Виховна година до Дня св. Валентина "Так ніхто не кохав..."

ТАК НІХТО НЕ КОХАВ …

(Неймовірні історії кохання)

 

Кохання здатне творити чудеса і спопеляти душу. Приємне і водночас болісне. Часто це почуття спонукає до вчинків, на які навряд чи б хтось наважився, якби не кохав. Величний Тадж-Махал – свідчення любові індійського імператора до своєї дружини. Ця монументальна споруда, зведена у 17 столітті, досі нагадує людям у кожному куточку Землі про найромантніше почуття.

Хоча в Україні немає таких монументальних пам’яток, присвячених коханню, та це не означає, що українці кохають з меншою пристрастю. Кращі романтичні історії про любов відомих українців та іноземців, які знайшли кохання в Україні, живуть віками. Наша бібліотека вирішила нагадати про деякі з них, а також пройтися шляхами закоханих та згадати про місця, де вони познайомилися.

 

Історія 1. Войовниче кохання

(БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ / ГЕЛЕНА ЧАПЛИНСЬКА)

Великий гетьман одружувався тричі. Та найромантичніша історія кохання Богдана розпочалася під час другого одруження. Ще будучи у шлюбі з Ганною Сомко, гетьман закохався у юну хатню робітницю Гелену. Дівчина працювала у родовому обійсті Хмельницьких у Суботові.

Після смерті першої дружини у Богдана і Гелени зав’язався роман. Вони почали жити як подружжя. Однак на родове обійстя напав суперник Хмельницького Даніель Чаплинський. Він захопив Суботів і змусив Гелену з ним одружитися. Богдан звернувся до польського короля Владислава по відновленню справедливості але останній лише посміявся з нього «Дивуюся я з вас козацьких лицарів, маєте шаблю при боці, а в мене захисту шукаєте». Хмельницький скористався порадою короля та розв’язав війну проти польської держави. Перемоги під Жовтими водами та Корсунем змусили поляків взяти до уваги «сердечний інтерес» опального гетьмана. Восени 1648 р. поляки відправили Гелену у Чигирин. Ба більше, аби припинити «домову війну» за наказом польської адміністрації православні духівники обвінчали Богдана Хмельницького заочно у Києві.

Та залагодити справу так просто не вдалося «Раніше я бився за особисту кривду, а зараз за всією Україною стою, як людьми обраний та Богом помазаний князь руський» відповів Хмельницький польському послу Адаму Киселю на вимогу останнього поклонитися новоспеченому королю Яну Казимиру.

Та цій історії не судилося мати щасливе закінчення. Син Хмельницького Тиміш не злюбив мачуху. У той час, коли гетьман був у поході, Гелену стратили у Чигирині, саме за його ініціативи. Причиною стали чи листування з колишнім чоловіком, чи зрада з годинникарем, чи навіть спроба пограбувати родинну скарбницю. Ця таємниця не розкрита і досі. Богдан Хмельницький важко переживав цю втрату. Історики навіть припускають, що це стало однією з причин поразки гетьмана під Берестечком.

Найкращою екранізацією цього кохання став міні-серіал «Гетьман» знятий у 2015 р. Роль Гелени зіграла фантастична кримсько-татарська акторка Фатіма Горбенко. Прочитати про це можна у романі «Берестечко» Ліни Костенко.

 

Історія 2. Безтямне кохання

(СУЛЕЙМАН ПИШНИЙ / РОКСОЛАНА)

Загальновідомо, що у турецькій мові не має слова «кохання». Історики напряму це пов’язують із нашою країною. Вражені пагубною силою цього почуття сучасники змовилися викинути це слово із турецького лексикону «аби більше ніхто так не страждав, ганьбився та ототожнювався із звіром, як найсвітліший та наймудріший із падишахів».

Мова йде про десятого султана Сулеймана, якого турецька традиція називала Блискучим, Пишним, Законодавцем. За його правління Османська імперія перетворилася на найбагатшу, найміцнішу, найрозвинутішу державу кін. 16 - поч. 17 ст. Його армія не знала гіркоти поразки, реформи мали великий успіх, а піддані були готові на руках носити свого володаря. У нього було все, вірніше майже все окрім кохання…

Як султан Сулейман міг мати 4 дружини. Три в нього були і падишах вирішив одружитись вчетверте. За турецькою традицією важливість дружин відповідає їх номерам, тож четверта дружина повинна була бути найменшою, а її діти могли правити тільки в разі смерті дітей трьох старших дружин.

Четвертою дружиною стала Хюрем (єхидна) більш відома як Роксолана і з цього часу розпочався захід турецької імперії.

Роксолана була великим коханням султана. Перший син Сулеймана і Роксолани народився у 1521 році. Сулейман адресував їй свою любовну поезію. У 1530 році відбувся шлюб Сулеймана і Роксолани та гучне весілля. Роксолана запропонувала побудову мечеті, що носила ім'я Сулеймана. Ця ідея була реалізована придворним архітектором Сінаном. Свій великий вплив на султана Роксолана використовувала для політичних інтриг, впливала на зовнішню політику, листувалася з Боною Сфорцою та Сигізмундом II Августом. Брала участь у визначенні наступника трону: в результаті її інтриг, син Роксолани Селім, після смерті батька посів трон як Селім II.

Після смерті Роксолани навесні 1558 року Сулейман І проводив діяльність, присвячену її пам'яті. Збудував в імперії велику кількість об'єктів, присвячених її пам'яті. Сулейман І та Роксолана були поховані в одному склепі. Започаткований Роксоланою період впливу дружин султанів на їх чоловіків отримав назву правління султанш — в чому вбачають одну з причин занепаду Османської імперії.

Захопливість постаттю українки яскраво виражена у серіалі «Величне століття», де роль Роксолани зіграла німецька акторка Мерьєм Узреллі.

Насолодитися читанням про неї можна у однойменному творі класика української літератури Павла Загребельного. 

 

Історія 3. Приречене кохання

(СЕРГІЙ МЕРЖИНСЬКИЙ / ЛЕСЯ УКРАЇНКА)

 

Вони познайомилися в Ялті в 1897 році. Двоє самотніх людей, зломлених важкою хворобою. Він – стриманий, скромний, делікатний молодий чоловік 27 років, синьоокий, красивий, з хворобливою матовою шкірою. Демократ, революціонер, засновник політичних гуртків в Києві та Мінську, один з організаторів I з’їзду РСДРП Сергій Костянтинович Мержинський до того ж захоплювався і поезією, однак великих творчих висот не досяг.

Вона – на рік за нього молодша, тендітна, худенька, сором’язлива, схожа на зовсім юну дівчину. Жінка, що втілює в собі силу і мудрість, талант і широку душу, що зуміла знайти в собі мужність боротися з хворобою і прожити дуже коротке життя так яскраво і повноцінно.

Чим далі тривало знайомство, тим тепліше і щире ставилася поетеса до нового друга. Йому першому прочитала вона п’єсу «Блакитна троянда», з боку скромної Лесі це було знаком особливого розташування і довіри. Незабаром Мержинський повернувся до Мінська, а Леся залишилася в Криму ще на рік. Настала осінь. Ялта спорожніла. Хворій жінці ставало все гірше: боліли не тільки кістки – з’явилися нервові напади і висип по тілу. І раптом, абсолютно не очікуючи того, Леся отримала невеликий, але дуже емоційний лист від Мержинського. Він запропонував поставити її п’єсу в мінському театрі, і поетеса з радістю прийняла пропозицію. Однак це був лише привід, щоб продовжити відносини, і Леся потім довго журилася, чому ж її знайомий в інших листах абсолютно не згадував про п’єсу, зачіпаючи зовсім інші теми.

