"Виховуймо молодь у любові до своєї нації та у розумінні етапів її розвитку".

                                            НАЦІЯ І НАЦІОНАЛЬНІСТЬ

          В сучасній Україні розділити терміни нація та національність не легко, адже за останнім переписом більше 70% населення визначили себе українцями. Натомість, розглянемо визначення:
          Нація є політичною спільнотою держави – це сукупність політично суб'єктивних громадян, що здійснюють колективні національні інтереси через механізм власної політичної організації — національної держави. Нація визначається, як основний державотворчий елемент, джерело державної влади та носій державного суверенітету. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.
          Національність є етнічною спільнотою – це спільнота, яка має спільне історичне походження, з єдиною мовою і самоусвідомленням (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших), власною державністю або прагненням до її створення.
          Українці є досить унікальним народом, який за свою історію з певних причин декілька разів змінював назву своєї національності. Взагалі ж випадки зміни народом самоназви у той час, коли сам народ продовжує існувати, трапляються досить рідко.
          Як пише Василь Балушок у своїй статті «Як русини стали українцями», етнонім «українці» виникає пізно, утверджується ж як загальноукраїнська самоназва практично на наших очах.
Уперше термін «українці» фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також боротьбі з татарами.
          В першій половині XVII ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств.
          Це був ще не етнонім, і тим більше не самоназва, а лише територіальна назва всіх жителів прикордоння — «України», незалежно від національності.
          Спричинили ж перетворення терміну «українці» на самоназву події Козацької революції середини XVII ст. і виникнення на території власне України Гетьманської держави.
          Саме відтоді термін «українці» поступово утверджується як етнічна назва жителів цих теренів, зокрема Середньої Наддніпрянщини і Лівобережжя (але не всієї України в сучасному розумінні).
          В універсалах Богдана Хмельницького та інших гетьманів з’являються назви «народ украйно-малоросійський», «народ український».
          Натомість термін «українці» в етнічному розумінні зустрічаємо у листі невідомої особи до Івана Виговського 1657 р., в листі архімандрита Новгород-Сіверського монастиря Михайла Лежайського до боярина Артамона Матвєєва 1675 р.
          Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. етнонім «українці» використовують у своїх літописах, поряд із термінами «русь»/«русин», Григорій Граб’янка і Самійло Величко. У XVIII—XIX ст. термін «українці» поширюється серед населення як етнонім, проте тільки як регіональний.
          Зокрема Яків Маркович у «Записках про Малоросію» (1798 р.) вказує, що Україною вважається територія «між реками Остром, Супоєм, Дніпром і Ворсклою», «від чего й тамошніх жителів називають українцами».
          Починаючи з першої половини ХІХ ст., українська інтелігенція (Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Михайло Драгоманов та ін.) починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Лівобережжі дією російських офіційних властей етноніму «русини». Її зусиллями етнонім «українці» поступово поширюється по всій території України.
          Однією з вагомих причин прийняття українською інтелігенцією нового етноніма була монополізація Росією (московією) давньоруської спадщини і неможливість ефективно протистояти цьому в умовах відсутності на той час в українців своєї державності.
          Тим часом етнонімічна назва «українці» була дуже вдалою, оскільки поєднувалася зі славним козацьким минулим і вже побутувала як один із регіональних етнонімів.
          Проте утвердження нового загальноукраїнського етноніма відбулося далеко не відразу.
Зокрема Тарас Шевченко термін «українці» ще не вживає.
          У творах Степана Руданського етноніми «українці» і «русини» фігурують паралельно.
Леся Українка вже взяла новий етнонім собі за псевдонім, хоч інколи все ж використовувала і назву «русини», «русько-український народ».
          Серед широких народних мас етнонім «українці» приживався як самоназва ще повільніше.
Остаточно утверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні аж після національно-визвольних змагань 1917—1920 рр.
          На Галичині та Буковині етнонім «українці» починає поширюватися з кінця ХІХ ст., коли там відбувається піднесення українського національно-культурного руху.
         Особливо цьому сприяли своєю діяльністю Іван Франко, Михайло Грушевський, а пізніше — рух січових стрільців і національно-визвольні змагання, включно з діяльністю УПА.
Як бачимо, український народ у процесі своєї непростої етнічної історії, під впливом певних обставин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно.
          Етнонім «русини» — є попередньою самоназвою українського народу, який пізніше, з певних причин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно.
Вперше цей етнонім у збірній формі множини «русь» і в однині «русин» фіксується в «Повісті временних літ» під 911—912 рр. у договорах князя Олега з Візантією.
          Такий тип етнонімії зі збірною формою множини взагалі характерний для давньоруської та староукраїнської мови, наприклад, «литва» — «литвин», «чудь» — «чудин», «мордва» — «мордвин» тощо.
          Наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. самоназва «русь»/«русин» поширюється на всю територію Південної Русі (в майбутньому України), витісняючи земельні етноніми.
Поширення тут етноніма «русь»/«русин» у ХІІ ст. як самоназви всього місцевого населення, що чітко фіксується в літописах (найбільше у Галицько-Волинському), є свідченням завершення русинського етногенезу. Адже поява єдиної самоназви, як показують дослідження етнологів, свідчить і про появу етносу.

          Наразі звернемося до Першого видання «Київського Синопсису », 1674 року, примірник якого досі зберігається у бібліотеці музею «Києво-Печерська Лавра». Як відомо, «Синопсис» витримав 9 перевидань, але у Першому виданні, котре ще не є забрудненим втручанням юдо-християнських адептів, маємо ще досить чисті історичні дані. Так от, цей Синопсис говорить нам, що народ з самоназвою ЯТВ’ЯГИ жив від моря Північного до Поділля. А як відомо, Українське Поділля закінчується у Одеській області. Отже, сміливо можна говорити, що ЯТВ’ЯЗИ (а так буде правильно за правилами української мови) жили від Балтійського до Чорного морів.
          А ось що говорить ще одне джерело(Хроніки Сафроновича 1672/3 р.р. Києво-Печерська Лавра) «Був цей народ войовничий, лицарський, походив від племен Готів та Цимбрійців, називався Ятв’язьким. Хати свої мав від Півночі до Сходу, нахилені до Великого озера Меотиського та Чорного моря, вздовж Дунаю та Волги річок, в полях і у Тавриді. Ятв’язів називали русами, а половців від Поля, тому що жили в полях і полювали на звірів різних. Тому бавилися виловом, у людей брали різну здобич і тримали свою сторону неприступною. Мова їхня була руською, волоською і литвинською перемішаною разом. Також осіли на Волині та Поділлі аж до Прусів. Новгородок Литовський тримали ці Ятв’язи бо були бойовим, незнаючим пощади в бою Народом»
          Крім того, як відомо, саме з утворенням Великого князівства Руського, Литовського та Жемайтійського, саме цей Новгородок у 1299 році став столицею ВКЛ.
         Як доводять нам існуючі історичні джерела, які дійшли до нас, уперше ятв’язи вийшли на міжнародну арену в 2 століття н.е. завдяки твору грецького географа на ім'я Клавдій Птолемей [Κλαύδιος Πτολεμαіος], який виокремлював племена на ім'я судини та галінди (пізніше суди та голядь). У руських джерелах ятв’язи з'являються в 10 столітті. Так, серед послів від Русі до Візантії 944 року згадується "Ятв’яг від Гуннара", що трактується деякими дослідниками, як знак залежності частини ятв’язів від Русі. Правду кажучи, гіпотез щодо цього можна придумати чимало, до того ж найрізноманітніших (наприклад, що цей ятв’яг міг просто входити до дружини Гуннара), проте всі вони є недоведеними.
         Наступного разу ятв’язи згадуються у зв'язку з походом на них князя Володимира, який відбувся в 983 р. Згадка про цей похід, як і про низку інших, міститься у "Повісті временних літ". Більш цікава інформація міститься в Київському літописі, який є складовою частиною Іпатіївському літописного зводу. Так, під 1196 роком літописець записує, що галицько-волинський князь Роман Мстиславович пішов на ятв’язів, аби помститися за напад на його землі. Звідси робиться висновок, що ятв’язи вже в кінці 12 століття здійснювали походи на Волинь. Однак, можливо, ця теза є хибною, адже не піддається логічному поясненню.
         Крім того, український письменник Володимир Білинський, автор книжок «Країна Моксель» та інших, аргументовано доводить, що всі так звані літописи є фальсифікованими.
         Справа в тому, що сенсу ятв’язам йти на Волинь, щоб спалити тільки одну волость/землю (а літописець використовує саме одиночне число), не було, особливо якщо звернути увагу, що кордони Галицько-Волинського князівства на той час сягали Німану (згадайте хоча б Каменецьку вежу, засновану волинським князем Володимиром). Дійсно, у Волковиському районі Білорусі в 12-13 століттях існував приватний замок біля сучасного села Мсцібава. А в джерелах, що відносяться до Галицько-Волинського князівства, під 1202 роком згадується боярин Мсцібог. Теза про те, що похід 1196 обмежувався територією басейну Німану, побічно підтверджується і відомостями Галицько-Волинського літопису, який стверджує, що в 1205 році литовці і ятв’язи атакували околиці м. Турийськ, який локалізується біля однойменного села Щучинського району.
Очевидно, що ятв’язи визначалися войовничістю, адже з ними нібито часто воювали київські князі: походами проти них ходили Володимир Великий (983 р), Ярослав Мудрий(1038 р., 1048 р., 1044 р.), Ярослав Святополкович (1112–1113 рр.), пізніше галицько-волинські князі Роман і Данило, які разом з мазовецькими князями нібито підкорили ятвязів. З 1283 р. більшу частину ятв’язів захопивТевтонський Орден, а частина ятвя’зів увійшла до складу Великого Литовського князівства і стала одним зі складників у формуванні литовського та білоруського народів.
          Цікаво, що письмові джерела добре підтверджуються археологічними. Дійсно, після утворення в Прибалтиці Німецького ордену та централізації польських князівств ятвя’зи та пруси були змушені переселятися зі своєї батьківщини на Схід. Так, за Галицько-Волинському літописом 1276 року князь Трайдяніс [Traidenis, Тройден] прийняв пруських переселенців і поселив їх в околицях міст Гродно та Слонім.
         Цікава метаморфоза, у 17 століттях пишуть, що ятв’язи живуть від Балтійського до Чорного морів, від Волги і до Дунаю, натомість сучасні історики пишуть, що у 12 ст. ятв’язи чомусь обмежені маленькою територією.
         З огляду на той факт, що сьогоднішні наш народ ДВІЧІ за свою історію змінював самоназву – ятв’язи=русини=українці, варто розібратися у причинах таких змін. Звернемося до ритму нашої нації, котрий вирахував Микола Чмихов і побудуємо криву нашого розвитку-падіння.
2015 – 1483 – 951 …. Піки між цими реперними роками розташуються так
1749 – 1217 Цікава картина випливає з аналізу піків кривої. Відтак, пікові значення кривої ритму нашої нації мають:
1. 1749 рік – Середина ХVIII століття (русини стають українцями)
2. 1217 рік – Початок ХІІ століття (ятв’язи стають русинами)
         Отже, для того, щоб зрозуміти логіку наших пращурів щодо зміни своєї самоназви, треба проаналізувати ситуацію у пікових значеннях (точках) кривої ритму нації.
Заглянемо в історію цих років.
1. 1749 рік. Сергей Михайлович Соловьев «История России с древнейших
времен» Книга XII. 1749—1761, Том 23, Гл. 1, Продолжение царствования императрицы Елисаветы Петровны. 1749 и 1750 годы. Найвидатніші події цього року: Видання Православного перекладу Біблії, цензурування богоугодних (духовних) книг.
2. 1217 рік. Початок 5-го Хрестового походу на Єрусалим та Лівонський Хрестовий похід проти Естонії, яка на той час була ятв’язькою територією. 21 Вересня 1217 року біля міста Вільянді мала місце битва між німцями та естами. Німці, як відомо, несли на Схід юдо-християнізм папського ґатунку. Перемога німців принесла на землі Північних територій жорсткий католицизм. Як відомо, агресивне просування католицизму на наші території було зупинене тільки у 1410 році у Грюнвальдській битві.
          З цієї короткої розвідки робимо висновок – агресивне просування юдо-християнізму на територію історичної ЯТВИ змушує нашу націю приховувати істинну самоназву ЯТВ’ЯЗИ.
Тобто, в середині ХVIII століття Росія вже перейняла назву Русі і влаштувала релігійний геноцид територіям нинішньої України та Білорусі. Перебудовуються всі наші Храми на кшталт грецьких, готуються заходи задля роззброєння Запорізької Січі. Отже, в наші території йде агресивне вкочування ортодоксального, а після реформи Никона 1652 року вже Православного юдо-християнства, яке сміливо можна назвати християнською війною.
        А в середині ХІІ століття мала місце християнська війна з нашими Західними територіями, але Католицького юдо-християнства.
        З цієї короткої розвідки можна зробити висновок, що нашою нацією було двічі змінено самоназву ятв’язи=русини=українці, через релігійні війни, організовані проти нас державами, котрі просували агресивний християнізм у світі.