. Ми часто поралися на городах в одну і ту ж пору, і вона, спершись на сапку, не втомлювалася вихваляти мене перед мамою:

— Та й роботящий же у вас, учителько, синочок, дай йому, боже, здоров’я! Та й золоті ж у нього ручки!

Я червонів од задоволення і аж пихтів, намагаючись показати перед оцією симпатичною тіткою, на що я здатний. Тітка Васютиха після кожної отакої розмови здавалася мені все приємнішою.

Тож, почувши, що тітка Васютиха буде збирати насіння, я поїхав у гості з спокійною душею.

Швидко минули два тижні в гостях. Так швидко, що ми ні разу не встигли й побитись як слід із своїми двоюрідними братами.

І ось ми вдома.

В перший же день побіг я на город. Соняшники стояли з позтинаними головами, і мені стало сумно. Але, пригадавши, яке смачне смажене насіння, я повеселішав і подався до мами:

— Коли ми заберемо насіння від тітки Васютихи?

— Забирай хоч сьогодні, — відповіла мама. — Тільки дивись, не бери багато за один раз, а то підірвешся.

Забачивши мене, Васютиха зраділа так, наче зустріла рідну дитину:

— То ви вже приїхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану, покажися, який ти виріс! От у матусі синочок, дай їй, боже, здоров’я та щастя!

Я врешті відважився нагадати їй про насіння.

— Зібрала, аякже, зібрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: своє хай пропадає, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так і зробила. Ще й провіяла.

— То можна забирати?

— А чого ж не можна!

Вона повела мене в сіни, де стояло жлукто з насінням, а поруч — великий мішок.

— Оце ось, синку, і ваше насіннячко, — показала вона на мішок. — Я його у мішечок зсипала, щоб, борони боже, яка курка не клюнула!

Я попробував підняти мішок. Важкенький, але нести можна.

По дорозі зустрів Ванька. Він допоміг мені донести насіння додому, а натомість я йому сказав:

— Приходь увечері, будемо насіння смажити. Із цукром.

Ще не встигла мама, що повернулася з школи, й поріг переступити, а я вже до неї:

— Смаж насіння!

Мама дістала листа й почала набирати насіння.

Взяла одну пригорщу, другу… Потім понесла те насіння до світла. Вона довго роздивлялася його, тоді ще раз підійшла до мішка, заглянула в нього і гірко розсміялася.

— От, сину, які люди на світі! — наче дорослому, сказала вона мені. — Не насіння — одвійки віддала нам Васютиха. З свого і нашого насіння.

Все ще не вірячи, я кинувся до мішка. Всі насінини були плескаті і порожні. Так ось чому так легко було його нести!

Сльози так і бризнули з моїх очей. Я вибіг з хати і наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.

— Давай їй вікна повибиваємо! — запропонував відра- зу ж Ванько.

Та я не погодився. Що вікна! Вікна вона вставить, а насіння ж у неї залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвійки.

У-у, як ненавидів я в ту хвилину тітку Васютиху!

І я таки придумав, чим їй віддячити.

Підстерігши, коли вона пішла з двору, ми з Ваньком відчинили сінешні двері і підійшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене — цеберка з водою. Швидко висипали попіл у жлукто, прямо на насіння, залили зверху водою, ще й перемішали кописткою.

Хай тепер лускає!

МОРГУН

Якимсь побитом дістав я книжечку Нечуя-Левицького і прямотаки проковтнув чудові оті оповідання. Все сподобалося мені: і баба Палажка, і баба Параска, і веселі парубки та дівчата, які щовечора сходились на вечорниці, співали пісень та переморгувалися.

Гм, переморгувалися… Відклавши дочитану книжку, я задумався. Не знав, навіщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть, дуже цікаво й потрібно, коли в книжці пишеться.

Не довго думаючи, дістав я зі столу невелике люстеречко і спробував моргнути. Спершу одним оком, потім — другим, а тоді вже й обома.

Не минуло й години, як я міг викликати на герць всіх отих парубків та дівчат.

Я моргав, підморгував, переморгувався, і хоч під кінець у мене таки добре заболіли повіки, однак я був дуже задоволений собою.

Відставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись. Першою здибав Соньчину сестру — Ганнусю. Вона злякано подивилася на мене, а потім запитала:

— Ти очі піском засипав?

— Тю, дурна! — щиро образився я. — То ж я моргаю!

— Моргаєш?

Ганнуся, видно, нічого не зрозуміла, бо засунула до рота пальця. Я махнув на неї рукою і побрів собі далі. «Що воно, дурне, тямить! От коли б Сонька!..»

Уже уявляв, як будемо з Сонькою переморгуватись. Я стану на подвір’ї, а вона в сінях, точнісінько так, як у тій пісні:

Дівка в сінях стояла,

На козака моргала…

Однак мені не щастило: не встиг я пройти кілька кроків, як з нашого двору виглянула мама.

— Толю, а йди-но сюди!

— Чого? — неохоче повернувся я.

— На тобі гроші, збігай до крамниці по сіль. Тільки швиденько: одна нога там, друга — тут.

У крамницю саме привезли цукор, і набилося повно жінок. Я пристроївся у хвості і став терпляче чекати на свою чергу.

«А все ж, як воно на тих вечорницях? — роздумував я. — Певно, дуже цікаво. І для чого ото треба моргати?.. Ану, чи я не розучився?..»

Я моргнув у спину тітці, що стояла передо мною, раз, моргнув удруге.

Ні, не розучився.

Тітчина спина раптом зникла, натомість виріс прилавок, а за прилавком — тітка Настя, висока, дебела молодиця, жінка крамаря.

— Що тобі треба, малий?

Отут і сталося несподіване. Замість відповісти я заморгав їй прямо в обличчя. Все в мені похололо, а тітка Настя закам’яніла, витріщивши на мене очі.

Червоний як рак, я не знав, куди подітись від сорому, а клятуще око взяло та й ще раз підморгнуло.

Тут тітка Настя охнула, вхопилася обома руками за живіт і, задихаючись від сміху, повалилася на прилавок. Я кулею вилетів з крамниці.

— А чого ти такий червоний? — поцікавилась мама. — Приніс сіль?

— Немає солі, — збрехав я, боячись, що мама знову пошле мене до крамниці.

Мама почала лаяти ні в чому не повинного крамаря, а я при згадці про випадок у крамниці ладний був повиймати собі очі.

Та на цьому не скінчилися мої муки.

Другого дня, після уроків, мене наздогнав одноліток Василь, тітчин Настин син.

— Ти нащо до моєї мамки моргав? — запитав він люто.

— Я не моргав.

— Брешеш, моргав!

— Сам ти брешеш!

Слово по слову, і ми взялися за чуби. Згодом Василь, витираючи соплі і сльози, побіг додому, а я сумовито побрів слідом.

А вранці, щойно вчителька зайшла до класу, Василь підняв руку:

— Варваро Петрівно, а учительчин Толька до моєї мамки моргав!

Довго ж не міг навіть чути про Нечуя-Левицького, хай йому легенько на тім світі гикнеться!

ОБРАЗА

В ті далекі часи мені здавалося, що немає нічого на світі смачнішого, ніж пироги з квасолею.

Мама пекла їх дуже рідко, лише на великі свята. Може, тому, що берегла борошно, а можливо, й через те, що квасоля погано родила. Бо не всяка квасоля годилася в ті пироги. Треба було вибирати велику та білу, не поморщену, одна в одну. Розпарена в гарячому тісті, вона так і танула на язиці! Іноді, було, вже наїсися, а все одно довбаєш начинку та тихцем, щоб не помітила мама, носиш до рота.

Пеклися ті пироги у печі, прямо на поду, на кленовому чи капустяному листі. Пишні й великі, з запеченою нижньою шкоринкою, іноді трохи обсипані попелом, а то й з маленькою вуглинкою, пахли вони піччю, маминими руками. Добре взяти такого пирога, ще гарячого, і, перекидаючи з долоні в долоню, відкушувати по маленькому шматочку. А ще краще трохи остудити, сунути за пазуху, майнути на вулицю. «Ось подивіться, не тільки у вас пироги печуть!»

Правда, в багатьох сім’ях пироги пекли з білішого борошна.

Іноді навіть з крупчатки. Але все одно наші були найсмачніші.

Та одного разу маминому пирогові була завдана велика образа.

Ходив по нашому селу жебрак Овсій. Був це невисокий сивенький дідок з ріденькою борідкою, на диво мовчазний. Ховаючи очі під кошлатими бровами, ходив він од хати до хати і стукав кийком у вікно. Йому виносили, чим багаті і раді, — чи то окраєць хліба, чи шматок сала, чи картоплі. Все те Овсій мовчки брав і складав у величезну торбу, що звисала через плече. І так же мовчки, не попрощавшись, не подякувавши навіть, ішов з двору.

Влітку він ходив завжди простоволосий, у розхристаній на грудях брудній сорочці, і сиве кучеряве волосся покривало всі його груди.

Ми, дітлахи, його боялися. Нам здавалося, що Овсій знав якесь незвичайне, зле слово, від якого можна закам’яніти, як у казці.

Ходив Овсій не сам, а із старим, аж спопелілим псом, таким же мовчазним та понурим, як і його господар. Говорили, що жебрак ніколи не розлучається з собакою, навіть спить з ним і їсть з однієї миски.

Отже саме тоді, коли мама діставала пироги, а ми, принишклі, не зводили з печі очей, Овсій постукав до нас.

Мама вибрала найбільший пиріг і подала мені:

— Біжи, синку, дай йому пиріжок.

Тримаючи пиріг, як святиню, вибіг я на вулицю. Був переконаний, що ніколи не подавали такої розкоші Овсієві. Тож яке було моє розчарування, коли Овсій байдуже взяв пиріг і подибав із двору, а за ним, опустивши голову, — нерозлучний собака.

Я стояв прикро вражений. Як, він навіть не покуштував, а отак собі пішов, наче тримав у руці звичайнісінький кусень хліба? Ні, того не може бути! Він просто вдає із себе байдужого, а вийде за двір, одразу ж учепиться зубами в той пиріжок.

І я пішов назирці за жебраком.

Була саме обідня пора. Вийшовши на спорожнілу вулицю, Овсій трохи постояв, похитуючись, а потім завернув під тин, на спориш.

Скинув торбу, сів і почав діставати нажебрачене. І чого тільки там не було! І пишні білі кренделі, і маківники, і пиріжки, і шматки пасок, і крашені яйця. Кожна хата свідчила про свої достатки в отій жебраковій торбі.

Та ось Овсій дістав і наш пиріг. Потримав його в руці, наче зважуючи, гмикнув, сердито й презирливо, і кинув… собаці.

Носив я у своєму серці образу на жебрака Овсія, аж доки він не помер.

ЯКИЙ ТЕРПЕЦь У НАШОГО ВЧИТЕЛЯ

Літні канікули завжди зливаються в моїй уяві з лісами та луками, з теплим піском і ласкавою водою — з усіма отими благами, що чекають на тебе по трудах праведних протягом довгих місяців шкільного життя. Смажить тебе з ранку до вечора сонце, вибілюють вітер та вода, огортає ноги м’яка дорожня порохнява, манить у свої блакитні безмежжя навколишній простір. І ні тобі книжок, ні домашніх уроків, ні досить-таки тяжкої необхідності вставати щоранку о сьомій, ні маминого сердитого подиву, — звідки, мовляв, воно й узялося, отаке ледащо, якого ще й у роду не бувало. Все те зникає в літні канікули, в безконечне тримісячне свято, переповнене купанням на річці — до синіх пупів, гасанням по лісу — до корчів у литках, ласуванням всілякими їстівними та неїстівними травами і зеленими плодами — до лютої оскоми на зубах.

— І нечистий їх не візьме, саранчат ненаситних! — лаялись дядьки, оглядаючи обнесені нами яблуні, мало що не відразу після зав’язі. — Бач, як оббили, бодай вас божа сила била!

Та ми напихали бездонні пазухи свої зеленими яблуками, і нечиста сила нас не брала, і божа сила не била, бо набридли ми, мабуть, і богові, і чортові ще гірше, ніж нашим батькам чи нашому вчителеві, який забіг од нас на час канікул аж за тридев’ять земель, до своєї рідні.

«Ех, коли б оце літо та було безконечним! — не раз мріяли ми, повертаючись з річки чи лісу. — Не треба було б іти до школи, готувати уроки, без яких, здається, теж можна жити на світі».

Отак думали ми на початку канікул.

Та минав місяць, минав другий, і ми починали нудьгувати за школою. За свіжопофарбованими партами, за веселим галасом на перервах і тишею на уроках, за новими підручниками, за учителем, який теж, мабуть, уже занудився без нас.

І тоді починали гратися в школу.

Викопували в піску ямки для ніг — це були парти, сідали попарно — це були учні, а перед ними ходив, надимаючи для більшої солідності щоки та суплячи вибілені брови, голопузий хлоп’як: це — вчитель.

Цього разу вчителем був я.

Намазав глеєм борідку і вуса, як у Івана Петровича, взяв до рук палицю — вказівку і повагом зайшов до «класу».

— Здрастуйте, діти! — привітався я басом.

Ванько, Сонька, Сергійко й Ганнуся дружно підвелися з-за парт. — Сідайте, діти.

Я помахав вказівкою, потім постукав по уявному столу, вимагаючи тиші.

— Діти, хто мені скаже, що було задано додому?

Ванько і Сонька відразу підняли догори руки. Дивлячись на них, простягнули до мене вибруднені долоні й Сергійко та Галя.

— От нехай Галя скаже. Що було задано додому, Галю?

Галя стояла мовчки. Галя ще не ходила до школи і тому не знала, що відповісти «вчителеві». Тоді Сонька, приклавши долоні до рота, голосно зашепотіла:

— Кажи, задачки, дурна!

— Задачки, дурна, — слухняно повторила Галя.

У «класі» вибухнув регіт. Мене теж розбирав сміх, але я вчасно згадав про свою вчительську гідність і, постукавши палицею, суворо звернувся до Соньки:

— Омельченко Софія, не підказуй!

— Я не підказую! — відрізала Сонька.

— Як не підказуєш? — щиро обурився я оцій безсоромній брехні. — Я сам чув!

— Мало що кому вчулося!

— То ти своєму вчителеві отак відповідаєш? Ану вийди з-за парти!

— Не вийду!

— Ні, вийдеш!

— Ні, не вийду!

— Ні, таки вийдеш!

— Ні, таки не вийду! — вже почервоніла Сонька. — Ось тобі, якщо я вийду!

Вона швидко зсукала гостреньку дулю і ткнула мені нею під самого носа.

Такої явної зневаги я не міг стерпіти. До того ж мій учительський авторитет остаточно загинув би, коли б я поступився Соньці.

Я підскочив до Соньки, вхопив її за вухо і щосили потягнув з-за парти. Сонька зло верескнула, крутнулася в’юном і боляче вкусила мене за пальця. У відповідь я свиснув її палицею по голові — учениця разом з «учителем» покотилися в пісок, годуючи одне одного штурханами.

Від остаточної поразки врятували мене Ванько і Сергійко. Спільними силами відтягли вони Соньку од «учителя», надавали їй духопеликів і прогнали геть.

Важко дихаючи, я повернувся до «класу». Щеміла рука, боліло коліно, але я героїчно продовжував урок:

— Так хто, діти…

Мені так і не судилося докінчити фрази. Величезний кавалок глею, пущений мстивою Соньчиною рукою, заліпив мені обличчя.

Розлючений, кинувся я навздогін за Сонькою, а за мною побіг увесь «клас».

Сонька бігала, як коза. Коли ми, захекані, зупинилися, вона пританцьовувала на одній нозі, показувала язика і сукала дулі.

— Біс із нею, із Сонькою, хай вона здохне! — сказав нарешті Ванько. — Ходімо догравати в школу.

Та я вже не міг учителювати. У мене пропав увесь запал, до того ж на зубах тріщав пісок, і я змушений був раз у раз спльовувати слину.

— Давайте краще купатися.

Вертався до річки і думав, який ото пекельний терпець у нашого вчителя, що ніколи не кидає уроку та не втікав з класу.

В ПОТІ ЧОЛА

З посірілого, вилинялого неба проливалася така спека, що нам здавалося: сидимо ми у величезній печі, з якої щойно вигорнули жар. До того ж я і брат побилися, не поділивши іржавого, знайденого на попелищі гвіздка, і тепер сиділи у куцому затінку під сараєм, похнюплені та нещасні: нам було нудно.

— Хлопці! Гей, хлопці! Соньчина голова виросла над тином.

— Ідіть-но сюди.

Вона доти кивала гострим підборіддям, поки ми не підійшли до тину.

— Там Микола здурів!

— Де-е?

Нудьгу нашу наче вітром видуло.

— Тамечки, у ставку, — ковтаючи слова, квапилася Сонька.

Нам так захотілося побачити здурілого Миколу, що за хвилину ми вже були біля ставу. Притуливши до великого рота пальця, щоб ми мовчали, Сонька зігнулася в три погибелі і почала скрадатися до греблі. Ми порачкували за нею.

Попереду пролунало якесь ляскання, наче чимось м’яким ударили кілька разів по воді.

— Дивіться.

Микола стояв в очереті, спиною до нас, по пояс у воді, закотивши сорочку аж під шию. Стояв непорушно, а навколо тихенько крутилася потривожена ряска, і від греблі по воді простяглася каламутна стежечка. В правій руці Микола тримав довгу палицю з повислою на кінці мокрою ганчіркою.

— Він рибу ловить? — пригадав, мабуть, Сергійко своє знайомство з Ваньком.

— Тс-с-с! — засичала на нього Сонька.

Микола стояв довго. Так довго, що ми вже почали втрачати терпіння. Врешті він, ляснувши востаннє ганчіркою, повернувся до берега і вийшов з води, весь покритий зеленою ряскою та рідким, стікаючим багном.

Вийшовши на сухе, Микола почав уважно оглядати себе, а потім щось оббирати і вкидати до невеликого горнятка, що стояло біля штанів.

Ми звелися, як по команді, підійшли до Миколи.

Забачивши нас, він одразу ж присів, прикрив горнятко рукою.

— Ви чого сюди прийшли? — визвірився він. — Ану геть звідси!

Та ми й не думали кудись рушати.

Тоді Микола, насупившись, узяв горнятко й штани і почалапав вздовж берега. Відійшовши за сотню кроків, він поставив горнятко, прикрив його штанами і знову поліз у очерет.

— А що ти робиш? — врешті наважився я.

Микола мовчав.

— Пхі, ще й мовчить! — заспівала Сонька. — Здурів, та й мовчить!

— Сама ти здуріла! — не витримав Микола. — Я п’явки ловлю.

— П’явки?!

Замість відповісти, Микола поважно вийшов на берег і знову почав обдивлятися свої ноги.

— Бач, не взялися, — розчаровано пробубонів він. — А там бралися.

— Навіщо тобі п’явки?

— Гроші заробляю. На ножика складаного.

— Хто ж тобі за них гроші дасть?

— В аптеці, — відповів поважно Микола. — Нам учителька вчора з книжки читала… В аптеці за них гроші платять.

Не повірити Миколі ми не могли: коли вже вчителька, та ще й з книжки!.. І не встиг Микола обчистити з себе жабуриння, як Сонька, задерши спідничку, рушила у воду. Микола теж поспішив слідом, боячись, щоб вона не перехопила у нього здобичі. А я все ще тупцявся на березі. П’явок я не боявся, бо не раз доводилося відривати їх від литок, коли бродив по очеретах. Але тоді вони чіплялися самі по собі, коли я й не знав… — А де ж та аптека?

— В Миронівці.

— І за них гроші дають?

— Ото дурний, не вірить! Та вчителька ж читала!.. От куплю ножика складаного, повіриш тоді!

— Та хай не лізе, нам більше буде! — вигукнула Сонька, і я відразу ж поліз у воду.

Сергійко теж почав був скидати штани, але я прикрикнув на нього: ще втопиться, дурний, на мою голову.

Не можна сказати, щоб то було приємне заняття: стояти й чекати, поки якась п’явка учепиться тобі в литку чи вище. Але на що людина не йде заради свіжої копійки! І ми стояли, наче апостоли, доки не синіли губи, а потім обережно вилазили на берег.

Здобич складали в Миколине горнятко, вирішивши, що ловити будемо докупи, а потім чесно поділимо гроші.

Прийшовши додому, Микола заховав горнятко під піл. Увечері, коли погасили каганець, всі п’явки якимсь побитом повилазили на волю. Мати з батьком спали на долівці, і Микола прокинувся серед ночі від материного переляканого крику. Батько голосно чортихався і ляскав себе поза пазухою, віддираючи якусь нечисть, що повпиналася в тіло.

Дісталося ж на горіхи Миколі, коли засвітили каганець і знайшли оте горнятко! Мати скаржилася на бога, що послав їм до хати отакого харцизяку; батько лупцював гаспида пужалном і бажав, щоб йому стільки сліз відлилося, скільки з нього за цю ніч виссали крові п’явки.

Та Микола мужньо стерпів і цю халепу, як терпіли ми і болючі «курчата» на ногах, і пекельне сонце, що під ним треба непорушно стояти, чекаючи на п’явки. Сільські діти, ми добре знали, що кожен шмат хліба, кожна копійка дістається тяжкою працею, в поті чола, а не падає до рота, наче груші з верби.

Нарешті настав день, коли ми понесли нашу здобич в Миронівку до аптеки. Підштовхуючи один одного, ми боязко зайшли до кімнати з білим високим прилавком, з численними баночками та пляшечками, що стояли на полицях вздовж стін. Марлеві фіранки погойдувалися на вікнах, було чисто і прохолодно, наче щойно винесли лід, і ми, сторопівши, збилися тісною купкою біля дверей.

Аптекарка, молода червонощока дівчина в білому халаті і такій же хустинці на голові, привітно запитала:

— А чого ви, діти?

Онімілі, ми лише переступали з ноги на ногу.

— Та кажи ж! — штовхнув я під бік Миколу.

— Ми той… учителька… — почав жувати Микола, виставивши поперед себе міцно зав’язане горнятко.

— Яка вчителька? — здивувалась аптекарка. — Що там у вас? — П’явки! — хором уже відповіли ми.

Поволі наші язики розв’язалися, і аптекарка, зрозумівши нарешті, що нам потрібно, заглянула до горнятка.

— Так це ж звичайні п’явки! — вигукнула вона. — А ми приймаємо медичні. З коричневими спинками… А ви наловили болотяних.

— Болотяних? — по-дурному перепитав Микола.

— Еге ж, — весело ствердила аптекарка. — Як же ви їх стільки наловили?

Коли ми розповіли, все ще надіючись одержати гроші, вона дзвінко зареготалася, мотаючи білою головою.

Похмурою ватагою ми залишили аптеку. Мені дуже хотілося вдарити чимось важким Миколу, а він міцно притискав до грудей горнятко, наче все ще не вірячи, що п’явки нічого не варті.

СЛОВО І ДІЛО

Мама часто мене повчала:

— Ніколи, сину, не бреши та не хвастайся. Знай, що хвастунів ніхто не поважає й не любить.

Я щиро погоджувався з нею, поки її слухав. А вибігав з хати, і добре мамине слово вилітало з голови. Так було й зараз.

Ми стоїмо один перед одним і немилосердно хвастаємося. Ми щойно познайомилися, а тепер, як і водиться, набиваємо собі ціну.

Мій новий знайомий — син лісника. Мати його — давня мамина подруга, і ми приїхали до неї погостювати.

— А я гадюк ловлю, — говорить Василь. — Отак хватаю за хвоста і кручу, доки в них голова не закрутиться…

— Пхі! — спльовую я на знак власної зверхності. — Що гадюк! Он я повен рот жабенят набираю!

— І не ковтаєш?

— А я рот язиком закриваю. Василь морщить лоба і натужно сопе.

— А мене баран минулого року побив, — врешті говорить він. — Як звалив у борозну, то мало всі ребра не потовк…

— Що баран! — перебиваю я його. — У нашому селі бугай, як ваша хата, то він мене цілий день на своїх рогах носив!

— І не заколов?

— Ні… я потім зірвався…

Василь уже з повагою дивиться на мене. Це додав мені жару, і я пускаюся на ще більші хвастощі:

— Ти знаєш, який я сильний… Мене у нашому селі всі хлопці бояться!

— Ну-у?

— Не віриш? От як не віриш, то поїдь з нами в наше село і запитай там хлопців.

— І ти усіх подужаєш?

— Усіх! — і оком не зморгнувши, стверджую я. Мені й самому зараз здається, що це — свята правда.

— От добре! — радіє раптом Василь. Для чогось відводить мене у кущі і, оглянувшись, таємниче шепоче: — Підемо хлопців бити. Давай?

— Яких хлопців?

— А пастухів. Що корови пасуть. Вреднющі такі! Вони мене завжди б’ють.

— А їх багато?

— Чотири… Та ти не бійся! Коли ти в своєму селі усіх хлопців б’єш, то цих і поготів!

— Авжеж поб’ю! — бадьорюся я.

— То підемо бити?

— Добре, — погоджуюсь я. Та й що мені лишається робити? Не признаватися ж Василеві, що в нашому селі хлопці мене б’ють частіше, ніж я їх! — Добре, — кажу я, — тільки не сьогодні. Давай завтра вранці.

— А то чому?

— Вранці я найсильніший.

Василь відразу ж погоджується. Вранці то й вранці.

В ту ніч я довго не міг заснути. Чомусь муляли подушки, я перекидався з боку на бік і все думав про хлопців, яких мав бити.

Вранці мене розбудив Василь. — Пішли!

— Куди?

— Та хлопців же бити!

Я довго надягав штани та сорочку, ще довше вмивався та снідав, зловживаючи Василевим терпінням.

— Пішли швидше, а то твоя сила пропаде! — квапив він.

Врешті я вийшов із хати. Василь відразу ж побіг у кущі і витягнув два кийки.

— А то навіщо?

— Як навіщо? Таж хлопців бити!

Я взяв кийок і почимчикував за Василем. Мені дуже хотілося, щоб тих хлопців не було на паші.

Але моя щира молитва не дійшла до бога. Під лісом паслося з десяток корів, а біля багаття стояли хлопці. Забачивши нас, вони рушили назустріч.

— Ти отого рудого першого бий! — гаряче шепотів Василь. — Він найсильніший.

Рудий наближався до мене, вимахуючи довжелезним батогом. Я виразно бачив його плескате обличчя, товстий недокурок, що хвацько звисав з нижньої губи.

Підійшовши до нас, хлопці зупинилися.

— Ви чого сюди прийшли? — непривітно запитав рудий.

— А це не ваше поле! — відповів Василь, ховаючись за мою спину. — Ідіть собі геть, а то він вам дасть!

— Хто — він? — тицьнув у мене пужалном рудий. — Ану, як він нам дасть?

— Бий! — штовхнув мене у спину Василь. — Та бий же!

І я, розуміючи, що відступати вже пізно, щосили розмахнувся кийком. Рудий швидко присів, кийок просвистів у нього над головою, а я поточився набік.

Хлопці наче по команді відскочили, засвистіли довгими батогами.

Коротка наша сутичка скінчилася тим, що я і Василь дременули до лісу. Хлопці гналися за нами і батожили з усіх сил. Голосячи, ми стрибали, як зайці.

Зупинилися аж на галявині.

— Ти!.. — схлипуючи від плачу, повернувся до мене Василь. — Ти!..

Від великого болю та злості він не міг навіть придумати, як найдошкульніше обізвати мене.

— Хвалько ти нещасний! — врешті випалив він.

— Еге ж, хвалько! — не втримував я сліз. — Звідки ж я знав, що вони з батога-ами!..

ПУГАЧ

Мама таки придбала для мене отой двоствольний, з двома курками пугач, за яким умирали всі хлопці села. Сталася, правда, ця радісна подія, коли я вже ходив до четвертого класу, в день мого народження.

Я народився в середині травня, і баба повитуха, яка знайшла мене серед почорнілих качанів від торішньої капусти та принесла до хати, журно хитала головою:

— Ой, не в добрий час воно у вас знайшлося, вчителько! Ото як народиться в маю — весь вік маятиметься!

Клята бабка як у воду дивилася! Маявся я влітку і взимку, весною і осінню. Рясним дощем сипалися на мене напасті, так що я не встигав і носом підшморгувати, переживаючи чергову біду.

Однак я не дуже тим журився, а ріс собі та ріс, усім повитухам на зло. До того ж мої друзі маялися не менше од мене, і якщо по моїй многостраждальній спині ходив віник, то Сонька діставала по литках лозиною, Ванька частували паском, а Миколу, зважаючи на його старший вік, шмагали вишневим пужалном.

Однак не мало й хорошого мав я у своєму дитинстві. От хоча б пугач!

Сталося це так.

Щойно розплющив я очі, як відразу ж побачив на стільці картонний коробок.

— Це мені?

— Тобі, тобі, — сказала сяючи мама. — Вітаю тебе, синку, з днем народження!

Ху-гу! Як опечений, зірвався я з ліжка, ухопив коробок. Тремтячими руками відкрив кришку і остовпів: там лежав пугач.

Справжнісінький. Двоствольний.

З двома курками.

Що то за пугач був, люди!

З обох стволів грізно стирчали гострі бойки з гвинтами збоку. Досить їх відтягнути назад, повернути трохи набік, щоб трималися, — і заряджай, чоловіче, в обидва стволи та йди собі на по лювання!

Того ранку я пішов до школи з зарядженим пугачем при боці.

Першим зустрів Миколу.

— А в мене пугач!

Микола аж рота роззявив, побачивши зброю.

— Дай подивлюся!.. А стрельнути можна? — запитав він згодом.

— Еге, який хитрий! Я й сам ще не стріляв.

— То давай удвох стрельнемо. Я з одного, а ти з другого.

Я подумав і згодився.

Микола, насупившись, почав цілитися в тин, а я затулив долонями вуха.

— Є, попав! — закричав щосили Микола і кинувся до тину. Я побіг за ним. Були впевнені, що знайдемо величезну діромаху, але там було стільки дірок, що годі й шукати пробиту пугачем.

— Оця, мабуть, — ткнув у найбільшу Микола. — А тепер ти стріляй.

Я заплющив очі і посунув гвинтик угору. Пугач бабахнув, наче з гармати, а я щосили закричав:

— Є, попав!

Микола вже не відставав од мене до самої школи.

— Після уроків підемо зайців стріляти, — умовляв він мене. — За дідову Стратонову хату, там їх до погибелі! Сам бачив.

Я згоджувався:

— Тільки Ванька візьмемо, бо хто ж їх носитиме!

Ніколи ще не здавалися мені такими довгими уроки, як у той день. Сидячи на першій парті, я слухав і не слухав учителя, з нетерпінням чекаючи на ту хвилину, коли Пролунає дзвінок і ми вирушимо на зайців.

Врешті я не витримав. Тихенько, щоб не помітив учитель, дістав з торби зарядженого пугача, затиснув у руці під партою. Одним оком поглядаю на вчителя, що сидить боком до мене, а другим — на грізну зброю.

«От кінчаться уроки, візьму Ванька та Миколу і підемо на зайців. Заєць я-ак вискочить з-за вишні, а я в нього — бабах! — є один. Бери, Ванько, за вуха та клади до торби… А тут другий… Третій… Ба-бах! Ба-бах!..»

Уявляв, як повертатимемось із полювання, обвішані зайцями, як повибігають і старі, й малі, дивуючись на нас. А ми йтимемо посеред вулиці і навіть не поглянемо ні на кого.

Ех, скоріше кінчалися б уроки!

Учитель, наче навмисне, все мордує Соньку, що не вивчила уроку. Вона аж упріла біля дошки, намагаючись вирахувати задачку. І все наставляє до мене вухо, щоб я підказав. Та мені зараз не до Соньки. Я саме полюю на зайців, цілячись з пугача в учителів черевик, що блищить он під столом.

«Коли б це був не черевик, а заєць, я б його зараз з обох стволів: бах! ба-бах! — бери, Ванько, до торби!..»

Обережно рухаю гвинтики, що тримають бойки, але вони наче приросли до місця.

«Чи не зіпсував їх Микола?» — непокоюсь я і трохи сильніше натискаю на гвинтики. Ні, не зіпсував, бач, уже їдуть…

Гвинтики їдуть, їдуть, а я, наче заворожений, дивлюся на них…

Пугач випалив, наче з гармати. Блискучий черевик підлетів вище столу, а я, вирячивши очі, дивлюся на зблідлого вчителя.

Настає грізна тиша.

Потім, як і водиться, приходить розплата.

Вже червоний, учитель відбирає у мене пугача, виводить за вухо із класу і наказує не приходити до школи без мами. Обеззброєний, знеславлений, тюпаю я вулицею, кленучи свою долю, яка надала мені народитися в місяці маї.

ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК

Отак закінчується казочка, навіяна минулими роками. Та чи закінчується?

Місточок ще провиса над безоднею і манить до себе той берег. Там бігає босоніж хлопчак, росте, як трава, не ховаючись від дощів та вітрів, не боячись ні тучі, ні грому.

Там залишилося моє дитинство.

І доки не щез місточок моєї пам’яті, я буду проходити по ньому, хоча б він став такий вузький, як лезо ножа.

частина ДрУГа. БЛаКитна Дитина

Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі:

— Це що?.. Що це таке?!.

І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть двійка або навіть трійка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його із сторінки щоденника, і все допитується:

— Що це таке, я питаю?..

Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха.

Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене ко лись були отакі?

Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого:

— Розказуй, що ти там накоїв?

Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого ти там зарізав?

Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.

— Ми, той… Я, той… Ну, бігали… — починає мій син видушувати із себе слова. — А тоді, той… каталися… — На чому каталися?

Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!

— Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозріваючи, що це ще не все.

— Ну, той… Сів на Олеся, а він навіз мене… — На що навіз?

— На той… На Параску Михайлівну… — О боже!..

— Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тільки побігла…

— Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові?

Син цього не знає, тому й мовчить.

— А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом не веде!

Це вже до мене.

Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:

— Це — недобре! Це дуже, сину, недобре!

— Твій тато ніколи такого не робив! — вставляв дружина для зміцнення мого авторитету.

Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття.

— Так, не робив, — видушую я із себе.

А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки:

— Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався.

— І приносив додому відмінні оцінки! — додав дружина.

— Усі вчителі не могли ним нахвалитися… — Бо він не був хуліганом!..

— Він спокійно сидів на уроках…

— І не завдавав учителям жодних прикрощів…

Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.

— Ну, йди, — зжалюється врешті над сином дружина. — Йди і постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!

У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватись губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями.

Син, важко зітхнувши, іде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п’ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!

Весь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди.

Усієї до кінця.

Отже, про блакитну дитину.

ПОЧОМУ ЯБЛУКА З ЧУЖОГО САДУ

У дядька Матвія був найвищий пліт, найзліший собака, найважчий кийок і найсмачніші в саду яблука. Іще дядько Матвій мав найбільші, з лопату, долоні із зашкарублою, як тертушка, шкірою, і грубезний голос, а надто коли він погрожував:

— Походіть мені, походіть! Упіймаю — голови всім геть поскручую!

І ми ніскільки не сумнівалися в тому, що й справді поскручує. При одному тільки погляді на його страшні руки у нас починало потріскувати в шиях, тож ми обходили дядька Матвія десятою дорогою.

Я, може, і не наважився б полізти в сад до дядька Матвія, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем — Чровжова. Об прізвище це спотикався кожен новий учитель, поки на ламував собі язика.

Пам’ятаю, як появився у нас молоденький учитель географії, та ще на біду трохи й заїка. Поки вчитель той викликав нас по одному, щоб познайомитися, все йшло гаразд. Та ось він добрався до Олі Чровжової.

— Ч-ч-ч-ч…

Все більш червоніючи, учитель «чикав», як горобець, поки ми закричали всім класом:

— Чров-жо-ва!

Він, бідолаха, так і не навчився вимовляти оте рідкісне прізвище.

І ми не раз користувалися цим.

Бувало, захворіє Оля, географ, побачивши порожнє місце за партою, цікавився:

— Ч-чому не п-прийшла Оля?

— Яка Оля? — запитували ми.

Ми добре розуміли, кого він мав на увазі, але вдавали, що ніяк не можемо здогадатися. Географ червонів з великої досади і починав «чикати», намагаючись вимовити прізвище Олі.

Робили ми так не тому, що не любили географа. Навпаки, він досить швидко встиг зацікавити нас своїм предметом, розповідаючи про далекі заморські краї, про нашу неосяжну країну так, наче сам оце щойно повернувся звідтіль і все те бачив на власні очі. Ми захоплено слухали про таємничих африканських пігмеїв, про казкову Індонезію, всіяну тисячолітніми храмами, про тропічні ліси Амазонки, в яких ще не ступала людська нога, про мандрівку Арсеньєва по Уссурійському краю, і нудний підручник з географії оживав прямо у нас на очах, починав дихати цікавим неповторним життям. Отже, ми поважали Віктора Михайловича, але це не заважало нам при кожній нагоді примусити його «почикати» над прізвищем Олі.

Над прізвищем, яке протягом одного шкільного року здавалося мені наймелодійнішим. Та хіба тільки мені?

Майже кожен хлопець з нашого класу вважав за свій обов’язок штовхнути, вщипнути Олю, посмикати її за коси. І може, від того, що їх найчастіше смикали, у Олі були найдовші серед усіх дівчат коси. Чорні, товсті, вони звисали до пояса і надавали гордовитого вигляду смаглявому обличчю з великими терновими очима.

Отож якось, коли ми веселим гуртом поверталися з школи, Оля, що почувала себе маленькою царицею серед вірних васалів, примхливо сказала, кивнувши гарненьким підборіддям на сад дядька Матвія:

— Як би я хотіла скуштувати отого яблука!

І зиркнула лукаво на мене.

Я одразу простягнув своєму найвірнішому другові Ванькові книжки й чорнильницю:

— Тримай!

— Ти що, здурів?!

— Держи і картуз!

Тут уже й хлопці переконалися, що я не жартую. Якщо вже зняв картуза та віддав товаришеві, значить, збирається лізти до саду всерйоз. Бо дядько, впіймавши в саду чи на городі непрошеного гостя, в першу чергу одбирає картуз: єдиний на селі документ, який засвідчує особу господаря.

Пліт був високий, та мені хотілося, щоб він виріс до неба. Щоб я ліз по ньому і ліз, а йому не було кінця-краю. Бо мені здавалося, що дядько Матвій причаївся по той бік і, як тільки я виставлю голову, так і скрутить мені в’язи!

Осідлавши пліт, сторожко дивлюся в сад. Залитий сонцем він стоїть у світлій тиші, — ні тобі дядька Матвія, ні навіть лютого Полкана.

А внизу мої товариші-однокашники: задерли голови, не спускають очей.

І поперед усіх — Оля Чровжова.

Зібравшись із духом, зістрибую в сад. Швидко біжу до найближчої яблуні з побіленим стовбуром, мавпою видираюсь наверх. Лізу все вище і вище, поміж розлоге гілля, щоб заховатись у листі.

Ху!.. Найстрашніше, здається, позаду.

Вибираю найстигліші яблука, гарячково пакую до пазухи І коли пазуха наповнюється, вирішую злазити. Глянув униз і обмер.

Піді мною, задерши догори морду, стоїть чорний, мов із пекла, Полкан. Очі червоні, грива наїжачена, з ікластої пащеки виривається тихе гарчання: злазь, мовляв, злазь, я тебе тут уже зустріну!

Де він узявся? Коли встиг підбігти? Наче сидів у землі вижидаючи, поки я видеруся на яблуню!

Висну на гілляці, не наважуючись злізти. Полкан же, бачачи, що я не дуже поспішаю до нього, гарчить усе лютіше, розгріба задніми лапами землю.

Отоді я й вчинив помилку, в якій каюся й досі.

Якби я принишк собі непорушно, Полкан, може, і дав би мені спокій. Але коли йдеться до погибелі, то сам собі накинеш петельку: я вибрав найважче яблуко і пожбурив униз на Полкана.

Ображене собаче виття переповнило сад. Скажено валуючи, пес підскочив до яблуні, почав гризти стовбур, а мене так і винесло на найвищу гілляку!

На несамовитий гавкіт вибіг дядько Матвій. Босоногий, у розхристаній сорочці, з розпатланим волоссям на непокритій голові:

мабуть, обідав, а то й дрімав по обіді.

— Ану злазь! Злазь, сучий ти сину!..

Я щосили вчепився в гілку, приріс до неї всім тілом, У відчаї дивився на своїх друзів, які, вгледівши дядька Матвія, дременули так, що тільки п’яти миготіли та віддувалися сорочки. Оля ж Чровжова, Оля, заради якої й затіялась уся ця акція, спокійнісінько йшла, віддаляючись, по той бік вулиці!

— Злазь, кажу! — кричить до мене дядько Матвій і, роз- палившись не менш од Полкана, починає щосили трусити яб- луню.

Яблука падають, а я висну. Яблука густо торохкотять об землю, я ж наче приріс до гілляки. Тоді дядько Матвій приносить довжелезну тичку і намагається мене нею збити.

Гнаний страхом, я пробую здертись ще вище. Гілка не витримала, і я шаснув донизу.

Я, мабуть, дуже забився б, якби не Полкан. Він, видно, хотів ухопити мене на льоту і поплатився за те власною спиною. Полкан поповз геть, а я опинився в руках дядька Матвія.

Чому він не скрутив мені в’язи в ту першу хвилину, я й досі не знаю. Він тільки ухопив мене, мов обценьками, за руку і поволік у найдальший куток саду.

Там росла густа кропива. Скільки я живу, а більше не бачив такої розкішної кропиви. Такої зеленої, такої молодої і такої жалкої. Дядько Матвій нахилився і почав голою рукою рвати оту кропиву. Нарвавши добрячий пучок, скомандував:

— Скидай штани!

— Не скину!

Тоді дядько Матвій, не питаючи моєї згоди, сам заходився знімати штани…

Кажуть, що кропивою лікують од ревматизму. Якщо це так, то я не захворію на ревматизм, поки й житиму. Дядько Матвій не випускав мене з рук, поки втер усю кропиву в оте місце, заради якого, власне, і носять штани.

— А тепер біжи!

І я, підхопивши штани, ушкварив од дядька Матвія. Кулею вилетів із саду, вихором промчав через село, і коли б не ставок, то не знаю, де б і зупинився. А так ускочив у став та й киснув до самісінького вечора. Забрався в очерет, щоб ніхто не бачив, і стояв, аж поки сіло сонце і повернулась із паші худоба.

Отам, в очереті, вимочуючи кропив’яну отруту, я поклявся найстрашнішою клятвою помститися дядькові Матвієві.

Це була моя перша жорстока образа, моя перша ненависть. І як же вона пекла моє незагартоване серце, які мстиві картини породжувала в моїй розпаленій уяві!

Але моя помста так би й обмежилася бажаними серцю картинами, коли б не більш практичний Ванько, який разом зі мною переживав мою ганьбу.

Ванько жив недалеко од дядька Матвія і вже давно запримітив, як дядько Матвій щосуботи, коли добре стемніє, бере клуночок яблук, чимчикує городами до крайнього двору, де жила самогонщиця Олена, та й стрибає через перелаз до неї у двір.

— Через перелаз?

— Та як собака!

Ледь діждавшись суботнього вечора, свиснув я Ванька. Він вибіг з лопатою, і ми повз городи, левадою, помчали до двору вдовиці.

— Тут, — шепоче Ванько, показуючи на місце, де по той бік перелазу починається стежка. — Ось тут і копай…

Поплювавши на долоні, я шпарко берусь до роботи. Довбаю утоптану землю, кидаю подалі груддя, щоб не лишилося сліду, і ще жодна робота не приносила мені стільки втіхи, як оця.

Коли я заглибився по коліна, Ванько, що стояв на сторожі, скомандував:

— Досить! А то й ребра потрощить!

І хоч я був не від того, щоб дядько Матвій лишився й без ребер, однак послухав Ванька.

— Може, чимось прикрити?

— Навіщо? Темно буде, вони й так не побачать.

Не побачать, то й не побачать. Зачистивши дно, я виліз із ями і разом із товаришем подався додому.

Довго не міг заснути в ту ніч: все прислухався, чи не кричить дядько Матвій, ускочивши в яму.

А на ранок од веселої новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тільки дядько Матвій, а й голова ССТ (сільського споживчого товариства) — пісний на вид чолов’яга, що його люто ненавиділи всі парубки та дівчата нашого села. Він так і пас, хто з ким стоїть, хто кого проводжає з клубу, а потім доносив батькам.

Тож зрозуміло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дізналося про нічну пригоду.

— Отак рядком і полягали, голубчики! Не встиг один відповзти в гарбузиння, як уже другий до ями — хрясь!..

— Хто ж її викопав?

— А бог його знає! Хіба ж воно признається. Невідомо хто, тільки якась добра душа…

Отак я помстився дядькові Матвієві та ще й заробив похвалу од людей.

От жаль тільки, що не можна було признатися, хто копав оту яму!

МИКОЛА ВАСИЛьОВИЧ ГОГОЛь, ВОДА Й ТОПОЛьКА

Я довго сердився на зрадницю Олю. Не міг їй простити байдужого вигляду, з яким вона пішла геть, коли дядько Матвій лікував мене кропивою. А вона, помітивши, що може втратити одного із своїх вірних васалів, почала проявляти до моєї кирпатої особи посилений інтерес.

І як вона це майстерно робила! З якою чисто жіночою спритністю, ще зовсім підсвідомо, закидала ласкавенький гачечок своєї прихильності то з одного, то з іншого боку!

Перше, що вона зробила, це подружила із Сонькою. Із Сонькою, яку терпіти досі не могла, з якою не раз билася іще з першого класу, бо вжитися з Сонькою міг хіба що ангел небесний.

Тепер же вони стали нерозлучними подругами. Ходили під час перерви, обійнявши одна одну за стан, про щось шепотіли, а коли я пробігав мимо, починали сміятися.

Я вдавав, що те мене ніяк не обходить. Хоч усе більше сердився на Олю, а Соньку — ту прямо з’їв би! Строщив би разом із її великим ротярою, з світлими розбишакуватими очима — і кісточок не лишив би!

Потім Оля почала ходити до Соньки готувати уроки — і розбила всю нашу компанію: я не міг тепер і носа поткнути до Соньки.

Ванько, забігши до мене увечері, здивовано допитувався:

— Ти чого не приходив?.. Ми тебе ждали-ждали та й жданики поїли…

— Мені краще самому! — відповів я гордо.

— А ти знаєш, яка розумна Оля! — захоплено говорив Ванько. — Лузає задачки, тільки лушпиння летить! Раз-раз і нема!

— Ну й нехай собі лузає! І що ви причепилися до мене із своею Олькою?! Подумаєш — Олька!

— Ну, не хочеш, то й не треба, — розсердився врешті-решт мій товариш. — Проживемо й без тебе! — І живіть…

Ванько пішов, а я довго никав подвір’ям, не знаючи, куди себе приткнути. Відчував себе самотнім, усіма зрадженим дуже нещасним.

Іще уявляв себе запорожцем.

Саме захопився Гоголем, особливо «Тарасом Бульбою». До пізньої ночі сидів над книжкою, неспроможний одірватись від сторінок, що дихали повним суворої романтики життям запорозьких козаків.

Пишучи свого «Тараса…», Гоголь і не підозрював, у яку халепу я вскочу через нього. На уроці математики, коли я, приловчившись, поклав на коліна під партою книжку та перенісся у Січ, наді мною нависла грізна тінь Павла Степановича:

— Чим це ти так захопився?

Застуканий зненацька, я хотів був сховати книжку, але вимоглива рука вчителя вже тягнулась до мене:

— Дай сюди!

Павло Степанович узяв книжку до рук, подивився на обкладинку, погортав сторінки.

— Хороша повість, — схвалив він мій смак. — Але це не значить, що її треба читати під час уроку… Повтори те, що я щойно пояснював!

Я мовчав. Жодної думки не міг видобути із своєї голови, запамороченої запорозьким життям. Жодного слова.

Ох, Гоголь, Гоголь! Микола Васильович! До чого ти звів найпалкішого свого шанувальника! І тебе не мучить совість, великий письменнику, коли ти бачиш нещасну, похилену постать, з опущеною головою, з жалісним «брехунцем» на худій потилиці?

— Сідай, — каже, так і не діждавшись відповіді, Павло Степанович.

Я опускаюсь за парту, а Павло Степанович несе мого Гоголя до столу. Розкриває класний журнал, щось коротко пише.

— Незадовільно… Тобі незадовільно… — котиться шепіт по класу.

«Коли б я був запорожцем, — думаю в похмурому розпачі, — я б вам усім показав!..»

Діставши од мами чергового прочухана, я став обачливішим: не читав Гоголя на уроках, не засиджувався до пізньої ночі при лампі. А роздобув свічку та й запалював потай, сховавшись із головою під ковдру: в одній руці — свічка, у другій — книжка. Читав отак кілька ночей, поки мама не заходилася коло прання.

— Господи! — жахнулася вона, вгледівши пропалену ковдру. — А це що таке?

Як я не опирався, мама таки докопалась правди. Знайшла і недогарок свічки, прихований під подушкою…

Тож, начитавшись Гоголя, уявляв себе запорожцем.

У малиновому жупані, в широких, як море, штанях, на баскому коні, з мушкетом, шаблюкою й списом. Грізні вуса прикрашають моє мужнє обличчя, оселедець в’юниться з-під смушевої шапки з шликом та китицею, ще й турецька сережка — срібний півмісяць — у правому вусі: трофей од самого кримського хана. В’їжджаю на широке шкільне подвір’я якраз під час великої перерви, серед остовпілої тиші прямую до ганку, на який вибігли усі вчителі на чолі з директором.

— Потримай, — кидаю недбало повід Ванькові. І поки Ванько намагається втримати гарячого аргамака, я зіскакую хвацько на землю: так із списом, мушкетом і шаблюкою підходжу до директора та й наказую йому провести мене по всіх класах — показати, як навчаються учні.

Директор передо мною — навшпиньках, учителі не знають, на яку й ступити, а учні їдять мене заздрісними очима. Я ж, дійшовши до п’ятого «Б», де якраз урок Павла Степановича, заявляю, що хочу трохи послухати, як навчаються діти.

Недбало сиджу за столом, покручуючи чорного вуса, і коли блідий од хвилювання Павло Степанович починає викликати до дошки учнів, показую списом на Олю:

— Ану поспитайте оту дівчину!

Оля, звичайно, не може сказати ні слова. Вона дивиться на мене і мало не плаче. Вона віддала б усе на світі, аби я простив їй оту зраду, простягнув їй руку. Але я добре засвоїв лицарський кодекс запорожців, що міняють жінок на тютюн та люльку, на гарячих коней та гострі шаблюки. Тож і вдаю, що мені байдужісінькі Олині сльози. Зводжуся, ручкаюся зверхньо з Павлом Степановичем, кидаю: «До побачення, діти!» та й виходжу з класу.

А там сам директор шанобливо підводить коня, питає, коли я ще завітаю до них, куди збираюсь податися.

— Не знаю. Як повоюю Оттоманську імперію, так і заїду в гості. Тож готуйтесь до зустрічі, скликайте музиків, варіть медгорілку, а я не забарюся!

Та — на коня, та й — бувайте здорові!.. А мама виходить на ганок, гукає, обриваючи безжалісно мрії:

— Толю, я за тебе воду носитиму?!

Стежити за тим, щоб у відрах завжди була вода, — один із моїх обов’язків.

Тож я з жалем ізлажу з коня, складаю зброю, скидаю з себе пишне запорозьке вбрання та й шкрьобаю з двома порожніми відрами по воду.

Воду для пиття наш куток носить аж із лісу: там вона набагато смачніша, аніж колодязна. Під високими соснами, обнесена товстими дубовими дошками, притулилась криниця, і вода в ній не темна та моторошна, як у колодязі, а світла і радісна, і прозора така, що видно все дно, встелене чистим білим піском.

По тому дну весь час гуляють піщані фонтанчики, появляються, зникають невеликі лійки: то проривається з глибокого підземелля вода, б’є джерелами, омиваючи по дорозі до світла коріння оцих сосен, що виросли довкола криниці найвищі, наймогутніші на весь ліс.

Від криниці стікає струмок: впадає у невелике лісове озерце, таке ж світле, як і криниця, і неглибоке — всього по пояс. Вода у ньому посередині блакитно-біла, од неба та хмар, а по краях — зелена, од вільхи й ліщини, що жадібно товпляться понад берегом, пнуться напитись води.

Тут водяться довгі й вузькі, схожі на в’юнів, рибини, що ми їх називаєм минками. Тільки в’юни темніші, а минки світліші і набагато менші: завтовшки з олівець. Ми їх ловимо довгими палицями, розщепленими на кінці. Приловчишся, поцілиш в’юнку рибину та й витягнеш із води.

Минками, як і ящірками, добре лякати дівчат: пускати їм за комір. А більше ні на що вони, здається, непридатні; в усякому разі їх ніхто в нашому селі не їсть, бридуючи гадючими головами.

Через минків ніхто з хлопців, навіть найвідчайдушніші, тут не купається. Всі переконані, що оці тоненькі рибинки тільки й ждуть, аби хтось заліз у воду. Не встигнеш як слід і намокнути, як минок уже в тебе всередині: забереться непомітно ізнизу, та й поселиться в животі.

— А тоді виростає в гадюку, — не раз лякав нас Ванько — великий прихильник отаких історій.

— Бре?

— От тобі й бре! От полізь у воду та й побачиш!

Ми боязко відступали, а Ванько переможно кричав:

— Ага, злякалися!.. Он хлопець із сусіднього села не знав та й скупався, то у ньому отака-о завтовшки гадюка виросла. Пузо було — о, а їв за трьох. Скіки йому не поставлять — усе вмолотить!..

— То він так і живе з гадюкою?

— Та ні, вже не живе… Ліг якось спати в садку, а мати візьми та й постав миску із молоком біля рота. То гадюка і виповзла на те молоко. Мати і відрубала їй голову…

Вражені, ми довго мовчали. А озерце здавалось нам ще лиховіснішим.

Після того, набираючи воду, я завжди пильнував, щоб у відро не потрапив минок.

Носив я воду, як і всі хлопці, в руках: коромислами користувалися жінки та дівчата, і ми зневажали жіночий той «пристрій».

Ідеш, було, довжелезною піщаною вулицею, тримаючи відра в руках, і плещуться в них два невеликих озерця прохолодної, аж у зуби заходить, та смачної ж пресмачної води! Весь світ загляда у твої відра, товпиться напитись: і гаряче літнє сонце, і небо та хмари, і дерева, що стоять обіч вулиці, по той бік тинів.

Стрінеш поважного дядька, який повертається з роботи на обід, привітаєшся чемно, а він і запитає:

— Водичку несеш? А дай, хлопче, покуштувати!

Візьме відро, поставить на пліт, перехилить, подме, мов на окріп, та й припаде до металевого вінця.

— Х-ху, ох і смачна ж!.. Спасибі тобі, хлопче, та великий рости!

Дякує і не витирає вусів. А там росяними краплинами затрималась вода, і здається, що дядько понавішував коштовні намистини. І стає тобі радісно, і відра мовби аж легшають, чи то додається сил од дядькової подяки… Отака в нас вода!

Поставивши у сінях відра, я швиденько виходжу надвір: підібрати запорозький одяг та зброю, розшукати коня. Але за ними давно й слід прохолов. Втомлена уява моя не хоче рушати на пошуки, і зрадлива Оля може спокійно готувати уроки чи гратися з подругами: її не будуть забирати татари в ясир, а я не гнатимусь із оголеною шаблюкою — визволяти з полону…

Пересердивсь на Олю пізніше, коли ми всією школою розбивали парк на величезному пустирищі поміж сільрадою і закритою в перші дні колективізації церквою. З церкви тоді ж поскидали хрести, познімали дзвони, і вона кілька років простояла пусткою, а потім її пристосували під клуб. Побілили крейдою стіни, розмальовані богами й святими, розвішали гасла і портрети вождів, на амвоні влаштували сцену, а там, де стояли богомольці, розставили лави.

І був би клуб як клуб, коли б у ньому взимку не стояв такий холодище, що люди вже за кілька хвилин починали тупотіти ногами. Іще одна вада: нелади з акустикою. Коли голова сільради, колишній червоний партизан, скликав урочисті збори з нагоди революційного свята і виголошував довжелезну промову, то люди чули тільки: гу! гу! гу! — така несамовита луна котилася клубом. Тож з огляду на це свята намагались проводити на повітрі: на вигоні перед крамницею.

Того ранку кожен хлопець прийшов із лопатою, а дівчинка — з цеберкою. Нас так і парували: по двоє на яму, і чи то лукава Оля так приловчилася, чи випадково це вийшло, тільки ми опинилися удвох.

Не дивлячись на дівчину, я заповзято копав яму, а Оля весь час запитувала:

— Не заморився? Дай іще я покопаю…

Нахилялася, начеб для того, щоб пересвідчитись, чи багато вже викопано, зазирала в моє обличчя великими усміхненими очима.

Я відповідав гордо, що ні, не заморився. Що вона собі думає: я ж не баба, щоб раз копнути та й утомитися! І копав заповзято і прокопав би, мабуть, наскрізь земну кулю та й виткнувся б десь аж у Америці, коли б не Павло Степанович:

— Годі, Толю, годі! Ця вже й так заглибока. Ідіть по деревце, он уже привезли.

Уже вдвох кинулися ми до воза. А там товкотнеча, а там крик, а там вереск: кожен намагається ухопити деревце побільше та покраще.

Нам дісталася тендітна тополька з набубнявілими бруньками на гілочках. Несли ми її обережно, пильнуючи, щоб не пошкодити. Оля йшла попереду, я — позаду, і я відчував, як тепло наших рук струмувало по деревині — під її гладенькою, аж оксамитовою корою. І не було вже у моєму серці ні образи, ані гніву.

— Біжи по воду! — вперше я звернувся до Олі.

Оля зраділо вхопила відро, побігла до бочки з водою, де знову сміх, і крик, і весела, нетерпляча черга: скоріше б підставить цеберку під прозорий тугий струмінь. Ось Оля вже вертається, перехилившись у стані, і не помічає, як довга коса полощеться своїм кінчиком у воді. Став над ямкою, сяє до мене очима:

— Лити?

— Лий, — кажу я, і Оля, враз посерйознішавши, обережно перехиляє відро.

Потім вона тримає деревце, щоб воно стояло прямо, а я пригортаю землею.

Наша тополька здавалася нам найкращою від усіх топольок, яворків та кленочків, що наче позбігалися з лісу та зібралися у веселому гурті: кожне у своїй ямці, посеред маленького озерця, вкритого небесною блакиттю. І велетенський пустирище, який стільки років заростав бур’янами, невпізнанно змінився, прикрасившись стрункими рядами дерев…

ЯКІ НА СМАК ЖАБЕНЯТА

Навчався разом зі мною син лісника — Василь Кологойда, і не було в нашому класі хлопця, який би потай не заздрив йому.

Змалечку ріс Василь у лісі, і все, що там бігало, літало, стрибало і повзало, знаходило з ним спільну мову. Він знав звички усієї звіроти і птахів, не боявся навіть отруйних гадюк: спритно хапав їх за голови та й ганяв нас по лісу.

У себе вдома тримав Василь їжака, зайця, лисицю, а на ланцюгові у нього замість собаки сиділо вовченя, спіймане під час облави мисливцями з міста. Іще мав Василь великого приятеля — вужа Микитку, що вже не один рік жив у їхньому погребі і виповзав на його голос. Кілька разів, на наше прохання, приносив його Василь до школи: вуж спав собі за пазухою, хоч би тобі що, і тільки на голос господаря виставляв із манишки гостреньку голівку, показував роздвоєного язика.

Якось наша вчителька, Тамара Оксентіївна, викликала Кологойду до дошки. Помітила підозрілий валок, що оддимав сорочку, підійшла поближче, спитала:

— Що там у тебе?

— Микитка.

Учителька розтулила рота, збираючись, мабуть, запитати, що то за Микитка такий, як вуж, почувши своє ім’я, сам виставив до неї цікаву голівку.

Ми навіть не могли уявити, що жінка, а тим більше вчителька отак може вищати. Хлопці, які бували в місті, потім казали, що так вищать пожежні машини, коли мчать на пожежу.

Тамара Оксентіївна так і не довела уроку до кінця: пішла в учительську, мабуть, пити воду, і то не раніше, аніж відправила Василя разом із Микиткою додому:

— Йди і не приходь без батька!

Василеві добре нагоріло од тата, а ми щиро журилися за Микиткою, що його Василів тато заніс у ліс.

Тоді, щоб хоч трохи нас втішити, добра душа — Василь приніс повну торбину живих жабенят та й ну лякати ними під час перерви дівчат! Посадить двоє-троє в рота, підійде, розтулить губи, мовби хоче щось сказати, а жабенята — стриб! — у саме обличчя!

Того ж дня, повертаючись із школи, Ванько поцікавився:

— Слухай, а ти взяв би жабу до рота?

— Пхі, ще б не взяти! — відповів я хвалькувато, хоч, признатися, не був дуже впевнений у цьому. — Мені це як раз плюнути!

— А я нізащо не взяв би! — зітхнув сумовито Ванько.

— Чому?

— Бо від жаби — бородавки. От усипле язик бородавками — що будеш робити?

— Дам полизати собаці. Собака як полиже — всі до одної бородавки пощезають!

— Добре, як буде лизати… А то візьме та й одкусить! Хамкне разок — тільки його й бачили, твого язика!

Бісів Ванько завжди отак: тільки зберешся зробити добру справу, як він і підкотиться із своїми сумнівами!

Я, можливо, й не заходжувався б коло тих жабенят, якби Ванько, гордий за товариша, другого дня та не похвастався перед хлопцями:

— А Толька теж може в роті жаби тримати!

Хлопці до тієї новини поставилися скептично.

— Бреше твій Толька!

— От і не бреше!

— А не бреше, тоді хай покаже!

Що мені лишалось після цього робити?

— Сьогодні в мене жаби немає… Хай завтра упіймаю та й покажу… — Покажеш?

— Покажу!

— Хлопці, гей, хлопці! Толька завтра у роті жаби носитиме!

Повернувшись із школи, я відразу ж подався на луки.

Вирішив почати із пуголовків: у них все ж дві ноги, а не чотири, — не так шпарко стрибатимуть у роті. Знайшов невелике озерце, наловив пуголовків, вибрав найменшого, сполоснув добре у воді і, набравши якомога більше у груди повітря, обережно поклав пуголовка на висолопленого язика. Точнісінько так, як клав гіркі жовті пілюлі од малярії.

Пуголовок попався ручний та смирний: не стрибав, не рвався з рота, а тільки ворушив хвостиком.

Їй-богу можна тримати!

За якусь годину жабенята вільно гуляли в мене по язиці, весело стрибали у воду.

— Де це ти пропадав? — сердито запитала мама.

— Гуляв.

Мама почала сварити мене за те, що я біс його зна де тиняюся, «а уроки хто за тебе вчитиме?», але навіть це не могло зіпсувати мого святкового настрою. Коли б мама знала, чого я сьогодні навчився, то в неї не вистачило б, певне, духу мені докоряти!

Але в мене вистачило розуму змовчати. З гіркого досвіду знав, що дорослі мають свої, відмінні од наших, погляди на речі, і те, що нам здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає у них роздратування.

Незрозумілі вони, оці дорослі! Так, наче забули, як самі колись ходили до школи.

Хоча й люблять раз по раз нагадувати про це.

— Коли я була маленька, учителі не могли мною нахвалитися.

— Ні, у мій час таких, як ти, дітей не було! Були діти, як діти, а не такі шибеники, як ти! Хоч на ланцюг тебе припинай!

А Ваньків тато, так той не забуває ніколи додати:

— Бо на нас батьки лози не жаліли! От ми й повиростали людьми!

Хоч за моїм глибоким переконанням і зараз лози переводять не менше, аніж колись.

На другий день я підхопився до схід сонця та й подався бігцем до ставка. Спіймав трьох жабенят і гайда до школи.

Хлопці вже виглядали мене.

— Приніс?

— Приніс.

— Ану покажи!

Я розгорнув ганчірочку, пильнуючи, щоб жабенята не повискакували на дорогу.

— І посадиш до рота? — хтось недовірливо.

— Посадю! От хай тільки дівчата надійдуть!

Ми вишикувались біля шкільних воріт, виглядаючи дівчат.

Пройшла одна зграйка учениць, пройшла і друга.

— Давай же! — квапили мене нетерплячі.

Та я все ще не розгортав ганчірочки: чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатись своїм досягненням!

Ось, нарешті, і вона. Іде з Сонькою, розмахує сумкою.

Я розгорнув ганчірочку, вихопив жабеня та швиденько до рота. Притиснув до піднебіння язиком, ще й зціпив зуби, щоб не вистрибнуло передчасно.

Стою, жду, поки Оля підійде поближче.

— Доброго ранку, діти!

Павло Степанович! Підійшов з іншого боку так, що ми й не помітили, стоїть, жде, поки ми привітаємось.

Хлопці відповідають йому невпопад, а я тільки вирячую очі. — А ти чого не вітаєшся? — дивується Павло Степанович.

У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе мені на чоло долоню:

— Що це з тобою? Ти не захворів? Я заперечливо трясу головою. — Так чого ж ти мовчиш?

Язик мій, втративши пружність, згорнувся ганчірочкою, і жабеня, мов шалапутне, застрибало по роті. З усіх сил намагаюся притримати язиком жабеня і — ковтаю його разом із слиною, що наповнила рот… Ух!

Очі мої лізуть на лоба: я відчуваю, як жабеня, пірнувши в живіт, починає веселий свій танок десь аж біля пупа…

На кілька днів я стаю героєм усієї школи. Слава сяє довкола моєї голови, і навіть семикласники, ці неймовірні в наших очах істоти, які от-от попрощаються із школою… навіть вони проявляли посилений інтерес до моєї скромної особи. Зупиняли посеред шкільного подвір’я чи в коридорі, недовірливо допитувались:

— Це ти живі жаби ковтаєш?

Я, сяючи, кивав головою.

— І велику ковтнеш?

— Ковтне! — запевняли горді мною однокласники. — Він і вола проковтне!

Я ж скромно відмовчувався. Не хотів заперечувати, щоб не розчаровувати своїх друзів. І нізащо не зізнався б, що часто просинаюся посеред ночі та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?

САМОСТІЙНИЙ ТВІР

Але не тільки веселі пригоди траплялися в моєму житті.

Коли б дорослі знали, як тяжко жити підліткові, скільки неприємностей звалюється на нього, які прикрощі чекають його на кожному кроці, вони ставилися б до нас із більшим співчуттям і не так часто хапалися б за реміняку, лозину чи віник.

Спокійнісінько ходять вони будь-якою вулицею, і ніхто не смикне їх за чуба або косу, не заліпить грудкою в спину, не підставить ноги та не повалить у пилюку. А спробували б вони отак хоч раз побитися, коли — соплі з носа, сльози з очей, ще й не реви, а то засміють — дражнитимуть до смерті!

Він завжди перестрівав мене, коли я повертався з водою.

За віщо він мене так зненавидів, я й досі не знаю. Нічого йому злого не заподіяв, а от чимось не сподобався й квит!

Він — це Грицько, менший син глухонімого чоботаря, точнісінька копія батька: такий же довгорукий, кремезний, такі ж близько посаджені очі по обидва боки вузького носа, конопате обличчя. Мав руде волосся і червонуватого відтінку шкіру.

Був він одного росту зі мною, але набагато сильніший. До того ж зовсім нечутливий до болю. Казали, що до цього привчив своїх дітей німий: не чуючи їхнього крику, випускав із рук лише тоді, коли бачив кров.

Перша моя сутичка з Грицем сталася ще напровесні: повертаючись од джерела, я ніс воду, а він вискочив із двору та й наплював у відра.

Що мені лишилось робити, як не поставити відра на землю?

— Ти чого?

— А нічого!

— Ти нащо наплював?

— А так… Захотів та й плюнув! От захочу — ще наплюю!

— Тільки спробуй!

Грицька не злякала моя похмура погроза: він засміявся нахабно і знову чвиркнув у відро.

