26 вересня о 18:00Вебінар: Особливості статевого виховання у школах України

Усний журнал " Чарівний світ Катерини Білокур".

Про матеріал

З-посеред марева, з-посеред розлитої повені хлібів виринає хутірець, ба навіть не хутірець – чимале село, окутане садками. В дивовижній гармонійності з цією розкішною природою, з блакиттю неба, воно, здається, пливе кудись, повите туманом сонця, пилком колосистих хлібів, що саме розкрасувались...

Перегляд файлу

Усний журнал

 

Тема : Чарівний світ Катерини Білокур.

 

Мета : ознайомлення з життям та творчістю К.Білокур, формування культури людських почуттів – любові, доброти, милосердя через сприймання творів художниці, виховання духовних ціннісних орієнтирів, національно-патріотичної свідомості.

 

Тип заходу : усний журнал.

 

Оформлення :виготовлено журнал «Чарівний світ Катерини Білокур» (А-2), сторінки перегортаються, на кожній написано її назву (етап заходу). На дошці прикріплені репродукції картин, виставка книжок, статей про К.Білокур.

 

Примітка : у розповіді приймають участь усі учні класу. Одна дівчинка – образ Катерини Білокур – сидить окремо, розповідає від першої особи.

Слово вчителя.

Сьогодні ми з вами відправимось у незабутню подорож у світ величної краси творчості геніальної української майстрині – Катерини Білокур.

О Україно! Рідна Україно!

Задумалась : із чим у світ іти?

Не забувай же, раю мій єдиний:

Богданівську селянську Катерину

Навік подарувала людям ти.

О Катерино! Донька України!

Моя землячка, вільна і проста!

Люблю твій мак, пшеницю і калину,

Та знай : я все ж до долі серцем лину!

В життя твоє закохана душа!

…Тебе вже й односельці зневажали

Відкрито за «мазюкання» чудне,

А ти все малювала й малювала,

Творила і надіялась : мине!

Минулося. Точніше додалося:

У Франції всі в захваті! Париж.

Запрошення. Та лубенське колосся

Тримало. Просто рідне все ж миліш…

А може ще спішила малювати.

Із мови квітів виплести вінок,

В якому б ти усе могла сказати,

Який підніс би мрію до зірок !

В холодній і безрадісній хатині

Народжувались квіти із глибин.

Червоні, жовті, пурпурові, сині,

Пахущі, хоч в житті – лише полин …

Твоє життя – як «згублена підкова»

І в той же час – мов промінь золотий!

О люди! Ця її квіткова мова –

Не іграшка! Послухайте, що в ній :

«Промовлю я пелюсткою калини,

Весільним квітом яблунь у саду, -

Богданівська селянка Катерина,

Іду до вас, о людоньки, іду…»

 

(Вчитель відкриває першу сторінку журналу «Квіти і терни Катерини Білокур»).

 

  1. З-посеред марева, з-посеред розлитої повені хлібів виринає хутірець, ба навіть не хутірець – чимале село, окутане садками. В дивовижній гармонійності з цією розкішною природою, з блакиттю неба, воно, здається, пливе кудись, повите туманом сонця, пилком колосистих хлібів, що саме розкрасувались.

Оце ж вона і є Богданівка. Рідне село чарівниці Катерини Білокур, де вона народилась 7 грудня 1900 року у день ангела великомучениці Катерини. Ось тут серед цих просторів, серед цієї мальовничої природи, минало її життя.

  1. Сім’я Білокур мала дві з половиною десятини землі, худобу, хату «під бляхою» і в Богданівні вважалася заможною. Батько до колгоспу не вступив, не були жодного разу на колгоспному полі ні мати Якилина Павлівна, ні Катерина.
  2. Але й жодного дня не сиділа за шкільною партою. Не отримала дитиною не лише спеціальної, а й загальної освіти, сама за подарованим кимось букварем навчилась читати і писати (дід з батьком вирішили не віддавати дівчинку до школи, «щоб даремне не рвала чобіт і свитки»). Тому майже не використовувала розділових знаків, лише іноді в кінці тексту ставила крапку. Навіть імена і власні назви писала з маленької букви. Правда, досить чітко виділяла в тексті абзаци.
  3. Потяг до малювання відчула у 8-10 років. Якось у шкільному зошиті брата побачили намальованого коня й собі заходилася малювати коней, запряжених у возах і санях, незчулася, як увесь зошит перетворився у картини. Щоб показати братові, порозвішувала їх на печі. Та Гриць з плачем побіг до батька, той побив Катрю і суворо заборонив малювати. І вона не малювала, хіба коли крадькома. Але покликання, що прокинулось так рано, її не відпускало.

