В океані рідного народу обирай духовні острови
ХАТА Що найсвятіше у людей?
Це мова, сповнена ідей! Батьки, що в світі вчили жити, Яких повинні ми любити.
Але, погодьтеся зі мною,
Ще й рідна хата під вербою.
І в днини, сповнені біди, Мої думки летять туди.
Вона – неначе джерело.
Так є, і буде, і було.
Квітучий сад, зелена балка
Мене причарували змалку.
Повинна я зігнути спину:
Уклін тобі, моя хатино!
Возниця Тетяна, випускниця школи переможець конкурсу «Вірю в майбутнє твоє, Україно» З ЛЮБОВ’Ю ДО КРАЇНИ РІДНА МОВА
Наша країна – рідная мати. Будинки світлі зводяться увись,
Повинні всі ми її шанувати. Крокують в степ нові райони.
Безкраї простори,
Зелені гаї та синєє море, Гігантами до неба піднялись,
Повинні всі ми берегти Тут будуть жить турботами мільйони.
Те, що даєш нам, ненько, ти!
Так поміркуй же, рідний брате, Усе міняється, іде.
Навіщо ж нам листи писати Ніщо не вічне в цьому світі.
Щоб нас кудись там «прийняли»!?
Хіба не патріоти ми? Та, поміж всього, є у нас проте
Щоб здійснювались наші мрії, Великий скарб, що залишаєм дітям.
Щоб завжди ми життю раділи,
Повинні всі ми працювати, Це мова наша – вічне джерело.
Один одного поважати. Гірським струмком тече і б’ється.
Нікому не робити зла…
Запам’ятати навіки, Не можна стримати її,
Що наша ненька Україна Вона сумує і сміється.
У нас одна – одна єдина!
Що в нас найкраще, що святе?
Євген Савенко, Що є майбутнім України?
учасник літературного конкурсу
«Літературна перлина» Той правий, хто колись сказав:
«Це наша мова солов’їна»!
Возниця Тетяна, випускниця школи переможець конкурсу «Вірю в майбутнє твоє, Україно» ОСІННІ РОЗДУМИ
Золотиста осінь, жовтий листопад,
Я іду увечері у осінній сад.
Золотиста осінь, жовтий листопад,
Вітерець холодний, і дрімає сад.
Сонечко не гріє, густий туман стоїть,
Дощик накрапає - а душа тремтить!
Адже все вертається на круги своя,
Крутиться та вертиться колесо життя.
Знову тепле сонечко буде вигравать,
А червоне літечко душу звеселять.
Тетяна Крапівна, учасниця районного конкурсу
«Літературна перлина»
МОВА Ви кажете, вам не потрібна мова?
Була б у магазині ковбаса? Здається, знову акція чергова – Пусті та недоречні словеса.
Ви кажете, що й так турбот багато,
Економічна скрута і в парламенті війна.
Ви навіть пісню, що співала мати Забули, і не потрібна вам вона.
Звертаєте увагу на невдачі –
Це головне на вашому путі,
А на могилі скіфська баба плаче, Бо мови ви не маєте в житті.
Без неї ми - мов звірі, а не люди. Без мови ми – не нація – раби.
І взагалі, куди не глянеш, - всюди
Немає сміху, вистача журби… Але якщо ви мову розгубили, Тоді не знаю, як допомогти.
Бо в ній могутність вся, вся наша сила.
Вона – найкраще, що залишилось в житті.
Возниця Тетяна, випускниця школи переможець конкурсу «Вірю в майбутнє твоє, Україно» ПІСНЯ ОСІННЬОГО ЛИСТЯ Хай сосни і ялинки всю зиму тут стоять, В сніги і хуртовини закутались і сплять. А ми – зелене плем’я - на сонці блищимо, І дуже мало часу на гілках живемо.
Усе червоне літо були ми у красі:
Ми бавились з промінням, купалися в росі,
Птахи нам відспівали, і квіти відцвіли, І сонечка не стало… І думи відійшли…
То ж що ж нам тут даремно висіти і жовтіти? Не краще було б з ними, з птахами, полетіти…
О вітре, вітре любий! Зірви нас з гілочок!
Полетимо з тобою від весняних думок…
Зірви і понеси нас у теплії краї,
Пограємось з тобою – тепер ми всі твої!
Настя Бобкова, переможниця міського конкурсу
«Літературна перлина»
НЕ ЗАБУВАЙ ІСТОРІЇ СВОЇХ КРАЇВ
Чудовим вересневим днем Я до своєї школи завітала.
Там вчителька приємно посміхалась, Мене вкраїнським словом привітала.
Із вуст її поетове звучить:
«Яке глибоке щастя жить!»
Вірші я слухала годину - «Будь гідним імені людини!» І потекли мої рядки.
Їх залишаю на папері.
Спішать, летять мої думки,
Я з радістю їм відкриваю двері.
І знову чую голос лагідний її, Читає вірші нам вона свої.
Та знову повертає до поета.
Яке глибоке щастя жить,
Будь гідним імені людини,
Народ свій серцем всім любить Від старшого і до найменшої дитини.
Все твердить:
Поважай своїх батьків,
Вони тобі в життя дорогу освітили,
Згадай своїх найперших вчителів,
Нехай поради їх добавлять тобі сили.
Не забувай історії своїх країв,
Шануй, як Бога, рідну Батьківщину,
Бо благородний дух завжди робив Великою найменшую людину.
Маргарита Лукіна, переможиця районного конкурсу
«Літературна перлина»
ТОБІ, ВЧИТЕЛЮ
Дякую за все, що ви зробили,
За суворість, теплоту, любов,
Дякую, бо ви мене навчили
Любить свою – із-поміж інших мов. Пробачте ви за рими недотепні, І прозу, що лягає на рядках,
Пробачте ви за вірші ці відверті, І пісню, що в моїх думках.
Оце мій вірш – у мене їх багато,
Їх пишуть всі, хто любить рідну мову. Тепер вірші писати - зовсім і не важко, Достатньо тільки знати Слово.
Навчили мову ви любити,
Її поетів шанувати, Цією мовою поезії творити,
І кожне слово щиро цінувати.
О, мово! Рідна моя мово!
Мов пісня ти лягаєш на уста.
Ти ніжна, добра, колискова,
Тендітна, милозвучна і проста.
Я дякую за ваше тепле слово:
Це не професія – це тільки доля!
Робота ваша - це чарівна мова,
А з нею і думки летітимуть на волю.
