Усний журнал «Голодний рік, голодний вік…»

Мета: формувати історичну пам'ять учнів про трагічні сторінки історії голодомору на Україні; за допомогою літературних творів, виховувати співчуття до людей, шанобливе ставлення до хліборобської праці; розкрити сутність ключових понять: трагедія, голодомор, геноцид, голокост, панахида, пам'ять;

Оформлення класу: колоски перев'язані чорною стрічкою; хлібина, свічка; виставка літератури.

Використана музика: упродовж заходу звучить В.Моцарт «Реквієм», пісня О.Білозір «Свіча».

Хід заходу

Вступне слово вчителя.

Шановні діти, сьогодні вся наша країна вшановує пам'ять жертв голодоморів 1932-1933 років.

Це – найбільша трагедія в історії українського народу. Події цих років назавжди вкарбувались у генетичну пам'ять українського народу, і ви, молоде покоління, не маєте права забути такі страшні часи ні через 5, ні через 10, ні через 100 років.

Пам'яті тих сумних подій, що відбувалися на Україні, ми присвячуємо усний журнал «Голодний рік, голодний вік…». До нашого  журналу ввійшло 6 сторінок, які розкриють сутність великої трагедії на Україні – голодомору 1932-1933 років.

Тихо звучить "Реквієм" Моцарта.

Виходять 2 учні, відкривають першу сторінку усного журналу –«Трагедія України 1932-1933 років».

Учень 1. Пам'ять – нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом викарбовано слова: голод, голодомор.

Учень 2.

Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.

 Я зітхну... запалю обгорілу свічу,

Помічаю: не замки-твердині, не храми —

Скам'янілий чорнозем — потріскані стіни плачу.

 Піднялись, озиваються в десятиліттях,

З долини, аж немов з кам'яної гори

Надійшли. Придивляюсь:

Вкраїна, XX століття

І не рік, а криваве клеймо — «33».

(Адлер Королів.  «Стіни плачу».)

Учень 1. 1932 рік, погодні умови склалися сприятливі і хліб, слава Богу, вродив. Географічне розташування України таке, що посуха і неврожай не можуть відбутися водночас на всій її території. Коли іде нормальний обмін продуктами харчування, тоді ніколи не може виникнути голод із масовими жертвами. Тому зовсім не було підстав списувати на погоду ті діла, що їх творив Сталінський режим. Голодомор був спровокований радянським керівництвом з метою массового вступу селян до колгоспів.

Учень 2.

– липень 1932 року – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель;

– серпень 1932 року – видано постанову «Про охорону соціалістичної власності», названу в народі Законом «Про п'ять колосків»;

– грудень 1932 р. - примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі і насіннєві;

– січень 1932 р. – забороняється виїзд за межі України.

Учень 1. Так був створений штучний голод в Україні, який забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних людей. Дотепер ми не знаємо імен всіх, хто загинув від голодної смерті. Їх не називали героями. Їм не ставили пам’ятників чи обелісків. Нас заставляли просто про це забути. Забути про злочин влади більшовиків. Але ми ми повинні пам'ятати страшні муки і переживання українського народу в трагічні роки голодомору.

Учень 2. Обдирали селян, наче липку.

Мав коня – то вже був з куркулів.

Супротивних – в Сибір, там, крізь шибку

Скільки глянеш, - дроти таборів.

В таборах той, що землю леліяв.

У буремні відстояв грудьми.

«Вождь великий» всю тундру засіяв

З України моєї кістьми.

(Петро Головатюк. «Обдирали Україну»)

Вчитель. Наступна сторінка нашого журналу –«І мертвим, і живим, і ненародженим…»

Виходять 2 дітей.

Учень 1. Україну назвали житницею, але, грабуючи її по-справжньому, не давали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою як Шевченкова наймичка.

Учень 2.

Це остання хлібина, остання?

Очі горем налиті вщент.

Батько й діти не їли зрання;

Це остання хлібина, остання,

Після неї – голодна смерть.

Плаче й крає мов соломину.

Пильно дивиться дітвора.

– Тату, їжте ось цю шкуринку.

Майже жалю до нас краплинку,

Умирати, вже вам пора.

Взяв шкуринку дідусь і плаче.

І стареча рука тремтить!

Сиве око, сліпе, незряче,

Але серце його, козаче

Б'ється рівно і хоче жить.

(Борис Олександрів. «Остання хлібина»)

Учень 1. Кажемо нині: село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору, відгомін ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, непоправно підірваний голодомором тридцять третього року. Зяюче провалля утворилося на місці на місці 33 року в демографічній структурі населення України. Це провалля невідворотно повторювалося потім ще й ще – коли наставала пора народжувати своїх дітей тим дітям, яких давно вже забрала голодна смерть, і дітям цих ненароджених.

Учень 2. А пішли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени милосердя й справедливості. Обривався вічний живий ланцюг поколінь.

Учень 1. Вже в безлюдді повнім погасала

Донечка, надія удовина.

І сама вдова її вдягала,

І сама поклала в домовину.

У візку скрипливому із двору

Дотягла насилу до могили,

Що її у цю недобру пору

Вирила, аби земля покрила.

А як дощ заструменів цівками,

Цвинтарні оплакуючи втрати,

Босими опухлими ногами

Танцювала у багнюці мати:

«Оце ж тії чоботи, що зять дав.

А за тії чоботи дочку взяв…»

Чорний-чорний та недобрий сватав

І, дивись, таки зумів узяти.

І тепер весільну перед зятем

Гірко відтанцьовувала мати:

«Чоботи, чоботи із бичка,

Чом діла не робите, як дочка?»

Засихала на литках багнюка –

Отакі-то перед і халяви.

Босі п’яти нелюдську розпуку

Світові оглухлому жбурляли:

…дочку взяв…

…дочку…

(Тамара Коломієць. «Весільна балада 1933»)

Вчитель  надає слово ведучим третьої сторінки – «На Хресті голодомору».

Виходять 2 учня.

Учень 1.

Біжу селом із ясел – навпрошки.

Стерня мені сколола ноги босі,

Та я несу додому – галушки:

Там мама стогнуть, дуже їсти просять.

Мені вже п'ять. Я й слова не скажу:

З людьми вітаюсь – на ходу киваю,

І все біжу, щодуху я біжу

Й пошерхлих губ своїх не відриваю.

А вдома, тільки двері прочиню

(це вам – не корж з полови та із стружки!):

«Поїжте, мамо!» – слину проковтну

І вийму з рота – цілих три галушки!

(Галина Шкудейко. «В 33-ім.»)

Учень 2.

Я ще не вмер,

Ще промінь в оці грає,

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?

Ви тільки поверніть мене на бік

До вишеньки!

В колиску ясночолу

Я чую запах квітів. Я не вмер?

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось хоча б за коси верб.

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму.

В клітинці кожній – озеро води.

Я ще не вмер?

Усі проходять мимо.

А житечко моє таке густе,

І мамина рука іще гаряча,

Вам соромно стане за те,

Та я вже цього не побачу.

(Антоніна Листопад. «Вічний монолог»)

Учень 1.

Бозю!

Що там у Тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в голодній ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.

Таж підрости хоч би трохи, бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір'їночку дай…

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось,

Холодно, Бозю,

Сніг дуже білий.

… Бозю, що там у Тебе у руці?

(Антоніна Листопад. «Біла молитва братика»)

Учень 2.

Ми пухли … нас звозили гарбами…

Ховали й живих ще частенько…

А Сталіні золото гарбали

За нашу пшеницю чистеньку.

Не сім'ями – селами гасли ми…

Земля від могил тих товщала…

І все – під партійними гаслами.

І все – за мотивами вищими.

(Степан Литвин)

Вчитель. Про здійснення геноциду проти українського народу розповідає сторінка «Упокорені голодом».

Виходять наступні 2 учня.

Учень 1 (тримає в руках книгу «Голод-33». «Літа 7441 від Сотворення світу (літа 1933) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів. До Книги буття українського народу, - якщо таку книгу буде колись написано». Таким епіграфом починає вступну статтю «Духовна руїна» до книги-меморіалу «Голод-33» журналіст Лідія Коваленко. У передмові до цієї ж книги письменник Володимир Маняк зазначає: «Наше видання – це і цвинтар пам’яті, і поминальник, і енциклопедія горя та смутку. Трагедія народу, висповідана голосом людей-мучеників». 
Учень 2. Звинувачують свідки: «У 1932 році врожай гарний уродив. Але що було – вибрали. У нас родина велика була, то всі пішли на той світ. У колгоспі люди як мухи мерли – узяв наряд, поїхав в поле, там і кінчився. Стоять воли, а він мертвий. Мене чоловік знайомий врятував – завфермою був, то й мене в радгосп взяв фураж підвозити. То хоч і воші годував, але пухлий не був – пайок давали. Прибігав я в неділю додому верст 4 з радгоспу було. Іду степом – валяються люди то тут, то там. А дома брати лободу варять. Бувало бурячок украду – принесу додому. І цілують мене і плачуть. Потім приходжу – вже немає когось із хлопчиків чи дівчаток. Тоді не стало нікого…» (Із свідчень Й. Чередника).

Учень 1. Людям, які вижили, ці роки запам’ятались на все життя. Саме тоді бригади активістів, райкомівські і політвідділівські керівники забирали у селян все до зернини. Витрушували із торбинок, горщиків, викопували із землі в тих, хто заховав там якийсь пуд-два збіжжя.

Учень 2.  В 1932 році на полях почали з’являтись селяни, яким нічим було годувати сім’ю, і ножицями зрізали ще зелені колоски. Незабаром це явище набрало масового характеру.
7 серпня Сталін власноруч написав закон «Про охорону соціалістичної власності», який в народі назвали «законом про п’ять колосків», згідно з яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився розстріл чи позбавлення волі строком на 10 років. Так було відкрито шлях масовим репресіям (виїзні суди, дике свавілля «буксирних бригад») – і одночасно головної в 1932-1933 роках безкровної, «мирної» зброї – голоду.
У країні хлібозаготівельну кампанію очолив Молотов, який діяв особливо жорстоко. У січні 1933 року Постишев очолив кампанію репресій проти тих комун, які не знаходили в собі достатньо сил для ролі катів власного народу. Протягом року були репресовані або вислані 10 тисяч чоловік із лав КП(б)У. Подвірні обшуки супроводжувались конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, сала та інших запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що означало: жителів тут вже немає.
Учень 1. Трохи в кращому становищі було місто. Там був не вигідний мор, адже сталінський режим прагнув пожерти світ, а для цього необхідно було створити військовоіндустріальну могутність. Ще в 1929 році у містах було запроваджено карткову систему. Люди вистоювали за хлібом по кілька діб. Згодом для робітництва на великих заводах відкрили фабрики-кухні. Вперше в історії село вимирало, а місто мало харчі. Вкрай виснажені люди рвалися в міста, щоб .врятуватись від голодної смерті. Хлібороби паспортів не одержали, то їм суворо заборонялося залишати село.
Учень 2. Звинувачують свідки: «Восени 1932 року мій батько, мати і нас, четверо дітей, виїхали до Московської області. Батько працював сторожем у радгоспі недалеко від Москви. Але весною 1933 року нашу родину органи НКВС силою заставили повернутися в Україну. Батька заарештували там же в Московській області і вислали в Мурманськ на примусові роботи. Менші мої брат і сестра померли з голоду тут, у Богачівці, коли повернулися». (Зі свідчень М. Л. Медведенко, с Богачівка, Черкаської обл).
Учень 1. На станціях та дорогах, що вели до міст, з’явилися спеціальні охоронні загони. Кордон із Росією перекрили війська НКВС, які стріляли в натовп селян, що тікали від голодомору.

Учень 2. Через понад півстоліття комісія Конгресу США у своїх висновках зазначить, що американський уряд мав достатню і своєчасну інформацію про голод в Україні, але не зробив будь-яких кроків, щоб поліпшити ситуацію. У 1988 році Конгрес СІЛА офіційно визнав голодомор 1932-1933 років актом геноциду проти українського народу, а в 2006 році президент СІЛА Джордж Буш видав закон про виділення земельної ділянки для будівництва пам’ятника жертвам голодомору в Україні в 1932-1933 роках.

Учень 1. Звинувачують свідки. «На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти. (Анастасія Кучерук, с.Судачівка Чуднівського району Житомирської обл..).
Вчитель. Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду – діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100-300 г хліба на працюючого. За переписом населення 1926 року дітей віком до 4-х років виявилось 16%, тобто у голодному 1933 році їм мало б виповнитися 10 років. Якою була доля дітей у страшні тридцяті роки XX століття? Про це наступна сторінка нашого журналу – «Діти – жертви голодомору».
Учень 1.  Неврожай від Бога, а голод від людей – так говорить українське прислів’я. На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не помер».

Учень 2.  Звинувачують свідки: «У Дмитра Гаврилюка було п’ятеро синів і троє дівчат. Хлопці були здорові, як дуби, але вже почали пухнути. Батько договорився з родичем поїхати
в місто. Там, на срібло, яке привезли із заробітків, купили 2 мішки висівок, і вночі, щоб ніхто не бачив, приїхали додому. То вже в Гаврилюків всі померли – і батько, і мати, і діти, один Сашко зостався живий. А Олексійка вбив сусід, бо хлопець заліз до нього в хату і виїв суп, що стояв на печі». (Зі свідчень М. Ю. Команчука, с. Вороне Жашківського району Черкаської області).
Учень 1.  Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець. Натопивши маковинням хату, закрила ляду мати. І на ранок усі діти мертві.
Учень 2.  Уривок з твору Василя Барки «Жовтий князь»:

Пес то наближався, то застигав на місці і довго, мов зачаклований, глядів на кусник їстівного в руці господині. Зрештою, той кусник спокусив переступити через поріг, в нешироко відкриті двері, що зачинилися враз. Андрій ударив качалкою, і приголомшений пес, заскавучавши, припав до землі. Дарія Олександрівна накинула йому на голову мішок. Почала бити костуром, що колись брав її чоловік, коли ходив вулицями, де є злі собаки. Але, раптом опритомнівши, пес підскочив, вирвався з мішка і почав метатися по сінях.
        Оленка з самого початку затрусилася від жаху, зачинилася в хаті і тремтить, стоячи біля одвірка. Оченята, ніби в божевільної, з переляку; їй чути поруч гурчання, гавкіт, крик, тупіт.

В сінях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо інакше він покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить і виб'ється через вікно, зоставивши всіх голоднішими, ніж сам.

Пес осідає і тільки лізе — вже не скочить. Востаннє він смикнувся і впав, тонко поскімливши. Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса. Підвелась напівпритомна. Патрала і перемивала до вечора і варила псятину, що бридко несмачною виявилась! Та голод став дужчий, ніж відраза до погані: всі в хаті їли її.

Учень 1. Невимовним болем сповнені слова селянки Христі, яка збожеволіла від факту людоїдства. Страхітливі картини голодомору постають у поемі Миколи Руденка «Хрест». У голодному мареві,  крізь сльози і жах, божевільна Христя промовляє:

А я діточок побила,

До схід сонця поварила,

Трактористу-молодцю

Наварила холодцю.

«їж, коханий, не барися,

Виплюнь пальчики Орисі».

Від синів та від дочок

Тільки жменька кісточок.

Душі їх пішли до раю.

Я ж останки позбираю

Та й землиці їх віддам —

Всі ми будемо отам.

Вчитель. Остання сторінка нашого журналу: «Засвіти свою свічку».

