Виховний захід "Моя Україно!"

Про матеріал
Виховний захід спрамований на виховання в учнів поваги до минулого рідного краю, вшанування жертв голодомору, виховання любові до рідного краю, його історії,
Перегляд файлу

МОЯ УКРАЇНО!

Моя Україно, недоле моя

Була ж ти мені дорогою

А нині тебе вже питаюся я

Ой що ж ти зробила зі мною?

 

Ми топчемо і ворогів і друзів

О, бідні Йорики, всі на один копил

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає немає могил.

 

Про них співаю я сьогодні

І про усіх, кого нема

Кого ковтнула смерті тьма

Їх кров наповнила б безодні.

Так тяжко плачу і дивлюсь

На їх голодні муки

І ревно Богу я молюсь

До неба зводжу руки.

 

Страшний пройшли ми друзі час

Та як живі вони між нас

І будуть жить на горе кату

І помнить будем батька, брата.

 

Нехай ідуть одвічними шляхами

Планети в чорній глибині

Нехай однаково чоло з димами

Схиляють в море наші дні

Нехай у лапах вашої гордині

В безодню тріпає земля

На бій із ними виступить однині

Душа знеможена моя.

 

Світе тихий, краю милий

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано?

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Молилася, турбувалася

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала

Звичаю навчала

Виростали мої квіти

Мої добрі діти

Планувала і я колись

На широкім світі

Панувала...

 

Відкрийтесь небеса

Зійдіть на землю

Всі українські села, присілки та хутори

Повстаньте всі, кому сказали: вмри

Засяйте над планетою невинні душі

Зійдіть на води й суші

Збудуйте памяті невчасний собор.

  • це 22 рік
  • це 33 рік
  • це 46 рік

Голодомор, голодомор, голодомор.

 

Трагічна память – то як чорний незглибимий колодязь, у який, можливо, і штучне, насильницьке винищення людей. не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотілося б бачити. Але мусимо подивитися в цей колодязь чесно чесно, нічого не приховувати, аби очистити власні душі від скверни, самовисповідатися і покаятися, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України

Пекельні цифри та слова

У серце бють неначе молот

Немов прокляття ожива

Рік 33, Голод, голод.

 

1933 рік. Найчорніший час в історії України. Страшна трагедія розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. Пухли старі і малі, вимирали роди і села. Це був страшний голодомор. Робився нищівний приціл на майбутнє , знищити українську націю, великий і гордий словянський народ.

Вимирали люди, вимирали цілі села

Коло тину – щоніченьки тіні

І черешні – неначе монашеньки

Кожна стежка закутана в іній.

 

О далекі небесні скрижалі

Та на небі, неначе на полі

Ота жовта, здичавіла мальва –

То найменшенька Оля.

(дівчинка з дзвоником пов’язаним чорною стрічкою дзвонить).

Кожна зірочка ім’ячко має

Відбиваються тіні в галерах

Отой білий в осонні розмає

То небіжчик Василько вертає.

 

Віз чумацький і кучер з кришталю

Он Іванко, Степанко, Марійка

Там, як зорі, вкупочці Саші

Чи то зорі? Ні, душі то наші.

 

Влітку, у серпні зорепад. Теплими погожими ночами зірки падають додолу, падають. Але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахують, востаннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність. Але то не звичайні зірки, то зорі – душі безневинно вбитих діток. Постійте тихо в передсвітанні біля вікна, розчиніть його навстіж і послухайте про що гомонять зорі – душі.

  • Під тиху мелодію виходять троє дітей.
  1.   – А мені заподіяли смерть за 5 колосків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки... Катруся опухла від голоду сиділа на межі рученятами ловила волошку, щоб з’їсти. Я озирнулася, зійшла з межі, зірвала один колосочок, другий, третій, п’ятий. І раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза. Мене били, палили сірниками ручки, ламали пальчики, били, били...поки не забили. Забили...за 5 колосочків, а було мені 6 рочків.

 І Катруся моя теж померла, там, на межі. Тепер вона теж зіронька.

 

2. – І мені хотілося їстоньки, мене Ганусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідусь. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Приїхали дядьки. Повкидали їх на воза і повезли за село в ями. Мій татко пішов до міста за хлібом і не повернувся – його дядько міліціонер з рушниці застрелив. Я в матінки все просила: Відріж мені пальчика, я його зїм, а то він не перекушується. Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котилися сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, одягла в чисті сорочечки, напоїла маковинням... і вже нас не стала.

Ганусею , Ганусею мене звали.

Мати Спіте діти, спіте любі

І не просинайтесь

Вже не буде мучить згуба

Забере Вас пташка райська

Спіте міцно, спіте діти

Янгол божий на порозі

Вже не буде їсти хтітись

І не будуть пухнуть нозі

Натопила маковинням

Затулила лядку й комин

І в тумані темно – синім

Заспівала колискову

Спи синочку, горе ласку

Засипай навіки доню

То моя остання ласка

З материнської долоні

Ще пограймось навперейми

В піжмурки з бідою

Ляльки!

Заховаємось од неї

У сиру земельку.

3. – А я Андрійком був. Мені було 3 рочки. Мене матуся зарубала. З моїх ручок, з моїх ножок холодець зварила, старших братиків і сестричок погодувала. А мою голівку до грудей, до серденька притуляла, люлі – люлечки співала, любим дитям називала. А через два дні моя рідна, люба ненька в річці утопилась.

 

Ой, вже світає! Полетіли, нам у рай пора.

(беруться за руки і вибігають)

Мати Мої синочки, доньки малолітні

Ви сині, мов німого неба синь

І як же так, у сонцесяйнім квітні ви померли

Згинь же смерте, згинь.

О діти, діти, Ангели невинні

Чом ви так тяжко й страшно мовчите?

Ви вже ніколи своїй рідній Україні

Своїх сердець і душ не віддасте.

Ви, не розцвівши, згинули дочасне

Поклав у землю вас голодомор

Волаю я, їх матінка, до Спаса

Звільни нас від грабіжників – потвор.

О Боже правий! Ти мій вчуєш голос

Спаси нас від проклятої чуми

Я ж бачу як важкий достиглий колос

Схилився над голодними дітьми.

 

Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світитись, земля перевернутись від того, що це було на Землі. За підрахунками кожен п’ятий українець загинув мученицькою голодною смертю. Щодня від голоду помирало  25 тисяч чоловік, щогодини – 1000, щохвилини – 17 людей.

Іноземні дослідники називають цифру – 25 мільйонів жертв. Зареєстровано 10 тисяч випадків людоїдства. В кожному селі від голодної смерті загинуло близько 800 чоловік, було зареєстровано один випадок канібалізму.

Проте світ не розколовся, земля обертається як їй і належить, сонце світить і зігріває нас своїм промінням. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями.

Ми єдині спадкоємці всього того, що було.

Тож пом’янімо сьогодні всіх великомучеників нашої тяжкої історії, згадаймо мільйони українських людей, які загинули мученицькою смертю від голоду, пом’янімо тисячі синів і дочок кураїни, життя яких проковтнула чорна машина репресій, вшануймо їх хвилиною мовчання.

Голодомор 1933 року був штучно організований. Всі запаси зерна було конфісковано. Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями села, по всяких звалищах у пошуках чогось їстівного – і падали на землю мертвими. Їли щавель, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, виминали зернята і жували їх посинілими ротами.

Сила – силенна людей йшли з села в місто, там давали продовольчі картки, але дуже часто вони туди не доходили. Дороги були встелені трупами, білими кістками, кругом стояв трупний запах.

Пекельні цифри і слова

У серце бють, неначе молот

Немов прокляття ожива

Рік тридцять третій

Голод, голод

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах

Сім мілліонів! Боже мій

Недолічила Україна.

 

А гомін, а стогін

Як подзвін церковний

Сигнали на трасах

І лемет металу

За Київ і Харків,

За Суми й Полтаву

На поклик за тих,

Хто опухли й не встали.

 

Зростали і гори зерна й терикони

Озер тих сліз і століттям не випить

Імен в Поминальних церквах не вписали

Ой скільки родин, скільки мавок косатих

Пройшли до кончини крізь голод?! Єгипет

Дощами й плачами кістки перемито

Де батько й сини, доня й мати похила

Могила Могил вікопомна Могила

Вивищуйся, народних страждань Пірамідо.

 

Я його не забуду ніколи, 33-го, - казала мама...

Хато, соломяна муко!

Свіже розбите вікно...

Хлопчик порізав руку,

Хліба не ївши давно!

 

Пахло! Як пахло довкола!

Бог один зна лише як.

Дядько, схопивши Миколу:

  • Ах ти, злодюга, босяк.

 

Хліба тобі закортіло!

Ось тобі – вдарив у дих.

Все ув очах потемніло.

Зойкнув лиш раз і затих.

Бив його дядько жорстоко,

Аж задихавсь, сатанів.

Хлопчик розплющивши око:

  • Хліба...Я...Їсти хотів.

 

Пхнув тоді тіло ногою,

Вкрили його лопухи.

Дядько гасав під вербою,

Ніби той привид лихий.

 

Роки, страшнії ті роки

Спомини і досі снують.

Голоду близяться кроки...

Як нам минуле забуть?!

 

У памяті народу й нині живе прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю. Не всі очевидці голодомору мають сміливість і силу розказати сьогодні правду. А треба розповідати, щоб ми знали. Щоб більше таке ніколи не повторилося. Як ніде стогне земля українська від кісток, похованих без трун у спільних могилах. Від зойків закопаних напівживих.

Поблизу Лубен стоїть Курган Скорботи вивержений на вічну память землякам, які залишили життя земне у пекельних муках. Приходять сюди люди з усіх куточків моєї квітучої України і несуть з собою кусочок черствого хліба і воду, та ще жменьку землі зі своєї рідної оселі. Кожен іде сюди за покликом матінки землі, яка сховала чи то батька , чи сестру, чи то кого із рідних.

Стоїть гора Зажури, неподалік Лубен. А на ній Хрест здійнявся – символ розпяття українського народу. Височезний хрест, здається достає неба, вічності, самого Бога.

За одвічним народним приписом не відспівані, не поховані по-людські душі усопших не впокояться поки світ. І важко стукатимуть у серця живих, доки світ. Отож маємо спокутувати свою вину безневинну і відспівати їх, вчинити їм мирську, а для віруючих за їхніми звичаями  панахиду.

Стань народе без ліку й числа

Хором траурним, пам’ятним колом

Стань вінком, стань життя Ореолом

Хай почує весь пагорб і кожна ограда

Що засуджено зло і проміниться Правда

Омріяна Правда!

 

Боже великий, всевладний

Яви нам свою могутність

Дай розпізнати правду

Праведників не забудь

 

Дивляться в твої очі

Мільйони скатованих душ

Пригорни їх, посели на спочинок

Та їхнього сну не наруш.

 

Заступи нас і нашу державу

Од кривавих, лютих незгод

Всі ми – сущі, усопші, прийдешні

Твій пшеничний, безсмертний народ.

 

Пісня Боже, великий, єдиний

 

 

 

 

 

docx
Додано
9 листопада
Переглядів
13
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку