Відкритий захід Леся Українка

Є люди, як свічки, - згоряють

І відходять в небуття

Є люди, як зірки, горять

І світять все життя.

У нашім залі на столі

Портрет стоїть у рамі.

Він всім знайомий –

І мені, і татові, і мамі.

З портрета дивиться на нас

Землячка-поетеса.

Це гордість нашої землі,

Нескорена, незламна Леся.

Я знову бачу Лесю, мужню, горду

І сонце п’є калинову росу.

Безсмертна донько мудрого народу

Вінок любові я тобі несу.

Тобі сьогодні хліб, калину й колос

Твоя малеча рідна принесла.

Ти все життя з недугою боролась

Та творчістю ти смерть перемогла.

(Діти кладуть хліб на рушнику до портрета Лесі Українки, вазу з колосками і калиною. На фоні тихої мелодії йде діалог ведучої та Лесі).

Ведуча. Ти, дівчинко, в які світи мандруєш?

Леся. Я до людей.

Ведуча. А як твоє імення?

Леся. Леся.

Ведуча. А де зросла ти, дівчинко вродлива?

Леся 1

На Волині в інтелігентній родині.

Я народилася 25 лютого 1871 року у сім’ї  Косачів  синьоокою білявою дівчиною із душею гордою і ніжною, серцем лагідним і чистим, волею незламною.

 Я була привітною і допитливою дівчинкою, надзвичайно вродливою та чуттєвою до краси, милосердною до всього і до всіх.

Любила бігати лісами і луками, плела віночки, співала пісні, заслуховувалась казками і переказами.

Я жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками  коридорами.  Моїми учителями   були мати, батько, а також книги і життя.

Слайд «Батьки Лесі»

У 4 роки я навчилася читати. Мої улюблені книги – «Кобзар» Тараса Шевченка, твори Жюля Верна, Даніеля Дефо, казки Г. Х Андерсена та, грецькі міфи.

Шестирічною я вже вміла писати і вишивати. Сама вишила батькові сорочку. У 5 років  добре грала на фортепіано. Цього навчила мене мама.

 Коли я була малою, то допомагала батькам садити садочок: яблуні, груші, вишні. Мабуть, згадкою про той сад і став вірш «Вишеньки», написаний в дитячі роки.

Пісня та інсценізація за віршем «Вишеньки». (В центрі – деревце вишні. Діти виконують пісню. Хлопчик  і дівчинка імітують дії.)

Леся 2  У десятирічному віці, під час свята Водохреща, у мене промокли  ноги, бо я стояла у крижаній воді. Мені так цікаво було все побачити!

Почався туберкульоз кісток. У 1883 році мені зробили операцію і видалили кісточки з лівої руки. Рука була скалічена і я назавжди попрощалася з грою на фортепіано. Про це  пишу у вірші «До мого фортепіано».

Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!

Потім туберкульоз прокинувся у легенях, а після залікованих у Карпатах й Італії легень, на цю недугу у мене захворіли нирки.

 З 12 років, вже будучи хворою, самотужки починаю вивчати іноземні мови і вивчила їх 13. Французькою, німецькою, італійською могла писати вірші.

 Ще з дитинства навчилась переносити біль і страждання і нікому не жалітись.

Як дитиною, бувало,

Упаду собі  на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» - мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда –

Щоб не плакать, я сміялась.

Боротьба з тяжкою недугою потьмарила не тільки моє дитинство, а все подальше життя, та я не здавалася.

          Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

           Чи пісня й думка кволі?

 Свій перший вірш «Надія» написала у 9 років і присвятила його тітці Олені, заарештованій в Петербурзі.

    Вірш «Надія»

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна. 

У мене було двоє братів Михайлик і Микола, і три сестри Ольга, Оксана, Ізидора. Ми жили дружно.

Я  дуже любила своїх менших братиків і сестричок. Робила для них іграшки і ляльки з маківок, кольорових папірців і тканини. Була для них вихователькою, наставником і вчителькою.

 Найбільше гралася з улюбленим братом Михайликом. Ми вигадували різні забави, фантастичні пригоди, умовно мандрували до далеких країн і диких людей. Тому нас і називали спільним ім’ям Мишолося.

Згодом, ставши поетесою,  написала дуже багато творів для дітей: казки, вірші. Я  написала чудову казку «Лісова пісня» про лісову мавку, яка любила все живе.

  Леся 3

Коли мені пішов двадцятий рік, я зрозуміла, що художня література – то моя доля, життя і щастя, радість і зброя.

 Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем для катів.

У моїх віршах найчастіше звучить тема весни, тому що через хворобу  більше не могла бути взимку на Україні. На зими виїжджала до Єгипту, Італії, Грузії, а поверталась навесні.

Стояла я і слухала весну.

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Пісня «Стояла я і слухала весну»

Мама

Я, мама Лесі Українки, Ольга Петрівна Косач, більш відома як Олена Пчілка завжди була поряд із дочкою.  Створила Лесю такою, якою вона стала. Коли Лесі було 13 років, у неї назбиралось вже кілька віршів,  порадившись з дочкою, добираю їй псевдонім Українка і публікую в журналі вірш «Конвалія».

       Конвалія

Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.

Та недовго навтішалась
Конвалія біла, —
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.

Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крав.

То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов'яла, схилилась.

Промовила конвалія:
"Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!"

Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів'ялу
Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно.
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів'ялу,
Залишить байдуже!..

Мама

 Відтоді і пішли по всьому світі прекрасні поезії, підписані цим гордим, ніжним і красивим іменем -Леся Українка. Чому Українка? Та тому, що в сім’ї панували українські звичаї. Часто це викликало здивування: «Як то може бути, щоб у сім’ї дворян усе було отаким мужицьким?» Леся знала, що українському слову доводиться боротись за виживання.

 Лесина хвороба – туберкульоз кісток, прогресувала. Лікарі порадили їхати на лікування до моря. Тепле південне сонечко давало їй сили, а безкрає синє море дарувало музику віршів.

Леся писала не тільки вірші, а й казочки. Зараз ви побачите уривок з казки «Біда навчить» «Інсценізація казки Біда навчить».

(Під музику залітають два горобчики ,біжать по колу один за одним, зупиняються на середині).

1 горобчик.

Ой, які гарні зернятка!

2 горобчик.

Це мої, я перший побачив!

1 горобчик.

Ні, мої!

(Горобчики б’ються, штовхаються, розмахують крилами. З’являється курка, забирає зернятка).

Курка. Дурні бились, а розумні поживились.

1 горобець.

Що ти таке кажеш?

Курка.

То я вам дякую. От поки ви здуру бились, то я із своїми курчатами поснідала вашими зернятками! Нікому вас було бити і вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може, б з вас птахи були!

1 горобчик.

Вчи своїх дурних курчат розуму, а мені і мого розуму вистачить. (вибігає).

2 горобчик.

А правда, краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти. Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!

Курка.

Е ні! Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі- от своїх діточок чималенько. Шукай собі інших вчителів.

Леся 3

Моя хвороба прогресувала і лікарі порадили їхати на лікування до моря. Саме в Ялті познайомилися з Сергієм Мержинським, який лікувався від туберкульозу легень.

 Я прагнула кохати і вміла дарувати щастя і любов. Але в особистому житті у мене було багато страждань. Сергій не відповів мені взаємністю. Але з часом все змінилося.

У мене був вірний і щирий товариш – Климент Квітка, який став моїм чоловіком. Через місяць після одруження поїхали в Крим. Але недуга почала прогресувати, перекинулася на інші органи тому змушені були їхати на Кавказ.

Я пройшла складне життя, але доля подарувала мені щастя залишити свій слід на землі, на якій народилася та яку прославила.  Мене називають: Одержимою, Співачкою досвітніх вогнів, Квіткою Ломикамінь, Дочкою Прометея. А я - зірка, яка спалахнула і згасла.

Учень

1 серпня 1913 року в курортному містечку Сурамі, що в Грузії, перестало битися її серце на 42 році. Леся померла на руках своєї мами та чоловіка.

Тіло великої дочки українського народу було перевезено в Київ і поховано на Байковому кладовищі

Творчість Лесі Українки багата і різноманітна. Її поезія свідчить про велику любов до рідної землі, вболівання за долю свого народу. Цілу збірку українських пісень, казок, ігор зібрала поетеса, записала і передала нам у спадок.

Як умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний промінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

Леся малою дуже любила плести віночки з квітів. Давайте і ми сплетемо вінок пам’яті Лесі Українці.

 (Заздалегідь готується шаблон віночка. Діти малюють удома квіти і готують легенду про кожну з них).

Діти плетуть вінок навколо портрета Лесі Українки.

1. Я вплету до віночка ромашки — символ миру і кохання. Це улюблені квіти Лесі. Нині медицина здолала таку хворобу, як туберкульоз. Колись він забирав багато життів, надто молодих, зокрема і Лесине. Раніше існувало товариство боротьби з туберкульозом, і його емблемою була ромашка.
2. Я хочу вплести барвінок - символ життя, пам'яті і вдячності.
3. А я безсмертник вплету. Він тому так і називається, що людям здоров'я дарує.   Це — символ безсмертя.
4. Я вплету у віночок волошки — символ вірності й постійності. Ще їх вважають царськими квітами.
5. А я хочу вплести до Лесиного віночка калину. Калина — символ краси, вроди і мужності.
6. Я любисток вплету — символ любові, відданості.
7. Я вплету конвалії.  У нашому фольклорі ці квіти порівнюють із перлинами щасливого сміху лісової Мавки. Конвалії — символ ніжності, чарівності. Леся назвала свій перший друкований вірш «Конвалія», який написала у 13 років.
8. Мак — символ печалі й туги. Ми сумуємо за тобою, Лесю, тому вплітаємо мак у віночок.
9. Незабудки — квіти постійності й вірності. Ми тебе ніколи не забудемо.

Пісня «Чи є кращі між квітками?»

Рано пішла з життя Леся Українка,

Та нам у спадок

Залишила пісню, повну згадок,

Пам'ять залишила назавжди.

Пісня «Хотіла б я піснею стати»

Хотіла б я піснею стати                                                   
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії
І щастя моє таємне,
Ясніші, ніж зорі яснії,
Гучніші, ніж море гучне.

                            Поблискують черешеньки

В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп’яточко

Під деревцем скачуть,

Простягають рученята

Та мало не плачуть:

Раді б вишню з’їсти,

Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,

Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо

Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?»

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Доленько недописана,

Ластівко золота!

Чую, дзвенять над світом

Твої невмирущі слова.

Їх не розвіє вітер,

Земля їх не поховає.

«Ні, я жива, я буду вічно жити.

Я в серці маю те, що не вмирає!»

 (Входять Мавка і Лукаш).

Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш

Та що ти, дівчино? Чи я розбійник? Я тільки хтів собі вточити соку із берези.

Мавка.

Не точи! Се кров її. Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш

Березу ти сестрою називаєш? Хто ж ти така?..

Мавка

Я-Мавка лісова.

Лукаш (не так здивовано, як уважно, придивляється до неї).А от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.

Мавка.

А бачити хотів?

Лукаш.

Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така, як дівчина… ба ні ,хутчій, як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по- нанськи…А чом же в тебе очі зелені? (Придивляється). Та ні, тепер зелені… а були, як небо сині … О! тепер вже сиві, як тая хмара… ні, здається, чорні чи ,може, карі… ти така дивна!

Мавка (усміхаючись).

Чи гарна ж я тобі?

Лукаш (соромлячись).

Хіба я знаю?

Мавка (сміючись).

А хто ж теє знає?

Лукаш (зовсім засоромлений).

Ет таке питаєш?

Мавка (щиро дивуючись).

Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хороша?». А ясен їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!»

Лукаш

А я й не знав, що в них така розмова. Я думав-дерево німе. Та й годі.

Мавка

Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш

Чи то ти все отак сидиш у лісі?

Мавка

Я зроду не виходила ще з нього.

Лукаш

А ти давно живеш на світі?

Мавка

Справді, ніколи я не думала про те… (Задумується). Мені здається, що жила я завжди.

Лукаш

І все така була ,як от тепер?

Мавка

Здається, все така…

Лукаш

А хто ж твій рід? Чи ти його зовсім не маєш?

Мавка

Маю. Є лісовик. Язву його «дідусю», а він мене –«дитинко» або «доню».

Лукаш

То хто ж він- дід чи батько?

Мавка

Я не знаю. Хіба не все одно?

Лукаш (сміється)

Ну та й чудні ви отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,  чи баба чи вже як у вас зовуть?

Мавка

Мені здається часом, що верба ота, стара, сухенька, то- матуся. Вона мене на зиму прийняла і порохном м’якеньким  устелила для мене ложе.