Катерина Білокур

«Як найде на мене, як то старі люди кажуть, той штих, - куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, - слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його  малювала та чи на папір, чи на полотно виливала.»

  1. Проте доля виявила до неї небувалу щедрість – обдарувала непересічним талантом художниці і водночас послала й тяжке випробування: не розуміли її рідні і близькі – докоряли, сварили і кпили.
  2. Тому затято відстоювала свою любов до «святого малярства». І восени 33-го року визріло остаточне і безповоротне рішення, про яке й повідомила батькам : « Оце вже я далі відкладати не можу, я буду вчитись малювати.»
  3. батьки сприйняли це рішення як виклик : «Та на тебе люди будуть тюкать! Бо де ж таке видано, що темна неосвічена баба-селянка та щоб була художником ?! Та туди треба не з такими головами як у нас!»
  4. Отже, довелося з батьками стати на прю. У 1934 р., щоб налякати матір, пізньої осені пішла топитися, і, пробувши довго у крижаній воді, заробила болячку ніг на все життя. Хоч топитися не хотіла – «хотілося взнати, чи буду я художником».
  5. З плачем і сварками виборола таки собі право малювати не лише в неділю, а й у будні, коли не було нагальної роботи.

Катерина Білокур

«Пряла, ткала, білила, шила, копала садила, полола, збирала і все діло робила, а в прогалинах між цим ділом училася малювати. І за це мене звали паразитом, лежнючою».

  1.                 Спроба вступити до художнього технікуму була невдалою. І все через відсутність свідоцтва про середню освіту. У відповідальний час життя, ближчої людини, ніж Кобзар не знайшлось.

Катерина Білокур

«Як живому Шевченкові розказувала, що я хочу стати художником, але на цих доріженьках, як не терен, то колючки, то камінці гострі! А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, я між ними як чужа».

  1. У бібліотеці подружжя Калит, що приїхали вчителювати в Богданівку й полюбили обдаровану дівчину, заохочуючи то до малювання, то до театру, Катря вперше побачила Шевченків «Кобзар». Відтоді Шевченко став для неї взірцем на все життя.

Катерина Білокур

«Як узяла я того «Кобзаря» в руки, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу (там же він і про художників пише!), та так, як ото старі люди кажуть, наче мені хто дання дав! І я мов зрочилась!»

(вірші Шевченка)

  1. Як і в кожного художника-початківця, та ще й самоука, все виходило не так, як хотілося. Було від чого опустити руки. Людина менш настирлива, менш наполеглива, відступилася б, але не Катря.

Катерина Білокур

«Вечорами пряду, а вдень вчуся малювати. Малювання виходить грубе. Очі мої і серце вимагають чогось кращого, а руки ще не привикли слухать волю розуму мого і виводили таке – хто й зна що. А я від цього сердилась, хватала мою невдалу роботу, рвала, кидала, топтала, а потім обдумувалась : збирала, склеювала, плакала над нею – і знов же над нею заходжувалась працювати».

  1. Це була натура глибока, цілеспрямована, вольова, винятково мученицька, поблажлива до всіх, тільки не до себе, не до своєї праці і здоров’я – тут себе не щадила.

Катерина Білокур

«Моє єство, мій розум, моя велика любов до малювання випирала з моїх грудей, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. І я йшла в поле і, озирнувшись навкруги (щоб не було близько людей), я там плакала. Плакала страшно, дико! І де не було віддалік живої душі, а я здіймала руки вгору і просила в кого-то ради і допомоги. І, певно, то були приступи божевілля з великого горя, що мені вчувалося, що хтось мені шепче : «А ти не плач, Катерино, що нема в тебе вчителів. Певно, багато є тих, що учаться, і їм ніколи. А ти дивись як у матері-природи, дивись, яка травинка-билинка, - так її і малюй, як який листочок-цвіточок, - так його і виконуй!»

  1. Закоханими очима справжнього митця вглядалася Катерина Білокур в життя рідної природи, але не копіювала її, а витворювала з неї поезію, з творчим натхненням передаючи і золото могутнього колосся, й буяння півоній, жоржин, троянд, кручених паничів, і все це злилося, сплелось у щедрім вияві життєвої сили, все це затаїло в собі якусь глибину, нерозгаданість, все оповите якимось синім присмерком, таємничістю казки.
  2. Мій друже! Я красу люблю,

І з кожної хвилини

Собі ілюзію роблю,

Бо в тій хвилинності ловлю

Я щастя одробини.

Що є життя ? Коротка мить.

Красою душу напоїть

І, не вагаючись, прожить

Хвилину раювання.

Краса! На світі цім Краса –

Натхненна чарівниця,

Що відкриває небеса,

Вершить найбільші чудеса,

Мов казкова цариця.

Її я славлю, і хвалю,

І кожну їй хвилину

Готов оддати без жалю.

Мій друже, я Красу люблю…

Як рідну Україну!

  1. Катерина Василівна несла в собі безмір любові до України, її народу, мови, культури, безмір страждання, безмір розпуки й розпачу, бо гостро реагувала на несправедливість і облуду, на цинічну наругу над людиною, передусім над талантом.
  2. Це вона рано усвідомила, ставши на прю з жорсткою дійсністю за право бути художником. І могутньою зброєю її спілкування з людьми і природою стала квітка, яку мала за живу істоту, вважала окрасою і очима землі, найпоетичнішим створінням серед рослинного царства.

Катерина Білокур

Нехай мене чарують квіти,

Нехай життя їм віддаю,

Ніяк я барвами досхочу

Своїх очей не напою.

  1. Щедро посіявши на полотнах калину, мальви, півонії, жоржини, нагідки, ромашки, чорнобривці, барвінок, кручені паничі, колосся жита, пшениці, ячменю, головки соняшників – найулюбленіші квіти і злаки рідної землі, символи її поетичного народу, вона такою всесильною Любов’ю їх опромінила, що зійшли і зацвіли вони на полотнах набагато чарівнішими, одухотвореннішими, загадковішими, ніж у натуральному бутті. І цим її квіти дивують, хвилюють, вражають усіх, хто їх раз побачить у музеях України.
  2. І від цих чорнобривців пекучих

Я у центр свого світу поринув,

Полинув у всесвіт городу

З півоніями, маками, каннами,

І я дотуливсь, як до матері, -

Згадав Білокур Катерину.

  1. У кількох роботах художниці як додатковий компонент до квітів нагладжуємо берізку. Один із перших її творів називається «Берізка». Вона дуже любила це тендітне дерево, тому не дивно, що так тепло й щиро разом з квітами оспівала його, а одну з картин з ніжністю назвала «Квітки і берізоньки ввечері». Цей твір велична і зворушлива образна розповідь про щось таємниче і незбагненно прекрасне у довколишньому житті і природі.

Катерина Білокур

«Я малюю квіти. Так як же їх не малювати, як вони такі красиві ? Я й сама як почну малювати яку картину квітів, та й думаю : оце як цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна від другої чудовіші, та одна від другої красивіші – та все ж квіти. Оце вам таке. А як прийде весна і зазеленіють трави, а потім квіти зацвітуть! О Боже ж мій, як глянеш кругом, та гарна, та краще, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють : «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду і знов малюю квіти».

  1. Квіти! О вітайте квіти,

Ви весни найкращі діти!

По снігах і хуртовині

Мир віщуєте людині.

Ледве вкрили ви леваду,

Серденько найшло розраду,

Чар принесли ви з собою

Пахощами й барв ігрою.

