Віртуальна подорож "Мій Шевченко"

                                         Передмова

 

      Духовні скарби рідного краю…

     На мою думку, це стежка до рідного дому, мамина калина біля хвіртки, бабусина стародавня ікона та власноруч вишитий рушник, домоткані рядна та килимки. А ще – дбайливо зібрана бібліотека, трохи пожовтілі  книжки, що купувалися за радянських часів у сільських магазинах.

    Ось дивляться на мене  крізь скло розумні очі Франка, лагідно посміхається Остап Вишня, хмурить брови Тарас Шевченко, нерідко дає слушні поради неперевершена Ліна Костенко. Іноді, гортаючи сторінки,  замислююсь над тим, скільки трагедій , розчарувань, непорозумінь і смутку ховається за цими постатями. Як іноді хочеться поставити питання авторові твору, що сподобався, про який довго думаєш і співчуваєш долі героїв…

     Науковці кажуть, що в наш час новітніх технологій незабаром не буде нічого неможливого: хворі органи людині будуть замінювати штучно вирощеними, роботи будуть вчити дітей у школах за спеціальними програмами, книжки замінять високотехнологічні комп’ютери із функціями «подорожі у часі».

      А чи можна буде на деякий час відвідати Шевченка, поспілкуватися з ним, взяти інтерв’ю? Дізнатися щось новеньке, цікаве, почути голос, жарти письменника. Думаю, що все можливо у нашому житті… Отже   віртуальна подорож починається.

      У хвилястому   та зеленому кутку Звенигородського повіту є два села: Моринці та Керелівка, яких до віку вічного не забуває наш народ. До цих славетних сіл і завітала наша знімальна група.  Навкруги все так, як писав Тарас  Шевченко у спогадах: « Наша бідна, старенька хата з потемнілою солом’яною покрівлею і чорним димарем, а біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник  -  улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою стоїть клуня, оточена стіжками жита, пшениці і різного всякого хліба, а за клунею по косогору, йде вже сад».

     Пізнє літо. Дозрівають яблука, повертаються з поля потомлені, засмаглі на сонці люди. Біля нас зупиняється літній чоловік у полотняній одежі. Він сусід родини Шевченків, Остап Притика. Дивується нашому вигляду, але із задоволенням відповідає на питання:

• Скажіть, будь ласка, яким був Тарасик у дитинстві?
• Білявенький, опецькуватий, меткий та непосидючий. Хлопчик цікавий і допитливий; босоніж бігав по калюжах, часто замурзаний, у драних штанцях. Іноді, як і всі діти, пустотливий, але розважливий, розумний, співчутливий і добрий.  Ще дитиною відчував красу навколишнього світу, милувався заходом сонця, малював чудернацькі візерунки паличкою по пилюці. Пам’ятаєте історію про випадок із подорожжю до стовпів, що підпирають небо? Всією вулицею тоді шукали малого шибайголову. А він спокійно йшов степом, розмірковуючи і наспівуючи улюблену пісеньку.

      Якщо б спробувати розфарбувати раннє дитинство Тарасика певними кольорами, то це були б кольори материнської і батьківської любові, турботи старшої сестрички Катерини.

     Подякувавши, мандруємо далі…

        Зустрічаємо дев’ятирічного хлопчика, сумного,зажуреного, на очах сльози. Так це ж  Тарасик!

• Що сталося, дитино люба? Чого кольори щастя вже не сяють у твоїх очах?
•                   На 32 році свого віку, ще зовсім молодою , померла  мати.  На руках батька лишилися сироти. Батько одружується вдруге, бо несила самому вести господарство. За жінку взяв удову Оксану Терещенчиху з трьома дітьми. Та не принесла вона в нашу родину тихого та спокійного життя, не стала вона нам рідною людиною. Хто хоч здалека бачив мачуху і зведених братів та сестер, той, значить, бачив пекло. Не було години, щоб між нами не було сварки, бійки та сліз! Мачуха захищала своїх дітей. А ми були їй не потрібні, чужі.  Невдовзі помирає батько. Із світлих спогадів цього часу згадую чумакування з батьком до Одеси, Києва.  Григорій Іванович  був письменним, вмів цікаво оповідати.  Він наполягав, щоб я навчився читати й писати. Так опинився у керелівського дяка у науці. Читав церковні книги, а особливо вразили твори Григорія Сковороди та Івана Котляревського.

 

• Скажи, Тарасику, а які спогади з дитинства виписані світлими, яскравими фарбами? Хто допомагав і підтримував тебе у нелегкій життєвій ситуації?
•                   Світлі спогади мого дитинства стосуються Оксани Коваленко – мого першого ясного і чистого почуття дитячого кохання. Це була підтримка і розрада, щирість і доброта безмежна.

Я виганяю вівці рано,

І посміхаюся весні.

Шукає радісна Оксана

Мене в степу між бур’янів.

Шукає, кличе, наче ненька,

Не заблукав би де, бува,

Переді мной папір зім’ятий,

Де перші вилились слова…

***

     Безперечно, перше почуття  мало вплив на подальший розвиток юнака. Дороге ім’я він пронесе у своєму серці через усе життя і називатиме ним героїнь своїх творів.

***

      А ми переносимось далі у часі, лишаючи квітучі сади та білі хати, співи мелодійні та дух волелюбний, козацький. Мандруємо за Шевченком , що виїхав у валці пана Енгельгардта до міста Вільно. Один з дворових робітників згадав, що проти прізвища «Шевченко» було записано, що може бути хатнім живописцем.

Навесні 1831 року Тарас Шевченко вже в Петербурзі.

•                   Тарасе Григоровичу, Вам 24 роки. Останній раз ми бачилися у Керелівці. Як живете? Бачу, що багато змінилося у вашому житті?
•                   Так, є про що розповісти. Знайомство з Іваном Сошенком, учнем Академії художеств, можна вважати за найважливіший у моєму житті. Ця зустріч перевела мене через той рубікон, що межував людей з кріпаками, темряву зі світлом, волю з неволею. У квітні 1838 року я став вільною людиною. Ви не уявляєте собі, як це –

отримати волю, перестати почувати себе залежним… Я іноді думаю, що все мені наснилося, прокинуся – нема нічого. А ось погляньте – мій товариш іде! Нехай він краще розповість, бо мені до цього часу важко.

Іван Сошенко.

•                   Раз     навесні сиджу я та малюю, вікно було відчинене, аж ось стрибає в вікно Тарас, перекидає мій малюнок, кидається до мене на шию та гукає:
•                   Воля! Воля!
•                   Чи не здурів оце ти, Тарасе? – питаю я в нього, а він все гукає:
•                   Воля! Воля!

Він був цілком щасливий. Радість його переходила у тиху радість, що усміхається… Брався до роботи, але робота не йшла! Покладе він свій малюнок у портфель, звідтіль витягне відпускну, перечитає її, перехреститься, поцілує і заплаче.

• Тарасе Григоровичу, ви будували плани на майбутнє?
•                   Звичайно. Щоб чогось досягти, мені потрібно було багато працювати, займатися самоосвітою. Уявіть собі, що у 24 роки всі молоді люди мають систематичну освіту, а в мене такої можливості не було. Допомогли мені члени товариства «Поощрения художеств», я став учитися малярству, відвідуючи класи Академії . Моїм учителем був Карл Брюллов, інтелігентна, всебічно розвинена людина. Саме він увів мене у світ художньої літератури, запропонувавши користуватися його власною бібліотекою.  Українською мовою книжок тоді було мало. Читав історію Греції, романи Діккенса, Вальтера Скотта, Шиллера, Гете.
•                   Тоді Ви вже твердо вирішили, що художник – покликання та майбутня професія?
•                   Швидкий перехід з горища неотеси маляра-мужика до художньої майстерні найбільшого художника нашого віку! Аж сам тому не йму віри! А дійсно воно так було.  Дивне ж , однак, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопис – моя майбутня професія, мій хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таємниці,

та  ще під керівництвом такого вчителя, я писав вірші, за які мені ніхто і шага не платив і які, зрештою, позбавили мене волі. Прислухаючись вечорами до розмов, що велись у вітальні, я відчував, що можу писати, хочу писати і буду.

    Особливо багато суперечок точилося навколо романтизму  –  літературного напряму, що охопив європейську літературу та мистецтво.

     Я любив читати романтичну поезію. Вона відволікала від важких життєвих реалій, допомагала забутися у мріях. Романтики показували світ таким, яким його хотіли бачити. У романтичному творі все зображується, як у реальному світі, але самі картини змальовані дещо незвично. Світ природи бачиться укрупнено: дерева вищають, кольори, звуки і запахи увиразнюються, людські почуття стають сильнішими.

    Тому перші мої твори – романтичні балади та поеми, в яких я прагнув відповісти на питання: хто винен у примноженні зла у світі? хто і що породжує зло? як протистояти злу?

***

  Тоненька книжечка «Кобзар» вразила читачів. Це було щось зовсім  нове, особливе, оригінальне. У Києві в 1844 – 1845 роках Шевченкові вірші читали в багатьох гуртках. Дехто вчив тоді  українську мову лише для того, щоб читати й розуміти Шевченка Крім надрукованої книжки, ходили по руках зошити, що їх Шевченкові шанувальники переписували наперебій.  

     Згадує Микола Костомаров: «Тарас Григорович прочитав мені свої

недруковані вірші. Мене охопив страх. Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!! Він забуває, що він людина… І може загинути».

***

•                   Тарасе Григоровичу, розкажіть, будь ласка, про свої подорожі Україною? Які враження лишилися?
•                   Дві подорожі Україною збагатили мене новими знайомствами, глибокими враженнями від побаченого, відгукнулися болем в душі за долю зневаженого народу, стали джерелом натхнення для написання нових творів. Ось послухайте:
•                   Пани-кати… латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих!
•                   А он розпинають вдову за подушне… а сина кують… Єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають!
•                   Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить.
•                   Аж страх погано у тім хорошому селі. Чорніше чорної землі блукають люди, повсихали сади зелені, погнили біленькі хатки, повалялись, стави бур’яном поросли.

Україно! Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

• Розкажіть, коли Вам найплідніше працюється? В який час приходить Муза?                                     
  Світає, край неба палає;
  Соловейко в темнім гаї
  Сонце зустрічає.
  Тихесенько вітер віє;
  Степи, лани мріють;
  Між ярами над ставами   верби зеленіють…
  
• Ви мрієте про родину? Якою ви її уявляєте?
•                   Звичайно, мрії про родину не полишають мене ніколи. Людина не може бути самотньою. На жаль, я не можу наказати своєму серцю покохати. А ідеальну родину опишу так:

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати;
Вечірня зіронька встає;
Дочка вечерять подає...
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все... Тілько дівчата
Та соловейко не затих.

•                   Нещодавно читала історію про те, що ви у далеких пісках Кос-Аралу виростили справжній сад. Як це сталося?
• За плечима в мене було вже три роки неволі. Орська фортеця, походи в пустелі, плавання по Аральському морю. Та комусь із начальства здалося, що недостатньо карається поет і художник Тарас Шевченко. І ось вирішили мене відправити в далекий форт Ново-Петровський. Унтер-офіцер пильно слідкував за тим, щоб я не міг ні писати, ні малювати, ні спілкуватися з перехожими. Стоїмо, чекаємо переправи через річку Урал. І раптом бачу – віз, догори напружений палицями з верби. Болючі спогади торкнули душу: це ж різки для покарання солдатів. Одна паличка впала. Я підібрав її, затиснув у руці. З нею і на шхуну сів, і до форту приїхав. А там – безмежна пустеля рудого піску, ні тобі ні кущика, ні деревця. І я вирішив посадити гілочку на гарнізонному городі.  За ріку тих жахливих умовах вона пустила пагони, а за три роки вже була справжнім деревцем, моєю звісточкою з України. Потім за допомого одного казаха ми ще посадили дерева, дбайливо за ними доглядали, щоб не спалило їх спекотне сонце і не замерзли від морозу взимку. От така історія.
•                   Скажіть, будь ласка, Ви самі бралися редагувати власні твори, чи когось просили допомогти, подивитись, так би мовити, «свіжим оком»?
• Я вже казав, що прогалини у навчанні в мене були. А мав я доброго товариша, на ім’я Пантелеймон Куліш. Він був надто вимогливим до мови, до рими, до смислового навантаження. Іноді ми з ним сперечалися до бісиків у очах. Наведу цікавий приклад. У своєму творі «До Основ’яненка » я написав:

 

Наш завзятий Головатий

Не вмре, не загине!

А Куліш виправив:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине!

Так це місце і друкується у подальшому в усіх моїх творах.

 

***

    Поезія Шевченка породжувала національний сором невситимим картанням перекиньства і мовчазного рабства, будила національну гордість славними історичними спогадами і одкровеннями любові, а ця гордість, щоразу наражаючись на смертельні образи принизливої дійсності, знову роз’ятрювала сором. Так постійно живили одне друге, одне в друге переливалися й одне друге помножували – сором і гордість, любов і ненависть, віра і безнадія.

     Поет наче свідомо роз’ятрював національний сором: ним, як і національною гордістю, національними спогадами, він мовби хотів передати цілу націю, змінити її історичну долю. Як великий патріот , він переймає на самого себе її гріхи й безчестя, кличе себе за них до відповіді, карається тим, чим не завинив, говорить «ми» там, де міг і повинен був би сказати «ви»!

***

• Тарасе Григоровичу, що б ви побажали поколінню нашому, новому, активному, прагнучому змін?

Не дуріте самі себе!
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.

***

    У нинішньому нелегкому житті українського народу нам треба голосу Тараса. Голосу  люблячого, ласкавого, доброго – до матері і дитини, до трудящої людини, згорьованої і стомленої.

І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

 

   Нам треба наполегливості Тараса у відстоюванні людського добра, щастя і справедливості.

І день іде, і ніч іде,

І, голову схиливши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

 

     Нам треба віри Шевченкової у те, що

Сонце йде

І за собою день веде.

І буде правда на землі.