Усний журнал "Від сина мужика, до володаря в царстві духів"
Підготувала
Вишку Людмила Іванівна,
вчитель української мови та літератури
Решнівецького НВК
Старокостянтинівського району
Хмельницької області
Усний журнал «Від сина мужика, до володаря в царстві духів»
Мета: збагатити знання учнів про життєвий і творчий шлях Тараса Григоровича Шевченка, показати велич та красу його слова, вшанувати пам'ять великого Кобзаря; виховувати любов, шану і повагу до великої спадщини нашого поета.
Обладнання: святково прибраний клас; портрет Тараса Шевченка,
рушники, серветки; книжково-ілюстративна виставка «Тарас Шевченко – геній України».
Місце проведення: святково прикрашений клас.
Хід заходу
(На стіні висить портрет Шевченка, прикрашений рушником. На дошці вислови про Кобзаря та ілюстрації до його творів.)
Лунає пісня «Реве та стогне Дніпр широкий…» на її фоні звучать слова вчителя.
Вчитель. «Він був сином мужика - і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Доля переслідувала його все життя, але вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любови до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога – у зневіру і песимізм. Доля не шкодувала йому страждань, але не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».
Так про Великого Генія України сказав не менш відомий поет , письменник і публіцист Іван Якович Франко.
(Стихає музика і лунають слова учня)
І сторінка. «Дитинство»
Учень.
"І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.»
(Т. Г. Шевченко, «Заповіт»)
Вчитель. Шановні діти, вчителі та гості нашого свята! Щиро запрошуємо поринути з нами у спогади. Згадати прекрасні роки життя видатного українського поета та художника, генія слова Тараса Григоровича Шевченка. Згадуючи його біографію, згадаємо і деякі його твори. А розпочнемо ми із дитячих та юнацьких років Кобзаря.
Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. у селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко.
Через рік після народження Тараса сім’я переїздить із Моринців до Кирилівки. У родині, крім Тараса, було 6 дітей - старші сестри Катерина та Марія, брат Микита, молодші сестри Ярина, Марія, брат Йосип.
У восьмирічному віці батько віддав Тараса до школи до кирилівського дячка-вчителя Павла Рубана.
В 1823, коли Тарасу було дев'ять років, померла мати. Батько одружився в друге на Оксані Терещенко, яка сиріт не взлюбила.
В 1825 році, застудившись, помер і батько Тараса. Але перед смертю, розділяючи своє майно між дітьми, він пророче сказав: «Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба. Він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».
Залишившись сиротою, перше, про що подумав Тарас, - то була школа і наука. Два роки служив він у дяка Петра Богорського, терпів голод, приниження, побої, аби тільки була змога вчитися.
Підлітком Тарас пережив перше і, можливо, найсильніше своє кохання. Оксана – трохи молодша за нього донька односельців Коваленків. Вони разом пасли череду. А після смерті батьків Шевченка стали ще дорожчі один одному. Через усе життя проніс Тарас Григорович в душі образ чорнобривої дівчини Оксани.
Вірш «Мені тринадцятий минало…»
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога ......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята!
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала .....
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв!
ІІ сторінка. «Юність». І період. Рання творчість
Вчитель. В 14 років Тараса взяли козачком до пана Енгельгардта, разом з яким восени 1829 року наш поет вирушив до Вільна (нині Вільнюс – столиця Литви). Під час польського повстання проти російського панування пан Енгельгардт утікає до Петербурга. Так, наприкінці зими 1831 року Шевченко опиняється в столиці імперії.
Тут поміщик віддає його в науку до майстра Ширяєва. Одного разу він випадково знайомиться зі своїм земляком Іваном Сошенком. Невдовзі Шевченка знайомлять із Карлом Брюлловим, який помічає неабиякий талант молодого художника та розуміє, що Тарасу необхідно навчатися в Академії мистецтв. Але кріпакам туди шлях закрито. Тому потрібно звільнення з рабства.
Пан Енгельгардт запросив за Шевченка величезну ціну – 2500 рублів. Однак друзі та благодійники знайшли спосіб зібрати необхідну суму. Карл Брюллов малює портрет відомого російського поета, вихователя дітей царської родини, людини впливової і добродушної – Василя Жуковського. Його розіграли в лотерею в імператорській родині.
