Видатні історичні постаті. Історія України

                 ВІЩИЙ ОЛЕГ

   київський князь  (882—912)

 

 Напівлегендарна постать давньоруської історії. Вважається, що він прийшов разом з Рюриком зі Скандинавії. За "Повістю временних літ", Олег обманом захопив Київ (бл. 882), забивши київських князів Аскольда й Діра. Почав правити на Русі від імені сина Рюрика Ігоря. Новгородський літопис вважає його лише воєводою Ігоря, а "Повість..." — повновладним київським князем. За князювання Олега Північна Русь була об'єднана з Південною, що ознаменувало початок створення давньоруської держави. Він послідовно й наполегливо підкорював племінні союзи і княжіння центральній владі.

Особливо відзначився своєю активною зовнішньою політикою. В 907 році очолив великий похід на столицю Візантії Константинополь. Нестор, що коли ладді Олега наблизились до Царгорода, “греки ж замкнули Суд, а місто зачинили”. Давньоруські книжники називали “Судом” бухту Золотий Ріг, що відділяла власне Константинополь від його передмістя Галати. На берегах бухти стояли величезні кам'яні башти, між якими у разі небезпеки натягали гігантський ланцюг, що підтримувався на поверхні води сотнями поплавків. Ця загорожа надійно перекривала вхід до Золотого Рогу. Олег та його воєводи побачили, що малим ладдям одкодеревкам не подолати перешкоди, яка не раз зупиняла важкі кораблі арабів та італійців. Тому князь вирішив перехитрити візантійців. “І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса й поставити на них кораблі,— з гордістю за свого хитромудрого героя пише Нестор. — І з попутним вітром підняли вони вітрила й пішли з боку поля до міста (Царгорода). Греки ж, побачивши це, злякались і сказали через послів Олегові: “Не губи міста, дамо тобі данини, якої забажаєш!”. За легендою Олег прибив свій щит на воротах Царгорода і домігся вигідного для Русі мирного договору (911). Обставини смерті остаточно не з'ясовані. За однією з версій, загинув у поході на Каспій. За іншою, помер від укусу змії, що виповзла з черепа його улюбленого коня (цю смерть йому навіщували волхви).

 

 

 

 

 

 

ІГОР СТАРИЙ

київський князь (912 - 944), син Рюрика

 

Походження князя Ігоря достеменно невідоме. “Повість временних літ” називає його сином Рюрика, що є однією з підвалин норманської теорії виникнення східнослов’янської державності. І хоча викладену у “Повісті” версію біографії Ігоря більшість істориків вважає за штучну легенду, в питанні про походження Ігоря одностайності й досі немає. Є версії, що він був одним із воєвод великого князя київського Олега (Віщого), або нащадком Аскольда, або просто чоловіком Ольги, яка, у свою чергу, була спадкоємницею князів-київичів: переконливих доказів на користь будь-якої з цих теорій на теперішній час не існує. За “Повістю временних літ”, Ігор Старий почав князювати в Києві у 913 р., після смерті Олега. Здійснював централізаторську політику, включив до складу Київської держави могутні племінні об'єднання уличів і древлян. У 941р. здійснив невдалий похід на Візантію, його флот візантійці спалили “грецьким вогнем”. В 943 р. повторив його у більших масштабах і домігся в 944 р. русько-візантійської мирної угоди. Повернувшись із походу, восени 944 р. вирушив збирати данину (полюддя) у землі древлянського союзу племен. Але одержане здалося замалим, і він, вже повертаючись додому, заявив своїй дружині: “Ідіть з даниною додому, а я повернусь і позбираю ще”. З купкою дружинників Ігор знову почав жорстоко стягати данину — так зване полюддя, не рахуючись ні з якими нормами, встановленими його попередниками й ним самим. Це викликало обурення древлян, і вони вбили Ігоря.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

київська княгиня (944 — 964)

 

"Зорю, що передвіщала схід християнства на Русі"

