Видатні українські композитори

Про матеріал

Матеріал для використання на позакласних заходах. Присвячено видатним композиторам, таким як М. Скорик, С. Гулак - Артемовський, М. Леонтович та ін. Матеріал містить цікаві факти життя та творчості композиторів, розповіді про найвидатніші та найпопулярніші їх твори. Популяризує українську музику та патріотичне виховує учнів.

Перегляд файлу

Запорізька дитяча школа мистецтв №4

Лекція на тему

«Ювілеї українських композиторів»

Викладач Соколенко Н.Б.

Запоріжжя 2017

Ювілеї українських композиторів

Сьогодняшній захід присвячений ювілеям українських композиторів та їх творчості. Я розповім Вам про видатних діячів та їх най відоміші твори, що отримали популярність далеко за межами нашої країни.

Геніальний ювелір української пісні, славетний композитор Микола Дмитрович Леонтович народився 13 грудня 1877 р. на Поділлі у селі Селевинці у родині священика. Цього року святкується 144 рік з дня його народження. Продовжуючи сімейну традицію, мав стати Миколка духовною особою: закінчив семінарію у Кам’янці-Подільському, одержав звання регента Петербурзької придворної співацької капели. Та не став Леонтович священиком, працював учителем у Вінниці, на Донеччині, у наших степових селах тоді ще Катеринославської губернії. І не міг козак не побувати на Хортиці. Ця подорож надихнула маестро на обробку козацьких пісень. Микола Дмитрович керував учнівськими колективами і творив власні обробки народних пісень.

Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Ряд його творів включили до свого репертуару професійні та самодіяльні колективи України. Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка, разом з композитором і диригентом Г.Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків. Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які почали переслідувати українську інтелігенцію й шукали Леонтовича, щоб його заарештувати, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу "На русалчин великдень". У ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий невідомим, який напросився в хату переночувати з метою пограбування.

Його різдвяна колядка"Щедрик" відома у всьому світі під назвою "Carol of the Bells" та має безліч інтерпретацій. Славетний композитор все життя намагався пропагувати українську культуру у свої творах. Він збирав та обробляв козацькі пісні, створюючи високохудожні твори-пісні.

Вперше композиція «Щедрик» була висвітлена українській публіці у 1916 році у виконанні хору київського Університету. Це була вже четверта редакція "Щедрика" Леонтовича, що набула надзвичайної популярності. 5 жовтня 1921 року він був презентований на концерті в Карнегі Холі в Нью-Йорку. А в 1936 році Пітер Вільховський, який працював на радіо NBC, записує англійську версію слів до "Щедрика" — "Carol of the Bells". Під цією назвою мелодія українського "Щедрика" стала всесвітньо відомою.

В основу твору покладена українська щедрівка — пісня добрих побажань, яка виконується в період зимових свят. Органічно поєднавши прийоми народного багатоголосся з досягненням класичної поліфонії, композитор домігся того, що кожен голос відіграє цілком самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою в пісні, подаючи кожен художній образ у граничному завершенні. Композитор вдається до так званих органних пунктів, на тлі яких будує складні звукові комплекси. Цим він досягає особливої гармонійної насиченості і напруженості звучання.

М. Леонтович «Щедрик»

30 вересня святкує 84-річчя Валентин Васильович Сильвестров — лауреат Міжнародної премії імені С. Кусевицького, Міжнародного конкурсу композиторів «Gaudeamus» , Державної премії України імені Т. Шевченка, Народний артист України. Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ ступеню, Ярослава Мудрого V ступеню. Почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Народився в сім’ї інженера та вчительки німецької мови. Батьки намагалися дати йому різнобічну освіту, не акцентуючи при цьому на музиці. Сильвестров закінчив музичну школу і з 15 років пробував складати музику, але вступив до Київського інженерно-будівельний інститут. Після трьох років навчання в середині навчального року покинув інститут і в 1958 вступив до Київської консерваторії. У 1961 написав свій перший серіальне твір — «П’ять п’єс для фортепіано».

