Виховна бесіда: "СМЕРТЬ І БЕЗСМЕРТЯ ЛЮДИНИ"

СМЕРТЬ І БЕЗСМЕРТЯ ЛЮДИНИ

ПЛАН.

1. Як ми повинні ставитися до смерті?
2. Чи має людина право добровільно піти з життя?
3. Проблема безсмертя.

Усе, що має початок, має і свій кінець. Так і наше життя. Якби ми колись не прийшли у цей світ, то нам не треба було б і покидати його. Якби ми не народились, то нам не треба. було б і вмирати. Народження і смерть - ось перший та останній ак­ти п'єси, під назвою  "Життя”,  яку судилося зіграти кожному з нас І нікому не дано уникнути цієї долі.

Як ми повинні ставитися до смерті?

Є люди, котрі уника­ють не лише розмов, але навіть думки про смерть. Чому вони так роблять? Мабуть, тому, що згадки про смерть їм дуже не­приємні. Одним вони нагадають про втрату близької людини, ін­шим - що вони можуть когось втратити. Але найчастіше люди, особливо молоді, відчувають якусь не усвідомлену неприязнь до смерті і навіть страх перед нею. Але чи варто піддаватися цим відчуттям? Чи не краще перебороти їх у собі і мужньо подавитися на те, що нас чекає?

Так, смерть - це, звичайно, трагедія. Як так може бути: я сьогодні є, щось роблю, про щось мрію, до чогось прагну, щось відчуваю, а завтра, чи післязавтра, чи просто; коли-небудь мене раптом не стане? І значить - усьому кінець? І я нічого більше не побачу і не відчую? Але ж це безглуздо! Це жорсто­ко ! Це несправедливо! У всякому випадку нам так здається, поки ми              не замислися про смерть і про наше до неї ставлення.

Смерть - це трагедія. Але ні, трагедія - це саме життя, бо смерть завжди всього лише одна з сторін або  із моментів життя (бо ж кожен день ми щось безповоротно втрачаємо) та його останній акт. Тому не варто уподібнюватися страусам, які ховають голови під час небезпеки і заплющують на неї очі. Навіть якщо ми і не будемо думати про смерть, то вона однаково настане. А думати про неї необхідно. По-перше, для того, щоб краще пізнати і оцінити; життя. А по-друге, щоб, приймаючи участь у трагедії не пробувати розігру­вати фарс чи комедію.

Життя треба приймати таким яким воно є, у всіх його най­різноманітніших проявах, одним з яких і є якраз смерть. Але це зовсім не значить, що оскільки ми думаємо про смерть, то повинні  жити у постійному страхові перед нею або в її постійно­му очікуванні. Поводитися так було б не менше по-дитячому, ніж не думати про неї зовсім або ж думати, що смерті взагалі не існує. Навпаки, ми повинні замислюватися про смерть, щоб подолати страх перед нею і ставитися до неї саме так, як вона цього заслуговує.

А лякає нас найчастіше не сама смерть, а наше про неї неправильне уявлення. Смерть - це всього лише припинення нашого  індивідуального існування, яке так само природне, як і те, що після сонячного дня наступають сутінки. Нас же не лякає знання про це і не заважає нам насолоджуватися променями сонця. Воно лише нагадує нам, що день рано чи пізно скінчиться, а ми повинні встигнути зробити те, що намітили.

Але майбутній захід сонця не лякає нас тому, можливо подумаєш  ти, що ми знаємо й інше: завтра почнеться новий день, сонце зійде і буде світити знов, а наше життя більше ніколи не повториться.

А чому ти вважаєш, що не повториться? Ні, я маю на увазі не казку про переселення душ або про потойбічне існування, якими люди утішали себе, щоб подолати свій страх перед смертю. Я маю на увазі зовсім інше. Наше життя обов’язково повториться в інших людях: у наших дітях, в тих, хто буде продовжувати нашу справу або розвивати наші ідеї, навіть в тих, хто колись буде вчитися у цій же школі або ходити по тих же вулицях, що й ми.

На це ти можеш, звичайно, заперечити, що все одно це вже буде не наше, а чиєсь інше життя.

Так, але ж і день, який наступить завтра, теж буде лише частково подібним на сьогоднішній, і це буде вже зовсім інший день. Але доки Земля обертається навколо Сонця, доти буде продовжуватися і шерег днів і ночей, які замінюють і повторюють одні одних. І доки будуть існувати на Землі або у Космо­сі люди, теж буде продовжуватися чергування і повторення їхніх життів, їх народжень і смертей. Так що лякає нас най­частіше не наша майбутня смерть, а те, що може чекати нас після неї. Іншими словами, нас лякає лише Невідомість. І це словами принца датського Гамлета прекрасно виразив видатний англійський драматург Шекспір:

 ...Померти

Заснути.. Може й бачити сновиддя?

У цьому й перепона» Що приснитись

 Нам може у смертельнім сні, коли

 Вантаж земної суєти ми скинем?

Оце єдине спонукає зносить

 Усі нещастя довгого життя;

Інакше - хто ж би стерпів глум часу,.

... Xto б це став потіти,

Вгинаючись під тягарем життєвим,

Якби не страх перед незнаним чимось

 У тій незвіданій країні, звідки

 Це не вертався жоден подорожній?

Миритись легше нам з відомим лихом,

Аніж до невідомого спішити...

Ми вже розглядали питання про те, що, не розуміючи приро­до "душі” та вважаючи її безсмертною, люди склали міф про її посмертне існування і воздаяння або розплату за земні заслуги чи гріхи людини у раю або у пеклі. Ніхто з людей при житті не міг знати: вироку, який буде лише після смерті винесений ді­лам його, тому кожен лякався ймовірності. бути, приреченим на "вічні муки", які, можливо чекають його після смерті.

Але, мабуть, не тільки віруючі відчували страх перед смертю і тим, що за нею може їх чекати. Такий беззвітний страх, і,              наприклад, острах дітей перед темнотою або перед саміт­ністю, міг бути одним із проявів  "інстинкту життя" або, точ­ніше, "інстинкту самозбереження", який сформувався у ході полюції і ^становив своєрідну захисну реакцію людини на ті небезпечні ситуації, які могли загрожувати їм у незнайомо­му місці і про які вона нічого не знала. Релігія могла тільки по-своєму пояснити і або посилити це почуття страху, або ж, навпаки, ослабити його своїми обіцянками загробного життя і посмертної відплати.              

Але були й інші спроби свідомо приборкати цей інстинк­тивний страх перед смертю, які здійснювали філософи. Наприклад, Епікур  доводив: "Найбільш жахливе лихо, смерть, не має до              нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступає, то нас вже нема". Батько російської космонавтики К.Е.Ціолковський вважав, що "страх природної смерті буде знищений глибоким пізнанням природа". А Л.М.Толстой, котрий багато розмірковував про життя і смерть, писав: "коли життя благо, то благо і смерть, яка є необхідною умовою життя". Кожен по-своєму висловлювали ці думки і багато інших мислителів, які прагнули за допомогою доводів розуму подола­ти несвідомий страх перед смертю.

Головні з цих доводів, окрім тих, що вже наводилися, зводилися до наступних:

• смерть припиняє не тільки те, що прекрасне і приємне у житті, але також його гіркоти та страждання,

тому для людини, яка втомилася від життєвих негод і страждань, смерть мо­же бути благом і порятунком;

• іноді смерть може зберегти людську гідність, врятува­ти людину від ганьби, тому краще мужньо померти, ніж безчес­но жити:;
• своєю смертю, людина. може врятувати життя іншої людини або визволити з біди багатьох людей; така смерть, яка прийня­та за Батьківщину, або інших людей - благородна;
• добровільна смерть, прийнята за інших людей заради їх життя - це геройство або подвиг, така смерть може зробите лю­дину безсмертною;
• поваги і захвату заслуговує й той, хто йде на смерть, не бажаючи відмовишся від своїх переконань.

Таким чином, смерть інколи може бути не тільки злом, але й благом. Як природне закінчення життя, коли пройдений весь "життєвий цикл" і настала старість, коли досягнута мета життя і вичерпані духова і та фізичні сили - така смерть тіль­ки бажана і немає нічого страшного. Але зовсім інша справа, коли людина внаслідок безглуздої випадковості, хвороби або насильств гине у розквіті сил. Така смерть, дійсно, страшна, і вона сприймається нами як величезна несправедливість, бо вона - протиприродна.

Особливо несправедлива і страшна насильницька смерть. Нема більш важкого злочину, ніж позбавити життя іншу людину, незалежно від того, роблять це окремі люди чи суспільство, держава. Тому у багатьох цивілізованих країнах взагалі від­мінена смертна кара як міра покарання. Насильницьке позбавлення людини життя може бути допустимим лиш в одному єдино­му випадку: коли нема іншої можливості запобігти або стрима­ти ще більше зло, яке робиться самим існуванням даної людини іншим людям.

Але і у цьому випадку неправомірно керуватися принципом: око за око, зуб за зуб, смерть за смерть. Закон кровної пом­сти, який дійшов до нас з сивої давнини, не здатен налагодити справедливість у сучасному її розумінні, бо зараз вищим кри­терієм вчинків людини повинно бути не просто збереження роду, а усього людства. Цей закон суперечить гуманності, оскільки його виконання може привести, і, як правило, при водить, до ще більшої несправедливості.

Будь-яка розправа над людиною без суду і слідства теж антизаконна і карається як злочин. Тисячу разів повинні бути зважені та перевірені всі обставини, абсолютно доведена вина людини, перш, ніж її можна буде назвати злочинцем і перш, ніж може бути прийняте фатальне рішення. Наприклад, у Франції смертна кара була відмінена після того, як внаслідок судової помилки був приговорений до позбавлення життя невинний юнак. У інших країнах, включаючи й нашу, ця вища міра покарання за­стосовується лише по відношенні до найбільш небезпечних і невиправних злочинців, які відрізняються нелюдською жорсто­кістю або заподіяли велетенську шкоду всьому суспільству. Не караються законом лише ті  випадки вбивства, які скоєні у безвихідному становищі з метаю запобігання ще більш важкого зло­чину чи з метою самооборони.

Чи має людина право добровільно піти з життя?

Якщо люди­на немає юридичного, а тим більше, мораль нього права позбавити життя іншу людину, то є у неї таке право по відношенню до самої себе? Питання це надзвичайно складне і неоднозначне, і у кінцевому підсумку кожна людина може вирішити його для себе тільки сама. Проте при цьому необхідно враховувати деякі мож­ливі ситуації.

Перша: людина змушена розстатися з життям, щоб зберегти свою гідність, свої переконання, не стати негідником або зрад­ником, врятувати інших людей. Така смерть вимагає великої си­ли волі та мужності, але .вона  виправдана і нерідко вважається героїчною. На такий крок відважилися у свій час Сократ, Сенека, Джордано Бруно, Іван Сусанін, Олександр Матросов, моло­догвардійці та тисячі інших людей які добровільно віддали своє життя за свої переконання, за ту справу, якій вони слу­жили, за Батьківщину.

Друга ситуація: життя стало нестерпним, і людина вирішує розстатися з ним, покінчити з собою. У даному випадку рішення вибрати смерть - прояв слабкості, безвілля, а то й навіть боягузтво перед реальними чи уявними труднощами життя. Але і тут багато залежить від обставин. Одна справа, коли на цей крок відважується безнадійно хвора і зовсім безпомічна стара людина, для якої життя - страшенна мука, а смерть - порятунок від страждань і котрій жити залишилося все одно недовго, її рішення добровільно піти з життя може бути у крайньому випадку  і зрозумілим і прощеним. Але зовсім інша справа, коли на такий крок зважується людина у будь-якому іншому, а особливо у молодому ві­ці. У цьому випадку її рішення не можна виправдати, на мою дум­ку, ніякими обставинами чи причинами.

Безнадійна хвороба? Але хіба рідко лікарі помилялися у діагнозі? А якщо навіть він і правильний, то, знов-таки, хіба мало було випадків, коли "безнадійні" хворі одужували?

Бо ж ніхто до кінця не знає усіх особливостей і можливостей свого, а тим паче чужого організму, впливу на нього психіки.

А раптом завтра будуть знайдені ліки від хвороби, яка ще сьогодні вважається  невиліковною? І, можливо, вони вже десь є, тільки про них ще не всі знають. Тему, доки людина жива, вона повинна надіятися. Тим більше, що часто; саме надія чи навіть віра у чудо стає тими ліками, які дозволяють мобілізувати усі. захисні сили організму і безнадійно хворій людині видужати.

Але бувають і інші причини, які штовхають людину на само­губство: повне розчарування у житті або у самому собі, не розділене кохання, зрада товариша, муки сумління, крах надій та інші. Але ні одна з них не є достатньою для зведення рахунків з життям. Бо поки людина живе, усе в її житті може ще змінити­ся. А хіба сама вона не може у будь-який момент корінним чином змінити своє життя або своє ставлення до нього?

Важко, а іноді й неможливо здається щось зробити або щось виправити у своєму житті. Але ж без подолання я таких  труднощів людина просто б не росла. Скільки людей, особливо в молоді роки, пройшли через такі періоди свого життя, коли воно починало здаватися їм абсолютно неможливим, безглуздим або нестерпним. Але достатньо їм було проявити хоч трохи во­лі чи мужності, “переступити" через власні біль і розчаруван­ня, змінити умови свого життя або по-іншому подивитися на свої життєві обставини, "переключитися” на щось інше, поді­литися з ким-не будь своїм горем або навіть просто як слід відпочити і виспатися - і життя або уявлялось вже у зовсім іншому світлі, або ж дійсно ставало зовсім іншим.

У житті кожної людини бувають такі чорні дні, коли все сприймається тільки у темних барвах і коли саме життя зда­ється нестерпним. Але нема нічого, вічного. Завтра  вигляне сонце, і життя знов може стати прекрасним і дивним, яким во­но по суті діла і є. Тому треба знати себе, особливості сво­єї психіки, вміти відрізняти те, що  є  у  дійсності, від того у що тільки здається,, керувати своїми почуттями та емоціями і навіть, ставився до себе з гумором. Надзвичайно мудра і мужня людина, яка прожила дуже важке життя і належить до най­більш видатних осіб нашого століття - Махатма Ганді писав:  "Якби у мене не було почуття гумору, то я б давно покінчив з собою".

Нарешті, є і ще одна дуже важлива обставина, яка бага­тьом людям не дозволила добровільно розстатися з життям. На­віть якщо наше життя нам набридло і здається зовсім непотріб­ним і нестерпним, то й тоді не слід забувати, що є ще хтось, кому ми дорогі і кому просто треба щоб ми були, неважливо навіть які. І не рахуватися з цим бажанням наших батьків, друзів або інших близьких людей, котрі у нас вірять і у чомусь на нас на­діються - непростимий егоїзм. Тому не випадково, що на це звер­нув увагу вже майже п’ять століть тому у одному з своїх сонетів великий Шекспір:

Измучась всем, не стал бы жить и дн я,

Да другу будет трудно без меня.

Навіть, якщо смерть звільняє когось від мук, вона все одно жорстока по відношенню до живих. Мертвим не боляче, але живі від цього страждають. Нас не може залишити байдужими навіть смерть зовсім невідомої людини, тому що ми - теж люди. Будь-яка смерть - це завершення ще одного життя, яке, яким би воно не було, ніколи більше не повториться. Тому кожна людина, яка пішла з життя, заслуговує хоча б хвилини скорботного мовчання. Життя - це велике чудо і велике благо. Тому його початок і його кінець - народження людини та її смерть - не повинні проходити непоміченими.

Проблема безсмертя.

Життя людини було б мабуть, дорогою в нікуди, якби воно вело тільки до смерті. Але ж, якщо подума­ти, то і смерть Людини - це не просто якийсь тупик, у якому все закінчуються. Скоріше смерть - це межа, до якої продовжуєть­ся наше індивідуальне існування. А далі що? Пустота? Але ж не може те, що було чимось або кимось зовсім зчезнути чи перетворитися у ніщо.

Закон збереження матерії та енергії доводить, що все, що існує, з чогось виникло, і воно не може безслідно зникнути, а- може тільки перетворитися в інші форми. Значить сама людина та її життя.теж не проходять безслідно, а перетворюються у щось  інше. Але у такому випадку і смерть людини слід розглядати як форму переходу з одного стану в інший, тобто з цієї точки зору вона є одночасно і кінцем, і початком. Кінцем нашого життя,|нашого індивідуального існування і початком якогось нового, іншого існування. Але що собою являє це нове існування, яке починається після нашої смерті? І чи не містика усе це?

Нет, весь я не умру - душа в заветной лире

 Мой прах переживет и тленья убежит...

Ці слова Пушкіна - не лише поетичний образ. Вони міс­тять у собі глибоку думку про те, що існування людини може продовжуватися і після її смерті. І так вважав не тільки великий російський поет.

Вже в стародавності почали складатися різноманітні по­гляди на потойбічне існування людини, яке, на відміну від обмеженого, конечного життя, розглядалося як вічне існування або безсмертя. При цьому чимало мислителів вважали , що людина після смерті знов перетворюється у ті "першостихії"' чи "першоелементи", з яких вона колись виникла. Найчастіше цими першостихіями вважалися земля, вода, повітря та вогонь. І зараз ще від людей похилого віку інколи можна почути вираз:

"З землі людина вийшла і в землю піде". Мабуть, саме з цими уявленнями зв’язаний і звичай хоронити людину: віддавати її тіло землі, вогню чи розвіювати його попіл у повітрі.

У всіх релігійних концепціях утвердилася точка зору, згідно з якою тільки тіло людини смертне, а душа її вічна і вона може продовжувати своє потойбічне існування ураю чи у пеклі.

Але нерідко висловлювалися й інші точки зору. Наприклад, про те, що людина стає безсмертною завдяки пам'яті про неї інших людей. Старокитайський філософ Лао-цзи писав: "Хто вмер але не забутий, той безсмертний".

Висловлювалися також судження про те, що людина досягає безсмертя у своїх дітях. Проте вже англійський філософ-мате- ріаліст ХУП століття Френсіс Бекон з цього приводу говорив, що через потомство можуть досягати безсмертя і тварини, а іс­тинно людське безсмертя - "у славі, заслугах і діяннях".

Дійсно, найдовше людина продовжує жити в тому, що вона зробила для інших людей, у творіннях своїх рук і свого розуму. Хіба не можна вважати безсмертним, наприклад, Гомера, який жив біля трьох тисяч років тому назад? Бо ж поки будуть існувати люди, вони будуть насолоджуватися його геніальними пое­мами "Іліада" і "Одісея", взнавати з них, як жили греки та інші народи у ті давні часи. Так само люди будуть завжди за­хоплюватися і безсмертними творіннями Фідія, Софокла, Арістотеля, Вергілія, Авіцени, Данте, Шекспіра, Сервантеса, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Бетховена, Чайковською, Рахманінова, Шевченка, Достоєвського, Льва Тол­стого і багатьох-багатьох інших.

Звичайно, все це люди знамениті, які відзначалися не тільки геніальністю, але й величезним працелюбством. Але хі­ба і ті, хто менш відомий або навіть не відомі зовсім, не Продовжують жити серед нас. Адже буквально все, чим ми сьогодні користуємося, створено для нас працею цих людей, котрі про­довжують жити у цих своїх творіннях.

Людина лишається жити і у дереві, яке вот колись посади­ла, і у будинку чи приміщенні, які вона збудувала, і у своїх учнях, яких вона виховала, і у відкриттях, які вона, зробила.

Кожна людина, яка щось зробила у своєму житті, продовжує жити у тому, що вона зробила. Тому безсмертя - не вигадка, воно дійсно існує, хоча й не у тому змісті, як його розуміє релігія. І тому також ми можемо сказати, що наше життя - це не тільки шлях до смерті, але й дорога у безсмертя. І чим більше людина встигне зробити на землі, тим довше вона буде існувати і після смерті. І це не просто високі слова, адже кожна людина зобов'язана залишити після себе хоч якийсь слід на землі.