Зчепившись, ми покотилися в пилюку.

Розборонила нас якась тітка: стягла за комір Грицька, що духопелив мене — не жалів кулаків. Я теж одбивався, що було сили, але мені перепало набагато більше.

І коли тітка, надававши нам обом потиличників, спровадила Грицька у двір, а мене погнала по воду, я, правду кажучи, не витримав: заплакав. Ніс у одній руці порожні відра, а другою витирав очі і все промовляв крізь сльози:

— Начувайся!.. Я тобі покажу!.. Ти ще знатимеш!..

Й не так боліли мені натовчені боки та розпухла губа, як пекла безсила образа.

Відтоді Грицько не минав жодної нагоди зчепитися зі мною. Коли б я не проходив біля його двору, він завжди вистрибував із-за тину, налітав на мене з кулаками.

Скільки разів котилися мої відра з водою в пилюку! Скільки разів розбороняли нас дядьки і тітки! І скільки разів мені доводилося повертатись по воду!

І — диво дивне: я міг би спокійнісінько ходити іншою вулицею. Правда, було б це трохи далі, але я спекався б ненависного Грицька. Однак якась невідома сила примушувала мене ходити повз двір німого, наражаючись раз у раз на бійку.

Край оцим сутичкам поклав мій вірний друзяка — Ванько: він разом зі мною почав ходити по воду, і в перший же день ми одлупцювали Грицька. Правда, і зараз сили наші були майже рівні, але в нас було чотири кулаки, а в Грицька — тільки два. До того ж Ванько не розводив особливих церемоній: вибравши зручну хвилину, торохнув щосили відром по голові супротивника!

І хоч Ванькові дісталося потім од батька за погнуте відро, поле бою лишилось за нами: подряпаний, побитий, Грицько ганебно втік у двір. Вже звідти, з-за тину, кричав нам услід, щоб ми начувалися, та ми навіть не оглянулись. Взявшись за руки, рушили вулицею, і жодні воїни світу не несли з такою гордістю бойові нагороди, як ми синці та подряпини, здобуті у чеснім бою з супротивником.

А хіба доводилося дорослим повертатись додому з розпанаханою до пупа сорочкою? Іти, як на страту, стуляючи оті дві розідрані половинки докупи — в марній надії, що вони якось самі по собі зростуться? Іти й гарячково думати, як пояснити мамі, наскільки необхідно, прямо-таки кров з носа треба було здертися на сосну з гладеньким стовбуром, де перші сучки так високо, що й кашкет упаде з голови, коли на них тільки глянути? І то тільки глянути! А я мав іздертись, забратися аж на верховіття. Цього вимагала моя хлоп’яча гідність, бо коли б відмовився, товариші мої сказали б, що я — боягуз, і мені тоді проходу не було б!

І я таки видряпався так, що наді мною було тільки небо, а підо мною — гострі верховіття сосен, бо ця, на яку я заліз, була найвища.

Дув вітер, сосна рівномірно погойдувалась, і я, вчепившись у тонкий стовбур, летів у блакитний простір, мов на велетенській гойдалці, аж дух мені забивало і лячно лоскотало в грудях. А внизу — страшно було й глянути! — ввіткнутими в землю сірниками стояли мої друзі з задертими догори головами.

А ти, мамо, замість того щоб пишатися оцим подвигом сина, починаєш суворо допитуватись, як це я примудрився розпанахати навпіл нову-новісіньку сорочку!

— Ну, я поліз на сосну… — починаю жувати слова.

— На сосну!.. Чого ж тебе понесло на оту сосну та ще в новій сорочці?

Тут я вже зовсім втрачаю мову. Відчуваю ж бо: що не скажу, мама все одно не зрозуміє, що нова сорочка і сосна мають між собою найтісніший зв’язок. Що коли б я був у старій, заношеній льолі, то, можливо, і не подерся б на сосну.

Тоді мама, втративши надію почути од мене хоч слово, дістає голку й нитки та й тиче мені до рук:

— На сам і зшивай! Сам собі будеш латати, як на тобі все так і горить!

І я, нічого не поробиш, беру голку, нитку та й сідаю кравцювати.

Не знаю також, чому дорослих не чіпали собаки, не товкли барани, не хвицали коні. Чи вони, дорослі, знали якесь слово, що кожного разу, цілі та неушкоджені, повертались додому?

Мені ж досить було появитися біля найсмирнішого цюці, як той ставав як скажений. Гавкав, аж вив, піднімався на задні лапи, напинаючи ланцюг, бризкав лютою піною. І, не дай боже, — зривався! Гнав тоді мене вподовж вулиці, поки я або врятуюсь од нього, злетівши на тин чи на дерево, або він таки ловив мене та й вихоплював ззаду отакенний шмат штанів! І добре, як тільки штанів, а то, бувало, прихопить і шкіру.

Чому вони мене так ненавиділи? Не чіпав же їх ніколи, хіба що кинеш там грудочкою, намагаючись поцілити межи очі, особливо коли очі ті міцно заплющені, а їх власник солодко дрімає, пригрівшись на сонечку. Або постукаєш палицею по паркану чи, просунувши в дірку, шуряєш нею туди-сюди, поки з собаки й піна піде…

Все життя пам’ятатиму один прикрий випадок, чисто психологічного, так би мовити, плану.

Галина Іванівна була дуже молода і дуже красива. Така красива, що ми аж завмирали, коли вона заходила до класу.

І як же ми готували її уроки з української мови та літератури! Як намагалися один з-поперед одного піднести догори руки, щоб Галина Іванівна помітила нас та запитала! Яким дружнім «добридень» щораз зустрічали її, бо і в найпохмуріший день до класу разом із нею наче входило сонце!

І як жалкували, що ми — не дорослі! Щоб отак, як Віктор Михайлович, єдиний ще неодружений серед учителів, запросити Галину Іванівну до клубу в кіно або на виставу та й сидіти з нею поруч.

Одного разу Галина Іванівна задала нам додому письмову роботу. Ми мали написати, як помагаємо своїм батькам. Твір той треба було здати за два тижні.

Я довго думав, що писати. Мамі я помагав, хоч іноді й не так охоче, як мамі хотілося б. Особливо влітку, коли річка аж кричить — кличе до себе купатись, а тут поли осоружну кукурудзу чи підгортай картоплю! Однак я не ухилявся од праці, як не кривився. Бо хто ж його все те переробить, якщо я не помагатиму своїй мамі?

Але про це ж напишуть усі. Мені ж хотілося написати щось особливе. Щось таке, про що ніхто в нашому класі написати не зможе.

А для цього треба зробити щось незвичайне. Чого я досі ніколи не робив.

Нагода здійснити цей намір випала навіть швидше, аніж я сподівався: маму викликали на дводенну нараду до району, а ми із Сергійком лишалися на хазяйстві удвох.

Проводжали маму до залізничної станції: через ліс за три кілометри. Доріжка спершу бігла поміж соснами, і тут іти по ній було важко: гарячий пісок так і пересипався під ногами. Потім стежка гулькнула ліворуч, униз, попід вільхи, і наші босі ноги заляпотіли по пругкому прохолодному чорнозему. Поруч, ховаючись у густих заростях папороті, біг прозорий струмок. Колись тут протікала справжня річка. Вона починалася на тому самому місці, де тепер залізничний місток, що його чомусь у нас називають котлованом. Там били величезні джерела, але коли прокладали залізницю, то їх загатили. Вкинули туди, кажуть, не одну сотню мішків клоччя ще й привалили зверху величезними брилами, і тепер з-під каміння б’ють тільки маленькі джерельця, даючи початок струмкові.

Вода там така ж смачна, як і в криниці, з якої ми носимо воду, і Микола клявся-божився, що на власні очі бачив, як зупинився пасажирський поїзд і пасажири, всі до одного, висипали з вагонів та й побігли із насипу: пити воду.

— А вантажні поїзди, — запевняв Микола, — так ті завжди зупиняються. Бо всі машиністи знають, яка там смачна вода.

Тож ми йдемо понад струмком, і мама все наказує, звертаючись до мене:

— Ти ж, Толю, дивися! У печі стоїть борщ. Коли поїсте, то віднеси в погріб, щоб не закис… А кашу розігрієте та й будете їсти з молоком…

— Та не забувай годувати порося! — вже з вікна кричить мені мама.

Мама поїхала, і ми залишились удвох. Стояли посеред колії і дивилися, як зникають удалині цяцькові вагончики: такі маленькі, як сірникові коробки. Аж не віриться, що в них — люди. І наша мама.

Сергійко часто зблимує світлими віями: от-от розреветься, і тоді я смикаю його за руку, сердито кажу:

— Гаразд, пішли! За витрішки тут гроші не платять! По дорозі повчаю брата:

— Чув, що мама казала? Щоб ми не бешкетували, не билися, порались по хазяйству… Дивися ж мені!

Сергійко тільки сопе, поспішаючи за мною. Хоч він уже в першому класі, та все ніяк не росте: такий же, як і два роки тому. Однак упертості йому не позичати. Як що, так: «Я сам!» І одпихає мене кулаками.

За це ми найчастіше й заводимось. Бо я страх не люблю упертих людей!

Хоч — яка він людина? Так, першокласник, витиральник.

Витиральниками прозвали першокласників за те, що дуже вже зручно витирати руки об їх стрижені голови! Як забруднив руки, так і шукаєш якогось шкета з першого класу.

Мама, коли я поб’юся з братом, все докоряє:

— Ти ж старший! Будь розумніший — поступись!

А сама, бач, ніколи не поступиться!

Пам’ятаю, як брат почав ходити до школи, — леле, що тоді було! Боячись запізнитися, він схоплювався, ще коли було темно, і, не ївши, не пивши, біг до замкненої школи. Сідав на ганку і, скулений, ждав, поки-то одчинять школу!

Одного разу його приволікла сторожиха. Саме приволікла, бо Сергійко всю дорогу орав ногами і кричав так, наче його різали.

— Маріє Олексіївно, заберіть-но дитину! Сидить під школою, як старченя, — ще простудиться!

І що мама з ним тільки не робила! І вмовляла, і била — не помогло!

Отаке золото — мій молодший брат!

Бач, іде, мовчить, удає, немов і не чує. Немов і не йому я все те кажу!

Перший день минув без особливих пригод. Ми пообідали борщем, а кашу вирішили з’їсти увечері. Замість неї я дістав два шматки колотого цукру, твердого, як камінь, і дуже солодкого, і ми влаштували бенкет: випили з отим цукром уприкуску по три кухлі води. Сергійко, так той пив у приглядку, поклав цукор перед собою, дивився і пив. Со-олодке!

Пили б іще, та більше не лізло. В Сергійка аж очі почервоніли, і коли він устав, то вода булькала в ньому, як у закритій посудині.

Спати полягали пізно: брат не хотів роздягатися, та й мене все тягло до книжки. До того ж трохи лячно було гасити світло і лишатись у темряві.

Другого дня, повернувшись із школи, я вирішив прибрати в хаті, щоб мама, зайшовши, побачила і змитий стіл, і чистий, акуратно розставлений посуд, і помиту підлогу. Сергійко, правда, спершу огинався, але коли я йому пригрозив, що розповім мамі і вона не дасть йому гостинця, — погодився.

Я прибирав — брат виносив сміття. Повертаючись до хати, з надією питав:

— Уже?

— Уже, уже! — сердито перекривляв я його. — Тобі б усе ганяти! На ось винеси брудну воду, бо я підлоги не домию. Та щоб одна нога була там, а друга — тут!

Сергійко взяв відро, неохоче посунув надвір. А я стояв посеред кімнати, і кімната аж сяяла, особливо там, де вже була змита підлога. Лишалося зовсім небагато, якийсь клаптик, та ще в сінях. Потім я викручу ганчірку, як завжди робить мама, та й постелю на порозі, щоб не наносити грязі до хати.

Але де ж це Сергій? Чому його так довго немає? Чи не гайнув кудись гратися, кинувши відро? Ну, я ж йому! Сердитий, вибігаю на ганок, кричу:

— Сергійку!.. Сергійку-у!..

Мовчить. Хоч голову даю на відруб, що він мене чує.

— Сергію! — гукаю ще раз, уже й не надіючись, що він обізветься.

От же вреднющий!

Знаходжу брата аж на городі. Ще здалеку бачу його схилену постать: стоїть на колінах, щось робить, а поруч — відро.

Тихенько підходжу. Брат такий заклопотаний, що навіть не помічає. Нагорнув греблю, вилив туди брудну воду, пустив на маленьке озерце листок із калачика — човен. Нахилився і дмухає, ганяючи зелений човник від берега до берега.

— Ти що робиш? — питаю сердито у нього.

Брат зводить на мене втішені очі:

— Озеро…

Тут я вже не витримав! Раз-раз ногою по греблі — ось тобі озеро! Лясь-лясь по потилиці — ось тобі човен! Ще й доброго штурхана під бік: знай, як воду виносити!

Брат із ревом — на мене! Так і цілиться вчепитись зубами в руку. В нього звичка така: кусатися. Раз як ухопив за пальця — мало не відгриз.

Я побіг од нього до хати, а брат лишився надворі.

Гаразд, обійдусь і без нього. От хай тільки мама приїде, я їй розкажу, як він мені допомагав!

Набрав піввідра чистої води, домиваю підлогу. Аж двері — гурюк! — брат заскочив у хату! Лице перекошене, в руках — палюга. Я не встиг і на ноги схопитися, як він — повз мене, та до комода, та — торох по кофейникові!

Мені аж в очах потемніло, аж руки затіпались, коли я побачив, що він наробив!

Кофейник! Мій улюблений кофейник! Порцелянова посудина, біла, як лебідь, розмальована розкішними, немов щойно зірваними трояндами! Скільки годин просидів я перед ним, змальовуючи оті троянди, скільки втіхи мав я од нього! Коли ж перейшов із четвертого класу до п’ятого, сяюча мама піднесла його мені в подарунок. — Назовсім?!

— Назовсім…

І ось лише черепки валяються на підлозі, і Сергіїще товче їх палюгою на борошно…

До цього часу я чомусь думав, що комини викладаються з міцнішої цегли. Або принаймні цегла ота кладеться у два-три ряди, а не ставиться на ребро. Можливо, по інших хатах так комини й складені, тож вони і досі стоять цілі-цілісінькі.

Наш же розвалився, мов іграшковий, коли ми розлюченим клубком накотились на нього.

Після того як гуркіт ущух, як чорна ядушна хмара попелу, сажі та паленої глини трохи осіла, покриваючи пилом усі речі в хаті, ми, налякані, приголомшені нежданою бідою, розчепили руки і подивилися один на одного. Стояли посеред цегли, перемазані, як чорти, і коли б нас оце побачили Ванько або Сонька, вони реготали б до сліз.

Але мені було не до сміху.

Зовсім не до сміху.

Бо про що ж я писатиму в тому самостійному творі?

АТОС, ПОРТОС, АРАМІС,

ПАРАШУТ, РАКЕТА Й ПОТЯГ

Нещодавно, перебираючи папери, я знайшов старе поблякле фото: молода ще жінка сидить на ганку, освітлена вечірнім, при заході, сонцем. В пенсне з тоненькими шнурочками (такі тепер не носять), простоволоса, у стоптаних капцях. То — моя мама. А побіля неї, східцем нижче, примостився підліток, у темній сорочці, в штанях, із яких він давно вже виріс, і скуйовджена, непригладжена чуприна його стирчить на всі боки. Підліток читає книжку, для нього, здається, не існує нічого на світі, крім отих сторінок, засіяних густими рядками літер. Зайде сонце, все темніше ставатиме довкола, а він пожадливо ковтатиме рядок за рядком, підносячи книжку все ближче і ближче до очей, бо вже зливаються літери, розпливаються, втрачаючи чіткі свої обриси.

А коли зовсім стемніє, він з жалем одірветься від читання і побреде, немов п’яний, до хати. І разом із ним, товплячись у вузьких сінешніх дверях, чіпляючись шпагами й шпорами, підуть веселі, хоробрі, життєрадісні мушкетери його величності короля Людовіка Чотирнадцятого та й, посідавши до столу, стукотітимуть нетерпляче великими кухлями, кличучи корчмаря.

— Ось я тебе постукаю! Ти що: хочеш останню чашку розбити?

Атос, Портос, Араміс і д’Артаньян перелякано ховаються під стіл, а я одсуваю поспішно чашку, тим більше що не вина наллє туди мама — напою, гідного справжніх мужчин, — а кислого молока.

Швидко п’ю оте молоко, заїдаючи черствим куснем хліба, так же швидко прочищаю місце — ближче до лампи, і знову — носом у книжку. Якісь півгодини після вечері, поки мама порається біля посуду, я маю законне право посидіти з книжкою. То вже потім, як мама ляже, буду канючити в неї «трошки», «ще трошки», «ще остілечки», «ось до цього рядочка», а зараз я боюся прогавити хоча б хвилину.

— Відчепись! — бурчу до брата, який лізе до мене.

Але Сергійкові нудно самому. Він бере виделку і кладе її на книжку — якраз туди, де я читаю.

Я нетерпляче скидаю виделку на підлогу.

Сергійко лізе під стіл, довго там нишпорить, потім знову підсуває мені виделку.

— Відчепись, бо заїду! — сичу я сердито і жбурляю виделку додолу.

Брат, здається, дав мені спокій. Знайшов виделку, чаклує з нею біля лампи. Та не встиг я забутись за книжкою, як він ще раз суне мені перед очі оту прокляту виделку.

Тут я вже не витримую. Люто хапаю виделку, щоб пожбурити її в брата, — і виделка сама летить на підлогу, а я стрибаю по хаті, розмахуючи рукою: Сергіяка не даремно чаклував біля лампи! Він розпік крадькома ручку виделки та й поклав мені на сторінку.

Брат переревів, я пересичав, студячи опечене місце розтертою картоплиною, мама, подивившись на пальці, сказала, що нічого не буде — заживе до весілля, і ми тихо-мирно вляглися спати.

Але я ще довго не можу склепити повік.

Перед очима юрмляться хоробрі мушкетери, дзвенять у поєдинках шпаги, бабахкають пістолети, спливає прекрасне обличчя підступної міледі, — казковий, яскравий, такий неподібний до нашого сільського життя світ. Я намацую під подушкою книжку — непоказну, зачитану, з обшарпаними палітурками, — яка схожа на чарівну скриньку: досить розгорнути її — і звідти з мелодійним дзвоном простягнеться добра, мудра рука письменника, поведе за собою. І я нетерпляче заплющую очі: хоч би швидше минула оця нікому не потрібна ніч та настав ранок!

Книжки брав у шкільній бібліотеці, а потім мені пощастило: я натрапив на скарб.

У комірчині, в найтемнішому та найдальшому од дверей кутку стояли один на одному два великі ящики, збиті з грубих дощок. Я довгий час не звертав на них уваги, а потім зацікавився і запитав про них маму.

— Це — речі вчителя, який виїхав од нас, — пояснила мама, їй, мабуть, не сподобався вираз моїх очей, бо вона відразу ж додала: — Дивись мені: не смій і торкнутись тих ящиків! Чуєш?

— Та чую, — нехотя відповів я і відійшов, замислений, од мами.

Два отакенні ящики! Цікаво, що в них може бути? От би заглянути до них хоч краєчком ока!

І чого невідомий той учитель не їде по них? Коли б там був посуд чи одяг, він давно вже забрав би їх до себе.

Що ж там може бути?

Якісь цікаві прилади? Мідні трубки, наприклад, що за ними полюють усі хлопці села: дістають на самопали. Один кінець заплескується, потім просвердлюється дірочка, потім прикріплюється дротом до дерев’яної ручки — і зброя готова! Тепер черга за сіркою.

І довго не може здогадатися мама, куди діваються сірники.

Не встигне купити десяток коробок, як уже й нема.

То, може, там мідні трубки? Або вогнепальна зброя?

Хвастається ж Микола, що знайшов у себе під стріхою наган із набоями. Обіцяв показати, навіть вистрелити, та все зволікає, випробовуючи наше терпіння.

Оті таємничі ящики мені як більмо на оці.

Кілька разів, користуючись маминою відсутністю, залазив я в комірчину, обмацував грубі, погано обстругані дошки.

Врешті не витримав. Вибравши годину, коли мама пішла на батьківські збори, а Сергійко погнав із товаришами до лісу, взяв сокиру, прокрався до комірчини. Запалив свічку, приліпив на край діжки.

Ящики стояли один на одному, загадкові і таємничі. Видно було, що з того часу, як їх поставив отут учитель, ніхто до них не доторкався: дошки аж сиві од пилюки, а з одного боку бородою старезного дідька звисає густе, обсипане пилом павутиння.

Обережно просуваю лезо сокири в щілину, починаю підважувати верхню дошку, міцно прибиту гвіздками. Дошка вищить так, наче я видираю їй зуби, і я, шарпонувши раз-другий, завмираю та прислухаюся, чи ніхто не почув отой скрип.

Нарешті поміж дошкою та стінкою ящика утворилась щілина, достатня для того, щоб просунути руку. Відклавши сокиру, обережно просуваю долоню і намацую тверді палітурки книжок.

Перше почуття, яке мене охопило, — це прикре розчарування. Я чомусь вирішив, що то підручники, і мені здалося, що учитель навмисне набив ними ящики, аби поглумитися з мене.

Уже й сам не знаю, для чого дістав верхню книжку. Вийняв, підніс до свічки і — завмер. Джек Лондон! Оповідання й повісті!..

Я часто мріяв про скарби. Важкі золоті дукати і драхми. Персні із смарагдами і діамантами, кубки і чаші, всіяні коштовним камінням. Шаблі, пістолі й мушкети, оздоблені золотом. Але тільки зараз я зрозумів, що може відчути шукач скарбів, коли наткнеться лопатою на залізну посудину. Коли вивалить із ями казан, зіб’є нетерпляче кришку і побачить коштовності!..

Мені зараз здалося, що свічка спалахнула ясно і весело, осяяла найтемніші закутки. Тремтячими пальцями перегортав пожовклі, читані-перечитані сторінки, — неждане, казкове багатство, що звалилось на мене.

Увесь верхній ящик був набитий книжками. Обережно, одну по одній, діставав я їх протягом літа й осені, і чим менше лишалося непрочитаних книжок, тим важче було до них добиратися.

Я так і не встиг довідатись, що ж запаковано до нижнього ящика: в грудні приїхав отой учитель та й забрав обидва ящики із собою.

Коли я повернувся з школи та довідався про це од мами, то відразу ж побіг у комірчину: ніяк не міг повірити, що ось зайду і не побачу мовчазних своїх друзів, які терпляче чекають на мене.

Але там було порожньо. Тільки звисало із стін порване павутиння та гостро пахло зачерствілою пусткою: цілий світ поїхав од мене, запакований в оті грубі ящики, і я стояв, жорстоко пограбований, без шеляга в кишені.

Печально зітхнув і вийшов, зачинивши щільніше за собою двері…

Щоб більше ніколи сюди не вертатися…

Хоч і гнівався дуже на отого вчителя, який не міг почекати хоча б до весни, однак не міг не відчувати і певної вдячності до нього. Адже якби не він, не оті його ящики, я хтозна-коли зміг би читати такі цікаві книжки.

Що приносили мені стільки втіхи.

Що породжували в моїй розпаленій уяві звабливі мрії.

В ті далекі часи не було ще супутників і польотів у космос: людина піднялася трохи вище хмар на звичайнісіньких поршневих літаках, тож ми і мріяти не могли про космічні мандрівки, хоч з ракетною технікою уже зав’язували практичні стосунки.

Разом зі мною вчився якщо не майбутній Ціолковський, то принаймні Головний конструктор потужних ракет, за допомогою яких людина одірвалася од Землі та й полинула в космос. І якщо його ім’я не стало уславленим у наші дні, то в цьому винна війна: Гриць Побігай дев’ятнадцятилітнім юнаком загинув на фронті.

У той час єдиною відзнакою, яка засвідчувала, що Гриць має справу з піротехнікою, була густо всіяна порохом права щока. То Гриць випробовував нове пальне для ракети, і воно загорілося раніше, аніж він встиг відскочити. Постраждав разом із Грицевою щокою і курник, в якому потай од батьків провадились досліди, — дощенту згорів, але то вже дрібниці, що про них не варт і згадувати!

Мати тулила до обпаленої синової щоки мокру ганчірку, тато знімав паска: не для того, звичайно, щоб гладити ним синка по голівці! Але що людина не витримає, на що вона не піде заради науки!

Тож Гриць, ще не встигло як слід охолонути місце, настьобане батьком, взявся робити нову ракету. Щоб вона була отака-о, щоб піднялася аж отуди-о, а впала щоб аж отам-о!

До створення ракети він залучив мене, Ванька і Миколу.

Майже місяць ми так і ходили, нерозлучні, злютовані спільною справою. Уриваючи кожну вільну хвилину, пробиралися в ліс, у густий молоденький сосняк, посеред якого була влаштована таємна майстерня. Там ми різали, пиляли, стругали, збивали, склеювали — з наших рук не сходили синяки та подряпини.

І ось ракета готова. Довжелезна, із соснини, з загостреним попереду корпусом, з короткими крилами і трубчастим хвостом. Вона нагадує нам велику стрілу, націлену в небо. Гриць розвертає рейки так, щоб ракета летіла в глиб лісу, але я заперечую:

— Там як упаде — довіку не найдеш! Давай на село!

— А як кому на голову? — запитує обережний Ванько.

— А ти не на наше — на сусіднє давай!

Гриць слухняно націлює рейки на сусіднє село: туди хай летить, чужих голів нам не жаль.

В ракеті — чотири склянки пороху й сірки, перемішаних, щоб не так швидко горіло. З вузенького сопла звисає змочений гасом гніт. Він тягнеться через увесь стартовий майданчик, щоб ми, підпаливши, встигли одбігти та поховатись за тим он горбом.

— Ну, давай! — нетерпляче квапить Микола.

Та Гриць, як і всякий справжній конструктор, не поспішає: причіпливо оглядає ракету, смикає навіть за крила, перевіряючи, наскільки вони міцно приклеєні.

— Та годі тобі! — не витримую врешті і я, а Ванько додає:

— Полетить… Як не розвалиться, то полетить.

Гриць нарешті дістає сірники, кричить: «Старт!» і запалює кінець гноту. Ми щодуху мчимо до сховища.

Попадали. Притулились до землі. Завмерли.

Глухими молотами гупали наші серця, відлічуючи повільні секунди. І коли нам почало здаватися, що гніт давно вже погас, що ракета так і не полетить, — розколовши тишу, пролунав оглушливий вибух, і вище сосон злетіли уламки ракети…

Розчаровані, пригнічені невдачею, ми підійшли до стартового майданчика. Микола покопирсав босою ногою уламок рейки, подивився презирливо на приголомшеного Гриця:

— Конструктор!.. Ех, ти!..

А ще я мріяв стати парашутистом.

У той час вся наша країна захоплювалася парашутним спортом. У кожній майже газеті друкувалися фото парашутистів- рекордсменів. Ковтаючи заздрісну слину, ми розглядали вольові мужні обличчя, стрункі постаті в комбінезонах з парашутами на грудях і на спинах. Кожен із нас, не вагаючись, не задумуючись, стрибнув би з літака. Адже це так просто: потягнув за кільце — і чекай, поки над твоєю головою сніжно-білою квіткою розпуститься шовк!

Я не раз стрибав у мріях. Стояв на крилі, і вітер бив мені в груди, і пілот махав рукою, що пора вже покидати літак. Але я вирішив побити всі світові рекорди і вперто показував йому пальцем у небо:

— Вище! Ще вище!.. Іще!..

У пілота аж зеленіє од страху обличчя, бо так високо він ще ніколи не залітав, і тоді я, махнувши йому на прощання рукою, кидаюся головою униз.

Каменем падаю до землі, не розкриваючи парашута. Кілометр. Другий… Десятий… Двадцятий… Тридцятий…

А на землі застигли люди. Не відриває очей Павло Степанович, завмер Віктор Михайлович, верещать од страху дівчата, стискає руки поблідла Оля. А я падаю, падаю, падаю, і лише тоді, коли до землі — рукою подати, розкриваю парашут…

Опускаюся посеред шкільного подвір’я. Відстібую лямки і, ні на кого не дивлячись, прямую до Наркома Оборони, який спеціально примчав із Москви, щоб прийняти мій рапорт.

— Товаришу Нарком, парашутист Толя стрибнув із висоти п’ятдесят кілометрів!

Нарком обіймає мене і дарує малокаліберку… Або ще краще: справжню гвинтівку, шаблюку й маузер. З відповідними написами на кожному з подарунків, щоб не одібрав голова сільради, коли я з гвинтівкою через плече, з шаблюкою та маузером при боці походжатиму поважно селом.

Мрії, мрії! Які вони далекі од реальної дійсності! Бо не благородний шовк — звичайнісіньке полотняне простирадло, тихцем поцуплене з комода, пішло на виготовлення парашута. Простирадло з акуратно прорізаною діркою посередині, прихоплене по кінцях вірьовкою, що на ній мама розвішує сушити білизну, а тепер маю повиснути я.

І не крило літака піді мною — дах звичайнісінького сарая. Натовп людей заміняє Сергійко, а Наркома Оборони — босонога Сонька.

— Стрибай! — гукає нетерпляче Сонька. — Довго ми тут стирчатимем?

— Зачекай, — відповідаю їй згори. — Хай трохи стихне вітер.

Вітер — просто зачіпка. Ніяк не можу одірватись від даху. Коли б це було крило літака, я давно б уже шугонув униз головою, адже там не видно нічого. А тут я бачу і цеглу, розкидану по землі, і пеньок — трохи праворуч, і смітник — трохи ліворуч. Ану ж приземлюся на отой пеньок або стукнуся об оту он цеглину!

— То я пішла! — кричить мені Сонька. — Як надумаєшся — пришлеш Сергійка!

— Зараз стрибаю!

Вдихнувши якомога більше повітря, міцно заплющую очі та й відштовхуюсь од даху.

Чи то заплутались стропи, чи забракувало висоти, тільки парашут не розкрився, і я штопором урізався в смітник!

Не сигналили тривожно санітарні машини, не бігли до мене санітари з носилками: я сам вигрібся наверх, весь у помиях, як манія, а Сонька реготала, аж качалась по двору.

Парашут ми потім спалили. Не класти ж назад у комод про стирадло з отакою діромахою посередині! І мама довго грішила на сусідку, недорахувавшись одного простирадла.

Та ще Сергій, коли ми з ним сварилися, час од часу погрожував:

— А я мамі скажу… Ага!

Хоч він же сам бігав по сірники, щоб розпалити вогонь, що на ньому згорів парашут…

А одного разу заманулося нам зупинити поїзд.

Якось Микола прийшов до школи, шкутильгаючи на перев’я- зану ногу.

— Де забив?

— У лісі. За мною паровозна бригада ганялася, то я на пеньок налетів!

— Чого ж вона за тобою ганялася? — А я поїзд зупинив!

— Бре?

— От тобі й бре! — аж образивсь Микола. І як ми до нього не приставали, ніяк не хотів розповісти, яким робом зупинив отой поїзд.

Врешті розповів-таки.

— Стою ото я біля котлована, аж іде товарняк. Чах-чах! — на підйом, важкий, вагонів на сорок… Я взяв каменюку та — трах! — по вагону! А тоді по другому — трах! Тут він і зупинився. Я — навдьори, а вони всі за мною. Кондуктор попереду, за ним — машиніст, а позаду вже кочегар… Якби спіймали — на шмаття роздерли б!

— Ну-у-у?

— От тобі й ну! А ти як собі думаєш: це ж не підвода — поїзд!

— І довго вони за тобою ганялися? Микола прискалив око, подивився на сонце:

— Та так що з годину… Вже як другий поїзд підійшов і почав тутукати, вони облишили мене та й повернулися.

Цілий день Микола ходив героєм, пригадуючи все нові й нові деталі неймовірної історії. І ми з Ваньком, аж позеленілі од заздрощів, домовились і собі зупинити поїзд. Тільки вже не вантажний, а пасажирський, щоб ганялася за нами не лише бригада, а всі до одного пасажири. Так чоловік із чотириста!

Відразу ж після уроків подалися до залізниці. Вже біля котлована Ванько вийняв із кишені ганчірочку, розгорнув, простягнув мені жменю товченої крейди:

— Маж морду!

— Навіщо?

— Щоб не впізнали.

Нашмарували крейдою обличчя, ще й розвернули кашкети: козирками назад, щоб зручніше драпати лісом. Взяли по добрій каменюці, стоїмо, чекаємо.

— А мо’ не буде?

— Буде… Він завжди о цій порі приїжджає… О, чуєш, уже пихкотить!

Я прислухався. І справді, за поворотом лунало глухе чахкання. Ось воно ближче… ближче… з-за повороту виткнувся паротяг, пихкаючи димом, помчав прямо на нас, тягнучи за собою зелені вагони. Мені вже видно машиніста, що виткнувся з будки, — дивиться вздовж залізниці. Ось він побачив наші обличчя, розреготався, і так, сміючись, промчав мимо, а потім замигтіли вікнами пасажирські вагони.

— Кидай! — закричав відчайдушно Ванько.

Я розмахнувся, пожбурив каменюку, щодуху метнувся до лісу. Ванько летів попереду, тільки лопотіла сорочка та миготіли чорні п’яти. Гілки боляче стьобали по обличчю, по грудях, кущі аж тріщали, та ми зупинилися не раніше, ніж одбігли добрі півкілометра.

Стали, нашорошили вуха. Ніхто ніби не женеться. Не тріщать гілки, не лунає сердита лайка. Тільки чахкає, віддаляючись, поїзд.

Невже не зупинився?

Почекавши ще трохи, обережно пішли назад.

— Ти ж із кущів одразу не витикайся! — повчав по дорозі Ванько. — Може, вони когось висадили та й од’їхали подалі, щоб ми подумали, що їх уже нема… А тоді — цап-царап! — та й у тюрягу! До узлісся, зважаючи на таку можливість, підповзали рачки.

Підповзли, довго придивлялися та прислухались.

Мовби нікого. Аж тоді обережно, готові щомиті дременути назад, вийшли до залізниці.

Колія була порожня. Ми, розчаровані, стояли на ній, не розуміючи, чому ж не зупинився пасажирський поїзд. Адже цілились ми на совість, та й машиніст же нас бачив…

Ще раз виходили ми до колії — пробували зупинити отой пасажирський, і тільки даремно пробіглись лісом.

Тоді наш однокласник Петро, у якого батько працював на залізниці, сказав:

— Тю, дурні, хіба ж так зупиняють? Так ви довіку його не зупините!

— А Микола ж зупинив!

— Бреше Микола, от що! Хіба ви його не знаєте? Він посмі явся з вас. Щоб зупинити поїзд, треба з червоної хустки зро бити прапор, стати посеред колії та й махати, поки паровоз тобі у пузо впреться.

— Еге, впреться… А як розчавить? — засумнівався Ванько.

— Ще можна салом… Натерти салом колії — паровоз забуксує і стане.

Нам припав до смаку другий спосіб, а не перший. Бо моя мама не носила червоної хустки, у Ванька ж не було й матері. Можна позичити хустину в Соньки, але ми боялися, що вона розплеще. Баба ж, а не чоловік!

Крім того — справді було трохи лячно! Добре, як машиніст не зазівається — вчасно зупиниться. Ану ж не встигне загальмувати!

Ні, салом таки безпечніше. Безпечніше і, мабуть, надійніше.

У Ванька не було вдома сала: давно поїли. Хрюкав тільки у хліві підсвинок, так його Ваньків тато збирався різати аж на різдво. У нас же вдома лежало старе сало: мама заправляла ним борщ.

— Нічого, згодиться й старе! — розвіяв наші сумніви Петро.

Я забрав усе сало, бо його було не так уже й багато. До того ж ні я, ні Сергійко не любили, коли мама заправляла борщ салом, нам більше подобався борщ із олією.

Не жаліючи сил, натирали ми рейки. Навіть шпали помазали шкуратками.

І знову нас ждало гірке розчарування: поїзд і не думав буксувати на рейках. Промчав мимо нас, хоч би тобі що!

— А скільки ви змазали? — поцікавивсь Петро, коли ми другого дня стали йому докоряти.

— По цілісінькій рейці!

— Ге, по рейці! По рейці мало… Поїзд проскочить і не оглянеться!

— По скільки ж треба?

— По кілометру, якщо не більше!

— По кіло-ометру? Що ж ти, свиня така, зразу не сказав? Я б же оте старе сало і не переводив даремно!

— Нічого, ти не журися, — втішив мене потім Ванько. — Може, твоя мати ще на тебе й не подумає… От зачекай, тато заколють на різдво кабана, тоді й два кілометри змажемо!

Так і не вдалося нам зупинити поїзда. І не тому, що на кабанові, якого заколов Ваньків тато, бракувало сала. Просто інші клопоти обсіли наші неспокійні голови, бажання зупинити поїзд потроху віддалилось, зникло на безкінечних рейках часу.

ТРІШКИ ПРО АЛГЕБРУ,

«ТОВАРІЩЕЙ» ТА ГАЛИНУ ІВАНІВНУ

З усіх учителів ми найбільше боялися Павла Степановича, завпеда, що викладав у нашому класі алгебру.

Високий, ставний, він мовчки проходив шкільним подвір’ям, строго поблискуючи скельцями окулярів, і, коли це траплялося під час перерви, гамір одразу вщухав, і навіть найбільші забіяки ставали тихі та смирні, як ті овечки.

А коли, бувало, якийсь школяр розлетиться — наскочить на Павла Степановича, учитель не лаяв, не кричав на нього. Він тільки серйозно дивився на порушника спокою і коротко запитував:

— Ну?

І цього було досить, щоб учень відразу втратив увесь свій запал.

Найбільшою карою у нас вважалося, коли викликали до Павла Степановича на розмову.

Я теж кілька разів стояв у кабінеті завуча: маленькій кімнатці з столом, двома стільцями та книжковою шафою. І прямо скажу, відчував там себе препогано.

Павло Степанович мав звичку довго «не помічати» викликаного учня. І чим більшою була шкода, тим довше тривала мовчанка.

Стоїш, було, коло дверей, переступаючи з ноги на ногу в смертельній нудьзі, а Павло Степанович, нахиливши велику посивілу голову, щось пише та й пише, і тільки чутно, як рівномірно скрипить перо, виводячи чіткі строгі літери. Врешті зведе голову, гляне на тебе так, наче не він тебе викликав, а ти сам напросився до нього, коротко кине:

— Ну?

І ти, переминаючись, скліпуючи, шморгаючи, ковтаючи закінчення слів, починаєш белькотати про Вальку, яка пробігала мимо тебе, і про свою ногу, яка візьми та й простягнися їй на дорозі?

— Ну, далі?

Що ж далі. Далі відомо: Валька гепнулась на підлогу, а ти он стоїш…

— Все? — запитує Павло Степанович, і глузливі вогники починають спалахувати в його очах.

Ти ще більше похнюплюєшся, усім своїм єством показуючи, що більше нічого не маєш сказати.

— Герой! Ну, герой! Бігла дівчина, а він їй — підніжку! Я ні коли не думав, що ти отакий боягуз. Бо тільки боягузи знуща ються із слабших, із тих, хто не може дати їм здачі.

Все стискається в тобі в якийсь слизький, бридкий клубочок. Стоїш і не знаєш, куди й дітись од сорому. Павло ж Степанович, ще трохи подивившись на тебе, так же тихо скаже:

— Можеш іти!

І ти виходиш од нього, ледь переставляючи ноги. Особливо оту, що через неї перечепилася Валька. І треба ж було їй пробігти саме повз тебе! Ніби інших хлопців не було на той час у коридорі.

Ніколи не кричав на нас Павло Степанович, а боялися ми його більше за всіх учителів.

Тож цілком природним був мій відчай, коли Павло Степанович став викладати в нас алгебру і я ніяк не міг її зрозуміти.

Я-то її розумів, але не так, як інші. Ну, ніяк не міг уявити, як це можна додавати, віднімати, множити й ділити не цифри, а літери! І коли я списував із дошки, що «A+B=C», все моє єство бунтувало, кричало, і мені хотілося задушити кожну оту літеру, як найлютішого ворога!

На другий день у мене в єдиного не було виконане домашнє завдання. Я міг би просто-напросто списати у Ванька, але отой бунтарський протест був сильніший від страху одержати незадовільну оцінку.

Павло Степанович мовчки вислухав мої плутані пояснення, так же мовчки пішов од моєї парти до столу. На загальний подив, він не розкрив класний журнал, не вивів проти мого прізвища незадовільну оцінку. Про щось хвилинку подумав, потім, наче нічого й не трапилося, став пояснювати наступні правила.

Тільки після дзвінка наказав:

— Після уроків зайдеш до мене.

— Попаде ж тобі на горіхи! — журився разом зі мною Ванько. — Він тебе до смерті занукає.

Коли скінчились уроки, я несміливо постукав у двері завуча. — Увійдіть!

Павло Степанович, на мій великий подив, цього разу і хвилини не тримав мене біля дверей.

— А, це ти! Ну, проходь!

І коли я підійшов до столу, показав на стілець:

— Ну, сідай!

Я сів — на самісінький краєчок. Дивився на облізлі, аж білі, носки своїх черевиків, а всередині у мене все стискалося в сіренький клубочок.

Павло Степанович пройшовся сюди-туди по своєму тісному кабінеті, зупинився біля мене, поклав на моє плече руку:

— Так не виходить нічого з алгеброю?

Я наважився звести голову, подивитися в обличчя вчителя: очі його сміялися. Спалахували за скельцями веселими вогниками, і не було в них звичної строгості.

Павло Степанович підсунув інший стілець, сів поруч.

— А знаєш, я колись точнісінько так не міг сприйняти, щоб літерами можна було оперувати, як цифрами… А потім алгебра стала найулюбленішим моїм предметом. Ну, давай помізкуємо удвох.

За годину я вийшов од Павла Степановича… Та де вийшов — вилетів! Ушкварив таким галопом, що мало не збив із ніг Ванька, який терпляче чекав на мене.

— Ну, що? Що він там тобі сказав?

Я ухопив його кепку за козирок, насунув її йому аж на очі, закричав щосили на вухо:

— А плюс Б дорівнює С!

З того дня Павло Степанович не здавався мені таким суворим, як раніше. Хоч поважав я його від того не менше.

А от нашого класного керівника Віктора Михайловича ми зовсім не боялися, зате дуже любили. Прямо-таки жити без нього не могли! Він-то без нас ще міг би прожити, а ми без нього — ніяк!

Я вже говорив, що Віктор Михайлович був дуже молодий. І, незважаючи на оту свою молодість, він зовсім не ганявся за напускною солідністю, як це робила більшість молодих учителів. Він був нам скоріше старшим товаришем, аніж строгим керівником, і тому в нас майже не було од нього таємниць.

Пам’ятаю, як взимку, на великій перерві, наш п’ятий «Б» воював із шостим «А». Нас було менше, і шестикласники, незважаючи на наші відчайдушні зусилля, зламали наш опір та й погнали з поля бою.

— Ур-р-а!

Ми ганебно втікали, а нам у спини, в потилиці гупали сніжки ворожих вояків.

Тоді Віктор Михайлович, який стояв саме на ганку, не витримав. Скинув пальто, метнувся нам навперейми.

— Ану, хлопці, за мною!

Схопив грудку снігу і перший побіг назустріч «ворожому війську».

Тепер уже наше «ура» лунало над полем бою. Кричали ми так грізно, бігли за нашим учителем так дружно, що шестикласники після короткої, але лютої сутички кинулись навтікача.

— Стійте, хлопці, лежачих не б’ють! — підняв Віктор Михай лович руку, коли ми, загнавши ворогів у приміщення, порива лися добити їх у коридорі.

Розчервонілі, горді, поверталися ми з великої перерви.

І як же ми пишалися нашим керівником! З яким захопленням дивились на нього! Такого ж червоного, як і його учні, з ніг до голови заліпленого снігом. Бо шестикласники, одбиваючись, у першу чергу намагалися поцілити в нашого командира.

От який наш Віктор Михайлович!

Дуже подобалось нам і те, що він ніколи не звертався до нас із ненависним, остогидлим нам словом «діти». Воно, оте слово, принижувало нашу гідність. Бо як полоти чи копати город, носити воду, рубати дрова, пасти худобу, прибирати в хаті, так ми вже не діти, ми вже дорослі, нас уже й «женити пора» й «віддавати скоро заміж». А як у класі, за партою, так — «діти»!

Особливо допікала нам отими «дітьми» учителька російської мови та літератури Варвара Іванівна. «Здравствуйте, дети», «тише, дети», «дети, будьте внимательны», «кто скажет мне, дети, когда родился Пушкин»… «Дети, дети, дети», — так і сипалося з її вуст. І одного разу ми змовились мовчати, коли вона буде називати нас дітьми.

— Здравствуйте, дети!

Ми стоїмо і ні пари з вуст.

Варвара Іванівна, що звично розігналась до столу, зупинилася, вражена. їй, мабуть, здалося, що вона просто не почула нашої відповіді.

— Дети, здравствуйте!

Ми й далі затято мовчимо.

По обличчю вчительки поповзли червоні плями.

— В чём дело, дети? Почему вы молчите?.. Ваня Петренко, отвечай мне, в чём дело!

Вона завжди зверталась до Ванька, коли траплялася якась подія в класі. Чомусь була переконана, що мій товариш причетний до всіх витівок.

А все — Ванькова чесна натура. Ніколи не може змовчати, завжди так і вискочить із своїм дурним язиком.

Якось ми писали диктант. З російської мови.

— «Полы сыры», — диктувала нам учителька. — Написали, дети?

Банько, червоний як рак, підняв руку.

— В чём дело, Петренко?

— Варваро Іванівно, я цього не буду писати!

— Почему?

— Бо воно соромітне…

Так і зірвався диктант через Ванькову заяву. Ми давилися сміхом, хихотіли, підштовхували один одного ліктями, показуючи оті злощасні два слова, що на них звернув свою цнотливу увагу Ванько, і наробили стільки помилок, що у Варвари Іванівни аж волосся сторч стало!

Відтоді Варвара Іванівна завжди з певною підозрою ставилась до Ванька: чи не викине він чергового коника!

Тож не дивно, що зараз учителька в першу чергу звернулась до Ванька:

— Отвечай же, Петренко!

Ванько зітхнув, звів на вчительку чесні очі:

— Варваро Іванівно, ми вже не дєті!

— Кто же вы? — вражено запитала Варвара Іванівна.

— Ми товаріщі!

Я й досі дивуюся, як у Варвари Іванівни вистачило педагогічної витримки не розреготатися, дивлячись на деяких «товарищей», що стояли за партами — «от горшка — два вершка»! Однак вона не розсміялася, навіть іскорці сміху не дозволила пробитись на свої очі. Вона тільки трохи помовчала, а потім серйозно сказала:

— Хорошо, быть по сему: я к вам буду обращаться, называя вас товарищами… А вы знаете, что такое «товарищ»? Какие большие, неимоверно большие обязанности накладывает это слово на тех, кого так называют? И что нужно делать, чтобы быть достойным этого обращения? Ибо слово «товарищ» произносили, обращаясь к великому Ленину. С этим словом шли под пули, под пытки, на смерть бойцы революции, герои гражданской войны. Слово это помогало возводить Днепрогэс и Магнитку, преобразовывать нашу великую Родину… Вот что значит — «товарищ», товарищи дети!

Як зачаровані, слухали ми вчительку — боялись дихнути. І спасибі вам, Варваро Іванівно, що ви не розгнівались на наш отой вибрик, не кричали, не кликали директора або Павла Степановича. Спасибі за те, що, скінчивши запальну промову свою, ви серйозно звернулися до нас:

— А теперь — здравствуйте, товарищи!

Задзвеніли шибки, стеля здригнулась од нашого «здравствуйте»!

І принаймні весь той навчальний рік ми вели перед по успішності з російської мови та літератури.

До того нас зобов’язувало горде, високе слово «товарищ»…

Віктор Михайлович, звертаючись до нас, називав не дітьми, не товаришами, а просто хлопцями і дівчатами, як своїх молодших друзів. І, їй-богу ж, це страшенно подобалось нам і ніскілечки не підривало його авторитет!

А як він умів нас запалити, зацікавити найнуднішою, здавалося б, справою!

Пригадую, як ми, старшокласники, під час жнив ходили збирати колоски.

Виходили на колгоспне поле дуже врочисто: в колонах, клас за класом, під червоним прапором, директор і завуч — попереду, учителі — збоку, кожен біля свого класу. На краю скошеного поля, всіяного копами, зупинялися, і директор, витерши хустиною змокрілого лоба, звертався до нас із коротенькою промовою.

Потім до нас підходив бригадир — дядько Іван, Миколин батько, і розводив нас по полю.

— Так, значиться, так: щоб не лишилося після вас жодного колосочка! Ясно?

— Ясно! — кричали ми врізнобій.

Віктор Михайлович з таємничим обличчям помахав нам рукою, скликаючи до себе.

— Знаєте, що кажуть про нас семикласники? Що нас не треба було і в поле виводити, бо ми ще не доросли колоски разом з ними збирати… То що будем робити?

Микола, не довго думаючи, запропонував упіймати хоч одного семикласника і оддухопелити.

— Ні, так не годиться, — заперечив Віктор Михайлович. — Побити їх треба, але не одного, а всіх… І не кулаками їх треба бити…

— Кийками? — здогадався Ванько.

— Колосками, а не кийками! От вони хвастають, що сильніші од нас. А ми давайте гуртом дружно візьмемось та й назбираємо більше од них колосків. Ну, як, згода?

— Згода! Згода! — закричали ми, вимахуючи торбинками.

— Тільки без галасу! Петренко, куди побіг? Я ще не все вам сказав. Про Гавроша читали?

— Читали! Читали!

— От і уявіть, що кожен із вас — Гаврош. А семикласники — буржуйські війська. Колоски ж — розсипані по полю набої. Кожен зайвий колосок — це постріл у ворога з боку комунарів, що засіли на барикадах. І чим більше ви назбираєте отих набоїв, тим повнішою буде перемога Паризької комуни над ворогом… Ясно?

— Ясно! Ясно!

— А раз ясно, то — вперед!

— Гур-р-ра!

І двадцять дев’ять гаврошів, войовниче вимахуючи торбинками, кинулися на стерню…

В той день наш клас здав найбільше колосків. Назбирали ми їх стільки, що вистачило б на всіх семикласників району.

А що ж! Хай знають, як-то ми «не доросли», буржуї задрипані, хай не лізуть воювати паризьких комунарів!

Навіть Павло Степанович, здивований, допитувався у нашого керівника:

— Чим ви їх так запалили, Вікторе Михайловичу? Зібрати удвоє більше колосків, аніж семикласники!

Віктор Михайлович так і не виказав нашої таємниці. Як я не продав йому Соньки.

Бо Сонька зібрала набагато більше колосків, аніж кожен із нас, п’ятикласників. Знаючи добре Соньку, я ніяк не міг повірити, що тут обійшлося без хитрощів. Приставав до неї, поки вона не витримала: одвела мене набік та й показала ножиці.

— Ну й що? — витріщився я на зовсім не польовий інструмент.

— Чик-чик! — клацнула Сонька ножицями та й показала на копи.

— Ти копи обстригала?!

— Не кричи, дурню! — засичала Сонька сердито.

— А як помітять — знаєш, що нам буде? — перейшов я на шепіт.

— Нічого не буде! — заперечила Сонька. — Хіба я така дурна, щоб на нашій половині стригти! Я он оті, що в семикласників…

Більше я не цікавився: користується Сонька ножицями чи ні. Мабуть, користується, бо якось дядько Іван, коли почали звозити копи, бігав по полю, кричав та допитувався, яка то тварюка пообстригала снопи, як під час голодовки. Що якби вона йому попалась до рук, то він із неї і шкуру спустив би!

Але я і тут не виказав Соньки. Бо не хотів, щоб дядько Іван злупив із неї шкуру. А потім: не собі ж збирала оті колоски Сонька, не за себе вболівала душею, коли стригла снопи, а за п’ятий «Б» — за нашу перемогу над ворогом!

Приїхавши до нашого села, Віктор Михайлович поселився у Миколиних батьків — займав невелику кімнату, що виходила вікнами в садок, і ми знали про кожен крок нашого вчителя. Як він рано встає, робить зарядку, як обливається потім холодною, прямо з колодязя, водою, а взимку обтирається снігом. Що він їсть, і як йому Миколина мати все підсипає в тарілку, «бо вас же захарчували на міських тих харчах, там і поїсти як слід не дадуть», — все ми знали про Віктора Михайловича, навіть те, з чим він крився од усіх: що Віктор Михайлович безнадійно закоханий у Галину Іванівну.

Правда, він не смикав її за коси, не штовхав у спину, не давав їй підніжку і навряд чи наважився б узяти заради неї жабеня до рота, але й без цих видимих знаків уваги нам було як божий день ясно, що Віктор Михайлович не може і дня прожити без

Галини Іванівни…

Першими помітили це наші дівчата. Помітили та й почали перешіптуватись поміж собою, страшенно горді тим, що вони знають щось, невідоме нам, хлопцям.

Але хіба жінота створена для того, щоб зберігати секрети? Тож не минуло й дня, як і друга, чоловіча, половина п’ятого «Б» була втаємничена в сердечні справи нашого керівника.

З того дня, як наш клас дізнався про сердечні справи Віктора Михайловича, нас дуже цікавило все, що протягом минулої доби сталося поміж нашим керівником та Галиною Іванівною.

— Віктор Михайлович провів Галину Іванівну після школи додому!..

— Галина Іванівна чомусь розсердилась на Віктора Михайловича!..

— Учора вони помирилися!..

Десятки пар уважних очей пильнували Віктора Михайловича та Галину Іванівну. Очей, від яких ніщо в світі не може сховатися.

Потім на безхмарному горизонті стосунків Віктора Михайловича та Галини Іванівни з’явилася третя постать, і весь наш клас аж закипів од благородних ревнощів.

Цією постаттю став один із аристократів нашого села, визнаний ватажок паруботи машиніст паровоза Федір Бурлака. Та не просто собі машиніст, а уславлений рекордсмен, фото якого друкувалося навіть у районній газеті. Ми на власні очі бачили ту газету і портрет Бурлаки на першій сторінці, так що тут не було вже жодних підробок.

Дізнавшись, що у Віктора Михайловича появився такий грізний суперник, ми не на жарт стривожились. Та й де ж не тривожитись, коли ніхто у нашому селі не мав таких блискучих, із рипом чобіт, такого синющого галіфе, таких червоних сорочок із справжнього оксамиту, що аж очі вбирали, виглядаючи з-під чорного, теж нового-новісінького піджака! А коли додати ще й кепку із наймоднішим куцим козирком, ще й з гудзиком зверху, та високий зріст, та широкі дужі плечі, то не диво, що не було в нашому селі дівчини, яка потай не зітхала б за ним!

До того ж Федора Бурлаку завжди обирали в президію всіх урочистих зборів, і він сидів по праву руку од голови сільради, партизана громадянської війни дядька Андрія.

А Віктора Михайловича не обирали ні разу. Віктор Михайлович скромно стояв десь позаду і не міг похвастатись ні модною кепкою, ні оксамитовою сорочкою, ні отакими блискучими, як чорні дзеркала, чобітьми із рипом. Були, правда, у нього нові штани, але куди тим одним-однісіньким штаням до багацького вбрання Федора Бурлаки!

Тож зрозуміла зажура, яка оповила увесь п’ятий «Б», коли ми дізналися, що Федір Бурлака став упадати за Галиною Іванівною.

Кожен день приносив нам усе тривожніші вісті:

— Учора вони проводжали Галину Іванівну вдвох…

— Федько хвастався хлопцям, що він одшиє Віктора Михайловича…

— Галина Іванівна, коли прощалася, то Віктору Михайловичу тільки тицьнула долоню, а Федькові всю руку подала…

Бідний наш Віктор Михайлович! Він марнів, худ на очах, і щоранку вже не одне — двоє відер води виливав на себе!

Коли ж ми дізналися, що Галина Іванівна, прощаючись, подала Федькові аж дві руки, а Віктор Михайлович узявся за третє відро, наш терпець увірвався. Ми вирішили, що настала пора рятувати нашого вчителя.

— От тільки як? — хвилювались дівчата.

— А це вже наша справа! — відрубали ми.

Не день і не два ламали голову, що маємо робити. Найбільш рішучі пропонували розібрати рейки, коли Федько гнатиме свій паровоз; інші хотіли пригостити його з-за тину дрючком, щоб він і дорогу забув до Галини Іванівни. Але по тверезому роздумові ми відкинули обидва варіанти. Бо попробуй вгадати, яким саме паровозом їде Федір Бурлака! І потім: розібрати колію — за це знаєте, що буде?.. То кому ж охота сидіти у в’язниці.

З-за тину дрючком — теж не випадало. Добре, як уцілиш відразу по голові та зіб’єш із ніг. Ану ж промахнешся! Куди тоді од нього втечеш? То ж то й воно!..

Виручили нас, самі того не відаючи, артисти міського театру, що приїхали в наше село: давали виставу.

Ще заздалегідь по всьому селу розклеїли величезні афіші, в яких повідомлялося, що буде показана п’єса Івана Франка «Украдене щастя» і що квитки можна придбати в крамниці — у крамаря дядька Матвія. Квитки оті були дорогенькі, не по наших дірявих кишенях, і нам лишалося тільки спостерігати, як дядько Матвій одриває довгі смужки паперу з друкованими літерами, що повідомляли, яка саме буде вистава і коли вона розпочнеться.

— Голова сільради аж п’ять квитків узяв!

— А Павло Степанович три…

— Їм то можна. У них грошей — кури не клюють!

Врешті діждались, коли до крамниці зайшов і Віктор Михайлович.

— Купив… Два купив… Для себе і для Галини Іванівни… А згодом були приголомшені ще однією вістю:

— Федір Бурлака теж два квитки взяв!

Отут ми й зрозуміли, що суперники, як то кажуть, один одному кинули свої рукавички. Що від того, чий квиток візьме Галина Іванівна, залежить подальша доля нашого класного керівника.

Після уроків ми, хлопці п’ятого «Б», зібрались на таємну нараду. Ми вже знали, що нам робити, лишилося тільки уточнити деякі деталі.

— У кого сидить квочка на яйцях? — запитав Ванько.

Майже всі підняли руки.

— Щоб кожен приніс по бовтуну!

Того вечора по всьому селу кричали квочки. Потім кричали матері, допитуючись, яка це бісова личина лазила по яйцях, що потовкла половину. А другого дня, перед уроками, ми знову зійшлися за школою в бузині.

— Принесли?

— Принесли.

— Викладайте!

Хлопці — хто з-за пазухи, а хто з кишені — почали діставати бовтуни.

Ванько трусив кожну крашанку над вухом — провіряв, чи колотиться.

— Сімнадцять, — сказав він задоволено. — Досить… Хай мені тепер голову відірвуть, якщо Галина Іванівна хоч підступиться до нього!

В суботу, ще не зайшлося й на вечір, ми засіли за тинами по обидва боки вузенької вулиці: так боялися прогавити Федька. Сиділи довго і вже почали побоюватись, що Бурлака пішов іншою вулицею, як Ванько, що стояв у дозорі, махнув кашкетом і побіг у наш бік, згинаючись:

— Іде!

Ми поприлипали до тину.

Вулицею, порипуючи начищеними чобітьми, наближався Федір Бурлака: синє галіфе, червона сорочка, чорний піджак ще й ріжечок білої хустки, що вигляда з нагрудної кишені. На голові ж — наймодніший кашкет із коротким козирком та гудзиком.

Федір все ближче й ближче, і затиснені в наших руках бовтуни аж мокріють од поту.

Ось він уже за п’ять кроків од мене… за три… Де ж Ванько?

Чого не подає команди?

— Вогонь! — лунає відчайдушний крик Ванька.

Федір повернувся на той голос і дістав бовтуном прямо межи очі. І не встиг піднести руку, як злива бовтунів полетіла в нього: у спину, груди, у голову — за якусь мить він перетворився на смердючий розчавлений бовтун.

Ми не стали чекати, поки Федір продере свої очі, — чимдуж побігли до клубу.

Там уже стояв Віктор Михайлович. Схудлий, змарнілий, але такий нам дорогий, що ми пішли б за ним у вогонь і У воду. Тримав у руці два квитки, виглядав Галину Іванівну.

Як нам хотілося підбігти до нього й сказати, щоб він не тривожився! Що його супротивникові зараз не до вистави, не до Галини Іванівни. Кожен із нас знав, як гидко смердить розбитий бовтун.

Один-однісінький! Бурлаці ж їх дісталося аж сімнадцять!

— Іде!

Віктор Михайлович теж побачив Галину Іванівну. Зраділо замахав до неї квитками, наче перепустками до раю, поспішив їй назустріч.

Вони про щось розмовляли, і Галина Іванівна раз по раз поглядала в той кінець, звідки мав появитися Федір Бурлака.

Потім на ганок вибіг розпатланий Гриць — наш завідуючий клубом. Він махнув рукою, домагаючись тиші, закричав:

— Громадяни, котрі мають квитки, прошу заходити! Зараз починається вистава!

Галина Іванівна востаннє глянула в той бік села, де саме одчищався од бовтунів Бурлака, гордо струснула красивим волоссям і подала руку Вікторові Михайловичу…

За місяць вони справляли весілля. І ми там були, мед-пиво пили: по вусах текло, а в рот не попало.

ЯК Я «РОЗБАГАТІВ»

Батьки наші були скупими на ласку, обережними на похвалу. Бувало, поведуть тільки шорсткою долонею по голові або зронять слово-друге, та й усе. Саме життя робило їх такими, важка виснажлива праця коло землі, яка вимагала рук та рук, не гребуючи й нашими, дитячими. Може, тому вони частіше нас лаяли, аніж хвалили, бо зайва похвала тільки псує дитину, а лайка не шпичка — в боку не застряне, в одне вухо влетить, а в друге вилетить, і за одного битого двох небитих дають.

Тож коли б справді десь появився ринок, на якому обмінювали б дітей за оцим прейскурантом, — наші батьки могли б стати найбагатшими у світі людьми: за кожного з нас давали б щонайменше по десятку небитих дітей!

Хоча: чого вони варті, оті зроду-віку небиті, нелаяні діти?

Пам’ятаю, як нас, уже шестикласників, лаяла тітка Одарка.

Нічого ми їй, здавалося, такого й не зробили: потолочили тільки краєчок огудиння, коли шукали огірків, а тітка Одарка репетувала так, наче ми їй сплюндрували весь город:

— А щоб же вас і земля не носила! Та бодай би вам рукиноги покорчило! Щоб же ви подавилися отими огурками, нечестиві ви душі!

І хоч залягли ми в такому високому та густому картоплинні, що годі було нас і знайти, тітка Одарка назвала всіх до одного, наче ми були перед нею як на долоні:

— Бачу, всіх бачу, і не ховайтесь! І тебе, Миколо, бачу, клятий ти сину, — покінчиш своє життя на шибениці! І тебе, Йване, бачу, — горітимеш ти у вогні! І тебе, Только, хоч ти думаєш, що як син учительки, то тебе вже й не видно! Лежи, лежи, їж мої огірочки: прийде час — вороги тебе отак їстимуть! Гризтимуть до маслаків — і кричати не дадуть!

Ми лежали, причаївшись, у картоплинні, не раді уже й огіркам; лежали й не відали, що пророкування тітки Одарки здійсниться повністю, тільки набагато пізніше.

Партизана Миколу повісили фашисти в сорок другому. І як же голосила постаріла тітка Одарка над Миколиною домовиною, коли фашисти дозволили його зняти з шибениці та поховати! Як проклинала отих душогубів, що змайстрували шибеницю для Миколи!

— Та щоб же вам і землі рідної не побачити, щоб же вас і діточки рідні прокляли! Щоб же вас покорчило, покрутило та ще й об землю вдарило!

Долетіли до неба і ці прокльони тітки Одарки: корчило, крутило, било об землю фашистів, аж поки вся ота загарбницька армія благополучно сконала під ударами наших воїнів.

Ванька теж не минула лихая година, напророчена тіткою Одаркою. Горів мій товариш аж двічі в підбитому літакові, та обидва рази рятувався на парашуті.

Мене ж не раз заходжувалися гризти оті добрі люди, що їм їсти не дай — дай тільки зіпсувати комусь життя! Наслані ще з дитячих років тіткою Одаркою, вони час від часу беруться за мене, і тоді я проклинаю той день, коли мені здалося, що огірки на чужому городі смачніші од власних.

Так що дорогенько обійшлися нам огірки тітки Одарки. Та що поробиш: за чим ішли, те і знайшли. За чим стрибали, те і впіймали…

А поки що ми лежимо в картоплинні і, принишклі, слухаємо, як батькує нас тітка Одарка.

Доївши останній огірок, Ванько шепоче:

— Давайте утікати. Бо вони і до вечора ротяру свого не затулять!

І перший рачкує з городу, припадаючи до землі.

Ми повземо за ним. Нам страшенно цікаво вибиратися отак із картоплиння, бо кожен із нас уявляє себе на війні, і не прокльони тітки Одарки — ворожі кулі свистять над нами!

— Повзіть, повзіть!.. Щоб ви довіку по землі отак повзали!.. — Ну й лаються! — аж головою крутить Ванько.

— А ти мовби уперше чуєш? — глузливо питає Микола. — Забув, як вони минулого року з тіткою Варкою воювали?

Ми з Ваньком заперечуємо: де ж забути оту триденну виставу!

Того року в тітки Одарки викохались на городі гарбузи — на подив усьому селу. Величезні, як кабани, такі, що не кожен чоловік і підніме. Люди спеціально заходили дивитися на оте чудо, в тітка Варка, яка жила по сусідству, аж зеленіла од заздрощів.

— Ото ви думаєте, що там без нечистої сили обійшлося? Та вона ж сама — відьма: бігає щоночі на ферму колгоспні корови доїти! Не дарма ж наші доярки як не тужаться, а надоюють найменше молока у районі!

Люди, звичайно, як люди: віднесли оті всі слова тітці Одарці у вуха.

— Сама вона відьма! — відповіла розпалена тітка Одарка. — Я молоко дою, а вона кров із колгоспних свиней кожної ночі спиває. Через те вони в нас од вітру хитаються! Не дарма ж у неї такі губи червоні!

Саме тоді, коли між сусідками наростала глуха ворожнеча, хтось уночі, мабуть, парубки, перекотив найбільші Одарчині гарбузи на город тітки Варки.

Вийшла тітка Одарка вранці надвір: очам своїм не повірила.

За одну ніч гарбузи поменшали наполовину.

Ну й було ж потім крику! Ще зроду-віку наше село не чуло такої сварки!

Я саме читав, як до хати влетів захеканий Ванько:

— Побігли!

— Куди?

— Та швидше, бо там тітка Одарка і тітка Варка водою обливаються!

Хоч як швидко біг за Ваньком, а тіток уже не застав. Побачив тільки величезну калюжу, так немовби пройшла добряча злива.

А жаль! Бо кажуть, що то було цікаве видовисько, коли вони зіткнулися біля колодязя та й почали обливатись водою! Витягне тітка Одарка повне відро — плюсь на суперницю! А та їй у відповідь — відро на голову!

Тож я тільки побродив по калюжі та й усього…

Вибравшись із картоплиння, ми бігцем по кукурудзі та й на вулицю — подалі од біди.

Врятувалися.

Постояли, прислухались, чи не біжить тітка Одарка за нами, та й рушили на вигін, що в центрі села, біля крамниці.

Вигін — величезний і весь порослий густим шпоришем. Оточений з усіх боків садибами, він майже ніколи не бував порожній, особливо весною та влітку.

Як тільки почне світати, через нього, мимо крамниці, простують поодинокі постаті з цигарками в зубах. То бригадири, їздові та конюхи починають сходитись на колгоспний двір. І коли глянути збоку, то так і здається, що кожен із них несе до колгоспу вогник, пильнуючи, щоб він не погас. Вогники оті — залишки вчорашнього трудового дня, розносили вони учора обережно по своїх хатах та й плекали всю ніч, щоб не погасли, а тепер поспішають розпалити новий день. І як вони його запалять, так і люди працюватимуть. Охоче чи з неохотою, весело чи похмуро, з піснями чи мовчки.

