Виступ "Мовленнєвий етикет вчителя-словесника"

Міністерство освіти  і науки України

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Факультет філології та журналістики

 

                                                     Кафедра історії та культури української  мови  

 

 

 

 

 

МОВНИЙ ЕТИКЕТ    ПЕДАГОГА

 

 

 

 

 

 

Реферат

студентки  Укр – 61 МОз

Шевчук Оксани

 

 

 

 

 

Луцьк - 2017

ВСТУП

Культура мовлення, зокрема усного і писемного, - одне із нагальних питань, яке постало перед сучасною школою в умовах розбудови незалежної України і пов’язаного з ним процесу національного відродження, розвитку самобутньої української культури, складовою якої є рідна мова. Протягом  багатьох років культурі українського мовлення не приділялося належної уваги. Поради і настанови зводились лише до сухих декларацій. Та згодом проблема культури мовлення привертає увагу багатьох сучасних учених, зокрема концептуальні основи мовленнєвої підготовки окреслені М.Вашуленком, О.Пономаревим,  Р.Зорівчак, В.Задорожним, О.Біляєвим та ін.

Життя не дуже пес тило нашу мову на шляху до утвердження її в різних сферах спілкування: то не було умов для розвитку наукового стилю, то до краю звужувано рамки її офіційного використання, то ретельно під різними приводами винищувано її творців. Але незважаючи на все це, українська мова ввійшла в коло найрозвиненіших мов світу, має викристалізувані норми на всіх рівнях. Тепер у незалежній Україні українська мова в усій її чистоті й красі має посісти належне їй місце, не дивлячись на відсутність політичної волі очільників держави.  Однак є люди, які не мають права на помилки ( і це в першу чергу вчителі, викладачі, актори, лектори, диктори та інші працівники радіо й телебачення), бо їхнє слово повинне бути взірцем для решти громадян України. Тому актуальність вибраної теми роботи є беззаперечною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.   Поняття «мовний етикет».

Мовний етикет – це національно специфічні правила мовної поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і виразів, що рекомендуються для використання в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співбесідником, зокрема під час привітання, знайомства, звернення до співбесідника, висловлення подяки, прощання тощо.

Кожна ситуація обслуговується в українській мові групою висловлень, які нерідко утворюють синонімічні ряди: добрий день, здоровенькі були; будь ласка, прошу; до побачення, до зустрічі, прощавайте тощо [1, 133].

Відомий український мовознавець Олександр Пономарів зазначає, що форми вітання й прощання «давно усталилися в українській мові, і їх не варто модернізувати без потреби. Досить часто чуємо неправильні з погляду української граматики форми вітання та прощання в розмовному мовленні, по радіо й телебаченню «Добрий ранок!; Доброго дня, шановна редакція! (тут іще й ігнорування кличного відмінка – редакціє!); Доброго вечора, шановні телеглядачі; Доброї (спокійної, навіть гарної) ночі, дорогі діти!» В українській літературній мові усталилися такі форми: Доброго ранку!; Добрий день! (Добридень!); Добрий вечір! (Добривечір!); На добраніч! Добраніч!» [3, 153].

Важливими і необхідними для кожної людини є також форми вибачення. «Позаяк провини бувають різні за своєю величиною і за наслідками, то мовець має вибирати з чималої парадигми стандартних фраз українського мовного етикету таку формулу, яка була б сумірна провині й водночас давала можливість досягти бажаного результату:Вибач (те) (мені); Пробач (те) (мені); Даруй (те)!; Пробач (те), якщо можеш (ете)!; Прошу вибачення (пробачення) …» [8, 140]. Послуговуючись формулами вибачення, потрібно пам’ятати, що дієслова вибачати, пробачати вимагають давального (а не знахідного, як у російській мові) відмінка залежних слів, наприклад: вибачте мені (а не мене),пробачте йому (а не його) та ін.

Доцільно розрізняти близькі, але не однакові за обсягом і змістом поняття: мовний етикет, мовленнєвий етикет. Мовний етикет – це система стандартних словесних формул, що вживаються у ситуаціях, безліч разів повторюваних у повсякденному житті. Мовець не має потреби щоразу створювати нові формули, він використовує готові словесні штампи, відтворюючи їх у процесі мовлення, що значно полегшує спілкування.

 «Мовленнєвий етикет являє собою застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування. Якщо мовний етикет – це набір засобів вираження, то мовленнєвий етикет – це вибір цих засобів, засоби в реалізації» [4, 34].

Визначальними етнопсихологічними особливостями українського етикету є передусім доброта, сердечність, простота, щирість і ніжність.

Мовний етикет, уміле і доречне використання усталених формул вітання, прощання, побажання та ін. відіграють важливу роль у становленні мовленнєво компетентної особистості, передусім же особистості вчителя, який своєю поведінкою загалом і мовною зокрема виховує дітей, утверджуючи найбільші цінності культури, доброзичливості, поваги до співбесідника, нехай навіть до наймолодшого. Частиною культури вчителя є його емоційність, добре володіння  інтонаційним багатством під час розмови. Навіть найкращі етикетні фрази, такі як дякую, спасибі, будь ласка, промовлені байдужим тоном, не принесуть задоволення тому, кому вони адресовані. Якщо ж етикетні формули, якими послуговується вчитель, наповнені позитивними емоціями, виражають розуміння і співучасть, вони знаходять відгук у дитячих серцях. За такого володіння мовним етикетом педагог може бути впевнений у тому, що його юним вихованцям приємно з ним спілкуватися.

А це означає, що праця вчителя не є даремною, слово, мовлене ним,позитивно впливає на учнів, допомагає кожному з них усвідомлювати свою значущість, неповторність, а відтак досягати успіхів і в навчанні   і в мовленнєвому розвитку, і в оволодінні культурою мови.

2. Якісні характеристики мовлення вчителя

 Культуру мовлення вчителя характеризують такі ознаки:

– правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфографічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності слугують норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини. Формування правильності забезпечують тренінги (вправи), робота зі словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання текстів, слухання й аналіз правильного мовлення; – різноманітність: володіння мовним багатством народу, художньої і публіцистичної літератури, лексичним арсеналом літературної мови (освічена людина використовує у мовленні 6—9 тис. слів), використання різноманітних мовних одиниць; інтонаційність експресивності, мелодика мовлення; стилістично обґрунтоване використання словосполучень і речень; активне мислення; постійне удосконалення і збагачення мовлення. Важливо, щоб вона була притаманна лексичному, фразеологічному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному рівням мови вчителя. Це допоможе йому індивідуалізувати своє мовлення, реалізувати свою мовленнєву культуру, досягти бажаного рівня сприйняття і розуміння своїх висловлювань;

 – виразність забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації. Цій меті слугують засоби художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова і вирази; нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя); синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Виразність розвивається на основі тренінгів, власної творчості, спостережень за мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання художньої літератури тощо. Завдяки їй здійснюється вплив на почуття аудиторії;

 – ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає («Хто ясно мислить, той ясно викладає»). Вона забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті. Ясності мовлення сприяють чітка дикція, логічне і фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений темп, спокійний і ввічливий тон. Неясність мовлення є наслідком порушення мовцем норм літературної мови, перенасиченості мовлення термінами, іноземними словами, індивідуального слововживання. Досягненню ясності мовлення сприяє цілеспрямований процес спілкування: чим частіше педагог є учасником комунікації, тим більше уваги приділяє мовленню, його ясності, від якої залежать досягнення комунікативної мети, задоволення від спілкування;

– точність, або відповідність висловлювань того, хто говорить, його думкам; адекватна співвіднесеність висловлення, вжитих слів або синтаксичних конструкцій з дійсністю, умовами комунікації. Вона передбачає ретельний вибір жанру текстів, умов, середовища, колориту спілкування і залежить від культурно-освітнього рівня мовців, їх знання предмета мовлення, від установки мовця (вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами), активного словникового запасу, вибору слова чи вислову, уміння зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище. Виявляється точність мовлення вчителя у використанні слів відповідно до їх мовних значень, що сприяє виробленню в нього звички називати речі своїми іменами. Розвивається вона в процесі роботи зі словниками, навчальною, науковою літературою, аналізу власного і чужого мовлення тощо, без чого неможливе оволодіння мовою і мовленнєвими навичками; – нормативність: відповідність системі мови, її законам. Це не відгороджує мовлення вчителя від розкриття нових семантико-стилістичних можливостей, уточнювань контексту, що увиразнюють його висловлювання. Одночасно вчитель має дбати про стильову і стилістичну єдність, вмотивоване використання форм з іншого стилю;

– чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою установок, мовною грамотністю, мовним чуттям учителя;

 – стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної думки, тези). Ця ознака формує уміння говорити по суті;

– доцільність, тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану того, хто висловлюється. Вона відточує, шліфує мовне чуття педагога, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (встановлювати контакт, збуджувати і підтримувати інтерес до спілкування, нейтралізовувати роздратування, викликати почуття симпатії, розкутість тощо). Комунікативна доцільність є основою соціолінгвістичних норм мовлення (доцільність уживання мовних засобів за різних соціальних умов: мовець добирає формули мовленнєвого етикету відповідно до соціального статусу співрозмовника) і прагматичних (правила спілкування: вміння почати й закінчити розмову; тактика спілкування: вміння перефразувати вислів, запов- нити паузу). Наприклад, звертання із порушенням соціолінгвістичної норми може спричинити негативніші наслідки, ніж граматична чи лексична помилка. Тривалі паузи, незавершені речення, незв'язність мовлення (відсутність прагматичних умінь) знижують інтерес слухачів. Залежно від комунікативної сфери розрізняють контекстну доцільність (єдність змісту і форми вислову, гармонійне поєднання загальної тональності, слів, інтонації, структури речень), ситуативну (вияв різних форм увічливості) і стильову (вибір мовленнєвих засобів відповідно до функціонального призначення стилів мовлення);

– логічність (точність вживання слів і словосполучень, правильність побудови речень, смислова завершеність тексту). Важливими умовами логічності є: уникнення невиправданого повторення спільнокореневих слів (тавтології), зайвих слів (плеоназм); чіткість у побудові ускладнених речень, оскільки нечіткість і заплутаність висловлювань свідчать про заплутаність думок);

– естетичність (вираження естетичних уподобань мовця засобами мови, уміння викликати мовленням естетичне задоволення). Досягається вона завдяки вправам з риторики. Важливо, щоб у слухачів красиві фрази поєднувалися з глибоким і конкретним змістом;

 – багатство (розмаїття використовуваних слів). Чим більше різноманітних і розрізнюваних свідомістю слухача мовних знаків, їх ознак припадає на «мовленнєвий простір», тим мовлення багатше і цікавіше [5].

3. Мовленнєвий етикет  у педагогічній діяльності

 У педагогічному спілкуванні має значення все: як зустріти, як поводитися, яку міміку, які слова вживати тощо. Мовленнєвий етикет педагога у загальноприйнятих формулах вітання, прощання, побажання  не різниться від інших соціальних груп. Проте перше враження про педагога складається з того, наскільки щиро і привітно він вітається. Воно може бути хибним, однак учні чи студенти підсвідомо орієнтуються на свої почуття під час привітання. Мовна культура педагога, як і будь-кого іншого, виявляється в його вмінні обрати доречну форму привітання чи прощання, що залежить від віку співрозмовників (студенти, старшокласники, молодші школярі), стосунків із ними, місця події (аудиторія, клас, вулиця, транспорт тощо), конкретної ситуації (навчальна, побутова бесіда; на екскурсії, у гостях, при випадковій зустрічі). Вся професійно-мовленнєва діяльність педагога спрямовується на спонукання до навчальної діяльності з метою отримання знань, розвитку вмінь аналізувати, оцінювати, зіставляти. У такій ситуації педагог повинен шукати етикетні формули, які б сприяли виконанню цих завдань, а не гальмували процес. Дуже важливо те, як і з якими словами звертається педагог. До студентів, а також старшокласників краще звертатися на “Ви”, це підвищує рівень відповідальності того, до кого звертаються, і рівень поваги до того, хто так звертається. Буде правильним знати імена своїх студентів (учнів), а не звертатися лише на прізвище. Основна сфера діяльності педагога – навчальне заняття. Воно поєднує різні форми, жанри, функціональні різновиди спілкування, і педагогові важливо дотримуватися мовного етикету заняття, творчо інтерпретувати конкретні комунікативні ситуації. Дотримання етикету розширює комунікативні можливості педагога, забезпечує ефективний обмін почуттів і думок, робить спілкування бажаним, а процес передавання і сприйняття інформації – цікавим, психологічно актуальним. Якщо педагог хоче залучити студента до діалогу, викликати у нього реакцію на повідомлення, він може скористатися спонукальними запитаннями: “Чи Ви не зрозуміли завдання?”, “Думаю, що Вам відомі причини такої поведінки” й ін. Впливаючи на студента власним авторитетом, педагогу слід обдумувати висловлювання з “установкою на позитив”: “Вважаю, що результат Вашого пошуку буде позитивним”, Не сумніваюся, шановні, що ви засвоїли цю тему добре”, “Думаю, для Вас це завдання не буде складним”, “Не сумніваюся, що розв’язання проблеми не займе у Вас багато часу”. Принцип ввічливості зобов’язує нагадати про поінформованість того, хто слухає, і в такий спосіб: “Ви самі про це нагадували...”, “ Ви самі просили...”, “Ви це самі добре знаєте”, “Вам це відомо не гірше за мене...” тощо. Вживання таких висловлювань, як “Не шуміть, а то зараз будете відповідати на мої запитання”, “Уважно слухайте, бо я буду запитувати”, “Чого ви мовчите?”, “Чого ви не слухаєте?”, “Вже хочете відповідати, зараз будете”, “Так, достатньо, сідай”, “Піднімайте всі руки”, “Що, ніхто більше не знає?”, “Ото всі, хто готовий до заняття?”, “Повторіть моє запитання” та інші – невмотивовані та недоречні. На думку психологів, такі звертання не стимулюють пізнавальної активності, а створюють психологічні бар’єри між студентами і педагогом. Причинами низької культури спілкування педагогів можуть бути недостатня увага до проблем організації спілкування, неврахування вікових та індивідуальних особливостей студентів, небажання підвищувати рівень культури спілкування. Педагогічна етика передбачає не рольове, а особистісне спілкування, яке виявляється у підтримці, співчутті, щирості, утверджені людської гідності, довіри [5]. Про роль слова педагога у навчально-виховному процесі наголошував В.Сухомлинський, звертаючи увагу на те, що “слово вчителя – як інструмент впливу на душу вихованця, нічим не замінити. Мистецтво виховання включає насамперед мистецтво говорити, звертатися до людського серця. Я твердо переконаний, що багато шкільних конфліктів, які нерідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння вчителя говорити з учнями” [6, с. 321].

У вчительській мовній практиці є чимало стереотипів, які повинні бути точними, відповідати нормам специфічної лексики, професіоналізмів, загальнонаукових і спеціальних термінів, словосполучень, що спричинено прагненням найточніше відтворити, викласти факти і події. Найпоширеніші з них:

— аналітичні терміни-словосполучення. Використовують їх в усному і писемному професійно-педагогічному спілкуванні: плинність кадрів, штатний розклад, втратити чинність, засвідчувати справжність підпису, звернутися за адресою, працювати за сумісництвом, взяти до уваги, довести до відома та ін.;

— специфічні слова-скрипи, які забезпечують стандартизовану організацію висловлювання: відповідно до, з метою, у зв'язку з, протягом тощо;

— формули мовленнєвого етикету, що забезпечують прийнятне в певному середовищі включення в мовленнєвий контакт, підтримання спілкування в обраній тональності (в кожному колективі вони мають свої особливості).

   Досягненню педагогом комунікативної мети сприяє вмотивоване використання модальності висловлення — ставлення педагога до учня. її можна виразити граматичними, лексичними, інтонаційними способами. З певним типом мовленнєвого акту співвідноситься відповідна модальність висловлювання: мовленнєвим актам стверджувального типу відповідає раціональне оцінювання педагогом змісту висловлювання; експресивним — емоційне; висловлювання-директиви виражають прагнення вчителя досягти того чи іншого результату; висловлювання-зобов'язання — намір, готовність зробити щось для співрозмовника.

   Побудова стратегії мовного спілкування, конструювання власних висловлювань можуть бути найрізноманітнішими. Якщо педагог має на меті не лише одержати інформацію, а й залучити учня до діалогу, викликати його реакцію на повідомлення, він може скористатися таким запитанням: “Чи ти не знав, що реферат треба було здати сьогодні?”. Знаючи, що його точка зору важлива для учня, вчитель, впливаючи на нього своїм авторитетом, будує висловлення, використовуючи конструкцію з дієсловом “знання” або “думка”, наприклад: “Думаю, результат буде позитивним”; “Знаю, шановні, ви добре засвоїли цю тему”.

   Висловлення може розгортатися як непрямий мовленнєвий акт, при цьому завдання мовця полягає в повідомленні адресату про своє ставлення до проблеми і викликанні в нього за допомогою повідомлення необхідної реакції. Намагаючись схилити учня до реалізації своїх намірів, педагог включає у своє висловлювання позитивну оцінку (так звану ідею того, що має бути). Вона може стосуватися очікуваної дії і майбутнього виконавця, наприклад: “Сподіваємося на успішне складання екзаменів”; “Ти, знаю, згоден”. Іноді це може прозвучати у формі поради, в якій наголошується, що передбачена дія — в інтересах учня: “Раджу добре підготуватися до тестування”.

   Ділове педагогічне мовлення здійснюється з метою реалізації багатьох соціальних ролей, які залежать від особливостей конкретних комунікативних ситуацій.

   У ситуації “спеціаліст — колеги” комунікація здійснюється за схемою: один — один, один — група. Мотивом спілкування є обмін інформацією за шкільною тематикою. Загальний професійний досвід комунікантів, виконання ними однакової соціальної ролі зумовлюють використання в акті комунікації текстів ускладненої структури, великих за обсягом, насичених фаховою термінологією. В неофіційній обстановці вони використовують переважно діалогічну форму мовлення (вільна бесіда з розгорнутими репліками, що інколи переходить у дискусію). В офіційній обстановці (педагогічна, методична нарада) діалог і монолог чергуються, виявляються в різних комбінаціях: діалог (організаційний) — монолог — діалог (питання — відповіді) — мікромонолог; монолог — діалог (питання — відповіді) — мікромонолог. Розмежувати, де закінчується діалог і починається мікромонолог, здебільшого важко, оскільки репліки комунікантів можуть бути настільки розгорнутими, що вся система використовуваних мовних засобів перетворюється на монолог.

   Досить активно використовуються формули мовленнєвого етикету (вітання, прощання, комплімент, вибачення, співчуття, прохання тощо), оскільки вони сприяють підтриманню неантагоністичних контактів у колективі.

   У ситуації “спеціаліст — керівник” типова така модель комунікації: один — один, один — група спеціалістів. Спілкування передбачає одержання інформації з метою удосконалення педагогічної діяльності. Такі ситуації виникають на педагогічних нарадах, коли спеціаліст є переважно адресатом, який сприймає інструкцію, розпорядження. За таких умов учитель має вміти слухати текст, виділяти в ньому основне, найістотніше фіксувати в пам'яті.

   Зміст спілкування за схемою “спеціаліст — відвідувач” здебільшого полягає у розв'язанні проблемної ситуації, яка хвилює відвідувача. Під час діалогу репліки комунікантів, як правило, розгорнуті, кожна складається з кількох речень, хоч репліки спеціаліста дещо більші за обсягом, ніж репліки відвідувача. Однак зберігаються всі особливості діалогу. Діалогічні і монологічні висловлювання базуються на загальновживаній лексиці, спеціальна термінологія використовується обмежено, неприпустиме вживання слів із відтінком зневаги, образливої іронії, з негативною експресією, елементами професійного жаргону.

   Загалом процес ділового педагогічного спілкування реалізується через монологічне або діалогічне мовлення, що взаємодіють, змінюють одне одного. Монологічне мовлення використовується на етапі пояснення завдання, діалогічне — під час уточнення робіт у формі запитання — відповіді або у формі бесіди, в якій чергуються диспропорційні за обсягом репліки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

      Оскільки навчальне заняття поєднує різні форми, види, жанри, функціональні різновиди спілкування, вчителю важливо дотримуватися мовного етикету уроку, творчо інтерпретувати конкретні комунікативні ситуації. Дотримання етикету не тільки не обмежує, а й, навпаки, розширює комунікативні можливості педагога, забезпечує ефективний обмін почуттів і думок, притягує потенційних співрозмовників, робить спілкування бажаним, а процес передавання і сприйняття інформації — цікавим, психологічно актуальним.

   Соціальна обумовленість мовленнєвої діяльності педагога полягає в етичних вимогах до учасників педагогічної комунікації. Виховна сила його мовлення залежить не тільки від дотримання етичних формул, а й від стійкості моральних норм, якими він керується у вчинках, ставленні до справи, адже він впливає на своїх підопічних не лише словом, а й своєю особистістю. Переконання (якими пройняті слова, інтонація, міміка, жести, вираз очей, поза) можна виховати тільки переконанням, фальшиві інтонації вчителя завжди розпізнаються.

   Педагогічна етика регулює позицію вчителя і учнів у процесі комунікації; передбачає не рольове, а особистісне спілкування, яке виявляється у підтримці, співчутті, щирості, утвердженні людської гідності, довіри. Вона зумовлює, актуалізує потребу в діалозі як домінуючій формі педагогічної комунікації, передбачає самоаналіз і самопізнання.

   Мовленнєвим етикетом мають володіти учителі й учні. Формуванню його сприяє використання загальновживаних фраз, словосполучень, стійких висловів; моделювання комунікативних ситуацій різної тематичної спрямованості і стилістичного забарвлення; практикування вмінь і навичок застосування різноманітних за формою і змістом моделей, формул мовленнєвого і поведінкового етикету.

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища школа, 1985. – 360 с
2.  Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.
3. Пономарів О. Культура слова. Мовностилістичні поради. – К.: Либідь, 1999. – 232 с
4. Радевич - Винницький  Я.К.  Етикет і культура спілкування. – Львів: СПО- ЛОМ, 2001. – 207 с.
5. Стахів М. Комунікативний етикет як складова професійної компетентності педагога [ електронний ресурс] /  Марія Стахів. – Режим доступу: file:///C:/Users/My/Downloads/Pippo_2014_4_12.pdf
6. Сухомлинський В. О. Слово про слово // Сухомлинський В. О. Вибрані твори : У 5 т. — К. : Рад. школа, 1977. — Т. 5. Статті. — 640 с.