Виховний захід "Тарас живе і промовляє"

Виховний захід “Тарас живе і промовляє”

Мета : показати значимість постаті Кобзаря для всього людства; розвивати творчі здібності учнів, поглибити знання з краєзнавства; виховувати повагу і шану до велета України - Т. Г. Шевченка.

Звучить музика___________________

Дитина (звертається до батьків)

Любий тату, милий тату!

Ти скажи, навіщо хату

Рушниками ми прибрали,

Ніби в свято великоднє?

День який у нас сьогодні,

Що квіток отак багато?

Батько.

Так, у нас сьогодні свято!

Дитина (до матері)

Мамо, що ж за свято нині?

Мати.

Так Тарасове, дитино!

Знай, колись, моє серденько,

Був у нас Тарас Шевченко.

Дитина.

Хто ж він був нам, любий татку?

Батько.

Наймиліша всім людина

І найкращая перлина,

Яку має Україна,

Наша рідная країна.

 

(Звуки природи – щебетання пташок)

Голос за сценою

Летять сніжинки… Одна, друга, третя… Летять, сміються, веселяться, розмовляють, граються, штовхаються, доторкуються одна до одної. І чутно навкруги кришталевий передзвін. Але що це? Погляньте у вікно! До нас повільно, але впевнено наближається красуня-весна. Давайте всі заплющимо очі й підемо їй назустріч.

Дитина:

Встала весна, чорну землю сонну розбудила.

Уквітчала її рястом, барвінком укрила,

І на полі жайворонок, соловейко в гаї

Землю, убрану весною, вранці зустрічає.

Вихователь:

Кажуть в народі: весна дарує всім життя, в природі все прокидається, оживає, молодіє. А людині весна дарує мрії, віру в щасливе майбутнє.

 

Щороку в березні до нас

Значний приходить час

Це ж народився наш Тарас

Творець палких пісень.

 

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Своїми босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

Дітина.

 Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка

Слово вчителя.

Зорепадом летять роки у минуле, у віки… Але щороку приходить до нас весна, а з нею – Шевченківські свята. У всьому світі вшановується пам'ять цієї людини, митця слова і пензля, легенди нашого народу. Тарас Григорович Шевченко став символом волі, незалежності, стійкості, що є найціннішим і найдорожчим для кожного.

Звучить пісня «Зацвіла в долині»

Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

 

Любо, любо стало,

Пташечка зраділа

І защебетала.

 

Почула дівчина

І в білій свитині

З біленької хати

Вийшла погуляти

У гай на долину.

 

І вийшов до неї

З зеленого гаю

Козак молоденький,

Цілує, вітає.

 

 

Як діточок двоє,

Під тую калину

Прийшли, посідали

І поцілувались.

 

 

Звучить музика. По залу «літає» пташка.

Тарас. Катрусю, глянь перша пташка вже з’явилася! Це мабуть весна!

Катруся. Так, Тарасику, це ластівочка до нас прилетіла, весну на крилах принесла.

Тарас. А надворі ще холодно. Вона не змерзне?

Катруся. Ні! Її сонечко зігріває.

Тарас. Де ти, ластівко, літала? Де ти зиму зимувала?

Ластівка. За лісами , за морями

Я носила телеграми,

В них весела новина :

«Повертається весна!»

Тарас. Ластівочко, ластівочко мила,

Ти весноньку узяла на крила,

І принесла до нашого краю

Тепло , радість з небесного раю.

Дитина. Ластівочко, пташечко маленька,

Ти приносиш радість для серденька,

Веселенькі пісеньки співаєш –

Пробудитись землю закликаєш…

Ластівочка. Сонце ясне нам із неба сяє…

Весна в квіти землю одягає.

Ластівочка, пташка я маленька,

Я приношу радість для серденька.

(ластівочка вибігає)

Тарас (підходить до Катрусі).Яка гарна ти, Катрусю, у цім віночку,

Ще й пасує тобі дуже вишита сорочка.

Катруся. Своїми руками сорочку вишивала,

А для віночка квітів у полі назбирала.

Танок з рушниками

 

Ведуча. Тараса Шевченка ми розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Він сам приходить у наш день. Але і ми повинні йти до нього.  Лише так між нами буде глибоке взаєморозуміння.

Ведучий.  Наскільки ви розумієте і пам’ятаєте творчість Великого Кобзаря, покаже сьогоднішній конкурс. До участі запрошуються учні 5-9 класів, які змагатимуться  у конкурсі читців.

А визначити переможців допоможе журі ( представлення складу журі) 1.__________________________________ 2.____________________________________ 3.____________________________________

 

КОНКУРС

 

(Слово журі. Визначення переможців, вручення призів )

Додаток до конкурсу

Сонце заходить, гори чорніють...

Шевченко Тарас

N. N.

Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люди, що одпочинуть,
А я дивлюся... І серцем лину
В темний садочок на Україну;
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори.
На синє небо виходить зоря.
Ой зореї зоре! — і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.

[Орська кріпость 1847]

 

 

 

Ну що б, здавалося, слова...

Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди! ..... Похилившись, Не те щоб дуже зажурившись, А так на палубі стояв І сторч на море поглядав, Мов на Іуду... Із туману, Як кажуть, стала виглядать Червонолицяя Діана... А я вже думав спать лягать — Та й став, щоб трохи подивиться На круглолицю молодицю, Чи теє... дівчину!.. Матрос, Таки земляк наш з Островної, На вахті стоя, Журився сам собі чогось, Та й заспівав,— звичайне, тихо. Щоб капітан не чув, бо з лиха Якийсь лихий, хоч і земляк. Співа матрос, як той козак, Що в наймах виріс сиротою, Іде служити в москалі!.. Давно, давно колись Я чув, як, стоя під вербою, Тихенько дівчина співала, І жаль мені, малому, стало Того сірому-сироту, Що він утомився, На тин похилився, Люде кажуть і говорять: «Мабуть, він упився». І я заплакав,— жаль малому Було сіроми-сироти. . . . . . . . . . . . . . . . Чого ж тепер заплакав ти? Чого тепер тобі, старому, У цій неволі стало жаль — Що світ зав'язаний, закритий! Що сам єси тепер москаль, Що серце порване, побите, І що хороше-дороге Було в йому, то розлилося, Що ось як жити довелося,— Чи так, лебедику?! «Еге...» [Друга половина 1848,

 

ДУМКА

 

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду,

Нема куди прихилиться —

Хоч з гори та в воду.

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом,

Утопився б — тяжко жити,

А нема де дітись.

В того доля ходить полем,

Колоски збирає,

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

Добре тому багатому,

Його люди знають,

А зо мною зострінуться —

Мов недобачають.

Багатого губатого

Дівчина шанує,

Надо мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

Чи я ж тобі не вродливий,

Чи не в тебе вдався,

Чи не люблю тебе щиро,

Чи з тебе сміявся?

Люби ж собі, моє серце,

Люби, кого знаєш,

Та не смійся надо мною,

Як коли згадаєш.

А я піду на край світа,

На чужій сторонці /83/

Найду кращу або згину,

Як той лист на сонці.

Пішов козак, сумуючи,

Нікого не кинув.

Шукав долі в чужім полі

Та там і загинув.

Умираючи, дивився,

Де сонечко сяє.

Тяжко-важко умирати

У чужому краю...

 

 

 

ДУМКА

 

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі, дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають,

Очі плачуть, чорні брови

Од вітру линяють.

Серце в’яне, нудить світом,

Як пташка без волі.

Нащо ж мені краса моя,

Коли нема долі?

Тяжко мені сиротою

На сім світі жити;

Свої люде — як чужії,

Ні з ким говорити;

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому розказати,

Чого серце хоче,

Чого серце, як голубка,

День і ніч воркує;

Ніхто його не питає,

Не знає, не чує.

Чужі люде не спитають —

Та й нащо питати?

Нехай плаче сиротина,

Нехай літа тратить!

Плач же, серце, плачте, очі,

Поки не заснули,

Голосніше, жалібніше,

Щоб вітри почули,

Щоб понесли буйнесенькі

За синєє море

Чорнявому зрадливому

На лютеє горе!

 

 

 

 

Сон ("На панщині пшеницю жала...")

Шевченко Тарас

Марку Вовчку

На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться ій той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою-таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога,
Проснулася — нема нічого…
На сина глянула, взяла
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.
[13 липня 1858, С.-Петербург]

 

Тарас ШЕВЧЕНКО

В казематі

VI

Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.
На чужину з України
Брати розійшлися.
Покинули стару матір.
Той жінку покинув,
А той сестру. А найменший
Молоду дівчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полі.
А невістка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долині…
А дівчина заручена –
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов'яла.
Не вертаються три брати.
Плаче стара мати,
Плаче жінка з діточками
В нетопленій хаті.
Сестра плаче, йде шукати
Братів на чужину…
А дівчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По світу блукають,
А три шляхи широкії
Терном заростають.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

 

ДОЛЯ

 

 

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

 

Тарас ШЕВЧЕНКО

В казематі

III

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

Тарас ШЕВЧЕНКО

В казематі

II

За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак
Встає сивий, похилий.
Встає сам уночі,
Іде в степ, а йдучи
Співа, сумно співає:

“Наносили землі
Та й додому пішли,
І ніхто не згадає.
Нас тут триста, як скло!
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
По своїй по землі
Свою кров розлили
І зарізали брата.
Крові брата впились
І отут полягли
У могилі заклятій”.

Та й замовк, зажуривсь
І на спис похиливсь.
Став на самій могилі,
На Дніпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Сині хвилі голосили.
З-за Дніпра із села
Руна гаєм гула,
Треті півні співали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

 

КАТЕРИНА

Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года

 

І

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

 

 

І мертвим, і живим…

Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима.
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали?
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотна
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє. ....
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї:

То одинокому мені

Здається — кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна...

Аж бачу, там тілько добро,

Де нас нема. В лиху годину

Якось недавно довелось

Мені заїхать в Україну,

У те найкращеє село...

У те, де мати повивала

Мене малого і вночі

На свічку Богу заробляла;

Поклони тяжкії б’ючи,

Пречистій ставила, молила,

Щоб доля добрая любила

Її дитину... Добре, мамо,

Що ти зарані спать лягла,

А то б ти Бога прокляла

За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люде подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . /120/

І я, заплакавши, назад

Поїхав знову на чужину.

 

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини,

А препоганії пани

Жидам, братам своїм хорошим,

Остатні продають штани...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Погано дуже, страх погано!

В оцій пустині пропадать.

А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать — і мовчать!

 

А як не бачиш того лиха,

То скрізь здається любо, тихо,

І на Україні добро.

Меж горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люде веселі.

Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Украйні.

 

 

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Очам любо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З Богом заговорить...

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу,

Й не знаєш, де дітись,

І ждеш його, того світу,

Мов матері діти.

 

 

Тарас ШЕВЧЕНКО

В казематі

VIII

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

[Між 19 і 30 травня 1847,
С.-Петербург]

 

 

 

Ведуча:

Це був Поет. Поет з родини бідної,

А душу мав розкрилену , як птах.

Гарячим болем і живою піснею

Його слова – в народу на вустах.

А скільки ж раз його було розіп’ято

За правду, за «Кобзар», і «Заповіт».

В душі народу словом заповітним він

Залишив вічний і глибокий слід.

Коли б не він, то й люди б нас не знали,

Коли б не він, про нас не чув би світ,

Коли б уміли ми любити так, як він

Любив людей і Україну рідну, -

Давно б уже злетілися з усіх чужин

У тихий рай , на землю заповітну

 

(виходять учні з аркушами, стоять до зали спиною)

Ведучий.  Отже, Тарас  Шевченко… (учні по черзі повертаються)

(Наприклад: Талановитий, Активний, Революційний, Авангардний, Сміливий,  Шанобливий, Енергійний, Відважний, Чесний, Ерудований, Нескорений, Критичний, Одержимий)

Учні разом:

У росяні вінки заплетені суцвіття,

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.

 

Ведуча: Знаймо його – і знані будемо.

Сповідуймо його – і правдиві будемо.

Любімо святу Україну, як він,-

І в світі люблені будемо.

 

Пісня «Україна-вишиванка»

 

 

 

 

 

Скиньте з Шевченка шапку.

Та отого дурного кожуха.

Відкрийте у нім академіка.

Ще одчайдуха-зуха.

Ще каторжника роботи.

Ще нагадайте усім:

Йому було перед смертю

Всього лише 47. (І. Драч)