Виховний захід "А пам`ять священна"

 

   «А  ПАМ'ЯТЬ

 

  СВЯЩЕННА…»

 

 

 

 

 

75 – річчю визволення України від німецько-фашиських загарбників  

                     присвячується.

 

Мета:

- закріпити знання учнів про події Великої Вітчизняної війни  та про визволення України від німецько-фашиських загарбників, здійснити демонстрацію архівних документів періоду «Україна в ІІ світовій війні», вшанувати память загиблих визволителів;

- розвивати вміння висловлювати власну точку зору, вміння коментувати події, спияти формуванню у свідомості учнів значимість перемоги для українського народу, величину вкладу кожного ветерана даної війни у здобуття перемоги;

- виховувати повагу, шанобливе ставлення до учасників ІІ світової війни,  любов до країни,  в якій ми живемо, до рідного краю, прагнення бути патріотом своєї держави.

 

Форма проведення: урок памяті.

 

Звучать пісні та музика тематики  Великої Вітчизняної війни.

 (на фоні мелодії)

 

Викладач.                     Гула, стогнала і ревла земля,

                                        Сивіли в горі мати і кохана.

В огні була Вкраїнонька моя —

  Була війна жорстока. Вітчизняна.

                                        Живі і мертві, мертві і живі

                                        Герої наші — воїни-солдати.

Ми знаємо: у тій страшній війні

 Змогли либонь ви ворога здолати.

 

Шановні учні! Шановна молодь! Шановні молоді громадяни України! В ці останні дні жовтня 1944 року міста і села України були остаточно звільнені від німецько-фашиських загарбників. Пам'ять про тих, хто не шкодував себе, рятував рідну землю і приніс перемогу над окупантами, живе і нині. Сьгоднішній урок пам'яті «А пам'ять священна…» ми присвячуємо 75-тій річниці визволення України від німецько-фашиських загарбників. Полинемо синівською памяттю в минуле і згадаємо про наших визволителів.

 

Пісня

На фоні пісні та музики тематики  Великої Вітчизняної війни.

 Ведуча 1:  19 липня 1943 року гiтлерiвцi  окупували Радомишльський район.

  Майже два з половиною роки жила Радомишльщина в умовах нового порядку, який супроводжувався насиллям,  пограбуванням i масовим знищенням мирного населення. Новi господарi забрали з господарств і в населення району 4075 голiв коней, 8936 корiв, 6026 свиней, 3230 овець. Німці вивезли до Нiмеччини на примусовi роботи понад 2 тисячі юнакiв i дiвчат з Радомишльського району, з них із Краснобірки – 40 чоловік.

В кінці липня 1942 року Україну повністю окупували війська Німеччини та її союзників. З тих пір на Україні було встановлено нацистський новий порядок: горіли села, міста разом з їх населенням, людей забирали на роботу до Німеччини, наших патріотів розстрілювали, вішали, та ворогу не вдалося нас підкорити.

 

Ведуча 2:  Протягом 17 липня – 22 вересня 1943р. радянські війська здобули перемогу на Курській дузі, вийшли на землі України і провели ряд наступальних операцій на Лівобережжі, вийшли до р.Дніпро, найбільшої та найскладнішої перешкоди для наступаючих військ в Україні.

70 років відділяє нас від тих днів, коли Україна була звільнена від фашистських загарбників. Та скільки б не пройшло років і десятиріч, ми завжди будемо звертатися до тих історичних подій, що знаменують перемогу життя над смертю, розуму над безумством, гуманності над варварством.

       

  Ведуча 1:   На території району неодноразово знаходилось партизанське з’єднання Наумова  - у селах Ходори, Вишевичі, Миньківці, Меделівці, Мірчі, Потіївці. До нього вливалися і місцеві жителі. Так партизаном з’єднання Наумова став житель Краснобірки Роговченко Іван Костянтинович (Наумов згадує про нього у своїй книзі « Західний рейд »).

  Іван Роговченко був партизаном – розвідником у групі Купріяна Марченка, до якої входило 86 чоловік. Його група отримала наказ пробиратися до Сваролля, перейти через лінію фронту і передати наступаючим частинам Червоної Армії зібрані дані про розташування німецьких військ. Група пройшла Розважівський, Іванківський райони, під Димером зустрілася з ЧА, передала розвідматеріал у штаб фронту і здала «язиків», захоплених у дорозі – двох офіцерів та ад’ютанта командира танкового корпусу.

  Зв’язковими у партизанів були і інші жителі Краснобірки: Цимбал Юрій Трохимович, Нагорний Василь Васильович, Кукулівський Пилип Харитонович.

      

Ведуча 2:  Протягом вересня – листопада 1943 року розгорнулася гігантська битва за Дніпро. На напрямі головного удару було зосереджено понад 2 000 гармат і 500 установок реактивної артилерії— «КАТЮШ». 3 лис­топада 1943 р. з району Лютізького плацдарму почався вирішальний наступ. Жорстокі бої точилися день і ніч. 6 листопада 1943 р. Київ був звільнений від ворога. Тисячі воїнів були удостоєні урядових нагород, 2 438 особам присвоєно звання Героя Ра­дянського Союзу.

      Замислімося над жорстокою статистикою, яку наводить один з учасників і очевидців тих подій. З 25 тисяч радянських воїнів, які спускалися з лівого берега у дніпровські води, правого берега діставалося не більше трьох-п'яти тисяч. Тільки при визволенні Києва загинуло більш як чверть мільйона бійців та офіцерів.

 

Читець:                            

Згадую рік сорок третій,

Юність солдатську свою,

Що пронеслась на лафеті

В смертнім, кривавім бою.

 

Бачу Славутича кручі,

Мінами зритий плацдарм,

В лозах окопи сипучі...

Чую могутній удар.

 

Хвилі, що гупає глухо

В берег невпинно, щомить...

Глухнуть від вибухів вуха,

Серце в напрузі щемить.

 

Чую, як гнівом клекоче

Грізний слов'янський потік,

Ворога скинути хоче

З круч непокірних навік.

 

Силу усяк відчуває

Сивого батька — Дніпра —

І над рікою лунає

Воїнів грізне «Ура-а!»

 

Ведуча 1:   Після визволення Києва Дніпро форсували війська інших фронтів, після чого розгорнулась грандіозна битва за звільнення Правобережжя, а потім і всієї території України.

Перше визволення прийшло до Краснобірки 11 листопада 1943 року.

Під час першого визволення Краснобірки загинуло шість воїнів – десантників із роти Айзантуліна: Гарієв Ахмед, Гук Дмитро, Малютін Митрофан, Мяготін Варфоломій, Стародумов Микола, Величко Єгор.

  Відступивши до Бердичева, німці не втрачали надії знову оволодіти Києвом. З 15 листопада війська І – ого Українського фронту змушені були перейти до оборонних боїв. Вже 18 листопада німцям вдалося захопити Кочерів, 20 листопада – Пилиповичі і Леніне, 11 грудня – Краснобірку, Велику і Малу Рачу, 13 грудня – Радомишль. Бої були надзвичайно жорстокими, з використанням танків, артилерії, вони точилися за кожну вулицю, за кожен дім. Лише при обороні Краснобірки загинуло 757 бійців Червоної Армії, які були поховані у Краснобірці на кладовищі у братській могилі. Та прорватися гітлерівцям до Києва не вдалося, вони перейшли до оборони.

 

Ведуча 2:  Вдруге Краснобірку звільняла в ході Житомирсько – Бердичівської наступальної операції 276 – та двічі Червонопрапорна Темрюкська дивізія, якою командував генерал  І. А. Севастьянов.

«Німці святкували Різдво, всі були п’яні і не чекали на наступ. А коли наступ розпочався, вони вискакували з вікон будинків в одній спідній білизні» - згадував про визволення села Плохой Василь Семенович – ветеран дивізії, родом з Кубані. Після війни у Краснобірській восьмирічній школі діяла група «Червоних слідопитів», яка займалася перепискою з визволителями села, із сім’ями воїнів, які загинули, визволяючи Краснобірку.

  Ведуча 1:   Ветеран дивізії – Бальзина Анна Петрівна у своїх листах розповіла про бійців - Героїв Радянського Союзу. В дивізії їх було троє: Гогіашвілі - отримав це високе звання за бої на Кавказі (убив із кулемета 68 німців, загинув у боях за Карпати), Губа Василь Олександрович – за переправу через річку Кубань (їх переправилось через річку троє бійців - кулеметників, щоб утримати плацдарм; коли двох кулеметників вбили, Василь Олександрович бігав від одного кулемета до іншого, створюючи враження, що всі кулемети працюють; таким чином, він один утримував плацдарм до того часу, поки не підійшло підкріплення) і Юхвитов Петро Сергійович, якому присвоїли звання посмертно за те, що утримував у Карпатах висоту біля с. Жалибори. «Червоні слідопити» Краснобірки переписувалися із В. О. Губою.       

Ведуча 2:  Ось один із таких листів:

   

                     « Дорогие юные друзья!

Поздравляю Вас с 36 - й годовщиной Победы над фашистской Германией.

Нам победа нелегко досталась. Как вспомним, так и сейчас нам не верится, сколько пройдено верст пешком, сколько проведено в окопах бессонных ночей под открытым небом, под дождем и снегом, лежали в воде, в плавнях Кубани. Теперь в тех плавнях выращивают рис. Собирают милионный урожай, а ведь эта земля полита кровью нашей, наших братьев по оружию, однополчан.

Да! Трудно было, но мы победили.

Пал у наших ног коварный враг

У станков стояли на подмостках,

Дети, заменившие отцов.

Тыл и фронт всегда едины были,

Друг без друга жить мы не могли,

Так победу вместе мы вершили,

Эту тяжесть всю войну несли.

Честь и слава воинам - солдатам,

Честь и слава тем, кто помогал.

День и ночь в тылу работал

Родину родную защищал.

  Дорогие ребята! Учитесь, трудитесь, не ленитесь. Счастье Ваше нам доста- лось дорогой ценой.

  Мимо обелиска проходя, низко поклонитесь тем, кто отдал жизнь за Вас и Ваше будущее.

  Уважайте вдов и ветеранов, их осталось мало среди нас.

  Сердечно желаю Вам успехов в учебе, счастья, здоровья и чистого безоблачного неба. Пусть всегда светит солнце на Вашем пути. Мои сердечные поздравления и наилучшие пожелания Вашим наставникам - преподавателям. С уважением — Герой Советского Союза Губа Василий Александрович, солдат 276 - й Дважды Краснознаменной Темрюкской дивизии ».

 

  Було налагоджене листування з 125 – ма ветеранами дивізії, зібрані фотокартки для місцевого музею.

                            

Ведуча 1:  А скільки жінок воювало на фронті! Скільки жінок воювало в партизанських загонах, діяло в підпільних організаціях! Скільки жінок працювало в тилу! Скільки жінок перебувало в окупації!

 

Читець 1:

Торкає пам’ять болiсну струну,

Вона бринить лункіше в днi негоди.

Ми з тих жiнок, якi пройшли вiйну,

Свинцеві грози, вогнеметнi броди.

На тих дорогах чатували нас

Глибокi рани, невигойнi втрати,

Та ще зустрiлась нам в той грiзний час

Палка любов, що вчила смерть долати.

 

Читець 2:  Тривожно озивається струна,

До давнiх згадок додає печалi,—

Мов називає друзiв iмена,

Вкарбовані в гранітнi п’єдестали.

Ми зберегли їх в полум’ї вiйни,

 І в пам’ятi своїй не розгубили.

Вже наші діти — дочки та сини

Кладуть вiнки на їх святi могили.

 

Читець 3: Давай, подруго, руку на плече —

Ми друзів поряд завжди вiдчували.

Сьогоднi наші згадки обпече

Незгасний бiль великої печалi.

Ми з тих жiнок, яких колись вiйна

Учила правди, нiжностi, любові.

Бринить суворо пам’ятi струна —

А ми її натягуємо знову...

 

  Ведуча 2:  В братській могилі вічним сном сплять близько 800 воїнів – визволителів -  представників різних національностей. Вдалося встановити імена 247 бійців.

                                 

 Читець 1:

Упав солдат в бою нерiвнiм

На трав настеленi мости...

Та поклялися друзi вiрнi

До перемоги з ним прийти.

 

Й таки прийшли. О тiй годинi,

Коли настав кiнець вiйни.

Вiн розписався у Берлiнi

Своїм багнетом на стiнi.

 

Коли ж додому повертали

Звiльнивши від наруги свiт,

До працi вiрнi друзi стали,

А він пiднявся на гранiт.

 

Пiдвiвсь і став як образ слави

Отих, що нiч перемогли,

Щоб діти вiльної держави

Рiвнятися на них могли.

 

Читець 2: Старенька мати йде до свого сина,

                 Гранiтнi плити плачуть пiд ногами.

                 Стукоче серце в грудях, ниє спина,

               - Синочку, рiдний, йди в обiйми мами.

 

                 Я пригорну до себе твої руки,

                 Я зацілую рiднi оченята,

                 Як важко було у часи розлуки

                 Без тебе жити і без твого тата.

 

                 Тече сльоза i падає на плити

                 Із стелi очi дивляться хлоп’ячi

                 Їм тiльки жити, жити і творити,

                 Вони ж навiк лишилися дитячi.

 

                 Стоїть старенька й плаче, нi ридає,

                 Перед очима в неї похоронка

                 І бiй, що котрий день вже не вгасає

                 I у землi пекуча та воронка.

 

              - Синочку, рiдний, чуєш, як курличуть

                 У синiм небi сумно журавлi,

                 Вони тебе до себе, сину, кличуть

                 А ти лежиш в холоднiй цiй землi.

 

              - Я чую, мамо, чую, як спiвають

                 Менi над Україною пiснi,

                 Ти не журись, я крила розпростаю

                 І прилечу до тебе увi снi.

 

                 Вкраїнським рушником зiтру сльозину

                 І поцiлую в сивеє чоло...

               - О, синку рiдний, мiй єдиний синку,

                 Як хороше б тодi менi було...

 

                 Стоїть старенька мати на могилi

                 І навiть квiти плачуть мовчазнi

                 Вiд сина погляд вiдвести не в силi,

                 А син довiчно житиме у снi.

 

Ведуча 1:  Бої були кровопролитними, ряд місцевостей переходив з рук в руки по кілька разів. У боях на Правобереж­ній Україні з обох сторін брали участь війська чисельністю понад чотири мільйони чоловік, 4 200 танків , більше 4 000 літаків.

          У результаті великих боїв радянські війська при звільнен­ні України здійснили 35 наступальних операцій. У ході Львівсько-Сандомирської операції 13липня -27 серпня 1944 року війська Червоної Армії визволили західні області України, вийшли на територію сусідньої області. У вересні - жовтні  1944 року була проведена Східно- Карпатська наступальна операція. 8 жовт­ня було звільнено від фашистів останній населений пункт України — се­лище Лавочне Дрогобицької (нині Львівської) області. 14 жовтня 1944 р. відбулось урочисте засідання в Києві з нагоди визволення України. 28 жовт­ня 1944 р. визволено Ужгород — останній населений пункт у межах сучас­них кордонів України. Таким чином, у результаті проведених у січні - жовтні 1944 року чотирма Українськими фронтами наступальних операцій було звільнено Україну від німецько-фашистських загарбників.

 

  Учень 1: І знов біля братської тихо стою,

       І спогад приходить, мов тихе зітхання,

       Пливе, наче вічність, здобута в бою,

       Хвилина мовчання…

 

  Учень 2: Натянуті нерви, немов тятива,

      Пронизує пам'ять скорбота прощання,

      І сумно згасає і тепло сплива

      Хвилина мовчання…

 

  Учень 3: І подвиги мужні і дружнє плече,

      І роки надій, перемог, сподівання,

      І серце сльозою нараз опече

      Хвилина мовчання…

 

  Учень 4: Встають побратими, відважні бійці,

      І знов закипає та битва остання…

      Вона, як сивина, вона, як рубці,

         Хвилина мовчання…

 

Ведуча 2:  Пам’ять загиблих на фронтах, закатованих у фашистських катівнях, спалених у пекельних крематоріях, замучених голодом, замордованих страшною війною, вшануймо хвилиною мовчання.

 

Хвилина мовчання

Звучить тихо пісня «Журавлі».

 

 

Читець:               Ми не були в бою, та бій той відчуваєм.

                              Чому і як живе у нас незнаний бій?

                              Чому до ворога ми, як вогонь, палаєм?

                              І день той в пам'яті тримаємо своїй.

 

 

Ведуча 1:  Спливло 75 років від того вистражданого радісно-сумного дня.

Визволення.. Вдовиними слізьми і потом зрошені  наші поля, їхніми долонями надоєно тисячі й тисячі літрів молока. Вдовиними мозолями побудовано нові хати, висаджено сади. Низький вам уклін, діти солдатів і ветерани, яких, на жаль, все менше стає серед нас.

 

Читець: 

         Мы уходим. Уходим.. .Как нас мало осталось!

         Уходя, оставляем вам мир и покой.

         И сердцам нашим биться уж самую малость,

         И до самого края подать уж рукой.

         Мы уходим. Уходим... Редеют колонны,

         Не осталось почти уж друзей боевых...

         Мы уходим туда, где лежат батальоны,

         И за той за чертой повстречаем мы их.

         Мы уходим. Уходим, смыкая ресницы,

         Незаметно почти исчезаем во мгле.

         На пока мы живём, нам война будет сниться,

         И сто грамм в память друга стоят на столе.

         Мы уходим. Уходим. А слёзы любимых

         Солью жгут наши щёки — вернуться зовут.

         И лишь годы, как пули, проносятся мимо,

         Только слёзы подруг нельзя уж вернуть.

         Мы уходим, уходим. А солнце — в зените,

         И поют соловьи, хулиганит весна...

         А вы внуков и правнуков нам подарите,

        Чтобы жизнь продолжалась, кипела сполна.

        Мы уходим, уходим.

        Что не так — вы простите,

        Жили мы, как могли, не сходя с высоты.

        Вы на наши могилы сыновей приводите,

        Принесите с собой полевые цветы.

 

Ведуча 2:  Не всі повернулися з воєнних доріг: чорні хустини печалі ще

довго покривали передчасно посивілі голови солдатських вдів.

Скільки їх – молодих, вродливих, убитих горем – залишилося  жити в самоті. Рани війни озиваються в серцях дітей та    онуків,   дружин та матерів загиблих. Рани війни болять у нас всіх і досі.

 

  Читець 1: О пам’яте всесильна, всемогутня,

                     Не дай забути тих, кого нема,

                     Не доведи, о Матінко Пречиста,

                     Щоб в наші дні прокралася війна.

                     Молюсь до тебе, пам’яте, молюся,

                     Не тільки у травневий світлий час.

                     Вклоняюся до тебе і горнуся,

                     Не полишай, о всемогутня, нас!

 

Читець 2:  Стоять безмовно обеліски вічні,

                    І сняться їм дороги героїчні.

                    Вогонь не гасне і не в’януть квіти,

                   А ми кладем гірлянди на граніти.

 

Читець 3:  Я до них покладу найкрасивіші квіти землі,

                    І холодний граніт обігрію своїми руками.

                    Пролітають роки, як у небі ключі журавлів,

                    І все менше стає ветеранів з роками.

 

Ведуча 1:  З фронту не повернулося до села 98 наших односельців.

 

 

Читець 4:                 Десь там, в історії, гудуть фронти,

Клекоче пеклом знавісніла битва...

Солдаток плач, й скорбота сироти,

І матерів свята молитва

За тих синів, що не вернулись з бою,

Сміливо йшли в останню штикову

Десь там під Ржевом чи під Лозовою

Й навіки падали в траву...

Десь там, в історії...

Та кров холоне й нині,

В зажурі вічній наші матері...

Я хочу щастя милій Україні,

Я хочу миру на моїй землі!

 

Читець 5: Так як же називати почуття,

                   Яке віддати змушує життя.

                   За благо незнайомої людини,

                   За честь чужих жінок і матерів,

                   За їхній дім, що в полум’ї згорів.

 

Читець 6: Під жерлами націленної зброї

                   Не тільки щастя віддаючи їм,

                   Палким життям платили ви своїм

                   За вічне сяйво радості чужої.

 

Ведуча 2. У лавах радянської армії воювало понад 7 млн. українців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Українці складали в радянській армії другу за чисельністю національну групу. Серед вищих офіцерів, зокрема командуючих фронтів та армій, було чимало українців. Найвідоміші з них — А.Єрьоменко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, М.Ватутін, І.Черняхівський, П.Рибалко, К.Москаленко, П.Жмаченко, С.Руденко, І.Кириченко та ін.

 

Ведуча 1. Ратний подвиг багатьох українців на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни відзначений найвищими нагородами. Серед них — 2072 удостоєні звання Героїв Радянського Союзу; 32 українці — двічі. А льотчик-винищувач Іван Кожедуб став тричі Героєм Радянського Союзу. Багато представників української землі стали і повними кавалерами ордену Слави. З 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.

                                                             Пісня

Ведуча 2.

Не слід забувати і про бійців УПА, через лави якої пройшло близько 500 тис. осіб, які так само боролись за незалежність своєї Батьківщини і не хотіли миритися з пануванням на її території тоталітарних режимів.

 

Ведуча 1. Також 120 тисяч українців воювали в армії Антигітлерівської коаліції (США, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини). На відзнаку мужності і героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання "Місто-герой" було присвоєно Києву, Одесі, Керчі і Севастополю.
 

Ведуча 2. У літопис Великої Перемоги навічно вписані імена тисяч і тисяч славних синів і дочок України. Воювали вони на різних фронтах, виборюючи Перемогу – одну на всіх. Багато хто загинув під час визволення нашої рідної української землі.

 

Ведуча 1. І сьогодні поруч із нами незримо присутні захисники і визволителі України, поховані у 28 тисячах братських могил на її території. Присутні полеглі, чиї імена загубилися в кривавій круговерті боїв, відступів та оточень, проривів та котлів, у гестапівських катівнях і концтаборах, на трагічних і скорботних біженських шляхах... Історія визволення України, як і всієї війни, писалася доблестю і самопожертвою воїнів, талантом полководців. Хто поліг за Дніпро, за Україну, буде, як співається в пісні тих літ, справді жити у віках. Жити в наших помислах і справах, нашій генетичній пам'яті.

 

Ведуча 2. Вічна шана всім, хто відстояв мир на землі!

 

Ведуча 1. Вічна шана всім, хто визволив Європу від коричневої чуми!

 

Ведуча 2. Вічна шана всім, хто здобув Перемогу!

 

Читець 1.

На наші ясні зорі,

На наші тихі води

Руїну, смерть і горе

Несуть вони, народе!

Та хай цей сон проклятий

Грабіжникам не сниться —

Довіку не топтати

Їм нашої пшениці.

Гей, сміло стань,

Гей, прямо глянь

Ти ворогам у вічі!

На славний бій,

Останній бій,

Усіх Отчизна кличе!

 

 

Читець 2.

У бій за наші ниви,

За ясний сміх дитячий,

За юний спів щасливий.

За славний труд гарячий,

Вперед, полки суворі,

Під прапором свободи

3а наші ясні зорі,

За наші тихі води.

 

Гей, сміло стань,

Гей, прямо глянь

Ти ворогам у вічі!

На славний бій,

Останній бій.

Усіх Отчизна кличе!

Читець 3.

 

За кров братів пролиту,

За кожен плач дитяти

Проклятим відплатити,

Розбійників скарати.

Щоб жити нам в спокої,

Щасливо і погідно,

Візьмімося до зброї

За землю нашу рідну.

 

Гей, сміло стань,

Гей, прямо глянь

Ти ворогам у вічі!

На славний бій,

Останній бій

Усіх Отчизна кличе!

  

 

 

                                 Пісня «Мы за мир»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

.