У 1899 році Леся повернулася додому. Через кілька днів туди приїхав і Сергій Мержинський. Він пристрасно бажав побачити свою подругу, але Леся нібито залишилася байдужою до його приїзду. Поетеса думала про інше: про майбутню операцію, яка, так хотілося вірити, поверне їй здоров’я і дасть нові сили. Через два тижні нещасний закоханий покинув Гадяч. А після його від’їзду Леся написала вірш « Перервалася, не закінчиться, бесіда …» і присвятила його Сергію. Вона знала, як їй дорогий і близький цей обережний, розуміючий чоловік, але відкрити йому свої почуття поки не могла. Леся Косач вирушила до Берліна, де пройшла довгоочікувана і дуже болюча операція: разом з вогнищем туберкульозу у поетеси була вилучена велика частина тазостегнового суглоба. Згодом вона зізналася, що «навіть за небесне царство більше такого не захоче».

Коли Леся повернулася в Україну, на своєму столі вона знайшла подарунок від Сергія – невеликий томик творів Гейне. На звороті титульного аркуша Мержинський підписав: «Пані Лесі на пам’ять про дружні і сердечні відносини». Жінка намагалася погасити в собі любов, оскільки розуміла, що майбутнього у них немає. Вона чудово усвідомлювала, що не має морального права мати дітей і виходити заміж. Сергій, будучи невиліковно хворим на туберкульоз, теж виразно розумів це. Але він став близьким другом поетеси, дарував їй тепло, підтримку, розуміння. І з кожним днем все більше втрачав сили.

Взимку 1900 року, черговий раз зустрівшись з Сергієм в Києві, Леся була вкрай засмучена станом свого друга і в надії, що ялтинське повітря поверне йому сили, змусила Мержинського поїхати до Криму. Через півроку, не відчувши покращення, Сергій повернувся до Мінська і оселився на квартирі у своїх тіток. Він більше не міг піклуватися про себе самостійно і згасав з кожним днем. А Леся, дізнавшись про це, захотіла відразу відправитися до коханого і, можливо, зізнатися йому в своїх почуттях.

Вона вже не приховувала своїх почуттів до коханого: «Друже, мій любий друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя ? .. Я бачила тебе і раніше, але тепер я йду до тебе з усією душею, як дитина йде в обійми того, хто її жалує … Тільки з тобою я не одна. Тільки з тобою я не на чужині … »

Леся продовжувала писати, і велика частина її прекрасних, ліричних віршів того часу була звернена до Сергія Мержинського. «Таких очей у людей не буває, – говорила Леся. – Ці очі з інших світів…» Але проходили дні, а стан коханого все погіршувався. Поетеса не могла більше відкладати свій приїзд до Мінська. Всупереч волі матері, яка опиралася любовному зв’язку дочки з революціонером, Леся вирушила до Білорусії, де оселилася у тіток Сергія і не відходила від коханого чоловіка ні на хвилину. А ночами у відчаї писала своїм близьким: «Життя моє тут трагічне. Я повинна бути самою спокійною серед всіх, хоча я менше за все маю ілюзії, а тому й надії… Мій друг каже, як ми поїдемо за кордон, до Швейцарії, як буде чудово зустріти там весну. А я весни боюся, так боюся, як… того, чого не можу назвати ».

Сергій дорікав її в тому, що через нього вона зупинила свою роботу, що підриває своє і без того слабке здоров’я. І Леся, набираючись нових сил, посміхалася йому, показувала, що нічого не змінилося, що вона пише, творить і створює нові вірші. Поетеса була змушена працювати, щоб коханий чоловік ні на мить не помітив, як сильно вона пригнічена і як чітко усвідомлює, що неминуче наближається смерть. У ніч на 18 січня 1901 Леся Українка створила один з прекрасних ліричних шедеврів про самовідданість, жертовність і любов. «Одержима» досі змушує читача переживати те, що відчувала ці два страшних місяці поруч з коханим Леся. «Я не покину його, як покинули його інші друзі, – писала своїм рідним поетеса. – Я з ним залишуся стільки, скільки цього буде потрібно».

Переживши зиму, Сергій Костянтинович Мержинський помер 3 березня 1901 року на руках у улюбленої подруги. Леся до кінця свого життя зберегла любов до Мержинського. І навіть потім, коли вийшла заміж за іншого, відданого їй чоловіка, вона не переставала згадувати про колишнього коханого, який покинув цей світ раніше за неї.

 

Історія 4. Жертовне кохання

(МИХАЙЛО ТЕЛІГА/ ОЛЕНА ТЕЛІГА)

 

Незважаючи на те, що Олена Теліга була одружена з кубанським інженером і бандуристом Михайлом, вона не дуже обтяжувалася ланцюгами Гіменея. Ще у свій дівочий період закохана  писала обранцеві: «Любов свобідна, Михайлику… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І ви мені ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя!» Перша гаряча пристрасть до Михайлика, який розказував Лені про «козацькі степи і станиці» (та й взагалі, за однією з версій, українізував дівчину, котра розмовляла російською, жила в Петербурзі, а з Україною мала тільки те спільне, що батька — міністра уряду УНР), змінилась усвідомленням того, що чоловіка вона любить, але не кохає. Можливо, кохання пригасили побутові проблеми — працюючи землеміром, Михайло заробляв мало, тож подружжя тривалий час мусило жити в глухому поліському селі: перебивалися картоплею і яйцями, терпіли жахливі санітарні умови. Через це обоє часто хворіли. «Якби Толстой прожив тут кілька днів, — писала Олена, — то прокляв би свої ідеї зближення з народом». У Варшаві після еміграції було не краще: Телізі навіть доводилося працювати манекенницею в магазині, тобто годинами стовбичити перед кравцями в самій комбінації.

Почалися флірти. Як писав один із палких шанувальників Теліги Юрій Клиновий (син Василя Стефаника), Олена захоплювалася молодими людьми, а вони «і собі втрачали ум-розум». На сторінках часопису «Ілюстровані вісті», що виходив у Кракові в 1940‑1941 рр., навіть з’явилася карикатура, на якій поруч зі словами пісні «А за мною, молодою, ходять хлопці чередою» зобразили Олену Телігу у вигадливому капелюшку  і з задертим догори носом. Вона вела за собою череду хлопців, а ззаду плентався пес. Михайло страшенно образилася.

Так чи інакше, Михайло Теліга був змушений миритися з концепцією вільного кохання, виробленою його дружиною, хоча ревнував сильно, болісно, бо свою прекрасну Олену дуже любив. Наслідком цих неконтрольованих ревнощів стала відома поезія Теліги «Я руці, що била, не пробачу». Дехто зі знайомих подружжя вважав, що інтелектуально Михайло не доростав до Олени, тож конфлікти у пари виникали й на цьому тлі. Галина Лащенко (вона була дружкою на їхньому весіллі) дивувалась, як Олена могла собі обрати за чоловіка Телігу — таким він видавався їй нецікавим. Ще один соратник Олени за ОУН (звісно, закоханий у неї) Олег Штуль-Жданович писав, що Михайло свідомо відсувався на задній план, коли Олена стала визначною поеткою, але оточення дружини все ж «підтягнуло його». Проте всі мемуаристи сходяться на одному — Михайло кохав Олену дуже.

Вона нерідко спрямовувала критичне слово «проти міщанських буднів». Коли подружжя жило в Польщі, Олена багато листувалася, читала запоями, через що їй часом не вистачало часу на домашні справи, й у хаті стояв смітник. Зате вона захоплювалася стрілянням у ціль. Байдужість до дому могла бути пов’язана і з тим, що Олена не могла мати дітей, хоча й дуже їх любила. Втім, вона вважала, що це на краще, бо такі жінки, як вона, не повинні ставати матерями, адже не здатні присвятити себе цілком вихованню.

Мабуть, найбільшим захопленням Олени Теліги був Дмитро Донцов (їй — 27, йому — 50). Все починалося з ділового листування поетки-початківця до редактора часопису «Вісник». Донцов називав Олену «милим створінням», в одному з листів дякував їй «за все». Сам же казав, що чеснотливим бути не може, бо це нудно. Любовні переживання обох вихлюпнулися на папір: вона присвятила йому три вірші, й він, здається, в боргу не лишився.

А проте, Донцов, мабуть, так сильно кохав Олену Телігу, що аж… не поїхав за своєю соратницею в Україну в небезпечному 1941‑му. Натомість у Київ до Олени приїхав її Михайлик, він і був із нею до кінця.

Зрештою, свій і чоловіків кінець поетка наблизила сама, відмовившись виїхати з Києва, коли загроза арешту в окупованому нацистами місті стала очевидною. Безкомпромісність Олени Теліги, патріотизм і наївний романтизм поставили криваву крапку в житті обох.

 

Історія 5. Надприроднє кохання

(СТАНІСЛАВ ПОТОЦЬКИЙ / СОФІЯ ДЕ ВІТ)

 

Тричі продана. За цю красуню грецького походження чоловіки віддавали тисячі і мільйони! Важко повірити, але Софію (справжнє ім’я Дуда) ще 17-річною дівчинкою через злидні продала у Туреччині мати! Врятувала Софію надзвичайна краса. Польський посол, який викупив юну красуню, брав її із собою у всі поїздки Європою. У Кам’янець-Подільському замку вродлива дівчина зустріла свого майбутнього чоловіка – сина коменданта фортеці Йозефа Вітта. Закоханому, щоб одружитися із красунею, довелося її викупити. Юзеф заплатив за Софію польському послу 10 тисяч злотих. Софія підкорювала один королівський двір за іншим. Молода красуня виявилася ще й неабияким політичним стратегом. Це і допомогло Софії зустрітися із графом Станіславом Щенсним-Потоцьким.

Граф вирішує порвати стосунки із дружиною, і вони із Софією поселяються у Європі. Та на те, щоб розірвати свої шлюби, пара витратила немало часу. Одружитися вони змогли тільки через 6 років. За це майбутній чоловік красуні-гречанки віддав колишньому майже 2 мільйони злотих компенсації! Пара поселилася в Тульчині, у родовому замку Потоцьких. Тут подружжя проводило затишні вечори і влаштовувало пишні бали. У 1896 році, щоб догодити дружині, граф розпочинає будівництво «Софіївки». Цей дендропарк ніби пронизаний любов’ю і створений для романтичних історій кохання. Тутешні дерева, напевне, за шелестом свого листя чули тисячі зізнань у коханні з 1900 року. Саме тоді граф Потоцький подарував коханій диво-парк, давши йому ім’я дружини.

На жаль, Софія не зберегла вірність чоловіку. Це і звело Станіслава у могилу. Проте вічним пам’ятником кохання графа до своєї дружини залишився дендропарк «Софіївка».

 

Історія 6. Гріховне кохання

(ІВАН МАЗЕПА / МОТРЯ КОЧУБЕЙ)

 

Любов 65-річного чоловіка до 16-річної дівчини! Багато скептиків не вірили у щирість цих почуттів. Гадали, що або ж Мазепа на старості літ вирішив себе трохи потішити молодою Мотрею, або ж Мотря просто забажала стати гетьманшею.  Мотря та Іван часто зустрічалися в обійсті Кочубеїв, доки ворожнеча між батьками та Мазепою не сягнула апогею. На жаль, Кочубеї були категорично проти їхнього шлюбу. Адже Іван Мазепа, крім того, що був майже на 50 років старший, ще й доводився дівчині хрещеним батьком! А батько Мотрі Василь Кочубей був суперником Мазепи. Дуже вже йому хотілося отримати гетьманську булаву!

Через спротив батьків побратися, Івану та Мотрі так і не вдалося побратися. Хоча Мазепа продовжував писати дівчині палкі листи із зізнаннями у вірності та коханні. До наших часів збереглося 12 листів, які просто дихають цією забороненою любов’ю. Врешті, у 1707 році Мотрю силою видали заміж. Та, вочевидь, дівчина не знайшла щастя у подружньому життя. Мотря перебралася до Києва, у Флорівський монастир. Там жила і мати Мазепи, з якою Мотря розмовляла темними зимовими вечорами про коханого Івана. Після її смерті дівчина поїхали поближче додому. У Полтаві Мотря стала послушницею Пушкарівського монастиря. Тут дівчина зберігала вірність своєму коханому Іванові до кінця життя.

