Вечір-реквієм до Дня пам’яті жертв голодоморів в Україні «Голодне лихоліття»

Міністерство освіти та науки України

Департамент освіти і науки

Полтавської обласної державної адміністрації

Полтавський професійний ліцей

Підготували майстри в/н

Вигівська Н.С.

Єгорова Л.О.

Динник О.І.

Полтава, 2019

Мета:

Навчальна. Ознайомити учнів з історичними передумовами виникнення Голодомору, з політикою більшовиків проти українського народу, охарактеризувати наслідки Голодомору.

Розвиваюча. Розвивати в учнів вміння аналізувати події, порівнювати історичні явища та процеси, робити висновки.

Виховна. Виховувати почуття патріотизму, розуміння історичної епохи та власної причетності до долі українського народу. Виховувати почуття доброти, мудрості, співчуття; бачення зв’язку між історичним минулим та сьогоденням.

Обладнання: комп’ютерна презентація,  український рушник, розламана хлібина, китиці калини, колоски з чорною стрічкою, свічка, ікона.

Хід заходу

Відео «Початок голодомору»

Майстер в/н. Шановні учні, вчителі ! Сьогодні ми зібралися в цій залі для того, щоб увічнити пам'ять про тих, хто прийняв мученицьку смерть у 1932-1933 роках.

Кожна людина, як і все свідоме людство, живе в трьох вимірах: учора, сьогодні й завтра. Вчора – це наша історія. Ми не знали її. А вона бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань.

Але з нашої історичної криниці, починаючи з самої поверхні, належить вичерпати багато солоної від горя води. Це наше громадянське завдання: скликати живих до тих сіл і хуторів, до тих криниць і спільних ям, де скидали виснажені тіла наших з вами бабусь і дідусів, братів і сестер. Їх понад 10 млн.

Учень 1

Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, не храми –

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори надійшли.

Придивлюсь: «Вкраїна. 20-те століття»

І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».

Майстер в/н. Багатовікова історія українського народу – це, насамперед, літопис життя і смерті народу-великомученика, на долі якого було багато лиха. Жахливим злочином проти власного народу став штучний голод 1932-1933 рр. За механізмом творення і страхітливими наслідками його слід занести до трагічних дат в історії.

(Бабуся з онуками)

Майстер в/н. Їдуть в гості до бабусі з Вінниці онуки,                                                                                        Намалювала дитиночка  і поле, і луки.                                                                                                        Любо глянуть на хліба, сади і лісочки,                                                                                                                         Дитина: – Ой, бабуню, подивися, які колосочки!

Майстер в/н. Гірко стало на душі у жінки старої,                                                                                                                              І  згадала ті роки недолі важкої.                                                                                                                   Бабуся. – Дорогі мої синочки, за ті колосочки                                                                                                     Я одержала тюрми чотири годочки.                                                                                                                

Тільки вийшла після жнив колосся збирати,                                                                                                            Щоб голодній дітворі щось приготувати.                                                                                                          Тут комунівські дозорці мене захопили,                                                                                                       За чотири колосочки в тюрму посадили.                                                                                                         

Отаке було на світі пекло в нашім раю:                                                                                                  Голодовку і ту весну, добре пам’ятаю.

Пекельні цифри та слова
У серце б'ють неначе молот,
Немов прокляття ожива
Рік тридцять третій!
Голод! Голод!

Майстер в/н. На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш.

Майстер в/н. Багатовікова історія українського народу мала не одну трагічну сторінку. Трагедія 32—33 років — злочин вла­ди проти власного народу. За механізмом творення і страхіт­ливими наслідками його слід занести до книги трагічних дат в історії людства. В Україні штучний голод виморив від 8 до 11 млн. людей — точної кількості не визначено і сьогодні.

Майстер в/н. Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписа­но криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду. А так вмирала майже вся Україна.

Майстер в/н. Моторошний парадокс: вмирали на родючих чорно­земах, на безмежних ланах і полях, всіяних житом і пшени­цею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все до останнього колоска, до останньої зернини.

Учень.

Пекельні цифри та слова

У серце б’ють, неначе молот,

Немов прокляття ожива

Рік тридцять третій

Голод, голод…

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах…

Семи мільйонів, Боже мій,

Недолічилась Україна.

Майстер в/н. Геноцид українців шляхом рукотворного голодомору 1932-1933 рр. є злочином, який не має терміну давності та забуття, позаяк голодомор – це мільйони невинно убієнних селян, фізично знекровлена та соціально вихолощена нація, яка й досі переживає його руйнівні морально-психологічні та демографічні наслідки.

Майстер в/н. Голодомор в Україні, тобто масова смертність мирного населення від штучно створеного голоду, тривав два роки поспіль, спустошуючи села, викорінюючи покоління хліборобів та знекровлюючи націю. Гинули родинами, вулицями, хуторами, а в селах, де затухало життя, вивішували чорні прапори – символ перемоги тоталітарного режиму над українськими селянами.

Майстер в/н. Загибель мільйонів людей під час голоду влада намагалась приховати. Засоби масової інформації мовчали. Радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону, твердячи, що вигадки про голод навмисне поширюють вороги СРСР, в той час, коли просто на вулицях, від голоду падали з ніг люди, під  деревами пухли діти, великою чорною рікою текли материнські сльози від горя. Надія залишалась лише на одного Господа Бога. Молились, щоб Всевишній змилувався хоча б над їх дітьми.

Майстер в/н. Нині ми знаємо, що то було. Це був не голод, а штучно зорганізований свідомо спрямований на вигублення українського народу голодомор. Це була війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком безневинного. Це був масовий сталінський терор, спрямований на винищення українського народу.

Майстер в/н. На багатьох чорноземах України вмирали люди. Уже в листопаді не було чого їсти. Почався голод. Великий. Страшний. Невблаганний. Пішов голод степами. Пішов. Перед ним дверей не зачинити, не зупинити ні плачем дітей, ні тужінням матерів. Він уповзав у хати, населяючи їх мерцями. Двері навстіж. Мертво. Люди не плакали, умирали мовчки. Хто лічив їх тоді? Скільки їх зникло?

Відео «Вбиті голодомором»

Майстер в/н. Кожна осінь несла селянам розчарування. Радянський уряд на чолі зі Сталіним вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, молока, м’яса, овочів. Усе менше і менше залишалося продуктів селянським сім’ям на зиму. Навіть те, що залишали на насіння, примушували здавати.

Майстер в/н.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть

Плугатарі з плугами йдуть

Співають ідучи дівчата

 Майстер в/н. І дійсно, осінь 1932 року для селян видалася щедрою. Врожай був не гірший, ніж у попередні роки, а навіть краще. Селяни здали державі запланований податок.

 Майстер в/н. Та раптом за першим податком оголосили другий, потім третій. Спеціальні продовольчі загони їздили по селах і забирали все до нитки. То ж не судилося того року ані йти плугатарям, ані співати дівчатам, та й вишні не зацвіли.

Майстер в/н. Постачання хліба на користь держави здійснювалось внаслідок додаткової хлібозаготівлі. Фактично це означало застосування вже відомої продрозкладки. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей.

Учень.

Спішила мати на пшеничне поле,

Спішила подумки, насправді – ледве йшла.

Трава посохла ніженьки колола –

Не відчувала болю, йшла і йшла…

„Хоч колосок, хоч зернинок жменьку

Голодним, спухлим діточкам знайти…-

Шептали губи змучені. – Швиденько…

Синочка й донечку устигнути спасти…”

Пошерхлі руки об стерню кололись,

Шукали, не знаходили, гребли…

„Хто ж заподіяв лихо? Втратив совість?

Майстер в/н. Держава жорстко контролювала обмін селянами цінних речей на харчі, намагаючись як найбільше викачати із людей дорогоцінних металів Такий обмін був грабіжницьким, так пара золотих сережок коштувала чотири буханки хліба.

 Майстер в/н. Голод охопив територію з населення 60 мільйонів осіб. Уряд  свідомо приховував наслідки голодомору, переселяючи у спустошені села України селян із інших регіонів СРСР

Ведучий: Вилучивши з села не лише товарне зерно, а фактично все продовольство, перекривши селянам можливість виїжджати за межі районів, щоб там купити щось їстівне, органи влади в центрі і на місцях призвели населення до вимирання.

Майстер в/н. В кінці 1932 на початку 1933 рр. в селах  почався масовий голодомор.

Відео «Спогади»

Майстер в/н. Голодне лихоліття, яке випало на долю україн­ського народу, найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі в колгоспному вироб­ництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 г хліба на працюючого.

Майстер в/н. Жахливим випробуванням для підлітків став 1932 рік, впродовж якого масово гинули діти в містах і селах. Вони тихо помирали, не дочекавшись допомоги. Діти гинули з різних причин: від опухання та хвороб, ставали жертвами канібалізму, накладали на себе руки. Селами у той час блу­кали юрби голодних і виснажених дітей

Учень

В канаві там лежав хлопчина:

Ніяк не більше семи літ

Йому б ще круглими очима

Дивитись радісно на світ.

Та я тоді з ним не балакав,

Очей він теж не відкривав.

Лежав, зігнувшись, тихо плакав

І „хочу їсти” ще стогнав.

Він там і вмер. Маленький хлопчик,

Що мав не більше семи літ,

Що навіть думати не міг ще:

Чому ж такий жорстокий світ?

Чому померло в тридцять третім

Тоді ще тисяча в селі?

Чому немає й не шукає

Ніхто вже правди на землі?

Минають роки, а в уяві

І досі постать та ж моя

Стоїть на вигоні в канаві

І... „я хочу їсти”  знов чую я.

Проза хлопчика

Боженько милий, я знаю, що ти є на світі.  Хоч знову сьогодні приходив до нас той дядько, якого мама називає активістом. Недобрий  він, кричав, що тебе немає,  що ніхто не врятує нас, ворогів народу, а мама казала, що народ - це люди. І ми теж народ.  Господи, я завтра піду в ліс шукати ягоди. Вийду ще вночі, щоб не бачив той активіст,  та й не доберусь швидко. Чомусь ніженьки почали боліти і пухнути стали. Осінь вже, може,  хоч шипшини знайду. Принесу мамі. А сьогодні пошли нам, Боже, хоч крихітку хліба або жменьку зерна або краще дві. Бо мама не дочекається завтрашнього сонечка. А як же без неї, Боженьку ?

Майстер в/н. Мусили порпатися на смітниках, їсти те, що знайдуть, і їли, їли те, що знайшли. Та   помирали, дехто вижив,  а дехто й ні… Заходила бригада  в хату і залізним ціпком проколювала землю, щоб знайти приховане зерно. Обшукували все, а діти зі страхом та голодом в очах так пронизували їх, що ті, в кого в серці залишилося хоч щось людське,навіть якщо знайшовши  хліб, казали : “Тут немає нічого!” Дітей розкидували по дитячих будинках. Вихователі водили в поле. Діти плакали, кололи ноги, вихователі теж плакали, але вони мусили збирати  колоски, а потім здавати їх ...Бо за ними стежили...

Учень.

Чомусь селом блукають діти,

Чомусь так схожі на граків...

Куди їм голод свій подіти,

Як жити далі без батьків?

Ніхто їм вже не допоможе

Хоча б на мить забути жах -

Той голод, що гризе, і смокче,

І перетворює на прах.

Немає в хаті ані крихти,

Лише вода в циберці спить.

Чомусь не хочеться вже й пити,

А тільки голосно завить.

Щоб те виття Господь на Небі,

Почув і Янголів послав

Дитячі душі безневинні,

До себе щоб скоріш забрав.

Майстер в/н. На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього ідуть люди: «О, цей вже вмер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не вмер».

Учень.

Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає…

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік

До вишеньки

В колиску ясночолу…

Я чую запах квітів. Я не вмер…

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб…

Куди ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній – озеро води.

Я ще не вмер

… Усі проходять мимо.

… А житечко моє таке густе.

… А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

Танець учнів

Майстер в/н. Усе колгоспне майно належило державі.

Режим затверджує на законодавчому рівні можливість вилучення всіх продовольчих запасів у сільського населення. Прикриваючись гаслом захисту колгоспників, режим отримує можливість повністю реквізувати і розпоряджатися майном та врожаєм колгоспників.

7 серпня 1932 р. М. Калінін підписує постанову, за якою так зване розкрадання колгоспного майна карається розстрілом або позбавленням волі не менше, як на 10 років. До постанови додається інструкція про її застосування, а в народі вона отримує назву “Закон про пять колосків”.

Відео «Закон п’яти колосків»

Майстер в/н.  Літа 1933 від Різдва Христового був в Україні великий Голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ні моравиці. А була лише зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могили – старих, молодих, дітей і ще не народжених, у лонах матерів.

Учень.

Бозю! Що там у Тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в голодній ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.
Таж підрости хоч би трохи, бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір'їночку дай…
Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось,
Холодно, Бозю,
Сніг дуже білий…                                                                                                                                                 Бозю, що там у Тебе у руці?

Майстер в/н. Голодомор - явище унікальне у світовій історії: про нього всі знали, але ніхто не міг говорити. Була відповідна стаття у кримінальному кодексі -  і людина потрапляла до концтабору. Інформація про голодомор пробивалася із заходу завдяки українській діаспорі та передавалася із уст в уста через народну творчість.

Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу в 1932- 1933 роках. Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне у пекельних муках.

То ж перегорнемо скорботні сторінки достовірної народної пам'яті.

 Учень. (запалює свічку — кожен учень перед читанням також запалює свічку пам'яті — робить крок уперед):

 «Анастасія Максимівна Кучерук, жителька с. Судачівка Чуднівського р-ну Житомирської обл.: «На світі весна, а над селом надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти...».

Учень. Микола Піскун, 1926 р. н., смт. Сиваське, Херсонська область. «У 1933 році померла моя сестричка…, їй було лише три роки. Вона не кричала, не вередувала, а лише тихо просила їсти…»

Учень. Петро Оливка, 1921 р. н., смт. Петропавлівка, Дніпропетровська область. «Коли мені було 12 років, засудили за колоски мене маленького на 5 років до важких робіт. Мама пухла разом із сестрою і померла на моїх очах. Одне спасіння: миші наносили в норки запаси, землею обгортали їх у круглих купках, а ми вже її роздовблювали взимку і забирали ці запаси».

Учень. Іван Приступній, 1916 р.н. с.Єгорівка, Одеська область. «Голод почався ще у 1932 р. Врожай був непоганий, але увесь хліб намолочений забрали під мітлу… В поле нікому було виходити, люди мерли, як мухи… за день вмирало до 20 душ. Не було кому ховати”.

 Учень. Письменник Олесь Гончар, 1918 р. н., щоденники, запис від 23.08.1980 р. «А мені згадався 1933-й. «То ж таки був геноцид! Пів – Сухої виморено голодом за одну весну. Сім'я Булата – коваля, де діти старші поїли менших… А ті мої товариші-однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявили в математиці, – сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини, Галещинська біофабрика окороки відправляє на експорт… Ні, то довічний Сталінів гріх, злочин, якому ніколи не буде виправдання…»

Майстер в/н. Готуюсь до виховної години ми відвідали жінку, яка проживає у с.Минівка Полтавського району. Їй  92 роки, вона була зовсім маленькою коли почався голод. Тож, увага на екран.

Відео «Очевидець»

Майстер в/н. У 1988 році голодомор було визнано актом геноциду проти українського народу.

Учень.

Хвилина мовчання сльозою горить,

Пронизує струмом немов би ця мить,

Щипає за душу, бере за живе

І дзвоном тривожним у серці гуде.

Я бачу той розпач безсилих людей

І погляд голодних дитячих очей,

В долоні затиснуті п'ять колосків,

Гвинтівку і вирок жорстоких катів.

Спустошені села, порожні хати

І сни про матусю дитя-сироти,

Яке, наче паросток роду, живе

Й натхненно шукає коріння своє.

Я чую той стогін крізь щільність років,

Крізь спогадів тугу померлих батьків...

У вічність нестиму сторінку сумну -

Про жертв геноциду пам'ять святу.

Учні запалюють свічки

(відео, звучить пісня О Білозір «Свіча»)

Майстер в/н. На знак вшанування пам’яті невинних жертв Голодомору у суботу 25 листопада з 16 години приєднуйтесь всією родиною до всеукраїнської акції «Засвіти свічку!».

Нехай кожен із нас торкнеться пам'яттю цього священного вогню – частинки  вічного.

Ці вогники зігріють душі загиблих.

Це – знак нашої пам'яті.

Це – світло очищення задля нашого майбутнього. .

І не хай світло свічки буде нашою даниною тим, хто пішов від нас у 1933 році. 

Майстер в/н. Із настанням темряви засвітіть і поставте свічку на підвіконня так, щоб її було видно знадвору.

Цей вогник символізуватиме нашу скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів співвітчизників.

  РАЗОМ Україна пам’ятає!  Світ визнає!

Відео «Ти приніс мені яблуко»