І ось, 25 квітня 1838 року Шевченкові була підписана відпускна, а вручив її 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова Василь Жуковський.
Своїм визволителям Шевченко дякуватиме усе життя, згадуватиме їх добрим словом у повісті «Художник», у щоденнику, у листах, а В.Жуковському присвятить поему «Катерина».
Вчитель.
Відпускна відчинила Тарасові двері в омріяну академію. Юнак навчався з надзвичайним захопленням і досяг значних успіхів, про що свідчать три срібні медалі, одержані за різні малярські роботи.
(Перегляд картин Шевченка)
ІІІ сторінка. Періоду «Трьох літ» або «Золотий період творчості»
Вчитель.
Закінчивши навчання в Академії мистецтв, Шевченко їде до України. Відвідує знайомі і незнайомі йому місця.
І ось під час другої подорожі на Україну, у грудні 1845 року, Шевченко гостював на Переяславщині у свого друга Степана Самійлова. Одного ранку він відчув нежить. Місцевий фельдшер визначив - запалення легень. Було прийнято рішення відправити Тараса Григоровича до Переяслава, де його помістили в окрему кімнату, а лікар призначив лікування. На третю добу настала криза, хворий відчув слабкість та лихоманку. І тут він вирішує написати останнє слово до людей, бо ж вирішив, що помирає. Так з’явилися рядки «Як умру, то поховайте мене на могилі…». Та міцний і дужий організм переміг хворобу, Шевченко одужав і вирушив на Чернігівщину. І лише 6 січня 1946 року поет закінчив писати свій знаменитий «Заповіт».
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Вчитель. Перебуваючи у Переяславі, ще до хвороби, 13 листопада 1845 р. він написав там поему «Наймичка». І.Франко про поему сказав так: « «Наймичка» — натура безмірно глибша, чуття у неї не тільки живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини.» Назвавши поему «Наймичка» «безсмертним твором поетичним», Франко підсумовуючи, відзначає, що вона «належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ геніальності Шевченка».
Учениця.
- Ой, тумане, тумане,
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тільки в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі!..
Я не одна: єсть у мене
І батько і мати...
Єсть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!!.
Дитя моє, мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужі люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть... Дитя моє!
Я була багата...
Не лай мене! Молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе! –
V сторінка. Період «Заслання»
Вчитель.
У 1846 році Шевченко перебуває вже в Києві. Тут він зближується з істориком та публіцистом Миколою Костомаровим і знайомиться з членами Кирило-Мефодіївського товариства. Учасники цього товариства згодом були заарештовані й звинувачені у створенні політичної організації.
Під час слідства, яке тривало півтора місяця, Шевченко написав тринадцять віршів («Ой одна я, одна ...», «За байраком байрак ...», «Мені однаково ...», «Ой три дороги широкі ... » та ін.).
Слідство не змогло довести причетність Шевченка до кирило-мефодіївців, але він був визнаний винним за "власними окремими діями".
30 травня 1847 поет був засуджений до заслання рядовим солдатом в Окремий Оренбурзький корпус з особистою резолюцією Миколи I: «під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати».
Протягом заслання поет перебував в Оренбурзі (червень 1847 р., вересень 1849 — травень 1850 р.), Орській фортеці (червень 1847 — травень 1848 р.), Новопетровській фортеці (травень 1850 — літо 1857 р.). Був учасником Аральської експедиції (травень 1848 — вересень 1849 р.).
Для Шевченка почалося важке, безрадісне і безправне життя солдата. Довелося пройти через всі знущання. А особливо важко було терпіти заборону писати й малювати. Але воля поета була нездоланна: таємно, «ховаючись від начальства», продовжував малювати і писати вірші. Не припиняючи і в засланні боротися своїм полум'яним словом проти несправедливості, поет написав поему «Царі», повну ненависті до коронованих катів.
Завдяки підтримці окремих місцевих офіцерів періоди жорстокого режиму заслання чергувалися з певними послабленнями. Вражені інтелектом і художнім талантом Шевченка, вони дозволяли йому покидати казарму, а за це він навчав їх дітей і писав портрети членів сімей.
Незважаючи на клопотання у 1848-1849 р. перед владою, заборона «писати і малювати» так і не була знята. Та Шевченко продовжував таємно писати вірші, переховуючи написане за халявою чобота (звідси назва – «захалявні книжечки»; збереглося чотири, написані у 1847, 1848, 1849, 1850 рр.), і малювати.
На засланні він створив багато віршів і поем («Княжна», 1847 р.; «Варнак», 1848 р.; «Марина», 1848 р.; «П. С.», 1848 р.), чудові зразки філософської, пейзажної і інтимної лірики.
У 1857 році завдяки наполегливим клопотанням впливових друзів Тараса Шевченка звільнили. Він повернувся до Петербурга, де був прийнятий в родині графа Толстого.
Учень.
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої;
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодость моя.
Мені здається що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
VІ сторінка. Останні роки життя
Вчитель.
2 серпня 1857 року Шевченко відбув з Новопетровського укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до Петербурга. Вже дорогою він почав малювати краєвиди і портрети. Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому заборонено в'їзд до обох столиць. Та доброзичливий медик засвідчив хворобу Шевченка, що дало йому можливість прожити усю зиму у Нижньому Новгороді. 27 березня Шевченко прибув до Петербурга і відразу поринув у місцеве суспільне та культурне життя. Знайомиться з М. Чернишевським.
2 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка гравірування. У портретах, картинах, акварелях і малюнках в альбомах він правдиво відтворив істотні сторони дійсності, народного побуту.
Небайдуже ставився поет до поширення освіти серед народу. В 1861 році Шевченко видав підручник для недільних шкіл, назвавши його «Букварь южнорусский».
Навесні 1859 року Т. Шевченко, відданий під нагляд поліції, отримав дозвіл виїхати в Україну. Він мав намір придбати землю і побудувати будинок. Влітку Тарас Григорович приїхав у рідну Кирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з ними після довгої розлуки. За свідченням М. Максимовича, у якого Шевченко жив у червні 1859 р. в селі Прохорівка на Полтавщині, поет-революціонер «проводив час в полі і інших місцях; малював, розмовляв з селянами ...».
13 липня 1859 року Т. Шевченка знову заарештували і посадили в Київську фортецю. Після допиту його зобов'язали негайно повернутися до Петербурга під нагляд жандармів.
У другій половині листопада 1859 року його здоров'я різко погіршало. Наслідки ревматизма, набутого у засланні, все більше давали про себе знати. Напружена робота, погані умови життя і загальна невлаштованість побуту лише сприяли розвитку хвороби. Тарас Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася для нього надзвичайно довго
Здоров'я продовжувало різко погіршуватися, і до нового 1861 року він уже був прикутий до ліжка. У січні та лютому були, правда, короткі періоди полегшення, він відчував себе здатним працювати, гравірував, писав портрети.
10 березня 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії мистецтв було виголошено промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Та друзі Шевченка зробили все для того, щоб виконати поетів заповіт і поховати його на Україні.
26 квітня 1861 року домовину з тілом поета поїздом перевезли до Москви, потім до Києва, а далі на пароплаві «Кременчуг» до Канева. Тут на Чернечій (тепер Тарасова) горі поета поховали 22 травня 1861 року. Над ним насипали високу могилу, що стала священним місцем не тільки для українського, а й інших народів світу.
Учень.
Марку Вовчку
На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога,
Проснулася — нема нічого...
На сина глянула, взяла,
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.
Вчитель.
Пам'ять про Тараса Григоровича Шевченка дорога не лише для українців, а й для кожного, хто здатен цінувати талановиту, по-справжньому особливу людину, від якої струменяться потоки світла. Його ім'я відоме в усьому світі: у багатьох країнах встановлено пам'ятники, його ім'я носять заклади культури, освіти, площі, вулиці. Твори Кобзаря перекладені майже 100 мовами світу.
Безсмертними та могутніми залишаються сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність лірики митця, гострота і пристрасність його слова, пісенність віршів, самовіддана любов до Батьківщини, свого народу.
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку