Життєвий та творчий шлях Миколи Магери. Оповідання «Зелені паляниці».

Васик М. В., вчитель української мови

та літератури Шепетівської ЗОШ №1

Життєвий та творчий шлях Миколи Магери. Оповідання «Зелені паляниці».

Мета: ознайомити  учнів  із  творами поета та письменника Хмельниччини  

           Миколи Магери;

           розвивати  навички  виразного  читання, навички ідейно-художнього 

           аналізу художнього твору;

          виховувати любов до  рідного краю, поетичного слова, до рідної мови,

          бажання більше знати про  творчість  поетів та письменників 

          Хмельниччини.

Тип  уроку:  урок  -  екскурсія , урок літератури рідного краю.

Обладнання:  збірки творів Миколи Магери, портрет.

                                                                Хід уроку

1. Організаційний момент.
2. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності.

Народе мій, моя ти Україно,

Пишаюсь тим, що в моїх жилах

Пульсує кров твоя прадавня...

М. Магера

Слово вчителя: Поділля… Чудовий куточок  землі  нашої. Це край, де ми живемо. Красивий він своєю природою,  мужнім  народом, чудовими традиціями. Але чарівна ця земля не  лише природою, а й своєю  історією. Це її славу творили Богдан Хмельницький, Северин Наливайко. Навіки в історію увійшли герої шепетівського і словутського підпілля в роки Великої Вітчизняної війни. Славу Поділля сьогодні творять люди,  що  не  мислять  життя  свого  без цієї  землі. Любов наша до рідного краю безмежна, як безмежна гордість за вірних синів і дочок своєї  землі. Славна історія  народу,  його героїчне минуле і сучасне відображене в творах письменників Хмельниччини та видатних українських письменників.

 В свій час в наших краях побували і працювали над своїми творами Олесь Гончар, відомий шевченкознавець Петро Жур, Леся Українка, яка  з такою любов’ю малює образи розкішної подільської природи, неодноразово побувала на Поділлі в м. Полонному ( у цьому місті у 90-х роках минулого століття мешкав рідний  брат батька Лесі Українки Григорій Антонович Косач). Восени 1846 року на Поділлі побував Т.Г.Шевченко. Майже тиждень він прожив у м. Кам’янці-Подільському, проїздом був у м.Хмельницькому, Меджибожі, Лютичеві. Про своє перебування на древній українській землі Тарас Григорович згадує у прозових творах «Варнак» і «Прогулка с удовольствием и не без морали», які були написані 50-х роках минулого століття російською мовою на засланні.

 Багаті літературні традиції Хмельниччини. Ціле сузір’я яскравих імен письменників, які оспівали в своїх творах наш край, його трудівників.

 У 1980 році було створена Хмельницька обласна організація спілки письменників України, куди увійшли В.Баженов, П.Карась, Броніслав Грищук, М.Федунець, М.Сумишин, Г.Храпач, М.Мачківський, А.Ненцінський, А.Малевич, М.Магера, І.Іов, В.Горбатюк, П.Кравчук, П.Гірник, В.Басиров, Р.Болюх.

3. Вивчення нового навчального матеріалу.

 1 сторінка – Життєвими стежками М. Магери

• Виступ учня -  дослідника біографії М. Магери.

Як треба любити свій рідний край, свою Україну, щоб лише їй служити і словом, і ділом. Микола Никанорович Магера — педагог і письменник. Коли ми говоримо і пишемо про форми й методи роботи з дітьми, то в нього все це закладено в кожному слові, кожній фразі. Скільки поколінь вчилося за його книжками! Скільки майбутніх учителів слухали його цікаві лекції, бо то не просто лекція, а живе спілкування письменника зі студентами. Він ще й зараз одержує листи, привітання зі святами від своїх учнів. Микола Никанорович часто буває у своїх рідних Дунаївцях, що на Хмельниччині. Там виступає перед учнівською молоддю, жителями міста. Там він відвідує садибу, де стояла колись батьківська хата. Довго стоїть з непокритою головою, а в думках лине в ті далекі літа...

Світлий спогад дитинства

У селі Могилівці, що ввійшло тепер до складу м. Дунаївців, в сім'ї селян — Никанора й Марії — 1 вересня 1922 року народився другий хлопчик. Назвали його Миколкою. Потім після нього дав Бог ще семеро діток, і Миколка, будучи старшим, няньчив менших від себе, хоч сам був худеньким і маленьким на зріст. Як згадує сестра Валя, Миколка пішов до школи аж у вісім років, хоч уже вмів читати і писати, бо навчився від старшого брата Павла. Після закінчення Могилівської семирічки вступив до Бердичівського педтехнікуму, але невдовзі полишив навчання через матеріальну скруту в багатодітній родині. За порадою директора школи знову пішов у 7-й клас і закінчив середню школу, яка на той час стала вже Дунаєвицькою середньою №4. Випускний вечір відбувся 22 червня 1941 року, а наступного дня хлопець пішов на фронт. Воював під Ленінградом, на Карельському перешийку, під Тернополем, на Сандомирському плацдармі, у Польщі, Німеччині, Чехословаччині. Був тяжко поранений і контужений.

Тут, на фронті, під час перепочинків перед боями писав вірші і надсилав додому, а матуся Марія Миколаївна зберігала їх. Зібрав він ті поезії аж у 1990 році, видавши збірки «Я хочу жити» і «Привіт тобі, сонце!» (1995 p.).

Ці твори не були першою пробою пера, хлопець ще у школі написав кілька одноактівок на чотири дії і шість картин. Учні ставили їх на шкільних вечорах.

Микола Никанорович Магера ніколи не був членом партії. Його партія — то народ, рідна мова, культура. Мабуть, те, що був учасником бойових дій під час Другої світової війни, і врятувало письменника від Соловків...

Йому часто сниться війна, бойові побратими, а ще синичка, яка співала над ним, коли упав пораненим у фінських лісах. «Фінська синичка, не наша, українська, вона рятувала мене, українця, що завойовником прийшов у її, фінські, ліси. Прийшов, правда, не з власного бажання...» — так напише потім Микола Никанорович про цей фронтовий епізод зі свого життя в оповіданні «Моя улюблениця». Тоді Бог зберіг його, вернув майже з того світу.

...Поранений воїн накрив голову каскою і повз по-пластунськи туди, де клекотів бій. За пазухою були гранати. Переживав, щоб не скінчились патрони. Вже піднявся на ноги, випростався, а тут з-за кущів високий рудий німець, в руках якого був карабін. Німець ударив Миколу по касці. Каска й врятувала його, бо лишився ледве живий. Були б загорнули його в яму разом з трупами, але один з танкістів помітив, що хлопець живий. Через багато років М. Магера напише про це в новелі «Жаринка».

Найрідніша людина

Матуся Марія Миколаївна молилася за свого сина, просила Всевишнього помилувати її дитину, її кровиночку, відвернути від нього кулі, зберегти життя.

У Миколи Никаноровича в кімнаті на стіні портрет матері. Він і сьогодні звіряє з нею свої думки. А ще він згадує рідну хату, навколо якої ранньої весни цвіли квіти, які в народі називають царською короною. Старої хати давно вже немає, на тому обійсті брат вибудував нову, а царська корона (її десь кущів з триста) розцвітає ранньою весною і милує око своєю самобутньою красою. І коли квіти гордо похитують своєю короною, то здається, що видзвонюють вони мелодію материнської пісні, яку співала Марія Миколаївна над колискою своїх дітей.

Після закінчення війни М. Магера вирішив поступати до Київського університету ім. Тараса Шевченка. Батьки благословили його вибір.