А біля крамниці стріча їх дід Оксентій — нічний сторож. Пізнає їх, ще невидимих, по кроках, по відкашлюванню, гукає:

— Це ти, Василю? Щось ти припізнився сьогодні: Михайло вже пройшов!

— Давно?

— Та не так, щоб і давно, а щоб не збрехати, вважай, що з годину тому…

Дідова година, як у декого — верста: з гаком і без гаку, залежно від настрою. Коли дід голодний, а дочка все не ставить на стіл, тоді дід кричить:

— Ти довго будеш монятись?! Сто годин зернятка макового в роті не мав, а вона наче мертва!

Коли ж дід ситий та ще люлька в зубах, тоді його година стає довжелезною, як од землі до неба.

— Тату, ви довго спиною хату підпиратимете? Ідіть уже вечеряти, бо вам же скоро до крамниці!

— Хіба? Ти диви, як летить час! Я думав, що іще й півгодини не пройшло від обіду, а воно уже й дня катма!

Дід Оксентій з усіма на «ти»: і з малими, і з дорослими. Бо він — найстаріша в селі людина. Уже давно забув, коли й народився. Як був перепис, то намучились із ним: ніяк не могли встановити року народження.

— Ото точно пам’ятаю, що в тому році страшенна посуха була. Твій прадід, Андрію, тоді ще був отаким-о…

— То це ще за кріпаччини, дідусю? — намагалася уточнити Галина Іванівна, яка заповнювала листки по перепису.

— Дурний піп тебе хрестив, от що! — розсердився дід. — Не за кріпаччини, а ще за вольної козаччини!.. От!..

Нам же дід здавався вічним. Він народився, мабуть, разом із сонцем, землею, повітрям і водою і так же вічно буде жити, як і вся природа, що оточує нас. І не раз збиралися ми довкола нього: послухати давніх, аж сивих од часу історій. Одна біда: останнім часом дід Оксентій став втрачати пам’ять і частенько розпочинав про одне, а потім збивався на інше.

— Так ви ж не про це починали! — кричимо тоді йому.

— А про що?

— Про пана!

— Про пана? Та нащо його, поганця, і згадувати, як на його могилі й чортополох не росте! Як заховали, то посіпаки і ті потай хрестились од радості…

Стрівши сонце, дід Оксентій перевіряв, чи цілі замки, а тоді вже повагом сунув додому. Ходив завжди у величезних чоботях, у кожухові й шапці, яких не скидав навіть у найбільшу спеку, чим і викликав найщиріше наше захоплення.

Після того, як дід забирався додому, на вигоні все частіше появлялися люди: спершу чоловіки, жінки, а потім уже й дітвора. І чим вище підбивалося сонце, тим більше повнився наш вигін людьми, що стікались до нього, як весінні струмочки. Заходило сонце, і людей ставало все менше та менше. А коли зовсім темнішало, то знову появлявся біля крамниці невсипущий дід Оксентій.

На свята всією школою приходили ми сюди на демонстрацію: стояли довкола дошаної трибуни, колись пофарбованої у червоне, а тепер вицвілої, аж білої, слухали довжелезні промови дядька Андрія про світову буржуазію та про першу в світі робітничоселянську державу. Тут же приймали нас у піонери, і я й досі пригадую, з якою гордістю стояв на трибуні, коли сам директор школи пов’язував довкола моєї шиї червону піонерську краватку: мені тоді здавалося, що на мене дивиться все село. Пам’ятаю, як, повернувшись додому, все заглядав у люстро, милуючись обновою, та так із нею й ліг у постіль: гарячою щокою на шматочок оксамитового вогню.

Найкраще на нашому вигоні на початку весни. Пізніше, влітку чи восени, ми не дуже часто буваємо тут: нас манять річка, ліс, луки. А от коли поступиться зима, пригріє добре сонце, так ми відразу ж біжимо на вигін.

Тут найшвидше тане сніг, прогрівається земля, витикається молода трава. Вона така пружна в оті перші після зимової сплячки дні, що біжиш по ній, а вона мовби й не пригинається.

Тож вигін завжди перший звільняється од снігу. Вулицями дзюркотять ще струмки, а тут уже сухо, і ми, поскидавши остогидлу зимову взувачку, бігаємо босоніж, аж лопотить! І яка неймовірна насолода: відчувати підошвами дотик прохолодно-ласкавої землі!

Нині, коли я дивлюся на міських дітей, мені стає їх жаль: взимку і влітку їхні ноги закуті в черевики. Навіть під час літніх канікул, виїжджаючи на дачі в село або в піонерські табори, вони бігають взуті.

Бідні, обкрадені діти! Що вони знають про дотик землі! Про росу, яка щедро оббризкує ноги, коли раненько встати та й пробігтися по зарослому шпоришем подвір’ю. Про лугову оксамитову травицю, яка так ніжно лоскоче підошви. Про приємну прохолоду лісових стежок, що в найпекучіші дні остудять твою напечену шкіру. Про м’який, ні з чим незрівнянний дотик пилюки на збитій дорозі, яка так і пурхне з-під ніг, розтечеться легенькими хмарками!

А мокра після дощу земля? А веселі калюжі, які щойно аж кипіли од рясного крапловиння, були каламутні, аж сиві, а тепер ясні та блакитні, і в кожній полощеться сонце? Удариш по ньому ногою — воно так і бризне, так і розсиплеться на скалки, а потім потихеньку збирається докупи і — дивись — за хвилину, за дві знову плещеться у воді, знову виблискує, знову сміється, безтурботно і весело! Бо сонце не можна вбити, воно вічне. Як вічна земля, і небо, й зірки, і наша радість весні.

Ми ганяємо босоніж, і матері не бігають за нами, не кричать, щоб ми зразу ж повзувалися, а то захопимо нежить.

Але не тільки ми виходимо на вигін ранньою весною: щонеділі він аж кипить од люду.

Жінки та старші чоловіки й діди сідають на колодки, попід тинами, що оточують вигін. Колодки ті лежать з давніх-давен, вони аж повростали в землю. Вичовгані до блиску не одним поколінням, вони вже давно втратили дерев’яний свій вигляд: здаються кам’яними. Тому їх не брали ні негода, ні шашіль.

Колодки ті були одним з найістотніших атрибутів нашого села: односельці мої не уявляли собі вигону без колодок.

Якось дядько Андрій оголосив на зборах, що він хоче прибрати їх геть: дуже вже вони псують площу, не пасують до червоної, щойно спорудженої трибуни.

Однак йому так і не вдалося здійснити свій намір, переконати односельчан: люди уперлися всі як один, їх навіть не спокусила обіцянка голови сільради поставити натомість лавки із спинками, як у районному паркові. І колодки так і лишились на місці…

Тож літні чоловіки й діди розсідалися на колодках — хто з люлькою, а хто і з цигаркою — вели непоквапні розмови. А окремо мостилися жінки. Вони теж розмовляли, швидше й голосніше од чоловіків, та ніколи не лаялись, бо колодки — не місце для сварки. В нас так і велося: як вийдуть дві жінки, що досі ворогували поміж собою, на колодки, то так і знай: вже помирилися.

У неділю наші баби та матері сидять собі тихо-мирно на колодках, розмовляють, а деякі й ськаються.

Ськати вже давно нічого, бо щез із нашого побуту отой звір, що за ним століттями полювали з гребінцем та нігтем, і наш сільський фельдшер, старенький уже Митрофан Гордійо-вич, не раз пробував відмовити жінок од тієї поганської звички:

— Не дай боже, наскочить начальство: як я його переконаю, що у нас останню вошу ще три роки тому вбили?

Жінки слухати слухали, а ськатись не кидали. Розпускали коси, клали одна одній на коліна голови, перебирали волосся. Мабуть, тому, що просто приємно подрімати на колінах подруги під тиху, мирну розмову.

Сам же вигін належав молодим чоловікам, парубкам і нам, підліткам: ми грали в квача.

Для цього треба мати замашну битку, м’яч, гостре око, меткі руки, швидкі, як вітер, ноги і, головне, товсту, як у воляки, шкіру. Бо якщо на тобі тендітна шкіра, то краще й не сунься: як поцілять м’ячем, то й шкіра трісне.

Тепер м’ячі зовсім не такі, як були в ті часи. Теперішні гумові, надувні, легкі — для справжнього квача не підходять.

Ті ж м’ячі виготовлялися з кінської шерсті, вимоченої добре у воді, а потім обшивалися телячою шкірою. Твердющі, як камінь, важкі, як свинець, вони обпікали долоні, коли спробуєш ухопити, а як уцілять отаким м’ячем по спині чи по ребрах, то вже походиш із синяком.

Зрозуміло, чому ми, підлітки, грали в квача окремо від дорослих: вони нас просто-напросто покалічили б. Були такі вмільці, що як ударить битою, як пустить м’яч «свічкою», то не кожен наважиться його й ухопити. Від такого втікай не втікай, все одно вліпить м’ячем прямо поміж лопатками. Так приварить, що й дух заб’є і в очах потемніє!

Але як би не вдарили — не смій ображатись чи, не дай боже, скривитися: засміють!

Тож і ми носили героїчні синці і за жодні скарби не захотіли б їх позбутися: то була ознака нашої мужності, нашої чоловічої гідності. Бо коли ти граєш у квача, — значить уже дорослий. Або от-от станеш дорослим…

Минали перші весняні дні, все вище підбивалося сонце, все далі й далі, розтікаючись на всі чотири сторони світу, підсихала земля, і ми все частіше юрмились уже не на вигоні, а на вулицях, побіля наших дворів. І квач поступався місцем перед іншими іграми.

Тієї весни всі хлопці нашого села захопилися грою на гроші. Спалахнула вона поміж нами, як пожежа, як пошесть, і ні вчителі, ні батьки не могли її погасити, до яких тільки протипожежних засобів вони не вдавалися. Скоро в нашому селі не було хлопця, який би не ходив, тримаючи праву або ліву руку в кишені: там пересипалися його «капітали».

Гра ця полягала от у чому: видовбувалась невелика ямка, а за п’ять-десять кроків прокреслювалась лінія. Ставши на ту лінію, кожен намагався поцілити битами — важкими, царськими ще п’ятаками — в ямку. Чим ближче до ямки падала бита — тим краще. Бо тоді ти перший битимеш по складених одна на одну копійках. Яка перевернулася, та і твоя.

Я пишу: «копійки», хоч їх у нас було як кіт наплакав. Ми не мали власного монетного двору, а зарплату одержували лозиною чи паском, а то й просто потиличниками, тож свіжа копійка була для нас такою рідкістю, як яблуко на Новий рік або дуже добра оцінка в щоденнику. Тому ми ввели в обіг свою монету: гудзики, і прекрасно обходились нею.

Гудзики, як і всяка порядна монета, були різної вартості. Металеві, обшиті білою матерією, мали найменшу покупну вартість.

Потім ішли перламутрові: із сорочок старших братів та маминих кофт. Ці були вдесятеро дорожчі — відповідно до покарання, яке діставав кожен із нас, коли ловивсь на гарячому. Та найбільшу цінність мали великі чорні гудзики, зрізані з пальт або піджаків. Власника такої монети можна було розпізнати одразу: він недбало підходив до ямки, кидав презирливий погляд на купку зашмульганих білизняних гудзиків і пихато казав, не виймаючи руки з кишені:

— Ставлю на всі!

І ми відразу розуміли, що поміж нами з’явився якщо не крез, то його брат або кум.

Всі монети оті діставалися нам нелегко. І не раз той чи інший батько, спросоння шукаючи на підштаниках давно програні гудзики, допитувався сердито у матері:

— Одарко, як ти в чорта їх прала, що всі до одного гудзики поодлітали?!

Коли ж доходила справа до якогось верхнього одягу, до штанів там чи сорочки, у батька починала просинатись підозра:

— Признавайся, песький сину, — ти позрізав?

Отоді нагинай свою спину і мовчки розплачуйся за кожен зрізаний гудзик…

Того літа мені особливо не таланило: я програвався кожного разу дощенту. Щовечора повертався додому з порожніми руками, з однією-однісінькою битою, що, як сирота, теліпалася в кишені.

Першим за мої програші почав розплачуватися Сергійко.

— Ма, — пхинькав він щоранку, — у мене штани не застібаються!

— Чи ти їх ковтаєш, чи гризеш? — сердито допитувалась мама, дістаючи голку та нитку. — Як день — так і немає жодного гудзика!

Сергійко мовчав, я ж, затаївши дух, стежив за маминими руками: ану ж вона помилково пришиє перламутрового гудзика!

Не пришивала. Моя мама ніколи не помилялася. Коли Сергійко збанкрутував, настала мамина черга.

— Толю, — якось звернулася вона до мене, — це не ти споров два гудзики з мого зимового пальта?

— Не я!

— Ану подивись мені у вічі!

Я щосили розкриваю очі і дивлюся на маму. Навіть не зблимну — дивлюся, і мама, похитнувшись у своїй підозрі, досадливо сама себе запитує:

— Коли ж я їх загубила? Х-ху, пронесло!

Лізу до кишені, намацую великий гудзик. Один-єдиний. Другий я вже програв.

Цей теж не довго грів мої долоні.

Убитий горем, я чалапав додому і гірко думав, чому мені так не таланить. Чом інші хлопці виграють, а я ні. Хоч би на сміх коли виграв!

Але ж повинен я врешті-решт колись одігратися! Не може ж того бути, щоб вічно отак не щастило! Та й Ванько, втішаючи мене, сказав:

— Ото на тебе чорна п’ятниця найшла. Треба переждати, поки вона мине.

І я вирішив кілька днів перечекати. Яких це нервів мені коштувало — не буду й розказувати! Врешті знову вийшов на гру.

Цього разу в мене була «монета» величезної вартості: великий гудзик золотистого кольору з потаємним вушком спіднизу. Потерпаючи, я споров його з маминої святкової сукні, яку вона берегла більше од власного життя. Гудзиків отих було аж чотири, нашитих в один ряд, і я зрізав самий нижній, щоб не впало одразу мамі у вічі. До Першого травня лишалось два тижні, я надіявся за цей час відігратись.

Мій гудзик викликав справжній захват. Хлопці простягали по черзі руки, щоб роздивитись, а Микола, намагаючись пригасити жадібні вогники в очах, запитав:

— Скіки?

Тобто, яка його вартість.

Після довгих та палких суперечок оцінили його в п’ять великих чорних гудзиків. Микола дістав їх один по одному з кишені, підкинув на долоні, запитав:

— По одному чи зразу?

В горлі у мене враз пересохло. Я щосили стиснув гудзик, відчайдушно сказав:

— Ставлю на всі!

Коли ми схилились над ямкою, всі хлопці стовпились довкола: такої крупної гри ніхто із них ще не пам’ятав. Микола поклав п’ять чорних гудзиків на один, а я свій уже зверху.

Потім ми відійшли за десять кроків, стали поруч.

— Кидай! — скомандував Микола.

Я вицілився і кинув. Бита покотилась, покотилась і лягла на край ямки!

— Урра! — аж застрибав Ванько, радий за мене.

Я ж, стримуючи радісний усміх, переможно звернувся до свого суперника:

— Тепер кидай ти!

Микола почервонів як буряк. Він потер свою биту об рукав, потім поплював на неї і, розмахнувшись, кинув… — Ух!

Цього разу Ванько вигукнув з розпачу: клятий Микола вцілив у самісіньку ямку…

Проводжаючи мене додому, Ванько вже не пробував і втішати. Він тільки сердито бубонів:

— Дурню дурний! Треба було по одному, а ти поставив на всі. Ну, що ти теперечки робитимеш?

Я не відповідав, хоч уже знав, що маю робити. У мене не було іншого виходу, як спороти решту гудзиків і завтра віч-на-віч стати перед Миколою.

І я таки став і програвся дощенту. І єдине, що мене потім іще тримало на білому світі, це несмілива надія, що на Перше травня випаде сніг і мама замість отієї сукні надіне зимове пальто. Адже повинна бути хоч якась справедливість на світі.

ЛІТНІ КАНІКУЛИ

Літні канікули завжди пахли нам луговими травами, розігрітим піском, світлими дощами і далекими мандрами.

Знудьгувавшись за партами, ще з весни виглядали ми ті канікули гаряче й нетерпляче. І чим вище і дальше розсувалося небо, впоєне сонячним теплом, тим похмурнішими здавалися нам стіни класу, тим нижче опускалася на наші стрижені, як в арештантів, голови прокіптюжена стеля.

І ми, вкрай змучені зимовим сидінням у класах, починали бунтувати.

То позапускаємо собі волосся та кричимо в один голос, що вдома немає ножиць, що батькам ніколи нас стригти. Тоді Віктор Михайлович приносить із собою машинку, стає після останнього уроку в дверях та й вистригав підряд усім хлопцям великі хрести: од вуха до вуха, од чола до потилиці. То все частіше починаємо запізнюватись на уроки, і як потім не докоряють нам учителі, вони безсилі очистити наші очі од весняного дурману. А то на перерві підіймем такий гармидер, що хоч світ за очі втікай. І довго доводиться черговому вчителеві стояти у дверях, поки ми його помітимо та якось втихомиримось.

Нарешті настає довгожданий день, коли нас відпускають із школи.

На довгі, безмежно довгі літні канікули!

Коли з раннього ранку до самого смеркання можеш робити все, що тільки тобі заманеться. Ганяти лісом, мандрувати луками, влаштовувати розбійницькі напади на садки та городи, ловити руками по мілких, що пересихають, озерцях карасів і линів, виганяти на пашу колгоспних коней, сидячи верхи на Буланому чи Мушці, і повертатись додому разом із сутінками. Коли дорослі давно вже повечеряли та й сидять на порозі або на колодці, розмовляючи, тихо і втомлено.

— І де тебе цілісінький день носило? — запитав, зовсім не сердячись, мати.

А батько жартома додасть:

— От оженю лобуряку, тоді взнаєш, по чім ківш лиха!

Ти не скажеш нічого — мовчки прошмигнеш до хати, де стоїть на столі приготовлене для тебе матусею запашне молоко, де лежить отакенний окраєць хліба. І, виголодавшись у тих мандрах, підметеш усе, що на столі, та й поплентаєш сонно до ліжка, весь налитий солодкою втомою.

І як же спиться після того цілоденного бігання! До самого ранку, коли сонце загляне у вікно та й залоскоче твої міцно стулені повіки:

— Гей, просипайся! Проснися, кажу, бо побіжу далі без тебе!

І ти підхопишся, і вийдеш надвір, студячи розпашілі вві сні щоки свої об ранкову прохолоду.

Наші літні канікули найтісніше пов’язані з річкою.

Незавидна доля тих дітей, які ростуть далеко від річок або озер. Все живе вийшло з води, і мені здається, що люди, які росли біля світлих веселих річок, не можуть бути злими або похмурими. Вони веселої, доброї вдачі, у них світлі очі і м’яке вилужене волосся. І вони завжди щедрі: на усміх, на щирий душевний порив, на товариство і дружбу.

До нашої річки треба було йти два кілометри луками. Ранньої весни бігали ми до неї дивитись, як скресає крига.

Розлюченою білою чередою сунули крижини, ревіли, налазячи одна на одну, стогнали, ламаючи гострі блискучі роги, а сонце безжально підганяло їх гарячими батогами.

Коли трапиться велика крижина, то на ній можна й покататись. Тільки треба пильнувати, щоб не винесло на течію або щоб не звалило у воду, бо бувало й таке.

Нам частенько влітало за самовільні ті мандри, але ми не каялись, тільки дивувалися про себе: невже наші батьки, коли були отакими, як ми, ніколи не плавали в повінь?

Іноді, після особливо сніжної зими, коли весна приходила рання і дружна, повінь заливала наше село. Вода затоплювала хати, з шумом лилася в погреби, у підвали, і люди прямо по вулицях їздили човнами.

Дорослим — горе, нам — радість. Бо хіба не цікаво, замість того щоб прозаїчно тьопати вулицею, поплавати у великих ночвах або просто на збитих у пліт дошках! Ми гуртувались у цілі флотилії і вирушали на бій — проти сусідньої вулиці. Для тієї морської битви годилося все: цегла, паліччя, глина, череп’я. І не раз вилітали шибки од заблукалої «бомби», і не один з нас летів сторч головою у воду, зіткнувшись із «ворогом». Але яка війна обходилась без жертв та руїн?

Потім, коли спадала вода, наші батьки заходжувались залагоджувати наслідки стихійного лиха. І щоразу селом ходила вперта чутка, що в когось у печі застряв сом. Такий великий, що не міг уже назад і вибратись. І хоч нам жодного разу не вдавалося бути свідками тієї події, ми страшенно пишалися, що наше село таке незвичайне: соми самі запливають у печі.

Річка наша — чиста й весела, вислана білим, митим-перемитим піском. У ній така прозора вода, що коли стати на високому березі та подивитись униз, то видно всю рибу. Тут ми купаємось, вудимо рибу, печеруємо раки, тут смажимось на сонці. Загоряємо так, що під кінець літа тільки очі біліють та зуби, а то — арап арапом…

Наплававшись, настрибавшись із високої кручі, насидівшись у воді до «бабиної» шкіри, вилазимо на гарячий пісок — на великі просторі коси. Сюди ж приганяють худобу на тирло: корів і телят. Але вони нам не заважають, хоч і приносять із собою кусючих, набридливих гедзів. Гедзів ми не вбивали, то була б надто легка розплата за те, що вони не давали нам і хвилинки спокою. Впіймавши, встромляли їм соломинку та й відпускали. Корови ж і телята давали нам можливість затіяти гру, без якої і тирло — не тирло.

Гра називалася «обирать короля». Для неї потрібна дощечка, маленькі палички, коров’ячий свіжий кізяк і хлопець, який ще жодного разу не бачив, як проходить «коронація».

Цього разу таким хлопцем був Васько, десятирічний хлопчина, який приїхав із матір’ю до Миколиних батьків. Отож раз він Миколин гість, то Миколі й карти у руки.

— Хлопці, — запитує він, коли ми повилазили з води та добре вигрілись, — хто хоче бути королем?

— Я хочу!.. Я!.. — кричимо ми один з-поперед одного.

— А ти не хочеш? — запитує Микола Васька, який, не роззнайомившись іще з нами, соромливо мовчить.

Васько кива головою.

Тоді Микола командує всім кандидатам у королі йти геть. Забратись подалі, щоб не бачили, як він готуватиме «корону». Те все робиться заради Васька, бо ми, що вже побували у свій час королями, добре знаємо, яку саме «корону» змайструє Микола.

Він викопає ямку. Потім покладе до неї дощечку, так щоб одним кінцем вона була у ямці, а довшим плечем витикалась назовні. Потім принесе свіжого кізяка і наляпає повну ямку. А вже зверху старанно присипле піском.

— Готово! — гукає Микола.

— Оце дивись, — пояснює він гостеві, показуючи на повтикані довкола ямки палички. — Оце жеребки. Всі короткі, а один — довгий. Хто його витягне, той і король. Витягати треба зубами… Зрозумів?

— Зрозумів, — каже Васько.

— От і добре! А тепер — ставайте у чергу!

Ми стаємо один за одним, поступаючись першим місцем Васькові. Гість же!

— Ти перший? — дивується лукавий Микола. — Ти диви, як тобі пощастило! Ну, давай, тягни жеребок… Тільки не так. Ставай на коліна. А тепер заплющ очі… Отак. А тепер нахилися і тягни зубами жеребок… Та рота поширте розтули, а то не намацаєш…

Васькові страх хочеться стати «королем»! Тому він старанно виконує всі поради Миколи: стає на коліна, заплющує очі і, поширше роззявивши рота, нахиляється до ямки. А Микола, діждавшись, поки він нахилиться, б’є п’ятою по дощечці!

«Король» біжить одмиватися до річки, а ми качаємось по піску, корчачись од несамовитого реготу…

Згадуючи грубу оту гру, я часом думаю: добре було б, якби і зараз усіх великих та малих «королів», охочих княжити над іншими, та обирали отак, як на нашому тирлі!

Щоб хоч трохи втішити «короля», який довго відпурхується та відкашлюється у воді, вирішуємо почастувати його кавунами.

Баштан, що на ньому дозрівають кавуни, лежить по той бік річки, і нам звідси видно вершечок високого куреня, в якому мешкає дядько Григір.

Споконвіку в нашому селі не вважали за гріх украсти чужий кавун. І як тільки на величезному колгоспному баштані починають дозрівати кавуни, від непроханих гостей нема відбою. Вдень, скрадаючись переярками і вибалками, повзуть дітлахи, а вночі наскакують парубочі ватаги. І якщо ми вириваємо по одному кавунові, то парубки приходять із мішками, та ще й прихоплюють кийки: одбиватись од сторожів. Тому сторожі озброєні берданами — старенькими рушницями, що заряджаються прямо із дула порохом і крупною сіллю. Сторожів три, всі вони одноногі, і я довго був переконаний, що їм спеціально відрізають ноги перед тим, як призначити на оцю відповідальну посаду.

Тож дядько Григір мешкав у курені від річки, і ми найчастіше входили з ним у стосунки: звідси було найзручніше скрадатися до баштана. Забачивши наші круглі, як кавуни, голови або дугою вигнуті спини, сторож незлостиво кричав:

— Повзіть, повзіть! Ось посолю вам задниці, то й кавунів не захочете!

Коли ж ми нахабнішали і крик уже не помагав, дядько Григір шкандибав до куреня і виносив рушницю.

Тут уже не до жартів. Ми кидались навтікача, а задоволений сторож заносив рушницю назад до куреня.

Однак настав такий день, коли вже не помогла й рушниця. Тим більше, що Микола сказав:

— Не вистрелять — то вони тіки лякають… У них і ружжо не заряджене: увесь порох з мисливцями попропивали.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю.

Ми йому повірили. І хоч як кричав дядько Григір, хоч як погрожував та вимахував рушницею, з баштана не йшли. Тоді сторож, розлютившись, приклав до плеча рушницю.

Ми всі попадали від пострілу, а Микола заверещав, підскочив та й дременув до річки.

Знайшли ми його аж під кручею. Сидячи по шию у воді, Микола вимочував сіль…

Після того ми довго не наважувались появитися на баштані.

Лишень сьогодні вирушаємо в похід.

— В усіх є дошки? — питає Микола.

— В усіх!

— Тоді пішли.

І річка аж закипіла од наших тіл.

Перебравшись на той берег, ми з ніг до голови нашмарувались глеєм, щоб ніхто не впізнав, поприв’язували один одному ззаду нижче спин дощечки.

— Дивіться ж, — давав останні інструкції Микола, — як дядько Григір почне цілитись, так і ставайте рачки — дощечками до нього!

Ось і баштан. Ось і кавуни. А он і дядько Григір.

— Ви знову прийшли?.. Повзіть, повзіть!.. Ось я вам зараз!.. Він швидко пірнає в курінь і появляється вже з рушницею.

— Падай! — командує Микола, коли сторож підносить рушницю до плеча.

Ми дружно падаємо на коліна, розвертаємось дощечками до сторожа. І дядько Григір опускає безсило рушницю. Сміється, аж хитається, регоче як несамовитий, а ми, ухопивши по каву-

нові, біжимо тим часом до річки…

Але: кавуни — кавунами, а річка — річкою.

Ось вона звабно виблискує під палаючим сонцем, плюскоче ласкавими хвилями, кличе до себе: купатись, вудити рибу, печерувати раки.

Я найбільше люблю ловити раки. Може, тому, що на рибу треба мати неабияку витримку. Стій цілісінький день із вудочкою, чекай: клюне — не клюне. Для раків же не треба ні вудочки, ні гачка, тільки добрі легені та загартовані пучки. Бо завзятого раколова можна одразу впізнати по пучках: вони у нього такі порізані, наче воював він із бритвою.

Отже, я збираюсь по раки.

Беру відро, і мама строго-настрого наказує:

— Дивися, як загубиш, то й додому не приходь!

Наче я такий дурний, що і справді повернувся б одразу додому, аби посіяв відро!

Крім відра, я беру і брата: носити раки та одяг. Раки я викидатиму на берег, а Сергійко збиратиме та у відро. Він же й пильнуватиме за тим, щоб у відрі була свіжа вода.

— А ти багато раків наловиш? — поспішаючи за мною, цікавиться брат.

— Багато: повне відро.

— І ми їх будемо варити?

— Мама поварить.

— Я люблю їсти раки! — каже замріяно брат.

Ще б пак! Покажіть мені такого дивака, що не любить варених раків!

Ось і річка. Цього разу я вийшов не до тирла, а трохи вище, де круті береги. Тут відразу глибоко: по шию, а то й з головою. І при самому дні, попід припічком, подовбані нори. Нори є всякі: широкі й вузькі, мілкі і такі глибокі, що до плеча руку засунеш, а все одно не достанеш дна.

В тих норах ховаються раки. Кажуть, що іноді й гадюки.

То страшна річ: засунути руку і замість рака витягти гадюку!

Мене поки що доля милувала, Микола ж розказував, що одного разу таки натрапив на зміюку. І добре, що приловчився ухопити за голову, а не за хвіст! Отакенна, товста, як нога, як обкрутилася довкола нього, то мало не задушила!

— І як же ти од неї порятувався? — питали ми настрахано.

Микола чвиркав крізь зуби.

— Я їй голову одкрутив! Кинув на землю уже без голови, а вона все одно лізе за мною… Ледве втік!

Тож я дуже боюся натрапити на гадюку. Бо я більше вірю Миколі, аніж підручникові з зоології, де написано, що гадюка дихає, як і людина, легенями, отже, не може бути довго під водою. Та й чому я мушу довіряти отим дядькам, що написали підручники? Вони ж не печерували у нашій річці раків! І гадюк наших не бачили…

Роздягаюся, лізу у воду. Намацую ногою нору — попри самому дні. Вдихнувши якомога більше повітря, пірнаю. Сильна течія відразу підхоплює мене, зносить, але я встигаю вчепитись за виступ і підтягую своє тіло, що рветься догори, як поплавок, до самого дна.

Ось і нора. А поруч ще одна… ще… Та тут раків та раків!.. Хапаюся за край однієї нори лівою рукою, а праву суну в іншу.

І відразу ж натикаюся на щось колюче.

Є!

Наставивши гострі клешні, рак відступає в глиб нори, а я мушу накрити його зверху долонею. Якщо вдасться — накрию, то рак вважай що в кишені. Він уже нікуди не дінеться і, головне, не вчепиться у пальці. А якщо не встигну — теж не біда! Рак ухопить клешнею пальця і не відпустить, поки його пожбуриш на берег.

Ухопивши рака, прожогом виринаю на поверхню. Хапаю широко розтуленим ротом повітря, а брат, стоячи на березі з відром, нетерпляче питає:

— Є рак?.. Є?..

Висмикую із води рака і, розмахнувшись, жбурляю на берег.

Сергійко з вереском біжить за раком, а я знову пірнаю на дно.

Так минає півгодини-година… Від довгого перебування у воді шкіра на мені зібралася в гармошку, зуби цокотять як навіжені. Та я ніяк не можу одірватися від карниза, всіяного великими і малими печерами: майже у кожній чекає на мене рак!

— Уже піввідра! — гукає до мене Сергійко і, витираючи піт на обличчі, канючить: — Я хочу купатись!

— А раки? — запитую, сердито відпльовуючи воду. — Раки — я за тебе збиратиму?

Сергійко зітхає і покірно плентає за черговим раком.

Я б таки напечерував повне відро раків, коли б не гадюка.

Попалася вона мені в особливо широкій та глибокій норі. Тільки я послав туди руку, як щось холодне, слизьке ударило мене по пальцях, метнулося вглиб.

Ух!..

Не пам’ятаю, як і вилетів з води. В мене, мабуть, був дуже переляканий вигляд, бо Сергійко кинув відро та — навтікача! Вискочивши на берег, кидаюсь за ним. Мені здається, що гадюка женеться слідом: от-от цапне за п’яти отруйними зубами! Потім, озброївшись кийками, обережно підходимо до річки. Гадюки не видно. Тільки повзають раки, що висипались із відра. Зібравши раків, ми пішли од того місця подалі. Але й там я вже не наважувався лізти у воду. Мені здавалося, що в кожній норі сидить гадюка.

Сергійко теж роздумав купатись. Він тільки схилився над кручею, де вода була аж чорна від глибизни, і почав притоплювати відро, щоб набрати води.

— О!..

Коли я обернувся на оте розгублене «о», Сергійко вже стояв на ногах, а не на колінах, і дивився на воду так, наче вперше її побачив.

— Де відро?! — закричав я розпачливо.

— Там, — показав брат на кручу, задкуючи од мене. — Там… утопилося…

Я кинувся до кручі. Ні відра, ані раків, тільки один Сергіїще, якого я зараз лупцюватиму так, що він аж запіниться!..

Зажурені, повертались додому. І хоч не я — брат утопив відро, мені од того не було легше. Мама все одно всю провину звалить на мене, бо я ж — старший, а старший за все в одвіті.

І чому в мене немає ще одного, од мене старшого брата?

ПРО ГАСЛА Й ПОРТРЕТ

В нашому селі появився художник. Дуже серйозна молода людина невисокого зросту у білих полотняних штанях. Коли він уперше пройшовся селом, то ми не могли отямитись від здивування: ми думали, що він просто забув натягти штани.

Крім отих чудернацьких штанів, художник носив яскраво- червону сорочку, рогові окуляри, за якими ховав чіпкі маленькі очі. Рот у нього теж був невеликий, і тримав він його так, наче збирався сказати літеру «о», та в останню мить роздумав.

Незважаючи на свій невеликий зріст, художник своєю строгістю викликав боязливу пошану не тільки у нас, підлітків, а й у дорослих. Навіть дядько Андрій, який у громадянську війну власноручно зарубав польського полковника і майже до всіх звертався на «ти», навіть він шанобливо «викав» художникові.

— Значиться, такички… Нарисуєте нам таку велику картину для клубу… Дікорацію. Щоб на всю сцену. Щоб там хати були, і ставок, і верби…

— А полотно? — запитав строго художник.

— Полотна дамо. Скіки скажете, стіки й виділимо. Художник для чогось подивився на свої приношені штани, подумав, потім сказав:

— Думаю, що метрів п’ятдесят вистачить.

— П’ятдесят, то й п’ятдесят, — відразу ж погодився дядько Андрій. — Іще, той… Гасла щоб — для клубу і в сільраду. Червоної матерії нам район на агітацію виділив, а текст я вам пізніше принесу.

Художник тільки кивнув головою, а дядько Андрій додав:

— Ну, й само собою — харчі… Три рази в день і ще коли виголодаєтесь. Випишемо в колгоспі меду, сала, пшона і олії, а житимете й харчуватиметесь у Одарки… Оце, здається, і все… А гроші заплатимо вже по роботі…

Голова пішов, художник залишився. Лишились і ми: стояли тісним гуртом, не спускаючи очей з художника. А він походив, походив по церкві, що правила за клуб, потім зупинився навпроти нас, поправив окуляри, строго спитав:

— Хто з вас уміє малювати?

В наших рядах — тихе замішання. Хтозна, для чого йому те потрібно. Ану почне бити!

— Так що, ніхто не вміє? Тоді Ванько не витримав:

— Ось він стінні газети малює! — та й ткнув у мене пальцем.

Художник вихопив мене поглядом із гурту — від босих ніг до розвихреної чуприни.

— Будете моїм асистентом… А решту прошу залишити зал!

Що означало те слово, я тоді не знав, а запитати не посмів. Однак я дуже пишався тією посадою і аж із шкіри пнувся, аби догодити художникові.

Художника звали Аполорій Олександрович, і я довго наламував язика, поки навчився вимовляти оте чудернацьке ім’я.

Діяльність свою ми почали з того, що збили велику раму, а потім нап’яли на неї зшите полотно. Коли з цим упорались, Аполорій Олександрович заходився грунтувати полотно.

Поки воно сохло, ми взялися за гасла. Дядько Андрій приніс тексти, виведені чітким строгим почерком Павла Степановича, попросив малювати літери побільші, так щоб і здалеку можна було прочитати. Художник швидко наводив оті літери прямо олівцем на матерії, а потім дав мені щіточку і білу фарбу і сказав, щоб я малював разом із ним.

Цілісінькими днями, з ранку до вечора, пропадав я у церкві. Повертався додому аж увечері, і від мене пахло олійною фарбою. Руки мої, і обличчя, і навіть волосся були в фарбі, але я й не думав її одмивати. Хай усі бачать, що я тепер не хто-небудь — асистент!

— Ти хоч би вмився, горенько моє! — вичитувала лагідно мама. — Та не спіши так їсти, а то ще вдавишся!

А перед Галиною Іванівною, киваючи насмішливо у мій бік, хвалилася:

— Оце, слава богу, діждалася помочі: Толя службу знайшов! — І багато зароблятиме? — зацікавилась Галина Іванівна.

— Та багато… Я вже думаю: чи не кинуть роботу та зовсім на синове утримання перейти…

«Смійтеся, смійтеся! — думав я про себе, уминаючи борщ. — Який же дурень за отаку цікаву роботу та ще гроші платитиме? Он хлопці аж лопаються од заздрощів, вони хтозна-що віддали б, аби тільки потримати пензля в руках. А ви кажете: гроші!..»

Покінчивши з гаслами, взялися за декорацію. Довго морочились, але ж недаром. Село вийшло наче справжнє: і хати рядочком, і ставок з вербами та прип’ятим човном, ще й лелека на стрісі.

Коли й цю роботу закінчили, Аполорій Олександрович заходився майструвати ще одну раму, маленьку.

— А то для чого? — не витримав я.

— Юначе, — строго блиснув окулярами Аполорій Олександрович, — ви знаєте, що завжди губить прекрасну половину роду людського?

Я мусив зізнатися, що не знаю. Тоді художник поставив губи дудочкою і повчально мовив:

— Цікавість… Надмірна цікавість…

— А це для чого? — запитав дядько Андрій, побачивши ще одну раму із загрунтованим полотном.

Я завмер. Ось зараз Аполорій Олександрович блисне строго окулярами і запитає дядька Андрія, що губить прекрасну половину роду людського.

Та художник, на превелике моє розчарування, повівся інакше. Спритно підхопив табуретку, поставив посеред церкви, звернувся до дядька Андрія:

— Прошу сідати!

— Спасибі, я не втомився! — подякував трохи здивований дядько Андрій.

— Я заготував цю раму спеціально для вас, — пояснив тоді Аполорій Олександрович. — Намалюю з вас портрет. Олійними фарбами. Тільки ви для цього повинні позувати. У вас, знаєте, дуже фотогенічне обличчя.

Дядько Андрій аж почервонів од задоволення. Він уже був сів, та раптом згадав, що на ньому не святковий, а буденний одяг. І як не умовляв його художник посидіти хоча б півгодини, як не переконував, що малюватиме сьогодні тільки обличчя, дядько Андрій затявся на своєму.

— Гаразд, — врешті здався Аполорій Олександрович, — почнемо завтра вранці.

Дядько Андрій прийшов хвилина в хвилину. Коли він появився у церкві, я його спершу й не впізнав. Військовий одяг щільно облягав розповнілу постать дядька Андрія, на голові була будьонівка з отакенною зіркою, на ногах — блискучі хромові чоботи із срібними шпорами, а при боці — справжнісінька шабля з червоною китицею, ще й наган у кобурі. Ніколи не міг би подумати, що в дядька Андрія стільки зброї!

Позуючи, дядько Андрій не сів на табуретку. Став, однією рукою обпершись на шаблюку, а в другій, відставленій, затиснув наган.

— Отакички мене і змалюйте!

І терпляче вистоював по дві, по три години. Сяде на носа муха — він тільки скосить на неї люто очі — не поворухнеться!

Дядько Андрій вийшов як живий: і одяг, і зброя, і чоботи. Подивившись на портрет, він задоволено крекнув, несміливо запитав:

— А коли його можна взяти?

— Беріть хоч зараз, — великодушно дозволив художник. — Тільки обережно несіть, щоб не розмазати фарбу.

Дядько Андрій побожно взяв портрет і поніс із церкви. Ніс лицьовою стороною од себе, щоб усім було видно, і коли я забіг наперед, мені здалося, що портрет раптом ожив та й пішов вулицею: тільки ноги мелькали спіднизу. Дядьки аж шапки скидали, побачивши той портрет.

Вперше я сидів за столом із дорослими. На почесному місці — художник, поруч — дядько Андрій, а я — на ріжечку, але все одно — за столом. Ми їли пряжену яєшню, я запивав її смачним холодним узваром, а дорослі — горілкою. Портрет стояв на покуті, і дядько Андрій не зводив з нього очей.

Після обіду настав час розрахунків. Дядько Андрій дістав засмальцьовані кредитки. Послинивши пальці, порахував, простягнув художникові:

— Оце вам копієчка в копієчку. За дікорацію, за гасла і знову ж — за мене…

Аполорій Олександрович не став рахувати гроші: недбало згорнув, поклав до кишені.

— А скільки ви заплатите моєму асистентові?

Я так і завмер. Гроші? Мені? Ні, то, мабуть, вчулося… Те ж саме здалося, мабуть, і дядькові Андрієві. Він поблимав, поблимав, потім спитав:

— Якому асистентові?

— А от йому, — показав на мене художник.

— Йому? — звів брови дядько Андрій. — А хіба йому що положено?

— Положено, — твердо відповів Аполорій Олександрович.

Після довгого торгу зійшлись на троячці.

— Ти, милий, зайди завтра, бо сьогодні у мене немає.

Завтра то й завтра. Краще б, звичайно, сьогодні, але що ж поробиш: почекаю до завтрього. Стрічав хлопців, хвалився:

— А я трояка заробив!

— Бре?

— От тобі й бре. У дядька Андрія, завтра вранці й оддадуть!

І хлопці, повіривши, йшли за мною, як прив’язані: цікавились, що я на ту фантастичну суму купуватиму.

— Купуй цукерків. Отих, що в обгортках.

— Тю, дурний! Краще цигарок. «Біломорканал».

Я обіцяв купити і те і друге. Адже не якихось там десять копійок — цілісіньку троячку одержу завтра у голови!

Прийшовши додому, не витримав — похвастався й перед мамою:

— Ага, а я три карбованці заробив!

— От і добре, — відповіла неуважно мама, що писала саме листи. — Помий руки та сідай їсти.

Не повірила.

Ну, нічого. Ось принесу завтра троячку — повірить. Цілісіньку ніч мені снились гроші.

Прокинувся, ледь почало сіріти. Лежав, нетерпляче чекаючи, поки розвидниться, потім підхопився, швиденько одягся і побіг до дядька Андрія.

Там іще спали. Ну, нічого, я не гордий, я почекаю.

Став біля воріт, жду.

Мимо жене корову Соньчина мати — запитує:

— А ти чого тут притулився? Мати з дому вигнала?

Розказую їй усе по порядку: і як заробляв гроші, і як оце маю їх отримати.

— Ну, заробляй, заробляй! — сміється вона. — Багатого зятя матиму!

«Діждетесь! — дивлюся їй в спину. — Так і оженюся з вашою ротатою, щоб ділитися з нею троячкою!»

Не поспішаючи, тьопає вулицею дід Оксентій: повертається із сторожування.

— А ти кого тут стережеш? Розповідаю і йому.

— Купуй воли, — раїть мені дід. — Альбо корову… Ну, лишайся здоровий!

Дід Оксентій чвала собі далі, а я стою і стою. Сонце все вище та вище, а в хаті дядька Андрія — анітелень! Чи вони там повмирали?

Аж ось і хлопці. Заспані, аж поприпухало попід очима. Підходять, питають:

— Є троячка?

— Ще немає… Ще не прокинулись…

Хлопці сідають поруч зі мною. Починають обмізковувати, що можна купити на оту троячку.

Стукнули двері — ми так і підхопилися! В розхристаній сорочці на ганок вийшов голова сільради. Побачив нас, здивовано запитав:

— Ви, хлопці, чого?

Я відділився од гурту, несміливо зайшов у двір.

— Доброго ранку. Ви казали, щоб я зайшов за грошима…

— За якими грошима? А, за грошима!.. Так у мене зараз нічого немає: всі учора віддав. Ти, хлопче, завтра зайди.

Розчарований, повертаюся і йду з двору. Добре, що хоч хлопці чули розмову, а то не повірили б.

Ще ніколи не тягнувся так час, як того дня. Сонце немов приклеїлось до неба: все не хотіло спускатися на захід. Я ледве діждався, коли почало смеркатися, і скоріше — у ліжко.

Мама, здивована тим, що я так рано вклався спати, підходила до мене, стурбовано прикладала до лоба долоню, питала, чи я не захворів.

— Ні, — заспокоював я маму. — Я просто набігався.

— А ти поменше бігай, — сказала мама. Вона сіла біля мене, провела по моїй голові теплою ласкавою долонею, тихо мовила: — Ти вже ж у мене великий…

І мені стало затишно й хороше, і я подумав про себе, що ось одержу троячку і куплю мамі подарунок. Який, ще не знав і сам, тільки виберу такий, щоб вона дуже втішилась, щоб розгладились зморшки на її втомленому обличчі…

— Ти знову тут? — здивувався дід Оксентій, побачивши мене вранці біля воріт. — Ще гроші заробив, чи що?

Я похмуро відповів, що й тих ще не одержав.

— Ото воно так, — сказав дід, вибиваючи об ворота люльку, — беруть — цілують, віддають — плюють. А ти не плохуй: раз заробив, то хай хоч із коліна виколупає, а віддає!

Як і вчора, сходились хлопці, сідали рядком коло мене. Відповідали дружно дорослим, які зупинялися та питали, чого ми тут зібрались, що Толька має одержати зароблену троячку.

— Прийшов? — з досадою запитав мене голова. — Я ж сказав, що завтра!

Яке ж іще завтра, коли завтра — це сьогодні!

— От завтра й приходь… або ще краще — післязавтра, — сказав дядько Андрій.

Повертаючись од голови, я мало не плакав. Легко сказати: два дні і дві ночі! Як я їх переживу?

Пережив. Перемучився, а таки діждався того «післязавтра» та й зустрів сонце коло знайомих воріт.

— І досі не віддав? — спитав вражено дід. — І де в людей совість! Ну, та сьогодні оддасть. До трьох разів обіцяють, а на четвертий по шиї дають…

Дід як у воду дивився. Побачивши мене, голова скривився так, наче розгриз недозріле яблуко-дичку:

— А ти вже тут? От біда мені з тобою: нема в мене грошей.

Не получив… Зайди, хлопче, десь так через тиждень, отоді й віддам.

Через тиждень?!

Повісивши голову, я поволік ноги з двору.

— Ну, що, віддав? — питають мене хлопці. — Сказав: через тиждень… — Аж через тиждень!

Розчаровані, вертаємось од голови. Міркуємо, що робити, аби примусити дядька Андрія оддати троячку.

— Помазати ворота дьогтем! — раїть Микола.

— Кому — голові? — заперечує Ванько. — А до тюряги не хочеш?

— Тоді вкрасти картину?

Але й це не підходило. Як ти її вкрадеш? Ще застука на гарячому та рубоне шаблюкою по спині!

Лишалось одне: набратись терпіння й чекати.

І я, набравшись терпіння, ждав, поки мине тиждень.

Щоранку йшов під оті ворота, як на службу: сідав і чекав, поки вийде з двору дядько Андрій. Нічого йому не казав, удавав навіть, що не помічаю, що просто йшов, натомився та й сів відпочити, а в душі аж тьохкало: ану ж він зараз підійде та й скаже:

— Оце отримав-таки гроші вчора. Бери, хлопче, свого трояка та знай мою добрість!

Сидів і всім, хто проходив мимо та цікавився, чого я тут, розповідав усе по порядку. Як був асистентом, помагаючи художникові малювати картини та гасла. Як заробив три карбованці.

І як голова не хоче їх оддавати.

Люди — хто сміявся, хто обурювався, а дід Овсій додавав:

— Воно так: кому охота одривать власну сорочку од тіла!

Я б таки діждався кінця отого ненависного тижня — витримав би, не помер, але не витримав дядько Андрій. Четвертого дня він вибіг рано-вранці з хати і сердито тицьнув мені троячку до рук:

— Забирай її к бісу та не мозолься біля моїх воріт! І де ти взявся на мою голову: на все село ославив!

НОВИЙ КОСТЮМ

Перший у житті новий костюм я надів уже в шостому класі.

Збираючи мене до п’ятого класу, мама сказала:

— Боже, як тебе вигнало!

Вона помовчала, розглядаючи штани, що підскочили мені майже до колін, потім рішуче хитнула головою:

— Доведеться справляти тобі, Толю, костюм. Відкладатиму трохи із зарплати — от до Нового року й назбираю.

До Нового року нічого не вийшло: в благенькому бюджеті сільської вчительки прорвалася чергова дірка, і її треба було терміново залатати.

— Нічого, — втішила сама себе мама, якій, мабуть, більше, аніж мені, хотілося того костюма, — зараз він тобі не так і потрібний. Все одно з-під пальта не видно. А от хай прийде весна, отоді ти й підеш у новому костюмі!

Прийшла весна, зодягнула ліси і поля у нові одежини, а я все ще доношував тісні на мене штани, такі тісні, що раз як стрибнув через парту, то вони іззаду так і лопнули! Розпоролись якраз по шву, і я просидів решту уроків як приклеєний, не виходив навіть на перерви, аж поки Ванько збігав до мене додому та й приніс зимове пальто.

— Треба-таки купувати костюм, — сказала зажурено мама, зашиваючи найтовстішими нитками подрані штани. — Доведеться в когось позичити грошей…

Але невдовзі мало прийти літо, коли всі порядні хлопці ходять лишень у старому, тож мама вирішила не влазити у борг, а почекати, поки на нашому городі вродить картопля, аж тоді вже на вторговані гроші придбати обнову.

— Тепер уже від тебе залежить, як скоро ми справимо костюм, — сказала мені мама. — Будеш старатися, от і вродить більше, і вторгуємо тобі на костюм.

І я шпарко заходився коло городу.

Ще з ранньої весни, позичивши у Миколи візка, взявся удобрювати піщану землю, щоб краще вродило. Корови ми не тримали, тож доводилося тягати гній із колгоспного двору, та ще й пильнувати, щоб не потрапить на очі бригадирові. Накладав повен візок, стромляв зверху вила і котив городами, минаючи вулицю.

«Зате ж і картопля вродить! — тішив я себе, витираючи піт. — От зберемо по відру з-під куща — буде і на костюм, і їсти…»

Потім я садив із мамою картоплю; потім нетерпляче чекав, коли із землі видзьобаються перші листочки, бо мені все здавалося, що ми щось зробили не так і картопля загине. А там непомітно підкралося літо: з ясними днями, з теплими дощами, коли земля аж розбухає од зелені, і скільки ж мені довелося повоювати з бур’янами, що намагалися заглушити тендітне картоплиння! Скільки разів доводилося жертвувати і річкою, і далекими мандрами, сапаючи пересохлу землю, обгортаючи молоденькі ще кущики!

Щоразу, приходячи на город, ревнивим оком озирав я свою ділянку, порівнював з іншими і тішився думкою, що наша картопля — найкраща.

Потім ми копали картоплю, і відро не відро, а по піввідра таки з-під куща вигортали. Картопля була як перемита: одна в одну, рожева та чиста, а коли мама зварила для проби, то розсипалась, мов цукор, — так і танула на язиці.

Але мама так і не повезла продавати картоплю. Наче мені на зло, правління колгоспу раптом розщедрилося та виділило вчителям поросята. Тож мама одного разу, ввійшовши до хати, весело сказала:

— Оце, Толю, не будемо продавати картоплю, бо все одно вона піде зараз за безцінь, а краще вигодуємо кабанчика та продамо половину, от і будемо і з м’ясом, і з грошима.

Мамі було весело, мені щось не дуже. Неприязно позираючи на порося, яке рохкало біля столу, я думав про те, що й цього року доведеться ходити до школи в полатаних штанях.

Минула осінь, настала зима. Порося наше росло і росло, з’їдаючи всю дощенту картоплю, і ось уже мама сушить голову, де б дістати ячменю, щоб підгодувати кабанчика перед тим, як колоти. А там уже з’їдене і яшне борошно, і настав нарешті день, коли до нас прийшов німий з вузьким гострим колуном і паяльною лампою. Бо в той час кожен, хто різав свиню, мусив здати шкіру, а сало без шкіри продавалося набагато дешевше, тож голова сільради дозволив мамі потай обсмалити кабанчика.

— Тільки щоб ніхто не побачив, бо нагорить і вам, і мені. Тепер же такі грамотні стали: як що — так і донос!

Закололи кабана, спродали сало і м’ясо. Мама кілька разів їздила до району, та все поверталася з порожніми руками. То костюми були дорогі, не по наших грошах, то якраз по ціні, але замалі або завеликі. Чекати на ту обнову вже набридло не тільки мені, а й старенькому моєму піджаку: він аж тріщав, коли я його цупив на себе, і мама зажурено говорила:

— І куди тебе жене, горенько моє! Ні вдіти тебе, ані взути!

Я винувато мовчав, а мама зітхала.

Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому з великим пакунком. І коли я прийшов із школи, вона зустріла мене ще на порозі:

— Толю, а йди швидше сюди!

У мами було якесь незвичайне, освітлене, враз помолоділе обличчя.

— Дивись, що я тобі купила.

На столі, любовно випрасуваний мамою, лежав костюм. Сірий. З крамниці. З кишенями й гудзиками. Окремо — піджак. Окремо — штани. Без жодної плями чи латочки. Новийновісінький.

Кинувши на лаву книжки, я обережно підступав до столу. Так обережно, наче костюм той — жива істота, і я можу її налякати.

— Це мені?

— Тобі, синку, тобі!

— Гу, гу!..

— Зажди, не шарпай, бо помнеш, — лагідно каже мама, одбираючи в мене піджак. — Давай краще поміряємо.

Я не примушую довго вмовляти себе. Раз-раз — черевики гуркотять аж під лаву. Раз-раз — і штани вслід за ними.

— Скидай і сорочку. Хіба не бачиш: я тобі купила нову! Лише зараз помічаю сорочку, що аж виблискує синім кольором, виграє перламутровими гудзиками. Ох, і мама ж!.. Ну, й мама ж!.. Ні в кого нема такої мами, як у мене!..

А вона осмикує на мені костюм, крутить мене і так і сяк, все не може намилуватись мною.

— Трохи великуватий, та це не біда. Я якраз і купувала на виріст.

— Можна, я вийду надвір?

— Потерпи до Першого травня, — відповідає мама, обережно скидаючи з мене піджак. — Вийдеш у новому вже на свято.

Я не пробую заперечувати. Покірно роздягаюся і лізу за осоружними старими штанами, що ображено згорнулись під лавкою.

Гаразд, походимо й у цих. Вже не довго лишилось до свята.

От тільки щоб дощу на Перше травня не було.

Настав Першотравень. Радісний сонячний ранок трохи зіпсував Сергій: ревів, як труба, що він піде в старому, а я — у новому. Заспокоївся лише тоді, як я йому віддав п’ятикутну зірку, що виміняв за самопал у одного хлопця. А той зняв її крадькома з кашкета свого брата, що приїхав у гості з армії.

Цілий ранок тільки й балачок було, що про мій новий костюм.

Підходила Галина Іванівна, хвалила обнову.

— Ти вже справжнісінький кавалер, — сказала вона. І хлопці відразу ж стали дражнити «кавалером».

Із заздрощів, звичайно!

— Посмотрите, какой красавец! — помітила мій новий костюм і Варвара Іванівна.

Віктор Михайлович, схвально оглянувши мій одяг, сказав:

— Ітимеш у першій шерензі.

Навіть Павло Степанович не пропустив мимо уваги моєї обнови. Коли всі вишикувалися в одну довгу колону та винесли з кабінету директора прапор, завуч пройшовся вздовж рядів і побачив мене.

— Вийди з колони!

І коли я, гарячково пригадуючи, про яку чергову шкоду стало відомо Павлові Степановичу, залишив колону, він мені сказав:

— Іди ставай попереду. Нестимеш прапор.

Прапор!

Мене аж кинуло в жар од щастя. Бо хто із нас не мріяв хоч раз у житті пройтись попереду шкільної колони з прапором у руках!

— Втримаєш? — запитав Павло Степанович, даючи мені важкий прапор до рук.

— Втримаю!

Коли скінчився мітинг, я з жалем одніс прапор до школи, по ставив у кабінеті директора. Вийшов надвір і задумався, не знаючи, що його робити далі.

Звичайно, я знайшов би що робити, он хлопці вже майнули до лісу, але я ж був у новому костюмі, а мама якнайсуворіше наказала:

— Дивися ж: задумаєш іти до річки чи в ліс — переодягнися в старе!

Та я й сам добре розумів, що нову річ треба берегти. Не маленький.

Тільки мені хотілося ще побути в новому костюмі.

І я, принісши у жертву і річку, і ліс, повагом простую вулицею, точнісінько так, як це роблять дорослі. До цього зобов’язує мене новий костюм.

Новий-новісінький!

Зупиняюся аж на греблі, коло ставка. Тут зовсім мілко, тільки дуже грузьке, замулене дно, а вода густо вкрита ряскою та жабуринням. Обережно, щоб не заляпати нового костюма, опускаю ногу і носком черевика пробую розігнати ряску.

— Ти будеш купатися?

Я оглядаюся. За мною стоїть Світланка — п’ятилітня дочка Павла Степановича. Я дуже люблю Світланку, а вона як побачить мене, то так і летить мені назустріч.

З нагоди свята Світланка прибрана в біле платтячко, в білі шкарпетки і черевички, а в кучерявому волоссі — білий бант. Світланка зараз дуже красива, мене так і тягне взяти її на руки.

— Ти купатимешся? — запитує ще раз вона, серйозно дивлячись на мене.

— Купатимусь.

— Тут?

Світланка недовірливо дивиться на ряску і жабуриння, а мені стає смішно. Однак я стримуюсь і, зробивши якомога серйозніше лице, відповідаю:

— Отут.

— А чого ж ти не роздягаєшся? — трохи подумавши, запитує Світланка.

— Бо я купатимусь у костюмі.

— У костюмі?

Очі Світланчині стають круглі, як гривеники. Вона з таким подивом дивиться на мене, що я не витримую: сміючись, хапаю її на руки і починаю гойдати.

Світланка задоволено верещить.

— Ще!.. Ще!.. — вимагає вона. — Покрути!

Я кручу її довкола себе! Світланка білим метеликом пурхає в повітрі.

Потім, втомившись, поставив Світланку на землю.

— Ти не будеш купатися?

— Не буду… А ти хочеш скупатися?

— Хочу.

— Тебе кинути у воду?

— Кинь!

Я вирішив трохи налякати Світланку. Вхопивши її за руки, крутнув перед собою так, щоб вона злетіла над ставком. І чи то в мене були слизькі долоні, чи новий костюм тому виною, тільки Світланка раптом одірвалась од мене, полетіла в ставок.

Із ставка вилазила вже не Світланка. Якесь сіре жабеня, заляпане тванню, обліплене жабуринням та ряскою, вигрібалось до берега і щосили кричало.

Вже нічого не тямлячи, я кинувся навтікача. Біг так, наче за мною гнався сам Павло Степанович з сокирою або ножем у руках. Ускочив у двір, пометався, пометався, шукаючи, куди б заховатися, та й видерся на горище.

Х-ху!

Серце моє як не вискочить, у вухах ще віддзвонює крик бідолашної Світланки. Що я наробив!

Сиджу, бовдур бовдуром, і вже не радію новому костюмові. Коли б не він, я не пішов би на оту греблю, не зустрів би Світланку, не гойдав би її, лякаючи, над водою.

Згодом чую крик дружини Павла Степановича: вона йде сваритися із мамою. Забиваюся в найтемніший куток горища, прислухаюсь до глухих голосів, що доносяться з хати.

Ось двері сердито грюкають, мама виходить на ганок і щосили гукає:

— То-оля!.. То-олю-у!..

Я весь зіщулююсь, мовчу. Перестаю навіть дихати.

— Біжи поклич мені Тольку! — наказує мама братові і знову заходить до хати.

Сергіїще, чую, побіг. Гукає як недорізаний:

— То-олько-о!.. То-олько-о!.. Тебе мама кли-иче-е!

Чого рота дереш?! Знаю й так, що кличе!

Дружина Павла Степановича нарешті пішла. Мама, проводжаючи, все пробачалась перед нею, наче не я, а вона впустила Світланку в ставок.

І чого я такий нещасливий? Чому мені так не таланить?

Сиджу, похмурий, сердитий, і вже мені не милий увесь бі лий світ.

Я дуже пильно розглядав павутиння, що звисало з лати перед моїми очима, коли залунав голос брата: — Ма-а, його ніде немає!

Ич — немає! А ти на горищі шукав?

Підходжу до отвору, дивлюся вниз. Мені видно шматочок подвір’я і згорблену Сергієву постать. Ставши на коліна, він щось довбає в землі.

Із заздрістю спостерігаю за ним. Йому, бач, не страшно нічого! Копає собі!

Дістаю рогатку, що її прихопив із собою на свято. Не знав тоді, для чого брав, а воно, бач, і пригодилося!

Рогатка у мене незвичайна, такої ні в кого нема. Мама цілісінький тиждень шукала нові підв’язки, які щойно привезла із району, та все допитувалась, чи ми не брали. Однак не догадалася полізти до мене в кишеню, і я, розрізавши кожну підв’язку, припасував їх до рогачика.

Вийшла рогатка на славу!

Набої — під рукою. Сухих глиняних грудочок — бери скільки хочеш.

Вибираю кругленьку грудочку, закладаю в шкураток, старанно приціляюся. Бринь!

— Ой!

Сергіяка схопивсь як ошпарений. Крутить туди-сюди головою, кричить:

— Хто мене вдарив? Хто мене вдарив?!

Стримуючи сміх, шукаю грудку більшу. Чекаю, поки брат знову нахилиться над ямкою, і ще раз прицілююсь.

Над Сергієвою головою враз виростає глиняна хмарка. Зірвавшись на ноги, брат хапається за свою балбешку і ойкає так, наче вона в нього ось-ось розколеться! Потім біжить до хати і ще в сінях кричить:

— Ма!.. Ма!.. Там хтось стріляється!..

Минає хвилина, друга, брат не появляється. Рогатка моя заряджена, а стріляти ні в кого. Мені знову стає нудно.

Та ось у дворі з’являється Сонька. В синій спідниці і білій кофтині. Зупинилась якраз навпроти, так що я її бачив усю, тож добре міг і прицілитись.

Бринь!

Лусь!

Сонька ухопилася за праве плече, закричала щосили:

— Только! Ось я матері скажу!

І вже до мами, що вийшла на голос:

— А ваш Только стріляється!

— Де він?

— Та на горищі!

— Только, злазь мені зараз! Злазь, бо я не знаю, що з тобою зроблю!

Я не став дожидатися, поки мама здереться на горище. Вискочив у слухове вікно на дах, з даху — на горіх, з горіха — на землю та й подався у ліс.

Зупинився аж біля джерела. Там саме були хлопці, мої однокашники. Закачавши повище холоші, вони бродили по річечці — виціляли розщепленими палицями минків.

— Толь, іди до нас!

Ванько. Побачив мене, махає рукою.

Не роздумуючи прилучився б до них, але ж на мені — новий костюм. І чому я його відразу не скинув?

Наловивши минків, хлопці збираються до залізниці — кататись на шпалах.

— Ти з нами підеш?

А куди ж мені ще діватись!

— То пішли!

Біля залізниці, недалеко від переїзду, чорніють дві величезні ковбані. Хто їх викопав, навіщо, ніхто з нас не знає. Та ми тим і не цікавимось. Нам досить того, що ковбані повні води, вірніше, не води, а мазуту, а зверху плавають шпали, на яких так цікаво кататися!

Хлопці один споперед одного захоплюють шпали, що при березі. Мені ж лишилися ті, що плавають посередині.

— Хлопці, — кричу, — підженіть!

Учора вони підігнали б, а сьогодні не хочуть. Причиною тому мій новий костюм і прапор, що його я ніс на демонстрації.

— Сам підганяй! — відповідає мені Микола і замахується дрючком на Ванька: — От тільки спробуй — так по голові й торохну!

Гаразд, обійдуся й без вас!

Іду понад берегом, вибираючи, яка шпала поближче, а хлопці глузливо кричать:

— Ге, боїться! Вирядився у нове та й боїться!

Кричіть, кричіть, я зараз вам покажу, як боюсь! Вибираю шпалу, що плаває метрів за два од берега. Приміряюсь, розганяюсь, стрибаю…

Я стрибнув дуже ловко: прямо на шпалу. Та від мазуту шпала слизька, наче крига. І я поїхав-поїхав по ній та й шубовснув у воду.

Пірнув з головою. Хлопці надривали од реготу пупи, я ж що духу вигрібався до берега, розбризкуючи на всі боки мазут.

Виліз із ковбані більше схожий на шпалу, аніж на людину. Мазут стікав по мені густими потьоками, на мій новий костюм страшно було й глянути. Коли б мама мене оце побачила, вона вмерла б!

Хлопці перестають реготати. Сповняються співчуття до мого великого горя, забувають навіть, що я ніс прапор. Один по одному пристають до берега, підходять до мене.

— Буде ж тобі! — Його треба випрати… — Де?

— У струмкові.

— Дурний! Хіба ж у воді одпереш!

— А в чому?

— У гасові!

— Де ж ти стільки гасу візьмеш? Треба бочку, не менше… Потім Микола каже:

— Давайте хоч викрутимо!

Я скидаю піджак, штани і сорочку. В мені жевріє квола надія, що якось удасться врятувати костюм.

Хлопці викручують, аж сопуть, мазут так і ляпотить на пісок, і мій костюм уже не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, і Микола безнадійно махає рукою:

— Нічого в нас, хлопці, не вийде! Хіба що спалити…

— Еге, спалити! — мало не плачу я. — А ти його купував?!

Беру штани, беру піджак та ще й сорочку. Плентаюсь до струмка, хоч наперед уже знаю, що нічого з того не вийде…

— Знаєш, мамо, — сказав я своїй матусі другого дня, коли переколотилось та перемололось, — не справляй мені більше нових костюмів! Бо від них одна біда!

* * *

Оце поки що й усе про блакитну дитину.

частина третя. на Коні й ПіД КонеМ.

МИ ВСТУПАЄМО У ВОСьМИЙ

— Ти вже у мене дорослий.

Мама поправляє на мені комірець, намагається пригладити непокірну чуприну.

— Зовсім, зовсім дорослий.

Вона все ще плекає надію, що одного гожого ранку розплющить очі й побачить мене дорослим. Отаким солідним, як, наприклад, Павло Степанович, який недавно сказав:

— Сідай! Тобі ніколи не бути математиком.

Інші вчителі теж час від часу урочисто проголошували, ким я не буду. Якщо їм вірити, то мені не світила жодна професія, якої тільки прагне нормальна людина. Я не стану ні географом, ні літератором, ні інженером, ні істориком — вони це знали напевно. Не знали лише, ким же я стану… — Давай посидимо перед дорогою.

Мама замислена й трохи печальна. Сумота огортає її збляклі вуста, гусне в дрібних зморшках довкола очей. «Скільки моїй мамі років?» — уперше запитую я, бо досі над цим не задумувався. Мені мама здається безсмертною.

Хоч я давно вже вивчив, що земля кружляє навколо сонця, однак підсвідомо ще вірю в те, що весь видимий світ обертається довкола мами. Тож мама не може померти, бо це означало б кінець усього світу.

Ці думки не заважають мені потай куйовдити чуприну. Вчора ввечері мама довго вичісувала з моєї голови «залишки од літніх канікул». Товстий роговий гребінець аж тріщав, я хапався за мамині руки, а вона сердилась та казала, що в моїй чуприні хоч граблями греби.

— Боже, і реп’яхи! Чи ти на голові все літо ходив?

Потім мама змила мені голову луговою водою, зачесала волосся назад, а на ніч примусила пов’язатись хусткою. І коли я вранці заглянув у люстро, то мало не плюнув з огиди: лобище великий, вуха стирчать, і волосся прилизане, мов у дівчини.

Та щоб я отак вийшов на вулицю? На очі всього чесного люду?

Потай од мами слиню долоню і куйовджу волосся.

— Що ж, сину, рушимо.

Мама зводиться, оглядається довкіл, начебто не мені, а їй доведеться на три роки розпрощатися з домівкою, де все таке рідне й звичне. І порізаний, подовбаний, залитий чорнилом трудякастіл, за яким ми часто збиралися втрьох: я, мама й Сергійко. І ослони з міцними дубовими ніжками: якщо вже вони витримали, не поламалися, то невідомий нам тесля й справді змайстрував їх не за страх, а за совість. І піч — годувальниця та зігрівальниця, без якої ми хтозна, що й робили б. І пощерблені миски та чашки, і понадкушувані дерев’яні ложки, якими так ловко їсти, а ще краще битись, коли мами немає поруч. І пузатий комод, потрісканий і облуплений: він нагадував старезну людину, яка зажилася на світі. Часто, прокинувшись, я чув, як він ти хенько постогнував. І зметений до самісінької ручки віник, який не раз танцював по наших спинах: моїй і Сергійковій. І відра, полуджені джерельною лісовою водою і од того аж світлі всередині. І вичовгані нашими спинами стіни, і вікна, і двері — все це сьогодні проводжає мене у далеку дорогу.

Мені чомусь пощипує в носі, і я, насупившись, кваплю маму:

— То ходімо вже, чи що?

І ще раз запитую:

— Сумочку не забула?

В чорній клейончатій сумці — моє свідоцтво про закінчення семирічки. Оцінки не такі вже й погані, хоч мама й твердить, що вони могли б бути кращими. Я теж із нею згоден, що могли б, але то вже не моя провина, бо не я ж виставляв усі ті оцінки!

— Коли б ти старанніше вчився… — мовить мама.

Ге, старанніше! Як іще старанніше, коли зараз мені здається: всі сім років я тільки те й робив, що гибів над книжками та зошитами.

— …ти був би таким же круглим відмінником, як Оля Чровжова.

Так і знав! Мама ніяк не може второпати, що я хлопець, а не якась там зубрилка, що тільки й знає: носа в книжку, пальці у вуха.

— Зате має тільки дуже добрі оцінки, — заперечує мама, — і вже кого, кого, а її таки приймуть до восьмого класу. А от коли не приймуть тебе…

Тепер усе мені зрозуміло: мама просто боїться, що я залишусь поза середньою школою. І тоді — прощай вища освіта, яку вона мріє дати синові.

— Як не приймуть — що ти робитимеш?

— Піду в ФЗУ. Ванько ж он пішов!

Признатись, заздрив я Ванькові. Йому вже видали форму: шинелю, картуз і ремінь з пряжкою. Коли Ванько вийшов на вулицю, ми поніміли. А він іще й нахвалявся:

— Ось одержу стипендію — куритиму тільки «Казбек».

Ванькові судилася казкова доля: ходити у формі, курити «Казбек» і водити поїзди. А мені, бач, знову до школи…

— Дурненький, — каже лагідно мама. — Я ж хочу для тебе як краще…

Сергійко озивається аж із городу. Забився в кукурудзиння і там щось майструє. Він завжди як не струже, то щось збива, і мама каже, що Сергійко буде інженером. Я ж переконаний, що мій молодший братунь виросте найупертішим у світі ослиськом. Він і зараз як упреться на чомусь, то хоч ти його вбий. А що ж буде далі?..

— Ти хочеш провести Толю?

Сергійко спершу дивиться на дощечку, яку щойно стругав, потім на мене. Я добре розумію брата, якому страх не хочеться кидати почату роботу. Але мама, яка ніколи не була хлопцем, вражено допитується:

— Ти не хочеш провести брата?

— Хочу, — знехотя відповідає Сергійко. Стромля дощечку за пасок і — що ж із вами поробиш! — чалапа за нами.

Вулиця, якою ми простуємо, довга-предовга. Немов хтось узяв та й розламав навпіл наше село. Тріщина засипалась піском, наповнилась пилюкою, поросла споришем і стала вулицею. Одним кінцем вона вибігає на луг, а другим упирається в ліс.

Мама йде у святковому платті, в отому самому, з якого я колись поспорював гудзики і програв потім Миколі. Плаття дуже ошатне, ні в кого немає такого, мама аж розквітла в ньому. Привітно вітається з жінками, охоче розповідає, куди оце ми зібралися.

— Гляди ж, щоб добре вчився! — напучують мене жінки. — Та не злигайся там із бандюгами…

Всі вони твердо переконані, що в кожному місті, великому чи малому, бандитами аж кишить.

Аж ось і Соньчина мати. Думав, хоч сьогодні без неї обійшлося, та хіба од такої втечеш?

— Ой зятько дорогий, на кого ж ти нас полишаєш?

Вдає, що журиться, а сама аж тремтить од сміху. Рада, мабуть, що я печу рака.

І чого вона в’язне до мене, з отим зятем? І так хлопці проходу не дають. Як що, одразу:

— Зятько! Зятько!..

Ні, доведеться-таки оддухопелити Соньку. Дати їй так, щоб і вона, і мати її відчепились од мене.

Вулиця, на моє щастя, скінчилась. Позаду — село, попереду — ліс. Величезні сосни пнуться одна з-перед одної, аж навшпиньки стають, щоб попрощатись зі мною.

Мама зупиняється, каже Сергійкові:

— Провів брата — вертайсь додому.

Але Сергійко, який досі плентався за нами, як на заріз, тепер уже не хоче вертати додому.

— Ти ж утомишся!

— Не втомлюся.

Стоїть, наставив упертого лоба, як той бичисько. І я вже знаю: тепер хай мама хоч лає, хоч б’є, а він таки піде за нами.

— Гаразд, — здається мама. Їй, либонь, в такий день не хочеться псувати настрій ні собі, ні нам. — Проведеш нас і одразу ж додому… Та гляди, щоб усе було гаразд. А я тобі привезу гостинця…

Сергійко мовчки киває головою. Я відстаю трохи од мами і йду поруч з братом.

— Що то в тебе?

Брат засунув дощечку глибше в штани.

— Самопал, — тихо, щоб не почула мама, каже він. Бо наша мама — принциповий ворог будь-якої зброї. Особливо коли вона потрапляє до наших рук.

— А де ж трубка?

— Ванько сказав, що дістане. Отаку-о… Жменя сірки влазитиме!

Я уявляю, як бабахкатиме той самопал, і мене проймає образа на Ванька, що не мені, а Сергійкові пообіцяв трубку. Ну, зажди ж, попросиш щось у мене!..

— Сірників тільки мало, — журиться брат.

— Сірників? Та я тобі привезу скільки хочеш! У мене тепер будуть гроші.

— Де ж ти їх візьмеш?

— А на харчі, що мама даватиме. По карбованцю в день… І тоді ще на поїзд. Проїхав раз зайцем — от тобі й сорок сім копійок у кишені!

— Що ж ти там їстимеш? — цікавиться брат. — Цукерки? Він навіть уявити не може, щоб за звичайнісінький харч — борщ чи кашу — платити гроші.

— Я б купував тільки цукерки, — замріяно каже він. — Горошок і халву…

Халва була для нас найбільшими ласощами. Раз у два чи три місяці мама привозила із райцентру величезну білу хлібину і кілограм халви. Халву ділила на три частини: одну маленьку і дві більші, бо мамі чомусь вона не дуже подобалась, хлібину ж нарізала великими щедрими шматками. І ми заходжувались бенкетувати: кусали, скільки могли, запашний м’який хліб і потрошку халви…

Врешті дійшли до полустанка.

— Тепер уже можеш вертатись, — каже братові мама. Але він того й чути не хоче: протьопати отакий шмат дороги і не побачити паровоза! До того ж тут усе таке незвичне, не те що в селі. Блискучі безконечні рейки — аж гарячі од сонця. По них добре ходити, розставивши для рівноваги руки. Задовго до того, як покажеться поїзд, вони починають ледь чутно гудіти. Ми не раз, бувало, лягали на колії і намагались відгадати, який поїзд іде: пасажирський чи товарний. І були серед нас мастаки, які ніколи не помилялись.

Я дивлюся на брата, що балансує на рейці, і моє серце поволі пронизує смуток. Мені чомусь здається, що ми поїдемо не за тридцять кілометрів, а за тридев’ять земель. Що й оцей полустанок зі скромною дерев’яною будкою, яку помічають лише робочі поїзди, а пасажирські гордовито минають, і дорога до села, і саме село, і річка, і луг — все назавжди піде з мого життя. Мені стає тривожно й незатишно, хоч я й не зізнався б у цьому нізащо.

«Швидше б поїзд», — приречено думаю я, і, наче накликаний, праворуч, там, де колія, зливаючись у нитку, губиться в лісі, з’являється поїзд. Спершу видно клубок диму, він піднімається все вище й вище, тягнучи за собою невелику пузату мурашку. Та мураха, наближаючись, росте на очах, ось уже видно трубу, і колеса, і невеличкі, мов іграшкові, вагони. Все те мчить прямо на нас і з пахкотінням, брязкотом, стукотом зупиняється поруч.

Ми біжимо до найближчих дверей, бо поїзд стоїть усього хвилину, видираємось на високі східці і ледь встигаємо залізти в тамбур, як паровоз свистить, різко смикає вагони й мчить далі.

Тримаючись щосили за поручень, я дивлюсь на Сергійка. Він стоїть біля колії і махає нам рукою. Чим далі ми від’їжджаємо, тим меншає, дрібнішає Сергійкова постать, і мені стає жаль брата.

— Ма, — кажу я тихенько, вмощуючись на лавці, — чому ми не взяли Сергійка?

Мама мовчить. Може, не почула, а може, й не знає, що відповісти. Тоді я підсуваюсь до вузького вагонного вікна і притуляюсь лобом до шибки.

Середня школа, в якій я мав навчатися, стояла посеред залізничного висілка, забудованого чотириквартирними дерев’яними бараками, що всі як один були схожі на пенали для ручок та олівців. Я йшов і дивувався: як люди, що мешкають в цих будинках, відрізняють їх один від одного. Всі під плескатими дахами, пофарбованими в червоний колір, всі огороджені ріденькими штахетиками, в кожному дворі — невеличкі деревця, що ледь хиріли на неродючому піщаному грунті.

Пісок був усюди: в дворах, на вулицях, у моїх черевиках. Іти по ньому було важко.

Добралися нарешті до школи. Вона теж стоїть на запісоченому подвір’ї, хоч дерев тут густіше і штахетний паркан набагато новіший. Саме ж приміщення школи схоже на палац: двоповерховий величезний будинок з такими великими вікнами, що для стін майже не лишається місця. Я дивлюсь на величезні шибки і дивуюся, як вони досі вціліли. Хіба учні цієї школи не мають рогаток?

— Отут ти вчитимешся, — побожно каже мама. І одразу ж додає: — Якщо тебе ще приймуть.

Мама хвилюється. Витирає хустинкою долоні, пригладжує волосся. Мовби їй, а не мені вступати до восьмого класу. Та ось доходить черга й до моєї особи:

— Застібни верхній гудзик… Вічно він у тебе не застебнутий! Боже, а волосся! Та не крути головою, дай хоч трохи причесати… А вуха! Вчора ж мила… Хіба можна йти до директора з отакими вушищами?

Мені здається, що директор мав би дивитися в мій атестат, а не заглядати у вуха. Однак мама іншої думки і ретельно тре мої вуха хустинкою.

— Гляди ж мені: сидітимеш у директора — не човгай ногами, — востаннє напучує мене. — І руки тримай на колінах.

І не крути головою, а дивись на директора.

Я мовчки киваю.

Кабінет у директора такий же величезний, як і вся школа. Ми з мамою вклякли біля дверей, не сміючи ступити на килимову доріжку.

Директор сидить за масивним столом, спиною до вікна, обличчям до нас. Він, мабуть, невисокого зросту, бо над столом видно тільки його плечі й голову. Я не можу відвести од неї зачудованого погляду. Скільки живу, не бачив такої блискучої лисини. Вона була схожа на облуплену крашанку. Не зводячи заворожених очей з директорової голови, я опустився на стілець і завмер, стуливши ноги й поклавши на коліна руки, як учила мама…

Виходимо з школи веселі й щасливі. Мама аж сяє — горда за мене, що став восьмикласником.

— Знаєш що, Толю? Давай-но підемо в кіно!

У кіно? Ух ти, в кіно!..

— Але спершу зайдемо в їдальню, — гасить мою радість мама. — Ти їсти хочеш?

Звичайно, хочу. Та ще у їдальні! Цікаво ж подивитись, як і що там їдять.

У їдальні людей, мов бджіл, а поміж ними, збираючи посуд, метушаться жінки в сірих халатах.

Ми повільно просуваємось у черзі до каси. Я затискаю в руці дві виделки, дві ложки і дві чайні ложечки, що їх дав нам при вході сердитий на вигляд дядько. Та ще й попередив, щоб, коли будемо виходити, обов’язково здали іншому, тому, що стоїть навпроти. Не здамо — не випустять з їдальні.

— Навіщо це? — дивується мама. — Хіба не можна на столі залишити?

— На те, дамочко, щоб не розкрадали. Один совість має — залишить, а інший — в кишеню. Та ще й чужих пару прихопить…

Тепер я вже пильную, щоб хтось часом і наші виделки-ложки не покрав. І вже позираю підозріло на парубійка, який напирає на мене. У засмальцьованій робі, руки в мазуті, кепочка ледь тримається на кучмі волосся: отакі, мабуть, за ложками й полюють.

Різко відхиляюся од нього і тут же дістаю запотиличника.

— Що я тобі — котлета, що ти піддіваєш виделкою?!

Я одскакую, а дядько, якого я ненароком штрикнув, голосно лається:

— Чортів вилупок — піввиделки застромив!

Навкруги, звісно, регіт, а в мене у голові гуде од міцного ляща. Та ще мама вичитує по дорозі до столу:

— З тобою й на люди потикатись не можна!

Я винувато мовчу. Хоч, якщо розібратись, то не так уже я й завинив. Хіба краще було б, якби отой шмаровида поцупив виделки?

Мама не ризикнула узяти гуляш чи ростбіф, які значилися в меню, — страви невідомі та й до того ж дорогі. Натомість замовила дві порції котлет і дві склянки какао.

Котлети мені доводилось куштувати, какао ж не пив ніколи. Хоч бачив якось потолочену порожню коробку з-під нього, на якій було написано: «Золотий ярлик». Пахла вона таємниче й хвилююче, і в моїй уяві виникали заморські краї, каравани верблюдів, пузаті кораблі, засмаглі пірати. І ось цей казковий напій стоїть переді мною, і я його питиму, тільки доїм котлету.

— Не поспішай, — каже мама, ніяково оглядаючись довкола. — Ти наче сто днів не їв.

Проковтнувши похапцем котлету, я беру свою склянку з пахучим напоєм…

Повертались додому аж надвечір, бо таки побували в кіно. І хто б, ви думали, нам потрапив на очі, як тільки ми вийшли з вагона? Сергійко!

Мама як глянула — очам не повірила:

— Ти як тут опинився? Мовчить — ні пари з вуст.

— Та ти хоч вдома був?

Про це б мама могла й не питати: Сергійко був весь у мастилі, як сажотрус.

— Чого ж ти мовчиш? — уже починає сердитись мама. — Язик проковтнув?

Підійшов колійний обхідник, мамин знайомий:

— То це ваш синок? А я його ганяв цілий день, щоб не вештався на колії. Попаде під поїзд — мені ж дістанеться…

Мама дякує обхідникові, і ми всі втрьох вирушаємо додому. Сергійко наминає величезний окраєць, що його мама відламала од хлібини, і очі його аж горять.

Впоравшись з окрайцем, Сергійко відстає од мами, пошепки запитує в мене:

— Що мені мама купила?

Аж тепер я зрозумів, яким мотузочком був прив’язаний брат до залізничної колії.

ДОМНА ДАНИЛІВНА, Я, ЦАП І ФЕДьКО

Мама довго шукала для мене квартиру: щоб і недалеко од школи і не дуже дорого. В сільської вчительки — яка зарплата? Два ж лобуряки на руках, спробуй їх вдягти та взути, коли одяг-взуття так і горить, не те що на людських дітях. А ще книжки-зошити та їсти щодня.

Одного вечора мама сповістила:

— Я, Толю, знайшла тобі квартиру з харчами. Ти Шульгу знаєш?

— Якого Шульгу?

— Федька. Що навчається у дев’ятому класі.

Ще б не знав! Там такий задавака. Як учився в сільській школі, ще у сьомому класі, то в нього одного була справжнісінька портупея з великою мідною пряжкою. На пряжці тій — зірка. Начищена, аж горить!

Щоразу на свята Федько надівав портупею і ніс червоного прапора.

— Я розмовляла з його матір’ю, — провадила далі мама, — вони знайшли для нього квартиру, щоб жити і разом харчуватись. То Федькова мати пообіцяла домовитись і про тебе. Це ж так зручно:

не доведеться марнувати часу в їдальні. Та й дешевше обійдеться.

Мама радіє, а я не дуже. Плакали мої по карбованцю в день і наміри купити те й оте!

Але що вдієш: якщо мама вирішила, то не мені сперечатися з нею. До того ж я розумію, як важко мамі викручуватись. Тож і ми знали ціну копійці і не канючили на ласощі, що роками лежали в нашій крамниці, злипаючись од довгого невжитку або кам’яніючи, як оті пряники, що їх дядько Никифор, крамар, під веселу руку давав розгризати таким же дядькам. Розгризеш — твоє щастя, а ні — клади трояка на півлітру!

З нами крамар в цю комерцію не вступав, про нас він казав:

— Цим тільки дай! Ці й каміння потрощать!

— А потрощать, — охоче погоджувались наші батьки. — І що воно за причина така: мале, а зуби, як обценьки. А виросте та вб’ється в літа, то вже й зуби не ті.

Тож ніхто з нас і не подумав би просити в мами гроші на цукерки чи пряники. Гроші — знали ми твердо — заробляють для того, щоб витрачати їх на прожиття, а не на якісь там ласощі…

Гаразд, спробую заощадити хоч на залізниці. На отих проїздах до міста й назад.

І я потай од мами вирішую задачку.

Отже, дорога в один кінець — сорок сім копійок. На місяць — шість вихідних. Шість разів додому, шість із дому. Якщо хоч половину проїхати «зайцем», то скільки це буде?

— Два вісімдесят два! — каже Сергійко і з повагою дивиться на мене: подумати тільки — майже три карбованці щомісяця!

— Я теж скоро виросту, — додає він заздрісно. — І піду до восьмого класу…

Поселилися ми на квартирі у переддень нового навчального року. Будинок невеличкий: дві кімнати і кухня, та ще коридорчик, де під ногами — ляда у погріб, а над головою — ляда на горище. Не раз доводилось мені чи Федькові, а то й обом разом вискакувати у вікно, коли треба було йти до школи, а хазяйка, як на зло, саме полізла в погріб по капусту чи огірки. Підніме важкенну ляду, підіпре нею двері: хоч лобом бийся об них — не одчиниш!

Двір теж невеличкий — повернутися ніде. До того ж весь забудований: тут і сарай, і курник, і хлів. Так що для нас із Федьком лишалася тільки вузенька доріжка та ще вужча лавочка. Це коли б нам забажалося подихати свіжим повітрям.

У меншій кімнаті стояло ліжко й диван. Диван оббитий чорним дерматином, з високою спинкою і таким вузеньким люстерком, що коли дивитися в нього, то обличчя розрізається навпіл: видно або лоба й півноса, або півноса й підборіддя.

Іще в того дивана було два валки, твердючі, мов із каменю. І сталеві пружини, що мали властивість впинатися в тіло, мов шпаги.

Скільки я повоював із ними в довгі осінні і ще довші зимові ночі! Скільки попомучився! Не встигнеш приборкати одну, а вже інша впинається в бік. Іноді, доведений до відчаю, я молотив кулаком по дивану, і він гудів, як старий рояль. А Федько, який одразу ж захопив ліжко і розкошував на ньому, прокидаючись, лаявся, що я не даю йому спати.

— Пограй ще, пограй — по шиї заробиш!

Як я їх у цей час ненавидів: диван і Федька!

Диван дошкуляв мені своїми пружинами, а Федько щоночі хропів, аж слухати моторошно!

— Федь!.. Федь!

— Га?

— Не хропи!

— А хіба я хропу?

Отак я й мучився з ночі в ніч тижнів зо два. Мучився б і довше, коли б не вірний друзяка Ванько.

Зустрів його у вагоні, коли їхав додому. На голові в нього була така заяложена кепочка, наче її три дні полоскали в мазуті.

— Обміняв на нову, — признався Ванько, бо я все одно не повірив би, що він встиг отак заносити свою.

Кепка мені сподобалась: Ванько був у ній справжнім робітником. А коли він дістав з кишені пачку «Казбеку» та встромив цигарку до рота, я навіть слину ковтнув од заздрощів.

— Закурюй! — сказав недбало.

Я потягнувсь по цигарку, хоч досі не курив, і мама казала, що це єдине, чого я ще не додумавсь робити. Нині ж не міг відмовитись: не дозволяла чоловіча гордість.

— Ну, як?

— Смачна, — відповів я, давлячись димом.

Ми деякий час мовчки курили і здавались самі собі солідними й дорослими чоловіками, яким не гріх і закурити після роботи.

Погасивши цигарку, Ванько запитав:

— Ну, як життя?

— Та нічого, — відповів я йому. Потай, щоб не помітив товариш, зім’яв цигарку й кинув під ноги. — От тільки Федько спати не дає: хропе як собака!

— А ти відучи.

— Як його одучиш?

— А запросто! Як тільки захропе, ти йому й сипони махорки під ніс. Разів зо два скуштує, то й іншим закаже.

— Правда?

— От побий мене грім! — забожився Ванько. — Тільки махру вибирай міцну. Приходь завтра до мене, я тобі дам тієї, що мій дід курить.

Діставши у Ванька перетертої на порох махорки, я ледь діждався наступного дня, коли треба було повертатись до міста. Після вечері одразу ж пірнув у постіль, а Федько, як на зло, все не лягав.

Врешті він погасив світло і зарипів ліжком.

Затаївши подих, я чекаю, коли залунають знайомі рулади. Потім обережно зводжусь і ще обережніше сповзаю з дивана, боячись розбудити Федька.

Ось я вже стою над Федьком, який лежить горілиць. Бачу його розтулений рот, дві ніздрі, націлені прямо в мене. Розгортаю кульок і щедро посипаю Федькового носа. Потім одним стрибком кидаюсь на диван.

У кімнаті на мить запада могильна тиша. Потім наче щось вибухає: то починає чхати Федько. Чхав Федько до самісінького ранку.

Наші господарі мешкали в прохідній, значно більшій кімнаті. Тут стояв круглий стіл, застелений плюшевою скатертиною, дубова шафа, пузатий буфет і таке широчезне ліжко, що на ньому, здається, міг би поміститись увесь наш восьмий «В» клас. Ліжко було теж дерев’яне, на слонових ножищах, з високими різьбленими спинками. І на ньому горою лежали перини, подушки й подушечки, яким не було ліку.

Мені воно нагадувало нашу хазяйку Домну Данилівну.

Вдома, в кімнаті, особливо ранком, Домна Данилівна ходила здебільшого в самій сорочці, так їй було жарко. Піт зрошував її кругле обличчя, і вона раз по раз витиралася рушником, мов після лазні.

У перші дні я соромився, коли бачив хазяйку в такому вбранні, і, потупивши очі, намагався швидше прошмигнути повз неї. Згодом звик і не звертав уваги.

Чоловік Домни Данилівни, Іван Іванович, був худий та миршавий і скидався на підлітка поруч із своєю могутньою половиною, яку називав Домною Данилівною і звертався завжди на «ви».

Хазяїн наш був залізничником. Домна Данилівна вважалась домогосподаркою, хоч сусідка, якось посварившись із нею, обізвала її відьмою та спекулянткою.

Щодо відьми — не знаю, що ж до спекулянтки, то тут сусідка не дуже погрішила супроти істини. Домна Данилівна частенько діставала по магазинах різний крам, а потім перепродувала з-під поли на базарі.

Але цього їй було замало, і вона вишукувала все нові джерела збагачення. У дворі з’являлись то свині, то кролі, то кури, то гуси, яких вона підгодовувала на продаж. Вся ота живність вимагала неабиякої уваги, і Домна Данилівна частенько кли- кала на допомогу мене та Федька.

Ми сікли буряки й гарбузи, чистили хлів, рвали кролям траву. Бувало, тільки прийдеш зі школи, тільки розгорнеш підручник, а Домна Данилівна уже тут як тут:

— Хлоп’ята, хто з вас поможе знести картоплю до погреба? Ану, хто спритніший!

Я дивлюсь на Федька, Федько — на мене. Обом нам страх як не хочеться виявляти свою спритність, але куди ж нам подітись?

Вісім отакенних чувалів чекають на нас біля погреба. Навіть Федько не може підняти жодного з них, хоч як силкується, тож доводиться переносити картоплю відрами.

— Щоб вони їй подохли! — лається тихенько Федько, маючи на увазі свиней.

Я ношу мовчки. Пиряю, аж чуб мокрий. «Може, хоч дасть добре повечеряти», — втішаю себе. Кажу про те Федькові.

— Як же, роззявляй рота! — відповідає сердито Федько.

Наша хазяйка чомусь вважає, що ситий шлунок і наука — діаметрально протилежні речі. Мабуть, переконана, що знання, як і їжа, містяться у шлункові, тож чим менше ми будемо їсти, тим більше лишатиметься місця для знань.

Про це вона нам, звісно, не каже, але ми самі догадуємося, коли бачимо ті нужденні порції, що дістаються нам на сніданок, обід чи вечерю.

Ось Домна Данилівна розливає у тарілки суп. Тарілки такі мілкі, що ложки не втопиш, а вона ще й пильнує, як би не перелити.

— Їжте, хлоп’ята, та поправляйтеся, — зітхає, розчулена власною щедрістю.

Ось дістає по котлеті:

— М’ясце нині кусається. Та мені для вас нічого не жаль.

А котлети ж як п’ятаки. Горобцеві — раз клюнути.

Ось вона пече пироги. Смачний дух сочиться по кімнатах, і ми з Федьком ковтаємо слину. Я дивлюся в підручник, а перед очима замість паралелепіпеда — пиріжок. Підрум’янений, з білого тіста, ще й помазаний зверху жовтком. Трясу головою, заплющую очі — клятий пиріг все одно не зникає!

Очманіло дивлюсь на Федька, а він уже не в підручник втупився — в розчинені двері. Ніздрі його так і ходять, очі хижо поблискують.

— Приїду додому, скомандую, щоб напекли пирогів, — каже він. — Всі поїм!

Врешті, коли нам здається, що ми вже не витримаєм, у кімнату впливає хазяйка. Кругле обличчя її теж наче змазане жовтком, у руці — тарілка з двома пиріжечками:

— Ану, хлоп’ята, покуштуйте!

Може б, ще довго куштували ми її пиріжків, якби не порятував нас цап.

Містечко, в якому ми навчалися й мешкали, було справжнім козячим царством. Легіони кіз бродили завулками й вулицями, вищипуючи траву і об’їдаючи листя. Куди б ти не поткнувся, обов’язково натрапляв на козу. Кіз було достобіса, а от цапів майже не видно. На нашому кутку, наприклад, не було жодного. Та воно й не дивно: од кози молоко й козенята, а од цапа який прибуток?

Однак наша хазяйка зметикувала по-іншому. Кози — козами, але й без цапа не обійтись. На ньому теж можна прибуток мати. І одної неділі привела з базару красеня цапа з могутніми рогами й статечною професорською борідкою. Він довірливо наблизився до нас і зразу ж отримав від Федька добрячого щигля.

Од несподіванки, болю й образи цап мекнув і відскочив назад. Тоді я упіймав його за роги і став викручувати йому голову, намагаючись повалити на землю.

Так відбулося наше перше знайомство.

І не треба було багато часу, щоб ця довірлива миролюбна істота стала справжнісіньким дияволом. Забачивши нас, цап сатанів: очі його займались пекельним вогнем, а хвіст крутивсь, як млинок. Наставивши страшні гострі роги, цап кидався в атаку. Здавалося, він тільки й жив помстою, підстерігаючи нас на кожному кроці. Досить було мені або Федькові вийти вранці на ганок, як цап наче з-під землі виринав. З розгону буцав у ганок, аж тріщали дошки.

Віднині ми з Федьком не ходили, а бігали. З усіх ніг мчали до хвіртки, відчуваючи спиною гостро наставлені роги, й летіли як оглашенні до ганку, коли повертались зі школи, рятуючись од скаженої тварини, а бувало, що й котилися по землі, збиті міцнющим стусаном.

Першому дісталось Федькові. Цап таки наздогнав його біля ганку. Зробивши карколомне сальто, Федько влетів до кімнати і потім довго намагався стулити докупи розпанахані штани. І сердився, що я регочу.

Іншого разу сміявся уже Федько, а мені було не до сміху.

Можливо, що мені й пощастило б утекти, аби не якась тітка, яка несла з базару кошик із яйцями. Коли я кулею вилетів з двору на вулицю, тітка трапилась якраз на дорозі. І ми вже втрьох — я, тітка і цап — покотилися суцільним клубком у рів.

Виборсавшись з-під мене і цапа, тітка ухопила розплющеного кошика і разів зо два вперіщила мене по голові. Що вона казала при цьому, я не чув: усі жовтки й білки пролилися на мене, і я повернувся до хати більше схожий на розчавлене яйце, ніж на людину.

Федько іржав, наче кінь. А хазяйка сердито сказала, що цап тут ні при чім, що ми самі в усьому винні. Бо чому він б’є нас, а її не чіпає?

Ми не знали, що на те відповісти, тільки бажали нишком, щоб дісталося і нашій хазяйці.

І він таки добрався до неї: садонув Домну Данилівну так, що вона три дні їла навстоячки.

Після цього доля цапа була вирішена: Домна Данилівна, палаючи помстою, покликала різника. І цілий місяць по тому ми давилися козлятиною: суп із козлятиною, борщ із козлятиною, пиріжки із козлятиною, котлети з козлятини. Нам уже здавалося, що козлятині тій не буде кінця-краю, що ми поки й живем, їстимемо того клятого цапа.

Од цапиних поминок порятували нас матері. Довідавшись, як нас годує Домна Данилівна, вони забрали нас і одвели на іншу квартиру, тепер уже без хазяйських харчів.

ПЕРШИЙ РАЗ У ВОСьМИЙ КЛАС

Того ранку ми прокинулися задовго до шкільного дзвоника. Точніше, прокинувсь я, а Федько і не думав уставати: одбрикувавсь ногою, тягнув на голову ковдру.

— Федь, та вставай же!

— А котра година?

Я вискочив у сусідню кімнату, де стояв великий, схожий на поставлену сторчма труну, годинник. Він так неохоче й понуро відраховував години й хвилини, що мені весь час здавалося: ось він зараз зупиниться і тоді заводь його, не заводь — не рушить з місця.

— Встигнемо, — відповів Федько, коли я йому сказав, що вже чверть на восьму. Неохоче виліз з-під ковдри, запитав: — А де мої черевики?

Що довше він возькався, то більше мене охоплювала нетерплячка. Мені вже здавалося, що ми неодмінно запізнимось. Прийдемо, коли всі сидітимуть за партами. Як тоді заходити до класу? — Федь, та одягайся швидше!

Нарешті всі клопоти минулись: і одягання, й умивання, і сніданок. Ми виходимо на вулицю.

Ранок стрічає нас урочисто й світло. Небо високе-високе, і по ньому сріблястим павутинням поснувались хмаринки. Сонце світить нам просто в обличчя, Федькові одстовбурчені вуха горять, як ліхтарі. Він розмахує новеньким портфелем, сонце спалахує на понікельованому замкові, і мені здається, що то він навмисне вимахує, аби познущатися з мене. Бо у мене в руках торба — не торба, чобіт — не чобіт, а біс його зна й що.

«Біс його зна й що» з’явилось на світ після того, як я навідріз відмовився брати з собою стару, ношену-переношену сумку, з якою ходив до п’ятого, шостого й сьомого класів.

Це було не зовсім чесно з мого боку: сумка вірою й правдою служила мені всі ці роки і була добрим, надійним товаришем. Скільки разів вона летіла на підлогу, у сніг, на траву, а то й просто в пилюку, бо ніколи було акуратно десь притулити її! А хіба не доводилось мені спускатися на ній із снігової гори? Хіба не мчала вона по кризі наввипередки з іншими сумками — чия далі заїде? І хіба не брала найактивнішу участь у сутичках, ходячи по головах та спинах моїх супротивників? Хіба не ховала надійно усі ті речі, що про них не потрібно було знати дорослим, — то рогатку, то самопал, то заборонену книжку. Хоча б того ж Мопассана, при одному натяку на якого мама поодривала б мені вуха.

Але що поробиш: сумка одслужила своє, і мені соромно було їхати з нею до міста.

Отоді й спало мамі на думку пошити мені портфель. Тож було урочисто внесено з комірчини халяви од жіночих чобітків. Мама носила їх, ще коли була молодою, а взувала останній раз задовго до мого народження.

Я з пошаною роздивлявся старезні, потріскані од часу халяви і все ще не міг второпати, для чого мама внесла їх.

— Ми з них замовимо тобі портфель.

— Портфель?..

— Еге ж… Однесу до німого, і він пошиє такий, що буде не гірший од справжнього.

Признатись, тоді я навіть не став сперечатися. Мене просто розбирала цікавість: ану, що ж із цього вийде?

Німий, який узував мало не півсела, мабуть, і уявлення не мав, що таке портфель. Тож кроїв і шив, як підказувала йому фантазія. Основне, про що він подбав, це щоб не було йому зносу. «Щоб і вода не промочила», — показав на мигах у небо; «щоб і по швах не розповзався», — ткнув пальцем спершу у дратву, а потім у мене.

— Коли ж нам приходити? — поцікавилась мама.

Німий ткнув себе в груди і показав сім розчепірених пальців.

Ага, через тиждень.

За тиждень ми були у нього. Побачивши нас, він одклав чобіт і дістав з полиці щось замотане у мішковину. Коли він її розгорнув, ми з мамою мимоволі здригнулися.

Це було щось середнє між жебрацькою торбою, поштовою сумкою і шкіряним цебром, що його їздові прихоплювали з собою, коли вирушали в далеку дорогу. Якийсь дивовижний гібрид з усього того, що німому доводилось шити протягом його трудового життя. В ньому з однаковим успіхом можна було носити воду і вчиняти тісто, зберігати картоплю і квасити яблука.

Німий радісно мугикав, показуючи, як той «портфель» зашнуровувати, пробував надіти мені на плече. Мама, щоб не образити німого, сказала, що портфель їй сподобався.

— Він таки непоганий, — переконувала сама себе, коли ми поверталися додому. — А поглянь, який міцний!

Що міцний, то міцний. Тільки ж якби він був хоч трохи менший! І не такий рудий!

— Якби тільки й того горя, — втішала мене мама. — Поносиш рік, а наступного, як будемо живі-здорові, куплю тобі фабричний.

Що ж, спасибі й на тому. А поки що я знімаю торбину з плеча, беру її під руку, щоб не так впадала в очі, бо мені здається, що всі, хто проходить мимо, тільки на мій «портфель» і дивляться.

Аж ось нарешті й школа. Сяє святково вікнами, тріпоче величезним червоним полотнищем: «Ласкаво просимо!» Це запрошення стосується і нас з Федьком. Я мимоволі випинаю груди, ступаючи в двір.

Тут повно учнів: і старших, і молодших, і зовсім ще голопуцьків. Першокласників видно одразу: ці як прийшли з мамамитатами, так і не відходять од них. І в усіх очі, як п’ятаки. А поміж ними сюди-туди шмигають трохи старші: з другого, третього й четвертого класів. Гасають, аж у очах миготить. Кричать, верещать, одне слово — плотва. Аж не віриться, що я колись був таким.

Учні п’ятого, шостого і сьомого класів поводяться стриманіше. Особливо дівчата. Ті групками по дві, по три походжають, обнявши одна одну за плечі, на хлопців і не глянуть. Задаваки!

Та не вони мене цікавлять, а оті, вже майже дорослі: восьмикласники-десятикласники, до яких віднині належу і я. Особливо десятикласники. Штани майже в усіх напрасовані, черевики блищать. Обличчя в усіх серйозні. Всього ж один рік, і вони розпрощаються із школою!

А дівчата! До них і не підступайсь! Розфуфирені — коси у стрічках! Аж не віриться, що це ті самі дівчата, які колись гасали із нами.

Он і Оля Чровжова. Ходить, обнявшись із якоюсь міською дівчиною. Як проходила мимо, то на мене й не глянула, хоч я навмисне став їй на дорозі.

Ну й не треба! Подумаєш!..

Ображений, шукаю очима Федька. Та він наче крізь землю провалився. Хоч і обіцяв не лишати мене самого, познайомити з хлопцями. У відчаї кидаюсь шукати його, але хіба когось знайдеш у цій веремії! Та й ще з таким портфелищем, з оцією рудою потворою, яку доводиться раз по раз ховати за спину.

Здибався з Федьком, коли вже й не сподівався. Він не дуже мені зрадів: розмовляв саме із хлопцем, мабуть, своїм однокласником.

— Чого тобі?

— Федь, куди мені йти?

— Ставай до свого класу… Он бачиш, шикуються. — Тицьнув убік пальцем, аби одчепився.

Відходжу од Федька, шукаю очима свій клас. Ага, он вони! Якийсь хлопець, видершись на ганок, розмахує рукою і щосили гукає:

— Восьмарі, до мене!

Пробираюсь до нього, а він уже командує:

— Незадовільний до незадовільника — ставай! Направо — р-рівняйсь!..

Сміх, вигуки, хто й справді рівняється, а хто й не хоче, бо хлопець той не учитель, і ніхто його командиром над нами не ставив. Директор, який саме проходив мимо, зауважує:

— Кононенко, ви знову за своє?

— А що я таке зробив, Василю Васильовичу? — весело заперечує юнак. — Я ж вам помагаю…

Хоч його команди ніхто не сприймає всерйоз, однак усі шикуються в стрій. Он уже й інші класи починають шикуватися, і безладний досі натовп, що заповнював шкільне подвір’я, тане на очах, виливаючись у довгі шеренги. Лишаються тільки батьки першокласників, та в центрі — учителі на чолі з директором.

У директора голова сяє, мов сонце. Він піднімає руку, і гомін довкола поступово вщухає. Слухаємо, що він говорить. Точніше, слухають передні ряди, задні ж майже нічого не чують. Долітають тільки окремі слова, вихоплені з фрази. І хочемо ми того чи не хочемо, а чуємо зовсім протилежне тому, що каже директор. — «…балуйтесь… бешкетуйте… порушуйте трудову дисципліну…» — лунають категоричні накази директора, і нам дедалі стає веселіше.

Потім виступає десятикласниця, мабуть, кругла відмінниця, бо кому ж іще доручили б виступати в такий день. Від імені всіх учнів вона наобіцяла таких речей, що не під силу й ангелам: і слухатися вчителів, і вчитися лише на «дуже добре», і не порушувати дисципліни, і мати зразкову поведінку.

Дівчина була гарна, але мені не сподобалась: напевно, з тих, що підлизуються до вчителів. Така як заведеться у класі — біда! Обов’язково пролізе в старости і тоді поїдом їстиме кожного.

Після дівчини виступив завпед. Він коротко розповів нам, що ми будемо вивчати, які нові предмети вводяться цього року в навчальну програму. Потім директор махнув рукою, на ганку пролунав дзвоник, і ми рушили в класи.

Учитель з червоною пов’язкою на рукаві попереджав, щоб кашкети лишали в роздягалці, не тягли до класів. Я зняв свого ще надворі і сховав тихцем до шкіряної торби: боявся, що вкрадуть. Адже це була моя єдина обнова — справжній фабричний кашкет, з куцим козирком і модним гудзиком. Він дуже зручно сидів на моїй голові, а ще краще літав, коли його щосили пожбурити вгору.

Заходимо у високий коридор, підіймаємось широкими сходами. Все довкола сяє: і підлога, і стіни, і стеля, й поручні.

Кладу на них долоню, суну догори, натикаючись на короткі цурупалки, понабивані через правильні інтервали. Для чого б це? Згодом догадуюсь: та для того ж, щоб учні не спускались по поручнях.

На другому поверсі ще цікавіше: до вікон аж страшно підходити — такі вони великі. І видно далеко-далеко. Навіть залізницю і станцію. Попід стінами — металеві бачки із водою. Мідні крани, начищені, аж горять, і кухлі на ланцюжках, мов цуценята. Мабуть, щоб учні ними не бились, не обливались водою.

Аж ось і наш клас: високий, просторий, з чорною дошкою, з жовтим столом для вчителя і низькими чорними партами для нас. Поки я пропхався до класу — всі місця були зайняті. Лишилося одне, на першій парті, під носом у вчителя.

Довелось іти за ту парту. Добре, що хоч не дівчина зі мною сидітиме — хлопець.

— Ти чого сюди сів? — запитує неприязно він. Не подаю виду, що злякався. У свою чергу питаю:

— А ти чого?

Хлопець чмихнув носом, і обличчя його вже не сердите, а пустотливе:

— Мене все одно класкер сюди пересадить… — Хто, хто?

— Класкер, класний керівник… — Ти звідки? З села? — запитує згодом. — З села. А хіба що?

— Ви всі підлизи…

— Я не підлиза, — відповідаю ображено. Вороже позираю на сусіда: хто він такий, щоб так обзивати?

— Як тебе звати?

— Только.

— Только, — повторив хлопець. — Только, тюлька, фітюлька… А мене — Михайло Іванович Кононенко.

Сам ти тюлька! Подумаєш — Михайло Іванович! Попався б ти мені у селі, я б тобі показав Михайла Івановича!..

Кононенко ж тим часом дістає лінійку, олівець, креслить впоперек парти жирну лінію.

— Оце — моя половина, а ото — твоя. Залізеш — дістанеш по носі!

Для мене це не новина: сам не раз ділив отак парту, коли сварився з сусідом. Але ж то коли посваришся. А цей ні з сього ні з того.

Одвертаюсь од Кононенка, вдаю, що він мені байдужісінький. Розшнуровую свій «портфель», дістаю чистий зошит, ручку, а чорнило на парті, в невиливайках. Відчуваю, що Кононенко стежить за мною, але не звертаю на нього уваги. Раз він отак, то і я буду так.

І чого я пішов до цього восьмого? Краще б у ФЗУ, разом із

Ваньком…

Врешті лунає дзвоник.

— Електричний, — чую голос сусіда, однак не обзиваюсь: я таки образивсь на нього.

У класі гомін враз вщух: на порозі став учитель.

Застукотіли парти, учні дружно підвелися. Учитель бадьоро вітається і швидко проходить до столу. Розгортає класний журнал, починав знайомитись:

— Андрієнко!

— Голобородько!

— Данильченко!

У відповідь підводиться той чи інший учень. Чую своє прізвище і так голосно вигукую «я», що в класі вибухає регіт. Учитель трохи здивовано поглянув на мене.

— Сідайте.

Я сів, а вчитель назвав Кононенка, і той, передражнюючи мене, теж закричав щосили «я». У класі знову зареготали. Учитель же, мабуть, давно звик до вибриків мого сусіди, бо тільки глянув у його бік і наказав теж сідати.

Закривши журнал, повідомив нам, що звати його Григорієм Вікторовичем і що він викладатиме історію.

— Григорій Історович, — шепоче, мовби сам до себе, мій сусід. Йому, мабуть, уже нудно за отим «кордоном», але не я його проводив, тож не мені його й затирати. А вчитель тим часом просить дістати підручники з історії і починає урок.

Розповідав він цікаво, навіть не заглядаючи в книжку. Я підпер підборіддя кулаком і наладнавсь уважно слухати. Та тільки зосередивсь, як лясь щось по вухові! Наче з рогатки дробиною.

Я аж підскочив. Тру вухо, оглядаюся — хто? Та хіба ж дізнаєшся! В усіх такі невинні обличчя. Тоді обережно, щоб не помітив учитель, скошую очі під парту, намагаюсь розшукати те, чим мене вдарили… Анічогісінько!

Тільки почав слухати, як знову по вухові — лясь!

Оглядаюсь різко — ті самі невинні обличчя. Та ледь повернувся до вчителя, як знову — лясь, лясь!

Починаю вже сердитись. Що боляче, а що й заважають слухати вчителя. Ну, почекайте ж!

Гарячково нишпорю в кишені… Ага, ось вона!

Резинка. Тонка, пругка, з двома петельками на кінцях: надівати на пальці.

Кладу резинку на коліна, видираю із зошита клапоть паперу. Краще було б картонкою, та для першого знайомства вистачить і папером.

Мій сусіда так очима й пасе. Він помітив, що мене методично обстрілюють, і тепер аж горить од цікавості: що ж я лаштую у відповідь? Забув навіть стерегти свій кордон.

Я міцно згортаю клапоть паперу, потім перегинаю навпіл, закладаю в резинку. Надіваю петлі на великий і вказівний пальці, натягаю щосили і, не цілячись, стріляю з-під ліктя назад.

— Ой!..

Поцілив!

Кононенко аж шипить, давлячись сміхом, а я боюсь і моргнути — дивлюся прямо на вчителя.

— Що сталося? — невдоволено запитує він. — Голобородько, чого ви кричите?

— Хтось по губі вдарив! — скаржиться Голобородько.

— Ви як маленький! — кидає з досадою Григорій Вікторович.

Однак Голобородько не вгаває:

— Еге, маленький… Вас би так вдарили!

— Гаразд, розберемося потім, — нетерпляче обриває його Григорій Вікторович. — Кононенко, ви що, вдома не виспались?

Мій сусіда одриває од парти голову й відповідає, що виспався.

Урок триває, триває і обстріл. Щоправда, він не такий уже інтенсивний: я прикрив долонями вуха і отим, що позаду, тепер не так цікаво поціляти в мене. Слухаю вчителя і обіцяю собі прийти завтра з готовими набоями: з картону, а не з паперу. Отоді хай начуваються!

На перерві, щойно вчитель залишив клас, до мене підійшов Голобородько. Той самий, що я його почастував паперовим гостинцем. Він був на голову вищий од мене і мав довгі, мов у горили, руки.

— Це ти мене вдарив?

— Не я…

— А що в тебе в парті?

І не встиг я отямитись, як Голобородько висмикнув мою торбу.

— Хлопці, м’яч!

Зціпивши зуби, я кинувсь до нього:

— Оддай!

— Хлопці, ловіть! Гоп-ля!

«Портфель» став літати по класу. Я кидавсь від одного учня до іншого, але бачив лише порожні руки, а за спиною моєю лунало веселе й дике: «Гоп-ля!»

Врешті «портфель» знову потрапив до рук Голобородька. Він почекав, поки я підскочу до нього, підняв догори руки.

— Оддай!

— А ти спробуй дістань!

Я не витримав і щосили штовхнув його в груди. «Портфель» полетів на підлогу, а Голобородько вчепився мені в чуприну… Розборонив нас дзвоник.

Після того мені було не до уроків.

— Він тебе битиме, — передав на наступній перерві Кононенко. — Сказав, що й кістки тобі потовче.

— Ну й хай… Бачив таких!

Однак на душі в мене було незатишно. І не так лякала бійка, як те, що всі тут мені чужі, всі проти мене. Навіть мій сусіда, навіть Олька Чровжова.

На великій перерві іду шукати Федька. Якщо й він зречеться мене, тоді не варто жити на світі…

— Голобородька я знаю, — каже Федько. — То коли ж він збирається тебе бити?

— Сьогодні після уроків. — І додаю, щоб Федько не подумав, що я дуже боюся: — Вони всі там за нього, усі проти мене.

— Я піду з тобою, — вирішує Федько. — Ти без мене не йди, чуєш?

Коли скінчилися заняття, Федько чекав мене у коридорі. Всю дорогу раїв:

— Він вищий од тебе, так ти бий його під дихало…

Скільки ми бились, не знаю. Дзвеніло тільки в голові і миготіло в очах. Та ще повітря було мов розпечене. Потім мене хтось обхопив за поперек (то був Федько), а я все молотив кулаками, хоч ворог мій зник, наче провалився крізь землю.

— Молодець! — хвалив мене по дорозі Федько. — Голова не болить?

Я мацав болючі гулі й відповідав, що не болить.

Другого дня я прийшов до школи, увінчаний лаврами переможця. Та ще над ким — над Голобородьком! Найсильнішим учнем восьмого «В».

Хлопці, які вчора майже не звертали на мене уваги, тепер поспішали першими привітатись зі мною. Тиснули щосили долоню, наче хотіли пересвідчитись, чи такий уже я силач.

Ось до класу влетів Кононенко — червоний, захеканий, збуджений. Кинув портфель під парту, голосно привітався:

— Тюлько, здоров!

І не встиг я образитись, як він тицьнув мене кулаком під бік, сказав захоплено й весело:

— Та й здорово ж ти отій драбині навішав! Так йому й треба!

Я не допитувавсь, чому саме «треба», мені досить було щирого захоплення, що світилося в очах Мишка. А що обзиває мене тюлькою, так то, мабуть, не від злості. Отож і сердитись нічого.

Однак радість моя тривала недовго: з першого ж уроку мене покликали до директора.

Я йшов і думав, за що лаятимуть? Бо скільки вчився, жодного разу не викликали для приємних розмов. Учительська для мене завжди була місцем спокути, суворих доган.

— А, це ти… Ану підійди ближче!

Повільно наближаюсь до величезного блискучого столу, за яким зловісно сяє директорська лисина.

— Ну, розказуй, що ти вчора накоїв після уроків.

Аж тепер став ясно, чого викликав директор. Хтось таки доніс про вчорашню бійку. Але чому ж тоді мене покликали одного?

Я опускаю голову. Не знаю, що казати директорові, до того ж не хочу, щоб він побачив мої синці.

— Билися? — допитується він. — Ти що, язик проковтнув?

Чи не хочеш розмовляти зі мною? За що ви бились?

Я мовчу. Як розповісти про те, що сталося, щоб він зрозумів?..

— Отже все, що сказав мені Голобородько, правда?

Голобородько?!

Мені аж подих забило від обурення. Чого-чого, а такої підступності я не чекав. Мене охоплює похмурий відчай. Тепер нехай лає, нехай карав мене, як йому заманеться, я не скажу більше жодного слова. Бо все одно не повірить.

Опускаю ще нижче голову, щоб директор не помітив сліз болю й образи. Ковтаю їх нишком, гірко думаю: «Ну й гаразд, ну й хай…»

— Так і будемо мовчати? — сердито питав директор. По паузі каже: — Гаразд. Зважу на те, що це твое перше порушення. Але май на увазі: якщо іще хтось на тебе поскаржиться — вижену зі школи! Хулігани мені не потрібні.

Потім щось пише на аркуші паперу. Акуратно згортав, вкладає в конверт, заклеює.

— Одвезеш матері… Йди!

Вийшов я од директора зовсім прибитий. Конверт пік мені руку, а ще більше — образа, відчуття того, що мене несправедливо покарано.

Думаю про те, що доведеться, мабуть, залишити школу. Зайти востаннє до класу (щоб він завалився!), зібрати книжки (хай вони погорять!) і, не глянувши на жодного із восьмикласників, піти геть.

Заходжу до класу, сідаю за парту. Відчуваю, що всі дивляться на мене. Мабуть, такий маю нещасний вигляд.

— Був у директора?

Кононенко забув про «кордон», підсувається ближче до мене. Тепер всі хороші, а хто найголосніше кричав, коли мій «портфель» літав по класу?

Одвертаюсь од нього, вдаю, що заглибивсь у підручник. Хоч не можу прочитати жодного слова: літери так і стрибають.

— Що він тобі казав?

— Лаяв, — відповідаю, аби одчепивсь. І не витримую, кажу щиро: — Листа написав матері. За вчорашнє… — А звідки він дізнався?

— Голобородько поскаржився.

— Голобородько?!

Кононенко чи вдає, чи й справді не вірить. Похапцем висмикує аркуш із зошита, роздирає навпіл, ще навпіл, гарячково щось пише. Я не намагаюсь прочитати — мені тепер байдуже до всього:

вирішив розпрощатись зі школою.

Кононенко тим часом згортає папірець і кладе на сусідню парту: — Прочитай і передай далі…

Згодом у класі виникає якийсь рух. Непомітний, невловимий, прихований од учительського ока. Чути, як шарудить папір, риплять пера, з парти на парту перелітають записки. Ось уже й учитель починав відчувати, що в класі щось не гаразд, раз по раз уриває розповідь. Але як не приглядається — не помічає нічого. Адже протягом семи років учні пройшли неабияку школу конспірації.

Лунає дзвоник. Щойно вчитель залишив клас, як Мишко вихором зірвався з-за парти, помчав до Голобородька.

— Ти доніс директорові?

— А твоє яке діло? — буркнув Голобородько.

— Так, значить, доніс? — сікався до нього Мишко. — Ходім до директора!

— Сам іди, як тобі так хочеться!

— І піду. Хлопці, хто зі мною? Гаврильченко, підеш?

— Піду.

Високий хлопець із гладко причесаним білявим волоссям підійшов до Кононенка, став поруч.

— Я теж піду!

Дівчина, що сиділа з Олею Чровжовою, вийшла з-за парти і теж стала поруч з Кононенком.

— Може, й мене битимеш? — з викликом спитала Голобородька.

— Давай сюди лист! — наказав Кононенко. — Ми йдемо до директора.

Неохоче оддаю листа. Мені чомусь незручно, особливо перед дівчиною.

Крім них трьох, ніхто більше не пішов. Хто сидів мовчки, а хто розмовляв, сперечався, однак усі нетерпляче чекали, чим ця історія скінчиться. І коли делегати з’явилися у дверях і Кононенко од порога закричав: «Наша взяла!», клас вибухнув таким дружним «ура!», що мені аж вуха заклало. Кричали всі: й ті, що за мене, й ті, що за Голобородька; мовчали лише Голобородько і я.

Того дня я не чекав Федька після уроків, щоб іти разом додому. У мене з’явилися нові друзі. І Кононенко, й Гаврильченко, і Ніна Рибальченко, ота дівчина, яка сиділа поруч з Олею Чровжовою, і ще один хлопець, який мав незвичне ім’я Кім, тобто, Комуністичний Інтернаціонал Молоді. У «Інтернаціонала» було ніжне дівоче обличчя і такі густі вії, що їм би позаздрила кожна дівчина.

Всі вони жили у тому ж кутку, що і я. Ми йшли веселою галасливою ватагою, і мені ще ніколи не було так хороше, так світло й легко на душі.

ВЧИТЕЛІ, ВЧИТЕЛІ…

З перших днів занять найбільше запам’яталися уроки фізики. І то зовсім не тому, що я палав особливою любов’ю до цього предмета. Якщо вже признатись по щирості, то з усіх дисциплін серцю моєму була наймиліша ота, що мала звабливу назву «канікули». Коли б за неї виставляли оцінки, я б завжди був круглим відмінником.

Що ж до інших предметів, то я дивився на них, як на кару господню, наслану нам невідомо за які гріхи. Як на довголітню спокуту, не пройшовши яку, ніколи не виростеш та не станеш дорослим. Отією неймовірно щасливою істотою, якій не треба ні готувати уроки, ні складати екзамени, ні висиджувати за партою по чотири-п’ять годин щодня.

Хіба можна порівняти наше життя з життям Тома Сойєра та Гека Фінна, яким судилися такі карколомні пригоди. Якось наприкінці канікул перед шостим класом, прочитавши обидві ті книжки, я вирішив повторити подвиг героїчних хлопців і рушити нашою річкою на плоту в далекі мандри. Куди, не знав іще й сам, але не ближче Чорного моря.

Пліт будували ми з Ваньком, якого я підбив на мандрівку. Для цього ми серед ночі поцупили в дядька Юхима, що жив коло самої річки, нові ворота, і другого дня розлючений дядько ловив кожного хлопця й допитувався, чи не його рук то робота. Ми ж відтягли ворота у лозняк і цілісінький тиждень в’язали до нього паліччя, щоб не пірнути одразу під воду.

За дядьком Юхимом настала черга моєї мами і Ванькового тата хвилюватися: тепер вони допитувались, яка це личина тягне майже щодня то пшоно, то сало, то хліб. Щойно лежала ціла хлібина, а вже половини нема. Потім став зникати посуд, бо треба ж у чомусь готувати їжу, а під кінець і одяг. Ванько навіть захопив батьків кожух, мотивуючи свій вчинок тим, що хоч зараз і літо, але хто його зна, скільки ми будемо плисти, чи не застукає в дорозі зима.

Відчалили ввечері, коли добре смеркло, щоб нас не помітили та не витягли на берег. Ванько все допитувався: де нас завтра шукатимуть як утоплеників — на плесі, проти села, чи нижче, у кручі…

Пливли ми не менше двох годин. Було дуже цікаво й трохи моторошно, особливо коли поруч сплескувалась велика рибина. А потім ми потрапили на бистрину, пліт понесло так, що замиготіло в очах, ударило щосили об корч. Пліт став цапа, і ми з Ваньком шубовснули в темний вир. Не потонули тільки тому, що плавали, як качки. Усе наше начиння пішло на дно, мені пощастило врятувати лише тичку, а Ванько ще довго брьохався у круговерті і все допитувавсь, чи не бачив я кожуха.

Потім ми чалапали, мокрі й нещасні, додому. Я ніс тичку, хоч до ладу не знав, нащо вона мені. Ванько журився за кожухом: що він скаже татові, як влуплять морози…

Але все це було давно, а зараз я з нетерпінням чекаю уроку фізики, бо вже багато начувся про Івана Даниловича, який викладав цей предмет.

Він з’явився у класі, щойно пролунав дзвоник. Легко й пружно пройшов до столу, повернувся до нас, неголосно привітався.

Вдягнений він був надзвичайно акуратно: вишита сорочка із стоячим комірцем, чорний піджак і синє галіфе — без жодної зморшки, жодної складочки, наче Іван Данилович щойно вийшов з-під праса.

Та найбільше вразили мене чоботи. Я ще не бачив таких дзеркально-блискучих чобіт. І хоч би тобі якась порошинка на них! А на вулиці од піску аж курить.

Намилувавшись чобітьми, переводжу погляд на обличчя учителя. Воно суворе й зосереджене. Сірі очі уважно вивчають клас — парта за партою. Ось вони зупинились на мені.

— Новенький?

Я підвівся, кивнув головою.

— Наступного разу причешіться як слід. Або обстрижіться, якщо не вмієте користуватися гребінцем. Школа — не вулиця.

Сідаю обпалений соромом. Уже шкодую, що куйовдив волосся, коли мама пригладжувала його. Тим часом Іван Данилович наказав:

— Дістаньте підручники.

Всі як один поклали перед собою новенькі книжки.

— Розкрийте на тридцять шостій сторінці. Закресліть третій од верху абзац. Там неточне витлумачення деяких фізичних явищ.

Він назвав нам іще кілька абзаців, і ми з насолодою їх перекреслили…

Урок він почав так:

— Згадайте, як ви цього літа купались. Вилазили, мабуть, на вишку або на кручу і стрибали у воду. Чому ви стрибаєте головою чи ногами донизу, а не боком, животом, спиною?

— Щоб не забитись! — дружно відповідає клас.

— Правильно, щоб не забитись. Ви щоразу намагаєтесь стрибнути так, щоб опір води був найменший. Тобто використовуєте один із законів фізики…

Ти диви! Оце здорово!..

Поступово фізика стає найулюбленішим моїм предметом.

Іван Данилович терпіти не міг зубрил. Він ніколи не опитував за підручником, а, викликавши до дошки, давав якусь карколомну задачу, над якою добре треба було поморочитись, щоб розв’язати.

Писав на дошці умову й одразу ж сідав до столу. Ми поспіхом хапалися за ручки, бо кожному із нас потай хотілося впоратися якнайшвидше.

Майже завжди першою була Ніна Рибальченко. В неї не мозок, а якась лічильна машина: не існувало, мабуть, такої задачі, щоб вона не могла розв’язати. Лузала їх, як насіння.

Мені ніколи не щастило вирватись першим. Але й задніх я не пас.

Підсумовуючи наші успіхи наприкінці першого місяця, Іван Данилович разом з Ніною Рибальченко та ще кількома учнями згадав і мене. Він, правда, мого прізвища не назвав, але й так було зрозуміло, коли сказав:

— Іще один із новеньких непогано засвоює матеріал.

І хоч у нашім класі було троє новеньких, однак я був певний, що Іван Данилович мав на увазі мене. А якщо так, то я постараюся і обов’язково відкрию новий закон, про який ще ніхто не чув і не знав. Та не просто закон, а всім законам закон. Щоб без нього не можна було й ступити. Щоб Іван Данилович, уже старий, сивий і згорблений, завжди починав свій перший урок у восьмому класі з мого прізвища:

«Ось за цією партою і сидів наш славетний учений. Я досі не можу собі простити, що одного разу забув його прізвище: назвав просто «новеньким». Адже тепер уся фізика базується на його геніальному законові!»

А щоб у майбутньому мою парту легко було розшукати, я вирізав на ній свої ініціали.

Може, я й справді став би фізиком, якби Іван Данилович не пішов з нашої школи.

Новий учитель фізики був не стільки переобтяжений знаннями, скільки роками. Можливо, в нього й були знання, але він тримав їх у суворій таємниці і, відповідаючи на несподівані наші запитання, прикривавсь, мов щитом, підручником фізики. В нас одразу ж виникла підозра, що він викладав якийсь інший предмет, а за фізику взявсь лише тому, що треба ж було кимось замінити Івана Даниловича.

Трохи згодом ми дізналися, що йому перевалило за шістдесят і що він жде не діждеться пенсії. Що єдина пристрасть у нього — це квіти: вдома не сад, а квітник, не кімнати, а оранжереї. Він сам розповідав нам про це під час уроку, і ми потім частенько зловживали його захопленням. Поцікавимось, бувало, звідкіля з’явились у нас троянди. Або щось запитаємо про тюльпани. І він, ураз забувши фізику, залюбки розповідав про рідкісні квіти і отямлювався лише тоді, коли лунав дзвоник. Похапцем заглядав до підручника і вже іншим голосом, буденним і байдужим, казав нам, щоб ми вивчили такий-то розділ.

Звали його Юрій Сергійович, ми ж охрестили Юсом, бо він мав звичку кожну фразу починати з «ну-с».

— Ну-с, то що ми будемо відповідати сьогодні?

Сидить, слухає, киває головою. Що хоч мели, тільки не збивайся. Замовкнеш, а він ще киває.

— Все, Юрію Сергійовичу.

— Добренько-с… Давайте щоденник.

Ставив оцінки залежно від того, що ти одержав з іншого, попереднього предмета. Якщо «задовільно», то хоч проси, хоч моли, вищої оцінки не доб’єшся нізащо.

— Юрію Сергійовичу, я ж усе вам відповів!

— А оце у вас що? — тицяв пером у щоденник.

— Так то ж з мови! При чому тут фізика?

— А при тому-с, що треба все вчити! — починав сердитись Юс. — Все, молодий чоловіче!

І що дивно: ми на нього навіть не ображались. Якби якийсь інший учитель спробував діяти так, ого, який галас ми зчинили б! До директора дійшли б. А тут тільки знижеш плечима і під веселий регіт товаришів сядеш за парту.

Юс пробув у нас до кінця навчального року: «добив» — таки до пенсії і повернувся до своїх улюблених квітів.

ПРО ПАРАШУТНУ ВИШКУ І ПРО ТЕ,

ЩО ТАКЕ «ЗАЙЦІ» І З ЧИМ ЇХ ЇДЯТь

Я ще не стрічав у своєму житті такого серйозного хлопця, як Васько Гаврильченко. Здається, ніхто не міг вивести його з рівноваги, навіть Мишко Кононенко, мій невгамовний сусіда, в якого енергія так і кипіла. Він ніколи не сердився, коли Мишко в’язнув до нього, тільки, бувало, спокійно подивиться й скаже:

— Ти мені заважаєш.

І Мишко, од якого не так легко було одчепитись, зразу відходив і бубонів:

— Подумаєш, Сократ! Діоген у бочці…

Чому саме в бочці — ніхто з нас не знав. У Мишковому мисленні годі шукати логіки, він не дотримувався жодних канонів, це був анархіст і стихійний бунтар. Його майбутнє губилося в такому ж непроглядному тумані, як і моє.

Цього не можна було сказати про Васька Гаврильченка. Досить було глянути на його книжки й зошити, щоб не лишилося жодного сумніву, ким стане Гаврильченко по закінченні середньої школи.

Скрізь — на полях, на обкладинках, на промокашках красувалися літаки найрізноманітніших конструкцій. Од важких бомбовозів до в’юнких винищувачів. Літаки на землі й у повітрі, літаки, що виконують «мертву петлю» і падають у піке, літаки, які заходять один одному в хвіст і мчать лоб у лоб. Ескадрильї, армади крилатих машин заповнювали Василеві підручники й зошити, і не раз бомбили, збиваючи чесно зароблені добрі оцінки. Бо Марія Федорівна, наприклад, ніяк не могла поділити Василевого захоплення і, повертаючи зошит з української мови, щоразу з докором казала:

— Ви знову понамальовували свої жахливі літаки! Довелося за це знизити вам оцінку.

Гаврильченко мовчки брав зошит, який більше скидався на аеродром, і сідав на місце. Не намагався навіть сперечатись з учителькою: приносив свідому жертву улюбленій справі.

Поміж літаками частенько траплялись і планери та парашути: Гаврильченко відвідував гурток планеристів. Він єдиний із восьмикласників піднімавсь у повітря, і Мишко мене переконував, що не кожен із десятикласників може похвастатись тим, що йому вже дозволили самостійно літати на планері.

— Він і з парашутом стрибав!

Дивлюсь на Гаврильченка з потроєною повагою. Хто б міг подумати: звичайнісінький хлопець — і вже парашутист! Тепер мені зрозумілий той спокій, з яким він сприймав занижену оцінку з української мови. Я на його місці теж і оком не зблимнув би.

Мені дуже хочеться потоваришувати з Гаврильченком. Люто заздрю хлопцям, які тримаються з ним запанібрата. Метикую, що б його собі зробити таке, аби привернути Василеву увагу.

Допомогла Оля Чровжова, з якою у нас був відновлений мир. Тож на радощах, що ми помирились, Оля і вигукнула моє прізвище, коли обирали редколегію стінної газети.

Я, звичайно, удав, що мені байдужісінько: оберуть — не оберуть, але потайки хотів, щоб обрали.

І мене таки обрали. Тут уже я постарався, щоб газета сподобалась Василеві: намалював поверх заголовка отакенний літак, а внизу — криголам із челюскінцями. Ще й вірша написав. Величезного, на цілу колонку. Виклав усе, що знав про челюскінців, про героїв-пілотів, які визволяли їх з крижаного полону. А закінчив тонким натяком на Гаврильченка: і в нас, мовляв, навчається майбутній льотчик, треба буде — полетить на край світу.

Гаврильченко довго роздивлявся газету, а я стояв поруч і вдавав, що дивлюсь в інший бік. Потім повернувся до мене, тицьнув пальцем у вірш:

— Ти написав?

— Я.

— Молодець! — Помовчав і признавсь: — Я теж одного вірша склав… Про авіацію. Тиждень мучився. Ух, і важко віоші писати! А тобі не важко?

— Мені? Раз плюнути! Я оцей за п’ять хвилин написав! — збрехав я, хоч сидів над ним майже цілу ніч.

Васько з повагою дивиться на мене. Потім каже:

— Я б хотів, щоб ти прочитав мого вірша.

— То давай!

— Він у мене вдома. Хочеш, принесу завтра? Або знаєш що: підем після уроків до мене!

І ось я в гостях у Гаврильченка, в його окремій кімнаті. Тут панує такий ідеальний порядок, що я боюсь зайвий крок ступити, щоб не наслідити. Аж тепер бачу, які в мене жахливі черевики: давно не чищені, в пилюці, з обдертими носками. Знав би, хоча б витер чимось.