  1. Справжнім дивом здається зображене розмаїття городніх та польових квітів, омитих вранішньою росою та зігрітих ласкавим сонечком на картині «Квіти за тином». Це лише невеличкий куточок мальовничої полтавської землі. Але він такий дивовижний, прекрасний, що уявляється майже казковим. Бо зібрані тут квіти – від тендітних лілей до міцних високих мальв – однаково чарують своєю красою.
  2. А квіти малювала лише живі, з натури, бо вважала, що «квіти, як і люди, - живі, - мають душу. Зірвана квітка – вже не квітка».
  3. Дерева і сусіди свідки,

Що ради малювань Вона

Ніколи не зірвала квітки –

Ні ружі, ані стояна.

  1. Коли їй одного разу потрібні були конвалії, то ходила дивитись на них аж за тридцять кілометрів.
  2. Дзвіночки конвалій покрили діброву,

Ах, глянь, то в дзвіночках тих чару і дива,

І квітів тайну зрозумієш ти мову,

У тебе ж, дитино, душа так чутлива.

І мусиш ти квітів тих чар відчувати,

І будеш любити, як я їх любила,

Любити красу їх ніжну й аромати,

Любов до природи – велика то сила!

Любов до природи – велика то сила,

Що розкішно серце твоє ме поїти,

До діл добрих додасть тобі крила,

Дитино, хай будуть з тобою все квіти!

  1. Перед орхідеєю Катерина Василівна у захваті тішилась, аж руки до неба здіймала від розчулення, від небаченої в світі краси. І бегонія, квітка диковинна, з якою віч-на-віч зустрілася вперше тільки в ботанічному саду, полонила її уяву. Однак чаклувати днями над орхідеями, бегоніями не мала змоги, тому й не стали вони героїнями її полотен. Іншим, значно простішим і менш вибагливим, що росли довкола неї, надала вона перевагу – і вони знесмертили її ім’я.
  2. Квітування соняшника вона не лише любила, а й                                знала, а коли Катерина казала, що знає, то це можна тлумачити так : серед зими вона заплющить очі і побачить перед собою кожну жилочку на пелюстці, внутрішнє світло кольорів, тихе перетікання соку, відчує колючкуватий пушок стовбура та  ніжний оксамит пелюстки, який усім нам здається жовтим, а її око назбирує в цьому кольорі аж 11 відтінків
  3. Ніч із сутінків темінь виткала :

Нитка сутінків, нитка тиші,

Тільки квіти блакитним видивом,

Що із неба денного, дишуть.

У цих квітів нічних є звабонька,

Що душею чиєюсь освітлена.

То краса земна –нерозгадана –

Із ясної любові з півсвіту.

А півсвіту любові в пензлику,

Що торкнувсь обережно пелюст.

  1. Пензлі робила сама, подібні до голки, з котячих чи ховраших волосинок і вишневих гілочок, казала : від тоненьких пензликів тонкі й ніжні лінії, ними легко робити тони й півтони.
  2. Тонкий саморобний пензлик, стиснутий трьома пальцями правиці, додавав їй стільки буйної відваги, на яку спроможне тільки лицар, який вихопив із піхов свою заворожену шаблю. Тоді вона починала мислити не словами, а кольорами й відтінками, які охоче приходили до неї і просили : ось ми, володарко, бери нас, ми готові тобі прислужитися, бо єдина єси в Богданівні, здатна розуміти нашу мову.
  3. Уже були намальовані «Жоржини» й «Квіти в тумані», але про ці чудові картини ніхто не знав : творіння геніальної, але малоосвіченої селянки чекали свого відкриття. І Катерина наполегливо і вперто працює, не покладаючи рук.
  4. Торуючи шлях своїм коханим дітям-полотнам, надсилає Оксані Петрусенко листа і малюнок кетяга калини як ілюстрацію до чудового романсу у виконанні Оксани «Чи я в лузі не калина була?» Цю пісню дуже любила Катерина Василівна. Чи не тому, що й у самої доля була гіркотинною ?

