«Забувати про це ми не маємо права»

Про матеріал

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати можуть бути використані учнями-старшокласниками, авторами-краєзнавцями, всіма, кому не байдужа історична доля нашої держави, та тими, хто просто хоче більше знати про історію свого рідного краю. Крім цього учні Мазівського навчально-виховного комплексу займаються на досить високому рівні цим питанням.

Перегляд файлу

Пошукова робота

«Забувати про це ми не маємо права»

План

Вступ

1.Розсекречена пам’ять___________________________________________1-5

2.Український Голодомор 1932-1933 рр. в історії рідного краю_________6-12

3. Вшанування жертв Голодомору на Путивльщині__________________13-14

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Додатки

Вступ

«Згадайте предків своїх,

щоб історія перед вами не згасла»

О.Кобилянська

Нема в людини місця дорожчого, ніж те, де вона народилась, землі, на якій зросла… Щоб по-справжньому любити рідний край, його слід добре знати, необхідно вивчати його історію, мову, культуру. Перечитуючи архівні документи, – старі газети, копії постанов, розпоряджень, спогади жертв та свідків, – мимоволі задумуєшся: чому події та факти, які ще 85 років тому були добре відомі усьому світові, чому причини та умови, що уможливили жахіття українського Голодомору 30-х років вже у ті далекі часи розцінювалися як геноцид українського народу (хоча сам термін «геноцид» тоді ще не увійшов до мовного обігу), сьогодні у певних політичних колах, серед певних прошарків суспільства та в окремих країнах викликають дискусію або й навіть заперечення, потребують якоїсь нової додаткової аргументації, нових доказів? Є теми, які довгий час замовчувались, навіть старанно приховувались. Такою є тема Голодомору 1932-1933 років в Україні.[1]

Актуальність дослідження.

Вісімдесят вісім років тому Україна та її народ, самі того не розуміючи та не підозрюючи, були затягнуті у вир страшної та однієї із наймасштабніших за кількістю жертв трагедій, яка, до всього, була спланована та навмисне створена керівними силами країни. Згасали людські життя, вимирали цілі сім`ї, родини, села…Ті села вже ніколи не знайдеш на географічній карті України. Вмирали всі: чоловіки і жінки, старожили і діти, робітники, хоч і в менших кількостях, і селяни. Яскравим свідченням масового характеру смертності є списки померлих від голоду…

При написанні науково-дослідницької роботи було поставлено мету дослідження цієї теми: систематизувати результати історико-краєзнавчих досліджень для відтворення загальних картин історичних подій Голодомору 1932-1933рр. на Путивльщині. Для досягнення мети було поставлено ряд завдань:

- систематизувати матеріали історико-краєзнавчих досліджень;

- показати актуальність проведення подібних досліджень для прийдешніх поколінь;

- опрацювати архівні матеріали з метою подальшого їх дослідження;

- дослідити факти і знайти очевидців подій та записати спогади свідків голодомору.

При вивченні матеріалів із власних історико-краєзнавчих досліджень я дійшла висновку, що Голодомор 1932-1933 рр. був геноцидом проти українського народу. Адже врожай був, як засвідчили очевидці, а людям все ж не було чого їсти. Ця трагедія забрала мільйони безневинних життів.

Об`єктом дослідження є Голодомор 1932-1933 рр. на території Путивльського району Сумської області Мазівської сільської ради.[Д.1]

Предметом дослідження виступають газетні публікації, власні історико-краєзнавчі дослідження, архівні матеріали, свідчення очевидців.

Я думаю, що моє дослідження стане в пригоді вчителям і учням при вивченні відповідних тем із історії рідного краю та української літератури. Найбільш важливим є те, що спогади ще живих учасників тих подій є цінним і правдивим джерелом інформації.

Розсекречена пам’ять

Сьогодні кожен з нас переосмислює нашу історію. Трагічні її сторінки примушують стискатися від болючої пам’яті людські серця. Одна з цих найстрашніших сторінок – штучний Голодомор 1932-1933 років, який призвів до мільйонів невинних жертв.

Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема. Воно – надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього усі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і ніколи …

Тривалий час тема Голодомору 1932-1933 рр. була заборонена радянською владою. В останні два десятиліття інтерес до вивчення національної трагедії як в Україні, так і за кордоном посилився. Оцінку йому дали міжнародні інституції, вищі органи влади України, парламенти багатьох країн світу. У 1988 р. комісія Конгресу США, а наступного року міжнародна комісія юристів з професором Дж. Сандбергом визнали Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. У 2003 р. в Україні відбулися парламентські слухання щодо вшанування пам’яті жертв цієї трагедії. Того ж року Україна звернулася до Генеральної асамблеї ООН із пропозицією дати оцінку цій трагедії. 36 країн оприлюднили Спільну заяву, в якій висловили співчуття українському народу. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».[3]

Голодомор – це загальноукраїнська трагедія, яка має національний вимір, оскільки голод охоплював УСРР, Кубань, Північний Казахстан, де проживала значна кількість українців. В Україні немає регіону, якого б прямо чи опосередковано не торкнулася ця трагедія. Книга Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. Сумської області є задокументованим свідченням цього.[11]

Відомий дослідник історії репресій та дисидентського руху в Україні

О.Бажан опублікував роботу, присвячену формам і методам репресивної політики партії в нашому регіоні. Вона є важливою при визначенні конкретних заходів влади у здійсненні репресій напередодні і під час колективізації селянських господарств, розкуркулення, а також проти церкви, національної інтелігенції напередодні Голодомору.

Сприятливими для дослідження і висвітлення найбільшої у ХХ ст. катастрофи стали

роки державної незалежності нашої держави. До того в Україні першими донести правду про антигуманні дії радянської влади щодо винищення українського селянства у 1932 – 1933 роках прагнули дисиденти. Так у 7 – 8 випуску „Українського вісника” вміщено аналітичну працю Максима Сагайдака (псевдонім Степана Хмари) (Фото 7). „Етноцид українців в СРСР”. Ключовою темою роботи є голод 1932 – 1933 років. Цитуючи слова Сталіна на Х з’їзді РКП (б): „То же можно сказать о городах Украины, которые носят русский характер и которые будут украинизированы, потому то все города растут за счет деревни. Деревня – это представительница украинского языка и он во все города как господствующий элемент” , – автор робить висновок: „Цього, як вогню, боялися і бояться сьогодні окупанти. Більшовицька Москва на чолі з „батьком всіх народів» доклала всіх зусиль, щоб українське місто не стало українським. Це і було головною причиною смертоносного голоду на Україні 1932 – 1933рр.! [6]

Такий „оригінальний”, „найсправедливіший у всьому світі” метод розв’язування національного питання знайшов „батько Сталін” .

„Український вісник” випуск 7 – 8 було видано у 1974 – 1975 роках українською та переведено у 1981року англійською та французькою мовою. Чи вплив він на поширення відомостей про Голодомор в Україні? Однозначно, ні. Адже, незважаючи на прагнення дисидентів, радянські спецслужби робили все можливе, щоб їхні праці не поширювалися в українському суспільстві,вилучаючи сам видавник видання і залякуючи населення довготривалими термінами ув’язнення тільки за збереження так званої „антирадянської літератури”.

Оприлюднення в Україні факту Голодомору відбулося вперше, 25 грудня 1987 року: перший секретар ЦК Компартії України В.Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР, згадав про факт голоду. Згадування було побіжним („5 – 6 рядків”), та причиною голоду було оголошено „посуху”, але принципово новим було визначення самого факту – раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати про „нестачу продуктів”. Є підстави стверджувати, що це визнання було вимушеним – з огляду на очікуване оголошення результатів роботи американської комісії.[2]

18 лютого 1988 року „Літературна Україна” опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації Спілки письменників України. Вітаючи курс нового керівника КПРС на десталінізацію, О. Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої кампанії хлібозаготівель, наслідком якої став Голодомор 1933 року.

Використане в цій доповіді слово „голодомор” було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на ХІХ конференції КПРС в Москві вступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: „А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйонів українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія”.

Завдяки, насамперед, національно-демократичним силам в Україні протягом останніх 15 років вийшло ряд цінних документальних публікацій, наукових досліджень. Вагомі підсумки досліджень найшли відображення в сотнях публікацій свідчень та наукових розвідок, які зафіксовані у цінному бібліографічному покажчику праць „Український Голокост 1932 – 1933 рр.”, видано в 2003р. одеськими книгознавцями. [6]

Так, зокрема, на початку 90-х років вийшли в світ дві збірки документів у 1990 та 1993 роках. [7]

Незважаючи на те, що перша збірка (1990р.) була підготовлена Інститутом історії партії при ЦК КПУ і видана „Політвидавом України”, і починалася вона із постанови ЦК КПУ „Про голод 1932 – 1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів” від 26 січня 1990 р., в якій основною причиною голоду визначалася „згубна для селянства хлібозаготівельна політики”, значення цього видання для українського суспільства важко переоцінити.

Почали виходити з друку книги й статті, присвячені різним аспектам проблеми нарешті стали доступними емігрантські видання, про трагедію Голодомору 1933 р., і що особливо важливо – свідчення очевидців. Перші кроки були зроблені свого часу передчасно померлими українськими журналістами Володимиром Маняком та Любов’ю Коваленко, котрі видали фундаментальний збірник, вміщені у якому свідчення охоплювали всю територію тодішньої УРСР; письменником Олександром Міщенком, який простежив трагедію на прикладі одного тільки регіону (Козельщанського району Полтавщини). „Серед зими прийшли „буксири” розрили хату і його разом з дружиною, малими дітьми викинули на вулицю.[9,10] Від Микит „буксири” подалися до Павла Ткаченка. Те ж саме зробили” . Потім стали виходити солідні документальні збірки, у яких групувався по областях України і в перспективі має охопити всі регіони без винятку. Дуже цінними були відносно невеликі за обсягом публікації спогадів, здійснені ентузіастами-краєзнавцями.

Через брак коштів вони виходили в світ мізерним накладом,на поганенькому папері, без обкладинки, за оформленням нагадуючи „самвидав” брежнєвських часів. Прикладом таких видань можуть служити брошури краєзнавців Тараса Кохно та Бориса Демківського.

У сучасній Україні одим із найвідоміших дослідників голодомору є видатний історик Станіслав Кульчицький . [8] Ще у 1989 році вийшла у світ його праця „1933: Трагедія голоду”, де автор прагне визначити причини трагедії та її масштаби [8], а також викликані геноцидом демографічні втрати. У 1991року – „Ціна „великого перелому”. У цьому науковому дослідженні на конкретних фактах доведено, що голод 1933 року був результатом злочинної діяльності надзвичайної хлібозаготівельної комісії, що діяла в Україні під керівництвом Л.Молотова і В. Кагановича.

Вчений наполегливо, протягом усіх років незалежності України відстоював погляди на голодомор як етноцид українців. „Голодомор справді був Геноцидом селянства (в Україні) й козацтва (на Кубані), поєднаним у часі з планомірним винищенням української інтелігенції. Тобто це був геноцид українців як нації” . Цієї ж думки притримуються і інші провідні історики України. Так академік В.Смолій вважає, що „Штучно організований Голодомор – одна з найстрашніших трагедій в історії українського народу і один з найбільших злочинів сталінщини перед українством”. „Голодомор, штучно створений сталінським керівництвом, був однією із найжахливіших трагедії українського народу”, – підводить підсумки голоду 1932 – 1933 років Ф.Турченко (Новітня історія України. Ч. І. 1917 – 1945; К.: Генеза, 1998). Я.Грицак стверджував: „Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською територією; вимираючим українським селянам не дозволялося переходити або переїжджати в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні з Росією стояли загороджувальної загони, які розстрілювали втікачів з України” .

На початку ХХІ ст. побачила світ низка видань про Голокост в Україні. Чи не найоб’ємнішим є дослідження Голод 1932 – 1933 років в Україні: причини та наслідки” [4]. Стаття В. Марочко „Голодомор в Українському селі” розглядає причини голоду, аналізує ситуацію в українському селі, яка склалася внаслідок соціально-економічної політики радянської держави в 20 – 30-х роках ХХ ст.. Аналіз тогочасних подій органічно доповнюється численними архівними документами, спогадами очевидців, оригінальними ілюстративними матеріалами . Варті уваги, на нашу думку, статті Е. Тревена „Голод 1932 – 1933 років в Україні очима французів, американців та інших людей Заходу: сучасний

погляд” , Ю. Шаповала „Голод 1932 – 1933 років: політичне керівництво УРСР і Кремль”, а також публікація „Трагедія голодомору 1932 – 1933 років: Добірка статей” у журналі „Пам’ять століть” ; другий том наукового видання „Український голокост, 1932 – 1933: свідчення тих, хто вижив” за редакцією Ю. Мисика, здійсненого видавництвом Києво-Могилянської академії за редакцією Ю. Мисика .

Велика кількість свідчень тих, хто вижив під час голодомору, зібрано у Народній Книзі-Меморіалі «33-й: голод», «ЧОРНІЙ КНИЗІ УКРАЇНИ: Збірник документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе», 10 упор., ред. Ф. Зубанич, десятитомному документальному виданні за редакцією Ю. Мицика «Український голокост 1932-1933: свідчення тих, хто вижив» та чотиритомному виданні «Великий голод в Україні 1932-1933 років: Свідчення для Комісії Конгресу США». Найцікавіше у цих спогадах – їхня неприкрашеність, об’єктивність та відповідність дійсним фактам.[11]

Завдяки зусиллям істориків, дипломатів діаспори ряд країн світу визнав Голодомор 1932 – 1933 років в Україні геноцидом. Першою це зробила у 1993 році Естонія, потому Канада, Аргентини, США, Угорщина, Литва, Грузія, Австралія, Польща. У травні 2003 року Верховна Рада України вперше за весь час свого існування підняла питання про Голодомор на сесійному засіданні. Під час обговорення народні депутати від Компартії України покинули зал. вони були обурені інтерпретацією Голодомору як геноциду українців. Ще напередодні цього засідання під час парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 років народний депутат України Степан Хмара у своєму виступі зазначав „Імперське керівництво вирішило нанести такий удар по українському народові, щоб він уже не міг більше піднятися і заявляти свої претензії на власну державу.

Отож у соціальному плані українське суспільство все більше дістається до об’єктивних істин про подію, яка сповна загрожувала існуванню українства як нації.

На мою думку, правда про події 1932-1933 рр. має слугувати відновленню історичної справедливості, примиренню та моральному зціленню людей, духовному оновленню нашого суспільства.

Український Голодомор 1932-1933 рр. в історії рідного краю

Моя рідна земля - Путивльщина. Перед людством одвічно поставала загадка: чому птахи, долаючи велетенські простори, буревії, шторми, численні пастки, щоразу верталися до рідних гнізд? Чому риби, часто ціною власного життя, окроплюючи свій хресний шлях кров’ю, долають тисячі миль моря та океани, і повертаються до тих місць, де вони народилися? Наука стверджує-це інстинкт, закладений природою. Хочеться дізнатися якомога більше про власне місто, село, свою родину. Та й історія всієї країни, мов та мозаїка, складається з маленьких простих українських сіл і містечок. Отже, сьогодні кожен українець має вміти поважати минуле, знайти своє гідне місце в житті та зробити внесок в майбутнє країни.

Голодомор 1933 р. був однією з самих трагічних сторінок в історії українського народу. То була трагедія небачених до того масштабів. Економічні, соціальні і демографічні наслідки якої давали взнаки протягом багатьох десятиліть. До сих пір ще не загоїлись рани, що були завдані народу.

В радянські часи про голод 1933 р. говорити забороняли. Офіційна ідеологія робила вигляд, що ніякого голоду не було взагалі. Навпаки, були великі досягнення соціалізму, такі як індустріалізація, колективізація, культурна революція.

Але чого варті такі „досягнення”, якщо заради них треба було пожертвувати мільйонами безвинних людей. Ніякого виправдання жахливим злочинам сталінського режиму не може бути.

Щоб зрозуміти причини, які призвели до трагедії, треба повернутись на початок 1920-х років. Як відомо з 1921 р. в країні почала здійснюватися нова економічна політика (НЕП). Економіка держави в той час була багатоукладною. Вільно розвивались різні форми власності – від державної до приватної. У відповідь на це сталінській режим при проведенні колективізації був найбільш жорстоким і брутальним.

Колгоспи створювались шляхом насильницьких заходів і навіть терору проти селян. За звичай, до села приїздили уповноважені з району, збирали селян на збори і казали: „Хто проти колгоспу – той проти Радянської влади”. Записуйтесь у колгосп”.

Однак і після цього не всі селяни вступали до колгоспу. Тих хто залишався поза колгоспом – „розкуркулювали”. Причому розкуркулювали не тільки куркулів, але також середняків і бідняків.

В Путивльському районі колективізація здійснювалась таким же чином, як і в

цілому по країні. Одним з перших колгоспів був колгосп „Культура”, що виник на околиці Путивля (Новоселівка). До 1933 р. із 11,6 тисяч селянських дворів Путивльщині 9,6 тис. вже були в колгоспах (81 %).

Оскільки колгоспи були створені насильницьким шляхом, без необхідного приготування, то й організація виробництва в них знаходилась в ганебному стані: не вистачало тяглової сили (коней зменшилось в двічі, через погане кормління), техніки було замало і вона виходила з ладу.

Внаслідок цього в 1931 р. третина урожаю зернових була втрачена під час жнив. В 1932 р. площа сівби скоротилась на 20 %. Урожай цього року був нижче рівня 1920-х років на 12%. Причиною такого низького урожаю була посуха. Однак з того, що було вирощене 30% втратили під час збирання та перевезення.

Проте голоду могло і не бути, якби не сталінська політика вилучення зерна в колгоспах. Це була та сама „продрозверстка”, яку селяни пам`ятали з часів громадянської війни.

Хлібозаготівельний план був безрозмірний, і для розподілу по трудоднях майже нічого не залишилось. Щоб якось вижити, колгоспники змушені були вдаватись до саботажу. Вони намагались приховувати при обліку справжні розміри врожаю, залишати зерно у соломі при обмолоті, щоб потайки перемолоти вдруге.

У відповідь на це Сталін та його оточення вдалися до репресій. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. Відповідно до цього законодавчого акта розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралось розстрілом, а за „пом`якшуючих обставин” – позбавленням волі на строк не менше 10 років.

Хлібозаготівля продовжувалась до лютого 1933 р. З колгоспів вивезли все до останнього зернятка, в тому числі і насіннєвий фонд. Ось що писала тоді районна газета: „В результаті контрреволюційного керівництва бувшого правління колгоспу „Радянський селянин” Ховзівської сільської ради на чолі з Терещенко, колгосп навмисно саботував виконання плану хлібозаготівлі. Після заміни керівництва колгоспу план хлібозаготівлі виконаний на 100 %. „Деякі керівники під власну відповідальність припиняли вивозити хліб, бо розуміли, що це призведе до жахливих наслідків. Щоб придушити опір вивозу хліба, влада застосовувала репресії. Так, в газеті „Ленинский путь” від 6 січня 1933 р. надрукована постанова про виключення з партії як кулацького агента і віддачу під суд голови колгоспу ім. Леніна Андрєєва.

Після того як вилучили весь хліб в колгоспах, стали здійснювати подвірні обшуки з конфіскацією хліба. Загони активістів в пошуках зерна шукали в кожній хаті, зривали підлогу, залазили до колодязів. Забирали не тільки хліб, але і картоплю, квасолю, горох. Якщо не було хліба, то обкладали великим „натуральним штрафом” і змушували платить м`ясом, салом, та іншими харчами.

Голод розпочався ще в 1932 р., але найбільшої сили досяг в 1933 р. Підраховано, що в середньому селянська родина в 1933 р. мала 80 кг зерна на рік, або приблизно 60 г на чоловіка в день. Щоб якось вижити людям доводилось їсти все що можливо. Люди пухли від голоду і вмирали десятками, сотнями, тисячами.

Науковці вивчають нові архівні фонди, які десятиліттями зберігали страшні таємниці історії голодомору. Архівні документи, фотографії дозволяють перенестися у 30-ті роки і відчути специфіку тієї епохи. Вони проливають світло на причини, механізм і наслідки організації штучного голоду в Україні.

Але поряд з цим існує ще одне унікальне джерело інформації про події того часу, яке допомагає осягнути голодомор у всій його різноманітності. Це – свідчення очевидців. Існує два види свідчень про голод 1932 – 1933 років. Перший вид інформації – від найстаріших людей, які самі пережили голодомор і пам`ятають усі його жахи. Другий вид інформації – це перекази батьків, родичів, сусідів молодому поколінню, яке народилося після голоду. Саме свідчення очевидців дозволяють отримати унікальні дані, які не знайшли відображення в офіційних документах. Вони роблять історію об`ємною, дозволяють показати голодомор на рівні мікро історії, історії окремих людей, родин, сіл...

Згадує уродженка с. Пересипки Путивльського району Осадча Параска Іванівна: „В 1932 р. урожай був поганий, тому на один трудодень давали всього по 700 г зерна. В нашому колгоспі весь хліб забрали. Але цього їм було мало. Осінню почали проводити розверстку. Здійснювали її члени сільради, активісти. Забирали не тільки зерно, але й картоплю, та інші продукти. Все це навантажували на вози і везли на станцію в Буринь.

Розпочався голод. Люди ходили на поле збирали гнилу картоплю, буряк. У нас родила була велика, тому прохарчуватись було важко. Пекли хліб до якого додавали картоплю, жмих. Крім того, була корова і на молоці варили всякі бовтанки.

В нашому селі люди жили дружньо, допомагали один одному, але всім допомогти було неможливо. У мого чоловіка Осадчого Андрія Пантелеймоновича в його рідному селі Піски померли від голоду батько і брат. Це село дуже сильно постраждало від голоду

– померла більша частина мешканців. Тоді по селу їздили на підводі і кричали: „у кого мертвий”. Померлих вивозили за село і там ховали всіх в одну велику яму. В одній хаті лежала пухла жінка, яка ледь ворушила головою. Якби їй дати хліба або молока вона б ще ожила. Але її поклали на підводу, вивезли за село і закопали живцем.

В нашому селі лежачих було мало. Люди падали, але йшли на роботу, бо за не вихід на роботу тоді знімали трудодні. Одна жінка померла прямо в полі на рядку.

Навесні коли з`явилась рослинність, їли щавель, лободу, часник. А коли почав зріти хліб, діти ходити в поле по колоски, які потім терли на тертушку і варили. Однак члени сільради забирали у дітей торби і висипали колоски на землю.

Важко згадувати той страшний час. В нашому селі від голоду померло дві жінки і четверо чоловіків”.

Згадує Приходько Марія Панасівна про долю свого батька – Приходько Панаса Захаровича.

Жили ми на хуторі Котівка В`язенської сільради. Коли почали створювати колгосп, то батько вступати до нього відмовився. Тоді йому сказали: якщо хочеш залишитись одноосібником, ти повинен виростити і здати державі певну кількість коноплі. Конопля майже не зійшла, і норму батько не виконав. 14 вересня 1932 р. в Путивлі відбувся суд, на якому батька засудили на дев`ять років заслання в північні райони. Мати, я та молодші сестрички залишились самі. А наприкінці грудня нас прийшли розкуркулювати. Всіх нас вигнали на вулицю. Був сильний мороз. Вже стемніло, але нас ніхто не пускав до себе. Був наказ: не пускати в свій дім підкуркульників. На околиці хутора жив дід. Він був зовсім бідний і забрати у нього було нічого, тому він взяв нас до себе.

Згадує жителька с. Ротівки Мазуленко Ганна Аврамівна:

„Важко навіть згадувати ті роки – говорить вона – голод змушував людей їсти шаровку (відходи від обдертого проса), сушити, а потім товкли листя липи, і додавали в картоплю. З такої „суміші” пекли млинці. Їли сушену крапиву, збирали в полі гнилу картоплю, буряк.

Люди пухли від голоду, вмирали. Особливо важким був 1933 р. Сильна посуха. Врожай був поганий. Під час жнив виснажені і знесилені від недоїдання люди падали прямо на валки.

Правління колгоспу тоді вирішило перший зібраний хліб віддати колгоспникам. Однак, хтось доніс про це в район. А у вечорі до села приїхав „чорний ворон” і всі члени правління були заарештовані. Забрали і мого батька Старченко Аврама Івановича. Він тоді

працював завгоспом і був обраний членом правління. Дев`ять місяців протримали батька під слідством в конотопській в`язниці. Потім був суд. Батька засудили до двох років виправних робіт. Ось чого коштувало йому милосердя”. Таке ж лихо спіткало і Григорія Васильовича Чечоткіна, який працював в ті роки головою колгоспу в с. Бунякино. Його знали, як доброго, чуйного чоловіка. Чим міг допомагав селянам. А коли в 1933 р. колгосп виконав норму хлібозаготівлі, наважився на ризикований крок. Взяв та й видав кожному колгоспнику по кілограму зерна. Як же вдячні були йому люди, що вже забули смак хліба.

Але знайшовся якийсь негідник, який повідомив про це куди слід. І як не доказував потім голова, що своїм же людям віддав хліб, а не німцям – не допомогло. Три роки пробув у в`язниці Григорій Васильович за доброту свою і щиру людяність.

На основі свідчень встановлено, що голодом було охоплено 94 населені пункти Путивльського району, основна частина свідчень зберігається у центральній районній бібліотеці. Встановлено поіменно 63 жертви Голодомору 1932-1933 років в Україні

(мешканці Новослобідської, Бунякинської, линівської, Октябрської та Бояро-Лежачівської сільських рад). Виявлено два місця масових поховань загиблих від голоду – села Октябрське та Линове.

Якщо врахувати, що пригадати щось можуть ті, кому було в 1932 – 1933 роках щонайменше шість сімь років, то зрозуміло, що зараз їм уже за дев’яносто, а для жителів України, де середня тривалість життя є значно нижчою, це вже надто поважний вік. Але, як виявилося, можна знайти ще й зараз тих людей, які пережили Голодомор, дехто із них волею долі опинився навіть у нашому селі. Отож далі наводжу витяги із свідчень, які мені вдалося зібрати у с. Мазівка. [Д.2]

Пилев Петро Дмитрович,

29.06.1927 року народження

«Наша родина складалася з трьох чоловік – мати, батько і я. Жили добре. Бо наш хутір Пилевка розташовувався далеченька від міста, тож новини долітали не дуже швидко. І про колективізацію узнали пізніше усіх, мені так здається. Батько ходив на роботу до міста, мати займалася господарством. Пам’ятаю, як добре вона готувала борщ.

Але настали тяжкі часи – чи то неврожай був, чи все позабирали у людей – не знаю. Але вдома нічого було їсти. Сільська малеча ходила по полю збирала гнилу картоплю, мати її потім товкла і пекла деруни. Їли усе – траву, лободу аби вижити. По хутору ходили люди,

просили чогось поїсти, але нам нічого було дати. Пам’ятаю, як помирала на дорозі наша сусідка. Їй нічого було їсти і ніхто нічого їй не міг дати, бо не було що давати. А вона сидить кудлата, вибирає з волосся вшей й причитає … Страшна картина» [Д.3] (Відеозапис «Спогади очевидців» 2017 р.)

Муромцева Дар’я Андріївна,

09.11.1928 року народження

« Я народилася на хуторі Пилевка. У родині було троє дітей. Пригадую, що часто у доміне було чого їсти. І щоб ми не виходили побиратися до людей, саджала нас на піч і забирала драбину, по якій туди можна було дістатися… Пам’ятаю якось, лежу на печі, дивлюсь униз… Заходять дядьки, кричать. Мати віддала їм торбину зерна, яке заробив батько, а більше нічого вдома не було. Але ж побачили дядьки на припічку глечик з кашею (молодшому братику не було ще й року – для нього кашку варили) і ту кашу висипали у свій лантух. Мати плаче, а вони мовчки і пішли. Слава Богу уся родина пережила голод. Корова була, так щодня хоч склянка молока доставалася. Мала була тож не знаю, чим виживали наші сусіди, їх діти …».

Валькова Євдокія Порфирівна

14.10.1925 року народження

«Я народилася на хуторі Вальківка Почепцівської сільради. Жило нас тут всього дві родини. В нашій сім’ї було шестеро дітей. Голод ми пережили завдяки корові.

Але пам’ятаю як в ті роки люди падали з голоду як мухи. Їли все, що зуби брали. Взимку люди наче ворони ходили по засніженому полю в пошуках гнилої картоплі. Влітку їли калачики, глод, пекли коржі з листя та полови. В колективізацію батько пішов працювати в колгосп. Там була така сяка їдальня. Щодня щось давали їсти. Так батько хоть крихту хліба й додому принесе. Тож не пам’ятаю, щоб до нас приходили відбирати хліб. Досі з болем у серці згадую ті часи».

Звичайно, людям, які пережили Голодомор, а понад усе тим, хто загинув під час нього, вже мало чим допоможе об’єктивна оцінка цієї трагедії, як і всенародне вшанування її жертв.

На мою думку, все це потрібно нині сущим, а ще більше – прийдешнім поколінням як велика пересторога. Аналіз тих подій, збір свідчень підштовхують нас до необхідності робити глибші уроки з минулого в ім’я майбутнього.

Довго мовчала офіційна статистика, відмовчувалися архіви. Та під силою неспростовних доказів і фактів правда почала відроджуватися. І не слід розцінювати сьогоднішнє ушанування усіх безневинно убієнних, мов запізніле голосіння, як то декому здається. Пам’ять народу – наше найдостовірніше історичне джерело. Вона жива. Це її тривожні дзвони закликають кожного з нас сьогодні пропустити крізь власне серце цей вселенський біль, зробити висновки відповідно до свого розуміння моралі, добра і, передусім, відповідальності.

Вісімдесят п’ять років минуло з тих пір, але незабутні ті жахливі роки. Люди пам`ятають тих, хто загинув від сталінського голодомору.

Я вважаю, що пам`ять повинна бути увічнена, щоб нащадки знали про той трагічний період в історії України. Забувати про це ми не маємо права.

Вшанування жертв Голодомору на Путивльщині

Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. “Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду”. А так умирала майже вся Україна.

Упродовж періоду незалежності України різноманітні джерела, які висвітлюють трагедію Голодомору 1932-1933 років в Україні, стали доступними широкому загалу. Це і ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор, здійснені українською діаспорою, і ряд цінних документальних публікацій, наукових досліджень, що вийшли в Україні, це можливість ще поспілкуватися зі свідками тих подій, а також літературні, мистецькі твори, фотографії тих часів та монументальні споруди, встановлені для того, щоб пам’ятали безневинних жертв антигуманного комуністичного режиму. Що ж відчуваємо ми, торкнувшись сторінки цієї трагічної історії України?

Офіційне вшанування пам'яті жертв Голодомору, в тому числі, визнання його геноцидом українського народу, розпочалося за ініціативи української діаспори у США та Канаді. Так, починаючи з 1983 року, в столиці канадської провінції Альберта місті Едмонтоні, в мерії міста щорічно проводиться відзначення річниці Голодомору. На офіційній частині заходу традиційно присутні мер міста й керівники провінції. Біля входу до мерії встановлений перший у світі пам'ятний знак на вшанування річниці Голодомору «Розірване кільце життя». У 1988 році Конгрес США, а в 1989 році — Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 років актом геноциду проти української нації. 1 листопада 2000 року тодішній президент України Леонід Кучма вніс поправки до свого указу (№ 1310 від 26.11.1998 року), згідно з якими встановлено, що кожна четверта субота листопада щорічно відзначається в Україні як «День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій». Меморіальні заходи проводяться як в Україні, так і поза її межами. Щорічно, в цей день проводиться всеукраїнська акція «Запали свічку». Найбільш монументальними серед пам'ятників жертвам Голодомору є меморіали у Києві та Харкові. Пам'ятники жертвам Голодомору встановлені також у Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Кіровограді, Луганську, Сумах, Черкасах, Коломиї та багатьох інших українських містах і селах.

У Путивльському районі встановлено більше двадцяти пам’ятних знаків жертвам Голодомору та політичних репресій. На знак вшанування пам’яті жертв Голодомору на території Мазівської сільської ради встановлено пам’ятний знак – Хрест [Д. 5]

У районному краєзнавчому музеї постійно діє музейна експозиція «Голодомор в Україні», виставки «Жнива скорботи» та «Не згасне свічка пам’яті». Наукові працівники історико-культурного заповідника підготували і проводять тематичні екскурсії, лекції, бесіди, вечори з метою вшанування пам’яті загиблих [Д. 4]

Традиційно, наша школа приєднується до акції «Засвіти свічку». З нагоди Дня пам’яті жертв Голодоморів у селі приспущені Державні прапори, обмежено проведення розважальних заходів. У клубі організовані тематичні заходи, виставки документальних та архівних матеріалів. У школі заплановане проведення тематичних лекцій, виховних годин, засідань «круглих столів», виставок та інших заходів, присвячених висвітленню подій, що відбувалися під час голодоморів в Україні.[6]

…Лихо. Горе. Біль. Кров. Смерть… Це те, що залишає по собі слово Голодомор в моїй душі. Це страшно. Це боляче до самих кісток. Але це те, про що потрібно пам’ятати і не уникати.

Пам’ятати і знати про жахливу трагедію Голодомору – мало. Її потрібно носити у душі, у серці. Бо ті нещасні люди не вмерли за щось, вони не боролися, не воювали і не відстоювали своє право на життя. Їм не дали такої змоги. Більшість просто згасла на очах. І не тому ми маємо пам’ятати про це, бо так треба, бо воно колись було, а тому – що це наша історія, наша правда.

І нині, запалюючи свічку, я думаю про них, тихенько молюся за їхній спокій, за світлу пам’ять. Знаю, що головне не забувати їх – невинних жертв , що так і не дожили до весни тридцять третього. Вони варті частинки серця істинного українця, а також пошани кожного, хто може назвати себе Людиною!

Висновки

Душа обпечена болем минулого. Не можливо спокійно, без підсвідомої треми сприймати того, про що чули, збираючи свідчення, що читали у спеціальних джерелах чи бачили на фотографіях. Але цей опік душі викликає не страх, а стає пересторогою, гартом для нас, сьогоднішніх, і, надіємося, для майбутніх поколінь. Це жорсткий, але важливий урок для усвідомлення того, звідки у нашого народу мовчазна понурість, безнадія, звідки острах і „переконання не висуватися”.

Отож результатом нашого дослідження є переконливе розуміння того, що голод 1932 – 1933 років в Україні мав штучний характер і був ціленаправленою політикою радянської влади на винищення українського селянства як класу приватних власників і українців як нації. Голод 1932 – 1933 років в Україні був Голодомором і Геноцидом українців. А також Україна з її етно-демографічним запасом є невід’ємною частиною міжнародного співтовариства, а тому акт насильства тоталітарної радянської системи над її народом вимагає процесу оприлюднення і визнання. Визнання не візуального, а на основі норм і правил міжнародного права.

При дослідженні теми «Голодомор 1932-1933 рр. в Україні» я дізнався про те, що наш район не обійшов цей жах. Голодомор став для мене не лише символом чергової спроби винищення України, як нації, а й дуже серйозним уроком. Гадаю з нього ми повинні почерпнути для себе весь можливий досвід та знання. Хто зна, можливо це буде ще одним кроком до заповнення «білих плям» в історії України. Хочеться вірити, що в такій «кривавій» для людей справі не доведеться знаходити крайніх. Адже пам’ять народу – це дуже сильна зброя, яка в один момент може вистрілити у тих, хто хотів використати її у власних, відверто не чесних інтересах.

Додатки

Додаток 1

$C:\Users\Саша\Desktop\1 001.jpg$

$C:\Users\Саша\Desktop\001.jpg$

Додаток 2

$J:\Новая папка (3)\Ветеран Пилэв П.Д\Фото0048.jpg$

Пилев Петро Дмитрович ( 2015 р.)

$J:\Новая папка (2)\DSCN3190.JPG$

Пилеви Петро Дмитрович і Ніна Іванівна (2017 р)

Додаток 3

Виставка «Голодомор в Україні»

Путивльський краєзнавчий музей

$C:\Users\Саша\Desktop\DSCN4680.JPG$

$C:\Users\Саша\Desktop\DSCN4684.JPG$ $C:\Users\Саша\Desktop\DSCN4683.JPG$

Додаток 4

$C:\Users\Саша\Desktop\2 001.jpg$

Відкриття пам’ятного хреста на вшанування жертв Голодомору 1932-1933 рр. на території Мазівської сільської ради

$C:\Users\Саша\Desktop\2 002.jpg$

Додаток 5

$C:\Users\Саша\Desktop\DSCN4190.JPG$

Тематична виставка

«Голодомор 1932-1933 рр.»

Мазівський НВК

$C:\Users\Саша\Desktop\DSCN4186.JPG$

Список використаних джерел і літератури

Біттнер О. Історія свідчить: це був геноцид проти українського народу // Урядовий кур’єр . – 2003. – 14 лютого. – с. 5
Гісем О. В. Всесвітня історія. 11 клас: Розробки уроків / О. В. Гісем, О. О. Мартинюк. – Х.: Веста: Вид-во «Ранок», 2007. – с. 62-63, 366-369, 422-433.
Голод 1932 – 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К.: Політвидав України, 1990.

Голод 1932 – 1933 років в Україні: причини та наслідки. – К.: Наук. думка, 2003.

Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства / Упор. Семенко Ю. – 2-ге вид., доповнене. – Дніпропетровськ – Мюнхен, 1993

Гриневич А. В. Сталінська «революція згори» та голод 1933 року як фактори політизації української спільноти // Український історичний журнал. – 2003. – № 5. – с. 50-64.

Кирій І. Голодна весна: Автобіографічна повість: Для серед. та ст. шк. віку / Передм. С. Колесника. – К.: Молодь, 1993. Колективізація і голод на Україні (1929 – 1933). Збірн. документів і матеріалів. – К., 1993.

Кульчицький С. 1933: Трагедія голоду. – К.: Т-во „Знання” УРСР, 1989.

Маняк Л., Коваленко В. Пам’ять не прощає // Літературна Україна. – 1990. – 2 серпня.
Міщенко О. Безкровна війна: Книга свідчень / Худож. оформ. С. Бівак. – К.: Молодь, 1991.

ЧОРНА КНИГА УКРАЇНИ: Зб. документів, архів. матеріалів, листів, доп., ст., досліджень, есе / Упоряд., ред. Ф. Зубанич; Передм. В. Яворівського. – К.: Вид. центр «Просвіта», 1998. – с. 123-219.

Інтернет сайти

1.http://golodomor.ukrinform.com/article

2. http://wikipedia.org/wiki/NovujiChas