Виховна година: День пам’яті воїнів інтернаціоналістів

Виховна година: День пам’яті воїнів інтернаціоналістів

Мета: розширити знання учнів про історичні події афганської війни; виховувати повагу і шану до воїнів-інтернаціоналістів, до трагічної сторінки нашої історії;  віддати данину пам’яті полеглим воїнам-афганцям.

15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів Сьогодні ми з вами зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять тих, хто поліг на афганській землі, дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями. Вони вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок. 

Минають дні, ідуть роки.

Життя листки перегортає.

А біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає.

Нам дуже хочеться, щоб поезії та розповіді, пройшли крізь ваші серця і усі усвідомили, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі –  війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав…

    Афганська війна назавжди залишиться болем у серці нашого народу. „ Немає більшої любові, ніж та, коли положиш душу свою за друзів своїх”, – говориться в Євангелії.

25 грудня 1979 року радянські війська були введені в Афганістан для виконання інтернаціонального обов’язку. Для тисяч радянських солдат, їхніх батьків, матерів, братів, сестер розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу. В ім’я волелюбного афганського народу, в ім’я миру, братерства на землі вони, не вагаючись, готові були віддати найдорожче – життя.

Ти – вічний біль, Афганістан, ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран в борні жорстокій

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

    Афганська війна тривала 10 років. І через неї пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них – більше 160 тисяч – українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч солдат загинуло у цій війні, 35 тисяч було поранено, багато потрапило у полон або пропали безвісти.

Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку?

     Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 млн. – афганці, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу. 70 % гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах у злиднях. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність.

    Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ. І вони, сліпо обдурені, „наводили лад” у тій країні „вогнем і мечем”.

      За кожним воїном – своя доля, свій життєвий подвиг, свій крок у безсмертя. У страхітливому полум’ї війни народжувались молоді солдати і командири, які з перших днів служби пізнали ціну життя, ціну справжньої чоловічої дружби, ціну взаємовиручки і взаємопідтримки,  складали екзамен на зрілість, мужність і гідність.

     Брудна, підступна війна… За що, за які ідеали , за чию Батьківщину, в ім’я якої мети загинули десятки тисяч юнаків? Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, вдовами ставали жінки в мирний час. У скількох сімей у траурному обрамленні зберігаються фотографії синів! Лише одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм – право бути похованим на рідній землі.

Ніхто не рахував, скільки років довелось би нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай не заболять у нас ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а, може, із підбитим крилом ніяк не перелетить через Афганські гори до свого дому. Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання.

(Хвилина мовчання)

      Їм випало жити – так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, а тепер порядкує рідну землю, віддаючи їй свої сили і вміння. Вони пройшли пекло війни Афганістану, вони не поповнили списки загиблих, вони і є тією пам’яттю, що пише історію

     Найстрашніше у світі – це війна, вона, як злочин, що не спокутується перемогою. У війнах не може бути переможців, бо всі в них переможені тим, що війна – це смерть, яка забирає найдорожче у людини – її життя, бо війна – це каліцтво, як духовне, так і фізичне, бо війна – справжнє пекло.

      Можна побудувати дороги, нові міста, зорати поле і посіяти зерно, але примусити битися мертве серце – неможливо; залікувати зранену душу, не залишивши величезного рубцю – неможливо; не бачити страхітливих снів, коли йдеш у бій і втрачаєш друга – неможливо.

      Багато молодих воїнів – інтернаціоналістів були нагороджені орденами та медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя. А для загиблих  - пам'ять.

     Та вже і сьогодні, на жаль, доводиться воювати. Наш складний час пов'язаний з військовими подіями на Сході України.

Хай буде мир віднині і довіку!
 Хай буде мир й замовкнуть війни злі.
                                             І сльози щастя на своїх обличчях
                                             Відчують всміхнені  усюди матері.
                              Хай буде мир. Веселі будуть діти,
                                             Спокійними скрізь стануть всі жінки
                                             І перестануть думати ночами,
                                             Що десь коханий гине на війні.
                          Хай буде мир й замовкнуть всі гармати.
                                           Доволі крові, сліз, нещастя й бід…
                                           Хай відпочине  змучений боями
                                           До праці звичний чоловічий рід.
 
                            “Хай буде мир! “- звертаються до Бога,
                                            Чоло зросивши потом трударі,
                                            Бо хочуть, щоб сміялись дзвінко діти
                                            На нашій древній змученій  Землі.
 
                           Хай буде мир віднині і довіку!
                                           Хай буде мир й замовкнуть війни злі!
                                           Хай у міцних обіймах всі народи
                                           Ідуть у майбуття через віки.