 

(Звучить пісня у виконанні учнів класу)

 

  1. На велике щастя Катрі співачка не поставилася байдуже до того листа, а завдяки Павлу Тичині та Василю Касіяну Катерина Василівна потрапляє під опіку Полтавського і Республіканського центрів народної творчості. Її роботи викликали справжню сенсацію спочатку в Полтаві, а згодом у Києві, Москві й Парижі.
  2. Катериною починає опікуватись Василь Нагай, який з часом став директором Державного музею народно-декоративного мистецтва. Він купував для неї полотно, розчинники, фарби і навіть домовлявся про автобус для поїздок до Києва та паливо на зиму. Був її опорою і бідою водночас. Бідою, бо намагався втиснути її творчість у межі народної творчості. Вона ж мріяла стати професіоналом-живописцем і стала ним.
  3. Творче життя Білокур – вічний конфлікт високого з приземленим, вічна боротьба з неуцтвом, войовничим нерозумінням.
  4. Співробітниця музею була свідком гострої розмови між Нагаєм та Катериною :
    • Не пишіть ви ні портретів, ні пейзажів, на це ви не вчилися : є художники, які це краще за вас роблять, а малюйте лише квіти й натюрморти.
    • Хіба я вже й так погано пишу портрети й пейзажі ?
    • То не має значення, все одно ми у вас портрети й пейзажі закуповувати не будемо.
  5. Для Катерини це прозвучало як наказ і вирок, бо грошима від продажу картин (образливо мало - всього по 300-400 карбованців за полотно) платила за квартиру братові, залишаючи собі дещицю лише на фарби і розчинники. Художниця не мала в чому вийти між люди.
  6. У пекельному вогні загартовується її дух, її душа, - і виходить світлою, очищеною, прекрасною. Але то гіркий гарт. Скільки втрачено, скільки змарновано сил. Невлаштованість, злидні…
  7. Катерина повністю залежала від директора музею Нагая : він закуповував її картини, з його допомогою хвора художниця підтримувала зв'язок з Києвом. Коли Катерина надіслала йому гострого листа і фактично посварилася, три роки про неї в мистецькому світі майже не згадували, хоча була вже майстром пензля в розквіті таланту.
  8. ЇЇ картинам «Квіти увечері», «Декоративні квіти», «Півонії», «Цар-колос», «Колгоспне поле», «Сніданок», «Урожай» на той час віддали шану в Україні, Москві, Парижі, уславлений Пікассо вже сказав: «Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б про неї заговорити весь світ».
  9. А у неї вічний брак елементарних художницьких знарядь і матеріалів, без яких професійна праця, здавалося б, неможлива. Вималювала фарби, пензлі, розчинник для фарб. Тужила за фарбами інтенсивними і відтінковими – і не мала їх.
  10. Залишилась Катерина білою вороною в селі, яке не прощає тим, хто посмів якимось чином виділитися із загальної маси, хто не піклується в першу чергу про свій матеріальний достаток. Вірші, співи, малювання ніколи не вважалися тут за важливу справу. І ось раптом Катря посміла кинути виклик сільській спільноті і перемогла.

Катерина Білокур

«О з якою я енергією працювала кінець 40року, початок 41, бо вже мене рідні мої не лаяли, бо в Полтаві сказали, що я художник. Чуєте ? Вчені люди назвали мене художником!»

  1. Але так не вважав голова колгоспу. Відмовляючи батькові зорати город, глумився : «У тебе дочка – художниця. Запряжи її та й ори». Тому вдень малювала, а вночі копала.
  2. А з 1951 до 1958 звільнила сама себе від домашньої роботи, чим викликала роздратування й докори братової дружини, яка зганяла на Катрі всю свою злість : тут не важили ні таланти, ні нагороди, ні звання.

Катерина Білокур

«Братова жінка образить, так поплачу. А як поплачу, то тоді мені не видно ні писать, ні малювати. А таке буває майже кожного дня».

  1.          Була в Катерини мрія ще до війни.

Катерина Білокур

«Продам вдало свої картини, і буде в мене фарб багато, а гроші всі роздам своїм рідним, щоб вони ласкавіші до мене були, щоб не дорікали мені, не оскорбляли мене – і буду я тоді сміло і весело малювати і буду творити великі і чудові картини».

  1. Не справдилося – згорів під час війни Полтавський краєзнавчий музей разом з персональною виставкою Катерини Білокур.
  2. Катря передчасно пішла з життя. Особливо каторжними для неї були останні три роки, коли доглядала хвору матір. Оточуючі (хто байдуже, хто зі зловтіхою) спостерігали, як мучиться талант, не маючи змоги творити.

Катерина Білокур

«Ой люди добрі, ой, спів чуйте, а хоч почуйте моє горенько велике. Як у мене холодно в хаті, як у мене нема чого їсти, то я так не буду журитися, як від того, коли в мене немає часу малювати!»

  1. Не почули…Шістдесятилітньою скінчила свій життєвий шлях. У могилу її передчасно вклали людська байдужість і заздрість.

Катерина Білокур

«Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! Скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаться, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна!»

  1. Але їй важко було уявити, що могла б жити в якийсь інший час, серед інших людей чи навіть в іншому селі. Хоч іноді в своїй уяві вона й намагалась побути Марусею Чурай (навіть кілька пісень склала й наспівувала їх) – ті спроби аж надто вимучували її, і Катерина злякано поверталась у свій час, який покинула у розквіті унікального таланту.
  2. І все-таки мудрість не в тому, щоб таки впасти і підвестися тоді, коли всі думають, що ти впала назавжди, Катерино. Доля випробовувала тебе, як хотіла, але ти знову і знову тягнулася до краси, як квітка до сонця, і таки випростовувалась знову. Ти таки схожа на подорожник, який знає, що його топтатимуть, але росте лише біля дороги, де ходять люди, знає, що на нього не звертатимуть уваги аж поки не заболить рана, і він простить байдужість подорожніх, забуде всі образи й усією своєю снагою припаде до рани, бо він – подорожник для подорожнього.
  3. Не забудь ні старця, ні дитину,

Поділись останнім сухарем.

Тільки раз ми на землі живем.

У могилу не бери провину.

Зло нічого не дає, крім зла,

Вмій прощати, як прощає мати.

За добро добром спіши віддати –

Мудрість завше доброю була.

Витри піт солоний із чола

І трудись забувши про утому,

Бо людина ціниться по тому,

Чи вона зробила, що могла.

Скільки сил у неї вистачало,

Щоб на світі більше щастя стало.

 

Слово вчителя.

Ви переконалися, яким сильним було бажання Катерини Білокур малювати. Ні зневага односельців, ні заборона батьків не відвернули поетичну душу цієї жінки від палітри з пензлем. Тому ще ціннішими для нас є її твори.

 

(Вчитель гортає журнал і відкриває сторінку «Зоряний вінок шани і пам’яті». Учні читають твори-враження від картин художниці).

 

І учень.

На картині Катерини Білокур «Квіти за тином» ми бачимо квітковий сад, бачимо всю Україну. Куди не глянь – скрізь все розцвіло пишним цвітом.

Ясне сонце шле свої теплі промінці на розкішні квіти. Над ними синім шатром розіп’ялось безхмарне небо, яке ніби милується чарівними квітами.

Легенький вітерець живить і освіжає кожну квітку. Вони ведуть між собою тиху, таємну розмову.

Різнобарв’я квітів милує око, ми ніби дивимось на український віночок, що переливається оксамитками.

З ранньої весни до пізньої осені цвітуть за тином запашні, барвисті квіти.

Чарують квіти не тільки своєю безмежною красою. Дивлячись на картину, ми відчуваємо прекрасний аромат, який легко дурманить голову.

Катерина Білокур відтворила на картині чарівну красу України, нашого народу.

 

ІІ учень.

Катерина Білокур – одна з найвідоміших живописців.

Природа її рідного села, розмай дерев, квітів, зелених трав стали для неї академією мистецтв. Вона навчилась поєднувати кольори та їх відтінки, передавати на полотні світло-тіньові переходи. Своєрідність, оригінальність почерку Катерини Білокур у малюванні зумовлені самою природою її творчості. Наприклад, вона наносила квіти на полотно не за порою і місцем їх цвітіння, а за гармонійним сусідством квітки з квіткою. І ця музична і живописна співзвучність у її роботах найбільше задаровує і хвилює.