— Ти почекай, я зараз.

Василь вийшов, а я став оглядатись довкола. Тут є на що подивитись. На етажерці, на високих підставках, навіть на шафі — моделі планерів та літаків. Стіни завішані фотографіями. На них теж літаки й уславлені льотчики. Он усміхається Чкалов — я його впізнав одразу, он Водоп’янов, он Беляков… А то хто? А, Кокінакі, той самий, про якого складено вірш, що його знає вся країна:

Бравый генерал Араки Всюду ищет с нами драки. Если надо, Кокинаки Долетит до Нагасаки И покажет всем Араки,

Где и как зимуют раки.

Заходить Васько не сам, а разом із високою білявою жінкою, дуже на нього схожою.

— Познайомся, мамо, це мій товариш.

Жінка простягла мені руку, я зніяковіло вітаюсь, пам’ятаючи про брудні черевики. Бо мені здається, що Василева мати на них тільки й дивиться.

— Ходімте пообідаєте з нами, — запрошує привітно вона. — Ви ж прямо зі школи?

Я гаряче одмагаюся.

— Ну, не хочете, як хочете, — здається Василева мати. — То подивіться тим часом книжки.

Вони виходять, а я лишаюсь. Сиджу, прислухаюсь, як брязкотить посуд, і мені аж голова обертом іде — так хочеться їсти.

Врешті вони пообідали, і муки мої скінчилися. Але настрій не поліпшився. І коли Василь читав свій вірш, я його майже не слухав, тому зразу нічого не міг сказати. Побачивши його розчароване обличчя, одразу ж почав викручуватись: — Вірш сподобався, не сподобався тільки заголовок, — Правда?

Обличчя Василя рожевіє, він щасливий. Розповідає ще раз, як мучився над цим віршем. Особливо не давалась одна рима. Там, де «самольот», весь час ліпилось «ідіот».

Ми весело сміємось, і я думаю, який славний хлопець цей Васько, і як здорово, що ми з ним подружилися! Зараз я не проміняв би його ні на кого, навіть на Олю Чровжову.

Він провів мене майже додому. Розповідав про своє захоплення літаками, про гурток планеристів. Пообіцяв завтра взяти з собою.

— Подивишся, як літають на планерах. Наступного дня ми подалися на аеродром.

Власне, це було звичайне поле, на якому стояв старенький тренувальний літак і кілька планерів. Літак — куценький, пузатий, мов джміль, планери ж тонкі, наче оси, з вузькими довгими крилами. Біля них метушилися хлопці, тягнули товсту довгу линву, що звивалася по траві, як полоз. Василь пояснив мені, що то амортизатор, за його допомогою запускають планери.

Він запросто ручкався з усіма, знайомив зі мною:

— Це мій товариш. Поет.

На «поета», однак, ніхто не звернув уваги: такі всі були заклопотані.

Потім Василь сидів у планері, а я разом з іншими натягав линву і щосили кричав: «Ну, раз!.. Ну, два!..» Линва раптом ослабла, і я покотився в траву. Хлопці, які встигли відскочити, реготали, але я ніскільки не образився, а, задерши голову, стежив за планером, у якому летів мій товариш.

Повертаючись з аеродрому, запитав Василя, чи правда, що він стрибав з літака із парашутом. І був трохи розчарований, коли той відповів, що стрибав, але не з літака, а з парашутної вишки.

— Ти не думай, що з вишки так просто стрибнути, — додав Василь. — Якщо хочеш, давай на тій п’ятиденці підемо. Тільки прихопи сорок копійок. За те, що стрибнеш, треба платити.

Федько, якому я похвалився, що збираюся стрибнути з парашутної вишки, єхидно запитав, чи заготовив я собі дощок на труну. Бо там, мовляв, кожен третій як не розбивається на смерть, то обов’язково калічиться.

— Гаврильченко ж стрибав! І цілий-цілісінький.

— То йому просто пощастило. Ти знаєш, які там стропила? Обриваються запросто. Бо з гнилого мотуззя. Або обів’ються кругом горла — не треба й шибениці. А тоді ще й приземлитись треба вміти. Як ноги не так наставиш, то й коліна повилітають.

— Ти що, стрибав?

— Не стрибав, зате бачив, як інші калічаться.

Я не знав, вірити Федькові чи ні, бо ж він був великим брехуном. Однак хоча б це була й правда, мені все одно відступати нікуди. Краще стати калікою, аніж навіки зганьбити себе в очах Гаврильченка.

Треба тільки дістати сорок копійок. Отож мені не лишалося нічого іншого, як пошитися в «зайці».

Мушу попередити, що «зайці», про яких ітиме мова, — це не ті безбілетники, які подекуди трапляються в наші часи. Коли я подибую сучасного «зайця», мене мимоволі поймає смуток: як здрібніло це плем’я! До якого ганебного занепаду докотилося воно, коли звичайнісінька тітонька з пов’язкою ревізора може впіймати не те що одного, а двох або й трьох «зайців» одразу!..

Піднімалися удосвіта, щоб встигнути на роботу, а поїзд ішов годину або дві, зупиняючись через три-чотири кілометри. То кожен і намагався захопити місце на горішній полиці, поспати хоч трохи.

Назад, коли поверталися з роботи, спали менше. Старші, правда, і ввечері займали полиці: шапку під вухо, куфайку на голову, і хропи до своєї зупинки. Молодші ж грали в «дурня», в «козла», а то й у «шалабана».

Остання гра була особливо популярною. Бо, по-перше, не потрібно ні карт, ні доміно, тільки руки й голови, а по-друге, у ній могла взяти участь необмежена кількість народу.

Гра полягала в тому, що одному комусь наказували нахилити голову й заплющити очі. Решта ж ставала довкола і — раз! раз! — по голові шалабанами. Потім усі наставляли руки із задертими догори великими пальцями і питалися — «хто?».

Угадаєш одразу — твоє щастя, б’єш уже ти. Не вгадав — підставляй знову голову. Поки доїдеш, то навішають стільки гуль, хоч неси на базар.

Я теж не раз приставав на ту гру. І мама спершу ніяк не могла втямити, чого це у мене вся голова у гулях.

— Чи ти нею гвіздки забиваєш?

Просвітила маму Миколина мати:

— То вони, песиголовці, в «шалабана» грають! Моєму геть розум вибили — вже заїкатися став…

Після того мама пригрозила, що як іще хоч одну гулю привезу додому, не подивиться, що я восьмикласник…

Але то все ще попереду. А поки що я перший раз їду «зайцем»: рука у кишені, сорок сім копійок у спітнілій долоні. А в голові — палка мрія: може, ревізори не зайдуть, поминуть вагон. Іншим хоч би тобі що: розмовляють, сміються, я ж щоразу здригаюсь, коли грюкають двері і хтось заходить із тамбура. Ніби й справді нап’яв заячу шкуру.

Ось воно!

— Громадяни, приготуйте квитки!

Визираю: проходом ідуть два ревізори. А в протилежному кінці — ще один. Ноги розставив, двері спиною підпер. Проскочити — годі й надіятись!

— Ваш квиток! Ваш квиток!

Гарячково мізкую, що ж його робити. Подертись наверх? Помітять одразу. Сидіти на місці? Теж не врятуюсь… — Ваш квиток! Ваш квиток!

Все ближче й ближче. Клацає, мовби по серцю.

— Що, безбілетник?

Один з роботяг співчутливо дивиться на мене. Сам, мабуть, колись отак тремтів.

— Паняй, хлопче, під лавку. Може, проскочиш.

Я поліз. Картуз поглибше на вуха, зошити й книжки до грудей — і поміж ногами контролерам назустріч. Тут тільки до того кінця вагону добратись, до отих дверей… — Ваш квиток! Ваш квиток!

І раптом перед очима рука. Червона, велика, наче лопата. Ворушить пальцями, суне прямо на мене. Я од неї подалі, подалі, а вона — цап мене за плече!

— Ще один є!

Щосили впираюсь, вчепившись за чийсь чобіт. Чобіт одбрикується, хтось люто кричить:

— Хто там ногу викручує?!

Та я не відпускаю, щоб утриматись під лавкою. Тоді ще одна рука хапає мене за штани. Раз! Мене так смиконуло, що тільки мелькнула роззута нога, замотана в синю онучу. В об-німку з чоботом кулею вилітаю з-під лавки.

— Чобіт украли! — лунає розпачливий голос, і до нашого купе вривається дядько: одна нога боса, а друга взута.

У купе набивається повно цікавих.

— Що там таке?

— Чобіт украли! Роззули на ходу!

— Який чобіт? «Зайця» впіймали!

— А чого ж воно тоді чобіт з людини стягло?

Вибухає суперечка: одні доводять, що я — звичайнісінький «заєць», інші ж твердять, що злодій. Та ревізори не зважають на галас, ведуть мене у сусідній вагон і впихають у службове купе.

Тут повнісінько спійманих «зайців». Одні похмурі, налякані, інші безтурботні, навіть веселі: їм, видно, не первина. Один з таких досвідчених одразу ж підсідає до мене:

— Закурить є?

— Немає…

— Ех, хоча б смальнути з досади… Та ти не журися: тримайся за мене — не пропадеш!

Очі в хлопця злодійкуваті, обличчя в ряботинні, ніс так і посмикується. Підсідає ще ближче, цікавиться:

— Де ти живеш?

Я сказав.

— Так і я ж живу поруч! Слухай, давай підривати… — Що підривати?

— Утікати, дурний! Тебе як звати?.. Толька? Ти диви, і мене звати Толькою!

Новий знайомий мені дедалі більше подобається. До того ж у мені пробуджується надія, що вдасться якось порятуватись. «Більше ніколи не поїду «зайцем», — даю собі клятву. — Якби тільки вдалося втекти!»

А поїзд мчить та мчить, лишаючи за собою зупинки. Ось і нашу минули, попереду вузлова станція, де нас одведуть у міліцію.

— Слухай, — шепоче приятель, — як будуть виводити, то ти першим не йди, а старайсь посередині. Як смикну за рукав — кидайся під вагон.

— А як упіймають?

— Та вони й ловити не будуть: інші розбіжаться. Слухайся мене, то ночуватимеш удома.

Ось і станція. Ревізори стали на порозі.

— Ану виходьте!

Я іду слідом за товаришем.

Тільки ми ступили на перон, він смик мене за рукав та під вагон.

— Сюр-р-р! Сюр-р-р! Лови! Держи!

Лечу за тезкою, аж шпали миготять. Проскочили попід одним ешелоном, другим… Скотились із насипу в молоді сосонки, аж затріщало.

Ух, здається, втекли!

Лежимо, ніяк не можем оддихатись.

— А ти що думав? Зі мною не пропадеш! — одсапується мій товариш.

— Як же ми тепер додому доберемось? — журюсь я.

— Додому? Та простіше простого! Сядемо на вантажний — довезе, як панів. Стрибати на ходу вмієш?

Відповідаю, що вмію. Раз якось стрибнув, то три дні одпльовувався: так наївся піску.

— Вибирай тільки, щоб насип був високий та піщаний. Тоді швидкість не страшна. Ноги вперед, голову в руки, щоб не закотилась, — сміється хлопець, — і мотай…

Ми таки сіли на товарний поїзд і їхали, «як пани». І я таки «мотонув»: покотився з височенного насипу так, що перемішалися земля й небо, тільки мелькали руки та ноги. Добре, що не трапилось якогось пенька по дорозі, а то була б смерть і пенькові, й мені. Потім звівся і довго стояв, п’яно похитуючись, бо все ще гойдалася земля і йшло обертом сонце.

Отямившись, позбирав книжки-зошити та й рушив додому. Йшов деякий час уздовж залізничної колії — співали, видзвонювали блискучі, натерті важкими колесами рейки. І десь удалині, в лісовій гущавині, завмирало лунке чахкотіння, танув кучерявий димок.

Нещодавні пригоди, що сталися зі мною, втрачають своє похмуре забарвлення. До того ж у гарячій долоні — чесно зароблені сорок сім копійок. А попереду ж іще стільки поїздок до міста й назад!

Заячі вуха мої, досі прищулені, знову підіймаються вгору. Я збігаю з насипу на дорогу, що веде до села, крокую, бадьоро й весело, і на весь ліс заводжу популярну пісню про льотчиків:

Мы рождены, чтобы сказку сделать былью,

Преодолеть пространство и простор,

Нам разум дал стальные руки — крылья, А вместо сердца — пламенный мотор! Тор! Тор! Тор! Трум-ба-бум-ба-тор!

Парашутна вишка стояла недалеко від Палацу культури залізничників, на горбу посеред парку. Височезна дерев’яна споруда, широка внизу і вузенька вгорі — там, на п’ятачкові, ледь вміщалося двоє людей. Ото звідти й стрибали.

Видираюся крутою драбиною вгору, з кожним щаблем усе вище й вище, і в животі моїм аж холоне, і ссе під грудьми од самої думки, що доведеться звідси стрибати.

Добре, хоч немає поруч Гаврильченка. Я вирішив, що спершу спробую сам. Тим більше, що й грошей у мене — сорок сім копійок.

Ось я нагорі. Хапаюсь за поручні, кидаю несміливий погляд донизу. У-у-у…

Люди там, як сірники. Навіть найвищі дерева зараз мені по коліна. Видно далеко-далеко, обрій наче розсунувся, а містечко — мов на долоні.

— Ти що, тут ночувати зібрався? — запитує мене парубійко в синьому, на босоніж, галіфе, в сорочці навипуск. Хлопець — тонкий і високий, та я його іншим і не уявив: раз вишка така висока, то й він повинен бути високим. — Ану давай стрибай! — командує він і показує на парашут, що надимається над прірвою, А стропи тонкі-претонкі, та ще Федько казав, що вони з гнилого мотуззя.

Парубійко їх ловить, розмотує лямки.

— Давай сюди!

Відступати нікуди. До того ж і гроші заплачені — сорок копійок… Швидко сідаю й починаю розшнуровувати черевики, щоб хоч трохи полегшати.

— Ти що робиш? — дивується парубійко.

Та мені не до розмов. Похапцем скидаю лівий черевик, правий, зводжуся, тримаючи їх у руках.

— Ти навіщо роззувся?

— Так, — відповідаю, все ще не знаючи, що робити з черевиками. Залишити на вишці? Ану ж парубійко потім не оддасть, скаже, що скинув слідом за мною! Кинути донизу? А як хто вкраде?..

— Ти сьогодні стрибатимеш? — уже сердиться хлопець, і я, так нічого й не вирішивши, лізу покірно у лямки. Він застібає щось у мене за спиною, підводить на край п’ятачка, командує:

— Стрибай! Тільки в штани, дивись, не того…

Мені треба було б одразу й стрибнути. Я ж, завозькавшись, глянув донизу, в моторошну порожнечу, і рішучість моя стала маленька, як макове зернятко.

Задкую назад, упираюся п’ятами в гарячі дошки, а парубок, якого я ледь не зіпхнув з вишки, молотить кулаками в мою дугою випнуту спину, перелякано кричить:

— Ти що, здурів?! Стрибай, бо й голову тобі одірву!

Набираюсь духу, лізу через перила.

— Куди? — репетує. — Прямо стрибай!

Еге, прямо!.. Прямо найстрашніше!

Тоді парубок оддирає мене од перил і штовхає з вишки.

Блиснув окутий залізом «п’ятачок», мелькнули перила, метнулись назустріч гостроверхі дерева. Мене трусонуло, крутнуло й загойдало, мов у колисці. Хочу вчепитись у стропи, щоб не випасти з парашута, і лише зараз до мене доходить, що в руках моїх по черевику. Притискаю щосили їх до грудей і, погойдуючись, пливу до землі…

Федько нізащо не хотів повірити, що я стрибав із вишки:

— Не сміши, а то вмру!

В мене аж сльози на очах од такої образи.

— Ходімо тоді до вишки, сам спитаєш!

— Буду я кудись ходити! Що я — вишки не бачив?

Відходжу од Федька. Так його зараз ненавиджу, що аж У грудях пече.

Втіху знайшов у Гаврильченка: той мені повірив одразу. Тільки спитав, чому без нього. Я йому щось наплів про товариша, який ніяк не наважувався сам стрибнути. Отож мені й довелося вести його до вишки, силоміць спихати вниз.

Кононенко теж повірив. Але зауважив, що коли вже стрибати, то одразу з літака. Та я його за цей час трохи розкусив: для Мишка взагалі не існувало середини. Він якби стрибав, то тільки з такого літака, який підняв би його аж у стратосферу.

МАСКУЛІНУМ, ФЕМШІНУМ, НОЙТРУМ

Коли б мене хто спитав, яка дисципліна найосоружніша, я не задумуючись назвав би німецьку мову. Досі не стрічав учня, який би любив цей предмет. Та і як його можна любити, коли він вимагав суцільного зубріння, заучування слів, якими ми ніде й ніколи не користувалися: ні на інших уроках, ні, тим більш, поза уроками. Лише одного разу я й скористався німецькою мовою.

Було це в сьомому класі, десь під Новий рік. У нашому клубі з’явився більярд: великий стіл, оббитий зеленим сукном. Яким побитом він потрапив у сільський клуб, ніхто не знав. Можливо, наш клуб перерахував саме гроші на духові інструменти, а інструменти не надійшли, то нам і накинули більярд. Досі пригадую таку сцену: біля вантажної машини, що повернулась із району, стоять завідуючий клубом, рудий парубійко Іван, і голова сільради, дядько Андрій, який сердито допитується:

— В тебе в голові клепка є? Що ти оце привіз?

— Та це ж білярд…

— Білярд, білярд… Труну тобі з нього зробити — от тобі й буде білярд!

Та хоч як би там було, а не відсилати ж назад, раз привезли.

І дядько Андрій, покричавши, махнув рукою.

Більярд збирали два теслі: морочились кілька днів. Де молотком, де обушком, де підігнали, а де й підтесали. І після того кулі котились, як з гірки: всі під один борт, до однієї й тієї ж лузи. Парубки ходили з киями довкола, штрикали то в одну кулю, то в іншу, ми ж лише заздрісно поглядали збоку. Нам аж руки судомило взяти киї, однак Іван уперто гнав нас од більярда: беріг зелене сукно.

Врешті одного дня він сказав мені й Ванькові, що дасть по кілька разів ударити, якщо ми прочистимо в снігу доріжку од клубу до дороги.

Снігу тоді навалило чимало, від дороги до клубу було не менш чотириста кроків, і ми з Ваньком таки попопріли, поки впорались. А Іван час од часу виходив на ганок і гукав:

— Поширше прочищайте! Щоб і машина проїхала!

Від нас так і валувало парою, коли ми, впоравшись, зайшли до клубу. Тут Іван завагався:

— А як сукно подерете? Хто платитиме?

І хоч як ми його запевняли, що не подеремо, хоч як благали, Іван нас так і не підпустив до більярда.

— І не просіть, хлопці, нічого не вийде! Краще на балалайці пограйте.

Ображені до сліз, вертались ми з Ваньком додому. Серця наші палали жадобою помсти. Ванько пропонував узяти лопати й засипати снігом доріжку, ще й полити на ніч водою, щоб Іван гриз її потім зубами; я ж розхолодив товариша, сказавши, що хіба нас тільки двоє отаких дурнів у селі? Та Іван тільки свисне — і зубами вигризуть! Ні, якщо вже мститись, то треба придумати щось

інше. Щось таке, щоб Іванові і в носі закрутило… І я таки придумав.

Іван був закоханий у нашу вчительку німецької мови, молоденьку Параску Михайлівну. Коли вона з’являлася в клубі, Іван ставав наче п’яний: заточувався на рівному й навіть забував питати квитки. Ми часто цим користалися: сунули за Параскою Михайлівною. Поки Іван отямиться, нас добрий десяток і прорветься до клубу.

Іванова закоханість не становила таємниці й для Параски Михайлівни. Та вона чомусь не тішилась, а гнівалась і не раз сердито вичитувала Іванові, щоб він кинув витріщати на неї очі, бо й так зробив її посміховиськом на все село.

Тож я вирішив написати йому, наче від Параски Михайлівни, записку, щоб він знав, чого вартий насправді. Писав спершу прозою, та розгнівана душа моя вимагала високих емоцій і, перекресливши кілька рядків, я вдався до віршованої форми. По годині напруженої праці вийшло от що:

В тебе пика, як у жаби.

В тебе голос, як у баби, В тебе очі, як у рака,

А сам рудий, як собака!

Прочитав Ванькові, тому дуже сподобалось. Тоді зробив конверт, заклеїв вареною картоплиною і дав Ванькові, щоб одніс у клуб і сказав, що від Параски Михайлівни.

Та Ванько уперся: а як Іван встигне прочитати це «любовне послання» перш ніж він намастить п’яти?

Отоді я й додумався переписати вірша німецькими літерами. Адже Іван зроду-віку не вивчав німецької мови, то поки щось розкумекає, ми з Ваньком встигнемо одбігти на безпечну відстань.

Не гаючи часу, ми сіли до столу, взяли підручник німецької мови і взялися за справу. Жодного домашнього завдання не робили з такою запопадливістю.

Врешті працю було завершено. Я старанно переписав вірша, ще й підписавсь по-німецькому «Paraska Mychaylivna». В хід знову пішла картоплина, конверт був старанно заклеєний, але мені цього здалось мало, я ще намалював серце, пробите стрілою.

— Здорово! — похвалив Ванько. І, поморщивши лоба, додав: — А тепер підпиши: «Жду отвєта, как соловєй лєта».

Було дописано й це.

— А може, він уже знає німецьку мову? — допитувавсь по до розі обережний Ванько.

— Звідки йому знати? Він же кінчив усього чотири класи.

Домовились, щоб даремно не ризикувати, дременути одразу ж, як тільки Іван розпечатає конверт.

Івана застали посеред клубу: розставляв саме лави перед кіносеансом.

— О, хлопці! — зрадів він. — Ану, поможіть!

— Нам ніколи. Ми тобі листа принесли.

— Якого листа?

— Од Параски Михайлівни.

Зачувши про Параску Михайлівну, Іван став ще рудіший. А коли узяв з моїх рук конверт та побачив серце, пробите стрілою, та прочитав, що Параска Михайлівна жде «отвєта, как соловєй лєта», то й зовсім загорівся. І ми, щоб не опинитися посеред пожежі, дременули з клубу.

— Хлопці! Гей, хлопці! — Іван стоїть уже на ганку, відчайдушно махає рукою. — Записку поможіть прочитати! У більярд дам пограти!

— Хай когось дурнішого кличе, — бубонить зловтішно Ванько. — А здорово ми з тобою придумали!

Я вважав, що здорово, особливо, коли Іван розшукає когось грамотнішого од себе та ознайомиться з тим, що написано в листі. Звідки ж я міг знати, що в нього таки справді не вистачало клепки у голові. Що він, так і не знайшовши серед дорослих відвідувачів клубу знавця німецької мови, дочекався Параски Михайлівни і вручив їй записку. Та якби тільки записку, а то й конверт із написом і серцем, пробитим стрілою.

Параска Михайлівна не стала читати послання. Вона тільки спитала Івана, що аж плавивсь од щастя, хто приносив листа, і подалась одразу з клубу.

Після того випадку я остаточно охолонув до німецької мови.

У восьмому ж класі викладала цей предмет Клара Карлівна. Вона й зовні була типова німкеня: світлошкіра, світловолоса, з рідкими білими віями над холодними світлими очима. Розмовляла виключно німецькою мовою і тільки зрідка давала пояснення російською. Я часто не розумів і перепитував Кононенка.

Кононенко коли перекладав, а коли верз якусь нісенітницю. Я, звісно, сердивсь, а Клара Карлівна, помітивши наше перешіптування, стукала довгим сухим пальцем по столу, строго приказуючи:

— Но! Но!

Клара Карлівна зацікавилась моєю особою в перший день нашого знайомства. Коли вона наказала мені прочитати новий текст з підручника й замало не знепритомніла од моєї «німецької» вимови.

— Генуг! Генуг! — аж стогнала вона.

Після мене викликала Олю Чровжову, у якої вимова була не краща. І тоді вона вирішила прикріпити до кожного новенького по гарному учневі з нашого ж восьмого класу. — Как ето говорітся? Взат… Взат… — На буксир, — догадалася першою Оля.

— Я, я, на пуксір!

Я одразу ж зацікавився: кого назве Клара Карлівна? Дуже хотілося, щоб Васька Гаврильченка. От тільки гарний він у неї учень чи ні?

Ніна прекрасна дівчина, але учитель з неї нікудишній. Можливо, їй не вистачає терпіння. Або нервів, як каже моя мама.

— Ти просто неможливий! — раз по раз вибухає Ніна і зривається з місця. Щоки її палахкотять, губи посіпуються, очі виблискують гнівними вогниками. — Дер! Розумієш: дер, а не ді!

Я теж серджуся: чому іменник чоловічого роду в німецькій мові раптом стає жіночого?..

Чим далі ми забирались з Ніною в хащі німецької граматики, тим частіше сварилися. І не раз Ніна, пожбуривши підручник, кричала, що вона більше не може. Що я своїми «чому?» кого завгодно доведу до сліз.

— Скажу завтра Кларі Карлівні, хай когось іншого прикріпляє до тебе!

— Ну й кажи. Подумаєш — учителька! Ти й сама нічого не знаєш!

— Ах, так!..

Ніна хапала підручники, сердито совала в портфель, вибігала з класу.

— Після цього я тебе й знати не хочу! — кидала з порога.

Але я знав, що погрози не будуть здійснені, що наступного дня Ніна нічого не скаже Кларі Карлівні, а знову сяде зі мною на першу парту після уроків. Бо їй, як і мені, уже чогось не вистачало б, аби раптом обірвався отой щоденний «буксир». Я, котрий спершу лишавсь після уроків на зло Олі Чровжовій, згодом відчув, що навіть німецька мова може бути привабливою. Це коли ми з Ніною схилялись над одним підручником і її волосся торкалося моєї щоки. Ніколи не думав, що може бути таке приємне, таке ніжне волосся.

І, каюсь, частенько-таки казав Ніні, що забув свій підручник удома… Тож як би там не було, а моя німецька вимова поступово ви правлялась. Я вже досить пристойно читав, правильно вимовляв слова і не блукав, як у трьох соснах, в отих артиклях, в означниках однини й множини. Навіть Клара Карлівна якось сказала, що вона задоволена моїми скромними успіхами. При цьому я мимоволі оглянувсь на Ніну. Очі її сяяли, вона явно пишалася мною. Адже це був її перший успіх у педагогічній діяльності: Ніна спала й бачила себе вчителькою. Не німецької, правда, а математики…

Закінчивши черговий урок, ми збиралися додому. Нам було по дорозі, кілька кварталів ми йшли разом, і зараз, через багато років, коли я пригадую оті наші спільні прогулянки, мені чомусь здається, що ми завжди були освітлені сонцем, І в тому сонячному світлі, чистому й радісному, я бачу Ніну: від біленьких парусинових черевичків до світлого, аж золотистого волосся, що вільно спадало на плечі. Тоді була така мода, дівчата безжально чикрижили коси і якось особливо незалежно та гордо струшували розпущеним волоссям.

Всю дорогу ми розмовляли. Про що — не мало істотного значення, нам було радісно, ми весь час сміялися, часто й самі не знаючи з чого. І мені дуже хотілося, щоб дорога од школи з кожним днем ставала все довшою, а час щоб не збігав так непомітно.

Якось Ніна передала мені записку. Записки писалися у нашому класі лише під час уроків, коли не можна було розмовляти. Ці своєрідні поштові листівки передавались із парти на парту, поки доходили до адресата. Треба було лише пильнувати, щоб не помітив учитель, бо тоді могла бути неприємність і авторові, й адресатові, й листоноші.

Писалося про що завгодно. Були й ділові, наприклад: «Дай списати задачку». Й інформаційні: «А Калюжний цілував учора Ольку. Під час німецької». І знущально-лайливі: «А ти — йолоп набитий! Хі-хі-хі!» Одержиш таку хіхікалку й оглядаєшся потай, яка це, пробачте, свиня написала, бо почерк обов’язково підроблений: хоч розбийся — не вгадаєш!

Нінину записку не можна було назвати діловою: «Толик! (Серце моє тьохнуло: ніхто ще мене так не називав). Я дістала два квитки у кіно. На «Щорса». Підемо? Н.».

Я одразу ж озирнувся, зустрівся з усміхненими Ніниними очима, закивав головою. Потім видер цілу сторінку із зошита і величезними літерами через увесь аркуш навскіс написав: «Угу. Т.»

Ще ніколи не діставалося так моїм черевикам, як у той день. Од роду нечищені, вони аж давилися ваксою. Потай од Федька, щоб не допитувавсь, куди я зібрався, виніс їх на ганок, узувся і подавсь у кіно.

Ось і Палац культури. А он і Ніна. Ще здалеку побачила мене, вимахує зраділо квитками.

Сиділи у десятім ряду, посеред величезного залу. Кінофільм захопив нас, ми вже не належали собі, а тим легендарним подіям, що розгорнулися на мерехтливому екрані.

Після кіно якийсь час ідемо мовчки. Сонце давно вже сховалося, місяць іще не зійшов, і було б зовсім темно, якби не ліхтарі, порозвішувані на стовпах за півсотні метрів один від одного. Довкола кожного стовпа наче розлиті світлі озерця, ми то випливаємо на них, то знову поринаємо в темряву, я то виразно бачу Ніну, то вона раптом огортається сутінками, немов це зовсім не вона, моя співучениця, а якась таємнича істота, і те, що вона йде поруч зі мною, здається мені чудом.

Коли ми дійшли до хатини, в якій я мешкав, Ніна вже хотіла попрощатися зі мною, але я хоробро відповів, що проведу її аж додому.

То був з мого боку дещо необачний крок, на який не кожен би хлопець зважився. Адже Ніна жила не в нашому Верхньому висілкові, а в Нижньому — зовсім іншій державі, куди нам, верхівцям, і вдень небезпечно було потикатись. А вже як уночі спіймають, та ще й з дівчиною, тоді зовсім біда.

Тож я, зопалу визвавшись провести Ніну, невдовзі мав повну нагоду розкаятись. Коли вона, попрощавшись, грюкнула хвірткою, збігла на ганок і зникла в домі, мені враз здалося, що якась пастка замкнулася за мною. Темрява, лиховісна й ворожа, одразу ж поповзла з усіх завулків, і я, глибше насунувши кепку, рушив у зворотну путь.

Отак, мабуть, почувалися розвідники на чужій території. Так пробирались вони, прислухаючись до кожного шереху. Ось попереду немов хтось перебіг вулицю. Ось наче затупотіло позаду. І я, боячись оглянутись, звернув у якийсь завулок, щодуху помчав уперед.

Додому добрався аж опівночі: блукав завулками і городами, ніяк не міг вибратись із Нижнього висілка. Одчинив хвіртку, прокравсь до вікна: зачинене!

Прилипаю обличчям до темної шибки — аж сюди чутно, як сопе Федько. Тарабаню обережно у скло, гукаю:

— Федь, одчини!

Хоч би тобі писнув.

Одходжу од вікна, роздумую, що ж його робити? Гучніше стукати — хазяїв розбудиш. Почнуть розпитувати, де бродив до півночі…

Никаю подвір’ям, не знаючи, де притулитись. А спати хо четься — так у подушку і влип би!

Проходжу мимо хлівця. Хлівець — не хлівець, а маленький сарайчик на курячих ніжках. Там угорі, на тичках, сидить із десяток курей, а збоку, праворуч… Стривай, що ж збоку? Та сіно ж! Цілісінька копиця торішнього сухого сіна!

Довго не роздумуючи, забираюсь у сарайчик, лізу на сіно. Кури стривожено кудкудакають, допитуються одна в одної, кого це принесло. Одсуваюсь подалі од краю, під бантину. Це ж як прокинусь, то не треба різко підхоплюватись, а то й лоба розіб’ю…

Лежу горілиць, потихеньку дрімаю. Кури сокотять, ніяк не вгамуються, та ось озвався півень, щось сердито крикнув на них, і вони враз замовкли. Потягуюсь солодко, міцніше заплющую очі й одразу ж провалююсь у сон…

Прокинувся од несамовитого півнячого крику. Схопився мов навіжений і врізався лобом у бантину. Із стогоном сповзаю донизу. Лоб аж горить, в очах стрибають іскри, потенькує у потилиці. Намацую двері, виповзаю надвір. Чимчикую до колодязя, до широкого корита, з якого хазяйка напуває кіз. Встромляю лоба у воду, довго стою над коритом, час од часу торкаючись набитого місця, — чи не стухає гуля.

Надворі тільки світає, я знову іду до курника і лізу на сіно, може, ще засну хоч годину.

Тільки ліг, тільки вмостився, як знов озвався півень:

Ку-ку-рі-ку!

Кричить як дурний, аж хвіст опускає донизу. Ну, зажди ж, я тобі покажу!

Виходжу надвір, виламую замашну хворостину. Повертаюсь назад і, добре прицілившись, б’ю півня по одвислому хвості.

Якби це було десь надворі, то півень залетів би за хмари. А так тільки врізавсь у солом’яний дах і шаснув донизу. І вже там заволав як недорізаний. А слідом за ним закудкудакали й кури…

Так мені й не вдалося заснути. До самісінького ранку просидів на лавці під хатою. Мацав набитого лоба і думав: хай воно згорить, отаке парубкування!

Хоч ми й далі залишалися з Ніною після уроків, але успіхи мої з німецької мови були досить сумнівні. І хто знає, чи не спіткала б і мене доля Голобородька — лишитися ще на рік у восьмому класі, якби не Карацупа, не Індус і не «Пионерская правда».

В ті роки не було учня, який би не марив Карацупою — уславленим прикордонником, грозою всіх шпигунів і диверсантів. Не було піонера, який би не мріяв завести таку собаку, як Індус.

Його бачили в газетах поруч із прикордонником Карацупою: найгарніший, найсильніший, найрозумніший од усіх псів у світі. Сто сорок порушників — ось бойовий рахунок Індуса!

А згодом у «Пионерской правде» стали розповідати про учнів, які взялися виховувати для прикордонників сторожових собак.

Ми з братом теж вирішили допомогти прикордонникам. Уявляли, як виростимо схожого на Індуса собаку, як навчимо його брати слід і обеззброювати порушників, як поїдемо потім на кордон, щоб з рук у руки передати нашого вихованця якомусь прикордонникові. Ми навіть придумали кличку — Дік, тож лишалося тільки дістати цуценя.

Це була не така проста справа, як здавалося на перший погляд. Адже для служби на кордоні була придатна тільки німецька вівчарка, отож і цуценя мало бути цієї породи. Тим міським піонерам, що про них писала газета, було, звісно, легше — в нашому селі вівчаркою і не пахло. Було повно Бровків, Полканів, Котьків, вони чесно несли свою собачу службу і брали участь у наших розвагах, але жоден не мав щонайменшого шансу потрапити в прикордонні війська, бо всі вони були безпорідні.

Ми довго розпитували хлопців, чи немає у кого німецької вівчарки, і вже почали втрачати надію, як одного разу наш товариш Микола сказав, що в сусіднім селі у його рідного дядька є потрібна нам вівчарка, яка от-от приведе цуценят.

Микола міг вигадати будь-яку історію, тому ми поставились до його розповіді з деяким сумнівом:

— А звідки ти знаєш, що то німецька вівчарка?

— Бо мій дядько сам служив на кордоні. Думаєте, він мало шпигунів там затримав?.. А як вертався додому, то й собаку з ним одпустили.

Наші сумніви розвіялись. Але як дістати цуценя?

— А що мені за те буде? — став торгуватись Микола. — Ви як собі гадаєте: дядько задарма оддасть?

Ми запевнили, що не постоїмо за ціною: віддамо все, що маємо.

І ось настав довгожданий день: Микола сказав, що сьогодні принесе цуценя. Тільки попередив, щоб не виходили його стрічати, а чекали вдома. І ми годин чотири висіли на воротях, виглядаючи.

Нарешті!

Миколина пазуха оддималась, там щось ворушилося, тихенько поскімлювало.

— Тримайте вашу вівчарку! — каже Микола і суне руку ва пазуху.

Наші нетерпляче наставлені руки враз опускаються. Те, що дістав з-за пазухи Микола, ніскільки не скидалося на вівчарку. Це було попелясте, капловухе й неймовірно закудлане цуценя.

Воно тремтіло й жалісно скімлило.

— Оце вівчарка?

— А то хто ж!

— А чого воно сіре?

— Бо ще мале. Виросте — враз порудішає… Та ви будете брати, чи односити дядькові?

Так відбулося наше знайомство.

Передусім ми вирішили цуценя скупати: в нас іще жевріла надія, що як одмиється бруд, воно стане рудіше. Коли ми витягли цуценя із миски і витерли, до кімнати зайшла мама.

Я вже давно переконався, що дорослі мають звичку з’являтися саме тоді, коли їх найменше чекаєш.

— Що це таке? — запитала підозріло мама.

— Вівчарка…

— Це для кордону…

— Ми його щойно скупали…

— Не сліпа: бачу, що скупали, — зауважила мама. — Чим ви його витирали?

Ми всі: я, Сергійко, мама і навіть щеня — глянули на рушник.

— Так, — сказала по важкій паузі мама, — не вистачало ще мені цуценяти. Давно я вас лікувала од лишаїв?

Ми пригнічено мовчали: я, Сергійко і цуценя. Якась спільна ниточка поснувалась між нами, од серця до серця, і цуценя раптом стало нам таке дороге, таке рідне, що нас уже могла розлучити хіба що служба в прикордонних військах. Це відчула й мама, тому натомлено мовила:

— Ви й дня не проживете, щоб не притягти якусь капость до хати… Хай уже цей, — красномовний кивок у бік Сергійка, що з усіх сил притис до грудей: цуценя, — а ти?.. Ти ж уже у восьмому класі! Чи є в тебе щось у голові: витерти цуценя рушником, яким самі утираємось!

Я був згоден з мамою. Тут я, звичайно, не подумав. Треба було дістати чистий рушник з комода, витерти ним, акуратно згорнути і сховати назад.

Росли ми, підростало і цуценя. Ми з нетерпінням приглядались до нього: коли його сіра шерсть почне, набувати рудуватого відтінку, вуха піднімуться вгору і хвіст, що закручувавсь бубликом, стане рівний, як палиця. Однак нас ждало жорстоке розчарування: Микола нас підло обдурив. У нього не було ніякого дядька, що служив на кордоні, а той неіснуючий дядько ніколи не тримав німецької, вівчарки.

Так загинула наша надія виростити собаку для прикордонної служби. І «Пионерская правда», яка довго тримала місце для нашого фото (я, Сергійко і Дік), змушена була видрукувати знімок зовсім іншого собаки й іншого щасливого власника справжньої німецької вівчарки.

Однак ми й не подумали б розлучитися з Діком. Він проводжав нас кожного ранку, коли ми йшли до школи, терпляче чекав, коли повернемось, гавкав під дверима, коли засиджувались над підручниками. І останній, кого; ми бачили, вже йдучи спати, знову ж був Дік. А коли наставали канікули, то ми й на хвилинку не розлучались.

А який він був розумний! Навіть мама, і та не раз казала, що в Діка в голові розуму більше, ніж у мене й Сергійка.

І от Діка не стало.

У середині травня, коли я готувався дома до екзаменів, а Сергійко вже з головою поринув у літні канікули, Діка покусав собака. Ми зразу ж кинулись промивати йому рани, заливати їх йодом та ще й оббинтовувати.

На ранок Дік зник із двору. Ми знайшли тільки закривавлені, перемазані йодом бинти і весь день никали по селу, по лугу й по лісу та все гукали в надії, що він. озветься, але, так і не знайшовши, повернулись додому.

В той вечір ми і їсти не їли, і пить не пили. Дивилися в темні вікна, і нам ввижався Дік: одинокий, нещасний всіма покинутий.

А третього дня прийшла стривожена мама, й сказала, щоб ми збиралися до району в лікарню. Діка покусала таки скажена собака, собаку ту вже вбили мисливці, а ми, промиваючи Діку рани, теж могли заразитись.

Ми вперше бачили, щоб мама так хвилювалась, нам же було аніскільки не страшно. Я тільки запитав, а як же тепер з екзаменами, і дуже потішився, коли мама сердито відповіла, що екзамени хай почекають, нікуди вони не дінуться, а тут треба рятувати дітей. Я теж був згоден із мамою, що екзамени нікуди не дінуться, про мене хоча б їх і зовсім не було, земля од того не завалилася б, і вже зовсім повеселілий, став квапливо збиратися у дорогу, щоб мама часом не передумала.

В лікарні ми пробули цілісінький місяць. Нас через день кололи в живіт, і уколи ті були дуже болючі, зате там було таке нам привілля, стільки в бібліотеці цікавих книжок, такий розкішний сад довкола, годували нас так смачно і не треба було нічого вчити, що ми ладні були хоч і весь вік прожити в лікарні.

Але нас таки виписали. Мені видали довідку, мама одвезла її в школу, і мене без іспитів перевели до дев’ятого класу.

В дев’ятому я, мабуть, найбільше часу просиджував над німецькою мовою. По-перше, боявся холодного погляду Клари Карлівни, по-друге, не хотілося підводити Ніну, яка поручилась за мене. Сказала якось при всьому класові, що я знатиму німецьку не гірше од декого. А може й краще.

Не знаю, на кого натякала Ніна, тільки після тієї заяви на неї чомусь образилась Оля Чровжова. І Ніна пересіла від неї: помінялась місцем з Калюжним. Сидить тепер одразу за мною, і Кононенко каже, що нам дуже повезло, бо тепер у неї можна буде списувати задачки під час контрольних.

І ще Кононенко сказав, що Ніна у мене закохана. Я з ним побився, і ми кілька днів не розмовляли, а потім нас помирив Васько Гаврильченко. Він вислухав спершу мене, потім Кононенка і сказав, що ми обоє погарячкували.

Ми з Мишком помирилися, і дружба наша стала ще міцнішою.

АНЖЕЛІКА МИХАЙЛІВНА, ПТАХ ФЕНІКС,

ФІЗКУЛьТ-УРА І КИШЕНьКОВА АРТИЛЕРІЯ

Кохання прийшло до нас у тому ж таки дев’ятому класі, в другому півріччі. Це було якесь дивне кохання: воно спалахнуло, як пошесть, і за якийсь день-два охопило всі старші класи, а точніше — їхню чоловічу половину.

Тож ми кохали всім класом і ревнували всім класом: не до якогось конкретного Сашка, Миколи чи Ігоря, а до дев’ятого «А», десятого «Б» чи восьмого «В». Бо закоханість була особливою і мала свою неповторну історію.

Почалося все з того, що з нашої школи виїхав учитель хімії. Ми байдужісінько сприйняли цю звістку, навіть радісно, бо це ж поки знайдуть нового вчителя, то можна буде трохи побайдикувати. Нарешті настав день, коли ми дізналися, що новий хімік уже в школі і має сьогодні прийти до нас на урок. Сидимо на місцях, вп’ялися очима в двері. Ось він, дзвоник! Спершу тільки чути, як калатають власні серця, а потім — легку ходу в коридорі, по той бік дверей. Кроки завмерли, хтось дзвінко й мелодійно спитав: «Це тут?.. Дуже вдячна!» Двері рипнули, і до класу ступила така молода, така гарна дівчина, що коли б ми зустріли її десь поза школою, то нізащо не повірили б, що вона вчителька.

І коли вона сяйнула по класу очима, коли привіталась дзвінко й весело: «Добрий день!» — ми, всі вісімнадцять хлопців, підхопились як один і дружно відповіли. А за нами — що їм лишалось робити? — звелися похмуро й дівчата.

Анжеліка Михайлівна (так звали нову вчительку) віднині й навічно заволоділа нашими серцями.

З’являлася вона в нашому класі двічі на тиждень. І ми, хлопці, щоразу чекали уроку хімії, мов свята. Ще ніколи не була так ідеально витерта дошка, так акуратно викладена крейда, так красиво засланий білим папером стіл.

— Ви, якби могли, то й підлогу поперед неї лизали б! — дорікали дівчата і були недалекі од істини. Для Анжеліки Михайлівни ми були здатні на все. Навіть на те, що більшість із нас стала потай голитись.

До цього вчинку спонукали нас не густі бороди, не довгі вуса, а все ті ж на рік старші од нас учні з десятого «А» і «Б» класів, які теж були закохані в Анжеліку Михайлівну.

Тих, хто поголився, ми пізнавали одразу по подряпинах і порізах на щоках і підборідді. Таких не стільки поголених, скільки порізаних хлопців з кожним днем ставало все більше, а коли й Мишко засвітив одного разу свіжими подряпинами, я не витримав і вирішив, що й мені настав час поголитися.

Але як це зробити? Ні в мене, ні у Федька власної бритви ще не було. Федько голився вдома татовою. Отже, мені не лишалося нічого іншого, як піти у перукарню.

Беру гроші, виходжу на вулицю.

Перукарня була недалеко, на розі, в невеликому будиночку з єдиним вікном. Її видно здалеку по голубій вивісці, на якій намальована відрізана голова, яка перелякано дивиться на страшенних розмірів бритву.

Стою, не наважуючись зайти досередини. Врешті прочиняю двері, обережно просуваю голову.

— Можна?

У перукарні немає нікого з відвідувачів. Тільки два перукарі, обидва давно не голені, сидять за круглим столиком, грають у шашки. їм, мабуть, не до мене, бо один з них, не підвівши навіть голови, нетерпляче махає рукою в бік крісла:

— Сідайте!

Обережно сідаю, впираюся потилицею у щось тверде і холодне. Бачу себе у потрісканому дзеркалі, і мені здається, що борода й щоки мої набагато темніші, ніж були досі. Невже щось підросло по дорозі?

— Амба! — вигукує перукар, що показав мені на крісло. Одсуває шашки, дістає простирадло, підходить до мене: — Як будемо підстригатись: під «польку» чи під «бокс»?

— Поголити! — відповідаю рішуче.

Простирадло вражено зависає в повітрі. Потім стріпується, і той же голос перепитує:

— Ви що, молодий чоловіче, сказали, під «польку» чи під «бокс»?

Я ледь не піддавсь на провокацію, ледь не відповів, що під «польку», та вчасно схаменувся і ще раз повторив, що не підстригти, а поголити.

— Та що ти допитуєшся? — кричить другий перукар. — Раз клієнт каже голити, то треба голити!

— Але що ж тут голити?

— Голи те, що є! Клієнт за те й гроші платить, щоб ти йому голив те, що є…

Простирадло врешті опускається. Перукар ще раз проводить шорсткою долонею по моєму обличчі, сподівається, певно, намацати хоч якийсь натяк на бороду. Потім люто хапає мильницю, сипле туди порошок, ллє воду, встромляє помазок. Затискає жовтими прокуреними пальцями кінчик мого носа, аж мені сльози бризкають з очей, і починає намилювати обличчя.

Врешті, коли обличчя моє стає схоже на білу подушку, перукар змилувався наді мною: одпустив носа і взявся за бритву.

Він не стільки голив, скільки зчищав піну. Потім збризнув мене одеколоном, помахав перед самісіньким носом серветкою:

— Вищий клас! Готово.

На радощах, що обійшлося так добре, я оддав йому всі п’ятдесят копійок. Ідучи додому, весь час водив долонею по обличчі — ніколи шкіра моя не була такою гладенькою і приємною на дотик. Жаль тільки, що немає жодної подряпини.

Згодом нам уже було замало двох уроків на тиждень: хотіли бачити Анжеліку Михайлівну щодня, щогодини. Досить було їй з’явитись на шкільному подвір’ї, як ми стрімголов мчали назустріч:

— Анжеліко Михайлівно, здрастуйте!

— Добрий день, Анжеліко Михайлівно!

Вона, наша богиня, все розуміла, все бачила і сприймала наше захоплення з такою милою усмішкою, що ми ладні були на будьякий подвиг заради неї.

— Анжеліко Михайлівно, дайте я вам портфель піднесу!

— Анжеліко Михайлівно, я вчора над хімією до півночі просидів. Вивчив усе назубок.

Анжеліка Михайлівна кожного вислухає, кожному подарує усмішку, і наші поголені обличчя аж сяють од щастя. Відчуваємо себе лицарями молоденької хімічки, ловимо закоханими поглядами кожен її жест, кожен порух очей.

Крім уроків у класі, в нас іще були й практичні заняття в кабінеті хімії, що містився на першому поверсі, поруч з учительською. Це було просторе, добре обладнане приміщення, заставлене довгими столами з різноманітним скляним посудом: од пузатих колб до тоненьких пробірок. А в шафах під замками стояли хімічні реактиви, з якими й проводились досліди.

Ми сідали за столи, бралися змішувати один розчин з другим, щоб довідатись, що з того вийде. Анжеліка Михайлівна походжала поза нашими спинами, і її щоразу можна було підкликати, і кликали її в основному чомусь ми, хлопці, а дівчата воліли обходитись власними силами. Нам же хотілось зробити все якнайкраще, і одного разу, щоб привернути увагу Анжеліки Михайлівни, я й Мишко взяли з шафи ще один розчин та й долили до того, що вже був у колбі.

Там одразу ж закаламутилось, запінилось, забулькотіло, над киплячою поверхнею заколихалась тоненька рудувата цівочка. Вона була схожа на казкового джина, що тисячоліття просидів у закоркованому бутлі, і ми вже хотіли були гукнути Анжеліку Михайлівну, щоб і вона помилувалась разом із нами, та розчин раптом заклекотів, як вулкан, і з колби повалило таким рудим, таким ядучим димом, що ми з Мишком враз стали кашляти і терти почервонілі очі.

Потім закашляли хлопці й дівчата, які сиділи поруч, а тоді уже й ті, що були од нас подалі, а згодом зайшлася кашлем і сама Анжеліка Михайлівна. І коли вона підбігла до нас, то не могла вже нічого вдіяти: джин, вирвавшись на волю, заполонив увесь кабінет, став просочуватись у коридор. А що коридором якраз проходив директор та захотів довідатись, хто розпустив нестерпний цей сморід, то й він приєднався до нашого кашлю. А за ним уже й учителі, що їх лиха доля привела до кабінету…

Після того Анжеліка Михайлівна з певною пересторогою ставилась до мене й Мишка: завжди садовила нас подалі од шафи.

Однак навіть цей випадок не похитнув нашого палкого захоплення. Підтяло його інше.

Кость Калюжний належав до тих хлопців, що не можуть жити без якоїсь каверзи. Тож не дивно, що багато хлопців його терпіти не могло, а Мишко, так той і лік загубив, скільки разів сварився із Костем.

Цього разу Калюжний допік Кімові. На великій перерві, перед уроком хімії, підійшов до Кіма й спитав:

— Що це у тебе на щоці?

— Не знаю.

— Та не на цій, а на тій… Якась пляма, чи що? Дай-но витру. О, і на лобі! Й на підборідді…

Довірливий Кім підставляє обличчя, йому й невтямки, що Кость натер перед цим долоні об стіни.

— О, вже нема.

І Кім проходив майже всю перерву манія манією. Всі вмирали од сміху, а Кім довго не міг уторопати, чого ми сміємося. Аж поки Міля дала йому люстерко, щоб подивився, який гарний.

Кім, звісно, запалився віддячити Калюжному. А що той вибіг з класу, то Кім, ухопивши білу од крейди ганчірку, яка лежала на дошці, причаївся за дверима, щоб ударити нею Костя, як той тільки з’явиться.

Одлунав дзвоник. Ми сидимо за партами і дух зачаїли. Де ж той Калюжний?

Аж ось, чутно, і він іде. Ну, зараз буде!

Двері відчиняються, замість Калюжного з’являється Анжеліка Михайлівна. Кім уже не може затримати руку, хоч теж бачить, що це зовсім не Калюжний…

Все сталося так несподівано, що ми не встигли й охнути.

Затуливши обличчя долонями, Анжеліка Михайлівна вибігла з класу. А ми, приголомшені, навіть не здогадались побігти слідом за нею.

Першою отямилась Ніна. Вона майже ніколи не втрачала самовладання, недаремно ж другий рік підряд була старостою нашого неспокійного класу. Тож і зараз вискочила з-за парти, підбігла до занімілого Кіма, видерла ганчірку і скомандувала:

— Бігом за парту! — І до дівчини, що сиділа поруч із Кімом: — Витри йому руки! — А тоді до всього класу: — Ніхто нічого не чув і не бачив!

І тільки встигла знову сісти за парту, як двері широко відчинились і до класу вкотився директор. А слідом за ним, напевно йому на підмогу, — завуч, високий і страшенно худий Свирид Остапович, якого ми називали Дон-Кіхотом.

Директор зупинивсь біля столу. Коли б не стіл, він, мабуть, проскочив би наш клас і вилетів надвір, такий був розгніваний.

— Хто?! — грюкнув кулаком об стіл.

Мовчимо, наче німі. Адже якщо дізнаються, хто це зробив, Кіма обов’язково виженуть із школу. І розмовляти не будуть.

— Я питаю вас: хто?!

Знову мовчанка. Сидимо, пригнічені лихом, що неждано-нега- дано звалилося на нас.

— Староста класу!

Ніна зводиться, бліда й рішуча.

— Назвіть хулігана, який ударив Анжеліку Михайлівну!

— Іване Корнійовичу, я нічого не бачила.

— Ви що: не були в цей час у класі?

— Була.

— І нічого не бачили?

— Нічого…

Нінин голос тремтить, але вона стоїть на своєму. Ми потай милуємось нею і думаємо, яка вона хоробра: таку хоч до стінки став, хоч з нагана стріляй — не признається!

— Сідайте, ми з вами поговоримо потім! — каже їй гнівно директор. І знову звертається до всього класу: — Хто бачив хулігана, який ударив Анжеліку Михайлівну? Піднесіть руку!

Хулігана?.. Ну, який же Кім хуліган! Он він сидить ні живий ні мертвий, і немає зараз у цілому світі нещаснішої од нього людини.

В нас наростає протест. Протест і образа. Ми зараз не те що Кіма, — нікого не видали б! Он і дівчина, яка сидить поруч із Кімом, пильнує, щоб він себе чимось не зрадив.

Не дочекавшись піднятої руки, Іван Корнійович починає нас лаяти. Ми дізнаємося, що такого нестерпного класу, як наш, не було і не буде. Що всі ми без винятку злісні порушники дисципліни. Нас давно уже треба було вигнати зі школи, і тільки його доброта заважала йому це зробити. Але тепер терпець його увірвався. Він дає нам останній шанс доказати, що в нас іще лишилась якась крихта порядності: до кінця уроку подумати, а на перерві підійти і назвати злочинця.

— Це зробить староста.

Директор виходить. За ним рушає й Дон-Кіхот, який не зронив жодного слова, тільки похитував докірливо головою.

Ми лишаємось наодинці з власним сумлінням. З отією крихтою порядності, про яку говорив щойно директор. Раптом підхоплюється Кім, вибігає з-за парти.

— Ти куди?!

Добрий десяток рук одразу ловить його за поли.

— Пустіть! Я до директора!

Але його ще міцніше тримають. Обступають з усіх боків, умовляють не робити дурниці.

— Я не хочу, щоб весь клас через мене… — упирається Кім.

Його голос зривається, він от-от заплаче. Ми ж його умовляємо, щоб не смів іти, що директор усьому класові нічого не зробить, його ж витурить запросто…

— Ну й хай, — упирається й далі Кім. — Хай виганяє!

Тоді Васько Гаврильченко спокійно запитує:

— А ти про свою матір подумав?

Кім одразу ж знічується, перестає видиратись із рук.

— Що з його матір’ю? — питаю тихо Мишка.

— Вона сердечниця. Як узнає, що його вигнали зі школи, обов’язково помре…

А Васько, відпустивши Кіма, раптом повертається до Калюжного, випалює йому із злістю:

— А все через тебе! — При чому тут я?

Кость іще хотів щось сказати, але ми йому не даємо, накидаємось на нього з усіх боків.

— Хлопці! Годі вам, хлопці! — втихомирює нас Ніна. — Та плюньте на нього, не до нього нам зараз…

Ми поступово втихаємо. Лише Калюжний, приголомшений несподіваним нападом, бубонить розгублено й жалісно:

— При чому тут я?

Але ми вже не звертаєм на нього уваги. Нас непокоїть інше: незабаром дзвонок. Ніна має йти до директора, а ми й досі не вирішили, що ж їй казати.

— Весь клас із школи не виженуть, — каже Васько Гаврильченко. — А називати Кіма не можна…

На тому й порішили: Ніна піде до директора і скаже, що клас так і не знає, хто пожбурив ганчірку в Анжеліку Михайлівну…

І тут ми відразу подумали про скривджену вчительку, досі ми думали лише про Кіма.

— Треба перед нею вибачитись, — пропонує Мишко, і всі пристають на цю пропозицію.

— Тільки не всім класом іти, а кільком чоловікам, — додає Гаврильченко. — Піду, наприклад, я, Мишко, Анатолій… І дівчата…

Дівчата, на наш подив, відмовляються. Всі як одна. Кажуть, нізащо не підуть, а якщо нам так кортить підлизатися до тієї задаваки, то можемо йти і без них.

Дізнаємося, що Анжеліка Михайлівна пішла одразу зі школи.

Вирішуємо не чекати наступного дня, а йти до неї додому.

По дорозі, звісно, торгуємось, кому починати. Врешті вирішуємо, що розмову вестиме Василь, а ми будемо притакувати.

Ось і будиночок, в якому мешкає Анжеліка Михайлівна. Він такий же веселий, такий же привітний, як і наша улюблена вчителька. Сяє білими стінами, блакитною й червоною фарбами, потопає в саду.

Потупцявшись під ворітьми, одчиняємо хвіртку. Йдемо прямою доріжкою, що стелеться аж до ганку.

— Хлопці, ви до кого?

З саду, не помічений нами, виходить літній чоловік. В одній руці він тримає лопату, яка зблискує од червоного призахідного сонця.

— Анжеліка Михайлівна вдома?

— Вдома, — відповідає чоловік і одразу ж гукає у відчинене вікно: — Анжеліко Михайлівно, тут до вас!

— Хто там? — запитує наша учителька з хати. — Та якісь хлопці!

— Зараз вийду…

Чоловік стромляє лопату в землю, дістає гаман, скручує цигарку, бере до рота, а потім дістає гніт і кресало — речі такі архаїчні, що ми аж роти роззявляєм од здивування. Закуривши, чоловік питає, хитрувато примружившись:

— З дев’ятого?

— З дев’ятого, — відповідаєм пригнічено, навіть не дивуючись, що чоловік одразу ж догадався, хто ми такі.

— Молодці: мало учительці очей не вибили!

Ми ще більше хнюпимось. А в примружених очах чоловіка — чи то від тютюнового диму, чи то від сонця — час од часу щось зблискує, товсті губи цмокають миролюбно й дружно.

— Тож треба додуматись! — крутить він головою. — Он і ваша вчителька, — каже несподівано і додає підбадьорливо: — Ну, тримайтеся, козаки! А я пішов, щоб не перепало й мені…

Побачивши нас, Анжеліка Михайлівна одразу спохмурніла. Була щойно освітлена сонцем, а це ступила у тінь. І що ближче підходила до нас, то густішою й холоднішою ставала тінь. Ми майже не пізнаємо нашої вчительки, таке в неї зараз недобре обличчя.

— Ну? — запитує вона вороже. Топчемось на місці, не наважуючись почати.

— Чого ж мовчите?

Невже це вона? Наша завжди усміхнена, завжди весела Анжеліка Михайлівна з її дзвінким, як пісня, голосом? Першим набирається духу Гаврильченко.

— Анжеліко Михайлівно, — починає він, і голос його аж дзвенить од хвилювання, — ми прийшли… Принесли вам вибачення

від усього класу. Ми просимо вас…

Він так і не встигає сказати, що ж ми просимо, — Анжеліка Михайлівна обриває його сердито і владно:

— Хто кинув ганчірку?

— Анжеліко Михайлівно, ми не можемо цього вам сказати.

— Ви для цього й пришли?

— Ми прийшли, щоб просити пробачення.

— Не потрібні мені ваші пробачення! — вибухає вчителька. Обличчя її береться плямами, стає гостре й зле. — Ви повинні назвати хулігана!

— Анжеліко Михайлівно, він зовсім не хотів у вас влучити… — Бідний Василь аж спітнів. — Чесне комсомольське, не хотів! Якщо директор дізнається, хто, він його вижене зі школи. Ми вас усі дуже любимо, Анжеліко Михайлівно…

— Бачу, як любите, — саркастично всміхається учителька. Потім гасить посмішку, холодно каже: — От що. Доки не назвете того, хто мене вдарив, я не хочу і розмовляти з вами. Все!

До побачення!

Повернулася й пішла до ганку.

— Анжеліко Михайлівно! — розпачливо гукає услід їй Василь. — Анжеліко Михайлівно, у нього ж мати сердечниця!

Навіть не зупинилась. Не оглянулася.

Якийсь час стоїмо, наче громом побиті. Потім Василь сердито каже:

— Ходімте!

Обличчя у нього горить, а в Мишка Кононенка вже й вуха палають. І поблискують злі сльози, а очі від них, як ножі. Тільки вийшли з двору, як він за цеглину й назад.

— Ти що, здурів?

Василь схопив його за руки, видер цеглину.

— Не вистачало нам до Кіма ще й тебе!

— Я все одно їй вікно висаджу! — аж схлипує Мишко.

— Ну й дурень!

— Хай і дурень! А вона хто? Хто?..

Ми розуміли, що то запитував нас не Мишко, а його смертельно поранене серце. Нам немов наплювали в обличчя, розтоптали найчистіше, найсвятіше почуття, що було в кожного з нас.

Мишко ж перший і висловив наше болісне обурення:

— Ненавиджу жінок! Ненавиджу!

Отак згасла наша любов до Анжеліки Михайлівни. А як ми довідались, що вона ще й донесла директорові про наші відвідини, розповіла йому, що в учня, який її вдарив, мати хвора на серце, то недавнє наше палке захоплення переросло в не менш палку ненависть. Бо навіть директор зрозумів, що це вже занадто, і не став допитуватись, у кого мати хвора на серце. Він тільки переказав Ніною, щоб ми всі прийшли разом з батьками наступного тижня у вівторок, на восьму вечора.

Я довго вагався: запрошувати маму на ті збори чи ні. Врешті вирішив, що школа не завалиться, якщо мама й не прийде. Якби ж хоч збори були радісні, а то — суцільні поминки. Навіщо ж зайвий раз завдавати мамі прикрощів?

До того ж їй доведеться повертатися вечірнім поїздом, а потім іти самій лісом. Серед ночі та ще й мимо кладовища. Уявити тільки — і то страшно.

Тож я, пожалівши маму, сказав класному керівникові, що вона занедужала. Лежить тяжко хвора, не може ворухнути ні ногою, ні рукою. І змушений був потім щотижня доповідати, який у мами стан. Як вона поступово видужує, як уже виходить надвір, але в школу ще приїхати не може.

Класний керівник, старенька вже Марія Федорівна, щиро мені співчуваючи, просила переказати, щоб мама побереглася й не поспішала на роботу. Я відповів, що мама їй дуже дякує, і боявся лише одного: щоб вони якось не здибались. Хоча б до того, як я закінчу школу.

Єдиний, хто виграв на всій цій історії, був, як це не дивно, Кім. Дівчата за ним вмирали. Носилися як з писаною торбою, казали, що це єдиний хлопець, вартий їхньої уваги. І Кімове щастя, що він не став задирати носа, а то б ми з його прихильників перетворились на ворогів.

Нас же, решту хлопців, дівчата просто-напросто бойкотували. Дійшло навіть до того, що одного дня, вмовившись, помінялись місцями: одсіли всі як одна од хлопців. Марія Федорівна, яка саме прийшла на урок, довго протирала пенсне та питалась у Ніни, що це все означає. Ніна нахилила голову і сказала, що вона не знає: просто узяли та й пересіли.

Марія Федорівна тільки похитала головою. Не стала більше допитуватись, а натомість погортала підручник та й одклала його набік. Сказала, що сьогодні будемо працювати не за підручником.

Ми досі навіть не підозрювали, що Марія Федорівна знає напам’ять стільки віршів. І то яких віршів.

Не можна сказати, що Марія Федорівна майстерно декламувала. В неї був старечий надтріснутий голос, вона трохи сюсюкала, деформована постать її зовсім не пасувала до тих високих емоцій, про які йшлося в поезіях, але ми не помічали того нічого.

Ми відкривали для себе нового Шевченка і Лесю Українку, нового Рильського, Сосюру, Тичину.

О люба Інно, мила Інно,

Сестру я вашу так любив Дитинно… злотоцінно.

Або:

Мамо, моя мамо.

Сива моя муко.

В’ється перед нами

Шлях, немов гадюка… Або:

Ніхто ще згадки не зборов,

Вона, як смерть, нема їй краю…

Моя душа — на крик, на кров

У тузі Дантовій конає…

А роки йдуть… і все минає… Та не мине моя любов.

Марія Федорівна декламувала й декламувала, бо досить було їй замовкнути, як ми кричали: «Ще, Маріє Федорівно, ще!» Ми ладні були слухати її не тільки цей, а й наступні уроки, не виходячи навіть на перерву.

До кінця дня дівчата попересідали на старі місця, і поміж нами знов запанували мир та злагода. От що може зробити справжня поезія!

Після того кожен урок, будь то українська література чи мова, починався з одного й того ж.

— Маріє Федорівно, прочитайте нам кілька віршів, — заводив хтось.

І весь клас підхоплював дружним хором:

— Прочитайте, Маріє Федорівно!

І не було випадку, щоб Марія Федорівна відмовилась. Обличчя її враз м’якшало, вона знімала пенсне, хукала й протирала скельця, сиві буклі старомодної зачіски зворушено трусились, а нас поймав святковий настрій, сповнений чогось небуденного, чогось незвичайного, що чаїлося в наших душах і мало прокинутися під магічною дією віршів.

Іще нам подобались уроки фізкультури. По-перше, до них не треба було готуватись; по-друге, проходили вони завжди в спортивному залі або надворі; і, по-третє, фізкультура була тісно поєднана з військовою справою. А в школі не було, мабуть, хлопця, який би не марив побачити себе у військовій формі.

То були роки масового призову комсомольської молоді у військові училища, роки Іспанії, Хасану, Халхин-Голу, а потім визволення Західної України та Західної Білорусії. Ми із захватом стежили за героїчними діями наших військ, шкодували, що народились на два-три роки пізніше і тому втратили нагоду взяти участь в усіх тих боях. Адже так неймовірно цікаво було стежити на кіноекранах за бойовими діями наших танків і літаків, за навальними атаками нашої героїчної піхоти, що завжди завершуються блискавичним розгромом ворога. Ми дивились ті фільми по двічі й по тричі — скільки дозволяли наші фінанси, виходили з тих сеансів у войовничому чаду і — боже мій! — яким сіреньким, невиразним здавалося наше шкільне життя супроти всіх тих кінобаталій!

Тому ми любили уроки фізкультури, бо на них вчились крокувати в строю і кричати дружно «ура!», вивчали гвинтівку та кулемет, ходили на військово-учбовий пункт, де стріляли з дрібнокаліберок по мішенях. І не просто стріляли, а прагнули вибити найбільше очок, щоб прикрасити свої груди значком «Ворошиловський стрілець».

На той час особливою популярністю серед учнів користувалася вправа з гранатами. Начитавшись про «кишенькову артилерію», ми один з-поперед одного намагалися пожбурити гранату так, щоб вона упала якнайдалі. Та не тільки пожбурити, а ще й поцілити у невеликий окопчик, у якому сидів невидимий самурай. Для цього треба було розігнатися і на бігу, перед чітко проведеною лінією, метнути гранату.

І були серед нас такі мастаки, які якщо не з першого, то з другого разу обов’язково поціляли в окопчик.

Я ж довго не міг досягти успіху. Граната не долітала до цілі, гупала на десять-п’ятнадцять метрів ближче. Як не розбігавсь, як не розмахувавсь, надриваючи м’язи, мені так і не вдавалося поцілити у самурая. І це — на очах усього класу, в тому числі Ніниних!

Тож я вирішив будь-що навчитися кидати гранату.

Знайшов важке дубове поліно і два дні майстрував із нього гранату. Добре довелось погріти чуба, бо дерево було міцне, як залізо, а я, окрім складаного ножика, не мав іншого інструмента. Та ось граната готова. Федько, зваживши її на долоні, сказав, що він теж піде зі мною. Я не заперечував: удвох завжди веселіше, до того ж не доведеться бігати за гранатою.

Виходимо з двору. Треба вибрати місцину, щоб граната не влетіла в чиюсь садибу, не загубилася. Аж біля крайньої хати Федько зупиняється і каже, що будемо кидати тут.

Перед нами — просторий вигін, тут є де розбігтися та розмахнутися. За нашими спинами — крайня хата, у хаті, за великим вікном, видно жінку. Вона пересіває через сито борошно і все позирає на нас. їй теж, мабуть, цікаво, як ми будемо кидати гранату.

Перший бере гранату Федько.

— Стій на місці, — каже мені, а сам одходить подалі, голосно рахуючи кроки: — Двадцять… тридцять… сорок… — Докинеш?! — гукаю йому.

— Докину!

Федько для чогось закочує правий рукав, приміряється, як ліпше взяти гранату, а жінка стукає у вікно, щось сердито показує мені на мигах. Ага, я, мабуть, заступаю Федька і їй нічого не видно. Що ж, можу й одійти трохи вбік.

Федько в цей час розганяється, стрибає, як кінь, і жбурляє гранату…

Він таки докинув: поцілив якраз у вікно. Брязнуло скло, граната влетіла досередини, вибухнула жіночим розлюченим лементом. І не встигли ми отямитись, як із хати вилетіла жінка: вся у борошні, як манія, з качалкою в руках. Вона здалась нам такою страшною, що куди там тим самураям. Ми втікали од неї, аж п’яти горіли.

Діставшись додому, я найбільше шкодував за гранатою. Два дні проморочився і жодного разу не кинув!

ЯК АМУР НАМАГАВСЯ ПРОБИТИ МОЄ СЕРЦЕ,

ТА ЛИШЕ СТРІЛИ ПОГНУВ

З цією історією пов’язаний у мене найприкріший спогад, моя найбільша ганьба. Скільки часу минуло відтоді, пора вже й забути, а й досі сором так і обпалить, як згадаю той урок.

У всьому була винна ручка, звичайнісінька учнівська ручка. Така собі металева трубка, з одного боку якої — перо, а з другого — олівець. Вона мала не вивчену ніким особливість вбирати у себе чорнило, а потім випускати його непомітно на пальці, так що руки наші завжди були сині, а часто й носи, і підборіддя, і щоки.

Зате ручки ті були безвідмовні, в них ніколи не ламалися пера, не щербились олівці, ми купували їх залюбки, носили в портфелях, у книжках, у кишенях — кому де заманеться.

Іще з них було зручно стріляти. Паперовими, добре розжованими кульками. Закладеш таку кульку у трубку од ручки, потім той кінець, де кулька сидить, затиснеш в губах, потім прицілишся і — пху! — щосили у трубку. Бачиш, уже кулька твоя у когось на лобі або на потилиці. Це залежно від того, куди цілився.

Стріляти найкраще під час уроку, коли «мішень» сидить більш-менш непорушно. Тож і я, діждавшись, коли учитель історії одвернувся в інший бік, зарядив свою ручку вже готовою кулькою, прицілився і вистрелив — прямо в щоку Васькові.

Той одразу ж здогадався, хто вистрелив, і щойно учитель повернувся до дошки, як я дістав кулькою у вухо. А, ти так! Ось я ж тобі!

Не зводячи з учителя очей, готую чергову кульку.

— Що ви весь час жуєте? — цікавиться учитель. Відповідаю, що й не думав жувати.

Він одвертається, і я, швиденько прицілившись, стріляю у Василя.

— Ви знову за своє?

І як він помітив? Дивився ж зовсім в інший бік!

— Якщо вам не цікаво, можете вийти із класу…

Я, звичайно, того й не подумав би зробити. Ще чого: вийти у коридор, де тебе одразу впіймає директор! Кладу ручку, слухаю уважно вчителя. Лясь!..

Василева відповідь. Знову поцілив у самісіньке вухо. А вчитель, бач, і не помітив! Мене так одразу засік…

Ось він знову одвертається в інший бік, і я, не спускаючи з нього очей, одриваю клапоть паперу, починаю жувати. Потім так само обережно і сторожко беру ручку, заряджаю готовою кулькою і, скосивши одне око на вчителя, швидко підношу трубку до рота… Учитель теж, мабуть, пас мене скошеним оком, не інакше. Бо не встиг я вистрелити, як він увірвав свою розповідь, розкрив класний журнал і щось там сердито записав.

— «Погано»… Тобі за поведінку «погано», — шепоче Мишко, який сидить ближче до столу.

Я й сам знаю, що не «відмінно». Уявляю, як мене викличе директор, як протиратимуть з пісочком на класних, а то й на загальношкільних зборах, як пошлють мамі записку, і мені вже не хочеться жити.

До того ж я не так давно був у директора «в гостях». Він мене попередив, що йому вже набридли побачення зі мною (наче я їх прагнув!). Ще одна скарга — і нам доведеться розлучитися навіки.

Та пересторога найбільше мене налякала. Я б, звичайно, од того не вмер, бо не палав особливою любов’ю до директора, але вся біда в тому, що разом довелося б розлучатись і з школою. А куди я після цього подамся? І що скаже мама?..

Мишко, що сидить поруч, теж переживає за мене, шепоче, що я повинен одразу, як тільки історик вийде з класу, наздогнати його і попросити, щоб він викреслив із класного журналу оту не потрібну нікому оцінку. Я киваю головою у відповідь, ладен зробити що завгодно, аби лишитися у школі. Тож як тільки пролунав дзвоник, кидаюся слідом за вчителем:

— Миколо Платоновичу! Миколо Платоновичу!

Історик зупинився. Він дуже високий, дивиться на мене зверху вниз, і скельця його окулярів поблискують строго й неприязно.

— Я вас слухаю.

— Миколо Платоновичу, я більше не буду… Я ненавмисно, Миколо Платоновичу…

Бубоню поспіхом, бо дуже боюся, що він мене не дослухає. Одчиняться двері класів, звідти посиплються учні, оточать нас, переб’ють — тоді я пропав!

Брови Миколи Платоновича недовірливо лізуть угору:

— Ненавмисно?.. Як це ненавмисно?

І тоді я випалив фразу, якої не прощу собі, доки й житиму:

— Це у мене Гаврильченко стріляв… Коли б не він, я б ніколи… Я більше не буду, Миколо Платоновичу!

Історик якусь хвилину вагається, потім розкриває класний журнал, перекреслює погану оцінку.

Я йому навіть не подякував, бо ладен був відкусити собі язика…

Як я міг продати найкращого друга? Хіба не можна було умовити вчителя і без цієї підлої фрази?

Цілий день не міг дивитися Василеві у вічі. А він, наче навмисно, все підходить до мене то з тим, то з іншим і розмовляючи кладе на плече руку. Рука та здавалася мені такою важкою, що я аж гнувся під нею.

Що б він сказав, якби довідався про ту мою фразу!

І він таки довідався, тільки трохи пізніше. Бо я досить швидко забув обіцянку, дану історикові, хоч чесно намагався не порушувати дисципліни. Але життєві обставини часом складаються так, що найблагородніші наміри летять шкереберть. Тож я знову попався на чомусь, і Микола Платонович, який мав добру пам’ять, при всьому класові сказав:

— Того разу ви звернули все на Гаврильченка. Тепер я бачу, що ви говорили неправду… — Нічого я вам не казав!

— Як — не казали?

Обличчя учителя почервоніло, мабуть, не менш, ніж моє. Він дуже розгнівався, але не його гнів і навіть не погана оцінка, яку він от-от поставить, зараз печуть мене. Потилицею, спиною, серцем відчуваю вражений погляд Гаврильченка і вже кричу на весь клас: — Неправда! Нічого я не казав!

Учитель, мабуть, зрозумів, що зі мною коїться щось незвичайне, не став сперечатися. Тільки сердито стенув плечима і сказав:

— Сідайте…

Забув навіть поставити мені погану оцінку. Хоч я зараз дуже хочу, щоб він поставив «погано», щоб директор вигнав мене зі школи, щоб мене переїхала машина, щоб я лежав У лікарні і, помираючи, казав Васькові, що то все неправда…

— Нічого такого я не казав, — бубоню до Мишка, бо не можу мовчати: мене щось душить за горло.

— От повіриш, що не казав, — пристаю на перерві до Кіма, бо мені здається, що всі тільки й думають про ту мою фразу.

Хлопці — і Мишко, і Кім, і інші — відповідають, що вірять, чому б не повірити, та мені од того не легше.

Навіть у суботу, коли їхали з Федьком додому, я переконував його і себе, що не міг того сказати! Але Федько, у якого шкіра як у носорога, досить байдуже поставився до моєї трагедії. Він тільки поплямкав губами й сказав:

— Найшов з чого журитись! От приїдеш додому, повечеряєш — враз усе забудеться.

В мене аж руки засвербіли ляснути Федька по пиці. Одсунувсь од нього подалі, не хотів більше нічого чути. Дививсь у вікно, думав приречено, що Васько ніколи мені не повірить, як я його не переконуватиму.

Але Василь швидко пересердився. Я був на сьомому небі од щастя. Думав про те, який він чудовий хлопець! Мені хотілося зробити для нього щось незвичайне, щоб він зрозумів, як я ціную нашу дружбу. Коли б це було на війні, я б кидався під усі кулі, щоб захистити його.

Однак війною поки що не пахло, і кулі не свистіли довкола. Тож свій героїчний вчинок довелося відкласти на невизначений час, а прислужитися Василеві іншим.

Хтось сказав, що бог кохання Амур прилітає до нашої країни навесні разом з птахами, а пізньої осені, з настанням холодів, збирає свою амуніцію і відлітає у вирій — у далекі теплі краї.

Може, і відлітав регулярно той Амур із першими журавлиними ключами, вимахуючи прозорими крильцями, але того року він одбився од журавлиної зграї та й залетів до нашого класу — відпочити і погрітися. І чи то ми йому так сподобались, чи не було уже сил для дальшого льоту, тільки лишився той грецький бог Амур у нашому дев’ятому «В» на всю зиму, аж до весни: нам — на любов та кохання, учителям — на горе й сльози.

Я не знаю, де мешкав той веселий і лукавий божок: на дошці чи десь аж під стелею, та, зрештою, це не так і важливо. Зігрівшись і трохи оговтавшись, він зняв з плеча лук, вийняв стріли та й заходився стріляти, поціляючи прямісінько в наші серця.

Перший потрапив під постріл Мишко Кононенко. Стріла вп’ялась йому в груди, напустила повне серце отрути. Інкубаційний період тривав щось із тиждень, а потім з’явилися всі ознаки любовної лихоманки.

Мишко став крутитися на парті й раз по раз оглядатися. Я знав, на кого він дивиться: на третій парті за нами сиділа Міля, яка вдавала, що ті погляди зовсім її не стосуються. Коли ж Мишко одного разу під великим-великим секретом дав мені прочитати записку од неї й обличчя його при цьому аж плавилось від ідіотського усміху, я зрозумів, що він остаточно загинув. Від дівчачого ненависника, гордого козака й заповзятого мушкетера лишилася одна тінь, та й та вже йому не належала…

А за Мишком захворів Гаврильченко. Ознакою хвороби було те, що він знову взявся за вірші. Не про літаки або планери, а про такі гідні зневаги речі, як зорі у небі, солов’ї у кущах, місячні ночі й очі дівочі.

Я був приголомшений і не знав, що відповісти Василеві, коли він з жалісною усмішкою чекав мого присуду.

Вірші були препогані. Їх не рятували ні зорі, ні місячні вечори, ні солов’ї. Та в мене бракувало духу сказати йому про це.

— Вони нічого… Подобаються… — мимрив я, давлячись власною брехнею.

— Правда?!

Василь розцвітає. І тоді я не витримую. Єхидно запитую, показуючи на рядок, де йдеться про якусь діву з мерехтливими, як зорі, очима:

— Про кого це ти?

— Та-а…

Уникає мого погляду, ще більше бентежиться. Потім, забравши в мене вірші, запитує несміливо:

— Я проведу тебе після уроків. Добре?

До кінця занять мене мучила цікавість: що йому треба? І коли ми вийшли, коли мовчки пройшли один квартал, другий, Василь запитав:

— Скажи: ти мені друг?

— А ти й досі сумніваєшся? — відповідаю обережно. Він мов і не почув.

— Ти скажеш правду, як я тебе запитаю?

Василь дивиться мені прямо у вічі.

Облизую пересохлі губи, відповідаю, що казатиму правду.

Невже довідався, що я бовкнув учителеві історії у коридорі?

— Скажи… Ти любиш… Ніну?

Стою якийсь час ні в сих ні в тих. Василь застукав мене зненацька: ніколи не сподівався, що він про це запитає. До того ж я й сам ще добре не знаю, люблю Ніну чи ні. Вона мені подобається, мені радісно, коли зустрічаю її, і сумно, коли з нею прощаюся, але хіба можна твердити, що це вже любов? І хіба в цьому можна комусь зізнаватися, навіть найближчому другові?

— Звідки ти взяв? Дуже мені потрібна Ніна Рибальченко!

Василь, почувши відповідь, хапає мою руку, щосили тисне її, обіцяє упросити інструктора, щоб покатав мене на літакові.

А я, зовсім збитий з пантелику, лише кліпаю на нього очима…

Тільки згодом, коли сидів за столом і розв’язував задачку, мене осяяла думка: Васько втріскався у Ніну!

Так ось чому він допитувався, чи люблю я її.

Сиджу, мов сич, і мені вже не до задачки, не до уроків. Мені здається, що я теж люблю Ніну. Ну, хай іще не люблю, хай тільки починаю любити. Бо вона мені як друг, як вірний товариш.

А хіба Васько не друг? Хіба я не завинив перед ним, хіба не поклявся, що спокутую оту свою провину?

Наступного дня, одержавши від Ніни записку з пропозицією піти в кіно, я відповів, що сьогодні не можу, що хай сходить із Василем. І так відповідав щоразу. А коли ми поверталися із школи втрьох (я завжди пильнував, щоб не лишитись наодинці з Ніною) і доходили до вулиці, на яку мені треба було завертати, я завжди поспішав попрощатися з ними.

Спочатку Ніну це дивувало і, мабуть, трохи ображало. Та згодом вона вже й не зверталась до мене. Не писала записок, не запрошувала більше в кіно: адресувала все те Василеві. І наші спільні уроки з німецької зачахли самі собою.

ПРО ТЕ, ЯК Я МАЛО НЕ СТАВ ВІДМІННИКОМ

І ЯКА Б ЦЕ БУЛА РАДІСТь МАМІ

Благородний цей намір виник у мене в дев’ятому класі.

Щоправда, й раніше час од часу з’являлася думка: «А чому б і мені не стати відмінником? Що я, гірший од Ікса чи ледачіший од Ігрика?»

Отримував я посередні оцінки не тому, що не міг запам’ятати сказане вчителем, а тому, що висидіти спокійно сорок п’ять хвилин міг хіба що кам’яний ідол, та й то якби його не чіпали сусіди. А як той шепне, той щипне, той намалює щось смішне та тихцем показує, — уже й пропустив якийсь шмат учителевої розповіді повз вуха, уже й лупаєш безпорадно очима, коли зненацька учитель запитає:

— Повторіть, що я тільки-но розповідав?

До того ж якби у класах не було вікон або були вони десь аж під стелею, якщо вже потрібне світло. А то на всю стіну, щоб видно було все, що діється поза школою. Он дядько щось на возі повіз: цікаво, що там у нього? Он зупинились дві жінки: стоять, вимахують одна до одної руками, мовби сваряться. Поб’ються чи ні? А ось іще цікавіше: горобець. Примостився на лутці, зазирає до класу.

Пам’ятаю, як ще в п’ятому класі до нашого вікна унадився цап. Підійде, бувало, постука у шибку рогами і лиже скло — посила повітряні поцілунки. Спробуй утриматись од реготу!

Ми реготали, а вчителька сердилась і посилала когось одігнати тварину. Та тільки учень повертався назад, тільки сідав за парту, як цап знову: тук-тук у вікно.

Потім учителька дізналась, чому цап заглядає саме в наше вікно, в нижню шибку: ми її натирали сіллю…

Отож думка, чому б і мені не стати відмінником, мелькала у мене й раніше. Коли в кінці року, наприклад, вручалися похвальні грамоти та подарунки. Це було б здорово, вийти на очах всієї громади до столу і прийняти із рук самого директора похвальну грамоту! Це було б непогано: стати відмінником уже хоча б заради того, щоб тебе не так часто викликали до дошки! Адже відмінників учителі майже ніколи й не питають. Хіба вже тоді, як увесь клас не може відповісти.

Тільки якби ж відмінників зовсім не питали! А то: викличуть не викличуть, а ти готуй все одно. Сиди день і ніч над підручниками і — цікаво тобі чи не цікаво — все учи назубок. Тож чи варта шкура вичинки? Мабуть, що не варта.

Однак у дев’ятому класі справа повернулася по-іншому. Якось Марія Федорівна сказала, що учні, які одержать атестат відмінника, матимуть право поступати до інститутів без екзаменів. До того ж їх зараховуватимуть у першу чергу.

Я й задумався. Чого найбільше не любив, так це екзаменів. Я їх просто терпіти не міг. А тут можна буде уникнути, якщо стати відмінником.

До того ж не пропадуть і два місяці літніх канікул, коли треба буде день і ніч гибіти над підручниками. А так розважайся, як хочеш.

Що й казати: перспектива досить зваблива.

Того вечора я виписав у два акуратні стовпчики предмети: один був маленький — з відмінними оцінками, а другий удвічі довший.

— Що ти пишеш? — зацікавився Федько. Він кінчав уже десятий клас, і йому, звісно, пізно було думати про атестат відмінника. Я охоче пояснив і розповів про свій намір.

— Ти — відмінником? — вирячив на мене очі Федько. Покрутив головою, потім переконано сказав: — Нічого в тебе не вийде!

Хоч лопни, хоч трісни, а відмінником не станеш!

— А звідки ти знаєш?

— Знаю.

В мене одразу псується настрій. Відчуваю, що все те він каже навмисне, аби тільки мене подратувати, а не можу не гніватись.

— Я теж про тебе знаю… — кидаю, щоб позлити його.

— Що ти там знаєш? — насторожується Федько.

— Думаєш, не знаю, як ти козу доїв? Щоб хазяйка не бачила…

Мене рятують ноги. Та ще те, що були одчинені двері. Федько ганявся за мною як скажений, але, звичайно, не міг мене наздогнати. І коли він, засапаний, ставав, я теж зупинявся й дражнив:

— Козодій! Козодій! От розкажу в школі, як ти козу видоїв, знатимеш тоді, як я не стану відмінником!

Федько зривається з місця. Він би мене вбив, якби впіймав. А до мене знову повертається гарний настрій. І впевненість, що я таки стану відмінником. Федькові на зло.

Вирішив почати з понеділка. Серед тижня воно якось не з руки: не встигнеш і оглянутись, як уже субота. Хай погуляю востаннє, наберуся сил, бо не розгинатиму ж потім спини ні вдень ні вночі.

Повертались додому із Федьком у різних вагонах: я ніяк не міг простити йому тієї недовіри. Може, тому і вдома не витримав, поділився своїм наміром із братом:

— Не віриш?

Сергійко сказав, що вірить, тільки якось байдуже сказав, аби відчепився. Лаштував саме реактивний двигун для самохідного катера: коробки з-під зубного порошку «Піонер» з металевою впаяною трубкою. А коли він чимось заклопотаний, все інше йому — до лампочки. А мені ж потрібний співчутливий слухач.

Хіба що мамі сказати?

Досі мав намір розповісти вже тоді, як стану відмінником. Або не розповідати зовсім, а лише показати атестат з відзнакою. Щоб мама і очам не повірила.

Але коли то ще буде! Треба сказати сьогодні, бо як не скажу, то, мабуть, і заснути не зможу.

Мама перестилає саме постіль, міняє білизну. Заходжу збоку й кажу якомога байдужіше, мовби мені все те раз плюнути:

— Знаєш, що я надумав?

— Що ж ти надумався?

— Стати відмінником!

Всього чекала мама од мене, тільки не цих слів.

— Ти хочеш стати відмінником? — перепитала мама, не вірячи, мабуть, власному слухові.

— Може, не віриш? — запитую в свою чергу ображено.

Мама поспіхом відповідає, що вірить. Тільки для неї це так несподівано…

— А ти, бачу, й не рада, — все ще дуюсь на маму.

— Дурненький! Як би це мати не раділа синові-відмінни- кові.

На очах у мами вже сльози. Вона і сміється, і от-от розплачеться. Обіймає мене за плечі, примовляє схвильовано:

— Боже, як тебе вигнало! Чи я коли думала, що в мене буде такий син?..

І мені стає так хороше, наче я уже відмінник. А всі труднощі, що їх я мав побороти, давно лишились позаду.

Ми довго сиділи поруч на ліжкові, що його мама так і не встигла заслати. На підлозі валялася ковдра, та мама забула про неї, а я боявсь нахилитися, щоб не скинути мамину руку, яка лежала на моєму плечі. Ми мріяли про інститут; до якого тепер я обов’язково втраплю…

Потім мама звелася, ласкаво провела долонею по моїй непокірній чуприні:

— Лягай уже, відміннику мій золотий.

І я швиденько роздягнувся, пірнув у постіль і майже одразу заснув, зігрітий думкою, як добре бути відмінником.

Прокинувся зовсім переконаний, що мій намір незабаром здійсниться. До того ж мама спекла такий високий та рум’яний пиріг, що я вже не міг не стати відмінником.

Наласувавшись отим пирогом, вийшов на вулицю. Перша, кого я зустрів, була Сонька. Недбало привітався до неї, вона ж блиснула на мене очима, єхидно спитала:

— Що це ти мов кілок проковтнув?

Сонька лишилася Сонькою, хоч і вигнала нівроку — зовсім дівка. Хотів пройти мимо, не заводитись, але не витримав:

— Спробувала б ти в нашій школі потягти на відмінника!

— На відмінника? Ти?! Ой, тримайте мене, бо впаду!

Розкрила ротяру, регоче, аж виляски йдуть. І нащо я з нею завівся? Знаю ж, що за штучка. Йду геть, а вона гукає услід:

— Як заробиш «відмінно», то вдар телеграму!

А щоб ти сказилася! Зіпсувала настрій одразу. Повеселішав, стрівши Ванька. Заради неділі Ванько вирядився, наче збирався іти фотографуватись для газети. Начищені черевики, чорні сукняні штани, чорна шинеля з мідними гудзиками, ще й новенький картуз з оксамитовим околишем і лакованим козирком. Надворі мороз аж тріщить, вуха одморозити запросто, а Ванькові хоч би тобі що: каже, що зовсім не холодно.

— Це що! Спробував би ти на паровозі! Мороз — не мороз, а ти виглядай, хоч умри… А швидкість, знаєш, яка? Сімдесят кілометрів та ще й проти вітру!

Заздрісно дивлюсь на Ванька. От уже кому повезло! Але ж і мені є чим похвастатись.

— А мені довелося-таки стати відмінником. Не дуже й хотілося, та що поробиш, коли в інститути приймають без іспитів… — Важко, мабуть? — співчуває Ванько.

— Не так щоб і важко, тільки дуже марудно. Як чого в класі не знають, так учителі всі до мене: поможи… Наче я за всіх думать повинен! А коли інспектор приїде, то мене тільки й питають…

Ванько з повагою дивиться на мене. От уже вірний товариш: що б ти йому не змолов — повірить і не зблимне! Думаю, що б його ще сказати Ванькові, і пригадую зустріч із Сонькою. Як вона реготала й кричала про телеграму.

— А ти на неї наплюй! — раїть Ванько. — Вона як була дурнувата, так дурною й лишилася: заміж виходить!

— Заміж?

— А ти досі не знав? Про це ж у нас тільки й дзвонять!

Не можу повірити. Хай би хто завгодно, а то Сонька.

І який божевільний наважився женитись на ній? Жити набридло, то вирішив укоротити собі віку?

— Вони всі, дівчата, намахані, — філософствує Ванько. — Як тільки семирічку закінчить, так і цілиться заміж. Аж дивитися гидко!

Ванько чвиркає презирливо крізь зуби, і я за ним чвиркаю. Сповнені погорди до несерйозного дівочого роду, поважно простуємо вулицею.

У понеділок, повернувшись зі школи, сідаю одразу до уроків. Тепер хай хоч каміння з неба — не встану з-за столу, поки не вивчу все до кінця!

Дістав чисту газету, заслав свою половину столу. Розклав старанно підручники й зошити, помилувався, підсунув стілець.

Отже, що в нас завтра на першім уроці? Фізика? Давай сюди фізику!

Тільки знайшов потрібну сторінку, тільки ухнюпився — на порозі Федько. Та ще й не сам, а з товаришем.

— Роздягайся! — Федько до товариша. — Я тобі зараз усиплю!

Той роздягається, а мені вже цікаво, що ж він усипле. Вдаю, що заглибивсь у фізику, і тихцем позираю на них. Ага. Федько дістає шахівницю.

Сіли по той бік столу, розставляють фігури. Федько хапає два пішаки, затискає під столом у кулаках.

— У якій руці: в правій чи в лівій?

Його товариш не бачив нічого, а я помітив одразу, що Федько змахлював: узяв обидві чорні фігури. Так ось чому я ніколи не міг угадати, в якій руці біла!

Злий на Федька, попереджаю товариша:

— Не вгадуй: у нього в обох руках по чорному пішакові.

— А ти чого лізеш! — спалахує Федько. — Готуй свої уроки, а до нас носа не сунь!

Як це не сунути, коли отаке шахрайство! Та й товариш пристає на мій бік. Каже, щоб я узяв білий і чорний пішаки, бо Федькові він більше не вірить. І я, гордий довір’ям, одкладаю на хвилинку підручник, беру дві фігури, ховаю руки під стіл:

— В якій?

— У правій.

У правій руці в мене чорний пішак. Однак я не розгублююсь: швиденько міняю пішаки і кладу на стіл білий. Дуже ж бо хочеться, щоб Федько сьогодні програв.

Починається гра. З кожним ходом вона все більше загострюється. Федько і товариш все частіше сперечаються, вириваючи один з одного ту або іншу фігуру, я встряю у сварку, від чого справа все більше заплутується, і ми уже втрьох кричимо один до одного як навіжені.

— Маю я право переходить чи не маю? — допитується Федько.

— А ти мені дозволяв? — не поступається товариш.

— А ти йому дозволяв? — сікаюсь і я.

— То він руку одірвав, а я не одривав!

— Одривав, одривав! — кричу я, хоч, убий мене грім, нічого не бачив. — Постав фігуру на місце!

Отак потроху й виграєм у Федька партію.

— Мат! — оголошує переможно товариш.

— Мат! Мат! — пританцьовую я.

Федько аж посинів. Ніколи не думав, що він так переживатиме. Змітає фігури з дошки, починає розставляти заново.

— Ще одну? — питає товариш.

— Не одну, а дві, — відповідає похмуро Федько. — З контровою.

— А як я виграю й цю?

— Все одно з контровою… А ти чого над головою стовбичиш? — Це вже до мене. — Готуй свої уроки, а нам не заважай!

Федьків товариш одразу ж заступається за мене. Каже, що я зовсім їм не заважаю, що можу дивитися, скільки захочу. Я, звісно, не міг знехтувати таким ласкавим запрошенням: знову встряю в кожну суперечку, гарячкую не менш од них.

Так ми зіграли аж тринадцять партій: вісім виграли ми, п’ять виграв Федько. І коли, вже зовсім почманілі, склали шахи, була одинадцята вечора.

Вирядивши товариша, Федько став лаштуватись до сну. Я ж стояв над розкритим підручником, не знаючи, що робити. Сідати зараз за фізику — не встигну підготувати інші уроки. Братись за інші уроки?.. А Федько позіхає й позіхає. Та хоч би мовчки, а то завива, мов гієна.

— Ти ще довго сидітимеш?

— Та мені ж фізику треба! — мало не плачу з відчаю. — І географію, й німецьку…

— Завтра підучиш. Раніше встанеш… А сьогодні не вийде нічого: уже спати пора.

Бачу й сам, що пора. В голові аж макітриться і в горлі дере — так накричався. І де вони взялися на мою голову зі своїми шахами!

Виправдовуюсь перед власним сумлінням, що я зовсім не винен: аби не шахи — сидів би весь вечір не розгинаючись. «З завтрашнього дня і почну. А як Федько ще кого приведе, скажу, щоб ішли в іншу кімнату… Не заважали щоб…»

Однак другого дня мені знову не вдалося засісти за уроки. Чи то вже така моя доля, як щось загадаю, неодмінно хтось та переб’є! Учора Федькового товариша нечиста сила принесла, а сьогодні, тільки-но сів за парту, як Мишко мені й каже:

— Только, послухай, яка ідея. Після уроків всім класом гайнемо на річку. На ковзани…

Ну, хто може втриматись од такої спокуси? Я, правда, сказав, що у мене нема ковзанів, але Мишко враз одрізав усі дороги до відступу:

— Я тобі свої даватиму… Навперемінки.

Хочеш не хочеш, доводиться погодитись. Коли б хоч один Мишко йшов, тоді ще подумав би. А то ж увесь клас! Он і Василь

Гаврильченко підморгує весело: показує з-під парти ковзани… Що ж, доведеться всерйоз братися за навчання уже з середи. Середа, четвер, п’ятниця… Суботу не варто рахувати, в суботу поки доберешся додому, то вже й спати пора… Зате в неділю цілий день, з ранку до вечора, — ого, скільки встигнути можна!

— То підеш?

— Піду! Тільки ж гляди: ковзани невперемінки!

Ох, і весело ж було на ковзанці! Лід, як дзеркало: мчиш, аж дзвенить у вухах. І дівчата, і хлопці: та впала, той не встиг зупинитися, та головою в замет. А інший навмисне покотився під ноги: мала куча, більша лучча!.. Сміх, вереск, крик — вік би звідси не йшов! І мороз — не мороз. Градусів двадцять, а то й двадцять п’ять, а нам хоч би що! Щоки палахкотять, руки горять — і рукавичок не треба.

А як сіло сонце та зійшов місяць, то й зовсім як у казці: сніги сині-сині, а крига аж чорна. Мчиш щодуху, і місяць жовтий перед тобою біжить. їхав би й не зупинявся.

Поверталися, коли вже зовсім стемніло. І весь наш Верхній виселок як на долоні: вогні, вогні. То ланцюжками, то трикутниками, колами. Мовби хто взяв та й понавішував світляків.

Зайшов до кімнати, глянув на годинника: знову одинадцята. Хоча б міг і не дивитися, бо Федько уже спав.

Цього разу совість не так мене мучила, як учора: весь клас же не сидів за уроками. Навіть наші круглі відмінниці, Мілька та Олька, і ті не втримались од спокуси.

Завтра, як тільки уроки закінчаться, так біжка прямо додому.

Засяду і до півночі не вилізу з-за столу!

З твердим отим наміром і заснув.

І я б таки засів за уроки і одержав би відмінну оцінку — одну, а то й дві, якби не Міля: підлізла до мене із своєю книжкою, наче її хто намовив. Я в цей день саме чергував: провітрював клас, пильнував, щоб була чиста дошка, то й не міг не помітити, що Міля — дзвінок, не дзвінок — не виходить з класу. Сидить за партою як пришита.

Уткнулася носом у якусь грубу книжку, нічого не бачить, не чує.

Цікаво, що вона там читає?

— Ти чого не виходиш із класу?

Ледь одірвалася од книжки. Очі затуманені, нічого перед собою не бачить.

— Що ти читаєш?

— «Агасфер».

— Цікава?

— Дуже цікава!

— Дай подивитись.

Міля неохоче розстається з книжкою.

Ежен Сю, «Агасфер», переклад з французької. Видано ще до революції — де її Міля відкопала? Зачитана так, що окремі сторінки зовсім не тримаються купи — випадають з книжки. Одразу видно, що дуже цікава: нудні книжки цілі-цілісінькі.

— Дай почитати!

Міля треться-мнеться. Каже, що книжка чужа, що їй самій дали на кілька днів і має повернути в суботу. Та мені вже здається, що я помру, як не прочитаю «Агасфера»!

— Хіба що не більш, ніж на два дні, — каже нарешті Міля. — Я сьогодні закінчу, а ти щоб у п’ятницю приніс… Встигнеш прочитати?

— Встигну… День і ніч читатиму!

Ніс книжку додому як найдорогоцінніший скарб. Не разом із підручниками, а під пальтом, на грудях. І коли б не зима, коли б не сніг, читав би її вже по дорозі. Щоб не марнувати дорогоцінного часу.

Вдома відсунув підручника, поклав книжку на чисту газету, з головою поринув у читання.

Що то була за книжка, якби ви знали! Два дні прожив, як у тумані…

Отож з усього тижня лишилася тільки п’ятниця. А що за один день можна зробити? Нічогісінько! То чи не краще розпочати з наступного тижня, з понеділка?..

Та моїм благородним намірам не судилось здійснитися і наступного тижня: якраз у понеділок, наче на зло, ми писали контрольну з тригонометрії. Із трьох задачок я розв’язав тільки дві, та й то в одній припустився помилки. За що й отримав посередню оцінку.

До того ж Марія Федорівна записала в щоденник зауваження: пустував на уроці. Я й не думав пустувати, надув тільки гумового чортика, який, коли його випустити з рук, плаче, мов немовля.

Я мав намір, як тільки подзвонять і Марія Федорівна вийде з класу, підкинути його комусь із дівчат.

А Мишко раптом лясь мене по руці, чортик випорснув та и заголосив «ува! ува!» під ногами у вчительки.

Марія Федорівна саме декламувала найулюбленіший свій уривок із «Фата моргана», отой, де ідуть дощі й холодні осінні тумани… Якраз коли вона запитала з трагедійним надривом у голосі: «Де небо? Де сонце?..» — чортик і закричав їй у відповідь, мовби й справді тужив за небом і сонцем.

Клас тихенько сміявся — не було смішно тільки мені…

В цей вихідний мама не заходжувалася коло пирога: переконалася, мабуть, що пекти для мене пиріжки — тільки борошно переводити. Та я й не був на маму в претензії: розумів, що сам винен.

Хоча, якщо розібратись, то ніякої особливої вини моєї й не було. Адже я так хотів стати відмінником!

ОСТАННІЙ ШКІЛьНИЙ РОЗДІЛ

У нашому класі що не учень, то й якесь нове захоплення. Мишко, наприклад, більш од усього любив стріляти: мріяв стати снайпером. Як побачить малокаліберну, аж затруситься. Кім збирав поштові марки: якось приніс до школи три великих альбоми. Кожна марка акуратно наклеєна, ще й цигарковим папером прикрита. Показував сам — не дозволяв і пальцем доторкнутись. Калюжний спершу бігав на човен, а з дев’ятого вступив до футбольної команди. І коли восени, вже в десятому, наша шкільна команда завоювала першість і її фотографія була вміщена в районній газеті, він і зовсім задер носа. Ходить — на нас і не гляне. І все, що тільки лежить на дорозі, обов’язково носком копне. Я книжку якось упустив, то він і її запузирив під самісіньку стелю.

Ну, ми його й провчили: я і Мишко. Я задавак не терплю, а Мишко і поготів.

Принесли до класу цеглину, загорнули в газету й поклали недалеко од дверей. І кожному, хто вбігає в клас, кричимо, щоб не чіпав: то для Калюжного гостинець.

Аж ось і Калюжний. Побачив пакунок, розігнавсь та й буц! — щосили носком. Хотів, мабуть, зафутболити під стелю. Тільки цеглина — не книжка, цеглина лежить, як лежала, зате Калюжний ухопився за ногу й поойкав до парти.

Ото щоб знав, як задаватись!

Василь Гаврильченко марив літаками. Після дев’ятого класу по комсомольській путівці подався в авіаційне училище. Проводжали ми його усім класом і дуже гордилися. Ніна аж заплакала на пероні. Дівчата її обняли, шепочуть, втішають, а Василь одвів мене вбік, запитує:

— Ти мені писатимеш? Про хлопців, про дівчат і… Ніну?

Сказав, що писатиму.

— Ти справжній друг! — вигукнув Василь і потис гаряче руку.

І я тепер щотижня пишу йому листи. Пишу більше віршами, бо прозою нецікаво, та й подій якихось особливих немає, а у віршах щось та й вигадаєш незвичайне.

У мене ж була пристрасть, яка не згасала усі шкільні роки і часто-густо заважала в навчанні. Я багато читав, жадібно поглинаючи все, що тільки потрапляло під руки. Мамі ніколи було стежити за тим, які книжки я ковтаю, тим більше, що вже десь із четвертого класу я затямив, що зовсім не обов’язково показувати старшим те, що читаєш. До цього висновку я підійшов після того, як, іще будучи учнем третього класу, на запитання гостя — інспектора з району, що я читаю, дістав та й показав йому грубу книжку. В інспектора брови полізли на лоба, коли він прочитав заголовок: то була «Повія» Панаса Мирного.

— І багато ти встиг прочитати? — трохи отямившись, поцікавився він.

— Уже дочитую.

— Що ж ти тут зрозумів?

— Усе.

Я вже збирався розповісти інспекторові, про що там написано, але мама вчасно заткнула мені рота. Вона сердито сказала, щоб я забирався геть і не смів більше приносити без її дозволу ніяких книжок до хати.

— Де ти її взяв?

— У клубі. Їх там навалом лежить…

— Щоб більше й ноги твоєї там не було! А цю книжку я сама однесу…

Спантеличений, вийшов із хати. Ніяк не міг зрозуміти, чому так здивувався інспектор, побачивши книжку, і чому так розгнівалась мама. Адже нічого такого я в повісті тій не помітив, хіба щось у самому кінці. Напевно, що так, раз мама не дала мені дочитати.

Пізніше я порозумнішав: уже знав, яку книжку можна мамі показувати, а з якою треба ховатись од неї подалі: на горищі, на дровах у сараї, а то й десь у городі.

Крім мами, мусив стерегтися ще й учителів. Вони теж полювали за такими, як я. Особливо на уроках, коли дістанеш книжку тихцем, розгорнеш на колінах під партою та й читаєш. Бувало, так зачитаєшся, що учитель викликає, а ти наче глухий. Аж поки сусід не штовхне під бока.

А скільки разів проїжджав зупинку, коли повертався в суботу додому! Зачитаєшся та й незчуєшся, як уже зупинка. І добре, коли поруч знайомий гукне, виходячи:

— Ти що, заснув? Виходь, бо далі поїдеш! Схопишся і прожогом з вагона.

У восьмому класі я перечитав майже всі книжки з нашої шкільної бібліотеки. Це було неважко, бібліотека містилася в невеликій кімнатці з двома чи трьома шафами, і більшість книжок я уже читав. Тоді старша піонервожата, вона ж бібліотекарка, порадила мені записатись у бібліотеку Палацу культури. Там вистачить що читати, поки й школу закінчу.

Бібліотека займала другий поверх. Спершу треба було пройти величезний читальний зал, майже порожній вдень і переповнений увечері, а вже із залу потрапляв до абонементу: святу святих для кожного, хто кохався в книжках. Там, відгороджені невисоким бар’єром, стояли довжелезні, аж під самісіньку стелю, стелажі, вщерть забиті книжками. А за тією кімнатою було ще дві, і там теж стелажі з книгами. Серед того неймовірного багатства походжав завжди заклопотаний, завжди трохи сердитий Михайло Семенович — середнього зросту чоловік із сивим розпатланим волоссям і запаленими короткозорими очима.

Коли я несміливо зайшов, він прискіпливо допитувавсь у літнього чоловіка:

— Ви хочете цікаву книжку? Думаєте, ви один її хочете? Всі хочуть тільки цікаву книжку! А хто читатиме нудні?

Та чоловік і не думав сердитись на бібліотекаря. Він весело відповів:

— А нудні то вже ви читайте! Вам за те гроші платять.

— Гроші, гроші! А ви їх рахували, ті гроші? Чоловік відповів, що не рахував.

— Чого ж ви тоді говорите про гроші?

— Та я просто так… — виправдовувався чоловік. — То ви дасте мені цікаву книжку?

— А яку цікаву книжку ви хочете?

— Дайте щось Гоголя.

— О, знову Гоголя! — сплеснув долонями Михайло Семено-

вич. — І той хоче Гоголя, і тому дай тільки Гоголя, — де я вам візьму стільки Гоголів? Ви що ж собі думаєте, нам тільки Гоголя шлють?

Чоловік відповів, що не думає.

— Так чого ж ви усі хочете тільки Гоголя?

Останнє запитання пролунало уже з-за стелажів, бо Михайло Семенович таки пішов по Гоголя.

— Оце вам остання, — сказав, повернувшись. Обережно гортав книжку, і обличчя у нього було таке урочисте, що і літній читач, і я пройнялись пошаною до тоненького томика.

Коли чоловік, подякувавши, пішов, Михайло Семенович перевів погляд на мене:

— Ну, а де твоя книжка? Чи, не дай боже, уже загубив?

Зрозумівши, що бібліотекар прийняв мене за постійного читача, відповідаю, що я тут уперше.

— Ти прийшов записатися? — перепитує Михайло Семенович. — А п’ять карбованців приніс?

Мовчу, нічого не розуміючи.

— П’ять, п’ять! — як глухому, повторює Михайло Семенович. — П’ять карбованців застави. Коли загубиш книжку чи не захочеш повернути, то ми вирахуємо з цих п’яти карбованців її вартість. Так у тебе є п’ять карбованців?

Кажу, що нема. Нема і не буде. Принаймні ще років із шість, поки закінчу інститут та стану працювати.

— О, в нього нема п’яти карбованців! — вигукнув Михайло Семенович. — Він, бачте, учиться! І жде, поки тато-мама дадуть йому п’ять карбованців. А щоб заробити самому, так про те і не думає…

Бібліотекар провадить далі свій сердитий монолог, та я його вже не слухаю. Розчаровано кажу «до побачення», відступаю до дверей.

— О, він уже й розсердився! Краще б сказав, з якої школи та що читав…

У мене знову прокидається надія. Повертаюсь до столика, перелічую прочитані книжки. І що більше книжок я пригадую, то уважніше слухає мене Михайло Семенович.

— Досить, — каже він. — Бачу, що ти таки дещо читав… Так у тебе нема п’яти карбованців? — знов за своє.

Кажу, що немає.

— Отакі ви всі. На кіно, на ситро є, а на книжки нема… Він знову сердиться, однак виписує мені читацьку карточку. — То що будем читати?

Мовчу, вагаючись. Попросити щось цікаве — ще більше розсердиться. А нецікавих книжок не пам’ятаю.

— Що дасте, — відповідаю несміливо.

— О, він уже не знає, що й читати! — вибухає Михайло Семенович. — Видавай їм книжки та ще й думай за них! Що дасте, що дасте… А як нічого не дам?

Останнє запитання долинає до мене вже з-за стелажів.

Михайло Семенович повернувся невдовзі з цілим оберемком книжок. Розклав на столі в акуратний рядок, запитав:

— Ну, може, хоч із цих щось собі вибереш?

«Щось собі вибереш»! Та я ладен загребти їх усі! Роздивляюся книжку за книжкою, і руки тремтять, і щоки горять. Одна ж бо від одної цікавіша, не знаєш, на якій і зупинитися.

— Ось цю.

І по тому, як зблиснули очі Михайла Семеновича, зрозумів, що і йому сподобавсь мій вибір.

Так я став у бібліотеці своєю людиною. Минуло зовсім небагато часу, як я там днював і ночував, допомагаючи Михайлові Семеновичу.

У нього, крім мене, було ще кілька таких помічників, і всі ми вважали за щастя лишитись на вечір, щоб допомагати Михайлові Семеновичу видавати книжки. Адже бібліотека була досить велика, читачів щовечора набивалось повнісінько, і тоді Михайлові Семеновичу хоч розірвися. Та ще із його звичкою не просто видати книжку, а обов’язково допитатись, чому саме цю, а не ту. Він був великим диваком, однак дивацтво його не віднаджувало читачів од бібліотеки, навпаки — воно їм подобалося.

Своє чергування ми щоразу починали з того, що розшукували окуляри Михайла Семеновича. Я й досі не знаю, для чого він їх тримав. Бо скільки його пам’ятаю, він жодного разу не користувався ними. Великі, в старомодній мідній оправі, вони або зависали на самісінькому кінчикові горбатого носа, і тоді очі Михайла Семеновича дивилися поверх оправи, або вінчали високого лоба. Та найчастіше вони кудись таємниче зникали, і тоді лунав розпачливий крик Михайла Семеновича:

— Де поділись мої окуляри? Хто взяв мої окуляри?!

І всі, хто був на той час присутній у бібліотеці, включалися у пошуки. Бо поки пропажу не знайдено, Михайло Семенович відмовлявся видавати книжки. Підбігав до кожного, сердито допитувався:

— Це ви взяли мої окуляри?

Врешті окуляри комусь потрапляли на очі. Знаходили їх в найнесподіваніших місцях: поміж книжками, на підвіконні, а то й під столом. Михайло Семенович урочисто чіпляв їх на лоба і, наче нічого не сталося, націлювавсь примруженими очима на чергового читача:

— Так вам хочеться цікаву книжку? А я що, їх друкую, цікаві книжки?

Ми ходили поміж стелажами, дістаючи одні томики и ставлячи інші. Ми раювали в цьому книжковому царстві, і невдовзі я ввійшов у таке довір’я до Михайла Семеновича, що міг брати з собою будь-яку книжку і читати її скільки завгодно.

Звичайно, за таких обставин годі було й мріяти про атестат відмінника. Тут хоча б закінчити із добрими оцінками, без посередніх, та й від посередніх ще ніхто не вмирав. Поступають же якось люди в інститут, а чим я гірший?

Михайло Семенович казав, що не гірший. Переконував мене вступати в бібліотечний, бо це був єдиний фах, гідний його уваги. І я таки подав би туди документи, якби не друга світова війна, не напружене міжнародне становище і не рішення уряду призвати мене до лав Червоної Армії. Тож мені на деякий час довелося розпрощатися із мрією про інститут і лаштуватися до військової служби.

Михайло Семенович тим був дуже засмучений.

— Що, може, буде війна?

Я сказав, що не буде. Адже нам ні з ким і воювати. Ми уклали пакт про ненапад з Німеччиною… Доводив усе це Михайлові Семеновичу із запалом молодості, а він тільки похитував головою та посміхавсь сумовито.

— Щоб у всіх було стільки розуму, скільки в словах твоїх правди! — відповідав Михайло Семенович. Похитуючи головою, гірко додавав: — Я стара людина, може, й не доживу, а ти таки доживеш і згадаєш, що я тобі зараз скажу: Гітлер учиняє євреями, а міситиме вами.

Я якось не взяв тоді до уваги оті пророчі слова. Спливли вони в моїй пам’яті вже пізніше, в час війни, коли за плечима лишилась і школа, і рік служби в армії, і бібліотека при Палаці культури з завжди трохи сердитим, заклопотаним, химерним і добрим Михайлом Семеновичем…

Однак надмірне захоплення книжками не минуло для мене безслідно. Окрім того, що я не одержав атестат відмінника, наді мною ще й нависла загроза залишитись поза армією через короткозорість, яку я набув, читаючи книжки. При самій лише думці про це мене починало тіпати. Це була б ганьба, яку навряд чи можна було б пережити.

Непридатний до стройової. Все одно, що каліка.

Тож до армії мушу потрапити за будь-яку ціну. Хоча б для цього довелося обдурити всю медичну комісію.

Я уже довідався, як перевіряють там зір — саджають на стілець, подалі од стінки, на якій висить таблиця з літерами: великими, меншими, ще меншими і зовсім дрібнюніми, як макові зернята. Лікар стає біля тієї таблиці й указкою торкається літер: найбільших, менших, ще менших, а ти їх повинен називати… Точнісінько така таблиця висіла у шкільному медпункті. Я «позичив» її і почепив удома на стіні. З дня у день вивчав ті літери, яка за якою стоїть, аж доки безпомилково називав усі до найдрібнішої, коли мене ганяв по таблиці Мишко.

Після цього я вже сміливо міг іти на медкомісію.

Не так давно я мріяв стати танкістом. Та, начитавшись морських оповідань Станюковича, захворів морем. Тому й заявив у військкоматі, що хочу служити у військово-морському флоті.

Військовий комісар щось позначив у блокноті, і я, відчуваючи себе вже моряком, гордо вертався з військкомату додому.

ПРОВОДИ

— І коли ти вже станеш дорослим?

Мама всміхнулася — спасибі й на цьому! Правда, усміх торкнувся лише маминих вуст, а очі ще печальні. Дивиться так, мовби оце мене бачить востаннє. Мені аж недобре: не переношу, коли хтось журиться. Або, ще гірше, плаче.

А в усьому винна Олька Чровжова. Припекло, бач, похвастатись, що вже в інституті. Прибігла, мов карбованця по дорозі знайшла.

— Завтра до армії?

— Та завтра, — відповідаю стримано: що ви, жінки, розумієтесь на цьому!

— Я тебе проведу… Можна? — це вже до мами. Наче ми й досі маленькі, їй-бо! Щоб питати ото дозволу в старших.

— Проводь, якщо хочеш, — вириваюсь поперед мами. — Тільки ми вийдем удосвіта.

— А ти мене гукнеш. Ітимете ж мимо… — Як не забуду — гукну.

Могла б уже й іти. Так ні: вертиться й вертиться.

— То, може, десь недалеко й служитимеш?

Мене аж пересмикнуло: насміхатись із мене прибігла, чи що? — Недалеко! А Тихого океану не хочеш? Або Льодовитого!

Хоч досі переконував маму, що служитиму тільки на Чорному морі. Щоб не так було їй страшно. Бо при одній лише думці про океан, про урагани та шторми в неї серце холоне. На Чорному ж морі, здається мамі, і вітри слабші, і хвиля менша.

— Так ти будеш плавати на кораблях? Ой, як цікаво!

— На лінкорі, — поправляю зверхньо. Бо ще й справді Оля може подумати, що служитиму на якомусь там цивільному кориті.

— Це ж аж чотири роки, — вставляє своє слово мама. — А він, дурний, радіє…

Оті чотири роки служби на флоті найбільше маму й страхають. Коли дізналася, куди я попросився, — обмерла. Адже у піхоті всього два роки, а тут аж чотири!

— Ти ж перезабудеш усе! І так у голові ніщо не тримається!

Мамі пече одне — інститут. Ніяк не може зрозуміти того, що флот і піхота — як небо й земля. Ось відслужу рік або два, приїду у відпустку в морській формі, тоді й буде видно, що краще:

піхота чи флот!

Щоб зам’яти неприємну для мене розмову, запитую Олю: — Ну, а як твій інститут?

— Чудово! — сяє Оля щасливо. — Вже й лекції почались!

— То чого ж ти вдома?

— Мама захворіла. На три дні відпустили.

— А на лекціях цікаво?

— Дуже! Математику нам читає професор, так він знаєш що нам сказав? Забудьте все, що вивчали в школі!

Ну! Оце здорово! Оглядаюсь на маму, чи вона хоч почула. А Олька щебече й щебече: все про свій інститут. І які там аудиторії і який гуртожиток. В їхній кімнаті мешкає троє дівчат.

Це мені вже зовсім не цікаво.

Врешті Оля пішла. І добре зробила. Бо мама зовсім зажурилася, їй і так, мабуть, невесело, а тут іще Олька зі своїм інститутом!

— Це б і ти уже був студентом…

— Встигну… Закінчу службу…

— Ой, сину, поки одслужиш — все перезабудеш!

Мама цілий день ходить як у воду опущена. Плакати, щоправда, не плаче, не те, що інші матері, а все ж дуже засмучена. Та й мені якось не по собі. Бадьорюсь, бадьорюсь, а тоді серце як защемить — хоч сідай та й реви!

Однак час збиратися.

Збори наші такі: що мама у торбу, те я із торби. Бо мамі чомусь здається, що я їду в голодний край. Тож і впихає все, що потрапляє на очі. Ще й журиться:

— Казала ж: бери оту, більшу. А в цю, бач, не влазить… Більшу торбу мама пошила ще вчора. Не торба — чувал!

Старець і то надіти її не наважився б. Я як глянув — зарепетував. З дому забіжу, ночувати не буду, якщо мені оту торбу нав’язуватимуть!

Довелось мамі знову братися за голку та нитку.

А тепер намагається набити вже цю торбу по самісіньку зав’язку.

— О, і сухарі! Що я, старець, чи що?..

— Та дурненький! Це ж насушила тобі на дорогу. Захочеться їсти, от і погризеш.

— Еге, погризеш… Щоб усі з мене сміялись.

— Хто там із тебе сміятиметься!

— Всі! А сало навіщо?

Я кисну й кисну. Та й як не киснути, коли у повістці чорним по білому написано, що брати з собою. Ложку і пару білизни.

А про харчі — жодного слова.

Врешті ми таки вклалися. І тут до мене підходить брат.

— Це тобі. На дорогу.

— Що там іще?

Сергійко не каже. Простяга лише щось затиснуте в жмені. Я наставляю руку, і в долоню мою сипляться мідяки. Ціла гора мідяків. — Карбованець і сорок сім копійок, — каже брат. — Бери!

Я по-справжньому зворушений. Знаю ж бо, як важко Сергійкові оддавати ці гроші. Збирав більше року — на «Конструктор». Не дозволяв собі купити найдешевших цукерок. Навіть якось мамі сказав, якщо вона надумається купувати нам ласощі, то щоб його пайку оддавала грошима.

— Залиш краще собі. Тобі ж на «Конструктор»!

— Не хочу.

Стоїть, на мідяки і не гляне. Боїться, мабуть, що не витримає — попросить назад.

— Ну, дякую! А тобі що привезти?

— Нічого. Я так, без оддачі…

Понипав, понипав, згодом знову підійшов:

— Ти мені пришли трохи пороху… І патронів…

Гаряче обіцяю прислати і те й те. Я зараз ладен увесь флот обеззброїти, аби лишень порадувати брата.

Лягаємо пізно, о першій. Мама в останню хвилину надумалась мене купати, хоч я позавчора купався. Як не одбрикувався, що там же буде і море, і лазня, — не допомогло.

— Це ж на чотири роки. А я знаю, як ти сам купаєшся…

Шарувала мені спину, аж шкіра тріщала. А тоді заходилась ще й голову мити. Хоч це вже й зайве: все одно обстрижуть!

— Тим паче! Я не хочу червоніти за тебе!

Наче мама збиралась бути при тому, як із мене волосся зніматимуть!

Вимитий, прилизаний, лягаю в постіль. Не встиг, здається, і заснути, як чую ласкавий мамин голос. Схилилась наді мною, проводить теплою долонею по щоці:

— Синку, пора… Запізнимось…

Насилу розплющую очі. М’яке тихе світло ллється по кімнаті, у плиті потріскують дрова, шипить, стікаючи з каструлі, вода: мама вже готує мені сніданок. Коли ж вона встала? А може, й не лягала зовсім?

Дивлюся на маму, на її завжди заклопотане обличчя, і хвиля гарячої ніжності омиває моє серце. Ніжності й жалю до мами. Думаю, як їй сумно буде без мене, вперше починаю розуміти, що чотири роки здаватимуться їй набагато довшими, ніж мені. Хочеться підійти до мами, сказати щось хороше і втішне, та знаю наперед, що нічого із того не вийде. Щось одразу скує мої руки, одбере мову…

Мама й не підозрює, що діється зі мною. Повертається до мене, повторює лагідно:

— Синку, пора.

Так, треба вставати. Рахую до трьох, потім до десяти, врешті на п’ятнадцяти сповзаю з ліжка. А мама вже стоїть із кухлем води, із чистим, з комода, рушником…

Виходимо, коли ще й не дума світати. Надворі темно, поосінньому холодно. Та я не хочу одягати пальта, хоч мама і сердиться, що застуджуся.

В Ольки не світиться — сплять. Мама каже, що треба постукати, але я впираюсь.

— Як знаєш, — сумно згоджується мама.

Збори — у військкоматі, а вже звідти поведуть на станцію. Ми прийшли майже перші, у дворі ще порожньо, тільки над ворітьми червоне полотнище: «Палкий привіт допризовникам — гідному поповненню Робітничо-Селянської Червоної Армії!» Це ж і я — гідне поповнення! Мимоволі випинаю груди, розправляю плечі. Торбу кинув долі і заступив її, щоб не впадала у вічі.

Поступово двір наповнюють новобранці. Сходяться по одному й гуртом. Ті, що прийшли самі, одразу шукають вільне місце під стіною, туляться несміливо до неї. Ті ж, що в гурті, ввалюються із сміхом, з галасом, навіть з музикою. Ось уже в одному кінці двору гармошка і в другому — гармошка, одна з-поперед одної виводять, яка голосніша.

Эх, яблочко, да куда котишься, Как на службу попадешь — Не воротишься!

Пусть он землю бережет родную, А любовь Катюша сбережет!

Тут же й Катюші — без цих не обійдеться. Виснуть на ліктях у хлопців і на крок не відходять. Співають, розмовляють тихцем, а деякі вже й очі хусточками втирають — дурні сльози розвозять. Хлопці їм: «бу-бу» та «бу-бу», оглядаються на всі боки зніяковіло. Добре, що хоч Ольку не взяли із собою: ану ревіти надумалася б! Що б хтось міг подумати? Тут хоча б маму втримати од сліз… Стоїть, засмучена, аж постаріла, не зводить з мене очей.

— Ти ж, сину, там шануйся, слухайся командирів… Та пиши частіше…

Слухаю маму в піввуха. Що такий гамір довкола — оглухнути можна, а що виглядаю Мишка Кононенка. Домовились триматися гурту, хоча б до тих пір, поки нас розішлють по частинах. Він же записався у танкісти, а я, як відомо, у флот.

Аж он і він. Продирається крізь натовп, крутить головою — шукає мене.

— Мишко! — махаю рукою. — Сюди!

Побачив, повернув у наш бік. А мені аж на душі потеплішало.

— Військово-морському — привіт!

— Привіт, броня!

Ляснули щосили долонями, потисли руки. Через праве Мишкове плече недбало перекинута сумка, на лівому — осіннє пальто. Комірець сорочки розстебнутий, мовби не осінь надворі, а літо.

Ще й кепка задом наперед.

— Чого запізнився?

— Та прощавсь із старими. Домовилися, що не будуть проводжати…

— Може, ти нас познайомиш? — втручається мама. І вже до Мишка: — Мені Толя про вас багато розповідав.

Я кажу Мишкові, що це — моя мама. А мамі кажу, що це — мій товариш Мишко Кононенко.

Ну, от і познайомились. Тепер уже мамі можна й додому вертатись. Бо хто його зна, коли нас поведуть на вокзал.

— Ти не хочеш, щоб я тебе провела?

Відчуваю, що образив маму, хоч зовсім того не хотів. Просто було соромно перед товаришем, що мене проводжають, наче маленького. Однак вистачає розуму не говорити того мамі, натомість кажу, що дуже хочу, аби мама провела мене до вокзалу. Тільки вона може втомитись. А ще додому добиратися треба…

— Це вже хай тобі не болить, — відповідає мама ображено.

Стоїмо ні в сих ні в тих. Мишкові, певно, незручно за мене, а я вже ладен язика собі відкусити. Отак завжди: щось ляпну, а потім каюсь.

Та ось на ганок виходить капітан. Я його досі не бачив. А за ним іще кілька військових.

— Увага! Зараз викликатиму допризовників. Кого викличу — шикуйтесь отут, — і показав під стінку праворуч.

— Бойко!

— Коваль!

— Костюк!

Мене й Мишка назвав майже останніми. Я вже став побоюватися, що, може, забули, не внесли до списку.

— Ходім! — тягну нетерпляче Мишка за руку.

Як капітан кінчив, забігали молодші командири, що вийшли разом із ним. Вони супроводжуватимуть нас у дорозі. Відраховують, наказують шикуватись по чотири у ряд. І всі вони піхотинці, хоча б один моряк чи танкіст!

— Це тільки до Харкова, — каже Мишко. — А звідти вже по військових частинах розішлють.

Шукаю очима маму.

— Синку, я тут!

Махає рукою, пробирається ближче. Хустка зсунулась їй з голови, але мама не помічає того — дивиться тільки на мене. Хочу крикнути їй, щоб поправила хустку, та в цей час капітан махнув рукою: рушайте! Командири заметушились, закричали на всі голоси: «Наліво! Праве плече вперед — кроком руш!» І ми, штовхаючись чемоданами, клумаками, торбами, рушили на вулицю.

— Ать-два! Лівою!

Командири стараються, аби наша колона набула військового вигляду. Ми й самі старанно відбиваємо крок, аж підошви починають боліти, а поруч поспішають матері, сестри, батьки. Вони намагаються не одстати від нас, але ми вже не належимо їм, поміж нами й батьками пролягла смуга відчуження, яка розділятиме нас багато років.

До Харкова їдемо пасажирським поїздом. Сидимо в купе майже один на одному, притихлі, засмучені, думками ще там, на пероні. Навіть Мишко, якого ніхто не проводжав, який ні з ким не прощався, і той скис. А що вже казати про мене?

Мама так і не поправила хустку. Коли поїзд рушив, вона йшла поруч із вагоном і все примовляла:

— Твоя мати не плаче.

І сама, певно, не помічала, як по обличчю котилися сльози.

Тепер уже поїзд мчить з усіх сил. Мелькають телефонні стовпи, пропливають поля, села, невеликі гаї. Хто прилип до вікна, хто слухає нашого супровідника — помкомвзводу. Ми йому приберегли місце і пишаємось потай тим, що він їде у нашім купе, один з-поперед одного пригощаємо його всім, чим багаті. В цьому нема якогось запобігання або підлабузництва: помкомвзводу становить частку того дивовижного світу, в який ми незабаром вступимо. Супровідник не відмовляється од щедрих дарунків: їсть усе підряд, охоче відповідаючи на наші безконечні розпитування. З усіх його відповідей до нас доходить одне: що служба в армії — це «не фунт ізюму», що хто в ній не був, той попаде, а хто побув, той «не забуде»! Бо армія, це вам не іграшки, в армії перш за все дисципліна: кругом — і всі «розговорчики»!

У Харків приїхали в обід. І одразу ж — у лазню.

— Одпарить цивільний душок, — пояснив супровідник. — І патли обстригти. Щоб звірів не розплоджувати.

— А як я не хочу? — Мишко до нього.

Помкомвзводу приціливсь на Мишка строгим оком, сказав:

— В армії забудь: хочу — не хочу! В армії — кругом! — і всі розговорчики!

Залунав сміх.

Лазню брали приступом: хто перший вдереться.

— Куди?! — хотів перепинити нас здоровенний дядько. Так і втаскали його аж у роздягальню. А він люто вимахував віником і лаявся:

— Жеребці оглашенні!

Набилося повно. Мишко встиг захопити комірчину, в якій вішати одяг. Гукає до мене:

— Только, сюди! Роздягайся швидше. Орда налетить, то й ряжки не дістанеш.

Поскидали з себе одежу, замкнули комірчину і з номерками в руках стали пробиватись до інших дверей, звідки шугала пара.

Захопили вільну лавку недалеко од кранів. Лавка широка, слизька, хоч катайся. І ряжки дерев’яні, з мідними ручками. Мідь аж зелена, дерево ж чорне: з них, мабуть, милися ще дореволюційні купці.

Тільки прилаштувалися, як до нас підбігає отой підлабузник, що біля помкомвзводу увивався. Підбіг і дві ряжки на лавку:

— Товаришу командир, сюди! Ось вільна лавка!

Ми б йому показали «вільну»: Мишко уже й ряжку вхопив, так супровідник тут як тут. Підійшов, ляснув Мишка по голій спині, приязно спитав:

— Миємось? Порядочок…

А лакуза біля нього мало не хвостом вимахує:

— Лягайте, товаришу командир, я вам спину помию!

Нам уже й лазня — не лазня. Одсунулись аж на край лавки, похмуро спостерігаємо, як лакуза упада біля командира. Набрав води теплої, шурує спину, язиком мало не лиже.

Мишко дивився, дивився, а потім за ряжку і до кранів.

— Ти що? — Нічого.

Одкрутив кран з холодною водою, налив повну ряжку:

— Він його зараз помиє.

Я рукою попробував: вода, наче крига.

— Стань так, щоб він нічого не побачив, — шепоче Мишко. Вже поставив свою ряжку на лавку, мило розводить: щоб було точнісінько так, як у лакузиній.

Я, звісно, став. Що мені: важко? Стою і дивлюся, як лакуза командирові спину намилює. Спина червона, розпарена — командир тільки крекче блаженно.

— Порядочок! А тепер обливай…

Тут я одступивсь, щоб не заважать людям митись. Тим більше, що й Мишко вже упорався: поміняв ряжки. А лакуза радий старатися:

— Тримайтеся, товаришу командир! Та — хлюп крижаною водою!

Ніколи не думав, що командир так розізлиться і почне лаятись. Особливо, коли він, зірвавшись із лавки, уже сам ухопив другу ряжку та й вилив на себе. Потім мені Мишко розповів, що він встиг підмінити й другу: та вже була із окропом.

Тут же, у лазні, ми з Мишком і постриглися. Глянули один на одного — не могли втриматись од реготу. Мишко заливається, а я ще дужче.

Як вийшли із лазні, супровідник голосно запитав:

— Хто хоче сходити по обід? Мишко смик мене за рукав:

— Только, підем?

— Підем!

— Ми, товаришу командир!

Колона рушила, нас, дванадцятеро, лишилося на місці. І тринадцятий — молодший командир. Якраз чортова дюжина!

— Товаришу командир, а де той обід?

— У військовій частині… По два — шикуйсь!

— Товаришу командир, а куди наші пішли?

— На станцію, в ешелон… Праве плече вперед — кроком арш!

— Товаришу командир, а хіба нас не будуть розсилати по частинах?

— Розговорчики! Ви в строю чи на досвітках?!

Військова частина, у якій мали брати обід, була далеченько: йшли близько години. Мишко вже почав бурчати, що могли б і на трамваї під’їхати, аж ось командир скомандував: «Стій!» — і ми побачили масивні зелені ворота з червоною п’ятикутною зіркою. Ворота одразу ж відчинилися, і ми зайшли на широчезний, вимощений бруківкою двір. Довкола довгі двоповерхові будинки з червоної цегли.

— Глянь, танки!

Мишко захоплено товче мене ліктем під бік, хоч я бачу й без цього. Бойові грізні машини вишикувались у довгий ряд, біля них походжає вартовий з гвинтівкою.

Так, це тобі не піхота! А може, й мені попроситись у танкісти? Щоб разом із Мишком. На одній машині: він водієм, а я — командиром…

Підходимо тим часом до єдиного одноповерхового будинку, зупиняємося коло дверей. Командир наказує нам почекати, а сам заходить всередину. Згодом з’являється з двома паруючими відрами у руках. Відра величезні, не відра — цебра.

— Ану налітай, хто проголодавсь!

Я хотів був підскочити перший, та Мишко вчасно смикнув за рукав:

— Куди, дурний. Почекаємо легших.

Легших так і не діждалися. Натомість командир сказав:

— Доведеться зачекати з годину. На два відра не вистачило: доварюють.

— Товаришу командир, борщ же вихолоне!

Командир подумав-подумав і вирішив так: він поведе тих, що з борщем, а нам із Мишком лишатися тут. І чекати, поки він знову повернеться. Ясно?

Ясно, хоч і не дуже весело. Що вже хочеться їсти, аж у животі бурчить, а що й кортить швидше до ешелону добратись, дізнатись, куди нас повезуть. Але доводиться чекати, тож роздивляємось танки.

— Только, ти який собі взяв би?

— Отой, що з двома баштами.

— Дурний, то ж застарілий. Бери он той, що з однією!

Не встигли посперечатись, який танк кращий, як на порозі виріс повар у білому:

— Ви за борщем? Тримайте!

Ці відра наче ще більші. І важчі. Стоїмо й не знаєм, що далі робити. Це ж коли той командир повернеться, а борщ холоне й холоне.

— Давай підемо! Що ми, дороги не знайдемо?

Рушили. Відра важкі, та ще й нести незручно. Перехиляємося набік, а воно хлюпа та й хлюпа. Несли, несли, натомилися — зупинились. Поставили відра, витираємо спітнілі лоби.

— В тебе є гроші?

— А що?

— Оце б зараз морозива хоч по порції! Ти любиш морозиво?

Ще б не любив! Ковтаю слину, а Мишко спокушає:

— Пломбір з ізюмом тобі доводилося куштувати?

Тут я не витримую: хапаю відро й кажу рішуче:

— Ходім!

— Куди?

— Шукати морозиво!

Морозиво найшли аж у центрі: ледве добрались. Якби не відра, то було б легше, а то відра, як гирі.

Морозивниця нас як побачила, одразу здогадалась, хто ми такі:

— Налітайте, солдатики, добирайте останнє!

— Бачиш: останнє, — шепоче Мишко. — Добре, що одразу пішли, а то не хватило б.

З’їли по порції, облизалися. Подивились один на одного:

— Ще по одній?

— А грошей вистачить?

— Вистачить.

Отак ми й проїли Сергійкові гроші. Наласувались морозивом, аж язики подубіли.

Знову за відра, тільки не знаєм, куди тепер іти. Доки морозиво їли, то й дорогу забули.

— Вам до станції? — перепитує морозивниця. — То ви, хлоп’ята, ідіть оцією вулицею. Три квартали пройдете, а потім завернете праворуч. А там прямо, прямо — якраз у станцію і впретеся.

Подякували, взяли відра, пішли. Пройшли три квартали. Зупинилися на розі, перепочили та й знову за відра. Хоч вокзал і далеченько, он ледь мріє, та нічого, дійдемо, солдатам не звикать до походів.

— Зате всі наїдяться, — втішаю Мишка. Доплентались до вокзалу. Руки болять, ноги гудуть. Де ж ешелон?

— Ешелон? — перепитує черговий. — Стривайте, хлопці, ви допризовники?

— Та допризовники ж!

— То ви, голуб’ята, не туди втрапили! Ваш ешелон на товарній, а це пасажирська…

— На товарній?

— Еге ж, за п’ять кілометрів звідси.

Обом нам хочеться плакати. Це ж легко сказати: п’ять кілометрів! Та ще й з повними відрами, будь вони неладні!

— Ви йдіть прямо по колії, — раїть черговий. — Вулицями трохи ближче, та ще зіб’єтесь з дороги…

Йдемо та йдемо. А колії ні кінця ні краю. Врешті дійшли. Тільки де ж наш поїзд, як кругом ешелонів, аж очі розбігаються.

— Дядьку, ви не знаєте, де наш ешелон?

— А ви хто такі?

Залізничник у засмальцьованій формі підозріло до нас приглядається. І ми поспішаємо відповісти:

— Ми — допризовники.

— Допризовники? Так ваш ешелон уже відправили.

Я розгублено дивлюсь на Мишка, Мишко — на мене.

— Як же це ви примудрились одстати? — цікавиться тим часом залізничник.

Неохоче пояснюємо. Про морозиво, звісно, ні слова, бо причім тут морозиво? Послали по обід, поки дочекались, поки донесли, ешелон і відійшов. Що ж тепер маєм робити?

— Щось та придумаєм, — втішає залізничник. — Ви, хлоп’ята, постійте, а я дізнаюсь, куди пішов ешелон.

Сіли прямо на рейки, дивимось безтямно на відра. А залізничника нема та й нема. Уже й сонце при заході, вже й похолодало, а залізничник мов крізь землю провалився.

Сидимо ще з півгодини. А може, і довше.

— Заждалися, хлопці?

Залізничник! Ми так і підхопились.

— Беріть свої відра та швиденько за мною.

Веде нас через колії, поміж вагонами, розповідає на ходу:

— Ваш ешелон пішов на Полтаву. А зараз відправляється другий. Сідайте й паняйте слідом… — А як не наздоженем?

— Ще й обженете, — заспокоює нас залізничник. — Цей піде з вітерцем, зеленою вулицею… Ось і він! Залазьте у тамбур…

І тільки ми влізли, тільки поставили відра, як поїзд — ту-ту! — і поїхав. Не встигли навіть залізничникові спасибі сказати.

Мчали й справді, аж вітер свистів, мелькали полустанки та станції. Паровоз перед кожною кричав мов несамовитий: давай дорогу! І семафори ледь встигали підносити руки. Нам з Мишком зовсім було б весело, якби не вітер. Холодний, пронизливий, він продував одкритий тамбур і шарпав на нас одяг. Та ще якби не вугілля. На платформі, перед самісіньким тамбуром. За годину ми були, як сажотруси, — тільки зуби блищали.

Отоді я й згадав добрим словом маму, що примусила мене взяти пальто. І коли Мишко не витримав — вдягнувся, я дістав і своє. Повпиралися спинами в дошки, руки — в рукава, голови — в плечі: сидимо, наче пугачі.

У Полтаву приїхали далеко за північ.

— Ешелон з допризовниками? Є такий. Он він, хлоп’ята, й стоїть. А ви що ж — відбилися?

Ми навіть не відповіли — кинулись з усіх ніг до ешелону.

Щоб не рушив без нас.

Вранці супровідник сердито допитувався:

— Самоволочка? Погулять закортіло? Не виходити з вагонів, поки й до частини доїдемо!

Потім ми довідались, що йому дісталося на горіхи од начальника ешелону за те, що ми загубилися.

— А зараз — вмиватися! Ви в трубі паровозній приїхали чи в цистерні з-під мазуту? І відра вимийте!

Ми довго плескалися під краном, потім мили відра з-під борщу, якого ніхто не захотів і попробувати. Але не це нас засмутило. Прикро вразило інше: далеко за Полтавою дізналися ми з Мишком, що всіх нас везуть в одну частину. Не в матроси, не в танкісти — в піхоту! Царицю полів.

ЯК ВОНО В ПІХОТІ

Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво освітлений коридор і відчинені двері в темну кімнату. Там, у кімнаті, в густій темряві, причаїлося якесь страховисько. Щось настільки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги приросли до підлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час світло в коридорі погасло і залунав отой крик.

Серце гупає так, що, здається, от-от вискочить з грудей. Ошелешено блимаю, а у вуха ще б’є несамовите:

— Під-йо-ом!

Врешті усвідомлюю, що я в казармі. На вузькому двоповерховому ліжкові: я внизу, нагорі — Мишко.

Він теж прокинувся. Звішує ноги, розгойдує ними, намагається вцілити мене по голові. Все ще сердитий, ловлю його ногу, щипаю за литку. Мишко ойкає, ніг як не було, натомість з’являється його розлючене обличчя:

— Ти чого щипаєшся?

— По-одимайсь!

Ну й голос! Мертвого підніме.

Зіскакую на холодну підлогу. Вона так і обпікає розігріті підошви, і мене всього аж струшує: бр-р-р! Виклацуючи зубами, починаю вдягатись.

— А вам що: окрема команда потрібна?!

Помкомвзводу! Не той, що нас супроводжував, а інший.

Віднині він буде командувати нами. Зупинився навпроти, дивиться грізно на Мишка.

Мишко лягає на живіт, сповзає з другого поверху. Високе ліжко гойдається, Мишко теліпає босими ногами — ловить підлогу.

— Швидше, швидше! Це вам не у тещі в гостях!

Ми ще не одружені, в тещ не гостювали, тому не можемо як слід оцінити помкомвзводівський дотеп.

— Щоб за десять хвилин нікого тут не було! — нагадує помкомвзводу командирові відділення. — Ясно?

— Ясно, товаришу помкомвзводу!

Командир відділення хвацько приклацує закаблуками. Він уже вдягнений, узутий і тепер не злазить із нас:

— Ви що, як сонні мухи? У армії, а не в тещі в гостях!

Він явно наслідує помкомвзводу: так само супить брови і закладає великий палець правої руки за ремінь. Але це йому погано вдається. Дуже-бо юне у нього обличчя і блакитні, як у дівчини, очі.

— Щоб за п’ять хвилин було застелено! — командує він і біжить до інших ліжок.

А в мене, як на зло, затягнувся шнурок од черевика. Хоч зубами гризи! Учора полінився розв’язати, скинув просто так, а тепер от маю халепу.

Мишко ж зовсім не поспішає. Стрибає на одній нозі, намагається поцілити другою в холошу.

— Хіба це життя: і поспать не дадуть! Піхота нещасна!

Він все ще не може звикнути до думки, що доведеться служити в піхоті. Має твердий намір написати в Москву наркомові, щоб його перевели в танкісти. Намовляє й мене:

— Ти що, здурів: у піхоті служити?

Ще у ешелоні нахвалявся:

— Дай тільки до місця добратись!

Бо втрапити по дорозі на пошту ніяк не вдавалося: мене і Мишка не випускали з вагона до самої Вінниці. А у Вінниці повели одразу ж на вузькоколійку, посадили в маленькі вагончики та й повезли на Вапнярку.

З Вапнярки рушили вже пішака на Дзигівку. Тюпали годин п’ять, поки дійшли. Стомилися страшенно: у кожного ж торба або чемодан, та ще й якесь пальто. А супровідник «підбадьорював»:

— Це що! От спробуйте при повній викладці та на сорок кілометрів. Отоді тата-маму згадаєте!

Дехто уже й носа повісив, що не така військова служба легка та приємна, як досі здавалося.

Врешті дійшли. Попереду, в широкій долині, — Дзигівка, а по ліву руку — двоповерхові з червоної цегли казарми. Триста сімдесят перший стрілецький полк — наш дім, наша хата.

— Праве плече вперед!

Наша сяк-так вишикувана колона овечою отарою полилась у ворота.

— Приставити ногу! Можете опустити поклажу!

З учорашнього дня — два найяскравіші спогади: як набивали матраци і як потім вечеряли.

Матраци роздали прямо в колоні. Ткнули кожному довжелезну полотняну ковбасу, скомандували: «Кругом!» — повели геть із двору, наказавши лишити на місці речі.

Привели аж у поле, до двох величезних скирт. Була подана команда набивати матраци, і ми обліпили ті скирти, як миші.

Смугасті ковбаси здавались бездонними. Але ми таки їх натовкли соломою.

Потім нас знову вишикували і повели назад. Коли б хто згори глянув, то подумав би, що то не ми, а комахи тягнуть на собі довгі смугасті лялечки.

Повели одразу в казарму, на другий поверх. У величезну кімнату з двома рядами двоповерхових ліжок. Таких я ще зроду не бачив. Мишко одразу ж скок нагору:

— Цур моє!

Гаразд, хай буде твоє, як ти такий жадний! Потім нас водили вечеряти. Хоч ми, натомлені, хотіли одного: спати. А рано-вранці:

— Під-йом!

Не встигли вдягтися та ліжка заслати, як нова команда:

— На зарядку! Швидше! Швидше! Ви що: місяць не їли?

Їсти то їли, та не звикли так поспішати.

Сунемо вниз із другого поверху. Спотикаємося, напівсонні, на сходинках.

Надворі темно, холодно: бр-р-р! А ми в самих спідніх сорочках: вітер так і пронизує.

— По два — шикуйсь!

Шикуємось. Тулимось один до одного, щоб хоч трохи зігрітись.

— Напра-во! Бігом арш!

Побігли. Спершу весело, дружно, розмахуючи щосили руками, а як трохи захекались, то вже й повільніше. А помком-взводу, голий по пояс, скаче попереду, на бігу командує:

— Не відставати!

І командири відділень, теж голі по пояс, дружно за ним:

— Ногу! Ногу!

Повітря у грудях аж свистить. Вже не холодно — жарко. А помкомвзводу пре, наче кінь. Повернув у ворота.

Біжимо з останніх сил, а нам назустріч повертаються групи військових. Теж біжка.

— На місці кроком арш! Ать-два! Вище ногу!

Куди ж іще вище? І так задираєм, аж суглоби тріщать!

— Взво-од, стій!

Стали. Тільки тепер помітили річечку, що стрибає по кам’янистому дну.

— Скидай сорочки!

Помкомвзводу, подаючи нам приклад, перший нахиляється над водою. Черпає повні пригорщі, хлюпає на шию, груди, спину. Ми ж боязко підступаєм до берега, пробуєм пальцями воду: наче крига!

— Хай дурніші миються, — бубонить Мишко. Схиляється, удає, що черпає повні пригорщі води. Ухкає так, наче й справді водою обливається.

— Молодець! — хвалить його командир відділення. — От беріть приклад з нього!

Брати то й брати. Я теж черпаю долонями повітря, ухкаю не згірш од Мишка.

— Досить, — зупиняє нас командир. — А то ще застудитесь.

— Не застудимось! — відповідаємо дружно. — Нам не первина!

Возькаємо рушниками по сухій шкірі, вдаємо, що втираємося.

— Обмились?

Помкомвзводу! Незчулися, коли й підійшов.

— Уже вмились! — доповідає бадьоро Мишко.

— Ну, як вода?

— Як парне молоко!

— Ану покажіть рушники!

Скочили! Рушники ж сухі-сухісінькі. Не догадались, дурні набиті, змочити у воді.

— Та-ак… — І до командира відділення. — А ви куди дивитесь? Ану нахиліть їх по черзі!

Командир відділення хапає за потилицю спершу Мишка. Нагинає, аж спина тріщить. І Мишко вже ухкає, не прикидаючись:

помкомвзводу ж облива його водою зверху донизу.

— Ясно, як треба вмиватись?

Мишкові ясно. Витирається, аж рушник миготить.

— Давайте й цього!

Тверда долоня лягає мені на потилицю. Я розставляю поширше ноги, щоб не звалитись у річку, кричу, що вмиватимусь сам, а ті, що вже вмилися, сміються, аж присідають. Безплатний, бач, цирк!

У помкомвзводу не пригорщі — відра. Та ще й хлюпає так, що вода тече аж у штани.

— Досить, утиратись! Притьмом хапаю рушник.

Назад біжимо, й підганяти не треба.

Після сніданку повели всіх у лазню, а звідси знову строєм.

Вимахуємо старанно руками, гупаємо в землю підошвами, на ходу рівняємо ряд. Назустріч трапляються червоноармійці, міряють нас глузливими поглядами, кидають уїдливі репліки. Ми й самі розуміємо, що являємо жалюгідне видовище: в цивільному одязі, не стрій, а отара.

Ось пройшов наїжачений гвинтівками взвод: з піснею, з хвацьким висвистом, з командиром-орлом попереду. Ми оглядаємось услід, і нас печуть заздрощі.

— Як ти думаєш: нам скоро гвинтівки дадуть?

— Запитай у командира.

Нарешті дійшли до одноповерхової приземкуватої споруди з маленькими загратованими віконцями. І поки ми вгадували, що це, пролунала нова команда:

— Приставити ногу! Справа по одному кроком арш!

Оте «арш» лунає, як постріл: несподівано й різко. Ми аж здригаємось.

Заходимо досередини. Нас ведуть у кінець довжелезного складу. Тут стоїть щось схоже на прилавок, а за прилавком — командир. Запитує в кожного зріст, розмір взуття, наказує зняти кепку чи шапку і натренованим оком прикидає, яка в кого голова. — Третій… Сорок один… П’ятдесят шість…

Цифри так і сиплються з його вуст і матеріалізуються шинелями, гімнастерками, білизною, взуттям. Видають одразу все, аж до онуч, щоб у нас не лишилося від домашнього й нитки. Дехто поривається одразу й приміряти, але командири кваплять, щоб не затримувались. Примірятимем уже в казармі.

— А як не підійде?

— Поміняєте потім.

У казармі було порожньо й тихо: все мов завмерло. І двоповерхові ліжка, вишикувані в довгі ряди, розбиті повзводно, з ідеальною лінією білих подушок і сірих ковдр. І стільці, по два біля кожного ліжка. І порожні піраміди для гвинтівок та кулеметів. І навіть днювальний, єдина жива істота на все приміщення: в ловко підігнаній формі, з багнетом при боці. Стоїть і не зблимне: стереже строгу тишу.

Та ми її враз сколихнули: кинулись до своїх ліжок. Кожному хочеться швидше скинути з себе цивільне, стати справжнім бійцем. Поспіхом залазимо в натільну білизну, в штани-галіфе з синьої діагоналі, а тоді вже підступаємо до командирів відділень з черевиками, онучами й обмотками.

Досі мені здавалося, що для того, щоб узутись, не потрібно особливої науки. Нап’яв на ногу що потрапило під руку — шкарпетку, то й шкарпетку, онучу, то й онучу, сяк-так зашнурував, притупнув — уже одна нога й узута. Тепер так само другою, щоб швидше з хати, з маминих очей, бо обов’язково загадає щось робити, а друзі уже чекають надворі. А виходить, що взуватись — то ціла наука, від неї може залежати успіх наступного бою, — повчає нас командир відділення.

Бо що може бути, коли неправильно взуєшся?

Перше — натреш собі ноги. Друге — одстанеш від колони.

Один одстав, другий одстав, а хто воюватиме?..

— Ногу треба загортати, як лялечку. Отак!

Командир розправляє онучу, ставить навскіс босу ногу. Блискавичний натренований рух — і нога мов облита онучею: жодної складочки, жодної зморщечки. Ми пробуємо робити те саме, та жалюгідні наші намагання не приносять успіху.

— Одставити! Давайте спочатку… Врешті сяк-так узуваємось.

— Досить для першого разу, — змилостивився командир відділення: йому теж, мабуть, набридло вертіти онучу. — Тепер давайте обмотки.

Обмотки! Дві довжелезні смуги з грубої чорної матерії, скатані в товсті валки. Скільки вони нас попомордують в недалекому майбутньому, яких тільки не завдадуть прикрощів. Пролунає, бувало, команда:

— Взво-од, струнко! Рівняння направо!

На командира роти, а то й батальйону. Весь підберешся, підтягнешся, пильнуючи стрій, і, гупаючи витягнутими ногами об землю, намагаєшся пройти якнайкраще мимо командира, показати йому, хто ти і що ти. Ось він уже майже поруч, урочистий і строгий, з долонею під козирком. Їси його очима, як і належить за статутом, весь аж здригаєшся од стрімкої ходи. Ще крок… Ще крок… І раптом помічаєш, як досі тверда та непорушна долоня командира починає тремтіти, і досадливо мружаться очі. І ще помічаєш, як щось чорне і довге метляється перед тобою, збиває з кроку, плутає ноги…

Обмотка! Обмотка, будь вона проклята!

Розпустилася саме тоді, як підійшов до командира… Потім приміряли гімнастерки. І в один голос кричали:

— Товаришу командир, велика!

— Поміняйтесь з товаришем!

— Все одно велика!

Особливо у комірові. Плечі й рукава ще нічого, а комір — наче хомут. І шия — мов паличка.

— Підшиєте підкомірники — буде якраз, — втішає командир.

Підкомірники — вузенькі смужки білої матерії. Їх треба підшити так, щоб виглядали з-під комірця рівно на півсантиметра.

Я зроду-віку не тримав голки в руках. Хіба що тоді, як треба було вколоти Ванька або Сергійка. Бо шиття вважалось у нас на селі заняттям чисто жіночим, яке не личить чоловічому родові.

Тулю підкомірник і так, і сяк, питаю тихенько в товариша, що сидить навпроти на ліжкові:

— Мишко, ти не знаєш, як його пришивати?

— А я що, — кравчиня?

Мишко тикає нитку у вушко, пошепки лається.

Починаю шити. Голка чомусь частіше залазить у пучку, аніж в твердий комірець. За кілька хвилин пучки стають наче решето.

Врешті так-сяк підшиваю. Стромляю голку в ліжко, йду до командира — похвастатись.

— Одставить! — каже командир і показує на свою гімнастерку. — Ось так треба пришивати. Ясно?

Після того як з лихом пополам підшили підкомірники та вдягли гімнастерки, командири учили нас, як підперізуватись: щоб попереду — жодної складочки, а під ремінь не можна було й двох пальців просунути.

— Підтягнуть животи! Дужче… Ще дужче! А тепер затягуйтесь. В кого не вистачить сили — допоможемо…

Ми слухняно вбирали животи, кололи дірки, затягувались що було сили. Дуже ж бо нам кортіло бути такими бравими, як наші командири.

І ось ми нарешті споряджені. І не впізнаєм один одного — так нас змінила військова форма. Відчуваємо себе трохи незручно, однак боїмося, що хтось це помітить. Але нізащо у світі не одягнули б цивільного вбрання, із якого щойно вилізли.

І досі переконаний, що найважливіша постать у армії — молодший командир. Але до того, як потрапити в армію, я думав зовсім по-іншому. Мені чомусь здавалося, що чим вищий за чином командир, тим він страшніший для рядового бійця. Комбата треба більше остерігатися, ніж командира роти, а командирові полку, дивізії чи корпусу і взагалі не слід потрапляти на очі. Молодших командирів для мене в той час просто-напросто не існувало. У своїй святій наївності я був переконаний, що як тільки потраплю до армії, то одразу ж моєю скромною особою зацікавиться принаймні полковник.

А в частині нами постійно опікувався наш помкомвзводу, який чомусь вважав, що солдата треба тримати у заячій шкурі.

За весь час я ніколи не бачив, щоб помкомвзводу всміхнувся. Він завжди був насуплений і сердитий. І дуже любив читати нотації.

— Учили вас: ні ходити, ні стояти не вмієте. А заправочка!

От ви… Як ваше прізвище?

— Кононенко.

— Одставить! Треба казати: боєць Кононенко!

— Боєць Кононенко! — повторює сердито Мишко.

— Вийдіть із строю. Кру-гом!

Мишко повертається — ледве не падає. Взводом прокочується сміх. Помкомвзводу зневажливо розглядає Мишка.

— Хіба таким повинен бути боєць? — запитує він. — Де ваша заправочка? Отдєльонний Ярчук!

— Я!

— Вийдіть із строю.

Командир нашого відділення ступив три кроки вперед, приставив ногу, повернувся до строю обличчям. Увесь взвод мимоволі замилувався його чіткими рухами. Аж тепер ми помітили, яка велика різниця між нашою і його ходою.

— Станьте поруч!

Чак-чак-чак! — став.

— Ясно, яким повинен бути боєць?

Ясно. Гімнастерка як влита, під ременем ані зморщечки, підкомірник білою лінією окреслює мускулясту засмаглу шию. І навіть обмотки так туго намотані, наче мотали їх не людські руки — машина.

— А тепер подивіться на нього!

Дивимося на Мишка, що стоїть, як опудало. Гімнастерка поїхала набік, комірець теліпається, як обротька на шиї, обмотки одна вище, а друга нижче.

— Бачите?

— Бачим, — відповідаємо врізнобій, неохоче. Бачимо ж не стільки Мишка, скільки самих себе.

— Даю десять хвилин на заправочку… Р-р-розійдись!

Так почалося наше знайомство. Скільки минуло вже років, а й досі, згадуючи службу в армії, я передусім бачу не командира взводу чи роти, а помкомвзводівську постать.

Нам здавалося, що все його дратувало, крім двох речей: він любив статут, який знав, мабуть, напам’ять, і безтямно був закоханий у коней. Його і в армію взяли прямо із стайні, де він був конюхом, і він потай страждав, що потрапив не в кінноту, а в «царицю полів». Тому, мабуть, під час навчань, коли ми виходили в поле, найчастіше лунала команда:

— Кіннота ліворуч!

— Кіннота праворуч!

Наш взвод розвертався в каре — лицем до ворожої кінноти. Передні лягали, ті, що позаду, ставали на коліна, а ще задні на весь зріст цілились в уявну кінноту. І як ми не старалися, помкомвзводу в душі, мабуть, не вірив, що наше каре могло зупинити навальну атаку кінноти. Адже він не раз нам повторював те місце із статуту, де твердилося, що десять кавалеристів можуть порубати сотню піхотинців. Щоправда, в тому ж статуті було написано, що десяток піхотинців можуть перестріляти сотню кіннотників, але наш помкомвзводу чомусь те місце завжди оминав.

Неділя була єдиним днем, коли я міг посидіти з книжкою. Цілий тиждень чекала вона на мене у тумбочці. І ось наставав жаданий день. Підйом, фіззарядка, сніданок — і ми вільні до вечора. Роби, що собі знаєш. Куняй, пригрівшись у закутку (на ліжко лягти й не подумай, до ліжка й доторкнутись не можна), балакай з товаришами, пиши додому листа, грай у шашки, у шахи, у доміно, а ввечері — обов’язково кіно. Ті, що служили вже другий рік, ще зранку наряджалися, наквацьовували черевики і шикувалися в один ряд. Виходив старшина, прискіпливо їх оглядав: чи не розстебнутий гудзик, чи немає нестатутної складочки, і врешті командував: — Можете йти!

І вони, щасливі, весело вирушали в містечко Дзигівку, за півкілометра од наших казарм. На дві-три години, а то й до обіду, залежно від настрою старшини, який видавав звільнення.

Нас ще нікуди не випускали, навіть у строю не водили через Дзигівку, щоб ми не ганьбили Червоної Армії своїм невимуштруваним виглядом.

Та я не дуже журився з того, що не піду у Дзигівку. На мене чекала книжка, і я похапцем брався за неї. А щоб помкомвзводу нічого не загадав робити — перестилати ліжко чи міняти в матраці солому, то ішов у бібліотеку, в читальний зал. Там уже я в повній безпеці: помкомвзводу туди й носа не потикав.

Командир нашого взводу був зовсім іншою людиною. Коли він уперше вийшов до вишикуваного взводу — високий, стрункий, підібраний, ми так і вп’ялися очима в новенький орден Червоної Зірки, що виблискував у нього на грудях.

У той час командирів-орденоносців можна було полічити на пальцях. У нашому полку навіть командири рот, та що там рот — батальйонів не мали жодного ордена, тож зрозуміло, як ми гордилися своїм лейтенантом.

Згодом довідались, що він нагороджений за участь у боях на озері Хасан. Тоді ще командир відділення, він із своїми бійцями пробрався у ворожий тил і розвідав оборону японців. Та мало розвідав — ще й приволік «язика»! Під час останнього штурму був поранений, а після видужання потрапив до військового училища.

Лейтенант був суворий з вигляду: майже ніколи не всміхався. Але й ніколи не гнівався, хоч що б там сталося. За весь час служби ми так і не почули, як він кричить. А не кричати на нас не зміг би й святий.

Пам’ятаю, як під час занять у полі я зашився в бур’ян. Командир послав мене у розвідку: дізнатися, чи немає на ген тому пагорбові ворожої засідки. Я спершу був шпарко узявся до справи. Але йти, весь час згинаючись, щоб не витикатися з бур’яну, було досить важко, тож я й вирішив трохи перепочити. До того ж напевне знав, що на пагорбові немає жодного ворога, то навіщо до нього й пертись? Чи не краще полежати в затишкові, а командирові потім доповісти, що пагорб порожній.

Так і зробив. Лежав, лежав та й незчувся, як заснув.

Розшукували мене всім взводом. Вже пора було йти на обід, вже нікого не лишилося, окрім нашого взводу, а мене все ніяк не могли відшукати. Врешті один з бійців таки натрапив на мене:

— Ось він, товаришу лейтенант!

Я схопивсь, наче заєць.

Коли б замість лейтенанта був помкомвзводу, він мене з’їв би живцем. Лейтенант же лише пильно подивився на мене і спокійно сказав:

— Доповідайте!

Я ладен був провалитись крізь землю.

— Заснули?

Я ще дужче похнюпився. Відчував на собі погляд лейтенанта, осудливі погляди товаришів, і тиша довкола ставала такою гнітючою, що мені аж важко було дихати. Краще було б, якби помкомвзводу кричав оце зараз на мене.

— Ставайте у стрій!

За обідом їжа мені не лізла у горло.

Після обіду, після «мертвої години», коли мали вивчати матеріальну частину, наш лейтенант дещо змінив тему уроку: став розповідати про бої на озері Хасан. Пригадав випадок, як два бійці були послані в розвідку, як злякалися і, так і не розвідавши до ладу, повернулись назад. І скільки потім наших бійців загинуло, коли пішли в наступ. Саме тоді був поранений і він, наш лейтенант.

— А ті два? Що їм потім було? — поцікавився хтось. Лейтенант відповів не одразу. Я ж сидів, боячись і дихнути. Мені здавалося, що весь взвод втупився в мене.

— Їх потім судив військовий трибунал.

Він так і не нагадував мені більше про той випадок у полі. Я ж довго мріяв, щоб лейтенант дав мені якесь неймовірно важке доручення. Я б умер, а таки виконав би його.

Ми не знали, коли наш лейтенант спав. Часто-густо лишався з нами аж до відбою, а на ранок, коли лунала команда «підйом», він уже був у казармі. Акуратний, підібраний, в чистому, мов щойно з-під праса, мундирі, і хоча б тобі крихітка дрімоти в спокійних очах! Іде поміж ліжками, і ми щосили стараємось, аби швидше стати у стрій.

Іноді навідувався й опівночі. Коли всі вже спали. Пам’ятаю, як у моє перше чергування, коли я, прилаштувавшись біля тумбочки, читав книжку, щоб не заснути, раптом одчинилися двері й на порозі виріс наш лейтенант.

Мене так і підкинуло. Схопився, повернувсь до командира:

— Товаришу лейтенант…

— Тс-с…

Він застережно підніс руку, щоб я своїм криком не розбудив взводу. Помітив книжку, взяв, погортав:

— Цікава?

— Дуже цікава, товаришу лейтенант.

Підсунув табуретку, наказав сісти й мені.

— Багато читаєте?

Я відповів, що багато. Тоді лейтенант запитав, якого письменника я найбільше люблю. Вислухав, у свою чергу сказав:

— А я люблю Толстого.

Розпитував потім, звідки я родом, де навчався, хто мої батьки, чи є у мене сестри-брати. І мені чомусь здавалося, що це його дуже цікавить: так уважно він дивився на мене. Потім спитав:

— Важко в армії?

Нечистий смикнув мене за язик відповісти, що ніскільки не важко. Лейтенант посміхнувся недовірливо, ледь хитнув головою:

— Важко. На те й армія… Я перші півроку, коли потрапив до армії, думав, що не витримаю. Середня Азія, спека більше сорока градусів, сонце, пісок — дихати нічим, а ми при повній викладці — у форсований марш… Або з ранку до вечора на плацу. Торкнешся затвора гвинтівки — руку обпечеш. А потім звик. І недосипати звик, і наїдатися став. Звикнете й ви. Службу закінчите — жаль буде повертатись додому.

Посидів ще трохи, звівся, закрив мою книжку:

— А читати на посту не годиться, товаришу боєць. Лейтенант пішов, а я чесно сховав книжку. І вже сам на сам боровся щосили з дрімотою.

АТь-ДВА!

Кожен день починається криком днювального:

— Підйо-о-ом!

Той крик вибухає, наче бомба, і ми, ще сонні, зриваємось із ліжок. «Щоб ковдра летіла під стелю, а ви на підлогу!» — повчав помкомвзводу. Надворі ще ніч, і нам щоразу здається, що нас помилково розбудили на годину раніше.

У дворі, під вікнами, завмирає сигнал підйому, командири вторять йому досвітніми півнями:

— Підніма-айсь! Швидше! Швидше! Бігом на зарядку!

Не встигнеш упоратись з розпроклятими обмотками, як знову голос днювального:

— Виходь строїться!

Хапаємо рушники, мчимо один поперед одного. Шикуємося, за помкомвзводом біжимо на зарядку…

Так починається ще один день — черговий день служби в армії.

Сьогодні у нас незмінна стройова, потім — «укріплена смуга», дві години — статут і під кінець — вправи на фізкультурному майданчику.

Стройову ми вже трохи освоїли: навчилися ходити, вітати командирів, на ходу повертатись кругом, не збиваючи при цьому один одного з ніг. А от «укріплена смуга»!..

Ті, що її планували та будували, намагалися не пропустити нічого, що може трапитися на дорозі бійцеві в майбутній війні під час атаки. Отже, на тій смузі були: довжелезна колода над глибокою ямою з водою. Колода кругла, як качалка ще й погойдується, коли на неї ступити. За нею — макет двоповерхового будинку: дощана стіна з єдиним вікном на другому поверсі. Далі — півтораметровий паркан і широкий рів з водою, вже без колоди, і аж у кінці — опудало ворожого солдата, виготовлене з лози.

— Це зовсім не важко, — переконував нас лейтенант. І до помкомвзводу: — Покажіть, як це робиться!

— Єсть показати!

Помкомвзводу бере в ліву руку учбову гвинтівку, а в праву — гранату. Нахилився вперед, напружився — чекає команди в атаку.

— В атаку, вперед! — і помкомвзводу вихором помчав до укріпленої смуги.

У цей час ми забули все: і те, що він нас лає, і позачергові наряди, — ми дивилися на помкомвзводу, і кожному з нас хотілося бути таким спритним, як він.

Ось він з розгону стрибнув на колоду і побіг по ній, як по доріжці. Ось добіг до стіни. Енергійний кидок, граната щезає у вікні, а помкомвзводу мчить прямо на стіну… Невже збирається видертись? Так стіна ж як відполірована, а вікно хтозна й де! Не встигли ми мигнути, як помкомвзводу вже у вікні.

Спритно, мов кіт, зіскочив по той бік на землю, побіг уперед. Р-раз! — і паркан лишився позаду. Р-раз! — і птахом злетів над ямою… Приземливсь, мов пружина, і вперед на опудало. Короткий, як блискавка, випад, опудало тільки гойднулося, наскрізь прошите багнетом, — і помкомвзводу, почервонілий, задиханий, прямує назад.

— Ясно? — питає командир взводу.

Мовчимо. З острахом дивимося на колоду, на стіну, на рів, приречено думаємо: «Хоч би без води… А вода ж холодна…» — Хто спробує перший?

Ті, що стоять у першій шерензі, відводять очі, задні ж ховаються за передніх.

— Добровольці, два кроки вперед!

І тут я не витримую. Ноги мої самі собою ступають два кроки вперед. Рухаюсь, як у сні, і коли опам’ятався, то було вже пізно відступати назад.

Вражений помкомвзводу дає мені гранату й гвинтівку.

— Ось побачите, це не так уже й важко, — чи то мені, чи всьому взводові каже лейтенант. І вже тільки до мене: — Приготуйтесь!

Я виставляю одну ногу вперед, набираю повні груди повітря. В мене, мабуть, виходить не так красиво, як у помкомвзводу, але командир взводу хвалить мене:

— Молодець! Готові? В атаку… вперед!

— Ур-ра! — вигукую я і біжу до ями з колодою. Біжу, як до шибениці, бо що ближче, то глибшою здається яма, то тоншою колода. Добіг — тиць! — зупинився.

— В чім справа? — питає лейтенант.

— Товаришу лейтенант, збився з ноги!

— Не треба збиватись… Давайте спочатку.

Спочатку? А я ж сподівався, що тепер викличуть когось іншого.

— Готові? Вперед!

— Ур-ра!

Цього разу я таки ступаю на колоду. Вона гойдається, так і норовить скинути мене у воду, а я, відчайдушно балансуючи, просуваюся вперед.

— Молодець! Молодець! — чую позаду голос лейтенанта.

Врешті яма позаду. Х-ху, аж спітнів! Біжу до стіни, кидаю гранату у вікно і… зупиняюсь. Ні, не видеруся нізащо!

— Досить, — зжалюється наді мною лейтенант. І коли я повертаюся в стрій, звертається уже до всього взводу: — Бачите, це зовсім не важко… Взвод, слухай мою команду: справа по одному — вперед!

І почалося «справа по одному»: хто через яму, а хто і в яму. Таких посилали одразу в казарму: сушитись. А там уже днювальний, із другорічників, стрічав співчутливо:

— У ямі купався?

— А ти не купався?

— Купався, чого ж… Та яма — це що. От на стінку спробуєте!

Пробували. Билися колінами й ліктями, намагаючись з ходу дістатись до вікна. А діставшись, зависали на тому вікні, мов опудала, ковзали відчайдушно ногами, щоб знайти хоч шпаринку, щоб зачепитись, обіпертися, і падали врешті назад…

Як подолали стіну, стало трохи легше. Правда, було, що й на паркані зависали, і котилися в рів, але то вже дрібниці. Зате коли доривались до опудала, кололи його з такою люттю, наче воно цю укріплену смугу й побудувало. Мишко як налетів, як садонув, то й на ногах не втримався: опудало набік, і він слідом за ним.

Була ще одна мука: спортивний майданчик. Більшість нашого взводу становили десятикласники, і всі ми добре пам’ятали, як ухилялись у свій час од уроків фізкультури, відмовлялись лізти на турник чи стрибати через кобилу.

— Василю Павловичу, у мене рука болить!

— Василю Павловичу, я вивихнув ногу!

І Василь Павлович врешті махав на таких, як я чи Мишко, рукою: робіть що знаєте, тільки не заважайте іншим.

На прощання, щоб не псувати атестати, він виставив усім нам добрі оцінки, хоч значна частина не заслуговувала й посередніх.

І ось ми знову на спортивному майданчикові: той же турник, та ж кобила і перекладини, та тільки це не школа, нема тут Василя Павловича.

В перший же раз, привівши нас на спортивний майданчик, помкомвзводу викликав із строю мене і мого командира відділення:

— Роздягтися по пояс!

Я вже знав, для чого маю роздягатись, тому робив те не дуже охоче.

— Станьте поруч. — І вже до мене: — Тепер подивіться, який ви є і яким будете, коли старатиметесь… — А як хто не захоче старатись?

— Боєць Кононенко, один позачерговий наряд!

— За віщо, товаришу помкомвзовду?

— Щоб не були такі розумні! Будете старатись! Ясно?

Ясно. Ясно й Мишкові, що митиме сьогодні підлогу. Отже, ми стоїмо перед взводом: я і мій командир. І більш вражаючої картини важко придумати. Я худий, як щеня, ребра так і випинаються, а біцепси… Якісь жалюгідні вузлики, якісь вірьовочки, що пообриваються, як тільки я зависну на турникові.

— А тепер подивіться на свого командира!

Дивимось. З неприхованими заздрощами дивимось. Тіло як збите, м’язи так і грають по ньому, а на руках — сталеві бугри.

Отакі б м’язи мені!

Лунає команда:

— Командир відділення — на снаряди!

Наш командир іде до спортивних споруд. Він літає над ними, то завмираючи в найнеможливішому, здавалося б, положенні, то виконуючи карколомні сальто. Здається, він не докладає жодних зусиль, а тіло його не важить і грама: так легко, чітко, красиво виконує вправу за вправою. Ми не зводимо з нього очей, нам важко повірити, що й ми можемо бути такими. Але той невеликий досвід, що ми встигли його вже набути в армії, підказує нам, що таки будемо.

Крім стройової, крім укріпленої смуги, крім спортивних занять, вивчали ми ще статут.

Перш за все мали навчитися розпізнавати командирів: од молодших аж до маршалів. Запам’ятовували оті трикутники, кубарі, шпали і зірочки, всі нашивки й емблеми, що їх носять командири Червоної Армії. Бо не доведи господи переплутати та назвати, наприклад, неточну кількість шпал у петлицях!

— Дві шпали і дві широкі нашивки… Одставить! — Три шпали і три широкі нашивки… — Одставить!

Збитий з пантелику, замовкаєш зовсім. А помкомвзводу єхидно зауважує:

— Учили вас! Десять класів закінчити і не знати, що носить полковий комісар!

Він задоволений, що має нагоду підкреслити наше невігластво. Ми ж сидимо, слухаємо його повчальні сентенції і… тихенько куняємо.

Куняємо весь час, дрімота невідступно ходить за нами. Як тільки хоч трохи послабиш увагу, так і починають злипатися повіки.

Чому ми так хочемо спати? Адже вісім годин нічного сну, з одинадцятої до сьомої, та плюс «мертва година» після обіду, здавалося б, досить для того, щоб виспатись. Вдома і то менше спали. А от сон так і ходить за нами, дрімота не злазить із нас од підйому аж до відбою.

Не менш, ніж спати, нам хотілося їсти.

Не можна сказати, щоб нас морили голодом. Навпаки: вдома ми не з’їдали б і половини армійської пайки. Однак, незважаючи на густі од жиру супи та борщі, на вісімсот грамів хліба, ми завжди ходили голодні.

— Це перший рік так, — говорили нам командири. — А потім ще й не з’їдатимете всього.

Ми їм вірили і не вірили. Вірили, бо на власні очі бачили, як після бійців другого року служби і справді лишаються шматки хліба та невилизані до блиску миски. Але нам здавалося, що то вони навмисно недоїдають, аби похизуватися перед нами. Адже ми сідали до столу голодні і вставали з таким відчуттям, що з’їли б іще стільки, а то й більше. Особливо попервах, коли ще не навчились по-воєнному їсти. Коли ще майже повна тарілка, а вже лунає команда:

— Виходь строїться!

З’їв — не з’їв, кидай усе та й біжи з їдальні.

За якийсь час ми навчились їсти так, що за нами горіло.

Раз на місяць нашій роті припадало чергувати по гарнізону. І нашою найзаповітнішою мрією було потрапити в наряд при їдальні. Всю ніч ми чистили картоплю — цілі гори картоплі, рубали дрова, тягали воду, а вдень ще й мили брудний посуд та прибирали в приміщенні. Заняття не дуже приємне, другорічники уникали його як могли, ми ж спали і бачили себе в наряді на кухні: хоч і натомишся, аж ноги гудуть, зате ж і наїсися од пуза!

Якось нам із Мишком повар насипав повен казанок вареного сала. Чи просто розщедрився, чи хотів перевірити, що може з’їсти новобранець, тільки наклав з горою, ще й додав:

— Поїсте — приходьте за добавкою.

І ми заходилися поспіхом їсти. Наминали те сало, шматок за шматком, поки в казанкові не лишилось і крихти.

— Візьмемо ще? — запитав почервонілий Мишко.

Я завагався. Сало стояло вже в горлі, але думка, що я відмовлюсь од їжі, була просто нестерпною:

— Візьмемо!

Цього разу Мишко повернувся з поваром.

— Поїли все? І ще будете їсти? Ну й ну!

Тож нам не лишилося нічого іншого, як підтримати свою добру славу.

З-за столу ми встали, нашпиговані салом, як гуси. Сяк-так добрели до картоплі та й повалились на неї, лежали, доки нас не підняв помкомвзводу.

З нами так нічого й не сталося. Наші вовчі шлунки спокійнісінько перетравили все сало, і через кілька днів ми вже чекали наступного наряду на кухню.

От що робить свіже повітря і фізичні вправи на ньому!

Нарешті нам видали справжні бойові гвинтівки. Коли ми повернулись у казарму з новенькими, змазаними солідолом гвинтівками, то не могли намилуватись своєю зброєю.

Це були не модернізовані трилінійки, що ними користувалася досі наша армія. То вже пізніше, під час війни, ми по-справжньому оцінили безвідмовну ту зброю, яка нам вірою і правдою служитиме аж до останнього пострілу в травні сорок п’ятого року. Тоді ж ми з погано прихованою зневагою поглядали на бійців, які були озброні старими гвинтівками. Бо в нас на плечах — СВТ, зброя досі нечувана й небачена. Не виключена навіть можливість, що за кордоном уже пронюхали про неї. Тож ми повинні бути особливо пильними, оберігати її від стороннього ока.

Так пояснив нам помкомвзводу й додав:

— Хто загубить багнет — голову одірву!

Чомусь він найбільше боявся, що ми загубимо саме цю частину нової гвинтівки. Може, тому, що багнет не примикався до дула, а носили його окремо на ремені. Та й схожий він був більше на кинджал чи тесак, ніж на звичайний багнет. Із ручкою і плескатим лезом, з жолобком посередині. Одного лише блиску цих багнетів досить, щоб усі вороги здалися в полон! А тут іще й гвинтівки. СВТ. Тобто такі, що самі заряджаються, самі й стріляють — натискай тільки на гачок. Висмалив усі кулі — є ще один запасний магазин. Так що ворог і голови не зможе підняти. Лежатиме, поки підійдемо до нього та й закричимо: «Хенде хох!»

— Одставить! — кричить помкомвзводу. — Кажіть поанглійськи!

По-англійському ми не знаємо, тому й замовкаєм. Не зводимо очей з гвинтівок, що застигли у пірамідах, і в нас аж долоні сверблять доторкнутися до них.

Потім ми їх вивчали. Розбирали до останнього гвинтика, до останньої пружинки досить-таки складні механізми і знову ж гордилися тим, що це тобі не трилінійка, яку смик-смик — і вже розібрав. А тут як насиплеш деталей та детальок — голову зсушиш, поки розберешся, яку куди ткнути! Навіть наші командири і то спершу затиналися. Особливо коли підходив хтось із бійців: в одній руці зібрана гвинтівка, а в другій — зайва до неї деталь.

Куди її приткнути?

Звертались здебільшого до командирів відділень, а то й до лейтенанта. Помкомвзводу ж намагалися обходити. В того відповідь одна:

— Одставить! Починайте спочатку!

А як сердитий, то підкаже таке місце, куди вставити оту пружину, що вся казарма заходиться од сміху.

За тиждень-другий ми вивчили нову зброю назубок. По стільки разів на день розбирали й складали, що тепер могли із зав’язаними очима сказати, куди яку деталь ставити.

Чистили ми гвинтівки щодня перед відбоєм. Гвинтівка повинна сяяти, як сонце. Не дай боже помітять пляму іржі чи цяточку бруду! Навіть сам командир роти не лінувався навідуватись до нас уночі, коли ми вже спали. Зайде, махне рукою на днювального, що підхопиться йому назустріч, щоб не кричав, і до пірамід — оглядати гвинтівки…

Порпаючись із новими гвинтівками, ми не раз шкодували, що нас не озброїли старенькими трилінійками, адже їх чистить — раз плюнути. А з цією чортякою поповозишся, поки командир дозволить поставити її в піраміду.

— Зате стріляти легше, — втішає Мишко. — Не треба щоразу із затвором морочитись. Натиснув на гашетку — і все.

Легше чи важче — ми ще не знаємо. Хоч нам дуже кортить постріляти і ми щоразу пристаєм до командирів, які поки що учать нас лише цілитись: лежачи, з коліна, стоячи.

— На вогневий рубіж… короткими перебіжками… вперед!

Зриваємося, біжимо. Пробіг п’ять кроків і впав. Знову п’ять кроків і на землю. Земля тверда, втоптана, гепнешся — аж кавкнеш, а помкомвзводу, як завжди, невдоволений:

— Боєць Кононенко, вам що: пухову перину підстилати?

Врешті недалеко й вогневий рубіж: глибокі, по груди, окопи. Тут «ворожий» вогонь особливо нищівний, тому ми не біжимо, а повземо по-пластунському, риючи носом пилюку. Помкомвзводу ж од куль заворожений, тому він спокійнісінько йде понад нами, нависа то над одним, то над другим:

— Нижче голову! Вростай пупом у землю! Третій од краю, прибери свої сідниці!

Пилюка набивається в рот, піт заливає очі, серце як не вискочить, а помкомвзводу все невдоволений:

— Ворушіться швидше! Ярчук, ви що, заснули?

Ввалюємося нарешті в окопи. Падаємо грудьми на бруствери, щоб хоч трохи остудити розпалене тіло. А над нашими головами уже лунає команда:

— Лежачи… по мішені… заряджай!

Отак нас учили стріляти, поки настав день, коли кожному видали не учбові, а справжні, бойові набої. З важкими, хижо загостреними кулями.

В цей день хвилювались не тільки ми — нервувалися й наші командири. Адже по тому, як ми поцілимо у мішені, оцінюватиметься їхня робота.

Особливі надії вони покладали на тих, що вже мали значки «Ворошиловського стрільця». В тім числі на Мишка й на мене. І ми їх запевнили, що не посоромимо взвод. Стрілятимемо так, щоб інших завидки брали.

— Только, а ти ж хоч у мішень поцілиш? — пошепки питає Мишко.

Я на нього аж розсердився.

— Поцілю не гірше од тебе!

Сьогодні стріляє лише наш взвод. Але з нагоди такої події прийшов і комроти.

— Ну, орли, готові до бою?

— Готові, товаришу капітан!

— Тоді починайте.

І наш лейтенант подає команду:

— Взво-од, на вогневий рубіж… короткими перебіжками… вперед!

Біжимо. І таки недаремно ганяли нас усі ці дні командири: підхоплюємося й падаєм, як автомати. Потім повземо попластунському.

Ось і окопи… І бруствери, на яких можна перевести подих.

— Лежачи… по мішенях… заряджай! Клац-клац! — клацають затвори.

— Перше відділення стріляти готове!

— Друге відділення стріляти готове!

— Третє відділення стріляти готове!

Лейтенант підбігає до командира роти, бере під козирок:

— Товаришу капітан, взвод до стрільби приготувався!

— Починайте.

— Взво-од… слухай мою команду!

Ми затамовуємо подих, у нас завмирають серця. Мішені давно вже на мушках, пальці — на гашетках.

— По міше-нях… вогонь!

Господи, хоча б поцілити!

Бах! Бах! — ліворуч і праворуч.

Зібравшись із духом, натискаю на гашетку. Раз, удруге, втретє, не усвідомлюючи навіть, що роблю. Випускаю всі десять куль як одну.

— Одставить! — шипить над самісіньким вухом помкомвзводу.

Товариші мої ще стріляють, старано цілячись, я ж, висмаливши всі набої, стовпом стою в окопі.

— Що ж це ви? — питає докірливо лейтенант, і я не смію навіть глянути на нього. Сам мало не плачу: якщо до цього жевріла надія, що поцілю в мішень, то тепер переконаний, що всі кулі послав «по молоко».

Врешті постріли вщухли. Збуджені, розчервонілі бійці одкладають гвинтівки, а командири поспішають до мішеней. Зупиняються біля кожної, рахуючи пробоїни, ми ж нетерпляче чекаємо результатів. Хоч мені й чекати нічого: і так усе ясно. Навіть Мишко не пробує цього разу мене втішати. Лише питає:

— Ти що — сказився?

— Одстань! — відвертаюсь од нього і мало не плачу.

— До твоєї дійшли, — каже Мишко.

І без нього бачу, що до моєї. Довго щось роздивляються, певно, шукають пробоїни. «Знайдете, як же!» — виникає мстива думка.

Мені хочеться, щоб там завалилася земля.

Од гурту одривається наш командир відділення, мчить до окопів.

— До командира роти! Бігом!

Беру обважнілу гвинтівку, біжу. Біжу неохоче: знаю ж бо, що не медом частуватимуть. Біжу і пригадую, яке найсуворіше стягнення може накласти командир роти.

— Ваша мішень? — питає комроти, і обличчя його зовсім не суворе. А лейтенант… Лейтенант, їй-богу ж, усміхається!

— Моя, — відповідаю розгублено.

— Молодець! — каже капітан і ще раз повторює: — Молодець! Знаєте, скільки ви вибили? Дев’ять куль у яблучко, а десята — у сімку!

— Молодець! — повторює комроти і дивиться на мене майже закохано. Я ж настільки ошелешений несподіваною удачею, що не відчуваю навіть радості. То вже пізніше, коли лейтенант вишикує взвод і капітан виголосить мені перед строєм подяку, за плечима у мене заворушаться крила. Спершу маленькі й тендітні, а потім все більші та більші, особливо коли другого дня прийде комбат і спитає лейтенанта:

— Де ваш орел? Покажіть!

Я вже трохи оговтався, звикся з раптовою славою. Відповідав комбатові, що так іще змалку стріляв — поціляв у кожну копійку.

Комбат теж сказав, що я молодець. І всі: і лейтенант, і командир відділення, і весь наш взвод — гордилися мною.

В той вечір мені не дуже хотілося спати. Писав додому листа, розповідав мамі, що став снайпером, що сам командир полку тис мені руку й обіцяв послати на стрілецькі змагання. А братові переказував, що у мене вже є гвинтівка і я стріляю а неї скільки захочу, що не забув про свою обіцянку і скоро пришлю йому і набої і порох. Іще додав під кінець, що я, мабуть, довго тут не затримаюся: після змагань мене обов’язково заберуть у дивізію або й вище. Так що чекайте нової адреси, а тоді вже напишете відповідь.

А через день настало похмілля. Сам комбат захотів побачити, як я стріляю, тож мені вручили десять набоїв і повели до мі- шеней.

Цього разу не лунала команда. Я сам заліз в окоп, поклав лікоть на бруствер, а на лікоть — гвинтівку і, посадивши на мушку ледь видиму мішень, випустив усі десять набоїв точнісінько так, як і вчора, — за одним подихом. Командири одразу ж кинулись до мішені, та краще б вони і не бігли: всі десять куль пішли «по молоко»!

Мені дали ще десять набоїв і наказали не поспішати — старанно цілитись. Я цілився, аж очі вилазили, але результат був той самий: кулі летіли куди завгодно, тільки не в мішень.

Довелося слідом за першим посилати додому другого листа. Що стрілецькі змагання відкладаються на невизначений період, і тому пишіть на стару адресу.

СЛУЖБА, СЛУЖБА…

Ідучи в армію, я ніколи не думав, що військова служба може бути такою важкою. Був переконаний, що в армії тільки те й роблять, що стріляють з гвинтівок та кулеметів, катаються на конях і танках та щонеділі хизуються у новенькій формі перед цивільним населенням. Служба здавалася легкою й приємною, і в тому винні були насамперед кінофільми й книжки, якими ми зачитувались. А також один морячок, мій односелець, який служив на Чорноморському флоті й одного разу приїхав на десять діб до батьків у відпустку. Коли він ішов вулицею у широчезних кльошах, що мели пилюку, ми бігли слідом, ковтаючи заздрісну слину.

Щоранку, одразу ж після того, як наші матері виганяли на пашу корів, ми збиралися коло двору, де жив той морячок.

Сиділи на густому спориші й терпляче чекали на його появу.

Спершу вибігав його молодший брат з безкозиркою на стриженій голові. Безкозирка наповзала йому аж на носа, зате мала дві стрічки позаду із золотими вибитими якорями і золотий по околишу напис. Не глянувши у наш бік, наче зовсім нас не знав, він ішов до колодязя, витягав повен цебер води. Ставив цебер на траву й голосно гукав з-під безкозирки:

— Колю, йди митись!

З хати, голий по пояс, виходив моряк.

— Готово? — весело запитував він. — Порядочок!

Схилявся до землі, підставляв широку спину, командував:

— Ану лий — не жалій!

І тільки кректав під крижаною водою.

Після вмивання моряк обов’язково підходив до нашого гурту:

— Здравствуйте, товариші моряки!

Ми врізнобій гелготали, як гуси, а він вмощувався між нами на споришеві. Він зовсім не був задавакою, не те що його брат, і охоче відповідав на наші запитання про море, про кораблі, про службу на флоті. В нас макітрилось у головах від тих його розповідей, ми спали й бачили себе на військовій службі й гірко жаліли, що не можна перекроїти на «кльоші» наші вузенькі штанці.

Моряк побув у відпустці десять днів, а запаморочив нам голови на довгі роки. Аж до тих пір, поки ми самі потрапили в армію і в усіх тонкощах пізнали військову службу.

За три місяці служби в армії ми багато чого навчилися, багато в чому змінилися. Нас уже не лякала ні стройова, ні фізичні вправи, ми хоч і не так легко, як наші командири, а все ж долали «укріплену смугу» і, діставшись до хворостяного опудала, хвацько кололи його багнетами. Нам уже не треба було, зустрічаючи командира, рахувати, щоб точно за чотири кроки перейти на стройову, піднести напружену долоню до чола — все те виходило само собою: натреноване тіло автоматично виконувало різні команди. Ми вже склали присягу, і командири нам пояснили, що віднині ми — стопроцентні бійці, отже, тепер нас мають право навіть віддати до військового трибуналу за якусь особливо важку провину, чого не можна було робити раніш. І, як не дивно, ця новина полестила нам, вона ще більш дала нам відчути, що ми не «жовтороті», а повноправні члени тієї великої, злагодженої, обмундированої сім’ї, ім’я якій — армія.

Отже, минув період попереднього навчання, почалась справжня служба.

Сьогодні ми днювалили з Мишком.

Величезна казарма порожня: рота пішла на навчання. Надворі вже справжня зима, снігу намело по пояс, товариші наші штурмують зараз «ворожі» окопи, а ми з Мишком розкошуємо у відносному теплі. Розкошуємо, щоправда, не дуже, бо печі ледь дишуть, біля них не нагрієшся, але це все ж краще, ніж лежати серед поля в снігу і хукати в задубілі долоні.

І дивно те, що нас чомусь не брали жодні хвороби. Хоч ми й мерзли, й мокли, й валялись на сирій землі — нежить і не думала чіплятися до нас. Вдома ми давно б схопили гарячку, тут хоча б хто чхнув! Наче й справді наші командири знали якесь магічне слово, що оберігало нас од всіляких хвороб та про- студи.

Тож ми з Мишком сьогодні раюємо: в казармі вже прибрано, ліжка застигли в строгих рядах, табуретки стоять в одну лінію, і нам лишилося тільки по черзі стояти коло тумбочки, що при вході. Навіть можна трохи посидіти, але тоді нашорошуй вуха, щоб не застукав зненацька командир.

Днювальний повинен стояти, як свічка, ні на крок не відходячи від тумбочки, і доповідати кожному командирові, що рота пішла на заняття, а днювалять такий-то і такий-то.

Це — коли в казармі порожньо. Коли ж рота повернеться і зайде комроти або комбат, тоді треба подати якомога голосніше команду: «Рота, струнко!» і, підійшовши до командира, відрапортувати йому згідно із статутом.

Пам’ятаю, як у моє друге днювальництво, якраз опівночі, коли я куняв біля тумбочки, одчинилися раптово двері і зайшов комбат. Я до того розгубився, що замість доповісти упівголоса — рота, мовляв, спить, і нічого не сталося, ревонув на все горло: «В ружйо!»

Вся рота так і сипонула з ліжок. Поки розібралися, в чім річ, половина бійців уже похапала рушниці, а друга половина поспіхом кінчала вбиратись.

Лаяли мене того разу не тільки командири, а й бійці. Навіть Мишко, мій друзяка, сказав, що у мене не всі дома. Іще додав, що мене треба підвісити догори ногами.

Але все те — в минулому, коли я був ще зеленим, жовторотим бійцем. Нині ж я днювалю так, що до мене не прискіпається найвимогливіший командир…

В караул ми попали аж на четвертому місяці служби, вже після того, як склали присягу. Це була неабияка подія для нас, новачків, хвилювалися ми дуже, хоч і намагалися не подавати знаку. Чимало різних історій, сумних і комічних, оповідали нам бувалі бійці про той караул.

Поставлять, наприклад, тебе оберігати стодолу. З отією соломою, що йшла на матраци. Мороз, завірюха, поземка так і струже, а ти стій. Танцюєш, танцюєш, хукаєш, хукаєш, та й не витримаєш: заб’єшся в стодолу, яку маєш охороняти від диверсантів. А там діло ясне: як тільки вгрівся, так і заснув. І тільки заснеш, як звідкіля не візьмись — командир роти, а то й батальйону. Або й полковник. Це вже обов’язково: як тільки заснеш, так і командир коло тебе. Як вони про те дізнаються, це нам, рядовим, невідомо. То варто заплющити очі, як вони вже поруч. Підкрадуться і виймуть затвор із рушниці…

— Ну, а тоді? — завмираємо від цікавості.

— А тоді діло ясне. Одійде, розвернеться і знову на тебе. Йде і кашляє голосно чи розмовляє, щоб розбудити. Прокинешся, вилізеш із соломи:

— Стій, хто йдьот?

А воно пре прямо на тебе.

— Стій, стрілять буду!

Хап-хап, а затвора катма. Затвор у командира в кишені…

— А то як одного разу було, — встрявав у розмову ще один із «стариків». — Темно, як у негра в пазусі, ще й завірюха — так очі снігом і заліпляє. Продереш очі, придивишся — мовби нічого. Ще раз продереш — іде! Пре прямо на тебе, ще й вила наставило…

— Стій, хто йдьот?

А воно все на тебе.

— Стій, стрілять буду.

Пре — хоча б зупинилося. Тут уже роздумувать нічого: прикладешся поспіхом — трах! бах! Так на вила і впало… А тоді вже вгору: тарах! — викликаєш розводящого. «Що за шум, що сталося?» — «Товаришу командир, устрелив диверсанта! Підкрадався з вилами!» — «Де диверсант?» — «Он лежить!» Кинуться, аж то корова. Лежить і ратиці набік одкинула… — Ну, а що далі? — заливаємось сміхом.

— Далі звісно що: за псування казенного майна.

— Та-ак, — підключається третій, — корова — це що, корова хоч рухалась… А пам’ятаєте, братці, як наш командир відділення стовпа розстріляв? Був він тоді ще рядовим, якраз другий рік розміняв. І поставили його біля складу, навпроти телеграфного стовпа. Стояв він, стояв та й незчувся, як задрімав. Літо, ніч темна, ще й хмари по небу. Подрімав, подрімав, а тоді — блим: диверсант підкрадається! А місяць, то з-за хмари, то знову за хмару, воно і здається, що стовп на тебе суне. Та ще коли сонний… Він не гукав, а схопив зопалу гвинтівку та всі п’ять куль у стовпа і всадив. Що стрельне, а диверсант не падає… Таку стрілянину зчинив — весь полк на ноги підняв!

Ми дружно регочемо. Сміється і наш командир відділення.

А оповідач, повівши лукавим оком на нього, закінчує:

— І що б ви думали: темінь — не темінь, а коли порахували вранці — всі п’ять куль знайшли! Жодною не промазав! Командир полка так і сказав: «За те, що задрімав на посту та стрілянину зчинив, під трибунал варто було б оддати, а за те, що не промазав жодного разу, винести перед строєм подяку!» — Так і сказав? — захоплено вигукуємо ми.

— Так і сказав… От спробуйте серед ночі поцілити в стовп, та ще й зі сну, отоді й питайте! Стовп же не стояв під носом, а кроків за п’ятдесят…

Скільки в тих історіях було правди, а скільки вигадки, ми не допитувались. Досить того, що вони нам дуже подобались, ми захоплено їх слухали, і нам кортіло самим стати героями отаких подій…

І ось я на посту.

Напружено вдивляюсь у темряву, оберігаючи стодолу з соломою. Я так і знав, що помкомвзводу обов’язково поставить мене коло найбільшої спокуси, і мстиво думаю: «Гаразд же, полізеш ти по затвор — я тобі покажу, де раки зимують!» Намагаюся не думати про солому, що звабливо шелестить за спиною.

Крижаний вітрюган продимає до кісток. Хукаю на задубілі пальці, перекладаю гвинтівку то на одну руку, то на другу, б’ю черевиком об черевик, пританцьовую. Добре втоптана доріжка веде попід стодолою, я бігаю по ній все швидше та швидше — до рогу й назад. По той бік, чую, риплять кроки Баташвілі — мого напарника. Мені холодно, а як йому, біднязі?

Раптом:

— Стій, хто йдьот? — вигукує Баташвілі.

Аж присідаю од несподіванки. Вдивляюся перед собою до болю в очах, і вже мені мариться, що все поле ворушиться од диверсантів: повзуть і повзуть, затиснувши кинджали в зубах. Стискаю щосили рушницю, і мені вже не холодно — і жарко.

А по той бік стодоли:

— Стій, стрелат буду!

І вже відчайдушно:

— Лажіс!

В мене аж мурашки сипонули по спині: таки диверсант!

Що ж його робити? Побігти до Баташвілі на допомогу? Так я ж теж на посту, не маю права лишити його і на хвилину.

— Баташвілі! — гукаю. — Що там таке, Баташвілі?!

Баташвілі чи то не чує, чи не хоче відповідати. Сердито на когось кричить:

— Лежі, каму гавару! Стрелат буду!

Таки впіймав диверсанта!

І вже диверсант щось у відповідь. Наче аж лається, за вітром і не розбереш.

— Какой парол? — допитується Баташвілі.

Диверсант щось вигукує.

— Павтарі!

У відповідь вибухає люта лайка. І тут я впізнаю голос помкомвзводу. Так ось кого затримав Баташвілі!

Тепер уже Баташвілі мовчить, кричить помкомвзводу.

— Зачем шол — молчал? — виправдовується Баташвілі.

Уже в караулці Баташвілі на докори лейтенанта відповідає те саме:

— Зачем шол — молчал? І показує рукою на мене:

— Спрасі его… Ти слишал парол?

Чесно кажу, що не чув.

— Ти што нас учіл?! — кричить Баташвілі уже до помкомвзводу.

— Кацо, — приставали ми потім до Баташвілі, — ну скажи, ти навмисне помкомвзводу поклав? Ти ж не міг його не впізнати!

— Зачем навмисне? — сердився Баташвілі. — Што я, савсем дурной?

Уперше ми пішли в похід на другому місяці служби. Маю на увазі справжній великий похід, що триває з раннього ранку аж до пізнього вечора.

В той час наша армія ще не мала вдосталь машин, навіть гармати тягали коні. Зараз, коли я дивлюсь на солдатів, які їдуть на могутніх машинах, то завжди думаю, що слово «піхота» давно вже втратило попередній свій зміст.

Перед війною ж наша піхота покладалася більше на власні ноги, ніж на гумові колеса. Того не вважали б бійцем, хто не навчився ходити, долаючи запросто по тридцять і сорок кілометрів.

Я написав: «запросто» і мимоволі задумався. Бо пригадав, як давалось нам оте «запросто».

Ще звечора готуємося до походу. Командири снують поміж ліжками: перевіряють, чи все ми наготували на завтра, чи не забули чого. Їх особливо турбують наші ноги. Хоч ми вже й навчилися взуватися — обгортати ногу онучею, мов лялечку, командири не втомлюються повторювати:

— Глядіть же: буде хоч складочка — розітрете ногу до м’яса.

Помкомвзводу ж перевіряє в основному наші речові мішки. Справа не тільки в тому, щоб там було все, чому належиться бути. Речовий мішок повинен важити рівно два пуди, і помкомвзводу не спустить ні грама.

Крім речового мішка, боєць несе у поході шанцеву лопату, патронташі, набиті учбовими патронами, протигаз і гвинтівку, а влітку ще й скатану ковбасою шинелю. Все те висне, давить, важчає з кожним кілометром. Недаремно ж у армії На той час дуже популярний був анекдот про те, яким боєць вирушав у похід і яким повертався з походу.

Вирушаючи в похід, гукав бадьорим голосом:

— Гей, дядьку, прибери воза з дороги, а то перескочу! Повертаючись із походу, ледь тягне:

— Дядю, забери батога: не перелізу…

— Це ще вам повезло, — втішали нас «старики». — Зараз що: осінь, сонце не пече… А спробували б улітку! Повернешся з походу, скинеш гімнастерку, а вона стоїть коробом. Побіліє од солі, хоч ногою футболь…

Що таке мокра од поту гімнастерка, нам було відомо. Нас уже разів зо три ганяли форсованим маршем: через яри та горби, не питаючи доріг, в такому темпі, що й спортсмен не кожен витримав би. Коли в грудях аж горить, і як не розтуляєш запаленого рота — не вистачає повітря.

В кінці хотілося лише впасти на землю. Лежати і дихати, доки повітря у грудях хоч трохи охолоне. Бо ми ж не просто собі бігли, а висувалися на вогневий рубіж, назустріч «ворогові». І тепер його атакуємо. Падаємо і намагаємося хоч трохи полежати, прикриваючись шанцевими лопатами не стільки од «ворожих» куль, скільки од командирів.

На той час ми не розуміли, для чого так мучитись. Нам здавалося, що командири навмисне ганяють нас. Лише потім, уже під час війни, ми оцінили по-справжньому оту круту науку.

Поки що ж ми про це навіть не думаємо — нам просто важко. Пронизливий вітер зриває з хмар дрібні краплини дощу, і невдовзі весь одяг наш стає мокрим і важким. З нас валує пара, уже давно болять ноги, а дорозі кінця-краю немає, вона пливе під ногами то слизькою розмоченою глиною, то набухлим в’язким чорноземом.

Врешті лунає довгождана команда:

— Привал!

Сповзаємо з дороги, сідаємо просто на землю. Всі три батальйони, весь полк блаженствує, випроставши натруджені ноги. Той уже лаштує цигарку, той потай, щоб не помітили командири, гризе виданий на обід сухар, той схилився на речовий мішок — дрімає. І чути натомлені, тихі розмови:

— Ех, оце б чайку гарячого!

— Або миску борщу… — А обід скоро буде?

— Спитай помкомвзводу — він тебе нагодує одразу!

— Скільки нам іще кілометрів іти? — це хтось із тих, хто найбільше втомився.

— Не журись: усі твої будуть!

— Зараз що, — знову хтось із «стариків». — Зараз хоч пити не хочеться. А спробували б посеред літа!

— А ви хіба не проходили мимо колодязів?

— Колодязі — то не для нас! Поки не настане великий привал — краплі води не дадуть…

Розмови, розмови, розмови. Весь полк перепочиває: повзводно, поротно, побатальйонно. А на спорожнілій дорозі з’являються поодинокі постаті. Це ті, що не витримали темпу, відстали.

Оживаємо під час великого привалу. По-перше, півдороги позаду, а по-друге, — обід. Сухим пайком, одержаним ще учора ввечері. Небачена новинка: м’ясні консерви, одна банка на чотирьох, і тверді, як каміння, сухарі. Нетерпляче одкриваємо банки, вивуджуємо все до крихітки м’ясо, ділимо на чотири ідеально рівні пайки.

Їмо. Трощимо сухарі, аж іскри сиплються, присмачуємо м’ясом.

— Отакого б побільше… По банці на брата… — Позич із НЗ!

НЗ — недоторканний запас, що лежить у речовому мішкові: банка консервованого м’яса, десяток сухарів. Повернемося з походу — здамо помкомвзводові. Та краще б його не було. Ідеш — тільки про нього й думаєш. Особливо під вечір, під кінець маршу. Коли навіть розмов на привалах не чутно…

Врешті у вечірньому мороці виринають казарми. Які ж вони зараз бажані й милі! Світять великими вікнами, обіцяють відпочинок і сон. До них іще добрих три кілометри, ще треба спуститися в балку, а потім видиратися вгору, і сил уже більше немає, і от-от упадеш, та все ж веселішаєш. А тут іще й музика, що вибухає раптово попереду. Полковий оркестр, висланий нам назустріч! Бадьорий марш розриває темряву, гримотить понад головами, і колони підтягуються, і крок стає бадьорішим, пружнішим.

— Ногу!.. Ногу!.. Ать-два! — враз ожили, заметушилися командири. — Рівняння направо!

Повертаємо голови. Проходимо стройовою повз оркестр, повз групу командирів на чолі з полковником, і мимоволі випинаються груди, в єдиному помахові злітають і опускаються сотні рук.

Ще трохи… ще… Ось нарешті й казарми. І така бажана, довгождана команда:

— Р-розійдись!

Не встигаємо роздягтися, передихнути після важкої дороги, а вже лунає команда:

— Чистіть зброю!

Чистимо. Аж хитаємось од утоми — чистимо. Завченими рухами розбираємо, протираємо, змащуємо, і цього разу не чутно навіть приглушеного гомону: всі мовчать, як понімілі.

Нарешті — відбій. Падаємо у ліжка, у важкий кам’яний сон.

На ранок ледь спинаємось на ноги: так усе болить. Але минає день, другий, всі муки, перенесені під час маршу-походу, забуваються, і ми вже готові з виглядом бувалих вояків казати новобранцям:

— Марш — це що! Звечора підготувалися, всім запаслися, а вранці встали й пішли… От спробували б ви уночі та по тривозі!

Бо ми уже пробували й цього. Коли серед ночі підхопить тебе з постелі голос днювального:

— В ружйо!

А за вікном тривожно, як на пожежу, заливається горн. Зірвешся і не знаєш, що й хапати. Не встигнеш домотати обмотку, а вже нова команда:

— Виходь строїтись! Бігом!

Удягнувсь, не вдягнувсь — хапай гвинтівку і лети надвір. Спершу, бувало, вискакували: той лопату забув, той ремінь, а той без обмоток. А тут завдання: ворог напав на наш гарнізон, окопався за три кілометри. Вибити й знищити!

Вибили ворога, розгромили ущент і знову в казарми — спати.

Так що звичайний марш ще нічого. По тривозі скуштуйте!

Відколи існує армія, відтоді лунає над нею пісня. Подивіться, як проходять солдати вулицями вашого міста, містечка, села. Заспівувач-тенор попереду, командир-орел збоку, руки злітають наче одна, ноги — ррра! ррра! — в такт дружній пісні. Вискакують розчервонілі дівчата, липнуть до вікон молодиці, біжать, обганяючи стрій, дітлахи. А солдати ідуть, співаючи, і мовби не помічають нічого.

Переконаний, що перший у світі загін, перша когорта, фаланга, дружина, перші люди, які озброєні стали в стрій, рушили в свій перший похід із піснею.

Ми, звичайно, не знали, яких пісень співали у ті давні часи. В нас були свої бойові, революційні пісні, і вони лунали над нами, коли ми вирушали з казарми у поле чи коли поверталися з навчань.

Скільки було в нашім полку взводів, стільки й лунало пісень. У кожного взводу, а точніше — у кожного командира була своя улюблена пісня. Тож її найчастіше й виконували.

У другому взводі, наприклад, особливо полюбляли співати про трьох танкістів:

Над тайгой легла роса густая,

Поплыли туманы широки,

В эту ночь решили самураи Перейти границу у реки.

Першим взводом командував лейтенант, закоханий у броню. Тож там найчастіше співали про танки:

Гремя огнем, сверкая блеском стали,

Пойдут машины в яростный поход…

Коли ми вирушали ротою, то співали улюблену пісню ротного.

Мы войны не хотим,

Но себя защитим,

Оборону крепим мы не даром…

Ну, а наш третій взвод, звісно ж, співав про кавалерію! Улюблену помкомвзводівську.

Пролетают кони да шляхом каменистым,

В стремени привстал передовой,

И поэскадронно бойцы-кавалеристы, Подтянув поводья, вылетают в бой! — виводив-заливався наш тенор.

Подивилися б ви в цю мить на нашого помкомвзводу! Завжди сердите обличчя його враз розцвітало, він весь сяяв.

У помкомвзводу аж очі зволожувались. Він розчулено поглядав на заспівувача, що заливався солов’єм, і разом із нами підхоплював приспів…

І хоч не копитами, а підошвами, не шкодуючи ніг, били не коні, а ми, помкомвзводові, напевно, здавалося, що він веде не якусь там нещасну піхоту, а кавалерійський ескадрон. Підводив нас до їдальні, весело командував:

— Приставить ногу! Справа по одному в столову шагом арш!

І не допікав, що ми повільно їмо, не помічав, що ми трохи затримуємося, наливаючись зайвим кухлем чаю. Більше того: вийшовши з їдальні, він не шикував нас одразу в стрій, а діставав коробку з цигарками, пригощав курців.

Тому й не дивно, що ми ніколи не хрипли, співаючи помкомвзводівську пісню.

Зимові маневри наша стрілецька дивізія провадила в полі, за кілька кілометрів од полкових казарм. Тому наш полк оголосили «синім» і посадили в оборону, а два інші — «червоні» — мали нас атакувати.

Під час маневрів нам уперше доведеться зіткнутися з танками, і командири взводів уже вкотре повторюють, як ми повинні поводитися. Вони чомусь бояться, що ми не витримаємо й побіжимо, і вже звертаються до помкомвзводів, аби ті припильнували, щоб ми не вискакували з окопів. Помкомвзводи обіцяють, що хай тільки хто спробує дременути — митиме підлогу, поки й служитиме! Ми ж і не думаємо втікати. Нам зовсім не страшно, нас розбирає цікавість: як воно буде, коли танк прогримотить над головою.

Жаль тільки, що нема справжніх гранат! А то б ми показали і танкам.

— Цілитись по оглядових щілинах, — повчають командири. — Головне — осліпити водія.

Ми й збираємося цілитись. Тільки ж як його осліпиш, коли набої без куль?..

Отже, з самого початку приречені на поразку, ми мерзли в окопах, що умовно йменувалися дотами. А разом із нами мерз і молоденький лейтенантик з пов’язкою посередника на рукаві. Він мав оцінити, як ми триматимемося у майбутнім бою.

Танків ми так і не побачили: атакувала нас тільки піхота. Щоправда, в розпалі бою з’явилися й танки, але тільки в багатій уяві посередника.

— Ворожі танки атакують вас праворуч! — гукав він до нашого командира. І лейтенант уже командував нам:

— Взво-од… бронебійними… по танках… вогонь!

Ми заганяли до патронників набої з уявними бронебійними кулями, брали на мушку уявні танки і смалили у білий світ, як у копієчку. А посередник повідомляв про нову небезпеку:

— Танкова атака відбита! Кавалерія ліворуч!

Дісталося на горіхи й кавалерії. Невидимі кавалеристи горохом сипалися з невидимих коней, конали од наших неіснуючих куль.

— Атака кінноти відбита! Вас атакує авіація!

— По самольотах… бронебійними… вогонь!

Ми трималися молодцями, ніхто і не думав кидати шанці, навіть газова атака, що її оголосив посередник, не могла викурити нас із окопів. І хтозна, чи так уже й легко далася б перемога «червоним», аби посередник їм не допомагав. Він «убивав» направо й наліво, і незабаром од нашого взводу лишилися ріжки та ніжки.

Врешті добрався й до нашого командира:

— Товаришу лейтенант, вас смертельно поранено!

«Смертельно поранений» лейтенант перед останнім подихом встиг передати командування помкомвзводові й вибрався геть із окопів. Він стояв і сумно дивився, як смерть в особі посередника лютує посеред його взводу, як все рідше й рідше лунають постріли по «червоних», що насувалися на нас непереможною лавиною. Ось «загинув» боєць, який стріляв праворуч од мене, ось куля дістала й Мишка, врешті «убило» осколком і мене. Я видерся із засніженого окопу і прилучився до «мертвих» і «тяжкопоранених». Ми пританцьовували на морозному вітрові, борюкалися, щоб зігрітися, і ніхто не кричав на нас «одставить», не командував ховатись од куль: адже всі ми були вже «трупами». Посередник старався, як міг, не одставали од нього й інші, і коли «червоні» добігли до окопів, майже весь наш полк витанцьовував над спорожнілими шанцями. З нашого взводу відбивали атаку лише п’ять бійців на чолі з помкомвзводом, якого легко «поранило» в ліву руку.

Помкомвзводу тримався до останнього: коли «вороги» наблизилися, він висунувся з окопу, метнув учбову гранату, збив нею з ніг якогось командира. Потім щосили закричав до вцілілої п’ятірки:

— Взво-од… в атаку… за мной! Ур-р-ра!

І перший кинувся на ворога. В сутичці, що зав’язалася, хтось торохнув його прикладом (хто, потім так і не могли встановити), і помкомвзводу місяць проходив із забинтованою головою. Це був перший поранений у нашому полку, в санчастині не знали, де його посадити, майже щодня кликали на перев’язку і намотували стільки бинтів, що вистачало б на цілісіньку роту. Інший спокійно пролежав би місяць у казармі, але не такий був наш помкомвзводу! Щоранку оббинтована голова з’являлася на чолі нашого взводу, невмолимо нагадуючи, що служба є служба, і її треба нести, хоч що б там сталося.

Наприкінці травня вся наша дивізія рушила будувати доти. Замість гвинтівок нам видали кайла й лопати, ми мали довбати глибочезні ями — по ямі на взвод.

Спека стояла страшенна, з ранку до вечора пражило сонце, і ми не знали, куди од нього порятуватися. Ми спускалися в яму, що глибшала з кожним днем, як у пекло, люто вгризалися кайлами в кам’янистий непіддатливий грунт. Пилюка висіла хмарою, від жари й задухи ми обливалися потом, і водоноси не встигали таскати нам воду: п’єш і не можеш напитися, вода входить у тебе, як у пересохлий пісок. Ми тихо лаялись, щоб не почули командири, не розуміючи, для чого всі ці споруди: адже ми були переконані, що в разі війни лише наступатимем, та й то не по своїй — по ворожій землі. Тож нам часом здавалося, що й доти, які ми будуємо, не справжні, а тільки для тренування.

Мишко так і сказав:

— Пориєм, пориєм, а потім будем закопувати.

Мишко разюче змінився: став поважний і стриманий, у розмові зі мною з’явилися зверхні нотки. Я ненавиджу цей тон, але про те, щоб осадити Мишка, нічого й думати. Він тепер не рядова тюлька, а єфрейтор і носить єфрейторські лички так пихливо, мов то не лички — маршальські зірки.

Я 6 теж досі був єфрейтором, адже майже всім десятикласникам присвоїли військові звання, однак мені став на заваді отой разючий успіх під час першої стрільби по мішенях. Командир роти не забув, як я його підвів перед комбатом, і викреслив мене із списку:

— Хай спершу навчиться стріляти як слід!

Отже, мені й не світить піднятися хоч на одну щабельку вгору.

Однак я тим не дуже журився. Єдине, що мене непокоїло, це те, що казатиму мамі, коли повернусь рядовим. Адже коли прокотилася чутка, що нам присвоюватимуть командирські звання, я поспішив порадувати маму, що її син уже старший сержант. Не вбачав у тому жодної брехні, бо хіба не вчили нас змалку, щоб ми завжди приносили радість батькам? От я маму авансом і порадував. А тепер хоч лікті кусай.

Та нічого, попереду ще більше року, можливо, за цей час мені таки присвоять звання сержанта. Тож я довбаю каміння, аж скалки летять, з ненавистю поглядаю у розпечене небо і мрію про вечір. Коли пролунає врешті команда кінчати роботу і ми, покидавши кайла, тачки й лопати, скотимося в Дністер, з головою зануримось у воду.

Командири довго не можуть нас вивудити на берег, лаються й погрожують, що більше і не підпустять до річки. Та ми тому не дуже віримо, адже й командирів сонце насмажує не менше, ніж нас, і командири хочуть купатися.

Врешті ми шикуємось і, мокрі, посвіжілі, видираємося повзводно вгору, до лісу. Там, у наметах, ми й живемо. Там уже нас чекає вечеря: під зеленими шатами, на землі, і ми, начаювавшись, одкочуємося від гарячих ще кухлів та й лежимо, чекаючи сигналу «відбій».

Небо ще дихає жаром, хоч сонце й при заході. А тут, на траві, під високими густими деревами прохолодно й приємно. Весь наш табір наче вимер: бубонять лише сонні голоси якихось птахів та зрідка пролунає окрик командира.

Про що ми в ці хвилини думаєм? Про що розмовляємо?

Про все. А найбільше про службу. Бо й розмови наші змінилися відтоді, як ми потрапили в армію.

Якщо раніше ми пригадували здебільшого рідну домівку і вона нам здавалася раєм, то нині ми все рідше заводимо розмови про неї. З головою поринувши у військову буденність, ми поступово проймалися її інтересами.

Ми багато чого навчилися за цей час, багато що пізнали. Нас не лякають уже ні морози, ні спека, дублені шкіри наші не пробити градом, не промочити дощем, ми спокійнісінько ляжемо на сиру землю та й будемо спати, не боячись застудитися. Ми навчилися по команді вставати, по команді лягати.

Ми стали воїнами.

Ми навчилися ходити в атаки і миттю окопуватись, хоч кілометр повзти по-пластунському, долати найглибші рови і найвищі стіни, по-молодечому колоти багнетом і відбивати ворожі удари прикладом гвинтівки. Ноги наші самі собою витягуються в струну, як тільки лунає: «арш!», руки наші злітають ні на сантиметр вище, ні на самтиметр нижче, ми йдемо в строю так, що можна замилуватися, і нікому не спало б на думку, що кілька місяців тому ми зовсім не вміли так триматись.

Ми стали справжніми воїнами.

Нас уже не пригинають до землі двопудові речові мішки, ми не думаємо про НЗ, що несемо в тих мішках, бо не відчуваєм отого постійного голоду, який гриз нас на початку військової служби. Ми вже наїдаємося під час сніданків, обідів і вечер. Нам не муляють набиті влежаною соломою подушки, ми можемо спокійнісінько виспатися хоч на кам’яній брилі. Ми огрубіли, м’язи наші зміцніли, рухи стали точними і впевненими.

Ми стали тими, ким і повинні були стати. Недалека війна готувала нам суворий екзамен на мужність і зрілість. І ми складемо його — живі чи мертві.

ЗАМІСТь ЕПІЛОГУ

Війна почалася для нас не посвистом куль, не вибухами мін та снарядів, а нескінченними маршами, копанням траншей і окопів. Нас чи то ще боялися допустити до передової (перший рік служби!), чи там уже було стільки військ, що й не пропхатися, тільки протягом майже п’ятнадцяти діб ми йшли, йшли, йшли: по сорок, по п’ятдесят кілометрів. Або заривалися в землю.

Дехто починав уже висловлювати побоювання, що ми так і не понюхаємо пороху. Адже ми всі як один були впевнені, що оце зараз, коли копаємо наосточортілі бліндажі та окопи, наша звитяжна армія добиває ворога «з малою кров’ю могутнім ударом». Що коли нас іще хоч із тиждень поганяють уподовж фронту, ми так і не побачимо живих ворогів, хіба що полонених. Та коли починали голосно ремствувати, наш помкомвзводу, стягуючи брови в строгий шнурок, обривав:

— Розговорчики!

Бо дисципліна є дисципліною, вона не терпить жодних нарікань на дії командування, навіть якщо нарікання оті породжені високопатріотичними почуттями.

Двічі ми бачили ворожі літаки. Перший раз вони летіли так високо, що здавалися сріблястими хрестиками, і коли пролунала наполохана команда: «Во-озду-ух!» — ми сипонули із шляху в густу високу пшеницю. І потім, як нас недавно учили, з коліна стріляли в оті літаки.

Смачно і збуджуюче запахло порохом, у голові аж задзвеніло від пострілів, а хрестики сунули й сунули, і хоча б тобі впав хоч один. Наш лейтенант, розрядивши у небо свій ТТ, скомандував відбій.

Над полем враз запала тиша, бо наш взвод останнім скінчив стрілянину, і тоді з неба долинув могутній стриманий гул. Щось жорстоке й холодне вчувалося в ньому, якась тупа впевнена сила, і ми розгублено дивилися на величезну армаду літаків і запитували самих себе, де ж наші славнозвісні винищувачі.

Командири нам пояснили, що винищувачі зустрінуть ворожі літаки подалі, в тилу, що вони навмисне пропускають їх углиб, аби потім не випустити жодного.

Вдруге ми зіткнулися з ворожими літаками в МогилевіПодільському, за кілометр од переправи через Дністер. Щойно пролунало: «Воздух!» — як прямо над головами із жахним, душу вимотуючим ревом та свистом пронеслися літаки, і вся наша колона, затиснута вузенькою вуличкою з високими кам’яними парканами, сипонула в кювет.

Наш помкомвзводу стрибонув до того кювету перший, а на нього — весь взвод. Ми падали один на одного, поціляючи прикладами, черевиками, колінами й ліктями, а довкола вже ходором ходила земля. І хоч бомби падали аж біля мосту, нам здавалося, що вони вибухають поруч, що літаки ціляться тільки у нас.

Так ми й не дійшли до переправи через річку, хоч командири і запевняли, що цього разу нас обов’язково кинуть у бій. Натомість нас розвернули й повели назад. Йшли аж до вечора, а потім знову копали траншеї і заздрили іншим взводам, у яких були низькорослі командири, бо наш лейтенант, мов навмисне, був на всю роту найвищим і траншею нам доводилося копати найглибшу.

Всі ми дуже схудли і ще більше втомилися. Втома накопичувалася в наших тілах з дня у день, з ночі в ніч, короткочасні зупинки на відпочинок не могли її розрядити, а нетривкий сон — поновити наші сили. Ми були отруєні втомою, вона розписувала схудлі обличчя в землисті кольори, проступала чорними плямами попід очима, робила наші рухи непевними й млявими, а самих нас — тупими й байдужими.

Єдиною мрією було виспатись. Упасти на землю і спати…

Дрімота не полишала нас ні на хвилину. Перемішана з пилом, важко пливла над колоною, налипала на повіки, і, обважнілі, вони починали злипатися. І тоді, на ходу, ми поринали у сон. Ноги наші ступали, руки розмахували, а голови спали.

Декотрі умудрялися спати отак, на ходу, кілометр чи й два. Попадалися лише тоді, коли дорога завертала набік. Вони ж ішли по прямій, вивалювалися з колони і падали в кювет. Очманілі, видиралися на дорогу, до них роз’юшеними півнями підскакували командири, а ми реготали, мов з примусу.

Ще важче було копати окопи. Скільки ми їх за собою полишили за ті п’ятнадцять діб! Вгризалися в тверду неподатливу землю короткими шанцевими лопатками, а над нами гусла ніч, а з темряви виринала то постать помкомвзводу, то лейтенанта, то самого комроти і лунала одна й та ж пересторога: — Не спати… Не спати…

Бо нам хотілося спати. Боже, як нам хотілося спати! Чим глибшими ставали окопи, тим дужче нам хотілося спати. Наче заривалися не в землю, а в сон, і він змикався довкола тісними стінами, сипався з шурхотом під ноги, тягнув непоборно на дно. І ось уже то один, то другий окоп завмирав, аж поки над ним з’являлася чорна тінь командира:

— Боєць Кононенко!.. Кому сказано: не спати?!

І звідти, з окопу, судорожними кидками починали вилітати чорні ошмаття дрімоти.

Напівсонний, я прикопав якось гвинтівку. Поклав поруч і потім, задурманений, присипав її землею.

Був переполох на всю роту. Докотилося аж до комбата, мені вже починав світити трибунал, та командир роти помітив приклад, що витикався із бруствера. Мене примусили почистити гвинтівку до останнього гвинтика («Хай вилиже її язиком!» — наказав комбат), помкомвзводу ж сказав, що я тільки кров’ю можу змити тяжку цю провину. І поки всі спали, я мордувався над рушницею та кляв свою долю.

Неприємна пригода ота й спричинилася, мабуть, до того, що наш лейтенант при першій же нагоді поспішив мене спекатися: виділив зв’язковим до командира роти. Адже про таку розкіш, як польовий телефон, ми на той час і уяви не мали.

* * *

Наша рота зайняла оборону на лівому березі Дністра, у невеликому селі Садківці. Село і справді тонуло в садах. Фруктові дерева збігали аж до річки, до звивистої лінії траншей, викопаних іншою частиною. По той бік круто здіймався правий берег, він тонув у густому лісі, і як ми не вдивлялися — не могли помітити жодного німця. Ворог чи то ще не підійшов, чи то так хитро замаскувався, що берег був абсолютно безлюдний.

Ми відсипалися.

Спали просто на траві, підмостивши плащ-намети під голови. Спали так міцно, що аби й справді підійшли німці та зуміли переправитись через річку, то могли б побрати нас голими руками. Але й німці, мабуть, одсипалися, бо на тому березі не було помітно жодного руху. Подвір’я монастиря було єдиною відкритою площиною, яка проглядалася з нашого боку, і ми, троє зв’язкових, ходили щоденно на спостережний пункт — пильнувати німців. То був неглибокий окопчик, виритий на белебні, протягом дня ми стриміли в ньому ідеальними мішенями, але фашисти чомусь не перестріляли нас, їх, мабуть, влаштовував отакий спостережний пункт. Тим більше, що в нас не було навіть бінокля (командир роти свій боявся нам довірити), тож доводилося покладатися лише на власний зір.

Щоразу, повертаючись із спостережного пункту, ми підходили до командира роти, карбуючи крок, хвацько козиряли й голосно, аж на тому боці ріки було, мабуть, чутно, доповідали, що ворога не виявлено. Капітан слухав уважно і строго, потім командував: «Вільно!» — і ми розслаблялися з почуттям чесно виконаного обов’язку. Тепер можна притулити до вишні гвинтівку, напитися холодної колодязної води, остудити в затінку насмажене тіло. Війна починала здаватися нам звичайними маневрами, де «червоні» воювали із «синіми» й «червоні» обов’язково перемагали (інакше вони не були б і «червоними»), де «убиті» й «поранені» відходили спокійнісінько набік і з нетерпінням чекали на кухню. Поки живі довоюють, «мертві» вже й вершечки позлизують і лежать в холодочку, блаженно дрімаючи.

Так ми гралися у війну майже тиждень, а потім штаб полку наказав послати на той берег розвідку, і командир роти виділив десять бійців на чолі з сержантом. Розвідників переправляли удосвіта, і я вперше подумав, що всі оці хлопці можуть не повернутися назад. Командир роти, звісившись з берега, щось тихо казав сержантові — давав, мабуть, останні напучування, — я ж дивився на скулені постаті, що тулилися одна до одної у двох надувних човнах, і мені вже здавалося, що на тому березі тільки й чекають, аби вони випливли на середину. Тому, коли сержант, козирнувши востаннє, одштовхнувся од берега, я весь аж напнувся, чекаючи пострілів з того боку.

Однак ворог чи то міцно спав, чи його взагалі не було, тільки берег мовчав, занімілий. Човни пливли й пливли, зблискуючи тьмяно короткими веслами, аж поки й ткнулися в густий верболіз.

Згодом звідти закрякала качка: умовний сигнал, що все гаразд, і над завмерлими досі шанцями прокотився радісний гомін.

Наказавши доповідати про найменший рух на тому березі, наш капітан повернув назад. Він дуже переживав за успіх розвідки, адже для нього, як і для кожного з нас, це була перша бойова операція, тож помітно нервував і ганяв мене у взвод: довідатися, чи там нічого не чутно. Я мчав найкоротшим шляхом донизу і питав у лейтенанта, чи нічого не чутно. Він відповідав, що нічого. І чим частіше я прибігав до нього, тим неприязніше він мене зустрічав. Так, наче я був винен у тому, що розвідники мов провалилися крізь землю.

Врешті десь по обіді на тому боці, глибоко в лісі, здійнялася рясна стрілянина. Вона то розпадалася на поодинокі постріли, то зливалася в суцільний клубок, клубок той котився донизу, все ближче і ближче до берега. Ось уже вдарили наші кулемети, затріщали, нервово й поспішно, наші гвинтівки. Командир роти зірвавсь, як опечений, і, притримуючи рукою планшет, погнав щодуху донизу. За ним побіг політрук, а за політруком уже ми, троє зв’язкових.

Стрілянина все більш розгоралася, нам уже здавалося, що німці перейшли в атаку, хоч стріляли вже тільки з нашого берега, а на тому затихло.

Коли ми добігли до траншей, стрілянина вже вщухла. Лише іноді то тут, то там зривався нервовий постріл, вслід одразу ж лунав сердитий оклик: «Отставить!» — і западала винувата тиша. Над траншеями колихався сизуватий димок, він стікав униз, до води, і збуджені, червоні обличчя бійців виглядали з окопів. Не стрибаючи навіть у траншею, комроти побіг до взводного, а ми поспішали за ним і здавалися самі собі неймовірними сміливцями, які не звикли кланятись кулям.

Лейтенант, виставившись по пояс із окопу, дивився не на капітана, а на річку. І помкомвзводу дивився туди ж, і всі поблизу бійці. І щось таке тривожно-очікувальне, до болю напружене було в мовчазному отому спогляданні, що всі ми стали і теж подивилися в тому напрямі.

Річка мерехтіла, блищала, горіла. Нещадне літнє сонце висвітлювало її всю, до найдрібнішої хвильки, і по тій блискучій поверхні, раз по раз спалахуючи поквапливими порухами весел, рухалися обидва наші човни. Зігнуті постаті бійців чорніли, наче вугілля, а на борту переднього човна щось різко біліло. Коли розвідники нарешті прибилися до берега, ми зрозуміли, що то біліло: на дні човна, поклавши оббинтовані ноги на борт, лежав один із бійців. Обличчя його було жовте і спите, а очі запалені, мов у важкохворого.

Передавши пораненого, розвідники вмить опинилися на березі. Вони так поспішали залишити човни, що ледь їх не потопили, і все оглядалися на протилежний берег. Сержант хотів був доповідати капітанові, але той досадливо махнув рукою: вигляд пораненого справив на нього таке ж гнітюче враження, як і на всіх нас. Тож він наказав негайно нести бійця до командного пункту.

Це був перший поранений, і ми не знали, як і підступитися до нього. Невміло топтались довкола, аж поки хтось догадався простелити плащ-намет і покласти на нього пораненого. Збившись у безладний гурт, заважаючи один одному, ми понесли пораненого вгору. Він гойдався, як у зеленій колисці, оббинтовані ноги його метлялися то в один бік, то в другий; йому, мабуть, було дуже боляче, бо він не витримав і застогнав. І чим голосніше він стогнав, тим швидше ми бігли вгору. Ми вже думали, що він помирає, і намагалися донести його, живого, хоча б до командного пункту.

Врешті опустили його на траву у вишневому затінку. Одразу ж прибіг санінструктор і поверх бинтів, що ними були обмотузовані ноги пораненого, став накладати свої, наче боявся, що старих не вистачить до санбату. Після того ми напоїли пораненого водою. Він затихнув, а командир роти сказав, що от-от під’їде підвода і одвезе його у санбат.

Аж тепер капітан повернувся до сержанта. Той знову став доповідати. Обличчя його розчервонілось од збудження…

Висадившись із човнів, вони подерлися вгору. Спершу густим верболозом, де пересохле паліччя тріщало, мов навіжене, тож вони майже годину долали ту стометрову смугу. Згодом стало легше. Вони перебігали од дерева до дерева, а німці мов провалилися крізь землю. Хоч всюди було натоптано, вони знайшли навіть порожню пачку од чужоземних сигарет…

Тут сержант поліз до кишені і дістав яскраво розмальовану картонну пачку. Капітан уважно роздивився її й понюхав, передав політрукові. Той теж оглянув з усіх боків і понюхав, але нам не дав, хоч ми теж хотіли понюхати, чим воно пахне.

Врешті вони побачили німців, продовжував сержант. На галявині, поблизу монастиря. Роздягнувшись до трусів, німці смажилися на сонці, а одяг і зброя лежали, недбало покидані, поруч. Троє дрімало, четвертий же лежав на спині й награвав на губній гармошці. Підкравшись до галявини, сержант наказав примкнути багнети, і з криком «ура!» вони атакували німців.

Ворог у паніці втік, одяг і зброя лишилися. Поспіхом зібравши трофеї, вони побігли донизу, і тут їх обстріляли…

Лише зараз ми звернули увагу на великий вузол, що його тримав один із розвідників. Командир наказав розв’язати, і ми жадібно стовпилися довкола.

На землю впали чоботи, тупоносі, короткі, з халявами розтрубом, штани й френчі незвичайного крою, поцяцьковані якимись значками, реміняччя з блискучими алюмінієвими пряжками і новенька, мов щойно з заводу, воронована зброя: автомат із прямим, як пенал, магазином, пістолет з незвичної форми ру- ків’ям.

— А де ж іще зброя? — поцікавився капітан. — їх же було четверо.

— Ми підібрали все, товаришу капітан!

— Значить, двоє втекло із зброєю, — задумано сказав капітан. — Але чому вони не одстрілювались?

Сержант дозволив собі знизати плечима. Тоді політрук висловив думку, що німці, налякавшись, забули й про зброю. Це ж легко сказати: десять орлів із примкнутими багнетами, та ще й з грізним «ура!».

Ми всі розсміялися схвально, а політрук, обернувшись до нас, трьох зв’язкових, повчально і строго сказав:

— Учіться, як треба воювати!

Хоч ми і без цього із захопленням та заздрістю дивилися на розвідників.

Невдовзі розвідників викликали у штаб батальйону. А трохи згодом під’їхала підвода і забрала пораненого.

* * *

Іще два дні німці сиділи, як миші. За цей час нічого особливого не скоїлось. Хіба що мінометна батарея, розташована поруч, обстріляла монастир. Я саме сидів на спостережному пункті, коли тут прибігли капітан і політрук, і ми вже втрьох спостерігали за обстрілом.

Перша міна упала в лісі, і політрук сказав: «Недольот». І так строго подивився на мене, наче я був винен у тому. Друга теж шаснула поміж дерев, і політрук сказав: «Перельот». Третя ж вибухнула якраз посеред подвір’я, і політрук закричав: «Молодці!» Догори зметнувся стовп чорного диму. Фашисти ж не появлялися, вони навіть не обізвалися на постріли, хоч наші командири були переконані, що, окрім монастиря, ворожому командуванню ніде бути. Де зупинялися білі офіцери під час громадянської? У поміщиків, куркулів та попів!

Випустивши іще три міни, наша батарея вмовкла, і політрук сказав мені строго: «Бачили, як треба стріляти?» — наче я теж був мінометником і нікудишньо стріляв.

Фашисти одмовчувалися весь той день і ніч, а на світанку перейшли у наступ.

Ми всі солодко спали, коли на тому боці замиготіло, забухало і з чорного неба на нас сипонуло снарядами й мінами. Досі затишна, мирна земля, що дихала сном і спокоєм, враз затрусилася, заклекотала, забухала, тугі гарячі хвилі змели нас з належаних місць, і ми, осліплі, оглушені, заметалися поміж вибухами, шукаючи ходу в бліндаж. І коли врешті знайшли і вкотилися клубком, там уже були командир роти і писар-сержант.

— Де політрук?

Капітанові доводилося кричати, бо довкола аж ревіло од вибухів. Він хапав кожного із нас за петельки, кричав у обличчя:

— Де політрук?!

Ми не знали. Ми нічого не знали. Політрук спав з нами поруч, але ми не могли б зараз напевне сказати, де те місце, на якому ми спали. Його знесло, змело, кинуло в безвість.

Ми тулилися спинами до глиняної стіни, тряслися разом із нею, а зверху сипалася земля, тріщали соснові колоди, і гухало, й бабахало, й вищало, й ревіло — гарячі ядушні хвилі вривалися в бліндаж крізь благенькі дверцята й амбразуру.

Хіба хто з нас міг думати, що війна може бути такою!

Врешті капітан зрозумів, що, скільки не кричатиме, так і не доб’ється нічого. Він метнувся до дверцят, а сержант закричав:

— Товаришу капітан, туди не можна: уб’ють!

У ту ж мить пролунав особливо оглушливий вибух. Довкола аж задзвеніло, дверцята розкололися навпіл, мовби по них рубонули величезною сокирою, ми інстинктивно припали до стінки, затуляючись ліктями од нестерпно яскравого спалаху, і одразу ж вибухнуло вже у бліндажі, осліпило, рвонуло, жбурнуло один на одного. По шоломові дзенькнуло щось, гостро і люто, я встиг лише побачити чорну постать сержанта, що повільно осідала на землю, як по руці моїй наче пройшовся відбійний молоток — руку відкинуло набік, а гвинтівка полетіла на землю. І лише тоді я почув, як затріщав автомат: прямо в амбразуру. Хтось там зверху крикнув, раз, удруге, втретє, і знову короткою чергою, густо сіючи кулі, вдарив автомат.

І одразу ж усе стихло. Лише чутно було, як унизу, понад річкою, довгою безкінечною чергою захлинався наш кулемет та над головами потріскували соснові колоди. Я глянув на свою правицю, яка враз оніміла, стала мовби чужа, і з жахом побачив, як по рукаві гімнастерки швидко розповзалася чорна паруюча пляма.

— Товаришу капітан, я поранений!

На мене засичали, зацитькали, чиясь шкарубка долоня потягнулася до рота, і лише зараз я збагнув, що оте, що вибухало раз по раз у бліндажеві, було німецькими гранатами, а в амбразуру строчив німецький автомат. І кричав, коротко й зло, не хто інший, як німець.

Крізь зірвані дверцята, крізь амбразуру, перевитий димом, вливався холодний світанок. І в тому чадному примарному світлові чорніло непорушне тіло сержанта, а під дверцятами ворушився наш ротний.

Впираючись ногами в землю, він намагався звестися, але ноги його не слухалися: він знову зсувався додолу і знову починав усе наново. Без звуку, без жодного слова. Я оглянувся розгублено на двох зв’язкових, які сиділи поруч, і побачив, що один із них поспіхом перебинтовує долоню, а другий, звівшись, йде до капітана.

— Товаришу капітан, вас поранило?

Командир роти вже сидів, навалившись спиною на розбиті дверцята. Вузьке, завжди строге обличчя його швидко сірішало. Він глянув на бійця, глухо наказав:

— Підіть… розвідайте німців…

Тут рука моя стала відходити, я перестав стежити за ротним. Дістав з протигазної сумки індивідуальний пакет, роздер зубами, став бинтувати поверх мокрого од крові рукава гімнастерки. Бинт лягав нерівно і рідко, просякаючи кров’ю, та я мотав і мотав, аж поки вимотав увесь до кінця. А потім дістав іще один пакет і став бинтувати знову, бо кров усе проступала, збираючись у важкі темні краплини.

Врешті рука моя стала нагадувати величезну поруділу балабуху, потворний кокон з кінчиками непорушних, посинілих пальців. Набухаючи кров’ю, вона все важчала й важчала, мов із ран моїх сочилася не кров, а свинець. Біль ставав усе дошкульнішим, я обережно взяв праву руку в ліву, підняв її вгору, і мені мовби трохи полегшало.

Тим часом у бліндаж повернувся боєць, голосно доповів:

— Товаришу капітан, німців поблизу не видно! В бліндажі аж посвітлішало.

— Підніміть мене, — наказав капітан. — Допоможіть вибратись назовні…

Боєць узяв його під пахви, і капітан застогнав. Той стогін так вразив зв’язкового, що він замалим не впустив свого командира, але той уже замовкнув, тільки обличчя його ще більш посірішало, вкрилося потом.

Пильнуючи, щоб не наступити на вбитого сержанта, ми вибралися з бліндажа.

Бій так же раптово вщухнув, як і почався. Не чутно було ні пострілів, ані вибухів, і наші й німці наче провалилися крізь землю, і коли б не густі вирви довкола, важко було б повірити, що отут щойно падали міни й снаряди. Вони чорніли повсюди, глибші й мілкіші, з них іще струмували рудуваті димки, і тут же, під голою вишнею, лежав політрук. Одним і тим же вибухом обнесло все листя із вишні і зірвало з політрука гімнастерку, і він лежав, голий по пояс, тільки на худій, з глибоким «брехунцем» шиї зависнув надірваний комірець. Він лежав, ввіткнувшись обличчям у землю, і скидався б скоріше на людину, яка вирішила засмагнути, коли б не руки, відкинуті — непорушно і моторошно, мов тіло було саме по собі, а руки — самі по собі.

Ми намагалися не дивитись на вбитого, але це мало нам помагало: непорушність мертвого тіла розливалася в повітрі, від неї не можна було нікуди подітися, нікуди сховатись.

Зв’язковий, що волік капітана, опустив його зрештою на землю. В командира знову вирвався стогін. Він уп’явся судомно зведеними пальцями в траву, розплющив досі закриті очі. Сонце било йому прямо в обличчя, але промені гасли, ледь торкнувшись очей. Зв’язковий дістав індивідуальний пакет, та комроти заперечно хитнув головою:

— Не треба…

Він навіть не дивився донизу, на заюшені кров’ю гімнастерку й штани. Випустив траву, одстебнув нагрудну кишеню, дістав акуратно загорнутий пакет.

— Тут… мої документи… Передати комбатові… — Товаришу капітан… — Мовчати!

Це знову був наш комроти — вимогливий і строгий. Ми всі мимоволі виструнчилися, а він продовжував:

— Підете разом… Стрінетесь із ворогом — пробиватися з боєм… У полон не здаватися… Зброя… Де ваша зброя?..

— У бліндажі, товаришу капітан.

— Принести… І мій автомат…

Зв’язковий побіг у бліндаж. Капітан знову заплющив очі, опустив голову. Дихав важко і хрипло, а пальці знову жмакали траву.

Ми стояли, скуті дисципліною, боячись першими озватись до нього. Стояли й мовчали.

Повернувся нарешті зв’язковий. Капітан одразу ж розплющив спиті мукою очі:

— Принесли?

Мов уже й нічого не бачив.

— Приніс, товаришу капітан!

Він приволік усе, забрав навіть гранати. Навіть три напівавтоматичні гвинтівки — три СВТ з потрощеними вщент прикладами.

— Автомат візьміть собі… Назначаю вас старшим… — Єсть бути старшим!

Капітан поморщився, наче бадьорий той вигук завдав йому ще більшого болю. Дістав із кобури свій ТТ, вийняв магазин, став видавлювати із нього набої. Залишив один набій, загнав магазин у руків’я. Один і той же страшний здогад пронизав усіх нас.

— Товаришу капітан…

— Візьміть, вони вам знадобляться.

— Товаришу капітан!..

— Мовчати!

Зв’язковий простягнув тремтячу руку, і комроти, пересипавши набої, знову заплющив очі, ще більше побілів лицем. Але він не застогнав. Він лише так стиснув зуби, що кутики вуст скрасились рожевою піною. Важко дихав, говорив, наче марив:

— Пробиватися до своїх… У полон не здаватися…

Розплющив ураз очі, суворо подивився на мене. На мою обмотану руку.

— Старший!

— Я!

— Підв’яжіть йому руку до шиї!

Старший (тепер уже старший над нами Вано Баташвілі, з другого взводу) одразу ж здобув індивідуальний пакет, підв’язав мою руку до шиї, так, щоб вона висіла на рівні грудей.

— Гранату! — наказав капітан.

Вано подав йому гранату.

— Руку! — Це вже до мене.

Я простягнув ліву руку, і граната опинилася у мене в долоні.

Це була кругла ребриста граната, важка чавунна «лимонка». Зверху над трохи видовженим тілом стирчав блискучий циліндрик запалу, з’єднаний з металевою дужкою. Я притиснув дужку до ребристого боку гранати, і, перш ніж зрозумів, що хоче командир роти, він висмикнув запобіжник, закинув його у траву…

Досі я лише вдавав, що стискаю гранату. Тепер же стиснув її так, що аж хрумкнуло в пальцях. Мені вже здавалося, що дужка вислизає-вислизає — от-от пролунає вибух.

А командир, озброївши третього уцілілою гвинтівкою, на- казав:

— Ідіть!

— Товаришу капітан, ми вас понесемо, — сказав Вано.

— Ідіть!

— Товаришу капітан… — Ідіть!

Він закричав так страшно, що ми обернулися й пішли. І не встигли й кількох кроків ступити, як позаду ляснув постріл.

Той сухий уривчастий звук штовхнув нас у спину, ми побігли і зупинилися лише на вузькій польовій дорозі, проскочивши вишневий садок.

За спиною лишилося село, а попереду слалась пшениця. Висока, по груди, вона розлилася аж до горизонту. І десь там були наші війська. Наш порятунок.

І ми, пригнувшись, пірнули у пшеницю.

* * *

— Удень нам звідси не вибратись.

Вано перевернувся на бік, зняв шолом. Сонце палило немилосердно, нажарювало шоломи, як сковороди, голови наші аж порозбухали, а перед очима йшли вогняні кола. Але ми не наважувалися розстатися з шоломами: в разі зіткнення з ворогом вони прикриватимуть наші голови од куль та осколків.

Іще нас мучила спрага. В нас давно уже почорніли, потріскалися губи, а голоси стали охриплі й чужі. І ми більше мовчали, бо кожне слово дерло у роті, ранило горло.

Марили водою. Темною колодязною водою, світлою джерельною водою, од якої судомить у зубах, водограями, ріками води, яку ми пили б без кінця. Вода струмувала перед очима, вода шумувала довкола, вода била тугими струменями… і одразу ж щезала, як тільки ми до неї наближалися. Натомість виникали потріскана сіра земля, сухі стебла пшениці: жорстока реальність, од якої можна було збожеволіти.

А мене, як і мого пораненого товариша, до того ж іще палило вогнем. Сковану пересохлими, затверділими од крові бинтами руку пекло все дужче і дужче — вогонь уже повз по плечу, розливався по тілу. Хотілося здерти бинти, щоб хоч трохи остудити руку, або й зовсім одірвати її — позбутися нестерпної муки. Я іноді не витримував і стогнав: од болю, од гострого жалю до себе, і Вано, повертаючись до мене, вмовляв:

— Потерпи, дорогий, потерпи… Скоро дійдемо…

І я замовкав. Зціплював зуби і мовчав. Хоч часом здавалося, що на кутиках моїх вуст проступає така ж рожева піна, як у капітана. Хотілося витерти губи, та я не наважувався: у лівій руці моїй, міцно затиснена, дрімала граната. Ба, ні — не дрімала! Весь час насторожена, весь час напружена, націлена на вибух, вона тисла і тисла мені на долоню, на пальці з тупою невблаганною силою. Мені іноді хотілося розмахнутись і пожбурити її подалі од себе, але Вано час од часу прикладав пальця до тоненьких вусиків:

— Тс-с-с… Німці…

І ми завмирали. Припадали до землі, і кожному здавалося, що під нами лунко б’ється чиєсь налякане серце. Лежали й прислухалися, бо годі було щось угледіти в пшениці.

Іноді ми чули німців. Вони голосно джерготали і, мабуть, йшли на повний зріст, не згинаючись у три погибелі. Їм нікого було боятися, їх не мучили рани, вони не вмирали од спраги. І в нас поруч із страхом починала ворушитися ненависть. Однак страх був сильніший, тож ми лежали й нишкли. Лежали й чекали, поки німці одійдуть подалі.

А часом німців не було й не було. Тоді Вано хрипів:

— Пішли…

І ми волоклися за ним…

Врешті ми зовсім вибилися із сил. І коли опустилися на покриту запеченою шкаралущею землю, на сухі стебла пшениці, Вано сказав, ламаючи почорнілі вуста: — Удень нам звідси не вибратись… Помовчав, прохрипів:

— Чекатимем ночі…

Ми байдуже мовчали. Ночі то й ночі. Нам було все одно: іти й смажитись на сонці чи сидіти і смажитись. Ми з ненавистю дивилися на сонце, в біле пропечене небо і тоскно мріяли про хмари. Про невелику, хоча б отакуньку хмаринку, щоб хоч на мить заховатися в тінь…

І тут появився ворожий літак. Що це був винищувач, я дізнався пізніше, повоювавши на фронті, а тоді це для нас був просто одномоторний літак з виразними хрестами на фюзеляжі та крилах. Він пронісся над нами з оглушливим ревом, і Вано, нап’явши шолом на голову, метнувся убік, а слідом за ним побігли і ми. За ту коротку мить, що літак промайнув над ними, ворожий пілот встиг помітити нас, ба навіть розгледіти, хто ми. Може, нас зрадили шоломи, може, те, що одразу ж кинулись бігти; а може, і те й друге разом, тільки літак розвернувся і помчав прямо на нас.

— Лягай! — відчайдушно закричав Вано і перший шкупирхнувся на землю. І не встигли ми впасти, як чорна тінь пронеслася над нами. Тугий струмінь повітря поклав пшеницю, вдарив у обличчя обпаленим порохом. Як по команді, ми знову зірвались на ноги, побігли щодуху, бо літак знову заходив по колу. Ми бігли і падали, бігли і падали, ковтаючи гаряче повітря, і все йшло обертом, і серце, здавалося, ось-ось розлетиться на шмаття, а ворожий пілот все ганявся за нами. Він то мчав над полем, майже торкаючись пшениці, то свічкою злітав догори і вже звідти шулікою падав донизу.

Врешті ми звалилися з ніг. Лежали, загнані на смерть, із стогоном вдихали повітря, і німець, мабуть, зрозумів, що більше нас не підніме. Тоді він зайшов іще раз і вдарив по нас з кулеметів. Крізь гул, наростаючий рев до мене долинуло сухе коротке татакання, поруч зашипіло, зачмокало, на зіщулені плечі, ввібрану голову, прямо в обличчя сипонула гаряча земля. Попереду хтось зойкнув, я розплющив очі і побачив темні ямки, що тягнулися рівною прошвою. Моя ліва рука, що затискала гранату, лежала поміж двома ямками, і ямки ті курілися.

Я відсмикнув руку, не втримався, завалився на спину. І знову побачив літак. Він падав прямо на мене, а по обидва боки націленого носа, на крилах, танцювали гострі вогняні язички. Знову зашипіло, зачмокало, сипонуло землею — і тепер уже не зойк, а дикий нелюдський крик пролунав поперед мене. Хтось кричав і кричав, і те надриваюче душу, безкінечно болісне: «А-а-а-а!» — залило увесь простір. Здавалося: то кричить, б’ється в конвульсіях смертельно поранене поле. Бо людина не могла так кри- чати…

Коли літак полетів, я звівся хитаючись. Огидно тремтіли коліна, перед очима гойдалося забарвлене в червоне поле, мов залите кров’ю. Чорний канудливий клубок перекочувався в горлі, а я не міг ні ковтнути його, ні виплюнути. Рот стягнуло, наче гумою…

Вже ніхто не кричав. Стояла тиша, як на кладовищі.

Спершу побачив Вано. Він все ще мов ховавсь од літака, прикривши голову шоломом, впавши обличчям на руки. Але на шоломі зяяла рвана дірка, а земля довкола масніла чорною плямою. І вже перші мухи повзали по тій кривавій калюжі, зліталися й сідали на шолом, на забризкані кров’ю руки.

Другий мій товариш лежав трохи далі, перевернувшись на спину. Ота смертельна прошва прострочила першого разу ноги, а вдруге — живіт. Він так і помер з роздертим од крику ротом, він сплив отим криком, як спливають кров’ю, він і зараз продовжував німо кричати, і застиглий той крик бився в чорному проваллі рота. А з руки, з намертво стисненої долоні тоненькою цівкою стікала перетерта на порох земля. І там, де вона просипалася, виростала гостренька пірамідка. Вона то піднімалась угору, то осідала ураз, а земля сипалась, сипалась, сипалась, безшумно і моторошно, мов він увесь був набитий отим порохом і витікав ним на ріллю.

Я обернувся і пішов. Куди — не знав і сам. Відчував лише потребу рухатись, поки ще були якісь сили у виснаженому, пересохлому до шелесту тілі. Тільки збив із голови шолом. З ненавистю позбувся розпеченої посудини, яка обручем стискала голову. Йшов, не пригинаючись, не ламаючи ноги в колінах, бо мені було байдуже, побачать мене німці чи ні, уб’ють зараз чи трохи пізніше. Страх, що володів мною, щезнув, і коли б я зіткнувся оце зараз із фашистами, то, не роздумуючи, пожбурив би у них гранату.

Я волікся й волікся, а полю не було кінця-краю: було таке ж безкінечне, як і день, що горів наді мною. Здавалося, що од ранкового бою минула ціла вічність, що я вже хтозна-коли бреду наодинці. Час мовби застигнув, затужавів у примарній своїй непорушності, і я повзав по ньому налиплою мухою.

* * *

Вечір застукав мене все у тій же пшениці. І коли сонце врешті сховалось за обрієм, а земля поринула в морок, я опустився на ріллю, випростався виснаженим тілом. Мені вже не хотілося пити, навіть рука моя ніби не так палила вогнем.

Натомість хотілося спати. Жодна постіль не здавалася іще такою м’якою, як оця розігріта рілля!

Але я не смів навіть заснути. Не смів, не мав права, не міг! У лівій долоні моїй, під онімілими пальцями ворушилася граната. Вона аж розбухала, аж важчала, дозріваючи неминучим вибухом. Металевий циліндрик запалу невідступно і хижо стежив за мною, аби при найменшій нагоді випорснути з-під пальців, висмикнути дужку, спустити бойок, і я відчував, що він рано чи пізно, а таки діждеться свого, бо що таке мої пальці супроти металу!

Іноді мною оволодівало бажання розмахнутися і пожбурити її подалі од себе. Хай летить, хай вибухає, хай стане страхітливим сном, що гнітив мене протягом дня. Але щось було сильніше од того бажання, і я уже знав, що нестиму її до кінця.

Я здригнувся. Я, здається, заснув. Незчувся і сам, як склепив повіки і провалився у сон… Граната!

Ще не глянувши, відчув під ослаблими пальцями виповзаючу дужку. Вона вивільнювалася потихеньку й обережно, вона завмирала щоразу, як я ворушився. Я стиснув руку з такою силою, що, здається, аж чвиркнула з-під нігтів кров, і якусь мить лежав, боячись дихнути. Лише гупало серце, підкидаючи руку, що стискала гранату.

Врешті зважився глянути. Глянув іздалеку, не наважуючись піднести гранату до очей, наче від того, що вона вибухне у мене на грудях, а не біля обличчя, могло щось змінитися. Циліндрик помітно висунувся, але дужка, прихоплена двома крайніми пальцями, ще трималася.

Обережно піднімаю руку і, повернувши гранату запалом донизу, вдавлюю його щосили у груди. Він не подається, він опирається, та я давлю і давлю — і відчуваю нарешті, як дужка починає повзти попід пальцями. Повільно, міліметр за міліметром, але все ж таки одповзати назад…

Чоло моє аж змокріло од поту. Мене знову починає мучити спрага. Наче оті нужденні краплини висушили мене до кін- ця. Знову оживає поранена рука, вона горить суцільною жа- риною.

Із стогоном зводжуся. Хоча — це навіть не стогін, стогнати я вже не здатен, — якийсь хрип виривається з моїх наболілих грудей.

Бреду, заплутуючись, видираючись і знову заплутуючись у густій, як джунглі, пшениці.

Чи є що на світі, окрім пшениці?

Не пам’ятаю, скільки пройшов за ту ніч. Може, кружляв по колу, як загнаний кінь, а може, просто топтався на місці, бо коли стало світати, я все ще борсався у пшениці. Не дозволяв собі зупинитися, присісти хоча б на хвилину, бо тоді — знав — уже більше не встану. Одразу ж засну, і граната, яка тільки на це і чекає, випорсне з ослаблої долоні…

Чудо сталося лише тоді, як на сході виткнулося сонце. Я спершу й сам не зрозумів, що ж, власне, сталося, — відчув раптом, що мені стало легше йти.

Пшениця лишилася позаду. Її наче обтяло гігантським ножем, вона зупинилася перед неширокою балкою, засіяною конюшиною. Конюшина зеленіла, волого й свіжо, а далі, там, де балка опустилася донизу, сизіла од густої роси. З останніх сил, задихаючись, все ще не ймучи віри, що то роса, я важко побіг. Упав на коліна, занурився обличчям, і на мене враз бризнуло вологою, і я аж застогнав од неймовірної насолоди. Я повзав і повзав, купаючи обличчя в росі, я хапав її, спивав, злизував, полоскав потріскані губи, поки весь став мокрий як хлющ. Боявся, що ось сонце підніметься вище і сп’є всю росу.

Нарешті я звівся. І щойно одірвав жадібний погляд од вологої конюшини, як одразу ж побачив групу військових. Стояли по той бік балки і мовчки дивилися на мене.

Мене так і штовхнуло в груди. І хоч одразу ж розгледів, що то не німці — свої, все ж заціпенів посеред конюшини.

В того, що стояв попереду, висів через шию бінокль. Гострі очі підозріло дивилися на мене, вони обмацували на мені кожен рубчик. Ось вони зупинилися на моїй забинтованій руці, і погляд пом’якшав.

— Хто ви?

Я назвав свою частину: в мене знову прорізався голос, хоч говорити було боляче й важко.

Почувши назву: «Садківці», військові заворушилися, загомоніли. Один із них поспіхом поліз до планшета, дістав і розгорнув карту, а той, що з біноклем, все ще дивився на мене.

— Що то у вас у руці?

Лише тепер я згадав про гранату. Згадав і здригнувся. — Киньте! Вона вам уже не потрібна.

— Не можу… Вона без запобіжника…

Дехто з військових одразу ж одступив подалі од мене.

— Навіщо ви його висмикнули? — Це не я… Це капітан… — Де ваш капітан?

— Застрелився…

Військові затихли. А той, із біноклем, обернувшись, наказав:

— Лейтенанте, заберіть гранату! І відправте його негайно в санбат!

До мене підскочив лейтенант, майже мій одноліток. Юне обличчя його світилося готовністю виконати будь-яку команду свого командира.

— Одійдіть лиш подалі!

Лейтенант пропустив мене уперед: стеріг, певно, мою руку з гранатою.

За неглибокою балкою, де я повзав по росі, була ще одна балка. Набагато глибша, з крутими, порізаними стінами. Ми зупинилися над нею, і лейтенант скомандував:

— Дайте гранату сюди!

Я простягнув йому руку. Він щосили притиснув блискучий циліндрик і, враз збліднувши, сказав майже пошепки:

— Пускайте…

Я спробував розвести пальці, але вони не слухалися. Вони прикипіли до гранати, і як я не напружувався, нічого не міг із ними поробити.

— Не можу! — сказав я з відчаєм: мені здавалося, що граната прикипіла до мене навіки.

Тоді лейтенант став сам розгинати мої пальці. Один по одному, аж поки вивільнив гранату. Розмахнувся, пожбурив, упав.

— Ложись!

Граната вже котилася по дну, підстрибуючи чорним м’ячем. А я стояв, не усвідомлюючи, що я роблю. І лише тоді, як вона вибухнула і над головою моєю профурчали осколки, а лейтенант, зірвавшись на ноги, став мене лаяти, ноги мої підкосилися і я сів прямо на землю.

Тремтів усім тілом і плакав.

І то були мої перші й останні за всю війну сльози.

народна дУма «втеча трьоХ братів З Города аЗова, З тУрецької невоЛі»

Ой то не пили, то пилили.

Не тумани вставали, —

Як із землі турецької,

Із віри бусурманської,

З города Азова, з тяжкої неволі Три братики втікали.

Ой два кінними, третій піший-пішаниця, Як би той чужий-чужениця.

За кінними братами біжить він, підбігає,

Об сирі коріння, об білі каміння Білі ніжки свої козацькі посікає, Кров’ю сліди заливає.

Ой до кінних братів добігає, Слізьми поливає, Словами промовляє:

«Братики мої рідненькії,

Як голубоньки сивенькії,

Станьте, коней попасіте,

Мене обіждіте,

Із собою візьміте, До городів християнських, Хоч мало, підвезіте». Тії брати теє зачували, Словами промовляли: «Братику ти наш рідний, Як голубонько сивий!

Гей, ми і самі не втечемо.

І тебе не візьмемо.

Буде з города Азова погоня вставати,

Тебе, братику, минати,

А нас будуть, кінних, доганяти,

Стріляти, рубати

Або живцем в гіршу неволю завертати».

Теє промовляли, Отділь побігали.

Найменший братець піший-пішаниця

За кінними братами уганяє,

Коней за стремена бере, хапає, Дрібними сльозами обливає, Словами промовляє:

«Братики мої рідненькі,

Голубоньки сивенькі,

Не хочете ви мене з собою брати, —

Назад коней завертайте, Із піхов гострі шабельки виймайте, Мені з пліч голівоньку здіймайте.

Тіло моє порубайте,

У чистім полі поховайте,

Звіру да птиці, туркам на поталу не подайте».

Тії брати теє зачували,

Назад коней завертали, Словами промовляли:

«Братику ти наш милий,

Голубонько сивий,

Що це ти кажеш,

Наше серце ножем мов пробиваєш,

Руки наші на тебе не здіймуться,

І шабельки на дванадцять частей розсиплються, І душа наша гріхів до віку вічного Не відкупиться:

Зроду, братику, сього не чували, Щоб рідною кров’ю шаблі промивали Або гострим списом опрощеніє брали».

«Прошу же вас, браття,

Хотя ж ви до мене одно милосердіє майте —

Будете в терни да в байраки в’їжджати, В запілля тернове верховіття стинайте, На дорогу покидайте:

А нехай же я буду знати,

Куди за вами, кінними братами, тікати».

Уже два кінні козаки В терни да в байраки в’їжджали; Середульший братець милосердіє має:

В запілля тернове верховіття стинає,

На дорогу покидає,

Найменшому брату признаків зоставляє:

«А нехай же і він буде знати,

Куди за нами до отця, до матері, До роду втікати». З тернів да байраків виїжджають,

На полівку взбігають,

На степи високії,

На шляхи широкії, На дороги розхильні.

Тоді середульший братець велике милосердіє має, До старшого словами промовляє: «Що ти, брате, знаєш, давай ми з себе сині жупани скидати,

Червону да жовту китайку видирати,

На дорозі покидати,

Найменшому брату признаків зоставляти:

А нехай же і він буде знати,

Куди за нами, кінними братами, тікати».

Старший братець ізгорда словами промовляє: «Що мені за вдобство своє турецьке добро

на шматки рвати

Та по шляху розкидати,

Найменшому брату признаків зоставляти?

Він і жив, і здоров буде,

Так без всяких признаків додому прибуде».

Середульший братець велике милосердіє має,

У себе червону та жовту китайку видирає,

На дорогу стеле-постилає,

Найменшому брату признаків зоставляє:

«Нехай же він буде знати,

Куди за нами до отця, до матері,

До роду втікати!»

Тоді ж то середульший братець милосердіє мав, До старшого брата словами промовляв:

«Тут, брате, води погожі, трави хороші,

Очерети здобні,

Станьмо, коней попасімо,

Мало-немного обіждімо,

Чи не прийде до нас піший-пішаниця?» Старший братець ізгорда словами промовляє: «Чи ще тобі турецька каторга не увірилася, Сира сириця в руки не в’їдалася?

Ото як будеш найменшого брата піджидати,

Буде з города Азова велика погоня вставати,

Його буде пішого на спочинках минати,

А нас буде, кінних, доганяти,

На три штуки рубати

Або живцем у гіршу неволю завертати».

Найменший братець, піший-пішаниця

У терни да в байраки убігає,

Тернове верховіття ізнаходжає,

Бере в руки, хапає, дрібними сльозами обливає, До серця козацького молодецького прикладає:

«Ой тут же мої братики проїжджали, Велике на мене милосердіє мали, Мені на дорогу признаків покидали».

Біжить він, підбігає,

Із тернів та байраків, із мелюсів вибігає, На полівку вбігає:

Нема ні тернів, ні байраків

Да ніяких признаків,

Тільки поле леліє,

На йому трава зеленіє,

Біжить він, підбігає на степи високі,

На шляхи широкі,

На дороги розхильні,

Червону та жовту китайку знаходжає,

Бере в руки,хапає,

Дрібними сльозами обливає,

До серця козацького молодецького прикладає, Словами промовляє:

«Недурно сяя китайка по шляху валяє,

А видно, моїх братів живих на світі немає,

Видно, з Азова велика погоня вставала,

Мене в тернах да байраках на спочинках минала,

А моїх братів доганяла,

На три штуки рубала

Чи живих у гіршу неволю завертала!

Ой якби міг я знати,

Чи моїх братів постріляно, чи порубано,

Чи живих у руки забрато, — Гей! Да пішов би я по степах блукати,

Тіла козацького молодецького шукати, Тіло козацьке молодецьке ізнаходжати, В чистім полі поховати.

Звіру да птиці на поталу не подати».

Біжить він, підбігає,

Аж тільки своїх братів слідочка забачає,

Побило козака в полі

Разом три недолі:

Первая недоля — безводцє,

Друга неволя — безхліб’є,

А третя — буйний вітер із ніжок валяє,

До Савур-могили доходжає,

На Савур-могилі безпечно оддихать лягає, Із неба води й погоди дев’ятого дня дожидає.

Що туда до його вовки-сіроманці доходжали,

Орли-чорнокрильці налітали,

У головах сідали, Хотіли заздегодя живота Темні похорони одправляти. Він на їх соглядає, Словами промовляє:

«Вовки-сіроманці,

Орли-сизокрильці,

Гості мої милі,

Мало-немного обождіте,

Поки душа з тілом розлучиться,

Тоді будете до мене находжати,

Тіло моє жвакувати,

Жовту кість по балках розношати, Попід зеленими яворками ховати, Комишами укривати».

От ногами не піде і руками не візьме, Ясно очима на небо не взгляне. Він на небо соглядає, Словами промовляє:

«Голова моя козацька, Голова моя молодецька! Ти пробувала в землях турецьких, В вірах бусурманських!

Дев’ять день у устах хліба-солі не маю, На безводді погибаю».

Тож не хмари наступали,

Не дрібні дощі накрапали, Як душа козацька молодецька Із тілом розлучалась.

Що тоді до його вовки-сіроманці доходжали,

Біле тіло жвакували,

Орли-чорнокрильці налітали,

У головах сідали,

На чорні кудрі наступали,

З-під лоба карі очі висмикали;

А ще зозулі налітали,

У головах сідали,

Як рідні сестри, кукували:

А ще дрібна птиця налітала,

Коло жовтої кості тіло оббирала;

Вовки-сіроманці находжали,

Жовту кість по балках розношали,

Попід зеленими яворами ховали,

Комишами укривали,

Жалібненько квилили-проквиляли:

То ж вони темний похорон одправляли.

Уже два кінні козаки

До річки Самарки стали вибігати,

Стала їх темна нічка обіймати,

Тоді ж то старший братець словами промовляє: «Отут води погожі і трави хороші, Очерети удобні й могили високі.

Станьмо, коні попасімо,

Покіль сонце обігріє,

Чи не прибуде до нас піший-пішаниця, Тепер я на його велике милосердіє маю: Усю добич із себе скидаю, Його міждо коней хватаю».

«Було, братець, тоді хватать, як я казав, А тепер уже дев’ять день, як хліб-сіль їв, — Досі на світі немає».

Коней пустопаш попускали, Кульбаки під себе слали

Ружжа по комишах ховали, Безпечно оддихать полягали, Святої зорі дожидали.

Як став божий світ освітати,

Стали козаки на коней сідати,

Через річку Самарку у землі християнські проїжджати. Старший братець промовляє словами: «Як будемо, брате, додому, до отця, до матері доходжати, Як будем їм правду казати?

Будем ми їм правду казати,

Дак будуть нас отець-мати

До віку вічного проклинати.

А будемо ми перед їми лгати, Та буде нас Бог відомо і невідомо карати.

А так, брате, скажемо:

Не у одного пана пробували,

Не один хліб-сіль їли;

Ночної доби з тяжкої неволі втікали, Дак ми до його заїжджали: «Уставай, братець, з нами, — казали, — З тяжкої неволі тікати».

Дак він нам будто так і сказав:

«Утікайте ви, братця,

А я буду тут оставаться,

Чи не буду луччого щастя і долі собі мати».

Старий отець-мати помруть, Дак будем наполу грунти-худобу паювати, Не буде третій між нами мішати». Теє промовляли, Відтіль походжали.

То і не орли-чорнокрильці заклекотали,

Як їх турки-яничари з-за могили напали, Постріляли, порубали,

Коней, здобичу назад завертали.

Полягла двох козаків голова Вище річки Самарки, А третя — у Савур-могилі.

А слава сяє — не умре, не поляже

Од нині і до віка; Даруй, Боже, вам, Господи,

Всім слушащим на многая літа.

Навчальне видання Серія «Усі уроки»

Усі ХУДожні твори

УКраїнсьКої ЛітератУри 8 клас

CD-ROM

Упорядник К. Ю. Голобородько

Головний редактор К. Ю. Голобородько

Редактор О. О. Маленко

Відповідальний за випуск Ю. М. Афанасенко

Технічний редактор О. В. Лєбєдєва

Коректор О. М. Журенко

Підп. до друку 12.07.2016. Формат 60×90/16.

Папір газет. Друк офсет. Гарнітура «Шкільна». Ум. друк. арк. 58,00. Зам. № 16-07/25-05.

ТОВ «Видавнича група “Основа”»

61001 м. Харків, вул. Плеханівська, 66 тел. (057) 731-96-33

е-mail: office@osnova.com.ua www.osnova.com.ua

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 5216 від 22.09.2016 р.

дЛя нотаток

________________________________________________________

дЛя нотаток

________________________________________________________

дЛя нотаток

________________________________________________________

Завантаження...

pdf

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Шиляєва Олена Сергіївна

Пов’язані теми

Українська література, 8 клас, Матеріали до уроків

Додано

21 жовтня 2018

Переглядів

132975

Оцінка розробки

Відгуки відсутні