Земляцтво – жертви тоталітаризму

Земляцтво – жертви тоталітаризму Червонокам’янське ЗЗСО І-ІІІст – ПЦ Старший учитель, вчитель Вищої категорії Учитель історії та правознавства Заболотна Юлія Владиславівна Зміст роботи 1. Таємниці «Маленького Парижу». 2. «Художником світла та добра». 3. Борці з тоталітаризмом. 4. Шукачі щастя живуть й серед нас. Російський письменник Віктор Лихоносов у свій час писав «О Господи, ажде це всього лише анекдот, побрехенька, не більше. Та напідпитку, у дні розлук, у записках до панянок, під час розмов з іногородцями, ми не перестанемо хвалитися на високих нотках: «Наш маленький Париж!». Саме його й вподобали вільні промисловці, купці, інтелігенція. Та не довго судилося їм насолоджуватися красою краю, самостійно творити. Тоталітаризм не змилувався над ними лише через те, що вони євреї. Добре, що сьогодні мій рідний Кіровоград має художній музей, у різних павільйонах організовуються виставки діячів культури краю, то ж я й змогла оцінити ту невмирущу красу творчості моїх земляків. Його називали «Художником світла та добра». Для початку можна процитувати звичний, але написаний у віршах та від душі, відгук пересічного відвідувача персональної виставки художника Рафаеля Махмудовича Багаутдінова: «Минуя золотую середину, Мудр, как пророк, наивен, как дитя, Художник Рафаэль Багаутдинов Нас посвящает в тайны бытия. Судеб и звезд соединяет звенья, Душе ослепшей указует цель. За Красоту, за Свет, за Откровенье Благодарю, маэстро Рафаэль!» Звертаючись до ділового довідника «Митці України» знаходжу: «Багаутдінов Рафаель Махмудович — український живописець та графік. Закінчив у 1963 році Київський художній інститут (у А.Пащенко). Твори: живописні— «Вітчизна» (1975), «Муса Джаліль» (1980), портрет поетеси С.Йовенко (1981), «Посвята М.Врубелю» (1982), «Поетеса М.Цвітаєва» (1984), «Останній автопортрет Т.Шевченко» (1985), «Посвята українському поету В.Стусу» (1991), цикл «Із українських легенд» (1990 — 1991); графічні: серія гравюр «Партизанске минуле» (1968), «Батьки та діти» (1969), ілюстрації до книг та ін.» Дані про Рафаеля Махмудовича Багаутдінова Всесвітньому словнику художників і діятчів культури свідчать, що більше двадцяти персональних виставок, більше 50 загальних виставок, близько 100 публікацій про його творчість — у книгах, журналах, газетах… Роботи Рафаеля Багаутдінова виставлялися і зберігаються у музеях і приватних колекціях Німеччини, Франції, Канади, Венгрії, Ізраіля, Австрії, Татарстану, Латвії та інших країнах. Найзначимішим подарунком художнику в рік його 70-ліття був зроблений французськими товаришами: зараз Р.М.Багаутдінов — єдиний в Україні художник, що має за кордоном, у Парижі свою художню персональну галерею, названо на його честь — «Рафаель-арт». Не можна не згадати висловлювання відомої української поетеси Світлани Йовенко: «Вам би власну галерею: адже є що показати — сліпці стали б зрячими, можливо! Хочеться надіятися, що найвища вершина — попереду, та й інші змирять своє самолюбство та гординю, схилять голови перед Вашою мужністю, трагічною і честною долею художника». А доля дійсно не була щедрою до художника. Батько Рафаеля Багаутдінова був разстріляний у 1937 році як ворог народу, мати провела 15 років у мордовських концтаборях, як його дружина. Осиротілі діти пройшли жорстку життєву школу — були заслані (як малолітні злочинці!) в детячі будинки та трудові колонії для дітей ворагів народу. Як вижили два брати (згодом —відомі київські художники) — старший Рем та молодший Рафаель — невідомо: було велике бажання до життя та неймовірний супротив ударам долі, а ще — величезний талант, закладений самим Всевишнім. Сьогодні вони, дякуючи Богу, реалізували себе у творчості й відбулися вони як особистості. Старший брат Рем і сестра Аїда (колишня співачка Київського оперного театру) зараз живуть у США, молодший — Рафаель — залишився у Києві. Не зважаючи ні на що, залишився. Протягом всього свого життя він, можна сказати, двічі був репресований. В первший раз — у ранньому дитинстві, коли скитався по колоніях як син ворога народу. Вдруге— коли на початку семидесятих Рем назавжди виїехав з СРСР. Вистояв Рафаель, з Божою допомогою, й в друге. Можна лише по доброму позаздрити мужності та стійкості цього незаурядного чоловіка, — в тяжкі періоди свого життя він рятувався трацею, творчістю, надією. Близькі йому люди — сім’я, друзі — вважали (на повному серйозі), що Рафаель Махмутович вже заслужив собі пам’ятник як Титан працелюбства, Творець і Поет в живописі ще при житті. В експозиціи Державної картинної галереї Татарстану на почесному місці виставлені портрет Мусси Джаліля та інші роботи Рафаеля Багаутдінова, у київському музеї російського мистецтва зберігається близько двох десятків його картин, а у київському музеї Т.Г. Шевченко на почесному месці виставлено портрет Кобзаря. Усі вони пензля татарина Рафаеля Багаутдінова. Колеги й друзі кличуть його «наш українсько-татарський художник». Та вінг і са давно уже зрозумів, що його душа разділена навпіл — одна його половина належить Татарстану, а друга — Україні. Так і живе серед нас — скромно и гідне — видатний художник із світовим іменем Рафаель Махмудович Багаутдінов, «наш українсько-татарський художник». Галим Мустафин К портрету (автор - художник Рафаэль Багаутдинов) Ни взгляда оторвать, ни выпустить на волю. Затейливый пейзаж, сгодившийся на фон. Но ты уже к нему прикован, им присвоен, до капли растворен, навечно пригвожден. Как отзвук давних слов, плывут другие лица. Иные имена вплетаются в сюжет. И странный это свет струится и двоится в ночи – как явь и сон. Как образ и портрет. Там полная луна парит на пьедестале, и символов ночных неразличима нить. И медлишь потому, уставившись в детали, что страшно сделать шаг – к загадке подступить. Цветного витража, растрескавшейся фрески осколок, лепесток, чешуйка и пыльца. И полуоборот решительный и веский над призраками снов царящего лица. Которое к себе влечет неотвратимо – пленительный изгиб, таинственный обет. С рождения души наложенная схима, Впитавшая в себя небесный этот свет. А ты опять ему внимаешь богомольно, глядишь во все глаза, следишь издалека как тонкая рука роняется безвольно – трагический излом поникшего цветка. Продолжить этот жест могли б клинок и гарда, опущенные вниз, – окончена дуэль. Улыбкою б черты чуть тронул Леонардо, но так – трезвей – ее увидел Рафаэль. Обычный человек, нерасторопный гений. Всего вначале он и сам не знал, но вот – свободный результат медлительных прозрений, мерцая и маня, пред нами предстает. И дальше – суть видна как прорастанье зерен, как отповедь тоске, как парафраз обид. И дальше – каждый штрих случаен, но бесспорен. Он все соединит. И снова раздробит. Глаз этих глубина как ангельское пенье. И как благая весть из неизвестных стран. Как под рукой – волос спокойное кипенье. И кожи белизна. И горделивый стан. Что самоценно и что параллельно славе – неизъяснимость слов, объятий нежный хруст. О чем не рассказать, когда раздует пламя неистовой свечи дыханье этих уст. Порхают мотыльки в трепещущем полете, настойчивая кисть вскрывает новый пласт – простой и внятный смысл – что и по части плоти высокий этот дух любому фору даст. И все же стоит быть поэтом и изгоем, и смутно ощущать как с плоскости холста нисходит в бренный мир провидческая горечь – бессмысленна любовь, бесцельна красота. И сколько надо слов отбросить и растратить, пускать Пегаса вскачь, переводить в полет, чтоб истину постичь или себе потрафить, – а там – кому дано, возможно, и поймет. Оставить легкий след, едва заметный слепок своей души и знать – хоть вечен бег времен, но их могучий рев, неуловимый лепет, по сути, для тебя – не более чем фон. Його називали Шукачем щастя. В липні 1998 року громадськість братньої Білорусії відзначила 100-річчя від дня народження відомого білоруського драматурга, прозаїка, кіносценариста і театрального діяча Ригора Кобця. А родом він саме з Кіровограда. Творчість і біографія Ригора Кобця мало вивчені та досліджені. Це пояснюється тим, що колишній політзек ГУТАБу не любив розповідати про себе. Навіть рідні не знали багато подробиць його життя. А розповісти було про шо. У 14 років він тікає на імперіалістичну війну, в 17 - намагається покінчити життя самогубством, у 19 - у складі частин Червоної Армії бере участь у ліквідації банд, у 20 - стає учасником контрреволюційного заколоту у Першій Кінній Армії Будьонного, після чого під чужим прізвищем тікає з Єлисаветграда. Саме йому судилося стати відомим білоруським письменником, бути причетним до створення сценарного відділу кіностудії "Білорусфільм", в 35 років одержати звання заслуженого діяча мистецтв Білорусії. А потім... опинитися в сибірських таборах та на засланні в Середній Азії аж на довгих 19 років. Коли ж після реабілітації у 1960 році Ригору Кобцю здалося, що життя налагоджується, на його долю випали нові випробування - супутниками його життя залишалися обмова, брехня, цькування. Він так і не побачив збірку своїх вибраних творів, яку готували до друку у 1986 році. Пішов із життя (це сталося у 1990 році) зневірений, звинувачений у злочинах, яких не скоїв. І тільки одна людина - молодша донька Олена, намагаючись повернути білоруській культурі чесне ім'я свого батька, стала активним пропагандистом творчого надбання письменника. Як стало відомо, Михайло Драч (саме таке справжнє ім'я та прізвище Ригора Кобця) -позашлюбний син єлисаветградської міщанки Мотрі Драч, у 1915 році усиновлений міщанином Мусієм Сандигою, з 1910 по 1917 рік вчився в реальному училищі. Михайло був здібним хлопцем, але успіхи в навчанні мав дуже посередні: не раз йому призначали переекзаменування з різних предметів. Цікава деталь: у 1913-1915 роках із Драчем в одному класі вчився Юрій Яновський. Двічі за сім років навчання Михайло залишався на другий рік. Другий раз це вже сталося після його втечі на фронт, поранення та повернення додому. Але училище він так і не закінчив: після невдалої спроби самогубства (до цього спричинилися далеко не ідеальні сімейні стосунки) педагогічна рада виключила його з реального училища. Михайло залишає батьківську оселю на Кущівці і оселяється в будинку Кличка на вулиці Биковій. Працює токарем на заводі "Ельворті", маркирувальником на станції Єлисаветград-Товарна. Зближується з анархістами. У цей час в газетах "Наша жизнь" та "Друг народа" вперше з'являються друком його твори за підписом "Солдат Михаил Сандыга". У 1920 році М.Драч брав участь у контрреволюційному заколоті, організованому у Першій Кінній Армії анархістами. В момент викриття заколоту чекістами Михайло тікає, прихопивши чисті бланки з печатками, якими його забезпечили організатори заколоту для вербування людей. Саме тоді майбутній письменник став Ригорем Кобцем. Залишається тільки здогадуватись чому саме це ім'я та прізвище взяв собі Михайло Драч-Сандига. Після багатомісячних блукань Р.Кобець опиняється у Білорусії, пробує нелегально перейти польський кордон. Його затримали прикордонники і відправили у мінську тюрму, де він захворів на сипний тиф. Завдяки дбайливому догляду медсестри, яка потім стала його дружиною, Ригор одужує. Через три роки перша дружина помирає, і він одружується з Софією Риковською, яка народила йому ще трьох дітей (від першого шлюбу Ригор мав сина Миколу) – ЄвгенаВалентину та Олену. У 20-ті роки Ригор Кобець ще не був професійним письменником - працював кочегаром на мінських заводах "Пролетарій" та "Білорусь". Слава прийде до нього пізніше, а поки що він вчився писати, вчителями своїми вважав Джека Лондона, Максима Горького, Янку Купалу. В білоруських виданнях твори Кобця з'явились у 1923 році. Перша його п'єса "Гута" про робітників тогочасної Білорусії принесла Р.Кобцю славу. Опублікована у часописі "Молодняк" (1929 рік), перекладена на мови різних народів країни і навіть за кордоном - у Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Австрії. Поставлена на І Всесоюзній олімпіаді мистецтв у Москві, п'єса прославила не тільки її автора, але й білоруський драматичний театр імені Янки Купали. Один із найстаріших білоруських письменників П.Прудніков згадував: "Вперше я побачив Ригора Кобця, а потім і познайомився з ним у 1930 році, коли той був у ореолі слави... Від нього віяло надзвичайною силою та здоров'ям. Коли йшов по вулиці в своєму незмінному чорному кожусі, то здавалося, що він не йде, а летить. Поли кожуха нагадували орлині крила, а сама постать орла». Цікавий оповідач, людина з чудовим почуттям гумору, він добре декламував вірші, любив театр. Часто виступав у робітничих клубах, школах, в міському саду "Профінтерн". Найбільшим успіхом користувався вірш Р.Кобця "Паровоз". Читав він його блискуче. Бувало, тільки з'явиться перед аудиторією, а з усіх боків чути: - Паровоз! Паровоз! Р.Кобець був ініціатором створення сценарного відділу кіностудії "Советская Белорусь" і фактично першим кіносценаристом молодої кіностудії. Писав сценарії перших звукових фільмів, музичних комедій, сатиричні п'єси. 1933-го року їде у творче відрядження у Біробіджан, збирати матеріал для сатиричної кінокомедії "Шукачі щастя". Знайомиться з побутом євреїв-переселенців, разом з ними працює старателем у золотих копальнях, полює в тайзі, рибалить на Амурі і одночасно співпрацює в місцевих газетах. Комедія побачила світ у 1936 році і одразу завоювала великий успіх, увійшовши до золотого фонду радянського кінематографа. А роком раніше Р.Кобець стає членом Спілки письменників СРСР та одержує звання заслуженого діяча мистецтв Білорусії. Окрилений успіхом, Ригор знову їде на Далекий Схід, щоб продовжити роботу над другою серією "Шукачів щастя", яка була перервана у 1938 році арештом. Його звинуватили в шпигунстві на користь Японії, Англії та Польщі… Як згадував пізніше Р.Кобець, на допитах з нього вибивали зізнання в тому, що він - японський шпигун, ставлячи у вину перебування в Єврейській автономній області. Але письменникові тоді пощастило: його причетність до шпигунства довести не змогли і звільнили. Отож він отримав можливість для дальшої творчої праці: працює редактором та головним редактором Хабаровської студії кінохроніки, продовжує займатися журналістикою та літературою. На початку війни разом із Д.Нагішкіним зробив кілька сатиричних плакатів. Той же Нагішкін написав на свого колегу донос, і наприкінці 1941 року Кобця знову заарештували. Через рік без суду і слідства (рішенням особливої наради) отримав десять років таборів "... за нешанобливе ставлення до особи Сталіна". Будував залізницю Тайшет-Лена, працював на Ангарі, в Заярську. Природжений гумор та талант оповідача допомогли йому вижити в ГУТАБІ. Після відбуття строку його відправили на довічне поселення в киргизькі степи без права проживання в столицях та обласних центрах. Майже дев'ять років Ригор Якович працював у радгоспі "Чалдавар" охоронцем на виноградниках, помічником пасічника, завідуючим хатою-читальнею, клубом, завгоспом у школі, керівником художньої самодіяльності, випускав радгоспну стіннівку, навіть друкував нариси і фейлетони у газетах Киргизії. Лише у 1960 році його реабілітували, він зміг повернутися в Мінськ, поновити своє членство в Спілці, отримати квартиру та персональну пенсію республіканського значення. Тоді ж видані книгами деякі твори письменника. Першим у Білорусії Р.Кобець наважився писати про життя в таборах ГУТАБу: у 1964 році він завершив повість-роздум "Ноїв ковчег". Але вже у 1963-му над ним знову почали згущатися хмари: через "...відсутність ідеологічної та художньої цінності" його твори перестають друкувати, кіносценарії повертають авторові, видавництво не прийняло рукопис його вибраних творів з популярною назвою "Шукачі щастя". Персональну пенсію відібрали, в Компартії не поновили "...за здійснені злочини, обман та нещирість перед партією". Як згадує Олена Філімонова-Кобець, звідтоді почалося відкрите цькування батька. Кілька разів його викликали на засідання парткомісії, де примушували розповідати автобіографію. Особливо партійних товаришів цікавила його колишня причетність до партії анархістів. З цих засідань Кобець повертався похмурий, мовчазний, виснажений. Партійні органи Білорусії намагалися політв'язня сталінського ГУТАБу перетворити на карного злочинця. Незважаючи на це все, Р.Кобець продовжував працювати: вів активне листування з діячами культури різних республік. В Україні - з Віктором Близнецем, журналістом з "Кіровоградської правди" В.Чабаненком, краєзнавцем з Новомиргорода І.Бойком, київським театрознавцем, літературним критиком Ю.Костюком, журналістом з Дніпропетровська М.Чабаном. Але моральні страждання і підірване в таборах здоров'я далися взнаки: з 1976 року аж до смерті Р.Кобець хворіє на інсульт. Письменник, який зробив вагомий внесок у розвиток білоруської національної культури, пішов з життя розчарований, без єдиної збірки вибраних творів, без серйозного дослідження його творчої спадщини. То ж чи вправі ми забувати тих, хто йде до кінця, не звертає з обраного шляху лише тому, що комусь це не під силу. Використана література "Вечірня газета", 24.07.1998 ЛІСНЯК Катерина Роздуми про «Шукача щастя», (із спогадів у міському літературно-меморіальному музеї І.К.Карпенка-Карого) Хосаінова Лариса Архівні знахідки Інтернетресурс Рафаель Багаутдінов Р.Кобець, 1968 рік; кадр з фільму «Шукачі щастя» (Шльома — артист І.Бий-Бродський); кадр з фільму.