Виховні години "Позааудиторна робота з історії у патріотичному вихованні молоді" (Сценарії заходів для 10-11 кл. та студентів І-ІІ курсів)

 

 

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

 

ВП НУБіП України

"Немішаївський агротехнічний коледж"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

,,Позааудиторна робота з історії

у вищих навчальних закладах

у патріотичному вихованні молоді”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Укладач: Костюченко К.М., викладач суспільних дисциплін, спеціаліст вищої категорії ВП НУБіП України «Немішаївський агротехнічний коледж»

 

Викладач пропонує цикл сценаріїв виховних годин з патріотичного виховання студентської молоді. Ці тематичні виховні години дають можливість формувати національну свідомість, національні почуття, моральні якості особистості, почуття патріотизму, толерантність, повагу до здобутків, перемог та трагічних сторінок українського народу, сприяють формуванню людської гідності, єдності українського народу в розбудові демократичної держави та утвердженню ідеалів демократії.

Вступ

 

«Тільки людина, особисто зацікавлена долею Вітчизни, по-справжньому розкривається як особистість, по-справжньому дорожить своєю честю, гордістю сім’ї, свого народу, імені»

В.Сухомлинський

 

Наш час вимагає відродження і розвитку української національної системи освіти і виховання.

Сучасне виховання молоді повинно набувати все глибшого національного змісту і характеру, творчо використовувати сторінки нашої історії. Молоді потрібно не тільки оволодіти системою наукових знань, а, в першу чергу, цілісною національною культурою, духовністю.

У сім’ї, в навчальних закладах зобов’язані усвідомлювати, що в процесі виховання кожної людини повинні застосовуватися вітчизняні пізнавально-виховні традиції. Ідеї та міфологію як найдавніших українців, трипільської культури, досягнення культури України-Русі, козацької доби, багатющий потенціал фольклору, класичної професійної культури рідного народу, його наукових досягнень – такі духовні цінності й надбання повинне здобувати підростаюче покоління в процесі навчання і виховання.

Ця проблема є дуже актуальною.

У роки незалежної України постала проблема історичної ваги - творчо відродити українське національно-патріотичне виховання і водночас піднести його на сучасний рівень наукового і культурного розвитку.

Українська педагогіка повинна за своїм змістом і напрямами гармонійно поєднувати могутню культуру, історію, духовність, сучасне і майбутнє нашої нації і держави. Вона покликана стверджувати в серцях і душах, в реальних справах, у діяльності і поведінці кожного студента культурно-духовні традиції та цінності рідного народу, досягнення світової цивілізації.

Серед найважливіших завдань навчально-виховного процесу є патріотичне виховання, здійснення якого покладено на викладачів, вихователів, відданих своїй справі. У процесі виховання, самовиховання і самовдосконалення, відповідно до вікових особливостей повинна постійно підвищуватись патріотично наснажена суспільна активність особи.

Патріотизм - це любов до своєї батьківщини, відданість своєму народу, гордість за свій народ, прагнення захистити його надбання, продовжити примноження його загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей. Патріотизм проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне і що любить особистість. Виховання патріотичної свідомості, почуттів і переконань неможливо відокремити від складного цілісного процесу формування особистості.

Джерелами патріотичного виховання є рідне слово, колискова пісня, культ Матері та Батька, рідна оселя, садиба, Батьківщина, героїчне минуле народу, життєдіяльність історичних постатей народу (політичних діячів, вчених, письменників, діячів мистецтва і культури), конкретна діяльність особистості щодо матеріального та культурного збагачення своєї країни.

Формування громадянина - патріота України, підготовленого до життя, з високою національною свідомістю, виховання громадян, які здатні побудувати громадянське суспільство, в основу якого були б закладені та постійно втілювалися б демократія, толерантність та повага до прав людини, набуває сьогодні особливого значення. Патріотизм у сучасному розумінні – це відчуття того, що в моєму коледжі, селі, місті, країні все мене стосується, все залежить від мене.

Патріотичне виховання здійснюється як на заняттях, так і під час позааудиторної роботи.

Патріотичне виховання - це формування патріотичних почуттів, виховання готовності до захисту Батьківщини, воно покликане спонукати до фізичного вдосконалення, вивчення бойових традицій українського народу.

Шляхами реалізації громадянсько-патріотичного виховання у позааудиторної роботі є, насамперед, тематичні тижні військово-патріотичного виховання (щорічно проходять у жовтні, травні), тижні правових знань (грудень) та різні виховні години, конкурси, змагання, уроки мужності, години пам’яті, які прищеплюють любов до Батьківщини.

У вересні до Дня партизанської слави щорічно проходять спортивні змагання та екскурсії до Національного музею Великої Вітчизняної війни та в с. Раска (спалену фашистами в 1943 р. в Бородянському районі). До Дня Збройних сил України та Дня захисника Вітчизни - військово-спортивні змагання юнаків. Велику роль у патріотичному вихованні студентів відіграють екскурсії та походи місцями бойової слави. Козацькі традиції стають ближчими під час віртуальних екскурсій до історико–культурного комплексу  острова Хортиця.

В арсеналі діяльності з патріотичного виховання підростаючого покоління є багато засобів і методів впливу. Однак головне — це включення кожної особистості в конкретну діяльність з творення й примноження багатства і краси своєї Вітчизни.

Багатогранну роботу у цьому напрямку проводять викладачі історії Так щороку проводяться захоплюючі виховні години для студентів груп І-ІІ курсів, найактивніші з яких беруть активну участь у підготовці та проведенні заходів: до Дня партизанської слави «Ніна Сосніна – патріот Бородянщини», до Дня визволення Києва, до Дня пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-1933 рр. «Запали свічку», до Дня Соборності України «Співаємо славу тій події і тепер», та інших пам’ятних дат.

У сценаріях виховних годин використані твори українських письменників, історичні факти та події, портрети історичних осіб, місцевий краєзнавчий матеріал. Вдало поєднані вони з демонстрацією слайдів презентацій.

Під впливом цих заходів у студентів формувалися активна життєва позиція, переконання та ідеали, вони вчилися визначати моральні цінності. Емоційна наснага, моральна оцінка подій в Україні – це пріоритетне завдання патріотичного виховання молоді.

Ми, викладачі, повинні пам’ятати неспростовану істину: перемогу в житті здобуває не сила рук і навіть не сила розуму, а сила духу. Найвищих вершин розум особи досягає тоді, коли в ній сформована сила духу. Розум, незігрітий серцем, інтелект, байдужий до долі народу, нації, Батьківщини, перетворюється на соціально-індиферентну силу, а то і на небезпеку, загрозу.

Історія переконливо вчить про те, що вагомі результати у вихованні молоді досягаються тоді, коли в ньому домінують найвищі моральні цінності – любов до Бога, Батьківщини і рідного народу, на жаль, не всі громадяни України повністю усвідомлюють це.

Головною метою проведення виховних годин з історії України є виховання людини, особистості, громадянина, який повинен бути патріотом своєї Вітчизни. Ця мета веде молоду людину через осягнення цінностей свого народу, своєї нації, своєї країни, Батьківщини до осягнення загальнолюдських цінностей; через розвиток почуття громадянськості до відчуття планетарної співпричетності.

 

«Трагедія Бабиного Яру – в серці українського народу»

Виховний захід

 

Мета:      донести до студентів основний зміст подій, що відбулися в Бабиному Яру в 1941 – 1943 роках та 1961 році, які викликають глибоке співчуття до жертв трагедії, відразу до насильства і шовінізму;

           навчити працювати з усіма доступними джерелами інформації, самостійно добувати знання;

           розвивати вміння на основі історичних фактів відстоювати власні погляди на ту чи іншу проблему, вміння розглядати історичне явище в конкретних історичних умовах;

          виховувати студентів у дусі патріотизму, національної свідомості і гідності.

 

     Шановні друзі! Ми зібралися сьогодні, щоб віддати данину пам’яті тим, хто мученицькою смертю загинув в Бабиному Яру під Києвом 75 років тому. Українська та світова спільнота щороку у вересні вшановує День пам’яті жертв у Бабиному Яру, яка є символом трагедії Голокосту та нацистських злочинів на українській землі, жертвами котрих стали мільйони людей. Бабин Яр став могилою десятків тисяч євреїв, а також українських патріотів, військовополонених, циган та інших громадян. Лише за два дні, 29 та 30 вересня 1941 року, було знищено більше 30 тисячі євреїв. Усього за роки нацистської окупації Києва (1941-1943 рр.), за різними джерелами, було знищено від 100 тис. осіб. до 230 тис. осіб. Сьогодні ми будемо говорити про війну і про смерть у всій її неприкритій жахливості.

 

Читець. Бабин Яр - один із найбільших на території Києва ярів (колись він був довжиною близько 2.5 км, глибиною близько 50 м). Так історично склалося, що Бабин Яр в Україні і в світі значить набагато більше, чим топографічна назва. Він є одним із трагічних місць масового геноциду часів другої світової війни. Бабин Яр є частиною системи ярів на північному заході Києва. Тут неодноразово виникали сутички між захисниками міста і тими, хто намагався оволодіти ним із північного заходу. Про такі конфлікти згадують літописи за 1146, 1150, 1169-1171 роки. На високій горі, там, де Бабин Яр виходив у долину Дніпра, Всеволод Ольгович близько 1140 року заснував Кирилівський монастир і побудував у ньому кам'яну церкву. Від церкви, монастиря й однойменної вулиці (тепер вул. Фрунзе) систему ярів, до якої належить і Бабин Яр, часто називають Кирилівськими ярами. Сама назва "Бабин Яр" з'явилася в XV ст. Перша згадка - 1401 рік, коли власниця цієї землі (баба-шинкарка) продала її Домініканському монастирю. У XV-XVII ст. згадується також як урочище Бісова баба, Шалена баба.

Читець.

                   Бабин Яр

Війна жива, вона ще не скінчилась,

Допоки ворог ваш зі зброєю в руках,

Десь правда між обману заблудилась,

І затуманює свободу - наганяє страх.

Тримайте біль, чужий, свій ви забули,

Шануйте тих катів, які вбивали вас,

Батьків ваших голодних нагло розіпнули,

Але на все прийде розплати скоро час.

За всіх невинно замордованих до смерті,

І кожне зло буде покаране мечем вогню,

Хай від німецьких куль євреї будуть мертві,

Ті що забрали хліб залишивши одну стерню.

Завжди прийде відплата за всі злодіяння,

Пошани і поклони кровопивцям то є гріх,

Око за око - це є справедливе покарання,

Голодомор - мільйони, Бабин Яр лише нулі…

                                  21.05.2012

Читець.  19 вересня 1941 року до центру - міста з трьох напрямків — по вулиці Червоноармійській, з Подолу і Брест-Литовського шосе стікалися колони танків, мотористів, піхоти. У полудень, у Київ увійшли війська 6-ї німецької армії під командуванням генерал фельдмаршала фон Рейхенау, які впродовж 73 днів намагалися захопити місто. Гітлерівські війська вступали до Києва. Німці займали кращі будинки, виселяли з них мешканців, влаштовувалися надовго і з комфортом.

 

Читець.

Владико світла, доброти і правди,

Зійди з небес, на землю нашу стань,

Тут людська кров, пролита без пощади,

Горить в могилі, як незгасна грань.

В тяжкім плачі і зойки в тьмі глибокій,

Серця, розбиті ласкою, вгорни.

Даруй святому праху вічний спокій.

Благословенні, непробудні сни.

(Д.Павличко, «Реквієм Бабин Яр»)

 

Читець. 26 вересня відбулося засідання, на якому обговорю­валися заходи щодо ліквідації єврейського населення міста. Читаємо в документі "Оперативне донесення по СРСР" №97, адресованому в Берлін начальнику поліції й служби безпеки 28 вересня 1941р..-"...Пожежі відбувалися в центрі міста. Постраждали дуже цінні споруди. Майже до цього часу боротьба з вогнем практично не дала результатів. ...Вибухи тривають. Виникають пожежі.... Неодноразово зазначалося, що вибухи відбуваються під час захвату будинку. Доведено, що провідна роль у цьому належить євреям. Тут проживає близько 150000 євреїв. До цієї хвилини не було можливості перевірити цю цифру Під час першої акції проведено 1600 арештів; вжито заходи для уточнення кількості єврейського населення в цілому. Підготовлено план ліквідації щонайменше 50000 євреїв. Німецька армія підтримує накреслені плани і намагається їх якнайшвидше здійснити". Долю винищення київських євреїв було вирішено самою програмою нацистського "ендльозунга" (остаточного розв'язання). Для втаємничення акції айн-зацкоманди й зондеркоманди отримували наказ про операції з винищення "ворогів рейха" в усній формі. Цю акцію доручили зондеркоманді 4-а під командуванням штандартенфюрера П.Блобеля.

 

Читець. 28 вересня 1941 р. по місту на стінах будинків, на парканах з'явився наказ, видрукуваний трьома мовами - російською, українською і німецькою - без дати й підпису, на цупкому синьому папері:

«Жидам м. Києва і околиць! У понеділок, 29 вересня, на 8 годину ранку вам належить з'явитися з речами, грішми, документами, цінностями і теплим одягом на Дорогожнцьку вулицю, біля єврейського кладовища.

За неявку — смертна кара.

За переховування жидів — смертна кара.

За зайняття жидівських квартир — смертна кара».

І люди потяглися...

Читець. Існує думка, що день 29 вересня було обрано не випадково, саме на цей день припадало свято Йом Кіпур (Судний день) - згідно з єврейською традицією, день посту, покаяння й відпущення гріхів. Вранці 29 вересня тисячі євреїв потяглися на зазначене у наказі місце. Цього дня до настання темряви німці встигли розстріляти тільки дві третини з тих, хто прийшов (близько 22 тисяч). Інших приречених загнати на ніч у порожні гаражі на вул. Дорогожицькій, а наступного дня, ЗО вересня, розстріляли. Потім німецькі сапери підірвали схили яру, щоб засипати тіла і примусити військовополоне­них зрівняти дно яру. За два дні 29 і ЗО вересня 1941 року було розстріляно 33771 мирних жителів Києва, переважно євреї, про що керівництво зондеркоманди у донесенні ЛМ01 від 2 жовтня 1941р. доповіло в Берлін. Цей жахливий злочин, здійснений уперше у такому масштабі, став своєрідним символом трагедії мирного населення під час війни.

 

Читець.  Слово про Бабин Яр. Стер Єлісаветський Чим є трагедія Бабиного Яру?

У Києві, у Бабиному Яру, починаючи з вересня 1941 р. знищували жителів міста й військовополонених, але це були спочатку й передусім жінки, діти, літні люди, меншою мірою чоловіки. їх розстрілювали суто за етнічною ознакою, лише тому, що вони євреї, що підлягали, відповідно до расової теорії Гітлера, тотальному винищенню.

Офіційна радянська пропаганда й історіографія всіляко замовчували єврейський за головним своїм змістом характер трагедії Бабиного Яру, у чому значною мірою проявилася сталінська політика дискримінації євреїв. Ось яким було перше повідомлення НДК про злочини німецько-фашистських загарбників у місті Києві (документ підписано членом Політбюро ЦК ВКП(б) Миколою Шверником і направлено наркому закордонних справ В'ячеславу Молотову): «Гітлерівські бандити скоїли масове звіряче винищення єврейського населення. Вони вивісили об'яву, в якій усім євреям пропонувалося прибути 29 вересня 1941 року на ріг Мельникової та Доктеревської вулиць, узявши з собою документи, гроші й цінні речі. Євреїв, що зібралися, кати погнали до Бабиного Яру, відняли в них усі цінності, а потім розстріляли».

А ось яким повідомлення НДК стало після його обробки наркоматом закордонних справ: «Гітлерівські бандити зігнали 29 вересня 1941 року на ріг Мельникової та Доктеревської вулиць тисячі мирних радянських громадян. Тих, що зібралися, кати повели до Бабиного Яру, відібрали в них усі цінності, а потім розстріляли».

 

Читець.  21—22 вересня, тобто за тиждень до масових антиєврейських акцій у Києві, розпочався терор проти євреїв. Облави на них проводилися щодня. Німці й поліцаї зупиняли євреїв на вулицях, знущалися зі старих і хворих, за будь-який прояв непокори вбивали на місці.

Наталія Феодосіївна Петренко, українка за походженням, згадувала: «Я живу на вулиці Тираспольській, 55, неподалік Бабиного Яру. 22 вересня 1941 р. я бачила, як німці вивозили у вантажних машинах людей у Бабин Яр. 22 вересня таких автомашин пройшло, як я підрахувала, 35, Я бачила, як із машин виводили людей, роздягали до білизни, змушували лягати на землю, після чого їх били гумовими кийками, а потім по троє передавали їх іншим німцям, а ті, у свою чергу, тим, що стояли біля самого Бабиного Яру, де й розстрілювали цих людей».

Читець.   Надія Трохимівна Горбачова, росіянка, на допиті 28 листопада 1943 р. свідчила: «22 вересня я бачила, як протягом усього дня до Бабиного Яру пішло понад 40 вантажних машин, переповнених єврейським населенням — чоловіками, жінками й дітьми. Декотрі жінки тримали на руках малят.

Я та ще декілька жінок, щоб не бачила німецька охорона, підійшли до того місця, де зупинялися машини. Ми побачили, що за 15 метрів від початку Бабиного Яру німці змушували роздягатися привезених євреїв і наказували їм бігти вздовж яру, розстрілюючи їх з автоматів і кулеметів. Я особисто бачила, як німці кидали малят у яр. У яру були не лише розстріляні, а й поранені та живі діти».

 

Читець.      25 вересня 1941 р. у Київ прибули рейхсфюрер Генріх Гіммлер і Адольф Ейхман. 26 вересня відбулася нарада вищих військових чинів у Києві, у якій узяли участь військовий комендант генерал Ебергарт, один із вищих чинів СС генерал Еккельн, командуючий айнзацгрупою «Ц» д-р Раш і командир айнзацкоманди 4-а Блобель. Вину за вибухи 24 вересня на Хрещатику та прилеглих вулицях вирішили покласти на київських євреїв і страчувати їх. Відповідне завдання одержав Пауль Блобель. На допомогу його айнзацкоманді 4-а (150 есесівців і гестапівців) направили 45-й, 118-й і 303-й поліцейські батальйони, «буковинський курінь», українську допоміжну поліцію, а також добровольців із відщепенців, підібраних окупантами. У масовому знищенні київських євреїв із 29 вересня до 3 жовтня 1941 р. брали участь 1200 убивць.

 

Читець.      Військовий юрист Ю.Шульмейстер у своїй книжці «Гітлеризм в історії євреїв» писав: «Акцію зі знищення єврейського населення було організовано блискавично й фундаментально. Місцем злочину обрали Бабин Яр — колишнє військове стрільбище з глибокими ярами, де могли поміститися сотні тисяч трупів. До Бабиного Яру зручні підходи, відразу залізнична станція Лук'янівка-товарна, що дозволяло переконати приречених, що їх чекає не смерть, а переїзд на нове місце проживання».

У Києві нацисти спочатку навіть не планували створювати єврейське гетто за прикладом Варшави чи Львова для повільної, але неминучої загибелі його мешканців. Тактика Голокосту на переважній частині України була інакшою: вона полягала в одномоментному тотальному знищенні єврейського населення відразу після окупації.

Читець.      Захар Трубаков у мемуарній книзі «Таємниця Бабиного Яру» згадував: «Існує така думка, що всі євреї Києва пішли за вказаною адресою. А звідти в Бабин Яр. Я з цим твердженням не згоден. І сам не пішов, й інших відмовляв, як міг... Люди слухали, але, як часто буває, не чули. На мої вмовляння вони відказували, що їм нікуди подітися, особливо тим, хто з маленькими дітьми. А багато хто просто не вірили в найгірше...»

Читець.

Ходив із скрипкою у парі

Він майже все своє життя.

Вона лежала у футлярі,

Мов у колисочці дитя.

 

Як за гестапівським наказом

Йому сумний прослався путь,

Ішов, як завжди, з нею разом,

Ще й встиг і фрак свій одягнуть.

 

Коли ж, хитнувшись серед яру,

В житті ступив останній крок,

З осиротілого футляра

Упала скрипка на пісок.

Він простягнув до неї руку

І доки вдарив смерті струм.

Блідими пальцями пилюку

Старанно струшував зі струн.

(А. Кацнеяьсом, «У Бабинім Яру».)

Раннього ранку 29 вересня 1941 р., напередодні Судного дня, євреї з різних районів Києва, виконуючи нацистський наказ, ішли, здавалося, нескінченним потоком у район Лук'янівського кладовища. Уже неподалік стрімчаків Бабиного Яру вони потрапляли до своєрідного коридору, створеного двома шеренгами кремезних гітлерівців із собаками. Автори видання «Без терміну давності... Трагедія Бабиного Яру» пишуть: «Під вигуки «Шнель! Шнель!», під голосний регіт «цивілізатори» спускали собак, жорстоко били приречених, підганяючи до місця, де з них зривали одяг, забирали коштовності, продовольство, документи. Цілком голі чоловіки, юнаки, жінки, дівчата, літні люди й діти під наглядом охоронців ставали на край глибокого рову й розстрілювалися з кулеметів».

 

Читець.    У минулому акторка, Діна Пронічева дивом уціліла під час розстрілу й спромоглася вночі вибратися з Бабиного Яру. У своїх показаннях вона свідчила: «На моїх очах роздягали, били: люди істерично сміялися, певне, божеволіли, ставали за кілька хвилин сивими. Грудних дітей виривали в матерів і кидали нагору через якусь піщану стіну, усіх голих шикували по двоє-троє і вели на височину до піщаної стіни, у якій були прорізи. Туди люди входили і не поверталися... З протилежного боку їх розстрілювали з кулеметів, люди падали вниз у дуже глибоку прірву».

Ми тут лежимо

В піску та глеї,

На всі сторони світу простерті —

Євреї, євреї, євреї —

Діди, матері, немовлята.

Господи, дай нам відпочити від смерті,

Від погляду ката!

 

Читець.     Сторож Лук'янівського кладовища Сергій Іванович Луценко, котрий був очевидцем страшного злочину, розповідав: «Століттями ховали на Лук'янівці мерців, але кляті фашисти за один тиждень поховали в Бабиному Яру стільки, що й на трьох кладовищах не вкладеш... Зі сторожки на кладовищі було добре видно, як людей роздягали догола, як з автоматів і кулеметів розстрілювали поставлених над прірвою, як хапали дітей за ніжки, піднімали й кидали живцем у яр».

Читець.   Свідчення очевидців дають різноманітну картину ставлення місцевого населення до долі та розстрілу євреїв у Бабиному Яру.