Закінчив Київську державну консерваторію (тепер Національна музична академія України) за фахом композиція в 1963 р. по класу Б. Лятошинського.

З 1960-х років музика Сильвестрова звучить на міжнародних фестивалях, його твори виконують Ґ. Кремер, О. Любимов, І. Монігетті, О. Рудін, Г. Рождественський та інші. Твори Сильвестрова виходять друком у багатьох престижних видавництвах Заходу, в тому числі «Бєляєв-Петерс».

В 1960-ті роки В. Сильвестров входить до творчої групи «Київський авангард», представники якої всупереч жорсткому тиску з боку захисників панівної в СРСР естетики соцреалізму, відкривають нову сторінку історії української музики, орієнтуючись на нові стильові течії та опановуючи сучасними композиторськими техніками західноєвропейської музики. Зокрема композитор використовує в своїх творах додекафонію, алеаторику, сонористику. Характерним драматургічним принципом стає хвильова драматургія.

В 1970-ті композитор поступово відмовляється від традиційних технік авангарду, орієнтуючись на постмодернізм. Сам автор називає свій стиль «мета-музикою» (метафорична музика). В музиці цього періоду переважають медитативні, споглядальні настрої. Чільне місце займає характерне постмодернізму звернення до стилів минулих епох.

Характерною рисою стилю Сильвестрова стає постлюдійність, характерною драматургічною рисою стає превалювання періодів спаду та diminuendo, на різних рівнях композиційної структури прослідковується характерна постмодерновій парадигмі невизначеність. Характерною особливістю фактури стає наявність звукової педалі, фону, в рамках якого виникають окремі знаки алюзій.

Сильвестрова можна вважати одним з провідних представників "Київського авангарду" - творчої групи, що стала відома громадськості на початку 1960-их років та незабаром була жорстоко критикована захисниками консервативної позиції СРСР щодо музики. Зберігаючи незалежність всупереч тиску й навіть деяким "оксамитовим" репресіям, він потрапив на стилістичне роздоріжжя близько 1970 року та відвернувся від традиційних технік авангарду, наблизившися у стилі до подоби західного 'пост-модернізму'. Свій стиль нового періоду сам автор називає 'мета-музикою' (чи метафоричною музикою).

Незважаючи на переважно ліричну природу творчости, у доробку Сильвестрова твори практично всіх класичних жанрів. Він - автор 6 симфоній, 5 симфоній без номера, низки оркестрових та концертно-оркестрових творів, хорових та камерних кантат, камерно-інструментальної музики, в тому числі багатьох творів для фортепіано, вокальних циклів. Багато працював у сфері кіномузики.

В. Сильвестров Тиха музика

Євген Федорович Станкович є центральною фігурою в сучасній музиці України. Плідно працюючи з 1966 року, він написав 6 симфоній, 9 камерних симфоній, опери “Коли цвіте папороть” і Rustici, 6 балетів, велику кількість ораторіальних, камерно-вокальних та інструментальних робот, а також музику для 6 спектаклів та більш ніж 100 фільмів.

19 вересня композитор відсвяткував 77-річчя. Народившись 19 вересня 1942 року в місті Сваляві, де він почав свою музичну освіту, Євген Станкович продовжував своє навчання в музичному училищі міста Ужгорода, а пізніше в Львівській та Київській державних консерваторіях в класі професора Бориса Лятошинського та Мирослава Скорика.

Вже з перших композицій Станкович проголошує себе як композитор великого драматичного дарування. Його вишукана композиторська техніка, детальна поліфонічна фактура та споглядальний ліризм викликає до спогадів стиль епохи Барокко, а повнокровна пост-романтична оркестровка додає музиці теплоту та експресію. Творчість Станковича надзвичайна в показі емоційної свободи, досконалої технічної майстерності та гнучкості форми.

Євген Станкович нагороджений багатьма почесними званнями та нагородами, в тому числі найвищою нагородою України за артистичну діяльність премією Тараса Шевченка. Його Третя камерна симфонія увійшла в десятку найкращих творів світу організації ЮНЕСКО за 1985 рік.

Твори Станковича звучали в концертних залах Канади, США, Німеччини, Франції, Іспанії, Югославії, Китаю, Філіпін та країнах Східної Європи. В січні 1992 року Євген Станкович був головою жюрі Першого Міжнародного фестивалю сучасної музики в Канаді. В 1996 році він був композитором-в-резиденції кантона Берн, Швейцарія.

Євген Станкович багато років очолював Спілку композиторів України, є членом Комітету з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка, обирався народним депутатом СРСР і УРСР, Народний артист України, Герой України. Він академік Академії мистецтв і займає посаду завідуючого кафедрою композиції в Національній музичній академії міста Києва.

Українську музику нині неможливо уявити без творів Євгена Станковича. Симфонія, балет, інструментальний концерт, музика до кінофільмів, камерні твори, фольк-опера, масштабні вокально-симфонічні полотна, програмні композиції - у кожній з цих жанрових сфер Станкович сказав своє вагоме слово. Досягнення композитора визнані суспільством: він - лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка, володар численних національних та міжнародних мистецьких відзнак, серед яких премії фольклорного конкурсу Європейського радіо, Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО, диплом Тбіліського міжнародного фестивалю за кращу музику (1993), театральна премія „Київська пектораль" , звання лауреата Премії ім. Артемія Веделя та Всеукраїнської премії „Визнання". Однак масштаб і реальне місце митця у національній та світовій культурі визначаються не стільки званнями та нагородами (це — лише наслідок), скільки духовною енергією його музики, її змістовою глибиною і технічною довершеністю. Можна з повним правом стверджувати, що Євген Станкович — український композитор світового масштабу: український — бо національна компонента (чи то фольклор, чи то вітчизняна професійна традиція) є найважливішим джерелом його творчості; світового — бо творчі досягнення Станковича давно вийшли за межі національного виміру, ставши загальнолюдським надбанням.

Євген Станкович є автором музики до численної кількості кінофільмів. Одним із прикладів такої музики є маундтрек до серіалу «Роксолана».

«Роксола́на» — український телесеріал режисера Бориса Небієрідзе відзнятий у 1996—2003 роках на кіностудії Укртелефільм за мотивами однойменної повісті Осипа Назарука.

Зовсім ще недавно українська дівчина Настя, куплена на невільничому ринку в Стамбулі, була однією з численних наложниць у гаремі турецького султана Сулеймана Великого. Маючи неабиякий розум, горда і вродлива слов'янка підкорила серце могутнього султана, ставши спершу його законною дружиною, а потім і володаркою Османської імперії.

Є. Станкович музика до к/ф «Роксолана»

Славетну сторінку в історії української культури відкрив Семен Степанович Гулак-Артемовський як композитор, оперний співак (баритон) і драматург, творець першої української опери.

Семен Степанович Гулак-Артемовський народився 16 лютого 1813 р. у містечку Городищі (нині Черкаська обл.) в сім’ї священика місцевої церкви. Наступного року буде святкуватися 208 років з дня його народження. Гулаки-Артемовські походили із старовинного козацького роду, що бере свій початок з ХVIII ст. За сімейною традицією, кілька поколінь чоловічої половини сім’ї приймали духовний сан. Крім того, багато її представників вирізнялися музичною обдарованістю. Серед них були скрипалі-віртуози, композитори, піаністи, співаки, збирачі народних пісень.

Семен вже в дитинстві мав чудовий голос, знав багато українських пісень і любив їх виконувати. Майбутнє хлопчика мало тривожило батьків, бо вони твердо вирішили, що молодший син повинен стати священиком. Тож хлопчик навчався спочатку у Київському духовному училищі, потім у Київській духовній семінарії, був кращим її співаком. Володів надзвичайно красивим голосом-дискантом і за наказом київського митрополита був прийнятий до хору Софійського собору, а з 1830 співав у хорі Михайлівського Золотоверхого монастиря. З часом у нього розвивається прекрасний баритон, і він стає першим солістом хору.

У 1836 р. в житті С. Гулака-Артемовського трапилась важлива подія, яка визначила його подальшу долю. Його спів почув російський композитор Михайло Глинка і, захоплений чудовим голосом, запросив юнака до Петербурга, де на той час формувалася придворна хорова капела. Гулак-Артемовський відразу поїхав до Петербурга, а Глинка затримався, відвідуючи заможні шляхетні українські родини. Проте вакансії у хорі були заповнені, і С. Гулак-Артемовський залишився в чужому місті без праці і грошей. Повернувшись до Петербурга, Михайло Глинка допоміг юнакові, поселив у себе на квартирі, почав активно його готувати до сценічної діяльності. Спеціально для нього він написав два романси («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку» на тексти В. Забіли).

Саме в цей час Семен знайомиться з Т. Г. Шевченком. Відносини швидко переросли у щиру, теплу дружбу, що продовжувалася протягом багатьох років. Про поета хлопець знав давно, бо у його сім’ї виховувався двоюрідний брат поета Євдоким Савович Шевченко.

З 1838 p. C. Гулак-Артемовський співає у придворній капелі. Успіхи юного українця були разючі. На одній з вечірок на квартирі композитора приймається рішення відправити Семена Гулака-Артемовського на навчання до Італії. У 1839 р. О. Драгомижський, М. Глинка, П. Степанов, В. Волконський влаштовують благодійний концерт, а гроші за нього дають співакові для навчання у Флоренції та Парижі. Дебют Семена Гулака-Артемовського на сцені Флорентійського оперного театру відбувся в 1841 р.

На флорентійській оперній сцені він виступав лише один сезон, а потім повернувся до Петербурга, де як соліст імператорської опери впродовж 22 років виступав на сцені і виконав понад 50 партій переважно з італійського репертуару.

У 1850 гастролював у Москві, Тулі, Харкові, Курську, Воронежі. За 24 роки сценічної діяльності проспівав 51 оперну партію. Водночас, хоч і не часто, він виступав як драматичний актор, завойовуючи прихильність публіки. Серед його ролей був Чуприна із п’єси «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Театральні критики відзначали, що «пан гнатенко ий небагато в чому поступається тут самому Михайлу Щєпкіну», неперевершеному виконавцю цієї ролі.

Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського —створення першої української національної опери «Запорожець за Дунаєм». Сюжет твору підказав йому М. Костомаров. Прем’єра відбулася в 1863 р. у Маріїнському театрі Петербурга, наступного року — у Великому театрі в Москві. Партію Карася виконував сам композитор. Однак через утиски української культури з боку уряду царська цензура майже 20 років забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив у 1884 p. M. Кропивницький, забезпечивши цьому твору довге сценічне життя. Опера «Запорожець за Дунаєм» приваблює демократичним характером сюжету, мелодійністю музики, що увібрала барви українського пісенного мистецтва, колоритністю образів, соковитим народним гумором. Це творіння великого майстра стало міцним підґрунтям національного оперного мистецтва.

Після постановки у Маріїнському театрі опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулак-Артемовський назавжди залишає петербурзьку сцену і переїжджає до Москви, де якийсь час виступає у Великому театрі.

Саме у Москві, залишивши назавжди сцену, С. Гулак-Артемовський вирішує активно зайнятися практичним лікуванням людей гіпнозом, у результативність якого він глибоко вірив. Ще у Петербурзі співакові вдалося отримати офіційний дозвіл на таку діяльність.

У Москві С. Гулак-Артемовський оселився біля церкви Різдва у невеликому двоповерховому дерев’яному будиночку, який дуже швидко стає широковідомим багатьом людям. Поголос про лікувальні сеанси колишнього уславленого співака ширився з кожним днем. За винятком неділі та релігійних свят, С. Гулак-Артемовський приймав щодня 30 – 40 осіб, не беручи з них за сеанси гіпнозу жодної копійки. «Це не мистецтво, а дар, і я не маю права брати за нього винагороду», — говорив Семен Степанович. Майже 10 років Гулак-Артемовський займався лікарською практикою.

Помер він 5 квітня 1873 р. і похований у Москві. Могила з часом загубилася, але у 1952 році, зусиллями акторів Московського музичного театру ім. Станіславського і Немировича-Данченка, місце захоронення було віднайдено і встановлена колона з мармуровою вазою.

В історії української культури Семен Степанович Гулак-Артемовський уславився своїм багатогранним талантом дарувати людям високі зразки музичного мистецтва і як фундатор української опери, створивши свого незабутнього «Запорожця за Дунаєм».

Думка про створення української опери сформувалася у Семена Гулака-Артемовського у зв'язку з новими завданнями для українського мистецтва, що висунув народ у ці роки, і його загальним прагненням до створення національної культури на народній основі.

Добираючи сюжет, Гулак-Артемовський намагався насамперед вивести на сцену театру рідні йому образи представників українського народу, побут народу і його пісню, привернути до них увагу слухача. Сюжет відсилає до часів, коли після знищення Запорізької Січіросійськими військами (1775) частина запорожців втекла до Османської імперії. Тут їхня доля складалася тяжко — османський уряд намагався використати козаків як воєнну силу, спрямовану проти їхньої батьківщини. У 1828 р., під час російсько-турецької війни, частина запорожців, на чолі з отаманом Йосипом Гладким, повернулася в Російську імперію, після чого Задунайська Січ була знищена. Ці події, безсумнівно, послужили джерелом задуму, але автор опери вільно їх переосмислив і переніс у XVIII ст. Лише віддалено, як відгомін, відображені в опері спогади про знищення Потьомкіним козачої вільності. Зміст опери не в цих трагічних спогадах, а в ідеї любові до Батьківщини, жагучому прагненні запорожців повернутися в Україну.

С. Гулак – Артемовський опера «Запорожец за Дунаем» 1д. Одарки и Карася

Мирослав Михайлович Скорик рекомендацій не потребує. Покоління 60-х знає його популярні естрадні пісні, музику до кінофільму "Тіні забутих предків". Його "Мелодія" стала справжнім інструментальним шлягером. А для музичного світу Мирослав Скорик — класик української музики, композитор універсального обдарування. У цьому році Мирослав Михайлович відсвяткує 82 день народження.

Народився 13 липня 1938 року у Львові. Походить з інтеліґентної родини (бабуня була рідна сестра славетної оперної співачки Соломії Крушельницької). Почав навчатися музики в музичній школі у Львові 1945 року. 1947 року родину Скориків було репресовано з політичних мотивів та вислано в Сибір. Після смерті Й.Сталіна родина повернулася до Львіва, де Мирослав у 1955-1960 роках студіював у Львівській державній консерваторії (нині Львівській музичній академії) ім. В.Лисенка під орудою професорів Станіслава Людкевича, Романа Сімовича та Адама Солтиса (клас композиції А.Солтиса, клас історії та теорії музики С.Людкевича).

У 1960-1963 роках навчався композиції в аспірантурі Московської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського під керівництвом проф. Д.Кабалевського.

З 1963 року працює у Львівській, а з 1966 у Київській державній консерваторії ім. П.І.Чайковського (нині Національній академії музики України), викладаючи теорію музики і композицію (з 1971 - доцент, з 1985 року - професор). Учитель багатьох відомих композиторів.

Доробок містить різноманітні музичні жанри: оперу, балет, “Реквієм”, концерти (для оркестру, для віолончелі з оркестром, 3 фортепіанові, 2 скрипкові), твори для оркестру, різноманітних ансамблів, фортепіано соло, зокрема 7 партит для різних інструментальних складів; музику до багатьох фільмів та театральних вистав, джазову та популярну музику.

Редактор творів української класики - опер Миколи Леонтовича “На Русалчин Великдень”, Анатоля Вахнянина “Купало”, Дениса Січинського “Роксолана”.

У стилістиці продовжує традиції львівської композиторської школи, органічно пов'язаної з різноманітними первинними жанрами; дає модерну авторську візію українського, зокрема карпатського фольклору і львівського міського й салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу.

Його твори реґулярно виконуються в Україні, інших країнах колишніх республіках СРСР, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступає як дириґент і піаніст з виконанням власних творів.

Член Національної Спілки композиторів України та її секретар (1968-), голова правління Львівської організації (1988-). З грудня 2006 р. - співголова, з грудня 2010р. - Почесний співголова Національної Спілки композиторів України.

Мирослав Скорик - народний артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор, кандидат мистецтвознавства, завкафедрою композиції Львівської консерваторії, голова Львівського відділення Спілки композиторів, секретар Спілки композиторів України і завкафедрою історії української музики Київської консерваторії та керівник Центру музичної україністики.

М. Скорик — один з організаторів міжнародного музичного фестивалю "Контрасти", який щороку проходить у Львові. Попри дуже напружений життєвий ритм, композитор продовжує активні творчі пошуки.

Світова прем'єра опери українського композитора Мирослава Скорика "Мойсей", поставленої Львівським Державним Академічним театром опери та балету імені Соломії Крушельницької, поза сумнівами, стала однією з найпомітніших подій у культурному житті України впродовж останнього часу.

Оргкомітет загальнонаціональної програми "Людина року – 2003 ", організованої суспільно-громадським фондом "Дзвони майбутнього ", назвав імена кращих українців за підсумками минулого року. Серед лауреатів – був відомий львівський композитор Мирослав Скорик, якого відзначено у номінації "Діяч мистецтва року ".

А вже 2004 року Мирославу Скорику присвоїли звання "Львів’янин року". За таке рішення міські депутати на сесії проголосували одноголосно.

Мелодія ля-мінор для скрипки і фортепіано була написана для фільму «Високий перевал». Кінострічка, що мала робочу назву «Партії рядова», розповідає про повоєнні роки в Галичині і знімалася на початку 1980-х років. Попри те, що оригінальний сценарій акцентував увагу на трагедії, принесеній у звичайну галицьку сім'ю Другою світовою війною, під тиском владних структур картина зазнала значних змін вже на етапі монтажу, щоб зображувати діяльність ОУН-УПА крізь призму радянської ідеології. Режисер картини, не поділяючи трактування сценарію, що його нав'язували представники КДБ, звернувся до Мирослава Скорика з проханням скласти таку музику до кінострічки, яка могла б «розказати» глядачеві те, чого не можна показати. Вперше твір прозвучав для флейти і фортепіано, а згодом композитор зробив перекладення для скрипки з фортепіано, скрипки з оркестром.

Композиція написана у розмірі 4/4, головна тональність — ля-мінор, складається з 50 тактів та має виражений ліричний характер. Кульмінація має виконуватися постійно підсилюючись та виразно. Попри значний творчий доробок композитора, який включає оперу, балет, концерти (для оркестру, для віолончелі з оркестром, 3 фортепіанові, 2 скрипкові), твори для оркестру, різноманітних ансамблів, фортепіанні соло, зокрема 7 варіантів партитури для різних інструментальних складів; музику до багатьох фільмів та театральних вистав, джазову та популярну музику, «Мелодія ля-мінор» на сьогодні є найбільш впізнаваним та найчастіше виконуваним його твором.