Зустріч у літературній кав’ярні, присвячена творчості двох відомих поетес – Лесі Українки та Марини Цвєтаєвой, "Усі жінки - птахи"

Усі жінки – птахи

Зустріч у літературній кав’ярні, присвячена творчості двох відомих поетес – Лесі Українки та Марини Цвєтаєвой

Мета: вчити абстрактно міркувати; розвивати творчі здібності дітей;

виховувати любов до прекрасних зразків поезії, живопису, музики.

 

Обладнання: портрети жінок, портрети Лесі Українки та Марини Цвєтаєвой, стіл, лампа, свічки, мультимедійна презентація, відеофрагменти

 

Тип: зустріч у літературній кав’ярні

 

Хід зустрічі

І. Вступне слово вчителя про мету і тему засідання творчого клубу.

Ведучий 1.

Ми раді бачити всіх присутніх. Людей небайдужих до мистецтва, до літератури, до музики, до всього прекрасного.

Ведучий 2.

Сьогодні ми хочемо поговорити про долі двох великих поетес: Лесі Українки та Марини Цвєтаєвой.

Ведучий 1.

Давайте порівняємо їх жіночі долі, творчі натури, поезію. А розпочнемо з притчі про «Жінок – птахів» Лідолії Нікітіной

 

(На фоні ліричної мелодії учениця читає притчу)

Усі жінки – птахи! Усі до єдиної! Вони вмирають, як тільки зникає відчуття польоту, надія, що знову вдасться злетіти в небо. Вони перестають безтурботно дивитися на себе в дзеркало. Радіти квітам, помічати закоханих... Їх очі до всього на світі стають байдужими... Ти – останній помах моїх крил! Промінь світла, згаслий в нічному багатті! ... Ти – незнайоме небо! Незнайома дорога! Я на ній – птаха! Бреду, спотикаючись, замість того, щоб летіти над землею.

Жінки – птахи! Усі до єдиної! Поки їх окрилює любов!

 

Ведучий 2.

Жінки-поетеси – це унікальне словосполучення. Вони, як і чоловіки, залишили свій неповторний слід у літературі. Але їхній шлях у мистецтві яскравий!

Ведучий 1.

   Вони – глибокі, яскраві натури, що пережили розчарування і біль втрат,

страждання та непередбачувані повороти долі, але від цих випробувань їхня поезія здобула крила і відправилась у політ крізь віки.

(Учень читає вірш литовської поетеси Віолети Пальчинскайте)

«Две женщины у лампы»

Сядут две женщины

У старой огромной лампы –

И тоненькая иголка

Пронзит домотканый холст.

Сядут две женщины

У желтой старинной лампы –

И в свете желтого меда

Утонит комнатный свет.

Сядут две женщины

У старой огромной лампы…

И все спокойствие мира –

Золотая нить в их руках.

 

Відеофрагмент Марина Цвєтаєва  «Уж сколько их упало в эту бездну...»

https://www.youtube.com/watch?v=znsP9FCizXs

 

Ведучий 2.

Марина Цвєтаєва... Її доля  – це море, що постійно вирує, це крик жіночої душі, це невпинний пошук себе в поезії. Смерть від голоду молодшої дочки, поневіряння в еміграції, гнітюча туга за рідною Росією, невлаштованість побуту, розстріл чоловіка, репресована на 16 років старша дочка Аріадна... А між цими страшними подіями  – її душа. Звідки ж вона черпала натхнення? «Усе життя, – говорила Марина, – це роман із власною душею. Мені нічого не потрібно, крім власної душі»  

 (Виконання у супроводі гітари пісні «Мне нравится, что вы больны не мной»)

https://www.youtube.com/watch?v=Yt4MjGo6AFA

 

(На фоні ліричної мелодії – монолог Цветаєвой)

 

Монолог Цветаєвой:

Кримське сонце, як ніколи раніше, мило посміхалося мені, і тоді я сказала своєму сердечному другові Максиміліану Волошину:

- Макс, я вийду заміж тільки за того, хто із усього узбережжя вгадає, який мій улюблений камінь.

- Марина, – почула я тихий голос друга, – закохані, як ти знаєш, – дурнішають. І коли той, кого ти покохаєш, принесе тобі камінь, ти абсолютно щиро повіриш, що це твій улюблений камінь. А за кілька днів передбачення збулося. 5 травня 1911 року – ця дата записана в моєму серці – мій юний Сергійко знайшов на пустельному Коктебельському пляжі рожевий сердолік. Ні, я зовсім не збиралася дотримувати слово – виходити заміж за того, хто подарує. Я просто безмежно закохалася! У всі часи своє натхнення й силу життя я знаходила в ньому:

«Ты – крылом стучавший в эту грудь,

молодой виновник вдохновенья –

Я тебе повелеваю: будь!

Я – не выйду из повиновенья»

 

Ведучий 1. Але життя не милувало ні Марини, ні чоловіка. Рік революцій не обійшов потрясіннями її сім’ю. Народжується друга дочка – Ірина. Доля Сергія – ніби в тумані. Він був офіцером добровольчої армії під керівництвом Корнілова і, воюючи з більшовиками, разом з іншими товаришами-військовими опинився в еміграції. Більше 4 років Марина не отримувала від чоловіка ніяких звісток. Страшні роки розрухи переживала на самоті: грошей немає, їжа – що вдасться роздобути. Дівчаток віддала в притулок, а її саму рятувала тільки поезія. Але коли в притулку помирає від голоду і туги 3-річна Іра, Марина набралася мужності і забрала Алю. У 1921 році отримала повідомлення: «Сергій живий, чекає на тебе в Празі!»

 

Цветаєва.

З цього дня – знову життя. Сергій втомлений, надломлений, розчарований у політиці, став активним учасником «Союзу повернення на Батьківщину». Пізніше – НКВДистом. Я навіть не підозрювала, аж доки  в 1937 році він не опинився в центрі скандалу. Сергій з Аріадною втекли до СРСР. За ними вирушила і я з 13-річним Муром. Я повинна знаходитися там, де Сергій. Я з викликом ношу його обручку. Так, у вічності – дружина, не на папері...

У Москві біди посипалися, як з решета. За звинуваченням у шпигунстві посадили дочку і чоловіка. Майже два роки я намагалася відстояти дорогих людей, закидаючи Кремль листами на ім'я Сталіна і Берії. Безрезультатно... Кажуть, надія вмирає останньою, а моя любов – ніколи. До останньої хвилини свого життя мій бідний Сергій буде відстоювати свою думку.

Ушел – не ем:

Пуст – хлеба вкус.

Все – мел

 За чем ни потянусь.

Розпочалася війна. Я з сином поїхала до Єлабуги. Саме тут, 31 серпня 1941 року, життя втратило для мене сенс: почуттями, усіма шістьма, я відчула, що мого милого Сергія немає в живих. Адже в усі найстрашніші роки я виживала заради нього. Тепер я завжди, завжди буду з ним...

 

Відеофрагмент Марина Цвєтаєва «Молитва»

https://www.youtube.com/watch?v=9wb1KvJPC44

 

Ведучий 1.

Важко, іноді неможливо пережити все, що посилає доля.

Моим стихам, написанным так рано,

Что и не знала я, что я – поэт,

Сорвавшимся, как брызги из фонтана,

Как искра из ракеты.

Ворвавшимся, как маленькие черти

В святилище, где сон и фимиам,

Моим стихам о юности и смерти,

– Нечитанным стихам! –

Разбросанным в пыли по магазинам

(Где их никто не брал и не берет!).

Моим стихам, как драгоценным винам,

Настанет свой черед.

 

Ведучий 2.

Це майбутнє вже настало. Підсумок підбито. Цвєтаєва невичерпна. Приходять нові покоління. Вони шукають свої ключі до таємниці рядків, до таємниці творчості Поета. Вірші живуть у душі народу. Творчості Марини Цвєтаєвої настала черга.

 

(Звучать пісні у виконанні старшокласників «Генерали 12-го року» А. Петров, «По вулице моей» Б.Ахмадуліна).

 

Відео «Леся Українка: цікаві факти про письменницю»

https://www.youtube.com/watch?v=B0HfZ_aQ36Y

 

Ведучий 1. «Вона мені співала про любов...» Так, Леся не лише вміла боротися за «три величні золоті зорі» , а й знаходила сили для кохання, для дружби. Сильна духом, кришталево чесна й 6езкомпромісна, інтелігентна, висококультурна, готова на самопожертву, поетеса могла покохати людину, яка теж випромінювала внутрішню красу. Таким і був Сергій Мержинський, який став для Лесі тією єдиною людиною, якій вона віддала свої палкі почуття.

 

Ведучий 2. Та кохання Лесі до Мержинського було трагічним. Знайомство й дружба Лесі і Сергія припадає на останні роки життя Мержинського, безнадійно хворого на сухоти. Тяжка недуга прикувала Сергія до ліжка. Він помирав у далекому Мінську й знав, що помирає. Знала це і Леся. Але обоє в листах і при зустрічах приховували страшну правду. Чотири рази за 1901 рік Леся побувала в Мінську. Власна хвороба, матеріальні  нестатки не могли перешкодити її поїздкам, бо зона розуміла, що потрібна Сергієві. 16 березня коханий помер у неї на руках. Сергію Мержинському вона присвятила багато творів.

 

(На фоні мелодії - монолог Лесі Українки)

 

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрівався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала...

Рік за роком – життя. Небагато і спливло їх, а скільки подій... Знов боліла рука – та сильніше, нестерпніше! О доле, за що ж ти караєш? За те, що люблю я життя і пісні? За те, що в моєму серденьку палає любові огонь?! Підходжу до свого фортепіано, торкаюся одноруч холодні клавіші – озиваються вони мені смутковими жалями...

Мій давній друже! Мушу я з тобою

Розстатися на довго... Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувати думки веселі і сумні.

А що ж тепер? Зосталася лише надія. На що надія? Хто розважить невимовну тугу? Тургенєв, Гоголь, Шевченко, Гейне... В них відрада. Зранку до вечора, книга за книгою читаю і думаю... і пропливають в уяві заквітчані весни: зелений барвінок, білі конвалії – ніжні, тендітні... Зривають їх люди, милуються, а потім байдуже кидають додолу. Та за веснами літо теплінь розсівало, пишалося своїми барвами-самоцвітами... А там знову гули заметілі, лютували морози – гуляла на просторах зима! І навіщо ті зими? Поморожені квіти, сковані води. Та вони ще заграють, задзюркотять. Поприлітають пташки, витимуть гнізда... І будуть вечори, як оті, у Нечемному... Не вернуться лише мої любі роки, моє щастя – здоров’я. Та нічого, адже моє життя ще наповнене світлими мріями, бажанням творити, жити, любити...

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню, дзвінку, голосну,

То знов таємно – тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі надії.

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

І як ніколи дорогі оті спомини. Місячні ночі. Вечірні години. Все засвітились у небі зорі, Усе заснуло, заснуло й горе... Та ні, не заснуло! Крутить мені рученьку, світ паморочить... Але ж ні...

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

(Учні читають вірші Лесі Українки).

Вчитель:

Ми розпочали наш вечір з легенди «Жінки–птахи», і це – недарма. Образ птаха зустрічається дуже часто у творах української народної творчості – у казках, легендах, приказках. Здавна різні птахи символізували певні людські поняття: лебідь – вірність, голуб – мир, сова – мудрість, чайка – материнство, ластівка – вісник весни тощо. Нашим двом творчим групам було дано творче завдання: дослідити творчість Лесі Українки і Марини Цвєтаєвой; намалювати птаха – символ жінки-поетеси; захистити свої роботи прозою, віршами. Отже, слово творчим групам.

 

Перша група – захист Марини Цвєтаєвой:

Видатна російська поетеса Марина Цвєтаєва якось сказала: «Я не вірю віршам, які – ллються. Рвуться – так!» І доводила це протягом усього життя власними рядками, які ллються з серця. Це були надзвичайно живі вірші про пережите, не просто про страждання – про те, що вразило. І в них завжди був її подих. Усі вірші Марини Цвєтаєвої мають джерело, ім’я якому – душа поета.

Якщо душа народилася крилатою –

Що їй хороми і що їй хати!

Цвєтаєва з ранньої  юності прагнула жити за власними законами, спочатку тяглася до «вільної стихії». Пушкін і море були кумирами її дитинства. Велике важливе значення в осягненні «власного сенсу» для Цвєтаєвої мало ім'я:

Красною кистью

Рябина зажглась

Падали листья

Я родилась!

Саме яскравість і гіркота горобини, найріднішого, «свого» дерева, стануть ключовими визначеннями в поетичному світі Цвєтаєвої. Серед визначень «неповторне ім’я Марина» є народжена з морської піни грецька богиня любові Афродіта. Крім того ім’я «Марина» співзвучно зі словами «мати», «материнство». Поезія Цвєтаєвої перегукується з її життям. Материнське щастя було порушено, коли померла від голоду молодша дочка Ірина. Старша ж – Аріадна Ефрон – успадкувала рішучість батька, непохитність матері, що й визначило її долю: сталінські табори, заслання та інше. Тому чайка – це, на мій погляд, вічний символ материнства, пов’язаний із душевними стражданнями поетеси, який співвідноситься із усім її життям. Крім того, чайка, як відомо, морська птиця, яка завжди перебувати біля води, хвилюючись і вібруючи разом із морем. Та й сама Цвєтаєва не приховувала своєї божевільної пристрасті до бурхливого, а під час такого таємничо-тихого морю:

Мне дело – измена,

Мне имя – Марина,

Я – бренная пена морская...

 

Друга група – захист Лесі Українки:

Лесі Українка. Леся... Це тепле сонячне ім’я всім відоме з дитинства, це ім’я знають усі прогресивні люди і, в першу чергу, українці, бо Леся Українка за своє недовге  життя стала народною поетесою. Вона була мислителькою та борцем. Усе в її житті було справжнім: вірші, кохання без фальшу, мука без порятунку, праця – спасіння. Читати її поезії без хвилювання не можна. Леся Українка палко любила свій народ, свій рідний край. Недарма і псевдонімом своїм вона взяла ім'я народу, назвалася його донькою.

Я вважаю, Лесю Українку можна порівняти з птахом, наприклад, з лебідкою. Цей символ має різне тлумачення. Лебідка – це ідея жіночності, краси ніжності, але... лебідка – це і ноти суму, можливої розлуки або загрози.

Леся Українка говорить: «На шлях я вийшла ранньою весною». Дійсно, ранньою своєю «весною» Леся рано почала писати – творити поетичні шедеври. Якщо взяти до уваги її вірш «Давня весна», то ми справді побачимо, як Леся змальовує красу, пропускає її через себе, через свою душу. Її Мавка плила лісами, як лебідка. Та поряд із Лесею Українкою йшла загроза її життю – невиліковна хвороба. Поетеса говорила: «Так! Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, буду жити! Геть думи сумні». І незважаючи ні на що Леся жила і творила. Вона намагалася жити без суму, але ж були такі хвилини, коли серце сумувало, боліло. І щоб таке траплялось яко можна рідше, зона брала папір, ручку і починала писати: «Слово, моя ти єдиная зброя, ми не повинні загинуть обоє!» Саме такими словами і віршами Леся Українка жила. Я думаю, її можна порівняти з чудовими крилами лебедя, бо завдяки їм лебідь живе, літає, бачить світ. Леся Українка ж своїми віршами-крилами відвідала кожного українця, доторкнулась до серця кожного.

Леся Українка, як лебідка, була горда за український народ, за Україну, вона вражала душу кожного. Емоційне слово поетеси не старіє, воно долає час і буде жити вічно.

«Давня весна»

Була весна, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

 

Підсумковий виступ.

Учитель:

Скільки існує людство, стільки в ньому страждає і радіє, сумує і сподівається, вірить і розчаровується жінка. Загадку жіночої душі важко зрозуміти, але багате хто намагається її розгадати. Та часто, як і наші поетеси, Леся Українка та Марина Цвєтаєва, йдуть від дійсності «з себе», у світ своєї душі, у світ творчості. Бажаємо і вам творити, відчувати політ фантазії у своїх душах.

 

«Усі ми прагнемо любові» - Марія Шалайкевич і «Соколи» Михайла Мацялка

https://www.youtube.com/watch?v=JiTl-X19zWQ&list=PLLo-zHW5ggVb2eg_XdWbLl8Cd8qy08XfM&index=3