Вирвані з коренем. Депортації українців у 1944–1951 рр.: причини, етапи, наслідки (дослідження тематичних документів).

11 клас. Історія України

Практичне заняття

Вирвані з коренем. Депортації українців у 1944–1951 рр.: причини, етапи, наслідки (дослідження тематичних документів).

Мета:

-  дослідити особливості депортаційних процесів українців у повоєнні роки;

-  визначити причини та наслідки депортацій;

-  розвивати вміння робити висновки й узагальнення на основі різноманітних історичних джерел;

- аналізувати різні джерела інформації;

- удосконалювати навички роботи в малих групах,

- виховувати повагу до історичного минулого України.

Очікувані результати:

Після уроку учні зможуть:

-використовувати різні джерела інформації;

-працювати у творчих групах;

-критично мислити й обґрунтовано доводити свою точку зору;

-робити аргументовані висновки щодо наслідків депортації українців у 1944–1951 рр.

Обладнання: роздатковий матеріал, підручник.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор.

Тип уроку. Повідомлення нових знань, формування (розвиток) умінь і навичок.

Вид уроку. Практичне заняття.

 

Хід заняття

І. Організаційна частина уроку

ІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів. Повідомлення теми та мети уроку.

1.Вправа «Передбачення за ілюстраціями».(Використання мультимедійного проектора).

- Перегляньте зображення. Висловіть свої припущення, про що може йтися на уроці?

- Коли відбулися події, зображені на фото?

 

  

 

   Так. Це було в 1944–1951 рр. Тема  нашого заняття «Вирвані з коренем. Депортації українців у 1944–1951 рр.: причини, етапи, наслідки (дослідження тематичних документів)». Метою нашого заняття є дослідження, аналіз і встановлення особливостей депортації українців у 1944–1951 рр.

ІІІ. Основна частина

1. Депортації українців у 1944–1951 рр. (Робота учнів у малих групах.)

Учитель:

Депортація українського населення проводилася в 4 етапи:

І. Вивезення за угодою між УРСР і Польським комітетом національного визволення про “обмін населенням”;

 ІІ. Операція “Вісла”; 

ІІІ. Згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР про демаркацію державного кордону між СРСР і Польською Республікою ;

IV. “Вирівнювання” державного кордону між СРСР і РП:

    На уроці ми повинні розглянути і проаналізувати всі ці етапи.

    А зараз попрацюємо у групах. (Об'єднати клас  у 5 груп).

Учитель. Ознайомтесь з наданими документами та виконайте завдання. На парті кожної з груп є завдання та роздатковий матеріал. Після обговорення завдання, кожна група заповнює свою частину таблиці на ватмані і презентує її класу. Результатом нашої роботи буде кластер  «Депортації українців у 1944–1951 рр.» (Додаток 1) . (Використання мультимедійного проектора).

Завдання І гр.

1.Опрацюйте та обговоріть в групі матеріал для опрацювання (додатки 3-6).

2.Користуючись додатком 2, заповніть на окремому ватмані свою частину кластеру та презентуйте свою роботу класу.

3.Назвіть особливості даного періоду депортації.

 

Завдання ІІ гр.

1.Опрацюйте та обговоріть в групі матеріал для опрацювання (додатки 7-9).

2.Користуючись додатком 2, заповніть на окремому ватмані свою частину кластеру та презентуйте свою роботу класу.

3.Назвіть особливості даного періоду депортації.

 

Завдання ІІІ гр.

1.Опрацюйте та обговоріть в групі матеріал для опрацювання (додатки 10-12).

2.Користуючись додатком 2, заповніть на окремому ватмані свою частину кластеру та презентуйте свою роботу класу.

3.Назвіть особливості даного періоду депортації.

 

Завдання ІV гр.

1.Опрацюйте та обговоріть в групі матеріал для опрацювання (додатки 13-15).

2.Користуючись додатком 2, заповніть на окремому ватмані свою частину кластеру та презентуйте свою роботу класу.

3.Назвіть особливості даного періоду депортації.

2. Наслідки депортацій українців.

Завдання. Які наслідки мали депортацій українського населення? (Метод «Мікрофон»). (Учні відповідають на питання і заповнюють відповідну частину кластера)

ІV.Узагальнення засвоєного.

• Депортація українців... Чи був це злочин проти людяності? Свою думку аргументуйте.

V. Підсумкова частина

Бесіда.

-Що нового ви для себе дізналися?

-Чи була ця інформація для вас корисною?

Домашнє завдання:

Підготуватись до узагальнюючого уроку з теми: «Україна в повоєнний період.

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки

Додаток 1.

                  

 

                       Хронологічні межі

 

 

 

 

 

 

                       Хронологічні межі

 

 

 

 

 

                       Хронологічні межі

 

 

 

 

 

                       Хронологічні межі

 

 

1. …
2. …

…

Додаток 2.

 

 

 

Хронологічні межі

 

 

 

 

Додаток 3

Ключові повідомлення:

Вигнання нацистів зі Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося утвердженням у регіоні комуністичних режимів шляхом масштабних репресій, депортацій,  упокорення населення.

Для встановлення радянсько-польського кордону й усунення територіальних суперечок 9 вересня 1944 року представники УРСР і Польської Народної Республіки підписали Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР і створили відповідні органи.

Депортація українців із Польщі в 1944–1946 роках охопила землі Лемківщини, Надсяння, Південного Підляшшя, Холмщини, Любачівщини, Західної Бойківщини. Територія розташування вивезених в УРСР охопила 17 областей. Найбільше їх осіло на Тернопіллі та в сусідніх областях.

Попри заяви, буцімто переїзд здійснюватиметься добровільно, комуністичні режими СРСР та Польської Народної Республіки масово використовували репресивні методи. Виселення перетворилося на примусову депортацію.

Депортацію проводили силами управлінців та місцевих польських селян, Війська Польського та підрозділів НКВД. Організатори та виконавці використовували різні методи впливу – від вмовлянь і психологічного тиску (через пропагандистську агітацію, шантаж, залякування) до залучення війська.

Керівництвом комуністичних режимів виселення і депортації розглядались як спосіб вирішення “українського питання” у Польщі.

 

Додаток 4

Найбільш масового і жорстокого характеру репресивно-депортаційні акції набули у Західній Україні, населення якої брало найактивнішу участь у національновизвольних змаганнях, а після завершення Другої світової війни тривалий час продовжувало боротьбу, передусім у складі УПА, проти радянської тоталітарної системи, за незалежну і соборну Україну. В березні 1944 р. з’явилося розпорядження НКВС СРСР, в якому підкреслювалося: “Сім’ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сім’ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу”7 . Тоді ж М. Хрущов звернувся до Сталіна з такою пропозицією: “Виселити сім’ї активних учасників ОУН, УПА і УНРА у віддалені місцевості СРСР. НКВС СРСР визначити місця поселення, а визначення осіб і категорій населення, яке підлягає виселенню, покласти на обласні органи НКВС”. Подробиці щодо переселення деталізувалися у директиві НКВС СРСР № 122 від 31 березня 1944 р. “Про виселення до віддалених районів Красноярського краю, областей: Іркутської, Омської, Новосибірської членів родин оунівців і активних повстанців, як арештованих, так і вбитих у сутичках”8 . У документі підкреслювалося: “Направлення на заслання членів сімей оунівців і повстанців проводити після затвердження постанови, не чекаючи рішення Особливої наради”9. Неповнолітні діти сімей українського підпілля також вивозилися разом зі своїми рідними. У квітні 1944 р. генерал І. Сєров, який керував військово-чекістськими операціями проти українських повстанців, доповідав у Наркомат внутрішніх справ СРСР, що до виселення з України готові вже дві тисячі сімей оунівців. Вони направлялися у Красноярський край, здебільшого у Норильський район на будівництво підприємств гірничо-добувної промисловості. Загалом у 1944-1947 рр. кількома етапами у концтабори, тюрми відправлено 100 300 членів ОУН і УПА. У жовтні 1944 р. нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія надіслав відповідним структурам України директиву щодо кількості переселенців, яку можуть прийняти в Сибіру, зокрема Красноярський край – 5 000, Омська область – 4 000 та ін. Начальник Львівського обласного управління НКВС Грушко звернувся до вищих органів про збільшення квоти переселенців. Він рапортував, що у жовтні 1944 р. підготовлено до виселення 10 517 осіб (3 329 сімей) і заплановано виселити ще 15 тис. осіб. Відповідно до постанови Державного комітету оборони СРСР № 684 від 29 жовтня 1944 р. із західних областей України було вивезено на лісорозробки в Комі АРСР, Архангельську, Молотовську (Пермську) і Кіровську області 30 тис. спецпереселенців. З цього контингенту переселенців, згідно з інформацією заступника наркома внутрішніх справ РСРС Чернишова від 11 лютого 1945 р., 4 тис. переселенців передано для потреб лісової промисловості у Кіровську область. У жовтні– грудні 1944 р. із Львівської області в Красноярський край виселили 3 163 особи, з Дрогобицької – в Комі АРСР – 1 285 осіб. У першому кварталі 1945 р. із західних областей виселено 23 660 осіб, а лише в червні 1945 р. вивезено ще 9 615 сімей (24 888 осіб). В інформації від 10 квітня 1945 р. Л. Берія доповідав Й. Сталіну, що особливою нарадою * при НКВС СРСР розглянуто слідчих справ на 647 учасників українського визвольного руху, з них засуджено до розстрілу 6 осіб і до різних термінів покарання – 641 особу. Крім того, особливою нарадою засуджено до заслання у віддалені райони Радянського Союзу 868 осіб родин українських націоналістів. У 281 райони Півночі СРСР вивозили й тих, хто не бажав служити у Радянській Армії. На 1 червня 1945 р. у Караганду на роботу в шахтах заслано 7 536 осіб – “ухильників”. На початку 1946 р. начальник управління НКВС по Молотовській області доповідав у відділ спецпоселень Наркомату внутрішніх справ СРСР, що в область прибули 2 407 сімей (5 274 особи) переселенців із західноукраїнських земель, з яких 2 261 особу відразу ж відправлено на лісорозробки.

 Зазначимо, що вивезення відбувалося й під час проведення військово-чекістських операцій проти українського підпілля. Так, з 1 по 6 лютого 1946 р. під час операції з “очистки” населених пунктів Перемишлянського району Львівської області було виселено 152 сім’ї членів ОУН і УПА, у загальній кількості 403 особи. Люди вивозилися не тільки за рішеннями директивних, а й місцевих каральнорепресивних органів. Згідно з наказом НКВС УРСР № 0029 від 25 лютого 1946 р. посилювалася кара за підтримку УПА – за це виселялися цілі села або їх частина. У Тернопільській області вивезено з сіл Слобідка – 49 сімей (186 осіб), Бур’яківка – 10 сімей (32 особи). У Дрогобицькій області – з сіл Лисовичі – 463 сім’ї (2 098 осіб), Рудники – 472 сім’ї (2 205 осіб), Стрильбич – 381 сім’ю (1 893 осіб), Довге – 428 сімей (1 784 особи), Дев’ятники – 218 сімей (880 осіб). Керівництво Жовківського району Львівської області 3 квітня 1945 р. доповідало, що з 10 січня по 15 березня 1945 р. з району вивезено 202 сім’ї “бандитів та їх прихильників”. На Станіславщині з кожного села було вивезено до Сибіру по декілька родин, а з 28 сіл – повністю всіх мешканців. Так, село Селище Галицького району знищили за 24 години. Виконуючи постанови політбюро ЦК КП(б)У від 10 січня 1945 р. “Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях України” та від 24 березня 1945 р. “Про проведення обліку робітників і службовців на підприємствах промисловості, транспорту і в радянських установах західних областей УРСР” було заарештовано майже 14 тис. осіб та обліковано всіх сільських мешканців віком до 15 років. Усіх осіб, точне місцезнаходження яких не було встановлено, автоматично зараховували до учасників українського визвольного руху. Членів їх сімей виселяли до Сибіру, як “бандпособників”. Слід зазначити, що вивозилися не лише члени повстанських родин. 6 лютого 1946 р. секретар Львівського обкому партії І. Грушецький у доповідній записці М. Хрущову наголошував на тому, що останнім часом дії українських повстанців здебільшого проявляються в особливо вразливих об’єктах (йшлося про напади УПА на залізниці, автомагістралі, підрив мостів та інші), а потім люди приховуються у селах поблизу цих об’єктів. Тому партійний функціонер вважав за необхідне здійснити виселення з окремих сіл Львівської області у віддалені місцевості СРСР. Він подав список 406 сіл Львівщини, з яких відповідно до рішення політбюро ЦК КП(б)У від 27 листопада 1945 р. вивозилося з різних місць 4 394 сім’ї загальною кількістю 15 388 осіб. У донесенні тодішньому секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу від 23 травня 1947 р. зазначалося, що з 1944 р. до 15 травня 1947 р. із західних областей України у східні та північні райони Радянського Союзу вивезено 14 862 сім’ї, а станом на 15 травня особливою нарадою МВС СРСР розглянуто і затверджено на виселення людей ще у межах 13 626 справ. Міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач ще 7 травня 1945 р. дав вказівку всім управлінням МВС західних областей допомагати органам МДБ в оформленні справ для виселення.

Додаток 5

Михайло Боцуля, 1928 року народження, переселений із села Нагірчани (Надсяння)

“Ми не переселенці, ми – вигнанці. Пам'ятаю, осіннього вересневого ранку 1945 року в наше село Нагірчани <…> увійшла велика група польських солдат <…> і дали команду: «За 20 мінут жеби вас тут нє било!» У селі здійнявся крик, зойк, плач. Транспорту нам ніхто не дав. Хто мав коней, той зложив собі, що міг, на віз і поїхав на станцію Бакунчиці в Перемишлі. І хто не мав коней — брав клунки на плечі, дітей, корову на шнурок і чвалав на станцію пішки, залишивши все в хатині, у стодолі і на полі. Назад дороги нам не було. <…> Ми прибули на станцію Бакунчиці в Перемишлі: більше ніхто до села не повертався, бо поліція і солдати не пускали. Чекали на ешелон надворі під дощем, в холоді і в голоді, бо не можна було зварити їжу навіть для малих дітей. Помістили у вагон чотири сім’ї. Вагони були довоєнні, малі. <…> Вивантажили на станції Комарно. Люди розійшлися по ближніх селах шукати собі житла і пристановища. <…> Однак у селі вільних хат не було: ще не виїхали з нього поляки. Ми цілий місяць жили разом з польською сім’єю...”

За книгою “Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр.: Документи, матеріали, спогади”. – Інститут українознавства імені Крип’якевича НАН України. – Львів: 2002.

Понад 482 тисячі українців примусово позасудово переселили до УРСР у 1944–1946 роках. Це брутально здійснили комуністичні режими СРСР і Польщі із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли українців у різні регіони УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.

Додаток 6

 

 

 

Додаток 7

Акція “Вісла”

Продовженням депортації українців стала Акція “Вісла”, проведена у 1947 році польським комуністичним режимом. У ході акції близько 150 тисяч українців депортували на північні та північно-західні території Польщі.

Депортаційну акцію “Вісла” провів польський комуністичний режим під приводом ліквідації формувань Української повстанської армії на Закерзонні. Однак справжнім наміром, прихованим у документах з грифом “таємно”, було “остаточне розв’язання української проблеми в Польщі”.

Операцію розпочали 28 квітня 1947 року та тривала вона понад три місяці, до 29 липня. Українців примусово, з використанням військ, виселили з їхніх етнічних територій і розпорошили по північній і західній частині Польщі. Під час акції владні підрозділи вдалися до насилля – палили українські житла, руйнували церкви та українські цвинтарі.

З квітня до липня 1947 року оперативна група “Вісла” провела
357 бойових акцій, ліквідувала 1509 повстанців, знищила 1178 бункерів і криївок, заарештувала майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.

3936 підозрюваних у співпраці з УПА ув’язнили в концтаборі Явожно. З них: 823 жінки, 27 священників. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців.

За три місяці малу батьківщину втратили від 137 до 150 140 тисяч осіб. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 року українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там нерухоме майно.

Вже після завершення “Вісли” з’ясувалося, що депортація обминула українців, що мешкали у Красноставському, Замостянському та Білгорайському повітах Люблінського воєводства. У цьому регіоні не виявили українського націоналістичного підпілля. Однак Держкомітет безпеки Польщі наказав виселити українські родини, “не зважаючи на ступінь лояльності та партійну приналежність”. У таємній директиві від 10 листопада 1947 року йшлося про те, що головною метою переселення українців є “асиміляція в новому польському середовищі. [...] Не вживати до цих переселенців назви “українець”.

 

Додаток 8

Рішення про проведення акції було ухвалено на спеціальному засіданні Політбюро Польської робітничої партії 29 березня 1947 року.

Її мета була визначена так: "У рамках репресивної операції щодо українського населення […] швидкими темпами переселити українців і змішані родини на повернені терени (передусім Північна Пруссія), не витворюючи суцільних груп і не ближче 100 км від кордону". Пропонувалося виселити всіх етнічних українців, а також мішані польсько-українські сім’ї, з південно-східного прикордоння на північно-західні землі Польщі та розселити їх там за принципом якомога більшої розпорошеності. Одночасно з акцією виселення мала бути здійснена "активна ліквідація банд УПА, які повинні бути безпощадно знищені після завершення евакуації".

Для проведення акції створювалася спеціальна оперативна група з військових, безпекових, міліцейських підрозділів та за участю представників цивільної адміністрації. Для її здійснення відводився "максимально короткий строк (якщо це буде можливо, протягом чотирьох тижнів)".

Операція розпочалася 28 квітня 1947 року. Вона охопила значні території Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини. Під час операції військові частини брали села у кільце, людям повідомляли про негайне переселення та давали лише кілька годин (від півгодини до чотирьох) для збору найнеобхідніших речей.

Як зазначається у звітах органів громадської безпеки Польщі, акція застала "населення, яке підлягає переселенню, непідготовленим. […] завдяки добре дотриманій військовій таємниці, населення загалом було дезорієнтоване і до останнього часу працювало на полях".

Після цього людей під конвоєм військових відправляли на так звані "збірні пункти". Там співробітники органів держбезпеки проводили виявлення "неблагонадійних" елементів, укладали реєстри депортованих та їхнього майна. Сім’ї підозрюваних у симпатіях до українського підпілля або арештовували, або вони підлягали розселенню у кількості не більше однієї у кожному населеному пункті.

Решту українців вивозили подалі від державного кордону та розселяли групами, які не перевищували 10% місцевого польського населення, з метою їх швидкої асиміляції.

Переселені за наказом командування ОГ "Вісла" були обмежені у вільному пересуванні, а тих, що намагалися самостійно повернутися додому, затримували та поміщували до так званого "транзитного табору" у Явожно, де їх допитували й катували співробітники органів державної безпеки. Усього в результаті операції "Вісла" було депортовано понад 140 тисяч осіб...

З документів українського підпілля відомо також, що у квітні 1947 року під час проведення акції польські військові підрозділи спалили принаймні тринадцять українських сіл повністю й одне частково

Під час акції українців виселили на західні та північні землі Польщі, які до 1945 року належали до Німеччини. Переселення здійснили примусово, із застосуванням військової сили і супроводжували позбавленням прав українців на землю, руйнацією культурно-освітніх установ та Української греко-католицької церкви. Цими діями уряди ПНР та СРСР намагалися здолати опір УПА, котрий підтримувало місцеве населення.

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 9

 

Додаток 10

   21–26 жовтня 1947 року радянське керівництво провело операцію «Захід» — насильне виселення жителів Західної України, сім’ї яких підозрювали у співпраці з УПА. З регіону до Казахської РСР та Сибіру депортували понад 78 530 осіб, з-поміж яких 22 928 дітей. Під час транспортування у товарних вагонах сотні з них померли. Головне завдання операції — послаблення визвольного руху в регіоні. Постановою Ради Міністрів СРСР № 3214–1050/с від 10 вересня 1947 р. зобов’язувалося переселити 20 000 сімей із Західної України для роботи на рудниках, у вугільній промисловості східних районів СРСР, а 5 000 – в Омську область – на промислові підприємства і в сільське господарство. Останній масовий вивіз 19-21 жовтня 1947 р. розпочався у всіх західних областях України одночасно – о 2.00 ночі в містах і о 6.00 у селах шляхом оточення і суцільних облав. Тоді в регіоні було виселено 26 332 родини – 77 791 особу, в тому числі чоловіків – 18 886, жінок – 35 152, дітей – 22 174. Кількість виселених органами МДБ по областях складала: Рівненська – 3 768 сімей (11 347 осіб), Волинська – 2 711 сімей (9 050 осіб), Львівська – 5 223 (15 920 осіб), Тернопільська – 5 001 або 13 508 осіб, Станіславська – 4 512 (11 883 особи), Чернівецька – 613 (1 627 осіб), Дрогобицька – відповідно 4 504 сім’ї (14 456 осіб). Для їх переселення використано 44 тис. залізничних вагонів, задіяно 13 592 співробітника Міністерства внутрішніх справ і військовослужбовців Радянської армії… Загалом на 23 листопада 1948 р., за даними МВС СРСР, виселено з України 131 935 осіб. За даними відділу спецпоселень НКВС СРСР, на середину листопада 1947 р. тільки у Кемеровській, Карагандинській областях і в Красноярському краю перебувало 25 877 сімей, тобто близько 80 тис. спецпереселенців із Західної України. Депортовані особи були поселені в Казахській РСР, Комі та Удмуртській АРСР, Красноярському краї, Архангельській, Вологодській, Іркутській, Кемеровській, Кіровській, Молотовській, Новосибірській, Омській, Свердловській, Тюменькій, Челябінській, Читинській областях. Працездатні переселенці підлягали примусовій праці, перш за все у копальнях. Сім’ї, які не мали працездатних осіб, потерпали від злиднів. Таких у 1947 р. було 3 536 родин, які нараховували 7 186 осіб. Тільки в кінці 1947 р. МВС СРСР було прийнято рішення про виділення їм безплатних харчів. По суті це були голодні пайки – на одну особу виділялося 150 грамів борошна, 50 г крупи, 15 г солі, 15 г цукру лише для дітей.

 

Додаток 11

Операція "Захід" була частиною кількарічної боротьби сталінського режиму з українськими повстанцями. Весною 1947 року вийшов наказ міністерства держбезпеки (МДБ) УРСР із завданням "у найкоротші терміни ліквідувати бандитизм та національне підпілля на території західних областей України".

Підготовка тривала лише два місяці. Найперше співробітники МДБ та міністерства внутрішніх справ (МВС) склали списки кандидатів. Операція стосувалася жителів тодішніх Волинської, Ровенської, Львівської, Тернопільської, Станіславської (сучасна Івано-Франківська), Дрогобицької (частина сучасної Львівської) та Чернівецької областей.

Під виселення підпадали всі повнолітні та неповнолітні члени сімей повстанців, засуджених, активних націоналістів, а також близькі родичі, що проживали разом з ними.

Організаційні заходи проходили цілком таємно. Зокрема, спільні наради спецслужб та партійних органів провели за декілька днів до початку операції. А в окремих випадках місцеві партійці дізнавалися про виселення одночасно з його жертвами.

Більшість виселенців працювали у копальнях або на лісозаготівлях Казахстану, Красноярського краю, Іркутської, Молотовської, Челябинської та Читинської області Росії. П'яту частину депортованих залучити до сільського господарства.

Підприємства авансом надали українцям продукти та гроші. Однак три з половиною тисячі непрацездатних сімей переживали злидні. Про це парткерівники доповідали у Москву і пропонували відправити безоплатну допомогу з розрахунку 15 грамів муки, 50 - крупи, 15 - солі на одну особу щодоби.

"Захід" провели через півроку після переселення українців Польщі. Операцію продумали до найменших дрібниць, тому вона пройшла у найкоротші терміни. В обох випадках українське підпілля втратило можливих новобранців та матеріальну підтримку.

 

 

 

 

 

Додаток 12

 

 

Додаток 13

Останньою територіальною корективою між двома державами стала “Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій”  від 15 лютого 1951 року, в Польщі відома під криптонімом “Akcja H-T 1951”

У статті 1 Угоди йшлося про те, що СРСР передає ПР у порядку взаємного обміну ділянку державної території в Дрогобицькій області площею 480 квадратних кілометри. Це більшість сіл Нижньоустрицького, частина Хирівського, Стрілківського районів «із 97-ма свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тонн». В ст. 2 говорилося про те, що ПР передає СРСР державну територію в Люблінському воєводстві загальною площею також 480 кв. км. Це гміни Кристонополя, перейменованого в УРСР на Червоноград, Белза, Хоробріва та Угніва, де були значні поклади кам’яного вугілля й зручне для СРСР залізничне сполучення. У протоколі до договору зазначено, що кожна сторона безкоштовно передає іншій кооперативно-колгоспну, кооперативну, загальносуспільну власність, а також, що сторони мають право вивозу рухомої державної, кооперативно-колгоспної, кооперативної та інших форм власності.

Населення Західної Бойківщини з радянського боку і Забужжя з польського стало заручником ситуації. Сторони домовилися не тільки про передачу території, але й про взаємне переміщення населення за шість місяців. Наслідком даної угоди стало переселення майже 16 500 польських громадян і 33 тисячі українців Нижньоустрицького, Хирівського та Стрілківського районів Дрогобицької області та з міста Нижні Устрики. Майже всі переселені бойки були примусово скеровані у колгоспи південних областей: Миколаївської, Одеської, Сталінської (Донецької) та Херсонської. У Дрогобицькій і Львівській областях дозволили поселитися лише нафтовикам, залізничникам, службовцям, медикам, вчителям.

13 червня розпочалося переселення. У кілька етапів під конвоєм людей звозили на залізничні станції та упродовж кількох тижнів у товарних вагонах везли на південь України.

У селах півдня бойкам обіцяли надати новозбудовані будинки. Проте до початку зими житло отримала лише четверта частина новоприбулих. Бракувало будівельних матеріалів, тому переселенці тіснилися в будинках місцевих степовиків або мешкали у коморах, стайнях, землянках. Люди потерпали від нестачі продовольства, відчували посилену увагу органів безпеки.

Незвичний для горян спекотний і посушливий клімат, відсутність церков і духовних осіб, неприйняття місцевими їхніх релігійних настанов і традиційної обрядовості, постійний брак води та деревини – усе це сприяло тому, що більшість переселених бойків, які мали родичів чи знайомих у західних областях, почали мріяти про дорогу на захід. На заваді стояли колгоспні обмеження і заборони повернення переселенців.

Навесні 1952 року до забузьких сіл, які увійшли до СРСР, цілими колгоспами примусово переселяли бойків із прикордонних сіл Турківщини і Старосамбірщини Львівської області. Нову прикордонну територію використали для заселення та сільськогосподарського освоєння новоствореного Забузького (пізніше – Сокальського) району Львівщини.

 

Додаток 14

Марія Лазурчак, 1932 року народження, преселена в село Маринове Одеської області

“Сім’я складалася із 5 чоловік. Планували будувати новий будинок, вже і ліс заготували. А тут почалася війна, і на самому її початку тата, Івана Сеньковича Лазурчака, забрали на фронт.

В першому ж бою він загинув... Мама залишилася сама з трьома дітьми... <…>

Перше переселення було в 1948 році. Нас переселили в село Гошівчик, де ми прожили 3 роки. <…>

В 1951 році нас вдруге переселили в село Маринове Одеської області. І взагалі тоді переселили весь наш Нижньо-Устрицький район. Дуже важко нам завантажуватися у вагон – товарний. Мама одна, а ми всі малі. Тягнули все в вагон, як мурахи. Вагон нам дали на 3 сім’ї, їхали разом, мама, Ганна Ільківна Лазурчак і 3 дітей, Анастасія Ільківна Карич і 2 дітей, наша бабуся Ганна Григорівна Бучок, у якої чоловік теж загинув в бою, Марія Іванів (Сербан) і 3 дітей, чоловік теж загинув в бою. <…>

Їхали довго, було і холодно, і голодно, але хоч в одному нам пощастило: нас висадили вже не в Раухівці, а просто в Мариновому, легше було перевозити майно”.

За книгою “Остання депортація. До 60-річчя примусового переселення 1951 року”. Голова редакційної колегії Іван Ніточко.  – Одеса, 2011.

 

 

 

 

 

 

Додаток 15