Всеукраїнський конкурс «Об’єднаймося ж , брати мої! » Номінація «Історія України і державотворення »

Вербуватівська гімназія Юрʼївської селищної ради

Всеукраїнський конкурс «Об’єднаймося ж , брати мої! »

Номінація «Історія України і державотворення »

Тема: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!» 

                                                                         Роботу виконав

                                                                     __________________

                                                                        учень 9 класу

                                                                              Вербуватівської гімназії

                                                                               Юрʼївської селищної ради

                                                                                 Наставник: вчитель _________________________

с. Вербуватівка

2022

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………..3

Живодьор Олександр Миколайович ………………………..…………........5

Магола Максим Юрійович ……..……………………………………………7

Висновки ………………………………………………………………..…….9 Література…………………………………………………………………….10

Додатки…………………………………………………………...…………..11

ВСТУП

    «Наш дух не вбити,

волю не зламати,

за нами – діти й Україна-мати

                                                             і з нами воля й правда вікова!»

Надія Гуменюк.

Україна — це край невимовної краси і тяжкої недолі. Українці пишаються тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні своєї слави, мужньо переносила найважчі випробування, коли гинули мільйони її дочок і синів. Пізніше вона відроджувалася, виростала з пожарищ і руїн, виховувала нові покоління закоханих у рідну землю лицарів правди і волі.

Роки незалежності України– то роки нашого вокресіння, єднання, осмислення своєї історії і долі.

«Історія України захоплює кожного своїми подіями і напівказковими героями, народ напрочуд оригінальний, земля прекрасна. І все це досі ніхто не представив перед очі освіченого люду , тоді як Україна давно мала своїх і композиторів, і малярів , і поетів», - писав Т.Г.Шевченко.

Українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні сили і слави, мала справді легендарних героїв, мужньо переносила найважчі випробовування, коли гинули не сотні й тисячі, а мільйони її дочок і синів. Ми можемо втішатися тим , що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів.

З 2014 року Україна знову мусить захищати свої кордони, свою незалежність, свій народ.  Вісім років тому українці відстояли свій вибір на користь демократичних принципів, відкритої економіки та особистої свободи. І вісім років продовжують захищати цей вибір. Героїчно, самовіддано і ціною життів своїх найкращих патріотів. Бо Росія не вгамовує своїх імперських прагнень. Бо демократична, успішна і орієнтована на членство в ЄС та НАТО Україна становить смертельну небезпеку для російського авторитаризму.

24 лютого життя українців змінилося назавжди. Ми зустрілися з війною віч-на-віч й навчилися разом давати гідну відсіч ворогові. За нашим героїчним протистоянням спостерігає увесь світ.  Наше суспільство вже ніколи не буде таким, як раніше. 2022 рік приніс у наші життя нову реальність, яка змінила життя кожного українця. 

З початком війни в Україні почала зростати національна свідомість, чіткіше стала сприйматись приналежність до української культури та історії рідного краю.

Вивчаючи історію в школі ми дізнаємося про різні визначні події нашої країни. Знайомимося з історичними постатями, які вели за собою народ. Дізнаємося про героїв, які рвались у бій не шкодуючи свого життя, задля своєї країни, своєї родини. І ніколи не замислювались, що в наш час, також є герої, що вони живуть чи жили поруч з нами, що можливо ми з ними ходили одними стежками, а можливо, навіть і спілкувались.

В нашому селі також є Герої, які уже в нашому столітті, не вагаючись, стали на варті свободи України проти російського агресора. Це Живодьор Олександр Миколайович та Магола Максим Юрійович.

Живодьор Олександр Миколайович

Народився 7 червня 1975 року.

З 1982 по 1990 роки навчався у Вербуватівській школі.

З 1990 по 1993 роки – у Юрівському ПТУ №81.

За свою трудову діяльність працював в ремонтній бригаді на залізниці та водієм в фермерському господарстві «Зоря».

До лав Збройних сил України, Живодьор Олександр пішов добровільцем 31 липня 2014 року. Служив рядовим в роті глибинної розвідки «Живчик»

     Друзі та колеги запам’ятали його як небайдужого надійного товариша.

У Сашка  завжди були «золоті руки», він свідомо і сумлінно виконував поставлені завдання, працював на совість. У вільний час захоплювався ремонтом техніки. Йому подобалося «повертати до життя» механізми,  які іншими майстрами вже давно вважалися безповоротно пошкодженими.

За словами колег, Олександр  дуже любив життя, мріяв, повернувшись з АТО, більше часу проводити зі своїми рідними, близькими.

     Захисника Вітчизни, нашого героя, Живодьора Олександра, народили і виховали чудові батьки  – Тамара Яківна та Микола Миколайович.

Маленьким Сашко говорив своєму батькові: «Тату, я виросту - ти ще мною будеш пишатись!» Пішов з життя батько раніше, так і не дізнавшись, що син став Вічним героєм, сином-патріотом, який не шкодуючи власного життя захищав Україну і виборював мир для всіх нас.

    15 грудня 2014 року завдяки місцевим волонтерам було повідомлено про смерть 39-річного Олександра.

 Загибель Олександра  стала непоправною втратою для його матері, доньки. Не шкодуючи свого життя, мрій та розлуки зі своєю сім’єю, Олександр до останнього подиху захищав  цілісність своєї держави. Не втрачаючи патріотичного духу він мав надію, що всі його дії, та дії розвідбатальону не даремні.

В 2015 році на подвірʼї Вербуватівського НВК відбулося  встановлення Дошки Пам'яті Живодьора Олександра.

В цей день до школи прийшли всі: учні, вчителі, працівники фермерського господарства "Зоря", однокласники, бойові товариші, рідні та близькі. Прийшли до Нього... До Олександра Живодьора.

Прийшли тому, що для кожного з них є про що згадати: чемпіонам дворової команди з дитинства - ігри в футбол, товаришам - справедливі рішення Сашка, працівникам ф/г "Зоря" - його "золоті руки". Сестрі пригадалося як Саша ще маленьким забув свій улюблений пістолет в дитячому садку, а ввечері, згадавши про це, сміливо, по-дитячому відповідально, в темряві побіг за ним. З теплотою згадують його дотепні жарти і аматори сцени, молодіжна команда КВН. Він яскравий приклад для нинішньої молоді у доброзичливості до людей, безвідмовній допомозі у потрібний час, підтримці у скрутну годину. Згадували Олександра і його бойові товариші, як про людину надійну, якій вони могли довірити своє життя, і сказали, що вербуватівці повинні пишатися тим, що серед них жив Він.

Шостого травня, на урочисте відкриття Дошки Пам'яті прибули і гості: голова Юр'ївської районної ради Олександр Миколайович Буряк, директор центру закладів освіти Любов Олексіївна Бакай, представник Павлоградського військомату підполковник Станіслав Миколайович Кірієнко. Рідні та близькі висловлюють подяку керівнику ф/г "Зоря" Зоренку Володимиру Григоровичу за виготовлення та встановлення Дошки Пам'яті на подвір'ї школи.

Право відкрити Дошку Пам'яті було надано його бойовим товаришам Андрію та Олександру, а також, учениці 9 класу, його хрещеній доньці Юлії.

Чаїним крилом зірвалася ввись тканина  і Сашко знову посміхнувся всім, посміхнувся своїм образом з Дошки Пам'яті, яку урочисто відкрили у Вербуватівському НВК, як  символом безсмертної памʼяті воїна.

Магола Максим Юрійович

         Народився Максим 10 червня 1996 році, в селі Вербуватівка де і провів все своє дитинство. З  самого малечку, Максим проявляв свій характер як    чесного, відважного та хороброго хлопця.  

Виховували майбутнього Героя, мама – Магола Оксана Анатоліївна, тато – Магола Юрій Федорович.

В шкільні роки він відвідував спортивну секцію, займався боксом. Також мав хист  до малювання, це йому передалося від його тата. Мав багато друзів, бо завжди був душею компанії.

В 2012 році закінчив Вербуватівську школу (9 клас), після цього вступив до  Дніпропетровського технікуму, але не закінчив його, бо зрозумів, що це не його покликання.

І саме ті малюнки які були зображенні у  маленького хлопчика в його  альбомах, про військову техніку, стало його реальністю.

         Коли на Сході Україні почалися військові дії, Максим не зміг  залишатися осторонь і в 2016 році,  добровольцем пішов захищати нашу країну. Він не вагаючись став на захист нашої держави,  бо відчув,  що воїн - це його покликання.

Служив в « 54 механізованій Бригаді» танкістом, так як був низьким на зріст. Позивний – Монгол. Танк, яким він керував, назвав «Вікторія»,  що означає - Перемога.

На завданнях тричі горів танк, із якого дивом Максим вибирався разом зі своїми побратимами. Кожен день проходив не солодко, а через страшні випробування, які він проходив задля визволення нашого народу, задля  нашого майбутнього.

За 3,5 роки був нагороджений такими відзнаками як:

•  I місце у конкурсі найкращій танковий екіпаж оперативно-тактичного угрупування«Північ»(потрібно було танком проїхати через річку)

• Почесна відзнака «Хрест 54 ОМБР»

• За Вільну Україну (медаль)

• 54 ОМР (медаль)

• Учасник АТО

• Звіробій (відзнака)

 Максим мріяв вступити до Вузу Військової кафедри на лейтенанта. Матуся йому говорила: "Сину, бережи себе!" Він відповідав: "Мамо, не хвилюйся. Все буде добре, я — живучий". Але доля  вирішила по іншому.

30липня 2019 року родина Максима дізналась страшну звістку про смерть. Провести в останню путь Захисника прийшло чимало людей, його рідні, друзі, військовослужбовці та односельчани, які хотіли віддати йому шану.

Максиму було лише 23 роки коли він загинув захищаючи Україну, в нього було все життя попереду. Не поверниться син додому, не відчинить двері, не обійме дорогу матусю та молодшу сестричку, не здійсняться його мрії.

Вічна памʼять Герою.

Висновок

Українці думали, що наша історія є виключенням з правила, адже на відміну від решти країн Україна здобула свою самостійність відносно безболісно. Але виявляється, що від інших народів ми майже нічим не відрізняємось, отже, як і вони колись, маємо воювати за свою незалежність. Навіть 31 рік потому, як її було проголошено.

Україна втрачає своїх найкращих синів. Жодне слово не здатне полегшити біль втрати найрідніших людей. Дякую батькам, що виховали таких відважних хлопців, дружинам та дітям за мужність, з якою ви переживаєте це горе. Країна завжди пам'ятатиме подвиг наших захисників.

Майорять прапори, на могилах солдат, жовто-блакитним стягом. Із цим стягом у руках і надією у серці хлопці виборювали незалежність. За цей прапор багато мужніх українців боролися довго і виснажливо. Під ним наші герої віддавали життя, щоб існувала Україна. Нам є що боронити. Є ким пишатися. Бережемо світлу пам’ять про героїв, що пожертвували  своїм  життям для кожного з нас.

Наш синьо-жовтий стяг – символ волі й Незалежності. Там, де український прапор, – там свобода, там сучасність, там Україна. І як би ворог не гострив зуби, його окупантське ганчір’я ніколи не посяде місця нашого прапору. Ані на українських землях, ані в душах українців.

Ми обов’язково повернемо окуповані території, і синьо-жовтий стяг замайорить в кожному куточку Незалежної України!

Все буде Україна!

Список використаної літератури:

Для створення творчої роботи було використано фотографії із сімейних архівів родин загиблих воїнів. Інформацію про життя Олександра та Максима записано зі слів їхніх матерів Живодьор Тамари Яківни та Маголи Оксани Миколаївни.

Додатки: