Відображення флори і фауни в Україні в ліриці

Пісенна спадщина українського народу доносить до нас весь природний колорит нашої праматері України. Щоб хоч на мить перенестись в ту Україну, де калина в лузі і в дворі, верба край долини, тополя в полі, хрущі гудуть над вишнями, треба хоч трохи випити води з тієї криниці, що зветься народною скарбницею рідного народу.

Ми загубили найсвітліше, найприродніше- людську любов до землі. Оте первісне начало – людина як частка природи, - без якого не може розвиватися будь-яка цивілізація. Народна творчість в усі часи прагнула зберегти тісний зв’язок людини і природи в тому числі через вірші та загадки про природу та її мешканців. Тому перед нами зараз стоїть важливе завдання на шляху відродження втраченого.

Я бачив як вітер березу зломив, Коріння порушив, гілля потрощив, А листя не зв’яло, і свіже було, Аж поки за гору вже сонце зайшло

Я бачив, як серну підстрелив стрілець, Звалилася, бідна, прийшов їй кінець, Боротися з смертю було їй не в міч, Одначе боролась, поки зайшла ніч.

Я бачив – метелик поранений млів, Крильце перебите на сонечку грів, - Ще трошки пожити на думці було, І, може, пожив би, так сонце зайшло.

На світі у кожного сонце своє; Любенько живеться, як сонечко є, А згасне те сонце – і жити шкода, На світі без сонця усе пропада.

Барвінковий край Народна етнопедагогіка в усі часи прагнула зберегти тісний зв’язок людини і природи в тому числі через пісенну і казкову творчість намагалась виплекати в людині змалку « священе ставлення до всього живого і не живого що оточувало дитину» Квіти є невід’ємною частиною українського фольклору Слів на описи не трачу, Словом не передаси Їх зеленої, безсловесної, Дивовижної краси. В них п’яніють, в них сміються, В них кохаються віки, Нареченим іх дарують, Заплітають у вінки. Ними кожен свою радість, Власне щастя назива, Квіти часто нам говорять, Втричі більше, ні слова.

Квіти – обличчя нашої країни. Її прикраса. В їх образи народ втілив і народну творчість, щоб донести до прийдешніх поколінь всі барви, що прикрашають ліси і луки, квітники і городи, та взагалі символізують українську землю, український народ.

Гей стоїть військо славне запорізьке, Та, як мак процвітає. Та пропав мій вік, Як маків цвіт, Що вночі зацвів, А вночі опав. Ну й мак же красивий, Зацвів серед поля! Такий, що повз нього Не пройдеш ніколи.

Стоїть півень на току, У червонім ковпаку. (Мак) Взимку голо тут було, Навесні вогнем цвіло. Влітку виросло село. Аж сто хат На кілочку стоять, Хати щастям багаті- по сто діток у хаті. По сто діток скрізь було. Отаке зросло село. (Мак) Запалили в чистім полі, Наче гребінці червоні. То палає в полі так Польовий червоний…(Мак)

З квіткою мальви асоціюють спогади про Батьківщину, про домівку. Вирву я з рожі квітку Та ой та пущу на воду, Пливи, пливи з рожі квітко,- Аж до мого роду. Від мого віконця, до самого сонця Стеле мальва стежку, Квіткову мережку. Навесні я сіяла насіннячко, Доглядало квіти тепле літечко, Восени на святі любій мамі, Подарую я червоні…(Мальви)

Чорнобривці, чорнобривці, Квітнуть в тиші вечоровій, Чорнобривці чарівні Так і просяться в пісні Біля хати під вікном Чорнобривці братці. Закрутилися танком Бджоли на зарядці.

В часи середньовіччя через нев’янучу зелень и велику живучість барвінку приписували якусь надприродну силу, вважали його символом вічності та постійності. Вважали, що барвінок оберігає людину, яка його має при собі, від влади диявола і всілякої нечисті. Дівча сина народила, Барвіночком обстелила. Не рвіть , дівки, барвіночку, Не збудіте дитиночку! Барвіє барвінок у нас біля хати, Синіє над стежкою ніжний, хрещатий І каже барвінок: «Є квіти у мене , Ще й листячко те, що зимою зелене».

Лист зелений і міцний, Сніг для нього не страшний, А коли весну стрічає, Сині очі розкриває.(Барвінок) Цвіте синьо, лист зелений Квітник прикрашає, Хоч мороз усе побив — Його не займає. (Барвінок) Лист зелений не пропав, А під снігом задрімав. Щоб у синю сукенчину Одягнуть весняну днину.(Барвінок)

Хміль теж здавна є улюблена в нашому народі рослина і в багатьох народних піснях та віршах « вона –символ самого життя». Існував звичай: хлопець освідчувався в коханні там, де хміль росте. Росте хміль в дикому вигляді майже повсюдно .Здавна в українців був звичай мати в’юнкого красеня в себе на городі Виорю я нивку широкою, Да й на сію хмелю високого Ой хмелю ж ,мій хмелю, Хмелю зелененький, Де ж ти , хмелю, зиму зимував, Що не розвивався? Де ж ти, сину ночував, Що не роззувався? Ой вийся , хмелю, Вище моїй хати! Ой пусти мене, Мати погуляти

Без рук, без ніг, без черева - залізе на дерево. (Хміль) 

Пісні України доносять до нас відомості і про те, які саме рослини росли в городах, садах. Посадила огірочки Близько над водою, Ростіть, ростіть, огірочки В чотири листочки Послав мене мій миленький Квасолю садити, А сам пішов із кумою До корчомки пити. Сію я, сію я, А в городі та петрушечку, За городом та чорнушечку. Сію я, сію я .

Хлібні культуру в народній творчості також мали велике значення. Найчастіше це жито, пшениця, овес. Та яром, яром, Ой пшениченька ланом, А горою овес. Ой у полі тихий вітер віє, А там козак пшениченьку сіє. Та полола пшениченьку, Та вирвала травиченьку. Зеленеє жито, зелене… Хорошії гості у мене, Хорошії гості за столом, Зеленеє жито за селом.

Мій брат Кіндрат, Через землю пройшов, Золото знайшов. (Зерно) Одгадай загадочку: Кинув її в грядочку, Нехай моя загадка лежить до весни. (Озимина) Гарна панна, Гарно вбрана; Хто її розбере, Той від неї плакати буде. (Цибуля) Стоять коні на припоні, Не п’ють, не їдять,- Всі гладкі стоять. (Гарбузи) Сидить баба серед літа, В сто сорочок одіта. (Капуста) Сидить дівиця в темній темниці.(Морква) Тіло викидають, Шкіру носять, А голову їдять. (Коноплі)

Майже в усіх народів є улюблені дерева – символи. В Україні – це верба та калина. Дуже часто в українських народних піснях використовуються кущові рослини, що повсюдно ростуть на Україні. Це зокрема – терен та калина. Урвала собі чорного терну, Та приложила к своїм оченькам; Коби у мене такії очі, Годила би-м ся та паничеві. Цвіте терен, цвіте терен, Листя опадає; Хто в любові не знається, Той горя не знає. Здається недавно- два чи три годи. А вже ж тая стежка терном заросла. А попід терен, гей, попід терен, Гей там бита доріженька лежить, Попід терен та й убитая, Слізоньками та й облитая.

Калина – це той символ, що й пам’ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, невіддільний від життя. Козак умираючи на чужині просив: Казав собі, насипати високу могилу, Казав собі посадити в головах калину; Будуть пташки прилітати калиноньку їсти, Будуть мені приносити від родиноньки вісті. Гей у лузі червона калина, Гей, гей, похилилася. Чого наша славна Україна, Гей, гей зажурилася. А ми ж тую червону калину, Гей , гей та піднімемо, А мі ж свою славну Україну, Гей, гей та розвеселимо! І криниці, й огороди, і дівчина мене знає- В косу пишну заплітає, Діти, певне, мене знають, Швидко загадку вгадають, Бо нема тої людини, Щоб не відала… (Калини)

Верба – здавна одне з найпоширеніших дерев на Україні, одне з найулюбленіших у народі. Раніше вербами обсаджували дороги й городи, ставки й береги, левади та греблі. В кінці греблі шумлять верби, Що я посадила… Нема того козаченька, Що я полюбила. Висока верба, тонка галуза, Зелений лист пускає, Велика, люба, тяжка розлука серденько уриває. На городі верба рясна… Там стояла дівка красна, Хорошая та вродливая, Її доля нещасливая. Проливала дрібні сльози молода дівиця Полоскала довгі коси у чистій водиці. (Верба) Довгі ,тонкі віти має, Золото кору вкриває, З гілок кошики плетуть, В церкву раз на рік несуть . (Верба)

Ой ти, дубе кучерявий, Лист на тобі рясний; Ти, козаче молоденький, Словами прекрасний Зелений дубочку, Чого похилився? Молодий козаче, Чого зажурився? Плечистий, коренастий Та міцний, як зуб,  Виріс у дворі наш  …(Дуб)         Сам він красень, а жолуді його сини.(Дуб) Батько синів тисячі має, Кожному шапочку справляє. (Дуб, жолуді)

Чи думали ви коли небудь про те, чому так багато високих поривань у нашій свідомості пов'язано з птахами? Голуб здавна уособлював вірність, мир, любов; лебідь- гордість, чистоту й кохання; орел-мужність і сміливість. І все ж ми особливо любимо лелек, що символізують сімейний затишок, благополуччя, вірність своєму краю..

Існувало повір’я: в кого оселився на хаті лелека- тому щастя буде довіку.

 Ой полети, зозуленько, На зорі раненько, Та й на моїй родиноньці Закуй жалібненько! Сядь, зозуле, край віконця, Де мати сідає Із якого мене ненька Щодня виглядає. Облітай же, зозуленько, Вишневий садочок, Та й принеси хоч квітоньку, Хоч один листочок! Щиголь –хлопець гарний І на вроду вдатний, Засватав він гарну птицю- Молоду синицю. В суботу ввечір Весіллля зробили. Ластівочки-дружжечки Вінок завивали, А зозулі-свашечки В долоні плескали.

Ми переконались , що тексти українських народних віршів та загадок мають неабиякий українознавчий(бо відтворюють особливості флори і фауни України) і народознавчий потенціал, бо передають особливості світоспийняття українського народу , його образної свідомості , його життя в гармонії з природою.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!