З досвіду роботи. «ТРАДИЦІЇ НАРОДУ – ПЕРШООСНОВА ДУХОВНОГО ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ»

Виступ на районній науково-практичній конференції на тему: «ТРАДИЦІЇ НАРОДУ – ПЕРШООСНОВАДУХОВНОГО ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ»

Підготувала вчитель історії

Дубовиківської СЗШ

Селезньова Олена Аркадіївна

У сучасних умовах соціально-економічних і політичних змін української держави суттєвого значення набувають питання духовного розвитку особистості. Саме тому в державних документах - Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, Закон України “Про освіту”  - однією з основ модернізації освіти, зокрема шкільної проголошено пріоритетність підвищення морально-соціального рівня молодого покоління, а провідним завданням виховання – розвиток у дитини  духовних цінностей, духовного здоров’я як домінуючого начала у структурі  особистості.

У Державній національній програмі Освіта (Україна ХХІ століття) підкреслюється Головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування в молоді незалежно від національної належності особистих рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної культури. Реалізація національно-патріотичного виховання сприяє засвоєнню учнями цінностей національної культури і процесу оволодіння ними.

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури Б.Грінченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народу. Г.Ващенко, О.Духнович, А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський підкреслювали, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений.

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки окремі аспекти виховання учнів загальноосвітніх шкіл на національно-культурних традиціях українського народу розглядаються у дослідженнях А. Бойко, Р. Дзвінки, П. Ігнатенко, В. Кузя, Ю. Руденка, М. Стельмаховича, В. Струманського, В. Попружного, Г. Шевченко.

На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання вібрало кращі здобутки світової культури, акумульовані в народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах життя. Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й особистісну гідність.

 

Перед сучасною системою освіти стоїть завдання залучення нових поколінь до історичної пам'яті народу, а значить – і збереження її в наших дітях. Знання традицієвої спадщини необхідно кожному народу. Адже наше минуле – це фундамент стабільного, повнокровного життя в сьогоденні і запорука розвитку в майбутньому. Ми звертаємося до народних традицій не тільки тому, що це джерело мудрості, запасник педагогічної думки і морального здоров'я. Найважливіше - це наші витоки, наша історія.

Наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями. З прадавніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, обрядах, фольклорі, адже в них - світовідчуття та світосприймання нашого народу. У них пояснюються та обґрунтовуються взаємини між людьми, цінність духовної культури окремої людини і народу взагалі.

Із часу виникнення людського суспільства прогрес цивілізації відбувався завдяки тому, що від покоління до покоління, від колективу до окремої людини систематично передавалися знання, трудові навики, норми поведінки, матеріальні та духовні цінності. Кожним новим поколінням все це засвоювалося, застосовувалося в житті, вносилися у їх зміст свої корективи, розвивалося та передавалося наступному поколінню. Уході історії склалися й утвердилися форми, засоби та механізми збереження й передачі соціального

досвіду, які в сукупності називаються традицією. 

Якщо звернутися до семантичного аналізу поняття «традиція», то, по-перше, варто сказати, що в побутовому розумінні «тради­ція» згадується поряд зі звичаєм, обрядом. Тут «традиція» — це те, що люди прийняли з давніх-давен й повторюючи історично відтворюють.

У етнографії «традиція», «традиційний» використовується як синонім народного, фольклорного [3]. Більшість етнографів роз­глядають традиційні свята як семіотичні системи, що виникли в дописьменну епоху [9]. Недоліком етнографічного підходу є те, що «традиція» розуміється як щось притаманне минулим епохам.

Отже, феномен традиції — це те, що передається (важливий і необхідний для нормального функціонування соціуму обсяг соціокультурної інформації), а також те, як реалізується це переда­вання, зокрема й за допомогою святкування.

У філософії «традиція» (від лат. traditio — передавати, пере­казувати) [9, с. 822] розуміється як форма соціальної комунікації, базовий елемент культури, соціальний механізм, за допомогою якого вона (культура) відтворюється. Сучасна наука інтерпретує традиції як системи, що постійно змінюються.

Вітчизняні науковці, зокрема С. Арутюнов [1], ще в 70-і рр. ХХ ст. висловлювали думку, що традиція є своєрідним, одним з механізмів змінення суспільства. Розвиток культури, зокрема етнічної культури, відбиваються в процесах сприйняття новацій та їх стереотипізації.

Якщо підсумувати інтерпретацію поняття «традиція» в на­уковій літературі, можна дійти такого висновку: традиція в куль­турі — історично сформований механізм передавання від поко­ління до покоління моральних норм, дій, звичаїв, ритуалів, наста­нов. Ті дії, норми, ритуали, які виникають у нових поколіннях, можуть, у свою чергу, стати з часом традиціями.

Основу національних традицій нашого народу складають узагальнені якості ідеалу українця: людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичливої, витривалої і терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та ліризмом, що виявляється, зокрема, в естетизмі українського народного життя, у звичаєвості та обрядовості, в артистизмі вдачі, у прославленій пісенності, у своєрідному гуморі, в яскравості ужитково-прикладного мистецтва, у концентрованій спрямованості на самопізнання через природу та тонких рефлексіях на її красу. Ці якості визначають особливості характеру, певне світобачення і життєдіяльність народу – «дух нації», або українську ментальність.

Найбільш досконалою академією, у якій формується душа людини, завжди була сім’я – найважливіший інститут соціалізації поколінь. Саме в ній із дитячих років відбувається процес засвоєння моральних цінностей. Можна вважати, що високоморальний авторитет батька й матері в сім’ї справляли величезний вплив на дітей та молодь. Виховання матір'ю почуття відповідальності в сина, доньки перед дорослими, членами родини, суспільством – це формування духовності, потреб і цінностей, моральної совісті. Головна мораль у вихованні маленької людини – досягнення душевного єднання, морального зв’язку батьків із дитиною.

Найважливішою формою виховної дії на дітей було батьківське благословення “Благословляеємо вас на ратні подвиги, та не посоромте ви землю Руську!” – говорили старійшини родин, проводжаючи до війська за часів України-Русі. З проханням не зганьбити родину, своє прізвище, звертаються і сьогодні батьки до синів, яких проводять до армії, матері до дочок, яких віддають заміж, бажаючи віку довгого і розуму доброго. Систематичне добре, лагідне, шанобливе ставлення до дитини, вміння порозумітись, залучити його до справ і турбот, якими живе сім’я, вважається в народній педагогіці найважливішою умовою виховання. Підліток повинен бути по максимуму завантажений цікавими для нього справами. Бажано, щоб це була позашкільна освіта, спортивні ігри або ж посильна для дитини праця в домі чи на присадибній ділянці. Як під час занять спортом і першими перемогами, такі від успіху у виконанні дорученої справи по домашньому господарству, у підлітка виробляється необхідна для повноцінного самовираження особистості, кількість так званого гормону щастя, а крім того, не залишається часу на безглузді думки і вчинки. У ранньому дитинстві підліток повинен засвоювати просту, але важливу істину – праця ніколи не буває легкою, але дякуючи саме їй людина досягає соціального статусу і поваги збоку інших людей.

В українських родинах моральне виховання дітей постійно здійснювалось за допомогою приказок, казок, легенд, переказів зі свого родоводу, з історії рідного краю. На думку багатьох дослідників проблеми морального виховання, а саме усна народна творчість лягла в основу перших письмових праць із народної педагогіки. Народна педагогіка навчає, що батьки повинні правильно оцінювати поведінку своїх дітей, схвалюючи позитивні вчинки і дії та засуджуючи негативні [8]. Важливо відмітити також диференційований підхід народної педагогіки до виховання хлопчиків і дівчаток. Хлопчик – це майбутній воїн, зодчий, рибак, хлібороб, батько сім‟ї, дівчинка ж – майбутня мати, хранителька домашнього вогнища. У них в житті різні призначення, звідси і виховання має бути різним.

 Традиції як би організують зв'язок поколінь, на них тримається духовно-моральне життя народу. Наступність старших і молодших грунтується саме на традиціях. Чим різноманітніше традиції, тим духовно багатшим є народ.

Звичаї входять до складу традиції разом з обрядами, тобто історично сформованою системою обов'язкових ритуальних дій. Традиційно в народі багато свят, котрі походять іще з язичницьких часів вони дожили до наших днів, входячи в сучасні релігійні системи. 
Наприклад, святкування Різдва злилося з язичницькими колядками, складаючи разом з ними єдину традицію. 
Розкриваючи роль традицій у вихованні підростаючого покоління, ми беремо в якості відправної точки народну мудрість: «Без великого кореня  -  дерева не буває». 

Обряди, традиції, звичаї супроводжували, на кожному кроці,  людину від народження до смерті, організовуючи її  трудове, соціальне й особисте життя. Обов'язкові для всього суспільства, вони духовно згуртовували народ: громадський і общинний характер приймали і радісні свята святок, масниці, весіль і горе похоронів. 
Їх особливістю є стійкість, заснована на вірі людей в магічну силу ритуалів. 
Традиції, що дбайливо передаються з роду в рід, виконують роль історичної пам'яті, здійснюючи зв'язок поколінь. 

Наш Придніпровський регіон — це колиска козацької слави України, край, багатий народними традиціями. Тут ще в ХІХ ст. запису­вали фольклорні матеріали такі видатні збирачі як Іван Манжура, Дмитро Яворницький, Григорій Залюбовський. У сучасний пе­ріод дослідження традиційні свята досліджують В. Борисенко, М. Марфобудінова, О. Хоменко, В. Карпович, З. Маріна  та ін.

Придніпров’я — регіон з багатющою народною обрядовістю, край, котрий зберігає традиції славетної Петриківки, кобзарства й козацтва, пов’язаного з такою могутньою постаттю поводиря на­родних душ, пастиря козацької слави як Дмитро Яворницький. Дослідники відзначали, що обряди краю мають усі ознаки, прита­манні обрядовості Центрального регіону України, для якої харак­терне «класичне побутування розвиненої символіки, атрибутики, багатство обрядової поезії й пісні» [3, с. 33].

Записи фольклору, традиційної обрядовості Придніпров’я на­дають змогу виявити основні сакральні образи святково-обрядової культури. Етнографи [3; 8] вказують, що серед найголовні­ших святинь хлібороби-українці з давніх-давен виділяли образ Матері — Сирої Землі. Народна обрядовість свідчить про обожню­вання хліба як основи життя. Він — обов’язковий сакральний атрибут у багатьох святкуваннях й обрядодіях.

Символом життя вважали й Воду. До нашого часу, хоча вже й у зміненому вигляді, дійшло стародавнє свято Води — яке за християн­ською традицією нині називається Водохреще й відзначається 19 січня. Любов, повага до Землі-годувальниці, шанобливе ставлення до хліба, опоетизування довкілля: рослин (верби, калини, явора, дуба та ін.), птахів (сизий орел, сокіл, ластівка тощо) й інших природних явищ — усі ці образи, особливості світосприйняття, символи й вірування, незважаючи на історичні трансформації, збереглися й до нашого часу, втілені в традиціях, звичаях, обря­дах Придніпровського краю.

Трудові і морально-побутові традиції будь – якого регіону не можна розглядати, не враховуючи змісту народного календаря українців, який містить у собі історичні дати, події, свята, що пов'язані з природою рідного краю і природою самої людини. Вони відзначаються всім народом протягом року і самі стали обрядами і традиціями. Народний календар - це енциклопедія знань про життя людей, їх трудову діяльність, моральні норми, культуру, побут і дозвілля. Все це - ефективний і гармонійний комплекс ідейно-моральних, трудових, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь.

У процесі цілеспрямованої підготовки та відзначення свят і дат народного календаря в учнів виховуються почуття господаря рідної землі, працьовитість, дбайливість, ініціативність і підприємливість, естетичні якості й смаки, риси доброго і порядного сім'янина, охоронця природи. Народний календар повніше і конкретніше розкриває трудові, моральні й естетичні звичаї й обряди українського народу, що впливають на кожну особистість, всебічно розвиваючи і виховуючи школярів. Отже, національно-культурні, морально-побутові та трудові традиції українського народу завжди насичені високою естетикою, завдяки чому праця позитивно впливає на самопочуття молодої людини, викликає бажання вдосконалювати свої вміння, сприяє всебічному розвитку особистості [2, с. 18].

Слід наголосити на необхідності широкого впровадження в практику виховної роботи у школі заходів саме на основі народних традицій та обрядів. Це необхідно тому, що в наш складний час стресів та психологічного перенапруження дитини їй необхідно час від часу це

напруження якимось чином знімати, а участь у народному святі чи обряді виготовленні власноруч оберегу чи створення писанки - один з найкращих видів психологічної релаксації.

 

 

Практична частина

Для практичної роботи дуже важливо мати чітке уявлення про залежність форм виховної роботи від виду діяльності. Ефективність патріотичного виховання значною мірою залежить від реалізації діяльнісного підходу. Особистість громадянина-патріота формується ефективніше, якщо він любить Батьківщину не на словах, а наділі, якщо бере реальну участь у роботі в якій апробуються на практиці громадянські цінності, якщо ця діяльність проходить через його почуття, відповідає його потребам та інтересам. До видів такої діяльності, на нашу думку , у першу чергу варто віднести історико- краєзнавчу роботу з питань вивчення та дослідження етнографії, фольклору, традицій та звичаїв рідного народу. Формування громадянського досвіду особи розпочинається з її найближчого середовища – сім’ї, роду, рідного села, країни. Саме краєзнавство дає для цього невичерпні можливості. Краєзнавча робота характеризується надзвичайною різноманітністю її організаційних форм.

Пізнання нового притаманне молодим завжди і здійснюється воно в пошуках. Зумовлено це тим, що ніколи не вичерпається допитливість дитини. Процес патріотичного виховання здійснюється в навчальній, позакласній та позашкільній роботі в сім’ї, дитячих та громадських об’єднаннях. Інтенсивність патріотичного виховання у позакласній роботі значною мірою залежить від спрямованості виховного процесу, форм та методів його організації. Серед сучасних методів і форм патріотичного виховання засобами народознавства пріоритетна роль належить активним методам, що ґрунтуються на демократичному стилі взаємодії спрямовані на самостійний пошук істини і сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи та творчості. До таких методів належать соціально-проектна діяльність, ситуаційно- рольові ігри, метод відкритої трибуни, соціально-психологічні тренінги, інтелектуальні аукціони, демократичний діалог (культур, релігій, методики колективних творчих справ з використанням символіки, ритуалів, використання засобів масової комунікації – так звані арт-технології, що відповідають інтересам і потребам сьогоднішньої молодої людини. 

Метод колажування полягає в прикріпленні (приклеюванні) до якої-небудь основи різноманітних матеріалів, що відрізняються від неї за кольором і фактурою. Матеріалами для колажу можуть бути і глянсові журнали, різноманітні зображення, природні матеріали, предмети. Популярність цієї технології полягає втому, що при виготовленні колажу не виникає напруги, повязаної з відсутністю в підлітка, що створює колаж, художніх здібностей. Тому ця техніка дозволяє кожному отримати успішний результат. Окрім того, на відміну від малюнка, де є авторство, колаж допускає колективну творчість, а вона, як відомо, справляє на молоду людину більш потужний вплив. 
Евенттехнології 
Слово “евент” перекладається українською як подія. Маються на увазі масові заходи акції, мітинги, тощо. Сучасними популярними молодіжними формами активності є флешмоби, квести, перформанси тощо. 
Флешмоби проводяться з метою привернення уваги суспільства до певної проблеми.

Дуже цікавою та корисною у формуванні допитливості, на наш погляд, є евенттехнологія “квести”. Цей жанр гри запозичено з комп‟ютерних ігор. Її характерні ознаки участь декількох команд, що виконують отримані вході квесту певні завдання. Наприклад, краєзнавча вікторина з історії виникнення народних обрядових свят Купальська ніч, Святий вечір, “Щедрики”, Великдень тощо, в якій дві команди проводять між собою турнір. Хто перший виконає завдання – отримує бонус. Організаторам гри необхідно підготувати завдання для учасників таким чином, щоб уході турніру розкрити тему квесту, надати його учасникам важливу інформацію чи дізнатися про рівень інформованості команд із заданої теми. При творчому підході до використання інноваційних технологій, з урахуванням вітчизняних традицій в освіті, – сучасні арт-технології розширюють можливості виховної роботи з учнівською молоддю. 

 

Враховуючи необхідність відродження національних традицій на заняттях гуртка «Краєзнавець» ми з гуртківцями виконали проект «Українські звичаї , обряди,  традиції»,  у ході проекту ми зібрали відповідні матеріали про народні свята та обряди, які вшановували наші предки. Щоб матеріал був доступний для всіх, його розмістили на тематичній полиці , під загальною назвою  « У звичаях, традиціях народу ти душу України пізнавай». Матеріал  складається з окремих невеликих планшетів, на яких представлено опис окремих свят і обрядів. 
 

Найбільш масовою формою позакласної краєзнавчої роботи є екскурсії.

Наш Придніпровський регіон — це колиска козацької слави України, край, багатий народними традиціями. У нашій школі ми продовжуємо козацькі традиції під час «Козацьких забав», Свята “Посвята в козачата” , виховних годин: «Дніпропетровщина – край козацьких січей», екскурсій до колиски українського козацтва острова Хортиця.

 

Рідна мова – найяскравіший вияв національного буття народу, його головна духовна скарбниця. Вона концентрує культурно-історичний шлях нації, є могутнім природним засобом об’єднання людей. Через мову народ передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, традиції і культуру. Засвоєння форм та формул мовленнєвого етикету передбачає насамперед формування культури мовлення, що включає точне дотримання законів мовлення, урізноманітнення та збагачення словника рідної мови як джерела духовності, чітко побудовану фразу, правильну літературну вимову. Культура мовлення включає в себе і манеру говорити. Діти мають засвоїти правила: говорити тоді, коли це необхідно і лише про те, що вони знають, розмовляти привітним тоном. Дитина повинна усвідомити, що вміння красиво, правильно, ввічливо говорити необхідні для налагодження гарних стосунків з дорослими та однолітками, а спокійний доброзичливий тон ніколи не призводять до конфліктів. Цю моральну норму втілює прислів'я: «Хто своєї мови цурається, той сам себе стидається».

ОБЕРЕГИ

 

«Наш оберег ішов з землі, 
Коли нас скіфами ще звали. 
І талісман той берегли, 
І щастя в доленьці шукали. 
Або коли була війна, 
І ворог йшов на схил Дніпровий, 
Чи то котилася чума, 
Чи хтось був дуже тяжко хворий...» 
О. Онищенко

 Іще для наших прабабусь і бабусь хрест, молитва, великодня крашанка, як і рушник, паляниця, вогонь у печі, обручка, пучечок певного зілля, пов'язаного навхрест, а також слова «Добрий день!», «З Богом!», «Бувайте здорові!», як і «не убий», «не укради»,— були не просто предметами і словами, а знаками добра і сили, заступниками від нещасть, були — оберегами. 

З метою обізнаності учнів зі звичаями українського народу, традиціями, народними оберегами, святами і т. д., метою виховання патріотизму, моральної та духовної культури,  на засіданнях гуртка «Краєзнавець» ми з членами гуртка зараз працюємо над  проектом «Українські обереги – душа народу». Це дослідження  допоможе нам у подальшій роботі вивчення традицій.

 

Лялька-мотанка

 

Серед багатьох оберегів, які поширені в Україні, найсвітліший – це лялька-мотанка. Це і незвична іграшка, і цікавий сувенір, і оригінальний подарунок, і дуже сильний оберіг.

 Здавна у кожній родині лялька-мотанка була берегинею роду. Сила оберегу – це добре посилання і праця майстра, думки та почуття власника і, звісно ж, сила древніх символів. Щоб зрозуміти сутність мотанки, варто лише відшукати в собі чарівний дитячий світ маминої пісні чи дідової казки, збагнути коріння народної пам’яті.

  Мистецтво створення стародавніх ляльок-оберегів відроджується.

На заняттях гуртка «Краєзнавець» ми не тільки вивчаємо традиції створення оберегів, їх магічну силу. Всіх охочих діток я залучаю до манливого світу ляльки-мотанки, яка є віддзеркаленням прадавньої культури, традицій, світовідчуття наших пращурів.

  Діти дізнаються про різновиди й призначення ляльок-мотанок, традиції, обряди й звичаї, які з ними пов’язані. З великим задоволенням опановують зовсім нескладні способи їх виготовлення. Залучаючи уяву, інтуїцію, творчу фантазію, життєвий досвід, маленькі майстри втілюють у своїх ляльках оригінальні, неповторні образи, даруючи радість собі, рідним і друзям. Адже лялька, зроблена власними руками, стає оберегом на шляху до щастя, гармонії й родинного затишку. Може стати гарним подарунком близьким людям до свят.

 

Український національний костюм - це не просто одяг, це символ нації, це мистецтво, це народне надбання, це пам'ять наших предків, що відроджуєть-ся на п'яльцях рукодільниць, це гордість українського народу, це  майстерність, що пережила роки. Національний одяг представляє соборну Україну. Український національний костюм є таким же символом нації, як мова, віра, звичаї.

З метою виховання патріотизму, моральної та духовної культури школярів,пропаганди українського народного костюма та української вишитої сорочки у нашій школі проводиться «День вишиванки»,

Традиції, звичаї і обряди народного календаря комплексно діють на особистість, всебічно розвивають її. Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси.

 З давніх-давен українці вітали найдорожчих гостей духмяним хлібом на вишитому рушнику, щоб було більше добрих друзів у світі.  Шана до хліба особлива, як до батька-матері, тому завжди будь-який, буденний чи святковий хліб клався на рушник або обгортався.

 

Звичай фарбувати яйця — обов’язковий атрибут свята Великодня.

Одночасно з вихованням наших учнів на найкращих українських традиціях ми приймаємо участь у створенні нових традицій. Нещодавно ми прийняли участь у флешмобі «Тризуб – це Україна»  - «Trident is Ukraine» на підтримку традиційних українських національних символів.

 

Висновок

Отже, традиції народу відбивають об’єктивні умови життя суспільства, закріплюють найбільш суттєві його елементи. Традиції народного мистецтва, народної творчості, художні промисли формувалися в трудовій діяльності людей і впливати на неї. Таким чином, народні традиції виховання мають глибоке коріння і відбиваються в тому позитивному досвіді, що накопичений людством за тисячоліття. Вони виникали із соціальних потреб суспільства, у них виявлялись риси матеріального та духовного життя, свідомості та психології, особливості історичного розвитку народу, відносин з іншими народами та державами.

Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна й чіткіше зрозуміти сьогодення, і уявити майбутнє.

Духовне відродження неможливе без повернення до першоджерел життя народу, першооснов буття нації. Воно передбачає формування почуття національної самосвідомості як неодмінної умови виховання справжнього патріотизму і гордості за свою землю, свій народ і свою історію. (СЛАЙД )

Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовність,  культуру…(СЛАЙД )

Закінчити свій виступ я б хотіла словами видатного українського етнографа, народознавця, збирача української обрядовості Василя Тимофійовича Скуратівського: «…за найтяжчих лихоліть наш народ вистояв, зберіг свій дух, своє історичне коріння. І в цьому особлива суть традицій, завдяки яким розірвані ланки суспільного життя повсякчас відновлювалися в цілісну структуру. Цей захисний імунітет національної самосвідомості був своєрідною неопалимою купиною для багатьох поколінь народу, його генетичним кодом. Ось чому люди так бережно, так любовно і непорушно охороняли свої національні традиції. Вони ж бо знали: коли вмирають звичаї і традиції, то вмирає і народ, бо це душа нації, його етнічне коріння» Багатющий скарб звичаїв нашого народу ми отримали в спадок і мусимо зберегти його та, нічого не втративши, передати нашим дітям, щоб не перервався зв'язок поколінь, щоб зберегти генетичну пам'ять нашого народу.

 

 

Використані джерела та література:

1. Арутюнов С. А. Этнографическая наука и изучение культурной дина­мики / С. А. Арутюнов // Исследования по общей этнографии. — М., 1979. — С. 50-58.

2. Безклубенко С. Д. Теорія культури: навч. посіб. / С. Д. Безклу­бенко. — К. : КНУКіМ, 2002. — 264 с.

3. Борисенко В. К. Традиції і життєдіяльність етносу: на матеріалах святково-обрядової культури українців : навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Київський нац. ун-тет ім. Т. Г. Шевченка. — К. : Уні- верс., 2000. — 191 с.

4.  Воропай О.Звичаї нашого народу / О. Воропай - К.: Знання. - 1993.- 138 с.

5. Ибатулин И. От Днепростроя к Днепрогэс / И. Ибатулин, М. Ру­бин. —Х. : Енерговидав, 1932. — 144 с.

6. Кавун М. Е. Дніпропетровськ: віхи історії / М. Е. Кавун. — Дніпро­петровськ : Грани, 2001. — 215 с.

7. Калита : Зб. фольк.-етнограф. матеріалів / М. Марфобудінова, О. Хо- менко, В. Карпович, З. Марина. — Дніпропетровськ : Герда, 2007. — 364 с.

8.

9.Стельмахович М. Г. Українська народна педагогіка / М. Г. Стельмахович. – К., 1995. – 312 с.

10.Стельмахович М. Національне виховання - традиція українського народу / М. Стельмахович // Педагогічна газета. – 1995. – №12. – С.2. 

11.Цубенко Л. А. Народна педагогіка - важлива складова частина національного виховання (з досвіду роботи педагогічного колективу) / Л. А. Цубенко // Виховна робота в школі. – 2012. – № 4. – С. 5–7. 

11.Шрамко О. Духовні засади національного виховання / О. Шрамко // Рідна школа. – 2010. – №8. – С.36–39.