Виховна година "Запалимо свічку пам’яті"

       ВИХОВНА ГОДИНА

«  ЗАПАЛИМО СВІЧКУ ПАМ’ЯТІ  «
Мета: ознайомити учнів із трагічними  подіями 30х років ХХ ст..  України, виховувати співчуття,  людяність,милосердя, громадянську позицію.

Обладнання: відеоматеріали, ілюстрації до теми, свічка, записи музики.

Вихователь.      Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислює  своє минуле. Не сьогодні це  сказано:

«час народжувати і час помирати,

 час руйнувати і час будувати,

час розкидати каміння і час збирати,

 час мовчати і  час говорити.

Прийшов час  говорити про страшні сторінки історії України.

     28 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про голодомор 1932-1933 років в Україні», в першій статті якого було визначено, що цей голодомор є геноцидом українського народу. І тепер щороку в останню суботу листопада українці пригадують ті страшні роки, які пережив увесь народ і  ставлять на вікнах будинків запалені свічки пам’яті.

Учень.                               Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не поодинці.

        Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

      Що мали зватись гордо – українці!

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

         Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

         Стражденний біль голодної країни.

              Згадайте нас – бо ж ми колись жили.

           Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

         Ми в цій землі житами проросли,

        Щоб голоду не знали люди вічно

Вихователь.              У 1933 році був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу, ні іншого стихійного лиха. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду лягло у могили – старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.

        Сьогодні поширена думка, що говорити про голод  - озиратися назад , це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про таку  трагічну сторінку історії?

       Озиратися в минуле треба  кожному. Дорога в майбутнє пролягає через минуле. Треба зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то знову можуть повторитися помилки.

 Отож, озиратися треба, щоб поплакати, щоб поспівчувати, віддати шану померлим, а кому  й  покаятись. А головне -  дійти правди.

 Учень.                                    .. історія нас горем вчить,

Щоб не забулось незабутнє.

    Бо там, де пам'ять не мовчить,

       Там щастям повниться майбутнє.

 

   Учень.                              Чую той стогін крізь щільність років,

               Крізь спогадів тугу померлих батьків...

         У вічність нестиму сторінку сумну -

          Про жертв геноциду пам'ять святу.

Вихователь.

• То як же сталося, що  українці, маючи такі родючі землі,  гинули від голоду?Чому так сталося ? Хто винний?

          А історія ось про що говорить. Після ліквідації поміщицьких господарств основними виробниками хліба були самостійні  селянські господарства. Продуктивність  у них була низька, не кожна сім’я  могла здати хліб. До того ж держава платила за нього в два рази менше ніж на базарі. Союзний уряд не задовольняли темпи хлібозаготівлі  в Україні.  

     На кожну селянську родину було дано план здачі. За невиконання плану позбавляли власного помешкання, худоби, землі, інвентарю. Селяни всіляко чинили опір, ховали хліб на « чорний день».

 

        Щоб  подолати зернову проблему   більшовики розпочали насильницьку  колективізацію. Погрозами та тортурами домагалися від селян вступу до колгоспу та  непосильного об’єму здачі хліба. Колгоспники почали саботувати хлібозаготівлю, намагалися приховати  справжні розміри врожаю.

        Тоді  радянська влада  вдалася до репресій.  Продовольчі загони ходили по домівках та конфісковували  у селян  запаси  харчів. Шукали  по всіх шпаринках  та забирали все. 

          7 серпня 1932 р. був прийнятий  згубний  для селян закон  ,,Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та про зміцнення суспільної власності”.

         Збирання колосків визначалося як розкрадання соціалістичної власності, покарання – розстріл з конфіскацією всього майна при тяжких обставинах і мінімум 10 років ув’язнення в усіх інших випадках. «Закон про п’ять колосків» – так називали його в селі. Рівно стільки потрібно для засудження. Людей засуджували за збір колосків на вже зораному колгоспному полі, за зріз колосків на власному полі, за «самоправний» помел власного хліба, за розмови про те, що план хлібоздачі нереально виконати, за приховування харчів. На літо 1933 року за цим законом було засуджено 150 000 осіб. Зокрема, засуджували дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу, аби не померти з голоду.

        Тож при таких тяжких   обставинах  люди почали масово вмирати.

Учень. Як чорна ніч, в історію ввійдуть

            Криваві дні у рік той тридцять третій,

             Коли ми умирали на ходу,

             Опухлі з голоду й обдерті.

Учень.             Один за одним йшли у небуття

            Старі,дорослі,і маленькі діти.

            І не було тоді життя,

            І не цвіли у полі квіти,

             І сонце землю вже не гріло,

             А лиш світило…

 

Учень.   Ах скільки душ тоді забрало!

               А на скількох іще чекала!

              Таке творилось на землі.

  Вихователь.  Найстрашніший голод стався навесні 1933 року. «Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей  опухли обличчя, ноги та животи. Усе начисто поїли. Ловили собак , котів, мишей, щурів,робили те саме зі шкурами тварин та підошвами від взуття. Варили листя, дубову кору, жолуді, солому, бур’яни,  викопували  коріння.  Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, липа, акація, щавель, кропива та інші рослини, що складали основний раціон селянських родин, не мали в собі багато білків. Слимаків варили, юшку споживали, а хрящове м’ясо дрібно рубали, перемішували з листям і їли. Це викликало набрякання тіла, але хоч якось сприяло виживанню.

Учень.           А люди біднії в селі ,

                        Неначе злякані ягнята,

                        Позамикалися у хата –

                        Та й мруть…

Учень.           Сумують комини без диму,

                        А за городами , за тином,

                       Могили чорнії ростуть.

                        Гробокопателі в селі

                       Волочать трупи ланцюгами

                       За царину і засипають

                       Без домовини. Дні минають.

                       Минають місяці. Село

                       Навік замовкло, оніміло,

                       І кропивою поросло.

Вихователь.  Скрізь, як говорив Т. Шевченко, „село неначе погоріло, неначе люди подуріли"..  Від голоду помирали і дорослі, і малі діти, промовляючи свої  останні  слова в житті –« їсти» та „хліб". Матері божеволіли, бо не могли порятувати своїх дітей від голодної смерті. Шматок хліба коштував стільки ж, як і саме життя. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони від голоду сходили з розуму та дичавіли. Були навіть випадки канібальства : люди їли людей, матері – дітей.

Учень.              Мої синочки, доньки малолітні!

                          Ви сині, мов німого неба синь!

                          І як же так, у сонце щедрім квітні ви вмерли.

                          О, діти, діти, Ангели невинні!

                          Чом ви так тяжко й страшно мовчите?

                           Ви вже ніколи рідній Україні

                           Своїх сердець і душ не віддасте…              

Вихователь. Голод нещадно забирав життя в дітей . Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом:назад – вперед, назад – вперед.  І безкінечна пісня  слабим голосом : «  Їсти, їсти , їсти…». Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так  у світ, до Бога .

Учень.        Бозю! Що там у тебе в руці?

                    Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

                     Щоб не втонути в голодній Ріці.

                     Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

                     Тож підрости хоч би трохи бодай.

                      Світу не бачив ще білого, Бозю.

                     Я – пташенятко, прибите в дорозі.

                      Хоч би одненьку пір’їночку дай.

                     Тато і мама – холодні мерці.

                      Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!

                      Холодно, Бозю.

                      Сніг дуже білий.

                      Бозю, що там у тебе в руці?

 

                     Вихователь.  Про страшні муки українського народу у 1932-1933 роках можна говорити багато і багато, адже душевну  біль  не загасити нічим. Про ці події є багато публікацій в пресі,  написано  наукові статті, спогади очевидців зібрані в  художні  книги та поетичні твори, знято фільми.

 

                Перегляд кадрів фільму « ГОЛОДОМОР 1932 -1933»

 

Вихователь.     Страшні картини тих чорних  днів.  Це біль і страждання українського народу. Кожна людина не повинна залишитися байдужою.

• Які почуття у вас викликають розповіді    та кадри про цю трагедію людей – наших співвітчизників?

Вихователь. Голодомор страшна трагедія в історії нашої держави. Невідома достеменно навіть точна цифра полеглих. Але люди, які загинули від голоду не можуть безслідно зникнути  в  часі. Про них пам’ятають їхні діти й онуки, всі, хто вижив у ти страшних подіях.

 

Учень. Час пройшов, проминули літа,

              Вже зітерлись у пам’яті нашій

             Тих жахливих часів гіркота

              І обличчя від голоду павших.

 Учень.    Але пам’ять не вмерла, жива.

                 Хоч ми всі й заслуговуєм докір.

                 І на душах хай крига скресає,

                 І ніколи хай свічка в серцях не згасає.

Учень.     Запалимо свічки, помолимось в скорботі,

 

                  За тих невинних жертв Голодомору днів,

 

                  Шануймо рідний край і хліб , що кров’ю – потом

 

                  Вирощує народ, щоб кожен ситно жив.

 

Вихователь.  Запалимо і ми свічку і хвилиною мовчання вшануємо світлу  пам’ять жертв голодомору.

Хвилина мовчання.

Вихователь.  Померлі  голодною смертю  дивляться з минулого в сьогодення і закликають нас : „ Будьте пильними! Пам’ятайте про наші гіркі уроки!” Хай подібне не повториться ніколи.  Не буває чужого горя і чужої біди. Живемо ми на одній землі, під одним небом і під одним сонцем.

Учень.   історія нас горем вчить,

               Щоб не забулось незабутнє.

                Бо там, де пам'ять не мовчить,

                Там щастям повниться майбутнє.

Учень. . Ніде нехай такого більш не буде!

               Хай день новий життя несе нове.

              Вклонімось низько сонцю й хлібу, людям!

               В достатку Україна хай живе!

 Вихователь.   Життя – це найцінніший дар Божий. І ніхто не вправі в людини його забирати.  Наповніть своє життя добротою, милосердям та любов’ю , тоді  наша свята земля не зазнає більше такого горя і страждань.