Виходять 2 учні – ведучі сторінки.

Учень 1.  Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору – від 3,5 до 5 млн. чоловік, є й інші дані – 8-9 млн. чоловік. За підрахунками Роберта Конквеста, у 1926 році в СРСР проживало 31,2 млн. українців, а за переписом 1939 року – лише 28 млн.

Учень 2. Причини голодомору:

а) вивезення зерна з України із урожаю 1932 р. до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів з числа членів ВКП(б), комсо­мольців, комнезамів;

б) колективізація;

в) розкуркулювання;

г) денаціоналізація;

д) геноцид.

2. Наслідки голодомору:

а) внаслідок повного виснаження організму від го­лоду вмерло дванадцять мільйонів чоловік;

б) вивезено з України до Сибіру, на Урал, райони Крайньої Півночі 3 мільйони осіб.

Вчитель. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй і належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми єдині спадкоємці всього, що було. Тож пам’янімо сьогодні з непростим запізненням у кілька довгих десятиліть великомучеників нашої трудної історії, схилимо голови у каятті перед світлою пам'яттю тих, хто загинув. Вони згасали як зорі.

Запалюється свічка. Звучить «Свічка» Оксани Білозір.

Звучить тихо музика, на фоні якої учень читає вірш “Пам’ятна свіча” Надії Красоткіной.

Палає свічка. Морок розганяє.
А полум’я від подиху тремтить.
Далекий спогад якось сам спливає
Й мелодія забута враз бринить.
Така знайома і близька до болю
Враз повертає в ті далекі дні.
Як ми стрічались поглядом з тобою,
Серця були в нас чисті і ясні.
Як мріяли, сміялися, любили,
І прагнули ми в осяйні світи...
І до висот омріяних летіли,
Нестримно йшли до власної мети…
А цілі в нас усіх були високі,
І сходинки такі були круті…
Та ми настирно йшли у світ широкий
Й долали завжди труднощі в житті.
Було… Було… Та все в життя минає.
Лиш спогад повертає в ті часи…
В душі тоді мелодія лунає
І чуєш ті далекі голоси.
І почуття, як полум’я, здригнуться,
Й душа , як свічка, раптом спалахне…
Думки у вир далекий понесуться,
Й повернуть у минувшину мене…

 

 

 

 

 

 

Використана література

1. Баpва смеpті- 33- ій: Статті, спогади, фольклоp пpо голодомоp /Авт. і упоpяд. Л. Сеpдунич. — Хмельницький: Б. в., 2004. — 66 с.: іл.
2. Конквест Роберт. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К.: Либідь, 1993.
3. На хресті голодомору: Поетична антологія. – К.: Фірма «РИФ», 1993.
4. 33-й: голод: Народна Книга-Меморіал/Упоряд.: Л.Б.Коваленко, В.А.Маняк. – К.:Рад. письменник, 1991.
5. Укpаїнський голокост, 1932- 1933: Свідчення тих, хто вижив: [У 10 т.] /Hац. Ун- т ”Києво; Могил. акад. ” та ін.; [Упоpяд. Ю. Мицик, Л. Іваннікова]. — К.: Вид. дім ”Києво- Могилян. акад. ”, 2005- . Т. 3 /За pед. Ю. Мицика. — 2006. — 429 с.; Т.4. — 2007. — с.501.
6. Думанська О., Лисенко М. Голодомор в українській поезії та прозі – Електронний ресурс – Режим доступу: http://5ka.at.ua/load/literatura/golodomor_v_ukrajinskij_poezij_i_prozi/30-1-0-19982.
7. Красоткіна Н. Голодомор – Електронний ресурс – Режим доступу: http://krasotkina.com/вірші/Голодомор.html.
8. Науково-дослідницька робота – Електронний ресурс – Режим доступу: http://www.studmed.ru/view/naukovo-dosldnicka-robota-golodomor-1932-1933-rokv-v-ukrayin-ochima-lyudini-hh-st_1d5deccd6f3.html.