Жестова мова, як повноцінний засіб комунікації

Жестова мова, як повноцінний засіб комунікації

Анотація. У статті жестові мови розглядаються як повноцінна комунікативна мовна система, якою користуються при спілкуванні між собою люди з порушеним слухом. На відміну від мов, що звучать, план вираження яких будується на акустичній основі, жестові мови в своїй основі мають кінетичний (жестикулярно-мімічний) принцип. Подібно звучанню мови, жестові мови являють собою самодостатні комунікативні системи.

Ключові слово: жестові мови; жест; мовна система; кінетичний (жестикулярно-мімічний) принцип.

SIGN LANGUAGES AS A FULL-FLEDGED MEANS OF COMMUNICATION

Abstract. The article considers sign languages as a fullfledged communicative language system used by deaf people in communication with each other. Unlike sounding languages, whose expression plan is based on an acoustic basis, sign languages are based on a kinetic (gestural-mimic) principle. Like sounding languages, sign languages are selfsufficient communication systems.

Keywords: sign languages; gesture; language system; kinetic (gestural-mimic) principle.

 Жестова мова, рідше мова жестів - це самостійна мова, що виникла природно та складається з комбінації жестів, кожен з яких проводиться руками в поєднанні з мімікою, формою або рухом рота і губ, а також в поєднанні з положенням корпусу тіла. Ці мови в основному використовуються в культурі людей з порушеним слухом із метою комунікації.

 Одним із головних неправильних уявлень про жестові мови є те, що вони якимось чином залежать від словесних (звукових і письмових) мов або походять від них, що ці мови були придумані чуючими людьми, однак це не так. Також, часто за жестові мови приймається дактилювання літер, калькована жестова мова або жестове артикулювання, що використовується чуючими для передачі інформації жестами граматично ідентично словесній мові. Насправді ж, жестові мови майже повністю незалежні від словесних і вони продовжують розвиватися: з'являються нові жести, відмирають старі - і найчастіше це мало пов'язано з розвитком словесних мов. Кількість жестових мов в країні не пов'язана з кількістю в ній словесних мов. Навіть в одній країні, де присутні кілька словесних мов, може бути єдина спільна жестова мова, і в деяких країнах навіть з однією словесною мовою можуть співіснувати кілька жестових.

 Під "жестовими мовами" в сучасному науковому дискурсі слід розуміти повноцінні мовні системи, що використовують люди з порушеним слухом для спілкування: "комунікативні системи, план вираження яких будується не на акустичній, як у звукових мовах, а на кінетичній (жестикулярно-мімічній) основі" [Бєліков, 1990, С.153]. Крім жестикулярного компонента, жестові мови включають немануальний компонент-використання погляду, виразу обличчя, рухів голови і тіла. Жестові мови служать основним і нерідко єдиним засобом спілкування глухих і є структурно незалежними від відповідних національних звукових мов, тобто являють собою самодостатні комунікативні системи. У більшості країн світу жестові мови визнані мовами меншин відповідних країн, а в багатьох випадках жестові мови мають офіційний статус.

 Історія жестових мов корінням сягає в давнину, але інтенсивний розвиток і поширення жестових мов на території багатьох держав відносяться тільки до кінця XVIII ст. (перш за все у Франції, а потім і в інших країнах, в тому числі й Україні), коли стали утворюватися навчально-виховні центри для дітей з порушеннями слуху; інституціоналізація ж зазначеної діяльності відбувається тільки в другій половині ХХ ст., коли в суспільстві виникає усвідомлення потреби включити дану категорію громадян в соціальний контекст, обумовлене в тому числі і гуманістичними процесами, що відбуваються в той період у світовому співтоваристві. У Новий час в Європі, на великих територіях, в рамках цілих держав стали складатися єдині, національні мови, а разом з тим і складаються жестові. До цього люди з порушеним слухом жили досить ізольовано один від одного, навчалися індивідуально, і в процесі їх спілкування з оточуючими в кожному випадку вироблялася своя система жестів. Основним завданням сурдопедагогів було навчити таких людей писати і читати по-французьки. У процесі навчання активно використовувалася так звана старофранцузька Жестова мова (Old French sign language) - мова, яка розвинулася всередині невеликої спільноти глухих у Парижі [Wilcox, Wilcox (in press)]. Мова була в навчальних цілях доповнена "методичними" жестами, що позначають частини мови, рід та іншу граматичну інформацію. Дана Французька методика виявилася успішною і незабаром стала запозичуватися іншими країнами. Так, в Росії з'явилося перше училище для глухонімих в 1806 р в Павловську), а в США перша школа з'явилася в 1817 р в Хартфорді, штат Коннектикут. Але трохи пізніше, ніж в Парижі, відкрилася школа для глухих дітей в Лейпцигу. На Міланській конференції 1880 р. з проблем навчання глухих "Усний метод" навіть був визнаний більш ефективним, ніж" мімічний " і також незабаром став застосовуватися в школах Європи, Америки та Росії. Важливим кроком у визнанні жестової мови однією з форм соціальної комунікації стало рішення, прийняте в 1951 р., Про створення Всесвітньої федерації глухих (ВФГ, World Federation of the Deaf), однією з перших і важливих завдань якої стало стандартизування мови жестів як основної мови комунікації на міжнародних заходах. На VII Всесвітньому конгресі з проблем глухоти у Вашингтоні в 1975 р. була прийнята і затверджена (поряд з англійською та французькою, офіційними мовами Всесвітньої федерації глухих) Міжнародна Жестова мова (англ. International Sign, IS) - міжнародна Жестова система, яка використовується глухими для полегшення комунікації з глухими інших країн, а також на міжнародних заходах, заходах Всесвітньої федерації глухих, Дефлімпійських і Паралімпійських іграх.

 Незважаючи на відносно невелику кількість наукових робіт (їх число останнім часом стрімко збільшується), присвячених проблемам жестових мов, що можна, ймовірно, пояснити як складністю вивчення даних мов, так і відносно невисоким соціальним статусом їх носіїв, слід визнати, що з лінгвістичної точки зору жестові мови є настільки ж багатими і непростими, як і будь-яка звукова мова, тобто володіють усіма характеристиками повноцінних мов. Деякі дослідники (наприклад, В. Бєліков) зазначають, що жестові мови «потенційно не поступаються за комунікативними можливостями звуковим мовам, але фактично їх лексика бідніша за лексику розвинутих літературних мов, що є наслідком низького соціолінгвістичного статусу» [В. Бєліков, 1990, С.153].

 Першим структуру жесту описав У. Стоукі, який виділив три головні компоненти, з яких складається кожен жест: конфігурацію, просторове положення і рух. Він описав характеристики кожного компонента, тобто всі можливі в американській жестовій мові конфігурації, місця розташування та руху жестикулюючої руки або рук. Після Стоукі була описана структура жесту в інших національних жестових мовах: англійській, німецькій, шведській, фінській та ін.

 Чуючими і глухими вченими-лінгвістами різних країн була доведена спроможність жестової мови як лінгвістичної системи зі своїми, відмінними від звукових мов, морфологічними і синтаксичними ознаками. Професійні лінгвісти проводили дослідження, в ході яких було виявлено, що жестові мови володіють усіма компонентами, що характеризують їх як повноцінні мови. У той час як для слова характерно узагальнення, для жесту - конкретність. Відсутність в жесті широкого узагальнення, обмеженого зображенням ознаки предмета і характеру дії, видно з того, що наприклад, немає єдиного жесту для передачі таких слів, як великий (великий будинок, велика собака, великий заробіток, велика людина.) і йти, що позначає рух, переміщення, відправлення, наступ (людина йде, солдати йдуть, весна йде, поїзд йде, лід йде, лист йде, гроші йдуть). Слова такого роду показуються різними жестами, конкретно і точно передають ознаку, рух і т.п. На відміну від слова, що називає предмет (номінативна функція), жест зображує. Якщо елементи слова (звуки і букви) не залежать від матеріальної характеристики предмета, то рух руки передає ознаку предмета або дії - тому жести завжди образні. Наприклад, при показі жесту будинок кисті рук як би малюють дах, книга - розкривають сторінки, любити - прикладаються до серця, дружити - складаються в рукостискання.

 У жестових мовах використовуються так звані дактильні алфавіти, в основі яких лежать такі конфігурації пальців і руки (рук), щоб дактилеми нагадували букви. У роботах як зарубіжних (в першу чергу У. Стоукі [Стоукі, 2006; Stokoe, 2005]), так і вітчизняних (І. Ф. Гейльман [Гейльман, 1957; Гейльман, 1975; Гейльман, 1977; Гейльман, 1978; Гейльман,1979], Г.Л. Зайцева [Зайцева, 2015], В. і. Бєліков [Бєліков, 1990], Прозорова [Прозорова, 2007] та ін.) авторів відзначається, що жести в цілому носять умовно-схематичний характер, іноді вигадуються на льоту, не обов'язково мають візуальний зв'язок зі значенням слова. Вони не є візуальною інтерпретацією звичайних мов; вони володіють своєю граматикою, можуть бути використані для обговорення найрізноманітніших тем: від простих і конкретних до піднесених або абстрактних.

 Структура жестових мов має складну ієрархію, в якій жест, або кінетичний акт, в якому обов'язково беруть участь руки мовця, виступає в якості основної смислової одиниці, аналогічної за своєю функцією слову в звукових мовах. Рухова природа жесту і його візуальне сприйняття обумовлюють такі особливості жестової мови, як можливість певним чином розташувати жест в просторі і виповнити одночасно два жеста двома руками.

 Якщо відносно недавно багато дослідників сприймали жестову мову глухих як різновид примітивної мови в силу відсутності в ньому граматичних категорій, властивих звуковим мовам, то сьогодні істотно змінилися критерії його оцінювання. Постійне поповнення лексики жестових мов, в тому числі і за принципом асоціації, свідчить про те, що, подібно звуковим мовам, жестові мови знаходяться в постійному розвитку. У даний час спостерігається підвищений інтерес з боку дослідників до вивчення жестових мов, зокрема української жестової мови, тому що, по-перше, в сучасному суспільстві відбулося усвідомлення необхідності інтегрувати його членів, використовують жестову комунікацію як основний вид комунікації, а по-друге, дослідження жестових мов свідчать про те, що жестові мови в плані комунікації не поступаються звучним мовам, а в деяких випадках навіть мають перед ними перевагу.

 В Україні жестова мова існує близько двох століть, тобто, з того часу, як з’явилися перші осередки, громади глухих і відповідно спеціальні школи для глухих дітей (Львівська школа для глухих дітей була відкрита у 1830 році, Одеська – у 1843 році). Жестова мова, розвивалася і культивувалася у родинах глухих від покоління до покоління. Це геніальний комунікативний витвір людей, у яких неможливе усне спілкування. Це прояв творчої здатності і переконання того, що людина, позбавлена слуху, спроможна творити і творить рідну мову. Але до розуміння цього пройшов значний проміжок часу, в який мова жестів розглядалася з різних, досить полярних точок зору.

 Першими сурдопедагогами, котрі працювали на теренах сьогоднішньої України, були М. Лаговський, І. Соколянський, Л. Виготський, Р. Боскіс, Р. Краєвський та інші. Не зважаючи на те, що наприкінці ХІХ – початку ХХ століття основним методом навчання був „чистий усний метод”, історично зафіксовані погляди видатних сурдопедагогів на проблему використання жестової мови у навчальному процесі. Теоретично М. Лаговський та інші в усному мовленні вбачали далеко не єдиний засіб сурдопедагогічного процесу, сурдопедагоги професіонали не відкидали зовсім мову жестів: "Жестикуляцію, міміку не умовну, природну, вживану учнями при спілкуванні один з одним пригнічувати і викорінювати навіть шкідливо, приймаючи можливість благотворно в сенсі розвитку впливу старших учнів на молодших, які ще не вміють говорити. Але, переслідуючи жорстоко жестикуляцію, все ж повинні вироблятися заходи, що прискорюють засвоєння мови і не уповільнюють розумового розвитку учня.”

 Різні питання навчання осіб з вадами слуху не могли залишитися поза увагою і на різних поважних зібраннях. Так, наприклад, у 1910 році І. Соколянський, працюючи сурдопедагогом в Олександрівському училищі для глухонімих, виступав з доповіддю “Про навчання українських глухонімих рідної мови” на Всеросійському з’їзді діячів по вихованню і навчанню глухонімих. У своїй доповіді він обґрунтував педагогічну необхідність навчання українських учнів на противагу циркуляру, який забороняв навчання українською мовою. Свого часу, працюючи учителем нечуючих, І.Соколянський відчув велике розчарування і педагогічну безпорадність, оскільки у навчальних закладах панував усний метод навчання. Сурдопедагог став помічати, що успіхи глухих виявляються досить низькими; розумів, що теорія і практика навчання глухих суттєво різняться. Звертаючись до книг по лінгвістиці, його зацікавили погляди Л. Щерби, котрий поділяв розуміння величезної ролі жестової мови для розвитку глухих. Останніх він прирівнював до іноземців, з розумінням того, що глухі мають свою мову і “міміка” характеризується як своєрідна типова мовна система, яку вчителям потрібно знати і яку потрібно вивчати. Важливо відмітити, що Л. Щерба дотримувався граматичного напряму вивчення і навчання іноземних мов, (словесна для глухого як іноземна). Тому підсумовуючи свої наукові погляди, Л. Щерба зазначав, що при навчанні глухонімих усному мовленню їхня рідна мова “міміка” – має використовуватися повною мірою.

 Хочу відмітити, що І. Соколянському не вдалося реалізувати свої підходи і рішення в сурдопедагогіці (хоча це він зробив при навчанні сліпоглухих), зокрема, довести обов’язковість жестового етапу у початковому навчанні мови. Незадовго до своєї смерті він писав, що “я прийшов до непохитного для мене і остаточного висновку, що ігнорування жестової мови глухої дитини в дошкільний і шкільний період - це найтяжчий злочин, який повинен бути покараний в кримінальному порядку”.

 С.В.Кульбіда на лекційних та практичних заняттях відмітила, що на сьогодні найбільш актуальною проблемою сурдопедагогіки є питання використання жестової мови в освітньому процесі нечуючих. Зазначила, що у сучасній зарубіжній теорії та практиці навчання дітей з порушеннями слуху обгрунтовуються двома основними концепціями: біологічно-медичними і соціокультурною (Зайцева Г.Л., Кобель І.Г.). Зазначені концепції  відображають новий менталітет сучасного цивілізованого суспільства у ХХІ столітті, в якому визначаються законодавчо рівні загальногромадянські права глухих людей, як і інших осіб з особливостями розвитку, їх право на реалізацію своїх першочергових потреб. Але зміст поняття "рівність глухих" трактується по-різному в біологічно-медичній та соціокультурній концепціях. [Кульбіда, 2009, с. 26].

  З лекційних занять у С.В.Кульбіди, я найбільше зацікавилася біологічно-медичною та соціокультурною концепціями. Пречитавши багато літератури, я дійшла до висновку, що Л.Виготський – видатний психолог ХХ століття, людина широкої ерудиції, маючи величезний інтелект вченого, жестову мову – визначав не як кінетичну копію словесної мови, а як символічну систему зі своїми закономірностями, зі своєю структурою, яку не закладено біологічно, а виникає завдяки соціуму у відповідь на потребу у спілкуванні: спочатку з батьками, потім – з вихователями, однолітками, педагогами, товаришами по роботі, навчанню. Тільки якісне включення в життя суспільства забезпечує глухим дітям нормальний розвиток мислення. А якщо це так, то жестова мова не може бути примітивною. “Боротьба усного мовлення з мімікою не зважаючи на всі добрі наміри педагогів, як правило, завжди закінчується перемогою міміки, не тому, що міміка з психологічної точки зору є істинним мовленням глухонімої людини, не тому, що вона легша щодо засвоєння, а тому, що вона – це істине мовлення у всьому своєму багатстві його функціонального значення, а штучно насаджена усна вимова слів позбавляє життєвого багатства і є тільки мертвим відбитком з живого мовлення”. Він аргументовано рекомендував сурдопедагогам використовувати всі можливості мовленнєвої діяльності глухої дитини, не ставлячись зверхньо, недоброзичливо до міміки як до ворога, розуміючи, що різні форми мовлення можуть бути не тільки конкурентами один для одного, але й сходинками, завдяки яким нечуюча дитина поступово оволодіває мовленням. Значний негативний вплив на використання жестової мови у навчально-виховному процесі спеціальних шкіл мала праця Й.Сталіна “Марксизм и вопросы языкознания”, де стверджувалося, що глухонімі “аномальні”, “без’язикі” люди, а їх “ручна” мова – “це не мова, і навіть не сурогат мови”. Її не можна прирівнювати до звукової мови, як неможливо прирівняти “первобытную мотыгу к современному гусеничному трактору с пятикорпусным плугом”. Як результат - десятки років жестова мова викорінювалася із спеціальних шкіл. У 1968 році за ініціативи УТОГ (на той час в лавах УТОГ налічувалося 57 тис. чоловік) Н. Іванюшева (досвідчений перекладач і сурдопедагог) розробляє і готує посібник “Мимико-жестикуляционная речь”, розрахований зокрема для перекладачів-початківців, сурдопедагогів. Матеріал посібника побудовано за принципом від простого до складного з тим, щоб людина, котра вивчає жестову мову, змогла спочатку оволодіти найпростішими поняттями, засвоїти найвживаніші жести, а потім – доповнити свій запас політичною, виробничною, сільськогосподарською термінологією. Жести розподілялися за темами і доповнювалися фото і детальним описом показу жесту. У 50-х роках ХХ століття кандидат педагогічних наук, викладач Київського педагогічного університету імені О. Горького (нині НПУ імені М. П. Драгоманова) Р. Краєвський здійснює лінгвістичний опис мови жестів глухих на основі українознавчого матеріалу, використовуючи термін “міміко-жестикулярна мова” (МЖМ). На його думку, МЖМ складається з виражальних рухів (міміка обличчя, виражальні жести) і жестових знаків (безпосередня конкретна символіка, опосередкована символіка, штучні знаки). Теоретичну характеристику мови глухих вчений підкріпив, створивши унікальний жестовий словник, де лексеми групувалися за конфігурацією руки – одним з основних компонентів жесту, як семантичної одиниці. Два інші основні компоненти – просторове положення руки (рук) і її (їх) рух були описані в статті до кожної жестової одиниці. Період 70-80 років в Україні характеризувався „затишшям”, хоча світова наука, визнаючи жестову мову високорозвиненою системою спілкування, переглядала низку питань, що були тісно пов’язані з проблемами „мова-мислення”, „мова-когнітивна діяльність”, „мова-соціалізація” стосовно нечуючих осіб. Якщо раніше акцентувалася вирішальна роль словесної мови у загальному і психічному розвитку глухої дитини, становленні особистості, то нові наукові дані обумовили зовсім інший підхід до проблеми. Зважаючи, що жестова мова – одна з природних мов людства, не краща і не гірша за будь-яку словесну мову, а просто інша за лінгвістичною структурою і субстанцією, то сама думка щодо „безмовних глухонімих” є нетактовною. Можна відзначити, що повноцінна комунікація за допомогою жестової мови дозволяє таким глухим дітям випереджати у розвитку своїх глухих однолітків, котрі виховуються у сім’ях чуючих батьків. Процес оволодіння жестової мови маленькими дітьми в родинах глухих відбувається відповідно вікових закономірностей, виявлених при оволодінні словесною мовою (тимчасово збігаються параметри появи перших слів і жестів, їхня функція, характер помилок тощо). Так, американський вчений Д. Mooрес, проаналізувавши розвиток глухих дітей з глухих родин, констатував значні успіхи у проходженні шкільної програми, в тому числі – і знання граматики англійської мови, вищим рівнем розвитку навичок питання, комунікативних потреб і здібностей, соціалізації тощо. Більш того, вчений підкреслює, що в жодному з експериментів у таких глухих не було виявлено відставання у розвитку усного мовлення. На початку 90-х років набула поширення наукова інформація щодо вивчення нейропсихологічних механізмів жестової мови (Белугі - Кліма). Провівши ряд досліджень, вони експериментальним шляхом встановили, що діяльність мозкових механізмів, які забезпечують функціонування як словесної, так і жестової мов, побудовано за одними і тими же принципами. Ліва півкуля, яка домінує в організації нейрофізіологічних процесів, пов’язаних безпосередньо зі словесною мовою, відповідає також і за жестову мову. Саме лівопівкульна локалізація жестової мови – один з найважливіших доказів розвиненості жестової мови як знакової системи і важливої її ролі в когнітивній діяльності глухих. Провідні вчені-сурдопедагоги, серед яких доктор пед. наук, директор Московської білінгвістичної гімназії Г. Зайцева, переконують, що діюча традиційна система навчання глухих в принципі не може забезпечити всім глухим рівних можливостей навчання і розвитку. Основні недоліки цієї системи – унітарність та методологія, заснована на тому, що тільки словесна мова, і, перш за все, – усна, визнається єдиною можливою базою і засобом формування особистості глухого. Прихильники білінгвістичного навчання вважають, що для більшості глухих найбільш позитивною педагогічною системою є середовище словесно-жестової двомовності, яке визначається рівноправністю засобів у процесі навчання і виховання глухих дітей. За білінгвістичного підходу використовується рідна жестова мова, якою користуються, спілкуючись, дорослі глухі. Зарубіжні дослідження щодо вивчення національних жестових мов, включення їх до навчального процесу, використання ЖМ як першої мови глухої дитини, розробка навчальних програм, посібників, забезпечення прав глухих в отриманні інформації і освіті на жестову мову, визнання офіційного статусу жестової мови як державної не могли обійти стороною терени України.

 Підводячи підсумки та узагальнивши результати детального аналізу зарубіжних та вітчизняних джерел таким чином, можна прийти до наступного висновку: жестова мова - спосіб міжособистісного спілкування людей, позбавлених слуху, за допомогою системи жестів, що характеризується своєрідними лексичними і граматичними закономірностями. Сучасна парадигма освіти нечуючих за кордоном використовує здобутки двох педагогічних концепцій: біолого-медичної та соціокультурної. Вітчизняна сурдопедагогіка має переглянути свої першочергові завдання, аби вони відповідали кращим стандартам світової практики. Жестова мова корисна для жестомовних осіб як засіб спілкування один із одним, але не завжди зручна для контакту з іншими. Тому, якщо в осіб з порушеннями слуху є шанс вивчати й усне, й жестове мовлення – за цю можливість необхідно хапатися. Однаково й для чуючих: якщо є шанс та бажання вивчити жести – зробіть це додатковим пунктом для свого резюме.

Список використаних джерел:

1. Беликов В.И. Жестов языки // Лингвистический энциклопедический словарь. – М. : Советская энциклопедия, 1990. – С. 153.
2. Выставки и мероприятия [Электронный источник]. – URL: https://www.pushkinmu seum. art/ (дата обращения: 06.12.2020).
3. Гейльман И.Ф. Ручная азбука и речевые жесты глухонемых. – Л. : КОИЗ, 1957. – 596 с.
4. Гейльман И.Ф. Специфические средства общения глухих. Дактилология и мимика : в 4 ч. – Л.: ЛВЦ ВОГ, 1975. – Ч. 1. – 164 с.
5. Зайцева Г.Л. Методи вивчення системи жестової спілкування глухих.- Дефектологія, 1987, № 12
6. Засенко Н. Ф., Ефіменко Н. В. Удосконалення засобів спілкування учнів з вадами слуху – актуальна проблема сьогодення: зб. наук. праць за матеріалами І Всеукр. конф. [«Проблеми реабілітації інвалідів зі слуху в Україні на сучасному етапі та можливі шляхи їх вирішення»], (Київ, 9 – 10 червня, 2000р.). – К., 2003. – 311с.
7. Кобель І. Підхід «дві мови – дві культури»: чи використання жестової мови сприяє розвиткові грамотності у глухих дітей?: матеріали Міжнарод. конф. [Українсько-канадський досвід]. – Київ, 2005. – С.89 – 98.
8. Кульбіда С.В. Концептуальні засади навчання нечуючих і використання жестової мови (на матеріалах зарубіжної  теорії та практики). Жестова мова й сучасність. Збірник наукових праць. 2008. – 26-33 с.
9. Прозорова Е.В. Российский жестовый язык как предмет лингвистического иссле- дования // Вопросы языкознания. – М., 2007. – № 1. – С. 44–61.
10. Стоуки У. Структура жестового языка // Современные аспекты жестового языка : сб. статей / сост.: А.А. Комарова, В.А. Паленный. – М., 2006. – С. 55–84.