Виховний захід «Шануймо старість, бо вона свята»

«Шануймо старість, бо вона свята»

(присвячений Міжнародного дня людей похилого віку.)

                 

Мета:  розкрити історію  запровадження Міжнародного дня людей похилого віку; виховувати людяність, милосердя, співчуття і шанобливе ставлення до людей похилого віку;  узагальнити знання учнів про правила поведінки вдома, в школі, в громадських місцях, прищеплювати навички правильного ставлення до старших, батьків, виявляти піклування про молодших, слабших.

                «Схилилась яблуня до тину,

                                             Сповна віддавши урожай.

                                                  Не ображай стару людину,

                                                  Чи чуєш ти, не ображай».        

 

Учитель. Другий місяць осені починається з особливої дати. 1 жовтня у всьому світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку, проголошений Генеральною Асамблею ООН, а в Україні це також і День ветерана.

  Україна, як повноправний член ООН, підтримала ініціативу міжнародного співтовариства і з 1991 щорічно відзначає цей день. Рішення про щорічне відзначення в Україні Міжнародного дня громадян похилого віку та створення належних умов соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян затверджено урядовою постановою від 26 вересня 1997 року № 1066 «Про щорічне відзначення Міжнародного дня громадян похилого віку».  Відповідно до Указу Президента України від 24 вересня 2004 року 1 жовтня Україна відзначає і День ветерана.

  Цей день – не лише можливість нагадати всім про людський обов’язок бути турботливими і милосердними до найповажнішої частини суспільства. Це і привід до роздумів щодо подальшої долі людства, його культури, взаємозв’язку поколінь.

Ведучий. За міжнародною класифікацією, особою похилого віку вважається той, хто досяг 65 років. Таких у світі нині - понад 629 мільйонів, тобто майже кожна десята людина на Землі. До 2050 року число їх у багатьох розвинених країнах збільшиться вдвічі, а загальна кількість складе 2 мільярди осіб.

  За даними Держкомстату України, кожен 5 мешканець – це особа похилого віку, шоста їх частина самотні люди. Половині із самотніх людей потрібна допомога в повсякденному житті, особливо сьогодні, коли для багатьох пенсіонерів основним джерелом існування є пенсія, розмір якої не забезпечує нормального життя.

Ведучий.  Ми мало замислюємося над тим, хто ж такі "особи похилого віку", чим маємо завдячувати їм. Передусім, це люди, які піднялися на найвищі вершини життя, з яких воно бачиться більш реальним, без оман. Їхнє найбільше багатство – досвід, знання, вміння, мудрість. Але найголовніше, що це покоління тих, хто на фронті чи в тилу, вистояли і зробили найбільший внесок у розгром гітлерівського фашизму. Цього не маємо забувати.

Ведучий.  Весна і літо… як швидко вони спливають. І ось тихою ходою підступає осіння пора: рано чи пізно, але дівчина стає молодицею, дружиною, потім ненькою, далі свекрухою чи тещею і, врешті-решт, бабусею, а парубок перетворюється на чоловіка, батька, тестя, свекра і, нарешті, стає дідом.

    Справді, інколи ми забуваємо про них у щасливі і радісні хвилини. Але коли у нас горе, біда, то чомусь ми, таки, завжди повертаємося до батьківського дому, до маминої безмежної доброти. Поки живі мати і батько, бабуся і дідусь, то ніяке зло не страшне для дітей та онуків, бо день і ніч вони складають Богові молитви за своїх дорогих кровинок.

 

Учень.

 Ти живи, бабусю, ще живи

Літ зо сто, а, може бути, двісті.

Хай не раз достигнуть ще хліби –

А ми не раз приїдемо із міста.

Ти сиди, як завжди, в холодку,

Під затишним небом з винограду

Розкажи мені про молодість прудку,

Дай мені наставницьку пораду

Лиш живи бабусю…хоч рочок!

Ще один, ще два, і ще хоч трішки.

Ти зноси ще стільки сорочок,

Яблук як було позаторішніх.

Нам живи бабусю, на добро,

На смачну черешню і малину,

На горох рівнесеньким рядком

І дівочу долю тополину.

І не раз достигнуть ще хліби,

Й ми не раз приїдемо із міста.

Ти живи бабусю, ще живи

Років сто, а краще років двісті.

Ведучий.  Кажуть, про зрілість суспільства можна судити з того, як воно ставиться до дітей і людей літнього віку. Можливо, так воно і є, бо старі люди - наше минуле, а діти - майбутнє, І ми, що живемо нині, не можемо існувати повноцінно без цієї спорідненості.

В Україні проживає майже 2 мільйони одиноких людей. Така вже їхня доля залишатися у чотирьох стінах сам на сам зі своїми проблемами, хворобами. Знали б ви, як вони чекають,  щоб хто-небудь із нас завітав до них.

Ми часто не помічаємо їх - згорблених зморщених. А вони завжди поруч. В автобусі молодий чоловік несамовито штовхає дідуся, який хоче примоститися на краєчку сидіння. Як виявилося, це місце він зайняв для свого товариша. Та дідусь ніяково виходить, схиливши голову.

Стара бабця гірко нарікає на свою долю: маю дітей та онуків, а вони відцуралися від мене, кричать, ненавидять, обзивають, І таких випадків - безліч! Постає запитання: що це? Невихованість? Дефіцит совісті? А може, ми думаємо, що старість обмине нас?

Учень.

Сидить одна в старій порожній хаті

Бабусенька на присмерку життя.

Білизна і подушки на кроваті

В крохмальному мереживі шиття.

І Матір Божа вишита над нею,
 

Немов пливе у хмарах рушників

Й торкається десницею своєю

Обличчя бабці, у стезях років.

На смерть близьку очікує безрідна,

Хоч з кожного кутка вапняних стін,

Глядить сімейка з фотографій рідна:

Онуки, три доньки і Вітя син.

Ніхто не привітає… Не стривоже

Охайність самотканих доріжок,

З обідом у печі не допоможе,

Пампух спекти, а чи смачний ріжок.

Годинник лиш не втомиться лічити

Останок днів до часу небуття...

Жорстокий світ! Невдячні рідні діти..!

Не дай Бог вам, отак… в кінці життя!

Ведучий.  Ні! Старість - уперта бестія, що покриває обличчя і руки зморшками, чіпляє на плечі горб і дає кожному ціпка. Старість більш за все потребує уваги, любові, турботи та ласки. Але часто гак і залишається без цього. Щодня ми бачимо сумні очі тих, кого в одне ціле об'єднало слово «старість», бачимо безнадію, розпач,  з самого серця виринають слова «Молодість, зазирни у вічі старості,.,»

Учень

Молодість і зрілість стали говорити…

Про усе в цілому про життя, про діти,

Молодість сказала: «Мені краще жити…»

Зрілість посміхнулась й стала говорити:

«Знаєш, мила, хочу тобі побажати

Всі мої роки прожити й  величезний досвід заробити».

Молодість, з насмішкою: «Що в тобі такого?

Дім, сім’я, робота …Ці страшні окови …»

Зрілість посміхнулася, як молодшій доньці:

«Без тенет сімейних, хто ми під цим сонцем?!»

Молодість співала: «Все в мені прекрасно,

Молода я, вільна, і красива, ясно?»

Зрілість їй сказала: «Я – мудріша тебе,

Перегони із тобою – все це не для мене…

«Ти живеш так сумно…нудно і серйозно...»

Молодість доводить власну правоту…

«Ти не розумієш, жити –  це не просто…»

Зрілість все говорить думку золоту…

«Ну а де ж те щастя, щастя хоч існує?»

Що це: дім, машина, грошей коли не бракує?»

«Щастя, так воно буває

Якщо жить з коханими небо дозволяє,

Якщо сміх дитячий чується із дому…

Ти ще з щастям, мила, зовсім незнайома»

Молодість промовчала, раптом запитала: «Якщо правда все це,

Що ж ночами плачеш і про що секрети?»

«Я ночами плачу», – зрілість говорила:

«Бо раніше все це я  не цінувала»

Учитель. Дивлячись на нас, молодих, вони радіють, що ми їхнє продовження, і водночас сумують, через те, що ми часто забуваємо про них, обминаємо їх. Вони не просять у нас чогось незвичайного, вони хочуть тільки нашої уваги, а інколи –  допомоги.

  Найвища наука життя - мудрість. А найвища мудрість - бути добрим. Доброта й чуйність, співпереживання і щиросердність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді - це завжди було у характері українського народу, у наших традиціях споконвіку зберігалася звичка наділити прохаючого, прихилити подорожнього, надати допомогу немічному, заступитися за беззахисного і скривдженого.

Ведучий.  У будь-яких життєвих ситуаціях залишайтеся на висоті, будьте Людиною. Ніколи ке втрачайте віри. Життя каше смугасте і в ньому чергуються успіхи і невдачі, злети і падіння. У царя Соломона, якого називали мудрим, була каблучка, на якій було вирізьблено: «І це мине». Пам'ятайте, що ми не завжди будемо молодими і сповненими сил…. Настане час, коли і нам буде необхідна підтримка рідних...

Ведучий.  На картах небесних тіл ця планета не позначена, але вона існує. І в свій час кожен із нас, залишаючися жителем Землі, ступає на цю планету. Називається ця планета Старість. Час там протікає повільно - з довгими безсонними ночами.
Люди з цієї планети сприймають життя по-іншому: живуть більше в минулому, ніж у теперішньому. Старість... За енциклопедичним словником старість - це «віковий період від 75 до 90 років».

Ведучий.  Ось послухайте ще одну сумну історію про байдужість до найрідніших людей, яку переповідає В. Сухомлинський у своєму оповіданні «Дерев'яний лелека»

В одному селі жили собі чоловік і жінка. Був у них маленький син Сергійко. Був у чоловіка і батько - Сергійків дідусь. Жив він у комірчині, яку йому відвели. Наближались Сергійкові іменини: йому сповнювалось п'ять років. Батько і матір вирішили влаштувати вечір. Запросили багатьох гостей. Голову колгоспу й бригадира. Сусідів запросили.
Тільки Сергійкового дідуся забули запросити. А він уже давно готував онукові подарунок. Вирізав із дерева лелеку. Ось уже й вечір почався, сходяться гості, подарунки приносять. Тільки дідусь сидить на ліжку в своїй комірчині. Перед ним на столі стоїть дерев'яний лелека, підняв голову і дивиться у вікно своїм чорним оком, немовби прислухається до музики, що лунає із сусідської кімнати. Так і знайшли його вранці... Схилився на подушки, задивлений на лелеку, сумний, непорушний, а в очах - захололі краплини сліз. А на столі стояв дерев'яний лелека і дивився у вікно.

Учень

Сім десятків дідові старому,

Сам незчувсь, коли і відгуло, -

Вже лице пожовкло, як солома,
 

Борознами вкрилося чоло,

Сяють очі глибиною спідлоба,

Тільки пух лишивсь на голові...

Лає син, що ні чорта не робить,

Допіка невістка: ще живі?

Остогидло діду хліб жувати,

Слухати образи від усіх,

Ціле літо горобців ганяти

Та граків сусідові на сміх.

Взять би істик, торбу через плечі

І піти світ за очі з села,

Але звик до хати, до малечі,

Що його, мов батька, облягла.

Все стерпить, хіба заплаче стиха,

Дивлячись на добрих малюків.

Все стерпить - докори, сором, лихо –

Лиш би вмерти на землі батьків!

Ведучий.  Нас завжди зігрівають отча хата і теплота рідних, поки вони чекають нас. Але проходять роки, і непомітно підкрадається старість. В цей осінню зігрітий день і час хочеться сказати, поважайте дорогих вам рідних, будьмо чуйними у ставленні до них, - людей похилого віку, бо це є наріжним каменем людяності. Поважаймо, шануймо, робімо добро! Пам’ятайте, чим довше житимуть твої бабуся і дідусь, тим більше мудрості і душевної теплоти вкладуть вони у наше серце. Ви тільки вслухайтесь: «бабуся», «бабусенька», яке ніжне, красиве, лагідне, пестливе і тепле слово.

Учень.

Сині весни пройшли, промайнули,

Наче коні, промчали літа,

Не помітили ви, не збагнули,
 

Що настала пора золота.

Не сумуйте, старенькі, не треба,

Не тримайте на серці жалі.

Я до ніг прихилив би вам небо.

Щоб вам легше жилось на землі.

Знаю, юність живе лиш майбутнім,

Знаю, зрілість цінує лиш мить,

Тільки старість живе незабутнім,

Тим, чого не вернуть, не спинить.

Є закони природи незмінні

Для людей, для птахів, для трави.

Ви простіть нас, байдужих, ми винні,

Ми ще будем такими, як ви!

Ведучий.    Чи звернули ви увагу на те, що в багатьох народних казках героям, які потрапили в скрутне, здається, безвихідне становище, зустрічається стара людина і вказує подальший шлях?

– Що ви думаєте з цього приводу? (Міркування учнів.)

  – У цьому виявляється народна шана до людей похилого віку, які мають великий життєвий досвід, знання, вміння, щоб передати їх молодшому поколінню. Навіть Бога, Отця Всевишнього ми уявляємо собі білобородим старцем.

Ведучий.  Повага до старших вважається в народі рисою, притаманною кожній порядній людині. Щоб виховати цю рису, дітям розповідали й розповідають різні повчальні історії, казки, легенди. Ось одна із них.

"Колись старих людей, у яких не було вже сил працювати, спускали на лубках у провалля: щоб дарма хліба не їли. А один чоловік дуже любив свого батька і не виконав жорстокого закону, заховав його у хліві, годував таємно. Через деякий час трапився недорід: нічим людям сіяти. Старий побачив, що син чогось журиться, розпитав про все і порадив зняти снопи із стріхи, ще раз обмолотити і засіяти. Так син і вчинив. Зійшов у нього хліб найкраще, і найбільша нива була засіяна. Всі люди допитувались, як він до такого додумався. Він спочатку мовчав, а згодом розповів, що його батько так навчив. З того часу люди перестали старих на лубках вивозити, а шанували до самої смерті, бо вони мудрі, життям биті, завжди розуму навчать.

Ведучий.  Мені важко зрозуміти тих людей, батьки яких нібито добровільно доживають віку в будинках для перестарілих. І, якщо в деяких країнах таке явище вважається нормальним, то наш народ це осуджує. Люди, які всі сили віддали дітям та онукам, на старості літ позбавлені родинного тепла, радості спілкуватися з тими, кого люблять. А скільки втрачають ті діти, що спровадили з дому стареньких батьків, як вони духовно обікрали своїх дітей. Адже бабусина колискова пісня, "дідусева казка, в якої щасливий кінець", їх мудре і лагідне слово — це той золотий засів у дитячу душу, з якого виростає людяність, милосердя, справедливість і щедрість...

Традиційно шанобливе й лагідне ставлення до старих батьків в українських родинах відбито в народній творчості. Старенька мати в пісні — голубка сивенька, сивая зозуленька, горлиця, батько — голуб сизокрилий тощо. Цю традицію успадкували письменники.

Учень.

Виглядала мати із вікна,

Поглядала мати на дорогу.

Другий поверх.

Мовчазна стіна не розділить

Радість чи тривогу.

Старість подивляється на шлях –

Бо це зосталось тільки й світу...

Привезли сюди на «Жигулях»

Позавчора рідні її діти.

Тут, мовляв, їй буде веселіш

(От сиди, стара, і веселись).

Від думок - полиново гіркіш:

Рідні діти матері зреклись.

Хворе серце плаче по ночах,

Та не шле проклін до їх порогу.

Озовись надією в очах,

Гомінка натруджена дорого!..

У могилу не бери провину.

Зло нічого не дає, крім зла,

Вмій прощати, як прощає мати,

За добро добром спіши воздати –

Мудрість завше доброю була.

Витри піт солоний із чола

І трудись, забувши про утому,

Бо людина ціниться по тому,

Чи вона зробила, що могла.

Скільки сил у неї вистачало.

Щоб на світі більше щастя стало.  

Ведучий.  Поміркуйте над таким випадком: «У бідній багатодітній сім'ї народилася ще одна дитина. Мати лежить тяжко хвора, а батько змушений іти в поле, бо треба ж заробляти дітям на шматок хліба. Семенко ще малий, але, як найстарший серед дітей, порядкує в хаті. Він гордий, батько довірив йому важливу справу: коли мати вмиратиме, дати їй у руки свічку, але хлопчик не знає, коли це зробити і запитує в мами».

Уявіть собі, який невимовний біль материної душі викликало запитання її дитини. Той біль сплодив великі дві сльозини, які покотились з її очей і... замерзли. Для чого я наводжу вам цей епізод? А для того, щоб нагадати про дуже важливу річ – тактовність у ставленні до старших та недужих.

Учень.

А баби хата – домовина,

А баби хата – мов труна.

Померла баба Катерина

І третій день лежить вона.

Пообіч баби білі руки,

Як дві обрублені струни…

Є в баби четверо онуків,

Одна дочка і два сини.

Міста далекі заманили,

Їх в ситий затишок квартир,

А в баби хата, як могила,

Немов забутий монастир.

Нема сльози кому зронити,

Лиш сад за вікнами поник.

І баби ангел-хоронитель

Склав крила скорбно під рушник.

Сусіда вийшов, гладить вуса,

Не розуміє в чому річ:

Чому це в Катрі кляті гуси

В дворі ночують третю ніч?

Покіль село стелилось спати,

Світили вікна замість свіч…

Ой що ж вам, хлопці в трьох кімнатах,

Ой що ж вам сниться третю ніч?

Це ж ваша хата – домовина

Сумую тяжко в самоті,

Це ж ваша ненька-сиротина

Одна у смерті як в житті.

Ведучий.   Якнайчастіше спілкуйтесь зі своїми дідусями й бабусями, звертайтеся до них за порадами. Їхня мудрість і великий життєвий досвід застережуть вас від багатьох помилок. А з іншого боку, усвідомлення того, що вони вам потрібні, що ви їх любите, що їх думка для вас важлива, — велика радість для людей похилого віку.

Запам'ятайте ще одну важливу річ: зроблене вами добро повернеться до вас сторицею, як і заподіяне зло, черствість, байдужість. Як ви ставитесь до своїх і чужих стареньких, так будуть ставитись до вас, коли доживете до їхніх літ.

Учень.

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
 

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини,

і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

Тест  "Хвилинка для роздумів”.

Якщо хочете знати про те, як ви ставитеся до людей похилого віку та чи виховані ви діти, досить дати відповідь "так" чи "ні" на запропоновані запитання. Якщо "так" — поставте (+), якщо "ні" — (-).

•          Чи знаєте ви день народження своїх дідуся і бабусі?
•          Чи вітаєте своїх дідусів і бабусь із днем народження?
•          Чи соромитеся ви вдома, у гостях, у театрі подавати бабусі пальто, дати руку, коли виходите з транспорту?
•          Батьки пригощають тебе тістечком, шоколадкою. Чи завжди ти ділишся з своїми дідусем і бабусею?
•          Чи допомагаєш своїм дідусеві та бабусі у господарській роботі?
•          Чи хоч раз допомагав стареньким перейти дорогу, донести кошик чи підняти якусь річ?
•          Якщо ти дуже гарний онук чи гарна онучка, знаки повинні стояти в такій послідовності: ( + + - + + + ). Якщо картина вийшла зовсім протилежна, ти повинен серйозно задуматись над тим, якою людиною ростеш. Якщо ж тільки дещо не співпадає, не засмучуйся. Справу можна виправити, будь тільки уважним до своїх близьких.

Вчитель. На закінчення нашої розмови хочу навести вам слова із повчання князя Володимира Мономаха дітям: "Старих шануйте, як батька, а молодих, як братів". Робіть все, щоб вони щоденно відчували повагу і турботу, мали гідний рівень життя, не втрачали суспільної активності. Нехай в цьому стрімкому світі завжди по особливому світиться родинний теплий вогник – вічне джерело наснаги й любові.