Західноукраїнські землі у складі Польщі в міжвоєнний період

Західноукраїнські землі у складі Польщі в міжвоєнний період. Дмитенко Микола Семенович, вчитель історії Комунального закладу «Золочівський ліцей №3»

Зміст навчально-пізнавальної діяльності1. Правовий статус українських земель у складі Польщі. 2. Політика Польщі щодо «східних кресів» та міжетнічні відносини в Галичині і Волині. «Осадництво». «Пацифікація».3. Економічний розвиток української спільноти в умовах Польської держави. Українська кооперація.4. Культурно-просвітні і спортивні товариства українців. 5. Українські політичні організації. Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО). Організація українських націоналістів (ОУН).

Очікувані результати. Знати: – хронологічні межі перебування і правовий статус західноукраїнських земель у складі Польщі;- дати утворення УНДО, ОУНРозуміти: – зміст понять: «інтегральний націоналізм», «національна кооперація», «осадництво», «пацифікація», «східні креси», «український націоналістичний рух»; – сутність та особливості національної політики Польщі, щодо українського населення; – передумови формування та зміст теорії «інтегрального націоналізму»; – вплив міжнародних відносин міжвоєнного періоду на долю регіону

Очікувані результати. Уміти: – синхронізувати події політичного, соціальноекономічного та культурного життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини та УСРР у 1921–1939 рр.; – використовувати карту як джерело інформації про розподіл українських територій між державами Центрально-Східної Європи в 1921–1939 рр.; – аргументувати особисті судження щодо діяльності УНДО, ОУН;– укласти історичні портрети визначних особистостей (Андрей Шептицький, Василь Мудрий, В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець)

Проаналізуйте карту, встановіть, у складі яких держав перебували 1) Східна Галичина; 2) Північна Буковина; 3) Закарпаття; 4) Хотинщина; 5) Західна Волинь.

Обставини входження українських земель до складу ПольщіНайвища Рада Антанти надала Польщі мандат на Східну Галичину строком на 25 років, після чого долю краю мав вирішувати всенародний плебісцит.25 червня 1919 р. Рішення країн Антанти щодо Східної Галичини20 листопада 1919 р. Рада міністрів закордонних справ Англії, Франції, Італії, США уповноважила Польщу окупувати Східну Галичину по річку Збруч.14 березня 1923 р. Найвища Рада Антанти передала Східну Галичину в управління Польщі. Варшавська угода. Ризький договір21 квітня 1920 р. Директорія УНР передавала до складу Польщі Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя та Полісся в обмін на визнання Польщею незалежності УНР.18 березня 1921 р. До Польщі відійшли: Східна Галичина, Західну Волинь, Холмщина, Підляшшя та Західне Полісся в обмін на визнання Польщею УСРР.

Остаточно окупацію західноукраїнських земель було визнано 14 березня 1923 р., коли Рада послів Франції, Італії, Англії та Японії, проігнорувавши право галичан на самовизна­чення, прийняла рішення про передачу Галичини Польщі при умові надання їй територіальної автономії. Польський сейм ратифі­кував рішення Ради послів, хоч ніколи не збирався виконувати її ви­могу про автономію.

Правовий статус українських земель у складі Польщі. польські правлячі кола завжди розглядали Східну Галичину як невід'ємну частину своєї території. Урешті-решт, незважаючи на протести галицького населення Рада послів великих держав 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину частиною Польщі за умови надання українському населенню автономії Масив українських земель міжвоєнної Польщі охоплював 130 тис. кв. км На цих землях проживало понад 10 млн осіб, або майже 30 % сукупного населення Польщі. У містах подеколи переважало польське та єврейське населення. Наприклад, у 200-тисячному Львові у 1918 р. налічувалося лише 27 тис. УкраїнціУкраїнці були найбільшою національною меншиною. Західноукраїнські й західно - білоруські землі, так звані східні креси, становили майже половину території Польщіу складі Польщі перебували Лемківщина, Полісся, Холмщина, Західна Волинь, Підляшшя, Східна Галичина. На цих землях утворено Поліське, волинське, львівське, Тернопільське, Станіславське воєводства.

У Польщі, де проживало найбільше з усіх західних українців, до того ж із високою національною свідомістю, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету – повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. Національний склад населення Польщі.

Таким чином, до складу Польщі увійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина й Підляшшя, землі, що отримали назву «східні креси». «Східні креси» — термін для позначення пограничних земель на сході Польщі. Правовий статус цих земель у складі Польщі закріпили Постанова Ради послів Антанти від 14 березня 1923 р. та умови Ризького мирного договору від 18 березня 1921 р. У цей час у Відні діяв еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Євгеном Петрушевичем, який неодноразово надсилав великим державам ноти про­тесту проти польської окупації.

Політика польщі щодо «східних кресів» та міжетнічні відносини в галичині і волині. «осадництво», «пацифікація»

Польща декларувала прагнення до демократії, але на західноукраїнських землях діяла заборона на автономний устрій, культурну автономію та самоврядування. Проявлялася дискримінація українського населення.

Політика польської влади щодо українських земель. Намагання влади довести свої права на українські землі та забезпечення усіх прав національних меншинпольська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і у навчанні в початкових школах;закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (Львівському, Станіславському та Тернопільському воєводствам).1919 – 1923 рр. Перший період Учні та вчителі однієї з українських шкіл. 1923 р.

Протягом 1919 – 1922 рр. польське керівництво намагалося довести світовій громадськості, що Польща нібито забезпечує усі права національних меншин. Але тільки-но 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину територією Польщі, усі декларовані права українцям залишилися на папері. В існування української державності ніхто в Європі не був зацікавлений. Адміністративне районування Польщі. Карта 1923 р. Позиція польської владищодо українців

керівниками органів місцевого самоврядування призначалися лише поляки;українцям заборонялося займати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії, поліції, таємних службах;для Східної Галичини було офіційно запропоновано назву «Східна Малопольща»;польська мова витісняла українську з усіх державних і муніципальних установ, освітніх закладів. Українські імена та прізвища замінювались польськими;переслідування православних українців, масове примусове навертання їх до католицької віри,знищення православних храмів;українські землі перетворювались на аграрно-сировинні придатки, ринки збуту й джерела сировини та дешевої робочої сили;матеріальна скрута, нестерпні житлові умови, непосильна експлуатація українського населення;активний еміграційний рух українців. Становище українських земель і українського населення:

Політика польської влади щодо українських земель. Наполеглива політика асиміляції поневолених народівпольський уряд поділив країну на дві господарські території: корінні польські землі (Польща “А”), західноукраїнські та західнобілоруські землі (Польща “Б”);стосовно Польщі “Б” застосовувалася політика штучного стримування соціально-економічного розвитку та повного скасування поступок національним меншинам.1923 – 1926 рр. Другий період Значок Спілки осадників.

У 1924 р. сейм ухвалив закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. Історію і географію у них викладали польською мовою. Вивчення польської мови як окремої навчальної дисципліни ставало обо в’язковим. У багатьох школах учителів-українців звільняли і замість них брали на роботу поляків, які не володіли українською мовою. У такий спосіб утраквістичні (двомовні) школи поступово полонізувалися «знизу». Про те, щоб учителі не знали української мови, польський уряд потурбувався окремо. Єдиним у Польщі легальним вищим на вчальним закладом з українською мовою навчан ня була Греко-Католицька Львівська богословська академія, створена на базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита Андрея Шептицького у 1928 р. У середині 30-х рр. в академії навчалося понад 600 студентів. Без дозволу й проти волі польського уряду у Львові виникло два заклади вищої освіти: Український університет і Вища політехнічна школа. Студенти одержували дипломи, які визнавали в Німеччині, Чехо-Словаччині, Австрії, вільному місті Данциг (Гданськ). Український університет у Львові існував майже чотири роки, до 1925-го

Андрей Шептицький Митрополит Української грекокатолицької церкви (17.01. 1901- 1.11. 1944)У період між двома світовими війнами Андрей Шептицький продовжував боротися за єдину українську державу та єдину українську церкву, був меценатом українського мистецтва. Багато корисного зробив для розвитку української освіти, економіки, охорони здоров’я, сільського господарства та банківської справи. Підтримував виховну роботу серед молоді, засновував пластові табори. У 1923 р. А. Шептицького було заарештовано за проукраїнську діяльність: його утримували в Познані в 1923—1924 роках, а звільнили після особистого втручання Папи Пія ХІ.

Таємний український університет. Український нелегальний вищий навчальний заклад у Львові. Заснований у липні 1921 року, проіснував до 1925 року. Структура організована завдяки зусиллям студентів та викладачів, котрі наважилися нести українську освітню ідею, попри постійні заборони, переслідування та ув’язнення з боку польської влади. Сенат Українського таємного університету у Львові, 1921 р. Печатки Українського таємного університету. Створені 1923 року художником Р. Лісовським. Перші сторінки залікової книжки студента філософського відділу Українського таємного університету у Львові Михайла Драгана.

У 1921/22 навчальному році у Східній Галичині українських і польських народних шкіл налічувалося приблизно по дві тисячі. У 1937/38 році кількість українських шкіл зменшилася до 360, а кількість польських залишилася майже на попередньому рівні. Натомість з’явилося понад 2 тис. двомовних шкіл. Тобто двомовні школи створювали здебільшого на базі українських, а не польських. Полонізація народної освіти найактивніше відбувалася у воєводствах, які раніше належали Російській імперії. Їхнє населення не мало досвіду політичної боротьби, який здобули українці Східної Галичини, тому не могло успішно протистояти полонізаторському завзяттю місцевого начальства. На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українських шкіл, а в 1932/33 – тільки 4

На основі даних карти: Визначте, яка кількість українців емігрувала із Східної Галичини?Визначте, яка кількість українців емігрувала із Західної Волині та Західного Полісся?Скільки поляків осіло на українських землях за міжвоєнний період?Зробіть висновки.

Після визнання Антантою у 1923 р. приналежності території Східної Галичини до Польщі польська влада почала активно проводити політику національно-культурної асиміляції українців. Незважаючи на конституцію 1921 р., права національних меншин всіляко утискувалися. Щодо населення Західної України Польща проводила відверту колонізаційну політику, яка була направлена на утворення в цій місцевості своєрідної "п'ятої колони" — так званих осадників. Це були демобілізовані солдати, відставні чиновники, а потім усі бажаючі, які почали "осаджуватися" на українських землях. До 1939 року у сільській місцевості оселилося 200 тис. поляків, а в містах — 100 тис.. Багато українців вимушені були емігрувати за океан. В 1924 р. партія ендеків (націонал—демократів), яка була найбільш популярною серед населення Західної України, добилося прийняття закону, що забороняв вживання української мови в урядових установах. Вони доводили, що Західна Україна — складова частина Польщі, а українці — "руська гілка великого польського дерева". Така політика польських правлячих кіл розпалювала міжнаціональну ворожнечу і приводила до зміцнення авторитаризму.

Основним завданням колоністів-осадників було забезпечення проведення колоніальної політики Польщі на західноукраїнських землях. Акт про право власності на землю. 1922 р. Осадництво як засіб полонізації краю. Осадництво – заселення українських земель польськими колоністами.

Осадництво як засіб колонізації краю1921 р.8 тис. осібвиділено землі1922 р.12 тис. осіб20 тис. осіб1923 р. Волинь. Полісся. Сх. Галичина112 тис. га113 тис. га200 тис. га. Марш польських військових колоністів вулицями Рівного. Середина 30-х рр. Осадництво як засіб полонізації краю

Політика польської влади щодо українських земель. Деякі поступки і компроміси у стосунках з національними меншинами у період “санації”деякі поступки і компроміси у стосунках з національними меншинами;державна асиміляція національних меншин;спроба перетворення Волині на “колиску польсько-українського порозуміння”, що фактично мало бути розколом серед українців;будь-який прояв національного життя трактувався владою як сепаратизм.1926 – 1937 рр. Третій період Юзеф Пілсудський.

«Пацифікація»Пацифікація - умиротворення. ПАЦИФІКАЦІЯЗакриття українських громад. Переслідування лідерів українського руху. Домашній арешт українських депутатів. Посилення «взаємного невизнання»;Посилення українського націоналістичного руху

Політика «пацифікації» (умиротворення) селян Галичини, в ході якої здійснювалися арешти, розстріли та конфіскація майна. Формальним приводом для пацифікації стали численні антипольські акції, що відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. За офіційною інформацією польської сторони тоді було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинки та 112 скирт збіжжя, що належали полякам.

Пацифікація. Замиренням українців з 16 вересня по 30 листопада 1930 р. було охоплено 450 населених пунктів у 16 регіонах Східної Галичини. Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священикам, але й усім українським установам – школам, осередкам Просвіти, кооперативам. Прояв пацифікації в одному з сіл Східної Галичини. 1930 р.

Влітку 1934 р. в Березі Картузькій було створено концентраційний табір для ув'язнення переважно українців, які чинили опір польській колоніальній владі та діячів українського національного руху. Керівництво концтабору. 1935 р. Береза Картузька як символ незламності українського національного духу

Ув'язненим у таборі було важче, ніж у найсуворіших тюрмах. Хоч потрапити сюди можна було значно легше – без жодного суду, лише на підставі припису відділення поліції. З сучасного малюнка невідомого художника. Береза Картузька як символ незламності українського національного духу

Береза Картузька як символ незламності українського національного духу. Сьогодні це містечко неможливо знайти ані на українських, ані на польських картах. Утім саме тут розгорнулася одна з найбільших драм українсько-польських стосунків другої половини 30-х рр. Будинок адміністрації та обеліск в'язнямконцентраційного табору.

Репресивні заходи польської влади дали тимчасово бажаний результат. По закінченню акції польська адміністрація та преса висловили задоволення про успіхи в умиротворенні Галичини і вважали проблему східних земель Польщі вирішеною. В перспективі ця акція дала протилежний результат – сильний поштовх до подальшого зростання серед українців національної самосвідомості та до загострення українсько-польських відносин на цих окупованих землях.

Політика польської влади щодо українських земель. Повернення до жорсткої антиукраїнської політикипольська влада відкинула будь-які поступки українцям;країною прокотилася потужна хвиля репресій щодо українців;у 1938 -1939 рр. у прикордонній смузі з СРСР проведені акції з виселення українців.1937 – 1939 рр. Четвертий період. Перед загрозою Другої світової війни польська влада боялася, що українське питання стане розмінною картою у великій грі. Малюнок з англійського гумористичного журналу “Punch”. 1939 р.

Економічний розвиток української спільноти в умовах прльської держави. Українська кооперація. Польща «А»Польща «Б»Корінні польські земліЗахідноукраїнські та західнобілоруські земліПідтримка розвитку економіки. Гальмування розвитку економіки85% підприємств були дрібними. Засилля іноземного капіталу. Високі залізничні тарифи. Розвиток кооперативного руху

Економічна занедбаність західноукраїнських земель була особливо разючою. Основою промисловості залишалися сировинні галузі – нафтова, озокеритна й лісова, а також із перероблення сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 р., більшість найманих робітників працювали в сільському господарстві. Підприємства належали здебільшого польському або іноземному капіталу. Українцям дали такусяку змогу господарювати тільки в кооперативній сфері. У 1929 р. Польща зазнала руйнівного впливу світової економічної кризи. Реальна заробітна плата робітників і до того не досягала рівня передвоєнного часу. Криза ж спричинила дальше падіння рівня життя. Безробіття серед робітників набуло на початку 1930-х рр. катастрофічних обсягів. На селі становище було зовсім тяжким. Чимало селян гостро відчували земельний голод. Змушені працювати на невеличких клаптиках землі, вони не могли використовувати машини й передову агротехніку. Більшість господарств була нерентабельною. Держава обкладала їх непосильними податками.

. Соціальне становище населення низький життєвий рівень;високий рівень безробіття;жорстка експлуатація при низькій заробітній платі та відсутності безпеки праці;майже повна відсутність медичного обслуговування, через це висока захворюваність та смертність населення;витіснення українців та збільшення питомої ваги іноземців у всіх сферах виробництва. Селянка-українка обробляє наділ землі. Середина 30-х рр.

націоальна кооперація. Національна кооперація – господарсько-економічна діяльність на основі національної ідентичності, що покращувала матеріальні умови для розвитку національно-культурного життя та діяльності партій і товариств. Галицькі українці намагалися протистояти іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена мережа кооперативів: заготівельних, торгівельних та інших. Польська влада штучно стримувала розвиток української кооперативів, обмежуючи їх діяльність. Газета кооперативного руху. Львів, січень 1928 р.

Українська кооперація. У кооперативи здебільшого об’єднувалися селяни-виробники й торговельні організації. Розгалужена мережа кооперативів мала кредитні й торгові спілки. Торгові точки кооперативу «Народна торгівля». Василь Нагірний, засновник товариств «Славія», «Народна торгівля», «Сокіл», «Зоря», «Дністер», «Народна Гостиниця», «Товариство для розвою руської штуки».

Культурно-просвітні і спортивні товариства українців.

Наймасовішими культурно-освітніми товариствами були «Просвіта» і «Рідна Школа». Кількість місцевих структур «Просвіти» у Східній Галичині: 1925 р. - 6,9 тис., 1937 р. - 32,5 тис. Наприкінці 1930-х рр. у різних місцевостях, насамперед у селах, товариство «Рідна Школа» створило 2074 освітні гуртки, членами яких були 106 тис. осіб. У 1930-х рр. понад 45% молодих людей віком від 18 до 25 років належали до того чи іншого громадського товариства.

Діяльність «Просвіт»:

«Просвіта» стала основою для виникнення нових товариств:«Сільський господар»«Маслосоюз»«Крайовий кредитовий союз»«Сокіл»«Січ» «Руське педагогічне товариство»

Головним своїм завданням «Просвіта» і «Рідна Школа» вважали насамперед підвищення загальноосвітнього і культурного рівня українців, зокрема ліквідацію неписемності. Тернопільську філію «Рідної школи» під назвою «Руське педагогічне товариство» заснували в 1895 році, а в 1926 р. перейменували на Українське педагогічне товариство (УПТ).

Школу у Бережанах було відкрито 13 жовтня 1922 року. Спочатку це була 4-класна школа. У 1935 році митрополит Андрей Шептицький  взяв протекторат над школою. Згідно зі Статутом школи повна назва закладу відтоді була: «Приватна 7-класна народна школа УПТ „Рідна школа“ імені Митрополита Андрея графа Шептицького в Бережанах». Учителі та учні «Рідної школи» в Бережанах (1930-ті рр.)Діяльність «Рідної школи» на прикладі школи в Бережанах

У 1930-х роках на кожну читальню «Просвіти» припадало щорічно 10-14 викладань за участю в середньому 80-120 селян. У гуртках «Рідної школи» впродовж 1936- 1938 рр. було прочитано 1760 рефератів для 48,5 тис. слухачів. Зростала популярність курсів українознавства «Рідної школи», яких за 1933- 1938 рр. було проведено 43 для понад 1 тис. учасників. Будівля на площі Ринок №10 – давній палац Любомирських. Тут розташувалися українські товариства та установи: «Боян», «Просвіта», «Руська Бесіда», «Клуб русинок»

Жіночий рух. На 1934 р. «Союз українок» був однією із найвпливовіших і наймасовіших громадських організацій: він об'єднував 73 філії, 1200 гуртків і 48 тис. членів. Наприкінці 1930-х рр. кількість членів «Союзу українок» зросла до 100 тис.

Мілена Рудницька була однією з трьох делегатів до Ліги Націй у січні 1931 р., які домагались розгляду порушень Польщею гарантій прав нацменшин, зокрема терору і пацифікації. З доповідями на цю тематику вона виступала у Нижній Палаті парламенту і в Королівському інституті закордонних справ у Великобританії. Саме М. Рудницька однією з перших винесла питання про сталінський Голодомор в Україні на міжнародну арену, виступаючи на IX Міжнародному конгресі нацменшин у Берні у вересні 1933 р. Рудницька була головним ідеологом українського жіночого руху міжвоєнного часу. «Союз українок» був найвпливовішим у Галичині , нараховував 60 тис. членкинь і був, пропорційно до кількості населення, найбільшою жіночою організацією у Європі. Очолювала його у 1930-і рр. Мілена Рудницька - професор Високого педагогічного інституту у Львові, член ЦК найвпливовішої легальної політичної партії Галичини - Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), депутат від УНДО до польського Сейму у 1928-1935 рр.

Союзянки села Романівка, 1933 рік. Членкині Стрийського  відділу «Союзу Українок», 1937 рік. Кількість членів - близько 45 000 (5% українського жіноцтва);25% українських сіл у Галичині мали кружки Союзу українок. Випускниці жіночих курсів (їх було понад 200) працювали здебільшого по філіях «Союзу українок», що значно спричинилося до громадянського та господарського піднесення жінки-селянки.

Товариство «Луг»Вправи в товаристві "Луг" у с. Вапівці Перемишльського п-ту Львівського в-ва. Товариство "Луг", с. Берлин Бродівського п-ту Тернопільське в-ва, 1930-ті рр.25 березня 1925 року з ініціативи "Повітової Січі" Львівське староство зареєструвало статут Руханкового товариства і огневої сторожі "Луг". Перший осередок товариства заснував отаман львівської "Повітової Січі" Роман Дашкевич у с. Підберезці Львівського повіту. З ініціативи та під керівництвом товариства по всій Галичині проводили спортивні свята, ставили вистави і концерти, члени товариства виступали з доповідями. Товариство «Луг» мало 1075 осередків, у кожному з яких налічувалося по 30-50 членів.

Петро Франко. Олександр ТисовськийІван Чмола. Пластові організації на Галичині постають восени 1911 року. Перша пластова присяга відбулася 12 квітня 1912 р., попри те, що насправді пластові гуртки створено незалежно один від одного Іваном Чмолою, Олександром Тисовським та Петром Франком. У 1920 - 21 роках Пласт відновлює свою діяльність спочатку під власною назвою, а згодом як секція визнаного польською владою «Українського Товариства Охорони Дітей та Опіки над Молоддю». Майже при кожній українській середній школі, що тоді існувала у Львові та в інших містах Галичини, постають пластові хлоп'ячі й дівочі відділи.«Пласт»

Система виховання пластунів:а) духовне – вивчення історії, традицій, культури рідного народу;б) фізичне – загартування, змагання, здоровий спосіб життя. Головне гасло: “Бути вірним Богові і Україні!”Стрийські пластуни у Нагуєвичах, 1926 рік

«Пласт» потрапив в той список небажаних для влади організацій, які загартовували та навчали молодь в українському дусі та становили загрозу для цілісності існування Речі посполитої. У 1939 році восени організацію закривають, конфісковують її майно, арештовують провід та забороняють займатися подальшою діяльністю. З цього часу організація переходить до підпільної діяльності, емігрує та вливається в ряди УВО і ОУН. Протягом 20 - 30 - х років ХХ століття скаутський рух на Галичині набрав досить відчутної сили і розмаху. Пластові гуртки як центри культурного і фізичного виховання молоді діяли в містах Львів, Станіслав, Коломия, Тернопіль, Дрогобич, Стрий, Галич, Белз, Перемишль та багато інших. Пластуни проводили активну просвітницьку роботу серед українського міського і сільського населення Галичини. «Пластом» опікувався митрополит Андрей Шептицький. Він об'єднував 93 курені та 6 тис. членів. Пласт забезпечував розвиток фізичного здоров'я молоді як майбутньої збройної сили у боротьбі за українську державність. Це проявлялося у регулярних заняттях гімнастикою, проведенні годин військового вишколу, естафет та спортивних ігор, організації та участі водних і піших мандрівок.

Громадські культосвітні і військо-спортивні товариства та організації утверджували в селянства почуття національної гордості за свою Батьківщину і за величні діяння її славетних предків, формували соборну відповідальність за свою долю й за долю всього українського народу, стимулювали прагнення стати причетними до відновлення державної незалежності і соборності України. Пріоритетним у цьому контексті було урочисте відзначення доленосних подій в історії України, насамперед боротьби українського народу за державну незалежність, створення УНР та ЗУНР, славних сторінок Українських Січових Стрільців, Галицької Армії, незабутнього подвигу героїв Крут тощо. На жаль, після встановлення на зламі 1939-1940 рр. радянського тоталітарного режиму в Західній Україні всі структури громадянського суспільства, зокрема культурно-освітні товариства й організації були ліквідовані, а багато їхніх керівників та чільних діячів репресовано. Значення діяльності культурно-просвітницьких і спортивних товариств українців

Українські політичні організації. Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), Організація українських націоналістів (ОУН). Польща не була тоталітарною державою. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вона не суперечила законам. Однак ліворадикальні (комуністи) і праворадикальні (націоналісти) політичні течії не бажали обмежувати себе рамками польської конституції, тож діяли в підпіллі. Легально інтереси українців обстоювали націонал-демократи

Суттєвий вплив на суспільне життя в Західній Україні справляла церква, передусім, греко-католицька. Релігійне життя: Українське населення: православне та греко-католицьке;Переслідування православних українців (окатоличення);Розгорнулося масове навертання українців до римсько-католицької віри;Митрополит греко-католицької церкви - Андрей Шептицький;1925 р. - конкордат (угода) між Ватиканом і польським урядом, яка захищала права греко-католиків;Репресії щодо віруючих греко-католицької церкви. Андрей Шептицький, Митрополит Галицький,Архієпископ Львівський,єпископ Кам'янецький А. Шептицький активно виступав проти пацифікації. Він стояв на центристських позиціях, підтримував політику «нормалізації» й засуджував екстремізм ОУН та виступи комуністів.

Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), 1925 р. Орієнтувалося на досягнення конституційної демократії та незалежності України. Більшість українських депутатів у польському сеймі були представниками УНДО. Дмитро Левицький, голова УНДО 1925 – 1935 рр. Василь Мудрий, голова УНДО 1935 – 1939 рр. За умов загрози з боку нацистської Німеччини в другій половині 30-х років об’єднання перейшло на позицію компромісу з польським урядом (він дістав назву «нормалізація»), згідно з яким влада припиняла антиукраїнську політику, а УНДО — антипольську пропаганду. Газети УНДО

Василь Миколайович Мудрий (1893– 1966)У період 1921—1931 років — член Головної управи товариства «Просвіта», з 1932 р. — заступник його голови. З 1923 р. — співробітник у газеті «Діло»; з 1927 р. — її головний редактор. 1925 р. — один із засновників Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), з 1926 р. — перший заступник його голови, з 1935 р. По 1939 - голова. У 1930-х рр. проводив політику т. зв. «нормалізації» українсько-польських відносин;обраний послом (депутатом) до сейму Польщі (1935). Співробітник референтури зовнішніх зв’язків Проводу українських націоналістів (1943–1966 рр.) На його думку, польсько-українське замирення становило необхідну умову для ймовірного перетворення Західної України в державотворчий чинник. Надій на Велику Україну після Голодомору більше не залишалося

Комуністична партія Західної України (КПЗУ), 1923 р. Йосип Крілик. Вона ставила собі за мету боротьбу проти соціальних і національних утисків, об’єднання Західної України з УСРР. Для використання легальних форм боротьби, керівники КПЗУ утворили Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб). Комуністи підняли селян на збройну боротьбу. У червні – липні 1932 р. кульмінацією селянського руху стало Ліське повстання. У другій половині 1930-х років вплив КПЗУ помітно послабшав. Учасники повстання під час суду, який виніс їм смертний вирок, згодом змінений на довічне ув'язнення. 1932 р.

Українська військова організація (УВО). У 1920 р. в Празі за ініціативою колишніх старшин Армії УНР з метою продовження збройної боротьби за незалежність України було створено Українську військову організацію (УВО).Євген Коновалець, голова УВО з серпня 1920 р. Головне завдання: організація боротьби проти окупаційних режимів на українських землях. Не мала чітко окресленої ідеології й політичної програми. Разом з українським екзильним урядом Є. Петрушевича УВО намагалася здобути підтримку Антанти у справі відродження української державності в Галичині.

Організація українських націоналістів (ОУН), лютий 1929 р. Д. Донцов проголошував націю абсолютною цінністю, а досягнення незалежності України — найвищою метою. Домінуючим було положення про національну революцію українського народу за власну національну самостійну й соборну державу.«Інтегральний» націоналізм — радикальний націоналістичий рух у період між світовими війнами. УВО+націоналістичні групи=Євген Коновалець, голова проводу ОУН в 1929 – 1938 рр. Дмитро Донцов, основний ідеолог ОУН

Організація українських націоналістів (ОУН)Установчий конгрес ОУН28 січня – 3 лютого 1929 р. Відень. УВОприйняв статут організації;розробив основні засади політичної лінії організації. Група української національної молодіЛіга українських націоналістів. Союз української націоналістичної молодіОУН

Коновалець Євген Михайлович Євген Коновалець (1891—1938) Під час боїв на г. Маківка у червні 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917-му таємно прибув із Царицина до Києва. З січня 1918 р. – беззмінний командир полку Січових стрільців. У Армії УНР 1918–1919 рр. командував дивізією, корпусом Січових стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких та денікінських військ. Один з організаторів Української військової організації (УВО, 1920), співзасновник Організації українських націоналістів (ОУН, 1929), перший голова її Проводу. Убитий агентом НКВС у Роттердамі (Нідерланди).

Розкол ОУН1938 р. після вбивства радянським агентом Є. Коновальця – розкол ОУН на дві частини: ОУН (М) – під керівництвом А. Мельника, та ОУН(Б) – під керівництвом С. Бандери.

Інтегральний націоналізм –тоталітарна форма націоналізму (фр. nationalisme) - ідеології і напрямку політики, базовим принципом яких була теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності у державотворчому процесі. Дмитро Донцов (1883–1973) Український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, один із перших керівників Союзу визволення України (СВУ), головний ідеолог українського інтегрального націоналізму. Навчався у Віденському університеті. У 1919– 1921 рр. очолював Українське пресове бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). Повернувся до Львова у 1922 р., редагував журнали «Літературно-науковий вісник», «Заграва», «Вісник», друкувався у німецькій, швейцарській та польській періодиці. 1926 р. написав свою провідну роботу «Націоналізм». 1939 р. емігрував за кордон (Угорщина, Чехія, Німеччина, Франція, США, Канада), з 1947 р. до самої смерті жив у Монреалі (Канада). Упродовж 1948–1953 рр. викладав українську літературу в місцевому університеті

Засади інтегрального націоналізму. Дмитра ДонцоваІнтегральний націоналізм як ідеологія ОУНнація – абсолютна цінністьполітичні партії, класи повинні об'єднатися заради Вищої мети. Вища мета – незалежність державимета оправдовує усі засобимайбутню державу повинен очолити вождь – керманич з необмеженою владоюсоціально-економічні питання другорядні

ОУН використовувала різні методи боротьби: саботаж, експропріації, демонстрації, страйки, бойкоти. Лідери націоналістичного руху не відмовлялися і від індивідуального терору. Прапор ОУНУчасники першого Конгресу українських націоналістів. Відень, 1929 рік. Найгучнішою справою стало вбивство в 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького — ініціатора пацифікації в західноукраїнських землях. Степан Бандера, очолював Крайову екзекутиву ОУН з січня 1933 р.

Варшавський процес ОУНВарша́вський процес 1935—1936 — один із найбільших судових процесів проти Організації українських націоналістів. Відбувся у Варшаві 18 листопада 1935 — 13 січня 1936 року. Усіх учасників процесу звинувачували у приналежності до ОУН, підготовці замаху і вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького 15 червня 1934.

Підсудні: Степан Бандера (крайовий провідник ОУН), 26 років, студент Львівської Політехніки;Микола Лебідь, 25 років, абсольвент (випускник) гімназії;Дарія Гнатківська, 23 роки, абсольвентка гімназії;Ярослав Карпинець, 30 років, студент Краківського університету;Микола Климишин, 26 років, студент Краківського університету;Богдан Підгайний, 31 рік, інженер;Іван Малюца, 25 років, студент Львівської Політехніки;Яків Чорній, 28 років, студент Люблинського університету;Євген Качмарський, 25 років, незакінчена гімназична освіта;Роман Мигаль, 24 роки, студент Львівського університету;Катерина Зарицька, 21 рік, студентка Львівської Політехніки;Ярослав Рак, 27 років, юрист.

Вирок: Степан Бандера, Микола Лебідь і Ярослав Карпинець були засуджені до смертної кари, заміненої у зв'язку з амністією на довічне ув'язнення,Микола Климишин і Богдан Підгайний — на довічне ув'язнення,Дарія Гнатківська — до 18,Іван Малюца, Роман Мигаль і Яків Чорній — 12,Катерина Зарицька — 8,Ярослав Рак і Євген Качмарський — до 7 років ув'язнення. Через початок Другої світової війни й окупацію Польщі ніхто з підсудних не пробув в ув'язненні повний термін. Роман Мигаль загинув при перевезенні в'язнів. День оголошення вироку українська громадськість оголосила днем національної скорботи.

В’ячеслав Липинський (1882–1931) Український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників». За Гетьманату – посол України в Австрії. Видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920–1925), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 р.). Головним чинником державобудівництва він вважав встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі.

Населення краю прагнуло захистити свої права за допомогою трьох політичних сил – лівих (комуністів), центристів та правих радикалів (націоналістів). Антиукраїнська політика влади підривала авторитет центристів і сприяла підвищенню авторитету націоналістичних партій та рухів, які діяли в нелегальних умовах. Національно-визвольний рух посилився.