Життєвий і творчий шлях одного з найвидатніших українських письменників-гумористів. «Моя автобіографія» як оригінальний жанр, гумористична розповідь про своє життя і літературну т

Сьогодні на уроці відбудеться знайомство із неймовірно талановитою людиною, твори якої виходили понад двохмільйонним тиражем і розкуповувалися блискавично, людиною, яка вміла сміятися і своїм сміхом заряджала інших, королем гумору і сатири. Мабуть, немає жодного дорослого українця, який не читав хоча б одну його гумореску. У його постаті поєдналися внутрішня доброта і відчайдушність, патріотизм і співпереживання, ніжність і трагізм. Він пережив заслання і переслідування, смерть дружини і нерозуміння сина. Та все ж таки знаходив у собі сили усміхатися і залишатися вірним — собі, рідним і державі! Павло Михайлович Губенко. Остап Вишня

Тема уроку: Остап Вишня. Життєвий і творчий шлях одного з найвидатніших українських письменників-гумористів. «Моя автобіографія» як оригінальний жанр, гумористична розповідь про своє життя і літературну творчість

Чародій сміху. Щоб зрозуміти  феномен Остапа Вишні, нам треба з’ясувати:хто він?із кого радів і від чого страждав?чиїх батьків дитина? де зріс і в кого навчався? чим жив і з ким дружив?

Остап Вишня«Коло припущень»Що можна сказати про цю людину на основі портрета ?Які риси характеру притаманні цій особистості ? Добра усмішка, лагідні очі, хитринка, мудрість у погляді. Мабуть, ця людина любить життя, весела, приємна у спілкуванні. Саме так згадували про Остапа Вишню сучасники, додаючи ще багато добрих слів про особу пись­менника.

«Він світив, як сонце, до нього люди тягнулись, як до сонця. Він умів і гриміти, як грім, і того грому боялися усі плазуни й негідники», — так про Остапа Вишню сказав Максим Рильський.«Для мене Остап Вишня,— пише Олесь Гон­чар,— це насамперед виняткова душевна делікатність, чулість, ласкавість. Саме йому, Павлові Губенку, судилося стати най­визначнішим, найпопулярнішим і найулюбленішим сатириком і гумористом в українській літературі XX століття».

Відкриємо таємницю життя Остапа Вишні

У письменника є декілька автобіографічних оповідань: «Отак і пишу», «Перший диктант», «Великомученик Остап Вишня», «Все життя з Гоголем», «Якби моя бабуся встали…», «Панська ялинка». Цікавим зразком автобіо­графічної літератури є щоденник «Думи мої, думи...». Але най­цікавішим автобіографічним твором письменника, є, безперечно, «Моя автобіографія». Саме він допоможе нам познайомитися поближче із життєвим шляхом письменника, стане підтвердженням достовірних фактів.

У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi... Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєтковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.

Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з друго-го боку — материнi груди. Трiш-ки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси. Батьки мої були як узагалi батьки. Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом. Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:— Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було.

Про материну рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько казав матерi:— Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки сiмнад-цятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.

У сім’ї Павло був другою дитиною. Очевидці розповідають, що син на вигляд був дуже схожим на матір – рудим і гострим на язик. Односельці розповідали, що Параска добре співала і цікаво розмовляла – жартами-примовками так і сипала. Незважаючи на велику кількість дітей в сім’ї, кожен із них отримав гідну освіту. Відомими стали лише двоє дітей, яких природа нагородила письменницьким талантом. Знайомі сім’ї розповідають, що всі необхідні задатки для успішної кар’єри на літературній ниві мала і молодша дочка Катерина. На питання про написання книг жінка відповідала, що письменників в роду і без неї досить – Василь розстріляний, Павло відсидів 10 років, а їй така доля не до вподоби.

Почав, значить, я рости.— Писатиме, — сказав якось ба-тько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу. Справдилося, як бачите, батькове пророкування. Але нема де правди дiти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося. Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина. Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi. А письменник — нi. Про письменника подай, обов'язко-во подай: що впливало на йогосвiтогляд, що його оточува-ло, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведе-ться писати свою автобiо-графiю.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав зами-слюватися над тим, «куди дiрка дiвається, як бублик їдять». Бо письменники так, спроста, не бувають. I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лiкарем чи просто собi толковим коопе-ратором. Пiдскочать отi явища — i запи-сала людина.

Головну роль у формацiї май-бутнього письменника вiдiграє взагалi природа — картопля, ко-ноплi, бур'яни. Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислюван-ня, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплi — амба! То вже так i знайте, що на пись-менника воно пiде. I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба їй дадуть як слiд подумати? Зразу ж мати пужне:— А де ж ти ото сiв, сукин ти сину? I натхнення з переляку розвiялось. Тут i стає в пригодi картопля. Так було й зо мною. За хатою недалеко — картоп-ля, на пiдметi — коноплi. Сядеш собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки. I все думаєш, думаєш, думаєш...

Аж поки мати не крикне:— Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?! З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою ямку. А мати, було, лається:— Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!!на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по галенята. Конституцiї я був нервової, враз-ливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика — моментально пiд лiжко й тiпаюсь.— Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж пока-лiчишся, сукин ти сину! Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, — тодi ото ямки колупаєш, — то погирить тебе в височiнь,

А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!» Iз подiй мого раннього дитин-ства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як виско-чить, а кiнь — убiк! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушниймомент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло. Отак мiж природою, з одного боку, та людьми — з другого, й промайнули першi кроки мого дитин-ства золотого.

Потiм — оддали мене в школу. Школа була не проста, а Мiнiс-терства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходи-ла, бо така тодi «система» була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто. Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiо-графiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Iвана Максимовича, а в Iвана Мак-симовича та не було лiнiйки, що примушувала вкнижку зазирати?

У цей саме час почала фор-муватися й моя класова свiдо-мiсть. Я вже знав, що то є пани, а що то — не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже:— Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку. «Велика, — думав я собi, — значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба». Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку — цiлував баринi ручку, а з другого — клумби квiтковi їй толочив. Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша. Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є. I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу: — Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас...

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:— Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде. Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу. Зiнькiвську школу закiнчив я ро-ку 1903-го, з свiдоцтвом, що маюправо бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось висо-кого (чотирнадцятого, чи що) розряду. Та куди ж менi в тi чиновники, коли «менi тринадцятий минало». Приїхав додому.— Рано ти, — каже батько, — за-кiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже два-надцятеро. Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як колишнiй со-лдат мав право в ту школу дiтей оддавати на «казьонний кошт».

Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкла-дався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх ми-роточивих голiв i iспити склав. Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером. А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив. А потiм до унiверситету вступив. Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моїм життi, — це «Катехiзис» Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так — прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то — напам'ять.

Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв «Оракул». Цiлими днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по головi — трах! Тодi тiльки й кину. Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками. Їх i рвати легше, i не так боля-че вони б'ються, як мати, було, побачить. Не любив «Руського паломни- ка», що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п'ятах. А решта книг читалася нiчого собi. Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Грунський. Почав з фейлетону.

1918 р. Остап Вишня був мобілізований до Армії УНР у медичні частини. Зробив швидку кар'єру — у полон до леніністів потрапив 1919 у ранзі начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. «Реанімував» Губенка мало не сам Микола Скрипник — соратник Леніна. Скрипник буцімто читав його гуморески в офіційних виданнях УНР. Павло Губенко немилосердно висміював недоліки Директорії, на кпини брав і особисто Головного Отамана Симона Петлюру. Згодом офіцеру Армії УНР помстилися за службу Україні: буде ленінська в'язниця і сталінський концтабір.

Навесні 1920 року Павло Губенко повертається до Києва, але його відразу ж заарештовують. У підвалах НК він провів півроку, звідки йому допоміг вибратися Василь Блакитний. Із його легкої руки Павло з’явився в столиці – Харкові, де з квітня 1921 працював у республіканській газеті «Вести ВУЦИК». А 22 липня 1921 року народився на світ гуморист Остап Вишня – в «Селянській правді» було опубліковано фейлетон «Чудака, їй-богу!» з таким підписом. Псевдонім швидко став настільки відомим, що справжнє ім’я письменника згадували вкрай рідко – тільки в офіційних паперах. Є кілька версій того, чому письменник Павло Губенко вирішив обрати для себе такий «ягідний» псевдонім. Одна з них - любов до цих ягід. Згідно з іншою версією, вибір пояснюється звичайним приємним звучанням псевдоніма. Деякі експерти бачать у прізвищі захоплення творчістю Шевченка, в знаменитому творі якого фігурують ці дерева разом з хрущами.

У 1921 роцi почав працювати в газетi «Вiстi» перекладачем. Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi: «Чого я пере-кладаю, коли ж можу фейле-тони писати! А потiм — письмен-ником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiї, — думаю собi, — в мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що я, — думаю собi, — робитиму». Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. I пишу собi... «Коли входиш в літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Го­голь, був Шевченко! Обітріть черевики!» - говорив Остап Вишня.

Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Вражало коло тем, які цікавили гумориста. Розповідають, що над робочим столом письменника висів аркуш паперу, що мав заго­ловок «Мої друзі», будь вони тричі прокляті». У цій напівжар­тівливій пам’ятці викладалася його програма. Про що я, нещасний, мушу думати і писати: про хуліганство, грубість і невихованість; про виховання лоботрясів і шалопаїв;про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім’ї; про широкі натури за державний кошт; про начотчиків і талмудистів у науці; про консерваторів у сільському господарстві, промисловості; про винищувачів природи... Він набуває величезної популярність, у пресі один за одним виходять збірки його «усмішок»: «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневi усмiшки (сiльськi)» (1924), «Вишневi усмiшки кримськi» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українiзуємось» (1926), «Вишневi усмiшки кооперативнi», «Вишневi усмiшки театральнi» (1927), «Ну й народ», «Вишневi усмiшки закордоннi» (1930); двома виданнями (у 1928 і в 1930 році) вийшли у світ чотири томи «усмішок». Їх головна тема – розвінчання недоліків людини й суспільства.

Письменник був одружений двічі. «Про першу дружину письменника майже нічого не відомо. Кажуть, що вона була місцевою, грунівською, але підтвердити це достеменно я не можу, – розповідає Раїса Костюк, директор народного музею Остапа Вишні в селі Грунь Охтирського району Сумської області. – Вони одружилися в юному віці, від цього шлюбу у пари народився син В’ячеслав. Жінка померла на початку 1933 року чи то від тифу, чи то від кору. Із сином спілкувався мало, між ними завжди була ворожнеча». Остап Вишня із сином В’ячеславом Про Остапа Вишню знали і в місті, і в селі. Для того, щоб читати його гуморески, селяни йшли до хат-читалень ліквідувати неписьменність. Вишня писав зрозуміло, коротко, смішно про наболіле. Йому слали тисячі листів, дякували за твори, просили допомоги.

Зі спогадів Володимира Куліша «Слово про будинок «Слово»: «Зросту вище від середнього, виглядав він як «добрий дядько». Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені що-небудь почитати... Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця – пес завбільшки з доброго теляти... Дружина Вишні – така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька Леся – образ своєї мами... Коли Вишня приходив до нас, то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав». Згодом Остап Вишня переїхав у будинок «Слово», побудований спеціально для письменників.

Варвара Маслюченко (друга дружина Павла Губенка) – талановита актриса театру. Вперше він побачив її на виставі «Жанна д’Арк».«Сталося це в Харкові, в 1924 році. Я тільки – но прийшла в трупу й мені довірили головну роль. Я дуже полюбила свою героїню і, очевидно, це зрозумів глядач, бо мене засипали квітами на сцені, а за кулісами стояв з букетом Павло Михайлович, який з захопленням вітав мене. Так ми й познайомилися. Йому – 35 років, а мені – 22. Ми стали зустрічатися і я взнала, що в нього є син В’ячеслав від першої дружини, яка померла від тифу. Я теж мала доньку Марійку від першого шлюбу, яка стала для Павла Михайловича як рідна. Мені так цікаво було з ним: ми любили театр, гумор, разом читали, жили спільними інтересами».

Варвара Маслюченко знялася у фільмах:«Каламуть» (1927, Люлька-повія),«Троє» (1928, гувернантка),«Люди моєї долини» (1960, Настя).«Лісова пісня» (1961, мати Лукаша)«Гроза над полями» (1958, Олімпія)«Поема про море» (1958)«Талант» (1977, домогосподарка)«Я – Водолаз-2» (1975, мати)«Вавилон-ХХ» (1980, мати).«Сповідь» (1962, Євдокія)«Віра, Надія, Любов» (1972)Автор книги «Про Остапа Вишню. Спогади» (Київ, 1989)

Саме з Варварою Павло прожив до своїх останніх днів. Вона, як колись жінки декабристів, поїхала за ним до Сибіру, коли письменника відправили на заслання. Спільних дітей у подружжя не було, із рідним сином Вишня майже не спілкувався, але не з вини Варвари Олексіївни. 1934 року його відправили на заслання до Сибіру, де письменник перебував 9 років. Варвара поїхала за Павлом із малою дитиною, хотіла поселитися поряд із табором, та її відправили назад в Україну. З дружиною Варварою

Проте не лише ці дві жінки були в житті Павла Губенка. Буремного 1917 року молодий і симпатичний, рудоволосий, фельдшер Губенко працював у київському залізничному госпіталі. У сім’ї Губенків частина дітей були рудоволосими, як батько, інші – чорнявими, як мати. Там, за словами племінника, письменника Ігоря Коржа (син сестри літератора Анни), дядько познайомився з юною дівчиною, яка завагітніла від нього. Губенко про це нібито не знав, бо роман їхній був бурхливим і короткочасним, і невдовзі залишив Київ. А дівчина народила хлопчика Юрія і вийшла заміж за якогось Сікорського, котрий усиновив Юру. Під час Другої світової війни чоловік загинув, і лише після його смерті жінка нарешті розповіла синові, хто ж його справжній батько. Юрій Сікорський у звільненому Харкові відшукав квартиру Остапа Вишні. Прийшов до нього в гості, а гуморист практично відразу впізнав сина, запитав:– Як звали твою матір, бо щось ти дуже схожий на мене?

Після тріумфу настав час розстріляного відродження. І тут влада згадала Павлу Губенку його службу в Симона Петлюри, стрімку кар’єру в Українській Народній Республіці (УНР) – Вишня був начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. 1919 року Павло Губенко потрапив у полон до більшовиків, які протримали його в Харкові до 1921 року і не розстріляли тільки через те, що Вишня, незважаючи на службу в армії УНР, гостро критикував недоліки УНР та прорахунки Петлюри в своїх сатирах. 1933 року письменника звинуватили в тероризмі та замаху на другого секретаря ЦК КП(б)У товариша Постишева (під час мітингу, приуроченого Жовтневій революції). Вишню заарештували, допитували. У відповідь сатирик пожартував:– Із таким же успіхом ви можете мене звинуватити у посяганні на честь Рози Люксембург.

нс. Знамениті українці. Остап Вишня. Розстріляне відродження

Повоєнний період Перший твір після концтабору — «Зенітка». Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Щоб приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, занозистого часом, але сумного. Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня став членом редколегії журналу «Перець» і активним його співпрацівником. Влада надала Вишні квартиру в будинку письменників Роліт, де він мешкав до 1952 року. Протягом 1952-56 років жив у будинку письменників на Великій Васильківській № 6, де на його честь встановлено пам'ятну дошку. Робоча кімната Остапа Вишні

1955-го року Остап Вишня був реабілітований судовими орга­нами, а 28 вересня 1956 року письменник помер. Леонід Ленч, письменник, пригадує:«В останній рік його мучила хвороба шлунка, але він багато працював у «Перці», перекладав, навіть на полювання виїхав. Поїздка була далекою, стомлюючою. Повернувшись додому і пере­почивши, він сів увечері в крісло перед телевізором. Сидів, дивився і раптом відчув себе недобре. Встав, випив ліки, але вони вже не допомогли. Через десять хвилин його не стало. Параліч серця! У народі кажуть про таку смерть — смерть праведника». Ховати улюбленого гумориста вийшов увесь Київ. Остап Вишня з онуками

В. Сосюра. Умер великий правдолюб,Син українського народу,Що так любив народ, свободу,Й за те народові був люб. Хай він упав із смертю в герціВ путі до світлої мети,Та назавжди в народнім серціВишневим усмішкам цвісти. Упала тінь на холод губ,І серце проказало: годі!Умер великий правдолюб,Щоб вічно жити у народі. Хай в’януть осені сади –Не спинить час ходу залізну. Ми ж будемо в труді завжди. Любить, як він любив Вітчизну. Він жив, боровся недарма,Його продовжимо діла ми. Немає Вишні, вже нема…Ні! Вишня наш завжди із нами!

Остап Вишня(Павло Губенко)(1889-1956)«король українського тиражу», «майстер сміху». Український гуморист і сатирик. У 20-х роках заохотив мільйонні маси до читання української літератури. За життя надруковано понад 100 збірок його творів. Освіта: Київська військово-фельдшерська школа, гімназія (екстерном), Київський університет (не закінчив). Праця:газети: «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда», «Северный горняк» журнали: «Червоний перець», «Перець».1934-1944 рр. - 10 років концтаборів : Чибю Ухто-Печорського табору.«Його фейлетони і гуморески робили тираж газетам, у яких друкувалися. Він скоро завоював село, його ім'я стало чи не найпопулярнішим після Тараса Шевченка», — так про Остапа Ви­шню сказав Володимир Гжицький. Перший надрукований твір «Демократичні реформи Денікіна»  — побачив світ за підписом «П. Грунський». Перша збірка «Діли небесні» (1923 р.) Гумореска «Чудака, їй-богу» 22 липня 1921 року – вперше підписана псевдонімом Остап Вишня. 

Гумореску «Моя автобіографія» письменник створив за два дні — 15-16 березня 1927 року. Цей твір дає можливість чита­чеві дізнатися про справжнього Остапа Вишню — доброго, тала­новитого, з гострим розумом, того, хто не відділяє свого життя від життя свого народу. Вже в назві «Моя автобіографія» – лексична помилка. Моя автобіографія (плеоназм). Чому Остап Вишня свідомо вдається до порушення мовних законів?Чи повірили ви письменникові? Невже оповідач і справді недалека людина? Які його роз­думи, вислови заперечують цю думку? Натяк на не­серйозність оповіді, недостатню освіченість оповідача, його простакуватість.

Словникова робота. Комічне - результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного – потворному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Сарказм («Зла іронія», що має руйнівну силу)Форми комічногоІронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою)Сатира (критика недоліків, суперечностей)Гумор (використання дотепності та гри слів)

Жанр: гумореска. Засоби творення комічного Уживання іронії, прихованої насмішки, вульгаризмів. Використання дієслів (третя особа однини). Зображення комічних життєвих подій та деталей. Змішування «високого» та «низького» стилів. Використання займенників середнього роду. Книга «Катехізис» Філарета, яку треба було не просто читати, а знати напам’ять. Лінійка, яка виробляла літературний стиль письменника. Книга «Руський паломник», що його років 20 підряд читала мати. Символи негуманної освіти. Збереження рідної мови. Пошана до старших. Проблема відповідальності за свою працю Проблема злиднів, неосвіченостіПроблема батьків і дітей. Проблема сім’їПроблематика твору. Тема: розповідь про батьків, навчання й формування світогляду письменника.Ідея: висвітлення факторів, які впливають на формування митця, у гумористичній формі.

Ти помер, але квітує небо,І твої всміхаються світи,Українське сонце біля тебе. Піднімає золоті щити. Світ твій вийшов на нові орбіти,Достигають вишні наливні,Слава тим, хто вмів полум’янітиІ згорить у вічному вогні. Андрій Малишко

Метод «Мікрофон» Чи вдалося нам досягти поставлених цілей уроку? Що сьогодні стало для вас відкриттям? Чи залишилися питання, які потребують додаткового опрацювання?

Ратушна Наталія Миколаївна -вчитель української мови та літератури Лукашівського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів» Чорнобаївської селищної ради Черкаської областіАвтор ресурсу