Поховали Мотрю у 1752 році біля монастирської церкви – Вознесенського храму. Мотря Кочубеївна пережила свого коханого на 43 роки, проте залишилася йому вірною!

Історія 7. Платонічне кохання

(ОЛЕКСАНДР ФРЕДРО / СОФІЯ ЯБЛОНСЬКА)

 

Молода графиня, уже одружившись з власником і фундатором львівського театру (нині – драмтеатр імені Марії Заньковецької), закохується у молодого графа Фредро. Талановитий польський комедіограф не раз бував у Львові. На батьківщині його навіть називали «польським Мольєром». Саме з прем’єри твору Фредро розпочав свою історію львівський театр.

Про почуття Олександра та Софії стало скоро відомо. Жінка домагалася розлучення. Та на той час це було практично із сфери фантастики. Процес розлучення з першим чоловіком тривав 10 років, як і романтична історія побачень Олександра та Софії. Та вони дочекалася свого часу. Врешті пара змогла законно одружитися у 1828 році. Цікаво, що колишній чоловік Софії не тримав зла на екс-дружину і дозволив ставити п’єси Фредро у своєму театрі. Подружжя оселилося у селі Вишня (Львівська область). Саме там Фредро звів для своєї коханої дружини палац у стилі бароко. Для їхньої дочки граф облаштував парк. Роботи над ним тривали 40 років! Нині площа парку – 12 гектарів.

Пізніше подружжя переїхало до Львова, де оселилися на вулиці Миколаївській. Ще за життя Олександра Фредро її було перейменовано на його честь. Цікавий факт: дочка подружжя Фредро – Софія у майбутньому стала матір’ю митрополита Андрея Шептицького. А Олександр та його дружина, відповідно, бабусею та дідусем великого українця. Тож якби не кохання цих чоловіка та жінки, яке не згасло за 10 років чекання на розлучення, чи народився б на світ Андрей Шептицький?

 

Історія 8. Невдячне кохання

(ОЛЕКСАНДР БУЛГАКОВ / ТАСЯ ЛАППА)

 

«Я повинен вибачитися перед Тасею». Такими були одні з останніх слів письменника Михайла Булгакова. А згадав він в останні хвилини про свою першу дружину Тетяну Лаппу.

Вони познайомилися ще в юнацькому віці. Не раз зустрічалися у родинному будинку на Андріївському узвозі, який нині є музеєм Булгакова. Попри спротив батьків, обвінчалися. Шлюб Михайло та Тася взяли у церкві Миколи Доброго. На жаль, до нинішніх днів збереглася тільки дзвіниця.

Будинок на Андріївському узвозі під номером 38 став притулком для молодої пари у 1913 році. У матеріалі «Маршрут по Булгаківському Києву» згадана ця оселя та перелічено безліч інших місцин, у яких, без сумніву, бували Булгаков і Лаппа.  Та на молоде подружжя чекали дуже складні роки. Разом вони були у різних куточках Росії. Важка робота, злидні, фронт – це зламало Михайла Булгакова. Він підсів на морфій. Тася змушена була продавати сімейні дорогоцінності, щоб дістати для чоловіка наркотик. Згодом Булгаков поїхав на лікування, та позбавити Михайла цієї згубної звички змогла тільки Тася. Вона розбавляла морфій водою, з кожною дозою води було більше, а наркотика менше. Врешті, Булгаков позбувся наркозалежності. Та це були не останні незгоди подружжя. Згодом Михайло захворів тифом. Щоб вилікувати чоловіка, Лаппа продала обручки… За словами Тетяни (сестри Булгакова), це і дало остаточну тріщину в шлюбі. Коли Булгаков як письменник став на ноги, подружжя розійшлося…

У Михайла були ще дві дружини, та на смертному ложі він згадав єдину – свою Тасю.