Виступ на фестиваль ораторського мистецтва за темою «Я знаю: мова мамина свята, В ній вічний, незнищенний дух народу» (М. Адаменко)

Виступ

на фестиваль ораторського мистецтва за темою  «Я знаю: мова мамина свята, В ній вічний, незнищенний дух народу» (М. Адаменко)

                                                 Багато є в тобі щедрот,

                                                  Моя Вкраїно чорноброва.

                                                І лиш народ тоді народ,

                                                Як є у нього рідна мова!

                                               Шановне товариство!

       Погодьтесь, вона у нас є. Ніжна, калинова, співуча, яка вплітає свою запашну квітку в духмяний букет мов світу. Це наш скарб. Берегти і шанувати слово материнське – не просто обов’язок, а святе завдання. Та чому ж у добу третього тисячоліття ми знову повертаємось до питання мови, її розвитку і місця в житті людства?

       Замислімось, лише 60% українців рідною вважають українську. Інші зрікаються, топчуть її цвіт, послуговуються сусідньою. І як на мене, це проблема не лише старшого, а й підростаючого покоління. Дмитро Білоус наголошував:

                             Коли забув ти рідну мову,

                             Яка б та мова не була –

                             Ти втратив корінь і основу,

                             Ти обчухрав себе дотла.

       Я переконана, зречення рідної мови призводить не тільки до мовної деградації, а й до самознищення особистості. Державна мова у нас одна, а інші мови нехай розвиваються поруч. Друзі, невже ті, хто живуть в Україні, вважають її основу чужою? Сам Бог наділив кожен народ Словом. Відшліфовувати його до блиску, чистоти, гостроти – завдання нації. «Як парость виноградної лози, плекайте мову», - заповідав Максим Рильський. Іван Франко говорив, що «мова росте з душею народу. В ній відбивається вся історія України, зв'язок поколінь».

       Народе мій! Ти дав мені срібну мову, яку філігранно обробили і піднесли до надхмарних висот геніальні сини. Вона черпала ясну прохолоду з колодязя Сковороди, горіла полум’ям Шевченка, страждала болями Лесі Українки, бриніла правдою Уласа Самчука, буяла кольорами Довженка і Тичини. Вони добре знали: «Коли мізерніє душа – гине мова».

       Друзі! Тож простуймо світом гордо й незалежно. Пам’ятаймо, що ми діти вільної України, нащадки козацького роду. Плекаймо рідну мову. Адже вона – це дім буття духу народу, генетичний код нації.

       Будьмо ж гордими і гідними наших славних попередників, зробімо все від нас залежне, щоб материнська свята мова квітла барвами всіма.