"Жила колись на світі Леся"

 

Мета: передати силу і глибину поетичного світу Лесі Українки, виховувати любов до українського поетичного слова, до Вітчизни, до творчої спадщини поетеси, почуття прекрасного.

 

Сьогодні велике свято 

Вкраїнський народ відзначає

Відкриймо ж бо душі назустріч

Хай радість віллється в серця.                               

 

Ми сьогодні з вами поведемо мову

Про чудову жінку всім людям відому.

Ось перед нами у квітах барвінку

Наша поетеса – Леся Українка.

Тобі сьогодні хліб, калину й колос,

 

Твоя малеча рідна принесла.

Ти все життя з недугою боролась.

Та творчістю ти смерть перемогла!

(Учні кладуть хліб до портрета Лесі Українки).

 

Хай палає свічка. Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слово й музика нехай єднають нас

 

Давно-давно  в зимовий день 25 лютого на нашій українській землі, на Волині, народилася хороша-прехороша дівчинка Лариса. Синьоока, білява дівчинка  з душею гордою і ніжною, серцем лагідним і чистим характером сильним, волею незламною. Мама називала її Лесею.  

 Хотіла б я піснею стати  

У сюю хвилину ясну,

 Щоб вільно по світі літати.

Щоб вітер розносив луну.

 Щоб геть аж під яснії зорі

Полинути співом дзвінким,

Упасти на хвилі прозорі,

 Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії

І щастя моє таємне,

 Ясніші, ніж зорі яснії,

Гучніші, ніж море гучне.  (Л. Українка)

 

В 4 роки Леся вже вміла читати, а в шість навчилася писати. Леся жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала гучними коридорами. Вчителями її були мати – письменниця Олена Пчілка, батько – юрист Петро Антонович Косач, книги та життя. У шість – невтомна дівчинка сама вишиває улюбленому батькові сорочку, а подаровані їй ножиці й гольник вона пильнує більше ніж деякі забави.

 

(На стільці сидить дівчинка, вишиває і співає пісню)

 

Хлопчик. -Лесю, що це ти вишиваєш?

Дівчинка. -Вишиваю, Михайлику, рушничок на Великдень.

Хлопчик. - Який гарний буде!

Дівчинка. - Так, я хочу щоб він був кращий, ніж та сорочечка, що я таткові вишивала.

Хлопчик. -Лесю, матуся кажуть, що ти дуже схожа на татка: і зовні і вдачею.

Дівчинка. - Мені б хотілося бути схожою на татка, бо він сильний, справедливий і лагідний.

Хлопчик. -Лесю, ходімо трішки погуляємо з дітьми.

Дівчинка. -Ходімо, тільки треба маму попередити.

 

Як сяде сонце в комиші,

Дітей гойдають на перині

Матусі, вічні берегині,

Колиски нашої душі.

Ласкаві мамині казки

Під колискове засинання —

То символ нашого єднання

Передається у віки.

 

 Колискові пісні  дуже любила Леся слухати від своєї мами Олени Пчілки. Згодом Леся написала свою колискову “ Місяць яснесенький”, а музику до неї написав пізніше композитор Яків  Степовий.

Це весна нас так гарно  вквітчала. Леся Українка дуже любила весну, коли все співає, цвіте. Про це вона писала у своїх віршах.

         Стояла я і слухала весну.

         Весна мені багато говорила,

    

      

         Співала пісню дзвінку, голосну,

         То знов таємно – тихо шепотіла.

 

          Була весна весела, щедра, мила,

          Промінням грала, сипала квітки.

          Вона летіла хутко, мов сто крила,

          За нею вслід співучії  пташки.

 

Коли Леся була маленькою, вона разом з батьками і сестрами посадила садок: яблуньки, грушки, вишеньки. Мабуть згадкою про той садочок, про дитячі роки і став вірш “ Вишеньки»

Поблискують черешеньки

В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп'яточко

Під деревцем скачуть,

Простягають рученята

Та мало не плачуть:

Раді б вишню з'їсти,

Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,

Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо

Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?»

Як гарно пише про рідну українську природу Леся Українка. Як ніжно вона пише про дитину в своєму вірші “На зеленому горбочку”.

На зеленому горбочку

 У вишневому садочку

 Притулилася хатинка,

 Мов маленькая дитинка

 Стиха вийшла виглядати,

 Чи не вийде її мати.

 І до білої хатинки,

 Немов мати до дитинки,

  Вийшло сонце, засвітил

 І хатинку звеселило.

 

А от коли відспіває, відгомонить красне літечко, приходить осінь. А восени часто іде дощик, дуже сумно всім від такої погоди. Про таку днину Леся Українка написала вірш “Дощик”.

  Дивлюся ранком –

  Вже заволочено серпанком

  Сіреньке небо,

  далі став помалу й дощик накрапати

   І вогким холодком до хати

   Зайшов притихлий вітерець.

 

3 маленьких років Леся товаришувала з простими сільськими дітьми, для яких українська мова була рідною. Маленька Леся  також любила і шанувала українську мову рідного краю.

 

Коли дівчинці було 9 років, заарештували в Росії її тітоньку Елю. Леся не спала всю ніч – тітоньку судитимуть, зашлють на каторгу, далеко від України. Тітоньку треба рятувати. Але як?  Несподівано для самої Лесі, вночі   з’являється   перший вірш «Надія»:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро,-

Там жити чи вмерти, мені все одно.

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

 

З 9-ти років почала Леся писати вірші. І були вони такі гарні, що їх стали друкувати. Лесине прізвище було Косач. Та щоб усі знали, що дівчинка ця родом з України, Лесина мама — відома письменниця Олена Пчілка — підписувала їх ім'ям Леся Українка.

   СВІТЛЯЧКИ

Ви маленькі, ви легенькі, 

в ручках вогники ясненькі, 

ви як ласочки тихенькі, —

ви підіть у чагарник,

не почує лісовик,

А як стріне —

вогник свіне — був і зник!

 

 

 

6 січня 1881 року у Луцьку Леся з братиком Михайлом пішла на річку Стир подивитися як святять воду, там промочила ноги і дуже промерзла, застудилася. Коли Лесі  було 11 років вона  захворіла на страшну хворобу – туберкульоз кісток. Дівчинка дуже мучилась, страждала, але нікому не жалілась. Вона так писала:

   Як дитиною бувало

   Упаду собі на лихо,

   То хоч в серце біль доходив

    Я собі вставала тихо.

     “ Що болить?” –мене питали

     Але я не признавалась,

     Я була малою горда,

     Щоб не плакать я сміялась.

 

Ця хвороба не залишала її протягом 30 років. Згасало її здоров'я, та не згас її дух. Вона написала вірші, в яких закликала любити свій край, волю, життя, народ.

 

Хіба жила на світі ще така жінка, в серці якої поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов до Батьківщини! Ні, другої такої на світі не було.

 

Хвора дівчинка, бідна Леся,

Де ще хворі такі були,

Щоб літали у піднебессі,

Що його не сягнуть орли.

 

Де трави шумлять, наче море,

Де вітер колише гаї,

Де небо Волині прозоре

Й співають пісні солов'ї, -

Там Леся ходила малою,

Збирала барвисті квітки,

До кадоба йшла за водою,

Сплітаючи мрії в вінки.

 

На рідній Волині зросла,

І пісні та мужності сила

По всій  Україні пішла,

Досвітні вогні засвітила.

 

 

  Вона, мов кремінь, була горда почуттям, що є дочкою рідної країни,  свою любов у віршах передала нам,  як дар святий для нашої родини

Ми вдячні за вірші чудові,

Які звучать на рідній мові.

Дарують радість, подив, ласку,

Захоплення і віру в казку