І ось він — студент філологічного факультету. Пропахлі пороховим димом, подзвонюючи нагородами, прийшли навчатись сюди фронтовики. Скільки талантів тоді мала Україна! Після закінчення університету Миколі Никаноровичу сам президент АН України пропонував залишитись у них науковим співробітником. До цього студент у позалекційний час тут підпрацьовував. Але, коли вручили дипломи, М. Магера попросив, щоб його призначили на роботу в Кам'янець-Подільську область. Працював учителем, потім директором школи, інспектором обласного відділу народної освіти, методистом в обласному інституті підвищення кваліфікації учителів. Упродовж 17 років викладав українську мову і літературу в Хмельницькому педучилищі. Збирав зі студентами народні пісні, перекази, легенди. Вчив любити, шанувати й берегти рідну мову, культуру.

Гай-гай, скільки ж то літ минуло, а здається, що було ніби вчора. Думки-спогади викликають солодкий щем у серці, коли Микола Никанорович приїздить у Дунаївці і приходить до рідної садиби. Недаремно першу свою книжку письменник присвятив своїй рідній матусі — Марії Миколаївні. Світлий образ неньки об'єднує такі твори, як «Мати», «Син кличе», «Журавлі летять», «Це наша вчителька», «Вареники», «Лист до матері». Перша збірка новел та оповідань «Мати» Миколи Магери вийшла у 1971 році, (видавництво «Каменяр», м. Львів). І яка ж була радість на душі, коли за твором «Мати» усі педучилища в Україні писали диктант.

Нові творчі здобутки митця

Письменник сказав нове слово про Тараса Шевченка. У 1989 році окремим виданням вийшла повість «Кам'янецькими стежками», з якої читач дізнається, як восени 1846 року прибув до Кам'янця-Подільського уже відомий поет і дипломований художник. Цікаво й захоплююче розповідається в повісті про перебування поета у вчителя Петра Чуйкевича, відвідини турецької фортеці, древнього храму й кармалюкової гори. М. Магера — майстер пейзажу. У повісті — це чудова подільська природа, її поля, товтри, ліси й переліски. Для героїв характерна соковита подільська говірка, яка підкреслює їхні вподобання й характери, ставлення до членів родини і до людей взагалі. У 1990 році у видавництві «Каменяр» вийшла книжка повістей, куди ввійшли твори «Пастушки» і «Друзі». Головні герої цих повістей діти. Письменник з любов'ю ставиться до дітей. Вони для нього, мов сонечка ясні. А якщо й вчинять щось не так, як годилося б, то письменник ненав'язливо порадить або підведе читача до думки, як має вчинити той чи той персонаж. Письменник вчить охороняти рідну природу. Про це він схвильовано розповідає у повісті «Батіжок», що вийшла у тому ж році, що й попередні.

Здобула визнання серед читачів шкільного віку й серед дорослих збірка «Зелені паляниці», до якої увійшли новели, оповідання, казки та повість «З давніх літ». Під час роботи над новою програмою з літератури зразу ж взяли для апробації в школах окремі новели і казку «Хоробрі з Найхоробріших». Апробація пройшла успішно. Було одержано багато позитивних відгуків, особливо про твори «Зелені паляниці», «Бевка», «Мати Божа», «Матусенько-о-о!» та інші. А ось що написав Миколі Никаноровичу Олесь Гончар після ознайомлення з книжкою «Зелені паляниці»: «Багато думок викликають Ваші розповіді про дітей Поділля, про їхні нелегкі долі. Такі людяні, такі природні ці життєві історії — вони, я певен, знайдуть дорогу до читача. Якби моя змога, то такі речі, як «Мати Божа» або «Добра дівчинка», або «Діда спродують» і «Зелені паляниці» давав би в шкільних читанках, щоб їх читала вся наша підростаюча Україна».

Чимало творів М. Магери присвячено боротьбі за утвердження української мови, проти запроданців і покручів, як, наприклад, казка «Хоробрі з Найхоробріших», яку читають та інсценізують по всій Україні. Письменник прославляє рідну мову й таврує зрадників і перевертнів, що продали мову і Батьківщину, проміняли її на чужинську. Продовження цієї теми бачимо у казці «Чубчик», де засуджуються колишні і теперішні русифікатори українського народу. «Маленька хрестоматія», «Читанка», упорядковані Миколою Никаноровичем добіркою власних творів, надзвичайно популярні серед читачів.

У 2003 році вийшла книжка «Безсмертний корінь», яку М. Магера присвятив 600-річчю свого рідного міста Дунаївці. В однойменній поемі автор розкриває прадавнє коріння українського народу і звертається до молоді, щоб шанували й оберігали «рідну мову і свою державу, і пісню, й казку, і сумную думу!» Є у книжці розповідь про санаторій у Трускавці, зустрічі з приємними і неприємними людьми, про пісні біля бювета, що лунали, здається, аж до самого неба. Новела «Реквієм» присвячена героям, що полягли під Крутами. А ще повість «Надійка» — твір про сирітське дитинство, трагедії Другої світової війни, велике світле і трагічне кохання. Книжка «Безсмертний корінь» перекладена російською мовою і видана в Росії.

У 1998 вийшов друком однотомник Миколи Магери «Вибрані твори», куди увійшли кращі надбання письменника за останні роки.

Окремою книжкою видрукувана казка «Квітка папороті» (2006 р.), у якій письменник через художній прийом (використання сну) розкриває жахіття тоталітарної системи.

Зібрано митцем і видано збірку з драматичними творами «їх щастя попереду», а ще повість «Мій Т. Г. Шевченко», «Пісня про кохання». Микола Никанорович Магера — почесний громадянин м. Дунаївці, лауреат Хмельницької обласної премії імені Т. Г. Шевченка, премій імені Мелетія Смотрицького, Богдана Хмельницького.

Похвала окрилює

Була сувора зима 1959 року. Я, 19-річна вчителька, викладала українську і російську мову та літературу у Великозаліській восьмирічній школі Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. І раптом у школі переполох: їдуть інспектори з

Пішли на уроки. Одна із вчительок так хвилювалася, що зламала указку на уроці. А мені було дуже цікаво: як же поведуть себе ці грізні інспектори? І ось мій урок російської літератури. Вивчаємо «Бородіно» О. Пушкіна. Діти декламують напам'ять. Один хлопчик трошки збився, і я йому поставила четвірку, хоч він був відмінником. Думаю: скажуть, що завищую оцінки. Читали, аналізували, дискутували. Урок закінчився. До мене підійшов зі щирою, лагідною посмішкою інспектор (потім я дізналася, що то був М. Н. Магера, завідувач кабінету української і російської мов Хмельницького обласного інституту удосконалення кваліфікації вчителів) і запитав: «Що ви закінчили?» Я відповіла: «Славутське педагогічне училище». «З вас буде гарна вчителька. Вам треба обов'язково поступати в інститут, — сказав він. — Я радив би вам Київський університет, сам його закінчив».

Я й досі пам'ятаю цю похвалу, яка окрилила мене, надала сили і впевненості в обраній професії. Тоді я ще не знала, що доля знову зведе мене з Миколою Никаноровичем в роботі на одному полі, де він сіятиме Розумне, Добре, Вічне своїм письменницьким даром, а я його твори рекомендуватиму учням для вивчення на уроках української літератури. Я була у нього на 75-літньому ювілеї. Разом із запрошенням Микола Никанорович надіслав листа, в якому написав: «Оце і настав той день, про який «Український народний календар» ще першого січня повідомив про мою старість. І все ж я щасливий, що зустрічаю цей день у рідній, незалежній Вітчизні — Україні, що розмовляю, читаю, слухаю і пишу українською мовою, що завдяки Вам і АПН деякі мої твори вивчають у 5-х класах по всій Україні».

В іншому листі, повідомляючи про свої творчі задуми, письменник підкреслює: «Мої літа підганяють мене скоріше жити, зробити хоч частину того, чого не встиг у молоді роки, коли не рахував ні днів, ні років, і навіть десятків років, розкидав їх з вітрами за копійки на службах...»

А твори письменника, як ті думи Шевченкові, пішли мандрувати по Україні. Дітям і вчителям особливо сподобалась казка «Про Хоробрих з Найхоробріших». її ставили на сцені, представляли у виконанні учнів-на Всеукраїнському конкурсі української мови ім. Петра Яцика.

Особливо схвилював письменника лист незрячої вчительки рідної мови зі Львова, яка працювала в школі-інтернаті для сліпих, Кутньої Олени Петрівни. Вона почула виступ письменника по республіканському радіо і написала листа з проханням розшукати автора і попросити його надіслати їй збірочку творів. Там зрячі асистенти записали ці твори на магнітну стрічку, а учні їх прослуховують.

2 сторінка – Теорія літератури.

Оповідання – це  невеликий прозовий твір, сюжет якого ґрунтується на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажу. Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді.

3 сторінка – Дорога творчості М. Магери.

• Виразне читання оповідання «Зелені паляниці»

ЗЕЛЕНІ ПАЛЯНИЦІ

    На Поділлі, як і по всій Україні, біля кожної хати споконвіків милував око садок. Подоляни кохалися у яблунях і грушах, вишнях і черешнях, сливах і абрикосах, а подекуди вирощували виноград і персики. Майже біля кожної оселі росли волоські горіхи. Поміж деревами влітку зеленіла трава, яка не тільки була кормом для домашніх тварин, а й радістю для родини. У неділю чи у свято в спекотну днину там відпочивали старі й малі, приймали і гостей.
    А коли відбулася колективізація, коли у селян забрали землю, то зникла і трава у садках. Її перекопували восени, засівали, в основному, житом. Пшениця була вибагливіша, не хотіла тулитися до яблуневих і вишневих стовбурів. А жито виживало навіть у сливових зарослях.
    Тої голодної весни, коли трупи спухлих дітей, їх матерів, стариків і юнаків траплялися у полях і на вулицях міст і сіл нашої України, ми, що поховали сестричку Вірочку, якось дотягли до кінського щавлю і кропиви, пшінки і квіток кульбаби. Та весняним делікатесом був звичайний пирій. Ми бігали на поле, ножиками видовбували біле солодке коріння, набивали ним торбинки і несли додому. Додумалися новоспечені колгоспники і до того, що цупке коріння різали ножами чи рубали топорами на дрібні шматочки, сушили у печі чи на сонці, потім мололи на жорнах. З пирійового борошна, до якого матуся підмішувала ошпарене листя кропиви, люцерни, конюшини, лободи чи звичайної трави, випікалися порепані коржі.
    Не знали тоді, що досхочу споживаємо вітаміни, різні цукри і глікозиди. А ще пили вітамінні чаї (правда, без цукру, бо його, як і хліба, м'яса і сала, не бачили місяцями, забули, які ті лакітки навіть на смак), заварені вишневими, малиновими чи березовими гілками... Отак і жили, бо з трудоднів хліба не спечеш і чаю не звариш.
    І хоч всю весну ми їли і пили природні делікатеси (а ще у березні, як пригріло сонечко, точили березовий і кленовий соки), та хліба, хлібця, ой, як хотілося! Менші за мене братики і сестрички могли годинами простягати худенькі рученята до матері і вже без сліз безугавно скиглити: „Матусю, да-а-а-й хлібц-я-я!”, „Мамцю-ю-ю, дай папи-и-и!”, „Мамо, дай хліба-а-а!”.
    Коли жито у нашому саду між сливами почало цвісти, то ми цілими днями винюхували той ніжний неповторний запах. А як вітер злегка колихав колосками і з них туманився пилок, то ми ладні були підтримувати руками кожну стеблину, кожен колосочок, бо думали, що то витрушується майбутнє зерно, на яке так довго чекали.
    Не раз благоговійно спостерігали, як мати обережно нагинала житню стеблину (між сливами жито виросло високе, вище за нашу матусю), ніжно торкалася пальцями колоска і невідомо кому говорила: „Ще рано”.
    Та настав той святий день, коли мати вивільнила серп із мішковини, у якому був загорнений ще з торішніх жнив, і пішла в садок. Ми кинулися за нею. П'ятеро нас стало на відстані від неньки, щоб не сполохати її. А вона тричі перехрестилася до cонечка, що саме було у зеніті, нагнулася, взяла лівою рукою жмут зелених житніх стебел – і раптом почулося на весь сад:
    – Ж-ж-ж-жух!
    Від того „Ж-ж-ж-жух!” ми здригнулися і вже не дослухалися до наступних „Ж-ж-ж-жухів!”, які раз за разом лунали у саду.
    Скоро мати скрутила перевесло, зв'язала ним зелений сніп, і, радісно посміхнувшись до нас, понесла житечко на подвір'я. На найгарячішому сонячному місці на картатій вереті розстелила нажате збіжжя. А нам пояснила:
    – За пару днів житечко висохне, потім вимолотимо, зерно вивіємо, ще підсушимо у печі, змелемо на жорнах на борошно, а з борошна...
    –...спечемо хліб! – голосно закінчила мамину мову найстарша з сестричок Ніночка.
    – Так, дітоньки, – підтвердила слова малої мати. – Спечемо смачну паляницю, бо на хліб тут не вистачить зерна.
    Не буду переповідати, як ми три дні ходили за матір'ю назирці: куди вона, туди й ми, діти. Мене ж найбільше вразило те, що з жорен сипалося зелене борошно! Правда, і зерно було зелене та ще й зморщене, як у сусідської бабусі лице.
    Коли ж мати замісила тісто і виробила кілька невеликих зелених паляниць, то я думав, що вони у печі від вогню, який так весело палахкотів, змінять колір, стануть коричневими чи чорними, як згасле вугілля.
    Наче заворожені ми сиділи рядочком на довгій лаві, освітлені палаючою піччю, спостерігали за кожним материним рухом. Ось вона взяла у кутку довгу коцюбу, нагнулася і впустила її у вогняну пащу. Підгорнула аж на припічок жар, пригасила тліючі поліна, поклала на дерев'яну лопату паляницю і обережно всадила у піч. Так зробила з другою, третьою і четвертою.
    – Чи довго паляниці будуть пектися? – запитав малий Василько.
    – А ти як хочеш? – радісно засміялася мати.
    – Хочу, щоб скоро спеклися.
    Мати підійшла до малого, пригорнула його до себе і всім нам:
    – Паляниці тоненькі, то й спечуться скоро. А завтра ще нажнемо сніп житечка. Тепер, дітоньки, вже будемо жити. Тільки Вірочка не дочекалася свіжих паляниць...
    Ми сумно опустили очі, а матуся витерла сльози білим фартушком.
    Поки ми сумували за померлою з голоду сестричкою, матуся поліном розгорнула пригасле вугілля і коцюбою повитягала всі паляниці. Вони були зелені-зеленісінькі, ніби з темної трави...
    І пахли ті паляниці зеленим житечком. І на смак були зеленим хлібом. І все ж – хлібом!
    Такі паляниці я бачив того раннього літа вперше, і дай Боже, щоб то було востаннє.
    І щоб ніхто і ніколи на нашій рідній Україні не бачив зелених паляниць! Амінь!

• Аналіз оповідання.

1. Тема твору.
2. Основна думка.
3. Що вас найбільше вразило у творі?
4. Якими постають герої оповідання.

• Словникова робота за твором.

Делікатес – вишукана тонка страва.

Кропиви, люцерни, конюшини, лободи –  різновиди бур'яну.

 Глікозиди – група лікарських засобів рослинного походження, що мають вплив на серцево-судинну систему.

Збіжжя -   група рослин зокрема родини злаків, гречкових і амарантових, які вирощують для отримання зерна, що використовують для їжі. До числа хлібних зернових культур входять круп'яні культури.

4 сторінка -  Поетична оповідь.

• Учні переказують коротко зміст прочитаних оповідань М. Магери.

5. Закріплення вивченого.

• Складання сенкану до слова Магера.

Магера

Талановитий, розумний.

Пише, навчає, хвилює.

Письменник  нашого Хмельницького краю.

Митець

6. Підведення підсумків уроку.

• Метод «Мікрофон».

7. Домашнє завдання.
8. Оцінювання учнів.