Витязь молодої української поезії

Про матеріал

У роботі поданий матеріал, який може бути використаний учителями української мови та літератури при вивченні творчості та життєвого шляху Василя Симоненка.

Перегляд файлу

Відділ освіти Канівської райдержадміністрації

Районний методкабінет

Авторські програми, підручники, методичні посібники,

Узагальнений передовий педагогічний досвід

Лук’яненко Валентина Миколаївна

Учитель-методист української мови та літератури

Межиріцької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

„Витязь молодої української поезії”

(Система уроків за „круглим столом” за творчістю В.Симоненка в 11 класі з української літератури)

Обсяг матеріалу 19 сторінок

Матеріали схвалені педагогічною радою школи в листопаді 2016 року

2016р.

ЗМІСТ

1. Анотація........................................................................................................3

2. Система уроків за „круглим столом” за творчістю В.Симоненка в 11 класі з української літератури.................................................................4

3.Список використаних джерел ...............................................................19

АНОТАЦІЯ

Тема. «Витязь молодої української поезії» (В.Симоненко. Огляд життя і творчості)

Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях В. Симоненка; охарактеризувати його поезії; розвивати вміння аналізувати твори й робити висновки, дискутувати; формувати патріотичні почуття, толерантність.

Епіграф

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

В.Симоненко

Тип уроку: урок за «круглим столом»

Обладнання: підручники, твори В.Симоненка, бейджики для учасників «круглого столу».

ХІД УРОКУ

Оголошення теми і мети уроку.
Вивчення нового матеріалу.
1. Слово вчителя

Наша жадана демократична, хоч і нелегка, пора дала не тільки нові буйні сходи в молодій українській поезії, а й друге народження літературі шістдесятників, зокрема тих, чиї твори були або заборонені або й зовсім не друкувалися. До таких належить і талановитий син України – Василь Симоненко. Його доля була трагічна. Він із властивою таланту прозирливістю передбачав вельми сумний хід вітчизняної історії, наближення духовної катастрофи. Однак його голосу категорично не бажала чути морально спустошена вельможна чиновницька братія, яка дбала не про долю Батьківщини, народу, а про властивість та благополуччя. Слово правди переслідувалося: поезія Симоненка надовго і надійно була похована.

Сьогодні повертаємо поезію Симоненка, сумно підтверджуючи цим гірку вітчизняну традицію: пророками в нас стають переважно мертві. Василь Симоненко прожив дуже мало – неповних тридцять років. Але він залишив славний слід в історії української літератури, в допитливій душі свого народу. Недарма ж академік Олесь Гончар назвав його «витязем молодої української поезії».

У передмові до книги «Лебеді материнства» видатний майстер писав: «Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо свіжий, мажорний, юнацький, бадьорий голос, яким він і сьогодні вітає життя:

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

Здрастуй, свіжості нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шелестом весняних злив

Розповідь учениці про дитячі роки В.Симоненка (Повідомлення учениці).
Спогади матері Ганни Федорівни про свій родовід

Народилася Ганна Федорівна у с. Біївцях (тепер Лубенського району) у бідній селянській родині. Рік народження – 16 вересня 1908 року. Під час першої імперіалістичної війни у її бабусі Ганнусі пропала десь гербова грамота на право дворянства. Шукали – шукали, так і не знайшли. Та й навіщо вона здалася, коли дід і баба все життя поралися коло землі – як усі одноосельці.

У вірші «Мій родовід» Симоненко написав про це дуже гарно, влучно і переконливо.

Учень читає вірш «Мій родовід»

Батько Ганни Федорівни, Федір Трохимович, а дідусь Василя дожив до глибокої старості. Можна з упевненістю сказати, що дід Федір був першим Василевим другом і наставником. Це ж про нього Василь написав згодом вражаючого вірша «Дід умер».

Учениця читає вірш «Дід умер»

(Спогади Ганни Федорівни про свого батька).

У Василевій новелі «Дума про діда» мій батько стоїть мов живий. Там є такі слова, що я їх напам’ять знаю: «Безсмертячко ти моє кирпате, - шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені». Дід Федір був не тільки порадником, а й натхненником майбутнього поета. Дід Федір самотужки вивчив грамоту, багато читав. Його увагу привертав навіть шкільний підручник із географії чи історії. А малому Васі, умостившись на печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію. Федір Трохимович був людиною високої громадянської совісті – чому навчав і онука свого… Віршів не писав, але умів говорити до прикладу.

…А життя Василеве із самого малечку не завжди було радісним. Ми жодним словом не згадали Василевого батька…

(Спогади матері).

То не батько, а вітер, прилетів – і полетів, а нам із малим Васею завдав болю і клопоту. Чи не тому в одному із віршів Вася писав:

В мене була лиш мати,

Та був ще сивий дід, -

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід.

Був певен, що батько лишній,

Крикливий, немов сусід,

Коли заставав на вишні,

На мене кричав, аж блід.

Є у Василя Симоненка новела «Кривда». Дія у новелі напружена, драматична. Змальовано Івасеві складні переживання: дитина знає ласку тільки від матері. Він з усім згоден:

Хай би тато смикнув за вухо,

Хай нагримів би раз чи два.

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова.

Та де ж він, той тато? – Покинув, повихрився… Івась підсвідомо, всерйоз повірив словам сусіда: «Ти пустуєш… а тебе дома батько жде».

Та це була брехня, підла, підступна і тому хлоп’я сприйняло її як нелюдську кривду. Поет показує і наївну дитячу помсту кривднику – з рогатки вибив шибку. Психологію вчинку вмотивована поведінка Івасева – відкритість його душі, відвертість, довірливість.

Учитель читає новелу «Кривда»

Мудрі люди колись казали, що страждання очищає людську душу. Якщо це так, то в дітей війни найчистіші душі. Але страждання бувають різні. (Страждають і зараз сучасні міщани – обивателі, яким не вистачає грошей на машину або розкішну дачу.)

Страждання дітей війни було мукою та болем усього народу. І це їх гуртувало і кликало до майбутньої радості. Після спільного страждання спільнішою і сильнішою радість стає. Але горе ніколи не забувається.

Вірш Симоненка «Жорна» - один із найкращих, найсильніших у цьому ряду. Він дуже переконаний, бо правдивий до найдрібнішої деталі.

(Учениця читає вірш «Жорна»)

(Спогади матері Ганни Федорівни).

«Коли я уперше прочитала цей вірш, то дуже розхвилювалася і заплакала, бо там усе – правда. Ми з Васею не раз ходили до сусідів, у кого були жорна, щоб змолоти хоч трохи борошна на якісь клецики або деруни.

У наших сусідів були звичайні жорна, але такі важкі, що в мене аж руки терпли від натуги. Що вже говорити про дитячі руки… А Вася часто допомагав мені крутити жорна!»

Закінчивши школу із золотою медаллю, Симоненко вступив до Київського університету на факультет журналістики. Він був головою літературної студії, працював у студентській багатотиражці.

Після закінчення університету одержав розприділення в «Черкаську правду». Симоненко працював у відділі культури газети. А на початку 1960 року була відкрита обласна комсомольська газета «Молодь Черкащини», завідуючим відділом пропаганди та агітації став В. Симоненко. Праця журналіста – це вічний пошук, вічне пізнання невідомого, вічне відкриття невідомого. Василь умів підтримувати людину, порадити, коли бачив, що вона прислухається до його слів.

В. Симоненко вже мав сотні три віршів, але не спішив їх друкувати. В рік приїзду Черкаси в № 3 альманаху «Дніпрові зорі» він дебютував лише одним своїм віршем «З дитинства». Пізніше друкував він і інші свої твори. У 1962 році в видавництві художньої літератури України (нині «Дніпро») вийшла збірка поета «Тиша і грім» - невеличка і малою кількістю примірників. Її слід вважати літературною подією. Свіжістю, щирістю почуттів і думок віє від його поезії. Глибоко бачити і розкривати життя в усій його складності, бути трудівником серед трудівників, воїном серед борців за кращі ідеали людини – ось ті серйозні завдання, які ставить перед собою поет.

Знайомство з В. Симоненком за «Круглим столом спогадів»

За круглий стіл сядуть: мати поета Ганна Федорівна, його вчителька Уляна Миколаївна Демченко, директор Тарандинцівської школи Федір Барабаш, університетські друзі – вірний побратим Микола Сом і Анатолій Шевченко, голова Біївської с/Ради Анатолій Черевко та голова колгоспу Василь Даценко, колега по роботі в «Молодь Черкащини» Микола Дашківській, Дмитро Чередниченко, Юрій Смолянський (4 п.), Олесь Симоненко (син, робітник Черкаського заводу телеграфної апаратури).

Мати. Оце наче бачу сина з перших його днів. У школі він вчився тільки на «відмінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися йому було ой не легко!.. П’ять класів він закінчив у Біївцях, а решту – в сусідніх селах Енківцях і Тарандинцях. А це… 9 км. лише в один кінець.

… Весною чи восени – то ще нічого, а взимку – суща біда. Повоєнні зими були люті і сніжні. А пальто у Васі – пошарпане, а чоботи – діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було питаю його: «Важко тобі, Васю?».

А він весело відгукує: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю».

(Спогади вчительки математики Тарандинцівської середньої школи Уляни Миколаївни Демченко)

… Якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихала, по підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилася снігова баба. Це з усіх чужосільців прийшов до школи лише Василь.

На уроках він був серйозний – аж занадто. У класі виділявся, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге – розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень.

(Спогади директора Тарандинцівської середньої школи Федора Барабаша)

Я пригадую 1949 рік, коли Василь вступив до 8 класу нашої школи. Скоро він стає членом двох гуртків – літературного і фізичного. Він любив математику й розв’язував складні задачі… Впала в око його старанність, наполегливість. Він… перечитав усі книжки зі шкільної бібліотеки (особливо любив твори на історичні теми).

Якось був вечір зустрічі з нашими колишніми випускниками. Василь прочитав там власний вірш, у якому було й привітання гостям, і подяка вчителям, і любов до школи. Вірш так збентежив усіх, що вони змусили його прочитати ще раз.

Микола Сом

А поміж нами, студентами, - Василь був неперевершеним жартуном-дотепником. Та насамперед він був серйозною натурою, людиною діла і слова. На відміну від мене та інших одногрупників, він багато читав і знав. Учився старанно й завзято. Не любив гуляк і ледацюг, пройдисвітів і дурників. У ті роки він писав:

… Коли гриміли духові оркестри

І шарпали підлогу каблуки,

У мене в роздумах проходили семестри…

Анатолій Шевченко

Уже на першому курсі…серед нас були «поети», «драматурги», «критики» - «майстри» з усіх жанрів. Тільки Василь залишався «ніким»…Він інколи читав свої вірші. Вони справляли враження. Але все це робилося якось непомітно, без шуму і самореклами. Здається, за весь час навчання Василь Симоненко так і не виступив у жодному республіканському періодичному виданні.

Тим-то для багатьох, навіть для тих, хто близько знав Василя, був несподіванкою його поетичний «вибух». Але це тільки на перший погляд…

Працівник газети «Молодь Черкащини» Микола Дашківський

«Я завжди бачу Василя прозорим і ніжним, з лагідною посмішкою на худорлявому обличчі. Коди ж він про когось недоброзичливо відгукувався, то говорив, лише одне слово «пігмей»… Ставши відомим поетом, Василь залишався таким же простим і звичайним хлопцем, якого ми знали з перших днів роботи в молодіжці… В його поведінці не було а ні тіні якоїсь зверхності над своїми колегами по перу, зазнайства і самозакоханості. Він…був дотепним жартівником, веселим хлопцем і чудовою людиною….до безтями закоханою в життя і поезію.

Голова Біївської сільської Ради Анатолій Черевко

Наш земляк, відомий український поет Василь Симоненко народився в невеличкому полтавському селі Біївцях – серед працьовитих, добрих і чесних людей. Ось і звідки він успадкував свої найкращі людські риси, а в своїх творах майстерно описав дорогі образи наших односельців та яскраві пейзажі рідного краю над Удай-рікою.

Голова колгоспу Василь Даценко

Нашого славетного поета-земляка в період застою намагалися забути, а слово його болюче і правдиве, намагалися пустити по вітру… Тільки ми не забували поета, берегли його хату, читали і переписували його вірші про нашу селянську долю. А як стали ми трохи багатшими, то збудували нову сільську школу і назвали її ім’ям Симоненка. У 1973 році – ще задовго до революційної перебудови – ми встановили колгоспну премію імені Василя Симоненка. Нею відзначаються наші кращі колгоспники. Так одностайно вирішили загальні збори.

Дмитро Чередніченко

Випадок закинув мене в Черкаси. Прихопив трохи віршів своїх і зайшов до редакції «Черкаської правди». Мені порадили звернутися до привітного худорлявого чоловіка. Розмова з ним відбулася стримана, коротка і серйозна. Потім отримую листа, в якому сповіщалося, що мій «Запорізький дуб» має з’явитися в неділю 11 січня. А також була пропозиція написати нарис про когось із односельців.

І ще я дізнався, що Василь не раз бував у моєму Межирічі і йому тут дуже подобалось. Чому саме, я збагнув, коли їздив в його Біївці. Які схожі наші села.

Юрій Смолянський

(режисер Черкаського театру)

Телефонний дзвінок відірвав від аркуша паперу, на якому писав вступ до чергового літературно-мистецького радіо альманаху «Дніпрові зорі». Дзвонив Микола Негода:

Ходім, провідаємо Василя. (він був у лікарні). До лікарні вирішили пройти через ринок, аби купити квіти… Квітів не було.

Запримітив неподалік бабусю. Перед нею на прилавку – величезні кетяги калини, зв’язані до купи. Кажу Миколі:

Давай калини замість квітів купимо.
А чи зручно? – питає.
А чому незручно? Ось побачиш, все буде гаразд.

Микола ввійшовши в палату, попрямував до Василя здоровкатися, а я до ближнього бильця ліжка і разом з Лесею прилаштував в’язки калини. Як зрадів Василь цій несподіванці! Гадаю, що ніякий букет квітів, навіть, серед лютої зими не порадував би його так, як ця калина.

Олесь Симоненко (син поета)

Як і всякий батько, він любив гратися зі мною, читав оповідання, казки, вірші. Знав він їх багато. Одного разу я звернувся до нього, щоб він написав мені казочку.

Обов’язково напишу! – і знов лоскотав мене.
А про що?
Про себе, тільки буду я там, як добрий дядько Лоскотон. Хочеш?
Еге ж…

Потім він спав цілу ніч. А наступного дня вже декламував мені казочку про дивного і доброго Лоскотна, про царя Плаксія і його мерзенного Макаку-Забіяку. Я просив читати казочку щовечора. І кожного разу він добавляв до неї щось нове, ще смішніше і цікавіше.

Так народилася та дивовижна казка.

Якось батько сказав:

Це казка про мене. А хочеш напишу про тебе? Або про такого ж лінивця як ти?..

Отож тоді з’явилася казка «Подорож у Країну Навпаки», в якій перше слово – то моє ім’я.

Лесик, Толя й два Володі

Сумували на колоді.

Мати

Спасибі Вам за добрі слова про мого сина. Я всяким бачила свого Василя: веселим і печальним, задумливим і тривожним, добрим і сердитим. Але більше всього добрим. Добрим і щедрим.

Наступні поезії, що теж належать до цього тематичного циклу, названі однаково «Україні». Обидві написані у формі звернення-сповіді. У першій – «Задивляюсь у твої зіниці…» ліричний герой утверджує своє «святе синівське право з матір’ю (Україною) побути на самоті, щоб сказати найпотаємніше:

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю! –

категорично заявляє поет». І те не повинно образити нікого, бо Вітчизна в кожного своя.

Учень читає вірш «Задивляюсь у твої зіниці…»

Вірш «Україні» суголосний попередньому і доповнює образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок з ріднею землею і готовий на самопожертву заради щастя України.

Учень читає вірш «Україні»

Так сталося і з самим Симоненком. Він живе в імені своєї Батьківщини.

Вірші «О, земле, з переораним чолом…» і «В букварях ти наряджена і заспідничена…» Інтонаційно, за стилем і настроєм помітно відрізняються від уже проаналізованих, обидва відрізняються публіцистичністю ,критичною оцінкою того, що відбувалося на Україні на початку періоду застою.

Учениця читає вірш «О, земле, з переораним чолом…»

Перед нами постає неоднозначний образ України – дорогої серцю прекрасної Вітчизни і водночас землі зі складною історичною долею, з переораним скорботою чолом, розтерзаної і замученої.

У вірші «В букварях ти наряджена і заспідничена…» звучить той же мотив, тільки ще сильніше. Невдоволення становищем України переростає у гнів проти лицемірства і фальші, з якими в часи занепаду високих моральних цінностей, панування національного нігілізму говорилося про її небувалий духовний розквіт.

Поет зізнається у своїй нелюбові до України з фальшивою усмішкою радості на устах.

Учениця читає вірш «В букварях ти наряджена і заспідничена».

Справжня любов не терпить фальші.

У виконанні ансамблю дівчат лунає пісня на слова Симоненка «Лебеді материнства» (муз. А.Пашкевича)

Написав цей вірш поет, коли працював у «Молоді Черкащини». Швидко зростаючи як майстер, Симоненко уже в цей час чітко визначає для себе справжні життєві цінності і утверджує їх у своїй творчості. Першою і найдорожчою цінністю для людини, наголошує поет у «Лебедях материнства», є Батьківщина. Гармонійне поєднання в цьому творі ніжності й елегантності колоскової з мудрістю і духовною висотою народної філософії дало поезії таке сильне і чисте звучання, яке буває хіба що в народній пісні. Це гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні.

Ні крихти пропагандистського нальоту, сухого, тріскучого патріотизму. Все від серця. У кожному слові – любов.

Якось ніби непомітно образ матері переростає в образ України, що теж схилилася над колискою улюбленого сина, бажає йому добра, але водночас хоче застерегти:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо двох Батьківщин, як і двох рідних матерів, не буває. І, навіть, коли синові доведеться загинути, то прийдуть «з України верби і тополі», щоб стати над ним прощальною сторожею.

Учитель читає вірш «Лебеді материнства»

З великою любов’ю поет звертається до своєї матері і хотів би прожити так, як вона:

Я хотів би, як ти, прожити,

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти, любить,

Ненавидіть, як ти уміть.

До другого тематичного циклу можна віднести поезію: «Я», «Ти знаєш, що ти – людина», «Баба Онися», «Злодій».

Лад, у якому не цінують кожну людину як неповторну особистість, твердить поет, не можна назвати народним і справедливим. В.Симоненко умів ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою.

Учні читають вірші: «Ти знаєш, що ти – людина», «Дядька затримали», «Злодій»

Вірш «Злодій» не був опублікований у горезвісні часи суспільної стагнації. Поезія могутньої викривальної сили викликає в читача почуття ненависті до тих, хто принизив гідність хлібороба, позбавив його елементарних людських умов, навіть можливості чесно жити. Герой твору – селянин – не зміг, хоч і тяжко працював, заробити собі на прожиття і змушений був красти. Красти своє. Його впіймали і привели на суд.

Тяжко жилося поетові такої громадянської мужності. Оті відгодовані і сірі «демагоги і брехуни» не могли подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали…

В останній рік життя у Симоненка залишився вірний незрадливий друг – папір. 18 вересня 1962 року поет розпочинає свій до болю чесний трагічний «Щоденник».

Похмура нова політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. І в той час лише одному щоденникові звіряв Симоненко свої болісні сумніви, тривоги, жалі. Ось деякі щоденникові записи:

«Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життя. Але скільки людей – розумних і талановитих – рятували своє життя, поступаючись гідністю і, власне, перетворювали в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше.»

Запис від 22 липня 1963 року:

«Мабуть почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене – більше, ніж достатньо.»

Так думав у той день поет, так розраховував. Але доля розпорядилася інакше. Пошкодувала навіть тих десяти років – менш як через 5 місяців, об 11 годині вечора 13 грудня 1963 року в лікарняному ліжку в Черкасах навіки зупинилося Симоненкові серце.

Вірш «Світ який - мереживо казкове»

На 28 літі згасла Симоненкові зоря, та навіки залишилася з нами його вогненна поезія.

Вірш «Україно! Ти для мене диво.»

Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, страждав, творив і згорів за рідну землю, за людей – Батьківщина повік не забуде його.

Підсумок уроку.

Учитель

Поезія В.Симоненко самобутня, непересічна і духовно невичерпна. Бо вона іде від серця самого народу. Такі люди, як В.Симоненко, не вмирають у пам’яті народній, вони завжди поруч з нами, їх слова стають нашими справами, нашою вірою.

Василя Симоненка немає з нами. Українська поезія втратила великого поета, який сміливо зійшов на її великі вершини. Багато він ще міг створити. Може лише третину відміряв свого звитяжного шляху, і скільки незробленого зосталось по той бік трагічної межі, за тими не пройденими верстами…

Любов до Батьківщини, до свого народу дала Симоненку живучі сили піднятися над собою. Він співець рідної землі, який вийшов з народу, і який творив для народу, славив його невмирущу душу.

Пісня «Виростеш ти, сину»

Домашнє завдання.
1. Вивчити біографію В.Симоненка
2. Вивчити напам’ять вірш (на вибір)
3. Написати твір-роздум «Мої роздуми над творчістю В.Симоненка».