Усний журнал "Безсмертне у віках"

                                                                                         Вам слово, літописці й віщуни,
                                                                                         Часів далеких непідкупні свідки.
                                                                                         Вам вигадок не взяти анізвідки
                                                                                         В бувальщинах нових старовини.
                                                                                         Обмани і облуди нам доволі,  
                                                                                         Хвали пустої і лихої долі!
                                                                                         Пройдемося сторінками сторіч.
                                                                                         За фальш та кривду —
                                                                                         плата головами.
                                                                                         Тож розповідь про Ігореву січ
                                                                                         Почнемо, братія, щирими словами.
                                                                                                                 Брайчевський М.Ю.

Мета: закріпити знання учнів про « Слово  о  полку  Ігоревім» -  твір   літе­ратури періоду Київської Русі; розвивати вміння аналізувати й узагальнювати вивчене; пам'ять, логічне мислення, уміння висловлювати власні думки; вихо­вувати кращі людські якості на основі загально­людських цінностей, оспіваних у давній літера­турі.

Зміст журналу:

сторінка 1 — «Углиб віків»;

сторінка 2 — «Історія  віднайдення  пам’ятки »;

сторінка 3 — «Історична  основа  поеми»;

сторінка 4 — «Композиція  і  жанр  твору»;

сторінка 5 —«Образна  система  «Слова…»;

сторінка 6 — «Мова  і  поетика»;

сторінка 7 — «Питання  авторства»;

сторінка 8 — «Переклади  і  переспіви»;

сторінка 9 — «Підсумкова».

Нам, митцям сучасним, з великого, повного машин і пульсуючого ритму міста, треба завжди мати місце, де б ми позичали тепло для себе...                                                                                                                                                                                       

                                                                                                                В. Шевчук

ХІД УРОКУ

 Учитель. Сподіваюся, що тепло для себе ви позичали щоуроку, читаючи  давню  пам’ятку  Київ­ської Русі, а наша літературна мандрівка до­поможе закріпити  ваші  знання  про  неї

                                  Сторінка 1. «Углиб віків»

Проблемні запитання.

— Звідки, на вашу думку, починається до­рога в життя?

— Чим осяяна життєва стежина кожного з нас?

Слово вчителя з елементами бесіди.

       Київська Русь... Християнська релігія... Сло­ва, знайомі кожному... Київська Русь — наша праматір, одна з наймогутніших держав Європи IX—X ст., центр християнства, освіти східних слов'ян.

— Назвіть перші книги, писані від руки на пергаменті.

— Яка книга, надрукована в 1056—1057 рр., дійшла до нас?

         Книги були коштовними, буквально на вагу золота. Князь Ярослав Мудрий за одну книгу віддавав інколи кілька сіл. «Велика користь від навчання книжного, — зазначено в одній давньоруській книзі, — мудрість знаходимо і помірко­ваність від словес книжних, бо вони є ріки, що напоюють всесвіт, вони джерела мудрості...».

— У якому році було прийнято християн­ство, що стало найбільшим імпульсом культур­ного розвитку Київської Русі?

— З яких мов почали перекладатися книги?

       З утвердженням християнства велику роль  починає відігравати перекладна література. Із Константинополя стали надходити церков­ні та світські твори грецькою й іншими мова­ми. Учені того часу не тільки перекладали, але й прагнули осмислити зміст книг, дати їм влас­не розуміння та оцінку. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, прагнули ви­правити недоліки суспільства.

                         Сторінка  2. Історія  віднайдення  пам’ятки

Вчитель :   Світова література знає не так вже багато творів, які б захоплювали нові й нові покоління, перетинали межі країн і материків, здобували все ширшу й гучнішу славу. Саме до таких пам'яток належить безсмертне "Слово о полку Ігоревім" — героїчна, сповнена палкої любові до Вітчизни, до свого народу поетична пісня-заклик, що лине з глибини сивих віків й відлунює в наших серцях.                                                                                                                 

             Граф О. Мусін-Пушкін

              Оригінал твору відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали французькі славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слова…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слова…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слова…».  Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією, особливо М. О. Максимо́вич. У XIX ст. над «Словом…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому числі праці українських дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої половини 1930-их рр. наук, вивчення «Слово…» в УРСР припинене й обмежене тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР.  Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Словом…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слова…» лише до української літератури. Така позиція М. Скрипника цілком виправдана: твір присвячено військовим дружинам і землі Трояні (Троянь - Провідна зоря, Христинівка України).

                  Сторінка  3. Історична  основа  поеми

           Час, коли жив автор «Слова о полку Ігоре­вім», був дуже напруженим в історії східних слов'ян. Давньоруська держава втрачала свою колишню могутність, почала роздрібнюватися на окремі князівства, які ворогували між собою, вели братовбивчі війни за території сусідів. Для зведення рахунків із суперниками князі запро­шували навіть ворогів руського народу. Саме тому на останню чверть XII ст. припадає збіль­шення нападів половецьких ханів.   Руський народ вимагав від князів припинен­ня чвар і об'єднання для боротьби проти по­ловців. Південноруські князі, розуміючи небез­печне становище земель, теж почали вдаватися до термінових заходів, чинили опір степовим кочовикам. Зокрема, київському князю Свя­тославу вдалося, створивши невелику коаліцію, улітку 1184 р. розбити половців, хан Кобяк був захоплений у полон і страчений у Києві. . Однак Ігор Святославович не зміг узяти учас­ті в поході: він почався весною, і ожеледь пере­шкодила кінному війську Ігоря наспіти вчасно. Це, мабуть, непокоїло гордовитого й сміливого Новгород-Сіверського князя, і він вирішив виступити проти половців власними силами.    І ось 23 квітня 1185 р. князь Ігор виступив у похід. Разом із ним пішли також його син Володимир, що княжив у Путивлі, племінник Святослав Ольгович із Рильська. По дорозі до них приєднався й четвертий учасник походу — брат Ігоря Всеволод, князь Трубчевський.   Ранком у п'ятницю 10 травня русичі поча­ли долати половців, захопили їхні вежі (наме­ти, кибитки) і залишились у степу для ночівлі. А другого дня побачили, що оточені половець­кими полками. Цілу суботу й уранці в неділю продовжувалася жорстока битва. Нечисленне руське військо зазнало поразки, врятуватися вдалося небагатьом, а Ігор був узятий у полон. Здобувши перемогу, половці ринули на Русь, принесли їй багато руйнувань і горя. Через якийсь час Ігорю вдалося втекти з полону. За­галом, невдалий похід звів нанівець усі досяг­нення князя Святослава.

            Ці зафіксовані Київським літописом події 1185 р. й лягли в основу сюжету «Слова о полку Ігоревім».

Маршрут походу руських полків на половців у 1185 році

                 Сторінка  4 .  Композиція і жанр твору.

Композиція. Поема розкриває ідейний задум автора.  Поет не намагається, подібно літописцю, дати послідовний опис походу Ігоря, а фіксує лише найдраматичніші його моменти. Він малює кар­тини сучасного йому політичного життя держа­ви й героїчні епізоди його недавнього й далеко­го минулого.

Поетичний план «Слова...» поділяється на три основні частини:

1 — присвячена подіям Ігоревого походу та наслідкам поразки;

2 — присвячена Святославу Київському як оборонцю Руської землі;

3 — присвячена поверненню Ігоря з полону.

Експозиція: підготовка Ігоря з дружиною кня­зів до військового походу, зловісні знаки.

Зав 'язка: бій із печенігами.

Кульмінація: поразка руської дружини; Ігор, Всеволод, Володимир, Святослав потрапили в полон.

Розв'язка: утеча Ігоря з половецької неволі.

         Цікавою особливістю композиції «Слова...» є відсутність чіткої хронологічної послідовності викладу подій. У розповідь вплітаються спогади автора про минулі події, про те, що відбувалося в цей час  в інших містах - Києві, Путивлі, ліричні відступи, сповнені мудрих і розважливих міркувань автора.

            Твір невідомого давнього автора поєднує в собі елементи двох жанрів - поетичного та прозового. В епічну оповідь про Ігорів похід вплітається поетична мелодія плачу Ярославни. Перші дослідники, які вивчали рукопис, назвали «Слово...» героїчною піснею. Сам автор визначив її як слово (приклад ораторського жанру), адже твір, очевид­но, виконували речитативом¹, швидше за все в супроводі гуслів. На­зивав автор свій твір і повістю, хоча ви розумієте, що його визначення повісті навряд чи збігалося з нашим сучасним розумінням цього жан­ру. Нині провідні дослідники цієї перлини давньоукраїнської літера­тури відносять її до жанру ліро-епічної поеми завдяки потужному струменю поетичності, ритмічній будові тексту, високій емоційності.

                Сторінка  5 . Образна система «Слова...».

           Унікальною особливістю твору є те, що авторові вдалося відобразити неповторну єдність людини, природи, всесвіту. Все довкола головного героя рухається, діє, страждає, переживає, радіє, застерігає. І природа, і рідна земля -не абстрактні, а конкретні образи, живі, одухотворені, опоетизовані, персоніфіковані.

          Головним персонажем твору є Руська земля. Про що б не говорив невідомий автор, які б події не змальовував, всі його помисли, сподівання спрямовані до рідної землі, держави величної і сильної, матері відважних і волелюбних русичів - наших далеких предків.   Неосяжні простори Руської землі автор «Слова...» ніби оглядає з висоти пташиного польоту, відчуває її як живий організм. Обшири рідної землі автор охоплює художнім відтворенням подій у різних її кінцях: низькорослі половецькі коні іржуть за прикордонною річкою Сулою; Ігор веде свої полки до Дону великого; у Криму звістці про поразку Ігоря радіють; в Києві Святослав бачить поганий сон і виголошує «золоте слово»; Карпати підперті залізними полками Ярослава Галицького; повернення Ігоря з полону вітають своїм співом дівчата.

На тлі безмежної Руської землі гіперболізується² і могутність її хоробрих синів: не віриться, що можна перемогти богатиря-ратоборця Всеволода; не можна спинити Володимира Мономаха, який все своє життя провів у переможних битвах із зовнішніми ворогами Руської землі; для недругів батьківщини зачинив ворота на Дунаї Ярослав Осмомисл.

          У «Слові...» оживає й давня слов'янська міфологія, тому такими яскравими, поетичними, зримими постають і пейзажі. Сили природи уособлені в образах язичницьких богів - Дажбога, Хорса, Стрибога. Загалом, образи природи є важливим елементом характеристики пер­сонажів поеми.   Природа, як це неповторно змальовано в поемі, співчуває учасникам походу. Характерно, що на початку твору картини природи забарв­лені в похмурі тони («Сонце тьмою йому путь заступало; ніч, стогну­чи йому грозою, птаство побудила; лютий свист піднявся поблизу», «орли клекотом на кості звірів кличуть»). Напередодні поразки Ігоря настає кривавий світанок з чорними хмарами, що символізують поло­вецькі орди. А допомагаючи князеві втекти з полону, природа ніби перетворюється, набирає світлих, радісних тонів («солов'ї веселими піснями світання провіщають»). А потім яскравим літнім сонцем зустріла Ігоря батьківщина.  Автор поеми вплітає елементи пейзажу і в ліричні відступи: у міркуваннях про вину перед Руською землею князя Олега «Гориславича» народжується образ спустошеного поля, яке давно не чуло голо­су орача, квітуча земля перетворилася на пустелю... Світ природи дав письменникові матеріал для багатьох засобів образності: метафор, гіпербол, порівнянь. Автор поеми прагне зблизити батальні сцени з грізними явищами природи.

           Князь Ігор - головний герой поеми - викликає двоякі, суперечливі почуття. Чи не так? З одного боку - це хоробрий, мужній воїн, патріот, якому небайдужа доля вітчизни. З іншого - нерозважливий, славолюбний і недалекоглядний князь, який своїм зухвалим походом лише погіршив становище вітчизни.  В образі князя Ігоря автор втілив найкращі риси лицаря й патріота: як справжній воїн, він віддає перевагу смерті перед полоном. Слова відважного князя «лучче потятим бути, аніж полоненим» стали крилатими. Нехай і про нерозважливу, проте виняткову мужність Ігоря свідчить і той факт, що він знехтував страшним для тогочасної людини знаменням - затемненням сонця.

              За необачним князем тужить уся Руська земля. І це передано авто­ром із надзвичайною майстерністю, поетичністю. Зверніть увагу на' уривок, у якому йдеться про втечу Ігоря з полону: навіть звірі, птахи, природа допомагали йому порятуватися. Отже, не плакала б уся Русь за князем, який не зажив би народної любові. «Соколом» називали Ігоря - і недаремно.

           Не менш цікавим постає в поемі образ київського князя Свято­слава. Слава про його ратні подвиги ширилася далеко за межами Русі. Адже саме він нещодавно одержав блискучу перемогу над половцями, «наступив на землю Половецькую». Автор змальовує князя Святослава мудрим політиком і державним діячем. Він патріот і благородна людина, що живе інтересами держави. У його словах - заклик до єдності, до порятунку вітчизни: «За землю  Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославича». Чому, розуміючи провину Ігоря, він віддає належне мужньому воїнові?

            І, нарешті, найпоетичніший образ нашої літератури - красуня Ярославна, що силою свого кохання, вірою порятувала коханого князя з полону. її плач став уособленням туги всієї землі Руської за полеглими воїнами. Він звучить у віках, переливаючись у талановиті переспіви українських класиків. Упродовж століть плакала князівна словами Тараса Шевченка й Павла Тичини, Андрія Малишка й Максима Рильського, Івана Франка, Юрія Федьковича та багатьох інших.

             Дочка галицького князя Ярослава Осмомисла, Єфросинія Ярослав­на була гідною свого чоловіка. Вона зверталася до небесних стихій, до вітру і Дніпра, до величного Сонця, благаючи про порятунок, бо над усе бажала повернення додому мужніх воїнів, коханого чоловіка.  І саме сили природи допомогли Ярославні, потужні стихії підкори­лися душевному поривові великої княгині. Долетіли її слова і до вітру буйного, що шугав у високості, і до Дніпра могутнього, що котив свої хвилі до моря далекого, і до Сонця великого, що пробачило неслухня­ного князя, який не послухав перестороги...  Цей образ жінки, закоханої і смутної, устами якої автор висловив усю тугу і скорботу Русі за полеглими воїнами, всю крихку надію на їхнє повернення, навіки закарбувався в національному духовному пантеоні.

        Ось послухайте хоча б декілька Шевченкових рядків:

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу, на брамі.

Святее сонечко зійшло.

І каже: - Сонце пресвятеє

На землю радість принесло!

І людям, і землі, моєї

Туги-нудьги не розвело.

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя, і дружину,

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи...

Загинув ладо... Я загину!

           Ви знаєте, що Ярославна таки дочекалася свого князя. Але зовсім скоро потому померла - в 1187 році...

Сторінка  6 .  Мова і поетика

             Мова, якою написано «Слово о полку Ігоревім», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слова…» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»).  До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слові…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи ін. мов.

            При порівнянні мови «Слова» із сучасною українською мовою виявляється досить багато спільного (українська вочевидь, мало змінилася з часів Русі). В перекладі, зробленому для Екатерини II, було вказано, що оригінал містить в собі велику кількість «южнорусских» та польских слів, незрозумілих російському читачеві. Слова мають властиві для сучасної українскої мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови «и» в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на «ы». В тексті присутня велика кількість характерних малоросійсьских фраз: «а мої ті Куряни свідомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлелеяні, конець копія вскормлені, путі їм відоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сіриї волки в поле…».

     Особливо багаті епітети «Слова…», порівняння й метафори, метонімії й гіперболи. Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Досконалість поетичних образів доводить, що, побіч літописів, мусила існувати й багата народна і дружинна поезія із складною і високорозвиненою поетикою.

                 Сторінка  7 . Питання про авторство

  Учитель: Пи­тання авторства твору — дискусійна проблема сучасності.

 У м. Трубчевську відкрито пам'ятник безімен­ному авторові «Слова...».

Праця Омеляна Пріцака про «Слово о полку Ігоревім»

              Він так і залишився невідомим. Вчені впродовж століть намагалися з'ясувати: хто ж так довершено, поетично майстерно доніс до нащадків цю драматичну сторінку нашої історії? Визначний дослідник української культури Іван Огієнко так висловився з цього приводу: «Автор "Слова про похід Ігорів" був великим українським патріотом».

        А ось думка знаного українського вченого Михайла Максимови­ча: «У співці Ігоря вгадується не тільки його сучасник, але й учасник у його нещасливому поході на р. Каялу... Всі подробиці свідчать, що вона написана під живим враженням безпосередніх подій того часу, співцем, який добре знав тодішню Русь».

    Версій - безліч. Авторами називали Петра Бориславина, київського тисяцького боярина, тогочасного історика і публіциста. Він був відо­мим противником князівських міжусобиць, бояри в той час активно виступали за об'єднання з метою захисту південних кордонів Русі.  Інша версія, так звана «князівська», називала автором «Слова...» одного із князів, учасників походу, а саме - князя Володимира, брата Ярославни, сина Ярослава Осмомисла. На  підтвердження цієї версії вчені висували такі аргументи: автор вільно почувається в князів­ському колі, знає сильні й слабкі сторони всіх князів, звертається до них «братіє» - як до рівних.  Серед вірогідних авторів були й імена відомого тогочасного галицько­го співця Митуси, учасника походу Біловода Просовича, іншого брата Ярославни Ольстина Олексича, «премудрого книжника Тимофія», згада­ного в літописі 1205 року, простого дружинника з Ігоревого війська...

         Невідомий письменник був прихильником сильної князівської влади, спрямованої на припинення сваволі дрібних князів в ім'я єдності Руської землі. Він вважав, що всі князівства Русі в державних інтересах мають бути об'єднані під владою могутнього і мудрого князя. Центром Русі був і залишався Київ. Саме тому в поемі дещо ідеалізовано й образ київського князя Святослава, а Ігор у «Слові...» повертається до Києва, до церкви Богородиці Пирогощої, щоб вклонитися князю київському, хоч насправді він з полону подався одразу до Новгород-Сіверського князівства, своєї вотчини.

          Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» — людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана із тактикою ведення бою, зброєю. Одним словом, фахівець військової справи

                   Сторінка  8 .  Переклади і переспіви

      Від початку XIX ст. і до наших днів «Слово о полку Ігоревім» багато разів перекладалося різними мовами. Ця ро­бота захоплювала й захоплює багатьох видат­них поетів, письменників, художників. Пере­кладали його віршами російські поети В. Жу­ковський, А. Майков, М. Мертель. Прозові та ритмічні переклади «Слова...» здійснювалися також відомими вченими-філологами О. Орло­вим, М. Гудзієм, Д. Лихачовим. Білоруською мовою «Слово...» переклав Я. Купала. В Японії видано п'ять різних пере­кладів твору.

       Не слабшає інтерес до «Слова...», що стано­вить живу частку нашої гордості й не перестає промовляти до людських сердець. Минає друге століття від того часу, коли літератори почали  своє змагання за краще, точніше відтворення сучасною мовою «Слова о полку Ігоревім».

        Українські переклади твору починаються із 40-х pp. XIX ст. Першими перекладачами «Слова...» україн­ською мовою були М. Шашкевич та І. Вагилевич. М. Шашкевич переклав усю пам'ятку, але до нас дійшов лише «Плач Ярославни», викона­ний ритмічною прозою (1833).    У 1857 р. «Слово...» пере­клав видатний український учений М. Макси­мович («Песнь о полку Игореве»).  Образну систему свого перекладу він нама­гався наблизити до українських народнопісен­них форм. Його переклад точно відтворює зміст оригіналу й легко читається:

Ой із ранку до вечора,

Летять, свистять стріли.

З вечора до ранку

Да тріщать булатні коп 'я.

 То не хмари громовії

 В далекій чужині,

Гримлять безустанну:

У тій дикій половецькій

 Гримлять шаблі об шоломи,

Безлюдній пустині.

Глибоко знав і любив «Слово...» Т. Шевчен­ко. У 1854 p., перебуваючи на засланні, поет звертався до друзів із проханням надіслати йому оригінальний текст славетної пам'ятки, заува­жуючи при цьому: «перевода читати не втну».  Він був незадоволений тодішніми перекладами та мріяв зробити свій. Але здійснити цей задум Т. Шевченко міг тільки після заслання, і то не повністю — переклав лише два уривки: «Плач Ярославни» та «Битву при Каялі». Робили переклади й переспіви «Слова...» С. Руданський, І. Франко, Ю. Федькович, Панас Мирний. Найкращим серед укра­їнських є переклад М. Рильського.

Історичну   п'єсу на тему «Слово…» під назвою «О полку Ігоревім» написав                  Г. Хоткевич (1926). Для театральної інсценізації «Слово…» опрацював                   Г. Лужницький. Сюжети «Слова…» використані в опері І. Бородіна «Князь Ігор», у композиції М. Лисенка «Плач Ярославни». В образотворчому мистецтві відомі твори на теми «Слова…» Ю. Нарбута, П. Холодного (старшого), О. Кульчицької, В. Васнецова, В. Фаворського, П. Андрусова, Я. Гніздовського й  ін.; у театрі —       А. Петрицького, у скульптурі — А. Павлося, Б. Мухина, у вітражі -                           Л. Молодожанина.

Сторінка 9.  Підсумкова

 Учитель :  Минали століття... Пішла у вічність одна з наймогутніших і найрозвиненіших дер­жав Європи — Київська Русь. Страшна татаро-монгольська навала на довгі 200 років зроби­ла із країни дикий край. Гинули бібліотеки... І досі не знайдено багатющу бібліотеку Яросла­ва Мудрого, яка зберігалася в Софійському со­борі й під час монгольської навали була схована десь у підземному приміщенні. Та християнська мораль живе в душі кож­ного з нас. Сподіваюся, що в житті ви зважа­тимете на неї. Пам'ятайте слова Володимира Мономаха: «...а ще ви будете ненавидно живуще, в распрях и которающеся, то погибнете сами и погубите оцтец своих и дед своих, тоже наледоша трудом своим великим».

    «Слово о полку Ігоревім» — це пер­ший твір давньоруської літератури, що здобув всесвітню славу. Він лишається єдиною справді поетичною пам'яткою слов'янського середньо­віччя. Головна цінність «Слова...» для сучасної мо­лодої людини полягає в тому, що воно вчить любити свою Вітчизну, бути завжди з народом, ненавидіти гноблення, відстоювати мир і друж­бу між людьми.