Шеля Поліщук (дівоче прізвище Старосельська) разом із матір'ю, лікарем-гінекологом, не виїхали з Києва до окупації. Вони не пішли 29 вересня в Бабин Яр, але на них донесли. їх заарештували й доставили на Володимирську, 15 до слідчого Ігнатовського. В опублікованих спогадах Ш. Поліщук читаємо: «Мама почала доводити Ігнатовському, що вона українка. Він говорить, що «на вас надійшла заява, що ви єврейка». Мама виставляє свідків... Це доктор Бувайлик, доктор Інода, сусідка наша Довбиш, хатня працівниця Тереза й мамина пацієнтка — Михайлова Євдокія Григорівна. Наступного дня їх викликали в поліцію. Доктор Інода не прийшов, не кожен мав силу волі ризикувати життям. Доктор Бувайлик прийшов і заявив, що знає маминих сестер, багато працював із ними на селі, бачив їх. Він упевнений, що мама — українка. Довбиш сказала, що приїжджала до мами на лікування зі Звенигородки, вона, мама, українка. Михайлова теж знає, що мама — українка. А Тереза сказала, що ми — євреї. І от коли слідчий сказав мамі, що ваша хатня працівниця говорить, що ви — євреї, мама сказала, що кожна служниця не любить свою хазяйку. Він нас протримав кілька днів... відпускав додому, але знову викликав на завтра... Четвертого чи п'ятого дня... в обід, коли всі пішли, він ввійшов у вестибуль і говорить мамі: «Йдіть, щоб я вас тут не бачив. Я однаково вам не повірив, але ви така жінка, що я вирішив вас відпустити». І велів на пропускник «видати документи». «Я, — говорить, не шукатиму вас дві доби. Йдіть на схід». Ці кияни не переховували  в   себе  вдома  приречених   євреїв,   але  своїми «свідченнями» та своїми діями вони, по суті, врятували життя Шели Поліщук і її матері.

 

Читець.    У романі-документі Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» є фрагменти, які було виключено з журнального варіанта радянськими цензорами або загалом уперше побачили світ у книжковому виданні, що вийшло 1970 р. у Франкфурті-на-Майні. Один із них реально відбиває ставлення певної частини місцевих жителів до долі євреїв, що переховувалися від окупантів. Письменник Анатолій Кузнєцов хлопчиком пережив окупацію на одній із київських околиць і в 14 років по гарячих слідах записав усе побачене й почуте про Бабин Яр. Він свідчить: «Вони переховувались у підвалах, комірках. Одна російська родина врятувала сусідів євреїв, відгородивши цегельною стінкою частину кімнати, і там у темряві, у вузькому простінку, майже без повітря, євреї сиділи два роки. Але це рідкісний випадок.

 

Читець.    Тих, хто переховувався, зазвичай знаходили, позаяк знаходилося чимало охочих заробити гроші чи корову. Біля нашого куренівського базару жила, приміром, Парасковія Деркач. Вона вистежувала, де переховуються євреї... Вони віддавали їй, що мали. Потім вона заявляла в поліцію та вимагала ще й премію. її чоловік Василь був біндюжником, зазвичай на його ж площадці й везли євреїв у Яр. Парасковія з чоловіком по дорозі зривали з людей одяг, годинники: «Вам воно вже не треба!..»

 

Читець.    Накази німецького командування в жовтні-листопаді 1941 р. проголошували: «Якщо хто-небудь пустить єврея на нічліг або проживання, буде негайно розстріляний не тільки він сам, а й уся родина», «За кожного виданого єврея, комуніста і працівника НКВС — німецьке командування платить по 1000 рублів». Але, всупереч таким наказам, знаходилися люди, котрі, ризикуючи життям своїм і своєї сім'ї, рятували, переховували євреїв, підпільників, партійців, котрі не реєструвалися. Родина київського священика Олексія Глаголєва врятувала за роки окупації одинадцятьох євреїв. За неповними даними під час трагедії Бабиного Яру за допомогою місцевих жителів було врятовано близько ста євреїв і сорок дітей від змішаних шлюбів. Літня няня-українка Надія Хоменко пішла на розстріл у Бабин Яр із трьома єврейськими дітьми.

 

Читець.   Після масового вбивства київських євреїв і тих не киян, котрі сподівалися знайти в місті притулок і захист, трагедія Бабиного Яру не закінчилася. У жовтні-листопаді 1941 р. тут знищили хворих психіатричної лікарні ім. Павлова, тисячі військовополонених бійців і командирів Червоної Армії, підпільників, членів Організації Українських Націоналістів (переважно членів ОУН-м), заручників, «саботажників», порушників комендантської години,  декілька циганських таборів та інших… У січні 1942 р. сюди вели на розстріл близько ста моряків Дніпровської військової флотилії. У 1941–1943 роках у Бабиному Яру розстріляно 621 члена ОУН, серед них і відому українську поетесу Олену Телігу разом із чоловіком. Протягом двох років по вівторках і п'ятницях у Бабин Яр привозили людей у машинах і розстрілювали, а потім везли задушених по дорозі в душогубках супротивників гітлерівського «нового порядку» різних національностей, полонених і підпільників, заручників — чоловіків і жінок. Бабин Яр перетворився на величезну братерську інтернаціональну могилу.

Автори згаданого видання «Без терміну давнини» історики Г.Мігрін, В.Король, В.Кучер пишуть: «Бабин Яр поглинав свої жертви регулярно — 103 тижні поспіль. Перші п'ять днів фашисти та їхні прислужники знищували тут євреїв — до 160 тисяч». Автори вважають, що загалом, за неповними даними, як свідчать документи, Бабин Яр став могилою понад 220 тисяч людей різних національностей.

 

 

Читець.   Масові страти продовжувалися аж до самого звільнення Києва. 10 січня 1942 року були розстріляні матроси Дніпровського загону Пінської військової флотилії. За спогадами очевидців, у сильний мороз їх, напівроздягнених, вели вулицями міста на місце страти. «Помню так же случай, – свідчила М. Луценко, – расстрела гестаповцами 40 человек моряков в противотанковом рву за русским кладбищем. Зимой 1942 г. при сильном морозе они шли в тельняшках и трусах, босые, под усиленной охраной. Все они были расстреляны».

В 1941-1943 рр. в Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН, серед них українська поетеса Олена Теліга та її чоловік, у якого була можливість врятуватися, але він залишився з дружиною і колегами по редакції «Українського слова». Крім того, Бабин Яр став місцем розстрілу п’яти циганських таборів.

Поблизу Бабиного Яру було відкрито Сирецький концентраційний табір, в якому утримувалися підпільники, військовополонені та інші. Відступаючи з Києва і намагаючись приховати сліди злочинів, нацисти в серпні-вересні 1943 р. частково знищили табір, відкопали і спалили у відкритих «печах» десятки тисяч трупів, кістки перемелювалися на привезених з Німеччини машинах, попіл був розсипаний околицями Бабиного Яру. У ніч на 29 вересня 1943 року в Бабиному Яру відбулося повстання зайнятих на роботах біля печей 329 ув’язнених-смертників, з яких врятувалися 18 чоловік, інші 311 були розстріляні. В’язні, що врятувалися, виступили свідками спроби нацистів приховати факт масового розстрілу…

Троє з уцілілих виступили свідками на Нюрнберзькому процесі. Світ дізнався про злодіяння нацистів у Києві, але протягом майже всіх повоєнних років правду про трагедію євреїв у Бабиному Яру замовчувала радянська влада. 1959 р. письменник Віктор Некрасов виступив із закликом замість того, щоб створювати стадіон на місці розстрілів, як планувала міська влада, побудувати в Бабиному Яру пам'ятник.

Читець.   Тривалий час радянська влада намагалася замовчати трагедію у Бабиному Яру. В 1950 міська влада ухвалила рішення залити Бабин Яр рідкими відходами прилеглих цегляних заводів для прокладення через яр транспортних шляхів і влаштування тут парку. Яр перекрили земляним валом, щоб не допустити затоплення житлових районів. Особливості валу і пропускна здатність дренажу не відповідали навіть мінімальним нормам безпеки. Вранці в понеділок 13 березня 1961, через сильне танення снігу, вал не встояв під натиском води, і в результаті селевий потік висотою до 14 метрів ринув на Куренівку. Рідиною залило площу понад 30 гектар, знищено більше 30 будівель, зруйновано трамвайне депо ім. Красіна.

Офіційні джерела применшували масштаби катастрофи, повідомляючи про загибель лише 145 людей. Інформація про катастрофу піддавалася жорсткій цензурі, її масштаби сильно применшувати. Багато жертв були спеціально поховані на різних кладовищах у Києві з зазначенням інших дат і причин смерті, а частина тіл так і не знайшли під величезною товщею пульпи. Згідно з офіційним повідомленням комісії з розслідування причин трагедії, аварія погубила 145 осіб. А от сучасні дослідники Куренівської катастрофи стверджують, що насправді кількість жертв склало близько 1,5 тисяч чоловік. Цей епізод в історії Бабиного Яру називають Куренівської трагедією. І лише після велелюдного стихійного мітингу з нагоди 25 роковин трагедії 29 вересня 1966 року за участю відомих дисидентів Івана Дзюби та Віктора Некрасова, про неї почали говорити на державному рівні. Пізніше було встановлено перший пам'ятник жертвам. Історики пов'язують таку поведінку із намаганням приховати усю правду про трагедію.

Бабин Яр - це трагедія України, це трагедія всього людства, якому нацизм готував подібні полігони для знищення неугодних народів.

 

Бабин Яр

 

Позаду них - страшна безодня ями.

Попереду - несамовита лють...

Маленький хлопчик прикипів до мами:

Нас не уб'ють, матусю? Не уб'ють?

Не бійся, синку. Пригорнись до неньки.

На тебе зійде Божа благодать!

Тебе не вб'ють, бо ти ж іще маленький, .

А діток навіть звірі не їдять...

Від залпу листя аж затріпотіло.

Птахи сполохано рвонулися увись...

Синочка мати затулила тілом.

Убили всіх, а він живим лишивсь.

Та знов смерть дивиться крізь дула автоматів.

Чому ж така незрозуміла злість?

І він на пальчиках показує солдатам:

- Мені ж шість рочків, всього тільки шість...

Мій хлопчику! Надіявсь ти на диво.

Ти вірив у всесильність доброти...

Дощ моросив над містом сиротливо –

То плакав світ,

То світ просив:

- Прости.

Правда та неправда про Бабин Яр

1987 року в антиукраїнській радянській кінопрограмі «Бабин Яр» редактор «Огонька», «українець - поет» Віталій Коротич назвав Бабин Яр «найвідомішою спробою масового винищення євреїв». Мабуть, під впливом тієї програми на початку 90-х Бабин Яр став місцем «найбільшої трагедії в історії людства». Нині історики, вчителі, преса і телебачення повторюють, що у Бабиному Яру:

• з 29 вересня 1941 року, впродовж 3-5 днів, у Києві діяла українська поліція, здебільшого «галичани з довгими вусами у вишиваних сорочках» та німці (так писав письменник-жид Анатолій Кузнецов у книжці «Бабин Яр», нашвидкоруч скроєній на замовлення КГБ влітку 1964 року);
• Василь Кабайда, був «відповідальним за розстріли євреїв» (подано редактором «Огонька», жидом Віталієм Коротичем і дорадником М. Горбачова у його кінопрограмі «Бабин Яр» з 1987 року)
• нагаями примушували єврейський народ роздягатися догола; в час очікування смерті кати ґвалтували молодих жінок (за свідченнями уцілілих у книжці Кузнецова «Бабин Яр»);
• «їх вели до Бабиного Яру за кладовищем, а там над яром строчив кулемет і змітав їх у яр; німці кидали одну-дві гранати й земля присипала тисячі чи то недострілених, чи то живих» (так 1956 року писала у своїх спогадах про Бабин Яр Докія Гуменна, киянка, українська письменниця, яка тепер живе у США);
• цими способами українські й німецькі кати вимордували 200 тис.євреїв (це за жидом В.Познером, коментатором советского, а тепер американського та російського телебачення)
• що насправді було 300 тис. жертв (це нове число В.Коротич подав у доповіді у Торонто 23 квітня 1990 року),
• що знищено 50 тис. єврейських дітей (з доповіді 1991 року у Вашингтоні Посла Радянської України Геннадія Удовенка);
• українські опричники вбивали палицями і довбнями (спомини уцілілих «очевидців» на святкуванні 80-ї річниці Бабиного Яру в синагозі на Брайтон-Біч у Брукліні - 1994 р.);
• що могилу-яр німці засипали за допомогою динаміту (за партійним звітом 1946 року та свідченнями у німецькому суді 1968 року);
• а після того земля на цій братській могилі в Бабиному Яру ворушилася від останніх порухів жертв ще 4-7 днів (свідчення уцілілих, а також численних інших «очевидців» на Нюрнберзькому процесі);
• весь район Бабиного Яру було оточено колючим дротом - близько 20 км довжини - з високою електричною напругою (за Віктором Коптіловим у паризькій Енциклопедії українознавства - НТШ, том 11,1994 р.);
• що цілий місяць кров з могили пливла струмком до Дніпра (свідчення уцілілих жидів, зібрані для НКВД 22.11.43, а також у «Чорній книзі» І.Еренбурга - 1991 р.);
• що під час відлиги навесні 1942 року «кров вибухала малими гейзерами на поверхню могили» (з книжки-спогаду «Ніч» 1972 р., лауреата Нобелівської премії миру Елі Візеля);
• що наприкінці серпня та у вересні 1943-го німецькі й українські охоронці примусили 327 жидів-в'язнів розрити братські могили за допомогою екскаваторів і бульдозерів;
• що на штабелях в дванадцять метрів заввишки спалили, обливши нафтою і бензином, тіла 70 тис. небіжчиків і сто тіл полонених моряків Дніпровської флотилії, попередньо задушених у Бабиному Яру в машинах-душогубках  (за  свідченнями  Якова Стеюка,  Владіміра

• «29 вересня: цілий день лив дощ, дороги перетворилися в багно. Надвечір прояснилося, стало холодно. Пожежу в Києві майже погасили».
• «ЗО вересня: падає сніг з дощем. Дороги погіршуються».
• «1 жовтня: мокро, дороги в околиці 48- го відділу артилерії перетворилися в бездонне болото».
• «2 жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Більшість доріг обсохла».
• «З жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Більшість доріг обсохла». Ось тут постає кілька питань:

 

Як «уціліла» Ася Несгорт та інші вижили голими у корчах та з немовлятами на руках в яру, опинившись кілька днів під дощем зі снігом, коли ще не було сухого листя на землі?

Як «уціліла» І. Пронічева могла свідчити в дармштадському суді, що упродовж цих чотирьох днів вона помирала від спраги і спеки?

На нашу думку, І. Левітас з крихіткою об'єктивності мусить більше довіряти німцям і Баграмяну, ніж «уцілілим» одноплемінникам. Чому писарі вермахту брехали б про погоду? А якби було й так, то чому радянські військові хронікери (на їхні записи спирався у своїх споминах генерал Баграмян) мали у брехні наслідувати гітлерівців?

У брошурі про Бабин Яр, виданий 1991 року О. Шалаєном та І. Левітасом, «уціліла» Раїса Дашкевич чомусь згадала, що в день розстрілів «було зимно». Зате підлітки, які на кладовищі поїли отрутною водою жидівських дітей, згадують, що в цей день було «тепло». Як ці суперечення можна звести до одного правдивого?

А чому, коли молоді жидівки отруювали жидівських дітей, матері, бачили, що їх діти помирають, не протестували? Критична людина ніколи не повірить таким казкам «уцілілих».

Хронологи Києва О. Довженко, Т. Строкам і А.Чеканкж у книжках з воєнного часу занотували дещо про депортації, однак не завважили винищенню киян.

 

Читець.

Це тут ревіли вогнища багрові.

Це тут шкварчали нафти ручаї

I в трупах жадно рились палії,

Шукаючи скарбів на мертвякові.

Тяжкий, гнітючий і нестерпний дим

Підносився над моторошним  яром.

Він дихав смертю, він душив кошмаром,

Вповзав в доми страховищем глухим.

І бачив люд з своїх скорботних сховищ,

Як за вікном Кирилівських будов,

За тополями дальніми кладовищ.

Горіла страшно їхня плоть і кров.

Могильний вітер з тих ярів повіяв —

Гад смертних вогнищ, тіл димучих згар.

Дивився Київ, гніволиций Київ

Як в полум'ї метався Бабин Яр….,

 

За пломінь цей не може буть спокути.

За пожар цей нема ще міри мсти

Будь проклят той, хто зважився забути.

Будь проклят той, хто Скаже нам: «Прости».

 

Разом. Будь проклят той, хто зважиться забути.

Будь проклят той, хто скаже нам: «Прости».

 

Особливістю німецького нового порядку став тотальний терор. На територіях, окупованих нацистами, знищено мільйони мирних жителів, створено 180 концтаборів смерті, 50 гетто. Найбільше загинуло мирних громадян - українців, євреїв, росіян та представників інших національностей - у Бабиному Яру в Києві ( понад 150 тисяч).

За часи гітлерівської окупації на всій території України здійснювали політику "Юденфрай" ("чистий від євреїв"). У результаті Голокосту єврейська громада України втратила за приблизними оцінками 1,8 млн. осіб (до війни вона налічувала 2,5млн. осіб). У перші місяці війни айнзац - групи СС знищили в Україні 850000 євреїв. Протягом весни 1942-1944 років євреї України, які потрапили до рук нацистів, були депортовані в концтабори смерті на території Польщі: до Освенцима, Белжеця, Треблянки та ін.

Шість мільйонів євреїв - розстріляних, удушення в газовках.
Шість мільйонів - і кожен окремо.
Це - пам'ять, що противляться забуттю.

Це - поклик людей до взаємної близькості, недоступною без заборони на вбивство.

 

Хвилина пам’яті (Студенти запалюють свічки, лунає музика):

Ми запалюємо свічку пам’яті всім євреям, які загинули під час Великої Вітчизняної війни, щоб вшанувати 11 мільйонів людських душ, які були знищені за наказом Гітлера, Гімлера, Геббельса, Геринга – це вони перетворили на пустелю цілі краї та області, зруйнували сотні міст, спалили десятки тисяч сіл. Прошу всіх встати, вшанувати пам'ять загиблих.

 

Время мчится. Глохнет память в мире.

Очевидцы в разных землях спят.

Годовщина. Шестьдесят четыре.

А давно ли было пятьдесят?

 

Перемены, всюду перемены...

Всюду рынок, деньги и товар.

Новой веткой метрополитена

Беспощадно вспорот Бабий Яр.

 

Где полвека истлевают кости,

Где из-под земли исходит стон,

Детским шумом полон на погосте

Куренёвской школы стадион.

 

А поодаль высится Менора

Видевшая, словно часовой,

Как глумятся пасынки позора

Над людскою памятью живой

Это – жизнь. И мало в ней святого.

И у ЗЛА - прописки нет в аду.

Бабий Яр. Теперь два этих слова

Навсегда стоят в одном ряду

 

В списке, где Освенцим и Треблинка,

Бухенвальд, Дахау, Равенсбрюк.

Собибор, Майданек... Не заминка, -

Времени на всех не хватит, друг.

 

В Бабьем Яре спорит с тишиною

Надпись из давидова псалма:

«Боль моя всегда передо мною».

Это голос сердца – не ума.

 

Это искра Ветхого Завета.

В ней спрессован всех времён пожар.

Вы, живые, помните об этом,

Чтоб не повторился Бабий Яр.

 

Звернення до живих:

Ми будемо пам’ятати вічно Ваше знищення і сяяння Ваших завчасно згаслих очей. Перетворимо на маяки, які будуть нагадувати про Вас.      Ми возводимо пам’ятники всім розстріляним, повішеним, спаленим. Пам’ятник вічного життя, який ніщо не зруйнує і не задушить. Під час війни були люди праведники, які не дивлячись ні на що допомагали євреям це За рішенням Кнесету в 1953 році був заснований Яд Вашем, на честь вшанування пам`яті жертв і героїв Голокосту. Людей, які були готові на самопожертву заради іншого, стали називати Праведниками народів світу. Присвоєння звання Праведник світу виражає собою прагнення єврейського народу віддати шану іншим національностям, які, ризикуючи своїм життям, рятували євреїв під час фашистської навали. Визнані Праведником світу отримують медаль і Почесну грамоту, а їх імена увічнюють в Яд Вашем на Горі Пам`яті в Єрусалимі. На підставі Закону Держави Ізраїль про Пам’ять Катастрофи (1951 р.) високе звання "Праведник народів світу" отримали 23788 чоловік (за даними «Яд Вашем» на 01.01.2011), вихідці з 45 країн світу; серед них – християни і мусульмани, віруючі і атеїсти, чоловіки і жінки, люди всіх професій та різного віку, освічені та неграмотні, багаті та бідні. Єдине, що їх об’єднувало, це людяність і мужність, прагнення в жорстоких умовах фашистського терору зберегти найкращі моральні якості людини. Найбільше Праведників, які ризикували власним життям заради рятування інших, є у Польщі – 6266, Голландії – 5108, Франції – 3331 та Україні – 2363 особи. Серед українців – Праведників народів світу чільне місце займає протоієрей Олексій Глаголєв (1900-1972), який рятував у себе в будинку єврейську родину Міркіних. Загальновідомо, що батько Олексія – Олександр Глаголєв – ще за часів царської Росії був експертом під час сумнозвісної "Справи Бейліса" у 1913 р. та публічно виступив на захист євреїв, яких звинувачували у ритуальних вбивствах. Понад 2200 українців є Праведниками світу, їхні імена викарбувані на Стіні честі у Єрусалимі. І приблизно кожного десятого з них розшукали саме Дмитро Омелянюк та його сестра Лідія Кушко, яка проживає у Рівному. Удвох вони також знайшли понад 600 людей, які стали Праведниками України!В роки війни й сам Дмитро Омелянюк разом із батьками врятував євреїв. Його батько Степан і мати Марія стали одними з перших в Україні Праведниками світу.

Пропоную подивитися картини і пам’ятники присвячені темі «Бабин Яр» і Холокост. (ілюстрація на екрані)

Пропоную подивитися  фільми, які розповідають про трагічну долю євреїв

 

• «Піаніст» - фільм Романа Поланського, який був удостоєний «Золотої пальмової гілки» на Канському кінофестивалі 2002 року, а також трьох премій «Оскар».
• «Список Шиндлера» - фільм Стівена Спілберга 1993 року, отримав 7 премій «Оскар», включаючи премію за найкращий фільм.
• «Хлопчик у смугастій піжамі» - фільм 2008 року режисера Марка Хермана за однойменним романом Джона Бойна.
• "Щоденник Анни  Франк" - фільм Джорджа Стівенса 1959 року. Отримав 3 премії "Оскар" і "Золотий глобус".
• "Дамський кравець" - радянська кінодрама режисера Леоніда Горовця 1990 року, знята за мотивами однойменної повісті Олександра Борщагівського.
• «Втеча з Собібора» - кінофільм 1987 року. В основу сюжету покладено реальна історія єдиного вдалого повстання в нацистському таборі смерті Собібор.
• «Воровка книг» — військова кінострічка 2013 р., знята режисёром Брайаном Персівалем за романом Маркуса Зузака «Книжний вор».

 

Назва «Бабин Яр» після Другої світової війни стала синонімом величезної людської трагедії. Саме тут, під час фашистської окупації, здійснювалася акція знищення мирного населення України. Ми не забуваємо про них, і 29 вересня кожного року в Бабином Яру проходить мітинг.

 

Тож пам'ятайте і не забувайте про страшні події, які пережив наш народ.

 

Дякую за увагу!

 

Виховна година  "Запали свічку"

(До річниці голодомору 1932 - 1933 рр.)

 

Присвячується Тарасенко Галині Іванівні - живому очевидцю цих подій, яка пережила два голодомори 1932 - 1933, 1946- 1947 та події Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945.

 

Мета: розкрити причини го­лодомору в Україні; довести злочинний характер сталінізму; розвивати в студентів уміння аналізувати події, робити висновки; формувати навички критичного мислення; виховувати почуття гуманності, поваги й ша­нобливого ставлення до людей, до минулого свого народу.

Обладнання: виставка книг про голодомори в Україні, фотовиставка. На столі чорна скатертина, колоски, рушник, хліб, сіль, свічка, мультимедійна презентація.

 

ХІД ЗАНЯТТЯ

Ведуча - вступне слово.

Наша відкрита Виховна година присвячується страшній події історії України, а саме річниці голодомору 1932-1933 років, живому свідку цих подій Тарасенко Галині Іванівні. Ще в XIX ст. Тарас Шевченко писав: «А онде, під тином, опухла дитина, голодне  є, мре.... І не в однім отім селі, а скрізь на славній Україні. Напевне так». Ці слова дуже чітко ха­рактеризують період у житті українського народу.

Небагато знайдеться в історії світу країн, де б відбувалась така страшна трагедія, як голодомор в Україні, в країні з найкращими чорноземами, працьовитими, терплячими і талановитими людьми. Житницею називали Україну впро­довж багатьох століть. Але по-хижацьки грабуючи її, не давали жити. 1933 рік став найчорнішим у літописі бага­тостраждальної української землі. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю України — однієї з найродючіших країн світу.

Страшні тридцяті роки XX століття... Скільки горя та страждань принесли вони нашому народу! Люди змушені були пройти через знущання з боку влади, зраду близьких, злиденність та постійний страх. Занадто багато випробувань випало на їхню долю. Живий очевидець цих подій Тарасенко Галина Іванівна, жителька селища Немішаєве розповіла нам і студентам, що пам’ятає про ті часи. В 2007 році її відвідала група студентів, які були вражені її розповіддю і написали вірші, які присвячуються цій події та життю Галині Іванівні - яка пережила два голодомори 1932 - 1933, 1946- 1947 та події Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945. І сьогоднішня наша розповідь — про її життя.

Читець 1. Вірш «Голодомор».

Впродовж численнії віки

Топтали нашу Україну,

Заволодіть бажали всім,

Вбивали мову солов'їну.

Скорить хотіли наш народ,

Щоб ворогам служили,

Вдягли на шию це ярмо

Й даремно щоб трудились.

А не корився наш народ –

Так голод влаштували,

Щоб знищити всіх без турбот –

Їм їсти не давали.

Збирали все, що тільки є,

Шматок останній в хаті,

А там вмирали за своє

Діток багато й мати.

А хто всього не віддавав –

Був ворогом народу,

Й звичайно тяжко помирав

Від сталінізму того.

Тіла померлих були скрізь:

На вулиці, у полі,

Біля річок ,і залізниць

Чи просто на дорозі.

Як тяжко і важко пригадать

Трагізм і печаль Вкраїни, -

Це тяжка рана у серцях

За нашу Батьківщину.

Автор вірша Група ЕП -11

Слухаєнко Аня.

Студент 1.

Історичним фактом причин Голодомору 1932 - 1933 років був лист від квітня 1932 року И. В. Сталіна до С. В. Косіора, в якому говориться про те, що радянської влади в Україні майже не залишилось.

Це був штучний голод, який  придумала радянська влада, щоб винищити українців. Це ГЕНОЦИД! Доказом цього буле те, що:

•                   кордони між Україною. Росією та іншими державами були закриті для українців і вони не могли виїхати в інші регіони СРСР. їх залишили помирати голодною смертю, а допомоги теж не могли отримати.
•                   держава встановила для українських селян надмірні продовольчі ШТРАФИ за те, що селянин не міг здати державі хліб.

В результаті цього, як покарання, забирали всі продукти харчування: картоплю, буряк, квасолю, кислі огірки та капусту. Забирали корову. Іншу худобу, птицю, кролів і навіть одяг. Останнє забирали - житло. Викидали людей на вулицю помирати не тільки від голоду, а і від холоду. ПОСТИШЕВ П.П. 1930 - 1933 рр. - секретар ЦБК ВКП (б). Від січня 1933 комісар Сталіна «головнокомандуючий голодом» виконував в ці роки два найважливіші завдання:

1. Провести посівну компанію в соціалістичному секторі економіки.

2.Подолати націоналізм: винищити Інтелігенцію, змінити український правопис у 1933.

Для   радянської   влади   УКРАЇНСЬКИЙ   НАЦІОНАЛІЗМ   став найбільшою небезпекою в СРСР.

Студент 2.

В 2007 році гідрометеоцентр Росії на запит України дав відповідь, що в 1932 - 1933 рр. не було посухи та повені на території України. В ті роки світило сонце, падав дощ і були сприятливі природні умови для сільського господарства.

Норвезький мореплавець, великий, гуманіст XX ст.. ковельський лауреат ФРІТЬОФ НАНСЕН. Він отримав Нобелівську премію і повністю подарував її українському урядові для підтримки голодуючих і цим врятував більше двох мільйонів українців.

В1932 - 1933 рр. український народ, що пережив цей Голодомор, затулив своїм тілом інші народи радянської держави від подібної трагічної долі. Пізніше Сталін встановив норму податку значно меншу для селян і інші форми колгоспів.

Офіційна статистика стверджує, що за переписом 1929 року в  Радянському Союзі було зокрема 81 мільйон українців і 77 мільйонів росіян. Проведений у 1979 р. перепис населення в тодішньому СРСР дає такі дані:   росіян стало 137 млн.. а українців - 42 млн. Отже українців за 50 років стало менше на 39 млн., а росіян збільшилось на 60 млн. чоловік ПРИЧИНАМИ ЗМЕНШЕННЯ ЧИСЕЛЬНОСТІ ПРЕДСТАВНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ в офіційних видання вважають: три Голодомори, політичні репресії, асиміляція, війна.

Коли б усі заморені голодом ожили, то від їхніх нелюдських мук, страждання, болей і сліз небо нашої планети стало б сірим.

 

Читець 2. Вірш «Невгасимий біль».

Невгасимий біль

Ой, кому ж це був потрібен голод цей проклятий,

що людей так смертоносно, змушував страждати.

Діточки, щоб помирали, на очах у рідних,

і у муках, і у горі - за що ж це невинним?!

Що вони таке зробили? Господи скажи їм?

І за що ж так відплатили? Всі гріхи прости їм.

Були раді крихті хліба, все разом ділили,

щоб не вмерли, а жили щоб, і добро творили.

А серденько плаче вічно, хоч і сліз немає,

тільки б'ється все частіше, а біль не згасає...

Тож, хай в душах ваших ніжних, рани заживають,

а здоров'я, щастя й радість, вас не залишає!

 

Автор вірша група Ф - 21 Чередніченко Вікторія.

Звучить пісня у виконанні Оксани Білокур

Студент 3.

У серпні 2007 року Служба безпеки України презентувала книгу «Розсекречена пам'ять. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні в документах ГПУ - НКВС». Книга, містить розсекречені документи про політичні репресії В Україні. Це видання безперечно зацікавить дослідників, істориків та всіх небайдужих громадян, особливо тих, хто пережив ті події і без хвилювання та сліз не може згадувати роки «громадянського раю». Читаючи цю книгу викладачка пенсіонерка, жителька смт. Немішаєве, Бородянського району, Київської області Тарасенко Галина Іванівна, прагне донести правду про той цинічно - жорсткий, холодно - голодний період нашої історії до свідомості підростаючого покоління, своїх власних онуків, які навчаються в престижних столичних вузах.

Студент 4.

Народилася Галина Іванівна 28 вересня 1928 року в селі Морозове на Полтавщині. її батько, селянин - козак з діда - прадіда, Козар Іван Васильович обробляв 1,5га власної землі, мав велике господарство, збудував простору дерев'яну хату, у якій були ( рідкість на той час) окрема кухня і вітальня.

Восени 1933 року розпочалася колективізація і все майно, придбане непосильною працею Козарів забрали.

Згодом працівники сільської ради, серед яких були родичі Івана Васильовича, попередили, що є постанова (відповідно до плану-розпорядки, що спускався зверху) його арештувати і вивезти до Сибіру. Іван Козар змушений був покинути і рятуватися втечею. Де цього часу Галина Іванівна не знає, де прихилив голову батько, де його могила і чи взагалі вона існує.

27-ми річна мати Галини Іванівни, Степанида Якимівна, з трьома дітьми (Люся - 9 років, Галина - 4 роки, Гриша - 1,5 роки) залишалася без засобів існування. Сільські активісти забрали навіть макітру, в якій було розчинене тісто. Особливу жорстокість спритність у грубості проявив односельчанин на прізвище Сіроокий Він виловив всіх кролів, які жили й без контролю плодилися глибокій ямі з багатьма ходами на обійсті Козарів. У хаті НКВдисті влаштували засідку. Вони тероризували членів родини, допитувалі малих дітей. Спочатку зманювали їх цукерками, а потім погрожувала пістолетом, нахвалялись убити їх.

Не вбили, кинули помирати голодною смертю. Врятувала молоду жінку і дітей кукурудза, завбачливо закопана батьком у дворі і не знайдена...?

Степанида Якимівна, щоб найдовше вистачало, перемолола її з качанами і спекла коржики. Від такої страви у малих дітей дуже боліли животи, вони скаржилися і плакали, а мати не знала що з ними робити.

Читець 2. Вірш «Колискова».

 

Колискова

Ой засни, моя дитино,

Як заснула вся родина.

Спи від маку і прости

Та вже їсти не проси.

Голод більше не дістане –

Скоро сон міцний настане.

Думки в голові, як цвяхи

І снують, мов ті мурахи.

Пригорну тебе синочку,

Поховаю у садочку.

 

 

 

Ой! За що ж це мені люди?! –

Син перед очима всюди.

Він не виросте ніколи,

Не ходитиме до коледжа

Не народяться онуки,

Не зігріють бабі руки.

Ось і все... сина немає.

Тепер він мене чекає

Вже іду до тебе сину

Зачекай іще хвили….

(Автор невідомий)   11.06.2008

Студент 5. Сусіди Козарів невдовзі померли, їх ніхто не хоронив, трупи довго лежали на долівці в хаті. Малолітніх односельчан Галини, у яких повмирали батьки, забирали до дитбудинку. Туди в надії на порятунок, Степанида Якимівна віддала старшу доньку Люсю, але всі діти в дитбудинку померли від епідемії тифу. Знесилена мати Козарі не змогла навістити донечку і похоронити. Невдовзі мученицькою голодною смертю помер маленький брат Гриша. Галина з мамо? поховали його в саду, а самі безсилі впали на підлогу в хаті, н чекаючи вже порятунку ні від кого.

  «Сплю чи лежу в забутті... Відкрию очі - день, відкрию очі - ніч. Скільки того часу пройшло, не пам'ятаю», - згадує Галина Іванівна.

 

Читець 3. Вірш «В канаві…».

 

В канаві там лежав хлопчина 
В канаві там лежав хлопчина:
Ніяк не більше семи літ
Йому б ще круглими очима
Дивитись радісно на світ.

Та я тоді з ним не балакав,
Очей він теж не відкривав.
Лежав, зігнувшись, тихо плакав
І „хочу їсти” ще стогнав.

Він там і вмер. Маленький хлопчик,
Що мав не більше семи літ,
Що навіть думати не міг ще:
Чому ж такий жорстокий світ?

Чому померло в тридцять третім
Тоді ще тисяча в селі?
Чому немає й не шукає
Ніхто вже правди на землі?

Минають роки, а в уяві
І досі постать та ж моя
Стоїть на вигоні в канаві
І... „хочу їсти” чую я.

А ви, кати мого народу,
І досі славите себе,
Що принесли до нас свободу,
А не свавілля еМГеБе

Радійте ж, тупо-величаві,
Бо хто тепер спитає в вас,
Чому на вигоні в канаві
Помер маленький хлопчик в нас.

Василь Сосюрченко

 

Читець 1. Вірш «Біла…».

 

Біла молитва братика

"Бозю, що там у тебе в руці?

Дай мені Бозю хоч соломинку,

Щоб не втонути в голодній ріці.

Бачиш мій Бозю-я ще дитинка,

Та ж підрости хоч би трохи бодай!

Світу не бачив ще білого...Бозю!

Я- пташенятко при битій дорозі,

Хоч би одненьку пір'їночку дай!

Тато і мама-холодні мерці.

Бозю,зроби щоби їсти не хтілось...

Холодно Бозю...Сніг дуже білий...

Бозю...Що там у тебе в руці?...

Студент 6. Врятував їх від смерті дід Василь, який жив з родичами в Дніпродзержинську. Поклавши в маленькі торбинки на спину і груд. крупу і сухарі, він вирушив у небезпечну дорогу. Дома мудрий старий чоловік виснажених невістку з онукою годував дуже маленькими порціями. Галина сердилась на діда, просила ще їсти називала його жадібним. З кожним днем дід Василь збільшував порції і згодом поставив на ноги Галинку і її маму. Весною 1933 рок біля хати Козарів зійшла озимина, таємно посіяна ще з осені батьком.. Степанида Якимівна із зерна воскової стиглості і напівдостиглих вишень варила кисіль, який голодній дитині видавався дуже смачним.

У цей час в селі організовували СОЗИ і всіх, хто вижив, за їжу (варили муку, так звану затірку) гонили на роботу. Хоч Галинка була дуже худа і легка, виснажена Степанида Якимівна не мала сили нести її з собою, тому залишала дівчинку саму в хаті. Дбайлива мати закривала всі, крім одного, вікна внутрішніми ставнями. Про те одного разу сталося непередбачуване. Через те єдине вікно в хату в пошуках їжі заліз молодий чоловік. Він схопив Галинку і, божевільно блиснувши очима, зареготав: «А що ж тут їсти, одні кістки...». Дитина дуже злякалася, але почала проситися, казати, що вона одна в матері залишилася, а потім запропонувала з'їсти її киселик. Коли ж чоловік вгамував трішки голод і зник, Галинка не могла більше сидіти в хаті, вона вилізла через вікно і пішла, плачучи, шукати маму. Дороги мала не знала, тому заблукала. Добре, що зустріла хороших людей, які її приютили. Тільки через 4 дні відшукала свою єдину донечку Степанида Якимівна.

Студент 7. Голодна смерть відступила, та впало нове нещастя на Козарів. Влада намагалася забрати в них їх добротну хату.

Жінка спродала останнє своє майно за невеликі гроші і вирушила з донькою в невідому дорогу до родичів у Дніпродзержинськ. Згодом поселилися вони в місті Кривий Ріг, де мешкала сестра Степаниди Якимівни. Там вони наймали житло в чужих людей. Мати працювала, а Галинка ходила в садочок. Так було до того часу, поки господарі квартири не поскандалили. Жити з ними було нестерпно, і Козарі перейшли в інше помешкання. Але господарі, ображені їх вчинком, не віддали Степаниді Якимівни її документів, жінка через це могла втратити роботу. Щоб якось викрутитися із складної ситуації, Степанида Якимівна вдруге вийшла заміж за Остапа Семеновича Нечепоренка, родом з Черкаської області. Цей чоловік був добрим столяром. Хоч сім'я жила в бараці, але Галинка більше не голодувала, пішла до коледжа. За відмінне навчання щороку отримувала похвальні грамоти, мріяла вчитися далі. У 1946 році поступила в будівельний технікум, але згодом залишила навчання. Студентам на картки видавали 250 грамів хліба, а працівникам шахти - 1200 грамів. Тому, щоб отримувати більше хліба, Галина Іванівна пішла працювати на підземні роботи стрілочником. Тричі під час обвалів мало не загинула, Бог помилував. У 1947 році залишила роботу стрілочника під землею в шахті і влаштувалася на тій же шахті «Комунар» креслярем, одночасно навчаючись у вечірній коледжі. Робочий день тривав 8 годин, а за, те, що не з'явився на роботу, могли на 5 років посадити до тюрми. Тільки, тоді коли відмінили карткову систему, Галина змогла вдосталь наїстися хліба. Правда, щоб купити його, іноді чергу займали з ночі.

Студент 8. У 1948 році Галина Іванівна вийшла заміж за Івана Федоровича Тарасенка, який 10 років попрацювавши в шахті, отримав освіту агронома і був направлений на роботу до Немішаївського радгоспу - технікуму, що на Київщині. Здійснилася давня мрія і Галини Іванівни. Вона закінчила Криворізький    педінститут і працювала викладачкою початкових класів у Немішаївський, а пізніше Микулицькій коледжх. Виховала разом з чоловіком двох синів і доньку, має 4 внуків. У працьовиту родину прийшли достаток і юність. Вона прагне розповісти про свій біль людям, щоб ніколи в Україні не повторилися страшні події XX століття.

Читець 3. Вірш «Гірка доля».

Прислухайтесь всі, будь - ласка, до цього вірша,

що прагнула всім сказати ця добра душа.

Що не легко так конати, як було це їй,

тяжкі ночі й дні не спати, в хатині сирій .

Тяжкий був тоді період, цинічний, жорстокий,

і голодний, і холодний - «ворон чорноокий».

Від того часу й до тепер, вона не знає де й помер,

чи є могила батька, чи немає, у Господа завжди питає.

Хотіли його арештувати, і вивести в Сибір страждати,

тому ж він мусив покидати, родину їхню і тікати.

Залишилась тоді Галина, із мамою, сестрою, братом.

Сестра померла в дитбудинку, яку ніхто не міг забрати,

знесилена була на жаль тоді і їхня рідна мати,

від голоду помер і братик, в саду якого поховали,

самі безсилі на підлогу впали, порятунку не чекали,

закрили очі й помирали.

А врятував їх дід Василь, хоч і приклав чимало сил.

Тих, хто вижив в той період, змушували працювати,

тому матінка Галину залишала в хатині,

одну рідную дитину, ту кровинку дорогую,

ту голубку золотую...

Якось один чоловік, вліз до них у хату,

коли він уже пішов, почала тікати, рідну матінку шукати,

а дороги то не знала, тому потім заблукала.

Але матінка знайшла, міцно - міцно обняла.

Голодна смерть вже відступила, але нещастя знов зробилось,

Бо влада думала забрати, єдину їх добротну хату.

Із горем в серці покидають своє село і від'їжджають.

Не легко жилось Козарям у чужих, вони перейшли десь подалі,

а ті ображені їх вчинком і документів не віддали.

Щоб не втратити роботу мати згодом вийшла заміж,

а Галинка пішла в школу і відмінно там навчалась.

І студентка згодом стала й ніби щастя трішки мала,

щоб отримать більше хліба - стрілочником працювала,

креслярем також робила, тяжкі муки пережила.

Згодом Галя вийшла заміж, і здійснилась давня мрія,

вчителем же працювала і любов'ю зігрівала,

діточок своїх маленьких, і чорнявих, і біленьких.

Двох синів і доньку має, внуків теплом зігріває.

Вже й живеться у достатку, в щасті, в мирі і добрі,

Але біль не покидає, він щемить в душі її.

Автор вірша: група Ф – 21 Чередніченко Вікторія  2007р.

Студент 9.

Браття - українці

Запалімо свічки пам'яті по замучених краянах наших. Ми ще не зовсім вільні, ще не до кінця розірвали кайдани рабства, колоніалізму.

Мільйонам українців було підірвано фізичне і духовне здоров'я на багато, багато поколінь. Винищення української нації XX ст. - це страшна астрономічна цифра, опівмірна з населенням великої європейської держави. Сьогодні історики, дослідники називають цифру 8 - 10 млн. чоловік. Це була найжорстокіша репресія проти великого українського народу з боку Імперської Росії. Такої ненависті до селянина - хлібороба, такого геноциду історія людства ще не знала. Українці ще до сьогоднішнього дня до кінця не усвідомили, що ми чудом вижили, не зникли з лиця землі як етнос.

Ми повинні жити пам'яттю і передати нащадкам правду про цей злочин проти нашого народу.

Голоси трьох Голодоморів 1921 - 1923, 1932 - 1933, 1946 - 1947рр. волають до живих і ненароджених українців.

Людська пам'ять кровоточить постійно. Кожний з нас сьогодні несе в собі часточку загальної народної пам'яті. Лише наприкінці 1980-1990-х рр. з'явилися статті про голодомор,  спогади очевидців, публікації в пресі.

Важливим моментом у політичній Історії України було прийняття наприкінці 2006 року Верховною Радою Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», про вшанування пам'яті мільйонів співвітчизників, які стали жертвами тоталітарного режиму. Даний закон визначає Голодомор актом геноциду Українського народу. 2008 рік оголошений Роком пам'яті жертв Голодомору. Щороку проводяться дні пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні – це третя субота листопада.  Ми повинні домагатися світового визнання Голодомору. Вже 20 держав визнали факт Голодомору в Україні.

 

Читець 1. Вірш «Полум’я скорботи».

 

Полум’я скорботи

На підвіконні палахтить

Скорботи полум’я священне –

То свічка пам’яті горить

За всіх безвинно убієнних.

Мій розум навіть не збагне

Страшної люті сталінізму,

Що катував своїх людей,

Це ще жахливіше фашизму!

Моя бабуся, сирота,

Мені колись розповідала,

Як батька з матір’ю вона

В свої шість років поховала:

„Забрали з хати геть усе,

Зернину кожну вигрібали…

І на морозі крижанім

Водою неньку обливали.

Вона зізнатись не могла,

Де порятунок заховала –

Торбинку з житом і вівсом

Для діток в землю закопала.

Щоб доньки вижити змогли

У рік страшний голодомору,

Щоб рід нащадкам зберегли,

Щоб підвелись з колін угору.

І батька Голод переміг …

Зелених зерен дочекався,

Він їсти їх заборонив,

А сам не витримав, зірвався.

Він був щасливий у ту мить,

Коли жував зерно зубами…

Але кишечник так болить –

Він розривається шматками.

Останні ласощі свої

Сльозами рясно поливає,

І на очах своїх дітей

У страшних муках помирає.”

Та залишилося дитя –

Дівча сиріткою назвали,

Мою бабусю все життя

Повсюди кривдили й штурхали.

Немає рідного села,

Немає жодної хатини,

Тепер там зорані поля,

Що кормлять Голоду могили.

Моя бабуся вже пішла

За обрій сонце зустрічати,

Вона інакше не могла

Свою матусю обійняти.

Прошу, у серці запаліть

Скорботи полум’я священне

Та крізь століття пронесіть

Сльозу безвинно убієнних!

Наталка Тривайло

Ведуча:    Заключне слово.

Кажуть, що історії властиво повторюватися. Наше завдання, щоб таких трагедій ніколи більше не було. Коли ми усвідомимо, що було з нами колись, ми зможемо не допустити жахливих повторень у майбутньому, яке будувати вам.

На цьому наша виховна година закінчена.

Співаємо славу тій події і тепер.
22 січня – День Соборності України
 

Виховний захід

 

Мета: виховання у підростаючого покоління патріотичного ставлення до Батьківщини, розширити кругозір студентів про історію виникнення та святкування Дня Соборності України; закріпити знання, отримані на заняттях української літератури, історії України; прищеплювати  любов і повагу до історичних та культурних надбань українського народу, інтерес до минулого; виховувати почуття національної гідності,  гордості за свою Батьківщину та народ, повагу до культурних цінностей, літературної спадщини та історії власного народу.

 

Обладнання: державна та національна символіка, вислови про Україну. Мультимедійне обладнання, ноутбук, відеоматеріали, слайди.

 

ХІД ЗАНЯТТЯ

Ведуча - вступне слово.

Доброго дня, дорогі друзі! Сьогоднішню нашу зустріч я присвячую відродженню України, Дню соборності нашої держави.

Шановне зібрання! День 22 січня 1919 року ввійшов до національного календаря, як велике державне свято – День Соборності України. Саме тоді на площі перед Київською Софією відбулася подія, про яку мріяли покоління українських патріотів: на волелюбному зібрані було урочисто проголошено злуку Української народної республіки і Західноукраїнської народної республіки. Шановні друзі, урочиста виховна година, присвячена Дню Соборності України оголошується відкритою.

 Велична і свята, моя ти Україно,
Лише тобі карать нас і судить
Нам берегти тебе, Соборну і єдину
І нам твою історію творить!

Ведуча:

Рідна матір, Україно!

Подивись, твої сини

Вже посіяли свободу,

Вже колосяться лани.

Ті, із кого кепкували,

Насміхались, як могли,

Знов народом гордим стали,

Більш вони вже не хохли,

Не лакузи, не примари,

А герої та борці.

 

Ведучий:

Маєм сонце, маєм море,

Маєм Київ і Дніпро,

Маєм землю неозору,

На якій росте добро.

Синьо-жовтий прапор маєм

И Володимирський тризуб,

Дон і Сян їх обіймають.

Ми - народ-великолюб.

Пісня про Україну

 

Любi, друзi! Ми зiбралися для того, щоб довести всiм i самим собi, що Україна — це високорозвинена держава, що вона могутня духом, має свою iсторiю, до речi, дуже багату, культуру i мистецтво. Людина народжується і отримує в спадщину саме дороге – Батьківщину. Її не обирають, вона, як і мати – твоя доля. Україна! Країна хвилюючої краси, радості і печалі, розкішний вінок з рути і барвінку, чорнобривців і калини. Це бентежна історія мужнього народу, що віками боровся за волю, за єдність, за своє щастя, свідками чого є високі в степах обеліски, могили й пам’ятники. Свідченням багатовікової боротьби за волю  є історичні перекази, легенди, пісні.

 

Під мелодію з ілюстраціями про Україну читаються вірші

Ведучий: 

 

Батьківщино,

Вітчизно, країно моя!

Де б в житті я не був,

Ти завжди біля мене, зі мною.

Ти – це сонце барвисте,

це – ліс, це поля.

Я пишаюсь твоєю красою!

Ти -  вишневий садок,

Біля хати червона калина.

Ти – це спів солов’я навесні у гаю

Ти це пам’ять віків,

Батьківщина моя, Україна!

 

 

Родитись українцем —
Це велика Честь i слава.
Рiдний край свiй полюбити
Найважливiша справа.
В нiм пливуть глибокi рiки,
І шумлять степи безкраї,
Стрункi гори пнуться в хмари,
Синьооке море грає.
Буйне збiжжя колосисте
На врожайних росте рiллях.
Є у надрах сiль i нафта,
Вiск, залiзо i вугiлля.
Українцi й українки —
Всi кохають до загину
Славну землю батькiв своїх —
Свою рiдну Україну!

 

Ведуча: Кожна країна світу має свої символи. Ознакою нашої держави є герб, прапор гімн. Герб – емблема держави, розпізнавальний знак . Він зображений на знаменах, печатках, офіційних документах. Герб – це символ миру і творчої праці, спорідненості поколінь.

 

Ведучий: Наш герб – тризуб.

             Це воля, слава, сила.

             Наш герб -  тризуб.

              Недоля нас косила,

             Та ми зросли, ми є,

              Ми завжди будем,

              Добро і пісню несемо ми людям.

Ведуча: Прапор – жовто-блакитне полотнище, символ суверенітету та незалежності. Поєднання кольорів багатозначне: чисте, мирне, безхмарне небо над жовтим кольором хлібних ланів – символ миру, праці, добробуту. Це також і об’єднаний символ життя золотого сонця із синім космосом, гармонія всього існуючого на землі.

 

 

Ведуча:   Прапор – це державний символ,

Він є в кожній державі,

Це для всіх - ознака сили,

Це для всіх - ознака  слави.

Синьо-жовтий прапор маєм,

Синє небо, жовте жито

Прапор свій оберігаєм.

Він – святиня, знають діти.

Прапор свій здіймає  гордо,

Ми з ним  дружні і єдині,

Ми навіки є народом

Українським в Україні.

Ведуча: Поряд з прапором і гербом офіційним символом держави є гімн „ Ще не вмерла України”. Він був написаний у середині 60-х років дев’ятнадцятого століття   українським поетом Павлом Чубинським, а музика – Михайла Вербицького. Зміст гімну – ідея боротьби за національну незалежність, виховання народу в дусі любові до рідної землі та самопожертви в ім’я України. Гімн держави виконується на всіх урочистих подіях. Під час виконання гімну всі повинні стояти.

Ведуча:  Слова палкі, мелодія врочиста,

Державний гімн ми знаємо усі,

Для кожного села, містечка, міста –

Це клич один з мільйонів голосів.

Це клятва, заповідь священна.

Хай чують друзі й вороги,

Що Україна вічна, незнищенна,

Від неї ясне світло навкруги.

Всі встають. Звучить гімн України.

Ведуча: Протягом червня-грудня 2007 року рушник вишивали в усіх областях України, м. Києві та м. Севастополі. У вишиванні взяли участь понад 1000 майстрів народної вишивки, а також представники української діаспори в Польщі.

Рушник національної єдності є вишитим полотном довжиною 9 м і шириною 75 см. Він складається з двох частин, у центрі – герб України у вінку. У вишивці рушника використані орнаментальні мотиви Трипілля, Київської Русі, Козацького бароко тощо. Автор ескізу – заслужений художник України О. Теліженко.

 «Рушник національної єдності» має розмір 930 см х 75 см, площа 7 кв. м, важить 4 кг 470 г. Для його вишивки було потрібно 16 місяців. По доставці його з області в область подолано 57000 км автомобільним, залізничним і повітряним транспортом. до виготовлення рушника долучилися понад півтори тисячі чоловік. За півтора роки роботи він проїздив більше 55 тисяч кілометрів та ще понад 22 тисячі пролетів у літаку.

Значення «Рушника національної єдності» — в патріотичному вихованні, дружбі між народами України — велике і безцінне. Він увібрав в себе багатство і основні традиції народної вишивки всіх регіонів країни. Вишивальниці з Бахчисараю в центрі полотна вишили золотом тризубець в обрамленні вінка з дубового листя — головний елемент Державного герба України.

 

Батьківщина – це не тільки земля, на якій ми живемо, не тільки простори й багатства природи, це ще й люди які її населяють, їхня натхненна праця. Батьківщина – це пам’ять серця про все , що було з народом, це пам’ять про трагічну історію країни. А наша історія – це історія віковічної боротьби за своє місце під сонцем.

Моя Батьківщина – це хата й калина,

 Що виросла біля вікна.

Моя Батьківщина - це вся Україна,

Що в цілому світі одна!

Моя Україна – це села й містечка,

Й верба, що спустила гілля..

І річка красива від нас недалечко...

Уся наша рідна земля.

Моя Батьківщина – це предків багато,

Що землю свою берегли

Стояли за неї до смерті, завзято,

А ворогу не віддали!

Моя Батьківщина – це будні і свята,

І неба безмежного шир.

Щасливе дитинство, це – мама і тато,

Це радість, це ласка і мир.

 

Ведуча: Батьківщина – це також наша культура.  Варто знати, що ніщо так не єднає людей, як пісня. Якщо ми загубимо, не збережемо нашу українську пісню її ніжну, лагідну мелодію то спорожніють, обміліють криниці наших душ. У кожного з нас Вітчизна одна єдина, і любов до неї ми все життя несемо у своїх серцях і виспівуємо в піснях. Українська пісня вливає в наші серця ніжність та любов, проростає в них паростками добра і краси.

 

Я - українка!

Горджуся й радію,
Що рідною мовою
Я володію,
Шевченковим словом
Умію писати
Слова мелодійні
І вірші складати.
Я - українка!
Живу в Україні,
На вільній, єдиній
Моїй Батьківщині,
Де все мені в радість:
Ліси і садки.
 

 

 

 

Озера й річки,
І глибокі ставки,
Лани неосяжні,
І гори, й долини,
Цвіт білосніжний
У лузі калини.
В душі моїй солодко
Грає сопілка,
Бо я з України, разом
Бо я - українка!

Відеоролик – пісня «Як у нас на Україні»
 

 

 

«Ой ти, ненька – Україна!»
Хлопець (в українському вбранні)
Ой ти, ненька-Україна,
Я тебе кохаю,
В свiтi кращої країни
Я не знаю.
Чорне море, степ широкий,
Зеленi Карпати,
I пiд небом синьооким
Стежина до хати.
Ой ти, сонечко ласкаве,
Свiти Українi,
Бiльше щастя, бiльше слави
Для дочок i синiв.
Вони вчора, позавчора
На Днiпрi i в полi
Через працю, через горе
Добувались волi.

Дівчина (в українському вбранні) продовжує:

Ой тому сьогоднi треба
Нам i нашим дiтям
Пiд блакитним мирним небом
За неньку радiти.
Прикрашати, пестувати
I мiста i села,
Гарну пiсню заспiвати
Для друзiв веселих.
Ой ти, ненька-Україна,
Я тебе кохаю,
В свiтi кращої країни
Не шукаю.
Чорне море, жовте поле,
Зеленi Карпати,
I не зможу я нiколи
Iншу покохати.

 

 

Ведуча:

22 січня день Соборності України. Майже 100 років тому це слово було вписане в iсторiю українського народу, але святковим днем українського календаря воно стало тiльки вiд недавна з 1999 року. Лише за умов державотворчих процесів в Україні цей день набув своєї чинності. Так трапилось, що на протязі багатьох століть історичного розвитку Україна не мала власної державностi i єдиної територiї.

Ведучий:

Ідея соборності бере свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ — початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

Ведуча:

Наш народ споконвіку відзначався своєю волелюбністю, прагненням до створення незалежної держави. Вінцем цих прагнень стало возз’єднання Східної і Західної України. Воно визрівало віками страждань і поневірянь і дійшло аж до 20 століття.

День соборності України — свято України, що відзначається щороку 22 січня в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році. Тому день 22 січня — подвійне свято і про нього пам'ятають всі українці в цілому світі.

Вірш «22 січня» (виходять дві сестрички в українському вбранні. І стають по обидві сторони сцени (символ роз’єднаної країни)

Двадцять друге січня

Нам сестричка нині розказала,
Що колись давно (я добре знаю) —
У зимовий ранок засіяло
Сонце волі у моєму Краю.

Вийшли люди на майдан Софії,
Де колись лунала княжа слава
Хтось сказав: "Сповнились ваші мрії!
Україна вільна вже Держава!"

Хтось сказав, і всі почули люди,
З Києва аж по самі Карпати:
"Україна є, була і буде!
Вже її нікому не здолати!"

Нам сестричка розказала нині,
І сама я це вже добре знаю:
Знов прийде чарівна ця хвилина
В Українському моєму Краю.

Як тоді, зійдуться ранком люди,
Пролунають знов слова палкії,
Запанує наша воля всюди
І заграє грімко дзвін Софії!

Ведучий:Що ж відбулося на майдані Софії 22 січня? Повернемося з вами в далекі історичні часи. Згадаємо свою історію. Бо без минулого не може бути майбутнього.

Ведуча:

І так, сьогодні 22 січня ми святкуємо 95 річницю об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної  Республіки. День – єдиної України!

                                 НАША СЛАВНА УКРАЇНА

Наша славна Україна,

Наше щастя і наш рай,

Чи на світі є країна

Ще миліша за наш край?

І в щасливі й злі години

Ми для неї живемо.

На Вкраїні й для Вкраїни

Будем жити й помремо

Україна – рідний край,

Рідне поле, зелен гай,

Рідне місто й рідна хата,

Рідне небо й рідна мати.
 

Ведучий:

Боротьба за Українську самостійну соборну державу – найбільш яскрава сторінка історії визвольних змагань українського народу. За волю і незалежність України загинули десятки тисяч кращих українців. Реалізувалися мрії багатьох поколінь нашого народу про об’єднання в єдину соборну державу.

Ведуча:

Нам воля з тобою нелегко дісталась ...

„Без бою!...” – не скаже ніколи ніхто

 Ця битва кривава віками тривала!

За волю мільйони синів полягло.

З настанням зими нам весна посміхнулась

„О Боже! Прийми всенародний уклін

Надії Вкраїни омріяні збулись

Сьогодні встаємо назавжди з колін.

Ведучий:

У березнi 1917 року у Надднiпрянськiй Українi розпочалася нацiональна революцiя. Було обрано Центральну Раду, першого президента М.Грушевського, проголошення створення Української Народної Республiки (УНР),

а 4 Унiверсалом  вiд 22 сiчня 1918 р. було проголошено незалежнiсть України.

 

Ведуча:

Подiбнi процеси вiдбувалися i в Галичинi. 9 листопада 1818 р. було проголошено назву держави ЗУНР i створено перший уряд — державний Секретарiат на чолi з Костем Левицьким.

Зламався врештi двох iмперiй мур!
I на розалинах у слушну цю нагоду
З "явилися держави УНР i ЗУНР,
Як вияв волi нашого народу.

Ведуча:

01 грудня 1918 року представники державного Секретаріату ЗУНР – К.Левицький, Л.Цегелоський, члени Директорiї – В.Винниченко, С.Петлюра, П.Андрiєвський, Ф.Швець пiдписали у Фастовi Предвступний договiр про майбутнє об’єднання двох республiк. Цей договiр став першим i основним актом соборностi, викликав схвалення українського загалу.

Все, що мрiялось вiками,
Сповнилось, настало!
«Ще не вмерла Україна» —
Гордо прозвучало.
 

Ведучий:

03 сiчня 1919 року на першому засіданнi Української Народної ради було одностайно прийнято Ухвалу про злуку ЗУНР i УНР. Часописи пiдкреслювали, що тим самим зроблено перший крок на шляху до соборностi українських земель.

Ведуча:

Директорія i Рада Народних Мiнiстрiв призначила святкування об’єднання УНР i ЗУНР на 22 сiчня. Мабуть, ця дата не була випадковою, адже вказаний день збiгався з рiчницею iсторичного IV Унiверсалу Цетральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалася самостiйною, незалежною державою, отже вiн мав стати днем подвiйного всенародного свята – Незалежностi i Соборностi.

Ведучий:

22 сiчня 1919 року на Софіївській площi, бiля пам’ятника гетьману Богдану Хмельницькому, у присутностi десяткiв тисяч киян лiдери УНР і повноважна делегація ЗУНР заявили про свiй непохитний намiр збудувати єдину соборну Українську державу.

Ведуча:

Впродовж віків історію держави

Творила нація в піснях і боротьбі

І зародилась в вогняній заграві

Єдина Україна, як доля на крилі,

Щоби у леті подолати злами

Щоб з горя сліз не було на щоці.

І сколихнулися серця народу

 Проти свавілля, голоду й терпінь,

Знедолені, піднялись за свободу

Під сяйвом синьо-жовтих прапорів,

У сонці правди, злагоди і злуки

Соборність України люд зустрів...

Ведучий:

В Актi злуки проголошувалося: «Однинi воєдино вливаються століттями відiрванi одна від одної частини Єдиної України, Захiдноукраїнська Народна Республiка (Галичина, Буковина Угорська Русь) i Надднiпрянська Велика Україна. Здiйснилися вiковiчнi мрiї, якими жили, i за якi вмирали кращi сини України. Однинi є єдина, незалежна Українська Республіка».

Демонструються фрагменти документального фільму

«Становлення української державності».

Ведуча:

Соборна Україна нині незалежна,

Як квітка синьо-жовта розцвіла.

І не згубилася людська любов безмежна

До України-неньки і її буття,

Що упродовж віків нам мрію дарувала

Й снагу іти до вільного життя.

Ведучий:

Ті вікопомні історичні події сформували підґрунтя для відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. У розмаїтті жовто-синіх знамен 22 січня 1990 року наші сучасники поєднали живим ланцюгом злуки Схід і Захід України. Цей день увійшов до національного календаря як велике державне свято – День Соборності України, і відзначають його з 1999 року. 30 грудня 2011 року президент України В. Янукович видав указ про оголошення 22 січня днем Соборності України. Відтак офіційно 22 січня в Україні відзначається саме День Соборності та Свободи України.

Ведуча:

Віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною.  Плекаймо все, що працює на ідею загальнонаціональної єдності.

Молюсь за тебе, Україно,

Молюсь за тебе кожен час,

Бо ти у нас одна-єдина,

Писав в своїх вірша Тарас.

Молюсь, - казав він, - щоб у тебе

Не було між людьми війни,

Щоб завжди було чисте небо

На нашій стомленій землі.

Щоб завше у садку смерека

Весняним квітом під вікном цвіла

І прилітали з вирію лелеки,

Щоб гомін хвиль послухати Дніпра!

 

Ведучий:

В підвалинах української державності — і століття боротьби наших предків, і символізована насамперед в іменах Шевченка і Франка титанічна робота великих просвітителів народного духу, і сама душа українського народу. Недаром вони боролись за вільну Україну. В цьому році ми святкуємо 200 річчя з дня народження Т.Г. Шевченка.

Ми Українці від Тараса,

Мазепи й Сковороди...

Було сліз більше, ніж води.

Нас голодом не раз морили,

І в очі населяли страх.

Ой наші мовчазні могили:

Куди не глянь — по всіх світах....

Не судилося Україні вибороти незалежність у 1917 році, коли впали мури російської темниці і, здавалося, невольниця Воля усміхнеться всім народам.

Вмикається слайд  – Акт злуки (документальний фільм)

Ведучий:

Сьогодні День Соборності України, свято рідного краю, свято  нашої держави.

 

Ведуча:

 Ми пишаємося, що  ми – українці, а наша Вітчизна – Україна,  земля, дорога та мила серцю кожного із нас.

 

Ведучий:

Соборність – це символ. Символ боротьби за волю. Порозуміння між людьми. І часточка надії і віри у майбутнє.

 

Ведуча:

Пам’ятаймо про незліченні жертви наших співвітчизників, покладені на вівтар незалежності, соборності, державності.

Ведучий:

Лунає  пісня  солов’їна
І  вітер  віє  степовий.
Моя  соборна  Україна
Знов  зустрічає  день  новий.
Послухай,  брате-українцю,
Хоч  історично  склалось  так,
Що  територія  різниться,
Та  все  ж  –  це  в  нас  одна  земля.
Ми  з  вами  –  це  одне  єдине,
Ми  –  це  родина:  ти  і  я.
Дві  сторони  у  України,
Та  Україна  в  нас  одна.
А  ми  усі  сини  і  дочки,
Неначе  в  морі  кораблі,
Розкидані  по  всіх  куточках
Української  землі.
А  наша  єдність  нездоланна,
Бо  в  нас  тече  козацька  кров.
За  скільки  літ  нас  не  здолали,
А  отже  ще  простоїмо.
Яка  ж  вдалась  сьогодні  днина!
Так  й  хочеться співать  пісень!
Моя  соборна  Україна
Знов  зустрічає  новий  день.

 

Ведуча:

Віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – побудувати економічно-багату, вільну й демократичну Україну, якою пишатимуться наші нащадки.

Ведучий:

Україно, соборна державо,

Сонцесяйна колиско моя,

Ні, не вмерла й не вмре твоя слава,

Завойована в чесних боях.

Ведуча:

Ти не загинеш, Україно!

І мова прадідна твоя,

Що кожне слово в ній – перлина,

Не вмре повік!

 

Ведучі:

Ми вірим в майбутнє твоє, Україно!

Говорять сьогодні дорослі й малі.

Бо ти в нас – найкраща, бо ти в нас єдина,

Немає такої, як ти, на землі.

 

Ведуча:

Наше свято підійшло до кінця. Сердечно бажаємо вам міцного здоров’я, щастя, добра, миру, злагоди і глибокої віри у гідне майбутнє України!

 

Список використаних джерел

 

 

1. Бойко О.Д. Історія України. -К,: Академія, 2001.
2. Деякі відомості з Музею історії селища та кімнати бойової слави в Немішаївському аграрному коледжі.
3. Енциклопедія українознавства. - Львів, 1993-1998, т.1-7.
4. Коваль М.В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. - К., 2015.
5. Літопис рідного краю (Бородянщина). Під загальною редакцією Б.П.Іченця.-Київ, видавництво Харитоненка, 2002.
6. Нагаєвський І. Історія української держави XX ст. - К., 1994.
7. Трофимович В.Україна в роки другої світової війни (1939-1945),-Львів
8. Українська державність у XX столітті / За заг. ред. О.Дергачова. - К., 2016.

 

Інформаційні ресурси

 

1. ..... http://news-zakon.com/istorija-ukrayini/111-od-bojko-istorija-ukrayini.html
2. www.uahistory.kiev.ua
3. uk.wikipedia.org/wiki/Історія_України
4. history.lviv.ua
5. www.youtube.com 
6. litopys.org.ua/hrushrus/iur.htm