Бобкова Анастасія, переможець міського конкурсу «Літературна перлина» ТОМУ, ХТО ЗАВІТАВ ДО ЗАПОРІЖЖЯ МРІЇ
Запоріжжя моє, Запоріжжя! Якось із сином ми гуляли,
Про всяке-різне розмовляли.
Чуєш, пісню проспект співа?..
І він спитав мене тоді:
Він чарує нас піснею ніжно, «Про що у світі мрієш, тато, ти?»
І в очі дивлючись йому,
Відкриває міські дива.
Я розповів про мрію ту:
«Я мрію про свою країну,
Яку ніколи не покину...
І ми разом із ним радіємо
І хочу, щоб вона була
За чудове місто моє. Завжди квітуча й молода,
Щоб іноземні всі держави
Разом з ним про майбутнє мріємо,
Мою країну поважали.
Може, стало воно твоє. Щоб наші доньки і сини
Не чули пострілів війни.
І щоб ніколи у житті
Любов Ковтун, Не знали голоду вони.
Щоб ті, хто на чолі держави,
учасниця районного конкурсу
Простих людей не ображали,
«Літературна перлина» Щоб наші хлопці ще з юнацтва
Несли традиції козацтва…
Бо знаєм ми, що козаки
Вправні були чоловіки!
Щоб наша молодь не тікала,
По закордонах не шукала
Роботи гідної собі…
Цю мрію я відкрив тобі!»
Євген Саєнко,
учасник літературного конкурсу
«Літературна перлина»
МЕНЕ ВТРАЧАЄШ
Тобі смішно,
А я ковтаю гірко сльози.
Ти це навмисно,
Бо це – життя як проза
Ти запитаєш,
А відповідь луна одразу:
«Мене втрачаєш».
Я вже дійшла до тої фази.
Я не боюся
Відвертих посмішок суспільства,
Не підкорюся
До жалюгідного насильства.
Не хочу вбивства
Себе самої під ногами.
Мій розум вище,
Та хто піде іще за нами...
Олександра Наконечна, переможниця міського конкурсу
«Літературна перлина»
МОЄ БОЖЕВІЛЛЯ
Божевілля - це все, що лишилось від мене.
З божевіллям не маю я в житті проблеми.
З божевіллям спілкуюся з самого ранку… Божевілля, божевілля...
Мене лишили всього - навіть музику забрали.
Мене убили, а я не можу бути, так мене замало.
Я розсипаю слова свої, думки і навіть прах...
...В зелених очах...
Немає слів, я вибачаю всіх - мені цього достатньо.
Він так болів - мій розум - від тиску на вчорашнє,
Забула все: від старого життя до божевілля, Я вже одна, я вже одна, не знаю я...
Олександра Наконечна, переможниця міського конкурсу
«Літературна перлина»
ДІЗНАВШИСЬ ПРО «НОВИНУ» СТЕФАНИКА
Його ніхто не розумів,
Ніхто не знав його біди,
Як вечорами Бога він молив Послати хліба і води.
Дві донечки вночі так гірко плачуть,
Вже спухли з голоду вони, Давно померла їхня мати.
Вони худі, та все іще живі.
А доля їх – лише одні страждання.
Без їжі, в холоді й пітьмі,
І терплять всі вони знущання, Та іноді жалкують, що живі.
А батькові так важко жить на світі,
І бачити ті муки рідних діточок,
Йому набридло все оце терпіти – І робить він рішучий крок.
Не з ненависті, а лише з любові,
Молодшую дочку свою вбиває,
Рятує від тієї долі, що милості не знає.
А старшу відправляє в люди,
Щоб там якось улаштуватись.
А сам спішить до суду
У злочині своїм дізнатись.
Душа його пустою стала
І вже не важила нічого,
Але на серці тяжкий камінь мала!..
Не бачив він дорогою нікого.
Настя Бобкова, переможниця міського конкурсу
«Літературна перлина»
БЕЗМЕЖНЕ КОХАННЯ
У кохання немає меж,
У кохання нема заборон.
Несподівано тебе знайде
І візьме в шалений полон.
Перепони є у коханні, Та воно переможе їх.
Вітер — то коханих зітхання,
Хто страждав за любимих своїх.
Зорі — то сльози дівочі,
Пролиті за милих колись, Море — то синії очі,
З котрих ті сльози лились.
Настя Бобкова, переможниця міського конкурсу
«Літературна перлина»
ДОЛЯ НАГАДАЄ
Нащо ти гілочку ламаєш, Коли не хочеш зберігати?
Нащо дівчину обіймаєш,
Коли не думаєш кохати?
Нащо кажеш, що кохаєш,
Хто навчив тебе брехати?
Та ти навіть і не знаєш,
Як це боляче - страждати.
Але колись ти покохаєш, І почнеш сам жалкувати:
Коли її не обіймаєш -
Зрозумієш, як страждати.
Сам пізнаєш всі ті болі, Що у серці запеклись.
І благатимеш ти долю,
Як і я, і та, колись…
Настя Бобкова, переможниця міського конкурсу
«Літературна перлина» РОЗДУМИ
Ви, може, подуріли, люди?
Що з вами коїться, скажіть?
Не визнаєте слів огуди – Ви ж є перевертні… мовчіть!
Бо ви не ті вже українці – Святий народ, свята земля,
Пройшли вогонь і воду, німців, Не всохли, мов трухле гілля.
А що залишите онукам?
Чи церкву, що навпіл пуста? Та ви ж не вірите в майбутнє, В святого Бога та Хреста.
Ви навіть мову розгубили, В сусідів стали позичать.
Ви ж яничари! Світе милий,
Про це ж потрібно всім кричать!
Не може ж бути, що усі бездушні, Ще ж сяє сонце на землі.
В народ я вірю непорушно.
Ще проросте зерня в ріллі.
Тетяна Возниця, переможниця міського конкурсу «Вірю в майбутнє твоє, Україно!» ТИМ, ХТО СТОЯВ НА МАЙДАНІ
Приходь до мене ти, моя надіє!
Київ, Хрещатик, мороз,пісні. Народ мій сміється, народ мій радіє, Такого не бачила навіть у сні.
Світ, що дивився на нас через спини, Тепер всіх привітно і щиро віта. За правду народ наш стоїть до загину, Та й Україна вже зовсім не та!
Вірю я в тебе, рідна держава,
Вірю, що згинуть найтяжчії дні.
Знову полине про тебе слава, Знову засяють волі вогні.
Тетяна Возниця, переможниця міського конкурсу «Вірю в майбутнє твоє, Україно!» БАЛАДА ПРО КОНЯ
Неначе вітер, молоде лоша Летить через степи, Стрибає і радіє.
І розквітає молода душа, Яка ніколи вже не посивіє.
Але не завжди спів несе весна, Приходять тяжкі миті Та години.
І, наче хмара чорна, навісна, Прийшла війна
На нашу Україну.
Під час війни побачив він усе. Відчув на власній спині Всі незгоди.
Дививсь, як вітер кригу віднесе,
И пірнав туди,
В холодні сині води,
Поранений, кривавий, на снігу Лежав голодний він, а очі голубіли. А серце стогне, бачачи біду, Як хлопці встояти не мали сили. І, мабуть, доля це його така,
Що люди всі разом
Взялись за зброю, Скалічила усіх війна тяжка, І горе сипалось та сипалось горою.
Все вистояв цей добрий гідний кінь,
Хоч серце мав, неначе у лошати.
Але збагнути все одно не зміг –
Навіщо ж було людям воювати?
Тетяна Возниця, переможниця міського конкурсу «Вірю в майбутнє твоє, Україно!
ЯКА СТРАШНА ЦЯ ПРАВДА
Яка страшна ця правда: тебе немає поруч… Як далі жити.
Добро творити?
Я мріяла дітей багато народити,
І справжніми людьми навчити жити… Злетіти аж до неба вдвох з тобою. та обіймаюся тепер сама з журбою.
Чому пішов від мене так далеко, Чому не захотів зі мною бути, Мій лелеко?..
Сімейного гніздечка нам не звити.
Життям сирітським продовжую я жити.
Любов Пахар, лауреат районного конкурсу
«Літературна перлина»
Я ВБИЛА КОХАННЯ
Я вбила кохання. Я знищила його Своїми словами. Я вбила бажання. Я не скористалась Своїми правами.
Я зробила боляче, заховалась в собі, Бо довіряла тільки тобі.
Та винна лиш я, і більше ніхто.
Серце рветься тільки до тебе,
А, може, відпустиш душу до неба?
Любов Пахар, лауреат районного конкурсу
«Літературна перлина»
ЛЮБОВ МОЮ НІЖНУ ЗРАДА ПОРВАЛА
Любов мою ніжну зрада порвала.
Усі почуття враз обірвала, Він любив – Вона лише грала. Він страждав – Вона сміялась.
Він приходив – Вона проганяла.
Він просив – Вона відмовляла.
Він поїхав – Вона не знала.
Все життя своє страждала.
Любов Пахар, лауреат районного конкурсу
«Літературна перлина»
ГОРІЛА СВІЧКА
Горіла свічка в мене на віконці А я читала казочку моїй маленькій доньці. Чим більше казочку читала, Тим більше свічечку згорала.
Коли ж та донечка заснула, Я свічку тую враз задула.
Тетяна Возниця, переможниця міського конкурсу «Вірю в майбутнє твоє, Україно!» О, БОЖЕ МІЙ
О, боже мій, щось моє серце грає, не розумію навіть я сама.
Чому так серіе калатає?
Невже тепер доріженька пряма? Тебе побачила сьогодні на дорозі, Зраділа так, неначе наречена. Тепер стоїш ти в мене на порозі, І засміялась я, як тая навіжена.
Ще вчора не ходила, спотикалась.
Забути все хотіла назавжди.
Сльозами я гіркими обливалась. І мрію заховала як завжди.
Тепер з тобою, тепер радію, Кохання наше зберегти зумію. О, боже мій, що діється зі мною, Бо поруч ти. а я з тобою.
Любов Пахар, лауреат районного конкурсу
«Літературна перлина» РОЗМОВА В ПАРКУ
присвячено героям-рятівникам та їхнім коханим
Кожного вечора в нашому парку
Бачу я жінку у чорній хустині,
Гордо проходить «тримаючи марку» Так було вчора, сьогодні і нині.
Знаю, що чорне хилить людину, А ця ходить рівно доріжкою парку. Може, спокутує чиюсь провину, Може, пригадує вчорашню сварку.
В парку навколо осінь буяє, Чується сміх і розмова тиха.
Вітер із листям пісню співає, Ніхто не сприймає жіночого лиха.
Думав, побачу сиву людину,
Вважав, що жінці за сімдесят
Та бачу: міцно тримає хустину Жінка, років у п’ятдесят.
Хочеш почути чому я одна
Стежкою парку ходжу щодня…
Була я щаслива, і був чоловік
Сильний і гарний, мій любий, коханий, Та по життю – герой-рятівник, Не міг обійти він жодної рани.
Чи болить – спитав у малого,
Що у люці пробув цілий день, Пожаліє і діда старого, Що закляк з переляку, як пень. Допоможе усім, обігріє,
Стисне зуби і прямо в вогонь, у кімнату, Подарує людині надію, Він вогню врятує і хату.
Могла б я і далі щасливою бути Та, рятуючи щастя чуже, Він загинув. Не можу забути.
Розривається серце моє
Обіцяю тут більш не ходити,
І доріжка нехай зароста,
Й чорну хустину більш не носити – Її мова тиха й проста.
Перший сніг у парку кружляє,
Ходить жінка доріжкою знову, Сильний вітер хустину зриває… Не почну я більше розмову.
Обіцяла зняти хустину,
Але ходить доріжкою й нині…
Богдан Чиргун, переможець обласного конкурсу МНС ВЕРЕСЕНЬ
Про осінь кажуть: золота.
А я додав би: ще й багата! Йдучи по селах і містах Вона несе з собою свято.
І я за щедрий урожай,
Який зібрати нам вдалося, Вручу їй теплий коровай, І верес, вплетений в волосся.
Не встигла осінь відпочити,
Пройтись лісами і садами,
Все листя перезолотити,
Намилуватися плодами,
А вже земля про літо мріє,
І я спішу її зорати,
Щоб золотим зерном сміялись Поля на урожай багаті.
Ярослав Кацуба, учасник конкурсу «Швидке перо» ДО ЗАХИСНИКА
Я хочу, як і ти, добро творити. Я буду, як і ти, рятівником,
Професію свою навчусь любити.
І буду, як і ти захисником.
Мої думки летять далеко
Аж у минувщину, коли ще козаки були, Що боронили землю, як гніздо своє, лелеки… Тюльпани, як той килим,скрізь цвіли.
На жаль, не зберегли тоді країну, Хоч мужністю і стійкістю звеличені нераз, Навчили ж нас любить її, єдину, І думати про неї повсякчас.
Сьогодні ж ти,мій захист України,
Рятуєш землю, щоб життя цвіло,
Немає в світі кращої країни, Нема й не буде. Щоб там не було!
Новокрещенова Вероніка, учасниця конкурсу «Моя майбутня професія: планування і розвиток» ПОЖЕЖНИК
Кожного ранку, йдучи на заняття,
Бачу людей, що працюють з завзяттям.
Поруч із ними - червоні машини.
Все в них в порядку – колеса і шини.
Тиша і спокій навколо у місті.
Десь тихо мелодії чуються звуки. Та раптом сигнал – мегабайтів у двісті - Це кличуть пожежників сльози і муки.
Палаючий дім. І літня людина На поверсі шостім з балкона кричить. Вправно пожежник сідає в машину, Поруч товариш суворо мовчить.
Що говорити? Пожежа – це горе… Тільки б устигнути допомогти. Ллється вода,як розбурхане море… Треба в цій битві перемогти!
Палаючий дім. І очі дитини Крізь шибку вікна стривожать не раз. Немає ж на світі такої людини, Що б’ється з вогнем повсякчас!
І тільки пожежник - мужній і сильний, Пожежу загасить, врятує він нас. Він витривалий, вправний і пильний, Його не зупинить ні вибух, ні газ.
Рятує він землю від лиха страшного, Завжди він почує наш крик.
Для нього немає нічого складного, Адже він – пожежник, герой – рятівник!
Професію цю я вибрав для себе,
Щоб очі здіймати до чистого неба…
Кулагін Мартин, учасник конкурсу «Моя майбутня професія:
планування і розвиток»
РІДНА УКРАЇНА – У СЕРЦІ МОЇМ
Я хочу одягнути вишиванку, Як хочеться мені у ній побути! Як хочу бачити себе заквітчану і вбрану, Щоб справжньою україночкою бути.
У серці почула я лагідний голос Про жито – пшеницю та всяку пашницю.
Той спів був про золотистий колос,
А тут і ластівочка прилетіла, Де тече моя річка мила. Це був Дніпро,
І до нього тулилися промені сонця золотого
Не оминуло сонце й дівчинку,
Нашу гарну червону калину,
А біля неї бабусі хатина,
І біла, мов сніг, горобина
І квіти всі гарні! Ти подивись!
Краєвидом вкраїнським насолодись! Голос в серденьку лунав і лунав,
Дива свої всі він мені дарував Чула не раз я і молитви… Що то за голос? – Спитаєте ви. Сьогодні твердо скажу я всім - Це голос країни у серці моїм!
Березовська Валерія, учасниця конкурсу «До Дня вишиванки»
ьогодні, наче вперше,
Беру до рук я фарби.
Й стеляться на папері не слова, а барви. Як з Дніпра широкого вітер прилітає, І про тебе, Кобзарю, ще раз нагадає!
Як ходив і бачив ти Хортицю і кручі,
Як писав вірші для нас, плачучи й сміючись… Твої сльози розібрали голодні та босі,
Сміху ж твого веселого не чуємо й досі.
акварель, гуаш
итаю, Тарасе, рядки твоїх віршів,
І бачу, як місяць зорею сія!
І бачу як сонце за хмари заходить,
Як пісню пташина уже не співа… Як ніч-чарівниця на землю приходить І піснею ночі усіх покрива. Я серцем бачу все це і милуюсь, Малюють фарби листя молоде. Пожовклим листям інколи чаруюсь,
Чекаю, поки стане золоте.
акварель, гуаш
арасе, батьку, ви пробачте, Що я зверталася на «ти».
Згадати соромно і страшно, Що довелося вам пройти!
Несу в житті я вашу мову,
Такую ніжную, чудову,
Таку палку і променисту,
І кожне слово як намисто,
Мене прикрашує завжди.
олівець
алюю я Дніпро-Славутич,
І маю надію,
Що чарівна річка ця подарує мрію. Розіллється моя мрія по усій країні, І почують її тії, хто не в Україні. Там шукають вони щастя, про дім забувають, Чи живі ще батько й мати - нічого не знають.
Нагадай же їм, Тарасе, свою ти науку,
Що чужому научайтесь на чужому полі
Та й свого ж ви не цурайтесь, бо лишитесь волі.
гуаш
обзарю, народив ти слово, Що опромінює весь світ,
 |
|||
 |
|||
Назвав це слово «воля, воля», А у самого доля відібрала цвіт. На довгі роки вирвала з корінням І понесла на чужину.
Та човен твій життєвий не сів на мілину!
Великим криголамом ламав ти лід і закликав
Любити Землю, Волю, Правду,
Бо іншого шляху не знав.
олівець
Зігріє дівоче життя моє.
Зумів зрозуміти ти сонце і небо,
І зорі вечірнi в віршах оспівав, А сльози дівочі в тумані ховав.
Про матір з дитиною лагідним словом
На кожнiй сторінці писав, Її, наче тую Мадонну,
Для світа всього відкривав.
олівець
РОЗМОВА
З КОБЗАРЕМ
Ксенія
Скрипниченко
Дитинство
Розмову щиру поведу з тобою,
Малий хлопчина, любий мій Тарасе,
Сьогодні і завжди пишаюся тобою, Читала й чула я про тебе вже не раз.
Як виростав ти сиротою,
Як часто плакав в бур’янах, І кожен день твій був в двобою!
А як ти малював! Що просто «ах!»
А ще сестричку притискав до себе,
З очей незрячих сльози витирав,
Шукав стовпи, що підпирають небо І діда про козаччину питав.
Тікав від мачухи, не знав спокою, У рідній хаті місця не було.
Ніхто і не цікавився тобою, І тільки горе вслід з тобою шло.
У панах у покоях козачком Служити довелося довгий час. «Науку» швидко ту опанував, Таємно ж ти картини малював.
Як бачиш, не забув Господь про тебе, Талант художника у руки дав.
Тепер життя ти повернув до себе.
І дні і ночі вперто малював!
Було й таке, що пас ягнята, І фарби у дяка ти розтирав.
Уже тоді горіли гнівом оченята, Та ти терпів, бо мрію світлу мав.
Юність
Розмову щиру я веду з тобою, А юність зазирає у віконце. Я знаю, ще не раз зустрінешся з бідою, А поки що яскраво світить сонце.
Кохання впевнено постукало до тебе, Юнацьке щастя – ніжне і просте. Оксану любу пригортаєш ти до себе, Бо душу маєш й серце золоте.
Не знав тоді ти про розлуку, Про долю тяжкую в неволі.
Яку терпітимеш ти муку!..
Як будеш мряти про волю!..
Твої герої
Пишу рядки – і наче я з тобою,
Про тих дівчат, про сиріт, про калік,
Про гетьманів, що в бій йшли з булавою, Про гайдамаків не забуду я по вік.
