"Життя феодалів та рицарів в добу Середньовіччя"

Презентація на тему: «Життя феодалів та рицарів в добу Середньовіччя»Підготувала: викладач історіїПисарчук В. М.

У середньовічному суспільстві з об'єднанням країн усе населення перетворилося на підданих князя, короля, царя. Саме в цей час виділилося три суспільні стани. Зразком станової організації суспільства була середньовічна Франція. Першим станом вважалося духівництво. На нього покладався обов'язок молитися, заступатися перед Богом за грішників. Усі світські феодали належали до другого стану — рицарства. Обов'язок рицарів полягав у тому, щоб воювати, захищати короля і його підданих від ворогів. Духівництво і рицарство мали певні привілеї, були звільнені від сплати податків королю. Решта населення (ремісники, купці, селяни) належала до третього стану.

З XI ст. усіх світських феодалів називали лицарями. Слово «лицар» (з нім. - вершник) стало синонімом знатності й благородства. Лицарями не народжувалися, а ставали. Це нелегке заняття вимагало не лише фізичної сили та особистої хоробрості, а й тривалої військової підготовки. У віці шести-семи років хлопчиків зі знатних сімей віддавали служити пажами при дворах великих феодалів, де їх навчали володіти зброєю та їздити верхи. Вони засвоювали також правила вишуканої придворної поведінки, училися танцювати та співати. Значно менше уваги приділялося вмінню читати та писати. Панувала думка, що лицарю це не потрібно. Усі добре знали старе франкське прислів’я: «Хто, жодного разу не скочивши на коня, до 12 років залишається у школі, той не здатен ні до чого більш путнього, ніж стати священником». Лише наприкінці середньовіччя частина лицарів стала усвідомлювати важливу роль освіти.

Закінчивши навчання, юнак ще декілька років служив зброєносцем у лицаря: усюди супроводжував його і допомагав у битвах. Тільки після цього, у 18-20 років, відбувалося урочисте посвячення в лицарі. До пояса майбутнього лицаря прив’язували меч, надягали йому шпори й ударяли кулаком по потилиці. Щоб продемонструвати свою спритність, він стрибав на коня і вражав списом опудало. Іноді посвячення проходило на полі бою. Юнака вдаряли плазом меча і казали: «Будь лицарем!». Навіть король мусив пройти обряд посвячення в лицарі. Порушення васалом своїх обов’язків, заплутаність відносин між сеньйорами та їхніми численними васалами, прагнення феодалів пограбувати слабшого сусіда - усе це призводило до безперервних війн. Церква намагалася обмежити їхній розмах. З кінця X ст. вона постійно закликала до «Божого миру». Упродовж нього, тобто з вечора середи до ранку понеділка, а також у великі свята воювати заборонялося. Пізніше накази про обмеження воєнних дій почали видавати королі. Згодом і феодали зрозуміли, що за будь-якої суперечки краще не знищувати церкви, млини і селянські посіви у володіннях один одного. Поступово складалися «правила війни», які стали частиною своєрідного «кодексу лицарської честі». Він передбачав хоробрість у битві, вірність сеньйору, захист християнської віри, надання заступництва знедоленим і немічним. Найганебнішим вважалося боягузтво, а честь цінувалася вище за життя.

Життя рицаря було пов'язане з військовою справою. Важливою рицарською традицією було проведення рицарських турнірів. Ці змагання влаштовували королі та знатні феодали. Знать, судді та дами (знатні жінки) сиділи на трибунах. Прості люди товпилися за дерев'яним бар'єром навколо арени. Спеціальні оповісники — герольди — оголошували імена рицарів, що ставали до бою. Учасники турніру, одягнені в бойове спорядження, роз'їжджалися в протилежні боки арени. За сигналом судді вони мчали на конях назустріч один одному. Тупим турнірним списом рицар намагався вибити противника із сідла. Змагання іноді закінчувалися каліцтвами і навіть загибеллю когось із учасників

Переможець одержував у нагороду коня і спорядження супротивника. Наприкінці турніру влаштовувалися змагання двох рицарських загонів. Турніри поширили моду на використання рицарями свого родового знака — герба, на якому розташовувався короткий вислів — девіз. Їх зображали на щитах, плащах, шоломах, знаменах і навіть на попонах (покривалах) для коней. Так рицарі засвідчували свою приналежність до знатного роду. У Середньовіччі були вироблені особливі правила рицарської честі: шукати подвигів, боротися з ворогами християнської віри, захищати слабих і скривджених, особливо вдів і сиріт.

Починаючи з X ст. складовою частиною середньовічного ландшафту стають замки. Головною причиною зведення цих фортець була постійна загроза мирному існуванню, прагнення захиститися від ворогів. Зазвичай замки будували на пагорбі або на високому березі річки - звідки можна було здалеку побачити ворога і легше оборонятися. До кінця X ст. замок - це двоповерхова дерев’яна вежа, донжон. Нагорі жив феодал, а внизу - воїни та слуги. На першому поверсі розташовувалися також господарські приміщення, кухня, зброярні та продуктові склади. Замок оточував вал із частоколом і глибокий рів з водою, через який на ланцюгах перекидали міст. Коли його піднімали, доступ до замку ставав неможливим. В одну з веж вели важкі в’їзні ворота з міцного дуба, окуті зверху залізом. Позаду воріт, на певній відстані від них, розміщувалися підйомні ґрати. Тільки-но їх опускали, той, хто встигав прорватися за ворота, потрапляв у пастку.

З XI ст. феодали стали будувати кам’яні замки. їх обносили двома, а іноді навіть трьома високими (до 15 м) і товстими (до 5 м) мурами. У мурах робили бійниці - вузькі отвори, через які ворога засипали стрілами, а по кутах ставили вартові вежі. У центрі, як і раніше, височів донжон - тепер уже кам’яний. У його підземелля, у темряву і вологість, кидали ув’язнених - непокірних васалів і селян. Донжон не тільки був житлом феодала, а й останньою схованкою в разі падіння зовнішніх укріплень. Ворог міг узяти такий замок лише після облоги. Її тривалість залежала від кількості запасів харчів і води, тому кожний замок обов’язково мав свій колодязь. Під час будівництва донжона головною умовою були не розкішні покої, а надійні стіни. Згодом поряд з донжоном виник досить зручний будинок для проживання в мирні часи.

Життя за міцними стінами минало усамітнено й розмірено. Якщо не було війни, сеньйор полював, виконував військові вправи або розважався грою в м’яч, кості та шахи. Пані проводила час за рукоділлям. Тільки на початку літа замок оживав: справляли весілля, влаштовували змагання і бенкети. Уся округа перебувала немов у затінку такого замку. У ньому феодал зосереджував свою владу й військову могутність. Тут стояли його воїни та збиралися васали, щоб виступити на захист володінь свого сеньйора. Усередині замкових мурів переховувалися під час ворожих нападів навколишні жителі. За право вважати господаря замку своїм захисником вони сплачували податки й виконували деякі роботи, наприклад ремонтували укріплення. У своєму замку сеньйор судив васалів і селян. Крім нього, не було для них іншого правителя.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!