Виховний захід «Гріє душу село, моє рідне село...»

 

Відкрита виховна година

«Гріє душу село, моє рідне село…»

 

Учень 1: Заходьте ж бо, люди,
            Нам є, що сказати, 
          Побачте, почуйте 
           Ви наші  таланти. 

Учень 2: Заходьте в господу, 
       Село наше чесне. 
         Живи і возрадуйся,
          Роде наш гречний . 

 

Учитель:  Дорогі учні, батьки, вчителі! Сьогодні ми зібрались на відкриту виховну годину у 6 класі на тему «Гріє душу село, моє рідне село». Здається, ви все про нього знаєте, давайте подивимось, чи це насправді так?

Звучить пісня Раїси Кириченко «Гріє душу село, моє рідне село…»

Паралельно демонструють  презентацію про село

Учитель: Наше село Словатичі є малесенькою краплиною великої України, частинкою волинського краю…Україна, рідний край… Золота, чарівна сторона. Земля рясно уквітчана, зеленню закосичена. Скільки ніжних поетичних слів придумали люди, щоб висловити гарячу любов до краю, де народилися й живуть!

Учень 3:

Дивися, безкрайнєє, синєє небо,
Стоїть над землею, неначе шатро.
Воно посилає любов нескінченну
І щиро дарує надію й добро.
У цьому шатрі килими золотаві –
Із соняхів, жита, пшениці, вівса.
А десь майоріють, як крапельки неба,
Волошки блакитні. Яка ж то краса!
Тут мешкають люди привітні та чесні,
Хліб–сіллю гостей зустрічають вони.
Земля наша щедра, родюча, багата –
Усіх нагодують безмежні лани.
Хай знає весь світ про казкову країну,
Де синєє небо та жовті поля.
Хай квітне щаслива моя Україна!
Найкраща, безцінна, любима земля.

Учень 4

Лине пісня над Стиром,

Де Прип’ять, де Світязь, де Луга,

Де під небом поліським щедротно вражають поля, -

Від Олики до Люб’язі,

Від Веселихи й до Бугу розквітає земля,

Співає волинська земля і вогнистий танок,

І весілля барвисті вистави,

Цвітом жита й калини

Килими й вишиванки цвітуть…

Ти від того, Волине, мені ще ріднішою стала,

Що у краї моїм пісня й праця пліч-о-пліч ідуть.

 

Учень 5.

Волинь моя, мій диво-край Волинь –

Омріяний, оспіваний, розквітлий…

Чи то озерна світанкова синь,

Чи шум лісів при весняному вітрі,

Чи гомін рік – того не знаю сам,

У чому більша притягальна сила

І в чім твоя найвдатніша краса,

Що так мене з тобою поріднила.

Уклін тобі, поліський диво-краю,

І дяка долі, що тебе я маю.

 

Учитель. Ми щасливі тим, що в цьому мальовничому куточку України розкинулось наше рідне село Словатичі. І сьогодні ми зібрались тут, щоб поговорити про рідне усім село, його людей.

  Для кожної людини найдорожчим є те місце, звідки походять її корені, де вона народилась. Куди б доля не покликала нас, ми неодмінно в думках линемо до нашого далекого вогника отчого дому, до батьківського порога, розквітлої калини під вікном, рідної маминої мови, якою вона співала колискову, протоптаної стежини до сусіда, лелече гніздо на хліві, до терпкого запаху картопляного поля, до незрадливої маминої усмішки.

  Саме рідне село – наш оберіг, наше пристанище.

 

Учень 6.

Тут усмішка матусі незрадлива,

Тепло долонь, натруджених за день,

Тут наша доля сонячно-щаслива

Зростала з щирих маминих пісень.

Тут так духмяно пахне паляниця,

Порізана на рівні скибочки,

І молоко, що піниться в дійниці,

Землі живої теплі грудочки.

Вертаємось і відлітаєм знову

У свій щасливий веселковий світ.

А вітер нам співає колискову,

І очі матері нам дивляться услід.

 

 

Учень 7.

Як не любить той край,

Де вперше ти побачив

Солодкий дивний світ,

Що звемо ми життям.

Де вперше став ходить

І квіткою неначе

В його теплі зростав

І усміхавсь квіткам.

 

Учитель.

Кожне село має свою давню історію. Найдавніша згадка в архівних документах – 1797 р.  Отже, якщо рахувати навіть з цього моменту, то село має 216 років. Як свідчать матеріали архіву, село тоді мало лише 22 двори, кількість населення: чоловіків – 46, жінок – 49.

  Пізніше, через 55 років, у 1852 році – 15 дворів, населення: чоловіків – 63, жінок – 65.

  Через 10 років. У 1862 році – 11 дворів, населення: чоловіків – 44, жінок – 40. у той час у селі був поміщик асесор Іван Давиденко.

  Також в архівних матеріалах згадується с. Словатичі у викупному акті селян на землю у власників села Словатичі у 1869 році.

  Великою власницею маєтку по 1939 рік рахується Марія радська Мікулічова – полячка. Усталені запаси її землі станом на 1935 рік в загальному складають 487.0 десятин землі, з них 101.0 ріллі. Всі довколишні ліси теж були її власністю.

  Поміщиця мала великий маєток в с. Четвертня Маневицького району.

  Відомою постаттю був пан Сікорський. У пані Мікулічевої він був управителем. Пізніше був війтом у Тростянці. У с. Словатичі він теж мав будинок, за радянських часів там була місцева школа.

  Станом на 1908 рік у списках землевласників Луцького повіту, які мали не менше 100 десятин землі, рахувався Оржанський Антон Францевич, який мав 345 десятин землі у с. Словатичі. А проживав він у с. Колки. Це зафіксовано у «Памятній книжці Волинської губернії на 1908 рік».

  Наше село було під владою Польщі і тому згадка про нього є у «Словнику королівства Польського», виданого у Варшаві 1889 року. У цьому словнику населених пунктів із назвою Словатичі є три. Про наше сказано дуже мало: «Словатичі – повіт Луцький, була каплиця католицької парафії у с. Вишеньки». Очевидно, це пов’язано з тим, що до с. Вишеньки були будинки поляк, то і, можливо, наші жителі теж ходили у католицьку каплицю.

  А раніше, як і зараз, ми відносилися до парафії Суської церкви. У книзі «Дєвятисотлєтиє православ’я на Волині ( 992-1892) зазначено: «Суская церков Михайловская, построенна неизвестно корда и кем, деревянная, совершенно ветхая. Приписниє деревни: Словатичи и Свози. Число прихожан: 512 мужчин и 522 женщини. Количество церковної земли: 60 десятин.

   На жаль, в архівних матеріалах нічого не сказано про деревообробний комбінат «Тар-Так», котрий був на території села на початку ХХ століття. Старожили розповідають, що він був ще за царя. Хто був його власником – невідомо. Від «Тар-Таку» йшла вузькоколійка, своєрідне залізничне сполучення. Відомо, що власник «Тар-Таку» займався благодійництвом. На території комбінату була школа-інтернат. Там навчались, жили і харчувались діти-сироти, діти з багатодітних сімей з довколишніх сіл. Говорять, що школа була двоповерхова. Час заховав усе і залишив для нас безліч нерозгаданих загадок.

 

Учитель:

   Нині  село Словатичі відноситься до Суської сільської Ради. Станом на 1 листопада 2013 року в селі нараховується ____ дворів, ________ жителів: чоловіків - _____, жінок - ____. Дітей від 0 до 15 років - _____, дітей дошкільного віку - _____.

   На території села діє місцева загальноосвітня школа, працює бібліотека, ФАП, клуб, два магазини.

Звучить пісня-танець  «Летять лелеки…»

 

Учитель:

   Не один солдат, вертаючись з далеких доріг до рідного села, припадав на коліна, цілував рідну землю. Крізь виснажливі роки воєнного лихоліття його манив, йому снився рідний дім, дружина, мати, дитя. З цим святим почуттям він ішов у бій, воно марилось йому на коротких перепочинках.

  Та не всі повернулися у наше село з далекої війни. Рясними літерами виписані їх імена і прізвища на гранітній плиті біля обеліска воїнам-односельчанам. _____ імен недорахувались сім’ї. Пам’ять хай буде жива. Хай ніколи не стреться з пам’яті людської жодне ім’я загиблого. Плачуть вдови, плачуть діти, які залишились без батьків.

  Прошу пом’янути загиблих воїнів-односельчан хвилиною мовчання.

 

Учень 8:

А було ж у матері три сини, 
Ті, що трави запашні косили, 
Ті, що сіяли і жито, і пшеницю, 
І збирали всякую пашницю. 
Вони своїх полів недоорали, 
Де журавлям літалося і снам, 
Вони на амбразурах помирали, 
І мир заповіли своїм синам. 
Окопи заросли, зарубцювались рани, 
Та пам'ятає розум і душа: 
Європу із вогню виносили Івани, 
Чужа земля була їм не чужа. 
 

Учень читає вірш « Ішли у бій мої односельчани…»

Ішли на фронт мої односельчани

Під гул землі, кривавий плач зорі.

Ішли Миколи, Петри та Івани –

Одвіку сівачі і косарі.

Вони пішли на поклик Батьківщини –

Дядьки і хлопчаки, батьки й сини,

Важкий тягар упав на їхні спини –

Тягар війни.

О як нестерпно днями і ночами

Домівка пахла зраненій душі!

Та йшли полями битв односельчани –

Сапери, куховари, гармаші.

Через «котли», руїни та облоги,

Через озера чорних попелищ –

Як важко ми ішли до Перемоги,

Але – прийшли!

Цвіли салюти в небі голубому

Запахли медом ниви та луги

Чому ж не повернулися додому

Мої односельчани дорогі?

Лишились там, в полях, посеред гулу,

Криваву чашу випивши до дна.

Для тих, котрі додому не вернулись,

Ніколи не закінчиться війна.

Через жита, гаї, степи і ріки

Ідуть, верстають час – за роком рік.

І хто вони тепер уже навіки –

Оратаї? Солдати? Косарі?

Миколи, Петри, Дмитри та Івани –

Усі, хто не прийшов іще з війни,

Вони мені навік односельчани,

Моїй Вітчизні назавжди – сини.

 

Учитель:

   Прославив ймення нашого села наш односельчанин, Герой Радянського Союзу Василь Павлович Киричук. Він народився у нашому селі 16 січня 1924 року. Його босоноге дитинство не знало ще того страшного лиха, яке випаде на його покоління. А коли війна котилась на Захід і залишила рідне село, у лютому 1944 року Василь Киричук попросився на фронт. Невдовзі до батьків почали надходити солдатські трикутники з берегів Західної Двіни в Білорусії. Стрілецька дивізія, в якій воював наш односельчан, одержала наказ форсувати річку і утримувати плацдарм на протилежному березі. Під час форсування Західної Двіни в районі села Шарливо під сильним рушнично-кулеметним і артилерійським вогнем в числі перших на західний берег річки переправився Василь Киричук, вступив у бій з ворогом, забезпечив утримання у ворога позиції. В цьому бою він і загинув.

  Подвиг простого сільського хлопця з Волині, воїна з полум’яним серцем, червоноармійця стрілецької роти 938 стрілецького полку 306 Рибінської дивізії високо оцінений Радянським урядом. В.П.Киричуку присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу від  25 червня 1944 року.

 

Учні

Українське сонячне село…

Закрите лісом звідусіль

У цьому гарному селі

Жив хлопчик з іменем Василь.

 

Був весельчак він, пас корови

Залізе на найвищий дуб.

Мав чорні, дуже гарні очі

Над лобом – непокірний чуб.

 

Був працьовитий і сміливий,

Боровся і других навчав.

У вихідні носив він галстук,

Що з Аргентини дід прислав.

 

Учився добре, був слухняним,

До років двадцять він доріс,

Коли на нашу землю рідну,

На нас напав, мов звір, фашист.

 

Щоб вороги навік прокляті,

Могилу тут знайшли собі,

У славну армію Радянську

Брати Василь і Кость пішли.

 

У запасному полку попрощались

Поцілувалися ще раз.

«Ми ще зустрінемось», - сказали

Й пішли виконувать наказ.

 

День четвертий… бій ішов важкий

За річку Західна Двіна.

Ріку, червоную від крові,

Зробила лютая війна.

 

Всі били ворога завзято,

А катюга не здававсь.

Тоді прибіг до командира,

Стрілець з Волині, наш солдат.

 

 - Товаришу Кучерявенко,

Мені дозвольте форсувати.

• Що ж, сину, йди, - сказав, обнявши,

Візьми патронів і гранат.

 

На спині кулемет, патрони

І в’язка танкових гранат –

І з цим знаряддям через річку

Уплав поплив Васьок-солдат.

 

Навколо кулі розривались

І рвались міни на воді.

А він дививсь лише на берег.

Мов заворожений тоді.

 

Не вб’єш мене, катюго клятий,

Я покажу тобі за всіх:

І за Волинь, за маму й тата,

За всіх сестер, братів своїх.

 

І ось берег зовсім недалечко,

Та раптом міна перед ним…

Пірнув у воду – вибух сильний,

Обдав лиш полум’ям своїм.

 

І ось на березі здоровий,

Із непокірним своїм чубом,

Із кулеметом влаштувавсь,

Між скелею і старим дубом.

 

Увесь вогонь прийняв на себе,

Бив до нестями ворогів,

Кругом земля палала й небо,

Він жив, хоч дуб його горів.

 

Навкруг його фашистів клятих,

Валялись трупи, як снопи.

Тоді підсіли ще солдати,

Своєму другу помогти.

 

Командир палка підбіг. І – друзі,

Впав на коліна, поцілував.

А потім встав, здійняв кашкета,

Сльозу непрошену прогнав.

 

На бойовім посту загинув,

Герой Радянського Союзу,

За Батьківщину, неньку рідну,

Хвала йому і шана, друзі!

 

Ні, не загинув Киричук,

Герої, друзі не вмирають.

В Поставі місті

Про нього добре пам’ятають.

 

Там, де могила у Поставі,

Люди всі приносять квіти,

А прийде мати , тихо скаже:

«Хай буде мир в усьому світі!»

 

Хай слово зле «війна» загине,

Хай мир і дружба вік живе,

Ми мир відстояли навіки,

Бо в майбуття йдемо нове.

 

Учитель: Наше  село – це люди прості, звичайні, працьовиті. І кожен – це доля, це радість, це горе. Бо таке складне наше життя.

   Кожне село має своє родовідне дерево, так як і кожна родина. Бо якщо оселя повниться і дитячим сміхом, і порадами старших людей – то це щастя. І ми, діти, повинні досліджувати свій родовід, знати своє коріння, знати минуле свого роду. Бо від цього тільки міцніє наша людська пам'ять і продовжується історія нашого села.

А зараз музичне вітання від батьків 6 класу. Пісня «Моє село».

 

Учень 9:

Де б я не був –

Додому не раз повернусь.

І замріяний клен зашумить у дворі.

Де б я не був – матерям до землі поклонюсь –

Найрідніші у світі для нас матері.

 

Учень 10:

З далекої тривалої дороги,

Через печалі й гіркоту розлук.

Спішу вклонитись отчому порогу

І доторкнутись материнських рук.

 

Учень 11:

Чому мене так вабить рідна хата,

Збадьорює, мов подихом весни?

Бо в хаті тій мене чекають батько й мати

У світлому серпанку сивини.

 

 

Учитель:

Тож, дорогі діти, я думаю ви побачили, що ми маємо чим пишатися, маємо що переказати колись своїм дітям про наше рідне село.

 

Учні:

12

Тут сіять нам і тут почать зачинок 
Бо кращий урожай не жде на нас ніде, 
Бо тисячі доріг, мільйон малих стежинок 
На поле отче кожного веде. 

 

13

Пахне рідне село цвітінням лугів 
І роздоллям небес, і піснями гаїв, 
І полями, де сонячне світить чоло, 
Пахне цвітом село. 

14
Вийде рідне село на жнива й сінокіс, 
Заспіває село на весіллях дзвінких. 
На просторах живих вітерцем повело,
Будить рідне село і зорю, і росу. 
 

 

15
Я любов до землі все життя пронесу. 
Все, що бачу навкруг,

що в мені проросло, 
То ж бо рідне, єдине село 

 

Учитель: Село наше - то велика і дружня родина, це наші славні земляки: хлібороби, вчителі, медики, тваринники, комбайнери, механізатори, бухгалтери, кухарі, працівники культури і просто люди, які живуть з нами та в інших місцях, але тут пройшло їх босоноге дитинство, незабутня юність. Бережімо ж славні традиції, звичаї та свята нашого села, примножуймо здобутки його на радість дітям та внукам нашим, бережімо ж наше село, не цураймося його свят та буднів, бо село - це криниця нашого родоводу, це наша велика…родина 
   Село - наш дім, наше коріння і доля, наша кровність і материнська пісня. Наше село - розбуджені досвітки, духмяні пахощі літа. Тут живе наше дитинство, це частина нашого серця. Вона наша сповідь і турбота, і безтурботність теж. Рідне село - це ми з вами, це наша Україна-мати.

 Мов птиці в небі синім

Давно дитинство сонечком зійшло.

 Моє село, село на Україні,

 Казковим, буйним цвітом розцвіло.

 

16

Серед лісів село моє чудове
Там на світанні запахи медові,
Теплом вітрів овіяні степи, 
і в цьому краї народились ми.
 

Учень 17:

Щоб біда і горе всіх вас  обминало, 
Мир і щастя в оселю ступало. 
Благ усяких - горою, здоров"я - рікою, 
Ніяких бід і многая літ! 

Звучить пісня «Мій край»

Учитель  дякує присутнім за участь у святі.