На картині «Сніданок» зображений натюрморт. На першому плані намальований хліб на сніжно-білій скатертині, адже він головний з-поміж інших продуктів. Зліва на столі лежать редиска і огірки, пироги, глечик з молоком та ваза з півоніями.

Художниця ретельно вималювала усі деталі, чудово підібрала кольори. Все виконано майстерно. Квіти об’єднані своєрідною композицією і виглядають, наче живі.

 

ІІІ учень.

Після перегляду картини Катерини Білокур мені дуже сподобались. Мене дуже вразили ці живописи, а особливо, картина «Квіти на голубому тлі».  Цей витвір вражає своєю красою, композицією та колоритом. Художниця зобразила різні квіти, які підкреслюють настрій картини. Людина, яка дивиться на це полотно, побачить живі квіти. Вони наче кажуть : візьми мене і відчуй мій запах. Катерина Василівна немов відчувала кожну жилочку квітки, і через те картина набрала такої краси. Голубий тон, на якому вона малювала шедевр, додав картині неповторності і привабливості. Коли я вдивлявся в картину, вона розпалювала в мені жагу до малювання. Після відвідання цієї виставки кожна людина, напевно мріє стати таким живописцем, як Катерина Білокур.

 

 Слово вчителя.

І донині точаться суперечки щодо приналежності творів Катерини Білокур : чи до професійного живопису, чи до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя. Зображені на її полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттям кольору, оживлені її філігранною майстерністю і сприймаються як величальний гімн природі, людині.

 

(Вчитель гортає журнал, відкриває третю сторінку «Літературна творчість Катерини Білокур»).

 

Слово вчителя.

Талановита людина рідко буває талановита в чомусь одному. Поезія душі Катерини Білокур втілена не тільки в лінії та кольорі, а й в цікавих літературних спробах.

 

(Учні читають «Казку» Катерини Білокур)

 

Казка

А що то сумне дитятко, то не дивуйте, добрії люди. Коли його впіймали чорногузи, вони зігнули два соняшники, зв’язали їх червоною стрічкою, потім нарвала, накидали чудових квітів. І із тих квітів звили гніздечко, та й положили туди те дитятко.

Сміялись соняшники, раділи квітки, що з’явилась на світ людина, малесенька дитина.

Спершу і дитятко те було веселе, сміялось, раділо, бо воно бачило, яка земля багата і яку на ній можна створить КРАСУ.

Але коли чорногузи підняли те гніздечко із квітів, то сумне дитятко, то не дивуйте, добрії люди. Коли його впіймали чорногузи, вони зігнули два (…), в якому було дитя, і полетіли, понесли туди, кому вже було треба принести… От дорогою чорногузи йому і розказали : і як воно, і що, які новини на землі. Що, мовляв, уже не хто-небіть, а люди додумались до того, що вже видумали теж на людей таку зброю страшну : зветься вона атомна чи воднева.

То вже де воно гупне, то, лічи, на віки-вічні все загине, все живе :  людина, тварина і рослина.

І заплакало тоді дитятко те, засумувало і слова такі до всіх людей , до всього світу проказало : «Ой люди добрії, дорослі! Ой люди, ті, хто видумує оте страхіття! Ой, припиніть його, пожалійте нас, діток маленьких, бо ми хочемо ЖИТИ, чуєте – ЖИТИ! Ми не хочемо бути знищеними, або каліками, сліпими, безногими, безрукими чи ідіотами…

Та пожалійте ж нас, діток, і пожалійте сиру землю, МАТІР НАШУ-ГОДУВАЛЬНИЦЮ, і не руйнуйте, не паліть отим страхіттям її грудей багатих, бо вона ж годувала давно минувших і недавно наших предків, годує вас і годуватиме нас, ваших діток, і всі, і всі прийдешні покоління».

Квітень, 1958р.

 

(Вчитель перегортає останню сторінку журналу).

 

Слово вчителя.

Наша подорож добігла кінця. Та життєдайне, чисте, як кришталь, джерело творчості Катерини Білокур ніколи не пересохне і буде втамовувати спрагу, даватиме сили нам і наступним поколінням.

 

doc
Додано
7 серпня 2018
Переглядів
324
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку