СВІТЛИЦЯ ШЕВЧЕНКОВОГО ЗАПОВІТУ

(Сценарій тематичного вечора)

      Над дошкою — портрет Шевченка, прикрашений рушником, нижче — гілки калини.

На столі на вишитому рушнику пучок колосків, свічка в свічнику, гусяче перо, аркуші паперу. Один з кутків класу імітований під селянську світлицю — піч, лава, стіл, у кутку ікона.

Вступне слово вчителя. Шевченків «Кобзар»... Він став синонімом сумління свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозину, найменший стогін болю кріпака. Духов­ну велич і красу народу він підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь^світ. Ім'я Тараса Шевченка стало символом на­шого народу. Його «Кобзар» лежить на столі поряд з хлібом, а пісні його вишиті на рушниках.

Ведучий:

В похилій хаті край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем

(Входить мати з немовлям на руках)

Мати: Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невільником – кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде, твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?

(Відходить убік, виходить учениця і читає поезію «На панщині пшеницю жала»)

На панщині пшеницю жала, 
Втомилася; не спочивать 
Пішла в снопи, пошкандибала 
Івана сина годувать. 
Воно сповитеє кричало 
У холодочку за снопом. 
Розповила, нагодувала, 
Попестила; і ніби сном, 
Над сином сидя, задрімала. 
І сниться ій той син Іван 
І уродливий, і багатий, 
Не одинокий, а жонатий 
На вольній, бачиться, бо й сам 
Уже не панський, а на волі; 
Та на своїм веселім полі 
Свою-таки пшеницю жнуть, 
А діточки обід несуть. 
І усміхнулася небога, 
Проснулася — нема нічого... 
На сина глянула, взяла 
Його тихенько сповила 
Та, щоб дожать до л а н о в о г о, 
Ще копу дожинать пішла.

 Мати. 
Як гірко, як нестерпно жаль 
Що долі нам нема з тобою! 
Ми вбогі, змучені раби, 
Не знаєм радісної днини. 
Нам вік доводиться терпіть, 
Не розгинать своєї спини. 
Промовиш слово і нагай 
Над головою люто свисне. 
І так усюди з краю в край. 
Панує рабство ненависне. 

Виходить стомлений батько, зупиняється біля матері

Батько: Синові Тарасику з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабияким чоловіком; з його буде або щось добре, або велике ледащо, для його моє наслідство нічого не буде значить або нічого не поможе

           Пісня

(Заходить мати, несе запалену свічку, ставить її на столик біля портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).

Хлопчик. Матусю, а правда що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синку, правда.

(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає “Колискову”)

Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив.

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив... Марусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, ясно і світло це далеко видно.

Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся мій хлопчику. (Гладить його по голові).

Учень

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм п,ам'ять Шевченка

Учень

Ти,Тарасе, сьогодні

Нас зібрав докупи.

І зійшлися у цій залі

Шевченка онуки

Ведуча. Так, саме навесні прийшов у світ цей геній людства, « щоб всіх од сну нас розбудить» . Усім вам відомо, що 9 березня 1814 року в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкащина) народився Тарас Григорович Шевченко. Родина була не з бідних : батько знав грамоту, чумакував, стельмахував. Усі день і ніч працювали, щоб і ненависну панщину відробити, і себе прогодувати.

 

Ведучий. Тарас був четвертою дитиною в сім'ї. Він виростав пустотливим, допитливим і мрійливим хлопцем. Хлопчику було лише 9 років, коли померла його мати. Через два роки не стало й батька. Життя Тараса, його братів і сестер стало нестерпним. Шевченко потрапив до сільської школи, де вчителем був дяк, «носити воду школярам». Він наймитував у дяка й одночасно вчився. Гірким було те навчання, гірким було його дитинство.

              Пісня «По діброві вітер віє»

Мелодія затихає.

На сцені, під тополею, сидять два хлопчики – пастушки.

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий…

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти ? Ти ж голодний…

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями… (Плаче):

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба – повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством – мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме… Казала, що може, це якраз ти…

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати? Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє…А хаті злидні несказанні…

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє…

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє:

Було колись – в Україні

Ревіли гармати:

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося – осталися

Могили на полі.

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):

Не вернуться сподівання,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани, Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить…

Тільки ворог, що сміється…

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине,-

Слава не поляже.

Не поляже, а розкаже.

Що діялось в світі.

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша пісня, наша дума

Не вмре, не загине…

От де, люди, наша слава,

Слава України!

Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи:

Без золота, без каменю.

Без хитрої мови.

А голосна та правдива.

Як Господа слово….

Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?

Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю вибрати з-поміж усіх людських книг  дві, то мав би узяти Біблію та «Кобзар». Без першої він був би неповноцінний морально, без другої – немислимий і недолугий як народ, «Кобзар» - це Євангеліє від Тараса.

Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка…

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я – кріпак. Я – сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди…

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти.

Разом з Тарасом козак виходить.

Учень. Він був сином мужика, а став володарем у царстві духа. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав нові, світлі і вільні шля­хи професорам і книжним ученим.

            Мелодія  «Думи мої». Читці продовжують.

1. Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині <...>

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі —

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! Злої!

 

3. А вже бреде сліпий кобзар,

І Гонта кличе на пожар,

Кавказькі гори, в млу повиті,

Рясною кровію политі,

Чолом підводяться до хмар,

І Катерина півжива

Дитя в хуртечі сповива.

Сніги колишуться над нею...

Орел жадібний Прометею

Криваве серце розбива.

4. По «Кобзарю» отім старім

Учились грамоті щасливо;

Росли задумані від «Дум»,

Гострили гнів за Катерину

І клали в серце тихий сум

За слізну долю удовину.

Нам снились Ґонтині сини,

Що батько вбив за честь і волю, —

Сувора правда давнини

Ішла, мов клятва, в нашу долю.

 

(Виходять герої Шевченкових творів)

Катерина (проходить сценою з дитиною на руках і говорить сама до себе):   Утік! Нема! Сина, сина батько одцурався! Боже ти мій! Дитя моє! Де дінуся з тобою? Москалики! Голубчики! Візьміть за собою…бо покину. Як батько покинув  (застигає у непорушності)

Наймичка (виходить):  А я ледве додибала до вашої хати, не хотілося на чужині одній умирати! Коли б Марка діждатися… Так щось тяжко стало!  (Входить хлопець-Марко. Наймичка кидається до нього)

Наймичка: Марку! Проти мене! Я каралась! Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… Я твоя мати

Виходить Лілея у довгій білій сорочці, з роз­пущеним волоссям.

Лілея.

За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий цвіте!

Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий,

Святий Боже, милий!

 (Під сумну музику йдуть зі сцени)

 Сценка-колаж «Тополя»

1 русалка

Ходімо гріться!

Зійшов вже місяць!

2 русалка

Місяченьку! Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти!

Посвіти нам… Он щось ходить!

Он під дубом щось там робить.

3 русалка

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила – не спинила,

Пішов та й загинув…

 

4 русалка

Пішла вночі до ворожки

Щоб поворожити:

Чи довго їй на сім світі

Без милого жити?

1 русалка

Пішла, вмилась, напилася,

Мов не своя стала.

Вдруге, втретє та, мов сонна,

В степу заспівала.

 

Дівчина (під час монологу дівчини русалки пов’язують на її одяг, руки різнокольорові стрічки, а дівчина потихеньку підіймає руки вгору, перетворюючись на дерево)

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!

Там десь милий чорнобривий

По полю гуляє,

А я плачу, літа трачу,

Його виглядаю.

Скажи йому, моє серце,

Що сміються люде,

Скажи йому, що загину,

Коли не прибуде.

 

2 русалка

Зілля дива наробило –

Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждалась пари.

3 русалка

Прилітає зозуленька

Над нею кувати,

Прилітає соловейко

Щоніч щебетати.

4 русалка

Виспівує та щебече,

Поки місяць зійде,

Поки тії русалоньки

З Дніпра грітись вийдуть.

(Під музику до балади «Причинна» русалки і дівчина йдуть зі сцени)

 

Ведуча. Мандруючи Тарасовими шляхами, зупинимося в холодних казематах Петропавлівської фортеці, де утримували Шевченка до остаточного винесення вироку. За вікном - хоча примарна, але воля. На душі - пекучий біль і світлий сум, а в серці - віра у власну непохитність.

Ведучий. Десять довгих років життя поета забрала солдатчина, обшуки, знущання. А найголовніше - заборона писати й малювати - те, заради чого жив поет.

Учень

Забрали олівця. Папір забрали.

Здається, уже гірше не бува.

Краще б на горло ви мене скарали!

А ви ж у мене вкрали всі слова...

Учень

.. .Мовчати...Ні!...Це не моя стихія;

Боротись - так боротись. До кінця!

Терпіти буду. А мовчать - не вмію...

О, дайте хоч огризок олівця!

 

Учень читає вірш «Мені однаково»

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

Учень

Дивився гнівно, зболено Тарас,

Проти царя пішов, проти цариці.

Не мертвих, а престольних на той час,

Хіба ж таке коли кому проститься?

Учень

Страждав Шевченко у неволі,

Та не скорився грізній долі.

Він і в кайданах на царя

Спалив обух вогнем пера!

          Пісня

Два місяці далеко від Вкраїни

В Землі лежав похований Тарас,

Не встиг купити білої хатини

Щоб зігрівала пращурів і нас

 

Не встиг зійти і на високій кручі

Щоб милуватись обрієм Дніпра,

Грудьми дихнути, як реве ревучий,

Строфу для кобзи випустить з пера.

 

Та вічний біль і думу про Чернечу

Ні брат ні друг забути не змогли.

В травневі дні народ підняв на плечі,

Щоб ти позбував чужинської землі.

 

Там спорудили з дальніх сіл могилу

Потрісканії руки кріпаків,

Мабуть, Господь послав незламну силу,

Щоб пам’ять залишилась для віків.

Багато літ минуло з того часу

Праправнуки вивчають Заповіт”

У Каневі вклоняється Тарасу

Не тільки Україна – цілий світ.

 

           Пісня “На високій дуже Кручій”

Ми чуємо тебе Кобзарю

Крізь століття

І голос Твій нам душу окриля

Встає в новій красі забувши лихоліття

Твоя, Тарасе, звільнена земля

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі титане кладемо

Ми чуємо тебе Кобзарю

Крізь століття

Тебе своїм сучасником звемо.

           Пісня “Поклін тобі Тарасе”

“Заповіт” мелодія.

 

Учитель. Перегорнули ми останню сторінку «Кобза­ря», доторкнулися душею до палкого й нескореного серця по­ета. А пісні, які співали сьогодні, вже півтора століття співає український народ, а скільки ще співатиме — залежить від нас з вами. Адже нам творити долю української пісні, української мови, українського народу. Тож нехай «Заповіт» великого Кобзаря стане заповітом для нас — зберегти мову народу, йо­го звичаї, його пісні і пронести через віки у майбуття.