Нестор-літописець

 Походження Ольги достеменно невідоме. Про неї склали чимало легенд. За однією з них, жінка перевозила князя Ігоря через річку, чоловік захопився її вродою і одружився. За іншою легендою, вона була донькою боярина, або псковського князя. Історія Ольги у літописі починається з докладного оповідання про помсту, яку вона вчинила над древлянами за вбивство свого чоловіка Ігоря. Ця помста завершилась спаленням столиці древлян, міста Іскоростень. Враховуючи, що їхній син Святослав був малолітнім, влада перейшла до рук Ольги у 945 р. Ольга стала повноправною правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де час від часу вибухали повстання проти центральної влади. Серед усіх князів Ольга провела державну реформу, організувала опорні пункти центральної влади на місцях, чим зробила важливий крок у складанні давньоруської державності, першою навела лад у справі плати данини. Вона встановила норми оподаткування. Впровадила кілька видів платежів – "устави" та "уроки". Данину з древлян та інших племен відтоді ділили на три частини: дві йшли на Київ, а третя – на Вишгород, де була резиденція Ольги. Княгиня налагодила промисловий відлов хутрових звірів, визначила території, які мали постачати державі відповідний товар. Окрім того, саме хутром підлеглі землі та племена сплачували данину. Цей товар Київської Русі користувався неабияким попитом з боку інших держав. Проводила традиційну політику стосовно Візантії. У 946 (або 957) здійснила візит до Константинополя, уклавши угоду з імператором Константином VII Багрянородним. Під час візиту прийняла християнство, але запровадити його в Києві не спромоглася. Ольгу не просто вшановували нащадки — її канонізували. Намагаючись зміцнити позиції країни в Центральній Європі, Ольгі відправила посольство до Оттона, яке, крім клопотання про запровадження християнства, мало домагатися встановлення відносин “миру й дружби” з Німеччиною - могутньою європейською державою. У роки правління великої княгині не відбувалося воєнних зіткнеш ні з Хозарією, ні з печенігами, конфліктні ситуації розв'язувались дипломатією. У проведенні зовнішньої політики Ольга віддавала перевагу мир ним засобам урегулювання конфліктів.

"Держала сильною та зручною рукою державну систему, й не дала їй ослабнути ні розвалитися".

 М. Грушевський

 

 

 

 

 

 

 

СВЯТОСЛАВ ХОРОБРИЙ

київський князь (964 - 972), син Ігоря

“Запорожець на престолі”
М. Грушевський

 

“Мертві сорому не знають”

 “Не посоромимо землі Руської”

Святослав

По смерті батька перебував під регентством матері. Ставши самостійним правителем, розпочав заходи зі зміцнення Давньоруської держави, повернув до її складу племінне княжіння в'ятичів (964), у 965—968 розгромив Хозарський каганат. За легендою,  Святослав відправив хазарському кагану своє знамените послання "Іду на ви!" Вів активну політику щодо Візантії. В 968 допоміг імператорові Никифору Фоці придушити повстання болгар. Та, розбивши болгарське військо, київський князь і не подумав забиратися геть із Подунав'я, на що так розраховували візантійські політики. Він отаборився у Переяславці на Дунаї. Згідно зі свідченням “Повісті временних літ”, Святослав начебто заявив: “Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці на Дунаї — там середина землі моєї, туди стікаються всі блага”. Навряд чи він збирався перенести столицю Давньоруської держави на Дунай. Але князь, вочевидь, добре розумів стратегічні й економічні вигоди Дунайського пониззя й планував і далі тримати його в сфері свого впливу.  Його спроба залишитися в Болгарії змусила Візантію нацькувати на Київ печенігів. Відігнавши їх, Святослав Ігоревич провів адміністративну реформу, посадивши синів намісниками: старшого, Ярополка, в Києві, молодшого, Олега, в Овручі, позашлюбного, Володимира, у Новгороді Великому.

В 969 Святослав Ігоревич вирушив у другий похід на Болгарію. Проти нього виступила Візантія. В 971 Святослав Ігоревич з військом був обложений у болгарському місті Доростолі, і йому довелося піти з Болгарії. На зворотному шляху він потрапив у засідку, влаштовану печенізьким ханом Курею, й загинув. “Повість временних літ” коротко і з гіркотою констатувала загибель свого улюбленця: “Коли настала весна (972 р), відправився Святослав до порогів. І напав на нього Куря, хан печенізький, і вбили Святослава, і взяли голову його, і зробили чашу з черепа, окувавши його, і пили з нього”.

 

 

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ

київський князь (980 - 1015), син Святослава

 

“Повелів він робити церкви і ставити [їх] на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву Святого Василія [Великого]”

Повість минулих літ

Церква назвала князя Володимира святим, а народ — Красним Сонечком. Добу князя Володимира історики характеризують як ранньофеодальну монархію. “І почав княжити Володимир у Києві єдиновладно” (“Повість временних літ”). Володимир рішуче розпочав реформи державного устрою:

• Щоб приборкати місцеву знать, яка прагнула бути незалежною, у кінці 80-х pp. X ст. Володимир послав дванадцять своїх синів і вірних дружинників до різних міст Київської Русі, а рідного дядька Добриню поставив правити від свого імені Новгородом.

Український історик М. Котляр так оцінює цю ситуацію: “З тієї пори у життєво важливих осередках Давньоруської держави сиділи вже не бунтівливі, завжди схильні до непокори місцеві князьки, а близькі до нього люди, бояри, старші дружинники тощо. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства остаточно прийшов поділ територіальний, що є однією з визначальних ознак справжньої держави”.

• Першим з українських князів Володимир почав карбувати срібні й золоті монети на зразок візантійських (до цього на Русі ходили срібні злитки певної форми — гривні). На монетах були зображені образи Христа й князя Володимира та його монограма —знак “тризуб”.

• Для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дружинників він удосконалив і доповнив попередній кодекс — “Закон Руський”. Особливо князь дбав про “Статут земляний”, у якому йшлося про вироблення закону, що врегульовував правові відносини в тогочасному суспільстві.

• Велику увагу приділив будівництву столиці Русі — Києву, щоб наочно довести силу великокнязівської влади. У кінці X ст. у місті збудували фортецю, високі земляні вали — зовнішню лінію оборони — названі в народі “змійовими валами” (народний переказ розповідає, що Кузьмодем'ян, або Борисогліб, борючись з великим казковим змієм, запряг його в плуг і проклав гігантські борозни).

Час правління Володимира Великого історики справедливо вважають періодом значного піднесення Київської Русі, добою зміцнення Києвом своїх попередніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку. За час свого правління Володимир Великий розширив кордони Київської Русі:

• 981 р. одержав велику перемогу над польським королем Мешком І, повернув захоплені ним давні міста Перемишль, Белз, Велинь, Холм і наклав на поляків данину;

• 983 року здійснив вдалий похід на Ні-ман проти сильного балтського племені ятвягів;

• у 982 і 984 pp. відновив владу Києва над землями радимичів і в'ятичів;

• здійснив успішний похід проти волзьких болгар, які утримували важливий “срібний шлях” з Азії. У результаті походу був укладений почесний мир, який забезпечував торгові зв'язки Русі з найбільшою державою Середньої Азії — Хорезмом;

• поширив владу Києва від Нижнього Дунаю, Карпат, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Повністю залежними від Києва стали Біла Вежа й Тмутаракань.

Одним з головних напрямків зовнішньої політики Володимира був захист південних кордонів держави від печенігів, що кочували на той час між Дунаєм та Уралом. Для цього побудували “гради” на берегах річок Остер, Трубіж, Сула, Стугна та ін. Ці богатирські застави з постійними військовими гарнізонами, без сумніву, відіграли вирішальну роль у стабілізації ситуації на півдні Русі.

Завершивши вирішення питань захисту держави, князь Володимир приступив до радикальних перетворень, пов’язаних з ідеологією та законодавством країни. Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія.

З його ініціативи розпочалася ґрунтовна релігійна реформа, яка тривала кілька років та проводилася в кілька етапів. Спочатку на зміну численним культам, що відправлялися населенням різних земель, Володимир Святославович запровадив в країні пантеон з шести богів на чолі з громовержцем Перуном (980 р.). Згодом увів його одноосібний культ, чим виявив потяг до монотеїзму. В середині 980-х років князь почав схилятися до однієї з світових релігій – християнства. Традиційно часом введення християнства на Русі вважається 988 р., хоча це був тривалий і не завжди мирний та безкровний процес. Щоб закріпити нову релігію, князь наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли (язичницькі боги).

Головною причиною прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі стало те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й усебічно відстоювала її авторитет (на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською). З прийняттям християнства Володимир перетворився на могутнього державотворця, який мав рівноправні зв'язки з багатьма країнами Європи.

“Часи Володимира Святого, або Великого були кульмінаційною точкою процесу будівництва, завершення, так би мовити, механічної еволюції процесу створення стародавньої Руської, Київської держави”
М. Грушевський

 

 

 

 

 

 

 

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

київський князь (1019 - 1054), син Володимира

 

“Якщо будете у ненависті жити, у сварках та бійках, то самі загинете і загубите землю своїх батьків та дідів, котрі здобували її трудом своїм великим...”
З наказу Ярослава Мудрого синам

З малих літ Ярослав був намісником батька, князя київського Володимира Великого, в Ростові, а після смерті брата Вишеслава став князювати у Новгороді. Саме це місто і стало його воєнною силою і підтримкою протягом усього його правління. Після смерті батька 15 липня 1015 р. Ярослав розпочав війну з братом Святополком, яка не припинялася чотири роки. 1019 р. Ярослав з новгородською і варязькою дружинами остаточно розбиває брата, після чого проголошує себе правителем Русі. Проте одноосібним правителем Ярослав став лише після смерті у 1036 р. брата Мстислава, якому підпорядковувався Чернігів і лівобережні землі, і якого він не міг перемогти. Правління нового князя не було спокійним:

• у 1023 р. брат Ярослава Мстислав відвойовує Чернігів і Лівий берег Дніпра;
• у 1029 р. разом зі Мстиславом виганяє із Тмутаракані ясів;
• 1030 —1031 рр. відвойовує Червенські городи, захоплені поляками;
• 1036 р. остаточно розбиває печенігів,
• у 1038 р. підкорює литовські племена ятвягів;
• 1042 р. підкорює фінські племена;
• у 1043 р. війська Ярослава Мудрого, що виступили проти Константинополя, були розгромлені.

За правління князя Ярослава Мудрого була укладена “Руська правда” — перший письмовий звід права, в якому прописувалися права на власність та заходи в разі її порушення. Важливим кроком князя Ярослава Мудрого є призначення (близько 1051 р.) митрополитом київським слов’янина Іларіона, а не грека, як велося до того. Така реформа послабила візантійський вплив на Русі. Всіляко сприяючи утвердженню на Русі християнства, Ярослав запровадив канонізацію святих. Зокрема був зарахований до числа святих батько Ярослава Володимир Великий, визнаний просвітителем Русі. Також було канонізовано братів Ярослава Бориса і Гліба, вбитих Святополком у боротьбі за престол. Було засновано перші монастирі – Св. Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський монастир, які стали великими церковними і культурно-освітніми центрами.

 Про вдалу політику Ярослава на світовій арені свідчить те, що князь виходить з-під залежності Візантії, розірвавши з нею торгові і церковні зв’язки, та одночасно налагоджує союзи з Польщею, Німеччино, Чехією, Угорщиною, найперше через укладення ряду династичних шлюбів. Сам Ярослав взяв за дружину шведську принцесу Інгігерду, сина Ізяслава одружив з донькою польського князя Мешко II, сина Святослава — з дочкою німецького графа. Доньки князя Ярослава стали королевами Франції (Анна), Угорщини (Анастасія), Норвегії і Данії (Єлизавета). За польського короля Казимира вийшла заміж сестра Ярослава Доброніга. Невдала і невигідна обом сторонам ворожнеча між Руссю і Константинополем закінчилася миром, скріпленим шлюбом Всеволода Ярославовича та візантійської принцеси, який дав життя великому князю Володимиру Мономаху.

Князь Ярослав Мудрий мав “справжню пристрасть до будов”, як охарактеризував його М. Костомаров. За визнанням істориків, саме в часи Ярослава було широко запроваджено кам’яне будівництво. За правління Ярослава було засновано міста Корсунь, Юр’їв, Ярославль, Гюргів (Біла Церква), Новгород-Сіверський. Ярослав розпочав розбудовувати Київ: місто істотно розширилося; з’явилися чотири в’їзні брами: Золота, Угорська, Лядська і Жидівська: зводилися дво- і триповерхові будинки з галереями та балконами; побільшало ринків; діяло 400 церков. Окрасою Києва став Собор святої Софії, збудований за зразком храму Софії у Константинополі. У 1054 році великий князь Ярослав Мудрий пішов із життя, покнязювавши 35 років і залишивши по собі могутню і культурно піднесену державу.

“Ярослав над усе полишив по собі пам’ять в руській історії своїми справами внутрішнього устрою”
М. Костомаров
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ

київський князь (1113 - 1125), син Всеволода Ярославича

 

"Поміж давніми князями дотатарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної слави, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, князь, який вирізнявся здоровим глуздом посеред своєї братії, князів руських".

 М. Костомаров

Князь чернігівський, переяславський і великий князь київський. Син Всеволода Ярославича. Матір'ю вважається дочка візантійського імператора Константина IX Мономаха Марія. Був одруженийз дочкою англійського короля Гаральда II Гідою. З 1078 — чернігівський князь, з 1094 — переяславський. Разом з київським князем Святополком Ізяславичем у 1103—1111 здійснив низку переможних походів проти половецьких ханів і відкинув їх від кордонів Давньоруської держави. Коли 1113 р. помер Святополк, Володимир Всеволодович Мономах був запрошений київським вічем на князювання. Щоб заспокоїти киян і нормалізувати стосунки між різними групами населення, Володимир у 1113 р. і видав закон, що передбачав обмеження прав князівської адміністрації над залежним населенням. Заборонялось перетворювати на раба боржника, обмежувались лихварські прибутки. До розширеної Ярославичами “Руської Правди” ці закони увійшли під назвою “Статут Володимира Мономаха”. “Статутом” полегшувалося становище закупа, рядовича, холопа. Був сильним, розважливим і далекоглядним правителем. Відновив централізовану монархію на Русі, що занепала по смерті Ярослава Мудрого. Його владі підкорилася більшість удільних князів. 3 відносно самостійними князями Чернігово-Сіверської, Галицької і Полоцької земель він встановив добрі стосунки.

У 1116 р. князь у коаліції з іншими князями завдав половцям нищівної поразки. Після нього вони чверть століття не тривожили південні кордони. Зміцнював Володимир Мономах і зовнішні позиції Київської Русі. Союзницькі та добросусідські стосунки з іноземними державами скріплювалися династичними шлюбами. Самого князя батько одружив з англійською принцесою Гітою. Сина Мстислава Володимир одружив із шведською принцесою, доньок видав заміж за угорського короля Коломана та візантійського цесаревича Льва Діогена.

З іменем князя пов'язаний переказ про “шапку Мономаха”, якою вінчали російських царів. Насправді ця корона Володимиру не належала, її виготовили в кінці XIII — на початку XIV ст. Видатний мислитель і письменник свого часу. Йому належить знамените "Повчання" дітям, в якому даються настанови нащадкам, як мудро правити й судити. “Перш за все убогих не забувайте, - заповідає дітям Володимир Всеволодович, - але, скільки зможете, по силі своїй, годуйте їх, давайте милостиню сироті і вдовицю захистіть, і не дозволяйте сильним погубити людину. Hi правого, ні винного не вбивайте, не повелівайте вбити його, якщо навіть він буде достойний смерті, і ніякої душі християнської не погубляйте”.

“... і любили його всі навколишні і підвладні йому. Він не був гордим, не возносився у своїх добрих ділах ... До всіх він був милостивим І щедрим на пожертви, у правосудді додержував законів, і хоча винних карав, але більше зменшуючи їх вину і прощаючи. З лиця був гарний, очі великі, волосся рудувате і кучеряве, чоло високе, борода широка, на зріст не вельми великий, але міцний тілом і сильний. У ратях вельми хоробрий і вмілий виладнувати війська. Він багатьох своїх ворогів переміг і покорив ...”

Літопис руський

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ

 галицький князь (1153-1187), син Володимирка

 

"Був же він князь (Ярослав) і мудрий, і красномовний, і богобійний, і поважний в усіх землях, і славен військами, - бо де була йому обидь, то сам він не ходив полками своїми, а посилав їх з воєводами. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і жебраків годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь їм воздаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре про них"

(Іпатіївський літопис).

Ярослав Осмомисл тобто “людина, що має вісім відчуттів”, приєднав до свого князівства землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю. Ярослав підтримував дружні стосунки з угорцями та Фрідріхом І Барбаросою з Німеччини. Про славу й авторитет, які мав князь на Русі, говориться в похвалі йому із “Слова о полку Ігоревім”: “Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підперши Гори Угорські (тобто Карпати) своїми залізними полками, заступившикоролеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські.”

За допомогою великого війська став одним із наймогутніших князів на Русі. Внутрішня політика Ярослава Осмомислова була направлена на боротьбу з боярством, яке у той час вже перетворилося на родову аристократію, з військовими дружинами і почало втручатися не тільки в державні, але і приватні справи князя. Галицьке князівство підтримувало економічні і торгові стосунки з Болгарією та Візантією. Разом з іншими давньоруськими князями вів боротьбу проти половців. Ярослав мав великий вплив у боротьбі князів за великокняжій престол. Про могутність Ярослава Осмомисла згадується в "Слові о полку Ігоревім".

  "Він мав істинні державні чесноти, рідкісні в тодішні часи: не шукав завоювань, але, задовольняючись своєю чималою областю, пікся про благоденствування народу, про квітучий стан міст, землеробства; для того любив тишу, озброювався єдино на ворогів і посилав рать з боярами, думаючи, що справи цивільні ще важливіші військових для государя".

М. Карамзін

 

 

 

РОМАН МСТИСЛАВИЧ

Галицько-волинський князь (з 1199 — 1205)

 

Високо плаваєш ти, Романе, в подвигах ратних,
Як той сокіл на вітрі ширяючи, птицю долаючи одвагою.
Маєте ви залізні нагрудники під шоломами латинськими.
Та й не одна країна гуннська, Литва ще й ятвіги,
Деремела ** й половці списи свої покидали,
А голови преклонили під тими мечами булатними!
“Слово про Ігорів похід”

Син волинського князя Мстислава Ізяславича. У 1199 р. об'єднав Галицьке та Володимиро-Волинське князівства у могутнє Галицько-Волинське князівство. Під час правління Романа Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності.  Першим завданням, що постало перед Романом, стало придушення галицького боярства, з чим він блискуче впорався завдяки підтримці середнього та дрібного боярства. Щоб припинити спроби втручання в справи Галичини київського князя 1202 р. Роман розпочав з ним запеклу боротьбу, і цього ж року  оволодів  Києвом, об'єднавши під своєю рукою всю Південно-Західну Русь.

Видатний полководець, Pоман Mстиславич був мудрим політиком. Жив здебільшого у мирі з Угорщиною і Польщею. Вів боротьбу проти половців і литовських феодалів. У 1204 р. князь зібрав південноруських володарів і стрімко пішов до Половецького степу, розгромив військо ханів і повернувся додому із здобиччю та визволеними з полону руськими людьми. Галицький книжник у посмертній похвалі Романові патетично вигукнув, що цей князь “кинувся був на поганих (язичників), мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, неначе крокодил, і переходив землю їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур”. Майже одночасно Роман Мстиславич завдав вирішальної поразки спорідненим з литовцями войовничим племенам ятвягів — ось чому автор “Слова про Ігорів похід” оспівав перемоги Романа над Литвою. Ятвязькі князьки постійно зазіхали на західні землі Галицько-Волинської Русі. Особливо терпіли від них селяни порубіжних земель та городяни прикордонних міст. Як оповідає Київський літопис під 1198 p., волинський князь “ходив на ятвягів мститися, бо вони воювали його волость”. Польський хроніст XVI ст. Мацей Стрийковський доніс до нас народний переказ про те, що Роман запрягав литовських бранців (тобто ятвягів) у плуги. А пізній російський “Докладний літопис” додає до цього: “Один литвин, що в плузі тягнув, навчившись руської мови, сказав: «Романе, Романе, худим (бідним) живеш, Литвою ореш”. Роман Мстиславич увійшов в історію як видатний політик та державо-творець. Переможні походи дозволили Роману набути великого авторитету, де його в межах країни називали “Самодержцем всєя Русі” (Галицько-Волинський літопис). У 1204 р. папа римський Інокентій ІІІ пропонує Роману королівську корону.

Як зазначає історик М. Котляр, Романові належить честь складання проекту додержання “доброго порядку” на Русі, тобто припинення князівських чвар та організації виборної центральної влади у федеративній Давньоруській державі. Проте руські князі відмовилися обговорювати цей проект, і завершити свою справу Романові не вдалося. У 1205 р. він загинув поблизу польського міста Завихоста над Віслою, потрапивши у ворожу засідку. Після його смерті Галицько-Волинське князівство починає розпадатися на окремі землі.

“Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; найпаче [це] він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах провадив, багато перемог здобув, а в одній був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то сказав: “Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!” І збулося останнє”.

В. Татищев

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДАНИЛО РОМАНОВИЧ

Галицько-волинський князь (1238 — 1264)

 

“Другим по Соломоні”

Галицько-Волинський літопис

 

Князь галицько-волинський, великий князь київський (1240), перший король Русі-України (1253). Син князя Романа Мстиславича з династії Рюриковичів і його другої дружини Анни. У дитячі роки перебував “на вихованні”(а фактично — під наглядом) при дворі угорського короля Ендре ІІ. У 1221 р. почав княжити на Волині й до 1229 р. завершив об’єднання волинських земель. У 1223 р. відзначився у битві русичів на річці Калці проти монголо-татар. Прагнучи відновлення Галицько-Волинського князівства батька, Данило Романович у 1238 р. за підтримки городян оволодів Галичем. Згодом передав Волинь брату Васильку Романовичу, а сам зайняв Київ. Ведучи вперту боротьбу не тільки проти княжих чвар, засилля бояр, але й проти зростання агресії з боку угорських і польських феодалів, князь Данило, крім своєї бойової дружини, спирався також на дрібних служилих людей і міське населення. Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління було засновано міста Львів, Угровськ, Данилів, відновлено Дорогичин, зведено нові могутні фортеці Кременець і Холм. Данило Галицький переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича в Холм.

Після вторгнення монголо-татар у Південно-Західну Русь (1240) і встановлення залежності від татарських ханів, Данило здійснював енергійні заходи для запобігання новим вторгненням.  Він був змушений поїхати до ханського двору в Сарай і визнати залежність від Золотої Орди. Хоча його прийняли там досить милостиво, але перенесені приниження змусили згодом літописця завершити розповідь про цю подорож словами: “Зліше зла честь татарська”. В переговорах з Батиєм Данило добився від нього підтвердження своєї влади над Галицько-Волинським князівством, але не над Києвом. До того ж він був зобов'язаний надсилати свої військо для участі в походах Батия на Польщу, Литву, Угорщину та інколи платити данину. Він поставив перед собою завдання об'єднати Русь для відсічі Золотій Орді й уклав союз із владимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем.

1245 р у битві під  Галицьким війська Данила розбили об'єднані полки угорських і польських феодалів і галицьких бояр, що завершило майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства. Данило Галицький втрутився у війну за австрійський герцогзький трон і на початку 1250-х рр. домігся визнання прав на нього для свого сина Романа.

У 1252 р. разом із братом Васильком та синами організував визвольний похід проти монголо-татар на Волинь. Розраховуючи на західних союзників для протистояння Орді, погодився прийняти від папської курії в 1253 р. королівський титул; акт коронації Данила відбувся в м. Дорогичин. Однак вести війну з татарами Данилу Романовичу довелося власними силами, причому вперше в історії Русі-України один з її князів завжди брав гору над непереможними, як тоді вважалося, монголо-татарами. У 1245—1264 рр. Данило був повновладним господарем Галицько-Волинського князівства. Час князювання Данила Романовича був періодом найбільшого економічного, культурного піднесення і політичного посилення Галицько-Волинської держави.

Князь був людиною високих політичних, державних і військових здібностей. В умовах ворожого оточення, не маючи достатньої опори на Русі, він вів запеклу сорокарічну боротьбу з боярською опозицією й довів її до переможного фіналу, відновивши централізоване Галицько-Волинське велике князівство. Данило докладав титанічних зусиль до консолідації земель Південно-Західної Русі. Він підніс авторитет князівства в середньовічному світі. Однією з головних заслуг галицько-волинського великого князя була та, що він продемонстрував усьому світові можливість успішної боротьби з Ордою, завдавши кілька поразок орді Куремси. Йому не пощастило скинути вороже ярмо, бо надто сильними виявились завойовники, надто роз'єднаною — Русь. Для визволення від Орди тоді ще не склались об'єктивно-історичні умови.

“В історії Галицько-Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили.”

І. Крип’якевич

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СВИДРИГАЙЛО ОЛЬГЕРДОВИЧ

 

Великий князь литовський (1430 — 1432)

 

“Свидригайло мимоволі став, коли так можна висловитись, шефом руської партії в литовський державі”

Д. Дорошенко

 Син Ольгерда Гедиміновича, молодший брат Ягайла. У 1386 разом із Ягайлом охрестився за католицьким обрядом, узявши ім'я Болеслав. Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р. cтав його наступником.  Він повів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського.

У своїй політиці князь Свидригайло спирався на українську знать, що зумовило невдоволення литовських феодалів-католиків. Феодали-католики проголосили Великим князем литовським стародубського князя Сигізмунда Кейстутовича (брата Вітовта). І наступні 4 роки в межах Великого князівства Литовського існувало дві держави - власне Литва і "Велике князівство Руське". Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло. Вирішальна битва між руськими та польсько-литовськими військами відбулася у 1435 р. Швянта під Вількомиром. Цю битву за масштабністю історики порівнюють з Грюнвальдською. Війська Свидригайла були вщент розбиті, самому князеві довелося рятуватися втечею. Свидригайло зрікся титула князя Великого князівства Руського та покинув Литву й повернувся лише після смерті Сигізмунда (1440), отримавши у володіння Волинь і зберігши титул великого князя. Помер у Луцьку.

“Та Свидригайло при великий рухливості  й енергії ані трохи не мав щастя на воєннім полі ані в політиці взагалі.”

М. Грушевський

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОСТРОЗЬКИЙ КОСТЯНТИН

волинський князь, гетьман Великого князівства Литовського (1460-1530)

 

 “Він був малий на зріст, але великий душею, для усіх доступний, щедрий до сподвижників, милосердний до бранців та досвідченіший всіх у воєнному ремеслі”

Польська хроніка XVI ст.

 

“Князь Костянтин може бути названий кращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі битви, ...в бою не поступається хоробрістю Ромулу”

Папський легат  Пізоні

Князь Костянтин Іванович Острозький належав до одного з найславетніших українських князівських родів, що походив від турово-пінських Рюриковичів. З 1550 — володимирський староста та маршалок волинської шляхти, з 1559 — київський воєвода. Наприкінці XVI ст. — найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Мав земельні володіння на Поділлі, в Галичині та на Волині.

 Розпочав військову кар’єру за правління польського короля Яна I Ольбрахта. Брав участь в успішних кампаніях проти татар і Великого князівства Московського. Цікаво відзначити й той факт, що князь Острозький був першим українським полководцем, що став до бою з московітами. Коли 1514 року Великий князь Московський Василь ІІІ напав на Литву, намагаючись окупувати місто Білої Русі Смоленськ, то в битві під Оршею литовсько-білорусько-українські війська під командуванням Острозького не просто розгромили армію супротивників, а й, як зазначають хроністи, винищили її "до ноги". За перемогу біля Очакова проти сил кримського хана Махмет-Гірея одержав звання гетьмана Великого князівства Литовського (був першою людиною, яка одержала це звання). У 1508 р. під Слуцьком і в 1512 р. під Вишневцем князь розгромив загони кримських татар. У 1527 р. на Київщині військо Костянтина Острозького перемогло кримських татар.

За своє життя Костянтин Іванович побудував багато православних храмів у різних куточках держави. Два з них у самій столиці - Вільні. У рідному Острозі заснував Троїцький монастир. Документи зафіксували його значні дарування Воскресенській та Миколаївській церквам у місті Дубно, Микільському монастирю, заснованому на місці перемоги над московським військом (1518), Межигірському монастирю, віленському Успенському собору. Він дарував церквам предмети культового вжитку (шати, хрести, ризи). Дерманському монастирю було передано книгу повчань патріарха  Каліста та рукописне Євангеліє.

Гетьмана Острозького шанували його сучасники. Відомий польський історик Мацей Стрийковський називав гетьмана другим Ганнібалом і Сципіоном руським і литовським, “мужем святої пам'яті і надзвичайно прославленої діяльності”. Московський князь Андрій Курбський, котрий, втікши з Московії, знайшов притулок на Волині