Ось бачу, по селу йде Катерина, Дитя до серця свого пригорта. Кричу я всім: «Вона невинна!» Та білий сніг стежину заміта.
За нею слідом Ганна поспішає, Щоб стати наймичкою своїй дитині. Синочка міцно-міцно обіймає, Цілує й віддає чужій родині.
А тут співає дівчина-тополя Тужливу пісню день і ніч. Така уже у неї доля, А з лісу вторить їх сердитий сич.
Лілея сумно дивиться у воду, З трави зелені коси запліта.
Згадала про свою дівочу вроду…
Прийшла до неї доля – та не та…
Веду розмову і дивуюся весь час,
Як зміг, Тарасе, ти все зрозуміти, Свої думки і почуття доніс до нас.
Навчи й мене помилки не зробити.
Неволя
Не хочу я тихо про це говорити, Мій любий поете, мені ти як рідний! Я хочу кричати, у колокол бити,
Хай чують усі: і багаті, і бідні.
Скільки в засланні пробув ти безвинно, Скільки думок полетіло в світи. Час у неволі так довго плинув,
Скільки доріг довелося пройти.
Як ти писав у далекому краю,
Як обступала печаль твою душу…
Я розкриваю «Кобзар», я читаю, Я всім розповім, я знаю, я мушу.
* * * * *
Найважче говорити про твої роки останні,
Коли немає в щастя вороття, Коли вже не чарує промінь ранній –
Попереду хвороба й забуття.
Не так, Тарасе, не про те говориш,
Своїм життям ти зірку в небі засвітив. Слова прощальні тут до мене мовиш,
А сам вкраїнським словом землю освятив.
МОЯ РОДИНА
Запоріжжя моє, Запоріжжя, Чуєш, пісню проспект співа? Він чарує нас піснею ніжно, Відкриває міські дива.
Та найбільше диво у місті –
Це родина мила моя,
Де матуся замішує тісто, Таїна у хліба її своя.
Три сестрички зі мною в домі,
Ще малі, але рідні такі
Вони навіть у місті відомі, Бо голосочки у них дзвінкі.
Братів аж троє в нашій родині,
Рвуться від мами і тата на волю, З дитинства самого й донині Вперто шукають шлях свій і долю.
Всі в родині вміють співати,
Дружня пісня у домі звучить,
Мама вчить нас ще й вишивати… ЇЇ мудрість усьому навчить.
Нужненко Ірина, учасниця конкурсу «Перлина Запоріжжя 2018» ДО ЗАХИСНИКА
Я хочу, як і ти, добро творити. Я буду, як і ти, рятівником, Професію свою навчусь любити. І буду, як і ти захисником.
Мої думки летять далеко
Аж у минувщину, коли ще козаки були,
Що боронили землю, як гніздо своє,
лелеки…
Тюльпани, як той килим,скрізь цвіли.
На жаль, не зберегли тоді країну, Хоч мужністю і стійкістю звеличені нераз, Навчили ж нас любить її, єдину, І думати про неї повсякчас.
Сьогодні ж ти,мій захист України,
Рятуєш землю, щоб життя цвіло, Немає в світі кращої країни, Нема й не буде. Щоб там не було!
Новокрещенова Вероніка,
учасниця конкурсу «Моя майбутня професія: планування і розвиток» ТАРАСОВА СТЕЖКА В МОЄМУ ЖИТТІ
Хортиця – феномен культури
Я вважаю, що наш запорізький край найкращий в світі. Безперечно, кожна історична подія, що відбувалась в Україні завжди стосувалась його. Запорізький край має величезну історію. Тут будували державу кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, слов`яни. Також наш край був заселений печенігами, половцями у XI – XII століттях. У XIII – тому його підкорили монголи, створивши Золоту Орду. Південь Запорізької області довго був підвладний татарам, північніше розвивалось козацтво. Запорізький край – колиска козацтва. У 1556 році тут була побудована перша в історії Хортицька Січ. Край пережив безліч російсько – турецьких війн, був охоплений Громадянською війною 1918 – 1922 років, тут вела боротьбу анархістська армія Нестора Махна, був побудований Дніпрогес – перша гідроелектростанція на Дніпрі. У роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років за нього героїчно боролись і перемогли. І це далеко не повний список подій, що тут відбулись.
Запорізький край багатий на історичні пам`ятки: Великий Луг, Хортиця, Великий запорізький дуб, кургани, половецькі баби. На мою думку, найвизначнішим і при цьому найзагадковішим є острів Хортиця.
Хортиця – найбільший річковий острів, він являється національним заповідником, що представляє собою безцінну історичну пам`ятку. Разом із тим цей острів один з небагатьох географічних об`єктів, якому присвячені окремі писемні згадки, починаючи з трактату Костянтина Багрянородного та згадок у руських літописах XII – XIII століть.
Острів Хортиця був і залишається одним із загадковіших феноменів української культури. Про це, зокрема, свідчать археологічні відкриття останніх років на острові. Серйозне дослідження Хортиці, започатковане Яковом Новицьким і Дмитром Яворницьким, пізніше продовжене Миколою Куцеволом, було відновлене, тільки після тривалої перерви завдяки проголошенню незалежності України.
Відкриття 1990 - х – початку 2000 - х рр. істотно змінили існуюче уявлення про Хортицю, яка починає розумітися не тільки островом козацької слави, або ж рідкісною природною пам`яткою, а й давнім островом – святилищем, потужним сакральним місцем.
Але сталося так, що тривалий час Хортиця, як феномен культури, перебувала в тіні, у зоні забуття, на периферії культури. Такий її летаргічний стан тривав до другої третини XIX століття.
Великий поет крокує Хортицею
Дозволю собі повернутися у ХVІІІ століття. Російська імперія остаточно захопила Наддніпрянську Україну, було введено кріпацтво і почалась її колонізація. У той трагічний час, коли самодержавство проводило русифікацію на Україні і все українське було на межі повного знищення, сталась подія, що ввійшла в історію: у 1798 році Іван Котляревський видав свою «Енеїду» - шедевр української літератури написаний народною українською мовою. Ця подія стала початком нової української літератури і почала національне відродження української культури. Але це не означає, що з виданням «Енеїди» самодержавство полишило ідею русифікації. Воно вперто продовжувало її придушуючи народні повстання.
В цей час потрібно було комусь сказати свое сміливе і рішуче слово у захист України, бо без цього вона б не вижила. Ніхто не наважувався піти на це, боячись розправи. І ось ця людина знайшлась. Нею став Тарас Шевченко. У 1840 році виходить його збірка «Кобзар». Маленька книжечка, але яку величезну роль вона відіграла у житті українців. Своєю творчістю Шевченко не просто закріпив за українською мовою і літературою право на існування, він підніс їх на світовий рівень.
Будучи борцем за рідне слово, Шевченко завжди підкреслював те, що кожен має свою батьківщину, мову, традиції, звичаї і ніхто не повинен їх цуратись і забувати, бо без він не буде ні ким:
Не дуріть самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають.
Вступаючи на шлях поета - борця проти самодержавства, Шевченко розумів, що це безповоротно і шляху назад немає, і за його палкі антицарські поеми і вірші його ніхто не пожаліє. Він обрав цей шлях остаточно, вступивши у КирилоМефодіївське братство. Зі своїми однодумцями він планував майбутнє своєї країни, але це продовжувалось недовго. І почалася боротьба за українське слово. Ця боротьба закінчилась тим, що на переправі через Дніпро Тарас Шевченко був заарештований. Суд присудив йому 10 років заслання до Середньої Азії, у Орську фортецю, де той став солдатом. Не дивлячись на це, поет все одно писав і малював, бо жодна сила не могла його стримати. Роки заслання навіки залишились на сторінках його творів збірки «В казематі».
Ніщо не продовжується вічно. У 1857 році Шевченко знову став вільним, але заслання підкосило його здоров`я. Великого Кобзаря не стало 10 березня 1861 року. Йому не судилося прожити радісне, безхмарне життя. Зі своїх 47 років, що він прожив, вільними були лише 13. Тарас Шевченко приніс себе в жертву тому режиму, за якого жив, щоб більше цих жертв не знадобилось. Він предрік близький кінець царизму. І він не помилявся. Пройшло всього 60 років і самодержавство назавжди зникло. Шевченко став загальновідомим національним поетом. Слава його охопила весь світ.
Одним із перших, хто привернув увагу до українських святинь, спробував осягнути їх як феномен та сприяв реактуалізації їхнього значення у новий час, був Тарас Шевченко. Проілюструємо сказане, звернувшись до особливостей зв`язку між Шевченком і островом Хортиця на Дніпрі. При цьому будемо пам`ятати слушне зауваження Оксани Забужко про те, що « усяке пізнання Шевченка виявляється національним самопізнанням.
У літку 1843 року 29 – річний Тарас Шевченко повернувся з Петербургу на свою любу Україну, відвідав знайомі місця, побачив яке життя на його землі, відвідав Олександрівськ, побував на Хортиці.
Героїчне козацьке минуле надихало геніального українського поета. На козацькому грунті розцвів дивовижний сад його творчості. То ж недивно, що рвалася душа поета до нашого славетного краю, який відвідав він у 1843 році. Пізніше там, де ходив по Хортиці Шевченко, був створений туристичний маршрут, що отримав назву «Тарасова Стежка».
Дуже полюбився запоріжцям та гостям міста цей маршрут, який розповідає про значення легендарного острова в творчості Т. Г. Шевченка, подає деякі подробиці його перебування на Запорожжі, передає його враження від побаченого на козацькій землі. Маршрут оздоблено сімома гранітними брилами, на яких висічені рядки творів Великого Кобзаря, де згадується Хортиця та Великий Луг Запорозький.
Цілком можливо, що саме про таку вільну і незалежну Україну мріяв поет. Майбутнє суспільство уявлялось поетові як «нова хата», де діятиме «новий і правдивий закон», влада народу, переможуть добро і людяність. На жаль долею не судилося йому побачити її такою. Він стільки разів закликав до боротьби проти загарбників, промовляючи свої безсмертні слова:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люде на землі.
Всього 21 рік тому ця мрія стала реальністю. Зараз все зовсім не так, як було у XIX – тому столітті. Хортиця стала мальовничішим місцем нашого краю і «Тарасова Стежка» викликає захват у туристів і подорожуючих. Але коли у 1843 році нею перший раз пройшов сам Тарас Шевченко, враження в нього були далеко не найкращі. Безперечно, побачене справило на нього величезне враження і пізніше було описане ним у творах.
Звісно, загалом Шевченко здогадувався, що може чекати його на Запорожжі, і все ж те, з чим зустрівся поет, перевершило його найжахливіші передбачення. Їхав на Україну Тарас Григорович аби показати нащадкам красу рідного краю, історичну долю народу, його волелюбність і героїчну боротьбу. Але не побачив на Хортиці козацької пам`яті – жили тоді на острові німецькі колоністи з Данцига.
Особливо вразило Кобзаря те, що на острові не тільки українська мова не лунала, а й російської не було чути, бо з трагічного 1775 року ці землі були остаточно загарбані Російською імперією і стали для неї колонією, як і вся Україна. Захоплені землі були для Російської імперії джерелом людських і промислових ресурсів. Сюди також заселялись іноземні колоністи, яким ще у другій половині XVIII століття дала на це право імператриця Катерина II.
То ж не дивно, що першими Шевченко зустрів на Хортиці саме німців – колоністів, що господарювали на острові, користуючись пільгами цариці Катерини. Колоністи спокійно рубали дерева, щоб будувати собі житла, полювали, рибалили, наче це була їхня споконвічна власність, де нікому більше не було місця. Історії про славетне минуле Хортиці на фоні такої картини все більше здавались невимовно далекими від реальності, вигаданими.
Звідси – рядки у листі, який Шевченко 26 листопада 1944 року написав своєму другові, українському письменнику, офіцеру Чорноморського козацького війська Я. Кухаренку:
Був я торік на Україні – був у Межигорського спаса. І на Хортиці був, і скрізь був, і все плакав…
Шевченко ходив Хортицею між похиленими хрестами козацького кладовища, зарослого бур`янами, ковтав гіркі сльози і стискав кулаки від розпачу і гніву на царицю, яка віддала святиню чужинцям без жодного докору сумління, віддала тим, хто до цієї землі не мав жодного відношення і права вважати її своєю. Не раз запитував він себе: чи не привиділося мені, невже це та сама Хортиця, яку я оспівував у «Гамалії» і «Гайдамаках»?
Тоді він згадав ряди з «Гайдамаків», де Хортиця була описана повною протилежністю Хортиці 1843 року:
Шинкар знає, наливає
І не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки – Аж Хортиця гнеться – Метелиці та гопака Гуртом оддирають.
Запорозький край завжди жив у серці поета, раз у раз відлунювався у його віршах та поемах. Доказом цього є те, що у поемі «Гайдамаки» автор малює картини, де козаки:
…Розмовляють, розказують,
Як Січ будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали…
У 1842 році тема Запорожжя забриніла в поемі «Гамалія». Поет звеличує хоробрість і звитягу козаків, які під орудою отамана Гамалії вирушають у похід на Царгород, щоб визволити побратимів. Твір починається невільницьким плачем – піснею козаків – бранців, серця яких линули на батьківщину із далекого Стамбула. Босфор передає той плач морю, а море – Дніпрові, почув його і Великий луг:
…Ой повій, повій вітре, через море Та з Великого Лугу.
Захоплено оповідає Кобзар про те, як «вилітали запорожці на лан жито жати». Сама рідна стихія допомагає запорожцям, і визволителі з піснею вертаються на Україну:
…Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?
Хортице! Сестро?»
Загула
Хортиця з Лугом:
«Чую! чую!»
І Дніпро укрили байдаки,
І заспівали козаки…
Великою була скрута у Шевченка від побаченого на Хортиці. В ті часи, коли у 1845 році він вступав у Кирило – Мефодіївське братство, з – під пера поета виходить твір «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє послание». В цьому творі він засуджував тих, хто забуває ким він є, кому його власну історію оповідає «куций німець». Шевченко закликає пам`ятати свою мову, історію, народ, боротися за власну рідну землю, за козачу Хортицю віддану німцям – колоністам:
І на Січі мудрий німець,
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров`я Та славите Запорожжя. А чиєю кров`ю
Ота земля напоєна, Що картопля родить, - Вам байдуже.
На останок Великий Кобзар закликає всіх нас єднатися, бо його слова сказані не просто сучасникам поета, а кожному хто жив, живе і буде жити:
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!
Рік 1847 – й у житті Шевченка став початком заслання поета до фортеці Орськ. Починалось безкінечно довге десятирічне заслання, коли поет не мав права писати і малювати. Саме тут він пише поему «Іржавець», в якій сміливо і відверто висловив своє ставлення до історичних подій:
…Не стриміли б списи в стрісі У Петра у свата.
Не втікали б із Хортиці
Славні небожата,
Не сприяв би їх прилуцький
Полковник поганий…
Відрізок часу від весни 1847року до весни року 1848 виявився для Шевченка надзвичайно плідним. Враження таке, що біль за наш козацький край не залишав вигнанця ні на хвилину, його спогади про Україну були відображені в поемах і віршах(«Княжна», «Чернець», «Хустина», «Москалева криниця», «Варнак»). Вустами свого ліричного героя в поезії «Не хочу я женитися» він промовляє:
А піду я одружуся
З моїм вірним другом,
Славним батьком Запорозьким Та з Великим Лугом. На Хортиці, у матері
Буду добре жити…
Сім з цих уривків викарбувані на гранітних брилах «Тарасової Стежки». Дніпро і Хортиця, Великий Луг Запорізький і Січ навіки освячені іменем Великого Кобзаря, оточені ореолом його любові, осяяні світлом його нетлінного слова.
Тарасова стежка навчить любові й волі
Сьогодні слава Тараса Шевченка росте з дня в день, а вдячність земляків стає безприкладною. Жоден народ не згадує своїх великих синів так сердечно, як українці Шевченка.
У своїх творах Кобзар, ніби в чистому дзеркалі, розкрив образ страшної дійсності й славного минулого українського народу, щоб ми на цей образ дивилися і розуміли своє становище у світі і в житті, щоб тужили за минулим добром, боролись з сучасним лихом та здобували краще майбутнє.
Основою того кращого майбутнього, вважав поет, є воля і державна незалежність. Шевченко в ясних і простих словах подав нам високоморальні вказівки, він є політичним ідеологом, народним проповідником аж до нинішньої хвилини.
Тарас Григорович - батько нашої національної свідомості.
По – перше, він все життя боровся за збереження національного самоусвідомлення, даючи життя тому, що хотіли назавжди задавити.
По – друге, Тарас Шевченко – людина величезного таланту і здібностей. Вже майже 200 років його немає на світі, а його твори живуть і самого поета з гордістю згадують і донині, бо ще за життя він заслужив те, чого мало кому вдається отримати при житті – безсмертя.
По – третє, поет є вчителем у вищому розумінні цього слова. У своїх творах він засуджує погане та возвеличує хороше, навчаючи нас бути людьми. Бути патріотами своєї країни, само пізнавати себе як народ, який має такі ж права, як і всі інші.
Адже саме для того поет зобразив життя свого народу пеклом, щоб ми боролись, щоб більше не було такого пекла, яке катує людей, перетворюючи їх на рабів, лишивши того, що ніхто не має права відібрати – свободи. Тому ідучи сьогодні «Тарасовою стежкою», можна згадати рядки із його
«Заповіту»:
І мене в сім`ї великій,
В сім`ї вольній, новій
Не забудьте пом`янути Незлим тихим словом.
Тепер ми бачимо, що наша країна й народ стали такими, якими їх хотів бачити Шевченко. І тепер вже не просто незлим та тихим, а добрим та голосним словом я возвеличую його ім`я перед усіма.
Отже, своїм життям, своєю українською вдачею Шевченко є прикладом невтомного борця за волю, правду, мир та братання. Він зробив українське слово універсальним інструментом наших думок і почуттів, визволивши українців з рабських оков, поставив на сторожі національної та державної незалежністі.
Пилип Карчевсткий,
учасник конкурсу «Об’єднаємось ж, брати мої»
ТОМУ, ХТО ЗАВІТАВ ДО ЗАПОРІЖЖЯ
Запоріжжя моє, Запоріжжя!
Чуєш, пісню проспект співа?..
Він чарує нас піснею ніжно, Відкриває міські дива.
І ми разом із ним радіємо За чудове місто моє. Разом з ним про майбутнє мріємо, Може, стало воно твоє.
ЗУСТРІЧ НА БУЛЬВАРІ
Кожен день у вечірній час
На зупинці я бачу людину.
Що робить вона серед нас
У нічну й прохолодну годину?
Запитала я жінку зухвало:
«Чом не в хаті в такій порі,
Чи проблем сімейних замало,
Чи згадався спалах зорі?»
І промовила жінка стиха, Піднімаючи очі на мене:
«Я нікому не зичу лиха.
Сирітське життя нахилило мене, Не змогло дати щастя і волі. Обійшло мене щастя земне, Відібрало шматочки долі.
Ой, ця люта і клята війна,
Що зробила мене вдовою,
І у чому ж провина моя,
Що донька зросла сиротою?
Не змогла покохати я іншого,
А мій любий в землиці лежить.
Я не можу забути вінчаного,
Бо душа все болить і болить.
Рядовою була я в військовій частині,
Рятувала бійців, як братів, я від смерті.
Берегла я тоді, бережу і донині –
Пам’ятаю, які були вперті:
«Лікуватись в шпиталі – ні!»
Хай їй грець, тій клятій війні!
Знову й знову старенька рука
Витирає хустинкою очі:
«Бачиш, знову сльоза гірка…
Я боюся прийдешньої ночі»
Так промовила жінка стиха,
Милосердно до мене всміхнулась:
«Будь здорова! Мені вже пора…»
Об дорогу рівну спіткнулась.
Защемило серце моє,
Хай розбудить воно й твоє.
УКРАЇНСЬКА КОЛИСКОВА НА ПІВНОЧІ
Наближаються вечірні сутінки. Сонячні промені лягають спати, нічна прохолода огортає землю, заколисує її своїм спокоєм. Усі поспішають по домівках, батьки голублять своїх дітей, у Ліди ж батьків немає – тільки дитбудинок. Хтось говорив, що вечірня година найкраща. Тільки Ліда вечору не радіє.
Скоро з вікон буде чутно материнську колискову пісню. Та чужа та пісня для Ліди. І звучить вона дивною, напрочуд схожою на рідну, мовою.
Не витримує Ліда, забігає до хати:
- Тітко Маріє, скажіть, що то за пісня така, що за мова? Заспівайте голосніше.
- Тихо, тихо, дитинко, - лагідно вимовляє тітку, - Ця мова – рідна мені, це мова України. Не можу я голосно нею співати тут, в архангельських поселеннях.
- Чому? – здивувалась дівчинка.
- Я ж переселенка з українських земель, - відповіла тітка Марія, – з Полтавщини я. Чула про Україну?
- Знаю, знаю, це та земля, де Дніпрогес.
- Так, моя люба крихітко. І Дніпрогес є там сьогодні, і Полтава, і Київ. Та мені вже не побачити і не побувати в Україні ніколи.
Тітка Марія заплакала, але заплакала майже без сліз. Сльози давно висушили її карі колись очі…
- Ще у двадцятих рока, - почала Марія, - батько пішов з дому на заробітки, залишивши в селі п’ятеро дітей та дружину. Він так хотів заробити грошенят, щоб купити коня, бо все важчою і важчою стає земля, все нестерпніше осінньої пори перегортати її.
Шість довгих років не було чути голосу батька в хаті, а коли він повернувся з конем – радість засвітилась в хаті. Від батьківських рухів, здавалось, і рушники на вікнах танцювали.
Та на ранок де і радість поділась: забрали коня до колгоспу, назвали куркулем, а нас пов’язали на підводу – та до поселення до Сибіру. Скалічений батько тягнув ногу біля підводи, та все повторював: «Що ж це коїться, люди добрі, що ж коїться?..» Відповіді не було – тільки плач, стогін та зойки.
Замість Сибіру ми потрапили сюди, на Північ, у архангельські ліси, почали зводити хатки. Дивись, які біленькі! Чорним підмазані та квітами засіяні. Денно і нощно працювали, аби вижити. Мовчки працювали, мовчки і дітей піднімали, тільки ось колискову нікому не віддали… та ще ікону.
Тітка Марія поправила хустку…
- Бачиш, які квіти на хустині білі? Це білим по білому вишивала в рідному селі ще. Приходь частіше – й тебе навчу!
- Та ні, мені краще книжку дайте почитати. Оцю, - Ліда показала на «Кобзар».
- Бери, та зрозумій її добре.
Всю зиму Ліда читала «Кобзаря», перед нею з’являлися все нові й нові герої: дівчина з немовлям у руках, мати-наймичка, гайдамаки та сироти. А ще слова, які часто повторювалися: воля, народ, Дніпро, Україна.
Весна прийшла швидко. Дитбудинок готувався до свята 8 Березня. Уявним матерям діти вивчали вірші, готували пісні. Ліді треба було виконувати пісню, але замість пісні зі сцени пролунали тарасові слова: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій…» Оплесків не було. Була тиша і сльози.
Степанова Юлія, учасниця конкурсу «Я єсть народ»
ЛИСТ ДО НЕНЬКИ-УКРАЇНИ
Батьківщина – це найдорожче, що є у людини. Недаремно вона співзвучна слову «батьки». Для кожного вона починається по-різному: подвір’ям
дитинства, спогадами лагідних материнських рук, сходом сонця, сяянням зірок…
Батьківщину замінити не можна, як не можна замінити своїх батьків, тих, хто дав нам життя. І, я вважаю, що там, де людина народилася, там вона повинна прожити своє життя й пройти свій шлях до кінця. Для мене ненькою є
моя рідна Україна. Вона замінила мені матір та виховала в мені людяність, співчуття, терпіння та любов до свого народу.
У цьому листі до неньки-України я хочу згадати її важкий шлях та тяжку
долю. Київська Русь – це держава, яка виникла на святих горах України, була однією з наймогутніших у світі. За свій довгий шлях українському народові не раз
доводилось боронити рідну землю від поневолювачів, будувати величні собори,
монументальні споруди. Ми і сьогодні несемо її славу крізь віки. Київська Русь
навчила нас об’єднанню і роз’єднанню. Коли феодали почали гарбати собі «шматки» держави, цим вони знищили її. Як ніколи сьогодні нам треба
пам’ятати про це.
Тисячі синів і дочок України віддала своє життя за те, щоб країна була
вільною, неподільною. Поступово пробуджувався народний дух, його не могла
знищити ні тюрми, ні катування.
Яскравим прикладом патріотизму є творчість Тараса Шевченка. Саме він
вчинками героїв «Кобзаря» навчав берегти Україну і закликав до свободи. Коли
його заслали далеко від Батьківщини й заборонили писати й малювати, його волелюбна душа не могла змиритися, терпіти таке знущання було неможливо. Та він писав, виливаючи на папір тугу до рідної землі, рідного народу:
Я так її, я так люблю
Мою Україну…
Одним людям рідна земля дала все, іншим – нічого, але не від цього
залежить любов до неї і бажання жити в об’єднаній Україні, а від самої людини, від її патріотизму, вірності, людяності та доброти.
Нове сьогоднішнє життя дає віру в три зорі нашої держави: єдність,
рівність, воля. Цьому навчила мене ти, моя ненько-Україна. Ти вплітаєш мені в коси свої знання, і коли мені буває тяжко, ти кладеш руку на моє плече й говориш словами поета трагічної долі – Василя Симоненка:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибирати друга і по духу брата,,
Та не можна рідну матір вибирати.
Шкляр Фіона,
учасниця Всеукраїнського конкурсу «За нашу свободу»
про публікацію авторської розробки
Додати розробку