Виступ на тему "Диференційований підхід в роботі НУШ"

Диференціація у класі, де навчаються учні з особливими освітніми потребами.

Диференційований підхід в освітньому процесі існує стільки, скільки я працюю в школі. Та чомусь раніше ми , вчителі, і особисто я обминали цей складний підхід, бо він потребує багато часу на планування, організацію, підготовку диференційованого матеріалу. Тепер розумію, що це помилково. Сьогодення вимагає використання диференційованого підходу в кожному класі. Завдяки НУШ, тренерам, які проводили тренінги, досвіду фінської освіти у мене з′явилося нове розуміння – диференційований підхід. Диференціація – дійсно, той метод, який потребує і дозволяє враховувати різноманітність учнів, їх потреби і навіть виховання ( а вони дуже різні). Це підвищує мотивацію до навчання, якщо вчитель вдало планує і адаптує викладання матеріалу відповідно до індивідуальних потреб учнів, якщо вчитель сам вірить у зростання та навчання кожного учня, цю віру передає учням, підтримує кожного, і тільки тоді така віра може стати реальністю. Зі свого досвіду бачу, що це дієве і потребує змін від кожного вчителя. Важко, але я перебудовуюся в цьому напрямку вже третій рік і в своєму класі бачу реальні зміни. За словами Аньї Хурінайнен-Косунен, (диференціація задля інклюзивності шкіл) інклюзивне навчання – це коли всі одне одного поважають і вчаться разом, відчувають, що кожен є частиною групи чи класу. Для цього учні мають відчувати себе в безпеці, не мати жодного страху. І це, дійсно, так . Ми разом з учнями намагаємося створити хороший клімат у класі (діти хочуть йти до школи і не хочуть йти додому – це слова учнів і батьків), де їм цікаво і є чим зайнятися, вони мають спілкування, мають друзів, спільні інтереси. Мені вже від цього радісно і це мене окриляє . (Фото – перерва)

Далі створюється атмосфера відкритості (вони розкуто розповідають про свої дії, вчинки, проблеми) і це допомагає вчителю підійти, достукатися до кожного учня, допомогти рухатися і розвиватися з того рівня, який у нього є. А коли діти відчувають себе у безпеці і чують слова схвалення (чого більшість зараз не чують від дорослих), у них справді виростають крильця і вони намагаються зробити те , що дійсно не під силу (а бажання і намагання теж необхідні для дитини). Головне – розуміти, що кожна дитина унікальна, побачити, зрозуміти і розпізнати потреби та стимулювати учнів до навчання, до виконання певної роботи (хтось гарно малює, співає, займається спортом і просто добре вміє чергувати). Ось це і є реальні зміни. Вчителю ще важливо добре знати характер своїх дітей і темперамент (хлопчик з класу(1клас) не хотів брати участь у роботі в групах, в парах поки я не зрозуміла, що він любить бути лише першим і не вміє програвати – тепер він працює залюбки), здібності кожної дитини ( дівчинка в класі має вади мовлення і тому була пасивною під час роботи, але потім з′ясувалося, що вона соромиться своєї мови), які інструменти використовувати, щоб подолати проблеми, які виникають під час навчання. На мою думку,   доцільними і ефективними є робота в парах та групова робота, за допомогою яких учні вчаться найкраще (комусь краще вдаються письмові роботи, іншим – усні, хтось гарно вирізає та клеїть, інші подають цікаві ідеї (до прикладу дівчинка з вадою мовлення), але їх об′єднує одне – ніхто не відчуває себе зайвим і вони всі плідно працюють для досягнення очікуваного результату. В класі нам до  вподоби створювати «Лепбуки», ментальні карти, інтелект карти, «Фішбоун»…(де діти самі обирають, розподіляють і виконують завдання)

В своїй практиці диференційований підхід застосовую навіть на уроках фізичної культури (особливо зараз, коли дітки мають слабкий стан здоров′я і на це треба звертати увагу).  Головне вчителю виробити в учнів таку схему:

МОЖУ – ЯКЩО НЕ ЗМОЖУ - ОБОВ′ЯЗКОВО СПРОБУЮ – ПОМИЛЮСЯ – ЩЕ РАЗ СПРОБУЮ

І щоб не утворилася інша схема: ХОЧУ – НЕ ХОЧУ