Виховний захід " Україна в наших серцях назавжди"

Україна  в  наших  серцях    назавжди

Мета  Формування  в  учнів  національної  свідомості  та  людської  гідності  до  рідної  землі,  свого  народу,  поваги  до  історичного   минулого  і  сучасного  України.     Оформлення. Намальована ілюстрація з оповідання Степана Васильченка «На чужину»,відео та  аудіозаписи  творів,  пісень.

Вступне слово вчителя. Ми живемо в Україні. У 2021 році виповниться 30 років, як вона стала незалежною. А скільки наші письменники, діячі наук перестраждали, борючись, щоб вона була вільною. Майже 500 письменників і поетів було репресовано за те, що всім серцем уболівали за нещасну долю неньки України. Ви чули імена Василів Стуса і Симоненка, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Антоненка-Давидовича та інших, яких мучили в ГУЛАГах, розстрілювали. Деякі самі кінчали життя самогубством.

      А як гарно вони описували народні традиції. Твори їх повинні бути настільними книжками у вас, адже хто ж так навчить любити рідну Україну?

     Учениця. Недовго довелось боротися за волю свого народу Василю Симоненку, всього 28 років виділила йому доля. З якою любов’ю до Батьківщини писав!

               Україно! Ти для мене – диво!

               І нехай пливе за роком рік,

               Буду, мамо, горда і вродлива,

               З тебе дивуватися повік.

Учень. Як ненавидів поет ворогів України!

             Рідко, нене, згадую про тебе,

             Дні западню куці та малі –

            Ще не всі чорти живуть на небі,

            Ходить їх до біса по землі.

            Україно! Ти – моя молитва,

            Ти моя розлука вікова.

            Гримотить над світом люта битва

            За твоє життя, твої права.

Учениця. Василь Симоненко любив талановитий і працелюбний український народ, який у спадщину нам залишив прекрасний фольклор. Згадує поет своє дитинство у вірші «Грудочка землі»:

         Бігла стежка в далеч і губилась,

         А мені у безтурботні дні

         Назавжди, навіки полюбились

         Ніжні і замріяні пісні.

         В них дзвеніло щастя непочате,

        Радість невимовна і жива,

        Коли  їх виводили дівчата.                                                                                                                                            Вчитель. У всьому світі славиться наша українська пісня! Колись була я на Кавказі на березі моря. Біля санаторію одного вечора чую: розлягається чарівна мелодія української народної пісні. Слухання  пісні  «Розпрягайте, хлопці, коні». Моє серце солодко тьохнуло: я ж далеко від своєї України. Питаю, де співають.

• На весіллі, - кажуть.

І уявіть собі, як тяжко було в давнину багатьом українцям покидати рідну хату, рідне село, його пісні і їхати на чужину, аж за океан – в Аргентину, Канаду.

• Що їх заставляло покидати рідну землю?
• Голод, безземелля.

Учениця. Найтяжче горе було матері навіки прощатися з дітьми. Про це Володимир Бровченко написав вірш «Пісня з далекого краю», а композитор О. Білаш поклав його на музику. Послухаємо цю пісню.

Коли збиравсь за море від’їжджати,

Шукати щастя-долі на землі,

Немов смерека, на порозі хати

Стояла в горі вистраждана мати

І зводила до неба мозолі.

Приспів:

Не покидай мене, моя дитино,

І отчого подвір’я джерело.

На світі є одним-одна Вкраїна –

Твоє життя, і правда, і крило.

Яке б мене не терло люте лихо,

Домівки світ у серці не зачах.

Давно немає батьківської стріхи,

А мамине оте благання тихе

Я і донині чую по ночах.

Прости мене, далеке Прикарпаття.

І вік минув… Довкола чужина.

О тяжко-важко на чужині, браття!

Палахкотить в душі святе багаття,

Як голос неньки знову долина.

Учитель. Пісні на слова Бровченка знають у всіх країнах світу, де живуть українці.

Народ склав багато прислів’їв про Батьківщину і чужину. Хто їх пригадає?

• Краще гіркий полин Батьківщини, ніж мед чужини.
• На чужині і сонце не так гріє.
• З рідної землі умри – не зійди.
• Своя земля і в долоні мила.

Багато художніх творів написано про гірку розлуку з Батьківщиною. Хто з вас читав роман   Павла Загребельного «Роксолана» про дівчину-українку Настю Лісовську?

Перегляд   фрагментів  фільму  «Роксолана».                                                                                                       Учень. Сорок один рік була Настя в Туреччині Роксоланою-султаншею. Сорок один рік наймогутніша в світі  держава не чинила нападу на Україну. Це врятувало козацьку державу від загибелі. Знала Настя з уст європейських послів – розквітла її Батьківщина, повиростали нові міста. Так, вона, Роксолана, зробила більше ніж усі гетьмани України і наймогутніші армії Європи.                                                                                                          Слухання  пісні   у   виконанні   О.Винника  «Роксолана».

Учениця. Настя Лісовська звільнила з турецької неволі всіх земляків. Проводжаючи вранці галеру з останніми земляками, думала ця струнка, гарна жінка:

• Невже тут мені доведеться й помирати? Невже більше не побачу свого краю? Золотого жита в полі. Блакитного неба. Невже не почую церковного дзвону, не побачу жінок у вишитих сорочках, лагідних і привітних? Невже не почую мови рідної?

Учень. І все-таки довелось їй помирати на чужині. Роксолана була далеко від Батьківщини, жила в розкошах, але ніколи не забувала свого народу і свого краю, все робила, щоб полегшити його долю. Її передсмертні слова: «Можу спокійно помирати. оя Україна житиме! Житиме вічно!»

    Перегляд репродукції      пам’ятника  Насті  Лісовській.                                                                                     Їй спорудили пам’ятник на рідній українській землі – в Рогатині. Та найвеличнішим пам’ятником героїні є визнання України суверенною державою.

Вчитель. Ще про одну красуню-українку з Полтавської області Настю Висовську розповідається в книзі Миколи Лазорського «Степова квітка». Її теж забрали в неволю татари і продали в Туреччину. Була султаншею Роксоляною. Вона перед султаном говорила правду без страху: «Так, я бороню козацький народ, як вмію. Я мусульманка, люблю свого пана, але я козачка по крові, й ніхто не здібний переробити мене на туркеню…Оборони мій край від напасників, коли ж того не можна робити, то бодай не йди війною на січовиків».

- Які подібні за тематикою твори ви ще читали?

- Читали думу про Марусю Богуславку, яка звільнила 30 тисяч невільників з України?

- Чи читали ви оповідання Романа Завадовича «Маруся Богуславка»? Як пронесла Маруся любов до рідної України?

Учениця. Купив паша Марусю, у свою палату привів, у турецьку одежу зодягнув і найняв учителів, щоб дівчину по-своєму вчили і пильнували, щоб вона українські слова не чула, щоб не до Христа, а до Аллаха молилася. Але Маруся глибоко в серці, мов образок, носила спогад про рідний край – про сріблясту річку, круті скелясті береги і білі хатки у вишневих садка.

Вчитель. Уявіть  за багатьма прочитаними творами наше колишнє село з вишневими садками і дівочими піснями. Допоможе пригадати вам пісня на слова Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати».

Співають.

Вчитель. Правда ж, весела картина. Весняний чарівний вечір. Але чи так весело починається оповідання Степана Васильченка «На чужину»?

• Хто почне оповідати?

Учень 1. Тиха і смутна весняна ніч, мов молода черниця. Не чути на селі ні гомону, ні співу. Біліють проти місяця хати з темними вікнами, - не то дрімають, не то щось думають.

Учень 2. Може, думають вони про те, що завтра рано має відбутися на селі сумне свято, і після того святі багато їх останеться пустками.

Учень 3. Не дві і не три сім’ї, а мало не половина всієї громади завтра ранком помандрує з рідного села в далеку, невідому чужину.

Учень 4. В дворах, навантажені всяким збіжжям, стоять вози, готові в дорогу, й мандрівці останній раз лягли спочити в своїх хатах. Та чи сплять вони тільки?..

Учениця. (розказує, як прощався вночі з ясеном перед від’їздом старий Жук).

Вчитель. Поїздка на чужину розлучала дівчину з хлопцем, які любили одне одного. Покажіть це сценкою за оповіданням.

Автор.  А в панському саду соловейко чи плаче, чи сміється. Там стоять під терниною хлопець і дівчина. На перший раз, як упаде на землю ніч і пани вкладуться спати, крадькома виходила дівчина в сад до хлопця на розмову. Тепер минулися жарти, минувся сміх: стоять засмучені.

Дівчина. Тепер ти поїдеш, мене в славі покинеш, - будуть мене люди обминати. Бо хто ж візьме тую дівчину-наймичку, що парубок покинув… Я вірила, що з тобою нам судилося вже й вік згорювати. Буду плакатися на тебе, поки не вмру, і не буде тобі щастя на чужій стороні за мої сльози сирітські!

Хлопець. Нащо так казати?(тихо) Не сам я їду – жене недоля, ти ж знаєш про це. Нехай би я зостався тут, нехай одружилися б ми, в чию хату повів би тебе?

Дівчина. Казала ж – наймайся до панського двору, я на кухні служила б.

Хлопець. І цілий вік по наймах хилялись?

Дівчина. Ми б працювали, заробляли, зібрались бі на свою хату. Горювали б, та все ж у рідній стороні, не на чужині.

Хлопець. Щось мені і рідна сторона вже не мила. Чи не казав я тобі – кидай найми та поїдемо за мною. Що нам рідна сторона, коли нема в ній нам життя. А там би мали свою землю, свою хату, і ставала б нам чужа сторона за рідну.

Дівчина. Не буде мені чужа сторона за рідну довіку! Коли мені їхати звідсіля, то краще живою в домовину лягати.

Автор. Затихло кругом. Тільки чути, як тихо схлипує дівчина. Сумує тернина і, немов слізьми, осипає засмучену пару своїм білим цвітом.

Вчитель. Як би ви поступили в такій ситуації? Як дівчина чи як її коханий?

Учениця. (закінчує розповідь про від’їзд селян з рідної землі).

Монтаж

1. Україно, Україно!

Наша рідна мати!

Розпустила своїх діток

По світу блукать…

2. Побратались з цілим світом,

А старої неньки

Не забули – на чужині

Гірко їм, нудненько!

3. Як зійдуться де в дорозі,

Тільки і розмови,

Що про тебе, наше сонце,

Квіте наш рожевий.

4. Чи давно ти з України?

Що там чутно, брате?

Як сі має старенька,

Наша рідна мати?

5. Гей, гукнімо голосненько…

Може, десь сумує!

Може, вона своїх діток

І звідсіль почує!

(З поеми Пилипа Морачевського «Чумаки, або Україна»)

Вчитель. Чи виїжджали з нашого міста  до Америки люди? Які листи писали?

Зачитати лист.

Вчитель. Уже минуло більше ста років, як емігрували українці, які проживають зараз за кордоном, звуться вони діаспорою. Вони раді, шо Україна стала незалежною, допомагають нам в ці тяжкі роки. В 1992 році в Києві відбувся Всесвітній конгрес українців, приїжджали з Австралії, Австрії, Італії, Мексики, Аргентини, Франції, Далекого Сходу. Запам’ятався виступ на конгресі однієї жінки з діаспори: «Я так люблю Україну, що у мене все таке, як в Україні: біла хата, чорнобривці біля неї, вишивані рушники».

Учень. В Канаді живе українка з Волині – Наталка Мохорук. Вона кілька разів приїжджала на Полісся, побувала в музеї Лесі Українки. У 1990 році прислала в Київ лист і вірш. Не можна його читати і слухати без болю.

   Зачитує лист, потім вірш.

«Присвячую цей вірш усім, хто знесилений щоденними проблемами життя в Україні…, хто наміриться заплющити    очі  і  бігти  з  рідної  землі, яка, власне, тепер потребує кожного, щоб гуртом допомогти їй у такий важкий час…Прочитайте цей вірш і самі побачите, що у кожного з нас, хто проживає так далеко від України, є чи не найтяжчий камінь – туга за всім, що є рідне. Не завжди матеріальні достатки роблять людину щасливою. Всі, хто народився в Україні, але живе поза її межами, до сьогодні не може скинути з серця біль розлуки з рідним краєм. Не залишайте неньки в біді, бо совість, як і перша любов, завжди про себе нагадає…

Ти, друже, далекий, не знаєш

Про тугу безмежну мою,

Не чуєш, як серце ридає, -

За чим, я тобі розкажу:

Ридає воно за літами,

Прожитими тут, в чужині.

Ридає, що, рідний, не з вами

Злетіли так швидко в журбі…

    Живу, а душа вся німіє,

   .Бо тут – навіть сонце не те!

    І небо не те – хоч синіє,

   Холодне якесь, не моє…

   Як десь я побачу калину,

   Що квітне в канадськім саду,

   Згадаю мою Україну

   Й  непрошену витру сльозу…

      У нас не літають лелеки,

     В піснях не дзвенять солов’ї,

    Не чути, як тужить трембіта

    Десь в горах, в ранковій імлі…

   Так хочеться слово почути

   Вкраїнське, своє – не чуже,

   І в пісні всю тугу забути,

  Що душу на клаптики рве!

Тобі, мабуть, важко збагнути,

Що значить чужа сторона?

На вулицях мови не чути,

Що рідною змалку була…

Як страшно в чужині вмирати,

Здається, й земля тут тяжка…

Вкраїно моя, рідна мати,

Чого ти далека така?

Мій друже, шануй Батьківщину,

Вона, як життя, є одна!

Люби свою рідну Вкраїну –

Багата чи бідна вона…

Притулок, багатство, родину –

Де-небудь здобудеш собі.

Ніде не знайдеш України –

Я знаю, повір ти мені.

Торонто. З газети «Життя і слово» (Канада)

Вчитель. Напевно, ми так не любимо українські старовинні пісні, як діаспора в Канаді. Скажіть: а що ж є дорожче, як зберегти на все життя рідну материнську пісню, тим більше на чужині? Ви тільки вслухайтесь в щемливі слова українця, що живе в Канаді, як він з трепетом пишу у вірші про мамину пісню.

Учениця.

Пісне моя українська.

Пісне моя українська,

Яка ж ти мені мила,

Бо матуся тую пісню

Співати навчила.

Чуєш, мамо-українко,

Хоч ти тут, в Канаді

Учи дітей своїх пісень

Вони будуть раді.

Будуть тебе споминати,

Як я споминаю,

Хочу уже своєї мати

На світі не маю.

Моя мати в ріднім краю

В гробі спочиває,

Але її люба пісня

В Канаді лунає.

Записав Станіслав Литвинов.

Вчитель. Так само дорога для сина в далекій стороні і сорочка, вишита мамою. Заспівайте пісню.

Учень (співає),

Пісня «Виший, ми, мамо, сорочку»

Слова Михайліва

Музика Романишина

Виший ми, мамо, сорочку

В рідній моїй стороні,

Гори там виший рядочком,

Вишні рясні при вікні.

Приспів.

Хрестиком виший, матусю,

Рідні сади і поля,

Може, вже я не вернуся

Вранці стрічать солов’я.

Виший барвистим узором

Хату у ріднім краю.

Видиш, заплакані зорі

Падають в душу мою.

За океаном далеко

В час, як приходить весна,

Виший ми клекіт лелеки

На золотих ясенах.

Виший ми, мамо, сорочку,

Виший у ріднім краю –

Згадку про ласкаві очі,

Спогад про ніжність твою.

Будуть роки пролітати

В даль за життєву межу,

Вишиту шовком сорочку

Я у душі збережу.

Вчитель. Наші українці всі довгі десятиліття не мали змоги повернутись в Україну, бодай відвідати її. Сьогодні правнуки тих, кого доля закинула до далекої Канади, можуть вільно відвідати свою прабатьківщину. Вслухайтесь, як щемливо звучать рядки пісні «На Україну повернусь»:

Пильнуй її, сину

Цю стежку єдину:

По ній на Вкраїну

Вертають сина.

З гордістю за наших братів і сестер за кордоном і водночас пекучим соромом за тебе відзначаємо, як багато ми втратили на своїй землі, а їм вдалося зберегти там, за далеким океаном, мову, культуру, традиції народу.

Дорогі діти, хай вірш українського поета і лікаря Леоніда Павленка вас заставить задуматись, що у вас на світі Україна одним-одна, і її треба любити, як рідну неньку.

Учениця.

Хто забуде Україну,

ЇЇ чисту вроду,

Хто забуде заповіти

Батьківського роду,

Хто родивсь в Україні

Й миле забуває,

В того серце кам’яніє,

Радості не знає.

Вчитель. Зразком великої любові до Батьківщини для нас повинна бути любов до неї її великого сина Тараса Шевченка, який писав колись із каземату в казахських степах:

Учень. Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні…

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені…

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: - Молись,

Молися, сину: за Вкраїну,

Його замучили колись, -

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

ЇЇ, обкраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

Заключне слово вчителя.  Пророчий голос Тарасового болю розбудив нині нас, мільйони людей, розбудив у час чорнобильським вогнем і обкраденою духовністю, розбудив і показав, що нам не однаково, якою буде завтра доля України.

Це вам, дорогі діти, рятувати поранену, хвору землю України, нафаршировану атомними станціями, рятувати її чудову, оспівану у віках природу, її культуру!

                  Рефлексія «Незакінчене  речення»        Сьогодні   для  мене   найбільшим  відкриттям  було…                                                                              -Отримана   інформація   дозволяє   зробити   висновок…                                                                                      

-Сьогодні    я    дізнався..; навчився..;  зрозумів..;  змінив  погляд  на..;  мені  сподобалось...                                                                                                                                           Прослуховування пісні   про   Україну  у  виконанні  тріо  «Крайня   хата».