Виховна година ":«Відродися, Тарасе, мовою, одкровенням, душі розмовою».

Про матеріал
нагадати про значення постаті Т. Шевченка як національного генія-пророка; показати величезну роль Шевченка в українському національному відродженні; розкрити значення його творчості та вплив на формування національної свідомості; удосконалювати вміння самостійно опрацьовувати матеріал, систематизувати його за допомогою технічних засобів; виховувати почуття власної гідності.
Перегляд файлу

«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...»

Мета: нагадати про значення постаті Т. Шевченка як національного генія-пророка; показати

величезну роль Шевченка в українському національному відродженні; розкрити значення його

творчості та вплив на формування національної свідомості; удосконалювати вміння самостійно

опрацьовувати матеріал, систематизувати його за допомогою технічних засобів; виховувати почуття власної гідності.

Обладнання: мультимедійна дошка.

Перебіг заходу

Поряд зі сценою мультимедійна дошка. На ній веб -сторінка, створена учнями. Під портретом Великого Кобзаря три гіперпосилання. За ними і буде відбуватися захід.

Він був поетом волі в час неволі,

Поетом доброти в засиллі зла.

Була у нього надзвичайна доля,

Та доля Україною була.

Перше гіперпосилання. Біографічне «Доле, де ти?»

В е д у ч и й. У мальовничому куточку нашої України, на Чернечій горі, спить вічним сном наш незабутній Тарас Шевченко. Внизу несе свої води могутній Дніпро, а з гори видно і «лани широкополі», і милу його серцю Україну. Як мріяв, як заповідав...

В е д у ч а. Для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що створюється

враження, ніби ми про нього все знаємо і він завжди з нами. Та це лише враження. Він невичерпний і нескінченний. Не тому, що він кращий від інших, — у ньому наша історія,

реальність. А в історії назавжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє і шанує людство. До них належить і ім’я великого українського поета Т. Г. Шевченка. Увесь свій могутній талант він присвятив служінню народові. І сьогодні ми святкуємо 200-річчя з дня його народження, щоб згадати його пророцтва-настанови.

Ш е в ч е н к о. «Історія мого життя становить частину історії моєї Батьківщини».

В е д у ч а. Шевченко вийшов з народу, жив народом, і не тільки думкою, а й обставинами

життя був з ним міцно і кровно пов’язаний.

                                                    У ч е н ь

Породила мати сина

В зеленій діброві,

Дала йому карі очі

І чорнії брови.

Китайкою повивала

Всіх святих благала

Та щоб йому святії

Талан-долю дали.

«Пошли тобі, Матір Божа

Тії благодате

Всього того пошли, чого мати

Не зуміє дати».

В е д у ч и й. Так, 9 березня 1914 р. у сім’ї кріпака народився хлопчик Тарас. Якому суджено було стати великим поетом України, пройшовши через багато випробувань: голод, рабство, приниження. І останнє випробування було найважчим для гордої, непокірної шевченківської душі.

На сцену виходять Шевченко і Оксана.

Т а р а с. Оксано! Подивись, що я намалював.

О кс а н а. Ой, як гарно, яка хатинка! Тарас, а ти мене коли-небудь намалюєш?

Т а р а с. Звичайно. От тільки навчусь добре малювати. А вірша про тебе складу, хочеш?

Г о л о с   м а ч у х и. Тарас! Тарас! Ой лихо мені. Куди цей клятий байстрюк подівся? Тарас, де ти швендяєш? Чи знов ховаєшся? От тільки-но прийдеш, ледащо. Щоб тебе лиха година побила. Тарас! Тарас!

В е д у ч а. 1825 рік. Батько Тараса Григорій Шевченко тяжко захворів, хворий лежав всю зиму. У день свого народження Тарас почув: «Не жилець твій батько на цьому світі — помре скоро». Тарас заплакав і вибіг. Як жити сироті?..y А батько, відчуваючи наближення кінця, давав розпорядження щодо життя майбутнього, щодо свого невеликого багатства. Тоді і почули від нього люди: «Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, — він не буде звичайною людиною: з нього вийде або щось дуже гарне, або великий ледар, для нього моя спадщина або нічого не буде варта, або нічим йому не допоможе». І дійсно, доля Тарасові судилася справді незвичайна. За своє коротке життя поет і художник Шевченко написав значну кількість чудових віршів, красивих картин.

В е д у ч и й. Душа Тараса линула до прекрасного, руки тягнулися до олівця. Йому хотілось малювати. І він малював: коли пас свиней, коли тікав у сад від побоїв та прокльонів, за що був знову і знову покараний.

На сцену виходить пан і веде Тараса за вухо.

Па н. Я тебя научу работать, шельма. Я такие картины на тебе выпишу.

Та р а с. Ай! Ай! Ай! Пустіть, пане. Боляче! Ай! Ай! Ай! (Тарас тікає, а п’яний пан сідає

на кушетку.)

П а н. Научу его, как вести себя. Три шкури сдеру, а укрощу непокорного волчонка (засинає п’яним сном, а на сцену знову виходить Тарас. Він бере розгу й спочатку несміливо, а потім зі злістю б’є пана і примовляє).

Т а р а с. Я научу его, как вести себя... Я научу его, как вести себя. (Пан підхоплюється,

намагається спіймати Тараса. Той тікає).

В е д у ч и й. Цей епізод круто змінює життя Тараса. Втеча стала початком хоча  нелегкого й тернистого, та все ж шляху до мистецтва, а потім до свободи.

В е д у ч а. Коли йому було 22–23 роки, він став писати вірші. Він не хвалився своїми поезіями. Про початки його поетичної творчості ми знаємо таке...

Молодий Тарас малює портрет пана Мартоса. Мартос помічає на підлозі шматки списаного па-

перу. Піднімає один і читає.

                                                М а р т о с

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

Що це таке?

Т а р а с. Та це, як нападе на мене нудьга, я починаю бруднити папір.

Ма р т о с. Так це твій вірш?

Т а р а с. Та моє.

М а р т о с. І багато у вас такого?

Та р а с. Чимало.

М а р т о с. Де ж воно?

Т а р а с. Під ліжком у скриньці.

М а р т о с. Покажіть. (Шевченко показує.)

М а р т о с. Дайте мені ці папери додому, я їх прочитаю.

Та р а с. Та вони не варті того, щоб трудитися над ними.

М а р т о с. Ні, варті! Тут є щось хороше.

Т а р а с. Хіба? А чи ви не жартуєте?

М а р т о с. Ні.

Т а р а с. Ну, візьміть, тільки, зробіть ласку,нікому не показуйте та не кажіть про них...

М а р т о с. Знаєте що, Тарас Григорович, ваші вірші дуже, дуже гарні. Хочете — надрукую.

Т а р а с. Ні, ні! Не хочу! Гляди, ще й поб’ють за них...

В е д у ч а. Перша збірка віршів з’явилася у 1840 р. Шевченків «Кобзар» — це Біблія

українського народу, це книга, якій судилося бути безсмертною, бо сам народ визнав її своєю

книгою. Бо пише там поет про свою любов до України, до власного народу, мріє в ній про волю і щастя.

              Учень читає «Садок вишневий коло хати».

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

Друг е гіперпосилання. Особисте

На екрані мультимедійної дошки картини жінок.

В е д у ч и й. Шевченко мріяв про тихе родинне життя на своїй Україні. І в його житті були жінки, яких він кохав. У його віршах живе навічно рання, майже дитяча прихильність до дівчинки-кріпачки Оксани Коваленко, на три роки старшої від нього.

                                              О к с а н а

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

В е д у ч а. Дуся Гусиковська — друге вже юнацьке кохання, овіяне чарівністю чужого

міста, чужого народу і чужої мови. Те саме старшинство, наставництво, жіночість.

Лунає пісня «Зацвіла в долині червона калина...»

Д у с я     Г у с и к о в с ь к а. Я хотіла, щоб забув мій коханий заради мене мову ту «хлопську»,

а вивчив мою рідну — польську. Він не покинув свого віршування заради мене, бо та любов

була сильніша...

В е д у ч и й. І дитяча прив’язаність до Оксани Коваленко, і юнацьке кохання до Дусі Гусиковської були тільки прелюдією до того справжнього почуття, яке Шевченко пережив у дорослому віці. Про найдорожче мовчать, і він мовчав, ховаючи свою таємницю десь на дні...

Г а н н а   З а к р е в с ь к а (підходить до піаніно, а в цей час звучить мелодія вальсу (пара танцює)). Шевченко не любив говорити на інтимні теми. Якщо ви не помітити в ньому серйозного почуття, то не тому, що він у розквіті своєї молодості і таланту взагалі серйозно не кохав, а тому, що він не впустив вас у свій внутрішній світ. Два роки зберігав Тарас блакитну квітку, яку зірвав з мого плаття. І знітився, коли побачили її. А зніяковілим, він, звичайно, применшив своє почуття, оберігаючи його від стороннього ока.

Він любив мене.

Вірш «Г. З. Немає гірше як в неволі» читає учень у ролі Шевченка.

В е д у ч а. Шевченко покохав заміжню. Чи міг на щось сподіватись? Звичайно, ні. Це кохання стало великим стражданням і болем його життя.

Г а н н а  З а к р е в с ь к а. Коли Тарас повернувся із заслання, альманах «Хата» надрукував вірш «На Вкраїну». Це було послання до мене, хоч посвяти не було (була вона у невеликій захалявній книжечці). Він не міг її написати, бо ми були ще живі і мусили зважати

на правила світу.

Ч о л о в і ч и й    г о л о с    за   с ц е н о ю (починає декламувати під музичний супровід скрипки вірш «Якби зустрілися ми знов...». Закревська стоїть на сцені.)

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».

А я зрадів би, моє диво!y Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

В е д у ч и й. До знайомства з Ганною Закревською Шевченко ще не думав про одруження. Переживши це нещасливе кохання, він немовби попрощався з першим періодом своєї молодості, над усіма особистими захопленнями постає тепер одне бажання: створити сім’ю, знайти близьку жінку.

В е д у ч а. У цей же час поруч була інша, готова віддати поетові своє життя, розділити

страждання і горе. І не хто-небудь — княжна Рєпіна. Миловидна, енергійна, розумна дівчина, багата, знатна дочка ліберального вельможі. Дитинство Рєпіної минуло при європейських дворах. Але що робити, серцю не накажеш, і вона стає йому другом. Таким другом, якому він

пише в листі.

Ч о л о в і ч и й    г о л о с. «Тринадцатый день уже читаю ваше письмо. Ваше письмо перене-

сло меня из мрачных казарм на мою родину — и в ваш прекрасный Яготин, — какое чудное

наслаждение воображать тех, которые вспоминают обо мне. В настоящее время я принад-

лежу к самым счастливым, я, беседую с вами. О добрый ангел! Молюсь и плачу перед тобою,

ты утвердила во мне веру в существование святых на земле!»

В е д у ч а. Його болінь, на жаль, не всі розуміли, навіть освічені українці. Шевченко ж бо

стояв на багато голів вище від своїх сучасників. І це, власне, й було часто причиною його

життєвої трагедії, його самотності. Це була людина, створена для сімейного тепла, затишку, та доля не могла подарувати цьому чистому серцю любов, що розійшлася сном. Учень-Шевченко читає вірш «Не нарікаю я на Бога».

Не нарікаю я на Бога,

Не нарікаю ні на кого.

Я сам себе, дурний, дурю,

Та ще й співаючи. Орю

Свій переліг — убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть. І дурю!

Себе-таки, себе самого,

А більше, бачиться, нікого?

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво, волею ясною!

 

Третє гіперпосилання. Шевченко і Україна

В е д у ч а. Поезія Шевченка не просто зачаровувала — будила прагнення до волі, національної гідності українців. І мріяла про вселенське щастя...

                                        Ш е в ч е н к о

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру.

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись,

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись.

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

                                        1-й учень

Доборолась Україна

До самого краю. Гірше ляха свої діти

Її розпинають

Замість пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

                                                             Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте,

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!.. за науку,

Не турбуйтесь, буде

Материна добра плата.

Розпадеться луда

На очах ваших неситих,y

Побачите славу,y

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

                                            2-й учень

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

                                          3-й учень

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тіжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпиталиy Мучеників, кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

                                          4-й учень

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

                                           Учениця

У творах Шевченка

Гірка правда розкрита,

Бо наша країна сльозами полита...

Писав він про те,

Що в душі наболіло,

І мріяв, щоб сонечко

Завжди нас гріло.

Він прагнув відкрити

Нам з вами очі!

З тих пір пролетіли незлічені ночі...

Мабуть, його мрії

Все ж не здійснились,

І очі в нас на цей час

«не відкрились»!

І все ж у душі ще тліє надія,

Що все ж таки збудеться

Генія мрія...

 

doc
Додано
27 листопада 2019
Переглядів
47
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку