Змістовий потенціал шкільного курсу української літератури щодо формування культури толерантних міжнаціональних стосунків

               Одним із важливих напрямів української освіти є гуманітарний, який забезпечує духовний розвиток учнів. Серед навчальних дисциплін гуманітарного циклу особливе значення має література як мистецтво слова і спосіб формування загальної культури людини, її моральних орієнтацій і цінностей. 

         У Концепції літературної освіти, що затверджена наказом  МОН №58 від 26.01.2011 року  Міністерства освіти і науки України, чітко визначені сутність, мета і завдання літературної освіти.

Уроки української літератури покликані на кращих зразках красного письменства сформувати особистість творчу, вільну, духовно багату, самостійно мислячу, із широким світоглядом, зі стійкими моральними принципами. Особистість, котра любить і пишається здобутками рідної культури, але разом з тим шанує й опановує надбання інших народів. Особистість, яка усвідомлює власну національну ідентичність й водночас приналежність до цивілізованого світу. Особистість, яка має активну громадянську позицію, відчуває потребу жити й працювати задля України.

 Культура толерантних межнаціональних  стосунків – тема,  яка сьогодні є надзвичайно актуальною.  Як навчитися жити в мирі із представниками інших націй, розуміти загальносвітове значення кожного народу. Основним принципом національної політики багатьох країн є принцип толерантності міжнаціональних стосунків. Важливо, щоб він став не просто декларацією, а частиною культури всіх націй.

Сучасне людство налічує приблизно дві тисячі різних народів (тільки в Україні їх понад 100), а незалежних держав у світі близько 200. Отже, більшість народів світу проживає в багатонаціональних державах.  Усі ми живемо й завжди житимемо спільно з людьми різних національностей. Ця обставина вимагає від кожного з нас особливої делікатності, терпимості та відповідальності. Завжди слід пам’ятати, що в народів більше спільних рис, ніж відмінностей.

           І ця спільність нині, коли цілісність та взаємозв’язаність світу стали такими відчутними для нас, буде зростати. Проте зближення народів не нищить їхніх національних особливостей. Навпаки, саме своєрідність культури різних народів є живим джерелом духовного багатства всього людства.

               Прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до розквіту власної економіки, політики, культури – це національна  ідея  кожного народу. Виховання патріотизму, гордості за минуле веде до внутрішнього самовдосконалення, розквіту етносу, а виховання толерантних міжнаціональних стосунків сприяє взаємозбагаченню народів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру. Інтеграція, об’єднання націй  веде до розширення зв’язків між різними етносами, руйнування кордонів, сприйняття всього найліпшого, що створено іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури і т. д. У кінцевому підсумку обидві тенденції сприяють розвиткові людської особистості.

        Змістовий потенціал шкільного курсу української літератури щодо формування  толерантних міжнаціональних стосунків  повинен відповідати таким критеріям:

- віддзеркалення в навчальному матеріалі гуманістичних переконань, ідей свободи і ненасильства;

- характеристика унікальних етнічних, національних самобутніх ознак в культурі українського народу і в культурах народів світу;

- розкриття загальних елементів традицій, що дозволяють жити в мирі, злагоді, терпимості, гармонії людям всіх національностей;

- прилучення учнів  до проблем світової культури, розкриття процесів глобалізації, взаємозалежності країн і народів в сучасних умовах;

- гуманізм, який виражає безумовну віру в добрі начала, закладені в природу людини;

- демократизм, що базується на визнанні рівних прав та обов'язків;

- толерантність, терпимість до інших поглядів, звичок та особливостей різних народів, націй, релігій;

- компетентність, тобто необхідність формування особливих здібностей вчителя і тих, що навчаються до оволодіння знаннями, виховання інтелектуальної особистості, здатної вирішувати завдання творчого характеру в полікультурному суспільстві;

- базові основи змісту полікультурної освіти, в якості якого виступає гуманістичний ціннісно-культурологічний підхід.

        Завдання уроків української літератури полягає не тільки в плеканні поваги до героїчного минулого, любові  до  мови і звичаїв українців, в конкретно-образній формі донесення  до читача інформації про своєрідність українських традицій та культури, а й прилученні  дітей до загальнолюдських цінностей, вихованні   толерантного ставлення до різних народів, народностей, рас і культур.

          В Програмі української літератури твори, в яких можна розглянути проблему  формування культури толерантних міжнаціональних відносин представлені недостатньо. Але в багатьох  творах можна виокремити обставини, в яких діють представники різних народів, твори, в яких мотиви міжнаціональної толерантності хоч і відсутні, але їх вплив здійснюється естетичною природою образів, глибиною змісту, тією високою моральною позицією, з якою осмислює і оцінює письменник корінні питання життя тієї чи іншої нації.  Завдання вчителя-словесника полягає в тому, щоб навчити учнів  розуміти  поняття  "толерантність" як один із найважливіших принципів людського існування, необхідну умову взаєморозуміння між людьми в колективі, в суспільстві, в світі,  виховувати здатність розуміти й терпимо сприймати відмінності людини іншої нації; домогтися усвідомлення учнями того , що небажання зрозуміти іншу культуру, неприйняття чужої думки часто призводить до релігійних і міжнаціональних конфліктів,  вчити  критично мислити, досягати компромісу в конфліктних ситуаціях, спонукати учнів до роздумів над милосердям,  добрим ставленням до оточуючих,  виявленню  доброти й поваги  до інших   народів, виховувати  культуру людських взаємин.

       Звичайно, пропонований у посібнику матеріал не є готовим і незмінним для використання його на уроці. Відібравши необхідне й цікаве, учитель творчо підійде до вирішення проблеми формування культури толерантних міжнаціональних стосунків на уроках української літератури.

Змістовий потенціал шкільного курсу

української  літератури

щодо формування

культури толерантних міжнаціональних стосунків

5 клас

6 клас

7 клас

8 клас

30,35

9 клас

10 клас

11 клас

Почуваймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і візьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за своє життя людськість, візьмімо й зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Данте, але попереду над усе зоставаймося самими собою. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській.             

                                                                                                                       Б. Грінченко

 Важливим  завданням  учителя-словесника  на уроках української  літератури є формування поваги до традицій, звичаїв, історії України, ствердження гуманістичної моралі та формування загальнолюдських цінностей,  формування толерантного ставлення до культур та традицій інших народів, на основі оволодіння досягненнями національної культури стимулювання прийняття та розуміння інших культур. Широкі можливості для вирішення цієї проблеми дає взаємозалежне вивчення української та  зарубіжної літератур.

       Вивчення української літератури у 5 класі розпочинається із розділу «Світ фантазії та мудрості».  Розділ представлений  міфами, казками, прислів’ями та приказками. Завданння учителя  на основі творів усної народної творчості сприяти формуванню в учнів толерантності не тільки міжособистісних стосунків, а  й міжнаціональних. Шляхом розкриття спорідненості українських казок з казками народів  світу учні зрозуміють, що герої казок втілюють у собі кращі риси свого народу: людяність, мудрість, працьовитість , чесність.  Вони перемагають злі сили, відстоюють добро і справедливість, ніколи не залишаються байдужими до горя іншої людини.  Порівнюючи українську народну казку «Летючий корабель» із французькою «Шестеро братів», російську казку «Василина Премудра» і  українську «Мудра дівчина» та характеризуючи казкових героїв,  п’ятикласники  зрозуміють,  що загальнолюдські цінності і прагнення спільні для людей всіх націй.

Вивчаючи казки, пропонуємо учням відповісти на такі запитання:

•         Назвіть улюблених героїв із українських казок та  казок  народів світу.
•         Які спільні риси вони мають, до чого прагнуть, про що мріють?
• Як ви думаєте, що об’єднує народні казки, створені українцями, казахами, росіянами,      англійцями, французами?
•   Що спільного й відмінного в німецькій народній казці «Пані Метелиця»  та українській «Дідова й бабина дочка»?
• Проведіть дослідження і дайте порівняльну характеристику  Падчерки і вдовиної дочки прислів’ями і приказками. («Дідова дочка і бабина дочка»  та «Пані Метелиця». 

 -     Порівняйте французьку  казку «Шестеро братів» з українською «Летючий корабель».

 -     Що засуджується в німецьких народних казках?

 -    Поясніть походження імен казкових персонажів.

     - Визначте  країну- батьківщину казок.

      Доцільно пропонувати школярам завдання, мета яких - наблизити їх до засвоєння не подібності творів, а близькості світогляду різних народів. Завершуючи вивчення теми, можна запропонувати питання "Що поєднує різні народи?". У процесі роботи над вивченням тематичного розділу вчитель  повинен працювати над формуванням в учнів уміння виділяти загальнолюдське у творах. Тоді на підсумковому занятті школярі зможуть назвати поняття, що свідчать про міцну єдність людей на всій Землі, а саме: загальні думки, загальні переконання, загальні прагнення, загальні погляди, загальні цінності.

        Усна народна творчість стала джерелом натхнення для створення літературних казок. Вони, як і народні, - справжнє джерело  моралі.  Засудження негативної ролі лицемірства, зазнайства розкриває українська казка І.Я.Франка «Фарбований Лис» та німецька казка Й.Гете «Рейнеке – Лис».

       Скарбницею народної мудрості, окрасою мови є народні приказки та прислів’я.

       І.Я.Франко писав, що „…порівнявши відповідні прислів’я різних народів, легко приходимо до переконання, що майже всі вони є спільними для майже всіх культурних народів і не мають нічого характерного для певного народу. Якщо вони є мудрістю, то, очевидно, мудрістю міжнародною…” Можна запропонувати учням порівняти художні особливості приказок, прислів’їв,  загадок народів світу  з українськими або  до приказок і прислів’їв народів світу знайти відповідні українські.

       Байка — універсальний літературний жанр, відомий усім розвиненим літературам. Як запевняє сучасний байкар О. Запорізький, вона криє в собі зерно правди, властивої для всіх епох і народів.

        Плекаємо почуття національної свідомості і гідності, виховуємо пошану до історичного минулого рідного краю, вивчаючи історичну поему О.Олеся «Княжа Україна».  Формуванню культури толерантних міжнаціональних відносин допоможе характеристика образу Ярослава Мудрого.  Мета уроку - розкрити сміливість, волелюбність князя і його прагнення до порозуміння з іншими країнами,  розкриття істинної сутності заповіта  князя Ярослава дітям: «Не сваріться, жийте в згоді. Тільки мир збере усе, А незгода, наче вітер, Все по полю рознесе».

      Хоча наші предки й знали політику сили, політику меча, проте вони намагалися досягати миру, укладати угоди, прагнули до порозуміння з іншими країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами. На підставі літописних та інших джерел науковці засвідчують 200 шлюбів Рюриковичів, що укладалися впродовж X—XIII ст. З них 83 було укладено з представниками західноєвропейських родин, зокрема, 78 — із членами королівських, князівських та інших династій. З Польщею, Мазурщиною та Куявами династія Рюриковичів була пов'язана 27 шлюбами, з Угорщиною та Хорватією — 15, з Німеччиною — 13, з Англією і Скандинавією теж 13, з Чехією та Моравією — 6, з Францією — 2 шлюбами. Із східноєвропейськими та кавказькими династіями Рюриковичів ріднили 39 шлюбів, з них 13 — з Половеччиною, 12 — 3 Візантією, 7 — 3 Грузією та Осетією, 4 — з Литвою, 3 — з Дунайською Болгарією. Найбільших успіхів на цьому терені досягнув Ярослав Мудрий, котрого називали "тестем Європи". Його дружиною була шведська принцеса, польський король тримав його сестру, іншу сестру — візантійський імператор. Троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а його доньки були угорською, норвезькою та французькою королевами. Династичні зв'язки, а також участь Русі в європейських комбінаціях, коаліціях і війнах підтверджують, що на той час вона входила в європейську державно-політичну систему й усвідомлювала себе частиною цієї системи. За цими шлюбними зв'язками стояли постійні глибокі політичні, економічні та духовно-культурні зв'язки між середньовічною Україною і європейським світом.

           Населення столиці Руської Землі в цілому було однонаціональним - русичі-українці. Але поруч з ними в XI ст. у Києві мешкали іноземні купці - греки, варяги-скандинави, араби, сирійці, франки, поляки, ще в X ст. з'явилася община євреїв-іудеїв.

Поет розповідає нам про вольовий характер і розум князя Ярослава, який зміг після зруйнування «катом Святополком» міста і села відновити процвітання рідної землі:

                             І усю свою увагу Ярослав звернув на лад.

                             І небавом Україна зацвіла, як пишний сад.

Щоб забезпечити кордони Батьківщини, Ярослав Мудрий одружував  своїх дітей з особами королівської, князівської крові країн своїх сусідів:

                            І в Європі честю мали

                            Королі, князі, парі

                            Поріднитись з Ярославом,

                            Побувати у дворі.

       Олександр Олесь описує всю пишноту, розквіт Києва, запровадження торгівлі, бібліотек, розбудову церков, будинків, мурів і взагалі державного устрою:

Але мудрість Ярослава

Вся була в його ділах,

У державнім будівництві,

Владі, устрою, в судах.

Та найважливішим був заповіт Ярослава своїм дітям, і ось тут Олександр Олесь показує читачам істинну сутність ймення князя — «Мудрий»:

                             Не сваріться, жийте в згоді.

                             Тільки мир збере усе,

                             А незгода, наче вітер.

                             Все по полю рознесе.

        З болем поет відмічає, що «нащадки Ярослава» не виконали його заповіту, тому й своїми распрями себе «осміяли на весь світ».

        Нам, сучасним українцям, близькі слова заповіту князя Ярослава. Хочеться побажати всім державотворцям, говорячи словами поета Олександра Олеся, «йти до спільної мети». Тоді в нашій Україні «все буде добре!»

              На матеріалі розділу «Загадково-прекрасна і славна давнина України», який вивчається у 6 класі,  шляхом аналізу календарно-обрядової лірики можна розглянути питання взаємовпливу культур, спільних та відмінних рис у побуті, ремеслах, родинних, календарних звичаях і обрядах українців, поляків, македонців, болгар, білорусів, чехів, росіян, словаків, сербів, словенів, хорватів, лужичан.

   1. Традиції, звичаї, обряди словаків.

       Жителі Словаччини свято бережуть як родинні, так і календарні звичаї. Традиція святкування дожинок  збереглася у Словаччині в сільськогосподарських районах. Готуючись до цього свята, дівчата плели вінки з колосків та польових квітів. Господар влаштовував гостину після того, як йому вручався вінець з побажаннями щастя і благополуччя.

2. Звичаї, обряди жителів Польщі.

     Поляки також зберегли цілу низку календарних обрядів.  Свято св. Яна. Переддень св. Яна був днем активних дій чаклунок і взагалі лютих сил, від котрих треба було оберігати себе, свою сім’ю, посіви, худобу, будинок. Тому зв’язували зелені стрілки в цибулі, щоб краще росла, на полях, де ріс льон, встромляли гілки липи, коровам додавали в корм траву від вінків, освячених у свято , і проціджували молоко через освячені вінки. В цей день не прийнято було що-небудь позичати.  За народними повір’ями, у ніч на св. Яна розквітала папороть; той, хто знаходив і зривав квітку папороті, ставав багатим і щасливим.     Дуже поширені були гадання дівчат на долю. Була прикмета: якщо два вінки, пущені по воді , зійдуться, то їхня володарка вийде незабаром заміж, якщо потонуть - помре. Бажаючи дізнатися, хто буде нареченим, дівчина рвала на луках квіти, приносила їх додому і клала під подушку, сподіваючись побачити у сні нареченого.

     Барвистою обрядовою дією було розпалювання вогнів на пагорбах, на вигоні, пасовищі, на луках або в лісі. Через багаття стрибали хлопці і дівчата, щоб очиститися і одержати силу. У деяких місцях через вогонь проганяли череду. Біля вогнищ у ніч на Яна дівчата водили хороводи і співали. Саме святкування дня св. Яна мало суспільний характер. Нерідко воно перетворювалося у своєрідне народне видовище, подивитися на яке приходили майже всі жителі села. Одну з головних ролей на святі виконували дівчата. Вони розбивалися на дві партії і змагались у співі обрядових і світських пісень. У піснях висміювались хиби і вихвалялись гідність кожної із дівчат.

      Після дня св. Яна майже всі літньо-осінні свята церковного календаря так чи інакше були пов’язані, за народними звичаями, із сільським господарством: дозріванням і збиранням урожаю зернових, городніх і садових культур, тваринництвом, бджільництвом, рибальством і т.п. У дні церковних свят, за існуючими здавна прикметами, сільські господарі намагалися вгадати погоду.

3. Традиції, звичаї, обряди жителів Словенії.

     Різдво відзначалося колядуванням та багатою вечерею, яка починалася з поділу калача, випеченого з борошна першого або останнього снопа.

    В обрядах, які проводили в Юріїв день, відбилися найдавніші уявлення про весняне пробудження природи, про магічну силу свіжої води, зелені, квітів, які збирали на луках і прикрашали будинки, людей, тварин, Недивно, що це свято ще називали "Зелений Юрій", головним персонажем свята був чоловік, прикрашений зеленню.

4. Звичаї, обряди білорусів.

    Білоруська культура за свою багатовікову історію відчула вплив сусідніх народів - російського, українського, польського і литовського. До нашого часу дійшли пам’ятки писемності й усної народної творчості ХVІ-ХVII ст. Це купальські, жнивні пісні, колядки, які виконувалися на Різдвяні свята, а також народні приказки і прислів’я, які і тепер побутують у народі. Особливо колоритні білоруські народні казки, для яких характерна виключна яскравість образних засобів, жива виразна мова.

       Головним персонажем легенд часто виступає ластівка. Пояснення цьому знаходимо в одній з легенд: коли розіп’яли Христа, ластівки викрадали цвяхи з дощок і намагалися зняти з голови Ісуса терновий вінець. Христос наказав за це людям ластівок не чіпати, а хто їх уб’є, у того рука відсохне.

5. Болгарські традиції і звичаї.

     Свято колядування має багато спільного зі святом сурвакарів. Група колядників відвідує сім’ї, бажаючи їм всього найкращого. Колядники носять із собою коледарку - довгу дубову гілку, багато прикрашену різьбою. Побажальникам дарують спеціально підготовлені фрукти та інші ласощі. Цей обряд супроводжується піснями, побажаннями, танцями.

    Головна відмінність - колядники відвідують будинки в різдвяну ніч (25 грудня), а сурвакари - в новорічну (1 січня) - зумовлена різницею між Юліанським і Григоріанським календарями. Ці два звичаї збереглися, вони мають багато спільного. Новорічний звичай більш поетичний, адже пов’язаний з надією на щасливе заміжжя і сімейне щастя.

     Масниця або Сирне говіння (за сім тижнів до Пасхи). Найважливіший звичай на сирному тижні - ігри кукерів (ряжених) з побажаннями багатства. Походження ігор сягають свята Діонісія, яке влаштовували древні фракійці.

Кучерські свята знаменували початок весняного календаря і характеризувалися підготовкою обрядової маски. Як правило, вона була різнокольоровою, блискучою, прикрашеною стрічками і бавовняною бахромою. Одяг ряжених також був колоритний і пишний. Багатокольоровість масок, одягу, обрядові танці надають звичаю театральності, карнавальності. Важливим моментом свята є символічне орання і сівба як символи багатого урожаю. Важка хода головного ряженого нагадує про важкі від зерна колосся пшениці, а прив’язані до талії дзвіночки призначені для того, щоб відганяти зло і хвороби.

          В усі часи залишається актуальною проблема всебічного вивчення й осмислення народної творчості минулого. Специфічним і яскравим є фольклорна спадщина слов'янського світу. О.Потебня звернув увагу у своїх роботах “Про деякі символи в словенській народній поезії, "Із лекцій з теорії словесності” на символіку слов'янських пісень. Український фольклорист М.Максимович висловив думку про зв'язок народної поезії слов'ян з їхнім життям та історією і здійснив першу спробу порівняння українських дум з російськими піснями і сербськими та хорватськими юнацькими піснями: “Різномірністю складів віршів українські думи відмінні і від великоруських розповідних пісень, і від юнацьких пісень сербських, які так суворо дотримуються десятискладової міри вірша... Від тих і інших українські думи відрізняються ще й римою, такою звичною для виконання пісень південноруських".

       Науковці зупиняються і на окремих національних особливостях слов'янських народів. Наприклад, М.Халанський у праці "Южнославянские сказания о Кралевиче Марке в связи с произведениями русского былевого эпоса" розкрив важливі моменти художньо-образної спільності південнослов'янського епосу з російськими билинами. Головний герой показаний як об'єднувач розпорошених слов'янських бойових сил. Із цим образом пов'язане виникнення споріднених тем і мотивів, зокрема наділення героя чудодійною силою (див. Ілля Муромець, Марко Королевич), віра в безсмертя головного героя.

     Цікавий аналіз народнопоетичного матеріалу знаходимо в роботі І.Франка “Із секретів поетичної творчості”, де український дослідник, посилаючись на праці Міклошича, аналізує особливості постійних епітетів і порівнянь у сербському й болгарському фольклорі, порівнює їх з епосом східнослов'янським.

    Різноманітні форми і методи зіставлення та порівняння календарно-обрядової лірики слов’янських народів сприятиме вихованню в учнів культури міжнаціональних стосунків.

  Тестові завдання до розділу

1. Яке українське свято запозичене з Білорусії?

а) Явдохи; б) Ярило; в) Спас.

2. Закликання весни у язичників-росіян називалося "червоною гіркою". А як це називалося в язичників-українців?

а) веснянками; б) гаївками; в ) латканками.

3. Яку пташку найбільше шанують у Білорусії:

а) синицю; б) горобця; в) ластівку.

4. З яких квітів у нареченої повинен бути вінок на весіллі?

а) з ружі; б) з маку; в) з барвінку.

5. Яка давня назва раю у східнослов’янській міфології?

а) ирій; б) вирій; в) урай.

6. З чим асоціюється калина в Україні?

а) символом кохання; б) символом здоров'я; в) символом дівочої краси.

7. З чим асоціюється калина в Росії:

а) символом смутку і печалі; б) символом вірності; в) символом довгого життя.

8. Обрядова каша слов'янських народів, уживана напередодні Різдва чи Водохреща:

а) лемішка; б) коливо; в) кутя.

9. Українське свято – відповідник польському святу святого Яна:

а) Андрія (13 грудня); б) Івана Купала (7 липня); в) Івана Богослова (9 жовтня).

10. Крагуі– це у чехів священні птахи. А як вони називаються у нас?

а) сороки; б) ворони; в) лелеки.

11. Символом чого в українців є Коляда?

а) вітру; б) води; в) сонця.

12. Яке свято святкували і українці, і поляки?

а) Петра і Павла; б) Катерини; в) Сорок Святих.

13. Яка птаха є у слов'ян символом смерті і темряви?

а) жайворонок; б) зозуля; в) сова.

14.Українці струнку дівчину порівнювали з тополею, а яке порівняння відоме в росіян?

а) із смерекою; б) з березою; в) із сосною

Пошукові, проблемні, творчі завдання

1. На матеріалі етнографічної, художньої літератури та фольклору дослідіть:

Календарні традиції у росіян і білорусів .

Родинні звичаї і обряди у західнослов’янських народів.

Етнопедагогічні традиції у південнослов’янських народів.

2. Представте культуру кожної слов’янської країни: реферат, виступ, візитка, інсценізація, вірш, пісня.

3. Науковці відзначають багато спільних рис у календарних обрядах українців, росіян, білорусів, сербів, хорватів, чорногорців, македонців, чехів, словаків і поляків. Доведіть, що це справді так.

4.Порівняйте описані в текстах свята, обряди з українськими.

Чи є спільні елементи? Чи є різниця? Чим це зумовлено?

    4.1. Словацьке свято "годи". Ідея свята - вдячність духам і язичницьким богам за багатий урожай, молитва за врожай майбутнього року. Це було не тільки громадське свято, але й сімейне, на нього запрошувались як близькі, так і далекі родичі. У кожному домі серйозно готувались до свята: наводили лад в оселі, запікали гусей, варили пиво.

    4.2. Польське свято Малгожати пов’язували з багатим урожаєм хліба. Говорили: "свята Малгожата - краща жниця", "свята Малгожата - хліба повна хата". Перші груші, що дозрівали саме до дня Малгожати, називали малгожатками. На свято Бартломія намагались визначити погоду на зиму: "Святий Бартломей, тримай кожух на плечах" ("Swiety Barttomieju, trzymaj kozuch na ramieniu"). Вважали, що "суха погода на Бартломея - морозної зими надія" ("Susza w swietego Barttomieja-mroznej zimy jest nadzieja"). Від зимової погоди залежав урожай озимих культур.

    4.3. Словенське свято Мартіна – це день сімейної вечері, до якої обов'язково готують гуску та зроблене із зібраного влітку винограду вино. В обрядах, які проводили словенці у Юріїв день, відбилися найдавніші уявлення про весняне пробудження природи, про магічну силу зелені, квітів, які збирали на луках і прикрашали будинки, людей, тварин. Це свято називали також "Зелений Юрій", головним персонажем свята був чоловік, прикрашений зеленню.

   4.4. Болгарське свято Ладування, або ворожіння на перснях, - це дівоче свято, яке відбувається на Новий рік. Готуючись до ворожіння, в чавунчик з джерельною водою разом із символами родючості - вівсом і ячменем - дівчата кладуть свої персні, прив’язані червоною ниткою до букету, що складається з плюща, дикої герані, базилика. Після виконання обрядових танків чавунчик залишають на ніч під відкритим небом, а поряд з ним починається ворожіння на долю.

5. Запишіть колискові пісні, які виконуються в різних слов'янських країнах. Назвіть головних героїв пісенних текстів, схарактеризуйте мовні засоби емоційності.

Що спільне в колисанках? Чи наявні відмінні риси?

6. Познайомтеся із сербською народною поезією. Які спільні мотиви з українськими прослідковуються у цій пісні ?

“Волим з драгим по гори одити,

глог зобати, с листа воду пити,

студен камен под главу метати,

нег'с недрагим по двору шетати,

шећер јести, у свили спавати.

Переклад

“Краще з милим по лісі ходити,

глід їсти, з листя воду пити,

холодний камінь під голову класти,

ніж з нелюбом по дворі гуляти,

цукор їсти, у шовках спати”.

7. Познайомтеся з легендою "Людина", записаною сербським дослідником Йованом Дучічем. Які спільні риси з українськими легендами можна прослідкувати? А які відмінні?

      На п'єдесталі сидить мати з бронзи і годує сина своїми великими темними грудьми. Чути, як залізне молоко ллється у дитяче металеве тіло і як дитина росте й дужо розвивається.

Яке дивне немовля! Коли воно зійде з рук материних і стане людиною, яку величність сили покаже в житті. Його залізне серце задзвенить у дотику з горем тріумфально, як звучать мечі. Його шляхами співатимуть хори шанувальників.

Одного дня дитина стала чоловіком. У його венах бурхала дужа залізна кров. Об його груди розбивалися біди і падали розчавлені йому під ноги. Переможно і гордо стояв він між натовпами. Люди його боялися, бо він був страшним, а жінки любили, бо був лютий.

Це був єдиний чоловік, що не скуштував горя. Але, оскільки він його не зустрів поза собою, він його знайшов у собі. Він відчув, що має душу. Вона його мучила своїми нездоланними питаннями і роз’їдала його металеве серце. Думки линули глибинами його духу, залишаючи сліди отрути, холодні, як змія.

У нього була душа, і вона гнала його, як усіх смертних і мізерних. Сильний між іншими, він був дрібним перед собою...

Тоді він відчув, скільки страшного болю у цьому: не бути, як інші, але бути все ж таки лише людиною. (Переклала з сербської Олена Дзюба).

8. У Т.Шевченка є вірш “Подражаніє сербському”. Поету пощастило відчути й осягнути багатство й велич саме сербської народної пісні.

Прочитайте цей вірш, познайомтеся з версіями науковців стосовно появи цього вірша.

10. У багатій спадщині Лесі України є оригінальний твір, написаний на “південнослов'янський” мотив, - поема “Віла-посестра”. Поема тематично написана на основі сербського героїчного епосу і сербської міфології.

Доведіть це, спираючись на відвідні джерела з фольклору.

9. Ознайомтесь із текстом. Спробуйте доповнити цей текст, використавши матеріали про відзначення свята Лади в інших слов'янських країнах.

Лада

Про щасливу сім'ю кажуть: "Живуть ладно". "Ладо моє!-так кликала –плакала князя Ігоря Ярославна. "Ладканками" називають весільні пісні лемків. "Ладки" – дитяча гра сплескування долонями. Оце і все, що залишилось нам на згадку про давню слов'янську Ладу – богиню вірного подружжя, любові та щастя. Ще в ХVII столітті хлопець і дівчина, що збирались одружитися, приносили жертви богині, співали про неї пісні, сподіваючись на щасливе подружнє життя.

Богиня Лада шанувалася багатьма слов'янськими народами, зокрема поляки відзначали її свято цілий місяць – з 25 травня по 25 червня і приносили в жертву богині білого півня. (За Г.Бондаренко).

12. Прокоментуйте повідомлення "Українська культура в Бєлграді" (Літературна Україна, 1 червня 2000).

Уперше в історії украінсько-сербських відносин в Бєлграді проходили дні української культури - з 21 квітня по 14 травня 2000 року.

Цей резонансний у культурному житті Югославії захід відбувся завдяки зусиллям Етнографічного музею в Бєлграді та Етнографічного музею Інституту народознавства НАН України, а насамперед - Товариства Сербія-Україна в столиці Югославії. У перший день відбувся круглий стіл на тему "Традиція і перспектива розвитку української національної ідеї в культурно-історичному контексті". Бєлградці мали змогу подивитися фільми Л.Осики "Кам'яний хрест", "Захар Беркут", "Посвята", "Поет і княжна", документальний фільм "Святкування Воскресіння Христового в Україні".

На літературному вечорі провідні югославські науковці прочитали ряд лекцій - академік Петар Влахович висвітлив тему "Про деякі етнічні риси українців", професор з Нового Саду Юліан Тамаш - "Українська література між Сходом і Заходом", академік Дінко Давидов "Українсько-сербські художні зв'язки доби бароко", професор Бєлградського університету Міодраг Сібінович "Українська ліра в сербській перекладній літературі". У виконанні артиста Івана Ягодича звучали вірші з антології української поезії.

Оскільки дні проходили під час святкування Воскресіння Христового, з цієї нагоди в Етнографічному музеї Бєлграда відкрилася виставка "Українська писанка" із колекції Львівського етнографічного музею, яка викликала велике зацікавлення громадськості - на відкриття прибуло близько 500 гостей. Крім того, відбувся круглий стіл "Символіка писанки", на якому, зокрема, доповіді виголосили пані Марія Пігуляк, автор виставки, о. Роман Мизь, український священик з Нового Саду. Було проведено урок з техніки розпису писанок. Виставка експонувалася й у Новім Саді.

У заходах Днів культури відбувся концерт духовної музики наивідомішого югославського смичкового квартету Белотті. Спеціально для цієї нагоди було підготовлено перший у світі тримовний (сербсько-українсько-англійський) СD-диск "Олександр Довженко", презентація якого відбулася після круглого столу.

      Усвідомлення ролі й значення гуманізму, міжнаціональної толерантності в розвитку людського суспільства сьогодні, виховання  рис чуйності, доброти,  уміння пробачати розкривається у творі Л.Пономаренко «Гер переможений».

         Давно відгриміла найстрашніша війна XX століття. Все менше залишається її очевидців - сивих ветеранів, які ще пригадують роки, коли здавалося, що розпечене від гарячого заліза небо злилося з багряною від крові землею...

   Україна ще й досі не підрахувала остаточно усіх своїх втрат у тому безглуздому бойовищі. А вже пізніше народилось ще одне поняття - «діти війни» - таке неприродне й жахливе! Це вони спізнали всі труднощі життя в німецькій окупації, це вони місяцями ховалися у товарних поїздах, пробираючись у тил, ставали «синами полків», героями-партизанами, полоненими фашистських концтаборів...

       Саме від імені такої «дитини війни» ведеться розповідь у новелі «Гер переможений». Дівчинка та її друзі жорстоко поводилися з полоненим німцем Фрідріхом тільки тому, що забагато горя принесли окупанти в їхнє дитяче життя, на їхню рідну землю. Вони ще не розуміли, що й для хворого солдата ця війна стала трагедією: він втратив домівку й сім'ю, про яку нагадувала лише невеличка фотографія найрідніших у світі людей - двох маленьких донечок.

    Разом з такими ж полоненими, як він, Фрідріх будував будинок, де згодом мали оселитися українські сім'ї, у тому числі й родина нашої героїні. Спочатку важко було, а потім кожна цеглинка ніби гріла руки, в стіни вкладалася ціла душа. Проте не витримав німець безнадії, хвороби, наклав на себе руки. А, може, останньою краплею, що штовхнула його на цей крок, була недитяча жорстокість дітей: витолочені посаджені ним нагідки, хрестик із паличок, перев'язаних травою, дошкульні грудки, що вціляли в нього...

   І лише коли дівчинка подорослішала, вона збагнула всю несправедливість становища. Це війна знедолила, позбавила щастя і життя Фрідріха, який був звичайним солдатом, що за чиїмсь злочинним наказом узяв до рук зброю і прийшов на чужу землю як ворог, як загарбник. А в душі у нього лунали німецькі пісеньки, жила любов до квітів, до краси й гармонії, про що свідчив збудований так доладно будинок. А ще гнітила постійна туга за рідними, за домівкою, за вільним життям, коли не січе, як батіг спину, дошкульне слово охоронця-наглядача.

    Так, він прийшов як ворог, але тепер, переможений, набрав подоби звичайної людини, яку вже неможливо було ненавидіти...

   Можна запропонувати нетрадиційний початок уроку — емоційну, схвильовану розповідь учителя:

     З 1941 по 1944 роки Україна була окупована німецькими військами. Київ оборонявся 2 місяці. Вороги втратили близько 100 тисяч війська. Але захисники Києва були оточені. У полон потрапило майже 660 тисяч осіб, з яких 60 тисяч — командирів. 73 дні тривала оборона Одеси[1,459-460].

   О. Довженко у «Щоденнику» описав, як 13 січня 1942 року в 30-градусний мороз німці вели на розстріл роздягнених, босих, у кайданах 100 матросів. Люди дивилися і завмирали від страху. А потім, ризикуючи потрапити під кулі, знімали з себе одяг і кидали матросам. Але ті не поспішали підіймати, немов не помічаючи морозу, який палив їх вогнем, ішли вони на страту з гордо піднятими головами, співаючи пісню про море [3,163].

      Початком визволення України стала Сталінградська битва, у якій німецька армія втратила 1,5 млн. осіб, 1/4 усіх своїх військ. Тисячі німецьких солдат та офіцерів потрапили в полон. Можливо, Фрідріх — герой новели Л. Пономаренко «Гер переможений» — один із них.

   Бесіда на закріплення емоційного сприйняття. Семикласників можна запитати:

— Чи змінився ваш настрій після того, як ви прослухали новелу? Який він (радісний, приємний, гарний, сумний,задумливий, тривожний)?

— Над чим спонукає замислитися цей твір?

— Що в тексті було незрозумілим?

Поміркуйте над предметом новели — незвичайна подія (через 50 років жінка знайшла в стіні будинку фотокартку дітей полоненого німецького офіцера, який будував його і загинув на її очах).

— Що більше цікавить авторку: незвичайна подія чи персонажі?

       Доведіть, що Фрідріх — новелістичний герой (в умовах війни, полону зберіг любов до дітей; пошану до прекрасного, витонченого; не відплачує злом ворогам. «Незвичайним» є контраст внутрішнього світу та зовнішності німця. Діти прочитають відповідні епізоди). До речі, чи не здається вам, що «портрет» дещо суб'єктивний: Фрідріха описує хтось, хто його ненавидить? Цей хтось — автор?

   У новелі обов'язково присутній ще один персонаж — оповідач. У новелі Л. Пономаренко це дівчинка, згодом — жінка похилого віку. Учні доводять текстом («ми, діти, добре пам'ятаємо», «ми розвоювали ту землицю», «крізь сон я чула», «я сиділа на вікні» тощо); зачитують, як діти топтали і розкидали квітник, дражнили Фрідріха, обкидали камінням; навіть обгороджену ворогом грядку вважали загрозою, «його маленькою державкою в нашому злиденному місті» . Чи має героїня право ненавидіти німця? Ось якою побачив Україну періоду Другої світової війни О. Довженко: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю». Чи поділяє позицію  автор? З'ясуємо, розглянувши інші особливості новели, зокрема характер новелістичної сюжетобудови. Сюжет новели простий, однолінійний, одновершинний, напружений, концентричний; відкидається все, що заважає руху до кульмінації. У творі «Гер переможений» немає експозиції; автор не пояснює, де і коли відбуваються події; можна лише здогадуватися про передісторію Фрідріха; навіть ім'я оповідача виявляється несуттєвим у ланцюжку душевних порухів, який сплітається від першого речення: «Полонені німці зводили цей квартал з любов'ю і розпачем» : любов визначила сутність життя німецького офіцера у полоні, розпач призвів його до смерті. Але новела не уривається на найвищій точці напруження (зачитується епізод від слів: «Одного ранку його знайшли під стіною барака /.../» до слів: «/.../навіть не насипавши горба» ); суть «несподіваної» розв'язки — життя Фрідріха продовжилося в його добрих справах. Раптово серед грудня зацвіла посіяна ним квітка  як символ любові, яка розтопила лід ненависті до переможеного ворога. Чому авторка ускладнює новелістичну композицію паралелізмом розв'язок? Хоч між ними різниця в півстоліття сюжетного часу, на нашу думку,

Л. Пономаренко прагне закріпити в свідомості читача біблійні істини: любов покриває багато гріхів; ніколи любов не перестає.

         Авторка «Гера переможеного» зізнається, що їй в літературі імпонує все, що несе дух новизни і відкриття . Новелі Л.Пономаренко властиві  документальність, драматизм (за словами письменниці, трагічні долі героїв творів — то різні періоди життя її самої або близьких: друзів, сусідів, знайомих); ліризм, психологізм («кожен твір /.../ — і переплаканий, і пережитий»; «головне для неї — не життєподібні образи і картини, а життя з його глибинами і широтами, як добром, так і злом. До того ж — не так у зовнішніх виявах, як внутрішніх нуртуваннях»; сприймання дійсності в «мікрочастинах», звідси — мініатюрність, фрагментарність; контрастність: проектування «дрібного» матеріалу на глибинний сенс життя і смерті, любові і ненависті, творення й руйнування. Чи не в цьому секрет її популярності, зумовлений мистецьким кредо: «бачачи минуле і дивлячись у майбутнє, бути сучасними» ?

         На підсумковому етапі уроку учитель може запропонувати учням поміркувати над рядками з новели Любові Пономаренко «Гер переможений»: «Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів "фрау"».

             З давньої української літератури у 8 класі вивчається «Слово о полку Ігоревім».

Робота над аналізом твору може бути проведена на інтегрованому уроці української та зарубіжної літератури. Дослідження  спільного й відмінного  у творах «Слово о полку Ігоревім» та «Пісня про Роланда», сприятиме  усвідомленню вічних загальнолюдських цінностей,  розумінню  того, що те, що об’єднує народи, значно сильніше за те, що їх роз’єднує.

      Проведення літературних паралелей обумовлено подібністю епохи, за якої були написані дві поеми, історичних фактів, покладених в основу сюжетів, схожістю змісту і форми двох творів. Пропонований матеріал слід використовувати як під час текстуального вивчення “Слова о полку Ігоревім”, так і при проведенні підсумкового уроку, присвяченого вивченню героїчного епосу Середньовіччя. Так, на першому уроці, розповідаючи учням про складність і суперечливість епохи Київської Русі ХІІ ст, відтворення яких лягло в основу сюжету “Слова о полку Ігоревім”, вчитель наголосить на питанні виникнення героїчного епосу, зауваживши, що зі всіх жанрів світової середньовічної народної поезії він зберігся найкраще.

          Учні мають засвоїти матеріал про історію створення епосу, зокрема про те, що він зародився в епоху племінних міжусобиць, у період формування державності та боротьби з чужоземними завойовниками. Тому історична основа епосу переосмислюється з точки зору народної ідеології. Героїчний епос виражає загальнонародні інтереси, відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні національної свідомості кожного народу. Тут доцільним буде разом з учнями пригадати пам’ятки героїчного епосу різних народів: французького - “Пісня про Роланда”, іспанського - “Пісня про Сіда”, німецького - “Пісня про Нібелунгів”.

            Учитель зауважить, що “Слово о полку Ігоревім” є пам’яткою історії й культури Київської Русі. У ній з винятковою художньою силою відтворено картини героїчної боротьби наших пращурів із половцями наприкінці XIІ ст.

             Цю тему слід продовжити на підсумковому уроці при зіставленні “Пісні про Роланда” і “Слова о полку Ігоревім”, спонукаючи учнів до пошуків спільного і відмінного у предметах зображення двох поем.

-        Визначте і вкажіть, що є спільним для двох поем?

-        Про що говорять наслідки цих військових походів.

-        Чим відрізняються зображувані події в “Слові о полку Ігоревім” і в “Пісні про Роланда”? Доведіть свою думку, спираючись на знання тексту поем.

      Далі вчитель пропонує підсумувати вищесказане про князя Ігоря та Роланда і зробити висновок про особливість їхнього зображення в поемах.

      Учні узагальнюють: князь Ігор і Роланд зображені в поемах досить неоднозначно, у всій складності характерних їм протиріч.  Зіставленню образів короля Карла і князя Святослава Київського слід приділити не меншу увагу з таких причин: по-перше, у них багато спільних рис, по-друге, у них втілено основний ідейний пафос творів. Цю роботу пропонуємо виконати, відповідаючи на ряд запитань і завдань:

1.   Який спільний художній прийом використали автори поем для змалювання образів Карла і Святослава? Як він допомагає розкрити характери, наміри героїв? Підтвердіть свої думки прикладами.

2.  Визначте спільне в характерах і зображенні двох персонажів.

3.  Яка роль кожного з образів у художньому втіленні ідейного задуму творців поем?

      Підсумовуючи порівнялну характеристику, учні роблять висновок,  що те, що об’єднує народи, значно сильніше за те, що їх роз’єднує.

                Формуванню толерантних  міжнаціональних стосунків сприятиме вивчення життєвого та творчого шляху письменника. Перш за все тому, що біографія – це ключ до творчості. Життєпис письменника – це і можливість збагнути його епоху, час життя, адже більшість митців  були активними громадськими діячами. Як писав Тарас Шевченко: “Історія мого життя є частиною історії моєї батьківщини”.

Вивчення біографії має і культурологічну цінність. За словами О.Демчука, належне ознайомлення з життєвим шляхом письменників — це й своєрідна енциклопедія нашої культури. Проте чи не найбільший потенціал має біографія як засіб морального та світоглядного виховання учня. На матеріалах життєвого шляху письменника можна формувати у молодого покоління кращі моральні якості — любов до праці, рідного краю, свого народу, чесність, принциповість, високу ідейність, культуру толерантних міжнаціональних стосунків.

                                                                                                  Григорій Сковорода

           Григорій Сковорода – предтеча української літератури, педагог і творець власної філософської системи, згідно з якою жив і писав. Під час мандрівки по світу побував в Угорщині,  Будапешті, Відні, Пресбурзі, Празі, Братиславі та в ін.. Мав нагоду відвідувати кращі європейські університети, слухати лекції відомих професорів, працювати в бібліотеках, вивчати іноземні мови, дискутувати із зарубіжними науковцями.   Ці поїздки  дали можливість пізнати філософське вчення, в основу якого покладено ідею братерства і суспільної згоди, теперішнім словом міжнаціональної толерантності. Його ідею “втечі” від світу аж ніяк не слід розглядати як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом.  Він вважав, що сили, які протистоять злу, сили добра знаходяться в самій людині, дані їй від природи, їх треба відкрити, пізнати й привести в дію. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя  гідний людини. На цій основі і побудоване його просвітительське вчення,  його суспільний ідеал. У зв'язку з цим важливо сказати і про зв'язок світогляду мислителя з народною мудрістю, зокрема про використання у його творчості приказок та прислів'їв, пісенних та казкових мотивів. Те, що Сковорода майже в кожному зі своїх творів посилається на українські, російські, латинські прислів'я, свідчить не лише про його добре знання фольклору, а й про те, що своє філософське вчення він прагне обгрунтувати з урахуванням здорового глузду народу, його величезного духовно-практичного досвіду.

        На зміст філософії Сковороди значно вплинули традиції вітчизняного письменства та філософії XVII—XVIII ст. Сковорода був добре обізнаний з надбаннями філософської думки російського та білоруського народів. Його творчість співзвучна з ідеями російських мислителів того часу. Провідні ідеї спадщини Сковороди виразно перегукуються з поглядами російських просвітителів XVIII ст. М. Ломоносова, А. Анічкова, М. Поповського, М. Новикова та Я. Козельського, спадщина якого є спільним надбанням російської та української культур.

                                                                                                Тарас Шевченко   

 Усi ми знаємо Тараса Григоровича Шевченка як украïнського народного письменника, справжнього патрiота своєï нацiï. Майже усе написане ним було присвячене Украïнi, яку поет змальовував з великою любов'ю. Його заклик "Свою Украïну любiть" проходить червоною ниткою через усю його творчiсть, так само, як мотив ненавистi до поневолювачiв рiдного народу. Але чи є це пiдставою вважати, що Шевченко ставив свою нацiю понад усе?

       Може скластися таке враження, адже багато рядкiв його творiв присвяченi обвинуваченню царськоï Росiï або польськоï шляхти. Та лише на перший погляд.  Тiльки в дуже обмежених людей патрiотизм набуває форми несприйняття i ворожого ставлення до усiх iнших нацiй.  "З його слiв я вперше зрозумiв, як треба любити батькiвщину i свiй народ" - пише про Шевченка грузинський поет Акакiй Церетелi у статтi "Моï спогади про Шевченка", який вiдчув пiсля спiлкування з украïнським Кобзарем спорiдненiсть доль двох настiльки рiзних народiв. "Сей новий патрiотизм нашого поета, - уточнює цю думку Iван Франко, - основується свiдомо та твердо на любовi до всiх людей, на бажаннi загальнолюдського братерства, на прихильностi до всiх пригноблених i покривджених, мiж котрими перша i найближча серцю поета його рiдна Украïна".

     Особливу увагу учнів слід звернути на формування літературно-естетичних та суспільно- політичних поглядів Т.Г.Шевченка.

     Шевченко надавав особливої ваги особистим контактам з діячами російської літератури й образотворчого мистецтва і все життя, наприклад, шкодував, що не познайомився з М.Гоголем. «Я никогда не перестану жалеть, - писав він Варварі Рєніній,- что мне не удалось познайомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с таким человеком неоцененно…».             Зусиллями передових російських діячів Т.Г. Шевченка 22 квітня 1838 року було визволено із кріпацтва.

       Карл Брюлов – видатний російський художник, професор Академії мистецтв у Петербурзі. За кошти, виручені від продажу  портрета В.Жуковського, було викуплено

 Т. Шевченка. А невдовзі поета завдяки клопотанню К.Брюлова прийняли до Петербурзької академії у клас К.Брюлова.

     Віктор Григорович – російський учений, один із засновників слов’янської філології в  Росії , член-кореспондент Петербурзької академії.

     Василь Жуковський – російський поет. Належав до діячів російської культури, які високо оцінили Шевченків талант і взяли безпосередню участь в організації викупу поета із кріпацтва. Шевченко присвятив Жуковському поему  «Катерина».

      Олексій Венеціанов – російський живописець і графік, академік. Брав активну участь у визволенні Шевченка з неволі.

     Кобзар у 1840 році був надрукований у Росії, його вихід вітала вся прогресивна російська журналістика.

      Повертаючись з України у 1845 році, Шевченко зупиняється в Москві, де знайомиться з великим російським актором М.С.Щепкіним.  Їхні зустрічі й листування свідчать про надзвичайно щирі, сердечні стосунки між двома геніями, в минулому кріпаками.

       У листопаді 1849 року в Оренбурзі поет зближується з групою передових польських діячів, які теж відбували заслання, особливо із Броніславом Залеським.  За активну участь у підготовці Познанського повстання Залеський у 1848 році був відданий  у солдати Оренбурзького корпусу. Художник, історик, один з найактивніших учасників гуртка політичних засланців в Оренбурзі, Залеський, як і Шевченко, був вільний від будь-яких національних упереджень. Залеському присвячує Шевченко вірш «Полякам». 

      У цьому ж 1849 році  відбулася друга скромна, але сердечна зустріч Шевченка, влаштована солдатами-поляками. На прийомах декламували поезії Шевченка і співали. Занотовано тост українського поета: «За дружбу і любов України до братньої Польщі! За дружбу і любов, що розквітнуть і принесуть плоди…»  Діяльність Шевченка мала велике значення для польського революційного руху.

        Т.Шевченка, поета-гуманіста, глибоко хвилювала історична доля казахського народу, що стогнав під подвійним гнітом – російських поміщиків і казахських баїв.  І коли в 1853 році комендантом Новопетровської фортеці став І.Усков, який досить приязно поставився до поета, Шевченко відвідує туркменські та казахські аули, вивчає побут і звичаї місцевих жителів. Важке життя казахського народу поет відобразив і в поетичних творах , і в малюнках.

         27 березня 1858 року Шевченко приїжджає у Петербург, передові діячі із захопленням його зустрічають.  «Было литературное чтение в Пассаже с участием Достоевского, Бенедиктова, Майкова и Шевченко, - писав Обручов.  – Шевченко же приняли с таким восторгом, какой бывает только в итальянской опере. Шевченко не выдержал, прослезился…» 

        У цьому ж році поет знайомиться із знаменитим трагіком Олдріджем, відвідує вистави з його участю, створює його портрет. «Крім схожості характерів, - згадує К.Юнге, - у цих двох людей було багато спільного, що викликало в них глибоке співчуття один до одного; один у молодості був кріпаком, другий належав до зневажуваної раси; і той, і другий зазнали в житті багато гіркого, обидва палко любили свій знедолений народ».  Шевченко завжди був поборником дружби народів.  Він помер у розквіті творчих сил. На смерть поета відгукнувся Некрасов віршем «На смерть Шевченка», в якому назвав Шевченка « русской земли человеком замечательным».

      Для будь-якоï людини є природним любити найрiднiше. Але вiддаючи серце

близьким людям, наприклад, членам своєï родини, культурна людина не вважатиме ворогами усiх iнших людей лише за те, що вони не входять в коло "близьких". Те саме є справедливим i щодо ставлення патрiота до iнших народiв. Так, нам вiдомо з творiв Шевченка, як вiн ставився до Росiйськоï iмперiï - "тюрми народiв". Вiн засуджував колонiальну полiтику росiйського царизму, увесь державний устрiй. Але саме імперiя, царизм були його ворогами - а не росiяни взагалi. "Москалi" як представники ворожого устрою - а не росiйського народу. Росiйський народ у його зображеннi був майже такою самою жертвою, як украïнський та всi iншi народи, що входили до складу Росiйськоï

iмперiï.

  Од молдаванiна до фiнна

  На всiх язиках все мовчить, -

пише Шевченко, але його спiвчуття поневоленим також охоплює усiх "од молдаванiна

до фiнна". Поет закликає до солiдарностi мiж безправними народами, до ïх

об'єднання проти спiльного ворога - конкретного суспiльного ладу.

     Так само у "Гайдамаках" та iнших творах на iсторичну тематику, хоча у деяких

героïв звучить ворожiсть до "ляхiв" взагалi, не слiд плутати ïх слова з авторськими. Польський народ не був у розумiннi Шевченка ворогом украïнцiв, так само, як народ росiйський. Так, упродовж рiзних iсторичних перiодiв певнi нацiï пригноблюються

представниками iнших, i образи за це часто живуть довше за власне поневолення. Але Шевченко не пiддається й таким образам. Вiн пам'ятає про спорiдненiсть мiж близькими нацiями краще, нiж про ситуативну ворожнечу.

  Того ж батька, такi ж дiти, -

  Жити б та брататься.

  Нi, не вмiли, не хотiли,

  Треба роз'єднаться! -

пише вiн про украïнський та польский народи. До народного повстання гайдамакiв призвiв не конфлiкт мiж iнтересами саме народiв - винною є польська шляхта, а самi нацiï, на його думку, є братнiми. I пiзнiше, у вiршi "Ще як були ми козаками" , поет повертається до цiєï ж теми:

  Отак-то, ляше, друже-брате!

  Неситiï ксьондзи, магнати

  Нас порiзнили, розвели...

  Шевченко мрiє про об'єднання мiж слов'янськими народами:

  Щоб усi слов'яни стали

  Добрими братами,

  I синами сонця правди...

Це - рядки з поеми "Єретик". До речi, образ ворога в цiй поемi грають вже не "москалi" чи "ляхи-шляхтичi", а нiмцi - чергове уособлення колонiальноï полiтики, як такоï, на прикладi конкретних iсторичних обставин.  I, нарештi, доказом ставлення Кобзаря до дружби всiх народiв можуть стати рядки

"I Архiмед, i Галiлей":

  I на оновленiй землi

  Врага не буде супостата,

  А буде син, i буде мати,

  I будуть люди на землi.

Саме "люди" взагалi, без роздiлення на народи, або пригноблених та тих, хто

гнобить. Отже, дружба народiв була не лише темою що епiзодично порушувалась у рiзних його творах - вона була частиною шевченкiвськоï мрiï про свiтле майбутнє.                                     Оцінюючи творчість Т.Шевченка, не можна не зважити на її зв’язки з античністю, слов’янською міфологією, європейською культурою, в т.ч. літературою. Як свідчать його ліричні та епічні твори, в поетичну свідомість увійшла антична література з розгалуженою системою образів. Наприклад, Прометей у Шевченка стає символом боротьби народів царської Росії за визволення; у своїх творах поет згадував державних осіб (Августа та Нерона), філософів (Сократа й Геракліта), поетів (Гомера, Вергілія, Горація та Овідія), порівнював українців – месників за панську кривду – з богами й героями Еллади й Риму. Одними з улюблений героїв письменника були Гелемон і Бавкіда з “Метаморфоз” Овідія.

У російськомовних поемах Шевченка “Тризна” і “Слепая” відчувається його добре знайомство з байронівськими стилістичними й композиційними прийомами. Творчість окремих європейських письменників (Роберта Бернса, Альфреда де Віньї) сприяла утвердженню принципу народності і в творчості Кобзаря. Особливо близька Шевченку була слов’янська поезія. У поемі “І мертвим, і живим...” згадується чеський поет В.Ганок; видатному діячеві чеського і словацького відродження П.Шафарикові він присвячує поему “Єретик”, за мотивами відомих сербських пісень, виданих В.Караджичем, пише вірш “Подражаніє сербському”; високо цінує польського поета А.Міцкевича.

Але, звичайно, найближчою була Шевченкові російська література, та й сам поет включився в процес творення російськомовних повістей.

      В творчості Т.Г.Шевченка прослідковується перегук з багатьома творами національних літератур у процесі інтеграції світової та європейської культур. У своїй творчості поет підіймає  проблеми  національні і загальнолюдські.

         У Львові презентували карту "Пам'ятники Тарасові Шевченку в Україні та за кордоном"   Її видали з ініціативи благодійного фонду “Україна-Русь”. Тут подано інформацію, скільки пам'ятників поетові є в областях України і за кордоном.

          "У світі нараховується близько 1100 пам'ятників Шевченку", - розповів президент фонду Ростислав Новоженець. - Майже половина з них – 430 – у трьох галицьких областях. У Рогатинському районі Івано-Франківщини на 51 населений пункт налічується 31 пам'ятник Шевченку. Найменше монументів на Харківщині – лише чотири. Для порівняння, пам'ятників Пушкіну у світі не більше двохсот".

Карта інформує, що пам'ятники поету є у 48 країнах світу.

      "Найоригінальніший встановлений на піку Шевченка у Кабардино-Балкарії, на висоті 4200 метрів над рівнем моря, - додав директор музею-кімнати Тараса Шевченка Роман Наконечний.

      Найвищий пам'ятник відкрили п'ять років тому у Ковелі Волинської області. Його висота сім метрів, а вага – двадцять тонн. Найдавніший з існуючих донині пам'ятників стоїть у селі Лисиничі біля Львова. Його встановили у 1911 році.

                                                                                               Пантелеймон Куліш

          Через усе життя П. Куліш проніс сприйняту в юності ідею Гердера про цінність національної самобутності й неповторного історичного шляху кожного народу. Додержуючись думки про існування універсальних законів розвитку природи й суспільства, український мислитель був переконаний, що збереження і вияскравлення національного розмаїття людства має свою всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту.

         З листопада 1845 р. П.Куліш працював у Петербурзі вчителем гімназії та викладачем російської мови. Проте жандарми запідозрили в ньому активіста й на початку квітня 1847 р. заарештували у Варшаві, куди він прибув за відрядженням Петербурзької Академії для вивчення слов'янських мов і культур.

         У квітні 1856 р. Кулішеві повернули право друку. З величезною енергією розгорнув він різнобічну діяльність, утвердившись у 1856—1863 pp. як одна з чільних фігур серед так званої української колонії в Петербурзі (Т. Шевченко, М. Костомаров, В. Білозерський, Ганна Барвінок, Марко Вовчок, А. Маркевич та ін.), авторитетний організатор українського літературного процесу, енциклопедична постать в історії нашої культури. З його ініціативи в Петербурзі працювала «Друкарня П. О. Куліша» (1857—1863), в якій він виконував основну редакторську роботу. Тут вийшли друком перша крижка «Народних оповідань» Марка Вовчка, альманах «Хата» (1860) і найповніше на той час зібрання творів і листів Гоголя («Сочинения и письма», т. 1—6, 1857) з Кулішевою передмовою. У серії «Сільська бібліотека», призначеній для народного читача й слухача, «Друкарня П. О. Куліша» випустила в світ близько 40 дешевих книжечок-«метеликів» з творами Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка, О. Стороженка, Ганни Барвінок та ін. Тут друкувалися російський сатиричний журнал «Искра» (1858) і перший загальноукраїнський журнал «Основа» (1861—1862), який організували й редагували В. Білозерський, Куліш, Костомаров і Шевченко, і на сторінках якого було вміщено чимало Кулішевих творів різних жанрів — художніх, історіографічних, літературно-критичних, публіцистичних.

    Лейтмотивом Кулішевих змагань упродовж усього життя було двоєдине прагнення: зберегти національне обличчя українського народу, його мову й культуру, звичаї і традиції, закласти основи національно-самобутньої української літератури — і водночас європеїзувати українців. Орієнтуючи співвітчизників на засвоєння здобутків західної і світової цивілізації, він ревно жадав вивести рідний народ, українське письменство й науку на широку дорогу світового культурного поступу.

         Історично правдиво змалювавши соціальні та міжнаціональні відносини, Куліш дав їм суб'єктивне тлумачення.

        Історіософсько-публіцистичне осмислення Кулішем української минувшини й перспективи, взаємин із сусідніми народами, співвідношень між науково-технічним поступом і народною культурою, цінностей просвіченості природної й штучної, зв'язків України зі світовою цивілізацією, діалектики національного та вселюдського й досі не втратило своєї актуальності та дискусійного звучання.

                                                                                                            Іван Франко

       Багатогранність художніх і наукових інтересів І. Франка - поета, прозаїка, драматурга, літературознавця, критика, фольклориста, публіциста, історика, етнографа, економіста - виняткова творча продуктивність і енциклопедичність можуть поставити його в один ряд з гігантами Відродження. Слід особливо зазначити невмируще значення літературної спадщини письменника для вітчизняної і світової культури. І.Я.Франко один із перших висунув широку програму єднання прогресивних культур світу, пропагував ідеї братання народів і літератур.

    Франко закликав передових українських письменників звертатися до російської та світової літератури, вивчати її, поширювати серед рідного народу і тим самим збагачувати свою національну літературу.  На думку Каменяра, спільність ідей та ідеалів у творах передових письменників одного покоління різних країн зацікавить весь цивілізований світ, бо всі знайдуть ті самі почуття, страждання, прагнення, які хвилюють кожну людину.

    «Кожний чільний сучасний писатель, - писав І.Франко, - чи він слов'янин, чи німець, чи француз, чи скандинавець, - являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний, національний грунт, а своїм пнем і кроною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів…».    

   На думку А.І. Белецького, Іван Франко був найбільшим політичним  поетом Європи – поряд  із Беранже, Гейне, Некрасовим, Гюго й ін.

     Як відомо, український письменник брав участь у  російському і польському визвольному русі, працював в російських, польських, чеських та німецьких виданнях.  Близькими й дорогими для Франка були чехи і словаки, що мали спільну історичну долю з трудящими Галичини. Франко щиро полюбив ці народи за волелюбність, працьовитість, сприяв взаємопізнанню і взаємозбагаченню культур. Бачити щасливими всіх людей, незалежно від національної приналежності, - заповітна мрія Каменяра.

                                   Ні, хто не любить всіх братів,

                                   Як сонце боже, всіх зарівно,

                                   Той щиро полюбить не вмів

                                   Тебе, коханая Вкраїно!

І поет-громадянин шукає нових шляхів у ліквідації больових точок у контактах із "сусідами". У вірші "Ляхам" він не минає усієї складності проблеми. Про це Франко розповідає теж у цілому ряді статей, зокрема у розвідці "Наші погляди на польське питання". Не раз повертається до ідеї  Золотих мостів дружби, будованих на міцно укріплених суверенних берегах.

 Братаймось, як з рівними рівні,

 А не як пани і піддані!

 Користі хай в'яжуть нас спільні,

 А не пересуди погані.

 І кождий на своєму полі

 Для себе і жиймо, й працюймо,

 Для власного щастя і долі!

      Не були перевидані і чотири поезії з циклу "Жидівські мелодії": "Самбатіон", "Пір'я", "Асимілятора", "Заповіт Якова". У цих віршах виявив поет глибоке розуміння закономірних національних прав єврейського народу, Зокрема, у вірші під характерним іронічним заголовком "Асиміляторам" Франко розповідає притчу про незнищеність тисячолітніх національних традицій єврейського народу і безглуздість асиміляторських тенденцій:

 Пригнути жидів, покорити

 Ви раді б під ваші права,

 Їх мову й закон розорити?

 Пусті , безумні слова.

 А знаєте ви, що за сила

 В тій мові, в законі тому?

 Вона від віків нас водила,

Мов стовп огняний через тьму.

 Се щит наш від напору вражого,

 Се зв'язок, що час не порве,

 В ній Якова, праотця нашого

 Незломнеє серце живее.

      Франко і його творчість німецькою мовою

       Історики австрійської літератури майже не приділяли уваги таким авторам, що вносили свій більш-менш скромний внесок у її розвиток, рідна мова яких не була німецькою  і які себе не вважали німцями. І. Франко ще з раннього дитинства опанував німецьку мову бездоганно. Творчість І. Франка німецькою мовою доцільно включити в контекст тодішньої австрійської літератури, особливо публіцистики.

     І. Франко не тільки опублікував цілий ряд публіцистичних статей, йому належать і белетристичні добутки німецькою мовою , особливо розповіді. Він створив також чудові переклади творів  Т. Шевченка й українських народних пісень. І. Франко німецькою мовою написав безліч критичних статей і статей про історію літератури. В австрійській пресі, особливо в газеті-журналі «Ди Цейт», він боровся за права своїх земляків, часто потоптаних місцевою владою в Галичині.  Ще одна область літературної діяльності І. Франка німецькою мовою - це наука, особливо славістика й етнографія.

     Франко і польська література

    Знаходячись постійно в галицькому етнічному казані, диференційованому по національній приналежності жителів, у якому польський елемент протягом століть існував разом з українським, І. Франко, що навчався в польській гімназії й університеті, схильний був до активної участі в культурному житті польського народу.      Особиста участь у розвитку польської культури і літератури подіяла зближенню з видними польськими письменниками, ученими, з якими І. Франко листувався, працював, дружив.  Іван Франко брав активну участь у робочому і селянському русі, у культурному житті польського народу - займався публіцистичною, літературною і перекладацькою діяльністю.

     Франко і література народів Ближнього і Середнього Сходу.

     І. Франко був досить ґрунтовно знайомий з арабською і перською літературами по німецькому, французькому, російському, англійському і польському перекладах. Не залишилася поза його палючим  зором  і тюркомовна література.    І. Франко глибоко цікавився фольклором, зокрема казками.    Інтерес до народів Ближнього і Середнього Сходу проявився в І. Франка з юнацьких  років, про що свідчать його листи і добутки на східну тематику. Він збагатив українську літературу перекладами тюркських віршів Гази-Гирея, переробками арабських казок зі збірника «1001 ніч» - «Абу-Касимов)» і «Коваль БАСИМ» - продемонструвавши глибоке проникнення в сам дух арабських казок, передавши атмосферу середньовічного східного міста.    І. Франко протягом усього свого життя виявляв пильну цікавість до літератур народів Ближнього і Середнього Сходу. Як геніальний мислитель, революціонер-демократ, що стояв на рівні найбільш передових ідей свого часу, він не міг не бути інтернаціоналістом.

Франко в грузинській літературі.

     Грузинська громадськість знає і цінує творчість класика української літератури Івана Франка. Ще при житті письменника, слідом за російськими перекладами, з'явилися його добутки грузинською мовою. Журнали «Квали» і «Моамбе» опублікували розповіді І.Я.Франка. Намагаючись збагатити рідну літературу, перекладачі пропагували і ті добутки українського письменника, що по своїй ідейно-творчій спрямованості відповідали національним прагненням грузинської громадськості.

              О Гончар відзначав: « Поборник дружби й братерства народів, І.Франко був одним із тих найневтомніших, найенергійніших, хто протягом усього життя кував оцей золотий міст взаєморозуміння й дружби між народами…».

              О Гончар відзначав: « Поборник дружби й братерства народів, І.Франко був одним із тих найневтомніших, найенергійніших, хто протягом усього життя кував оцей золотий міст взаєморозуміння й дружби між народами…»

                                                                                   Михайло Коцюбинський

        Любов до батьківщини у Коцюбинського органічно поєднувалась з любов’ю до людей усіх націй. Свідченням цього є твори про молдаван, татар, єврейську бідоту, трудящих Італії, глибока любов письменника до російського народу і його культури, дружба з М. Горьким.

Письменник-інтернаціоналіст глибоко переживає горе молдаванина Замфіра Нерона («Для загального добра»),  трагедію бідної єврейки Естерки («Він іде») та інших героїв – синів і дочок багатьох народів. Яскравий приклад цьому є вірш«Поет», в якому показано кровну зацікавленість Коцюбинського долею своїх героїв.

Ти бачиш погроми. І плями крові,

І дзвони під небом ростуть восени,

І стогне осліплена Естерка знову,-

Не прийдуть ніколи забиті сини…

Не прийдуть, не скажуть по-рідному: «Мамо? »

     Коцюбинський протестував проти розпалювання царизмом національної ворожнечі, проти гноблення національних меншостей. Єднання народів письменник розглядав як могутній фактор вселюдського прогресу. Коцюбинський турбувався про переклади видатних творів світової літератури на українську мову, «щоб нам не доводилось (як досі) – зазирати за всьогосвітнім добром до чужої хати». Особливо дбає він про переклади з російської мови. У відповідь на лист П. Тичини, який ставив питання про переклади творів українських авторів на російську мову, М. Коцюбинський писав: «А мені здається, що корисніше було б перекладати з російського на українське. У нас, наприклад, дуже слаба література для дітей, і коли б хто зробив переклад кращих російських творів для дитячої літератури, можна б було видати навіть».  Взаємозв’язок російської й української літератур Коцюбинський вважав могутньою умовою культурного зростання  народів.

     Загальнолюдське щастя – високий ідеал письменника-борця, письменника-гуманіста Коцюбинський одного разу сказав: «Треба б вести з року в рік «Літопис виявлення людяного», – щороку випускати огляд усього, що створено за рік людиною в галузі її піклування про щастя всіх людей. Це був би чудовий посібник людям для ознайомлення їх з самим собою, одного з одним».

      Про глибокі інтернаціональні переконання Коцюбинського свідчить і його лист, написаний 8 червня 1898 року до класика грузинської літератури Іллі Чавчавадзе, Український письменник висловлює свою любов до народу Грузії, її чарівної природи, до прогресивних діячів грузинської літератури.

     І справді, Коцюбинський був щирий і простий у взаєминах з людьми, мав лагідний характер, привабливу зовнішність, був людиною високої культури і незвичайної доброти.

        Коцюбинський був справжнім інтернаціоналістом. Він з любов'ю писав про трудящих Заходу. На лоні пишної природи Італії письменник бачив тяжке життя трудового народу: жінок, які виконують важку, чорну роботу і «таскають на головах камінь»; рибалок, що не лише тяжко працюють, а й щоденно ризикують життям. З ніжністю і теплотою описує він старого сімдесятилітнього рибалку Джузеппе, який «оддав морю сина і внука» і руки якого «ніколи не знають спочинку» («На острові»).

      Коцюбинський глибоко любив життя, вірив у торжество краси і добра над потворністю і злом. «Не раз, вдячно дивлячись на сірі скелі Капрі, - писав Горький, - багато вдягнені пишною зеленню трав та квітів, він говорив:

    - Яка сила життя! Ми звикли до цього і не Помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні б усміхатись світові дружньо». Життєпис Михайла Коцюбинського – це цінний матеріал для формування в учнів культури толерантних міжнаціональних стосунків.

                                                                                 Володимир Винниченко

     Вивчаючи життєвий шлях В.Винниченка, учні дізнаються більше про створення Центральної Ради, одним із принципів якої була толерантність, терпимість до інших поглядів, звичок та рівність усіх народів, націй,релігій.  Провідні діячі Центральної Ради прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин, тому що розвиток і перемога національно-демократичної революції, доля української держави залежала від підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Промисловість, торговий капітал та власність на землю належали російській, єврейській, польській, французькій буржуазії. На всіх вищих адміністративних посадах були неукраїнці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість представників інтелігенції, вкрай вороже ставилися до українського національного руху. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський рішуче заявив, що «оборонці української нації не будуть націоналістами». Він запропонував визначити «усілякі прояви українсткого шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей націоналізм злочинством». Принципово не погоджуючись з гласом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.  Залучити представників інших національностей до державотворчих процесів можна було лише послідовною демократичною етнонаціональною політикою. Український Національний Конгрес ( 6-8 квітня 1917р.) ухвалив рішення: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». Тому на захист вимоги автономії України у складі Російської федерації виступили представники від російського товариства охорони жінок, Єврейської соціалістичної робітничої партії, Польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латинських, естонських громадських організацій. У I та II Універсалах Центральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання ними рідної мови, в тім числі у школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося у подальшому.

        Тридцять відсотків депутатів Центральної Ради складали представники національних меншин, а саме – росіяни, євреї, поляки, молдовани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші. Це дозволило перетворити Центральну Раду із органу суто національного, українського та тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.

Використана література:

1.     Програма з української мови та літератури.
2.    Програма зі світової літератури.
3.    Матеріали Інтернету.